Документальна повість “Біла ворона” Горбатюк Микола Васильович

 

Ділись своїми знаннями. Це шлях до безсмертя. (Далай Лама)

Босоноге дитинство.

Народився я 20 лютого 1953 року в селянській сім’ї на околиці міста Рівне, котре розташоване на заході України. За християнським обрядом мене охрестили в церкві. Босоноге дитинство минало в бабусиній хаті. Вечорами до нашої оселі часто заходили селяни погомоніти про важке колгоспне життя. Я слухав і “мотав на вус”. Найбільше мене вражали розповіді про чудодійства різних знахарів, чародійства відьом, пророчі видіння, віщі сни, ворожіння, викликання потойбічних духів, пророцтва монахів та циганок, зцілення від щирої молитви до Бога або від дотику до чудотворних ікон.

Люди, котрі ставали жертвами темних сил, звертались до церкви чи до знахарів й там за допомогою церковних ритуалів, молитов, свяченої води, знахарських дійств руйнували дію чаклунства.

Відьмакам старались не потрапляти на очі, але якщо зустріч траплялась, то всіляко догоджали, лестили, щоб ті не накликали біди. Знали, що чаклуни навіть за необережно сказане слово жорстоко мстили. Догодити ж їм було неможливо навіть породичавшись – нечистий, котрий заволодів їхніми душами, примушував шукати будь-який привід для ворожнечі. Самі ж чорнокнижники жили в достатку, адже всі їхні добрі чи злі бажання завжди збувались. Говорили, що їм допомагає сам диявол, але не безкоштовно. Відомо ж, що вони завжди помирали в страшних муках і просили щоб хтось підійшов – старалися взяти за руку, щоб передати свою владу над нечистою силою. Якщо ж таких не знаходилось, то помираючий благав продовбати дірку в стелі, щоб безсмертна душа відійшла до диявола, якому той відьмак вірно служив. Люди доходили висновку, що диявол через свій підручник “Чорна магія” діє хитро й підступно, як картярський шулер: дає насолодитися виграшем, успіхом, владою над невидимими духами, силами природи та людьми, а потім так заплутає, що не вивільнитись – доведеться закласти безсмертну душу, стати рабом при житті та після смерті. Мені, малому, подібні розповіді було слухати не тільки цікаво, але й страшно: здавалось, волосся ворушиться на голові та мурашки бігають по спині.

Бабуся розповідала про Бога, водила до церкви, вчила молитись. Говорила, що Бога потрібно любити, виконувати всі заповіді, тоді Господь почує молитву і допоможе. Розповідала цікаві пригоди із власного життя та повчальні випадки з історії села. Запам`ятались такі дві повчальні пригоди. Настав 1939 рік. Бабусі приснилося, що з неба до ніг упала записка: “Усікновення голови Івана Хрестителя 17 вересня”. Її дуже непокоїв цей сон, але відгадки не знаходилося. Якось бабусю покликала по імені незнайома монашка. Бабуся запитала й та так розтлумачила той сон: “Тобі в цей день відрубають голову, як колись Івану Хрестителю. Молись, молись щиро, і тоді Господь продовжить тобі віку”.

Друга світова війна розпочалася 1 вересня 1939 року, а 17-го, згідно договору Молотова-Ріббентропа, радянські війська окупували наш край, котрий у той час був підвладний Польщі. Того дня бабуся йшла до міста за покупками і молилася. Несподівано з-за кущів вийшли двоє розлючених польських вояків. Один із них, вилаявшись, вихопив шаблю й замахнувся. Бабуся впала навколішки та й заплакала. Тієї ж миті другий вояк вибив шаблю з руки товариша та ще й докорив: “Хіба справжні воїни зганяють злість на беззахисних жінках?” Так бабуся випросила у Бога милості і прожила ще 22 роки.

Другою була почута від бабусі історія із життя села, котра передається з покоління в покоління. У багатій сім’ї народжувалась довгоочікувана дитина. У цей час батько задрімав і ніби крізь сон почув дивну розмову:

– Народилася дитина?

– Ні.

– Шкода, був би хорошим лікарем й жив би довго та щасливо.

Через деякий час знову хтось говорить: Дитина вже народилася?

– Ні.

– Якби народилася, то була б розбійником, котрий би доросле життя провів у в’язниці.

Через деякий час знову чути: – Народилася дитина?

– Так. Хлопчик.

– У недобрий час він народився. Рівно через 18 років грім із неба вб’є його…

Батько прокинувся в холодному поту від такого дивного сну. У сусідній кімнаті кричав щойно народжений спадкоємець. Хлопчина виростав на втіху батькам не тільки вродливим, але й напрочуд розумним: батьків шанував, Бога любив та заповіді Його виконував. Кожного свята односельчани бачили, як у церкві він щиро молився. Про той дивний батьків сон юнак знав. Наближався день його вісімнадцятиріччя. Батьки вирішили перехитрити долю: знайшли найкращих майстрів, щоб ті побудували з найміцнішого каменю будиночок, в якому їхній син заховається в той передбачений час. І ось настав вісімнадцятий день народження їхнього улюбленця. Численні гості веселились за багатим столом та вітали іменинника. Та раптом зірвався вітер, сонце закрили чорні хмари. Перелякані батьки відправили сина у схованку, а самі продовжували розважати гостей. Почався дощ. Несподівано страшна блискавка та оглушливий грім перелякали всю округу. Батьки та гості вибігли у сад і… побачили вщент зруйновану оту надміцну схованку. Радість вмить перетворилась в горе, а сміх – у сльози. Аж тут перед батьками й гістьми з’явився весь мокрий, але живий та неушкоджений іменинник. Зі словами: “Де ти був, сину?”, батьки та гості радісно кинулись його обнімати. А той у відповідь: “Я молився в чистому полі”.

Під впливом таких розповідей зрозумів: не буває нещасливої долі, а є наша невіра, що Господь за нашу віру та праведність змінить життя на краще.

А в школі високоосвічені вчителі пояснювали нам, що Бога вигадали багатії, щоб тримати у страху й покорі темних, пригнічених бідняків. Розповідали, показували картини, кінострічки про досягнення науки та техніки, про польоти космонавтів, котрі були високо у небі, але не бачили там ніяких богів. Унаслідок такого подвійного виховання я вдома вірив неграмотній бабусі, а в школі – ученим учителям. Це так, але я все ж спостерігав дивну закономірність: день минав успішно лише тоді, коли я не забував помолитися Богові. Я жив серед простих людей і помічав у їхніх взаємостосунках багато лицемірства, жорстокості, підлості. Люди говорили одне, а робили зовсім інше, крали з колгоспу й один в одного, пиячили, лаялися, билися, доносили один на одного начальству, всіляко хитрували, щоб лише собі мати вигоду, і при цьому вважали справедливими лише себе. Врізалася в пам’ять одна сварка. Суть така: курка залізла в чужий город і наробила шкоди. Пізніше між сусідками виник такий діалог:

– Ти така господиня задрипана, як твоя мати, що навіть куркам ради не даси!..

– А що тобі до моєї мами – ти краще свого батька згадай, скільки він людей винищив, коли був у бандерах!

– А ти, стерво, мого батька не чіпай, ти свого чоловіка згадай, скільки він безневинного люду до Сибіру спровадив, скільки горя людям наробив, коли в компартію вступив та в “стрибки” (НКВС) записався!

– А щоб тобі Бог дав…!

– А щоб тобі…!

Далі йшли слова та звороти мови, які батьки не те, що повторювати – слухати забороняли. А я дивився, слухав і думав, чому б одній з них не порозумнішати й сказати так: “Твоя курка наробила мені шкоди”, а другій відповісти: “Підрахуй збитки, а я тобі відшкодую”.

І, що цікаво: у неділю в церкві я бачив, як ці сусідки поклони били та щиро молились. Здавалося б, помирись із сусідом, а потім проси миру у Бога і виходь із божого храму вже людиною очищеною Божою благодаттю. Однак, на жаль, буває по-іншому. Односельчани, котрих у неділю я бачив у церкві, у понеділок знову сварилися.

Одного дня у хату зайшла сердита сусідка й стала дорікати, що затінок від нашої вишні, котра розрослась на межі, зменшує врожаї її городини. Я розумів, що претензії сусідки справедливі і з цікавістю чекав як же бабуся вирішить цю проблему. Моя ж бабуся спокійно вислухала сусідку і… погодилась, що так воно і є. А далі примирливим тоном запропонувала: “Вишня родить смачні ягоди і тому зрубати її було б безглуздям. Давай домовимось надалі ділити її врожай порівну”. Сусідка з радістю погодилась і надалі розмова протікала у дружньому тоні. Якщо захотіти то мирно можна вирішити будь яке непорозуміння, – зробив я тоді висновок.

Бувало що односельчани, добряче хильнувши самогону, билися. Як правило, вранці винуватець бійки, чи розумніший із них брав пляшку самогону і йшов “пити мирову”. Коли ж помирились й розпили “мирову” то надалі тримати зло, згадувати бійку було вже не прийнято.

В село на інвалідних колясках заїжджали просити милостиню живі обрубки – інваліди війни. Отак-то, – думав я, – їх, молодих та здорових, Батьківщина послала в бій, а як їх там покалічило, то вже вони їй не потрібні…

Чув я ще брудну лайку. Навіть Бога лаяли, добряче напившись самогону.  Дивився на це і думав: це Бог такий поганий, чи самі люди у всьому винні? Міркував і так, і сяк, але завжди виходило, що винні саме ми. Я чув, як односельчани, виправдовуючи свої лихі вчинки, говорили так: “Це колись було: “не вбий”, “не вкради”, “возлюби свого ближнього”, а зараз світ перевернувся й діє вже інша заповідь: “Одури свого ближнього, а як ні, то дальній наблизиться, одурить тебе і возрадується”.

Життя було важким. Люди лаяли владу і я бачив, що справедливо. Усе думав: люди такі жорстокі, підлі тому, що життя таке наше. А може, це життя таке важке саме тому, що ми такі підлі, лицемірні?..

Школа. Виховання майбутніх будівників комунізму.

У вересні 1960 року батьки довірили моє виховання вчителям. У школі життя йшло, як і належало тому бути в комуністичному суспільстві. Спочатку нас прийняли у жовтенята, і ми гордо носили зірочки з портретом юного вождя світового пролетаріату. Пізніше був пам’ятний день, коли в урочистій обстановці нас приймали у піонери. Старшокласники кожному пов’язали червоний галстук – часточку прапора, червоного від пролитої батьками крові в боротьбі за щастя народу. Наш піонерський загін носив ім’я Павлика Морозова, котрий заради ідеї світової революції продав рідного батька. Нас так і вчили: сказати вчительці про негідний учинок товариша – геройство, промовчати – злочин. В результаті такого виховання ми з радістю видавали один одного і гордилися, коли вчителька нас за це хвалила. Пам’ятаю те відчуття душевного болю, яке відчував щоразу, коли ставав жертвою підлої зради. Боляче було не так від побоїв та образ, як від людської продажності.

Видіння.

Якось важко захворіла моя бабуся. Каже: “Ой, мабуть, помру”.

Дід їй у відповідь: “Ні, ти одужаєш. Спочатку я помру, а ти – через два роки”.

Ми здивувалися з таких слів, на що дід розповів таке: “Було нас на фронті троє друзів. Якось до нас підійшов дивний старець і передрік кожному подальшу долю. Першому сказав: “Ти загинеш”. Другому: “Ти повернешся покаліченим”. А мені сказав: “Ти повернешся неушкодженим, будеш онуків ще глядіти. І помреш ти, а через два роки – жінка твоя”. Через тиждень біля нас вибухнув снаряд. Одного убило, другого покалічило, а мене лише оглушило. Це означає, що той старець був таки справжнім прозорливцем, отож і все інше ним передбачене теж має збутись…”

Невдовзі бабуся, справді, одужала.

Врізались в пам’ять розповіді про часи її юності, зокрема про дивного старця, котрий проходив селом. Той дивак клав перед людьми монету із зображенням царя-батюшки й товк її палицею. Пророкував, що скоро боговідступники так царську династію в землю втовчуть. Люди не вірили, що таке може бути, насміхались над дивакуватим дідом, хлопчаки шпурляли в нього грудки землі, грязюку. Та невдовзі стався більшовицький переворот й те неймовірне пророцтво збулось до дрібниць.

Одного святкового дня приходить дід із церкви і каже до неї: “Не сумуй, не плач. Я бачив видіння: із вівтаря вилетіла половина голуба. Скоріше всього це означає, що скоро Господь забере мою душу до Себе”.

І справді: невдовзі він надихався отруйних випарів під час протруювання колгоспного зерна й ліву частину тіла паралізувало. Через тиждень помер. Бабуся ж ще два роки жила.

Чи існує правдива формула миру?

Учитися я любив. На уроках щодня щось цікаве розповідали вчителі, вдома – книжки. Мені подобалося читати, думати, пізнавати такий таємничий навколишній світ. Вечорами довго вдивлявся в зоряне небо і думав: яка сила штовхає по орбітах Землю, Сонце, зорі? Чому там, у безмежному просторі, все так розумно і чому стільки горя та несправедливості на Землі? Якщо всесильний Бог, справді є, то чому Він допускає війни, ворожнечі, стихійні лиха, катастрофи, в яких гине безліч безневинних людей? Чому всі кричать, що хочуть миру а ведуть гонку озброєнь?

Знав формулу, якою керуються всі політики: “Хочеш миру – готуйся до війни, щоб вороги боялися”. А якщо хочеш війни, – роздумував я, – то… готуйся до війни також? Виходив якийсь абсурд: готуйся до війни в будь-якому випадку! Усвідомлював жахливу реальність: в наш ракетно-ядерний вік гонка озброєння веде до самознищення цивілізації! Довго обдумував проблему тому що добре пам’ятав часи так званої Карибської кризи, коли світ уже стояв на грані термоядерної катастрофи. Тоді якось пронесло. А от як буде наступного разу?

Цивілізація вже зазнала 15 тисяч воєн. Це океан крові, море сліз! Невже ніхто не знав істинної формули миру?  Поставив собі за мету: вивчусь й відкрию людям справжню формулу миру.

Комплекс неповноцінності.

Заглибився у книги. Читав до глибокої ночі, а коли мама заганяла в ліжко, то продовжував читати під ковдрою при світлі кишенькового ліхтарика. Згодом у мене почав погіршуватися зір. Лікар прописав окуляри. Став єдиним “очкариком” у класі й поступово у мене розвинувся комплекс неповноцінності. Страждав, став замкнутим. З дитинства марив небом, а тепер зрозумів, що пілотом мені вже не бути.

Вчителі – молекули Сталіна.

Минали шкільні роки. Учителі навчали нас наукам, натхненно говорили про світле комуністичне майбутнє, про мудрість єдиної партії та робітничо-селянської влади, а під час інспекторських перевірок влаштовували, як правило, показуху. Класний керівник на перервах повчала двієчників: “Учіться та вибивайтесь в начальство, а як ні, то станете простими трудівниками, бідними та безправними, як ота худоба”. От ми й звикли до подвійної моралі: призвичаїлись поводитись так, як вигідно кожному на даний момент. На уроках ми говорили про мудрість комуністичної влади, а на перервах розповідали про неї анекдоти.

Частина однокласників підпільно зустрічала новий 1968 рік. На столах було спиртне. Після канікул усіх учасників тієї “п’янки” по одному викликали в кабінет директора і там лагідно пропонували допомогти виховному процесові, тобто видати імена присутніх та подробиці гулянки. Обіцяли всіляке заступництво й допомогу після закінчення школи при вступі до інституту чи престижного училища. Якщо ж учень відмовлявся стати інформатором, то його погрозами та побоями примушували назвати імена своїх спільників. Та і без того список учасників лежав на столі директора, як і список тих, хто на Різдво колядував в оселях односельчан. Із тими колядниками, котрі, як казали вчителі, “поширювали релігійний дурман, прославляли народження вигаданого Ісуса, щоб вициганити в односельчан декілька копійок”, розмова була не менш жорстокою.

Трапився такий випадок. Одного ранку зайшов до мене схвильований товариш: “Посварився з батьками, так що вже не до уроків. Дозволь залишити у тебе портфель”. Я погодився, виручив друга. На початку першого уроку до класу вбігла розлючений класний керівник. Попрямувала до мене і на ходу сердито: “Микола, встань!” Лівою рукою вона зняла мої окуляри, а правою долонею почала бити по обличчі, примовляючи: “Кого одурити хочете? Та я знаю кожен ваш крок, кожне ваше слово!”

З подібних випадків усі зрозуміли, що серед нас є завербовані вчителями “стукачі”. З цього часу кожен когось став підозрювати, і в класі запанувала атмосфера взаємопідозри, ненависті. З прочитаних книг я знав: кожен командир старається, щоб бійці не довідались, що серед них з’явився зрадник, тому що обстановка взаємопідозри зруйнує моральний дух вояків. Ми ж знали, що серед нас є “шістки”. Виникало відчуття, що дирекція навмисне роздмухує взаємопідозру, щоб ми не змогли об’єднавшись, дружно підняти бунт. Звичайно, інформатор полегшує роботу керівникам будь-якого колективу, однак він ніколи не “настукає” на себе, а тому намагаються навербувати їх якнайбільше, щоб мати різнобічну інформацію.

Під час уроку хтось невлучно кинув зіжмаканий аркуш, і той упав на стіл учительки. Вона сердито: “Хто кинув?” Усі мовчали, як партизани. У відповідь на мовчання з її вуст пролунав ультиматум: “Якщо після перерви винний не признається, я викличу директора”. На перерві почалися взаємні звинувачення, що призвело до сварки між учнями. У цей час я читав газету і, звичайно, нікого не звинувачував. Ось задзвенів дзвоник на урок. Хто ж відповість за цей проступок? Усі звинуватили чомусь… мене: “Бач, тихоня, мовчить, нікого не звинувачує, участі не бере! Значить, це він, – відчуває провину, а тому совісно на когось іншого наговорювати”. Мене принижували, били посеред класу, а справжній винуватець сидів і мовчав. Минали дні, місяці, але він так і не вибачився.

Кожного примусять зробити підлість.

Для розуміння процесу виховання молодої радянської людини, майбутнього будівника комунізму, наведу ще декілька повчальних епізодів. Серед уроку вчителька звертається до учнів: “Я вийду на хвилину, а ви посидьте тихенько, бо інакше директор почує і тоді біда буде”.

Декілька секунд панує мертва тиша. Аж ось у когось випадково падає лінійка, хтось ненароком чхнув, десь скрипнула парта. На порушників тиші дружно зашикали з усіх боків. Від цих шикань та окриків зчинився незначний шум. Звідусіль залунали вигуки: “Тихо!, Тихо!” від чого зчинився ще більший гамір. Почали кричати хором: “Ти-ши-на!” Дехто намагається всіх перекричати. Галас стоїть, хоч вуха затикай. Однак закликів уже не чути, а тому знаходяться активісти, які намагаються силоміць вгамувати найактивніших борців за тишу. Ті активно захищаються. Біля парт стає тіснувато, отож бійка переміщується на середину класу. Здається, від галасу вже школа хитається… (А я не боровся за тишу – мовчав. І може, саме мого голосу не вистачило, щоб та школа завалилася.)

У цей момент відчиняються двері, й до класу заходить директор із червоною від злості вчителькою. Вмить настає мертва тиша. Бійці витирають заюшені носи, поправляють одяг. Тикають один на іншого пальцями і майже в один голос виправдовуються: “А він перший почав!”.

Директор бере обох за загривки й зіштовхує їх лобами раз, другий, третій. Потім звертається до класу:

– Хто кричав?

Усі мовчать. Називає першого-ліпшого учня:

– Встань! Хто кричав?

– Усі кричали…

– Усі – це хто? Прізвище назви!

Він хоче чути прізвища порушників! Кулаки в нього стиснуті, із рота бризкає слина. Підходить до найближчого учня впритул і всім своїм виглядом показує, що зараз буде бити. Бідолаха, щоб уникнути покарання, називає чиєсь ім’я. Директор розвертається й підходить до названого учня: “Хто кричав?”. Відстань щомиті зменшується, і, перелякавшись, той називає… моє ім’я! Тепер уже директор іде до мене. Ох, біда буде! Кого, ну кого ж не шкода видати? І я називаю того, хто видав мене минулого разу. Отже, ми квити. Тепер уже він має когось видати. І майже кожного учня примусять таким чином зробити підлість, а потім принижуватимуть, смикатимуть за вуха та чуба, ставитимуть двійки за поведінку, записуватимуть порушення у щоденник, примусять до кінця дня проводити уроки стоячи і, обов’язково викличуть до школи батьків… Аж ось лунає довгожданий дзвінок (адже все колись-то закінчується.) Учителі виходять із класу, а у кожного з нас на душі стає гидко, соромно глянути в очі один одному.

                                                                 Замаскована лицемірством неприязнь.

Здавна запримітив у людях лицемірством замасковану неприязнь до свого ближнього. Разом із тим мої ровесники були одностайними у іронічному відношенні до “кутлян” – мешканців околиці (кутка). Усе так, але ця неприязнь забувалась і всі об’єднувались як тільки мова заходила про “пітомнікських” – переселенців, котрим влада надала житло поза селом та працевлаштувала у плодорозсадницькому радгоспі (плодопітомніку).

Переселенці не мали у наших краях родинних зв’язків, обжитого житла, отож їм доводилось докладати досить багато зусиль, щоб на новому місці налагодити побут та призвичаїтись. Цілком логічно, що вони на селян дивилися скоса – по чорному заздрили багатшому життю корінних жителів.

Запримітив, що, звиклі усе необхідне купувати у магазині чи то красти у радгоспі, вони не поспішали заводити власне підсобне господарство. Це пізніше їх саме життя примусило брати приклад із селян – поблизу осель будувати хліви для вирощування худоби та птиці, обробляти присадибні ділянки та городи. До церкви переселенці, як правило, не ходили. Хіба що для видимості з’являлись раз у рік – на Великдень святити кошики із паскою, м’ясом, маслом, сиром, яйцями-крашанками…

Серед селян здавна стало звичним присвоювати один одному глузливі клички. Мотивом могла бути природна вада, риса характеру, безглуздий учинок чи незначна помилка. Колись ще у дитячі роки моєму майбутньому батькові селяни докорили бідною шапкою. Той признався: “Якби ж то гроші бури…” От із того моменту й став мій майбутній батько довіку “Бури”. Пізніше я не раз чув як батько при знайомстві пояснював: “Не шукайте мене по прізвищу – його мало хто знає. Запитайте, де живе чоловік, котрого звуть по вуличному “Бури”. Тут то вже кожен хату покаже”. Пізніше ця кличка перейшла у спадок до мене. От і став я “Бури” і разом із тим “очкариком”.

Неприязнь між селянами та “пітомнікськими” тліла доки не дійшло до мордобою. Сталось так, що там під час молодіжної гулянки місцеві хлопці гуртом побили нашого парубка. Скривавлений юнак прибіг у село, зібрав компанію друзів, ті прибули на місце інциденту й помстились – спересердя відлупцювали усіх без розбору. У відповідь наступного вечора “пітомнікські” зібрали гурт добровольців і вже ті з’явились в селі та жорстоко помстились за розбійний напад. З тих пір їхні та наші парубки часто збирались для безжального взаємного мордобою. Бійки проходили без правил – у хід ішли кулаки, палиці, шланги, кастети, каміння. А втім, подібне дикунство нас вже не дивувало – в той час на уроках російської літератури вивчали творчість Сергія Єсеніна, котрий так описував людей:

Но люди – все грешные души.

У многих глаза – что клыки.

І тогочасне життя:

… Сплошные мужицкие войны –

Дерутся селом на село.

……………………………………………

То радовцев бьют криушане,

То радовцы бьют криушан.

У тому ж творі поет писав як бідні і тому заздрісні сусіди занадились у їхній ліс рубати дрова:

Однажды мы их застали…

Они в топоры, мы тож.

От звона и скрежета стали

По телу катилась дрожь.

В скандалах убийством пахнет.

И в нашу и в их вину

Вдруг кто-то из них как ахнет! –

И сразу убил старшину.

На нашей быдластой сходке

Мы делу условили шырь.

Судили. Забили в колодки

И десять услали в Сибирь.

Аналізуючи ті криваві події  поет зробив філософський висновок:

С тех пор и у нас неуряды.

Скатилась со счастья вожжа.

Почти что три года кряду

У нас то падёж, то пожар.

Очевидно за детальний опис тогочасного життя, критику комуністів та філософські вислови радянська влада організувала “самогубство” поета, а пізніше на довгий час зовсім заборонила його твори…

                                                            Ейфорія молодечої уседозволеності.  

У наших краях є звичай на весіллях пригощати “запорожців”. (Запорожці – непрошені гості, котрі стоять за порогом.) Батьки молодих розуміють, що їх ніхто не силує пригощати непрошених гостей, але разом із тим якщо пожаліти графин чи два самогону, то серед ображених можуть знайтися здатні зіпсувати весілля. А ще по селу піде розголос, що батьки молодих так і не пригостили “запорожців”. Тут логіка проста: тим зекономленим графином самогону не розбагатієш, а пригостиш – не збіднієш.

Сталось так що під час весілля гості посварились з “запорожцями”. Виникла групова бійка під час котрої наші хлопці жорстоко побили “Носа” – “пітомнікського” парубка. Невдовзі від отриманих травм потерпілий помер. Розпочалось судове розслідування. Один з учасників бійки взяв усю провину на себе й цим самим “відмазав” друзів. (Пізніше в подяку за таке благородство подільники щедро “гріли” товариша в ув’язненні й після звільнення буквально носили на руках.) Це нічим не виправдане вбивство одного парубка й безглузде ув’язнення іншого примусило усіх схаменутись, отямитись. Побоїща вмить припинились, але от неприязнь так і залишилась…

Подумати тоді не міг, що все моє подальше життя пройде в атмосфері нічим не виправданої, безглуздої, лицемірством замаскованої та цілком відвертої взаємної ненависті, неприязні…

                                                   Результат виховання в дусі Павлика Морозова. 

Одного разу я першим довідався, що вчителька, котра мала вести останній урок, захворіла. Це означало, що раніше підемо додому. Я швиденько написав із цього приводу оголошення і приліпив на дошці. Уже розпочався урок, а вчительки все нема, отож у класі стало галасливо. Це привернуло увагу директора, який, зайшовши до класу, помітив білий папірець на дошці. Знову пролунало його улюблене в такій ситуації: “Хто це написав?”

Я, як це було у нашій школі звичним, промовчав. Тоді директор звелів кожному помінятися із сусідом по парті зошитами і звірити почерк. Мій сусід, котрий іноді списував у мене контрольні та домашні завдання, радісно продав мене. Директор похвалив його за спостережливість, а мене посеред класу добряче посмикав за вуха. І, що характерно, надалі мій сусід поводився зі мною спокійно, ніби нічого надзвичайного не сталося. Він відверто дивився мені у вічі, не розуміючи підлості свого вчинку – давалася взнаки “виховна” робота педагогічного колективу. В даному випадкові скоріше всього вирішальну роль зіграло те, що мій сусід по парті був “пітомнікським”, а я – жителем села. Це він так на мені помстився селянам за вбивство “Носа”. Було дуже боляче від образи – я юнак неконфліктний, а це означає, що до тих побоїщ, а тим більше до вбивства їхнього парубка не мав жодного відношення…

Використовуючи підлі методи, досягли протилежного: виховали нас лицемірними, продажними пристосуванцями. 

Подібні сцени відбувалися майже щодня аж до закінчення восьмирічки. Гірко про це згадувати, та, як кажуть, з пісні слів не викинеш. Учителі били двієчників, щоб примусити їх учитися. Обшукували портфелі та кишені, щоб ми не носили чого не слід. Знайдені записки зачитували перед усіма, щоб висміяти передчасні юнацькі любовні мрії. Керівник класу – Марія Степанівна на батьківських зборах навчала батьків результативних методів виховання: “Бий і слухай, чи дихає! Виросте – спасибі скаже”. Я розумію вчителів: вони старалися для нашого ж блага. І били нас, і “стукачів” заводили, і обшукували, і принижували з однією метою: щоб ми виросли достойними людьми. Воно то так але, використовуючи підлі методи, досягли протилежного: виховали нас лицемірними, продажними пристосуванцями.

Щоб помститись, хтось порізав у гардеробі чуже пальто. Мама власниці зіпсованого пальто прийшла до школи та й улаштувала учителям скандал. Ті зганяли злість на нас, а ми – на слабших за себе. І це не дивно, бо зло породжує зло. Саме так! Чув же розповідь про звіряче зґвалтовану дівчину, котра пізніше, щоб помститись людям, влаштувалась в НКВС й стала там цілком законно убивати приречених на кару смерті “ворогів народу”…

Не дивно, що при такій атмосфері взаємовідносин у жодного з нас не виникло бажання запропонувати однокласникам  зустрітись у майбутньому.

Тиран помер але стоїть тюрма.

Сталін давно помер, (мене хрестили в день його поховання) але керівні посади продовжували займати його вихованці. Більшовики любили говорити: “Я не Сталин, но в Сталине и я”. І це було правдою – тиран складався із мікроскопічних слухняних гвинтиків, молекул. Без них він був би нулем. Ось ці молекули Сталіна й досі займали керівні посади отож виховували нас так, як колись виховували їх…

Світло далекої зірки.

Настало літо 1968 року. Я вирішив із вересня продовжити навчання у міській десятирічці. В цей час на мене звернула увагу дуже вродлива інтелігентна дівчина і я закохався. Перше кохання було загадковим, п’янким почуттям. Усе то воно так, але я оцінював себе по-юнацьки критично: часто хворів, носив окуляри, мав погані зуби, не по моді одягався, а тому вважав, що не схожий на казкового принца з її дівочих мрій. Вона ж така вродлива, живе у міській квартирі з усіма благами цивілізації, а я у колгоспному селі з асфальтовим покриттям лише від автошляху до центру села, брудними погано вночі освітленими вулицями, калюжами на дорогах, відсутністю природного газу, гарячої води в кранах, телефоном лише у школі та на почті… Переживав страшенно. Намагався забути кохану, але не міг. При випадковій зустрічі серце в грудях в одну мить починало гучно битися, я червонів, ніяковів, заїкався, голос тремтів, і  нічого не міг із собою вдіяти.  Вважав, що вона для мене  недосяжна, як та зірка небесна…

Крах віри в торжество марксистсько-ленінської ідеології.

Літо добігало кінця. Несподівано в селі зчинилась паніка: уночі розносили повістки. Забрали і мого батька. Цілу ніч повз наше село у напрямі кордону їхали колони техніки із озброєними солдатами. Що ж сталося? Виявляється, у дружній соціалістичній Чехословаччині міжнародний імперіалізм прагне взяти реванш. У школі нас навчали: “Доки існує імперіалізм, доти існує загроза військових конфліктів”. Отже, і в соцтаборі не обійтися без військового втручання?.. Шукаючи музику на коротких хвилях, випадково почув правдиву розповідь про події у Чехословаччині і був вражений почутим. У той час закінчилось моє дитинство. Раніше, коли бачив несправедливість влади, то вважав це беззаконням місцевих чиновників і щоразу, зітхаючи, думав: “Ех, був би живий Ілліч…” Російськомовні закордонні радіостанції поволі розкривали мені очі на злочинну суть марксистсько-ленінської ідеології у світовому масштабі. Правдиве слово проривалось крізь шум глушилок. Часто доводилось не спати до глибокої ночі, щоб почути повторення цікавої радіопередачі. Як виявилося, найкраща чутність була коли притулити телескопічну антену до люстри і вибрати відповідне положення транзисторного радіоприймача. Ось так стоячи посеред кімнати, ловив слова справжньої правди.

Радянська влада заявляла, що вона іменем народу послала війська, щоб допомогти братньому народові зберегти завоювання демократії, навести порядок у межах соціалістичного табору. Нехай так, але я не чув, щоб із народом радились. (Визначення “радянська влада” означає: влада рад робітничих та селянських депутатів.) Насправді істинної влади рад у нас не було – за народ все вирішувала компартійна бюрократія. Мені було дуже жаль тих чужих людей, бо виріс у колгоспному селі, надивився на нашу сумну дійсність отож й не хотів, щоб вони теж “скуштували” наших порядків та безкультур’я. Адже чехи та словаки будуть проклинати наш народ, значить, в тому числі й мене! Ілюзії відносно вірності марксистсько-ленінського вчення почали танути, як сніг.

“Комуністична система побудована на крові, насильстві та брехні”.

Батьків приятель, котрий багато прожив на цьому світі отож добре вивчив політику комуністів так дохідливо пояснив мені ціль окупації: “Уряд Чехословаччини відмінив цензуру, відкрив кордони, дозволив говорити правду. Уся комуністична система побудована на крові, насильстві та брехні, отож демократизація, гласність їй ворожа, тому що відкриває одуреним громадянам очі на справжній стан справ. Наш уряд був змушений послати війська у сусідню державу соціалістичного табору задушити паростки демократії, щоб вітер перемін не перекинувся на “Союз нерушимий”. Коли реформи, переміни на зразок чехословацьких докотяться до нас, то відразу Союз розвалиться й комуністична система згине. Я не знаю чи доживу, а ти молодий отож колись переконаєшся у правдивості моїх слів”.

“Народ и партия едины!” (Напис на численних плакатах)

Влада – це одне, народ – інше. Що хочуть те й роблять, а нас же через свої засоби масової інформації переконують, що вони наймудріші, найсправедливіші, що саме їхня політика найгуманніша. Нікого ж із нас не питали розміщувати ядерні ракети на Кубі чи ні. Розмістили й цим поставили усю цивілізацію на грань термоядерної війни! У випадку ж війни самі б поховалися у надміцні бункери, а ми б гинули на полях боїв та від наслідків використання воюючими сторонами ядерної зброї. А що ти зміниш? Керівна ж партія одна – комуністична. І монополія на істину у неї ж…

                                                                        Вибори без вибору.

Час від часу усі громадяни імперії добровільно-примусово ходили на вибори без вибору й покірно кидали в урни видані папірці. Якось у день тих “виборів” один односельчанин іронічно запитав іншого: “Ти, Іване, за республіканців голосував чи за демократів?” Іван же поглянув навкруги чи немає поблизу чужих й на те з кислою посмішкою: “Що дали те, як усі виборці Союзу, у тому числі й ти, без зайвих розмов кинув в урну, тому що знаю: передачі бувають не тільки по радіо та телевізору.” Іван був правий: заявиш привселюдно, що у нас вибори без вибору і… суши сухарі.

                                                                           Абсурдна ідея.                         

На тему поширення на весь світ нашої ідеології взагалі і військової “братньої допомоги” сусідній державі зокрема, анекдоти з’явилися. Новостворений уряд Чехословаччини попрохав Москву дозволу створити Міністерство морського транспорту. Наші урядовці їм здивовано: “Ідея абсурдна, тому що ви ж не маєте на кордонах моря…” Чехословацькі урядовці на те резонно: “Але ви ж маєте Міністерство культури…”  

Зібралися німець, француз та наш й завели мову про свій добробут. Німець вихваляється способом життя: “На роботу я їжджу на “Фольксвагені”, а за кордон на “Мерседесі”. Француз теж: “На роботу я їжджу на “Рено”, за кордон на “Пежо”. “А ми, – підхопив тему наш, – на роботу добираємось на автобусах, тролейбусах, метро а за кордон їздимо на танках”.

Чеська сім’я приїхала на риболовлю. Чех упіймав золоту рибку. Та попрохала відпусти її назад у річку й за це пообіцяла виконати будь-які три бажання. Чех попрохав:

– Хочу, щоб на нашу Чехословаччину напали китайці. Хочу, щоб наступного року на нас вдруге напали китайці. Хочу, щоб третього року на нас втретє напали китайці.

Дружина чеха на це ошелешено:

– І який в твоїх проханнях смисл!?.

Чех на те повчально:

– Так їхня же багатомільйонна армія тричі до нас й назад буде через Радянський Союз проходити…

Люди жартома розповідали один одному новину: Урядовці так званих “країн соціалістичного табору” заборонили своїм громадянам купатись у прикордонних водоймах. Чому? Ну ось: якийсь потопаючий стане кликати: “Рятуйте! Допоможіть!” Росіяни не так зрозуміють і введуть війська…

                                                                     Колгоспна дійсність.   

Віру у торжество ідей марксизму-ленінізму здавна підривала сумна колгоспна дійсність. Колгоспники крали з колгоспу хто що тільки міг, тому що красти колгоспне гріхом не вважалося. В результаті колгоспні приміщення та техніка були у занедбаному вигляді, колгоспники п’яні, а худоба завжди голодною і тому худою.  Будинки ж самих колгоспників були доглянуті, а нагодована краденим із ферми кормом селянська худоба швидко набирала вагу досить, корови давали високі надої молока.

Ось яскравий приклад колгоспної дійсності. Правління колгоспу вирішило посадити сад і закупило  саджанці плодово-ягідних дерев. Колгоспники удень слухняно ті саджанці висадили, а уночі… витягнули та пересадили на власні присадибні ділянки. Тут якщо за руку не зловив, то не докажеш. “А я на базарі купив! ” – заявляє господар і хитро дивиться в очі. Так колгоспного саду у нас й не було – саджанці виросли й плодоносили поблизу осель будівників комунізму. Поволі я усвідомлював, що то не так люди винні, як наша абсурдна соціалістична система. От українці, котрі свого часу емігрували у Канаду, там в інших соціально-економічних умовах, ясна річ, так себе не поводили.

Якщо раніше віру у торжество ідей марксизму-ленінізму поволі підривала сумна соціалістична дійсність, то окупація сусідньої соціалістичної держави значно прискорила цей процес.

                                                                    Міська десятирічка.

Настав вересень 1968 року. На мій подив, порядки у міській школі були зовсім іншими. Не вивчив урок – отримуєш двійку, однак тебе ніхто не б’є, не принижує. Ніхто не вербував стати інформатором, донощиком. До учнів зверталися на “Ви” і поводилися як із дорослими людьми. Щоправда, спочатку виникли проблеми взаємостосунків між учнями: наша неприязнь переплелась з боротьбою місцевих за місце в ієрархії класу – багато хто самоутверджувався, висміюючи та, всіляко утискуючи слабших за себе. Тоді хтось з учнів запропонував таку ідею: після уроків нехай кожен вийде на середину класу, а всі інші йому прямо в очі викажуть все, що про нього думають. Почувши про це, декотрі з так званих “героїв” непомітно втекли зі школи – знали, що доведеться червоніти.

На той час я цілком сформувався як особистість. Начитавшись класиків, був глибоко переконаний, що підглядати, підслуховувати, читати чужі листи, поширювати неправдиві чутки, ображати слабших та звинувачувати безневинних – це аморально й негідно звання справжньої людини. А відтак, вийшовши на середину класу, я не почув про себе жодного поганого слова. Справді, добре ім’я ліпше за велике багатство. З того дня взаємовідносини між однокласниками поліпшились. Оцінюючи ситуацію в цілому, можна сказати, що наш клас був дружним.

                                                                      Крах невіри у існування Бога та диявола. 

У шкільних турботах минув рік. Весною ми з мамою працювали на присадибній ділянці. Несподівано викопав якийсь маленький фанерний ящик. Що це може бути? Мама категорично заявила: “Не смій брати в руки! Це відьми нам щось підробили!” Однак я тільки посміявся з неї: “Он люди в космос літають і жодного разу не бачили там ні Бога, ні диявола, а ти ще віриш у ці бабські забобони!” Узяв ящик у руки, розламав та й викинув на дорогу. Невдовзі запримітив дивну закономірність: не було дня без серйозних неприємностей. З незрозумілих причин раз у раз потрапляв у непередбачені ситуації – ніби якась сила тягнула мене туди, де має статись біда. Врешті-решт на рівному місці впав із велосипеда – штанина потрапила у ланцюгову передачу й водночас із цим передній бризговик, зігнувшись, намертво заклинав переднє колесо. Полетів через руль й коли приземлився, то ще й велосипед добряче вдарив по спині. Відразу відчув себе погано. Викликали авто швидкої допомоги. Лікарі швидкої завезли у лікарню, а там, ретельно обстеживши, поклали на операційний стіл.

Проснувся вранці у палаті, а через деякий час лікар на обході пояснив, що у мене був травматичний розрив селезінки отож її довелося видалити. “Не переживайте, без селезінки можна жити!” – заспокоїв мене лікар. Я розповідав як покалічився, але лікарі не вірили, що можна відбити селезінку, впавши з велосипеда.

Та ось відчинились двері, і в палату зайшла старша сестра мого батька. Підійшла, поцілувала, стала співчувати та настирливо пригощати. Я відмовився – не до їжі було. Гостинці виклала в тумбочку. Я знав, що вона в очі лагідна, а позаочі нас із мамою ненавидить. А все почалося через хату. Родичі хотіли, щоб батько одружився з іншою і йшов у прийми – тоді все житло дісталося б їм. Тато ж одружився з мамою й привів її у рідний дім, так що, хату довелося розділити навпіл: в одній половині оселився тато з мамою, у другій – сім’я молодшої батькової сестри. Старша батькова сестра була змушена будувати власну хату. Тільки-но моя тітка вийшла, у тумбочці гучно лопнула принесена нею пляшка лимонаду. Подумалося:  це неспроста.

                                              …зробіть так, щоб я дізналась хто це зробив. 

Після виписки із лікарні мама розповіла, що ходила до ворожки, і та, розкинувши карти, сказала: “Було пороблено на смерть, і ті люди дуже незадоволені, що ваш син вижив. Карти кажуть, що йому випадає ще одна лікарня, але не така страшна як зараз. Якщо хочете, зроблю так, що все зло, якого вороги вам бажають, повернеться до них самих”.

– Ні, – відповіла я – хай їх Господь судить, а Ви зробіть так, щоб я дізналась хто це зробив.

– Гаразд. Ідіть додому, і хто перший прийде, то це він і є. Тільки нічого не давайте з хати взяти…

Коли прийшла додому, твоя тітка Марія вже чекала мене біля дверей:

– Ой, я чула, у вас таке горе, таке горе… Ось я Миколі свіжого молочка принесла.

Поставила банку на стіл, а я їй кажу:

– У мене немає чистої банки взамін.

– А мені будь-яка підійде! – і, схопивши брудну банку з підвіконня, вибігла з хати.

                                                           Віщий сон та пророцтво збуваються…

Мій друг Михайло розповів мені сон, який приснився йому перед тим, як я потрапив до лікарні: “На наше село нападають вороги, а ти всіх переконуєш, що перемога буде за нами та зброю роздаєш. Тут піднялась стрілянина, а ти вискакуєш з окопу та кричиш: “За мною! Уперед!”. Лунає кулеметна черга і ти падаєш… А через три дні ти впав із велосипеда і потрапив у лікарню”.

Збулось передбачення ворожки: невдовзі я потрапив в інфекційну лікарню з діагнозом “сивороточний гепатит” – у попередній лікарні занесли вірус при переливанні крові. Держава, не провівши аналізу донорської крові, зекономила копійки а втратила на лікуванні таких як я тисячі карбованців…

Якщо окупація Чехословаччини породила в моїй свідомості серйозні сумніви в мудрості комуністичної влади, то цей трагічний випадок наніс нищівного удару по нашій атеїстичній пропаганді. Даремно я забув науку бабусі! Одурений учителями та державною пропагандою, я не вірив в існування Бога та диявола, сміявся з ікон, які висіли в хаті, а тепер збагнув, що жорстоко помилився. Усе ці події спонукали мене багато думати, спостерігати за життям.

                                                                       Покара за несвідомий гріх.

Якось весною почав рубати дрова. За третім ударом зламалось топорище. Та це не біда – узяв іншу сокиру. За другим ударом сокира злетіла із топорища і, перевернувшись у повітрі, впала гострим кінцем мені по руці. Я відразу зрозумів, що тут щось не так. Затиснувши рану рукою, забіг у хату. Мама в той час відпочивала на ліжку. Я до неї: “Що за день сьогодні?” А вона мені: “А ти хіба не знаєш? Сьогодні ж Благовіщеня!”

Минув рік. Ось я й закінчив школу. Куди піти вчитися? Знав привабливу формулу: “Торгівля – двигун прогресу”, й тому вибрав прогрес.

                                                                        Технікум радянської торгівлі. 

Поступив у технікум радянської торгівлі. Першого дня керівник групи запропонувала вибрати комсорга. Хтось вказав на мене: “Нехай Микола буде. Він носить окуляри, значить, розумний!”

Ніза Антонівна тоді: “Ще кандидатури є?”

Усі мовчали – кожен думав приблизно так: “Якщо не виберуть його, то можуть мене. Навіщо мені зайвий клопіт?” От й проголосували за мене одноголосно. Нікуди не дінешся – мусив щомісяця збирати членські внески, заносити їх комсоргу технікуму та час від часу збори проводити.

В технікумі не переставав дивуватись атмосфері людських взаємовідносин. Одногрупниці щось не поділили й доводять свою правоту, пересипаючи мову добірною лайкою. І це, не соромлячись хлопців!

Практика у Криму.

Після першого року навчання нашу групу послали на практику у курортну Євпаторію. Там нас розподілили по магазинах. Мені випало працювати із солідною місцевою продавщицею. Досвідчена жінка на власному прикладі показувала мені як слід “працювати”. Кожні ваги були підкручені на 5-10 грамів, продукти важились разом із обгортковим папером, вага покупки та ціна називалась ще до зупинки стрілки на вазі, на рахівниці сума покупки навмисно збільшувалась ще й до того здача невірно видавалась. Особливо нахабніла моя наставниця коли до прилавку підходила старенька людина, дитина чи п’яна компанія. Я чудово розумів її логіку: трудяги, котрі важкою працею заробляють на прожиття на курорти не їздять, а їздять спритники, котрі заробили “дурні” гроші різноманітними махінаціями та прямими крадіжками. Такі скандал за десять-двадцять копійок влаштовувати не будуть – гроші ж не мозолями нажиті та й настрій курортний за дріб’язок псувати не варто. Усе то воно так, але я бачив, що серед покупців є багато місцевих жителів, котрі важкою працею заробляють на хліб насущний. Крім того є чимала категорія приїжджих, котрі в усьому собі дома відмовляли, щоб літом на курорті самим підлікуватись чи оздоровити хворих дітей. Я не нахабнів як моя наставниця – не можу дивитись людині в очі і обкрадати. Щоправда я не міг щохвилини виставляти вагу у правильне положення бо працювали ми разом, але із каси за весь час роботи копійки не взяв.

Вантажників у магазині не було отож доводилось самим розвантажувати продукти та завантажувати тару. Місячна зарплата була мізерною – 68 карбованців. Обід у їдальні коштував карбованець, отож усі хитрували як могли. Хотілося ж і щось із одягу купити, і в кіно, і на танці сходити, і виноградом, персиками, морозивом поласувати…

Щоб здобути гроші на прожиття багато хто із нас не соромились обважувати, обраховувати покупців, сметану розбавляти кефіром, соки – водою тощо. Якось солідна жінка подала десятилітрову банку й попросила дівчат зважити топленого масла. Дівчата наповнили посуд маслом, зважили у підсобці й назвали ціну. Жінка ж на це сердито: “Бійтесь Бога – в цю банку ще ніколи стільки масла не поміщалось. А ну, переважте при мені”. Нікуди не дінешся – мусили переважити. Жінка обурено: “Я розумію, що на одну зарплату не проживеш та совість усе-таки хоч якусь мати потрібно. Якби ви мене обрахували на 3-4 карбованці то я би слова не сказала, а як уже насмілились обрахувати аж на десятку, то вже копійки зайвої не дам”.

Я ж не брав гроші з каси й тому був змушений просити батьків фінансової допомоги. Хлопці дивились на мене як на ідіота, коли поштарка принесла грошовий переказ.

                                                                Дарма зіпсував людям настрій.

Якось дирекція євпаторійського міськхарчоторгу зібрала в магазині відкриті комсомольські збори. Я встав і спересердя видав приблизно таке: “Зарплата скрізь мізерна отож кожен крутиться як може. Ми  обважуємо, обраховуємо. Ошукані нами будівельники продають “наліво” цемент, дорожні робочі – асфальт, працівники автозаправок – бензин, працівники м’ясокомбінатів – м’ясо, кондитери – шоколад і так далі. От і живемо в будинках котрі розвалюються при найменшому землетрусі, їздимо розбитими дорогами на розбавленому дизпаливом бензині, їмо ковбасу із субпродуктів, цукерки із жирової глазурі та інші фальсифіковані продукти. Пропоную перестати дурити свій народ й цим започаткувати життя без брехні. І до керівництва міськхарчоторгу у мене питання: Де вантажники? Якщо ми самі розвантажуємо продукти та завантажуємо тару то й зарплату вантажників видавайте нам. Мабуть тихенько ділите між собою заощаджені гроші? Хіба не так? Також спецодяг для розвантаження та торгівлі потрібно видавати не зношений, а пристойний і по розміру. І ще одне: який у нас план виторгу, чи виконуємо ми його і якщо так, то де преміальні?” Повернувся до своєї наставниці й зауважив: “Негарно обважувати, обраховувати людей, продавати дефіцити із-під прилавку знайомим та начальству й цілими днями пиячити з ними в кабінеті завідуючої…”

Під час мого виступу керівники міськхарчоторгу сиділи опустивши голови, наставниця щось сердито бурмотіла, а одногрупники дивились на мене, як на ідіота та обурено шепотілися. Вираз їхніх облич ніби говорив: “Ти що, дурний, верзеш? Припинимо дурити народ – повмираємо з голоду…”

Після зборів наставниця сказала мені сердито: “Я учила тебя как жить в этом мире, а ты меня за это при всём народе так жидко обдрыстал! Запомни: где едят, там не срут!”

Та після мого виступу нічого змінилось. Виходило так, що я дарма зіпсував настрій людям. Нарікав на себе: навіщо поліз читати мораль? Кому воно потрібно? Якщо людям так подобається жити в обстановці рабства, тотальної брехні, то нехай живуть як звикли…

                                                                          Овочева база.   

Після закінчення технікуму за направленням почав працювати лаборантом на овочевій базі міськхарчоторгу. Під час роботи спостерігав взаємостосунки між робітниками та начальством. Ось типовий приклад. На базу завозять дефіцит. Телефон у директора не замовкає. Найвище начальство дає заявку і присилає особистого водія. Нижчі за рангом приїжджають самі та забирають приготовлений для них пакунок. Ще дрібніше начальство вимушене іти з комірником у підвал за своєю “порцією”. Далі на черзі друзі, куми, сусіди, знайомі та “потрібні люди” – ті, котрі володіють іншим дефіцитом. А прості трудяги – ті, що тягають ящики та бочки, змушені довго канючити, вимолювати якусь дещицю того омріяного дефіциту. Та й то лише найбільш настирливим дістається такий жаданий делікатес. В даному разі йдеться про лимони та апельсини. (При  комуністах кордони завжди закриті, отож, на полицях магазинів лежала лише продукція наших бідних колгоспів та економічно відсталих підприємств.) Цитрусових наш обласний міськхарчоторг отримував усього 20 тонн на рік. Цей дефіцит діставався тільки начальству, працівникам торгівлі та їхнім знайомим. Одного разу експедитор, котрий привіз з одеського порту лимони, пригощав начальство кусочками купленого там у докерів ананаса. Ось тоді я вперше наяву побачив той екзотичний плід.

У ті часи все, що виготовляється та вирощується за кордоном ми бачили тільки на телеекранах. Голос за кадром говорив про безжальну експлуатацію імперіалістами поневолених народів ради безтурботного життя купки багатіїв. Стосовно відношення начальства до людей у нас, пригадую, літній уже працівник висловився так: “Робітником у нас бути не погано, погано інше: за людину тебе не вважають”.

Усюди впадала у очі безгосподарність, причину якої я вже розумів: при соціалізмі люди не відчувають себе власниками державного майна. Удома у кожного порядок, бо це його власність. Людина сама у себе не краде, а з фабрики, заводу чи колгоспу – можна, бо ж це не її власність, а державна. А мораль? А совість? При такій системі загальнолюдські цінності гарні лише на папері…

Важка праця на благо народу (а по суті, на благо чиновницького апарату) не приносила нічого, крім втоми. Доведені до відчаю, але позбавлені права на протест, трудівники приглушують невдоволення спиртним, а злість зганяють на ставленні до роботи. Теоретично невдоволення висловлювати було дозволено – Конституція гарантувала право на свободу слова, але от тільки не гарантувала свободи після того, як те слово сказане… На словах наша конституція була найдемократичнішою у світі, але горе було тому хто наївно намагався скористатись задекларованими там правами та свободами…

Під час виборів у виборчому бюлетені стояло прізвище лише одного партійця. (Правляча партія ж то одна – комуністична…) Якщо ж Ви привселюдно станете заявляти, що слово “вибори” походить від слова “вибір”, котрого насправді немає, то… влада порушить проти Вас кримінальну справу за “Распространение заведомо ложных измышлений порочащих советский государственный и общественный строй”.

Комуніст прокурор на закритому судовому засіданні буде Вам довго люб’язно, дохідливо пояснювати, що є злочином лаяти найдемократичніший державний устрій і, в результаті, його однопартієць суддя у присутності двох таких же комуністів – народних засідателів присудить Вам три роки “виправлятись” у наших виправно-трудових таборах… (Працювати за колючим дротом за миску баланди…) Усі люди наслідки зайвого базікання добре усвідомлювали і тому сиділи, як миші у норах…

Типовий приклад: на базі квасять капусту. Подрібнена капуста сиплеться в чан, а там три жінки посипають її сіллю та притоптують. Підігріваючи себе грубими жартами, вони харкають та шмаркають собі під ноги. Одна з них, щоб не завдавати собі клопоту йти в туалет, під регіт своїх подружок там помочилась – хай кваситься ліпше! Вони ж ту капусту їсти не будуть – кожна має дома власне господарство. Слухаючи розповідь про таку дикість, я нічому вже не дивувався, бо на ту пору доволі надивився на наше відношення до роботи та поведінку своїх співвітчизників. Робітники бачать, що начальство краде та пиячить, а їх зневажає. Зарплата у них мізерна, в магазинах бідний вибір між поганим та ще гіршим, зате на грудях Леоніда Ілліча орденів усе більшає. Бідність породжує роздратованість та брудну лайку, цинічне ставлення до праці – отак і живемо! У газетах же та на радіо безліч продажних журналістів щосили вихваляють мудрість влади та життєздатність соціалістичного способу життя. Люди на тему подвійної моралі та тотальної брехні іронізували так: “Якщо хочеш, щоб дома був достаток, то увімкни холодильник у радіорозетку”.

Кожен із керівників намагався навербувати серед робітників побільше інформаторів, щоб знати настрої підлеглих та позбуватися тих, хто багато базікає. В результаті подібної тактики атмосфера людських взаємовідносин була гнітючою. Під впливом побаченого власними очима та почутого з програм радіо “Свобода” у мене з’явилося бажання протестувати проти існуючих порядків.

                                                                            Відвідини знахарки.

Виникла спокуса дізнатись майбутнє й я пішов до тієї маминої знайомої знахарки. Досі уявляв ворожбитів старими та страшними, але, на мій подив, потрапив у сучасну квартиру, де мене зустріла охайна вродлива жінка. Розкинувши карти, вона сказала мені про те, що було та що буде в моєму житті. Серед усього іншого буде і виклик у міліцію, але все минеться. Розговорились. Виявилося, що її зять працює в органах державної безпеки. Наприкінці розмови ця служниця лукавого запропонувала дуже спокусливу річ: “Якщо бажаєш, я дам тобі щось та навчу, що й як зробити, і тебе полюбить та, котру ти сам захочеш”. Я вважав себе порядною людиною і тому відмовився від цієї спокусливої пропозиції.

                                                                                 Анонімка. 

Минув тиждень. Та ось мене чомусь викликають в міліцію! Як з’ясувалось пізніше, хтось із відчаю написав на керівників бази анонімку, в котрій було припущення, що мене підкуплено з метою завищення браку в овочевих аналізах. Слідчий усіляко мене залякував, згодом змінив тактику – став лагідним, довірливим і, пригощаючи дорогою цигаркою, намагався  завербувати. Пояснював яку велику буду мати вигоду від дружби з ним. Я, ясна річ, відмовився. Пізніше цю історію я розповів товаришеві, котрий у минулому працював дільничним інспектором. Той посміхнувся й сказав: “Я за півроку таку собі агентуру навербував, що став як ясновидющий – знав усе, що діється на моїй дільниці”.

Анонімний лист здавна у нас є ефективною зброєю – написав компромат на людину, котра тобі заважає й її заарештували. Щоправда в період моєї юності часи вже були ліберальніші, але серйозні неприємності ворогові були гарантовані. Це ж як чудово: ворогові нашкодив і сам невиявленим, отож безкарним залишився…

Запам’яталось таке: на обшук приїхали правоохоронці із собакою. Господар до кінолога іронічно: “А ваша собака знає, що шукати і де?”. Той у відповідь повчально: “Якщо ваша собака не гавкне, то наша не знайде”.

                                                                         Інформаційне поле планети.

Знову сплинув, як весняна вода, ще один рік. Усе передбачене дивним чином збулося. А це означає, міркував я, що існує якесь інформаційне поле планети, в котрому записане минуле та майбутнє кожної людини і що є люди, які вміють до нього підключатись. А так і є.  Батьки дружили із сім’єю, котра жила на Поліссі. Їхній молодший син довго не одружувався, бо колись циганка нагадала, що він помре перед своїм весіллям. Та ось нас кличуть на весілля – Андрій мусив одружитись, бо його кохана завагітніла. Батьки поїхали, а мене залишили доглядати домашнє господарство. Повернулися сумними, стривоженими. Мама розповідала: “Поїхали на весілля, а приїхали… на поховання. Напередодні молодий, стомлений передвесільними турботами, заснув за кермом і врізався в останнє дерево на шляху. Молода у весільному вбранні йшла за труною. Гостей обсилали короваєм…”

Пізніше старший брат покійного, котрий був на ту пору розлученим, одружився з тією вдовою та усиновив братового сина, і всі люди дійшли висновку, що це благородний вчинок.

                                                                             Різноманітні гадання.

Ще з дитинства знав: щоб дізнатися майбутнє не завжди звертаються до майстрів магічних знань. Люди з покоління в покоління передають ритуали гадань. Найбільш популярними є гадання на дзеркалі та інші на свято Андрія Первозванного.  (Його першого Ісус покликав від того й відповідна назва.) При цьому усі прекрасно знають, що гадати гріх та небезпечно, але бажання знати майбутнє часто переборює страх. Пам’ятав такі бувальщини. Ввечері на Андрія (13 грудня) кожна дівчина зліпила вареник. Зварили їх й кожна свій поклала у коридорі. Відв’язали собаку й закликали у хату. Стали спостерігати у якому порядку собака ті вареники буде їсти, бо знали: в такому порядку й доля їм заміж повиходити. Собака радісно накинувся на вареники. При цьому одного взяв в зуби, кинув, накинувся на інші, потім вернувся до кинутого. Останнього вареника виніс на двір та й зарив у снігу. Пізніше й справді дівчата заміж повиходили у тій послідовності. Цікаво, що власниця кинутого вареника овдовіла й вийшла заміж вдруге. Власниця же заритого собакою вареника заміж так й не вийшла – померла дівкою. Стосовно гадання на дзеркалі, то не раз чув таке: якщо дівчина, побачивши силует судженого, в ту ж мить не накине на дзеркало рушник, а стане вдивлятись, то дуже постраждає. Як? Вдарить її лукавий або поцілує. Цікаво, що ту відмітину цілий рік нічим не вивести…

                                                    Не усі відмовляються від приворотних чарів…

Напарницею у лабораторії була дівчина, котра раніше працювала в міліції. Була вона не з вродливих, але заміж вийшла за дуже симпатичного хлопця. Чомусь подумалося тоді: ось я відмовився від чар-зілля, а вона, певно, – ні… Запам’яталась її розповідь про участь в специфічній ризикованій операції: “Послали мене під виглядом шукаючої істини дівчини до християн на їхнє молитовне зібрання. Дали сумочку із радіостанцією, щоб чути що там на тому зібранні відбувається. Та от несподівано під час богослужіння щось в тій радіостанції перемкнулось й із сумочки… стали лунати міліцейські переговори! Та я не розгубилася: стала голосніше за усіх кричати “Господи, врятуй мене!” й при цьому щосили лупити руками по тій сумочці. Очевидно Бог справді є, тому що невдовзі голоси припинились”. Присутні у лабораторії аж заходились від сміху…

Тим часом по селу пішли чутки, що мій однокласник Юрій (котрий колись переховував у мене свій портфель) збирається одружитися з дівчиною-інвалідом. Біля Юри завжди “вертілися” гарні дівчата, так що у нього було з кого вибрати собі наречену. Саме тому цей шлюб викликав здивування і дав привід для пересудів. Відшуміло весілля, у мого колишнього товариша народився син, а через рік молоді розлучились… Якось ми зустрілись і Юра розповів, як саме відбувалося його одруження: “Нас познайомили, і та дівчина почала заходити до мене в художню майстерню. Завжди приносила домашнє вино. От я й закохався по самі вуха: стала вона мені наймилішою від усіх. Одружились. Життя як життя – з’явилися непорозуміння, іноді сварки. Їде моя жінка в село до бабусі і привозить самогон, продукти. Вип’ємо, закусимо, і знову я її безтямно кохаю. Наробить усіляких дурниць, а в мене до неї чомусь немає ніякої злості. Та от проходить деякий час і знову в хаті сварки виникають. Знову їде вона до бабусі по той самогон. І знову наступає мир та любов. Щось підказало мені, щоб я не пив самогону та не їв тих бабусиних гостинців. Моє невдоволення її поведінкою призвело до розлучення. У нас тоді вже був син. Так незабаром вона причарувала молодого хлопця, який не тільки одружився з нею, а й сина мого усиновив!”.

Подібна ж історія трапилась з моїм товаришем із сусіднього села Олексієм. Він закохався й вирішив одружитися, але батьки були проти, мовляв, дівчина з бідної багатодітної сім’ї, дуже неохайна, а це означає, що вона не буде доброю господинею. Син же наполягав на своєму, так що між батьками і ним виник скандал, який переріс у криваву бійку. Поставили синові ультиматум: “Або ми, або вона”. Перемогла любов. Ходили чутки, що батьки знайшли зашиті в одязі сина чари. Уся сільська молодь була на боці закоханих. Батьки зреклися сина, продали хату та й виїхали в іншу область. Весілля молодятам зробили Олексієві родичі та ще й житло подарували. Через певний час у подружжя народилася дитина. На Великдень Олексій запросив мене в гості. У кімнаті було досить брудно, навкруги гуділи мухи та парувалися на запропонованих блюдах, на підлозі смерділа купа брудної дитячої білизни. Я сидів за столом й думав, як би скоріше піти, щоб не знудило. Виявляється батьки поступали мудро коли відмовляли сина! Усе то так, але яка ж то сила Магії!

“Ой, не ходи, Грицю, на вечорниці, бо на вечорницях усі чарівниці!”

Повчальна розмова двох жінок. Одна сердито:

– Щось мій син до Світлани зачастив. Може одружитись надумав?

Сердито тому, що у тієї дівчини була погана репутація, отож, їй не хотілося мати таку невістку. Друга цікавиться:

– А він  хоч раз гостював у неї дома?

– Так. Новий рік там у компанії святкували до ранку!

А та впевнено:  – Значить, готуйся до весілля!

Звідки така впевненість? Про бабусю цієї дівчини ходили чутки, що вона відьмує, а це означало, що й онуку навчила. У старовинній українській пісні є такі слова: “Ой, не ходи, Грицю, на вечорниці, бо на вечорницях усі чарівниці!” Якщо  вродливий та багатий юнак не звертає увагу на непримітну дівчину, то та може дізнатись як, та причарувати його, щоб пожити безтурботно у розкошах. У ті часи  була  популярною  пісня, у якій були слова: “Може десь у лісах ти чар-зілля шукала, сонце-руту знайшла і мене зчарувала?”.

                                                                           Цвіт папороті.

Ще в дитинстві бабуся розповідала як двоє її подруг довідались, що опівночі в ніч на Івана Купала цвіте папороть та й пішли, щоб здобути здатність усе знати, той диво-цвіт зривати. Коли настала ніч, то на подруг напав непереборний сон. Щоб не проспати момент цвітіння, стали штовхати одна одну, кричати, бігати. Одна з них спіткнулась і… проснулась вранці від крику пастуха, котрий гнав худобу на пасовище. Хотіла встати та не змогла – коси так сплелися з травою та корінцями, що не піднятись. Стала кричати, просити порятунку. Пастух почув й гострим ножем звільнив полонянку. Почали дома розплітати, але марно – корінці та трава настільки сплелись з волоссям, що не розплутати. Довелось постригти дівчину наголо. Тоді та стала сліпнути. Повели до знахаря, а той ще з порога глузливо: “Що, дівко, зірвала цвіт папороті?… Щоб то було, якби кожен міг косити той цвіт, як траву? Це, дівко, потрібно в такий день народитись. Можу зробити так, що одужаєш, але пізніше за тебе постраждає твоя дитина”.

Дівчина погодилась, бо хто тоді думав, що важкий час революцій, війн, розрухи, голоду закінчиться та настане мирне життя? Минув час. Дівчина вийшла заміж, народила сина. У трьохрічному віці малий упав із яблуні й став калікою на все життя.

Мама мого товариша розповідала як колись її брат вирішив досить хитро заволодіти цвітом папороті: “Таємно від рідні весною викопав у лісі паросток папороті та й виростив дома. В ніч на Івана Купала в нашій хаті молодь зібралась на вечорниці. Брат непомітно зник. Молодь продовжувала веселитись. Несподівано з комори в кімнату влетів брат весь білий від переляку, тремтить, зуб на зуб не попадає. Усі кинулись його заспокоювати, розпитувати. Лише через дві години той якось трохи заспокоївся й розповів таке: “Засів у коморі над кущем й став чекати. Почув що на дворі розпочалась страшна злива із сильним вітром та громом. Несподівано оглушливий грім, землетрус та страшна блискавка розкололи хату навпіл. В цю мить з’явився  грізний вершник на величезному коні, із страшним скреготом витягнув шаблю та й замахнувся рубати. Щоб врятуватись, мусив вибігти з комори”. Братові всі довго пояснювали, що вітру, зливи, блискавки, грому та землетрусу не було, а все те йому привиділось. Недовго після тієї пригоди брат прожив – загинув у вогнищі громадянської війни”.

У цих розповідях для мене не було нічого дивного – доволі подібного наслухався коли у дитинстві сидів на печі бабусиної хати та “мотав на вус” дивовижні розповіді старих односельчан. З тих розповідей знав, що папороть не цвіте цвітом у звичному розумінні цього слова, а лише на декілька секунд над кущем з’являється згусток червоного туману (астрального світла) і хто зуміє схопити його та із відповідними словами проковтнути, той буде творити чудеса, читати думки людей, бачити через землю де який скарб закопаний.

Існує цілий ритуал подорожі в ліс у ту ніч, а також сміливець повинен знати, що спокуси там будуть неабиякі. Витримаєш – герой, наробиш у штани – серйозно постраждаєш. Хто ж, не знаючи правил, полізе в бій з професіоналом? Вивчи правила гри, потренуйся на слабших і тоді  ще добряче  подумай чи гра варта свічок. Усі ми мріємо отримати все і відразу, але так мало кому пощастить. Самозреченням, постом, молитвою, подвигами віри можна заробити дивовижну силу яснобачення,  чудотворення, котру в ту магічну ніч наївні сміливці мріють отримати “на халяву”.

                                                                  Артист оригінального жанру.

А й, справді, чи може цілком нормальна людина відчувати тілом, бачити та чути те чого насправді немає? Не поспішайте іронічно посміхатись, бо може статись, що посміються над вами. Пригадую як у наш технікум приїхав гіпнотизер. В актовому залі зібрались викладачі та студенти. “Артист оригінального жанру” викликав на сцену десяток скептично настроєних добровольців. Запропонував зчепити руки та підняти їх угору. Згодом запропонував розчепити руки й опустити. Жоден не зміг. Гіпнотизер по черзі доторкнувся до рук кожного й лише тоді ті змогли керувати своїми руками. Попрохав найближчого до дверей студента принести склянку звичайної води. Усім по черзі давав скуштувати й запитував, що то є. Один, скуштувавши, сказав що то спирт, другий – вино, третій – пиво, четвертий – компот, п’ятий – томатний сік, шостий – молоко і так далі. Передостанній скептик не зміг узяти склянку – сказав, що там кип’яток. Тоді артист взяв руку дівчини, котра виявилась останньою, й вилив усе, що там залишилось. Та навіть не ойкнула. Потім під сміх залу загіпнотизовані студенти танцювали під лише ними чуту музику, завзято збирали на сцені неіснуючі квіти, стріляли у лише їм видимих ворогів. Довго під подив та сміх залу гіпнотизер робив із скептиками усе, що хотів. У кінці виступу дістав пачку нарізаних білих папірців та й розсипав на сцені. Запропонував: “Збирайте – це гроші!”. Ох, як же студенти кинулись ті “купюри” збирати! Тим часом зал заходився від сміху – ми ж бачили, що там клаптики звичайного паперу…

                                                                                Відвідини знахаря.

З часом на додачу до всіх моїх хвороб ще й волосся на голові почало інтенсивно випадати. Довго вдивлявся в дзеркало й доходив висновку, що не пара тій дівчині, яку так ніжно кохаю… Життя поступово втрачало свої барви – став відчувати втому… від життя.

Що не робив, як не лікувався, а процес облисіння прогресував. Тоді з батьком та двома жінками односельцями поїхав до знаменитого діда-знахаря аж під Білорусію. В однієї з жінок син хворів на епілепсію, у онуки другої опухли ноги і та підозрювала, що то  вороги цю хворобу дитині заподіяли чародійством.

Дід Іван зустрів нас й завів в хату. Молився за кожного й лив у воду розтоплений віск. Одній жінці сказав: “Не гріши на безневинних людей – онука твоя захворіла від вітру”. З другою розмовляв окремо. Мені сказав: “У тебе була травма. Лисієш внаслідок ускладнення від того удару. Не гарантую, що волосся відросте, але випадати перестане”.

Розговорились. Знахар із болем признався, що має двох синів тільки от один пішов по його стопах, другий – став безбожником, циніком. У ході розмови виявилось, що він колись жив у наших краях і є нашим далеким родичем. Пригадали спільних родичів та знайомих. Дід довго розповідав, як він лікує невиліковні, на думку лікарів, хвороби і як відробляє пороблені чародіями порчі. З почутого я зрозумів, що використовувати величезні магічні сили може кожен хто розшукає збірник рідкісних знахарських обрядів, молитов, заговорів та заклинань. У пориві відвертості знахар показав закупорену літрову банку у котрій щось настоювалось. Пояснив: “Це заспиртована летюча миша. Якщо зробити так, щоб п’яничка сам знайшов та випив цей настій, то три дні так буде блювати, так мучитись, що йому назавжди спротивиться спиртне”. Помітивши мою зацікавленість, пояснив: “У тебе нічого не вийде, тому що потрібно знати слова, котрі необхідно проказати під час приготування цього магічного настою… Я такі рідкісні книги читав, котрих зараз на всю Україну може знайдеться дві чи три”. Почувши таке, я остаточно переконався: знахарем може стати кожен, хто такі рідкісні книги роздобуде й прочитає…

Старенька дружина знахаря приготувала для усіх вечерю. Щоб розважити нас дід почав розповідати дивовижні випадки зі своєї практики. Запам’яталась така розповідь:

“У дворі зупинилась чорна “Волга”. В кімнату без черги зайшли майор, капітан та водій авто. Майор до мене: “На вас, діду, остання надія. Усіх знаменитих лікарів об’їздив, потім – знахарів та ніхто не допоміг. Якщо й ви не допоможете – покінчу життя самогубством”. Як пізніше виявилось, з майором трапилась така пригода. Керував великою військовою частиною. Мав почесті, славу, дружину та ще й молоду коханку. “Доброзичливці” повідомили законній жінці про амурні пригоди коханого. Та ж, будучи дочкою відомого високопоставленого генерала, влаштувала невірному грандіозний скандал. Пригрозила, що якщо той не покається, то за допомогою батька поверне його кар’єру у зворотному напрямку. Майор був змушений покинути коханку. Виявилось, що бабуся тієї молодої красуні відьмувала, отож, на прохання онуки зробила або навчила як зробити  колишньому коханцеві порчу. В результаті у майора не стримувалась моча – витікала по мірі утворення, отож, єдиним виходом було постійно носити прив’язану до ноги  кефірну пляшку. Помолившись, я сказав майорові: “Біля вашого гарнізону є колодязь, котрим давно не користуються. В нього закинутий чародійством закритий навісний замок. Знайди його та привези до мене. Не намагайся відкрити його відмичкою, бо яким чином він був замкнений, таким й відкритий має бути”. Майор та капітан розгублено відповіли, що біля їхньої військової частини немає закинутого колодязя. Аж тут водій радісно вигукнув: “Я знаю такий колодязь!”

Через тиждень у двір заїхала знайома чорна “Волга”. А в мене тьма народу… Знову зайшли без черги. Поклали на стіл загорнутий у поліетиленовий пакет, перемотаний червоними нитками той горезвісний замок. Я розмотав пакунок і кажу: Зараз буду перед іконами три рази молитись. Якщо порчу зробив слабший за мене знахар, то замок сам на столі відкриється. Майор до мене тихо: “А можна, щоб це все люди не бачили?”. Воно то можна, але відмовив ради людей, – щоб показати їм силу молитви. Молюсь, а краєчком ока у дзеркалі помічаю як майор серед натовпу то біліє, то червоніє, піт стікає із обличчя ручаями. Ситуація справді, була трагікомічною: на прийомі у знахаря серед багатолюдного натовпу сидить мокрий від переживань високопоставлений військовий офіцер величезної атеїстичної імперії! Замок на столі лежить нерухомо. Другий раз став молитись. Замок на столі навіть не поворухнувся. Кажу: Ну, сину, вирішується твоя доля – йду останній раз молитись. Став молитись, аж тут на столі голосно клацнуло – замок відкрився! Майор упав на коліна й став дякувати та руки мої цілувати. Кажу: Не мені, а Богові дякуй! Ото ту кефірну пляшку тепер можеш викинути, але розумніше було б на твоїй дурній голові її побити. А майор на те: “Ви, діду, не перший, хто говорить мені такі слова”. Через тиждень знову знайома “Волга” у двір заїхала – це майор дорогі подарунки привіз, дякував дуже. Та я звелів усе те добро віддати в найближчу церкву як пожертву на храм. Пояснював, що то не я його помилував, а Господь, а все мені  необхідне я й так маю”.

Жінкам старенька дружина знахаря постелила в хаті, я та батько ночували у хліві на запашному сіні. Після відвідин діда-знахаря волосся перестало випадати. Двом односельчанкам дід також допоміг, хоча привозили вони лише нижню білизну хворих дітей.  Подібні випадки змушували мене задумуватися над усім таємничим, що є у цьому світі.

                                                                    Радянську армію краще пройти заочно…

За станом здоров’я мене не призвали на дійсну військову службу. Із розповідей друзів та однокласників знав про дідівщину, муштру, розкрадання та пияцтво у радянській армії, а тому не дуже й сумував. Розповідали, що кожної весни, коли сніг розтає, обороноздатність нашої розграбованої армії проявляється у вигляді численних пляшок із-під різноманітних спиртних напоїв. Ще друзі казали, що армія є хорошою школою, але як викреслювати два роки з життя, то краще пройти її заочно. Якщо так, то з мене користі буде більше в тилу…

                                                                       Сірість, брехня, рабство.  

Життя продовжувало дивувати сірістю та одноманітністю. Скрізь брехня, мізерні заробітки, майже поголовне пияцтво, бруд, калюжі та вибоїни на дорогах, а на стінах сірих, облуплених будинків величезні плакати: “ПАРТИЯ – УМ, ЧЕСТЬ И СОВЕСТЬ НАШЕЙ ЭПОХИ”, “ПАРТИЯ – НАШ РУЛЕВОЙ!”, “РЕШЕНИЯ ПАРТИИ – В ЖИЗНЬ!”, “УЧЕНЬЕ МАРКСА ВСЕСИЛЬНО, ПОТОМУ ЧТО ОНО ВЕРНО!”, “ЛЕНИН И СЕЙЧАС ЖИВЕЕ ВСЕХ ЖИВЫХ – НАШЕ ЗНАМЯ, СИЛА И ОРУЖИЕ!”, “ЛЕНИН ЖИЛ,  ЛЕНИН ЖИВ, ЛЕНИН БУДЕТ ЖИТЬ!”, “ПОД ЗНАМЕНЕМ МАРКСИЗМА-ЛЕНИНИЗМА ВПЕРЁД К ПОБЕДЕ КОММУНИЗМА!”, “СЛАВА КПСС!”, “МИРУ – МИР!”, “МИР, ТРУД, МАЙ!”, “В ТРУДЕ КАК В БОЮ”, “ВЫШЕ ЗНАМЯ СОЦСОРЕВНОВАНИЯ!”, “ИМПЕРИАЛИЗМ – ИСТОЧНИК ВСЕХ ВОЙН”, “НЕТ ПОДЖИГАТЕЛЯМ ВОЙНЫ!”, “МЕДАЛЬ ЗА БОЙ, МЕДАЛЬ ЗА ТРУД ИЗ ОДНОГО МЕТАЛЛА ЛЬЮТ!”, “НАРОД И ПАРТИЯ – ЕДИНЫ”, “ЛЕНИН И ПАРТИЯ – БЛИЗНЕЦЫ-БРАТЬЯ!”, “ПРОЛЕТАРИИ ВСЕХ СТРАН, СОЕДИНЯЙТЕСЬ!”, “ИМПЕРИАЛИЗМ – ИСТОЧНИК ВСЕХ ВОЙН!”, “ПЯТИЛЕТКУ – ДОСРОЧНО!”, “КОММУНИЗМ – ЭТО МОЛОДОСТЬ МИРА И ЕГО ВОЗВОДИТЬ МОЛОДЫМ!”

На фоні земного шару негр розриває ланцюги. Унизу напис: “СВОБОДУ НАРОДАМ АФРИКИ!”

На фоні величезних червоних ядерних ракет зображені грізного вигляду воїн, робітник та колгоспниця, а внизу напис: “НА СТРАЖЕ МИРА И СОЦИАЛИЗМА!”. А під тими плакатами сновигають затуркані, безправні, бідні громадяни космічної та ядерної держави…

                          “Советские ядерные ракеты – самые гуманные во всём мире!” (Л.І.Брежнєв)

З бідного народу комуністи знімали останні штани, щоб не відстати у гонці озброєнь, котру самі ж усьому світові й нав’язали… Навіщо комуністам стільки зброї?  А щоб на усій планеті силою відібрати у багатіїв їхню власність та рівномірно розподілити її між бідними й цим створити суспільство рівності, братерства та волі під назвою комунізм. О, наші вожді завжди були готові усьому світові показати “Кузькіну мать”. Інтенсивно нарощували гонку озброєнь і водночас засоби масової інформації весь час переконували світову громадськість, що політика Радянського Союзу миролюбна а зброя наша мирна, найгуманніша у світі! На цю тему був популярним такий анекдот:

Вірменському радіо задали питання:  – Чи буде війна?

Відповідь була такою: – Ні.  Ми так будемо боротися за мир, що каменя на камені не залишиться…

В центрі міста на величезному полотнищі усміхнений вождь світового пролетаріату у незмінній кепці, із червоним бантом на чорному костюмі, а внизу великими літерами: “ПРАВИЛЬНЫМ КУРСОМ ИДЁТЕ, ТОВАРИЩИ!”. А от цікаво: звідки партійці знають думку покійного вождя про сьогоднішній курс створеної ним партії?

Одні придурки ті плакати придумували, другі – виготовляли, треті – розвішували, а прості громадяни байдуже на все те дивилися, тому що за стільки років уже звикли жити в театрі абсурду. Усі призвичаїлись жити в таких умовах, а от мені все те було огидним.

Помічав, що при такому способові життя люди веселяться, лише напившись доволі спиртного, або коли почують злободенний анекдот. Анекдоти, цей своєрідний засіб самоіронії та протесту, влучно били  в ціль – виявляли вразливі місця нашого способу мислення та поведінки. Довгий час я вважав, що найкоротшим із них є: “Єврей – колгоспник”, та з часом переконався, що насправді найкоротшим анекдотом є “Комунізм”, а найдовшим – доповідь нашого генсека на останньому партійному з’їзді…

                                                                        Думки якось протестувати.     

Здоров’я погіршувалося, зарплата мізерна, люди підлі та брехливі та і майбутнє не обіцяло нічого доброго. Бачив скрізь несправедливість та довідувався із радіоголосів про величезні беззаконня нашої влади. Мовчати у цій ситуації злочинно, – думав я, – потрібно діяти. Але як? Організувати підпільну групу, щоб друкувати та поширювати листівки? Однак серед нашого народу швидко натрапиш на продажну людину, і все закінчиться страшною тюрмою. Необхідно діяти самому. Може, самоспалення? Саме так учинив у Чехословаччині Ян Палах у знак протесту проти окупації.

Мені не жаль було свого сірого життя, але такий спосіб протесту був для мене неприйнятний. Може, зброя? Ідея варта уваги, але я не хотів проливати чужу кров. А може, дістати вибухівку та підірвати якийсь політичний об’єкт? Який? Ну, наприклад, пам’ятник Леніну? Так все-одно знайдуть же й згноять у таборах… А може вибрати таку серйозну ціль, щоб самому загинути й не мучитися!? Смерть легка – вибух відбувається настільки швидко, що людина не встигає відчути біль. А такий об’єкт є – мавзолей Леніна у столиці імперії! Розумів, що зруйнувати усипальницю ідола можна тільки ціною власного життя. Правду кажуть, що смерті не боїться той кому у цьому житті вже нічого втрачати. Було шкода тільки батьків, адже я в них один… От і стану знаменитий на весь світ, щоправда, посмертно. Де ж узяти вибухівку? Такі думки роїлися в голові, змінюючи одна одну.

                                                                             “Ніколи не вір людям!”

Випадково зустрів свого далекого родича, який раніше відбував покарання у наших виправно-трудових таборах. Подумалось: він знайомий зі злочинним світом отож має доступ до зброї. Під час розмови сказав, що цікавлюсь вибухівкою. На мій подив, Діма одразу пообіцяв допомогти. Зустрілися ввечері в умовлений час. Подав мені пакунок й став перераховувати гроші.

– Перевіряти не буду, – кажу до нього, – ти ж не обдуриш свого родича?

– Звичайно – ні!, – ображено відповів він.

Розпили в найближчому кафе пляшку коньяку та й розпрощалися. Коли ж удома розгорнув пакунок, а в ньому… дві цеглини. Через декілька днів зустрів його й запитав: – Навіщо ти так зробив?

Задумливо подивившись мені в очі, родич повчально промовив: – Ніколи не вір людям!..

Та це ще не все: Дьомта (так його по вуличному кликали) усім хлопцям села розповів як гарно мене ошукав. Як же у нас люблять насолоджуватись злорадством – усі глузували з мене й ніхто із односельчан не сказав Дьомті, що він поступив підло… А що, все вірно: “Одури свого ближнього, а як ні, то дальній наблизиться, одурить тебе, і возрадується”. Він зміг, отже, він в очах односельчан герой.

                                                                             Духовна наставниця.  

Якось серед жінок, котрі перебирали картоплю, помітив зосереджене, розумне обличчя. Очі незнайомки світились радістю. Підійшов. Познайомилися. Світлана мала вищу освіту та раніше працювала на високій державній посаді. Сталося так, що вона захворіла, але лікарі вилікувати не могли. Мама повезла її у Почаївську Лавру і Світлана, доторкнувшись до чудотворної ікони, отримала чудесне зцілення. Це так її вразило, що з того дня вона присвятила своє життя служінню Богові.

– А, знаєш, – веселі іскорки зблиснули в її очах, – я була впевнена, що зустріну тебе, бо я послана сюди врятувати заблудлу душу Миколи. За тебе мама дуже молиться.

Дивина та й годі! Дома запитав маму: – Ти молишся за мене?

– Звідки ти про це знаєш? – здивувалась мама.

Весь вільний час ми із Світланою проводили у цікавих розмовах. Ця мудра жінка дивувала начитаністю, спокоєм, впевненістю, своєю глибокою вірою у Бога і з того часу стала моєю духовною наставницею.

                                                                         Вивчення Біблії.

Позичив у сусіда стареньку, надруковану ще до революції Біблію та й заглибився у читання. Свята Книга захопила й зачарувала мене! Вражала праведність Ноя, благородство Мойсея, чудеса Іллі, вірність Йова, але найбільше мене сколихнула самопожертва Сина Божого! Ісус Христос свідомо постраждав за кожного з нас, щоб ми, увірувавши в Нього, мали життя вічне! Я почав ходити до церкви, відвідувати молитовні зібрання, їздити у монастирі, а також на коротких хвилях слухав релігійні програми. Розпитував віруючих про те, що саме спонукало їх прийти до Бога. Розповіді були інколи дуже вражаючі. Ось так і стала віра в Бога вищою метою мого життя! Траплялося, їду з ровесниками в місто: вони – на дискотеку, я – на молитовне зібрання. Через одного чоловіка диявол спокушав мене прочитати Чорну магію та я рішуче відмовився від цієї сатанинської книги!

                                                                           Моління про чашу.

У моїй кімнаті висіла ікона “Моління про чашу”, а перед нею постійно горіла електрична лампадка. Ця ікона справляла на мене таке сильне враження, що я за прикладом Ісуса Христа обрав за селом місце на пагорбі й став там постійно молитися: “Отче наш, що єси на небесах. Ось вогні великого міста, ось перед мною світ, що потопає в гріхах, а моє життя проходить безглуздо, і немає від нього радості ні мені, ні людям, ні Богові. Ось люди продають душі дияволові, щоб пожити на цьому світі у своє задоволення. Я ж до тебе, Боже, звертаюсь: Господи! Що можу я пожертвувати Тобі, коли все і так Твоє!? Жертвую Тобі, Владико Святий та Праведний, єдине, що маю, – самого себе, свою душу!” Перебуваючи в такому молитовному стані, обіцяв Ісусу Христу: “Я зможу пити чашу, яку Ти пив! Я піду за Тобою!”

Сусідська Біблія була дуже зачитаною, заяложеною, ще й до того без пояснень, а сам я тоді не розумів, що саме означає слово “чаша”, однак, жадоба подвигу переповнювала мене. Та попри все я помітив, що з того часу доля моя змінилась: життєві обставини, випадковості стали підтасовувати, спрямовувати події у якесь незвичне, містичне русло.

Іноді мені снилися пророчі сни. Дивну закономірність запримітив: якщо присниться, що батьки купили легковий автомобіль, – пошлють у відрядження. Одного разу я вирішив схитрувати: посилали у поїздку за овочами та я раніше пішов із роботи. От і не збулось, – радів, – хоч два вихідних проживу спокійно. Не любив я тих відряджень: трясешся на вибоїнах, спиш, зігнувшись у тісній кабіні та і відповідальність велика за довірені овочі та фрукти. А вранці біля хати сигналить вантажівка. Виходжу. Водій до мене: “Автомобіль завантажений ящиками. Ось доручення на тебе. Бери паспорт, харчі і рушаймо”.

Іноді чув голос, який кликав мене. Тоді я швидко ставав на коліна й відповідав: “Говори, Господи. Твій раб слухає”. Відповіді, правда, не було. (У цьому не було нічого дивного. Гонитель християн Савл почув голос із неба і, в результаті, став апостолом Павлом.)

Я дуже уважно продовжував вивчати Біблію але не міг зрозуміти дві речі:

Невже, справді, давнє багатомільйонне суспільство могло настільки морально зіпсуватися, що праведним перед Богом знайшлося тільки сімейство Ноя? І, яких це злих духів виганяв Ісус Христос із одержимих людей?

Дивним це все мені було й тому, що таких одержимих демонами я вже бачив у монастирях. Їх силоміць заводили у храм родичі. Нещасні упирались, лаялись, кричали,  вищали неприродними голосами, деякі із них падали, коли до них підходив священик із кадилом або хрестом. Що ж це за одержимість така і звідки вона береться? – часто запитував себе, але відповіді не знаходив.

Запитав вродливу дівчину: “А тебе яка біда привела сюди?” Та мені довірливо: “Іноді на мене находить така злість, ненависть, що навіть безневинну грудну дитину готова розірвати на шматки”. Це мене не дивувало – читав же у Біблії як злий дух нападав на царя Саула…

Там же люди розповіли дивовижний випадок: У їхньому селі ремонтували церкву. Оступившись, юнак упав із купола і, оговтавшись після такого потрясіння, продовжив роботу. Усі зрозуміли: це Господь його врятував.

Їхав назад. На узбіччі дороги молодий чоловік та жінка з дитиною на руках зупиняли попутки. Зупинився. Під впливом почутого та побаченого став переповідати це чудо. Аж тут молодий чоловік до мене радісно: “Так, то ж був я! Он вдалині видніються купола тієї самої церкви!” Позаду його дружина щасливо посміхалась, насолоджуючись моїм враженням від такого збігу обставин.

Я доповнив тему:

– Старожили розповідали, що і в наших краях був подібний випадок. Люди будували церкву. Юнак випадково впав із самого верху і… залишився неушкодженим. Колеги були в захваті від такого чуда. Юнак загордився: “Та, – каже, – я такий! Мені будь-яка висота не страшна!” Виліз на те місце і сам скочив вниз. Розбився на смерть. Заповідь “Не спокушай Господа Бога свого”, забув тому що.

                                                            Чи є серед вас справжні мужчини?

Зовні я був такий, як усі. Однак, бувало, сиджу в гостях, їм, п’ю, веселюся, а совість докоряє: “Ось ти п’єш та гуляєш, а в цей час найкращі представники нашої інтелігенції гниють у таборах та знемагають у спецпсихлікарнях, а народ страждає від важкої праці та брехні”. Гіркий клубок підступав тоді до горла й радість від гулянки пригасала.

Жив у достатку, проте не міг бути щасливим серед мук свого народу, бо не може справжній син радіти, коли мама помирає. Бувало, стою в магазині у довжелезній черзі і читаю в очах похмурих жінок: “Чи є серед вас справжні мужчини, котрі спромоглися б змінити життя на краще?” А чи я не мужчина? Не можу бути ситий серед голодних, не можу бути щасливим серед нещасних. Адже це все одно, що влаштувати банкет під час чуми.

                                                                   Жадоба веселого, ситого, теплого життя.

Час не стояв на місці. На роботі люди “лізли” у партію та займали теплі місця. Пропонували і мені стати партійцем, але я відмовлявся, оскільки це було мені огидним. Узагальнюючи свої спостереження, я все переконливіше утверджувався в думці, що все начальство міста лише на словах об’єднує комуністична ідея, а насправді їх ріднить жадоба гарного життя. Так-так! Саме жадоба веселого, ситого, теплого життя, а не висока ленінська ідейність. Партійців п’янив азарт своєрідної дорослої гри, причетність до привілейованої касти отож логічно, що на закритих партзборах вони поводили себе як банда змовників. І банда ця добивається не проголошеної комуністичними ідеологами рівності, братерства та волі, а цілком протилежного: при якомога найменших фізичних зусиллях мати якомога більше грошей, розваг, спиртного та сексуальних партнерів!

                                                                  Вибитись в люди при соціалізмі.

Мене як відповідального спеціаліста іноді запрошували на відкриті партійні збори. Доповідачі говорили про покращення процесу заготівлі та збереження овочів а я в обличчя присутніх вдивлявся. Типові пристосуванці, – робив висновок я. Для того, щоб вибитись в люди та утриматись там, потрібно щодня йти на компроміс із власною совістю.

Якось літня продавщиця розповіла мені таке: “Не раз і не два мене вербували хлопці із органів. Ви, – кажуть, – знаєте тут усіх і чуєте хто що в черзі про владу говорить, які хто анекдоти розповідає. Записуйте хто що говорив і нам передавайте. Ми заплатимо, посприяємо отримати  кращу роботу, виручимо в разі потреби”.

Дівчина із котрою я зустрічався працювала продавщицею. Якось у пориві відвертості призналась: “Можна було давно вже й завідуючою магазином бути – директор ОРПК обіцяв посприяти, якщо його коханкою стану.”

Їдуть люди з роботи зажурені, мовчазні. Я запитав сусіда: “Володя, ти чому такий сумний?” Той у відповідь: “Та, знущаються усі. Знають, що мені підходить черга на отримання квартири, отож примушують після роботи залишатись, працювати у вихідні, носити на демонстраціях портрети урядовців, на зборах дякувати партії за турботу. І мусиш бути покірним, бо інакше потрапиш у немилість й все втратиш. Стільки часу терпів, то ще рік-два потерплю.”

                                                                    Члени КПРС – мафіозі.

Компартійні керівники та впливові особи овочебази лише створювали ілюзію споєного та спаяного колективу. Насправді їхні відносини були вкрай лицемірними: часто при прийманні та видачі товару один намагався підкрутити вагу у вигідний бік, інший залежно від ситуації стандартні гирі спритно підмінити підпиляними або залитими свинцем.

Один шанований експедитор із життєрадісної компанії керівників овочебази взяв під звіт гроші на закупку ягід у населення. Маючи чималеньку суму, пішов у ресторан,  – певно, добре підрахував, що зекономить дещо й для себе. Це логічно (державу дурили усі кому не лінь), але під час розпалу гулянки бідолаха втратив пильність, і повії, скориставшись сприятливим моментом, витягнули всі гроші. Машина чекає, а грошей-то немає. Марінченко кинувся по допомогу до друзів, мовляв, позичте ці злощасні дві тисячі. Відмовили. Довелося експедиторові сісти на лаву підсудних, а потім довго на нарах розмірковувати про ціну дружби. Якось я дорікнув одному із його колег: “Чому ніхто із вас не позичив бідоласі грошей?” Той мені повчально: “Який же він експедитор, коли навіть двох тисяч на чорний день не мав?!”

На основі подібних фактів я зробив висновок: у комуністичної мафії, а втім, й у створеному ними суспільстві  закони вовчі. Тим, хто випав за борт, руку подавати не прийнято.

                                                          Порівняння нашої ментальності із єврейською.

Якось розговорився з сусідом про спосіб мислення наш та людей інших національностей. Той розповів неймовірну для нас бувальщину: “Маю знайомого єврея. Якось їхав й побачив його на зупинці із портфелем в руках. Зупинився. Той мені довірливо:”Оце дізнався, що в меблевому магазині, котрим керує мій співвітчизник, виявлено недостачу 7000 карбованців. Скоріше всього то не його провина, а підстава підлеглих. Я не знайомий із тим  чоловіком але він, як і я, є євреєм отож я зобов’язаний його врятувати. Ось привезу гроші, він внесе їх в касу й уникне найстрашнішого. Знаю: згодом співвітчизник поверне мені борг – я ж його неабияк виручив! А не поверне, то й так буде…”

Подібний спосіб поведінки, протилежний нашому “Умри ти сьогодні, а я завтра”, мене неабияк вражав.

Щоб зробити кар’єру та жити в своє задоволення, потрібно вступити в  партію.                 

Бувало директор телефонував: “Здравствуй, Данилович! Владимир Ефимович – директор овощебазы беспокоит. Здесь мне нужно площадку разровнять. Можешь прислать бульдозер на полчасика? В долгу, сам знаешь, не останусь.” Через двадцять хвилин на території уже гуркотів бульдозер.

Чому так швидко зреагував директор будівельної організації? Усі керівники державних підприємств знайомі ще по комсомольській роботі, часто стрічаються на різноманітних партійних зборах, у ресторанах, на полюванні, тощо. Крім того, їх об’єднує взаємовигідне ділове співробітництво. Та усі вони навіть манерами схожі: цинізм, зверхність по відношенню до простих трудяг, добірна лайка. Ось у Даниловича виникне бажання поласувати цитрусовими, ікрою чи іншими делікатесами і пам’ятаючий послугу Юхимович йому не відмовить. А от я на місці директора мусив би оформляти проведення земляних робіт через бухгалтерію, отож бульдозер у кращому випадку прибув би наступного дня. Чому? А я не засідав разом із Даниловичем на партійних зборах, не був із ним на полюванні, не пиячив в одній компанії. Напрошувався логічний висновок: щоб зробити кар’єру та вирішувати питання без зайвої тяганини потрібно вступити в їхню партію й освоїти прийнятий там стиль поведінки.

Як було заведено, пізніше розподілені між начальством делікатеси списували на один із магазинів – давали завідуючій частку дефіциту, виписану накладну й гроші. Зазвичай кожна завідуюча була рада такому подарункові – товар не продавали, а виторг є. А є план – є премія. Якби якісь іноземці перевірили документацію наших магазинів то подумали б, що наші трударі там вільно купують будь-які делікатеси. Насправді вони ті делікатеси тільки розвантажували. Пізніше помічали як “отоварюється” різноманітне начальство й обурено шепотілися…

Якось мене послали по картоплю аж в Київ. Навіщо ж, то? У нас же своя гниє у кагатах! Виявляється, один офіцер КДБ удостоївся підвищення, і йому потрібно перевезти хатні речі та меблі до столиці безкоштовно. Друзі-мафіозі поступили оригінально: оформили рейс автомобіля-рефрижератора як поїздку за овочами, звісно, за державний кошт.

                                                                                  Добірна лайка.

Восени, в сезон заготівлі овочів та фруктів, на базу часто заїздило партійне начальство міста та області. Вони полюбляли збирати у кабінеті директора всіх причетних до процесу, щоб прочитати лекцію на тему, що і як потрібно робити краще. Вище начальство не гребувало при цьому використовувати досить давно апробований на нашому безкультур’ї метод так званих нецензурних висловів. Певно, вони свято вірили, що багатоповерховий матюк має неперевершене виховне значення, а тому смачно “присолювали” свої цінні настанови та зауваження брудною лайкою. Розігруючи відвертість, панібратські розповідали по темі масні анекдоти та  бувальщини. Наші керівники театрально сміялись та запопадливо піддакували, захоплюючись мудрістю і, що дуже важливо, своєчасністю поданих “згори” вказівок. Та тільки-но за батьками міста зачинялися двері, як керівники меншого масштабу вибухали дружнім реготом та навперебій глузували із тупості своїх партійних босів. З побаченого я зробив висновок: у нас щоб вибитись в люди потрібно піддакувати начальству й сміятись не тоді коли смішно, а тоді коли потрібно…

Добірна лайка у нас здавна є звичним явищем. Один спостережливий робітник на цю тему висловився: “У нас же так: інженер підходить до слюсаря й просить підтягнути гайку бо інакше верстат вийде з ладу. Той погоджується, але не йде. Вдруге інженер підходить й вже вимагає затягнути ту злощасну гайку. Слюсар обіцяє, але… продовжує займатись своїми справами. Розлючений інженер прибігає утретє і кричить: “… твою мать! Верстат уже зупинився! Скільки ж на тебе чекати!?” Слюсар устає, посилає інженера… на х.., а потім, сердито лаючись, іде ремонтувати верстат”. У таких взаємостосунках не було нічого дивного – які ми, така й наша влада. Влада ж то складається із людей-гвинтиків, молекул вождя…

На тему нашого відношення до своїх обов’язків та начальства ходило безліч анекдотів. Якось іноземець попросив перекласти слова розлюченого робітника. Іноземний перекладач переклав дослівно: “Робітник пропонує інженерові піти й стати пасивним гомосексуалістом. Каже, що був в інтимному зв’язку з його мамою, також, що мав оральний секс із ним, тією гайкою, такою мізерною зарплатою та усім керівництвом підприємства…”

                                                                                    Анна Іванівна.    

Диспетчером овочебази працювала солідна жінка. У її обов’язки входило вантажників та водіїв щоранку направляти на ту чи іншу роботу, а пізніше контролювати якість її виконання. Вантажниками в основному працювали люди, котрі ні на що інше здатними не були. Майже усі вони були людьми  лінивими, але зате віртуозами добірної лайки та винахідливими відносно того як що де украсти, щоб відразу пропити.

Кожного ранку Анна Іванівна досить дотепно нецензурно характеризувала учорашню працю кожного з них та, в залежності від тієї оцінки, наряджала на легшу чи важчу роботу. Тих, котрі намагались, пересипаючи мову звичною лайкою, протестувати вона обкладала настільки вишуканим матом, що ошелешені сміливці  відразу замовкали – переплюнути її було неможливо.

Пізніше Анна Іванівна розподіляла роботу між водіями. Водії були людьми соліднішими й, відповідно, стриманішими відносно лайки. Усе так, але й вони усіляко хитрували щоб приписати собі роботу котру насправді не виконували, використати автомобіль для власних потреб, привласнити неспалене пальне, пославшись на вигадану несправність отримати запчастини та й привласнити, приписати зайвий кілометраж та час роботи і тому подібне. Та Анна Іванівна вже пройшла життєву школу й одурити її було важко. Я помічав, що вона розуміла як важко прожити на чесно зароблені гроші і тому на дрібні порушення та приписки не звертала уваги, але тих нахаб, котрі втрачали усяку міру досить грубо ставила на місце. Усе так, але як тільки водії та вантажники роз’їжджались вона вмить перетворювалась на милу, дотепну, добрішої душі жінку. Для кожного з нас у неї знаходилось добре слово, для кожної собаки залишки учорашньої сімейної вечері та сьогоднішнього сніданку. Пізніше неспішно оформляла документацію та відповідала на телефонні дзвінки. Щоразу якась собака ніжилась під столом біля її ніг. (У нас на території кожного підприємства бігають безпородні собаки. Це на перший погляд серед білого дня вони здаються зайвими, а от уночі надійно допомагають охоронцям – будять коли з’являються злодії чи приїздить начальство.)

Дивився на поведінку диспетчера й розумів, що поводити себе інакше з нашим народом не можна – на голову сядуть. На її місці кожен, в тому числі і я, був би змушений поводити себе так само…

                                                                                    Виживання.

Як жили та виживали люди? Середньою у той час була зарплата 120 карбованців. Найменше платили працівникам торгівлі та медпрацівникам 68 – 80 крб. Інженер отримував – 120. Найвищою була зарплата у членів Політбюро – 1200. Мій батько – водій вантажівки 170 – 230. Найбільше заробляв сусід, котрий працював на заводі у ливарному цеху – 300. Стільки ж заробляв й далекий родич – умів гарно малювати Леніна на плакатах котрі влада розвішувала де не тільки…

Було важко прожити за чесно зароблені гроші отож, саме життя примушувало людей шукати побічних нелегальних доходів, усіляко викручуватись та, відверто кажучи, красти. Ми виживали так: мама, як в наших селах здавна заведено, вела домашнє господарство отож продуктів мали вдосталь та ще й лишки продавали. Батько так хитрував: перевантажував своє авто – перевезене за два рейси розписував на три, завдяки чому план перевезень перевиконував. Отримував преміальні та надбавки за економію палива. При можливості “калимив” – використовував державне авто для приватних перевезень.

У вересні 1975 року я влаштувався продавцем м’яса в один із магазинів міста. Холодильник та  холодильна вітрина були вкрай зношеними отож ледь-ледь охолоджували м’ясні туші. Я скаржився завідуючій, але та мої слова пропускала мимо вух. Ситуація була такою: якщо куски м’яса не продавалися в день розрубки, то наступного дня вони втрачали товарний вигляд і вже охочих їх купити не знаходилося. Таких же почорнілих із душком кусків щодня набиралось 3 – 4 кілограми. Що робити? Саме життя змушувало викручуватись.

Зазвичай кожні ваги тоді були виставлені так, щоб обважувати на 5 грамів та ще й до того продавці кожну покупку зважували разом із папером. Як правило, люди звиклі жити у обстановці тотальної брехні на втрату 2 – 3 копійок уваги не звертали. Був ще один нюанс: м’ясні тушки розрубувалась та продавалась разом із кістками у пропорції 74:26. У великих же тушках відсоток кісток був нижчим. Декотрі заможні покупці просили загорнути лише вирізку, а кістки залишити собі. Ці кістки продавалися вдруге і таким чином я повертав гроші за згодоване собакам зіпсоване м’ясо.

Мій змінщик (працювали по 10 діб) втрачати кровного не хотів – добавляв до кожної покупки шматки зіпсованого м’яса. Покупці, ясна річ обурювалися, скандалили. У мене же скандалів не було – вважав, що ліпше своє втратити але людину не образити. З огляду на цю істину я здавав виручки за зміну у півтора рази більше, ніж мій колега. Помітивши, що настала моя зміна, люди часто присилали за покупками малолітніх дітей – знали, що цей продавець дитині вибере кращий кусок та не обважить.

Був ще один цікавий спосіб заробити зайву копійку. Спиртні напої в той час продавались від 11:00 до 19:00. Знайомі хитруни, котрі хотіли похмелитись до роботи та зняти стрес після, змовницьки підморгнувши, тикали гроші зі словами: “Здачі не потрібно”. Знаючи це, я заздалегідь купував декілька пляшок спиртного й ховав під прилавком. Якщо вдалось продати три пляшки горілки, то можна було спокійно забрати додому кілограм почорнілого м’яса. Дома те м’ясо мив, кістку кидав собаці а м’якоть клав в холодильник.

На той час із продовольства дефіцитними були згущене молоко, консервований зелений горошок, розчинна кава, цукерки у коробках, шампанське. Хто мав знайомства серед працівників магазину той міг те все “дістати”. Залежалу покриту цвіллю “Московську” ковбасу дівчата відмивали пральним порошком та натирали олією. (Безглуздо купувати ковбасу за 3,80 коли за ці гроші вийде “Буковинської” півтора кіло або два кіло м’яса.)

Так продовжувалось десь до листопада 1975 року. Тоді вже м’ясо почали завозити по нормі й воно перейшло у розряд дефіцитів – продавалось за декілька годин. Ось тут то в мене “друзів” з’явилось… (Звісно, купити “по блату” кусок свинини по 1,95 чи яловичини по 1,86 вигідніше ніж іти на “Колгоспний ринок” й купувати у приватників у 2 – 3 рази дорожче.) Ось так сама собою відпала потреба скаржитись завідуючій на погану роботу холодильної камери та вітрини. З тієї пори “Московська” ковбаса перестала покриватись цвіллю – перейшла у список делікатесів тому що.

Час від часу, а особливо перед комуністичними святами у продаж “викидали” вдосталь м’яса. Ось тут то моїх “друзів” ніби вітром здувало. А й справді: навіщо використовувати блат, коли делікатес є у вільному продажу…

                                                                                                       Продаж субпродуктів. 

Одного дня перед обідом помічниця завідуючої привезла із м’ясокомбінату три тонни дефіцитних тоді субпродуктів. Звернулась до мене: “Я заплатила свої гроші водію та вантажникам. Поверни мені витрачену десятку – ти її сьогодні повернеш із надлишком”.

Того дня обідати не довелося – обідню годину відпускав дефіцитні печінку, нирки, хвости, легені, вим’я, серця усім працівникам магазину. Краєчком ока помічав: інформація про дефіцит поширилась досить швидко – біля дверей магазину зростав натовп покупців. Двері відкрилися й усі вони кинулися до мого прилавку й вишикувалися так, як стояли перед дверима. Я торгую за прилавком а за стіною на товарних вагах завідуюча магазином та продавці обслуговують своїх родичів та знайомих. Підходять й гроші пхають у кишені мого халата. Під вечір делікатеси стали закінчуватися. Помітивши це, задні стали кричати: “Більше одного кілограма в руки не давати!” З огляду на такі вигуки я голосно заявив, що більше одного кілограма в одні руки відпускати не буду. Аж тут жінка, черга котрої підійшла, обурилася: “А где такое написано!? У меня шесть едоков в семье! Так теперь мне что, шесть раз в очередь ставать!?”

Попросив колегу із сусіднього відділу, щоб та покликала завідуючу – технічно, так би мовити, з’їхав із слизької теми. Розпродавши усе, витер піт із лоба й порахував виторг. Ту десятку я то повернув, але зайвого карбованця не було – очевидно під час того ажіотажного розпродажу хтось із персоналу магазину “забув” покласти вартість покупки у кишеню мого халата.

Продаже субпродуктів описую не дарма. Справа в тому, що за подібною схемою продавалися абсолютно усі дефіцити.

У лютому 1976 року норми завозу м’яса настільки знизились, що утримувати двох продавців потреба відпала. Відчувши, що хтось із нас скоро стане зайвим, мій змінщик мене спритно “підсидів” – нашептав завідуючій, що я газети за прилавком читаю та грублю покупцям. Це правда, що у вільний час я іноді на робочому місці газети читав – не вважав це великою провиною та й подумати не міг, що хтось зможе цей факт використати проти мене. Що ж стосується хамства, то тут Діма вже свої гріхи звалив на мене. Хотілося врізати наклепникові по пиці та махнув рукою – він одружений, молодята винаймають квартиру та й щойно народжену дитину було жаль. Нехай працює – заспокоював себе, – йому це місце потрібніше. Забрав халат та й повернувся працювати на знайому до сліз овочебазу.

                                                                                              Розголошення державної таємниці.                    

В ту пору був популярним анекдот: Сидять на партійному з’їзді Чапаєв та Пєтька. Чапаєв наказує:

– Пєтька, крикни “Брежнєв – дурень!”

– Та Ви що, Василь Іванович, посадять же.

– Ну, відсидиш 15 діб за дрібне хуліганство, зате станеш знаменитим на весь світ!

Пєтька крикнув. Присуджують Пєтьці… 15 років! Той ошелешено: – За що!?

КДБісти йому: – За розголошення державної таємниці!

Чому погіршилась ситуація із продовольством? На кухнях у вузькому колі родичів та перевірених знайомих слухачі закордонних радіоголосів говорили, що почалась гонка озброєнь та ще й до того ціни на нафту упали. В цій ситуації уряд СРСР фінанси призначені для сільського господарства перекинув на військові потреби. (Таки розголосив Пєтька державну таємницю…) Ділились враженнями від побаченого на власні очі: в газетах брехня, в колгоспах занепад, на фабриках та заводах бардак, в армії дідівщина, в тюрмах беспредєл. Сумно констатували: “Наше керівництво у Москві, церкви у Канаді, тюрми у Сибіру, зернові дозрівають у США та Аргентині”. (Усі знали, що уряд продає нафту а взамін купує на Заході продовольство.)

Овочебазу жартома називали штрафбатом. Часто до нас привозили дрібних правопорушників 15 діб спокутувати вину примусовою працею. Іноді досить оригінальні люди серед них траплялись. Запам’ятався хохмач з артистичним талантом. Тому чи іншому мерзотникові  докоряв так: “Якби я мав стільки розуму та совісті як ти, то давно уже засідав би у Верховній Раді”. Показував пальцем вгору й змовницьки додавав: “А, може, навіть ще вище”.

                                                              “Торговля – дело исконно воровское”. (Петро 1)

Зарплата в торгівлі була найнижчою: 68 – 80 карбованців за місяць роботи. Щоправда, при виконанні плану доплачували 40% преміальних. Чому така низька оплата праці в торгівлі? Скоріше всього керівництво Радянського Союзу знало знаменитий указ імператора Росії Петра 1: “Торговля – дело исконно воровское, потому жалованье им (торгашам) положить мизерное. Да вешать по одному в год… Дабы другим не повадно было”.

На перший погляд імператор Росії, а слідом за ним керівники комуністичної імперії були ніби праві… Якщо ж проблему дослідити ретельніше, то виходив парадокс: мізерна оплата праці навіть чесних працівників провокувала на зловживання, махінації, обман. Це ж так просто: як людям платиш, так вони й працюють. Кожна порядна людина в системі радянської торгівлі була змушена або прийняти загальноприйняті правила виживання, або звільнитись. Було ж так: не одуриш ти – одурять тебе. Щоб вижити працівники торгівлі були змушені усіляко дурити покупців та один одного: обважувати, обраховувати тощо. Чим вищою була посада працівника торгівлі, тим більшими були зловживання – наївні чесні трудяги наверх пролізти не могли. Цікаво відмітити, що легкові автомобілі, котрі владні структури розподіляли для продажу передовикам виробництва, в торгівельні організації навмисне не направлялись. Та попри усі обмеження на престижних авто в основному їздили працівники торгівлі – передовики інших галузей промисловості, котрі мали право на їх придбання вигідно перепродати дефіцитний засіб пересування щасливчикам торгівлі.

                                “Вони, комуністи, піднімають, піднімають, а потім як опустять…”                             

З часом мені набридла ця гидота, тож я звільнився з торгівлі й влаштувався працювати складальником окулярів у магазин “Оптика”. Досить швидко зрозумів, що від системи нікуди не втечеш. Тут також панувало телефонне право, процвітало підлабузництво та угодовство. Начальству в імпортні оправи ставили імпортні лінзи. Схема стандартна: відвідувач змовницьким тоном тихенько говорив завідуючому щось на зразок: “Я від Леоніда Даниловича”, або подавав записку відповідного змісту й терміново отримував імпортну оправу з вставленими іноземними лінзами. Прості же будівники комунізму змушені були вибирати оправи та лінзи із вітрини. Ми у ті страшні оправи ставили вітчизняні лінзи й трудяга те замовлення отримував наступного дня.

За подібним принципом продавалось майже всі якісні товари: через знайомого завідуючого, комірника, продавця або з переплатою у спекулянта. Навіть з телеекрану глузували над нашим способом виживання: “Растворимый кофе завезли на базу и там растворимый кофе растворился сразу”.

Речових ринків, тих котрі сьогодні на кожному кроці, в той час не було. Перепродаж вважався спекуляцією й за подібні “нетрудові доходи” карали. Нову чи вживану річ законно можна було лише здати в комісійний магазин. Там її оцінювали й гроші видавали після реалізації. Правда, не усі – певний відсоток ціни магазин залишав собі як винагородуза послугу.

Бувало по вулиці розносилась новина: до вказаної родини приїхали гості із-за кордону, пропонують на продаж іноземні товари. Заходиш, а там на ліжку, стільцях та столі розкладений різноманітний одяг, відрізи тканин, жуйки. Гості нахвалюють крам та називають ціни. Можна було й поторгуватись. Все тоді було та от не для всіх, тому що всіх було багато а всього хорошого мало.

Зарплата в магазині “Оптика” становила, як і в торгівлі, 68 – 80 карбованців за місяць праці. Завідуючий брав ліві замовлення, а за робітниками пильно стежив, щоб, хто-небудь із нас не заробив карбованець на обід. Здається, сам живеш то й іншим жити дай. Але де там…

Та попри все я розумів суть: в нашій соціалістичній системі на його місці навіть я був би вимушений поводити себе так само. Був би вимушений брати ліві замовлення, щоб заробити на хабар для отримання імпорту. Не підмажеш відповідальних працівників бази – не отримаєш імпортних оправ та лінз. Не отримаєш дефіциту, значить не задовольниш заявки начальства. Не задовольниш попит начальства – злетиш з “теплої” посади… Воно то так, але із своїх же працівників знущатись навіщо? Я, простий складальник окулярів мусив 5 – 6 разів підходити до завідуючого й благати видати мені для власного користування імпортну оправу та пару лінз…

Специфіка лівого заробітку була такою: декотрі хитруни викликали когось із майстрів й просили за певну винагороду відремонтувати оправу чи вставити лінзи терміново. Знаючи жлобський характер завідуючого, ми старались заробити на обід в час коли його не було за прилавком. Одного дня завідуючий не взяв у клієнта замовлення мотивуючи тим, що оправа ремонту не підлягає. Чоловік же у відповідь йому повчально:

– А ваш майстер, той що в окулярах, вчора сказав, що підлягає й обіцяв відремонтувати.

Завідуючий кинув мені оправу на стіл й сердито:

– Ціна ремонту карбованець, а роботи тут на годину!

Через десять хвилин я поклав на прилавок відремонтовану оправу й помітив спалах гніву на обличчі завідуючого.

Одна подібна неув’язка, друга й він став мене виживати – придиратись до дрібниць, так завантажувати роботою, що вгору глянути ніколи.

Я розглядав цього чоловіка й бачив типове обличчя негідника: очі завидющі, руки загребущі, серце жорстоке, душа чорна. Пам’ять же мав феноменальну: знав поіменно усіх бюрократів міста й пам’ятав який зір має та які окуляри носить кожен керівник та члени його сім’ї.

Прибиральницею працювала літня віруюча жінка. Вона розповідала нам про Бога, про свою молодість, війну та повоєнні роки, вела задушевні розмови, а потім… доносила на нас завідуючому. І це не дивина – стукацтво негласно зводилося системою в ранг чесноти державного значення. Люди у всі віки бажають їсти смачніше, спати м’якше, отож ця літня жінка думала тільки про себе. А що, стукачем бути вигідно: допомагають вирішити дрібні проблеми, до якості роботи не придираються, не звертають уваги на запізнення, відпускають раніше, дають вихідний коли попросиш. Як не крути, а з усіх боків вигода.

Якось в наш магазин завітали ревізори. Завідуючий кудись зателефонував й передав трубку контролерам. За хвилину від них і сліду не стало! Мій напарник прокоментував це так: “Вони, комуністи, піднімають, піднімають, а потім як опустять…”

Терпіти приниження стало нестерпно і я подав заяву на звільнення – таки вижив мене завідуючий.

Пізніше  довідався, що він покінчив життя самогубством. Справа в тому, що господарем всіх підприємств була держава в особі партійної бюрократії а керівники були лише службовцями, тобто покірними виконавцями її наказів, поденниками. Мав великий кабінет, владу над підлеглими, зв’язки у верхах й відчував себе причетним до касти вибраних – часто грався зв’язкою ключів (любив він чути їхнє дзеленчання) та на нас зверхньо поглядав. Аж тут зайве слово, необережний крок і… він нуль. От в стані афекту й вчинив непоправне – проник в щитову ради того, щоб доторкнутись до дротів високої напруги.

                                                                      Праця в ВПО при МВВС.

Улаштувався у відділ позавідомчої охорони електромонтером систем зв’язку та сигналізації. Робота була цікавою і, хоча доброго заробітку не приносила, все ж мала одну суттєву перевагу: вільного часу було вдосталь. Відмітився вранці й займайся чим собі хочеш, якщо на твоїх об’єктах усе добре. У мене ж на роботі порядок був завжди, отож вільного часу вистачало. Витрачав його на книги, газети, журнали, кіно, іноді підзаробляв “халтурою” – монтував охоронно-протипожежну сигналізацію на об’єктах міста, але частіше клеїв шпалери у квартирах начальства. Цікаво було працювати у помешканнях євреїв. Помічав: усі євреї міста знають один одного й їхнє товариство являє собою єдину сім’ю. Взаємовиручка була нормою: одному пощастить зайняти прибуткове місце – усіх своїх до себе притягне. Та ж історія була з дефіцитними товарами: один отримає доступ – усі будуть мати. Недостойний же вчинок одного єврея по відношенню до іншого викликав загальний осуд. Я розумів: іншого виходу у них немає – лише таким чином можна зберегти свій етнос, самобутність.

В одній сім’ї мені недоплатили й я розповів про це при виконані роботи в наступній єврейській квартирі. На мій подив ніяких дій, щоб присоромити безсоромних скнар не послідувало. З цього факту я зробив висновок: одурити не свого у них злочином не вважається.

Дома я працював по господарству, вечорами читав Біблію, молився, слухав закордонні релігійні та політичні передачі, відвідував друзів. Із програм радіо та телебачення любив музику, спорт, іноземні фільми, тому що все інше було пропагандою “всеперемагаючої, вічно живої” комуністичної ідеї. Правду в наших ЗМІ було годі й шукати – на сторожі розумного, правдивого слова недремно стояла цензура. Щоправда свобода була, але то була свобода… усіляко вихваляти оте ” вічно живе та всеперемагаюче марксистсько-ленінське” вчення. Чим кар’єристи та пристосуванці й користувались.

Влада – наркотик.

Влада є досить сильним наркотиком. Всяка влада розбещує, абсолютна розбещує абсолютно. Простий приклад. Електрики нашого відділу отримували посвідчення за кольором та розміром схожі на посвідчення КДБ і не раз переконувались як магічно на людей діє та червона книжечка. З огляду на це, майже усі мої колеги видані для поїздок по роботі проїзні квитки віддавали домашнім, а у транспорті пред’являли контролерам електромонтерські посвідчення. Червона книжечка також допомагала діставати дефіцити, вирішувати дрібні проблеми тощо. І не було випадку, щоб хтось засумнівався у правдивості пред’явленого  посвідчення.

Вінчання у церкві.

Поступово друзі поодружувалися, у них з’явилися свої сімейні турботи. Це змушувало мене також задумуватися над своєю подальшою долею. Я ж вірив, що як тільки здоров’я поліпшиться, тоді стану вартим тієї, котра є моїм першим коханням. Справді, почуття закоханості є найсильнішим наркотиком – виїжджав у місто й блукав вулицями, щоб випадково хоч здалеку побачити кохану. У торгівельному технікумові, котрий усі жартома називали дівочим монастирем, вродливих дівчат було доволі та і в подальшому житті стрічалось чимало, але суть у тім що найвродливішою та найрозумнішою є та котру кохаєш. Надіявся на чудо. Та дарма надіявся! Поступово весь світ постав у темних, непривітних кольорах. Скучно, хоч вовком вий… Почав зустрічатися з дівчатами, але подібного почуття чомусь не виникало. Відчуваю, що так я ніколи не одружусь. Гарячкувати в цій справі аж ніяк не можна, але хіба завжди прислухаєшся до голосу розуму? Став пороти гарячку: вибрав кращу дівчину з тих, із ким зустрічався, й ми понесли заяву до РАГСу.

В переддень весілля прийшла кравчиня, котрій замовив пошиття весільного одягу й повідомила, що на відрізі тканини є брак, котрий буде помітний на штанах вище колін. Купувати новий матеріал було пізно. Настрій зіпсувався.

За християнським звичаєм вінчались у церкві. Там нареченій стало погано, й у мене з’явилась підозра, що це пов’язано із впливом чорнокнижників.

Під час весілля від перевантаження електромережі двічі перегоряли запобіжники. Чомусь подумалось тоді: яке весілля таке й життя буде…

Той весільний костюм я більше не одягав – не хотілося. Висів у шафі доки я не став його використовувати, як робочий одяг.

Позачергові комсомольські збори.

Церква слухняно передавала  безбожній владі списки тих, хто вінчався чи хрестив дитину, отож через декілька днів до мене на роботу прийшов із міськкому комсомолу активіст й скликав позачергові комсомольські збори, на яких детально розглядали мій “ганебний” вчинок.

Вступив же я в ряди тієї молодіжної спілки у шкільні роки, коли вірив  партійним вождям більше, ніж словам рідної мами. Хоч мала, але вигода від комсомолу й тоді була. Класний керівник підзатильниками виганяла забудькуватих восьмикласників бігти додому по піонерський галстук, а мені подібне не загрожувало – комсомольський значок на грудях висів.

Зрештою, без членства у тій організації я не зміг би, як і кожен громадянин Союзу, ні до вищого учбового закладу вступити, ні влаштуватись на пристойну роботу. Отож, зараз я вимушений привселюдно лити на себе бруд, каятися, принижуватися, щоб не виключили з лав ВЛКСМ. Чому? Знову ж таки заради вигоди. Це ж ніколи мене й за кордон не випустять! А так, будучи комсомольцем, зберігаю право, приміром, на туристичну поїздку в країни соціалістичного табору. Дуже хотілося власними очима побачити, як люди живуть за межами “великого та нерушимого”! У нас же по телевізору життя у високорозвинених країнах показували так: 5 хвилин розкішні будинки та автомобілі, весь інший час двоє-троє безробітних на фоні сміттєзвалища плачуться, як їм важко жити в “загниваючому” капіталістичному суспільстві. В подібних випадках завжди вимикав звук, і дивився тільки краєвиди на задньому плані.

На тих зборах колеги проголосували проти виключення з комсомолу, за що їм в под. яку явиставив могорич. Так завдяки підтримці друзів зберіг право здійснити омріяну подорож до Болгарії. Цю дружню країну жартома називали  16-тою республікою СРСР,  однак, це не вплинуло на строгість перевірки, яку влаштували усім кандидатам у міськкомі комсомолу. Екзамен був настільки принизливий, що двоє з кандидатів, гучно гримнувши дверима, певно, навіки позбулися можливості споглядати краєвиди сонячної Болгарії. (Ясна річ, ми тоді не могли знати, що через 12 років СРСР перестане існувати.) Тим щасливчикам, котрі пройшли перевірку на високу комуністичну моральність, прочитали довгу лекцію про обережність та пильність, оскільки агенти ворожих розвідок уже чекають на нас та зроблять усе можливе, щоб завербувати недосвідченого радянського комсомольця.

Сонячна Болгарія.

У Болгарії мене приємно вразила відсутність на будинках усіляких плакатів, гасел та портретів компартійних вождів. Я дивувався: соціалізм… без дебілізму! Приємно вразила атмосфера доброзичливості – люди відчувають задоволення, роблячи іншому якусь послугу. На чистих вулицях не зустрічав волоцюг, п’яничок чи жебраків. Хоч спиртне у магазинах дешеве а численні кафе й ресторанчики переповнені, але п’яних не було: 3-4 болгарам пляшки вина вистачало, щоб веселитись цілий вечір. У цьому я вбачав зримий прояв культури народу.

Сигналізацію бачив лише у валютному магазині, болгарських же міліціонерів побачити не судилося, очевидно, тому, що у них немає злочинності. Саме так: у валютному магазині біля скла висів відірваний датчик, котрий реагує на удар. Вибивай вночі скло, залазь й бери, що хочеш. Не брали…

У нас же обладнували сигналізацією навіть кіоски уцінених товарів! І це все при тому, що вартість встановлення сигналізації та її обслуговування була більшою за ціну тих уцінених товарів.

Якось одна з дівчат радісно похвалилася:

– А я сьогодні болгарського міліціонера бачила!

Тій дівчині пощастило: злочинності майже немає отож і правоохоронці на вулицях трапляються досить рідко.

Жили болгари по-різному, але всі будинки були напрочуд охайні, чепурні, а автошляхи хоч і не широкими, але без вибоїн. Розумів: пояснюється це тим, що болгари відчувають себе господарями власної держави. У нас же  кожний громадянин відчуває себе господарем лише своєї квартири чи будинку. Це означає, що все інше – державне, тобто, не моє. От і крадемо з державних колгоспів, заводів, фабрик та несемо до свого помешкання, щоб державне стало своїм. Таке ж ставлення у нас до вулиць, парків, лісів. Робив висновок: спосіб їхнього мислення значно відрізнявся від нашого.

Наочний приклад: біля школи молодь влаштувала дискотеку. Один протягнув із дому кабель, другий приніс магнітофон, третій – світломузику. Молодь танцювала. Було чути сміх, жарти, але ніхто не розпивав спиртне, не лаявся, не розмахував кулаками. Якби не бачив на власні очі, що так можна веселитись на тверезу голову – не повірив би. У нас же подібна ситуація викликає з боку молоді скарги: “Заливаємо нудьгу самогоном, бо ніхто про нас не турбується – ні колгосп, ні комсомол, ні управління культури”.

Пригадалось як одного разу зайшов із ровесниками у колгоспний дівочий гуртожиток. Хлопці перед візитом, як у нас прийнято, випили спиртного. (Як у нас кажуть, остограмились.) Один із нас, очевидно, перебрав міру (окілограмився), тому що заснув на ліжку дівчини та й… обпісявся.  Власниця ліжка до нас глузливо: “Оце такі козаки зараз на Україні!”  І заперечити було нічим – народ, справді, деградує.

Екскурсоводом нашої групи був лисуватий, схильний до повноти чоловік років тридцяти. Я запитав чи має він друзів у банках і, почувши ствердну відповідь, попрохав  обміняти карбованці на леви. На мій подив, чоловік в обіцяний термін обміняв гроші по офіційному курсу та відмовився взяти за послугу винагороду. Його кохала дуже вродлива молода дівчина. Я запідозрив, що та юна красуня, скоріше всього, любить його гроші. Якось у кінці дня я безшумно йшов майже безлюдним пляжем. Поклавши голову на груди коханого, дівчина  із закритим очима  щасливо посміхалась. Подумалось тоді: навіть кохання у них без лицемірства…

Болгари вродливі. Особливо дівчата та молоді жінки. Гнучкий стан, густі темні коси, карі очі, смугляве тіло. Якщо наші люди, щоб гарно виглядати, купують модний одяг, прикраси, косметику то у болгар краса природна.

Ще в перший день перебування на землі сонячної Болгарії керівник нашої групи (що він працівник КДБ здогадувались усі) застеріг усіх нас проти любовних романів з іноземцями. Довго пояснював, що в закордонному паспорті зареєструвати акт одруження неможливо.

Одного вечора, у рамках культурного обміну, повели нас на дискотеку. Мене приємно вразила атмосфера доброзичливості, щирості. Не було підігрітих спиртним, не було юнаків кримінального вигляду, не чути брудної лайки. Незвично це було. Вразила досі небачена атмосфера розкутості, відкритості, щирості. У нас же зазвичай люди закомплексовані, затиснуті, залякані – кожен когось підозрює й щоразу довго думає: чи то правду сказати, чи вигідніше збрехати… Чомусь пригадалось порівняння із пісні: “Снег без грязи, как долгая жизнь без вранья”. Взаємостосунки у них без грязюки і тому життя приємніше і, відповідно, довше…

Давно мріяв придбати японський радіоприймач. У валютному магазині представлено широкий вибір радіоапаратури. Одне погано: немає валюти. Принагідно звернувся до кількох хлопців із нашої групи: “Може, якийсь іноземець буде продавати долари чи марки, повідомте, будь ласка, мене”.

Увечері того ж дня до мене підійшов керівник групи й сказав: “Цікавишся валютою? Зачекай, вдома у КДБ ми ще поговоримо про це”. Настрій зіпсувався – розчинившись у атмосфері розкутості, щирості, втратив пильність. Як же я стомився від нашої продажності.

Повезли на екскурсію спостерігати панораму історичних битв. А там на зеленому трав’яному фоні великим камінням викладено: МОСКВА, КИЇВ, ОДЕСА і тому подібне. Іншими словами всім нам набридлі всюдисущі написані, нашкрябані візитки на зразок “Здесь был Вася”. Назв же чужих міст не було. Можливо це пояснюється тим, що іноземці лінуються тягати та викладати важкі валуни для того, щоб прославити свій край?

Пригадались слова пісні Володимира Висоцького: “Распространенье наше по планете особенно заметно вдалеке – в общественном парижском туалете есть надписи на русском языке!”

Іноземці є такими ж людьми як і ми: така ж голова, тулуб, руки, ноги. Відрізняємось ми тільки тим, що мозкові звивини у нас закручені у протилежному напрямку…

У їдальні поряд нас харчувались молоді прихильники комуністичної ідеї із Греції. (Щось на зразок наших комсомольців.)  Спостережливі хлопці та дівчата нашої групи звернули увагу, що годують їх значно краще. Усі дійшли логічного висновку: вони громадяни так ненависної їм капіталістичної системи своє перебування валютою оплачують, а ми жителі “соціалістичного табору” – “дерев’яними” карбованцями.

На східцях ресторану серед гурту туристів молодий чех, використовуючи загальнозрозумілі слова, міміку та жести, обурено пояснював, як жорстоко радянські війська влітку 1968 року роздушили їхні прагнення правди та волі. Боляче стало, що і я є мовчазним співучасником злочинів нашої влади.

Повели нас відвідати мавзолей їхнього “Леніна” – Георгія Димитрова. Чим ближче я підходив до усипальниці, тим гірше став себе почувати. При вході та в кожному закутку стояли “гайдуки” – молоді охоронці у національному одязі: білі приталені штани, біла з червоним куртка та висока бараняча папаха. Пахло затхлістю, якимсь дезінфікуючим розчином. Коли ж став спускатися сходинками до саркофагу, стало зовсім зле. Таке враження ніби із мене викачали усю енергію, силу. Відчуваю: ось-ось втрачу свідомість. Це ж який конфуз буде мені та скандал нашій групі! Щоб уникнути найгіршого, спрямував погляд на потилицю попередньої людини й став щиро молитись: “Господи, допоможи, дай сили вийти на чисте повітря”. Ледве піднявся східцями із могили вгору. Поволі якось оклигав. Ось так я був у склепі, а ідола так і не бачив…

Дві ночі погано спалось, тільки задрімаю – сниться дід (по батьковому родоводу). З’явилося передчуття біди.

Слід зауважити, що у соціалістичній країні наші розваги у вільний від екскурсій час керівники групи не дуже контролювали, отож усі відпочивали як хотіли й могли. Я вже говорив, що болгари вродливі аж тут ще й виявилось, що вони є напрочуд галантними залицяльниками. Останнього дня наївні дівчата, котрі забувши засторогу, мали необережність закохатись гірко плакали у обіймах коханих – розуміли: прощаються назавжди.

Валюту я все-таки купив. Та виявилося, що тих 2 доларів та 20 німецьких марок на радіоприймач мало. Докупити ж валюти не міг – уже не було грошей. Та я не переймався дуже – тверда валюта вона і в Африці валюта. Докуплю, – думаю, – дома й придбаю радіоприймач у “Берізці”. (Так називались валютні магазини у столицях союзних республік.) Зберігання капіталістичних грошових знаків у нас каралось законом, (знайшли більше 100$ – ув’язнення гарантоване) отож ті іноземні купюри я заховав за підкладку модного тоді гаманця. (Були такі з фотографією підморгуючої японки.)

Повернення додому.

Повернувшись на рідну Україну, потрапив наче на іншу планету. Упадали в очі сірі будинки з облупленими фасадами, купи сміття та похмурі, завжди чимось заклопотані люди. У перший же день на рідній землі той гаманець я взяв з собою у місто, але помітив, що він перегинається коли сідаю. Жаль було фотографії підморгуючої красуні й тому я попрохав дівчину із нашої групи, щоб та зберегла його до вечора в сумочці. Погодилась. Увечері дівчина гірко плакала – гаманець поцупили в час коли вона стояла в черзі за пиріжками. До обкраденої підходили подруги і, поглядаючи на мене, заспокоювали та щось шепотіли на вухо. Я здогадувався: вони переконують подругу в тому що я блефую, тобто нав’язую їй наївній пропажу неіснуючих грошей. Ситуація була ідіотською: ясна річ, я нічим не міг довести свою правоту. Дівчина ж плакала й обіцяла переслати викрадену суму поштовим переказом та я здогадувався, що не вишле жодної копійки. Так й сталось…

А втім я не таїв на неї зла – розумів тому що: усьому виною є наш спосіб життя котрий породив таку злочинність.

Дома батьки зустріли сумною новиною: “А ми діда поховали”. Та ця трагічна звістка вже для мене не була несподіваною – віщий сон правдиво вказав дату смерті. Переживав, що будуть неприємності за те, що цікавився валютою але обійшлось.

Виготовлення вибухівки.

Весь час мене не покидало бажання роздобути вибухівку для знищення усипальниці комуністичного ідола. Сталося так, що на складах підприємств я помітив хімікати, необхідні для виготовлення вибухівки. Як же її виготовити? Вихід один: потрібно набути необхідних знань, отож записався в наукову бібліотеку й засів за книги. Хімреактиви виносив із підприємств вільно, адже охоронцями були свої люди, – працівники нашого відділу охорони. Таємно від усіх виготовляв тринітрофенол, оскільки цю вибухову речовину в домашніх умовах виготовити найпростіше. Просушив, змішав з аміачною селітрою та змолов. Вийшло близько 15 кг вибухівки під назвою амоніт. Однак, як дрова не спалахнуть без сірника, так і вибух не відбудеться без детонатора. Знову виникло питання: із чого виготовити цей пристрій? І, от успіх! Випадково зайшов у господарчий магазин і побачив у продажу димові шашки для обкурювання садів. Тут же в голові з’явилась ідея: бертолетову сіль можна же видобути із хімічного складу димових шашок! Справа в тому, що суміші цього окислювача з горючими добавками широко використовували на вибухових роботах, доки не винайшли більш дешеві нітросполуки гліцерину, фенолу, толуолу та інші. З прочитаних книг знав, що у кінці минулого століття анархісти у замахах на царя використовували бомби виготовлені на основі бертолетової солі, але от рецепт суміші книги, на жаль, не повідомляли. Саморобні пристрої виготовлені “бомбістами” були настільки чутливими, що вибухали від удару об землю. Знову засів за книжки, й відповідь було знайдено. Увечері кинув вміст димових шашок у кип’яток, а вранці бертолетова сіль лежала на дні каструлі. Просушив її. Залишилося тільки виготовити вибуховий пристрій, в якому вибух суміші бертолетової солі з порошком алюмінію здетонував би основний заряд. Знову заглибився у підручники піротехніки.

Планування акту самопожертви.

Мені дуже подобався вчинок Мойсея, який перед усім оскаженілим, зневіреним народом розтрощив та спалив золотого ідола. От і я, за його прикладом, мріяв ціною власного життя зруйнувати мавзолей радянського ідола – Леніна, котрий знаходиться в столиці соціалістичної імперії. Саме цей об’єкт, вважав я, вартий того, щоб пожертвувати своїм життям. З програм радіо “Свобода” чув про подібні спроби своїх попередників. Особливо запам’яталась розповідь про вибух в середині мавзолею у вересні 1971 року. Тоді разом із терористом загинула подружня пара, декілька людей, в тому числі діти, були поранені. Тіло вождя було накрите куленепробивним склом й тому не постраждало. Вочевидь, щоб не викликати підозри охорони, смертник не ризикнув більший заряд на тілі помістити.

Звичайно, наші засоби інформації ці факти замовчували. Отож, – міркував я, – достатню кількість вибухівки в середину усипальниці не пронесеш. А втім, схожий план не влаштовував мене по іншій причині – загинуть безневинні люди.  Викристалізувався варіант: потрібно помістити солідний заряд впритул до бокової стіни. Мій же “дипломат” уміщав більш як 12 кг амоніту, отож вибух прогримить на всю земну кулю – таке неможливо буде приховати. Від вибухової хвилі повилітають вікна у Кремлі, позлітають зірки із погонів у багатьох партійних генералів, а найголовніше – цей теракт розбудить народи Імперії від рабського сну.

Свого життя мені було не жаль, бо хто я такий у нашому соціалістичному раю? Я нікчемний, безправний раб, такий само, як усі мої співвітчизники, крім, звичайно, комуністичної еліти. Окрім цього, вже набридло працювати на аптеку та оптику.

Сміливість часто є наслідком почуття знецінення життя, тоді як боягузтво завжди – наслідок помилкового перебільшення його цінності. (Ф.Іскандер)

З чим у кожного асоціюється старість? Поганий зір, відсутність зубів та волосся на голові, запах ліків. Так таким же я був у молодості: зір зіпсував книгами, погані зуби успадкував від батьків, волосся випадало внаслідок ускладнення від чародійством заподіяної травми, усілякі хвороби прилипали самі. Жаль було тільки маму, тому що, як в одній російській пісні співається: “Жена найдёт себе другого, а мать сыночка – никогда”. Знав: жоден патріот під час ворожої навали не відмовиться йти у військо. Не відмовиться, навіть знаючи, що на війні убивають й що дома в разі його смерті залишаться напризволяще батьки, жінка та діти…

Звичайно, страшно помирати, але ще страшніше прожити усе життя підлим боягузом, нікчемним рабом. Нас же довгий час виховували на ідеології самопожертви заради світлої мети. Зазвичай у молодості одні фанатики присвячують своє життя революції, інші – Богові. Я ж вибрав ці два шляхи одночасно. За прикладом Мойсея планував знищити мавзолей комуністичного ідола й просив на це Божого благословення. Просив благословення тому що, знав: мавзолей є культовою спорудою комуносатаністів, котру охороняє сам сатана! Вважав, що просити благословення Всевишнього – це дуже мудрий хід. А й справді: чому Мойсеєві можна, а мені – ні? Знав: за знищення ідола ще жоден чоловік не назвав Мойсея злочинцем. Знав із Біблії і таке: Наш Бог є Богом не мертвих, а живих. У Нього усі живі отож постраждалі у всі віки за правду та віру непогано Там мене зустрінуть…

Ленін – основоположник сатанинської ідеології!

За що ж я так ненавидів організатора так званої Великої Жовтневої соціалістичної революції? У кожній нації є порядні люди і є негідники. У свідомості кожного з нас борються добро і зло, любов і ненависть. Порядні люди живуть чесно, бо вони так виховані. Підлі в нормальному суспільстві стримуються від зла страхом Божого покарання. Також їх стримує страх перед правосуддям, сором перед людьми.

Перша світова війна затягнулась в часі, захлинулась в крові. В результаті нечуваної корумпованості та некомпетентності усіх прошарків владних структур у Російській імперії утворився хаос котрий, що цілком логічно, викликав невдоволення населення. Ось цим й поспішили скористатись різноманітні революціонери. У важкий для держави час комуністи пообіцяли легковірним обивателям земний рай: Рівність, Братерство, Волю. Марксистсько-ленінські проповідники запевняли, що Всесвіт та наша планета Земля виникли внаслідок еволюції, тобто, самі собою. Бога нема, а раз так, то все дозволено! Довго революціонери годували обивателів солодкою словесною отрутою – зомбували свідомість й таки досягли мети.

Звідки заколотники взяли гроші на революційну діяльність? Спочатку вони проводили “екси” – грабували державні каси та експедиції, котрі перевозили гроші. Спалахнула Перша світова війна й уряд ворожої Німеччини став щедро фінансувати комуністів, щоб із середини розвалити Російську імперію. І це логічно: на війні цілі виправдовують засоби. На початку 1917 року російська армія на фронтах досягла значних успіхів – до перемоги було вже рукою подати. Воно то так, але вождь комуністів – Ленін виявився напрочуд талановитим популістом. Він чесно відпрацьовував німецькі марки: обіцяв припинення війни, мир – народам, хліб – голодним, заводи та фабрики – робітникам, землю – селянам. Кинув клич: “Мир хижинам – война дворцам”, й цим узаконив грабунок. Говорив про кухарку, котра при радянській владі зможе навчитися керувати державою. Обіцяв: “Хто був ніким, той стане всім!” Цим самим він давав зрозуміти: при новій владі у бідноти (пролетаріату) з’явиться багато можливостей для  кар’єрного росту. Люди, стомлені від затяжної, кровопролитної війни підтримали “миротворця” Леніна – пішли за ним “на бій кривавий, святий і правий”.

Цар у своєму щоденнику так охарактеризував стан справ: “”Кругом измена, трусость и обман!”.

Спалахнула жовтнева революція і розхитаний різноманітними революціонерами корабель Російської імперії потонув поблизу гавані.

Ленін виконав обіцяне: підписав вигідний німцям ганебний для Росії, але довгоочікуваний народами мир. Одним розчерком пера Леніна Росія втратила те, що кров’ю завойовувала триста років! Пізніше вождь комуністів так же легко підписав смертний вирок імператорові та усій його сім’ї.

Російський поет Лермонтов за сто років до революції написав такі пророчі рядки:

“Настанет год, России черный год,

Когда царей корона упадет;

Забудет чернь к ним прежнюю любовь,

И пища многих будет смерть и кровь;

Когда детей, когда невинных жен

Низвергнутый не защитит закон;

Когда чума от смрадных, мертвых тел

Начнет бродить среди печальных сел,

Чтобы платком из хижин вызывать.

И станет глад сей бедный край терзать;

И зарево окрасит волны рек:

В тот день явится мощный человек,

И ты его узнаешь и поймешь,

Зачем в руке его булатный нож:

И горе для тебя!- твой плач, твой стон

Ему тогда покажется смешон;

И будет все ужасно, мрачно в нем,

Как плащ его с возвышенным челом”.

Так і сталося: революціонери, звільнивши людей від віри в Бога, порушили зв’язок поколінь. У людях розбудили звірячі інстинкти, вміло зіграли на прагненнях та поривах людської душі до справедливості. Громадянам було вказано причини їхніх бід, і, як здавна ведеться, вони  зовнішні: геть царя, геть буржуазію, хай живе рівність! За привабливими гаслами люди не помічали страшної небезпеки: лінивих, невдах переконали, що у їхніх негараздах винні буржуазія, кровопивці-поміщики. Іншими словами, багатій винен, що ти такий недотепа та нездара.

Звісно, тодішні суспільно-економічні відносини ідеальними не були, але основна причина людських бід завжди була, є й буде внутрішньою, вона – в середині людини. Цього навчає Біблія, отож, це правда. Саме проти цієї правди спрямували свої зусилля комуністи. Вони заявляли, що світ ділиться на два класи: трударів та паразитів-експлуататорів. Співали “Інтернаціонал”: “Лишь мы, работники всемирной, великой армии труда владеть землёй имеем право, но паразиты – никогда”.

Розумних людей й тоді було багато. Вони в засобах масової інформації говорили, що філософія грабування багатих для роздачі їхнього багатства бідним стара, як світ, і є злочинною, абсурдною. Ніхто з багатих людей нажите віками добро так просто не віддасть, отож, спалахне громадянська війна, котра приведе до братовбивства, розрухи, голоду, холоду, росту злочинності та деградації суспільства. Порушення же Господніх заповідей накличе Божий гнів на весь край, результатом котрого будуть війни, ворожнечі, епідемії, стихійні лиха, хвороби, катастрофи, падіння моралі і, в результаті, цілковите виродження нації.

Історики свідчили: ідею справедливого суспільства у котрому усе буде спільне, усі будуть рівні та щасливі ще в IV віці до Різдва Христового проголошували знаменитий античний драматург Аристофан та філософ Платон. Пізніше було багато спроб побудови безкласових держав на лозунгах рівності, братерства та волі але суть у них виявлялася спільною: кожен громадянин вимушений був підкорятись верховним ідеологам й поводитись як основна маса “вільних, щасливих” громадян. Історія свідкує: кожна та “Утопія” закінчувалась трагічно – замість омріяного щасливого безкласового суспільства завжди виходив… концтабір із верховними правителями та численними привілейованими наглядачами, котрі “справедливо” розподіляли матеріальні блага й методом вербовки агентів виявляли та карали невдоволених. В середовищі “вільних” громадян завжди панувала атмосфера взаємопідозри, серед верховних жреців плелись інтриги за краще місце на вершинах влади. Рано чи пізно усі ті модифікації суспільств на засадах рівності, братерства та волі переживали економічний та духовний занепад й, в результаті, що закономірно, терпіли крах. Історики переконували, що так буде й цього разу та хто їх тоді слухав?

Першим декретом радянської влади було закриття опозиційних видань, отож ті, хто осмілювались говорити правду, вмить проголошувались контрреволюціонерами з усіма витікаючими звідси наслідками. Комуністи розпочали небачений терор. Священиків убивали, висилали на Соловки, храми руйнували. Тих, хто не бажав приймати нову віру, новий спосіб життя, також знищували, відправляли в концтабори. Учорашні “ніхто” впивались уседозволеністю, “експропріацією” (грабунком) чужого багатства, проте дбали не так про народ, як про власне збагачення.

У революцію повірило багато освічених, порядних людей, але їх швидко витіснили пристосуванці-кар’єристи. Брехня, насильство, уседозволеність знайшли благодатний грунт для розмноження та процвітання. Замість обіцяної рівності, братерства, волі народ отримав привілейовану компартійну бюрократію, а також жахливі концтабори Сибіру та Півночі, де, за задумом проводирів комунізму, мають перебувати всі інакомислячі.

Революціонери швидко зрозуміли, що фізично страчена людина – утрата для економіки, а засуджена – дармова робоча сила. Цивілізовані держави досягали розквіту завдяки силі техніки, Радянська імперія – завдяки безкоштовній ручній праці своїх в’язнів.

Уся історія радянської влади – брехня, кров, сльози. Як сказав російський поет А.С.Пушкін: “Нет ничего страшнее русского бунта, бессмысленного и беспощадного”. Сучасний поет пояснив суть комуністичної ідеології дохідливіше: “Кроме мордобития никаких чудес”.

Можна сказати, що комуністична ідея – це добре розрекламована й ідеально упакована гидота. Наївні же громадяни радо злітаються на привабливу ідеологію, як мухи на пахучу, блискучу липучку і, в результаті, гинуть там як ті мухи. Співали ж радісно: “Нас ещё судьбы безвестные ждут”, а пізніше потрапляли між жорна самими ж розкрученого маховика масових репресій…

“Будьте образцово беспощадными. Расстреливать, никого не спрашивая и не допуская идиотской волокиты”. (Ленин)

Я глибоко ненавидів організатора соціалістичної революції – Леніна, за те, що він спрямував свою освіченість, свій організаторський хист на руйнування будованого віками устрою, на створення антихристиянської релігії, що призвело до узаконення та морального виправдання насилля над особистістю, над цілими народами. За те, що він створив імперію СРСР у котрій навіть назва брехлива. (Союз – добровільне об’єднання. Насправді воно було примусовим. Радянських – це коли влада належить радам робітничих та селянських депутатів. Насправді владу мали ради партійних чиновників. Соціалістичних – це коли соціальна справедливість. Насправді партійці отримували делікатеси у спецрозподільниках,  відпочивали у закритих санаторіях, а пролетаріат стояв в чергах та отоварювався по талонах. Республіка – це держава у котрій при владі народ. Насправді при владі була компартійна еліта.)

Терористи вбивають людей, руйнують будинки й за ці злочини їх усі ненавидять. Комуністи ж зруйнували свідомість людей, нацькували бідних на багатих, переконали, що вигідніше жити не по заповідях вигаданого Бога, котрі грішити забороняють, а по власних законах уседозволеності. У революціонерів знайшлось чимало послідовників, тому що, ясна річ, вигідніше грабувати, ніж працювати, легше опускатись вниз, ніж підніматись вгору. Вождь комуністів – Ленін особисто нікого не вбивав, але він створив ідеологію взаємоненависті, пересварив усі верстви населення, в результаті чого спалахнула громадянська війна. Теоретики революції придумали гімн: “На бой кровавый, святой и правый марш, марш вперёд, рабочий народ!”

На який же бій комуністи посилали народ? Проти окупантів? Та ні – грабувати багатих, щоб їхнє добро розподілити порівно між бідними. І ніхто не подумав, що братовбивчий бій кривавий не може бути святим і правим…

Наступний вождь заявляв, що по мірі наближення комунізму класова боротьба буде загострюватись. Ідеологи заявляли: “И вечный бой – покой нам только снится!” Уявляєте яким би був той комунізм і хто б до нього дожив? Та комуністам й цього було мало – вони проголошували:

“Мы на горе всем буржуям

Мировой пожар раздуем.

Мировой пожар в крови,

Господи, благослови”.  (А.Блок)

Для досягнення цієї мети розповсюджували свою ідеологію та зброю по всій планеті. А й справді: навіщо закладати вибухівку, стріляти – створи релігію взаємоненависті й люди самі повбивають один одного, знищать земну цивілізацію. Саме це розповсюдженням своєї ідеології та гонкою озброєнь послідовники “вождя світового пролетаріату” й намагались зробити.

Усе, що сталося можна пояснити коротко, просто та зрозуміло. Злочинні угрупування уночі крадуть багатства держави та грабують громадян й цим порушують закон. Так ось, ватажок великого злочинного угрупування Володимир Ілліч Ульянов (Ленін) придумав геніальний хід: перейменував банду у партію й у сприятливий момент силою озброєних революціонерів (бандитів) захопив владу. Після перемоги революції (збройного державного перевороту) багатства держави автоматично перейшли у власність партії (банди). Усім бажаючим дали можливість вступити у компартію (банду) та насолоджуватись владою (беспредєлом). Комуністи (бандити) уже серед білого дня експропрійовували (грабували) багатства церков та заможних громадян. Бідним роздали частину експропрійованого (награбованого) і цим завоювали їхню прихильність, симпатії. Тих, хто осмілився виступити проти, або висловити невдоволення засуджували до десяти років таборів без права листування (розстрілу). Убивали навіть безневинних ради того, щоб підтримувати атмосферу страху. Мінялись генсеки (пахани), але не мінялась суть: хочеш жити – хвали мудрість партії (пахана із шоблою блатних), будеш протестувати – отримаєш убивчий ярлик “контрреволюціонер”, “ворог народу”, “антирадянський елемент”. Спочатку комуністи (беспредєльщики) їли багатства держави та заможних громадян, а пізніше – один одного. Я розумів, що таке глузування над Богом та людьми не може продовжуватись вічно, але дуже вже хотілося той процес прискорити…

До речі, я теж, ради кар’єри, міг у свій час легко вступити до комуністичної партії і жити у своє задоволення за рахунок обдурення та пригноблення простих людей. Не вступав в КПРС, тому що мені ненависна філософія комунізму та гіркий хліб здобутий неправдою.

Святий мученик Созонт.

Похмурого недільного дня пішов до церкви. В кінці відправи священик у проповіді розповідав про подвиг та мученицьку смерть вірного Богові пастуха Созонта. Благочестивий юнак бачив безчестя, зганьблену віру й усіляко навертав людей до істинного Бога. Увійшовши у капище, в котрому стояв золотий ідол, він відломив у нього руку й, роздрібнивши її, роздав жебракам. У місті виникли заворушення й багато людей були допитані та катовані. Не бажаючи, щоб інші страждали, святий Созонт сам прийшов до правителя Максиміана. На допиті так пояснив свій вчинок: “Я зробив це для того, щоб бачити безсилля вашого бога. Тому що, коли я віднімав у нього руку, він не виявив мені опору, нічого не сказав, не виявив болі, не випустив стогону. Насправді, будучи німим і божевільним, чи міг він пручатися? Якби він був дійсним Богом і живим, то противився би мені й не дозволив заподіяти собі зла. Я ж, знаючи, що це – ідол, а не бог, роздрібнив руку його, і навіть усього його прагнув роздрібнити, щоб не покланялись ви виробу рук людських, який, хоча має і очі, і вуха, і вуста, і руки, і ноги, однак не бачить, не чує, не говорить, не сприймає дотиком, не ходить, ніяк не може допомогти собі, коли його б’ють або роздрібнюють на частини”.

Правитель наказав закатувати молодого християнина. Біля домовини із тілом святого сталось багато зцілень та чудес. Пізніше в тому краї була зведена церква в ім’я святого Созонта, для слави Дійсного Бога, у Трійці Єдиного.

Подібні розповіді про подвиги біблійних героїв з кожним днем все більше надихали мене на руйнацію рукотворного комуністичного ідола.

“Якщо не я, то хто? Якщо не зараз, то коли?”

Минав час, а я продовжував молитися за селом. Просив Бога: “Господи, благослови мене, і я знищу сатанинського ідола, не злякаюся, але зроби так, щоб не постраждали при цьому невинні люди. Використай мене для спасіння народу. Якщо не я, то хто? Якщо не зараз, то коли? Господи,  знаю, що в цьому вчинкові є елемент самогубства, але як інакше можна знищити усипальницю ідола? Знаю, Господи, що Ти не любиш самовбивць, а тому благаю: зроби для мене виняток із правила, як це свого часу зробив цар Ахашверош цариці Естер!” Часто у молитві до Бога говорив: “Господи, я зможу пити чашу, яку пив Ісус, я піду за Ним! Я готовий на все, а втім, хай буде не так, як хочу я, а як Ти хочеш”.

“Випадає тобі страшна тюрма”.

Ради руйнації комуністичного ідола я день за днем таємно виготовляв вибухівку. Щоб продовжити оповідь про подальшу історію мого життя, маю признатись: був одружений, у нас підростав син, але не можу сказати, що був щасливий у шлюбі. Правда, не зраджував своїй дружині, тому що це є гріх перед Богом. Ці подробиці необхідні, інакше у правдивість описуваних подій буде важко повірити…

Мама помітила, що я потайки займаюся чимось підозрілим, й застерегла: “Дивися, сину, будь обережним, бо я ходила до ворожки й та нагадала, що випадає тобі страшна тюрма”. Проте я подумав, що мати щось підозрює й так каже задля того, щоб налякати мене.

Ще раніше, розмірковуючи над типовими рисами свого народу, поставив собі тверду умову: нікому, абсолютно нікому не говорити про свої плани. Мене лякала страшна лицемірність, продажність співвітчизників. Батькам, що цілком логічно, також не розповідав про свої наміри.

“У останні часи бісів у пеклі не буде. Усі будуть на Землі і в людях”. (Лаврентій, архімандрит Чернігівського троїцького монастиря.)

Існує повір’я, що ніч на 1 травня – Вальпургієва ніч, під час котрої уся невидима нечисть спускається на Землю справляти свій сатанинський шабаш. Вдень же шабаш продовжувала зрима нечисть. Кожного року 1 травня в “День міжнародної солідарності трудящих” та 7 листопада – річницю збройного захоплення влади, уряд Радянського Союзу влаштовував “святкову демонстрацію”. У столиці імперії на могилу-трибуну першого вождя “революції” піднімались члени уряду споглядати військовий парад та “демонстрацію трудящихся”. Демонстрації досягнень соціалізму проходили на третині планети – у всіх країнах соціалістичного табору, у столицях республік, обласних та районних центрах. Повз заповнених різноманітними керівниками та гостями трибун із транспарантами та іконами основоположників революції проходили усі вікові категорії радісних людей. Лунали гімни, заклики, марші, революційні пісні, вигуки “Ура!” Це був якийсь масовий психоз, сатанинський шабаш. Насправді ж ці вожді були злочинцями – вони створили релігію братовбивства, пересварили усі верстви населення! В результаті сотні мільйонів людей були протягнуті через катівні ЧК, громадянську війну, розруху, голодомори, колективізацію, виправно-трудові табори, Вітчизняну війну, гонку озброєнь, ядерні випробовування, локальні війни на зразок “введення обмеженого контингенту у демократичну республіку Афганістан”. Плакати, котрі висіли всюди і скрізь та несли демонстранти заявляли: “Миру – мир!”, “Всё во имя человека, всё для блага человека!”

Були мізерні зарплати, порожні полиці магазинів, черги навіть за товарами першої необхідності, брехня всюди та скрізь, войовничий атеїзм, закриті кордони, експорт революції та зброї, вибори без вибору, стукачі у кожному колективі, виправно-трудові табори та спецпсихлікарні для інакомислячих і багато інших неподобств. І над усім цим перестарілий генсек, котрий два слова без папірця не може зв’язати, зате дуже полюбляє різноманітні нагороди та цілуватись взасос. І за це люди дякують Марксу, Енгельсу, Леніну, Брежнєву, членам перестарілого Політбюро!?

Спочатку політику кожного генсека та правлячої партії засоби масової інформації істерично розхвалюють а після смерті чи зміни керівництва – засуджують. То урочисто вносять тіло Сталіна в мавзолей, а як виявилося, що він тиран – таємно поспіхом виносять… Люди – це мислячі істоти чи отара овець? Я глибоко, кожною клітинкою тіла ненавидів цей маразм! Протестувати, обов’язково протестувати! Ціною нікчемного життя знищити усипальницю найстрашнішого злочинця усіх часів та народів!

“Майбутнє належить нам, Боже – вільним”.

Мав знайомого у якого з психікою було не все гаразд – літав у просторі та часі. Якось він дивно подивився на мене й сказав: “Я був у психлікарні і бачив там тебе”. Його погляд ніби проникав крізь мене: “Майбутнє належить нам, Боже – вільним”. (Він саме так і сказав: Боже – вільним.)

Я знав, що ті у кого із головою проблеми, іноді говорять пророцтва й дуже засмутився з цього приводу. Виявилось, що у психіатричній лікарні мого знайомого справді лікували – він викликав правоохоронців й заявив: “Я бачив як на цьому місці двоє молодиків убили людину!”

Ті перевірили статистику злочинності і, переконавшись що дивної поведінки юнак їх надурив, відвезли лжесвідка на примусове лікування. Пізніше на вказаному місці двоє негідників справді убили людину, отож отой психічно хворий юнак бачив злочин, котрий… мав відбутись у майбутньому! Подібні передбачення вважалися хворобою психіки й хлопця за казенний кошт так інтенсивно лікували, що “залікували” – бідолаха зовсім утратив над собою контроль: став пиячити, вживати наркотики…

Настоянка з чорта.

Якось на роботі один із колег запропонував купити виготовлений талановитим родичем оригінальний графин для напоїв – усередині злегка дзеркальної посудини скляний чорт із свинячим рилом, рогами та довгим закрученим хвостом щось наливав із пляшки у чарку. І посмішка при цьому була у нього напрочуд лукавою, єхидною. Це тільки уважно вдивившись всередину крізь дзеркальний відтінок темнуватого скла можна було розгледіти той витвір жартівливого склодува. Я наповнював той графин спиртними напоями й наливав із нього собі та гостям. Усі дивувались лише коли я давав графин у руки й просив уважно подивитись крізь скло всередину. Показав також і мамі, а вона на те мені повчально: “Це, сину, недобрий знак. Негайно знищ або продай цю диявольську посудину, бо виходить так, що ти сам п’єш та й гостей пригощаєш настоянкою із чорта!” Я так і зробив: за що купив за те й продав той оригінальний витвір гостям із Польщі.

Подання документів на екскурсійну поїздку в Індію.

Настав квітень 1982 року. В один із весняних робочих днів мені цілком випадково потрапило на очі  оголошення: “Бажаючі поїхати в туристичну поїздку до Індії, звертайтесь у профком”. Однак ця випадковість стала початком карколомних пригод у моєму житті. У свідомості із незрозумілих причин з’явилось нестерпне бажання відвідати цю екзотичну країну. Оскільки на роботі я мав добру репутацію, то вважав, що маю непогані шанси на екскурсійну поїздку. Було й таке, що мій портрет хотіли занести на “дошку пошани”, але з цим не погодився парторг: мовляв, він у церкві вінчався, а віруючим не годиться красуватися на такому почесному місці.

(Дошка пошани – великий стенд на котрому розміщені фотографії передовиків соціалістичної праці.)

В епоху холодної війни кожного бажаючого відвідати капіталістичну країну влада розглядала як потенційного перебіжчика в стан ідеологічного ворога. Знав: будуть ретельно перевіряти, чи бува, не планую в Індії, за прикладом дочки Сталіна просити політичного притулку. Знайомий з дитинства із практикою подвійної моралі, був готовий зіграти роль відданого комуністичним ідеалам юнака.

Коли ж зайшов в обком профспілок, то відповідальний чиновник довірливо сказав: “Я вірю, що ти хороший хлопець, але цього мало. На ось поглянь характеристики пристосуванців, котрі поїдуть за кордон. Вони такі активісти-комуністи, такі проститутки!, що вже ніде й проби ставити! Принесеш таку ж характеристику – поїдеш і ти”. Сам же пильно дивиться мені в очі – хоче побачити, як я на це зреагую. Я ж прикинувся “шлангом”, тобто простачком – а мені, мовляв, все-одно, що ви там говорите…

Наступного дня сам на себе написав хорошу характеристику та й поніс на підпис до парторга. (Я не був комуністом, але тоді потрібні були підписи парторга, профорга та керівника підприємства). Той, прочитавши, сказав: “Не підпишу – ти в церкві вінчався”. Та, зустрівши мій розгублений погляд, подобрішав: “Іди до начальника. Якщо він підпише, тоді, може, і я”.

Пішов. Керівник витримав паузу і серйозно заявив: “Я залишу характеристику в себе, і ми ще подумаємо, чи вартий ти такої честі”.

Жереб вказав на мене.

Наближалось велике комуністичне свято – Міжнародний день солідарності трудящих. Того дня хтось із електромонтерів повинен був чергувати зранку у відділі. Як завжди, всі відмовлялися, отож вирішили кинули жереб. Не пощастило – найкоротший сірник дістався мені.

Цілу ніч та вранці лив дощ та дув сильний вітер. Зазвичай завивання вітру та шум дощу навіюють сон. Того ранку я проспав та ще й до того автобус утік з-під носа. Критої зупинки тоді не було отож вирішив заховатися від дощу під навісом найближчого будинку. Водій наступного автобуса, побачивши безлюдну зупинку, проїхав не зупинившись. Я, правда, вискочив, став махати руками та все марно – водій не помітив. Тоді вийшов на зупинку й став мокнути. Ясна річ, на чергування запізнився.

І воно б то нічого, але вітром зірвало величезний плакат “СЛАВА КПРС!” котрий при падінні розбив вікно хімчистки. Потрібно було заблокувати сигналізацією отвір, а мене ж то немає на чергуванні…

Через день мав на роботі значні неприємності. Тепер уже за кордон не випустять, – вирішив я, і спересердя витратив усі заощаджені гроші.

Перевірка благонадійності.

Через декілька днів до мене підійшов колега з іншої бригади та запросив у кафе. Я не відмовився, а про себе подумав: чого б це раптом?

Він щедро пригощає, заводить задушевну розмову, а в моїй свідомості виринає думка: Ось хто серед нас “шістка”! Значить, мені все-таки простили запізнення й розпочали по-справжньому перевіряти. Хоча на той час під впливом нагоняя від начальства у мене пропало бажання їхати до Індії та й заощаджені гроші були витрачені, проте про обережність я не забував ні на мить, так що він нічого нового від мене не довідався.

Того часу я розпочав вивчати англійську мову. Важкі для запам’ятовування слова  записував на папері та заучував їх на роботі, зокрема під час нудних “п’ятихвилинок”, котрі зазвичай тривали по півгодини. Одного разу забув аркуш зі словами та їх перекладом у робочому столі, а наступного дня його вже там не знайшов. Отже, – здогадався, – він не інакше як у компетентних органах.

                                                                                          “Медова” пастка.

Через день послали мене, єдиного представника від відділу, скирдувати сіно у колгосп. Це викликало підозру, тому що завжди посилали відразу всіх. Біля мене опинилась молода, вродлива та весела, без комплексів жінка. Я знав, що всі повії співпрацюють із міліцією, а ті, відповідно, закривають очі на їхню секс-роботу. Отож, – думаю, – підкладають під мене секс-бомбу, щоб я під час любовних утіх розкрив їй свою душу. На всі прозорі натяки  відповідав що одружений і, взагалі, не розумію її домагань. Правду кажучи, як на мене, пані була досить вродливою: така собі кароока здобна булочка – пишне тіло, великі груди, густа коса, карі очі. Цинічна тільки от – на увесь світ дивилася зверхньо. В значенні, так як диявол: усі навкруги ніхто, вона – Все.

                                                                          Язик розв’язався, як шнурок.

Настав час обіду. Чомусь мене кличуть до своєї компанії хлопці з карного розшуку. (У нас в подібних ситуаціях не прийнято обідати осторонь – усі викладають свої припаси на загальний імпровізований стіл.) Підходжу, сідаю. Пригощають зафарбованим самогоном, пропонують різноманітну закуску. Жарти, сміх, розповіді про веселі випадки із їхньої нелегкої роботи. У той час у всіх на слуху був арешт та суд казнокрадів, котрі невиконану роботу списували на “мертві душі”, а гроші привласнювали отож, жили, ні в чому собі не відмовляючи. Розповідали, що організатор тієї злочинної групи, він же головний бухгалтер, вів себе на слідстві дуже нахабно. Хвалився: “Я то хоч пожив, як у раю, – усе мав! А що в цьому житті бачили ви?!” Це так, але коли зачитали смертний вирок, наробив у штани.

Після третьої чарки розпочали розповідати анекдоти. Вони про Чапаєва – і я, вони про Брежнєва – і я. Мій язик чомусь розв’язався, як шнурок, я хотів але не міг стримати себе.

Наступного дня в нашу бригаду влаштувався новачок й його записали в нашу бригаду. Для перевірки моєї благонадійності – здогадався. Сценарій стандартний: запрошує у кафе, замовляє каву з коньяком, заводить задушевну розмову про важке життя у нас та хороше на Заході. Я подумки розсердився: та не їду, не їду вже я в ту Індію, чого причепилися? В результаті той молодий сексот як прийшов, так і пішов.

                            Викликали в УВС лише для того, щоб я… декілька хвилин посидів на тому стільці?

Та цим не закінчилось. Наступного дня посилають в Управління внутрішніх справ допомогти переставити там меблі. Здогадався: керівник обласного МВС хоче зблизька роздивитись мене, потенційного перебіжчика в стан ідеологічного ворога.

Там у прийомній мене ввічливо попросили: “Сядьте ось на цей стілець й чекайте. Вас скоро викличуть”. Через декілька хвилин знову ввічливо: “Ми вже передумали. Ідіть, працюйте”.

Я довго думав над цим дивним викликом і дійшов висновку, що мене викликали лише для того, щоб я… декілька хвилин посидів на тому стільці. А так і виходило! Але для чого? Відповіді не знаходилось.

Азарт гри у котика та мишку.

Через день до нас на роботу, і саме до мене напарником, знову влаштувався новачок. Я поглянув на нього й посміхнувся. Подумалось: “Цей вже рангом вище, справжній професіонал сексотським справ. А втім, примітивно працюєте, хлопці. Я ж не такий простачок. На мені, де сядете – там і злізете”. Однак разом із тим з’явилась цікавість: хай цей комітетник мене пригощає, дістає дефіцитні ліки, приносить “самвидав”, хай при мені лає владу, розповідає анекдоти – словом, хай усіляко догоджає, щоб вивідати мої наміри щодо еміграції на Захід. А, крім того, як усі новачки, хай поносить мій дипломат із інструментами. І справді, мене охопив азарт гри: що ж, пограємось у котика та мишку! Через декілька днів він, як і його попередник піде ні з чим… А тут як-не-як, а все-таки хоч якась розвага – ліки від сірої буденності, нудьги…

Не потрібно було навіть життєвого досвіду чи інтуїції, щоб зрозуміти: то агент КДБ, сволота. Вираз обличчя, одяг, манери – кричали про це. Можна навіть сказати так: у нього на лобі було великими літерами написано: “Агент КДБ”.

Що це “підсадна качка” – зрозуміли всі. Після “п’ятихвилинки” на східцях нашого відділу Володя Леус із словами “Ах ти сексот смердючий!” вдарив цього офіцера КДБ під зад ногою, але той напрочуд спритно ухилився, так що нога лише ковзнула по тілу. Усі розсміялися, а я помітив яким гнівом спалахнули очі цього комітетника. Ще мить і він би сказав Володі щось нищівне, але наші погляди зустрілись і сексот промовчав. Зрозумів: промовчав ради мене, щоб не зламати гру.

                                                                     Вченого Іуду підібрали для мене комітетники…

Ідемо на об`єкти охорони. Сексот розповідає “легенду”:

– Звати мене Бобровник Петро Артемович. Я 1952 року народження. Закінчив Київський державний університет. Знаю чотири іноземні мови. Викладаю англійську в інституті культури. Люблю книги, музику, шахи. Живу в гуртожитку. Маю кохану, але не одружуюсь, бо ніде нам жити. Дівчина моя живе теж у гуртожитку. Оце влаштувався до вас по знайомству, щоб хоч щось за період канікул заробити.

Крізь напівпрозору літню сорочку просвічувалось мускулисте тіло – було видно, що цей комітетник має звичку качати прес та тягати штангу. (Зазвичай заклопотаним сімейними проблемами вчителям у наш час не до спорту.)

Слухаю й дивуюся: ти дивись, якого вченого Іуду підібрали комітетники для мене. Одягнений відповідно легенді: бідно, але чисто. В той день він, як і належить новачкові, носив мої інструменти. Я іронізував із цього, але він робив вигляд, що нічого не розуміє.

Пожежа на горищі.

О 18:00 відмітився у відділі й приїхав додому. Жінка на роботі, батьки в полі. Став переодягатися. Чую на вулиці крики: “Пожежа! Пожежа! Люди, рятуйте!” Швидко вибіг на вулицю – треба ж людям допомогти… Коли дивлюсь: так це ж горить… горище мого будинку!!!

Збіглося мало не все село. Одні гасять, інші майно виносять, а знайшлись й такі, котрі, користуючись моментом, намагались собі щось потягнути. Приїхали дві пожежні машини. Загасили. Дивлюся на обгорілі дошки, одяг, взуття, і чомусь така думка виникає: “Ось у праведного Іова теж так почалися всі нещастя після того, коли до нього прийшов сатана… Ой, мабуть, дарма я поліз у ту гру”.

Язик, як шнурок, розв’язався…

Наступного дня ми знову зустрілись на роботі. Цей хитрун узяв із дому шкіряний дипломат й набрав у складі всього необхідного, так що “лафа” закінчилася – він уже носив свої інструменти. Були також у нього обіцяні дефіцитні ліки для мене та мами, надруковані на машинці заборонені вірші та оповідання. По дорозі трапилось кафе. І тут знайомий сценарій. Запрошує. Замовляє каву, але дістає свій коньяк:

– Давай з коньячком за знайомство та дружбу. Брат працює на спиртозаводі, так що спирту у мене вдосталь. Оце виготовив по старовинному рецепту власний коньяк. Скуштуй, дуже смачно.

Линув у чашку з кавою собі та мені. Якийсь дуже дивний присмак мав той коньяк. Ми йшли й розмовляли. Мій язик чомусь, як шнурок, розв’язався і вже я говорив, говорив, не міг виговоритись, а Петро уважно слухав. Розкриваю свою душу і сам собі дивуюсь: Чому я усе це розповідаю? Чому цей чоловік мені такий милий? Чому мені так хочеться розкрити свою душу? Ми ж знайомі другий день. Де моя обережність?

Я мав звичку щовечора аналізувати події прожитого дня. Дивлюся в дзеркало й запитую себе: Чому, чому цьому мерзотникові я розкривав душу? Що зі мною було?..

Кімната у гуртожитку.

Петро жив у гуртожитку, але на той саморобний коньяк не скупився – брат працював на спиртозаводі. Він був цікавим співрозмовником: знав багато чого, вмів уважно слухати. Розповідав антирадянські анекдоти, діставав дефіцитні ліки, приносив “самвидав”, давав уроки англійської мови. Весь вільний час ми грали в шахи. Одягнений був досить бідно. Люто ненавидів комуністичну ідеологію й усе жалівся на несправедливість влади та свою мізерну вчительську зарплату. Мріяв утекти на Захід, тільки не знав, як це зробити, – просив поради.

Якось запросив у гості до себе в гуртожиток. В кімнаті розрахованій на двох біля ліжка стояв стіл, на якому були охайно складені книги англійською, німецькою, польською, французькою мовами. На стіні висіла карта Лондона.

Петро плакався:

– Ось поглянь, як живе наша інтелігенція. Закінчив Київський державний університет, знаю чотири іноземні мови, а ось чого заслужив від нашої рідної влади. Стою в інституті культури в черзі на квартиру, але бачу, що до смерті того житла не дочекаюсь А куди дінешся? За вчительську зарплату 100 карбованців про приватний будиночок годі й думати… Ех, вирватися б на Захід, то там із своїми знаннями та талантами хоч би пожив, як людина! Та як же ти вирвешся, кордони ж на замках! Терпи й дихай. Та скільки же можна терпіти оце беззаконня? Кімната, як бачиш, на двох. Ось ліжко радянського інженера. Здавалося б, інтелігентна людина, а поговорити нема з ким. Я часто ночую в гуртожитку у Ніни, так що кімната в його розпорядженні. Так хоч би кохав якусь одну, а то приводить щораз іншу. Вранці зайдеш – ніде ступити: усюди бруд, сміття, пляшки з-під дешевого вина й перегар на гектар. Пояснюю йому, що так не можна, а у відповідь добірна лайка, багатоповерхові матюки. І що кому скажеш? Виходить, що тут пожити не дають і за кордон не випускають. Ех, життя наше собаче…

Вийшли із кімнати в коридор. Через вікно було видно подвір’я та будинок КДБ. Петро вказав рукою на споруду і сумно проказав монолог:

– Ось поглянь, хто живе у нас як при комунізмі! Ось кому в першу чергу квартири, машини, пайки та дефіцити. Робота ж не пильна, а зарплата висока. КДБісти – це нелюди, які насолоджуються безкарністю та уседозволеністю. Конституція СРСР висить на цвяху в їхньому туалеті замість паперу. КДБ – це каста недоторканних, це держава в державі. Ти думаєш, що вони, ризикуючи життям, безперестанку ловлять шпигунів та бандитів? Помиляєшся: вони вишукують незадоволених владою й відправляють цвіт нації у сибірські табори та спецпсихлікарні. Уявляєш, як боляче мені щоранку дивитися як ці покидьки, ці христопродавці роблять фіззарядку, грають у волейбол, городки?!

Те, що КДБ мав необмежену владу було правдою. У той час люди із КДБ за валютні операції арештували дочку генсека  – Галину. Це так чинили на Брежнєва тиск, показували хто у імперії справжній господар й цим доводили перестарілого генсека до інфаркту. (Пізніше виявилось, що таким чином прагнучі ще більшої влади комітетники прочищали дорогу для свого шефа – Андропова.)

Вісточка від коханої.

Бувало, ідемо на об’єкти, а Петро пропонує пройти іншою вулицею – хоче із тайника забрати вісточку від коханої. Вийнявши записку, читає її і блаженно посміхається: “Оце так жінка! Оце розумниця!” – і, приклавши руку до серця, промовляє: “Моя, душею й тілом моя”. Коли ж, нарешті, зустрінуться, то вже, як ті голуб’ята, милуються один одним, цілуються.

Аж ось Петро ходить сам не свій, мало не плаче.

– Що сталося? – запитую.

– Моя Ніна завагітніла та аборту робити не хоче. Я вже її і так, і сяк умовляю, а вона уперлася на своєму: буду родити, хочу стати мамою. Каже: вже пора – старію… Ну, що його робити?.. Де жити?.. І як жити на наші вчительські зарплати? Ні, це не влада, це натуральний фашизм! А ми, здорові бовдури, любимо тільки себе, нам плювати на свій нещасний народ! Злочинно, злочинно мовчати! Потрібно протестувати! Але як!? Що робити? Що!?

Благально подивився мені в очі:

– Може, у твоєму селі хто частину хати здає квартирантам? Розпитай! Я погоджусь на будь-які умови.

Ми довго розмовляли. Я, як міг, всіляко втішав товариша.

В гостях у брата.

Петро не раз запрошував мене в гості до свого брата Арсена, котрий жив у Понебелі – селі, котре розташоване за шість кілометрів від міста. Арсен був радий гостям – завжди стіл накривав. А на ньому отой саморобний коньяк, самогон, різноманітна закуска. Стосовно братових проблем Петро довірливо розповідав таке:

– Братик має на ощадкнижці 4000 карбованців, згоден мені позичити половину. Та от совісно брати, бо він дочку хоче влаштувати в інститут, а це, сам знаєш, без доброго хабара не обійдеться. Совісно залишити братика без копійки. А тут ще й моя Ніна з новиною: “Лікарі сказали, що аборт робити вже пізно”. Та я її розумію: вона кохає мене і, як кожна жінка, хоче стати матір’ю. Ну як же жити далі? Хоч бери та в петлю лізь…

Я заспокоював товариша, співчував, обіцяв ще раз розпитати односельчан чи чули хто у селі планує прийняти квартирантів. Мені стало дуже шкода товариша – це ж треба, щоб так людині не щастило…

“По-правді, по-правді Біблія – книга життя, джерело мудрості!..”

Мій однодумець, як майже всі в той час, був атеїстом. Я вирішив виправити цей недолік: розповідав йому про створення Богом світу та людини, життя біблійних героїв, життя та добровільну смерть ради нас, грішних, Сина Божого – Ісуса Христа. Давав Петру почитати позичену в сусіда Біблію. Повертаючи Святу Книгу, друг щиро руку прикладав до серця, очі зводив до неба й радісно, блаженно висловлював свої враження: “Оце книга! Оце книга! По-правді, по-правді Біблія – книга життя, джерело мудрості!..”

“Ось в Ісуса Христа було 12 учнів, а ти у мене – один…”

Я був радий таким відгукам, цікавості товариша до віросповідання наших предків. Гордився тим, що рятую заблудлу душу й часто говорив:  – Ось в Ісуса Христа було 12 учнів, а ти у мене – один!

Петро любив слухати мене. Іноді ми сперечалися. Я переконував, що тіло помирає та згниває, а безсмертна душа постає на суд перед Богом. Мій учень заперечував:

– Та ні, головне тут, на Землі, пожити у своє задоволення. Брати від життя потрібно все що зможеш, тому що живеш то один-єдиний раз!

На прикладах із Біблії я знову й знову переконував друга, що його світосприйняття помилкове. Та хоча він й мав вищу освіту, але пожити у своє задоволення йому чомусь не виходило. Щодня у мене копійки позичав та пиріжки з лівером купував. Жадібно їв та нарікав на владу, при котрій дійшов до такого життя. Щиро жалів Петра. Він запрошував мене до себе в гуртожиток, до брата Арсена в село, і мені вже стало якось незручно не запросити його до себе.  Дома пригощав товариша, ми їли з однієї миски. Давав також для його вагітної Ніни полуниці, малину, яйця,  молоко. Бувало, ми так захоплювались грою в шахи та політичними розмовами, що друг запізнювався на останній автобус. Тоді я відправляв жінку у іншу кімнату й стелив йому на ліжку поряд із собою. Вранці вмивались, снідали й йшли на автобусну зупинку.

Одна доба нашої щирої дружби.

Ось детально одна доба нашої щирої дружби. Після “п’ятихвилинки” часто заходили у кафе на каву з його саморобним коньяком. Петро просить:

– Позич мені три карбованці – куплю на сніданок декілька пиріжків, а потім пригощу тебе пивом.

Пройшлись по об’єктах. Заходимо в бар. Петро замовляє пиво. Неспішно смакуємо й ведемо задушевну розмову. Народу в барі чимало. Накурено, брудно й гамірно – люди розмовляють, сперечаються, пересипаючи мову, як у нас водиться, добірною лайкою.

Петро посміхнувся:

– А знаєш, на чому “палились” німецькі агенти під час минулої війни?.. На чистоті мови. Нацисти вербували агентуру з числа білоемігрантів. Ті добре знали рідну мову, але… але, то вже була не та країна, не ті люди, котрих вони колись покинули. Тут уже панував тотальний терор, широкомасштабна брехня, цинізм, озлобленість, а це породжувало добірний мат-перемат – люди лаяли твою і його мать. Але от цікаво: “Його” – це кого мають на увазі? Чию матір?..

Зробивши паузу, як це роблять перед підсумком, продовжував:

– Так ось, колишні білоемігранти не вміли так, як усі ми, використовувати лайку для зв’язку слів і, потрапивши під підозру, провалювалися. Ти лише поглянь, – показав очима на любителів пива, – будівники комунізму. Ось вони. Украсти або ошукати кого а потім ті гроші пропити чи прогуляти з повіями. А такі й повинні бути люди при соціалізмі: слухняними, працьовитими і не здатними самостійно думати. Чому? А тому, що раб, який задумався й зрозумів, що він раб, стає небезпечним для господаря. А ось ти – не раб. Ти – виняток із правила. Одне задоволення працювати з тобою. Дивись, Миколо, будь дуже обережним – у нас не люблять тих, хто думає…

– Ну, а якщо війна, – продовжував мій друг, – усіх же їх, як отару баранів, партбюрократи поженуть у бій захищати їхні номенклатурні палаци та дачі. Що, хіба не так? Ось зараз воюємо в Афганістані. Перед кожним вибір: іти в армію і воювати, вбивати людей протягом двох років чи отримати три роки таборів за відмову від виконання свого “священного обов’язку” – захисту Батьківщини у… Афганістані! Ти й усі вони підете як миленькі!..

Очі Петра стали холодні, злі:

– А куди ти нахрен дінешся? Про штрафні батальйони чув? На трьох одна гвинтівка, і вперед через мінні поля на вірну смерть! Попереду ворог, позаду НКВСники з кулеметами. Оглянешся – вони ж тебе і вб’ють.

Відсьорбнувши пива, Петро кисло посміхнувся й сумно констатував: – А в газетах та книжках пишуть про масовий героїзм радянського народу…

– Те, що влада зробила з нас рабів, це ти вірно підмітив, – підхопив я тему розмови. Ось тобі приклад: Перед річницею тієї їхньої революції або дня Міжнародної солідарності трудящих на всіх підприємствах активісти змушують кожного робітника розписатись, що той обов’язково вийде на святкову демонстрацію. А якщо по правді, то кожен може щось придумати, щоб не йти. Я ж не ходжу і нічого: живий та здоровий. Виходять на оту демонстрацію, бо не хочуть неприємностей. Але хто заставляє кожного кричати “Ура!”? Проходить колона мимо трибуни, на котрій величаються кровопивці, вся партійна номенклатура, а з гучномовця лунає: “Хай живе рідна Комуністична партія – натхненник і організатор усіх наших перемог! Ура, товариші!” І всі в колоні бадьоро відповідають: “Ур-р-ра! Ур-р-ра! Ур-р-ра!” В цей час уся ота сволота на трибуні аж цвіте від задоволення. А от ти уяви собі таку картину: вождь на трибуні і… порожня площа – ніхто не вийшов вітати тирана.

Мій друг із цікавістю дивився на мене й посміхався. Я продовжував:

– Раб не винен, що народився рабом, але якщо він гордиться цим, то він, справді, бидло і хам!

Петро аж язиком прицмокнув та головою похитав:

– Ну ти і парєнь! Уперше маю такого друга. Одне задоволення працювати з тобою!..

В цей час біля нас пройшла висока, струнка дівчина, і я мимоволі нею замилувався. Петро, перехопивши мій погляд, сказав повчально:

– Ноги, справді, гарні а обличчя – дебільне. Вона така, як і всі радянські люди – що бачать те й знають. Через п’ять хвилин тобі з нею стане скучно. Коля, ніколи не дивись на ноги, не дивись на вроду. На серце, на душу дивись. Моя Ніна хоча і не фотомодель, але душу має золоту та розум неабиякий. За що й люблю…

Я поцікавився:

– Ніна, мабуть, в тебе не перша любов. Якщо не секрет, скількох жінок ти мав у ліжку до неї?

Замовк Петро. Смакує пиво.

– Ти чого мовчиш?  –  занепокоївся я.

– Рахую… Усіх не пам’ятаю, бо рано почав, але біля тридцяти набереться… До речі, про жінок. Сталін, цей віртуоз гри на людських слабостях, не гребував нічим. Потрібним людям іноді влаштовував гулянки з екологічно чистими, згодними на все вродливими жінками. А що, кожен на щось клює. Потрібно лише уміти грати на слабких струнах кожної душі. Вождь умів. На потребу моменту вороги ставали друзями, друзі – ворогами. І все заради його грандіозної мети: абсолютна, ні з ким не ділима влада. Люди для вождя були, що презервативи – надягнув, використав, знищив.

Далі якось само собою розмова  перейшла  на  анекдоти. Петро почав:

Розмовляють два грузини: – У тебе машина є. У мене є машина. Давай ще Гіві допоможемо купити машину.

Розмовляють два євреї: – У тебе є будинок, у мене є будинок. Давай ще Мойші допоможемо побудуватися.

Розмовляють два українці: – Ти сидів, я сидів. Давай ще нашого сусіда Івана продамо, щоб і його посадили.

Посміялись досхочу. Петро ще один анекдот пригадав:

– Комісія перевіряє пекло. Запитують чортів: “Чому біля першого казана така велика охорона, біля другого – маленька, а біля третього – охорони нема зовсім?” Ті пояснюють: “У першому – євреї. Один вилізе – усіх витягне… У другому – росіяни. Якщо і втече хто, то далі буфету чи пивної не забігає – там його п’яного й знаходимо… А в третьому – українці. Там охорона взагалі не потрібна: якщо хто і намагається вилізти, то всі інші тягнуть його назад: “Еге, ти втечеш, а нам й далі мучитись?.. Ні, чоловіче, всім так всім…

Посміялись. Тепер моя черга:

– У камеру заводять новачка. Пахан запитує:

– Тебе, за що?

– За лінь.

– Як так, за лінь? – здивувався ватажок камери.

– Зустрілися з давнім приятелем та й зайшли в пивну відсвяткувати зустріч. Після третьої чарки стали розповідати політичні анекдоти. А я все думаю: зараз сісти писати донос в КДБ чи спочатку трохи проспатись. Полінувався.  Вирішив так: трішечки подрімаю, тоді…  Тільки-но задрімав, будять хлопці з КДБ… І ось я тут – за лінь.

Петро аж заходився від сміху. Насміявшись досхочу, сказав мені довірливо:

– Ти, Коля, правий: усе залежить від людей. Весь світ читав марксистсько-ленінську літературу та теорію еволюції Дарвіна, але от тільки у нас люди кинулись грабувати, вбивати, руйнувати церкви і все заради якоїсь примарної комуністичної ідеї…

Заохочений такою дружньою розмовою, я ще один анекдот пригадав:

– Молодь різних національностей по-своєму насолоджується гостротою відчуттів. Американці пиячать, веселяться, а в кінці гулянки сідають у свої автомобілі та мчать на максимальній швидкості. При цьому всі знають, що в одному з авто зіпсовані гальма. Французи пиячать, веселяться, знайомляться, а в кінці кожен із своєю новою знайомою займаються коханням. При цьому всі знають, що одна з красунь хвора на венеричну хворобу. Наші люди пиячать, веселяться, потім розповідають антирадянські анекдоти. При цьому всі знають, що серед присутніх є інформатор КДБ.

Петро знову заходився від сміху. В той час у свідомості з’явилося досить дивне відчуття й я поспішив поділитись з товаришем:

– У мене чомусь таке передчуття, що вся наша сьогоднішня розмова буде відома КДБ.

– А ти знаєш, – відсьорбнувши пива, посміхнувся Петро, – у мене теж виникло таке ж передчуття. Очевидно, правду кажуть, що навіть стіни мають вуха. Давай перейдемо в інше місце.

Перейшли у протилежний бік залу. Підозріло оглянувши сусідів, Петро пошепки повчально сказав:

– Якби ти тільки знав скільки КДБістів та іншої продажної сволоти навмисне одягаються бідно, не миються, не голяться, щоб під виглядом трудяги-невдахи легше було втертись в довіру та розкрутити якого наївного простачка або підслухати чужу розмову… Хлопці з КДБ ретельно прополюють ниву, щоб зерна вільнодумства не проросли…

Ковтнувши останній ковток, Петро, лукаво посміхнувшись, запитав:

– Сказати, про що я зараз думаю?  Так ось: зараз написати в КДБ про нашу розмову чи пізніше?.. Знаєш: тут хто кого… Коли стрічаються два українці, виграє той, хто швидше кинеться заробляти свої срібняки.

В холодних очах товариша скакали лукаві вогники:  – Боюсь потрапити в камеру “за лінь”!

– Ну і грубі ж у тебе жарти! – докорив я йому.

– Життя таке… А, до речі, чому ти мені віриш? А мо я агент сексот?

– Вірю тому, що ти мій ліпший друг. Тому що ти справжній інтелігент. І жалію я тебе, бо ти такий розумний, а так тобі не щастить. При вищій освіті з такими талантами живеш у гуртожитку на мізерні вчительські 100 карбованців. Щастя – це коли тебе розуміють, а ти один розумієш мене. Вірю і все тут. А знаєш, я спочатку був переконаний, що ти “підсадна качка”, агент КДБ!..

Петро дуже здивувався й образився:

– І як ти тільки міг про мене таке подумати?!. А взагалі-то ти правий: потрібно всіх підозрювати. Ніколи нікому не вір. І мені теж не вір. Наші люди – це лицемірні, продажні пристосуванці. Кожен сам за себе, от й саме тому безкарно панує беззаконня. Нема жодної порядної людини. Жодної! Ото запали ліхтар і вдень, як отой древньогрецький мудрець Діоген, ходи вулицями, а хто спитає, відповідай : “Шукаю людину”. Не знайдеш, – скрізь суцільні маски.

Йшли вулицями й продовжували дружню розмову. Петро розповідав:

– Найдостойнішого викладача нашого інституту направили на стажування у Францію. Повернувся зовсім іншою людиною – аж розцвів весь, помолодшав. Почав усім розповідати, які там щирі люди, як там усе чудово організовано. А сволоти то скрізь вистачає. Донесли, куди слід. Стали чоловіка викликати, проробляти, перекривати кисень. Виключили з партії, звільнили з роботи. Жінка покинула невдаху. Закінчилось все тим, що мій колишній колега спився. Зараз працює вантажником у продмазі. Отак система ламає порядних людей. Не показуй, що ти розумний. Не будь білою вороною, а будь чорною, як усі, бо заклюють.

Із відчиненого вікна ресторану, повз якого ми проходили, лунала популярна іноземна пісня. У залі люди їли-пили, жартували. Одним словом – розважалися. Під впливом почутої мелодії згадалися кінофільми, книги про минулу війну і я сказав другові:

– Знаєш, друже, дивлячись фільми про безчинства нацистів ніяк не міг зрозуміти одного: хіба німецький народ не знав про страшні злочини своїх синів, котрі ті творили на окупованих землях? А ось зараз уже наші хлопці творять те саме в Афганістані. Народ же, як ти бачиш, гуляє. Як то кажуть, очі не бачать – душа не болить. Люди поводять себе так, ніби нічого й не сталося. Усім байдуже – сумує тільки той, у кого сина привезли звідти у цинковій труні.

– А ще батьки юнака, який чекає повістки або вже призвався – додав Петро й продовжив: розповідав брат Арсен, як у село з Афганістану привезли понівечене тіло солдата, але заборонили відкрити цинкову труну, щоб батьки не побачили загиблого сина. В одній хаті горе, а по сусідству – весілля. В однієї родини траур, а в іншої – торжество: молодят чекають у РАГСі, та й гості з’їхалися звідусіль. Самогон-то не скисне, але скільки ж то продуктів попсується, якщо весілля відмінити, а тому все йде своїм звичаєм… Відносно захоплень нашої молоді розповім цікаву бувальщину. Учився я тоді на четвертому курсі Київського держуніверситету, англійську вже знав настільки, що розумів слова кожної їхньої пісні. Раз мені пощастило дістати квиток на концерт відомої англійської групи. Співали чудово. Публіка була у захваті, хоча мало хто розумів, про що саме в тих піснях іде мова. Це був їх останній виступ у Києві. Концерт закінчився. Молодь у захваті, всі кричать: “Біс!”, тобто вимагають заспівати останню пісню ще раз. І ті заспівали. Приспів був такий: “Зоуз деті рашен! Зоуз деті рашен!” Знаєш, як перекладається ця пісенька?.. “Оці брудні росіяни! Вони всюди, вони скрізь. Ну куди нам від них дітись!?” Молодь аж вищить від задоволення, ритми розпалюють бажання, і кому яке діло про що там співається? Звісно, співаки нічим не ризикували: вранці сіли у літак і “гуд бай!”… Ще про культуру нашого народу. Викладаю англійську в інституті культури. Нюх же у мене, як у собаки. Часто, буває, підходжу до студентки або вона до мене, а від неї противний специфічний сморід. Тому що не підмивається… А чому дивуватись? Сам знаєш, як вихований наш народ та які порядки, яке безкультур’я, антисанітарія в наших гуртожитках. В інституті культури немає культури. А далі як у тому анекдоті про продавця газет: “Родіну” продали. “Правди” – нема. “Известий” – теж. Залишився тільки “Труд” за три копійки і “Спорт”.

Ми йшли й сміялись. Назустріч йшла юрба пихатих, пузатих партбюрократів – вони поважно рухались із засідання чергової партконференції на обід в ресторан. Це, справді, було видовище, яке в однаковій мірі викликало як огиду, так і сміх. Уявіть собі: вулицею поважно рухаються товстуни, на круглих животах яких галстуки лежать горизонтально.

– Вибранці народу… –  іронічно промовив Петро.

Я не втримався й  теж прокоментував побачене:  – Дурень на дурневі та ще й дурнем поганяє!

Другові сподобалась моя оцінка цієї процесії, він аж язиком прицмокнув й від душі посміявся. Згодом, змінивши тон, сумно додав:

– Кожен народ має таку владу, котру заслуговує.

– Все залежить від культури, – підхопив я тему розмови, – від порядності людей. Я ще раз тобі нагадаю ситуацію: вождь на трибуні, а площа порожня – ніхто не вийшов вітати тирана.

Петро заперечив:

– Такого ніколи не буде, тому що ця система дуже багатьом вигідна. Так-так, вигідна, бо вона дала їм владу, хоч маленьку, але владу. А влада п’янить бо дає гроші. Зважай при цьому і на тих, кого просто обдурили… А ти думаєш, що на Заході при капіталізмі, справді, так добре жити? Так, у них достаток, але немає… радості.

– Як так? – здивувався я.

– А тому, що пішов і все без черги купив, усі питання вирішив без проблем. У нас же інакше: дістав по блату хороші меблі, радіоапаратуру, одяг, взуття або ще якийсь дефіцит – і радієш безтямно. Став у довжелезну чергу за ковбасою чи іншим делікатесом, а у нас уся їжа делікатес, і переживаєш: чи вистачить тобі, чи перед самим носом скінчиться? Вистачило!! Яка радість! Яке щастя!..

Тепер уже я сміявся від душі. Кажу:

– Приїдь, друже, до мене в гості. Отак після роботи й приїжджай, пригощу чимось смачненьким.

О 18:00 відмічались у відділі. В той день нам видавали продуктові пайки: кілограм цукру, пляшку олії, палку ковбаси, пакет гречки, пачку масла та банку згущеного молока. Отримуючи продукти, Петро мало не заплакав, похитав головою і гірко промовив: “Свята Україна…”

Друг не забарився, відвідав нас. Доки мама готувала вечерю, ми з Петром ласували малиною в садку, збирали, мили та перебирали полуниці на десерт. А ось і вечеря парує на столі. Я, як годиться господареві, поставив пляшку домашнього самогону. Випили по чарці, по другій, повечеряли й сіли грати в шахи. За грою продовжували задушевні розмови про необхідність дій, про те, що не можна мовчати, бути байдужим спостерігачем, що потрібно протестувати. Але де взяти вибухівку та електродетонатори? – ось питання питань.

У пориві відвертості я признався, що недавно написав на Захід для ЦРУ тайнописом листа, в якому просив вислати з території Союзу чотири електродетонатори. Адреса була зашифрована в попередньому безневинному листі, котрий я відправив ще весною. Розумію, що це авантюра, але ухопився за цей шанс, як потопаючий за соломинку. І ще: хай не думають, що у нас усі раби. Та я знаю: листи перевіряють. Але якщо хлопці з КДБ й здогадаються, як проявити текст між рядками, то їм доведеться перевірити почерк півтора мільйона жителів області. Марна праця…

– Ти маєш рацію, – підтримав мене Петро. Якщо наш режим за рахунок зубожілого народу по всьому світу роздмухує так звані національно-визвольні війни, щедро фінансуючи “патріотів-революціонерів” та, постачаючи їм зброю, то чому нашим ідеологічним противникам жаліти всього-на-всього чотири електродетонатори? Наша ж то зброя гуляє скрізь! Наші радники навчають новоявлених соцвождів будувати тюрми, розкуркулювати та убивати багатих, організовувати колгоспи та багато чого іншого…

Гра в шахи продовжувалась. У відповідь на мій ним непередбачений хід Петро любив повторювати фразу з відомого фільму: “В своё время мы подумаем и об этом!”

Грав він добре, але я частіше вигравав, і це його дратувало. Проводжаючи однодумця на останній автобус, читав йому записані із закордонних радіопередач вірші Івана Світличного: “Завжди в’язень”.

Самі собі будуємо тюрми,

Самі в них потім живемо,

Самі себе стережемо.

Вже тюрем – тьма, і в тюрмах – юрми.

А ми – нічого. Женемо

За муром мур, за муром мур ми,

Суботники! Аврали! Штурми!

Вже й ми – не ми. Воно само

Так склалося, так повелося,

І так ведеться здавна й досі.

Сліпонароджені в тюрмі,

Кому поскаржимось? На кого?

На чорта лисого? На Бога?

Тюрма ж – своя, і ми – самі…

І ще вірш “Тарас Бульба”:

Ти чуєш, сину, Україну

Плюндрує чорна татарва,

А нам хоч не рости трава.

Ми, патріоти, слиним слину,

Аби, мовляв, була жива…

Сутуж. Та треба, чуєш, сину,

На час зігнути трохи спину,

Щоб не злетіла голова.

А там, а там вже буде видно…

І гнеться потурчанське бидло,

Нездалих предків кленучи,

У яничари пруть, ягнята.

І нікому меча підняти.

Ти чуєш, сину, не мовчи!

– Яка поезія! Які чудові вірші! Обов’язково вивчу! Запиши! – захоплено вигукнув Петро.

Я зупинився й під вуличним ліхтарем на клаптикові газети записав вірші, які так патріотично сприйняв мій друг. Хай, – думаю, – й він порадіє, що не перевелись в Україні справжні патріоти.

На останній автобус ми вже вкотре запізнились. Запропонував товаришеві повернутись та заночувати у мене. Зрадів коли друг погодився. Повернулися та ще раз сіли за стіл. Я попросив дружину постелити нам разом. Вранці снідали, чистили зуби та йшли на автобусну зупинку.

Їдемо в автобусі. На перехресті вулиць Паризької комуни та Ленінської стояло зроблене з фанерних літер велике гасло: “С ИМЕНЕМ ЛЕНИНА ТРУДИТСЯ И ПОБЕЖДАТЬ!”.

Петро до мене радісно: “А знаєш, не всі в нас раби, є ще патріоти!.. Чув, що хлопці зробили з цим гаслом? Невже не чув? Та ж про це всі говорять. Вночі відрізали ножівкою декілька літер й вийшло “С ИМЕНЕМ ЛЕНИНА ТРУИТСЯ И БЕЖАТЬ!” Ох і мали оті покидьки КДБісти мороки, але винних так і не знайшли”. Очі друга світились радістю: “Молодці! Герої! Так тим КДБістам та комунякам й треба”.

Це і є детально описана лише одна типова доба нашої тривалої щирої дружби.

                                                                               В гостях у Клавдії.

Поволі ми настільки щиро подружилися, що Петро попросив мене завезти його добрій знайомій, котра жила за містом, телевізор. Я виконав прохання друга: ми купили “Рубін”, завантажили у моє авто, завезли й встановили в квартирі Клавдії. В подяку самотня жінка запросила нас в гості. Я прийняв запрошення й прибув автобусом в умовлений час. Зайшов. Господарка квартири, Петро та його наречена вже чекали мене за накритим столом. Того вечора ми гарно розважились. Наступного дня Клавдія призналась подрузі, що я їй сподобався й що вона вже “Аж три місяці без мужика”. Ніна довірливо розкрила цю таємницю коханому а вже той переказав мені. Пізніше ми часто усіляко обігравали цю фразу і реготали, дивуючись жіночій довготерпеливості.

                                                                                    Перша лікарня.

Я страждав на лівосторонній гайморит. Хтось із колег порадив звернутися в нашу відомчу поліклініку, мовляв, приміщення нове й обладнання там найсучасніше. Лікар, оглянувши мене, люб’язно радив, навіть дуже наполягав, щоб мені раз і назавжди покінчити з цією хворобою, лягти на тиждень у відомчу лікарню. “Обладнання маємо найсучасніше, зробимо потрібні вигрівання, інгаляції, і Ви назавжди забудете про хворобу”, – умовляв він мене.

Не довго думаючи, погодився – хотілося відпочити від клопоту спричиненого пожежею. Там, як прийнято, взяли необхідні аналізи. Сусід у палаті виявився напрочуд розумним, начитаним. Наговорились від душі. Черговий лікар постійно запрошував у свій кабінет грати в шахи. Розмови під час гри велись про наболіле. Мені було приємно усвідомлювати, що є ще у нас люди здатні мислити самостійно.

Петро був єдиним із колег по роботі та друзів, хто провідував мене в лікарні. Приходив із щедрими подарунками. Розмістившись у дворику, ми попивали його саморобний коньяк та за грою в шахи щиро розмовляли. Справи же у Петра були невтішні: його кохана має скоро родити. Житлова проблема не вирішена, грошей немає, борги – словом, хоч бери та й вішайся. І мало не плаче, бідний. І так мені жаль стало вірного друга…

– А знаєш, – каже, – я придумав вихід! Давай відключимо сигналізацію та й пограбуємо який-небудь склад чи магазин! Нам же це легко зробити, і ніхто не здогадається, що це ми. Давай? Добре? Га?..

Це було  настільки дико, – подумав, що він жартує.

– Та ні, – кажу, – я християнин і не можу переступити заповідь “не вкради” навіть заради найліпшого друга.

Петро ніби не чув і продовжував наполягати. Через день знову та ж історія, але я був непохитний.

Та ось настав день виписки. Несподівано мене викликають у кабінет головного лікаря. Заходжу. Там мене вже чекав інтелігентний на вигляд, гарно вдягнений чоловік. Привітавшись, він люб’язно представився: “Познайомимось. Мене звати Максим’юк Ростислав Леонтійович. Я головний лікар Рівненського психоневрологічного диспансеру. Ви повинні знати, що в людському організмі немає нічого зайвого, а Ви довгий час живете без селезінки. Розумієте, у зв’язку з цим можливі ускладнення для психіки, а тому ми вирішили Вас просто обстежити. Ні, не хвилюйтеся, у нас не лікарня, а диспансер: лікувати Вас ніхто не збирається. Просто Ви будете відпочивати, а ми будемо за Вами спостерігати. Умови у нас, як у санаторії, Вам сподобається. І лікарняний випишемо, і на вихідні відпустимо”.

Вираз його обличчя, інтонація голосу ніби говорили: Не погодишся добром – заберемо силою. І я пообіцяв. Пообіцяв ради того, щоб відпустили обдумати ситуацію поза стінами лікарні.

Вийшовши з лікарні, пішов у юридичну консультацію. Запитав, чи мають право лікарі примусово покласти мене на обстеження. Видно, я був першим, хто звернувся з подібним запитанням, бо юристи тільки очима кліпали та руками розводили. Нарешті один оговтався й відповів: “Можете погодитись, можливо, справді, щось є”.

Я не міг заспокоїтися. Що це значить? Де я наслідив? Як вони на мене вийшли? Хто зрадив? Чи значить це, що я вже “під ковпаком у Мюллера”? Але звідки про мене надійшла інформація? Хто зрадив? Хто? А, може все-таки, Петро? Та ні – цього не може бути! Він же такий учений, такий розумний, а живе у злиднях… Настільки розумний юнак бути Іудою не може! Не може! Так хто ж “Контору” на мене навів? Хто? Хто? Відповіді не знаходилось. Тієї ночі заснув аж під ранок. І все-таки я вирішив лягти в диспансер на те “обстеження”.

                                                             Друга лікарня: психоневрологічний диспансер.

Коли з’явився, мені були дуже раді: “Ну ось і молодець!” Відвели в палату, взяли аналізи. І справді, ніяких процедур чи ліків мені не пропонували. Я гуляв у саду, знайомився з пацієнтами та грав із ними в шахи, бадмінтон. Моїм “лікуючим лікарем” був єврей Юрій Рудольфович. Він часто запрошував у кабінет головного лікаря, де вони обоє зі мною дуже люб’язно розмовляли. Розмову сплітали дуже хитро та все намагались вивідати моє ставлення до радянської влади.  Я ж пильнував за словами і відповідав на зразок популярної у сталінські часи пісні: “Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек”. Обговорювали різні теми, в тому числі й побутові. Лікарі були в захваті від моєї ерудиції, так, що Ростислав Леонтійович жартував: “Певно, відсутність селезінки так благотворно впливає на розум, що піду й собі ампутую”.

Жарт вдався і всі добряче посміялися. Ще й грайливо дорікнули:  “А що, подобається у нас? Правда, як у санаторії? Ну, ось бачите, а Ви боялися…”

У диспансері люди шукали порятунку від алкогольної залежності та психічних розладів. Дивувала велика кількість юнаків, які перебували на обстеженні. Це хлопці “косять” під психів, щоб не служити в армії. Виявляється, жалітися на голову найпростіше. Якщо будеш скаржитись на інші хвороби, то можна і “погоріти” – просвітять рентгеном, візьмуть аналізи та ще й покарають за симуляцію. А голову чим і як перевіриш? Якщо в юнака трапляється “заскок” двічі чи тричі на місяць, то як такому довірити зброю на два роки? Про таких хитрунів загадку придумали: “Хто цілими днями косить, а грошей не просить?”

Була на лікуванні й інша категорія людей. Ось молода вродлива дівчина. Граю з нею в шахи й докладаю всіх зусиль, щоб виграти. Вона – піонервожата в піонерському таборі. Її колеги продавали крадені продукти та майно, на виручені гроші влаштовували п’яні оргії. Дівчині стало совісно обкрадати дітей, й вона присоромила знахабнілих колег. Так що ж ті? Ті у відповідь… відправили правдолюбку  на обстеження стосовно наявності у неї психічних відхилень. Логіка така: ми, “чорні ворони” й ти такою ж будь, а як ні, то змусимо почорніти або заклюємо до смерті.

Хворі із стажем розкривали таємницю: у кожній психлікарні головний лікар та його оточення працюють на КДБ. Тут усе просто: відмовишся – не отримаєш роботи за фахом, погодишся – будеш мати привілеї, пільги, кар’єрний ріст.

Петро часто провідував. Зі своєї скромної зарплати викроював мені на передачі. Знову пили саморобний коньяк, і я не раз запитував у нього:  “Де я наслідив? Де? Як комітетники на мене вийшли?”.

– Справді, тут щось нечисте, – погоджувався він. А сам як у воду опущений. Знову розповідає про свої проблеми, про безгрошів’я, про те, що Ніна йде у декретну відпустку. Закінчив сумну сповідь боргами і знову агітує пограбувати магазин. “Так, – каже, – сплануємо, що ніхто не довідається. Тобі ж гроші теж не зайві?” Однак я рішуче відмовляв Петра, заспокоював як міг.

                                                                           Пляшка сухого вина.

Час спливав швидко. Через два тижні мене виписали. Наступного дня друг знайшов мене вдома. Дивувався такому дивному повороту долі, співчував, заспокоював. Дістав із-за пазухи пляшку сухого вина, яку ми випили з приводу мого “одужання”.  Сказав тост: “П’ємо за те, щоб на цьому твої неприємності та дивні непорозуміння нарешті скінчилися”.

Ввечері мені стало погано. Ліг спати. Тільки заплющив очі, як наснилися страхіття: мене душать, б’ють, ріжуть, печуть вогнем. Скрикнув від жаху й проснувся в холодному поту. Тремчу, зуб на зуб не потрапляє. Жінка окутує мене ковдрами, перинами. Знову засинаю та через якусь мить на мене знову накочується кошмарний сон, але тепер я вже задихаюсь від жару. Ковдри та перини летять на підлогу, – хочеться якнайшвидше звільнитися від них. І так цілу ніч мій сон супроводять страхіття – кидає то в жар, то в холод. Вранці таке відчуття, ніби мене не уві сні, а наяву жорстоко катували: болить все тіло, голова паморочиться, нудить. Устати немає сил, їсти не хочеться. В такому стані пролежав до обіду. Через силу ковтнув дві ложки бульйону і тут же виблював. В голову лізуть страшні думки, з’явилося передчуття скорої смерті. Що це зі мною? Звідки взялась ця дивна хвороба? – питаю себе, але не знаходжу відповіді.

Що робити, коли смерть заглядає в обличчя? Ледве дочекавшись вечора, похитуючись, побрів на своє улюблене місце, щоб удалині від людей помолитися Богові. Прочитав “Отче наш” й звернувся до Бога своїми словами: “О, мій Боже, я помираю, але не розумію чому. Знаю дорогу до чародіїв та ворожок, але я прийшов до Тебе, Творця неба й Землі, всього видимого та невидимого. Зваж мене і визнач мою вагу, – може, виявлюсь вартим Твоєї милості. Ти, Котрий по молитві Ісуса Навіна зупинив Сонце, зупини мою смерть! Помилуй раба Свого, і я ще багато добра зроблю Тобі та людям!” Продовжував молитися й молився так, як ніколи раніше. Так як Ісус Христос на горі Оливній.

Вночі кошмар повторився. Вранці насилу добрався до зупинки, в автобусі ледве не втратив свідомість. Та ось і поліклініка. Змірявши температуру та тиск, лікарка тремтячою рукою стала набирати номер швидкої допомоги.

– Може, автобусом доїду? – запропонував я.

– О, ні! – злякано заперечила вона. Відчувалось: терапевт боїться, що я помру її кабінеті.

                                                            Третя лікарня: інфекційна. 

Відвезли в інфекційну лікарню. Узявши аналізи, почали інтенсивно колоти антибіотики. Петро й тут мене знайшов – він був у мене вдома, отож, довідався адресу лікарні. Я радів, що можу порозмовляти з другом та поплакатись на такий дивний поворот долі.

– Друзі пізнаються в біді, – кажу йому, – знову ти єдиний, хто  мене пам’ятає та провідує.

Оскільки через карантин не випускали на двір, я викинув із вікна мотузку та нею підняв передачу. Подякувавши за продукти, поділився з другом своїми підозрами. Той у відповідь повчально:

– Справді, тут щось нечисто.  Це ж треба – третя лікарня підряд! Як же може людині не щастити! А я з роботи звільнився. Не можу працювати в компанії обмежених, егоїстичних людей. Єдиною оригінальною людиною там був лише ти. Без тебе скучно.

Пізніше ще декілька разів приносив передачі та дуже радів, що моє здоров’я йде на поправку. Я розумів що, купуючи гостинці, друг витрачає свою мізерну вчительську зарплату. Таку самопожертву я дуже цінував й наша дружба поволі ставала ще більш міцною, щирою.

Виписуючи лікарняний, лікарка ще раз переглянула мої аналізи й здивовано запитала: “Так, що ж із Вами все-таки було?” Я зрозумів: вона не знає, який діагноз поставити в листку непрацездатності.

Наша дружба міцніє з кожним днем.

І ось я знову вдома. Петро провідував мене, як і раніше. За грою в шахи обговорювали наші плани, вірніше, мої плани, але мені чомусь було приємно вважати Петра своїм спільником. Разом міркували, де дістати вибухівку, детонатори та який об’єкт вибрати для нанесення удару. Я не був упевнений, що мої саморобні детонатори виявляться досить надійними, тому передчасно не хвалився. Не хвалився, але сам весь час розмірковував чим саме та як мій найкращий приятель зможе мені допомогти.

Наближається час “Х”…

Надворі владарює осінь, вже закінчувався жовтень. На той час я вже виготовив чотири саморобних вибухових пристрої. У корпусі кожного аерозольного балончика містився пороховий заряд, а також суміш бертолетової солі з порошком алюмінію та тринітрофенолу. Пороховий заряд викличе вибух суміші бертолетової солі з порошком алюмінію, а той у свою чергу – тринітрофенолу.

До фатального дня 6 листопада, залишалися лічені дні. Дипломат уміщав більш як 12 кілограмів амоніту та два вибухових пристрої. (Один дублює інший). Третій  планував узяти за пояс на випадок провалу: перемикач зворотної дії у руці – досить розслабити пальці і контакти замкнуться. Четвертий пристрій мав намір випробувати, щоб переконатися, чи здатні саморобні детонатори викликати детонацію основного заряду.

У моїй кімнаті серед магнітофонних касет зберігався зошит, в якому були записані причини, що спонукали мене вчинити саме так. Ця своєрідна посмертна записка складалась з інформації радіо “Свобода” та з власних вражень від життя при комуністах.

План був такий: прибуваю в Москву 6 листопада, в переддень святкового параду на честь тієї їхньої Соціалістичної революції. Віддаю зошит будь-якому іноземцеві. Ставлю детонатори в бойове положення. З того моменту достатньо лише нахилити дипломат або різко струснути і контакти замкнуться. Тоді тільки вперед, ні кроку назад. Злившись із натовпом зівак, підійду до цілі. Переступлю ланцюгову огорожу, зроблю ривок до стіни усипальниці вождя. Звідти крикну: “Зараз буде вибух! Спасайся, хто може!” Люди мене зрозуміють й декілька хвилин для евакуації на безпечну відстань у них ще буде…

Прекрасно розумів: навіть у кращому випадку заряду недостатньо, щоб вщент зруйнувати могилу-трибуну. Воно то так, але там утвориться така дірка, котру комунякам за ніч аж ніяк не запломбувати. Скандал буде, і неабиякий…

Якщо ж КДБісти, яких у той день там буде, як собак біля дохлятини, не дадуть дійти до наміченого об’єкта – спробують арештувати, значить… Значить їм круто не пощастило.

Гра була жорстокою – на війні, як на війні. Та я все ж сподівався, що Господь засліпить їм очі, затуманить розум, зробить так, що ті на мене не звернуть уваги. Зрештою, тут немає нічого дивного. Одні, незадоволені владою, приходили до усипальниці вождя із антирадянськими плакатами, інші спалювали себе на знак протесту. З вибухівкою теж були, так що не я перший. Смертники ради ідеї, так звані камікадзе відомі здавна.

У подібній поведінці не було нічого дивного – нас же вчили, що краще померти стоячи, ніж жити на колінах. Комуністи з перших секунд своєї діяльності оспівували у своєму гімні самопожертву ради революційної ідеї: “Смело мы в бой пойдём за власть советов! И как один умрём в борьбе за это!” Наше ж покоління виховували на прикладі пілота Гастелло, котрий свідомо спрямував свій підбитий літак у колону ворожої мотопіхоти. Учили на прикладі піхотинця Матросова, котрий свідомо закрив своїм тілом амбразуру ДЗОТу й цим подвигом сприяв успішному наступові дивізії. Сусідня вулиця й досі носить назву пілота Іванова, котрий у перший день війни, витративши набої, свідомо пішов на таран ворожого бомбардувальника і, як викарбувано на меморіальній дошці “знищивши його, загинув смертю героя”. Підірвати себе та ворогів останньою гранатою вважалося подвигом. У популярній пісні так і співали: “Только от взрыва последней гранаты может сердце в груди замолчать!” У героїв, котрі ради перемоги жертвували своїм життям, знаходилось багато послідовників. Я теж був у їхньому числі.

                     “…Хай промине мене чаша ця, проте хай буде не як я хочу, а як Ти хочеш!”. 

Настало 2 листопада. Вирішив: настав час випробувати свою конструкцію. Узяв один вибуховий пристрій та півтора-кілограмовий пакунок із вибухівкою, яка не поміщалась у дипломаті й поїхав автобусом. Вийшов на зупинці й попрямував навпростець у лісок під назвою Форт, котрий знаходиться далеко за селом. Постає питання, чому не пішов пішки, що значно ближче й, відповідно, швидше? А тому, що бабахне добряче. Якщо вибух приверне увагу, то приїдуть міліціонери із собаками. Ті візьмуть слід, але він загубиться на шосе. “Спалитись” на дрібниці не хотілося, але все ж чомусь непокоїли недобрі передчуття. Розумів: душа передчуває біду. Ідучи полем до обраного для випробування місця, молився: “Боже, благослови мене, і я, як колись Мойсей, але на цей раз ціною власного життя, знищу сатанинського ідола! Я готовий померти заради свого народу! Клянусь: не злякаюсь! Але хай буде воля Твоя! Хай промине мене чаша ця, проте хай буде не як я хочу, а як Ти хочеш!”

                                                         Випробовування саморобної вибухівки.

Заклав вибуховий пристрій та півтора-кілограмовий пакет із вибухівкою, котра мала спрацювати від детонації у виїмку, протягнув шнур, ліг, відкрив рот, щоб барабанні перетинки гучний звук не пошкодив, і, трохи хвилюючись, замкнув контакти. Стався незначний вибух та почувся звук, як від пострілу рушниці.

О, прокляття! Невдача! Спрацював тільки пороховий заряд. Чому ж не сталось вибуху?

У виїмці горіли обривки паперу. І в цей же час глибоко в душі з’явилося сильне, досі невідоме відчуття, яке повністю полонило мою свідомість: скоро, дуже скоро на цьому місці я буду давати показання слідчим. (?!)

Оце так-так! Але чому? – ставив я собі питання. Як це може статися? Це ж абсурд! Ніхто тут мене не бачив та ніхто не знає моїх планів! Ось так я в думках відповідав внутрішньому голосові, але від цього передчуття біди не зникало. Спересердя помочився на вогонь, на деформований від вибуху порохового заряду аерозольний балончик. І, щоб посміятися над цим незрозумілим для розуму передчуттям, вказав рукою на виїмку й сказав, ніби в присутності слідчого: “Ось сюди, громадянине слідчий, я заклав заряд, а там заховався й замкнув контакти”.

Не міг позбутися цього відчуття, воно не реагувало на жарти. Тоді дістав обгорілий пакунок із вибухівкою й зі словами: “Занадто багато буде доказів для вас, собаки!”, – щосили пожбурив далеко у кущі.

Додому йшов сердитий навпростець. Ніяк не міг заспокоїтися. Стільки праці пропало! Коли ж буде ще один шанс? Певно навесні у переддень “Міжнародної солідарності трудящих” або аж через рік…

По дорозі трапився легковик, в якому водій ніжно пестив чужу жінку. (Хто ж свою повезе у поле?) Це мене розлютило ще більше: ради кого розпинаюсь? Ех, буду жити як усі: красти, пити, гуляти, любити чужих жінок, жити в своє задоволення…

                                                        “Завтра обшук і у воскотопку обов’язково заглянуть!…”

Щоб довідатися, чому вибух не відбувся, вдома розібрав усі три вибухові пристрої. Виявилося: бертолетова сіль недостатньо просохла. Розпаливши грубку, зопалу почав кидати у вогонь порожні капсули аерозольних балончиків. Однак поступово у свідомості з’явились аргументи проти згортання всієї операції. Почалась війна думок, і гору з часом почали брати аргументи “за повторення акту самопожертви”. Якщо я наплюю на долю власного народу, то наша влада й надалі буде безперешкодно продовжувати чинити всілякі беззаконня проти народу та всього світу. А якщо кожен із людей сам собі скаже “я людина маленька” або “хто я такий проти влади?”, “а навіщо воно мені?”, то саме цього ті негідники, що при владі й добиваються. Останній аргумент переміг, і я зібрав весь тринітрофенол, котрий містився у капсулах та й заніс на горище. Поклавши вибухівку у воскотопку, (мали три вулики й віск витоплювали та продавали) уже повернувся, щоб спускатися по драбині, як знову на мене накотилася та сама незбагненна, дивовижна хвиля страшного передчуття. Ніби якийсь голос говорить у моїй свідомості: “Знищ, спали все, не жалій! Жадібність фраєра погубить. Завтра обшук і у воскотопку обов’язково заглянуть! Її відкриють, бо схожа на холодильник самогонного апарату”.

Не міг опам’ятатися: що це зі мною? Що це за чудасія? Та звідки візьметься обшук? Та нізащо цього бути не може!

Тільки трішечки заспокоювався, інші думки приходять:  А може, все-таки, справді, знищити ці речові докази?

Поглянув на годинник: пора було їхати по дружину – вона в цей час здавала зміну в магазині. Завтра знищу все, – твердо вирішив й став переодягатися. Аж тут дружина з’явилась на порозі – на роботі пересварилися, отож передачу зміни довелось перенести на завтра.

                                                                     “Знову велика біда чекає на тебе”.

Я відклав свій героїчний задум, але… сум, печаль, тривога в душі чомусь не зникали. Більше того – посилювалися. Чому так? – запитував себе. Розумів: це душа передчуває біду але словами сказати не може. Але яка може бути біда, коли я відклав свій задум на майбутнє?

Щоб розвіятись, пішов провідати свого друга Михайла. Той зустрів мене несподіваною новиною – нагадав, як колись напередодні відбиття мною селезінки приснився йому пророчий сон й запитав, чи пам’ятаю я те його передбачення.

– А минулої ночі знову снилось, що ти прийшов до мене з моїм покійним батьком, – випалив Михайло. Знову велика біда чекає на тебе. Може, відчуваєш де впадеш – підстеляй солому!

Я слухав й тільки очима кліпав, – не розумів що воно робиться та як до того дива ставитися. В голові безліч думок, але жодної розумної…

                                                                                        Арешт.

Наступного дня приходжу з роботи із наміром усе надійно переховати. Відчиняю двері, а в кімнаті… мій друг Петро вже чекає мене. (Його мама пустила й щоб не нудьгував дала переглянути альбом сімейних фотографій.) Привітались. Друг до мене з проханням:

– Братик дістав спирту, отож, давай поїдемо до нього та й заберемо.

Чому ж це я маю погоджуватися? Дружба дружбою, але ж я йому не безкоштовний таксист. Та в цей момент згадав, що жінка працює в тій стороні, де й село Понебель.

– Гаразд, – кажу, – виручу тебе. Це багато часу не займе, а по дорозі назад заберемо жінку з магазину.

Час ще був. Відчинив грубку, кинув у жар залишки вибухових пристроїв та й поділився з однодумцем горем:

– Учора на Форті провів випробування але, на жаль, невдало.

Помітив як мій спільник здивовано, злорадно посміхнувся, але розум тоді чомусь на це ніяк не зреагував – уже звик до його дивацтв.

Ми грали в шахи, а тим часом мама готувала вечерю. А ось і вечеря парує на столі. Я пригостив друга чаркою горілки а сам не доторкнувся – не пиячу перед тим як сідати за кермо. Повечеряли й рушили. Зупинився на Боярці й звідти із таксофону зателефонував жінці: “У мене невідкладні справи. Якщо затримаюсь, то ти дочекайся мене”.

Петрові дав 36 карбованців та дві трьохлітрові банки, щоб і мені набрав спирту. Прибули. Арсена вдома не було й Петро пішов його шукати. Час спливає, а його все нема. Я почав хвилюватися: мене ж жінка чекає. Де ж Петро? У голові миттєво проносяться тисячі думок, але жодної розумної. Ну все – почекаю ще три хвилини і поїду… Ну, ще дві… Ну, ще хвилину і все… Ні, дорахую до п’ятдесяти й тоді поїду… Ну, ще до двадцяти й рушу… Ну, ще до десяти і уже, справді, поїду… Ніби якась незрозуміла сила стримувала мене. Нарешті, біжить. Захеканий, схвильований, аж тремтить. У торбі дві повні трилітрові банки, в руці півтора-літровий графин для себе.

Рушили. Водії зустрічних машин сигналять фарами – попереджають: попереду патруль ДАІ. Відразу народжуються думки:

– Там чекають нас. Зупинять й запитають де взяли спирт. Буде біда.

Та в той же час більш переконливі думки беруть верх:

– Та ні, тебе не зупинять, пронесе, їдь!

Нога слухається й ще сильніше натискує педаль газу.

Моє авто помітили ще здалеку. Зупиняють. До мене:

– Куди їдемо? Що веземо? Пред’явіть документи!

О, прокляття! Я зопалу забув посвідчення водія.

–  Що то від вас, хлопці, спиртом тягне. Відкрийте-но багажник!..

О горе! Батько забув вийняти з багажника мішок муки. (Він працював вантажником у магазині а муку тоді  продавали строго по 3 кг.)

–  А це в салоні що?

Відкриває банку. Нюхає.

– О, так це ж спирт! А це хто з Вами?.. Пасажир?.. Значить так: він вільний, а Ви поїдете з нами!

Зозумів, що потрапив у справжню халепу, але був радий, що Петра відпустили. Сам я вже якось викручусь…

Автомобіль погнали на штрафмайданчик, а мене повезли на експертизу відносно наявності в організмі алкоголю. Пізніше завезли у міськвідділ міліції, й відібравши ремінь, шнурки та окуляри закрили в камері попереднього ув’язнення. Весь час я вів себе спокійно, зайвого слова не сказав. Цілу ніч не спав – молився. В душі було відчуття, що саме зараз дома відбувається обшук.

Раніше я уважно вивчав Біблію, отож, добре засвоїв істину: Коли ти повірив у Бога, коли вручив свою долю Йому, то що б не сталося, ніколи не нарікай на Господа! В молитві  щиро дякував Богові за все, що було, є й буде зі мною. Саме так молився тому, що пропонував свою безсмертну душу в жертву Всевишньому і всі свої слова добре пам’ятав. Якщо так сталося – значить, так потрібно Йому. Таким було моє розуміння.

“При задержании вёл себя грубо, дерзил!”.

Вранці привели в кабінет начальника міліції. Прокурор до начальника міліції:

– Поглядите на него! Ехал без прав! Вёз муку и спирт! При задержании вёл себя грубо, дерзил! Вот я и выписал ему 15 суток за мелкое хулиганство, а также и ордер на обыск. И что же? Дома у него мы нашли столько взрывчатки, что её хватило бы превратить в пыль многоэтажный дом!

Повернувшись до мене, запитує: –  Зачем тебе взрывчатка?..

– Для браконьєрства – рибу глушити… – промимрив я.

– Да знаем мы всё – слушали твои кассеты!

При цьому єхидно так, злорадно посміхаються до мене та один до одного.

–  Взрыв на Форту – твоя работа?!

Це був шок. Вони все знайшли! Пропав я! Це вже “вишка”, спецпсихлікарня, або згноять у сибірських таборах.

– Вот тебе бумага, ручка, – в камере напишешь, чем тебе советская власть не нравится и что взрывать хотел!

Спроба самогубства.

Приводять мене у камеру, а там уже сидить чоловік. Розповідає, що посварився з жінкою – вона викликала міліцію, і ось він у КПЗ. Та я зрозумів: це “підсадна качка”. Став він  випитувати, але я правди не сказав. Коли сексот заснув, зробилося вільніше. Почав аналізувати ситуацію. Страх оволодів мною. Пропав! Горе мені! Вони все знайшли і на Форті хтось мене бачив! Який фантастично-фатальний збіг обставин! І все це “тягне” на вищу міру, 15 років сибірських таборів або спецпсихлікарню! Назавжди! Це був відчай, шок. Думки плутаються. Таке враження, ніби обухом по голові вдарили. Відчуваю, що з’їжджаю з глузду. Звичайно, я був готовий до геройської смерті, але аж ніяк не до такого повороту подій…

Що робити? Став молитися “Отче наш”, а потім кажу: “Мойсей з мене, на жаль, не вийшов. Прости мене, Господи, якщо зможеш…”

Зробив із носовичка удавку та й став закручувати ручкою на шиї. Коли ж втрачав свідомість, то тим часом удавка розкручувалась. Серед тієї безвиході раптом блиснула думка: “А може, все-таки жити та подивитись, що то буде далі?”

Узяв ручку та й написав, чому і за що ненавиджу комуністичну ідеологію та навіщо мені потрібна була вибухівка. Це ж буде наді мною суд, – так собі думаю, – можливо, в наших газетах та радіо засуджуватимуть мене, а на Заході скажуть, що я правдолюбець, дисидент. От і стану знаменитим на весь світ. А далі буду діяти по обставинах…

Слідство.

Вранці приводять у кабінет керівника карного розшуку. На стіні, як прийнято, висить великий портрет першого чекіста – “залізного Фелікса” (Ф.Е.Дзержинського). Пропонують: “Намалюй план, де ти проводив випробування, інакше ми прочешемо той лісок і все-одно знайдемо”. Що тут поробиш, – намалював.

Наступного дня знову привели у той же кабінет. Слідство вели разом із керівником карного розшуку ще два КДБісти з Києва. Вони вже були на тому злощасному місці й розглядали, мацали руками деформований корпус вибухового пристрою, на котрий я в день випробовування помочився.

Бачу: в кабінеті біля столу слідчого стоїть мій дипломат із вибухівкою. Ось КДБіст узяв його і натиснув на замки. У мене усе аж похололо всередині. Відкрив і… дістав звідти свої папери. Отже, це не мій, а його дипломат. Виявилося, що вони знайшли жменю тринітрофенолу, який зберігався у воскотопці та велику брилу затверділої жовтої фарби, – думали, що вибухівка.

Ще з першої секунди арешту вирішив: сам “горю”, але за будь-яку ціну не видам свого товариша та спільника.

Слідство йде повним ходом: один слідчий запитує, другий записує відповіді на друкарській машині. Запитували просто для видимості: усі відповіді вони вже знали і без мене. Переморгувались та посміхались. Я ж надивуватись не міг: ну звідки вони все про мене знають? Фантастика та й годі!

Слідчі дивились на мене, як на якогось інопланетянина. Запитували прізвища вчителів та керівників підприємств, на котрих я працював. Розумів: їх комітетники знайдуть й примусять писати на мене характеристики.

Питання: – А хто у технікумі був комсоргом групи?

Я розгубився…

Глузливо: – Що, пам’ять відібрало?

– Чому ж? Пам’ятаю. Я був комсоргом.

Помітив, як шокувала їх моя відповідь.

– А з якими дівчатами ти зустрічався до одруження?

Тепер вже мене шокувало таке нахабство комітетників.

– Та, – кажу, – моя жінка була єдиною з ким я зустрічався.

Запитують: – Коли ж ти, хлопче, засумнівався у мудрості рідної комуністичної влади?

Що ж їм відповісти? Мовчу. Тоді один слідчий іронічно звертається до свого колеги:

– Вітя, ти пам’ятаєш, у якому році наші війська окупували Чехословаччину?

А я від подиву тільки очима кліпав.

– Слухай, Рахметов, ти випадково не спав на цвяхах, готуючись до боротьби з радянською владою?  Ні?!..  Чому ж ти не жив, як усі люди?.. Чого тобі не вистачало?. Хату маєш, жінка молода, син підростає, робота цікава, є машина, є гроші, є вдосталь їжі та самогону. Здається, живи у своє задоволення, їж, пий, гуляй, веселися. А ти в політику поліз…

(Рахметов – літературний персонаж, котрий заявляв: “Моя невеста – революция!” й всіляко загартовував тіло та душу, навіть спав на цвяхах, щоб бути готовим до важкої боротьби з монархічним державним устроєм.)

– За Батьківщину боляче, – пробурмотів я собі під ніс, але вони не розчули чи то зробили вигляд, що не розчули.

– Слухай, а може, ти імпотент?.. Га?.. Що?.. Ні?.. Значить, стоїть!?.. Так у чому ж тоді справа?.. А може, тебе не судити треба, а лікувати?.. Як вважаєш?.. Підлікуємо, й гуляй собі…

Сміються…

Ось у такому дусі наді мною кепкували ці здорові, самозакохані молодики. Очевидно, моє становище було для них безглуздям забезпеченої всім необхідним людини, й вони не могли втриматися від глузування над наївним простаком, котрий так дешево оцінив свою свободу. Та вони так само глузували б над Ісусом Христом:  “Чому ж ти не жив, як усі люди?..  Чого тобі не вистачало?…” й так далі…

– Ото, хлопче, відсидиш свій строк – вози в той лісок дівчат. Тільки не малоліток, бо сам же розумієш – стаття. А так, якщо й спіймають із котроюсь:  “За згодою поїхала? ”  – “За згодою”.  Ну і всі діла…

Продовжують сміятись.

– А знаєш, – розглядаючи фотографії з “місця злочину”, звертається говіркий до свого колеги, – часом бабу знімеш і не знаєш куди її везти. Жаль, не знав я раніше про це мальовниче місце.

Якось один із них тихенько запитав свого колегу, але я все-таки почув: “А що, не  признається з ким віз спирт?”

У мене все обірвалось всередині – ще тільки не вистачало, щоб примушували видати свого найкращого друга.

Той у відповідь хитро підморгнув та заперечно похитав головою, – мовляв, мовчи про це. Я це все помітив, але второпати нічого не міг, – мозок не давав логічних висновків.

“Наша партия – революция! Ей единственно мы верны!?”

Самозакоханий вигляд цих комітетників свідчив, що їм подобається їхня робота. Одягнені в гарні костюми, напахчені дорогим одеколоном, акуратно поголені, вони вкусили солодкого наркотику вседозволеності й були дуже задоволені. Я бачив: це не переконані марксисти-ленінці, не кращі із кращих членів компартії, а звичайні циніки, котрі служать самим собі. Ідеал їхнього життя: смачно їсти, м’яко спати й насолоджуватися владою. Ці хлопці були з тієї величезної кількості мерзотників, котрі рвуться до влади заради особистої кар’єри й для них зовсім не принципово яка та влада, який колір прапора чи текст гімну.

Комуністи писали на своїх плакатах та голосно заявляли: “НАША ПАРТИЯ – РЕВОЛЮЦИЯ! ЕЙ ЕДИНСТВЕННО МЫ ВЕРНЫ!” Та насправді вся ота наша соціалістична дійсність була круто замішана на лицемірстві. Знав: якщо коли-небудь радянська влада захитається, то ніхто з них не стане захищати її до останньої краплі крові – усі вони дружно перейдуть під нові знамена, щоб і далі жити у своє задоволення. З прочитаних книг, спогадів старожилів та власного досвіду знав, що насправді вічно живою та всеперемагаючою є не марксистсько-ленінська ідеологія, а спосіб спритно пристосовуватись до будь яких обставин, щоб їсти смачніше та спати м’якше.

В цьому немає нічого дивного: тюремні наглядачі, котрі знущались над революціонерами, після захоплення влади комуністами, дружно перейшли на сторону переможців й знущатись стали над своїми колишніми господарями. Водії, котрі на престижних іномарках обслуговували царську сім’ю та урядовців залишились на своїх місцях, щоб надалі возити уряд царевбивць. Пізніше ті марксисти-ленінці спритно міняли свої політичні погляди разом із передовицями партійних газет. Після розвінчання М.С.Хрущовим “культу особи” Сталіна активно критикували ті ж самі пристосуванці, котрі нещодавно так активно його возвеличували. Пізніше М.С.Хрущова критикували ті, котрі його ще вчора возносили до небес. В день смерті лише в декількох центральних партійних газетах надрукували коротенький некролог. Ось так минає слава людська. Розумів: подібна доля чекає й рясно увішаного орденами генсека Л.І.Брежнєва.

В цьому немає нічого нового. Вірно ж кажуть: “У перемоги багато родичів, поразка ж сирота”. Пригадалась праця у м’ясному відділі державного гастроному. Як тільки виникали перебої з постачанням так відразу у мене з’явилось безліч впливових друзів – кожен хотів без проблем мати дефіцит на своєму столі. Та як тільки перебої з постачання м’яса припинялися, так відразу тих “друзів” ніби вітром здувало…

Про КДБ ходили різні чутки та анекдоти. Одні казали, що там б’ють безжально, інші – що не б’ють. Мене не били. А навіщо – вони й так усе чудово знали. Щоправда, був один епізод. Запитують де брав аміачну селітру. Думаю: скажу в колгоспі – запитають в кого саме. Стануть перевіряти. Навіщо наводити на людей неприємності?

Кажу:  – Не пам’ятаю…

Один із них підійшов до мене ззаду:  – Що, пам’ять відібрало!?

Я мимоволі зіщулився: Ото, – думаю, – зараз  уріже.

А другий: – Вітя, не дави на нього. Може, справді, не пам’ятає. Так і запишемо: “не пам’ятаю”.

Не можу отямитися від такого карколомного повороту долі.

Минали тривожні дні. Спав на голій підлозі. У кутку камери велика каструля з кришкою для справляння природних потреб. Голова та все тіло нестерпно чешеться. Прошу відвезти в слідчий ізолятор поголитися, помитися, але мені тільки обіцяють та злорадно посміюються. Здогадався: це такий спосіб тиску, морального пригнічення ув’язненого.

Два тижні обростав щетиною та покривався брудом. Попереду страшна невідомість. Що буде: “вишка”, психлікарня КДБ чи сибірські табори для політв’язнів? “Вишка” – це куля в потилицю. Про спеціальні психіатричні лікарні знав із передач радіо “Свобода”. Доходило до того, що серед білого дня комітетники у білих халатах висмикували з людського натовпу настирливого правдошукача й заштовхували у автомобіль із червоними хрестами. Усі подальші маніпуляції з “хворим” були відпрацьовані до дрібниць. Справу “хворого” влада розбирала й судила заочно, за закритими дверима. Скарги від пацієнтів спецпсихлікарень “лікарі” не приймали, передати ж таємно через обслуговуючий персонал було неможливо. На скарги родичів влада реагувала стандартно: “Больной человек. При чём тут мы? Обращайтесь к врачам”.

Якщо у в’язниці ти знаєш свій термін покарання і тебе оточують люди, які вчинили більший чи менший злочин, то в спецпсихлікарні ти знаходишся у такій самій камері, але зі справжніми психічно хворими. Працівники КДБ у білих халатах тебе інтенсивно “лікують” до повного, так би мовити, “одужання”, а коли воно настане вирішують у кабінетах держбезпеки. Для прискорення процесу “одужання” роблять ін’єкції препаратів, примушують тричі на добу ковтати пігулки, котрі викликають нестерпні муки, руйнують психіку. І це не рік, не два а іноді 5 – 15 років! Ще й заглядають в рот, щоб пересвідчитись що таки проковтнув. Викриють що хитруєш – посадять на голку отож постійно перебуваєш в страху. В декотрих лікарнях ніяк не схитруєш – нейролептики підмішують у їжу тому що…

Знав: лікарі спецпсихлікарень полюбляють тортуру під назвою “інсуліновий шок”: голодного хворого прив’язують до ліжка (бо навіть дужі санітари його не втримають) й вводять інсулін котрий спалює весь цукор в крові. Людина відчуває нестерпні муки, її роздирає божевільний страх скорої смерті, вона корчиться, кричить нелюдськими голосами. Нарешті, коли свідомість гасне, мозок на якусь мить умирає, смерть вже ось-ось, медсестра уводить в вену глюкозу. Мокра від ста потів людина засинає й прокидається з почуттям жахливого голоду. Тут їй дають досхочу наїстися перлової каші, хліба, баланди. Через місяць хворі виходять з інсулінових палат потворно жирні, неголені, із заплившими салом очима. Чув що, зазвичай за один курс лікування практикували більше двадцяти  інсулінових шоків.

Піддослідних закутують у мокрі простирадла й прив’язують до ліжка на три доби. Простирадла висихають й так стискають “хворого”, що не поворухнутись. При тому всьому ще й інтенсивно вприскують препарати, котрі побільшують муки. Ясна річ, під час такого “лікування” “хворого” не годують та в туалет не виводять. Досліди на людях, випробовування ліків в спецпсихлікарнях були дозволені владою, отож стали звичними. явищем.

Знав: у спецпсихлікарнях практикують вишукану тортуру під кодовою назвою “санация полости рта”. “Хворого” запрошують у стоматологічний кабінет і там видаляють та лікують… абсолютно здорові зуби! Якщо на волі у канал хворого зуба для того, щоб вбити нерв закладають миш’як, то там зуби та нерви видаляють без знеболення. Познущавшись досхочу, “лікарі” зуби акуратно пломбують, так що пізніше на волі ти нікому нічого не доведеш. Знав також про “електрошок” – до голови прикріплюють електроди й через мозок пропускають струм певної сили та частоти. Після декількох таких процедур у “хворого” настає амнезія (втрата пам’яті). Пізніше рідним кажуть, що так воно й раніше було. Якщо вже там ти внаслідок подібного “лікування”, як співає В.Висоцький: “Забыл алфавит, падежей припомнил только два…” то, ясна річ, пізніше уже нікого у своїй невинності не переконаєш. Тебе ж вилікували й виписали без переломів, синців і зуби у тебе цілі…

Медперсонал кожної спецпсихлікарні практикував власні методи “лікування” правдошукачів, (безмежним був полігон для експериментів) так що тут уже як кому “пощастить”.

Ходили чутки, що декотрі в’язні “косили на дурку”, щоб відбути термін покарання в теплій палаті психлікарні. Після першого курсу “лікування” усі вони слізно просилися назад у тюремну камеру чи табір.

Про сибірські табори для інакомислячих наслухався такого, що краще вже “вишка”. Це після суду, а попереду слідчий ізолятор або, по-народному, тюрма. Що там буде із заарештованим, які несподіванки, сюрпризи його чекають?

З тюремного досвіду однокласника Степана знав про страшні камери під назвою “прес-хата”. Слідчі формують із числа негідників групу, із якою укладають договір про співпрацю. Ми вам, мовляв, пом’якшення вироку, сало, масло, сигарети, чай, а ви “пресуйте” кожного, кого до вас підселимо. Трапляється, що чоловік не хоче признаватись чи брати на себе чужий злочин. Тоді його закидають у “прес-хату”, де ті покидьки над ним жорстоко знущаються. Доходить до того, що новачка змушують задовольняти їхні сексуальні домагання. Через деякий час непокірного везуть на слідство. Там бідолаха благає слідчих щоб його перевели в іншу камеру. А ті у відповідь:

– Це залежить тільки від адміністрації тюрми…

Потім висловлюється співчуття:

– Ми то б могли замовити за тебе слово, але ж ти не хочеш допомогти слідству.

І морально та фізично зломлений підозрюваний на все погоджується. Хитрість цієї підлості в тому, що на суді не поскаржишся – слідчі та наглядачі тебе ж не били… На скарги відповідь стандартна:

– Ах, тебе били в камері? Сам винен, раз з людьми ужитися не можеш.

Від важких думок та переживань голова обертом іде – не можу отямитися від такого карколомного повороту долі.

“Ну, тепер то ми всіх вас, антирадянщиків, візьмемо “к ногтю”!

Та ось приводять  у кабінет керівника карного розшуку. Помічаю: присутні стривожені. З радіоточки линуть траурні мелодії. Звертаються до мене:

– Вже чув новину? Радієш, мабуть?

– Ні, не радію, – кажу.  А що сталось?

– Брежнєв помер… А знаєш, хто очолює комісію по організації похорон?.. Андропов! Це означає, що він і займе місце покійного генсека.

Начальник міліції не вгамовується – йому хочеться висловити свою ненависть та презирство до таких ворогів, як я.

– Знаєш, хто такий Андропов Юрій Володимирович? Знаєш?.. Ну, тепер то ми всіх вас, антирадянщиків, візьмемо к ногтю!

І злорадно показав пальцем на столі, як це відбуватиметься. Звичайно, такі слова мене пригнічували. Оце так уляпався, – думав я, – час від часу не легше. Страх огортав  душу, але я молився, бо знав істину: ніколи не нарікай на Бога, у житті віруючого все на краще.

“Ох і наробив би ти нам ділов своєю вибухівкою…”

Наступного ранку мене поставили перед ясні очі керівника КДБ Рівненської області. Солідний чоловік. З усього ним сказаного наведу дві вартих уваги фрази: “Ми мусимо всіх перевіряти. Знаєш, скільки було б нам неприємностей, якби ти в Індії попросив політичного притулку!”

І ще: “Да-а… Як же своєчасно ми тебе взяли! Ох і наробив би ти нам ділов своєю вибухівкою!”

При зустрічах мене розглядали як музейну реліквію, але не приховували в очах ненависті як до особистого ворога. Розглядали злорадно: злість за те, що я ворог, радість від того, що ось навмання  закинули сіті і таку рибку виловили…

Весь час відчував: на мене інтенсивно, досить ретельно збирають компромат. Проте в душі було переконання, що ніхто проти мене поганого слова не скаже, що, власне, пізніше підтвердилося. На черговому допиті ставлять питання руба: “Будеш корчити із себе антирадянщика, – поїдеш на 15 років до білих ведмедів або назавжди потрапиш у спецпсихлікарню. Якщо ж скажеш, що виготовляв вибухівку просто з цікавості, – отримаєш 2, максимум 3 роки за незаконне зберігання зброї, а там відсидиш половину і за зразкову поведінку достроково звільнишся”.

Яку тактику поведінки вибрати?

Що робити? Розумів: у них мало компромату для антирадянської статті отож говорити правду – означає копати собі могилу. Також знав їхню звичну тактику: органи КДБ намагалися незадоволених політикою правлячої партії засуджувати по кримінальних статтях, щоб можна було кричати на весь світ, що у нас нема політичних в’язнів, тобто немає передумов для невдоволення.

Який варіант поведінки вибрати? Поміркувавши, вибрав другий варіант, тому що декілька років ув’язнення краще ніж 15 у краях білих ведмедів чи знущання у спецпсихлікарні до повного “одужання”.

Розумів: при несправедливій владі не може бути справедливого суду. Уявіть відкритий суд. В переповненому залі рідня, друзі, односельчани, журналісти наші та закордонні.

Запитання судді: “Підсудний, скажіть, чим же Вам не подобається вождь світового пролетаріату й мавзолей його в Москві?”

І моя відповідь: “Геніальні люди здобувають владу на виборах, а Ленін захопив силою озброєних прибічників. Вождь загальнолюдську мораль перевернув із ніг на голову, свідомо примушував робити антихристиянські вчинки: грабувати, вбивати. Іменем революції було дозволено чинити будь-які злочини. Грабунок революціонери називали експропріацією експропрійованого. Пізніше Храм Христа Спасителя зруйнували, взамін побудували мавзолей і йшли на поклоніння до нового божества – набитого тирсою опудала вождя. Керівники партій та уряду кожне комуністичне свято піднімаються на могилу-трибуну й вітають одурений народ… Безумством є робити ідолом антихриста та топтатись на могилі. Ви вчинили злочин, порушивши заповідь “Не сотвори собі кумира”, а я протизаконно намагався звернути на те увагу. Протизаконно тому, що свобода слова у нас тільки на папері. Була б справжня свобода слова, то я, ясна річ, висловив би свої погляди у засобах масової інформації. Якби не було вашого злочину, то не було б й мого протизаконного наміру, так що судіть спочатку себе, а вже потім – мене…”

Це колись, ще за так ненависного царя-батюшки був суд присяжних й на той суд допускали журналістів. Різноманітні революціонери були раді можливості прогриміти на весь світ. От для прикладу, завдяки газетярам на весь світ пролунало: “Лёд тронулся, господа присяжные заседатели!” Ну, так то ж за царату… Радянська влада мала дещо інші погляди на демократію.

Ясна річ, про відкритий справедливий суд не могло бути й мови. Знав, що для політичних розправ влада зазвичай йшла на таку хитрість: вибирали найменший зал і задовго до початку судилища його вщент заповнювали гравшими роль обуреного народу співробітниками КДБ. Друзям та журналістам місця, ясна річ, вже не знаходилося. Це означає, що такі мої слова чули б тільки співробітники КДБ, прокурор, суддя та вибрані владою два народні засідателі. З огляду на цю обставину написав, що у мене немає причин ненавидіти владу, котра дала мені освіту, безплатне медичне обслуговування, роботу та надії на світле майбутнє. Забираючи написане, один із комітетників суворо застеріг: “Тільки не здумай на суді ляпнути щось про політику!” Наші погляди зустрілись. В очах комітетника було стільки гніву, що я зрозумів: у випадку непослуху їхній репресивний апарат розчавить мене безжально, як комаху.

Відтворення “злочину”.

Наступного дня повезли на відтворення події злочину. І от я знову на Форті. Ткнув на ту виїмку пальцем й сказав: “Ось сюди, громадянине слідчий, я заклав заряд, а там заховався й замкнув контакти.”

Мої слова записували на магнітофон. Наприкінці керівник карного розшуку, поглянувши мені в очі, сказав у мікрофон: “Запис проведено 17 вересня 1987 року”. Я це зрозумів як натяк на те, що побачу волю аж через 5 років. Значить, ще слідство не завершено і до суду далеко, а вже вирішено, яким буде моє покарання.

Коли везли в КПЗ, думав чи то навмисне слідчий натякнув чи просто проговорився. Саванчук (таким було прізвище слідчого) завжди так формулював питання, щоб підштовхнути мене відповідати в бік зменшення вини. Навіть інтонації запитань виказували, що десь у глибині душі він жаліє мене. З цього зробив висновок: він цілком свідомо натякнув про термін ув’язнення. Отже органи держбезпеки вже запланували позбавити мене волі на 5 років.

Порушення карної справи.

Увечері у своєму кабінеті Саванчук офіційним тоном повідомив: “До цього дня Ви перебували в камері попереднього ув’язнення за дрібне хуліганство, а у справі проходили як свідок. Сьогодні я заарештовую Вас, порушую карну справу і переводжу у слідчий ізолятор”.

З цього моменту офіційно розпочався мій термін ув’язнення. І тут надурили – украли 14 днів волі.

Мені повернули окуляри.  Нарешті, – думаю, – дозволять помитись та поголитись.

Слідчий ізолятор.

“Автозак” везе в’язнів, як дрова: ями не об’їжджає, на поворотах не гальмує. У будці триматись немає за що, а тому ми літаємо від однієї стінки до іншої. Що ж, це теж свого роду спосіб знущання.

Такий стиль поводження не викликав у мене подиву, тому що добре пам’ятав ще на волі почуту повчальну розповідь колишнього в’язня. У кар’єрі виправно-трудового табору працювали в’язні. Небо затягнули темні хмари, сипонув дощ. Керівник виробництва, котрий був із числа цивільних спеціалістів, звернувся до “хазяїна” (керівника виправно-трудового табору) із пропозицією: “Давайте призупинимо роботу – люди ж мокнуть.” Той у відповідь презирливо: “А где вы здесь видите людей!?”

Та ось і слідчий ізолятор. Спочатку проходжу ретельний обшук: обмацують кожен рубчик а я стою абсолютно голий на холодній цементній підлозі. Обшуканий одяг з огидою кидають  до ніг.

“Руки в сторони! Присядь! Устань! Нагнись! Роздвинь сідниці! Ширше!”

Контролер кричить на мене, як колгоспник на чужу худобу. З перших секунд дають зрозуміти, що ти тут ніхто, нуль, бидло. Далі фотографують, знімають відбитки пальців. Нарешті миюсь. Гоління тупим лезом перетворилося в справжню муку.

Завели у безлюдну камеру. Здогадався: це приміщення для очікування. “Відстійник”, якщо на жаргоні. Я тут, а тим часом “хазяїн” вирішує в яку саме камеру мене помістити.

Невдовзі мені до компанії закинули ошелешеного карколомним поворотом долі селянина. Причина арешту така: сусід, котрий працював їздовим, вкрав в колгоспі мішок зерна й запропонував йому за могорич. Якась продажна людина цю оборудку помітила і… І ось він зі мною, а його сусід в камері навпроти.

В той час арешти за дрібні правопорушення стали звичними – новий генсек Андропов Ю.В. досить круто взявся за боротьбу із порушенням соціалістичної законності. Через годину мене викликали й ми попрощались.

Тюремна камера.

В тюремній камері, в котру мене завели, було ще двоє. Перше питання:

– Хто ти і за що?

Розповідаю: – Їхав із товаришем. Зупинив патруль. У салоні три банки спирту, у багажнику мішок муки. Ще й до всього того забув дома права, а в них був оберіг – старовинна іконка. Прокурор виписав ордер на обшук. Знайшли вибухівк й зараз я перед вами. Такий ось фантастично-фатальний збіг обставин…

Один із моїх нових сусідів, підійшовши до мене впритул, повчально сказав:

– Запам’ятай на все життя: просто так ніколи нічого не буває! Згадай, хто знав про вибухівку?

– Знав тільки мій найкращий друг, але він не міг мене продати!

Той поглянув на мене як на ідіота й засміявся.

– А що, твою справу веде КДБ?

– Так, – підтвердив я.

– Так це ж чудово! Наші прийдуть і тоді ти будеш бургомістром!

Сміються…

Камера як камера. Двоярусні нари. В одному кутку стіл, в іншому умивальник і “толчок”. Вікно заґратоване так, що видно тільки верхівки дерев. Вранці на сніданок дають півбуханки чорного хліба, ложку цукру, черпак каші і вдосталь теплої коричневої води, яку називають чаєм. На обід миска “баланди” та черпак каші. З ранку до вечора працює радіоточка. Раз у день видають газету, раз на тиждень книги з бібліотеки. Прогулянка по годині щодня. Цілу ніч у камері горить світло – щоб контролери могли бачити що у нас діється. У коридорі гавкіт собак, кроки та лайка контролерів. У камері холодно, сиро. Випари конденсуються на стелі, стінах та стікають струмками на цементну підлогу. Поскаржились адміністрації. Прийшла солідна представниця тюремної адміністрації і презирливо: “А что я могу поделать?.. Не надо было сюда попадать!”

Як я пізніше  переконався, це стандартна відповідь на скарги у всіх тюрмах Союзу.

                                                                “Колегою ти мені будеш на волі, а тут ти – гавно!”

Якось у співкамерника стався серцевий напад. Стукаємо у двері. Нарешті, приходить лікар. Дає пігулку.

– Це мені не допоможе… – простогнав хворий.

– А звідки ти знаєш, що тобі допоможе, а що – ні?

– Я теж лікар, так що ми колеги…

– Що?!. Кол-л-леги?!.. Колегою ти мені будеш на волі, а тут ти – гавно! Зрозумів? Ковтай, що дають, і за це дякуй!

Так поводить себе лікар, котрий давав клятву Гіппократа. Спочатку побачене шокує, потім – звикаєш. Опишу типову для всіх тюрем ситуацію. Хворі у камері стають біля відчиненої “кормушки” у чергу до лікаря, а той з коридору запитує: “На що скаржишся?.. “Безтолковка” болить?.. Ще що?.. Животик болить?”

Ламає пігулку навпіл: “Оце тобі від голови, а це – від живота! Тільки не переплутай!” І так однією упаковкою вилікує всю камеру.

Якось я попросив пігулку від зубного болю. Не відповів. Тоді я поцікавився:

– Вам що, жалко?

– Ні, мені не жарко, –  спокійно відповів “лєпіла”. (Так на блатному жаргоні називають лікарів.)

Тюремна адміністрація насолоджується цинізмом, владою над беззахисними підсудними. Під час обіду до камери  зайшов начальник слідчого ізолятора (хазяїн).

Глузливо запитує: “А почему едите борщ без сметаны?” – і сміється прямо в очі.

Один із нас відповів в тон: – Так ми ж не в ресторані…

“Хазяїн” до нього: – Правильно мыслишь.

Під час поіменної перевірки потрібно відповідати: “Я”. Хто скаже “тут я”, або “здесь”, отримає презирливо: “А куда ты нахрен денешься!?”

Якщо мислити логічно, то слідчий ізолятор по суті той же готель тільки з гратами на вікнах. Та й люди, котрі живуть там не вважаються злочинцями доки їх такими не визнає суд. Це означає що і обслуговування у слідчому ізоляторі має бути як у готелі. Та я розумію: держава бідна. Так дозвольте хоча б купувати продукти та передачі від рідних отримувати без обмежень. Та де там… Вірно сказав “лєпіла”: “Колегою ти мені будеш на волі, а тут ти – гавно! Зрозумів?”

Інженер.

Одного разу до нас кинули новачка, котрий, як виявилося, мав вищу освіту й обіймав посаду інженера на заводі. Це був час, коли новий генсек Андропов дав міліції та КДБ необмежені права. Наш інженер йшов напідпитку із гулянки додому. Колесо легковика, який швидко повертав у двір, вскочило у вибоїну, отож, інженера обляпало грязюкою. Він, звісно, не міг витерпіти такої наруги й спересердя вдарив авто ногою. На його біду у машині сиділи п’яні міліціонери. Розлючені поведінкою чоловіка, котрий посягнув на їх честь та достоїнство, вони наздогнали інженера й почали бити. Той почав вириватися з рук правоохоронців й при цьому ненароком відірвав у сержанта погон. А це вже кримінал.

У камері бідоласі пояснили: “Якщо мірою попередження вибрали не підписку про невиїзд, а утримання під вартою, – чекай, друже, подорожі у виправно-трудовий табір”. А так найчастіше й траплялося.

Тюремними порядками інженер був приголомшений. Пізніше контролери, котрі виводили нас на прогулянку, розповіли, що на суді він аж заплакав від радості, коли почув вирок не пов’язаний з позбавленням волі.

Одна тільки мама за тобою заплаче.

Деякі підсудні, шоковані несправедливістю слідчих та порядками в слідчому ізоляторі, об’являють голодовку, “косять під дурку”, ріжуть вени, вішаються. Вони думають, що таким чином помстяться слідчим, завдадуть неприємностей адміністрації СІЗО. Наївні! Та на волі ти, чоловіче, разом із своїми правами не вартий був копійки, а що і кому ти хочеш доказати у тюрмі? Плювали вони на тебе! Одна тільки мама за тобою заплаче. Та, навіть якщо ти там й проб’єш головою стіну то опинишся… у сусідній камері.

Надивився всякого.

Переводили мене з камери в камеру, і я доволі надивився всякого. Усе пізнається у порівнянні, отож, порядки в рівненському СІЗО може лаяти лише той, хто не бував в інших тюрмах Союзу. Пізніше я згадував нашу тюрму як санаторій: камери не переповнені, кожен ув’язнений має своє місце, матрац, ковдрк, щотижня міняють простирадла та видають книги з бібліотеки, грає радіо, у камеру кидають газети.

Атмосфера в камері досить доброзичлива, дружня. Деякі в’язні знайомі ще з волі, а всі інші мають спільних знайомих та спогади про одні і ті ж події бо всі з однієї місцевості.

Обличчя одного із в’язнів видалось мені знайомим і я з ним розговорився. Виявилося: він музикант і часто грає на весіллях – ось звідки я його знаю. Згадав весілля родичів на котрих він з товаришами заробляв на хліб насущний. Пригадали спільних знайомих. Подружились. Врізалась в пам’ять його розповідь: “Прибули в далеке село грати весілля. Гостей ще нема. Настроюємо інструменти. Аж тут підходить до нас сивочолий чоловік й запитує:

– А ви, хлопці, повстанські пісні знаєте?

– Знаємо декілька, – відповідаємо.

– Тоді зайдіть у сусідню хату – не пожалкуєте.

Зайшли, а там щедро накритий стіл. Солідні чоловіки налили нам по склянці горілки й запропонували зіграти та заспівати, що знаємо. Ми й заспівали під акомпанемент власних інструментів.  Граємо, співаємо а колишні повстанці слухають й плачуть. Заплатили, правда, щедро й відпустили розважати байдужих до історії свого краю гостей”.

Прибираємо “хату” по черзі. Кожен щомісяця отримує передачу вагою 5 кг та отоварюється на 10 карбованців Усе ділимо порівну, так що голод майже не відчувається. Анекдоти, загадки, бувальщини, розіграші, ігри в шахи та “блоху” не припиняються. Той, хто програв, мусить виконати бажання переможця або терпіти покару. Не думав, що в тюрмі можна вволю насміятися. Це так здається, що у в’язниці всі плачуть та сумують, де вже тут місце для сміху. Та життя продовжується, людина не може жити негативними емоціями, душа потребує хоч трохи радості, і вона її отримує. І все це при тому, що усі прекрасно знають, що серед нас обов’язково є спокушений обіцянками пом’якшення вироку інформатор. Це означає, що все нами сказане скоро стане відоме “оперу”. Хто необдумано ляпне зайве слово проти влади або про свій злочин – той собі же й зашкодить.

За що страждають українці.

За які ж злочини були заарештовані мої земляки? Трагедії їхньої скаліченої долі викликають водночас і сміх, і сльози. Ось найтиповіший злочин. Двоє друзів набрали “бухла” та й зайшли у гості до свого приятеля, котрий працював бухгалтером у колгоспі. Пиячили до глибокої ночі. У пориві відвертості бухгалтер показав друзям готівку, котру він зберігає не у сейфі контори, а дома, так що “ведмежатникам” у колгоспній касі настане “облом”. Самогону, як завжди, виявилось мало і господар бігав до сусіда за добавкою. Далі привожу слова арештанта дослівно: “Проснувся вранці від стукоту у вікно. Голова розколюється, самопочуття таке, що гірше уже нікуди. Ледве устав та відкрив двері. До кімнати зайшов бухгалтер й попросив добром віддати вкрадені гроші. (!?) Я до нього: “Та ти що верзеш? Які гроші!?” Той гримнув дверима та й пішов. Напився капустяного розсолу й став пригадувати епізоди нічної гулянки. Напружував пам’ять й поволі пригадував, що якісь гроші ніби й справді тримав у руках. Відкинув матрац і… побачив розкладені пачки грошей! Узяв усі ті п’ять тисяч й вже зібрався йти повернути украдене та вибачитись. Відкрив двері, а там… менти стоять!”

Інший перебував під слідством за те, що з приятелем заманили у лісопосадку підлітка і там його спочатку зґвалтували, а потім убили. Своє вісімнадцятиріччя юнак святкував у камері. Світило йому 10 років ув’язнення – малоліток на більші терміни не засуджують.

За великі махінації з пальним сидів працівник бензозаправочної станції. Хвалився: “Я то хоч пожив у своє задоволення – є що згадати”.

Сиділи у основному розкрадачі державного та особистого майна. Запам’ятався юнак, котрий робив підкоп під магазин та лише на дві цеглини помилився. Хлопці над ним іронізували: “Ти помилився не в розрахунках, а в тому, що своєю життєвою дорогою обрав злочинний шлях”.

А той горезвісний лікар за що? Сюжет такий. Випало йому приймати аптечний склад. Серед медикаментів виявилось дві сотні нічийних ампул із наркотичним препаратом. Іншими словами, ампули у наявності були, а от по документах не значились. Молодий лікар досить оригінально став розпоряджатись таким подарунком долі: запросив знайому наркоманку й запропонував купити ампули. Першого разу дівка заплатила 25 карбованців, другого – 10 та пляшку коньяку. Третього разу грошей не було так розрахувалась, як у нас кажуть, “натурою” – лягла під аптекаря. Пізніше стала подругу приводити. Дівчата розраховувались коли чим прийдеться. Батько новенької запідозрив дочку у пристрасті до наркотиків та й вислідив її. Правоохоронці зробили обшук, а експерти довели, що ампули знайдені батьком у сумочці дочки тієї ж серії що й в аптеці. Лікареві за поширення наркотиків “світило” від 5 до 8 років ув’язнення. Співкамерники заспокоювали невдаху: “Не сумуй. У таборах будеш працювати у санчастині, а там не життя, а малина”.

Найбільше запам’ятались друзі по нещастю – затримані за зберігання зброї. Юнак виготовив однозарядний малокаліберний пістолет та й сміливо відправився гуляти вулицями нічного міста. Нарвався на міліцейський патруль. Обшук. Арешт. В’язниця. Тут усе по закону – ствол же пістолета нарізний. Таким карколомним поворотом долі юнак був приголомшений – об’явив голодовку, став “косити під дурника”. Хлопці глузували з поведінки невдахи, а уже після зовсім безглуздої витівки добряче нам’яли боки, примовляючи: “Ти уже як косиш, то коси по уму! Це значить, що “общаковський” цукор у “толчок” більше не висипай!”

Щоб повністю розкрити тему зброї, розповім про невдах із котрими доля звела пізніше. Юнак жив у гуртожитку, а працював на шахті. Одного дня знайшов загублені вибухових справ майстрами три електродетонатори. Оскільки у нас давно стало звичкою привласнювати усе, що погано лежить, то узяв їх та й заховав у кімнаті гуртожитку – у господарстві, як у нас кажуть, усе пригодиться. Сталось так, що один із сусідів по тій чотиримісній кімнаті прокрався. Правоохоронці зробили ретельний обшук усієї кімнати й усе крадене знайшли. Запасливий юнак отримав за зберігання зброї 3 роки таборів – по року за кожен електродетонатор.

Ось інший юнак іде етапом на 5 років у табори. За що ж то? Під час служби у армії украв та й пізніше привіз додому учбовий вибуховий пакет. Одного вечора разом із друзями заклав його у вентиляційний отвір підлоги танцмайданчика та й підпалив бікфордів шнур. Друзі хотіли лише налякати танцюючих і знати  того не могли, що за їхніми діями пильно стежить якийсь допитливий хлопчак. “Терористи” швидко розбіглись, а той допитливий хлопчак заглянув у ту продуху, щоб довідатись що ж то там ті заховали. Саме у цей момент гримнув вибух і слідопитові вибило око. Арешт. Слідство. Суд. Один молодий українець без ока залишився, а інший надовго у табори відправився.

Найбільше мене вразила доля одноокого юнака, котрому в’язні присвоїли “клікуху” “Адмірал Нельсон”. Історія така. Служив в армії. Крав із друзями зі складу патрони та й продавав знайомим цивільним. З охоронцями ділились виручкою, так що там проблем бути не могло. Та одного разу сталось так, що несподівано вартувати боєприпаси поставили чужака. “Ара”, звісно, не був у курсі справи, отож вистрілив на звук шурхоту. Новомодна куля зі зміщеним центром ваги влучила бідоласі у голову біля вуха, і, ковзнувши по черепу, вибила око, зачепила перенісся та й відлетіла геть. Слідство. Суд. Залишився юнак без ока та ще й 5 років таборів отримав. Що стосується армії, то її на той час розкрадали усі кому не лінь, а за грати невдахи потрапляли, як правило, із-за трагічного збігу обставин…

Усе має міру, усе крім людської тупості. Не один юнак на нарах сумно признавався: “Як пили першу, другу, третю пляшку пам’ятаю, як четверту пам’ятаю смутно, а де далі мене носило та що робив мені он “слідак” розповідає…”

Деякі злочини можуть служити сюжетами для кінокомедій. Ось приклад. Набрали хлопці спиртного, узяли рушницю, та й пішли у ліс на полювання. Дичини не вполювали зате понапивались добряче. Вертались злі, як собаки. Аж тут на окраїні села помітили корову. Пастуха поблизу не було. Хтось зробив відкриття, що корова… це теж дичина! Корову “вполювали” та кожен набрав у рюкзак стільки м’яса, скільки донести міг. “Мисливців” хтось побачив та впізнав. Далі сюжет стандартний: арешт, слідство, суд, тюремні нари.

Перевірка мого психічного стану.

Одного дня повели у санчастину перевіряти мій психічний стан – так прийнято, щоб психічно хворі  правопорушники потрапляли у психіатричні лікарні а не в ув’язнення. Оглянути мене приїхав головний лікар рівненського нервово-психіатричного диспансеру.

Максим’юк Ростислав Леонтійович до мене з докором у голосі: “От ми й знову зустрілись… Я уважно ознайомився з Вашою кримінальною справою. Коли людина поводить себе не так як усі, то це вже, юначе, психічні відхилення. Нормальні люди он комунізм будують, дружно ходять на демонстрації, вибори, схвалюють політику рідної влади. А, Ви? Ви ж таке хороше враження на нас справили… Значить, проморгали ми Вас.  Виходить, що Ви, справді, наш пацієнт…”

Я тільки ошелешено очима кліпав. Хотілось заперечити щось на зразок того що, можливо, це не у мене психічні відхилення, а у законослухняних будівників комунізму… Та мусив мовчати, бо знав: що захочуть те й зроблять. Чув же про досвідченого психіатра, котрий признався: “Нормальних людей практично не буває – бувають недостатньо обстежені”. От обстежать й знайдуть все, що треба для інтенсивного “лікування” в спецпсихлікарні. А спецпсихлікарня КДБ це вам, люди добрі, не санаторій. Лише в кінці розмови з’явилось відчуття, що у них відносно мене інші плани.

Закриття справи.

Минали тривожні місяці. Наступив 1983 рік. Возили на слідство дуже рідко – чекали з Москви результатів експертизи моєї саморобної вибухівки. Я вже просив Саванчука прискорити справу – хотілося на чисте повітря у табір. Нарешті, в перших числах лютого привезли на закриття справи. Познайомили з адвокатом. Гортаю сторінки “Дело N22-119”. Ось характеристики від учителів восьмирічки, десятирічки, технікуму та від директорів підприємств де я працював. Копії медичних карток із поліклінік та лікарень, список прочитаних книг у сільській та науковій бібліотеках. Виявилося, що на чорний список потрапили всі, хто брав читати той підручник Шидловського “Основи піротехніки”, а директори РЗВА та заводу побутової хімії мали неприємності за недбале зберігання хімреактивів. А ось підписаний завідуючим центральної аптеки акт прийомки на медичні цілі вилученого у ніч арешту спирту. Були також результати експертизи вибухівки, пояснення, фотографії з місця злочину. Три речові докази дуже вразили мене.

По-перше, після вибуху лише порохового заряду місце те не зазнало жодних змін: трава та й годі. Так накидали же гади обривків паперу, сміття таким чином, що, дивлячись на фотографії, складається враження потужного вибуху.

По-друге, головний лікар рівненського психоневрологічного диспансеру Максим’юк Р.Л. написав таке: “Під час обстеження в нашому диспансері Горбатюк М.В. всіляко лаяв радянську владу та погрожував підірвати якийсь політичний об’єкт”.

Це злістна брехня. Тоді я пильнував, щоб жодного слова проти влади не сказати. Я ж не забував, що перебував на обстеженні не по своїй волі…

І, по-третє, якась доярка написала в міліцію анонімку. Вона йшла через урочище Форт на вечірнє доїння і бачила все саме так, як я вигадав. Насправді подія відбулась у робочий час, а в поясненні я написав, що у вечірній, щоб колега, який за мене розписався у журналі о 18:00, не мав неприємностей. Якщо кому-небудь у селі сказати, що доярки ходять на роботу через Форт, – засміють. Будуть глузувати, тому що ферма розташована на окраїні села, Форт – 2,5 км далі.

Аркуш паперу брудний, написано із грубими помилками кострубатим почерком. Певно, щоб було більш переконливо: писала доярка – що ж ви хочете?.. Найцікавіше в кінці заяви: “Я не підписуюсь, бо цей чоловік – бандит. Довідається – уб’є мене. Він працює в міліції, а тому нікого не боїться й тероризує все село. Від імені всіх селян благаю: посадіть його в тюрму якнайдовше, щоб люди могли жити спокійно”.

Це була груба, примітивна фальшивка слідчих. Коли читав їхні вигадки, вони стежили за моєю реакцією, але я і виду не подав, що така відверта брехливість мене вразила. Є така заповідь Божа “Не свідкуй неправдиво”, та хто її сьогодні дотримує?

А що я, власне, міг? Це КДБ величезної тоталітарної імперії. Що захочуть, те й зроблять! Жертвами психіатричного терору КДБ стали письменник Снєгірьов, математик Плющ, генерал Григоренко та багато менш відомих незадоволених беззаконням людей. До сибірських таборів потрапили тисячі як знаменитих, так і маловідомих інакомислячих. А хто для них я? Син колгоспника. Хто за мене заступиться?

Для чого ж ці фальшивки? Для суду. На ньому будуть народні засідателі, (представники народу) вибрані з числа надійних людей. Це для них, здогадувався, потрібні ці фальшивки, щоб переконати їх, що я найстрашніший злочинець.

Російські жартівники так розшифрували абревіатуру КГБ: “Контора Глубокого Бурения”. Як я на власному гіркому досвіді переконався копають там справді дуже глибоко.

“Да здравствует советский суд – самый гуманный суд во всём мире!”(с)

11 лютого привезли на суд. За столом суддя, поряд дві жінки – народні засідателі. Збоку – прокурор у строгому костюмі з відзнаками влади: зірки, серпи та молоти. В кутку – дівчина стенографістка. Я – на лаві підсудних. Біля мене за перегородкою призначений владою адвокат та свідок – головний лікар психоневрологічного диспансеру Максим’юк Р.Л.

У залі батьки, жінка, тесть і теща. Правда, я побачив ще двох літніх інтелігентних людей, одягнених так, як любили одягатись колишні підпільники. Наші погляди зустрілись, і я зрозумів, що ці люди тут не випадкові – вони знають найменші подробиці моєї справи. З кількості присутніх стало зрозуміло: суд закритий – наймогутніша імперія світу боялася промови звичайного правдошукача! (Пізніше хлопці розповідали, що “п’ятихвилинка” того дня продовжувалась до обіду. Начальство пильно стежило, щоб хто не вислизнув, й з цього факту всі здогадалися, що в той час мене судять.)

– Встати! Суд іде! Слухається справа по звинуваченні Горбатюка Миколи Васильовича у незаконному зберіганні зброї!

Суддя зачитав склад суду. Запитав, чи не маю я нічого проти запропонованого складу суду, чи не роблю відводів комусь із присутніх. Якщо ж під час суду будуть запитання російською мовою, то чи не потрібен мені перекладач? І все це напрочуд урочисто, підкреслено ввічливо, як це буває при реєстрації шлюбу або при нагородженні за заслуги перед Батьківщиною.

Державний обвинувачувач – прокурор довго говорив гарні слова про мудрість рідної комуністичної партії, миролюбну політику уряду, гуманність закону та про страшний злочин, який я вчинив перед народом. Запросив 5 років таборів загального режиму.

Хоча я знав, що все сплановано й цю комедію розігрують для видимості законності але в душі жевріла надія у порядність народних засідателів.  Відповів на питання судді, після цього надали слово свідкові. Той встав й сказав: “Минулого літа підсудний проходив обстеження у нашому психоневрологічному диспансері, але ніяких відхилень у нього ми не виявили. Навпаки, ми дивувалися який це розумний чоловік. Відповідальність за свої вчинки може нести”.

Усю ту трагікомедію найгуманнішого у світі суду присутні розігрували підкреслено ввічливо – відчувалось, що від подібного цинізму вони отримують дивовижну насолоду. Щось подібне відчуває котик, котрий граючись із мишкою, відпускає її та ще й лапкою підштовхує до втечі й цим дає їй на мить відчути п’янку, міфічну ілюзію свободи. Присутні, так як той котик, насолоджувались цинізмом, грою у справедливість – знали ж, що вирок усесильним КДБ уже давно спланований. Щось подібне відчуває кожен кат, котрий напрочуд люб’язно запитує жертву: “Вам, шановний, буде приємніше коли Вас повісять чи відрубають голову?” І, демонстративно діставши годинник із милою посмішкою: “Чи не буде у Вас заперечень якщо це станеться завтра опівдні?”

Є таке цинічне знущання під назвою “тортура надією”. Кати дають жертві примарний шанс на спасіння, а самі отримують насолоду від спостерігання як приречений, зібравши останні сили, намагається звільнитись. Коли ж спровоковане катами звільнення терпить невдачу, то кати знову отримують насолоду від споглядання відчаю, страждань невдахи від краху останньої надії.

Із прочитаних та почутих спогадів в’язнів сталінських часів знав про такий оригінальний спосіб винесення вироку: “… приговорить к высшей мере наказания!” І вже після паузи, доволі насолодившись видовищем шокового стану підсудного: “Но, учитывая чистосердечное раскаяние…”

Справді, народ Російської імперії здавна полюбляє різноманітні жорстокі забави, приколи, розіграші, жарти.

Призначений владою адвокат сказав декілька слів на мій захист. Про політику на суді мови не було. В кінці того “найгуманнішого” суду мені надали останнє слово. Що сказати? Заявити, що це судилище, трагікомедія й цим улаштувати скандал? Сказати скільки насправді у мене було вибухівки і який об’єкт зруйнувати хотів? Так це ж самому собі вирити могилу! Та й перед ким розпинатись – мій виступ буде голосом волаючого в пустелі. Чудово усвідомлював, що може бути результатом подібного бунту: суддя, прокурор та народні засідателі будуть шоковані почутим. Вигляду не подасть лише дівчина стенографістка – їй головне записати все, не проґавити жодного слова. По закінченні моєї промови встане суддя й заявить щось на зразок: “В силу щойно виявлених обставин справа повертається на перегляд”. Мене повернуть у знайому тюремну камеру.

Через тиждень-два відкриється “кормушка” й наглядач суворо запитає:

– Кто на Ге?.

– Горбатюк, – буду змушений відповісти я.

– С вещами на выход!

Коридори в’язниці, тюремний двір, “воронок”, вокзал, “столипінський вагон”, пересилки й кінцевий пункт призначення – Москва. А там інститут психіатричної експертизи імені Сербського, в котрому завербовані КДБ лікарі поставлять звичний для інакомислячих діагноз: “шизофренія”. Помістять у камеру до справді психічно хворих й стануть жорстоко знущатись та “лікувати” препаратами, котрі вбивають волю, руйнують мозок. В очах стояв психічно хворий юнак, котрого знало все місто – він зимою та літом ходив однаково вдягнений і був усім задоволений, тому що завжди щасливо посміхався. (До речі, його теж Миколою звали.) Стати таким як він?..

Спрацював інстинкт самозбереження, отож логічно, я безневинним ягнятком прикинувся – говорив, що ще з дитинства мріяв стати військовим, але доля склалась так, що в армію не взяли за станом здоров’я. Люблю зі шкільної парти хімію от й вирішив просто з цікавості виготовити вибухівку. Коли “останнє слово” закінчив, народні засідателі мало не плакали – так розчулили їх мої слова.

Вирок.

Опівдні, після перерви суддя урочисто зачитав вирок: “П’ять років таборів загального режиму”. Значить, народні засідателі той запланований вирок усе-таки підписали. Що ж, я їх розумів прекрасно. Після школи кожна із них вчилась в інституті, потім працювала. Згодом, щоб вибитись в люди, вступила в компартію. Кожен же помічав: партійці мають значні пільги, кращі умови праці. Поволі їхнє життя якось влаштувалося. Аж тут партія посилає вершити правосуддя, зокрема, засудити якогось дисидента. Певно, у кожної із них була така логіка: “Жаль невинного правдошукача, але якщо не підпишу вирок я, то знайдуть іншу людину й цього хлопця все-одно засудять.  Воно то так, але мені перепаде за непослух всесильної партії – висловлять недовіру та позбавлять всіх партійних привілеїв, пільг. Навіщо мені зайві проблеми? Я ж не хочу опинитись на соціальному дні…”

Кожен кат приблизно так виправдовується перед своєю совістю: Якщо я відмовлюсь, то зло все-одно не припиниться – іншого знайдуть, а моя сім’я буде голодувати. У мене то хоч сокира завжди гостра, вірьовка намилена й поводжусь із жертвою я лагідно, а інший катюга знущатись буде…

При будь-якій політичній системі є сліпі прибічники, котрі готові засудити до смерті кожного, хто виступає проти існуючої влади, тим більше, якщо вона проголошує себе найдемократичнішою у світі.

А якщо ж виникне відчуття, що підсудний не винен? Своя сорочка ближча до тіла… Зазвичай у подібних випадках докори сумління заливали казенним коньяком. Я не бачив, що і як вони пили, але знав, що таке практикувалось. Так чи інакше кожен учасник тієї трагікомедії свою нагороду отримав. Я, зокрема, – табори. Батьки, правда, подавали на обласний пересуд, потім Верховний, але вирок міського суду всі інстанції залишили без змін. У цьому для мене не було нічого дивного – продажність нашого народу коротко й разом із тим напрочуд влучно охарактеризував Т.Г.Шевченко: “За шмат гнилої ковбаси у вас хоч рідну матір попроси, то оддасте…”

Така глузлива іронія долі: планував гучно прогриміти на весь світ, а замість того… напрочуд тихо посадили.

Старі люди розповідали як у часи їхньої молодості злочинців досить оригінально карали й водночас перевиховували. Злодія в людному місці приковували до “ганебного стовпа”. От іде чоловік через центр села, аж тут на шляху прикутий юнак. Чоловік до нього: “За що ж тебе, сину, люди прикували?” Той, опустивши очі: “Я крав кури”. Односельчанин на те повчально: “Гріх, сину, красти. Зганьбив ти свій рід!”

А чим би мені в подібному випадкові люди докорили? Колись Мойсей, знищивши золотого ідола, зробив добру справу, а повторення його подвигу хіба не похвальне? З огляду на вищесказане зрозуміло, що у радянської влади не було іншого виходу як розправитись зі мною таємно, по-злодійськи.

Камера для засуджених. Дмитро Іванович.

Після суду мене перевели в камеру засуджених. Там я познайомився з Міщуком Дмитром Івановичем, – сином знахаря, до якого їздив раніше. Батько його сидів у сусідній камері, – чекав відправки у виправно-трудові табори примусової праці. Чому вони тут опинилися? Це були цілителі, котрі молитвами та травами піднімали на ноги безнадійних хворих, від яких відмовилися світила медицини. Слава про них поширилась навіть по сусідніх областях. І все це чудово, однак подібні феномени підривали основи атеїстичної ідеології. В СРСР головним законом була не конституція, а статут комуністичної партії. Такі поняття як честь, совість, мораль були казочкою для легковірних обивателів. Не раз кожен із нас пересвідчувався як влада між талановитим безпартійним громадянином і бездарним комуністом вибирала на керівну посаду останнього.

Івана Міщука притягнули до відповідальності за шарлатанство. Проти знахарів лжесвідчили голова колгоспу, парторг та директор школи. І не переконали суддів вдячні відгуки пацієнтів, зібрані цілителями у трьох товстих зошитах. Чудесне зцілення неможливе з точки зору матеріалістичного розуміння світу, а тому, може бути тільки шарлатанством – такою була загальноприйнята офіційна ідеологія. У помешканні знахарів правоохоронці знайшли 19 золотих монет царської чеканки, що тим більше ускладнило вину “шарлатанів”. Суд виніс вирок: батькові 5 років таборів загального режиму. Сина, Дмитра, звинуватили у зберіганні зброї: при обшуку в хаті знайшли куплений у мисливському магазині ніж, який не був зареєстрований у міліції. А це вже кримінал. Рішення суду однозначне: винен. Винесли вирок: 3 роки таборів за незаконне зберігання зброї.

Термін три роки ув’язнення за зберігання незареєстрованого мисливського ножа мене не вразив, тому що із радіоголосів знав про дисидента, котрого відправили у табори за зберігання… рушниці для підводного полювання.

КГБ, намагаючись довести Заходу відсутність у країні політичних в’язнів, застосовував огидну тактику звинувачення членів Української Гельсінської Групи в кримінальних злочинах. Так, В’ячеслав Чорновіл і Микола Горбаль виявились “ґвалтівниками”, Василь Овсієнко – “хуліганом”, Ярослав Лесів – “наркоманом”, Петро Розумний – “зберігав холодну зброю” тощо.

Розповідали як небезпечного для режиму правозахисника заховали у табори за… зґвалтування – бідолаха був дуже обережним та от почув в коридорі благання допомоги й поспіхом відкрив двері. Під приводом термінового виклику карети швидкої допомоги (у чоловіка серцевий напад) поріг квартири переступила жінка. Не гаючи часу розірвала на собі блузку й стала дряпати господаря та волати про допомогу. На крики миттєво з’явились правоохоронці та “свідки” й склали відповідний протокол. Подальші події розвивалися за звичним сценарієм: арешт, слідство, суд, табори.

Із закордонних радіопередач чув трагікомічну історію: Молодий чоловік сфотографував глушилку – споруду з апаратурою для глушіння “ворожих радіоголосів”. Цей антирадянський учинок став відомий КДБ й ті покарали юнака за… “фотографирование несуществующих объектов”. Розповідали також про допитливого чоловіка, котрий потрапив у табори за те, що… збирав ганебні факти біографії нашого генсека Л. І. Брежнєва. Серйозні неприємності можна було заробити навіть за фотографування власної дружити на фоні приміщення КДБ.

Та що приміщення КДБ, – заарештовували навіть за фотографування пожежі багатоквартирного будинку. Напевно, – щоб особу поставити на облік.

Під час виводів на прогулянку Дмитро вигадував стати у коридорі так, щоб устигнути заглянути у вічко камери у котрій ув’язнений батько. Ризикував звичайно – озлоблений “попкар” (наглядач) за подібне порушення міг й кийком по спині добряче потягнути. На щастя, щоразу покарання обмежувалось лише добірною лайкою.

Що таке годинна прогулянка? В’язнів виводять у тісні дворики, котрі розміщені на даху в’язниці. Небо заґратоване дрібною металічною сіткою – щоб в’язні записок один одному не перекидали. Весь час гучно говорить радіо – щоб заглушити перегукування. Згори за порядком спостерігає охоронець. Порушить порядок один – усіх відведуть назад у смердючу камеру, а сам порушник отримає покарання. Та попри все зіжмакані у маленькі кульки записки ми все ж перекидали, перегукувались під час пауз у радіопередачах, але робили це так, щоб собу порушника не помітили охоронці.

Таємнича тема цілительства, знахарства, чаклунства.

Мене завжди вабила таємнича тема цілительства, знахарства, чаклунства. Ми з Дмитром безсонними ночами довго розмовляли про таємниці нашого світу. Я з подивом виявив, що знахарем може стати кожен, хто буде вивчати рідкісні заборонені книги, в яких подаються молитви, заговори, магічні обряди та рецепти виготовлення цілющих напоїв із чудодійних трав. Справжній майстер таємничих наук знає час та обряд виготовлення, а також церемонію використання нетрадиційних ліків. Потрібно багато вчитися, щоб знати таємничу науку, адже слово “знахар” походить від слова “знати”. Справжній майстер має вдома цілий іконостас, перед яким часто молиться. Він ходить до церкви, постить, веде праведний спосіб життя, і тому  ангели слухаються його.

– А чи можете ви використати свою силу, щоб заподіяти людині зло?  – поцікавився я.

– Звичайно, можу, але не роблю, бо це великий гріх. Кожен майстер знає, як поробити і як відробити.

Дмитро розповідав, що в основному вони з батьком знімали порчу, пороблену майстрами чорної магії, яких у народі називають відьмами та відьмаками. Таких порчених везуть у монастир на вичитку або до них. Я поцікавився: – А як саме відьмаки роблять зло?

Дмитро розповів, що способів дуже багато. Наприклад, беруть воду, якою обмивали мерця, його одяг, вірьовку повішеного, стружку з домовини,  землю з могил чи квіти з кладовища – всього і не перерахуєш – і виконують певний обряд із наговором. Потім підпоюють жертву такою водою, хитрістю заносять у дім чи підкидають під поріг речі, над котрими виконувався сатанинський обряд. Є люди, які свідомо ради влади, грошей, здоров’я продають дияволові душу й, отримавши силу чародійства, живуть у своє задоволення. Наївні люди! Вони знають, що за подібні вчинки потраплять у пекло і… добровільно його обирають. При цьому спокушені дияволом стверджують, що вірять у Бога і виголошують ритуальні молитви, закликаючи ім’я Отця, Сина та Духа Святого, але при цьому не відають у запеклості, нерозкаяності своїх сердець, що їх водить сатана.

Наші розмови продовжувалися до ранку. Кожен міг слухати, але більшість ув’язнених спали, тому що їх ця тема не цікавила. Виявилось, що до арешту Дмитро жив у Литві – заховався там від переслідувань. У Литві теж була радянська влада, але службовці, котрі проводили її політику, були ліберальніші й тому не заважали. Дмитро розповідав: “Люди там зовсім інші. Відразу поширились чутки про мої знання та силу й стали приходити хворі та порчені. Урядовці теж довідались і, розпитавши враження зцілених молитвами та травами людей, стали мені ще й допомагати. Друзів багато з’явилось. Якось серед них я обмовився, що хотів би недорого придбати потриману, але ще у доброму стані “Волгу”. Здавалось, ніхто на мої слова уваги не звернув але через декілька днів друзі-литовці завітали із радісною новиною: “Знайшли Вам машину, про яку Ви мрієте. Поїхали – подивимось”. Серед доброзичливих людей жити одне задоволення. Коли ж до батька погостювати приїхав так свої ж відразу обох нас і пов’язали”.

“Сліпонароджені в тюрмі, кому поскаржимось? На кого?”

Життя у камері для засуджених нічим не відрізняється від життя тих, хто перебуває під слідством. І тут, і там хамство, насолода від влади над беззахисними в’язнями. Раз чи два на тиждень у камері проводять обшук. Усіх виводять у коридор і ретельно обшукують камеру, а потім прощупують одяг та обмацують кожного з арештантів. У мене був зошит, в який переписував вірші з узятих у бібліотеці книг. Були там уривки віршів із “Кобзаря” Тараса Григоровича Шевченка. Так знайшли ж, покидьки, та й конфіскували. Боляче від образи – душевний біль сильніший від фізичного. Пригадалось вивчене напам’ять із віршів Івана Світличного:

Сліпонароджені в тюрмі,

Кому поскаржимось? На кого?

На чорта лисого!? На Бога?

Тюрма ж – своя, і ми – самі…

Ці контролери та лікарі, про яких я так негарно відгукуюсь, такі ж люди, як усі ми. Але яку ж насолоду отримують, принижуючи інших!  Пригадалось із “Кобзаря”:

Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої діти

Її розпинають…

Може й, справді, звернутись у психлікарню та вилікуватись від докорів сумління?

Напроти тюрми гуляло весілля. До глибокої ночі було чути музику, жарти, сміх. Не спалось. Мало не плакав. Запитував себе: Чому не жив як усі люди? Що заважало? От нормальні люди пристосувались й живуть у своє задоволення. Їх навіть іноді за кордон випускають, тому що, як той компартійний бюрократ висловився: “Вони такі активісти-комуністи, такі проститутки!, що вже ніде й проби ставити!” Може й, справді, звернутись у психіатричну лікарню, вилікуватись від докорів сумління й надалі спокійно святкувати під час чуми?

Посилка із Канади.

Одного дня привезли мене в УВС й завели в кабінет керівника карного розшуку. Дивлюсь: сидять слідчі, батьки та якісь сторонні люди. Слідчий пояснив мету мого прибуття: “На вашу адресу прийшла посилка із Канади. Зараз в присутності свідків ми її відкриємо й перевіримо на предмет наявності вибухових речовин”. Я здивувався: процедура була абсолютно безглуздою – посилки із-за кордону перевіряють на митниці. Так й сталось: дістали із запломбованого мішка розкритий картонний ящик й стали передивлятися вміст. Як тоді було прийнято за кожний присланий подарунок нараховували державне мито. Джинси – 70 карбованців, светр – 35, жіноча хустка – 25, іграшка для дитини – 10. Загалом за посилку батькам довелось заплатити 350 карбованців – мою зарплату із прогресивкою за два з половиною місяці.

Навіщо було влаштовувати цю комедію? Скоріше всього, щоб пограти на нервах, пригнітити морально. Пізніше ще дві посилки надійшли, але на отримання їх мене вже не привозили. Пізніше дізнався: обурені такими поборами батьки написали родичам, щоб ті більше нічого не присилали.

Касаційна скарга.

Після суду засуджених тримають у тюрмі ще місяць. Так заведено: кожен пише касаційну скаргу на вирок суду. Доки скарга дійде куди слід та прийде відповідь, проходить місяць а то й півтора. Ось один “дармоїд” пише касаційну скаргу у зв’язку з тим, що йому несправедливо присудили рік таборів. При соціалізмі, як відомо, хто не працює, той не їсть. Не мав ти житла, не працював ніде більше трьох місяців, отож отримуй термін ув’язнення за паразитичний спосіб існування.  (Стаття 214 КК УРСР: від 1 до 4 років ув’язнення або виправні роботи.)

І ось цей гуморист зачитує вголос свою скаргу, а вся камера заходиться від сміху. Видовище нагадувало сюжет відомої картини “Запорожці пишуть листа турецькому султану”.

– А що, – каже, – а, мо я неграмотний? Не розглянути не мають права, а я замість, щоб на зоні горбатитись, краще тут ще місяць відсипатись буду.

“Сам викручуйся як можеш, але скаржитись не біжи”.

Серед нас був чоловік, який мав “ходку” у виправно-трудовий табір. Навчав нас: “Що б не сталося в камері чи таборі, сам викручуйся як можеш, але скаржитись не біжи. Тут і там не скаржаться, а “здають”. Якщо “здаси” свого кривдника то порушиш цю заповідь отож тебе відпедерасять”.

– Чому так?, – поцікавився я. Той повчально:

– Якщо “здав” раз, то й далі будеш. Чому? Слідчі завербують слабохарактерного простачка, куплять обіцянкою дострокового звільнення, зайвою порцією баланди. Це означає: побіг “здавати” – автоматично “кумовкою” став…

Виправно-трудовий табір.

У квітні 1983 року мене етапували у виправно-трудовий табір №16, котрий знаходиться на околиці Полтави. Перш ніж завести у табір, весь етап загнали в окрему камеру. Я присів біля стіни та й поклав голову на руки. Раптом чую гучний, гарний голос священика: “Ми-р-р-о-ом Го-спо-ду по-мо-ли-мось!” А далі таким само тоном лунав добірний мат-перемат так, що мене аж пересмикнуло від огиди. Піднімаю голову й бачу перед собою молодого вродливого юнака з борідкою, як у священика. Це він так глумиться над Богом та службою церковною, а всі новоприбулі за животи беруться від сміху. Я, було, хотів сказати: “Не богохульствуй – Бог покарає!”, але відчув, що симпатії присутніх на боці цього богохульника, отож із мене тут будуть сміятися, та ще й у таборі глузувати. Промовчав – вважав, що проповідувати в даній ситуації рівнозначне розсипанню перлин перед свиньми.

Та ось і табір. Мене розподілили в 5-й загін, який працював у цеху пластмасових виробів. Переодягнули, дали матрац, постільну білизну і відвели в барак. Відразу ж до мене підійшли земляки з Рівненської області. Як і годиться землякам, ввели в курс справи. “Тут, – кажуть, – діє такий неписаний закон. Влада нас принизила, так що давайте самі собі не будемо ускладнювати життя. Це на волі бий, кради, а тут свого брата зека образити не смій. Відповідай за свої слова. Думай перш ніж що сказати чи пообіцяти, бо інакше тобі можуть “пред’явити”: “Ти за “базар” відповідаєш?”  І спробуй-но сказати “ні”! Якщо ж вийде у тебе якась “непонятка”, біжи до нас – ми все владнаємо. Навіть якщо з кимсь посваришся, то не використовуй матюків, бо можеш утрапити у велику халепу”. Ось так мені виклали курс лекцій стосовно співжиття з братами-в’язнями у таборі. На цьому, правда, наука не закінчилась. Ще повели в туалет і показали: під цим краном не вмивайся і на це “очко” не сідай – це місця для педерастів.

Пройшовши таке теоретичне навчання, я почав приглядатися до в’язнів. Горді, гарно вдягнені – це “блатні”, або “пацани”, як вони самі себе величають. Вони в бараку живуть окремо, на роботу не ходять. Якщо ж трапляється, що силоміць виганяють на роботу, то не працюють – норму їм за відповідну плату виконують інші. “Шнирі”, котрих у нашому таборі часто називали “гавайцями”, носять тим “пацанам” із їдальні їжу, готують на саморобних електроплитках делікатеси, перуть та прасують одяг, чистять взуття, виконують дрібні доручення. Один в’язень, з огляду на це, сказав жартома: “Після звільнення поїду жити на Гаваї – там усі гавайці”.

“Хазяїн” табору на зборах обурювався: “Щось якихсь блатних багато у мене розвелось… Справжній блатний на цій зоні тільки я, а це – вказав рукою на офіцерів штабу – мої гавайці!”

Прості в’язні не лаються та не б’ються, – із непорозуміннями звертаються до блатних а вже ті швидко проводять слідство, суд і розправу.

Основна маса в’язнів – це “мужики” – трудяги, котрі працюють та самі себе обслуговують.

Найнижча каста – “педерасти”. Це дно зеківського суспільства, – в’язні, яких “опустили” за якусь значну провину. Вони носять присвоєні у таборі жіночі імена і в їхні обов’язки входить прибирати туалет та сексуально задовольняти бажаючих. Це обірвані, брудні та смердючі, із погаслими очима люди, які викликають огиду і водночас співчуття. Їм можна щось подарувати, але не можна від них що-небудь взяти або свідомо доторкнутися – “законтачися”, отож, потрапиш у їхню сім’ю. Доторкнутися можна кулаком, але краще носком черевика. Давно запримітив дивну особливість людської психіки: людина відчуває насолоду, коли бачить, що комусь набагато важче, ніж їй. Це відчуття заспокоює, приносить полегшення. Приємно лоскочеться  самолюбство: інші он як опустились, а от я – ні.

У бараках по 200 в’язнів. Кожен барак відгороджений від інших, всі пересування у таборі тільки строєм. Їжа така ж, що й у тюрмі. В’язні живуть “сім’ями” – збираються по двоє чи троє, а іноді й більше й допомагають один одному, діляться здобутим, виручають. Таке об’єднання називається сім’єю. Звичайно, так легше існувати, як кажуть у таборах “тягнути строк”.

У першу ніч не міг спати: у коридорі блатні жорстоко били новачка. У бараку всі закрились ковдрами та робили вигляд, що нічого не чують. Ніхто не хотів втручатись. Вранці жорстоке побиття продовжувалось на плацу біля барака. Усі стали шепотітися, мовляв, що це за “беспредєл”? І ніби вловивши цей настрій, блатні змусили новачка стати на коліна та признатися за що його б’ють. Ставши на коліна, той крізь сльози благав:

– Мужики, простіть! Я прибув з лікарні а сказав, що із ШИЗО. “Пацани” мене переодягнули, нагодували, напоїли. Я обманув вас усіх! Простіть!

А блатні продовжують його лупцювати. Я попросив одного з в’язнів пояснити суть справи. Річ у тім, що у таборі існує такий закон: якщо в’язень за якусь провину потрапляє у штрафний ізолятор, то “сім’я” мусить по закінченні 15 діб зустріти його, тобто накрити для страждальця стіл, переодягнути у все нове. Якщо ж, як у цьому випадку, у чоловіка немає “сім’ї”, то цю роль беруть на себе блатні. Він їх обдурив, але обман розкрився, і тому його безжально били, а потім відправили на “пєтушатню” – до педерастів.

Через день всі знову спостерігали подібний сюжет. Двох в’язнів застукали, як ті крали чужі пайки хліба. Тоді той хліб намазали взуттєвим кремом, густо посипали сіллю, ще й плюнули туди. На груди повісили таблички з написом “шушара”, тобто злодій. Потім водили навкруг барака, підганяючи ногами, і примушували той хліб їсти. Під брязкіт ложок, консервних бляшанок злодіям було влаштовано привселюдне покарання, щоб усі бачили, що красти не можна.

Через два дні знову пригода. Один нахаба у дворі попрохав новачка з числа земляків:

– Візьми у моїй тумбочці пачку сигарет і принеси мені.

Той послухався, а через годину крик, ґвалт:  – Гроші вкрали! “Четвертак” пропав! (25 карбованців)

Усі збіглися на крик. Звинувачують наївного простачка, а він плаче й клянеться, що ніяких грошей в очі не бачив.

Прийшли блатні і стали вести слідство.

Запитують наклепника:

– Учора ти по всьому отряді “пятішку” шукав, а сьогодні в тебе “четвертак” пропав? Де ти взяв гроші?

– Земляк із сусіднього отряду позичив.

– На якому отряді?.. Хто?.. Веди нас до нього!

Привів. Питають земляка:

– Ти позичав цьому чоловікові гроші?

Ті обоє дивляться один одному в очі. Пауза затяглася. Видно, була домовленість, але зараз здали нерви й страх покарання змусив сказати правду.

– Ні! – твердо відповів.

Що почалося! Били, ламали на спині та голові табуретки, обзивали, і  все це привселюдно, щоб усі бачили, що у цьому таборі  дотримуються правил гри. Подібні пригоди, час від часу повторювались. Наука йшла на користь: покарані за мордобій у таборі кулаками не махали, злодії не крали.

                                                                           Виготовлення ширпотребу.

У цехах заводу в’язні підпільно виготовляли ножі, запальнички, мундштуки, персні й в охоронців та вільнонайманих працівників обмінювали на спиртне, продукти, цигарки. (Охоронці та люди з волі погоджувались порушувати закон, тому що на мізерну зарплату не проживеш. “Хазяїн” це розумів і на подібні порушення дивився крізь пальці.) Наприклад, вставити зуб із жовтого металу коштувало 5 крб. Масивний перстень – 5-10 крб.

Продукти у табір завозив віз запряжений кобилою на ім’я Майка. Розповідали як раніше в’язні, ради приколу, нагодували кобилу їжею зі снодійним, а коли та заснула, зняли зліпок зубів. (Наркотики та шприци у таборі не були дефіцитом.) Через декілька днів знову нагодували снодійним і, під час того наркозу, вставили блискучі рондолеві щелепи. “Хазяїн” табору  був шокований, коли побачив як кобила їсть сіно… “золотими” зубами.

Один в’язень знайшов інструмент для виготовлення ширпотребу та й присвоїв. Коли це діло розкрили, то бідолаху довго били і при цьому пояснювали: “Знайшов чуже – поклади на місце, бо це від контролерів заховано, а не від тебе. Не смій обкрадати свого брата зека”. І знову били так, що той просився слізно на вахті, щоб ті перевели в інший загін.

                                                                                        Табірне народовладдя.

Помітив, що порядки у таборі наводять не тільки блатні, – є чимало авторитетних хлопців із числа “мужиків”. Якось серед в’язнів виникло напруження. До мене підійшли й запитали:

– Блатні занадто розперезались. Пора їх поставити на місце. Ти разом з усіма?

– Звичайно! – відповів я. Щоправда, до колотнечі діло не дійшло. Блатні зрозуміли, що їм може добряче  перепасти від мужиків, отож, пообіцяли,  що надалі будуть поводить себе стриманіше.

                                                                                            “Сходняк”.

Слід сказати, що старшина та бригадир, котрі теж були з числа засуджених, горою стояли за інтереси простих в’язнів. Як тільки назрівають непорозуміння, – вони зразу скликають “сходняк”. Це збори без представників адміністрації. Усі 200 в’язнів у вихідний день зібралися у підвалі. Виставили варту. На порядку денному наболілі питання співіснування у таборі. Один зухвалець за дрібницю жорстоко побив іншого в’язня, а за це потрібно відповідати. Логічно, нахаба хитрує, оббілює себе й обливає брудом свою жертву. Але “розборки” ведуть бувалі в бувальцях, яких не проведеш, прикинувшись простачком. Як кажуть, гнилий базар у такій ситуації не проходить. І, бачу, порушникові доводиться визнати свою вину, вибачитись та понести покарання. Переходять до другого питання. Звертаються до залу:

– Дивимось телевізор й насмічуємо. Як будемо прибирати: по черзі чи платитимемо з отоварки добровольцям?

Вирішили платити. Ті, хто не мали зароблених грошей на отоварку згодилися прибирати.

– Ще що заважає нам жити?

– Друга зміна приходить вночі з роботи і дуже шумить.

Вирішили, що всі, хто працює в другу зміну будуть поважати сон колег по бараку.                                                                                                                                   

                                                                     Обстановка у таборі дружня.

Любив спостерігати за поведінкою новачків. Кожен новоприбулий широко розкритими очима спостерігає порядки у таборі. Бачить все оте й робить висновок: слід тримати себе в рамках добропорядності. “Лажа”, “туфта”, різні шахрайства не минають безкарно. Закони у таборі жорстокі, але справедливі: не порушиш правил співіснування – ніхто не зачепить. Забігаючи наперед, скажу: за рік перебування у таборі мене ніхто не вдарив, не надурив, не украв жодної дрібнички. Приємно вражає сама обстановка доброзичливості, взаємовиручки. Бувало, ідеш сам не свій від важких думок та переживань, аж тут зовсім чужі тобі люди кличуть:

– Земляк, ходи до нас на чай!  (Міцний чай, себто чифір, є своєрідним наркотиком: знімає сонливість, втому, збуджує, піднімає настрій.)

– А що, – питаю, – ми хіба земляки?

– Та на одній Землі живемо – значить земляки. Чого сумуєш? П’ять років “наболтали” за “порожняк”?.. Не сумуй. Тут майже всі сидять за нізащо. А строк – оглянутись не встигнеш, як промине…

Після таких слів на душі стає веселіше. Дякуєш Богові, що є ще люди, котрі можуть поспівчувати,  вміють підняти настрій своєму ближньому. Ось і мене пригощають, заспокоюють. І так тепло стає на душі від людської доброти. Іншим разом уже самому хочеться когось підтримати.

Обстановка у таборі дружня. Усі знають, у кого, коли і за яку ціну можна купити наркотики, горілку, чай, сигарети. Якщо кому-небудь украй потрібні гроші, – позичать. Боргові чи іншого виду розписки у таборі писати не прийнято – слово коштує дорого. Якщо ж боржник не віддає в обумовлений час борг, то не прийнято вимагати силою. Звертаються до блатних. Ті боржника відлупцюють, осоромлять та ще й гроші примусять повернути у встановлений ними термін.

Якщо ж виникають труднощі з поверненням боргу, то, як правило, поступають так: боржник запрошує на чай і там ввічливо просить: “У мене несподівано виникли проблеми. Якщо можеш, почекай ще. Якщо ж тобі вкрай потрібні гроші, то я в іншого перепозичу, а тобі віддам як обіцяв”.

                                                                                    “Хірург”.

Декотрі в’язні серед іншого ширпотребу виготовляли та вживляли під шкірку свого дітородного органу “маслини”. Що таке “маслина”? В’язень знаходить на роботі осколок товстого скла й спилює його на наждачному кругові до розміру квасолини, а потім ще довго шліфує спеціальною пастою. Процедуру вживляння виконував Анатолій, котрому хлопці жартома присвоїли “погоняло” “хірург”. У призначений день “хірург” ретельно промивав “операційний стіл”, мив руки, дезінфікував інструменти, демонстративно неспішно одягав білий халат та розкладав бинти, порошок стрептоциду, спиртовий настій йоду. Пацієнти ставали у чергу. Це дійство було дозволено спостерігати усім бажаючим й хлопці не пропускали нагоди розважитись. Запам’ятався здоров’як Миронов. Як тільки тільки підійшла черга знімати штани та класти своє чоловіче достоїнство на стіл під удар “скальпеля”, так йому від передчуття болю стало погано. Щоб не пропустити видовище “операції” одні “доброзичливці” підхопили знепритомнілого під руки, а інші швиденько принесли води та й побризкали на бідолаху. Напівпритомного підвели до столу та підтримували під руки під час “операції”. Пізніше кожен прооперований платив “хірургові” за цю процедуру дві пачки цигарок. Навіщо ж декотрі в’язні так глумляться  над своїм тілом? Пояснювали, що це для того, щоб у майбутньому доставляти більшу насолоду коханкам – “маслина” буде їх в інтимному місці так подразнювати, що ті будуть звиватись, кусатись, дряпати спину, стогнати від насолоди. З огляду на це деякі оригінали не обмежувались однією “маслиною” і завдяки цьому їхній інтимний орган своїм виглядом нагадував качан кукурудзи.

                                                                                          Сімейник.

У той час сталось так, що я подружився з Миколою Щербаковим й ми стали жити сім’єю. Ми не палили, так що отримані з дому та куплені у табірному магазині цигарки використовували як валюту для оплати своїх сімейних потреб. Микола був значно старший отож мав більший життєвий та табірний досвід. Якось він запропонував мені:

– А давай й ми собі “маслини” вставимо.

Я подумав, що він, солідний сивочолий уже чоловік так жартує над безглуздям молодих в’язнів й відповів в тон:

– Якщо ти вставиш, то й я слідом за тобою стану в чергу до “хірурга”.

А Микола… справді, виготовив “маслину” та й уставив! Демонстративно взяв із сімейного бюджету дві пачки цигарок та й відніс “хірургові”. Після того підійшов до мене й заявив:

– Пам’ятаєш свої слова?! А за “базар” відповідаєш? Там ще дві пачки цигарок залишилось, так що готуйся до “операції”. У цеху я бачив чималий шматок склоблока, так що “маслина” із нього вийде, як слива. Так ти її сам виготовиш чи, може, допомогти?…

Оце так потрапив у халепу! Що робити? Став “з’їжджати з базару”, “дурника вмикати”, посилаючись на ті чи інші надумані причини, відтягувати час. Спочатку Микола усіляко іронізував наді мною, а потім серйозно заявив:

– Твоє щастя, що ми сімейники й тому я не винесу цю проблему із сім’ї. Якби ти, не подумавши, кому іншому таке ляпнув, то тебе силою примусили б виконати обіцяне.

А що було б якби Микола оприлюднив нашу домовленість? Що? А хлопці своїми насмішками та підковирками так би дістали, що таки мусив був би стати в чергу до “операційного столу”.

                                                   Пілот червонозоряного винищувача.

Сімейником “хірурга” був колишній військовий льотчик Віктор. Непоганим хлопцем він виявився: мускулисте тіло, інтелект, почуття гумору, доброрзичливість. Якось він мовчки читав листа з дому аж тут вилаявся й гірко звернувся до сусідів: “Мама он повідомляє, що мій товариш із котрим разом вчились в льотному училищі загинув в Афганістані! Як же доля нас розвела: я в тюрму потрапив, а він в Афгані смерть знайшов. Виходить так, що тюрма врятувала мене від гіршого – смерті на безглуздій чужій війні”.

Віктор відбував покарання за квартирні крадіжки. Чомусь у мене склалось враження, що він навмисне “закрився” у в’язницю, щоб уникнути військових дій в Афганістані – не вірилось, що такий розумний, високооплачуваний повітряний ас може спокуситись квартирним дріб’язком. (На жаргоні “закритись” – це навмисне так учинити злочин, щоб бути спійманим й, потрапивши в ув’язнення, пережити небезпечний період.)

Чомусь подумалось тоді: от якби моя дитяча мрія стати військовим льотчиком збулась, то вишколений асами повітряного бою та зомбований політпрацівниками я би сьогодні за штурвалом червонозоряного винищувача геройствував у “гарячих точках” ради перемоги комуністичної ідеї. Пролив би на чужих землях море безневинної крові, заробив прокльони постраждалих, й, скоріше всього, розділив би долю його товариша…

                                                                                                          Общак.      

Раз у місяць, у день отоварки блатні збирають з усіх на “общак”. Це значить: якщо потрапиш у штрафний ізолятор чи в “БУР” (барак посиленого режиму), то тебе будуть “гріти”, тобто засилатимуть сигарети, наркотики, горілку, чай. І всі щось дають: хто гроші, хто продукти чи сигарети.

Було й таке: після відбою вмикають світло у бараку. Заходять авторитети: “Мужики! На “критку” вивозять Вітьку (називають різвище) із 7-го отряду. Допоможіть зібрати “баул” у дорогу. Давайте тільки все “нульове”.

В’язні дістають: хто натільну білизну, хто шкарпетки, інший – костюм бавовняний, ще хтось – взуття. Серед речей, зібраних у баул, можна було побачити навіть предмети гігієни, зошити та конверти – словом, усе чим багаті в’язні табору. На волі я не бачив такої взаємовиручки, як серед злочинців. Проте різні трапляються люди.

Ідеалізувати  місця позбавлення волі не приходиться. Природа людини в ув’язненні не поліпшується. В’язні весь вільний час діляться спогадами, обмінюються кримінальним досвідом, адресами для майбутнього ділового співробітництва, отож табір виховує злочинців. Злий робиться злішим, жорстокий – жорстокішим, добрий – пристосуванцем, циніком.

Один із блатних потрапив у халепу: йому довірили зберігати “план”, призначений для підігріву БУРа та ШИЗО, а він тишком-нишком сам скурив той наркотик. Свої ж поламали на ньому дві табуретки, двічі відливали водою, а в кінці тієї екзекуції дружно помочились на негідника. Це значить, що його опустили до рівня педерастів.

Життя у таборах жорстоке: ще вчора він був блатним, а сьогодні побитий, брудний та обірваний сновигає у пошуках місця у табірній ієрархії.

Пам’ятаю, були складні випадки, коли блатні не знають, як розсудити. Тоді звертаються до “руля табору”. Таким є вибраний в’язнями “злодій в законі” – чоловік, який чимало відсидів й має величезний досвід та авторитет. Його рішення остаточне й оскарженню, не підлягає.

                                                                                    Самогубство.

Трагічна звістка сколихнула весь табір – самогубство. Юнак із сусіднього бараку програв у карти велику суму грошей. Обіцяв віддати, коли батьки приїдуть у призначений час на побачення. Та з волі прийшла сумна новина: батьки потрапили в аварію й мама померла. Значить, побачення не відбудеться, отож, не буде й грошей. А гроші віддавати потрібно – у таборі на сльози та благання уваги не звертають. Закон жорстокий: нема в умовлений термін грошей – розраховуйся по-іншому: підставляй свій зад та рот. Хлопець вночі порізав собі вени. Спав він на другому ярусі “шконки” (ліжка), як кажуть, “на пальмі”. Кров просочилась через товстий матрац та полилась донизу на ковдру нижнього. Той проснувся весь у крові та й здійняв ґвалт. Хлопця швидко віднесли на “больнічку”, але яке там у таборі лікування… Ще дві години бідолаха пожив на цьому світі. Між ганьбою та смертю боржник обрав останнє. Це був той вродливий юнак, котрий у перший день  перебування в таборі так цинічно глумився над Богом та церковною службою.  Боляче стало на душі: ніхто не навчив його страху Божого: ні батьки, ні вчителі, ні я. Відчував свою вину у тому що, побоявшись насмішок, не припинив богохульство, не застеріг його від біди.

Великим гріхом є убити себе й цим, порушивши заповідь “Не убий”, піти нерозкаяним у вічність. Справа в тому, що самогубець лише думає, що убиває себе. Убиває тіло, а душа страждає, тому що забрати її може тільки Бог. Він дає життя й Він же забирає а самовбивця порушує цей закон, тому – самогубство страшний гріх, котрий ні від чого не позбавляє а лише побільшує страждання душі.

                                               Право на отримання довгострокового побачення. 

Ще у перший день свого перебування у таборі довідався, що кожен в’язень раз у півроку має право на довгострокове побачення з рідними. Для цього на цілу добу виділяють кімнату, в якій два ліжка, стіл, в кінці коридору газова плитка – можна приготувати гарячого. Написав заяву й через тиждень знайшов своє прізвище у вивішеному графіку відвідувань. Побачення випадало 9 травня, на другий день Пасхи. Зрадів неймовірно: нарешті наговорюсь досхочу з рідними. Написав листа й став чекати.

                                                     “Он был мне больше чем родня…” (В.Висоцький.)

У таборі часу для роздумів вистачає: на роботі, під час безсонних ночей на нарах чи прогулянок навколо барака все думав про дивний, карколомний поворот долі. А може, хтось мене продав? Хто? Ніхто, крім однодумця Петра, не знав моїх планів. Ніхто. А може, все-таки Петро? Та це припущення розум миттєво відкидав. Це безглуздість, – говорив мені внутрішній голос, і я йому підкорявся. Ні, ні! Ніколи цього не може бути! Він же має вищу освіту, він такий розумний, але нічого не досяг при радянській владі – живе у гуртожитку. Петро ж так хвалив Біблію та Божі заповіді, так уважно слухав мої проповіді! Він їв зі мною з однієї тарілки та спав поряд у ліжку! Як співає Володимир Висоцький: “Он был мне больше чем родня – он ел с ладони у меня!” А як же лаяв оте мерзенне КДБ та всю сатанинську комуністичну владу! Так що – ні, він на це не здатен! Він мій друг і ще й до того  справжній інтелігент!.. У душі я гордився ним: є ж ще у нас люди не затуркані остаточно брехливою пропагандою, люди, спроможні свідомо мислити та протестувати. Я потрапив за грати та його не видав, отож, можливо, він доведе наш задум до кінця… Мені навіть хотілося написати лист на адресу гуртожитку або інституту культури, в якому поплакатись на долю та серед іншого похвалитися тим, що я все-таки не видав його, – свого ліпшого друга. Хотілося, та все якось руки не доходили – постійно відкладав на інший раз.

                                                                               Чорнокнижник.

Цікавих людей у таборі вистачає. Не переставав дивуватися, як же багато хто з людей знають секрети Магії, особливо ритуал продажу своєї душі дияволові. Наслухався доволі всякого. Неймовірно: зовсім не знайомі між собою люди однаково описували ритуали договору із лукавим. Я навмисне упускаю подробиці, але, щоб уявити процес укладання угоди опишу суть. В одному випадкові майбутній слуга нечистого пише власною кров’ю три свої бажання, перев’язує чорною стрічкою й уночі викидає написане на смітник. Якщо ж вранці там того договору немає то це означає, що умови прийняті. З цього моменту характер новоспеченого слуги лукавого міняється й доля повертається у бік виконання замовлених бажань. У іншому випадкові лукавий матеріалізується у вигляді одягненого у чорне по моді ХIХ століття владного пана із тростиною в руці. В цьому випадкові договір скріплюється підписами обох сторін. Диявол зобов’язується надати своєму слузі владу над людьми а взамін вимагає, щоб той використовував ту владу на зло. Чим більше ти глумишся над Божими заповітами, тим більше тому радіє твій покровитель. Чим вище ти будеш підніматись, тим більше людей мусиш принести у жертву: масові репресії, голодомори, концтабори, газові камери, війни, богозневага, брехня і тому подібне. Та ворог Божий є істотою напрочуд лукавою – він дасть тобі бажане, дасть насолодитись вседозволеністю, життям без правил але й із тобою зіграє без правил: використає як презерватив й у момент, коли ти станеш тут йому вже непотрібним, забере до себе у пекло.

Чув від священика таку історію: Два дужих брати займались магічними дійствами. Зупинились в нерішучості в момент коли дійшло до підпису договору власною кров’ю. Аж тут перед ними повстав владний пан в чорному вбранні із тростиною в руці. Заявив: “Вирішуйте швидше: підписуєте чи ні?” Хлопці заціпеніли з переляку. Тоді диявол так їх тією палицею відлупцював, що живого місця не було.

В нашому загоні “шнирем” був Нікітін Сергій, родом зі Львова. Ми довідалися, що він читав Чорну магію й закликали на чай. Попросили розповісти щось цікаве. Попивши міцного чаю, Сергій розповів, що треба зробити, щоб мати здатність красти, не боячись охорони:

– Є один день на рік, коли треба зловити чорного кота без жодної білої плями і, забивши, зварити опівночі. Потім стати перед дзеркалом, кожною кісточкою проводити по зубах й викидати, не оглядаючись, через ліве плече. За спиною в цей час буде творитися щось страшне: диявол буде всіляко спокушувати, щоб ти оглянувся. Оглянешся – помреш або здурієш й довіку будеш одержимий демонами. Там трапиться одна кістка, доторкнувшись якою до зубів, не побачиш свого обличчя в дзеркалі! Ось ця кісточка тобі й потрібна! А все, що залишилось, кидай разом із каструлею через ліве плече – воно тобі вже не знадобиться. Ритуал завершено. Маючи цю кістку, пройдеш непомітно куди завгодно. Чудо станеться не з тобою, а з очима охоронців. Сатана засліпить їм очі, – вони будуть дивитися на тебе впритул і не бачити!

Я спостерігаю за слухачами: одні вірять, інші – ні. Знав із Біблії, що Господь Бог суворо заборонив людям чаклувати, ворожити. Якщо сам Бог застерігає, значить, – це небезпечно, але людина не зважає на перестороги – задля своєї вигоди продає свою душу дияволові! Деякі он ще й хизуються своїми знаннями! Наприкінці Сергій запитав, чи вбивав хто-небудь із нас забави ради пташок, чи мочився хто на вогонь.

– Так, було, – відповідають в’язні.

– Ось ви за це й покарані. Не знаєте ви походження вогню.

– А ти, якщо такий розумний, за що сидиш?

– Я під час чаклунства допустив серйозну помилку от і покараний за це. Але нічого, це мені наука. Вийду – ще не такі діла творити буду.

У цих словах для мене не було нічого диввого. Згадалась несповна розуму сусідка, про котру ходили чутки, що та займалась магічними дійствами й з’їхала з глузду після помилки під час проведення магічних ритуалів. Одні казали, що оглянулась, інші – що відгукнулась на знайомий голос.

Довго роздумував над словами чорнокнижника: “Чудо станеться не з тобою, а з очима охоронців. Сатана засліпить їм очі, – вони будуть дивитися на тебе впритул і не бачити!” й доходив висновку, що… так воно і є! В підтвердження цього висновку пригадалась історія із збірника книг “Житія святих”, котрі брав у священика почитати. Один юнак пожадав благочестиву дівчину та отримав відмову. Тоді присоромлений залицяльник попрохав чарівника, щоб той  помстився. Чарівник силами підвладних демонів вчинив так, що всі, хто дивилися на благочестиву дівчину бачили перед собою… кобилу. Тоді батьки поведи дочку у монастир. Монахи були здивовані, побачивши, що в монастир привели кобилу. Один тільки святий Макарій побачив все як воно є й силою молитов звільнив дівчину та оточуючих від чар. Пояснив, що дияволу так вчинити вдалось тому, що дівчина часто нехтувала таїнствами сповіді та причастя.

Слідом пригадалась історія, котру розповідала моя духовна наставниця – Світлана. Перед віруючим юнаком матеріалізувався диявол й наказав віддати хрестика. Той рішуче відмовився.

– Тоді я тебе покараю, – сказав диявол й розчинився у повітрі.

С того моменту юнак помітив, що люди його обминають, тикають пальцями, дивляться як на щось неймовірне.

Невдовзі поряд загальмувала “Швидка” й санітари схопили юнака, запхали у салон, повезли в психлікарню. Той здивовано: – Що я такого зробив?

Санітари у відповідь докорили: – Ходиш вулицями міста голий!

Я не повірив би в правдивість цієї історії, якби не бачив на власні очі, як під сміх залу загіпнотизовані студенти танцювали під лише ними чуту музику, завзято зривали на сцені неіснуючі квіти, стріляли із уявної зброї у лише їм видимих ворогів, збирали “гроші” – клаптики нарізаного паперу.

                                                                            Побачення з рідними. 

Та ось настав довгоочікуваний день побачення. Рушив у бік кімнат довгострокових побачень та відповідальний офіцер повернув – примусив постригтися під нуль. Було боляче – я, як і усі в’язні, стригся щомісяця отож, ясна річ, патлатим не був. Як же у нас люблять самоутверджуватися принижуючи інших! Постригся. Заходжу. Бачу: приїхали мама та жінка. Привітав їх за пасхальним звичаєм тричі: “Христос Воскрес!” Відповіли тричі: “Воістину Воскрес!” Поцілувались тричі. На столі: освячені напередодні Пасха, просфора, масло, ковбаса, яйця, сир. У глечику стояла освячена на свято Водохреща вода. Сіли за стіл. Випив я свяченої води, став їсти Пасху та свячену їжу.

Мама тим часом розповідає:

– Того вечора, коли тебе посадили в КПЗ, приїхало сім чоловік на чолі з начальником міліції. Пояснили: “Вашого сина затримали – віз крадені тканини з льонокомбінату. Ось ордер на обшук”.

Таке пояснення давало їм право ритись де завгодно – шукати крадені тканини. Поперекидали весь одяг у шафах, рились у тумбочках, ліжках, лазили на горище. Цілу ніч слухали касети, котрі найшли у твоїй кімнаті. Докоряли що перемикач діапазонів радіоприймача зафіксований на коротких хвилях. Дивувались: “Ну що він сам один хотів вдіяти проти всесильної радянської влади?”

На щастя, до батькової кімнати, де твій зошит лежав, не дійшли бо, знайшовши щось у воскотопці, сказали:  “Цього досить. Закінчуємо обшук!”

Забрали три бочки бензину та шість із половиною мішків крупи. Забрали і мене – ночувала в КПЗ але вранці відпустили. Батько тієї ночі поїхав із ними й бачив як там у міліції вони ту крупу та бензин ділили – накинулись як вовки на здобич.

Пізніше приходив твій друг Петро. Приносив Андрійкові цукерки та все бідкався, що ось дожились при радянській владі до того, що вже хороших цукерок дитині немає в продажу. Жалів тебе, співчував. Усе допитувався: “Як це могло статися? Невже ви нічого не помічали? Може, він із ким дружив і той його науськав?.. Як же виручити друга? Може, ви дасте слідчим хабара? Понесіть, може, врятуємо Миколу…”

Батько каже:  – У міліції працює мій друг Павлік. Він допоможе.

На другий день Павліка звільнили. Знову твій друг приходить й ту саму пісню співає.

Батько каже:  – Ну, нічого, там у мене ще один друг є – виручить.

Назвав ім’я . Наступного дня і того звільнили.

Добрий знайомий попередив батька: “Все, що ви з тим чоловіком говорите, – усе воно в міліції на магнітофоні”.

– Та я помічала, що він щось тримає та поправляє за пазухою але чомусь значення цьому не надавала. А біля будинку хтось засідав у кущах – слідкували. Усі друзі, знайомі та односельчани від нас відвернулися. Приходив тільки найкращий батьків друг Андрій. По селу пустили неймовірні чутки, в тому числі й таку, що ти мав радіостанцію – тримав зв’язок із ЦРУ. (В КДБ існував відділ дезінформації – в ЗМІ друкували брехню, через своїх агентів поширювали чутки, котрі знеславлювали непокірних людей) В газетах же нічого про тебе не писали. Приходив Петро ще, та ми не пустили його на поріг. Тоді він до Зіни в магазин став ходити. Прийде і: “Ну як же Миколі допомогти?”

У твоєї двоюрідної сестри, котра живе за стіною, несподівано залицяльник з’явився. Та такий багатий – на таксі приїздить, подарунки дарує. Та як тільки слідство закінчилось, зник так же несподівано, як і з’явився.

Пізніше виявилось, що той твій друг Петро, котрого ти так щедро пригощав та ще й додому продукти давав, має власну квартиру, жінку та дітей. Завідуюча магазину, в котрому батько працює, знає його та сім’ю їхню. Виявилося, що віз ти тоді не спирт, а звичайнісіньку воду. А брат його, Арсен, працює не на спиртозаводі, а теж у міліції.

Якось батько у міськвідділі міліції відкрив не ті двері й побачив у кабінеті за столом Петра. Так той зробив вигляд, що не впізнав батька, – встав і так ввічливо: “Ви кого шукаєте, чоловіче? Може, я чим зможу допомогти?”

Микола Сирнюк, Зінин родич, через друзів, котрі працюють у міліції, хотів заступитись за тебе, але ті йому сказали: “Там така каша заварилась… Не лізь туди, а то ще й тебе посадять”.

Якби ми таке діло знали раніше, то дістали б по блату у знайомих психіатрів таку довідку, що ніякий суд би тебе не засудив. Щоправда, тоді б ти не міг керувати автомобілем, зате не перебував би в ув’язненні. Тебе заарештували, отож дати довідку заднім числом лікарі відмовились, – боялись втратити роботу та мати великі неприємності.

Пішла я до ворожки погадати на тебе. Та відразу сказала: “Йому пороблено. Поїли, поїли вашого сина, а потім таким напоїли, що він дуже блював. Підісланий чоловік довго слідкував за вашим сином, а потім продав і стільки грошей отримав, що йому років на десять вистачить. Та його теж велика бідонька чекає, але він заробив… А синові вашому дадуть п’ять років, але весь термін відбувати не буде”.

– Ось ви знаєте ту Магію, – запитала я, – скажіть, чим саме напоїли мого сина?

– Варять вночі вірьовку, на котрій повісився самовбивця і над цим варивом читають закляття, тобто, закликають сатану на певну людину. Підмішують у спиртне або чай. Усі будуть пити, але зашкодить тільки тому, кому це зроблено. Та людина обов’язково виблює випите, але одна маленька крапелька все ж залишиться і цього цілком досить. З тієї пори та людина буде робити дурниці, котрих не зробить і мала дитина, але їй самій усе буде здаватись дуже розумним. І не злізе  сатана, доки не візьме своє.

– Згадай, сину, – запитала мама, – чи було таке, що вони тебе пригостили, а ти все виблював?.. А я всі церкви об’їздила – подавала в кожній на молебень за твоє здоров’я. В багатьох церквах благають Бога, щоб ти вижив, отож вір:  повернешся живим й раніше ніж присудили.

Випив я свячену воду, з’їв Пасху, просфору, масло, сир, пасхальні яйця-писанки, і не вмить, а повільно в моїй свідомості ніби туман став розсіюватись, полуда, пелена спадати з очей. Я отримав доступ до раніше чародійством заблокованих клітин мозку, котрі відповідають за розум, логічне мислення, пам’ять. Поволі я все пригадав і… заскреготів зубами, завив від безсилої люті! Як же мене провчили! Як же носа втерли! Я пригадав, пригадав усе!

                                                              Безсонні ночі та прогулянки навколо бараку. 

Поволі пригадав все. Перевіряти усіляко мене стали відразу після подачі паперів на туристичну поїздку в Індію. Підсилали різних продажних людей, але жоден із них не досяг конкретного результату, тобто не виявив: збираюся я в Індію ради цікавості чи просити політичного притулку. Тоді “розколоти міцний горішок” підіслали одного з “королівської гвардії” КДБ – чорнокнижника. Прекрасно розумів, що то агент КДБ, але подумати не міг, що там працюють чорнокнижники. Регулярно слухав радіо “Свобода”, але не пам’ятав жодної передачі на цю тему. Ще в шкільні роки серйозно постраждав від чаклунства, друзі пізніше були причаровані дівчатами-чарівницями але припустити не міг, що чаклунством займаються в КДБ!

Під час безсонних ночей та прогулянок навколо бараку поволі все пригадав. Цікаво, що… уже з перших секунд нашого знайомства я вів себе досить дивно. Виникло досі незвичне для мене бажання зіграти з цією сволотою в “котика й мишку”. Незвична цікавість, думки: “Я ж не такий простачок, як ви думаєте… На мені, хлопці, де сядете, там і злізете… Ну чим оригінальним ви, КДБістські покидьки, мене зможете здивувати?” і тому подібні…

Незвичайний азарт охопив мене, непереборне бажання розважитись, провчити, посміятись над цим агентом КДБ. Чомусь я не послав його… куди подалі, не звільнився в той же день. З перших секунд якась невідома сила тягнула мене до нього. Він поїв мене саморобним коньяком із наркотиком, і я… покірно пив! І тоді мій язик розв’язувався, як шнурок – в мозку знімались всі гальма. Я плакався на сатанинський безбожний режим, на свою нездатність щось змінити, на байдужість народу, вивертав душу навиворіт.

Хоч якою сильною була дія наркотику та іншої приворотної гидоти, котрою мене щедро пригощали, та все ж величезним зусиллям волі примушував себе мовчати про найпотаємніші наміри, плани. Петро уважно мене слухав, – боявся пропустити хоч одне слово в рапорті своєму начальству. Комітетники з тих доносів зрозуміли, що я задумав щось грандіозне, жахливе для них і про це мовчу, недоговорюю.

Тоді вони прийняли рішення, розігравши трагікомедію, напоїти мене таким сильним чародійним варивом, щоб я повністю розкрив свої плани.  До найменших дрібниць згадав як це відбувалося.

Кожному з електриків двічі на місяць випадало чергувати у відділі охорони до глибокої ночі. Мені випало чергувати в кінці травня. Петро запропонував: “Давай я почергую з тобою – хочу навчитися ремонтувати сигналізацію, так би мовити, в бойових умовах”. Погодився. Нам виділили пошарпаний мікроавтобус, котрого я раніше у нашому відділі не бачив. За кермом сидів незнайомий водій, поряд – його товариш. Ми з Петром розмістилися у вантажопасажирському салоні. В кожному продмазі, в котрий ми приїздили на виклик, Петро намагався щедро пригостити мене то вином, то пивом. Я не пив – робота вимагає тверезості. Бачив, що він хвилюється, нервує: у нього руки тремтять, очі бігають. Сердився, що він мені зовсім не допомагає а чомусь нервує, переживає, думки зайняті не роботою, а чимось своїм. Розумів: за кермом та поряд не випадкові люди, а спільники й вони підключаться до гри, коли настане відповідний момент.

Мені б утекти й цим припинити гру, але якась сила, цікавість, азарт примушували залишитись, щоб побачити, що ж буде далі, який сюрприз.

Приблизно опівночі був виклик у магазин № 57, що на вулиці Горького. Ми шукали та усували несправність, а тим часом водій із товаришем загравали, залицялись до молодої вродливої продавщиці. Нарешті, несправність усунута. Петро мені довірливо: “Товариш водія закохався у продавщицю. Виявилось, що у неї сьогодні день народження. Час уже пізній. Дівчина просить підвезти її додому в Шпанів. Обіцяє могорич в честь дня народження. А потім ми підвеземо тебе до самої хати”.

Наші погляди зустрілись і висока, кароока з довгим волоссям кольору стиглої пшениці красуня посміхнулася мені. Я сказав: “Поїхали!”

У Шпанові мікроавтобус зупинився біля дерев’яної хатинки, оточеної заростями бузини. В нагороду за те, що підвезли та в честь іменин, дівчина винесла пляшку самогону, стопку, а на закуску маковий рулет домашньої випічки. Усі розсілися в салоні машини.

Вони незграбно жартували та сміялись натягнуто, через силу. Я відчував усю театральність, фальшивість ситуації і тому відмовився  пити першим. Сказав жартома: “Ні, першим не буду, може, ви туди яку отруту всипали… Так що давайте, хлопці, ви.”

Хлопці засміялись та й випили по стопці. Закусують. Жартуючи, налили дівчині, і та спокійно випила та вкусила пирога. Наливають мені стопку тієї мутної сивухи. Нюхнув і скривився від огиди –  бурячанка в далеких селах й то не буває настільки смердючою. Було противно пити, але разом із тим якось незручно перед вродливою дівчиною корчити із себе пана, котрий гидується їхньої мужицької самогонки.

Пересиливши огиду, одним ковтком випив стопку сивухи та вкусив кусок запропонованого пирога з маком.  В цю мить помітив, як усі вони радісно, торжествуюче переглянулись.

Майнула думка: – Чимось підпоїли? Але ж самі пили… Прийняли протиотруту? Але навіщо їм труїти мене?..

Ще на під’їзді до хати відчув, що мене всього вивертає. Удома блював довго й важко. Дійшов висновку: справді, ті покидьки напоїли мене якоюсь гидотою. Проклинав мерзотників останніми словами.

Вранці та вдень страшенно боліла голова, був як побитий. Після чергування той день був вихідним, але в такому стані до роботи я був не здатний.

Під час безсонних ночей та прогулянок навколо бараку пригадав усі подробиці тієї трагікомедії, вловив логіку подій. Поломка в магазині та виклик були не випадковими. Також та красуня-відьма була не продавцем, а співробітницею КДБ. І те сатанинське вариво на той час досвідчений відьмак зварив особисто для мене. Та виникали питання, на котрі не знаходилось відповіді: Чому цю трагікомедію розіграли вночі, а не вдень? Дівчина була знавцем Магії і водночас грала роль приманки. Усе то так, але навіщо було Петру залучати ще двох помічників? Складалось враження, що серед них не він був головним.

І ще: мене вбивало усвідомлення того, що я… порушив своє залізне правило. Справа ось у чому. Ще в дитинстві  запитав бабусю:

– Чому странніки та монашки, котрих ти пригощаєш, моляться  перед тим, як їсти?

– А тому, дитино, щоб Господь освятив їжу й питво. Якщо там і буде отрута, то після молитви вона їм не зашкодить. Ото, дитино, щоб тебе в сумнівній компанії не підпоїли, не отруїли, згадай з вірою й любов’ю Господа, й тобі не зашкодить.

І я так робив завжди. Піднявши келих, завжди згадував уголос Господа Бога, а атеїстичне, безбожне товариство сприймало це як жарт, отож мій авторитет не страждав.

Я так робив завжди, при найменшій підозрі. А чому тоді не зробив? Адже ж ясно усвідомлював театральність, фальшивість ситуації! Єдиний раз у житті у підозрілій ситуації… забув згадати Бога! Чому? Чому? Чому? Тисячі різних думок тоді народжувались у свідомості, але… та єдино правильна думка про Бога не з’явилась! Чому? Чому? Чому?

Після бійки кулаками не махають.

Вовком вив та зубами скреготів від безсилої люті. Але, що вдієш – після бійки кулаками не махають. А що сталось, коли через день  вийшов на роботу? Мислення змінилось тільки стосовно Петра – моя поведінка з ним стала абсурдною, але мені здавалось, що чиню напрочуд логічно, розумно. Ніхто з оточуючих у моїй поведінці не помічав нічого дивного. Усе так, але перелом настав саме тоді – Петро став мені найліпшим другом, спільником. Це почуття можна порівняти з палким, пристрасним коханням.

Одного ранку підходить бригадир, із котрим я товаришував і довірливо каже:

– Навіщо ти дружиш із цим КДБістом? Моя жінка працює в КДБ перекладачкою отож знає цього мерзотника як облупленого!

О, як же не хочеться, щоб це було правдою! Кожна клітинка мозку кричить, протестує:  ні, ні, ні, це не так – він хороший, він справжній інтелігент!

Підійшов до Петра:

– Так ти ж агент КДБ! Жінка нашого бригадира там працює перекладачкою й знає тебе як облупленого!

А Петро:

– Да-а?.. Таке казала?.. І ти віриш?.. Вона мстить мені! Хотіла стати моєю коханкою та я рішуче відмовив, бо свою Ніну люблю.

І я… повірив. Повірив в оту примітивну казочку, заспокоївся та й скоро забув цей епізод.

“За тим же куском тоді в нього ввійшов сатана”.

У християнстві є такий величний обряд – причастя Святих Тайн. Це величне, дуже урочисте священнодійство. Під іконами святих під щиру молитву усієї церкви та хоровий спів священик молиться над вином та хлібом, під час водосвятного молебню у воду занурює Хрест, котрий символізує Сина Божого, розіп’ятого ради спасіння нас, грішних. Усі ми знаємо, що то звичайне вино та білий хліб, але дивовижну силу причастя набуває тільки після таїнства освячення. Приймаючи заряджене Божою енергією вино та хліб, людина причащається Божественного, приймає в себе частинку тіла та крові Господньої, Його силу, любов, енергію.

Це так у церкві. А у них, чорнокнижників із держбезпеки, все було з точністю до навпаки. Опівночі творили відьомський обряд: закликаючи диявола, занурювали у самогон та варили вірьовку, на котрій повісився самовбивця. Також білий маковий рулет випікали із закляттям особисто для мене. І причастили тієї ночі… від тіла та крові диявола!!!  Я довго вовком вив та зубами скреготав, коли пригадував ту ніч.

Що ж сталося зі мною після сатанинського причастя? Раніше я часто щиро молився, до церкви ходив, а тут… А тут поволі ставав байдужим, а потім навіть думки ненависті до Бога та Його заповідей стали часто народжуватись у свідомості. Спочатку до церкви йти та Біблію читати я просто забував, а якщо мама нагадувала, то виявлялось, що той день у мене вже розписаний по хвилинах.

Наступного свята мама знову кликала до церкви. А в мені так лінь, така байдужість та сотні надуманих виправдань, щоб не йти.

Коли ж у вільний час Біблія потрапляла на очі, то знову переконливі думки: навіщо очі псувати? Та я й так усе там знаю майже напам’ять… Коли ж, пересиливши себе, й брав Святу Книгу до рук, то все прочитане здавалось мені не цікавим, скучним і я, позіхаючи, відкладав Біблію геть.

Іноді спалахувала раніше звична думка піти помолитись на своє улюблене місце. Аж тут сильніша думка руйнувала, гасила першу: А яка користь? Тільки гаяти час та повітря язиком молотити…

Давно забуті атеїстичні, богохульні анекдоти безбожної юності напрочуд ясно часто стали спливати в пам’яті. Дійсно, я почав нарікати на Бога! Нарікав так: стільки молився дома, в церкві, на зібраннях, а здоров’я як не було, так і нема… А зір хоч би для сміху на діоптрію поліпшився… Який сенс молитися Богові котрого мабуть немає? Ось комуністи ні в що не вірять і як живуть!..

Поволі байдужість переросла у зневіру, роздратування. З моменту тієї ночі, коли мене комітетники причастили від тіла та крові диявола жодного разу не ходив до церкви. Не хотілося… Більше того, якби батьки захотіли побачити мене в церкві, то їм довелося б тягнути мене силою.

Пригадувався епізод із Євангелії від Святого Івана. Під час Таємної Вечері Ісус передбачив, що один із присутніх продасть Його. Улюблений учень поцікавився: “Хто це, Господи?” Ісус же відповів: “Це той, кому, умочивши, подам Я куска”. І, вмочивши куска, подав синові Симона, – Юді Іскаріотському. (Юда уже був домовився продати вчителя й Ісус зробив так лише для того, щоб прискорити процес.) І далі у тексті дуже цікава фраза: “За тим же куском тоді в нього ввійшов сатана”.  Отож  мій подальший душевний стан після прийняття виготовленого комітетниками сатанинського причастя найкраще можна пояснити вищенаведеною цитатою.

Тоді, аналізуючи свої вчинки, я добре відчував, що зі мною щось не те, і, мотаючись по кімнаті, інтенсивно шукав відповідь, думав, думав, думав. Але… логічна відповідь не народжувалась у моїй свідомості!

А вихід був! На поверхні! Поряд! В моїй кімнаті стояв глечик із свяченою водою, і під час тих роздумів мій погляд щодня сотні разів натикався на нього, але… але жодного разу не народилася думка, бажання ковтнути свяченої води. А ще краще було б піти до церкви та причаститись Святих Христових Тайн. Але де там, якась сила не допускала у свідомість такої логічної, розумної думки – відштовхувала.

Це так, але за тих 5 місяців – від моменту причастя від тіла та крові диявола до ночі арешту було три щирих молитви до Бога, але то було не з доброї волі, а за нашою приказкою “Доки не загримить – мужик не перехреститься”. Загриміло добряче – відразу Бога пригадав. Усе так, але про ті молитви та обставини, котрі їх викликали пізніше.

Одержимі дияволом.

Колись моя духовна наставниця Світлана возила мене в монастир. Там я бачив біснуватих, котрих родичі силою заводили до храму. Під час служби їх тримали під руки, а коли підходив священик із хрестом чи кадилом, то нещасні виривались, верещали, кричали не своїми голосами. При монастирі був гуртожиток, в котрому жили люди, одержимі нечистими духами та їх родичі. Їжу їм приносили із монастирської кухні. Пригадувалась  картина: Мама привезла дорослу дочку. Очі біснуватої світились гнівом, лице було перекошене злобою, язик безперестанно сипав богохульства та лайку на оточуючих. Та все ж мамі вдалося якось трохи заспокоїти дочку. Подає просфору. Та люто вибила її із маминої руки. Тоді, за спиною дочки, мама в миску з гарячим борщем нарізала кусочків просфори та накришила білого хліба. Усе перемішала, утворилась каша. Дочка бурчала, колупаючись у мисці, але з’їла борщ.

– Ось подивіться, люди добрі, – вигукнула мама, – як нечистий не допускає до святого!

На краю порожньої миски лежали всі кусочки просфори! Справа в тому, що монахи випікають все з однієї муки, але над просфорами йде велике священнодійство, – їх освячують. Усі дивувалися: навіть здорова людина не зможе так відділити білий хліб від просфори…

Пригадувались заборонені комуністичною владою книги, котрі Світлана давала почитати. До комуністичного перевороту, при царському режимі так відрізняли справді психічно хворих від тих, на кого було наведено порчу. Хворому дають доволі солоного, а коли захоче пити, підносять на розносі 10 склянок води: 9 свяченої і 1 – звичайної. Психічно хвора людина буде брати склянки підряд й пити, доки не вгамує спрагу, а одержима злими духами безпомилково вибере склянку зі звичайною водою, а до інших не доторкнеться, або, як це частіше буває, люто перекине рознос.

Читав у Євангелії як Ісус Христос виганяв демонів з одержимих людей, але розумом цього не міг зрозуміти. Що за демони? Звідки вони беруться? Яким чином людина стає одержимою? Від отруєної їжі, інфекційним шляхом чи іншим яким чином? Ось життя дало мені відповідь на ці питання – сам після КДБістського причастя від тіла і крові диявола одержимим був. Але описав я не все – був ще один нюанс.

Кожна людина весь час думає. Так і я: їду в автобусі на роботу й дивлюсь у вікно, а розум згадує, що  робив учора, планує що робити сьогодні, а що відкласти на завтра. Під впливом побаченого за вікном у пам’яті спливають епізоди минулого, уривки мелодій, віршів і тому подібне. Це так було раніше. Аж тут помітив дивну закономірність: приїхавши на роботу, робив відкриття, що… по дорозі в автобусі нічого не думав, не планував, пам’ятаю тільки те, що бачили мої очі! Голова була порожньою, без думок!! Розум умикався лише тоді, коли хтось звертався з якимсь запитанням. Те ж саме було, коли сідав за кермо авто.  Їду, як запрограмований робот: на червоне світло світлофора гальмую, на зелене тисну педаль газу. А голова порожня – їду у потрібне місце по програмі. Розум умикався лише тоді, коли потрібно було спілкуватись з людьми або вирішувати якусь проблему. Та я помічав тоді цей феномен, але… після довгих роздумів відповіді так і не знаходилось. Ясно усвідомлював, що зі мною діється щось дивне але розум не видавав розумної програми виходу із того зомбованого стану.

Кожна людина живе турботами, проблемами – не те, що задуматись над вічним, вгору глянути ніколи. Так от виправно-трудовий табір корисний тим, що дає можливість досхочу думати, самі розумієте – часу вистачає. Можна сказати, прогулянки навколо барака дуже стимулюють мозок.

Напружував пам’ять, щоб пригадати тих двох підозрілих людей, котрі були присутніми в залі суду – їхня постава, риси обличчя ще тоді видалися чимось знайомими. Порівнював їх із своїм зрадником й інтуїція підказала відповідь: то були його батьки. Сам він, ясна річ, не міг прийти на суд – мої вже знали хто він є насправді. Раз так, то він своїх батьків прислав. Мудре рішення…

Згадував усе, найменші подробиці та вовком вив, зубами скреготів. Лікті б гриз та не дістанеш.

Табірні будні.

Але повернемося до порядків у таборі. Робота недалеко від бараків, – за стіною. Завод є філіалом полтавського електромеханічного заводу. Це означає що є всі умови та необхідні матеріали для виготовлення ширпотребу, котрий в’язні продають вільнонайманим робітникам та охоронцям. До того ж табір родичі та “подільники” добряче “гріють” грошима, горілкою, продуктами. Отже,Таким чином в багатьох є гроші, щоб купити через вільнонайманих чи охоронів продукти з волі.

Як правило, в їдальні за кожним столом відсутні троє, іноді четверо, отже, їхні порції дістаються всім бажаючим. З кухні кухарі нічого не продають – заборонено. Якщо повар продасть щось із складу, то це значить, що воно не потрапить у котел, відповідно, і в тарілку в’язня. Щось подібне виявлять – самі ж і покарають. З огляду на ці обставини каша завжди жирна та відносно густа. Звичайно, далеко не така жирна та густа, як на волі, але все ж…

Щомісяця отоварка на 9 крб. (7 крб. законних, плюс 2 крб. за виконання плану). Заробляли майже усі, тільки пенсіонери на роботу не ходили та декотрі блатні. Не хочеш працювати – сиди в бараку або прогулюйся навколо. А такі були. Каже: “Маю судову заборгованість. Усе-одно заробіток піде на її погашення. Який сенс виходити на роботу?”

Отримав посилку чи бандероль – усе твоє. Нікому ти не зобов’язаний щось давати, ніхто не буде видурювати чи відбирати силою. Ні бригадир, ні старшина  не прийдуть просити, бо це є ганьба для них. Якщо маєш владу в загоні чи авторитет, то мусиш мати й гроші на горілку, цигарки та все інше а не видурювати у “мужика” кусок сала.

Старшина, бригадир, керівник СПП та їхні приближені у  їдальні харчуються за останнім столом. Вони мають владу, й, відповідно, гроші, отож не голодні. Щоразу пропонують трудягам: “Мужики, тут у нас залишилось. Хто хоче “догнатись?” Охочі з’їсти зайву миску баланди чи каші знаходились завжди. Глузувати над ними було не прийнято – не всі ж мають гроші на купівлю продуктів із волі…

Бувало, хтось із новачків ходить по бараку й просить: “Підгоніть хто пайку хліба”. Це голодний в’язень розраховує, що, можливо, у когось пайка хліба зачерствіла у тумбочці то й просить її йому подарувати. І давали у подяку за порядність – чоловік же не намагається вкрасти, а добром просить.

Коли закінчуються припаси з “отоварки”, то в шлунку смокче, але мусиш терпіти або задовольнятись чорним хлібом. Так чи інакше, але виснажених у таборі не було, на смітнику ніхто не рився.

Підйом о 6:00,  відбій в 22:00. Хочеш – спи, хочеш – цілу ніч прогулюйся навколо барака – ніхто не забороняє. Баня раз у тиждень. Мийся під душем скільки захочеш. А якщо ти такий чистюля, то можеш хоч щодня митись з іншим загоном, – ніхто слова не скаже. Гігієна була такою, що в’язні не знали які ті воші на вигляд. Лаятись непристойно. Хто лайнеться, на того дивляться, як на ідіота. Хтось обов’язково глузливо запитає: “Що, дах з’їжджає?”

Життя тихе, спокійне, клімат теплий, робота близько та в теплі. Не лізь куди не слід, не кради, слідкуй за словами і строк твій швидко пролетить.

У наших таборах відбувають покару бідняки.

Помітив закономірність: у таборі в основному перебувають покарання незаможні люди. Чому? Учинив чоловік злочин й на нього завели справу. Як правило, в цей час батьки та родичі підкуповують чи залякують потерпілих, свідків, задобрюють правосуддя грошима та тиснуть на нього через впливових посадовців. Гроші та зв’язки у владних структурах роблять свою справу – правопорушник відбувається легким переляком або в гіршому випадку найменшим терміном ув’язнення. Маючи гроші, в таборі теж не бідує, і часто, відбувши третину терміну, іде на “будови народного господарства” (“хімію”) або, відбувши половину, за “зразкову поведінку” звільняється достроково. Діти же простих смертних отримують терміни часто “на повну котушку” і “мотають строк” “від дзвінка до дзвінка”.

Особливо жаль було засуджених по статті 214 КК УРСР – “трубольотів”. Карколомний поворот долі й людина опиняється без житла. Без прописки не беруть на роботу, без роботи не прописують.  Безпритульні теплу пору року ще так-сяк перебивались а взимку шукали тепла у тепломагістралях. Оскільки при соціалізмі “хто не працює той не їсть”, таких заарештовували й позбавляли волі за “паразитичний спосіб існування”. В’язні жартували: “Жив на вулиці Любая 8. Прийшов додому. Обігрівся, поїв, задрімав. Крізь сон почув стукіт. Відкрив люк, а там… мєнт! І ось я тут”.

Не можемо не порушувати закон.

Прибув у табір й застав напівпорожні бараки – багатьох звільнили по амністії приуроченій 60 річниці утворення СРСР. Та уже через два місяці вільні місця були заповнені новоприбулими в’язнями, а через три на “шконки” начепили третій поверх – не може наш народ не порушувати закон.

Ой, щось то воно буде…

А з іншого боку, навіть самі в’язні відкрито обурювались: “Серед білого дня люди у цивільному зупиняють перехожих, із магазинних черг висмикують й, показавши посвідчення КДБ, цікавляться: “Чому це Ви в робочий час не на роботі?” У кінотеатрах припиняють показ кінофільму й за тією ж схемою перевіряють глядачів. Комуністи, закручуючи гайки, поступають нерозумно – на волі працювати нікому, а вони доведених до відчаю людей відправляють в ув’язнення навіть за дрібні правопорушення. Розумна влада повинна завойовувати авторитет, добиватись, щоб народ її любив, а не боявся”. Шепотілися то тут, то там: “Народ на волі озлоблений. Не до добра призведе така політика партії. Ой, щось то воно буде…”

Відчуття внутрішньої свободи.

Це звучить парадоксально, але ув’язнення дарує відчуття внутрішньої свободи. На волі прикидаєшся, вдаєш, що віриш партійним ідеологам, боїшся сказати зайве слово про правлячий режим. За декілька антирадянських анекдотів засуджували на три роки, за необережне слово могли добряче відлупцювати в КДБ. У ті часи був популярним анекдот: На адресу КДБ прийшов лист: “Мене не цікавить ні наша зовнішня політика, ні внутрішня. Мене цікавить лише куди поділись оселедці по 1 крб.  20 коп.?” І підпис: “Вася”.  Через декілька днів надійшов другий лист: “Мене не цікавить ні наша зовнішня політика, ні внутрішня. Мене цікавить лише куди поділись пижикові шапки?” Підпис: “Вася”.  Невдовзі  надійшов третій лист, у котрому вже іншим почерком було: “Мене не цікавить ні наша зовнішня політика, ні внутрішня. Мене цікавить лише куди подівся Вася?” І підпис: “жінка Васі.”

Як там шкіри вичиняють.

Знайомий розповідав анекдотичну історію, котра трапилась з його колегою по роботі: Несе старенький дідусь пакунок. Запитує одного з хлопців, котрі працювали неподалік: “Синку, де тут шкіри вичиняють?” А той любитель жартів та приколів показав на будинок КДБ. Очевидно, там діда попросили показати того, хто його відправив до них. Дід показав. Любителя розіграшів забрали й тримали три доби. Раніше був такий жартівник, а тут мовчить ніби води в рот набрав. Хлопці всіляко допитувались, як там шкіри вичиняють. Не сказав.

Поводив себе розкуто.

На волі боїшся неволі. А тут чого боятися? І так уже в ув’язненні, куди вже далі?.. От і поводив себе розкуто – говорив усе, що думав.

Несподівано мене перевели на 11 загін. (У виправно-трудових таборах місце проживання та роботи вибирає адміністрація й із нею не посперечаєшся – поступила команда, отож згортай матрац з подушкою, ковдрою та простирадлами й переселяйся.) Моїм сімейником на новому місці став Анатолій Трофімов. (Він часто заходив до нас із Миколою в гості й ми подружились, отож рішення об’єднатись у сім’ю було цілком логічним.)

Там став приглядатись до людей, знайомитись із новим товариством. Звернув увагу на юнака з числа “пацанів”, котрого усі називали Гітлером. Зацікавився. Став розпитувати. Виявилося, що цей юнак із організації фашистів про котру тоді ходило доволі чуток. Під впливом популярного телесеріалу “Сімнадцять миттєвостей весни” діти партійних працівників розваги ради стали створювати групи, котрі копіювали ідеологію, форму одягу та стиль поведінки нацистів. Це була своєрідна гра, спосіб самовираження, протест проти брехні, казенщини, сірості. Ходили чутки, що були випадки вбивства ними комуністів і, що на суді, перш ніж відповісти на те чи інше питання, ті звертались до свого ватажка: “Чи дозволяєте відповісти, мій фюрер?” Наш же “фашист”, як виявилось, отримав рік ув’язнення за те, що разом зі своїми спільниками будив спляче місто вигуками “Хайль Гітлер!” Очевидно високопоставлені батьки добряче “підмазали” кого слід, тому що за подібне правопорушення юнак отримав лише дитячий термін – рік ув’язнення. (На рік тоді засуджували лише злісних безробітних за “паразитичний спосіб існування”.)

За “базар” потрібно відповідати.

Втрапив і я у “халепу”.  Сталось ось що. Анатолій працював у ремонтній  бригаді, котра харчувалась “у розході” тобто, окремо. Каже мені ввечері: “У їдальню не піду, – шлунок болить, а з бригадиром я домовився. Іди з моєю бригадою, сідай на моє місце та й їж мою кашу”.

Пішов із ними, сів за стіл. Бригада вечеряла останньою, так що повари вишкрібали залишки – миски були переповненні густою кашею. Дістав ложку. Аж тут чую:

– А ти, хто такий?! – запитує здоровань із їхньої бригади.

Відповідаю:  – Я замість Трофімова – сімейника  свого. Ось бригадир у курсі справи.

А той:  – Іди на х..  звідси!!

Удруге пояснив. А той нахаба ще раз послав мене туди само. Я встав та й пішов. Тільки не за адресою а в барак.

Анатолій до мене: – Чому так швидко повернувся?

– Та, – кажу, – послали на х…

Той аж підскочив: – Що?! Що?! Так, справді, було?!

Пішов та й розповів блатним.  Закликають у “каптьорку” нас, двох свідків, бригадира та того нахабу. Розпитали свідків. Ті все розповіли.

Запитують бригадира: – Ти був у курсі справи, що замість Трофімова йде цей чоловік?

– Так. Мене Трофімов попросив  і я погодився.

Блатний запитує своїх: – Ну, що, пацани, як розсудимо?

Обізвався один: – А, що, на інших отрядах так роблять, –  нормальне явище.

Тепер до здорованя: – Ти знаєш, що за “базар” потрібно відповідати?

Той опустив очі.

– Він, що, твою порцію хотів з’їсти? Чого розпосилався? Яке маєш право? Знаєш, що за слова потрібно відповідати?

Той мовчить.

До мене: – Бий його!

Я розгубився.

– Не вдариш його – ми вдаримо тебе!

Що робити ? Я вдарив того здорованя відкритою долонею по обличчю.

Блатні засміялись: – А тепер іди. Ми самі з ним розберемось.

Анатолій пояснив: – Так б’ють підарастів. Йому було б краще, щоб ти вдарив його кулаком.

Не знаю, скільки та як його били, але наступного дня у вузькому коридорі той здоровань запопадливо прилип до стіни, щоб пропустити мене. Ось так у таборі вчать відповідати за слова.

Викликання злого духа.

Знайшовся впливовий земляк – Грищенко Микола. Був він старшиною сусіднього загону. Став запрошувати до себе в гості. Знайомств я на новому місці ще не завів, так що його запрошення були мені хоч якоюсь розвагою.

Я знав, що в кожному загоні є люди  “шістки”, котрі працюють “на кума”, тобто адміністрацію табору. Знав, що на теплі місця випадкових людей не призначають. Та набридло боятися. Ну, що різноманітні пристосуванці про мене напишуть нового? Ось я сам про себе стільки не знаю, скільки чорнокнижник Петро довідався – там дисертація буде.

В “каптьорці” Микола зі своїм колегою завгоспом пригощали мене жареною картоплею, чаєм, цукерками. За грою в шахи розповідали антирадянські анекдоти, вели розмови про важке життя народу. Ми поводили себе розкуто й при цьому прекрасно усвідомлювали що щира правда є… антирадянською пропагандою.

Хлопці знали секрети Магії і розповідали багато чого цікавого. Якось запропонували: “Давай викличемо злого духа та запитаємо  скільки ще нам сидіти в цьому таборі”.

Швидко засунули ножиці в книжку та перемотали чорними нитками. Розмістили книжку паралельно грані стола і, підтримуючи вказівними пальцями ножиці за ручки, урочисто почали викликати злого духа. Микола запитує:  – Скільки мені ще сидіти в цьому таборі?

– 2 роки?..

– 1 рік?..

– 6 місяців?..

– 3 місяці?..

– 1 місяць?…    Книга, ніби злегка, повернулась.

– 1 тиждень?…   Книга повернулась! Це так! Я бачив!

Запитував про долю свого колеги – завгоспа. Відповідь була така ж сама. В цю мить закралась підозра, що мене розігрують. Миколі було сидіти ще два роки, завгоспові – півтора. За тиждень переведуть обох на “хімію” чи відпустять зовсім? З якого-то дива? Королівська амністія буде? А може, Третя світова війна? Та бути такого не може!

Помітивши мою скептичну посмішку, пропонують підставити палець. З Біблії я знав, що викликати злого духа та духи померлих – великий гріх. Якби відповідь була б хоча “1 рік” то я би повірив, що то справді, відповідає злий дух й не погодився б…

Підставив палець. Микола запитує про мою долю. Усе повторилось так само. При слові “місяць” я відчув, що якась невидима сила повертає книгу.

– Один тиждень?

Книга повернулась досить зримо. Так, я ясно відчув це!.. І що, мене антирадянщика, теж через тиждень відпустять? Абсурд якийсь… Але ж я ясно відчув, як якась невідома, невидима сила розвертала книгу! Жахнувся від здогадки: Невже я справді прийняв участь у чорнокнижному ритуалі й просив відповіді у Божого ворога – диявола?!

Бунт.

Минув тиждень. Ще день. Два. Три. Я вже й забув про те.

Ідемо у їдальню. Чуємо на нашу адресу крики, погрози, свист. Що сталося?.. Виявляється: половина табору, доведена до відчаю нестерпними умовами, збунтувалася. Позачинялись у бараках. Не йдуть їсти та працювати. Вивісили плакат: “Вимагаємо прокурора республіки!” І справді: раніше годували набагато краще, а на дрібні порушення не звертали уваги.  Останнім же часом у їдальні майже одна вода, а за найменше порушення – у штрафний ізолятор.

Невдоволення назрівало давно. Адміністрація сама дала привід для спалаху гніву. Одного з блатних навмисне закрили в ШИЗО до камери підарастів. Це означає, що він від них “законтачиться”, отож, його пізніше свої будуть вимушені “опустити”. Там, зрозумівши, що його чекає після звільнення, бідолаха порізав собі вени. Про це довідався увесь табір і терпець увірвався. “Хазяїн” ходив, умовляв припинити бунт та в’язні не погоджувались – вимагали прокурора республіки. Над табором низько кружляли гелікоптери – страх наганяли. (Якщо на волі невдоволені працівники не виходять на роботу, то це страйк, якщо ж в ув’язнені, то це вже бунт.) На третій день (11 квітня 1984 року) табір атакували солдати внутрішніх військ та курсанти школи міліції. Вривались в бараки та й били всіх гумовими кийками та ногами. Хватали тих, на кого вказував “отряднік” (офіцер відповідальний за загін), а також тих, хто чимось не сподобався й закидали у “воронки”. (Той із донесень інформаторів знав вчинки та слова кожного.)

“Бунтарів” виявилось біля трьох сотень. Несподівано прийшли по мене. (Несподівано, тому що наш загін не бунтував). Відвели на “вахту” й там стали ретельно обшукувати. Яким же злорадством спалахнули очі курсанта, коли таки знайшов хрестика і з якою ж огидою пожбурив його в купу сміття. Я дивувався: як же комуністи дресирують нашу молодь і як же легко ми їм піддаємось… Запхнули у переповнений “автозак”.

Полтавська пересильна камера.

На  полтавській тюрмі всіх нас добірною лайкою та носками чобіт ганяли по коридорах. У камері, в котру мене чоботами заштовхали, було двоє в’язнів. Вони розважались тим, що примушували  мене  щодня п’ять, або навіть шість разів мити, прибирати “хату”. Знущались коли знаходили незначний брак. Це так хлопці мене “пресували” й при цьому сміялися: “Терпи, бунтар, – отаманом будеш!”.

Одного дня в камеру кинули підписаний на моє ім’я “майдан”. В тій торбі було все нове та мого розміру: черевики, костюм х/б, натільна білизна, п’ять пар шкарпеток, зошит, ручка, конверти, мило, зубна  щітка. Зрозумів: це хлопці зібрали мені все необхідне в дорогу. Тепло стало на душі від такої зеківської солідарності, людської доброти.

Вербовка. “Якщо ми станемо друзями…”

Минув тиждень. Приводять мене в слідчу камеру. Там знаходились двоє у цивільному. Один із них показав посвідчення. Я запам’ятав: “Співробітник полтавського КДБ капітан Жежелов”. Напарник капітана філософськи сказав: “Саме таким тебе ми собі і уявляли”.

Переказали мені всі ті анекдоти, котрі я “травив” у таборі. В них також був детальний опис моїх розмов із старшиною та завгоспом сусіднього загону. Виявляється, оті знавці Магії і водночас “кумовки” описували мої розмови, і, отримавши нагороду, мене тим чаєм та цукерками щедро пригощали, щоб ще чогось довідатись й нову нагороду отримати. Ясна річ: у таборі їх теж не залишать, щоб не “спалити” агентів, отож злий дух усім нам дав вірну відповідь.

Комітетники дивились на мене з цікавістю, ніби на якого інопланетянина. І, щоб добити морально, показали… отой самий і вже проявлений мій лист адресований ЦРУ! Усе похололо всередині. Подумалося: – Тепер, справді, вік волі не бачити. Але, – ні. Вмить на столі з’явилися бутерброди із маслом та ковбасою, булочки із сиром. Припрошували лагідно:

– Це – тобі… Їж, не соромся… Знаємо ми, як тут годують…

Я зніяковів і тихо запитав: – А чому така честь?

Пояснюють: – Якщо ми станемо друзями, то щодня будеш так харчуватися, а найголовніше: додому звільнишся раніше.

Я рішуче сказав: – Ні!

А один із них: – Ну, що ж, ти дуже пожалкуєш, що відмовився!

І я помітив, як злі вогники спалахнули в їхніх очах. Відпустили. Не спиться. Думаю: яку помсту, підлість готують мені комітетники?

“Столипінський” вагон.

Минуло чотири дні. Викликають на етап. Мене та ще шестеро блатних етапували  у в’язницю міста Харків. Через тиждень етапують залізницею кудись у Росію. Хороший конвоїр попався в “столипінському” вагоні – кожному зачитав місце призначення. Кому куди, а мені: Бурятська АРСР, селище Видрино. Почувся голос бувалого в’язня:

– Ось кому, справді, не пощастило. Зона на виживання. Спецлютий режим. Кулак гуляє.

Я здивувався: – Як так? Хто має право безпричинно вдарити в’язня?

Той кисло посміхнувся: – Приїдеш – побачиш…

Як же я помилився! Я вів себе вільно, розкуто, бо думав: Так уже ж сиджу – куди вже далі?  Виявляється, далі є куди – страшніше табору може бути… інший табір!

Вагон столипінський переповнений. Тіснота – ми перебуваємо в купе як оселедці в бочці. Душно – вікно ледь прочинене, отож видно лише верхівки дерев. Добовий раціон в’язня в столипінському вагоні стандартний: буханка чорного хліба та кульок тюльки. Іноді замість тюльки видають дешеві рибні консерви. Зазвичай кільки в томаті. Вивід в туалет два рази на добу. Кому не терпиться зайвий раз справити природні потреби, той благає конвоїра але, як правило, той відповідає казенно: “Не положено!” В’язні над невдахою глузують до тих пір доки більшості із них терпіти стає несила. Тоді беруть чобіт найменш авторитетного в’язня й справляють природні потреби туди. (Іншого виходу в подібних ситуаціях немає.) Той пізніше під час “оправки” виливає вміст чобота в унітаз столипінського вагону. Буде він пізніше те взуття одягати чи ні, то вже його проблеми…

Наші блатні подружилися з чужими і про щось там, на верхній полиці  домовляються. Один із чужих зібрав гроші, щоб у знайомого конвоїра купити сигарет та чаю. Потяг зупинився. Приходить конвой і… виводить того, що з грошима. Хитрун засміявся й зробив колегам рукою “па-па”.

Що тут почалось! Добірна лайка мало не переросла у бійку. Стали виясняти: хто поручився за ту сволоту, хто скільки давав та хто винен… У в’язнів відносно грошей закони жорстокі: нема чим розрахуватися, то… самі уже знаєте що… Нарешті, трохи заспокоїлися, але помітив, що вони чомусь стараються завести зі мною розмову і при цьому заглядають у рот – рахують мої золоті зуби. У свідомості  виникло недобре передчуття.

Один із конвоїрів відверто насолоджувався владою над беззахисними в’язнями. (Як же ми любимо владу! Хоч якусь, хоч над кимсь…) Сам він був родом із Рівного. Не став заводити з ним розмову – не хотілося, щоб присутні докоряли цинічним земляком…

Свердловськ. Пересильна камера 174. (8 – 20 травня 1984р.)

Прибули у Свердловськ. Як прийнято, новоприбулих повели митись. Під душем мені стало погано. Знову з’явилось передчуття біди…

Усіх нас закинули у транзитну камеру. Камера переповнена. Душно. Сморід. А накурено так, що хоч сокиру вішай, все в тумані. Звідусіль чути добірну лайку, в котрій навіть Бога та Богородицю  згадують, крики, погрози, звуки ударів, зойки, істеричний сміх. Це блатні нагнітають терор, щоб психічно приголомшити новачків. Як то кажуть: “Бий своїх, щоб чужі боялись”. Посеред камери, на матраці, сидить пахан, поряд – братва. Новачки підходять по черзі. Далі так:

– Ты кто? За что? Какой срок? Куда идешь этапом? Вытряхивай баул! Значит так: это – мне!, это – ему!, (кидає одному із своїх), это – нам!, это – им!, (при цих словах кидає підарастам),  остальное – тебе!.. Да в рот таво мента в….ь! Да вы чё, мужики, может думаете, себе берём?! Да вы чё, в натуре!?.. Полосатых греем! Люди ведь на крытку идут!..

Підійшла моя черга. Відповів на запитання. Пахан взяв баул та й витрусив собі під ноги:

– О, хохляцкий хлеб!

Буханку поклав на стіл, а куски великодушно залишив мені. Забрав із тієї торби все, що сподобалося. Помітив на мені гарну чорну сорочку. Ткнув пальцем:  – А чё, – подгони!..

Я зняв і віддав. (попробуй не дай) Пахан кинув її через плече і наказав:  – Постирать!

Невдовзі ця, вже не моя сорочка, сушилася на мотузку.

В цей час один із наших блатних висловив обурення порядками в камері. Ніби яка пружина підкинула пахана, а за ним вся його шобла позривалась з місць. Лице спалахнуло гнівом:

– Чё, чё, ты, пидар, базаришь?!.

Але в цю мить сміливця кореш виручив. Каже пахану примирливим тоном:

– Да у него же крыша поехала, разве не видно?.. Вот и не отвечает за базар!.. Ну какой спрос с сумасшедшего?.. Опекаем беднягу всю дорогу…

Пахан пильно поглянув на бідолаху оцінюючим поглядом й подобрішав:

– Да-а-а?!.. Ну тогда, ладно, пусть живет!..

Так надалі увесь час перебування в камері той юнак, як тільки міг, грав роль хворого на голову: сидів втупившись в одну точку та слини розпускав. “Кенты” годували його з ложки, отож, у всіх подальших подіях він участі не приймав. А той блатний розумно поступив коли “відмазав” “кента”. Підтримати сміливця й цим підняти бунт проти камерної братви у них би не вистачило сили, та й серед присутніх прихильників би не знайшлось – у камері кожен сам за себе. Програти ж означало опинитись на самому дні – блатні опустили б сміливців до рівня підарастів. Та й у разі перемоги для основної маси полегшення би не настало – одні “беспредєльщики” замінились би іншими…

В коридорі загриміли миски – “баландьори” вечерю роздають. Один в’язень зішкріб зі “шльонки” всю ту порцію перлової каші й показує присутнім:

– Мужики, посмотрите как нас кормят!

Уся вечеря помістилась в ложці. Щоправда, каша дуже густа і ложка з верхом, але ж ложка! (Ложки в тюрмах з обламаними ручками – щоб в’язні їх у бійках не використовували в якості ножів.)

Знайшлися земляки. Поділився залишками хліба. Пояснюють:

– Тут сплять на боку, і то по черзі.

Звільнили місце. Тільки-но задрімав, будить один:

– Іди потасуйся, – моя черга спати.

94 в’язні зібрані в камері розмірами середньої величини кімнати. На верхніх суцільних нарах, біля вікна, розмістились блатні – там повітря більше. На суцільному нижньому ярусі та під нарами, – “мужики”. Під нарами, біля “толчка” – “підарасти”. Матраців немає – хто що має на тому й спить.

Цілу ніч наші блатні шушукались з камерними. Відчув на собі їхні погляди й зрозумів: біда мені буде. Не спав, а молився і в молитві щиро дякував Всевишньому за все бо добре пам’ятав золоту істину: “Ніколи, ніколи, щоб не сталось, не нарікай на Бога”.

Вийшов уночі по нужді. Бачу: стоїть здоровий, як бик, блатний на “клікуху” “Гулівер”, а перед ним на колінах – педераст на “клікуху” “Архітектор”, і… смокче у того здорованя член. Похитуються в такт. А “Гулівер” аж зажмурився від задоволення…

Цілу ніч страшна лайка, в котрій часто згадують Бога та Богородицю! Крики, звуки ударів, зойки, благання пощади, істеричний сміх. Це блатні побоями примушують підарастів  задовольняти їхні сексуальні забаганки.

Усі переконались: у камері твориться беспредел. А що основна маса? Їх же в десяток разів більше! А кожен тремтить за свою шкуру! Тільки писнеш, – “опустять”. Сам нічого не зробиш, а почнеш збирати спільників – швидко нарвешся на гнилу душу і той тебе з радістю продасть й цим заслужить у блатних місце біля вікна та їхнє заступництво. Ось “Архітектор” рипнувся й поплатився. Ті, що мовчали, – вижили. Чомусь подумалося: Ось так жменька комуністів із КДБістами утримують у покорі цілу імперію. Мерзотників мало, але вони згуртовані – їх об’єднує жадоба влади, солодкого життя. Простих смертних у сотні разів більше, але кожен із них сам за себе. Ось я рипнувся і, в результаті, потрапив на дно, а той, хто продав мене, піднявся вгору. Радіє: пощастило знайти дурника.

“Елоі, Елоі, лама савахтані?” (Боже мій, Боже мій, нащо мене Ти покинув?)

Вранці підйом. Контролери вигнали всіх у коридор, перерахували та й зникли до часу вечірньої перевірки.

Пахан звертається до всіх:

– А чё, мужики, “хату” мыть то будем?!.. А?!.. Ну, кто сегодня дежурить будет?!.. Ну, – смелее!..

Усі мовчать. Справа в тому, що камеру прибирають підарасти, а це означає: хто візьме в руки їхній інструмент – “законтачиться” і, відповідно, потрапить у їхню компанію. Усі мовчать – кожен тремтить сам за себе.

– Нет добровольцев?!..  Тогда я сам выберу!..

Ткнув на мене пальцем:  – Ты будешь мыть!..

Я стою.

– Дайте ему веник и швабру!.. Бери!..

Я стою.

– Работал в стройбригаде, себе и нам тюрьму строил, а “хату” мыть, чтоб всем нам чисто было, не хочешь?!.. Бери!.. Бери, с-сука!!..

Один із блатних, підкравшись ззаду, спритно закинув на шию петлю. Затягнув й міцно тримає. Інші похапали з кучі чоботи та стали мене щосили бити. Особливо старались блатні з нашого табору щоб показати які вони круті. Били, доки не потомилися.

– Хватит! – крикнув пахан…  Подать ему веник и швабру!… Бери!.. Бери, с-сука!!.. Ну!!..

Настала мертва тиша – усі, затамувавши подих, спостерігають це видовище.

Аж тут чую шепіт “Архітектора”:

– Не бери…

Відчуваю, як він корпусом відштовхує мене…

Знову посипались удари. Били, хто чим: чоботами, кулаками, ногами. Вибили щелепу. Загнали під нари  у проміжок між мужиками та підарастами. Лежу.

Заглядає Гулівер:

– Говорят, у тебя зубы золотые… Засвети… А, чё – снимай. Снимай, а то с челюстями выносить будем, а после ещё и отпидарасим.

Зрозумів: не жартують, але зуби знімати не поспішав – тягнув час. А ось, – думаю, – на етап висмикнуть…

Заглядає знову:

– Ну, чё!?

– Та не знімаються… – кажу.

– Ну, смотри сам!.. –  і пішов.

Після вечірньої перевірки пахан оголошує:

– Мужики! Чё делать то будем?! В стойбригаде себе и нам тюрьму строил, а “хату” убирать ему, видите ли, западло!..  Может выберем кого-нибудь другого хату убирать?!.. А?!.. Как думаете?!..

Запанувала мертва тиша – кожен боїться сказати слово проти. Та ще, крім того, логіка така:  Якщо не виберуть його, то можуть вибрати мене. То хай вже краще кандидатом у підарасти буде він…

– А мы сделаем по справедливости, чтоб вы не думали, что это беспредел! Загоним “полосатым” “маляву”! Как они рассудят, так и будет!

Що вони писали – ніхто не бачив. Через годину “баландёры” принесли відповідь. Витягують мене на середину “хати”. Затулив пальцями те, що написано зверху та те, що внизу.

– Читай громко, чтоб все слышали!..

Я кажу:  – Покажи всю “маляву”!..

– Ах ты, с-сука!!  –  і градом посипались удари.

– Читай!!  Читай тебе говорят!!..

Читаю: ” …жестоко избить и загнать на парашу…”

– Все слышали?! “Полосатые” присудили его избить! Зону строить ему, видите ли не западло, а камеру убирать  – западло! Ну, чё, мужики, – правильно?!.. Чё молчите?!.. А?!..

Почулися голоси:

– Правильно! Так ему и нада!

Я кричу:

– Мужики! Меня убивают за мои золотые зу!…

Не встиг договорити останнє слово, тому що в цю мить відчув найсильніший удар по нирках – мені забило подих, зігнуло від болю. Краще б я цього не говорив, бо це їх страшенно розлютило. Били вже скільки хотіли. Знову загнали під нари.

Заглядає Гулівер:

– Теперь то понял? Да? На, возьми ступинатор, снимай зубы. И не тяни время, а то хуже будет!  (ступінатор – металічна пластина у взутті.)

Цілу ніч молився та, плачучи, знімав усі свої дев’ять золотих зубів та коронок. При цьому один зуб зламався. Гулівер часто навідувався, – цікавився  як ідуть справи.

Вранці, переконавшись, що в роті золотих зубів більше немає, подобрішав. Лагідно так, запопадливо запитує:

– Голова не болит?..

Пропонує: – Возьми таблетку… Может, нужно чего, – говори…

Блатні розрахувались між собою моїми зубами й більше не били, але прати їхній одяг та мити “шльонки” все ж примушували. Земляки мене назад до себе не прийняли – шарахались, як від прокаженого – повірили в отой фарс, котрий розіграли блатні й боялись замазатись дружбою зі мною.

Один із наших блатних заглянув:

– Ты почему такой тупорогий? Ты же видел, какая у нас вышла непонятка из-за денег… Кому и что ты хотел здесь доказать?.. Умный бы сам сразу зубы снял и отдал. И был бы цел и невредим… Эх, ты…

Тим часом у камеру закинули новий етап. З ними поступили так само, як і з нами. Уночі одного новачка жорстоко побили й він “виломився” із камери. (Вийшов на прогулянку, а назад зайти категорично відмовився.) “Заложив” усіх тюремній адміністрації.

Запахло смаленим. Блатні захвилювалися. Шепочуться та все на мене поглядають. Викликають всіх у “оперчасть”. В коридорі до мене підійшов Гулівер і, поклавши руку на плече запопадливо цікавиться: “Николай, может тебя здесь кто притесняет? Так ты скажи… Мы быстро голову отвинтим, ты же нас знаешь…”

І дружнім тоном: “Ты уж на нас не сердись – сам виноват. Пойми: это Сибирь. Здесь бы на каждой тюрьме тебя убивали за золото во рту. Тебе надо было сразу самому подойти к нам и отдать зубы. А мы бы тебя к себе притянули, поддержали, чаем напоили… Ты уж, браток, нас не выдавай. Ладно?.. А мы, по этапу пустим молву, чтоб тебя никто не трогал… Ну, ладно?  А, Николай?”  І лагідно заглядає в очі…

Що робити? “Заложити” їх? Так залишать же у тюрмі для слідства, а по етапу поперед мене піде недобра слава. Іти етапом ще ой як далеко, сидіти в ув’язненні ще ой як довго. Розділити долю “Архітектора”?

– Ладно… – буркнув я.

Викликають усіх по черзі до “опера”. Там розмова коротка:

– Почему такой побитый?!.. Что – упал?!.. Почему же такой неуклюжий?!.. На администрацию жалобы есть?!.. Этапом следовать можешь? Следующий, заходи!..

Йому головне, щоб на нього скарг не було, а там хай хоч повбивають один одного.

А того новачка, котрий “виломився” із “хати” справді, шкода. Інформація поширюється швидко. Прийде він етапом у наступну тюрму, а там його вже чекають: “Тебе відпідарастити хотіли, а ти “виломився” із “хати” та ще й “заложив” усіх! Там ти з  х..  зірвався  то тут відпідарастим!”.

Чому ж так не люблять “ломаних”? А тому, що знають: якщо в’язень раз поскаржився, (“заложив”) то “опера” примусять його й далі “закладати” – зроблять м’якотілого в’язня “кумовкою”.

Не вір, не бійся, не проси. Не вір – гадаю, зрозуміло. Не бійся, – на цій твоїй слабкості слідчі будуть грати. Не проси – у відповідь на виконання твого прохання примусять виконувати їхні.

За яку ж серйозну провину можна стати  “дірявим”? Ну ось: я ним міг стати. За що? А за те, що зуби свої золоті знімати не поспішав.

Єдиною благородною людиною в тій камері виявився… “Архітектор”. Якщо мислити логічно, то йому було вигідніше, щоб їхньої сім’ї побільшало, тоді було б менше навантаження на нього. Але він… шепнув мені “не бери” і непомітно відштовхнув…

Одним із “дірявих” був юнак на ім’я Раймонд. Родом він був із Литви, а в ув’язнення потрапив із армії. Я поглянув йому в очі й чомусь подумав: – Колись він звільниться й буде активно виступати за відокремлення своєї Батьківщини від Союзу. А якщо й відвідає ненависну Росію колись, то тільки на бомбардувальнику. Вірно ж каже китайське прислів’я: “Хто сіє вітер, той пожинає бурю”.

Пересильні камери Союзу.

Далі були пересильні камери тюрем Новосибірська, Красноярська, Іркутська, Улан-Уде, – більше двох місяців ішов етапом. Довго боліла вибита щелепа. Баланду ковтав не жуючи, а хліб – кусочками.

Людина в тюрмі – бидло, а двічі бидло на етапах та у пересильних камерах. Тюрми у Росії дуже переповнені. Вентиляція, як правило, не працює, отож повітря просякнуте димом дешевих сигарет, запахами розвішеної на шнурках білизни, баланди із прокислої капусти, смородом майже постійно зайнятого “дальняка”, гниючих язв та медичних мазей для їх лікування, сирості, поту, спалених під час приготування чифіру ганчірок. А ще до того від погано пропеченого чорного хліба ув’язнених постійно пучить, так що аромат у камерах специфічний. Антисанітарія сприяє розмноженню вошей, котрі кусають та у білизні гниди відкладають. Цілодобово добірна лайка, крики, зойки, регіт.

Скандально відомий молодий німець Матіас Руст, котрий приземлив свій літак у центрі Москви після відсидки здивовано запитав: “Я усе розумію, але чому мене чотири роки у туалеті тримали?”

Чому? А тюрма у нас і придумана для того, щоб люди там дуже страждали й пізніше іншим заказували туди не потрапляти. Якби в наших тюрмах було чисто, ситно, тепло і відношення як до людей (як це є за кордоном), то різні невдахи в чергу б ставали, щоб потрапити в ув’язнення й там у чистій, теплій камері від’їстись, відпочити, підлікуватись. З огляду на такий спосіб мислення можна зробити висновок: якщо у нас людині в ув’язненні добре, то це… погано.

“Прописка”.

Кажуть, що щастя коли іншим ще гірше ніж тобі. З огляду на цю істину в’язні жорстоко знущаються над новачками. Це так звана “прописка” і слід знати, що у кожній камері знущання будуть не передбачуваними. Усі дослідити неможливо, але декотрі, гадаю, привести варто. Задають питання і за довге роздумування чи за невірну відповідь новоприбулого жорстоко б’ють. Ось для прикладу як потрібно відповідати:

– Что переступил?

– Закон.

– Кто самый седой в хате?

– Потолок.

– Кто самый старый в хате?

–  Паук.

– За какую команду болеешь и какой сейчас счёт?

Потрібно пам’ятати номер “хати”. Якщо номер камери, скажімо, 63, то рахунок буде 6:3.

– С кем драться будешь: с львом камерным или каменным? До слёз или до крови?

Потрібно сказати, що з кам’яним до сліз. Покажуть зображеного на стіні лева. Його потрібно декілька разів ударити кулаком і, послинивши палець намазати під очима – ось, мовляв, я плачу. Якщо скажеш “до крови”, то мусиш бити малюнок доки на кулаку не виступить кров. А що буде коли вибереш поєдинок із камерним левом? Тоді будеш змушений битися з паханом і, в залежності від вибору, він тебе буде лупцювати доки не побачить сльози чи кров.

– Будешь член сосать или письку лизать?

Потрібно мислити логічно й відповідати швидко, тому що тугодумів досить жваво підганяють стусанами. А й, справді, де ж у чоловічій камері вони візьмуть тобі інтимний жіночий орган?.. Показують малюнок на стіні. Потрібно попросити, щоб підмили, а уже після того лизнути. Якщо пропустиш цю дрібничку, то осміють та ще й покарають за нечистоплотність.

– Жопу дашь или мать продашь? Стусанами прискорюють відповідь: – Быстрее рожай, волчара!

Тут стандартна відповідь не проходить – відгук знати потрібно…

– А сейчас я задам тебе задачку за дачку.

Потрібно бути дуже уважним, тому що він тобі задасть задачку і, незалежно від результату, ти пізніше будеш змушений віддати йому “дачку” (передачу з волі).

– Через заснеженное минное поле ведут следы. Как пройдёшь?

Якщо бідолаха скаже “по следам”, тоді той хитрун радісно вигукне: “Все слышали!? Он сказал “после  дам!”.

– Настил моста взорван, из воды торчат пуды. Как на другой берег перейдёшь?

Це вже пастка для простачків…

Місце кожного у камерній ієрархії залежить від того як той пройшов “прописку”. Важко прийдеться, якщо прийшовся “не ко двору”. Воля – це коли простір та свобода вибору. В ув’язненні же скупченість та безправ’я, отож не дивно, що там люди сатаніють, сильніші  поїдають слабших, як павуки у банці. І у таких умовах люди перебувають роками! Якщо у таборі усі на виду, існує хоч якась видимість відповідальності за ув’язнених та норми зеківської поведінки, то на етапах та пересилках в’язень перебуває у підвішеному стані – за нього ніхто не відповідає і норми людської солідарності стираються зовсім.

Ось стандартна сцена. Контролери відкривають двері:

– Выходи на проверку!

В’язні поспіхом вибігають із камери, тому що контролери останніх щосили лупцюють гумовими кийками по спинах та головах.

– Становись у шеренгу по двое! Быстрее, козлы, суки, пидарасы! Всем присесть!

Всіх порахували по головах і:

– Встали! Залетай обратно у камеру!

Так само швидко в’язні забігають назад, бо по спинах та головах неповоротких знову гуляють кийки. Пізніше у камері в’язні уже самі сміються над тими незграбними невдахами котрим добряче дісталось. Як вам подобається така романтика блатного життя? Хочете скуштувати?

“В неволі важко, хоча й волі, сказать по-правді не було…” (Т.Г.Шевченко)

Якщо розібратись по суті, то всі люди по ту та іншу сторону тюремної огорожі є громадянами однієї держави. Змінюються обставини і, відповідно, разом із ними наглядачі та в’язні міняються місцями. Пригадалось, як ще у полтавському таборі, на образу контролера старенький в’язень повчальним тоном докорив: “У нашій державі від тюрми та суми не зарікайся. Не смійся над моїм горем, сину, бо ще не знаєш ти своєї долі”. Промовчав присоромлений наглядач – не знайшов чим заперечити.

Наші блатні прекрасно знали, що у полтавському таборі працювати в рембригаді не було “западло” отож, у кожній тюрмі усіляко принижували мене лише заради самоутвердження та розваги, але чим далі йшов етап, тим менше їх ставало. Ішов зі мною один із тих, хто кричали: “Правильно! Так ему и нада!” Та ось причепились до нього блатні, і став він кандидатом у “підарасти”. Подумалося: Промовчав би ти, чоловіче, тоді й, можливо, зараз так би не сталося…

Пересильна камера Улан-Уде.

Чекав етапу в пересильній камері Улан-Уде й аналізував події. Запитував себе: чи розумно поступив коли вибрав тактику покори? Доходив логічного висновку: навіть якби ми, в’язні вивезені за бунт із полтавського табору виявилися однодумцями й поклялися горою стояти за справедливість то й в разі виграшу… програли. Чому? Ну, захопили б ми владу в свердловській пересильній камері. “Опустили” б пахана із його братвою, а далі що? Мусили б вибрати на звільнене місце свого а іншим грати роль братви. Цікаво інше: для простих в’язнів це мало що б змінило.

Ще одна важлива обставина: тюремний телеграф працює ідеально отож наш бунт проти відомих авторитетів досить скоро став би відомий по усіх пересилках Союзу. Далі у кожного із нас дороги розходилися отож в наступну пересильну камеру кожен із нас потрапив би один. Як би там оцінили бунт проти авторитетів здогадатись не важко. І був би кожен із нас там сам проти усіх – підтримати було б вже нікому… Повчальний приклад: у камері із усіх в’язнів свердловської пересилки чекали свого етапу лише я та чоловік, котрий там був мовчазним свідком подій.

Людське товариство миттєво розшаровується на класи.

Нарешті в Улан-Уде формують етап у табір. Із кожної камери викликали по одному-два в’язні. Зібрався великий натовп незнайомих людей. І тут я спостеріг, як миттєво людське товариство розшаровується на класи. Усього декілька секунд тихо. Аж тут: “Ты чё, сука, бык, по ногам ломишься?!” Почулися звуки ударів.

Другий голос: “Совсем расчувствовались, пидараски!” Звук удару.

Третій голос: “Правильно! А то забыли свое стойло! Получай, гад!” Звуки ударів.

І от їх уже троє. Знайомляться. До них підходять однодумці. За хвилину бажання за рахунок інших жити ситніше та веселіше об’єднало підлих людей у вовчу зграю. Простих в’язнів набагато більше, але там кожен тремтить сам за себе. Подумалось: як же швидко у нас з’являються вожді й як же просто у нас захопити владу. Ось так, як ця сволота у камері жменька комуністів захопила владу у величезній імперії й брехнею та терором її утримує.

Новоспечений блатний підійшов до хлопця, котрий тримав зошит: – Дай чистый лист бумаги!

Той відмовився: – Здесь все листы исписаны.

Блатний вихопив зошит із рук. Вирвав декілька аркушів та й кинув бідоласі в обличчя. Додав кулаком у ніс, ногою – по тулубу. Просичав: – Убью на зоне, с-сука!.

Основна маса мовчки спостерігала цю сцену.  Ото, – думаю, – ще в табір не прийшли, а кулак вже гуляє…

Один із новоспечених блатних підійшов до мене: – Снимай пиджак!

Подає майже новий: – Возьми взамен этот!

Я без жалю розпрощався із піджаком – завтра у таборі цивільний одяг примусять здати на склад й видадуть в’язничне вбрання. Та все ж яка причина такого дивного обміну? Став приглядатись. Невдовзі мій піджак блатні… порвали на шматки, підпалили й стали у алюмінієвій кварті варити чифір. Виявилось: матеріал мого піджака при згорянні не дає смороду та кіптяви. Ось чому він їм знадобився.

Табір на виживання. ОВ 94/4. Бурятська АРСР. Кабанський район. Селище Видрино.

Автозак заїхав у табір вночі. Я в числі перших скочив на землю. Дивлюся: стоять у ряд СППешниики (секція профілактики правопорушень). На випрасуваних мілескінових костюмах червоніють лички СПП, блищать нагрудні знаки, на котрих прізвище, ініціали та номер загону, в нагрудних кишенях по дві авторучки (особливий шик, як виявилося), чоботи сяють від світла прожектора. Ноги – на ширині плечей. В руках крутять саморобні “чётки”. Обличчя самовдоволені, ситі, нахабні.

– Чё, чё, суки, проститутки, х..соски, змеи, у рот заебанки, чё вылазите, как сонные?! Быстрее вытряхивайтесь, прошмандовки! Быстрее!!

Якщо так поводить себе СПП, то що буде в бараках? Вранці переодягнули у табірний одяг. З усього того, що я віз із собою, вціліли лише черевики, але виявилося, що вони зайві – в цьому таборі ходять у чоботях.

Постригли. Переодягнули у табірний одяг. Повели у баню митися. Підганяють:

– Быстрее! Быстрее мойтесь, уроды, х..соски, шавки вонючие!..

Воду перекрили передчасно, так що дехто не встиг змити мило. Виходимо в роздягальню й бачимо: баули розкриті, одяг розкиданий, у кожного щось пропало. Спалахнула добірна лайка, погрози, прокляття.

Карантин.

Половину етапу відправили в карантин, іншу – розподілили по загонах. Я потрапив у карантин. Підходять брудні, виснажені, побиті в’язні й жалібно благають: “Мужики, дайте хлеба для кошки”.

Ага, табір до того ще й голодний. Але чому? У всіх же тюрмах та таборах харчування кожного в’язня фінансують однаково – 60 копійок в день.

В бараку заглянув у дзеркало й жахнувся: худющий, лисий, беззубий, а обличчя, втративши жир, дуже постаріло, – стало схоже на сухофрукт.

В карантин зайшов бувалий в’язень й пояснив нам, новачкам: “Вы попали в сучью, беспредельную зону. Это зона на выживание. Здесь нет правил игры, нет понятий, нет ничего святого. Здесь зэки делятся на две категории: “пацаны” и “черти”. В этой зоне самый настоящий беспредел. Здесь на кума работать не западло. Западло лишь пидаром быть и голодным остаться…”

У таборі так прийнято: карантин штовхає тракторний причіп із дровами від тарного цеху до кочегарки. Довелося й мені приймати участь. Дивлюся: одні штовхають, інші прикидаються що штовхають, а декілька найнахабніших похапали палки, та й стали всіх підганяти. Чому так? Виявляється, що у таборі діє такий неписаний закон: “Не хочеш працювати сам – заставляй інших. Головне, щоб робота робилася”. На практиці це означає: якщо заставлять якусь роботу робити двох, то працювати буде слабший. Якщо пошлють працювати десятьох, то троє згуртуються та й заставлять виконувати роботу слабших, а самі будуть їх матюками, кулаками, палками підганяти. У цьому таборі у відповідь на пропозицію піти один на один… лунає сміх. Ось як це відбувається на практиці. Той, із котрим ти зчепився, відволікає увагу на себе, а його партнери, підкравшись, щосили б’ють тебе ззаду. Збивають із ніг й б’ють ногами, доки не набридне. Буває, що б’ють за нізащо, розваги ради. На твоє запитання “За що?” відповідає, сміючись: “А было бы за что – совсем бы убил!”

В умовах “беспредєлу” зникають поняття честі, совісті, моралі, а виникає потреба “здавати”, красти, одурювати, усіляко “крутитись”, кожну ситуацію використовувати для власної вигоди. У таборі дружби нема – є холодний розрахунок: “А що я з цього буду мати?”

Звернув увагу: за словами ніхто не слідкує. Більше того – кожен старається в брудній лайці переплюнути інших. В матюках згадка Бога, нікого не дивує. А слова: “пашёл ты на х..”, “пидар”, “змей”, “сука”, “у рот заебанка” служать… нормальним способом спілкування.

“Киль манда”.

Штовхаємо причіп. Підходять блатні. Обличчя нахабні, злі.

-У-у-у! У-рю-рю! Киль манда!.. ( ходи сюди).

– А чё, махнём костюмами?!

Подає якусь рвань. Шокований такими порядками, відмовляюся.

– У-у-у, с-сука! Убью!

Замахується. Я ухилився. Ухилився від одного, другого, третього. Бачу: наші хлопці вже ходять переодягнені у лахміття. Найбільш уперті – із синцями. Аж тут підійшов земляк з України й запропонував порівняно пристойний обмін. Погодився. Став схожим на інших – тоді не зачіпали.

Приходимо в кінці дня в барак карантину. Виявилось, що у кожного щось пропало. Підходжу до днювального, а він у відповідь сміється:

– Какие простыни?! У тебя чё, крыша поехала?!..

Звернув увагу на в’язнів: менша частина ходить по території табору королями – це блатні. Більша частина: худі, брудні, побиті, стомлені, злякані. Одяг на них брудний, у боковій кишені кожного алюмінієвий кухоль – не мають власних тумбочок от й носять із собою. У полтавському таборі такого не було. А тут чому так? Через декілька днів зустрів знайомих по етапу, котрі потрапили в інші загони. От декілька днів минуло а вони вже брудні, побиті, стомлені, із погаслим поглядом. Виявляється, годують дуже погано. На роботі переодягнутись нема в що. Ворочати мокрі, брудні колоди доводиться  за себе і за блатних. Не справишся – жорстоко б’ють.

Праця на промзоні.

Через тиждень із карантину мене перевели у третій загін. Працювали близько: розчищали територію під будівництво нової промзони. Точніше, працювали ми, а блатні відпочивали. Бригадиром у нашому загоні був порядний, розумний чоловік Москвітін. Очевидно я йому чимось сподобався –  заступався за мене. Якось під час перекуру, смачно затягнувшись цигаркою, вчив в’язнів: “Всегда поступай так, чтобы каждый кого ты встретишь в будущем не сажал “перо” в бок, а обнимал и в ресторан приглашал…”

“Велика Россия! Где ты меня искать то будешь?!”.

Кожен в’язень мріє вирватись на “хімію” – там живеш на волі й в’язнем вважаєшся умовно. З полтавського табору всіх щасливчиків відправляли на будови народного господарства в одне місце. Бувало під час конфлікту в’язень погрожував своєму кривдникові: “Ми ще зустрінемось на Діканці”. Це діяло як холодний душ на гарячу голову. В сибірському же таборі на подібну погрозу помститись лунав сміх: “Велика Россия! Где ты меня искать то будешь?!” От і процвітав беспредєл. Пізніше мене перевели в сьомий загін, котрий працював на території табору – у тарному цеху.

Вчили як рідну комуністичну партію любити…

В перший день перебування написав додому листа в котрому повідомив де знаходжусь. Рідні написали, що довгий час не знали що зі мною сталось. Жінка змушена була оббивати пороги компетентних інстанцій і там поводити себе як у тому горезвісному анекдоті: “Мене не цікавить ні наша зовнішня політика, ні внутрішня. Мене цікавить лише куди подівся Микола?” Миколу ж у той час на етапах, пересилках, у тих виправно-трудових таборах усіляко виправляли, вигинали, – вчили як рідну, єдину комуністичну (інших при так званій радянській владі бути не могло) партію любити…

Лагерь лагерю рознь. (Спостереження бувалих в’язнів)

На собі відчув різницю між українським та російським таборами. Табір ОВ 94/4. Бурятська АРСР. Кабанський район. Селище Видрино. Робота дуже важка: переробка лісу. Клімат холодний. Озеро Байкал поряд, отже дуже сиро. З вересня по травень доводиться носити зимову форму одягу. Не дарма Бурятію жартома називають країною вічнозелених помідорів. (Буряти переконують, що помідори дозрівають, але ця жартівлива назва приклеїлась.)

До роботи більше двох кілометрів. (для тих, хто працює на шпалозаводі) Йти доводиться довго, а ще довше чекати, доки виставлять караул на вишках, а в кінці зміни – доки знімуть. Блатні побоями примушували працювати за себе та за них.

Родичі та “подєльніки” табір “гріють” дуже слабо тому, що в багатьох нікому, а у інших – рідня бідна та й їхати до озера Байкал далеко. Ширпотреб майже не виготовляють: нема умов (робота пов’язана з переробкою лісу), отож, мало хто має гроші на придбання продуктів у охоронців та вільнонайманих. Зарплата мізерна й після всіх відрахувань на отоварку нічого не залишається.

Усе вищесказане можна підсумувати так: клімат холодний, сирий, робота важка, табір “гріється” дуже погано, отож усі надії кожного на їдальню. Тут у їдальню ходять усі. Кухарі торгують харчами відкрито, отож у бачках стояла баланда у котрій лише декілька картоплин, капустяних листків та рідка каша із запахом жиру.

Тут якщо хтось по якійсь причині не прийде в їдальню, то старшина заставить іншого в’язня зайняти порожнє місце. Таким чином зайва порція опиниться за останнім столом, де сидять старшина, завгосп, керівник СПП та блатні.

За кожним столом сидять 12 в’язнів. Із них 3-4 блатних та їхній “шнирь”. Той слуга ділить бачок на всіх так: своїм хазяям відбирає гущу, жир а трудягам – залишки. Солодкий чай вранці дістається тільки блатним. Блатні отримують свою порцію в першу чергу, отож, відповідно й з’їдають швидше. З’ївши ще й покрикують на трудяг: “Чё, чё, суки, проститутки, змеи, у рот заебанки,  разжёвываете, как в ресторане?! Быстрее, быстрее глотайте, проглоты!”

За першим столом сидять брудні, обірвані бідолахи – так звані підарасти, диряві, опущені, обіжені. Помітив: їхнє товариство теж розшароване на класи – привілейовані сидять поблизу бачка, вміст котрого ділить їхній “авторитет”. У їхньому середовищі теж постійно плетуться інтриги, іде боротьба за право зайняти місце якомога ближче до бачка з баландою. У таборі усе так як і на волі – боротьба без правил за краще місце під сонцем.

“День живота”.

Кожен мріє про день отоварки. Мрії мріями та зароблені гроші на особовому рахунку мало хто мав. Один раз в’язень має право отоваритись на перераховані з дому сім карбованців. Усі подальші покупки в табірному магазині тільки раз у місяць і вже на зароблену вищеназвану суму. Того дня чекають, як чуда. Усі знають, хто сьогодні герой дня й в бараку чекають. Що з’їв по дорозі – твоє. Типова сцена: до щасливчика підходить блатний:

– Дай сладкого!

А той злякано притис наволочку з продуктами до грудей та швидко пряники доїдає – рот зайнятий, кришки сиплються під ноги.

– Не дам! – заперечно  хитає головою.

– Ах ты, овца дранная, – прикнокаю на работе, с-сука!, – і б’є “щасливчика” ногою. Аж тут підходить інший і знайомий сюжет повторюється.

Один бувалий в’язень зауважив на це:

– Ещё полгода назад с ним бы не церемонились: кулаком по бестолковке и отобрали… Зная это, сам бы отнёс, а они уж что-нибудь оставили бы “уколоться”. Э-э-э, тебя небыло… А в столовую то как ходили: каша жидкая, как вода, ложку можно было не брать. “Тюху” в карман, кашу стоя выпил – вот и покушал. Последние столы заходят, а первые – уже выходят…

Звернув увагу, що блатні залишки зі свого столу віддають декотрим трудягам. Поцікавився у напарника чому так. Той пояснив:

– А ты отдавай им свой ларь, то и тебя так же будут подкармливать.

Хитрі трудяги так й робили: отоварка є радістю на один день, а якщо добровільно віддаси куплене блатним, то вони щодня тобі залишки зі свого столу віддавати будуть.

Особисто я важко працював “во голубине сибирских руд”, але лише на 11 місяць перебування отримав можливість придбати продукти на зароблені сім карбованців. Старшина загону з цього приводу сказав повчально: “Будешь знать цену сибирского хлеба!” (Міг би щомісяця ходити в магазин на зароблені у полтавському таборі гроші та документи на них загубилися під час етапу. Писав заяви на розшук та не знайшли. А мо й не шукали…)

Бандероль вагою кілограм радянський в’язень має право отримувати через кожні шіть місяців. Посилка вагою п’ять кілограмів радянському в’язневі дозволена, тоді коли відбуде половину строку, а далі через кожних 4 місяці. Довгоочікувана посилка чи отоварка у табірному магазині – це радість на один день. Мусиш добряче уділити старшині, керівникові СПП, завгоспові, щоб не придирались до дрібниць. Мусиш добре підігріти бригадира, щоб поставив на хороше місце. Якщо робота хороша, мусиш дати, щоб не злетіти на гіршу. Блатним мусиш дати “по хазяйськи”, щоб не зачіпали. Дати потрібно колегам, із котрими разом працюєш. Дати потрібно також і тим, хто тобі зі своєї посилки давав. Як не діли а все-одно всім не догодиш і буде багато незадоволених, що не дав або дав, та мало. Ті, що нічого не отримують із дому а, відповідно, не мають чим “підмазати”, ті миють барак, сплять у найгіршому місці, працюють на найважчій роботі.

Отримав чоловік посилку чи отоварився у магазині і… носить із собою, щоб не вкрали, а за ним ходить цілий натовп голодних в’язнів. Де б не сів їсти – навкруги голодні очі. Ковтають слину, випрошують, вимолюють, намагаються видурити або відібрати силою, пропонують обміняти харч на одяг або зробити якусь послугу. Отримав посилку чи отоварився в кінці дня, а вранці там уже порожньо – “день живота” закінчився… Рахуй дні до наступного свята.

Уночі щасливчик встає, щоб піти в туалет і… наволочку з харчами із собою несе. Це не смішно, – це голодний табір: зазіваєшся – вкрадуть. Вірно співає Володимир Висоцький:

До Воркуты идут посылки долго,

До Магадана – несколько быстрей,

А там все такие падлы, суки, волки,

Мне передач не видеть, как своих ушей…

“А, чё, Горбатюк, сигареткой то угости!”

Олександр, із котрим я прибув етапом був сиротою. Ми домовились і я написав додому, щоб рідні перерахували на його ім’я сім карбованців. Олександр купив у магазині харчів та цигарок і ми надіялись заховатись за бараком тубізолятора, щоб спокійно поласувати придбаним. Та хіба ти десь від голодних в’язнів заховаєшся? Оточили нас й стали пропонувати поміняти харчі та цигарки на одяг, взуття, білизну, кулькові ручки, конверти, стали випрошувати, погрожувати, намагались відібрати силою чи вкрасти. Коли ж ми рішуче відмовились, то стали неподалік вороже спостерігати й цим украй зіпсували апетит. Потрібно було поспішати бо скоро мала пролунати сирена на відбій і тому ми поспіхом ковтали пряники з маслом та повидлом й одночасно з тим ділили навпіл та розпихували по кишенях цукерки та цигарки. Банку рибних консервів я спритно поклав позаду та непомітно присипав землею в надії завтра відкопати цей скарб. Цукерки зайняли усі кишені і тому дві пачки цигарок я запхнув за халяви чобіт у надії завтра поміняти їх на хліб. Аж ось до нас підбіг в’язень із нашого загону і злорадно вигукнув:

– Горбатюк, тебя отрядник зовёт!

Нікуди не дінешся – мусиш іти. Блатні у барак до відбою не пускали і тому трудяги чекали сирени у сушилці. Щоб зайти у кабінет відповідального за загін офіцера мусив перезутись. За перегородкою поспіхом роззувся та й непомітно заховав цигарки у чоботях. Справа, ради котрої мене викликали, виявилась пустою формальністю й тому я швидко повернувся. Вловив на собі хитрі погляди в’язнів й почув глузливі прохання:

– А, чё, Горбатюк, сигареткой то угости!

Я прожогом кинувся до чобіт. Цигарок там уже не було…

А ось і сирена на відбій. Ну нічого, – думаю, – у мене ще риба консервована у маслі є. Ох і поласую же вранці…

Після ранішньої перевірки кинувся відкопувати скарб, а там… пусто!

“Ты чё, змей, разселся здесь!?”.

Повісив  тілогрійку на сучок огорожі, котра розділяє локальні зони. Сам присів поряд. Задумався. Підходить до мене блатний і грізно:

– Ты чё, змей, разселся здесь!?

У цю мить якийсь хитрун із сусідньої локалки виліз за моєю спиною тихенько на огорожу, перегнувся і… і тільки моя тілогрійка мелькнула… Значить цей навмисне мою увагу відвернув, щоб його кореш, скориставшись моментом, зміг тілогрійку поцупити. Знайомі з того загону показали злодія але за руку ж не зловив – не докажеш…

Табірні ціни: Тілогрійка, чоботи – три пайки хліба. 5 цигарок – одна пайка.

Голод штовхає людей на будь-яку підлість. Устає голодний в’язень удосвіта ніби для того, щоб вийти в туалет. Одягає у роздягальні пристойну тілогрійку або взуває гарні чоботи та йде до труби кочегарки – там був своєрідний базар. Міняє чоботи або тілогрійку на три “тюхи” (пайки хліба) і повертається вже у рваній тілогрійці, дірявих чоботях. А вранці господар, не знайшовши свого, жорстоко, безжально вбиває днювального. Оцей безжальний мордобій нікого не дивував, бо повторювався щоранку. І днювального жаль: одні заходять, інші виходять, хіба за всіма простежиш?…

Сало все одно ж пропаде…

Блатний отримав посилку. А їсти всім ой як хочеться… Та в чужий “прохід” вночі не зайдеш – в секції (барак поділений на дві частини – секції) лампочка горить цілу ніч. Так чоловік додумався: проповз під “шконками” й дістав таки із тумбочки блатних шмат сала. По дорозі назад його все ж помітили. Стали бити ногами жорстоко, безжально, а він сало затиснув у руці і старається якнайшвидше проковтнути – все одно ж пропаде…

Недоїдки у голодному таборі – делікатес.

З кімнат довгострокових побачень “шнирь” виносив відро з відходами на смітник. Там траплялися недоїдки ковбаси, шкоринки сала, куски вареної картоплі, очистки сирої, недопалки, шкоринки лимонів, шматки хліба тощо. В’язні накидались на це сміття і, відштовхуючи один одного, хапали хто що встигне. Тоді “шнирь” став усе викидати у туалет. Хлопці й тут не розгубилися – поробили загострені палки і стали наштрикувати здобич, а потім відмивати та їсти. В’язні варили та їли зібрані у вагонах зерно, муку, комбікорм. Якось мене пригостили комбікормом. Одну ложку ще якось проковтнув, а наступну не зміг, хоча голодний був, як собака.

Голод допікає усіх…

Голод допікає усіх, але блатні роблять вигляд, що їх це не стосується, та ще й глузують над тими трудягами, котрі крадькома проникають у їдальню, щоб купити у поварів їжу та й там “догнатись” (з’їсти зайву порцію). Блатні мають гроші, отож, купують делікатеси у вільнонайманих та охоронців, або ж “доганяються” солідно, як у ресторані. Один в’язень на це зауважив: “У нас на Кавказе барашка съел – джигит, а здесь две шльонки каши запорол  –  кышка-а-а!”.

“И ты так делай…”

Якось підходить до мене Микола Зацепін. Погладжує живіт:

– Знаешь, как можно поесть вволю? Я подслушал разговор блатных. Написал что и как и отдал старшему повару. Тот похвалил за ценную информацию и вынес полную “девятку” каши. Даже не съел всего. И ты так делай…

Інформація дорого коштує…

Зимою, в сильний мороз в дерев’яному туалеті все промерзло – не загрузнеш. Так один хитрун проліз під дошками і, лежачи там на фекаліях, підслуховує, про що розмовляють в’язні, котрі справляють природні потреби. А що, інформація завжди дорого коштує. Кажуть, хто володіє інформацією, той володіє ситуацією. Щоб вижити у цьому сучому таборі на виживання потрібно мати хороше здоров’я і не мати совісті. У мене ж усе було навпаки.

Жорстока боротьба без правил.

Табір – це жорстока боротьба без правил за місце в бараку, біля умивальника, за столом, на роботі, перукарні, у строю, в бані. Стій за себе, борися! Не розкисай, не подавай виду, що тобі нестерпно важко. Хоч як хочеться спати та їсти, знайди час та спосіб умитися, поголитися, випрати та зашити одяг, почистити чоботи, “обшмонати” воші. На тих, хто опустилися, дивляться з презирством та розряджають на них накопичену озлобленість, ненависть, відчай. Даси зрозуміти, що тебе можна примусити робити будь-яку роботу та безкарно бити, то і будуть надалі цим користуватися – бити, бити, бити.

В умовах беспредєлу кожен намагається показати який він крутий: обличчя перекошене ненавистю, кулаки стиснуті, із рота лунає крик та добірна лайка. Тут усе логічно: будуть боятися – будуть поважати. Ось для прикладу візьмемо миття в бані. Заходимо. У роздягальні крики, звуки ударів, добірна лайка. Це блатні “шугають” усіх, щоб захопити кращі місця для роздягання та першими забігти у баню. Там вони першими займають місця під душем, тазики та місце біля кранів із гарячою водою. Теоретично ажіотажу й бути не повинно, але загони переповнені, половина душових лійок та кранів не працює, тазиків обмаль. Прості трудяги заходять слідом й марно шукають місце під душем, вільний тазик. Може перечекати доки ті помиються й звільнять місця? Чекати безглуздо, тому що час миття обмежений, а блатні не миються, а “тащаться” – перетворюють миття в ритуал отримання насолоди. Можна, вловивши момент намочитись під душем і відійти намилитись, але тут виникне проблема змити мило коли закінчиться час миття й банщики стануть усіх безжально виганяти.

Життя у таборі на виживання таке: бий, виштовхуй слабших бо інакше поб’ють і виштовхають тебе. За таким само принципом щоранку проходить процедура вмивання. Як же в таких умовах раз у тиждень помитись та щоранку вмитись нормальній людині? Тут певні хитрощі знати потрібно. Декілька днів на тиждень баня працює як пральня, щоб в’язні мали змогу випрати одяг. Ось цим і можна скористатись. Потрібно піти з приятелем ніби для того, щоб прати одяг, а самому, вибравши момент, набрати таз гарячої води, вилити на себе, швиденько намилитись та змити піну. Приятель у цей час охороняє твій одяг та пильнує, щоб банщик те миття не помітив. Потім ми міняємось місцями.

Якщо ж банщик усе-таки помітить – “розкумарить”. Банщик такий само в’язень як і всі, але ж він, ясна річ, не хоче втратити таку престижну роботу за те, що день прання перетворив на день миття… Відносно ранішнього вмивання, то тут не варто битись за місце – розумніше піти вмитись до крана водонапірної башти і там же витертись носовичком.

Щотижня в’язні здають СБСнику простирадла для прання. І ти можеш здати. Здати легко, а от отримати – важко. Там при роздачі блатні буквально штурмують зляканого СБСника. Тут звична картина стусанів, добірної лайки, погроз. Здавали по два простирадла, а отримати стараються три. Ґвалт стоїть хоч вуха затикай. Навіщо блатним зайве простирадло? А укутатись ним після бані. Зазвичай там же його й залишають. Станеш у чергу – у кращому випадку отримаєш рвану ганчірку, котра колись була простирадлом. Який же тут вихід? А замість того, щоб здавати простирадла на прання краще самому їх випрати та просушити. Якщо ж за вікнами зима, то мусиш їх вологими простелити. Буває й так: приходиш у барак, а простирадл на шконці немає. Тут гвалт піднімати не варто – засміють. У подібному випадкові два варіанти: украсти у іншого в’язня або виміняти за декілька “тюх”.

У голодному таборі свідомість пригнічена постійним відчуттям голоду, а тут ще й до того декілька днів доводиться їсти баланду та рідку кашу без хліба, ради того, щоб було за що виміняти простирадла на імпровізованому базарі біля труби кочегарки. І нікуди не дінешся – спати ж на брудному матраці не будеш…

Ув’язнення у сучому, беспредєльному таборі – суцільна ненависть. Хворих, котрих лікар звільнив від роботи, залишають у бараку. Приходять трудяги з важкої роботи і б’ють тих бідолахах, примовляючи: “Мы на таком холоде тяжело за всю бригаду норму выполняем, а вы, симулянты, уроды, змеи, тащитесь в теплом бараке!? Получайте, гады ползучие!..” (Не виконає бригада план – страждають усі. Так придумано, щоб в’язні самі один одного підганяли.)

Як опускаються люди.

Спостерігав, як опускаються люди. За столом йому дістанеться найменша пайка хліба (котру він, скоріше всього, виміняє на 5 сигарет або баночку махорки) та черпак рідкої каші. Працювати примусять за двох. Після декількох тижнів такого існування бідолаха побитий, брудний, обдертий, заводяться воші. Наступає відчай, апатія, байдужість до всього: уже немає ні сил, ні бажання випрати та зашити одяг, почистити чоботи, “обшмонати” воші. От і риється на смітнику та дрімає, де прийдеться. Йому вже байдуже помре чи виживе, погляд відсутній – він тілом ще тут, душею хто зна де…

Від підйому до відбою в барак не пускають – дівайся, де хочеш. Коли тепло, то можна і на подвір’ї посидіти. Зимою ж ідуть в’язні в санчастину і там роблять вигляд, що чекають прийому. Ідуть у бібліотеку, – роблять вигляд, що читають. В перукарню – ніби щоб поголитися. В баню – ніби, щоб випрати одяг або йдуть грітися до труби кочегарки. Тут також важливо зайвий раз не потрапляти на очі керівникам загону та блатним, тому що відразу “припашуть” – примусять прибирати барак або виконувати якусь роботу.

Доведений до вершини відчаю голодом, холодом та знущанням, біжить бідолаха на “вахту” скаржитися. А там на дверях  табличка: “Вход только с разрешения ДПНК или по вызову администрации”. Черговим на “вахті” наказано: нікого без виклику не пускати бо заважають працювати. Чергові в’язні-телефоністи жорстоко б’ють невдаху та ще й телефонують колегам у загін. Куди подітись бідоласі? Заховається десь та й плаче. Та ось сирена на відбій. Хочеш-не-хочеш, а мусиш іти в барак. А там уже чекають:

– Чё, сучка, проститутка, змеёвка, у рот заебанка, жаловаться бегала?! Да?!

І посипались удари. Повідбивають нутрощі, дивись – помер чоловік. Від такого життя, в’язні вбивали один одного, калічили, самі зумисне калічились, ковтали ложки, цвяхи, скло, щоб у санчастину “з’їхати” і там у теплі пережити важку пору. Вішались, помирали від виснаження, від харчових отруєнь, наївшись на смітнику рибних нутрощів, зіпсованої їжі, усіляких відходів. Знаходились і такі, котрі свідомо йшли на злочин, щоб додали строк та відправили у табір суворого режиму.

З трьох тисяч в’язнів за 1984 рік, у таборі загинуло 124 людини! А що ж начальство? Табір давав продукцію, а це головне. А списати в’язня легше, ніж яку ганчірку. Так чи інакше – нікого не покарали за таку смертність у таборі.

Дуже важко бути білою вороною. Я християнин, а це означає: слідкую за своїми словами, не краду, не б’ю, не здаю колег. Коли ж б’ють, ображають мене, то не відповідаю тим же – усе віддаю на розсуд Судії Праведному, тобто Богові.

Абраменков Олександр Миколайович. (Абрам)

Прибув я в цей табір 18 червня 1984 року. Вже через три тижні викликає мене на “вахту” головний телефоніст табору Абраменков Олександр Миколайович. Я знав, що всі теплі місця у наших виправно-трудових таборах займають люди “хазяїна”. А це місце було дуже теплим: увімкне вранці магнітофонний запис фіззарядки й далі спить до обіду в “кільдимі”. Пізніше зачитає оголошення та ремонтує з помічником радіоапаратуру офіцерам, а ті відплачують горілкою та всім, що тільки замовить. Майнула думка:  надішли вказівки КДБ як із мною поступати. І не помилився. Зустрів дуже ввічливо. Пригостив чаєм, цукерками. Завів задушевну розмову. Сказав мені комплімент: “Человекоподобных на зоне три тысячи, а умных, интеллигентных – единицы!”

Сам він раніше працював в КДБ. Звільнили. Учинив злочин. Отримав 10 років за розкрадання державного майна в особливо великих розмірах. Усе так, але й тут, у таборі, він продовжував працювати на колишніх хазяїв, отож, знав усі подробиці моєї справи.

Викликав для цікавих розмов майже щодня. Давав хліб, жир, бувало пригощав цукерками. Іноді примушував чистити йому чоботи, мити підлогу, виносити помиї тощо. Це, таким чином, принижував мене, але я не відмовлявся, щоб не потрапити в немилість. Цей комітетник знав багато таємниць Магії і розповідав їх мені. Розповідав, як викликав злого духа, а вже через два тижні покалічив ногу і після того довго лежав у лікарні на витяжці. Другий раз, після сеансу зв’язку з духом померлого, невдовзі на своєму авто у таку страшну аварію потрапив, що газозварники автогеном вирізали, а лікарі довго рани зашивали…

– Дьявол ничего не делает даром, за все приходится платить! – робив висновок він.

– А я золотими зубами рассчитался, – підтримав повчальну розмову я й поцікавився:

– А хоть правдиво ответил дьявол на вопросы?

– Да! Ответил на все вопросы он то верно, но слишком дорого взял за услугу!

                                                        Правила игры в этой жизни – это игра без правил!..

Так, він знав усі секрети моєї справи й проводив із мною роботу згідно інструкцій КДБ. Якось цей пристосуванець був у чудовому настрої. Закинув ногу за ногу і, смакуючи дорогою цигаркою, каже:

– Вот ты говоришь, что на воле людям жить тяжело. Да, тяжело, но только дуракам!.. Ведь жить то надо уметь!. Ах, как я раньше жил!..  Даже евреев, евреев! обманывал, обводил вокруг пальца!.. Всё у меня было: холодильник ломился от деликатесов, а носки и рубашки не стирал – выбрасывал, “ханыгам” отдавал!.. Я на воле жил и здесь живу, как король!.. Вот так, как сейчас перед тобой, сижу перед “хозяином”! Всё у меня есть! Диссиденты у меня полы моют…

Посміхається, спостерігаючи мою реакцію. Ще раз смачно затягнувся:

– А ты удивительнейший человек! О тебе же можно диссертацию писать. Знаешь, почему ты здесь?! Ты поступил так, потому что не мог иначе…

І, витримавши паузу:

– Сказать твою главнейшую ошибку? Ты полез в игру, не зная её правил! Правила игры в этой жизни – это игра без правил!.. Вот, например, ты говоришь, что баланду и кашу за столами делят несправедливо. Так это же хорошо! Ну какая тебе выгода если всё всем будет поровну!? А ты хитростью, изворотливостью, кулаками пробивайся к бачкам, тогда весь жир и гуща будут доставаться тебе! Надо уметь жить!..

Я розумів, яке завдання він отримав: вивідати мої погляди, зламати морально але не допустити смерті. Ось чому він підгодовує мене.

Кумовки.

Якось у день отоварки до мене підійшов Грачов Володя: “Угощайся… Мне больше не лезет… Да ты ешь – не стесняйся… Вижу, ты парень тихий, спокойный, давай станем “семейниками”, а то мне скучно одному”.

Погодився. Ми працюємо разом, спимо поряд, ділимось здобутим та секретами. Двом легше виживати, ніж одному та з часом зробив я відкриття: мій “сімейник” наші розмови… переказує Абраменкову Олександру. Це означає, що в день отоварки він до мене підійшов не просто так…

“Жаль, не те времена…”

Став усіляко уникати лицемірних, продажних людей. Тоді мене поставили працювати за один верстат із продажним в’язнем. Лобанов Валерій лає владу, табірні порядки, продажність в’язнів, ділиться роздобутими продуктами, співчуває, випитує за що я покараний. Я признався, що за зберігання вибухівки. Напарник зацікавлено:

– А где взял?

Я ляпнув аби відчепився:

– Друг на карьере взрывником работал.

Увечері мене чомусь викликає начальник оперативної частини Саутін. Заходжу. Бачу: п’яний. Пригощає сигаретою. Подає аркуш і пропонує:

– Пиши явку с повинной!

Я здивувався: – Мне нечего писать – всё моё дело раскрыто.

Це розлютило його. Зірвався з місця. Стіл захитався, посипалися олівці, попадали папери. Підскочив до мене та й став бити, примовляючи:

– Ах ты, Бандэра недобитый!.. Я тебе не тот сопляк следователь, который вёл твое дело!.. Это тебе не Запад – здесь Сибирь!.. Здесь у меня ты быстро сознаешься, какой там у тебя друг на карьере работает!.. Жаль, не те времена, а то бы я тебя, сволочь, собственноручно шлёпнул бы!.. Знаю: хочешь на Запад! Так знай же, гад, что никто тебя туда не пустит, потому что там ты будешь работать в ЦРУ!.. Здесь ты у меня, сволочь, будешь гнить и подыхать до конца срока и не будет тебе никаких льгот, помиловок и скащух!.. Кстати, когда у тебя свидание?!.. Не лги, я проверю!.. Так знай же, гад, что нет и не будет тебе здесь свиданий никогда!

Уже носовичок червоний від крові, кров на столі, підлозі, а він все б’є, б’є і б’є.

Співчуття.

Досить несподівано у кабінет заглянув прокурор. Справа в тому, що того дня у таборі був суд, на якому розглядали справи про умовно-дострокові  звільнення. Вони, видно, разом пили, бо прокурор теж був п’яний. Опер мене відпустив, а сам пішов продовжувати пиячити.

Виходжу, витираючи кров. Бачу: напарник із нетерпінням чекає мене. Помітивши мене кинувся назустріч. Побачив кров і жахнувся:

– Неужели били?!.. Кто?!.. За что?!.. У – у, гады, сволочи!

І стільки щирого співчуття в його очах…

“Они в доску расшибутся, а свидания не допустят”.

Увечері “Абрам” так прокоментував цю пригоду:

– Уж если Саутин пообещал, что свидания тебе не дадут, то они в доску расшибутся, а свидания не допустят! Так и знай! Напиши родителям, чтобы зря не ехали!

Я так і зробив, але, як пізніше виявилося, рідні лист отримали занадто пізно…

“Что, Горбатюк, жаловаться вздумал?”

Через три дні мене знову викликав Саутін. Знову був п’яний. Знову бив. На цей раз мене врятувала сирена на вечірню перевірку. Я занепокоївся: так і буде мене бити до кінця строку? Що робити?..

Лише в трьох довірених приятелів запитав, як через волю відправити скаргу прокурору по нагляду за порядками в ув’язненні. Наступного дня Саутін зустрів мене біля вахти:

– Что, Горбатюк, жаловаться вздумал? Ну, смотри…

Щоправда, більше не викликав.

Побачення з рідними.

Довгоочікуване довгострокове побачення було мені по графіку 17-18 вересня. Мама з дружиною приїхали 16-го. “Абрам” попередив:

– Приехали двое из Москвы, чтобы длительного свидания тебе не допустить! Смотри – будь осторожен!

Той день випав на неділю, а щонеділі давали короткотермінові побачення і рідні цим скористались. Викликали мене. Зайняв місце в кабінці. Аж тут підбігає схвильований в’язень і настирно просить:

– Мне попало вести переговоры не по телефону, а напрямую, возле цензора. Вот облом какой, я ведь хочу договориться, чтоб деньги и мешок с продуктами занесли знакомому вольнонаёмному. Все срывается! Давай поменяемся местами! Выручи, мужык! Ну что тебе стоит?!

І то так нахабно, настирно вимагає – хоч в очі йому плюнь. Я зрозумів, що це підісланий в’язень – вони хочуть, щоб я розмовляв із рідними перед цензором. Чому я вирішив, що це “кумовка”? Нормальний чоловік попросить одного, другого, третього, мене попросить, а як я відмовлю, далі піде просити. Цей же підійшов тільки до мене, а як я відмовив, – сердито лаючись, побіг доповідати своїм хазяям, що завдання виконати не вдалося…

Розмовляли через подвійне скло по телефону. Зв’язок обривався, але я, показавши червоний від крові носовичок, зумів сказати головне:

– Ось як мене били й обіцяли, що зустрітися нам не дадуть. Не плачте та не принижуйтесь, бо це не допоможе.

Завдання ж то виконано…

Приходжу з роботи. (Була неділя, але наш загін працював без вихідних) Викликають блатні:

– Ты зачем, урод, змеёвка, сучка, на вахту бегаешь?!.. Здавать нас?!.. Да?!

Лізуть із кулаками. Ех, бачу, біда мені буде. Я на власному досвіді переконався та з чужих розповідей знав, що кожен в’язень проходить вербовку. Погодишся співробітничати – отримаєш усілякі пільги, заступництво та дострокове звільнення. Зрозумів: оця сволота отримала завдання спровокувати бійку, щоб був привід покарати позбавленням довгострокового побачення. Несподівано мене врятував дзвоник іти в їдальню.

– Ну, сучка, иди – после ужина продолжим!

В їдальні подають півлітрову банку з кашею, щоб я виніс для блатних: “Неси – твоя очередь!”

Думаю: Не візьму – буде привід для побиття. Якщо візьму, можуть на виході відібрати СППешники, але тоді вини моєї не буде. Та й порушення не запишуть – за це ще нікого не покарали…

Узяв. Очевидно, був умовний знак, тому що на виході мене схопили СППешники і… повели на “вахту”. Там черговий офіцер заявив, що це злісне порушення режиму і, як покарання, записав: “Лишить очередного свидания”.

Цікаво, що ту банку із кашею у мене не відібрали. І хоча мене, як і кожного у ті часи, постійно переслідувало відчуття голоду та від того відчаю на ту злощасну банку із кашею вже навіть дивитись не хотілося. Я кинув її біля огорожі, котра розділяє локалки. Краєчком ока помітив, що за мною хтось слідкує. Відійшов й став спостерігати. Ту банку підняв мій отой напарник – Лобанів Валерій й, оглядаючись на всі боки, пішов доїдати…

Приходжу в барак. Блатні не звертають на мене жодної уваги. А навіщо вже їм я?  Завдання ж то виконано…

“Что бы Бог ни делал  – все к лучшему!..”

Через годину “Абрам” викликав у радіорубку. Пригощав щедро чаєм, цукерками, бутербродами та заспокоював:

– Ты правильно сделал, что взял ту банку с кашей. Иначе тебя бы жестоко избили да ещё как виновник драки сидел бы сейчас 15 суток в штрафном изоляторе! Могли подложить тебе под подушку самодельный нож или деньги и результат был бы тот же! Запомни: в этой зоне настоящих блатных нет, – есть только волки тряпичные! Все до одного они голодные и поэтому продажные! Не расстраивайся, что бы Бог ни делал  – все к лучшему!..

На другий день мама до “хазяїна” ходила, – плакала, молила, принижувалася, але побачення так і не дали. Увечері двоє “розконвойників” знайшли мене – мама передала кусочок ладану, хрестик та записку, в котрій серед іншого був наказ привезти його додому.

“Выйдите на минутку”.

Існує закон згідно котрого кожен в’язень при відбутті третини терміну має право на пом’якшення режиму покарання – відправку на будови народного господарства. У таборі час від часу збирається комісія, котра долю кожного вирішує індивідуально. Викликали й мене. Відповідальний за загін офіцер (“отряднік”) встав й сказав: “Осужденный Горбатюк Николай Васильевич характеризуется положительно, правонарушений не имеет, план выполняет. Ходатайствую о направлении его на стройки народного хозяйства”.

Саутін нахилився до головуючого й щось прошепотів на вухо. Той до мене: “Выйдите на минутку”.

Через хвилину закликали й повідомили, що у пом’якшенні  режиму покарання мені відмовлено.

Не постоїш за себе раз, другий – відчують слабинку й будуть знущатись безперестанку…

Не всі в’язні витримували нестерпні умови табору на виживання. Там так: не постоїш за себе раз, другий – відчують слабинку і будуть бити, знущатись, щоб зігнати злість, зігрітись або розваги ради, доки не помреш. Так й Михайлу Халєєву повідбивали нутрощі від чого той скоро помер. Зазвичай в історію хвороби записували не справжню причину, а вигадану хворобу. Забрати тіло приїздив батько – офіцер радянської армії. Наполягав щоб зробили розтин тіла покійного. Та де там… Справу зам’яли, отож й скандалу не було.

“Да разве так вешаются?!..”

Життя і так було нестерпним, а тут ще двоє земляків усіляко принижували мене. Це спочатку в таборі шокувало, але згодом я щоразу переконувався: як тільки українець, то часто він виявляється сволотою. Я не обливаю брудом свій народ –  констатую факт.

Бригадиром адміністрація призначає такого в’язня, котрий зможе забезпечити виконання плану. Наш “бугор” іноді вилазив на штабелі тарної дощечки й зброєю добірного мату керував роботою таких само в’язнів, як і сам.

Самань Сергій родом із Підмосков’я, котрий прийшов у табір зі мною одним етапом, благає:

– Коля, сломай мне руку – не могу больше… Может, в санчасти выживу…

(У цьому таборі ця послуга коштувала 2 пачки сигарет.) Я відмовився. На другий день теж відмовився – умовляв не падати духом, триматись.

Пошикувалися йти в їдальню на обід. Одного немає. Кого? Сергія. Стали шукати. Знайшли побілілого з вірьовкою на шиї під пилорамою. Витягнули. Підійшов бригадир, оглянув і повчально:

– Да разве так вешаются?!.. Зрачки совсем не расширены!.. Живой он!.. Хочет, чтоб пожалели!.. Да под дурака он косит – работать не хочет!.. Мужики, бейте его!

Били ногами. Хто злість зганяв, а хто – щоб зігрітись. Уночі Сергій помер у санчастині. Цю новину мені радісно повідомив один із нашої бригади:

– Слыхал?! Кентюлик то твой крякнул ночью в санчасти!

Пізніше  ходили чутки, що Сергій перед смертю хлібом марив…

“Да не будите его – нам больше достанется!”

Вранці дзвоник іти у їдальню. Один не встає. Чути голос:

– Да не будите его – нам больше достанется!

Вертаємось з їдальні. А той лежить і від нього недобрий запах.

– Ты чё, пидар, навонял, сука?! – і стали щосили бити. А він… а він вже холодний! Віднесли в санчастину. Виявилося: отруївся рибними головами, котрі назбирав на смітнику біля їдальні.

“Есть у русского человека бескорыстная любовь к подлости. Он ничего от этого иметь не будет, но гадость ближнему сделает”. Н.В.Гоголь

Більшість в’язнів голодували, а голодним, ясна річ, усяка робота не в радість. Звідси й відношення до своїх обов’язків та один до одного. Ось стандартна сцена: На фоні сторожових вишок та кричущої табірної безгосподарності сновигають обірвані, голодні люди. Біля кучі обрізків деревини керівник виробництва картає верстатника:

– Из этой заготовки можно было ещё одну тарную дощечку выстрогать, а ты её в отходы выбросил! Да ты же враг народа, … твою мать! В ШИЗО, сволочь, захотел!? Так это я тебе, гадина, быстро организую!

“Слыхал, хохол, – земеля то твой крякнул вчера!”

Прибув новий етап. Попався земляк – Ніфонтов Ігор із Феодосії. І якось так швидко опустився, а на таких зганяють злість, заставляють працювати замість себе…

Я до нього кажу:

– Тримайся. Мені теж важко. Усім важко. Скоро весна – легше буде…

Схуд, осунувся, зігнувся, захворів і помер в санчастині.  Знову мені злорадно повідомили:

– Слыхал, хохол, – земеля  то твой крякнул вчера!..

Нічого дивного в такій поведінці не було. Не було тому, що сучий табір це тотальна ненависть, злорадство. Один в’язень, не витримавши знущань, повісився. Так на тіло покійника в’язні злорадно плювали, лаяли останніми словами.

Смерть в’язня в таборі була звичним явищем. Загонів у таборі 15 отож, якщо чоловіка вбили, то в’язні злорадно говорили: “Перевели на 16 отряд”. (Малось на увазі кладовище поза табором…)

Сергія та Ігоря вбив табір, але я винуватив себе: Я живий, а вони – ні. Чому не поліз у бій захищати? Чому не підставив плече? Чому не віддав свою пайку? Таким чином, можливо вони б вижили?..

Моральна підтримка.

Головний телефоніст табору часто викликав. Я у нього прибирав, чистив чоботи, пришивав ґудзики, а він пригощав мене хлібом, цукерками, цибулею, іноді комбіжиром з їдальні. Якось я чимось не догодив, а він  того дня був дуже розлючений. Кинув злорадно мені:

– Это ничего, что за тебя заступаются на Западе, подохнешь здесь, как собака!

Я дуже зрадів. Ця новина була мені величезною моральною підтримкою.

Довгострокове побачення.

Через декілька днів “Абрам” чомусь став напрочуд лагідним. Говорив що, використавши свій вплив на адміністрацію, може добитись для мене позачергового побачення. Підсунув два аркуші паперу:

– Пиши заявление на свидание и текст телеграммы домой. Свидание 6 февраля. Если все комнаты будут заняты, другого лишат, а тебе дадут!

Із цього епізоду я здогадався, що на Заході неабияк заступаються за мене. По табірних законах наступне побачення могло бути лише через 6 місяців, тобто, не раніше 17 березня, а тут поспіхом призначають на 6 лютого…

Мама з жінкою приїхали своєчасно. В той день “Абрам” закликав до себе й змовницьки запропонував:

– Свидание тебе хотят дать на сутки. Пиши заявление о прийоме в СПП, а я уговорю начальство, и ты будешь “балдеть” двое суток! Не бойся, это пустая формальность. Никто об этом не узнает и на плац тебя с красной повязкой не погонят…

Я узяв підсунутий аркуш із зошита й написав заяву – кожна хвилина була на вагу золота тому що… Це на волі я дотримую слова, а в таборі порядки інші: обманути “хазяїна” не “западло”. Обіцянка-цяцянка, адміністрації радість, а мені зайва доба спілкування із рідними…

Приводять нас, щасливчиків, в будинок побачень. Заходжу в першу-ліпшу кімнату. Чую:

– Нет, Горбатюк, тебе – сюда!

Хм?.. Яка різниця?.. Чому саме в цю?.. Підслуховувати будуть, – здогадався. Я цілком нормальний мужчина в житті та і в ліжку також… Але, яке задоволення, ніжності можуть бути, коли знаєш, що КДБісти записують на магнітофон та глузливо коментують кожне слово, кожен скрип пружини…

Серед новин із життя сім’ї, села та міста мама повідомила, що минулого разу перед поїздкою на побачення батькова сестра нагадала на картах таке: “Микола живий і ви його побачите, але зустрітись вам не дадуть”. Це означало, що минулого разу відмова у побаченні для рідних не була несподіванкою.

Дві доби я мовчки писав для “радіо Свобода” репортаж із цього заповідника імені Берія. Як переправити цей репортаж, пояснив у коридорі, але саме слово “лист” все ж декілька разів було в кімнаті необережно сказане.

Дві доби пролетіли швидко. Настала пора прощатися. Я попросив дати грошей. Мама до мене стурбовано:

– Вас же обшукують, бо гроші у таборі заборонені… Як пронесеш?..

Кажу: – А я в тапочки заховаю.

– Ой, дивися, синку, – якісь недобрі у мене передчуття…

Гроші 225 крб. я заховав у шкарпетку. Знімаючи їх для шмону, затис гроші у руці, а коли одягав, поклав непомітно назад. Контролери напрочуд ретельно перевірили тапочки і, не знайшовши грошей, були дуже розчаровані, дивилися на мене, як на обманщика. Наївно надіявся, що ті комітетники дозволять пронести жменю дешевих цукерок, дві пари шкарпеток, зошит, декілька конвертів, ручку, запасні окуляри. Мені на те суворо: “Не положено!” Та один із них усе ж виявився добрішим – простягнув окуляри: “Возьми – это глаза твои”.

“На шпалозавод его, – больно умный!”

“Абрам” відразу закликав до себе у “кільдим”. (склад електрообладнання) Розпитав новини. Відійшов до свого помічника Рахімова і тихо, але так щоб я чув, каже:

– Обыскали обеих женщин. Нашли какое-то письмо. Оперчасть разбирается…

Ввечері викликав й сказав довірливо:

– У твоих нашли какое-то письмо… Опять этот подонок Саутин будет тебя убивать. Вот бумага. Пиши, что за письмо и кому, а я постараюсь уговорить начальство, чтоб тебя не трогали…

Якщо лист у них, то відпиратись безглуздо: описав усе, що було в листі. На другий день викликали після роботи на “вахту”. Чую команду: “На шпалозавод его, – больно умный!”

“Дух истинного производства”.

Нічого не вдієш – беру постіль та йду в барак 2 загону. Заходжу. Біля тумбочки стоїть гурт блатних. Один із них злорадно вигукнув:

– О! Прилетели к нам грачи – пидарасты москвичи!

В цьому привітанні не було нічого дивного, – так зустрічали кожен етап. (Пізніше я зрозумів, чому скрізь так не люблять людей зі столиці: їх життя заставляє бути продажними – міняти переконання разом із передовицями партійних газет. Інакше не проживеш тому що.)

Хтось блатних написав від мого імені та пустив по руках таку заяву: “Прошу перевести меня на шпалозавод, так как я желаю ощутить дух истинного производства!”

Читають та сміються. Один із них підійшов до мене впритул і єхидно сказав прямо в очі:

– Уже завтра ты ощутишь дух истинного производства!

Дивлюсь: загін переповнений. Сплять навіть у роздягальні та умивальнику. Чути брудну лайку, крики, звуки ударів, зойки, сміх – це блатні в умивальнику перевіряють простих трудяг на наявність вошей. Викликали і мене. Я після побачення був у новій білизні отож обійшлось без екзекуції. (Узагалі то, воші були звичним явищем – усі тілогрійки у роздягальні висять поряд так, що “кнацики” інтенсивно мігрують.) Коли ж повернувся до своєї “шконки”, то до мене інші блатні кинулись:

– О! Так у тебя же бельё нульовое! А чё, “набьём макли”? (Пропонує обмін.)

Відмова викликала невдоволення: – Прикнокаем на работе, с-сука!

Вранці в їдальні посадили за край стола. Отримав черпак рідкої каші та пайку хліба. Чаю зовсім не дісталося.

“Ловко же ты притворяешься, с-сука!”

У строю, як новачкові, довелося йти позаду колони. За нами йшли блатні, а вже за ними – солдати із собаками. Блатні розважалися тим, що ногами підганяли задніх. Якщо ж на шляху траплялась калюжа, то блатні особливо скаженіли, щоб насолодитись видовищем форсування трудягами водної перешкоди. Та якось вже дійшли, хоча мені теж добряче дісталось. Поставили на транспортер сортувати дошки. Добре, коли верстати скидають дошки, брус, горбиль рівномірно. Коли ж скидають залпами, тоді важко висмикнути потрібну дошку. Першого разу бригадир сортировки відштовхнув мене, вимкнув транспортер та допоміг розібрати завал. Наступного  разу схопив палку і безжально бив куди попало…

Пізніше перевели в цех. Дали тупий шкуровочний ніж і поставили ошкурювати шпали. Працюю. Підходить блатний з іншого потоку:

– Иди работай на мой поток! Там твое место!

Пішов. Працюю. Підходить бригадир:

– Вернись и работай там, где я тебя поставил! Понял?! Да?!

Вернувся. Працюю. Підходить той блатний вдруге і зі словами: “Ты почему ушёл, сука!” схопив дерев’яну лопату та щосили врізав по голові. Я втратив свідомість і впав. Очевидці розповідали, що він ще ногами мене добивав. Якось очухався. Встав. Підходить навальник першого потоку Павлов Ілля і єхидно так прямо мені в очі:

– Ловко же ты притворяешься, с-сука!

Шалений темп роботи…

Узагалі-то ошкурювати шпали повинні четверо, але в дійсності працюють двоє – інші розсілися на лаві й палять цигарки та час від часу матюками, кулаками підганяють працюючих за них. Верстатник же видає норму 400 шпал без перепочинку – заробляє умовно-дострокове звільнення. Мороз градусів 30. На багатьох вікнах відсутні шибки, замість дверей дверні пройоми так, що гуляють протяги. Темп роботи такий, що вгору глянути ніколи, мочились прямо в цеху. Білизна прилипає до тіла, піт заливає очі. Зняв шапку. Це помітили ті двоє, що відпочивали на лаві. Підскочив один:

– Ты чё, спецом шапку снял, чтоб заболеть и в санчасть съехать?! А ну одень, с-сука!

Ударив рукою, добавив ногою.

Вечеря.

Настав довгоочікуваний час вечері. Доки всіх зібрали, пошикували, порахували то й вечеря прохолола. Біля дверей їдальні колотнеча – усі ломляться першими, щоб вибрати більшу пайку хліба та порцію каші. Та ще й блатні ззаду щосили напирають, щоб зчинити ще більшу штовханину та від душі посміятися. Вони не переймаються – їм місця займуть. Можна, звичайно, не поспішати – порцій усім вистачить, але останніми заходять “опущені”, отже, доведеться сісти біля них, а це викличе насмішки, глузування.

Миска впала на підлогу та каша не розлилась – замерзла. І це не дивно – приміщення їдальні із тонких дощок. Їсти потрібно швидко, щоб прибігти першим скидати шпали, коли включать транспортер. Запізнишся – розкумарять. Потоків чотири отож не усі можуть бути першими. Неповоротких лупцюють. А що, блатним хоч якась розвага…

Я – “хохол”, “Бандэра”, “очкарик”…

Ось там я й відчув дух істинного виробництва. “Рахімчику” (помічникові Абрама) набридло мої окуляри ремонтувати. Спочатку, від удару в центрі скла утворилась дірка. Пізніше те скло розбилося на 7 сегментів. Після чергової розкумарки спочатку один сегмент загубився, потім – другий. Довелося із сірника зробити розпорку щоб трималися ті 5 сегментів, що залишилися. А де взяти нові окуляри? Чекаєш бандеролі більше місяця – це час листа додому та бандеролі у зворотному напрямку. А без окулярів ніяк не можна, робота шкуровщика вимагає пильності: не доглядів – розкумарять без зайвих розмов. Особливо важко було в другу зміну. Мороз уночі посилюється. Темно. Дорога слизька. Усі закуталися шарфами, тільки очі блищать. Я ж так не можу: тепле повітря з рота та носа потрапляє на скельця окулярів й там замерзає. Без окулярів теж не можна – нічого не видно. Спіткнешся – задні затопчуть. Вимушений був не закутуватись шарфом, от і відморозив носа. Вигляд у мене був у ту пору досить непривабливий: худий, беззубий, обличчя в синцях, побиті окуляри, задзьобаний ніс. У нас же завжди праві сильніші. Коли закінчуються словесні аргументи, то зазвичай звертають увагу на національність, фізичні вади і в хід пускають кулаки. От і був я “хохол”, “Бандэра”, “очкарик”…

Людське щастя.

Долю кожної людини формують випадковості. Ось для прикладу повчальний епізод. Поклав окуляри в нагрудну кишеню й став задумливо дивитися на сяючі від променів сонячного світла засніжені гірські вершини. Аж тут удар в груди. І саме в те місце куди я поклав окуляри! Почув як хруснули скельця. Я ошелешено: – За что?

А той блатний з докором: – Стоишь тут!

Якби він вдарив втричі сильніше, але в інше місце, то мені не було б так боляче. Боляче було тому, що без окулярів біда – усе пливе перед очима, тикаєшся, як сліпе кошеня. Того мерзотника я добре запам’ятав – він був земляком “Абрама” й мені та іншим в’язням усілякі підлості робив. Прізвище у нього було Брычев.

Розкумарка.

Попасти під розкумарку просто. Устав за 15 хвилин до команди “підйом”. Тихенько застелив верхню “шконку”. Але… скрипнула половиця під ногою. Той знизу зірвався, як собака з ланцюга. Розкумарив а потім ще й пхнув ногою. А що – весело. Сміються: як-не-як, а хоч якась розвага… І нічого сам не вдієш проти вовчої зграї. А почнеш збирати спільників, щоб підняти бунт – хтось видасть і…

“Совсем обнаглели, с-суки!”

Несемо матраци з прожарки. Старшина кричить: “Заходите в сапогах – я разрешаю!”

У моєму “проході” блатні пили міцний чай. Карпов Петро, щоб показати себе перед усіма, вискочив і зі словами: “Совсем обнаглели, с-суки!”, ударив мене кулаком в обличчя. Я ж, витираючи кров, став у молитві просити Бога розсудити нас. У таборі цілковитий “беспредел”. З кожним із простих в’язнів подібне траплялось досить часто.

“Где деньги, с-сука?!..”

Тоді після побачення гроші дав, на власну думку, порядним людям. Обіцяли багато, але нічого з омріяного харчу від жодного з них я не бачив. Про те, що я мав гроші довідалися блатні. Закликали в “пилоточку”. Схопили палки, дерев’яні молотки та й кинулися бити. Кричать:

– Где деньги, с-сука?!.. Почему нам не отдал?!.. Мы бы то тебя одели, накормили, мазу бы за тебя потянули! А так, из твоего стольника мы у тех уродов только червонец догнали!..

Після чергового удару молотком по голові я знепритомнів. Для того, щоб привести мене до тями, один із них плював мені в обличчя і реготав. А що вдієш? Тут нема один на один, а сам проти “шоблы” не попреш…

Пізніше вдруге закликали і… люб’язно пригостили вечерею та запропонували прислужувати – боялися, що після роботи я їх “здам” адміністрації.

У цьому таборі в’язні не помирали, а “крякали”. Смерть була принизливою ознакою поразки, програшу у війні за виживання. От тому то й хотілось вижити, викарабкатись, перемогти, щоб сказати у день звільнення в небо омріяне: “А все-таки я зміг! “, і тому я погодився.

“Ти, Господи, розсуди нас…”

Коли мене безневинно б’ють, то я, витираючи кров, молюся. Молюся Богові: “Ти, Господи, розсуди нас… Може, то я винен… Господи, Ти судія всієї Землі, отож розсуди нас справедливо…”

Здавна помітив, що коли заводиш розмову про Бога, то найчастіше дивуються: “Невже коли мене вдарять по правій щоці я повинен підставити ліву!?” Істина у тому, що в подібному випадкові запускається механізм Господньої відплати. Як свідчить історія, багато пророків, проповідників, праведників постраждало від безбожників, але кожен богопротивник рано чи пізно був покараний Богом. Ні, Бог не лупцює грішників  палкою – обставини життя,  доля  повертається їм на погибель…

Не відплачую злом за зло, отож, на мені ланцюжок ненависті обривається. Я день починав та закінчував щирою молитвою, і Господь вберіг мене. Тут, у таборі, я зрозумів, що слово “чаша” означає “доля”. Коли я обіцяв Богові, що зможу пити ту чашу, котру пив Ісус, то, виходить, обіцяв, що зможу… розділити Його долю!

А так і було. Дали мені в учні новачка. Уважно слухав мене. Їв з однієї миски, а потім продав. Був неправедний суд. Зарахували до злочинців. Ділили одяг, били по голові, плювали в обличчя… Тільки якщо дві тисячі років тому зрадником виявився один з дванадцяти, то зараз – один з одного. Тоді Іуда був любителем, сьогодні – професійним чорнокнижником із КДБ. Той розкаявся, цей же радісно отримував гроші та зірки на погони.

Думи мої, думи…

В умовах жахливого “беспределу” найважче було… не з’їхати з глузду, як казали у таборі, не “поїхати по фазі”.  Мусив завантажувати розум молитвами та спогадами. Дійшов висновку, що… саме провидіння вело мене сюди. Будь-яка дрібна випадковість могла все змінити. Я в щирій молитві обіцяв Богові, що зможу “пити ту чашу, котру пив Ісус Христос”, та просив дати пити ту чашу. Плануючи акт самопожертви, молився та все в небо вдивлявся: “Чи благословляєш мене, Господи?” Знаку, який би я зрозумів як “так” чи “ні”, не було але, як я зараз розумів, випадковості стали працювати на… повторення долі Ісуса Христа – запустився велетенський механізм містичного провидіння.

Сушив компоненти вибухових пристроїв на покрівлі будинку – спекота в ті дні стояла страшенна. Їхав додому на обід. Небо затягло темними хмарами. Вийшов на зупинці. Ось-ось дощ змиє мою працю, в результаті народ мій так і залишиться в рабстві! Ударив грім. Вітер зняв хмару пилюки. Перші важкі краплини упали біля моїх ніг. Відчай охопив мене і я, поглянувши вгору, став благати: “Господи, відверни цей дощ!” І… о, диво: несподівано вітер вщух, а ці перші краплини дощу стали останніми – хмари посунули далі, і дощ сипонув за селом.

І та спричинена замиканням електрокабелю пожежа на горищі будинку могла спалити всю мою працю, якби виникла хоча б на день раніше… Це я сприйняв би як знак від Бога, отож, ясна річ, відмовився від своїх планів.

І ніби випадково мій погляд упав на те оголошення, а в душі виникло бажання поїхати в туристичну поїздку. Далі все пішло як по маслу… Якби жереб чергувати на комуністичне свято 1 Травня випав не мені, або погода того дня була хорошою, то вітром не зірвало б той плакат. Відповідно, не мав би неприємностей на роботі, отож, не витратив би спересердя заощаджені гроші.  Це привело б до того, що я поводив би себе з агентом КДБ зовсім інакше – ради омріяної поїздки за кордон грав би роль фанатика комуністичної ідеї.

Більше того, скільки раз я міг покалічитись чи загинути, але… чудом залишався неушкодженим. Ось для прикладу повчальний епізод. Одного дня я допустив фатальну помилку: закупорив двадцятилітровий бутиль із хімреактивами і, взявши в руки, став колихати, щоб прискорити реакцію. Від тиску парів бутиль вибухнув у мене в руках, але… жоден осколок скла, жодна крапля киплячої суміші азотно-сірчаної кислот не потрапила на обличчя, хоча тримав бутиль майже впритул! Отож, – робив висновок я, – це Господь врятував мене! Зрозуміло, що в іншому випадку мені було б  уже  не  до  політики…

Об’єктом охорони нашої охорони була установа, котра вербувала законослухняних громадян на розбудову промисловості так званих “дружніх держав соціалістичної інтеграції”. Наш відділ позавідомчої охорони підпорядковувався МВС, отож цілком логічно що й нас, простих електриків, службовці МВС-КДБ вважали за своїх.

Якось керівник тієї контори (працівник спецслужб у відставці – інших на подібні посади не приймали) запитав довірливо: “Хочеш попрацювати за кордоном, світ побачити, інвалютних чеків заробити?” Я радісно погодився. Тоді він, пильно поглянувши мені в очі, майже пошепки запитав: “А ти в армії служив?”

“Ні” – признався я. Тоді він на це відверто: “Я то міг би, так би мовити, “по блату” оформити на тебе документи, але старатись безглуздо – їх не затвердить Москва!” І цього разу я пролетів, як фанера на Парижем.

Щоб не з’їхати з глузду, завантажував свій розум спогадами, молитвами. До дрібниць пригадував безтурботне дитинство. Як же гарно тоді пахли квіти, співали пташки! Якими же духмяними та смачними були ягоди та фрукти зірвані у бабусиному саду! Як неповторно пахнув перший сніг і яку же радість викликало катання на саморобних санчатах та дешевих дитячих лижах! Згадував як у теплу пору року на купленому батьками трьохколісному велосипеді полюбляв форсувати калюжі. Розумів, що квіти пахнуть та пташки співають у всі віки однаково, але тільки у дитинстві життя має настільки неповторні, яскраві  кольори. Згадував подарований батьками іграшковий винищувач із сопла котрого при злеті та посадці летіли іскри. Ось тоді в мені й зародилась мрія у майбутньому стати пілотом винищувача. Друг, котрий жив поряд, мав іграшковий танк. Коли сварилися він погрожував: “Виросту, стану танкістом й твою хату розчавлю”.

Я ж на те гордо: “А я твій танк та хату розбомблю – літаки сильніші за танки”.

Пізніше той винищувач я розібрав й причину іскріння виявив: заднє колесо ковзало по камінчику, як у запальничці при висіканні вогню.

Пригадувались дитячі забави та провини за котрі бувало батьківський ремінь гуляв по моєму голому заду. Якось пожалівши жаб, котрі плавали у брудній калюжі, наловив їх та й кинув у чисту воду домашнього колодязя. Пожалівши гірке собаче життя прив’язаного собаки, насипав у миску доволі цукру. Пізніше за мою наївну доброту батько добряче лупцював мене своїм ременем, пояснюючи при тому, що брудна калюжа є рідною стихією жаб, й що собаки не їдять цукру у чистому вигляді. Пригадував криту соломою глиняну бабусину хату у котрій провів дитинство, зимові ночі на натопленій печі, запах друкарської фарби Букваря та сюжети перших самостійно прочитаних книг. Пригадував смак в той час нам усім звичних ласощів: окрайця хліба посипаного цукром та змоченого водою для того, щоб той цукор не розсипався, печеної у багатті картоплі, печених у духовці яблук, диких груш гниличок. Згадував радісний вираз обличчя бабусі та її голос під час кожного повернення пари ластівок у зліплене ними під стріхою гніздечко.

Коли не спалося, згадував вивчений напам’ять вірш Т.Г.Шевченка:

Не спалося, – а ніч, як море.
(Хоч діялось не восени,

Так у неволі.) До стіни
Не заговориш ні про горе,
Ні про младенческие сни.
Верчуся, світу дожидаю,
А за дверима про своє
Солдатськеє нежитіє
Два часовії розмовляють.
Така ухабиста собой,
И меньше белой не дарила.
А барин бледненький такой.
Меня-то, слышь, и подсмотрили,
Свезли в Калугу, и забрили.
Так вот те случай-то какой!
А я… аж страшно, як згадаю.

Я сам пішов у москалі;
Таки ж у нашому селі
Назнав я дівчину… Вчащаю
І матір удову єднаю.
Так пан заклятий не дає.
Мала, каже; – нехай, дождуся.
І, знай, вчащаю до Ганнусі.
На той рік знову за своє;
Пішов я з матір’ю просити.
“Шкода, – каже, – і не проси.
П’ятсот, – каже, – коли даси,
Бери хоч зараз…” Що робити!
Головко бідна! Позичать?
Та хто таку позичить силу?
Пішов я, брате, зароблять.
І де вже ноги не носили,
Поки ті гроші заробив.
Я годів зо два проходив
По Чорноморії, по Дону…
І подарунків накупив
Найдорогіших… От вертаюсь
В село до дівчини вночі –
Аж тільки мати на печі,
Та й та, сердешна, умирає,
А хата пусткою гниє.
Я викресав огню, до неї…
Од неї пахне вже землею,
Уже й мене не пізнає!
Я до попа та до сусіди,
Привів попа, та не застав –
Вона вже вмерла. Нема й сліду
Моєї Ганни. Я спитав
Таки сусіду про Ганнусю.
“Хіба ти й досі ще не знаєш?
Ганнуся на Сибір пішла.
До панича, бачиш, ходила,
Поки дитину привела
Та у криниці й затопила”.
Неначе згага запекла.
Я ледве-ледве вийшов з хати,
Ще не світало. Я в палати
Пішов з ножем, не чув землі…
Аж панича вже одвезли
У школу в Київ. От як, брате!
Осталися і батько й мати,
А я пішов у москалі.
І досі страшно, як згадаю.
Хотів палати запалить
Або себе занапастить,
Та бог помилував… А знаєш,
Його до нас перевели
Із армії чи що?

Та что же,
Ну, вот теперь и приколи.
Нехай собі. А бог поможе,

І так забудеться колись.
Вони ще довго говорили,
Я став перед світом дрімать,

І паничі мені приснились

І не дали, погані, спать.

Якщо тверезо оцінювати тогочасне життя, то виходить так, що багачі своєю непорядністю спровокували, накликали на власні голови народний гнів. Пізніше спалахнула соціальна революція і скривджені люди усе їм пригадали: лились ріки крові, палали розграбовані маєтки… Багато хто й зі мною поступав підло а це означає, що в смутні часи я би мав моральне право поквитатись із своїми кривдниками. Ось, для прикладу, мій зрадник продав мене й за ті срібняки побудував собі будинок. У випадку “революції” я міг би взяти у прокурора дозвіл та гурт озброєних “революціонерів” й цілком законно той будинок “експропріювати”. І жодних докорів сумління…

У пам’яті спливали розповіді мами про історію нашого роду. З них дізнався, що мій прадід був дуже працьовитим і, відповідно, досить багатим землеробом. Мав шестеро дітей й кожному побудував житло, виділив чималий земельний наділ, дав худобу та знаряддя для господарювання.

У 1929 році у наших краях селянам пропонували переселятись у Канаду. Двоє з нашої родини продали усе що мали та й поїхали на чужину – розуміли: наш край споконвіку є ласим шматком, полем битви між різноманітними “визволителями”. От і поїхали якнайдалі, на самий край землі шукати спокійного життя. (Людина має право жити де забажає й гріха у виїзді за кордон на постійне проживання немає.)

Бабуся з дідусем відмовились підтримати компанію бо й тут жили досить заможно: мали найкращий у селі будинок, чималий наділ землі та велике господарство. А через десять років спалахнула війна – прийшли “червонозоряні визволителі” й селян із своєю землею та усім майном силою примусили об’єднатись у колгосп. Невдовзі від комуністів наш край “звільнили” нацисти і… самі ж й стали панувати на наших землях. Бабусин будинок відразу зайняли німецькі офіцери, отож сім’я була змушена переселитись у хлів. Бабуся прислужувала їм, але пізніше жодного разу не згадала поганим словом. Військові є людьми підневільними – влада послала воювати на чужину й вони були змушені виконати наказ. Офіцери у вільний час бавилися з бабусиними дітьми, пригощали солодощами, показували фотографії власних дітей. Пам’ятаю, бабуся розповідала трагікомічний випадок. Офіцери наказали їй приготувати хороший обід – чекали високих гостей. Стіл вже накритий, а гості запізнювались. В цей момент в кімнату зайшов солдат. Не побачивши поблизу начальства, налив собі шнапсу, випив та добряче наївся. За цим усім мовчки спостерігав улюбленець офіцерів собака Шльот. Офіцери дуже любили ту вівчарку – м’ясом та шоколадом так вгодували, що шерсть аж блищала. Аж ось зайшов офіцер й запитав бабусю хто тут пив та їв. Бабуся не хотіла наживати ворогів серед простих солдатів й тому жестами пояснила, що обличчя не запам’ятала. Тоді офіцери пошикували усіх вояків і Шльот кинувся на зловмисника. Як же вони того бідолаху лупцювали…

Згадував розповідь батька. Під час окупації він подружився із молодим німецьким офіцером, котрий квартирував по сусідству. В лютому 1944 року радянська армія визволила наш край від німців й мого  майбутнього батька призвали в армію. Їхня військова частина приймала участь у бойових діях, пізніше охороняла полонених німців, котрі відбудовували зруйновану промисловість Союзу. Одного дня батька пильно розглядав якийсь полонений. Пізніше підійшов і запитав: “Василь, ти?!” Це був той самий батьків приятель! Попрохав: “Повідом своїм, що я є членом партії антифашистів й засвідчи, що під час окупації я не робив людям ніякого зла”. Батько так й зробив і невдовзі його колишній приятель зник. Через три місяці біля військової частини зупинився легковий автомобіль. За кермом сидів вгодований, гарно одягнений той самий батьків приятель. Запросив у ресторан. Щедро пригощав, дякував і розповідав, що його відгодували, одягнули, навчили як себе поводити й завтра відправляють зайняти керівну партійну посаду у соціалістичній частині Німеччини. Згадував усе сказане батьком, але ім’я того німця так й не спливло в пам’яті.

Під час німецької окупації селом проходили монашки із іконою Богородиці й пророкували, що там де вони пройшли усі будинки вціліють. Постраждає ж лише частина села, котру вони оминули. Через три роки нацистів прогнали “червонозоряні визволителі” і… самі ж зайняли їхнє місце. Бойові дії не зачепили наше село й лінія фронту уже гуркотіла за десятки кілометрів, тож селяни раділи, що те пророцтво  не збулось…

На окраїні села квартирували молоді солдати. Одного дня, коли новобранці були на маневрах, у селі з’явився солдат, котрий розпитував місцезнаходження загубленої ним військової частини. Увечері стомлені бійці повернулися й селяни розповіли командирові, що їх розшукував якийсь підозрілий вояк. Командир здогадався, що то був ворожий розвідник й негайно вивів бійців у поле. Уночі над окраїною села з’явився ворожий бомбардувальник й “завісив ліхтар” – скинув освітлювальну ракету котра повільно опускається на парашуті та декілька бомб. Від вибухів загорілися будівлі селян. Не помітивши панічної метушні вояків, пілот зрозумів, що вийшла помилка й відлетів геть.

Селяни спочатку кинулись гасити оселі та вогонь охопив клуню у котрій “визволителі” зберігали боєприпаси. У палаючій споруді почали гриміти вибухи тож перелякані люди поховались хто де міг. Бабусина родина знайшла притулок у глибокому погребі.

Тієї ночі наступав Великдень. Удосвіта йдуть прихожани із корзинами освяченої їжі а вдалині… палає окраїна села. Ще й до того здійнявся сильний вітер й вогонь став перекидатись із хати на хату. Частина села, котру оминули монашки, вигоріла до тла й великий бабусин дерев’яний будинок у тому ж числі. Усе добро, весь скарб знищив вогонь, отож довелося викопати землянку й будувати хату із віхтів обмазаної глиною соломи.

Ось так і справдилося пророцтво монашок відносно частини села, котру вони оминули. Пізніше одна із монашок, котрі ночували в бабусиній хаті, напророчила мамі, що у неї буде проплаканий вік. І це пророцтво справдилося: ради виживання важко працювала спочатку на цегельному заводі, пізніше в колгоспі. Вела господарство, доглядала хворих батьків. Вийшла заміж, народила мене. Робота важка, дома худоба та господарство, батьки хворіють, чоловік потрапив у жахливу аварію, я малим часто хворів. Виріс й ось пішов по тюрмах та таборах. Проплаканий вік…

За рік до мене народився мій зрадник. Виріс, в КДБ влаштувався й там гроші добрі заробляв отож не був у його мами проплаканий вік…

От, – думав я, – якби не той розкішний дерев’яний будинок, котрий далекі предки пожаліли залишити, то й вони емігрували б у Канаду разом із хитрими родичами та односельчанами. І чого той будинок не згорів раніше, у часи еміграції? Тоді, можливо, народився б я у нормальній, вільній країні і жив би собі щасливо. (Ясна річ, якщо у державі справді демократичний устрій, то невдоволення, й відповідно, політв’язнів там не буває.) От і вирощував би я там на власній фермі зернові для колгоспного Радянського Союзу.

А й справді: односельчани, котрі колись наважились емігрувати на край світу виявилися людьми не дурними. Ще в часи коли постаті Гітлера навіть на горизонті не було, їм вистачило розуму зрозуміти, що Україна знаходиться у центрі Європи і є ласим шматком, ареною битв наймогутніших держав за сфери впливу. А так воно і є насправді. Споконвіку “визволяти” наш край приходять усі кому не лінь і приносять із собою свою ідеологію, мораль, проблеми: війни, революції, громадянські війни, розруху, голод, колективізацію, репресії, ополячення, русифікацію, онімечення, тюрми, табори, висилки у Сибір та Німеччину та безліч інших негараздів.

Жили у селі звичайні люди. Добробут їм забезпечувала важка праця на родючій землі та утримання домашнього господарства. Громада ділилась на класи за рівнем добробуту: ті хто у поті лиця працювали з ранку до вечора, ті були багатшими. Лежні ж, відповідно, були біднішими. Бідні дещо заздрили багатшим, але відкритої ворожнечі не було – моральність підтримувала віра у Бога. (Закон Божий викладався у школах) Коли польські жандарми спіймали радянського шпигуна, то усе село збіглося подивитись на людину, котра не вірить у Бога. Прийшли червонозоряні “визволителі” й зробили усіх рівними у бідності. Тут вже село розділилось за іншою ознакою: на прихильників та ворогів комуністичної ідеології. Божеством, іконою став Сталін, заповідями… марксизм-ленінізм та моральний кодекс будівника комунізму! Тепер вже пальцями тикали на тих, хто вірує у кимсь колись вигаданого Бога…

Пригадував як у період так званої “хрущовської відлиги” в село приїхав гість із Канади. Він колись емігрував і при нагоді відважився провідати край своєї юності, друзів дитинства. Родичі та друзі зустрічали гостя на вищому рівні: столи ломилися від напоїв та різноманітних домашніх делікатесів. У день приїзду гостя ми із товаришем наламали бузку та й піднесли колишньому землякові. Той нам віддячив блискучою монетою. Нещодавно пройшла грошова реформа й нам малим тих двадцять копійок були великим скарбом. Це ж можна було придбати два квитки у кіно або купити двісті грамів халви у сільському магазині. Світла тоді у селі ще не було – кінопроектор сільського клубу отримував струм від переносної дизельної електростанції.

Та попри усі сподівання багатьох друзів дитинства гостеві побачити не судилося – більше сотні односельчан загинули у боях із різноманітними визволителями та братовбивчій війні між прихильниками та ворогами комуністичної ідеології. Частина загиблих навіть не були поховані за християнським звичаєм у ріднім краї – полягли у боях на чужині, згинули у сибірських таборах та засланні…

Гарно одягнений, огрядний гість розповідав як заможно його родина живе у Канаді. Хвалився, що має власний ресторан і грошей стільки, що дітям та онукам вистачить. Фотографував бажаючих й відразу вручав готові фотографії. Запевняв, що годинник на його руці заводиться від помаху руки. Подібні досягнення “капіталістичного” світу усіх присутніх тоді неабияк дивували. На фоні післявоєнної розрухи та замучених колгоспників канадець виглядав паном. Селяни розповідали гостеві як страждали від численних “визволителів” а як їм живеться сьогодні той сам бачив. Гостював він і у нашій хаті. Запам’яталась сигара, котру “капіталіст” час від часу розкурював. Хтось із родичів жартома запропонував залишитись назавжди. Той кисло посміхнувся й відповів: “Ви не бачили справжнього достатку, отож не розумієте наскільки бідно живете…”

Планував побути у рідних краях два місяці а витерпів лише два тижні.

То правда, що Україна є полем битв супердержав за сфери впливу а люди заручниками, гарматним м’ясом. Радянська влада розміщувала на території України бомбардувальники, шахти із ядерними боєголовками націленими на Європу та США. Це означає: у випадку війни по тих військових об’єктах були б нанесені ядерні удари. Зрозуміло: наслідки збройного конфлікту двох військових блоків для нашого народу були б фатальними.

Думки калейдоскопом змінювали одна одну. Пригадував шкільні роки, п’янке відчуття першого кохання, навчання у технікумі. Ще до навчання, на вступних екзаменах закохався у вродливу  абітурієнтку. Поглянув на результати іспитів й дуже зрадів: ми обоє пройшли конкурс. Щоб стати вартим красуні став інтенсивно займатись спортом. І де тільки сила та бажання брались! Здавалось, що це почуття приглушило в моїй душі кохання до тієї міської красуні, котра була недосяжною для мене, як та зірка небесна. Стали вчитись та я не поспішав сказати коханій про свої почуття – вагався, хотів перевірити себе. Крім того не вірилось, що я зможу сподобатись такій красуні. До дрібниць пригадував п’янке відчуття щастя, ейфорії після того як кохана посміхнулась мені. Ось воно свято душі, іменини серця!

Та сталось так, що одного сонячного дня побачив в місті свою недосяжну зірку небесну. Та стояла на зупинці така струнка, вродлива, зваблива – сонячні промені заплуталися в її косах. Пригасле почуття спалахнуло з новою силою. З того моменту про жодну іншу думати вже не міг. Переконував себе, що ми не пара, що не варто плекати ілюзій, та чим більше я примушував себе не думати про свою недосяжну зірку, тим більше думав..

Практика у Євпаторії. Літо, курорт, ми молоді та вільні. Казкової краси однокурсниця запросила мене покупатися в нічному морі. Погодився.  Зорі на небі такі великі, запахи моря, шурхіт прибою.  Купалися в нічному морі, навіть запливли за буї, жартували.

Та от мрія про свою недосяжну зірку небесну переважила – почуття першого кохання виявилося сильнішим за мене.

Якби не та випадкова зустріч, то я би освідчився однокурсниці й тоді життя моє пішло б за іншим сценарієм…

Був малим, коли пізнього вечора батько потратив у жахливу аварію. В той момент почувся стукіт у шибку вікна. Мама встала але на дворі було порожньо. Невдовзі повідомили сумну новину: тато потрапив у жахливу в аварію. Рани були важкими й мало хто думав, що він виживе. Завдяки молитвам мами, родичів та професійності лікарів батько викарабкався. Вижити він то вижив, але дітей у нього вже бути не могло. Якби не та аварія, то мав би я ще брата чи сестру. Відповідно, мій характер та світогляд тоді були б іншими…

По причині чародійства тітки упав й пошкодив селезінку. Після операції поставили крапельницю й, скоріше всього, залили кров якогось дисидента. Та краще б залили кров якогось гульвіси або єврея… Ні, а ще краще було б, якби влили крові гулящого єврея – доходив висновку.

Із-за відсутності селезінки не призвали в армію. В іншому випадку, пройшовши в повній мірі так званий “курс молодого бійця” (дідівщину) я би “дембельнувся” зовсім іншою людиною – байдужим до страждань свого народу, циніком. От і жив би як усі законослухняні радянські люди…

Життя кожної людини може легко змінити незначна випадковість, одне слово. Якось у часи роботи на овочебазі у лабораторію зайшла дуже вродлива незнайомка з числа студентів. (Влада часто знімала людей з навчання та виробництва для сільськогосподарських робіт.) У красуні був поранений палець. Чемно просила кусочок бинта чи пластиру для зупинення кровотечі. Десь у глибинах свідомості з’явилось припущення, що вона сама злегка порізала палець для того, щоб був привід для знайомства зі мною. Я зрадів такому подарункові долі й намірився їй підіграти, але тут мій напарник, до думки котрого я прислухався, досить цинічно відмовив тій красуні й цим усе зіпсував. Якби у ту мить я був сам у лабораторії, то можливо мій подальший життєвий шлях склався б зовсім інакше.

Пізніше часто пригадував подібні епізоди й жалкував за втраченим. Жалкував, тому що часто випадковість докорінно змінює все життя людини. Траплялись же досить вродливі, розумні дівчата на моєму шляху. Пригадувалось як одного разу головна бухгалтерка овочебази попросила мене поїхати з представницею заготконтори у типографію, щоб там завантажити необхідні їм бланки накладних. Працівницею заготконтори виявилась напрочуд вродлива дівчина. Я здогадався, що це таким чином доброзичлива бухгалтерка намагається познайомити нас. Відчувалось, що та красуня не проти ближчого знайомства та в той час думки мої були зайняті тією, котра для мене була недосяжною як та зірка небесна… От і упустив шанс. Пізніше так же безглуздо не звертав уваги на подібні подарунки долі…

Минали дні, місяці, роки. Став знайомитись з дівчатами сам та от парадокс: кожна була на вроду гарною, а от стану зустрічатись, а спільну тему розмови знайти досить важко. Якщо ж скучно, – значить не пара. З однією зустрічався декілька місяців, дійшло навіть до знайомства з батьками, гостював декілька раз. Та попри все з кожним днем все ясніше усвідомлював: якщо поберемось то це буде самотність удвох. Дійшов висновку: краще припинити стосунки мирно, щоб пізніше не ділити дітей та майно зі скандалом. Заспокоював себе тим, що інтимних стосунків у нас не було…

Молодість брала своє але разом із тим сумління постійно докоряло: Народ страждає від виснажливої праці та брехні, найкращі його сини страждають у сибірських таборах та спецпсихлікарнях а я…

В небо вдивлявся й молився: “Якщо я Тобі, Господи Боже мій, знадоблюсь то Ти знаєш де мене знайти…”

Довірявся провидінню: ось станеться так, що отримаю вибухівку і… І я тоді, як юний піонер…

Одружувався мій приятель. Навкруги буяла весна – пора кохання. В числі запрошених була його вродлива родичка. В палатці щедро накриті столи, море випивки та наїдків, музика, танці, сміх а ми молоді, безтурботні, трішечки п’яні від пахощів весни та випитого спиртного. Я став залицятись до вродливої модниці та швидко помітив: красуня подобається не тільки мені. Найсерйознішим конкурентом виявився Віктор – армійський друг мого найкращого товариша. Батьки молодят вдруге запросили весільних гостей до накритих столів. Мій конкурент спритно зайняв місце поряд із красунею, я всівся навпроти. Вирішив поборотись за своє щастя й викликав Віктора на дуель… на шампанському. (Цю дуель я бачив в кіно) Налили повні келихи і я, як у тому фільмі, виголосив тост: “За губки чарівної Естер!” (Так у кіно звали вродливу героїню) Випили залпом. Батьків приятель, котрий сидів зліва, нахилився до мене й шепнув на вухо: “блядь”. Я зробив вигляд, що не розчув й продовжив поєдинок. Після третього келиха хлопці відвели Віктора в будинок Михайла відсипатись. Конкурентів вже не було й я танцював із королевою балу. Випите спиртне, музика, запахи квітучих садів та її парфумів посилювали почуття закоханості. Призначив красуні побачення.

Купив квіти й прийшов в призначений час. Чекав 40 хвилин. Почекати ще? Погляд впав на власне відображення в склі вітрини й я сказав сам собі: “Куди ти рипаєшся? В неї таких залицяльників, як у бочці огірків”.

Пізніше хотілося нагадати про себе та щоразу поривання гасило те пошепки сказане непристойне слово…

А втім – роздумував я на нарах – що таке блядь? Це жінка, котра має сексуальний досвід отож розуміється на любовних пестощах, любощах, ніжностях… От саме такі панянки й бувають хорошими жінками – нагулялися вже тому що…

В пам’яті спливав ще один епізод. Якось за столиком кафе вродливий сусід до мене радісно:

– Як же хороше мені у вашому місті – ніхто не впізнає, не просить автограф.

– А ви хто? – поцікавився я.

Той змовницьки:

– Я співак, але в вашому місті не виступав отож мене мало хто знає… Я чоловік відомої кінозірки.

Назвав прізвище та фільми, в котрих його вродлива дружина знімалась. Додав повчально:

– Бачимось рідко – то я на гастролях, то вона на зйомках. Знаю: вона гуляє, і вона знає, що гуляю я. Живемо за звичкою ради дітей. Даю тобі молодому розумну пораду: Не одружуйся на красуні – не буде твоєю.

Ось ці, на перший погляд випадкові слова й зруйнували в моїй душі бажання настирно добиватись прихильності вродливої Естер.

Друг завітав до мене на день народження із своєю нареченою та її подругою. Опівночі пішов проводжати кохану на автобус а мене залишив сам-на-сам із вродливою дівчиною. Ми в напівтемряві пили вино, танцювали, пристрасно цілувались. Чому я не закохався? Мене охолоджували два почуті вислови: “Сільські дівчата рано розцвітають але й рано відцвітають”, та “Легко вивезти дівчину із села, та важко село із неї”.

Дівчина любила мене й за вродою була не гіршою за Естер: волосся густе, очі карі, брови чорні, ямочки на щоках, пишні груди. Та попри все те, не була модницею, не володіла таїною магічного погляду своєї попередниці. Це та вислови товариша й тут зіграли вирішальну роль…

Тут, у таборі на виживання дійшов висновку: було бери, дурний, освідчуйся, одружуйся й насолоджуйся життям. Вродлива дівчина та ще й із села отож до всякої роботи звична – проживеш свій вік безтурботно.

Спливав час. Дівчата вийшли заміж, я одружився. Усі ми народили дітей. З часом перша та друга розлучились. Якось в місті випадково зустрівся із Естер. (Так я її подумки називав.) Розговорились. Виявилося, що вона того разу стомлена весільними турботами… забула про призначене мною побачення. Сказала кокетливо: “Не вірю, що в тебе немає коханки!” Натяк був прозорим та от час змінився – я мав вже інші погляди на життя та плани на майбутнє…

От якби не ті недоречно сказані слова, можливо я б взяв заміж як не одну, так другу. Тоді одна із них не розлучилися б, відповідно, і я би в ув’язнення не потрапив… Ну й що з того, що в державі рабство, насильство та обман? Раби теж щасливі бувають й за зайву миску недоїдків вихваляють своїх деспотичних володарів… Це ж яке щастя – бути рабом! Відпрацював абияк день до вечора на господаря й плювати на все. Нехай те підприємство вночі згорить – новий рабовласник знайдеться. І ні про що рабу піклуватись не потрібно – господар нагодує, одягне, розтлумачить що є добро, що зло, вирішить які книги та газети тобі можна читати, пісні слухати, фільми дивитися, яким богам та вождям молитися… А за слухняність жирнішої каші дасть та деякі іноземні країни дозволить відвідати. Рабство – це безтурботне життя, кайф. Особливо, коли є вдосталь самогону та сала… Навіщо сліпонародженим в тюрмі якась примарна воля? Що з нею робити?.. А так: живи й хвали мудрість свого господаря – рідну комуністичну владу. Чим більше будеш хвалити, тим краще будеш жити…

Пригадувався на перший погляд ніби незначний епізод. Їхав з приятелем. Вечоріло. Накрапав дощ. Вродлива дівчина на автобусній зупинці жестом попросила зупинитись. Я зупинив авто й взяв попутницю. Ми продовжили критичну розмову про сучасний стан справ в державі і, на наш подив, дівчина підтримала тему. Відчувалось, що вона має не тільки вищу освіту, але й власну думку про навколишній світ. Очевидно дівчині я чимось сподобався тому що, виходячи з авто, призначила побачення. Я пообіцяв прийти та чомусь не прийшов. Довго длубався в пам’яті, щоб зрозуміти, що тоді помішало, які обставини, аргументи переконали порушити обіцянку. Не щастило знайти справжнє почуття, а час спливав. Став пороти гарячку і, як пізніше виявилося, дарма.

Пригадував як уже будучи одруженим, закохався з першого погляду. Одного сонячного літнього дня зайшов у бібліотеку. Новенька молода бібліотекарка щось писала за столом. Обличчя рум’яне, як кажуть, кров із молоком. На білосніжній кофті лежали густі темні коси. Привітався. Довгі вії злетіли вгору, і на мене поглянули великі карі очі та почувся напрочуд приємний голос. В ту мить солодко защеміло серце – зрозумів, що закохався, як у перший раз. Дівчина виявилась не тільки дуже вродливою, але для її віку напрочуд розумною, начитаною. Та, як уже було сказано вище, я на ту пору був уже одружений, синові виповнювався рік і розлучатись не входило в мої плани. Ні, я не збирався дурити молодій дівчині голову, спокушувати – приходив для того, щоб насолодитись інтелектом дівчини, помилуватись вродою, мелодійним голосом. Відчував, що теж подобаюсь цій красуні. Довго шукав, чекав кохання, а прийшло воно коли, як то кажуть, потяг уже пішов… Ех, Жанна, де ж ти була раніше? Подібне відчуття досади найкраще знайоме мисливцям: справжня дичина з’являється тоді, коли усі набої витрачені на дрібноту. Здогадувався чим ця пригода закінчиться: рано чи пізно вона розпитає односельчан про залицяльника, а ті скажуть, що я одружений та маю сина. Так і сталось: одного дня Жанна зустріла мене сухо,  відповідала однозначно, не піднімаючи голови. Невдовзі перевелась в іншу бібліотеку. Я довідався, в яку саме. Почуття було настільки сильним, що я після роботи їздив на нове місце праці коханої тільки для того, щоб помилуватись її силуетом в освітленому вікні.

Чому ж у потрібний момент не пролетіла іскра, не спалахнуло почуття закоханості? Тоді моя доля склалася б інакше. Я ж ніби і не дурень, не лежень, не п’яничка, не гульвіса. От серед нас електриків позавідомчої охорони був несерйозний парубок – любитель байдикувати та пиячити. Та стрілась на його шляху вродлива дівчина. Багаті батьки нареченої перепили молодятам автомобіль, надали житло. І хлопець докорінно змінився: з’явився блиск в очах, інтерес до серйозного життя. Він уже оминав колишніх друзів-лежнів та п’яничок – щоразу після роботи поспішав додому до коханої. Невдовзі звільнився – родичі жінки підшукали йому пристойніше місце роботи. (Щастя – це коли вранці хочеться йти займатись цікавою працею, а в кінці дня – поспішати до коханої сім’ї.) Чому мене випадковий спалах пристрасті не привів до такого ж результату? Чому доля так поверталась, що у потрібний час я не опинявся у потрібному місці? От жив би як усі й для досягнення ще вищого достатку поїхав би на заробітки в Сибір добровільно.

От якби пристрасний роман Леніна із французькою красунею Інесою Арманд увінчався одруженням, тоді доля закоханих та Російської імперії склалася б дещо інакше… Тоді й комуністичного беззаконня не було б. Відповідно й мотивів для мого протесту.

Одруження – доленосна подія в житті кожного. Вірно кажуть: вдалий шлюб тебе підніме, невдалий – опустить. Так і є: одружуючись, ти набуваєш не тільки жінку, а й усю її рідню. Багаті, впливові її родичі тобі допоможуть, піднімуть до свого рівня, бідні же залишать напризволяще й навіть більше того – будеш змушений ще й їм допомагати.

Жили двоє друзів. Один із них пристрасно покохав красуню зі звичайної сім’ї й одружився, інший свідомо одружився на непримітній, але багатій дівчині. Перший хвалився вродливою коханою та глузував над вибором товариша. Та скоро у нього народилась дитина й це поглибило житлові та фінансові проблеми, наслідком котрих стали непорозуміння, докори, скандали. Друг же його, котрий жив у власній квартирі й при грошах, щоб поквитатись став глузувати над невдахою: “Ну, куди ж ділася ваша любов?”

Пригадував вродливого однокурсника, котрий любив зваблювати дівчат та міняти їх, як рукавички. Пізніше він мені сумно признався: “Я не зможу бути щасливим у подружньому житті, тому що з кожною жінкою мені стає скучно відразу після того, як досягну свого… Знаєш, вдруге підкоряти одну й ту ж вершину скучно… Це, як співає Висоцький: “Лучше гор могут быть только горы на которых ещё не бывал…” Мій приятель розділив долю премудрого царя Соломона, котрого теж зіпсували вродливі жінки.

Якось колега довірився: “Вродлива знайома просить знайти їх постійного коханця. Ти б їй сподобався.”

Думав я, думав, зважував аргументи. Якщо жодного знаку від Бога немає то мо слід жити як усі? Купив навіть хорошого вина для милої  пані  та… Олександр попереднього дня звільнився. Якби думав швидше – був би інший сценарій мого кіно… І, що цілком логічно, тієї красуні теж…

Дивився на в’язнів й пригадував вислів одного жартуна: “Наш світ влаштований так: гарні – нагуляються, розумні – наживуться, а дурні – напрацюються…” Ось ці в’язні хотіли за рахунок інших нажитись та нагулятись, а довелось у таборах напрацюватись. Мотиви їхніх злочинів здебільшого банальні: ейфорія юначої уседозволеності, п’яна неконтрольованість, бажання будь-якою ціною задовольнити примхи коханої.  Відносно закоханості пригадувався вислів: “Справжній мужчина кохає лише один раз, але зате він кохає  королеву”. Одні ганяються за кількістю, а такі як я шукають якість.

Так, мусив ритись у блоках пам’яті, усе пригадувати, аналізувати своє життя, щоб менше думати про порядки в цьому жахливому таборі. Часто згадував слова популярної у часи моєї молодості пісні:

“Ты стал бунтарём и вздрогнула тьма!
Весь мир ты хотел изменить,
Но всех бунтарей ожидает тюрьма!
Кого ты хотел удивить?”

Пригадував тих дівчат, котрі стрічались на моєму життєвому шляху й доходив висновку, що це їм пощастило не зв’язати долю з бунтарем. Доля бунтаря завжди трагічна.

Для того, щоб надовго зберегти зуби потрібно їх регулярно чистити, періодично проходити профілактичний огляд у стоматолога і… не лізти туди куди не слід. А я поліз. І втратив не тільки зуби золоті…  Ісус Назарянин теж колись хотів змінити світ, так Його за все хороше розіп’яли на хресті, а мене в сибірські табори відправили. А втім, нічого просто так не відбувається – між подіями існує причинно-наслідковий зв’язок. Я втратив волю, а держава отримала дармового раба на будови комунізму. Я за грати потрапив, інші завдяки цьому нагороди отримали. Кожна ж людина варта стільки, скільки за неї готові заплатити. Я втратив золоті зуби і це одних врятувало від гомосексуального ґвалтування, інших збагатило. Не одного зігрів украдений у мене одяг, наситив силою відібраний харч та видурені гроші. Просто так ніколи нічого не трапляється: одні втрачають, інші набувають…

Пригадувався також повчальний випадок часів моєї юності. Овочебаза. Відрядження у Львів. Людне купе потягу. Пасажири жартували, розповідали веселі бувальщини, анекдоти. Найбільшим дотепником по частині політичних анекдотів виявився я – присутні аж заходились від сміху. Аж тут один із них сміючись дістав із нагрудної кишені червону книжечку із написом КДБ і розгорнув перед моїми очима. Сміх вмить вщух. Я поспіхом звірив фото на посвідченні і уже хотів прочитати звання, посаду та прізвище та комітетник швидко закрив ту червону книжечку й заховав у кишеню. Вдосталь насолодившись видовищем моєї розгубленості та ошелешеним виглядом присутніх, чоловік повчально сказав: “На перший раз наша контора імені Лаврентія Павловича тобі, хлопче, прощає. Моя тобі порада: Надалі живи так, щоб другого разу не було. Забудеш цей урок – надовго поїдеш під конвоєм до білих ведмедів”.

І от тут, лежачи на нарах, пригадував ту повчальну, застережливу пригоду. Чому той комітетник на наступній станції не здав мене правоохоронцям? Добрим був? Та ні – він їхав у важливих справах і я для нього був надто дрібною рибкою. Крім того, ніхто із присутніх проти мене свідчити би не погодився – надто клопітна справа була б… Це означає, що відпустив він мене як риболов відпускає дрібну рибку, щоб та підросла. Так й сталось: минуло десять років і та “рибка” нагуляла жиру й стала для КДБ доброю здобиччю. Розумів також чому посвідчення так швидко згорнув – не хотів, щоб прочитав його посаду та прізвище. Чому? А тому що, знаючи прізвище можна легко через адресне бюро довідатись адресу й завдяки цьому розсекретити сволоту. (Розсекречений агент – уже не агент.) Ось співробітник полтавського КДБ капітан Жежелов зайву мить перетримав посвідчення перед моїми очима й на старості років буде мати неприємності, а той – ні…

А й справді: Чому не жив як усі? Чому поліз у політику? Сумління спокою не давало? Так може пропити його було потрібно, на народ наплювати, й думати тільки про себе? Пригадувалися слова із вивченого ще в школі вірша: “Навіщо було впоминатись, хоч не його зорали лан, з панами правди добиватись?”

От якби, ради безтурботного життя, вступив у компартію то поїхав би за кордон із тією групою насолоджуватись життям. І з іншого боку: якби був п’яничкою, лежнем, чоловіком безвідповідальним то, знаючи, що поїздка в капкраїну не світить, не подав би папери у профком. Звісно при такому стилі життя мені б були байдужі страждання народу.

От повернутися б назад у дитинство й прожити свій вік інакше… Хотілося кричати: “Боже, зроби щоб це був сон! Прокрути кіноплівку мого життя назад!” Я ж був єдиним сином у батьків, котрі жили досить непогано, отож мав можливість жити в своє задоволення… Подумки складав собі малому повчальний лист: “Коля, не зачитуйся книгами, не дивись телевізор – там інформація фільтрована, брехлива. Розуму не наберешся, а зір зіпсуєш і, в результаті, станеш другосортною людиною. Ти ж не раз чув народну мудрість: “Увесь світ бардак, а люди – бляді”. Знай, що то є істинна правда. Вір в Бога, але без фанатизму, думай спочатку про себе, а уже потім про народ, й у політику не лізь, бо там ти правди не доб’єшся, а от постраждаєш дуже та ще й майбутнє зіпсуєш собі та дітям.”

Пригадував епізод із далекого дитинства: сиджу на плечах батька, навкруги колони радісних людей. Під гучні вигуки та марші з гучномовців  несуть портрети якихось лисих та бородатих дідусів, червоні стяги, транспаранти, паперові квіти. Запитав батька:

– Тату, а що означає цифра, котра в руках людей стрічається найчастіше!?

Батько пояснив:

– Чотири і нуль – це сорок. Сорок років, сину, минуло як ці дяді скинули поганого царя й замість нього поставили на престол доброго лисого дідуся Леніна й поклонились йому, як Богові! Пізніше поклонялись волосатому Сталіну, сьогодні – лисому Хрущову…

Минали роки. Я виріс й поволі зрозумів злочинну суть марксистсько-ленінського ідолопоклонства. Люди, як і в часи Мойсея, замість того, щоб славити Господа Бога, возвеличили вигадану ідеологію, поклонились перед її проповідниками, співали та танцювали перед ними. Кожна святкова демонстрація являла собою своєрідний хресний хід, на котрому замість хрестів та хоругв були червоні зірки та прапори, замість псалмів одурені люди співали революційних пісень, замість святих ікон проносили портрети основоположників комуністичної ідеології та наявних вождів. Вожді ж ті перетворили держави на концтабори, громадян на в’язнів. Люди не винні, що вони народилися у рабстві, але якщо вони зі сльозами щастя радісно цілують кайдани та нагайки наглядачів, то цей народ є бидлом…

Так, це правда: на ті демонстрації працівників, колгоспників, студентів та школярів під страхом втратити роботу, пільги, потрапити в немилість партійці примушували ходити. Це так, але хто коли їх примушував кричати “Ура”? Хто примушував молодят після РАГСу покладати квіти до пам’ятника Леніну? І це після розрухи, колективізації, голодоморів, масових репресій, тотального дефіциту та брехні!

От було б із дитинства все те знати… І зір би не зіпсував, і отой чародійний “підклад” в руки не взяв. І виріс би фізично здоровим пересічним юнаком – усі види спорту та професії доступні. Призвали б в армію із ровесниками, набрався б там досвіду, опанував престижну професію й жив би собі як усі люди…

А мо причина у батьковому будинку 1927 року побудови? Знав його історію: прадід позичив у чеха гроші на побудову хати. Побудувався. Через нестачу грошей сплачував тільки відсотки. Аж тут “червонозоряні визволителі” прийшли. Польська влада згинула, чех емігрував за океан. Очевидно за той неповернений борг він й прокляв хату. А так і було: усілякі хвороби, біди, напасті посипалися на мене з моменту переселення у батьківську хату.

Чого тільки не передумаєш, щоб відволіктися від жахливої табірної дійсності…

“Так треба”.

Мама в листі написала, що мою долю розповіла старій прозорливій монашці. Та сказала коротко: “Так треба”. Скоріше всього це Господь побажав на мені відтворити відомий сюжет з поправкою на ХХ вік! Я думав над цим удень і вночі, в бараку, по дорозі на шпалозавод та під час роботи. Дійшов висновку, що, справді, певна подія перший раз відбувається як трагедія, а вдруге повторюється як фарс. Заспокоював себе так: Господь мене опустив, Він же й підніме. Витерпіти все, пригнутись але не зламатись, не стати на коліна перед дияволом. Тоді, можливо, колись в нагороду за довготерпіння Господь дасть мені мудрості та до призначеного долею віку накине зайвий десяток років життя в пошані та достатку.

“Ну что, тяжело на “шпале?”

При виході на роботу щодня грав марші сформований з числа в’язнів духовий оркестр. Так само було у нацистських таборах смерті. Цікаво, хто від кого цей досвід перейняв: наша влада від гітлерівських катів чи вони від наших комуністів?

Виходимо під революційні марші на роботу. Зупинились перед воротами. Через відчинені двері столярки побачив свіжу труну. І думка: Хто наступний? Може, я?

Який священик, яке відспівування покійника може бути у атеїстичних виправно-трудових таборах?  Зарили поза табором, як собаку, й табличку із порядковим номером прибили. От і весь ритуал.

Якось “Абрам” в радіорубці запитав: – Ну что, тяжело на “шпале”?

– Не хочеться жити, – відповідаю.

– А что, я скажу Рахимчику и он выдаст тебе кусок крепкого кабеля!

І я помітив як злі вогники блиснули в його очах.

“Закосити” під шизофреніка…

Іншого разу він був у доброму настрої. Став умовляти, щоб я “закосив” під ненормального:

– Я расскажу симптомы шизофрении и дам таблеток в день приезда комиссии. Чем здесь подыхать – лучше “тащиться” в хабаровской психбольнице. А там, гляди, и домой отпустят…

Я рішуче відмовився. Умовляв другого та третього дня, але я не погоджувався. Не погоджувався тому, що розумів: комітетники планують зробити мене психічно хворим та ще й хочуть, щоб я сам їм у цьому допоміг! Тільки справді психічно хвора людина могла погодитись на подібне безумство.

Та мої відмови “Абрама” не зупинили – став настирно наполягати, щоб я писав листи в редакції газет та радіо в котрих би каявся за свою “антинародну діяльність”, засуджував наших дисидентів та порядки на так званому загниваючому, буржуазному Заході. Переконував, що написання тих листів значно полегшить мою долю. Ясна річ, я знову відмовлявся. Відмовлявся та при тому відчував: потрібно зробити вигляд ніби під ним прогинаюсь, жалкую, каюсь.

Відчув неповторний кайф, вигоду, котру відчуває кожна продажна тварюка.

Через декілька днів “Абрам” став настирно пропонувати, щоб я написав “поміловку” у Верховну Раду. Час був дуже важкий, потрібно було маневрувати – погодився. Каявся, що пішов проти влади і, щоб показати свою щирість… видав свого Іуду – описав, як той агітував мене проти антинародного режиму. “Абрам” знав багато подробиць моєї справи, але такого не підозрював і тому це “одкровення” стало йому приємним сюрпризом, результатом перемоги. Він був дуже радий, що я видав товариша, однодумця, із котрим їв з однієї миски, спав під однією ковдрою. Продавши “спільника”, я відчув той неповторний кайф, ту вигоду, котру відчуває кожна продажна тварюка. Декілька днів цей комітетник був мені як батько рідний: усіляко догоджав, говорив компліменти, на столі парував справжній індійський чай, лежали шоколадні цукерки, мед, масло, білий хліб. Довірливо розповідав про батька свого – партійного діяча. Розповідав з огидою та болем:

– Всю жизнь на партийной работе. Ничего ведь урод не умел, кроме как залезать на трибуну и орать во все горло: “Под знаменем марксизма-ленинизма вперёд к победе коммунизма! Вперёд к новым трудовым свершеньям, товарищи!”. А сядет за стол, так пьёт, как лошадь, и жрёт, как свинья. А после газету в руки и на диван. Сволочной был и ленивый, как шакал. Матери всю жизнь изломал, исковеркал да и мы с сестрой ничего хорошего от него не видели…

Дурна хохлушка.

Усе воістину так: цей комітетник був талановитою людиною. Він дуже любив розмови на філософські теми і для цього запрошував до себе всіх цікавих людей табору. Він із нами поводив себе згідно інструкцій своїх хазяїв а також й для себе отримував інформацію та задоволення. Знав Біблію та секрети Магії. Дуже любив розмови про Бога та диявола. Писав досить непогані вірші про Бога, вічність, безмежність простору та часу, про табір, самотність, страждання та велике кохання. Переписувався із “заочкою” зі Львова. (Заочка – жінка, із котрою познайомився по листуванню.) Писав їй вірші, компліменти, роздуми про життя, Всесвіт, Бога, самотність та свої почуття до неї. І так своїми філософськими листами задурив молодій жінці голову, що та вислала пучок свого волосся й призналась: “Я ніколи нікого, крім тебе, більше не покохаю”. Показував мені той лист, те біляве волосся й сміявся над “глупой хохлушкой”.

“Это тебе школа! Учись!”

Так, він любив філософію. Не раз говорив мені прямо в обличчя: “Ты здесь и тебе очень тяжело!.. А ведь так тебе и нада!.. Ты Бога любишь и, конечно, знаешь, что в жизни верующего всё способствует ко благу! Значить, так нужно Богу, чтобы ты здесь на своей шкуре ощутил весь ужас, всю глубину человеческого грехопадения! Это тебе школа! Учись! Познавай наш загадочный мир и людей его населяющих! Это тебе университеты Оксфорда, Гарварда, Кембриджа и Сорбонны вместе взятые!..”

І при цьому пильно дивиться, як я реагую. О, як він любив подібні сцени!

Часто вчив мене: “Никогда никому не делай плохого, потому что зло от человека к человеку всю Землю обойдет, но к тебе же и вернется с умноженной силой!” А ще він був хитрим пристосуванцем: час від часу пригощав трудяг цигарками, віддавав залишки хліба та “вторяки” (виварену чайну гущу, із котрої ще раз чи два варять чай) й цим завоював повагу, авторитет.

“Ну ради кого, ради кого ты распинаешься?!..”

Якось одного разу серед гурту в’язнів зайшла мова про загрозу Третьої світової війни. Я, щоб підтримати розмову, розповів як у своїх видіннях всесвітню катастрофу бачили біблійні пророки. Пояснив, що це станеться, тому що люди Бога забули, а всі надії поклали, молитися стали на ядерну зброю. Але це не так: “Зброя вбиває, а Бог – спасає”.

Уже ввечері “Абрам” лаяв мене:

– Видел я сегодняшний донос на тебя!.. Ты почему такой дурак!? Ты что – хочешь пойти по статье за пропаганду войны?! Да знаю, ты не говорил того, что тебе приписали, чтоб побогаче награда была!.. Сейчас едят сало, пьют чай со сладким, курят сигареты и смеются над тобой, уродом!.. Ну ради кого, ради кого ты распинаешься?!.. Да они все вместе взятые мизинца твоего не стоят!.. Я же работаю здесь и вижу, сколько их бегает сюда сдавать друг друга! Три тысячи зэков в зоне! Ставь пулемет! Убивай всех подряд и греха не будет!.. Запомни: люди – это такая мерзость, низость, гадость!.. Сколько тебя учить: никогда и никому не верь!.. Да меня самого в этой жизни тысячи раз больно кусала всякая шавка, которую я вытягивал из дерьма, обогревал, поил и кормил!.. Да и сижу я здесь за “друзей”. Вместе проворачивали большие афёры, вместе воровали, а когда прижали нас, то они, чтоб самим выйти сухими из воды, всё на меня свалили, стрелочником сделали. Но, ничего, другой раз уже умнее буду!

Мед та шоколад.

Я прекрасно розумів гру цього пристосуванця: він і тут служив своїм колишнім хазяям – виконував вказівки КДБ відносно мене та інших в’язнів. “Абрам” часто нарікав, що за той хліб, жир, цибулю, котрими він підгодовує мене, доводиться платити поварам. Я замовив із дому на адресу його знайомого офіцера дві посилки з грошима, медом, шоколадом, маслом, цигарками. Той усе отримав та й заніс “Абраму”. Я все те добро тільки очима бачив, – підгодовував мене він, як і раніше, жиром, хлібом, цибулею, іноді дешевими цукерками. Та я прекрасно знав, що так воно й буде, але суть в іншому: дуже не люблю бути комусь щось винним. Не хотілося, щоб він колись сказав, що підгодовував мене “на халяву”.

“Телевизор – это массовый идиотизатор!”

Якось я запитав:

– Ты ремонтируешь чужие телевизоры, а почему сам не смотришь телепередачи – возможность ведь есть?!

“Абрам” поглянув на мене, як на ідіота, і повчально сказав:

– Запомни: телевизор – это массовый идиотизатор! Чем больше его смотришь, тем глупее становишься!

“Никогда, никогда не верь авторитетам!..”

Іншого разу я приніс у “кільдим” цікаву газетну статтю відомого вченого. “Абрам” навіть слухати не став. Підійшов до мене впритул і повчальним тоном проказав:

– Никогда, никогда не верь авторитетам!.. Понаприсуждали друг другу званий, понавешали ярлыков и думают, уроды, что они что-то знают! На самом деле ничего они не знают! Не верь авторитетам – сам до всего доходи! Не ленись наблюдать жизнь и думать самостоятельно! Кстати, о жизни. Ты не за преступления, а за убеждения попал в лагеря и этим не только себе, но и детям всю жизнь испортил. Ещё не раз вспомнишь эти мои слова.

“Дали уродам два выходных вот они и пьянствуют от радости…”

Під час комуністичного свята я сумно зауважив:

– А на воле праздник – годовщина Социалистической революции. Сколько людей коммунисты убили, превратили в лагерную пыль, скольким исковеркали жизнь, а народ вот празднует!

А він у відповідь іронічно:

– Дали уродам два выходных вот они и пьянствуют от радости! Да нашим людям дай выходной в соответствующий день, то они с таким же успехом будут праздновать день рождения Гитлера!

Земляк.

Одного дня “Абрам” закликав до себе:

– У меня для тебя сюрприз: в зону прибыл интеллигентный еврей – художественным руководителем одного из киевских театров работал.

Познайомив нас. Щоправда, прізвище у земляка було Белоцерковський, але обличчя єврейське. На другий день той єврей зустрів мене:

– Николай, скажи мне по секрету, что за человек этот Абраменков? Угощает, набивается в друзья, лезет в душу…

Я читав Біблію й тому поважаю єврейський народ, співчуваю за мільйони знищеного нацистами мирного населення. Так ось, кому іншому я, можливо, промовчав би, а йому, поглянувши в очі, сказав:

– Бережися його, він працює на КДБ, от і живе, як король. Йому тут не вистачає лише горілки вволю і баби.

Той єврей щиро поглянув мені в очі і, дякуючи, довго тиснув руку.

“Раз так, отныне нет тебе моей дружбы!”

Хвилин, приблизно, через десять викликає мене “Абрам” по гучномовцю. Серце йойкнуло від недоброго передчуття. Заходжу. Він накинувся на мене і став щосили бити, примовляючи в такт ударам:

– Да! Да! Да! Я кагебист!.. Знаешь, так держи рот на замочке! Да я знаю каждое твое слово, каждый шаг! Мрязь! Сволочь! Так-то ты платишь мне за добро?!.. Да если бы не я, подох бы ты здесь, как собака!.. А я ещё хотел помочь тебе на психбольничку съехать!.. Не хотел со мной дружить, писать бумаги какие мне нада! Ел бы здесь мёд, масло, сало, хуяло – во какая харя была бы! Раз так, отныне нет тебе моей дружбы! Иди на х… отсюда!

І ногою під зад випхав у двері.

Приходжу в загін. Керівник СПП, поклавши телефонну трубку, закричав на мене:

– Ану, утёнок гадкий, хватай метлу и дергай на х.. плац подметать!  Ты за чё “Абраму” на базар наехал?!..

Мету плац. Дивлюсь: стоїть “Абрам” у вікні радіорубки й злорадно посміхається.

“Почему такой грустный?”

Наступного дня до мене знову підійшов той єврей:

– Привет, Николай! А почему такой грустный? Что случилось? Ну, расскажи еще что-нибудь о Саше Абраменкове…

І стільки щирого співчуття та цікавості в його очах. Та не єврей він після цього, а мерзенний жид.

“Иди, ложись и отдыхай!”

Думав, що “Абрам” буде усіляко мстити мені. Але – ні. Викликав і поводив себе так, ніби нічого не сталося. Один лише раз я із власної ініціативи пішов до нього. А сталось ось що: приходжу, щоб лягти спати, а моє місце на “шконці”… зайняте. (!) Став будити нахабу. Так уся їхня свора накинулася на мене з брудною лайкою та кулаками. Я до старшини, а він мені сердито:

– Да вы все за целый день меня уже достали! Иди сам разбирайся!

Приблизно те ж саме відповів керівник СПП. Тут навіть майстер спорту по боксу нічого не вдіє. Слова не доходять,  а станеш махати кулаками – потрапиш побитий в ШИЗО за “обоюдную драку”.

Ось тоді я й пішов у радіорубку до того комітетника. “Абрам” сказав коротко:

– Иди, ложись и отдыхай!

Я повернувся й ліг – моє місце було порожнім.

Звільнили умовно-достроково – заслужив.

Люди, котрим він служив, по достоїнству оцінили його “працю” – звільнили умовно-достроково. До речі, пізніше виявилось, що мама, передчуваючи біду, в останній момент порвала той лист, адресований радіо “Свобода”, клаптики кинула за підкладку пальто й їх при обшуку не нащупали. Це означає, що “Абрам” тоді взяв мене “на пушку”.

Блатні.

Робота була дуже важкою. Дорога на роботу та назад  теж, але і в барак від підйому до відбою не пускають. Нарешті, завила сирена. Завгосп із такими як сам мерзотниками розважається тим, що заганяє трудяг спати. В цей час блатні починають вечеряти а заважати їм не можна. Біжать бідолахи до своїх “шконок”. А тут блатні зриваються й б’ють цих трудяг за те, що перебили апетит. Біжать ті бідолахи назад і… нариваються на гнів завгоспа. Так і бігають туди-сюди під гучний регіт блатних…

Та ось уляглись ніби. Здається, все. Але – ні. Чути:

– Ты чё, с-сука, проститутка “вошкаешься” там?! А?! Чё?! Вшей на меня стряхиваешь?! Да?!.. Получай, гад ползучий?!

Та не крутився той. Але чому блатний кричить та б’є бідолаху? Чому? А страх наганяє. Кричить та б’є, щоб його голос чули й боялися. Ось завтра в людному коридорі він крикне: “Дорогу королю Франции!”, і всі розступляться, щоб дати дорогу, бо голос його чули й знають: жартувати не буде.

А хто такі ці блатні? А такі самі в’язні як і всі, тільки от зібралися в зграю, щоб жити за чужий рахунок ситніше та веселіше. (Чисельність блатних у людському товаристві, так як і вовків у лісі, регулює стан середовища: надто велика їх кількість не знайде достатньо поживи, а мала кількість не втримає владу.)

Я теоретично теж міг “заблатовать”, тобто наганяти страх, “ричать” на слабших, “кумарити” їх, полізти до блатних або в СПП і “загулювати” законно. Теж міг заставляти інших працювати замість себе та прислужувати але не робив так бо це мені гидко.

Тих пристосуванців, котрі вступають у різноманітні табірні секції, щоб відкрито співробітничати з адміністрацією й цим заслужити привілеї та дострокове звільнення у всіх таборах називають козлами. У цьому ж таборі блатними називали усіх пристосуванців. Ось типовий портрет одного з них. Керівником СПП (Секція профілактики правопорушень), тобто очима та вухами адміністрації й разом із тим виконавцем її волі у нашому загоні був Олексій Головін. До чого же лицемірний, хитрий, слизький та підступний був чоловік! Він мав владу, отож й, відповідно, гроші, спиртне, наркотики, дорогі цигарки, сало, масло, солодощі. До кожного, хто отоварився у магазині чи отримав посилку завжди посилав свого слугу. Той просив “підігріти” “мента”. (Усі інші високопоставлені та авторитетні блатні поступали так само.) Розумні в’язні давали “по хазяйськи” – знали, що краще поділитись бо інакше дуже пожалкуєш.

“Голова” порядок підтримував – знав кого й коли “здати” адміністрації так, щоб не втратити свою матеріальну вигоду і при цьому не настроїти проти себе блатних та основну масу простих трудяг. (Бачив я як авторитети “з’їдають” тих, хто прийшовся “не до двору”.) От й жив весело за рахунок інших й від адміністрації заслужив дострокове звільнення.

Подібну поведінку тоді офіційно характеризували: “Стал на путь исправления”. (Це він мені злорадно кинув у обличчя: “Ану, утёнок гадкий, хватай метлу и дергай на х.. плац подметать!”

Якось я почув як він перед корешами хвалився своїми подвигами. Розповідав як у складі електрообладнання катували Олександра Панфілова, щоб той признався на яку адресу батьки після довгострокового побачення мають занести продукти та гроші для передачі у табір. З тієї розповіді дізнався, що Сашу на вірьовці підвісили за ноги вниз головою й катували як колись НКВСники у своїх катівнях. Щоправда, суворо попередивши, мусили відпускати на обід тому що, перед обідом усіх в’язнів обов’язково перераховують. (Для мене подібне не було дивиною – самого співвітчизники добряче катували на етапі, щоб свої золоті зуби віддав, пізніше у таборі катували за винесені з довгострокового побачення гроші.) Саша не витримав тортур – “розколовся”. Та, як гірко признавався “Голова”:

– Мы по горячим следам навели справки и выяснили что родители действительно заносили передачу по указанному адресу но мастер не взял – отец умер и ему в таком горе было уже не до передач в зону. А ведь там среди всего-всякого за шкуркой сала было 400 рублей заныкано. Представляете, как бы мы жили!?

Найкраще запам’яталась його розповідь про те, як він із товаришем хитрістю заманили неприступну вродливу дівчину на квартиру й пригостили кавою зі снодійним. Коли ж чарівна дама заснула, то “джентльмени” її роздягнули й витворяли з тілом уже все, що хотіли. Наприкінці зробили їй “свисток” – одночасно засунули свої члени сплячій красуні у рот. При цьому дійшло до сварки: “Убери бедро – мешает! – Нет, это ты убери бедро!” Ось такі люди у нас й досягають вершин влади.

Тих, хто багатьом зіпсував життя в’язні ненавиділи але помститись у таборі не наважувались – чекали дня звільнення. Та представники адміністраці берегли своїх ставлеників – звільняли на декілька годин раніше від інших та відвозили на сусідню залізничну станцію. Я ж знав, що жити потрібно так, щоб ніхто у майбутньому при випадковій зустрічі не всадив “перо” у бік. Так й жив.

“Кошкоеды”.

Блатні знущались безжально. Кузьменка Олександра так на “накатці” били, що пробили гаком руку. Рука стала гнити. Так він навмисне посипав рану сіллю, щоб не гоїлася й завдяки цьому мати звільнення від роботи.

Голод, голод, знущання блатних – “зриває дах”. Якось він з товаришем по нещастю зловили кота – любимчика поварів. Узяли за задні ноги й били головою об стіну, доки не забили. Обдерли шкіру. Закинули м’ясо в “чифирбак” (Трьохлітрову металічну банку з-під томату) й стали варити на вогнищі біля котла мокрої прожарки. Інші зеки варили в той час там юшку зі знайдених на смітнику рибних голів та картопляних очисток. Як на те йшло, в той час керівник штабу СПП привів у баню новий етап. Щоб показати свою владу перед новачками, став розганяти порушників режиму. Помітив червону від крові наволочку. Струсонув. Випала котяча шкіра. Відвів обох на вахту. “Хазяїн” виписав обом 3 рази по 15 діб ШИЗО (один термін закінчується – добавляється інший.) Так там ті бідолахи стали ламати собі руки, калічитись, щоб потрапити в лікарню й там пережити зиму.

Повернутись додому калікою…

В кінці майже кожної зміни в’язні вели або несли в табір покалічених. Краплі крові капали на білий сніг. Дивився й намагався здогадатись: бідолаху блатні примусили працювати за них й він в гарячці роботи випадково покалічився, блатні покалічили чи навмисне руку, ногу в механізми всадив, щоб важкий період в лікарні пережити? Немає нічого гіршого, як потрапити в ув’язнення за “порожняк” та ще й до того повернутись додому калікою…

“Бандитская пуля.”

Прийшли в загін новачки. Бачу: один зігнувся, розкис, став опускатися. Мені було совісно за тих двох хлопців, котрих я не вберіг, й тому я взяв того бідолаху своїм “сімейником”. Підтримував, ділився чим міг. Та ось випала нагода й сімейник мій… записався в СПП. Тепер уже я йому не друг – він ходить королем, бо водиться з блатними, їсть за останнім столом. І от при зустрічі мій недавній “сімейник” став глузувати з мене:

– Ч-ш-ш!.. Бандитская пуля!.. Ко-л-лёк!.. Ха-ха!

Якби хто інший глузував так над моїм виглядом, розбитими окулярами, то мені було б не так боляче…

“…это не больно!”

На ногу впала шпала. Під нігтем великого пальця став утворюватись гній. В санчастині “лєпіла”, котрий був із числа в’язнів відігнув пінцетом ніготь та й смикнув. Бризнула кров. Я скрикнув від болю а він іронічно:

– Что, больно!?

Кисло посміхнувся мені в очі:

– Когда человек, которого любишь, котрому веришь больше чем себе, оказывается подлым предателем, тогда действительно больно! А это, – показав на скривавлений палець, – это не больно!

Навіщо ремонтувати верстат?

Для механізації ошкурення шпал у цеху встановили шкуровочний верстат. Сконструйований згідно лозунгу “П’ятирічку – достроково” та виготовлений по принципу “Стук-грюк, аби з рук”, верстат після декількох годин роботи вийшов з ладу. Цікаво, що ремонтувати його не стали. А навіщо? Два в’язні за миску баланди ошкурять вдвічі більше шпал. А якщо їм ще пообіцяти умовно-дострокове звільнення, то втричі.

Я нікудишній конспіратор.

Голод примушує в’язнів бути напрочуд хитрими, підлими, спостережливими, іти на все, щоб вижити. Якщо в’язень вийшов із кімнати довгострокового побачення, отримав посилку, отоварився в магазині чи якимось іншим чином роздобув гроші чи ще щось цінне, то за ним пильно слідкують. Навіщо? А щоб донести про те адміністрації, видурити або вкрасти. Навіть якщо ти кудись пішов сам, то значить пішов не просто так, а щось цінне заховати чи відшукати, отож завжди за тобою пильно стежать хитрі голодні очі. Навіть якщо ти викинеш зіжмаканий папірець то його піднімуть, дослідять й зроблять відповідні висновки. Що, для прикладу, може сказати зіжмакана сигаретна пачка? Вияснять чи були такі цигарки у табірному магазині. Якщо ні, то це означає, що ти маєш гроші й тобі хтось заносить передачі з волі. Далі за тобою пильно стежать і діють залежно від обставин: від викрадення, видурення, шантажу, мордобою, обіцянки заступництва за певну винагороду до продажу тебе адміністрації.

Типовий приклад із власного досвіду: купив на роботі у хлопця, котрий мав “дорогу” (добрі стосунки з вільнонайманим майстром) “крифму” чаю (1/4 пресованої чайної плитки). Загорнув товстим шаром поліетиленової плівки та туго перемотав нитками. У табір не ризикнув нести, щоб на шмоні не відібрали. Ніби ніхто не бачив і не знав, що в мене є щось цінне. Де надійно заховати? Де? З байдужим виглядом пішов між довгі високі штабелі горбиля, щоб справити природні потреби і водночас заховати той скарб. Ніде ні душі, але обережність не завадить: швидко присів над виїмкою, поклав пакетик, загорнув тирсою та справив на те місце природну потребу. Наступного дня виявилось, що я нікудишній конспіратор – місце було розворушене,  а чаю, звісно, не було…

Сімейник знайшов пшоно, котре якийсь в’язень із першої зміни назгрібав у вагонах та от не зумів надійно заховати. Пакет був майже повним отож ми планували декілька вечорів святкувати “день живота”. Один раз зварили “чифирбак” пшона й крадькома з’їли у складі тарної дощечки. Пісок хрумтів на зубах та ми на те не зважали. Наступної зміни пакета із пшоном у схованці не виявилося отож надалі “день живота” був у спритника, котрий нас вислідив.

Іншого разу, коли офіцери охорони останніх в’язнів виганяли на “сйом”, непомітно проліз під “палубу” й там плитку чаю заховав. Потилицею відчув чийсь погляд. Оглянувся й встиг впізнати обличчя земляка. Заспокоював себе так: зараз я вибіжу в числі останніх, завтра забіжу першим отож скарб все-одно буде моїм. Наступного дня кинувся до схованки першим й побачив… розворушену тирсу. Зрозумів: отой у таборі вказав місцезнаходження скарбу знайомому із першої зміни. Той вже вдень мав доволі часу обнишпорити вказане місце.

Отоварився в магазині. Кавалок маргарину взяв на роботу й заховав, щоб пізніше намазувати пайку хліба під час вечері. Один раз намазав, другий а третього не було – вислідили і… Через місяць те ж саме сталось із цигарками.

Кожен народ має таку владу, котру він заслуговує.

Усяка держава складається з окремих людей і владу над собою вони мають таку на котру заслуговують. Під час кожного побачення офіцери охорони застерігають родичів не залишати вільнонайманим працівникам гроші та передачі для того, щоб ті переправили їх у табір, тому що багато непорядних жителів на цьому наживаються. Двічі мама залишала доброзичливим жителям продукти та одяг, платила гроші, щоб ті усе те пронесли мені у табір та жодного разу я нічого не отримав. Тут не варто огульно звинувачувати усіх жителів у непорядності тому, що часто диявольську хитрість демонструють самі в’язні. Хитруни розуміють: батьки щасливчика, котрий нещодавно вийшов з кімнати побачення, залишать комусь із жителів передачу для сина. Логічно, скоро хтось із вільнонайманих стане просити в’язнів покликати недавнього щасливчика. Хитруни поспіхом виготовляють нагрудний знак із названим прізвищем та прикріплюють його на одяг свого спільника, котрий надалі видає себе за розшукувану особу. Завдяки такому шахрайству блатні отримують призначену іншому в’язневі передачу. Як правило, вільнонайманий працівник подібними хитрощами не цікавиться – передачу віддав й совість чиста. Так що, стосовно двох не отриманих мною передач із продуктами та одягом варіанти могли бути різні…

Естафета поколінь.

За роки ув’язнення надивився у тих таборах усякого. У таборі зустрічають один одного брати, друзі дитинства, однокласники. Буває, батько на днях звільняється аж тут син, як символ естафети поколінь, прибуває…

Жив молодий чоловік у селищі навпроти табору та вчинив злочин. Відбувати покарання довелось неподалік – у знайомому таборі. Жартуни сміялись: “Раньше жил напротив зоны, сейчас живёт напротив дома!”

“Обоюдная драка”.

На роботі між в’язнями виникла суперечка:  виривають один в іншого брудну робочу тілогрійку.

– Отдай! Это моя “тёлка”!

– Каво ты гонишь!? Иди на х…!  Моя “тёлка”!!..

Поволі словесна перепалка переростає у серйозний конфлікт – тілогрійку кинули під ноги, схопили за груди один одного. Ось-ось замелькають кулаки. В’язні з цікавістю спостерігають та ще й під’юджують, щоб насолодитись видовищем безкоштовного боксерського поєдинку. В цей момент один з глядачів голосно звертається до свого напарника:

– Хочешь сегодня поесть сала, попить чай со сладким, покурить вволю?!

А той,  вловивши іронію, лукаво:

– А что сделать-то нужно!?

– Пойди и сдай их обоих! Вот и получишь награду! Только бегом беги, а то другой тебя опередит!

Бійці почули цей діалог й припинили поєдинок, – зрозуміли, що не варто із-за брудної робочої тілогрійки потрапити на 15 діб у ШИЗО, як тоді оголошували по гучномовцю, “за обоюдную драку”.

Наприкінці роботи кожна бригада ховає інструменти та робочий одяг. Наступна зміна шукає своє і, для розваги, – чуже. Кожен, хто не знайшов свого, брудно лає всіх і все, хто знайшов чужу схованку, – радіє, сміється. Це така жорстока гра на вияв хитрості, кмітливості. Я декілька разів залишав інструменти та одяг й записку: “Братан, попользуйся и положи, где взял”. Але де там – наступного дня те місце виявлялось порожнім…

Декламатор.

Перед річницею Соціалістичної революції оголосили набір до хору. Пообіцяли зайву порцію каші перед кожною репетицією. Від бажаючих не було відбою. В роковини тієї їхньої революції весь табір зібрався в залі їдальні на концерт. Начальство, як годиться, розсілося в перших рядах. Обдерті, нещасні в’язні, збиваючись, співали революційних пісень та читали вірші з аркуша паперу. Та ось, демонстративно заховавши аркуш за спину, худий, обдертий бідолаха став виразно, натхненно декламувати вірш про Леніна та революцію. Дивитися на це було гидко – задні ряди гуділи від обурення та огиди. Я розумів голодних в’язнів: вони відробляли зайву порцію каші. Ну, а цей чого старається? Подумалося: ну й дурний же ти, чоловіче.

Через півтора місяця виходимо з їдальні, а 15 загін заходить. Чую командирський голос їхнього старшини: “Быстрее, быстрее дополняйте столы, с-суки!”, і підганяє нерішучих ногами. Костюм новий, обличчя вгодоване, нахабне, самозакохане. Голос здався знайомим. Я пильно поглянув на те нахабне обличчя й пригадав! Це ж той самий бідолаха, котрий так натхненно декламував вірш про Леніна та революцію! Та не дурний він – показав себе перед адміністрацією і його помітили: одягнули, призначили старшиною загону. Там рило від’їв, командирський голос прорізався – живе собі, як король. Та на цьому ця історія не закінчилась. Через місяць наряд СПП застукав у “каптьорці” його та завгоспа на гарячому: займались хлопці… гомосексуалізмом. Іншими словами, “голуба любов” була у тих активістів, за  що й отримали обоє по 15 діб штрафного ізолятора.

Людська непорядність.

В нашому загоні за трудяг заступався один порядний чоловік. Був він родом із Прибалтики. Це мене підкупило, і я із ним домовився, що замовлю з дому посилку на адресу його знайомого з волі. Час минав, але… батьки не послухали мене – посилки не було. Пізніше, коли його за зразкову поведінку звільнили, Комаров Ігор сказав мені довірливо:

– Знаешь, за что я с Никлаусом поссорился? Нет? Он твою посылку получил, а с тобой не поделился. Не веришь? Сказать, что ты в ней заказывал?

І сказав…

Перевели мене працювати у підвал. Бачу: Ларін Микола мучиться, ошкурюючи шпали своїм незграбним шкуровочним ножем. Пожалів бідолаху. Кажу: – Возьми мой нож. Но если меня переведут назад, – вернешь.

Радість його була безмірною. З часом мене повернули на шкуровку. Я до Миколи за ножем,  а  він:

– Я ручки перемотал, заточил по новому и уже привык к нему. Нет! Нет, не верну.

Побив Поліщук Олександр окуляри. Бачу: мучиться, тикається, як сліпе кошеня. Я йому свої запасні даю. Він надягнув й засіяв від щастя – підійшли діоптрії. Я до нього:

– Носи пока, но когда разобьются мои – вернёшь.

Через два тижні я потрапив під “розкумарку”, – окуляри розбились. Підходжу до Саші, а він:

– Мои тоже разбились. Скоро жена приедет на свиданку тогда и верну.

Жінка до нього приїжджала, але ні окулярів, ні якої іншої компенсації я так і не побачив…

Кажу Антонову Миколі довірливо:

– Работаю с твоими земляками и знаю: ти хочешь, чтоб твои родители занесли деньги и продукты на адрес ихнего вольного. Не верь – они планируют тебя одурачить.

Так Микола… всі мої слова їм переказав! Ті до мене сердито:

– Ты почему не в свой базар влезаешь?! Знаешь, что за это бывает?!

От і роби людям добро… Щоправда, обійшлось. Миколу ж, справді, ті земляки надурили.

Кубишкін Олександр із голодними очима підійшов у день отоварки й попросив позичити десяток пряників. Пожалів голодного трудягу – дав. Але… через день Кубишкін став кидатись на мене, як собака. Міша Іманаков лукаво:

– Ты занимал ему что-нибудь?

Я підтвердив. Міша повчально:

– Вот он и ищет ссоры, чтоб  долг не отдавать.

Захворів я – ноги стали гнити. Підходить до мене Міша Алексеєв й подає на шматку поліетилену густу білу пасту:

– Ащеулов с воли получил эту мазь и вылечил ноги. Вот я для тебя надавил из тюбика. Подгони нам за это пачку сигарет.

Дав цигарки але мазь не допомогла. Та хіба буде лікувальний ефект від, як виявилося, розбавленого водою зубного порошку?

Зайшли обідати. Швиденько з¢їв свою порцію й за пачку цигарок купив у поварів ще дві “шльонки” каші. Сів у кутку й став швидко їсти. В цей час старшина дав команду виходити. Керівник СБС (санитарно-бытовая секция) Хакимов помітив мене і брутально загнав у стрій.

В бараку хлопці сміялись:

– Ты думаешь “Ара” порядка ради “скальфоломил” тебе “догнаться”? Ошибаешься. Он сел твою кашу доедать, а отряд в барак повёл старшина.

Роздобув  на роботі пачку чаю. Це помітили в’язні. Вже знав: помітили – продадуть. Заховав на роботі. На шмоні офіцер кричить:

– Горбатюк, – ко мне!

Не знайшовши нічого, вилаявся:

– Об….ли начальника!

А  часто находять “по цынку”, тобто, хтось “цинканув” (проінформував)…

Є круглі сироти. Йому дозволена посилка, а вислати нікому. Домовляюсь, що мої батьки йому вишлють, а ми тут поділимо порівну. Прошу: “Тільки ти вже з іншим не домовляйся…” Мама в листі написала: “Із дванадцяти посилок десять повернулось”. Повернулось, тому що адресат уже отримав посилку від батьків іншого в’язня.

“В ШИЗО захотел?!”.

Одну посилку ми з порядним чоловіком поділили, а з другою вийшла халепа. Контролер, котра видає посилки та бандеролі, запитала: “Откуда ожидаете посылку?” Той і назвав. Контролер знала мене особисто та адресу мою і…  І викликають мене до “опера”.

Заходжу. Бачу: на столі лежать куски сала, гора сигарет, (я не палю, але у таборі це валюта) шкарпетки, носовички, конверти. Опер до мене:

– Так не положено делать! В ШИЗО захотел?!

Поглянув мені в очі і, ніби виправдовуючись, додав:

– Заказываете один на другого посылки, после разбиваете друг другу морды при дележке, а мне –  работа!

Звичне явище у голодному таборі: отримати чужу посилку, тихенько з’їсти, а партнерові сказати, що не отримав або отримав від батьків іншого в’язня. Думав, що хоч шкарпетки, носовички, конверти віддасть. Та де там… А що – собі візьме? Та ні – “сучок”, “стукачів”, “шісток” своїх буде “гріти”.

“На наших посылках и бандеролях…”

В’язневі заборонено отримувати ковбасу, мед, шоколадні цукерки, каву, какао та ще багато чого. І зі словами “не положено” летять делікатеси в акуратно застелений газетою ящик для сміття. Чоловік контролерки нового “Москвича” купив й у табір заїхав. Микола Милосердов сумно прокоментував: “На наших посылках и бандеролях…”

Дефіцитні ліки.

Стали гнити ноги. В’язні називали цю хворобу “байкалка” – несподівано шкіра ніг червоніє, нестерпно чешеться, з’являються й розмножуються болючі гнійники. В санчастині прикладали наявні препарати та ефекту нуль. Тоді лікар сказав відверто: “Пиши домой пусть родные достанут мазь “Флуцинар” и вышлют на адрес санчасти”. Санчастина отримала дефіцитний препарат і я вилікувався. І не один я…

“Что за дела!?”.

Захворіла продавщиця. Уже місяць кінчається а нас у магазин не ведуть. Один із в’язнів голосно обурився: “Что за дела!? Самый рабочий отряд и без ларя!  Вот возьмём да и не выйдем на работу!”

Вже через 10 хвилин за правдошукачем прийшли. Відвели на “вахту” й закрили в ШИЗО. Щоправда, вранці відпустили.

Наше суспільство являє собою вінегрет із білих, червоних, жовто-блакитних, голубих, мутних, кручених, слизьких, абсолютно байдужих до всього людиноподібних істот. Це вам приклад як важко з нашим народом організувати акцію протесту проти беззаконня. Чому ж на лише спересердя сказані слова адміністрація зреагувала так швидко, а на смертні випадки не реагувала абсолютно? А тому, що смерть в’язня – статистика, невихід же бригади на роботу – скандал для адміністрації. Щоправда, скандалу не допустили – наступного дня привезли продавщицю і ми “отоварились”. Це означає, що страждання правдолюбця не були марними. Як і кожної людини у цьому світі.

“Хранение запрещённых предметов”.

Радянському в’язневі багато чого “не положено”. Навіть кольорові шарфи. Помітять на “шмоні” шарф не темного кольору – “відметуть” відразу. Та й сам “шмон” перетворюють на щоденне приниження. Той маленький кусочок ладану, котрий мама передала через розконвойованих в’язнів, я зашив у зимову шапку й носив, як оберіг. Та слід було знати, що при найменшій підозрі голодні, а тому продажні в’язні тебе ж жартома й обшмонають, щоб отримати інформацію й використати на свою користь. Затіяли жартівливу бійку ніби для того, щоб зігрітись, а насправді, як пізніше виявилось, щоб облапати. Шапка впала й її, ретельно прощупавши, повернули.

На “шмоні” проінформований офіцер повів мене у службове приміщення. Розірвав шапку й витягнув оберіг. Зрадів – думав, що то “план” (анаша). Я ж пояснив, що то лише церковний ладан. Тоді він примусив мене написати пояснення. Очевидно хтось із його предків був віруючим, тому що він підпалив ладан і, почувши специфічний приємний запах, відпустив мене.

Увечері по гучномовцю об’явили, що мене позбавлено чергової посилки за “хранение запрещённых предметов”. (Атрибути релігійних культів, як і багато чого іншого в ув’язненні суворо заборонені.) Пізніше блатні злорадно допитувались: “Ты чью дурь спалил?” Усе то воно так, але чергову посилку я пізніше отримав – у цьому випадкові скоріше всього мені на користь зіграв роль всесоюзний бардак.

“…я бы всем вам, западэнцам, устроил Хатынь!”

Був у таборі офіцер українець. Якось на шмоні поцікавився з якої я частини України. Я відповів, а він мені гнівно: “Да будь моя воля, я бы всем вам, западэнцам, устроил Хатынь!” (Хатинь – село спалене нацистами за злочини партизан.)

Промовчав. А що було відповісти? Перед в’язнями, правда, було соромно за земляка. Як же нам усім бракує патріотизму, мудрості та любові.

Земляк бригадира.

Прийшов етапом Птічніков Петро й виявилось що він земляк бригадирові. Той вранці саморобним кип’ятильником заварив чаю, виклав печиво, цукерки й запросив земляка. А кип’ятильники були суворо заборонені – пожежонебезпека. Через 10 хвилин викликають “бугра” на вахту. Прибігає червоний від люті:

– Когда же ты, мразь, успел?! Згною на роботе, сука!

Поставив на найважче місце. Я думав: загине продажна тварюка. Помилився – на другий день Петро мив посуд у їдальні. Влада береже своїх агентів – перевели в загін господарчого обслуговування. Пізніше повернули й призначили на посаду старшини. Ось тут я побачив, що буває коли колектив не сприйме людину. Накази пристосуванця блатні ігнорували, самого осміювали, усіляко підривали авторитет ще й до того простих трудяг заохочували до непокори. Таким чином пристосуванець опинився у своєрідному вакуумі – став усім ненависним. Раз так, то адміністрація вдруге перевела свого агента в загін господарчого обслуговування. Довго він там миски мив та столи протирав.

Не розслабляйся.

Пішов поголитись. Тілогрійку повісив на вішак у коридорі перукарні. Виходжу: немає моєї тілогрійки! Тут немає нічого дивного – сам винен. У сучому таборі не варто розслаблятись.

Удосвіта Ащеулов сумно каже:

– Смотрите, какую махорку я выменял за свою кровную “тюху.

Дивимось: в баночці з-під взуттєвого крему тирса присипана тоненьким шаром махорки.

“Да ты “поехал”, Колёк!”

Захворів на роботі. Заходжу в медпункт. Зек-санітар мені глузливо:

– Да ты “поехал”, Колёк! Какой на х.. термометр? Какой аспирин? Из медикаментов здесь только раствор йода и простынь порванная для перевязки на лоскуты.

“А что я могу поделать?”

Став погіршуватися зір. Лікар поставив діагноз: – Это от недостатка витаминов.

І додав глузливо: – А что я могу поделать? Может, морковку тебе прописать?

                                                                                     “Маслина”.

А я розумно вчинив коли у полтавському таборі не стримав дане сімейникові слово – вставити у інтимний орган “маслину”. Справа в тому, що перед заходом у кімнату довготермінових побачень в’язнів вибірково роздягають. Є маслина – до хірурга. І от в’язень за чифірем розповідає кентам: “Моя приезжала – расписаться здесь при переписке договорились. Дали три дня свиданки. Захожу. Дежурный офицер: “Снимай штаны!” Увидев маслины, отправил в санчасть к хирургу. Что делать? Захожу в санчасть к знакомому санитару, беру бинт, иду в туалет. Там режу стеклом колено, просачиваю кровью бинт, бинтую член. Опять снял штаны в комнате дежурного. Тот разматывать не заставил – поверил, что врач маслины вырезал. Захожу. На столе гора козырной хавки. Нас расписали. Была брачная ночь. Три дня моя плакала – наверное, порвал я ей там всё…” Кенти реготали…

“Торпеда”.

Радянському в’язневі заборонено мати гроші – зароблене накопичується на особистому рахунку в бухгалтерії. Це так, але кожен хоче жити краще а для цього потрібна готівка. На довгострокові побачення приїздять родичі. В’язень знає: після побачення ретельно обшукають. Як же пронести гроші? Скручує купюри в трубочку, загортає у обривок поліетиленового пакета і глибоко запихає (торпедує) собі… у задній прохід. Та весь ризик у тому, що контролери знають цю хитрість, отож, при найменшій підозрі відводять у санчастину, заставляють випити проносне й чекають результату. І ось у стінгазеті біля їдальні карикатура: “Осужденный Карпов (2 отряд) пытался вынести из комнаты длительного свидания “торпеду” в сумме 25 рублей. Деньги изъяты в доход государства. За нарушение режима наказан: лишён очередного свидания”. З одного боку жаль чоловіка, а з іншого – гордість: держава досить оригінально стала ще на 25 карбованців багатшою.

“Как, – этот ещё не подох?!”

Один в’язень із нового етапу втратив свідомість. Черговий офіцер переступив через тіло:

– Как, – этот ещё не подох?!

Ніхто не з присутніх не обурився – звикли до подібного відношення.

Пристосуванство – перевірений спосіб вижити.

На столі біля стіни стояв бачок із кашею, а біля нього – блатні. Керівник СПП наказав:

– Отныне бачки с едой будут стоять возле прохода! Поняли?! Да?!

В обід біля стіни… сиділи трудяги, а блатні знову біля бачка вже з іншого краю столу.

“Чим далі я пізнаю людей, тим більше мені подобаються звірі”.

В’язні на тіло наносять різноманітні татуювання. Описати усі побачені малюнки важко тому зупинюсь на найцікавіших. Напис на голові: “Опять стригут – опять зона”. На повіках очей: на лівому “Не будить”, на правому “Злой как собака”. На правій нозі: “Вы куда? “, на лівій: “А вас еб..т?” Татуювання на грудях: “Спаси меня, Господи, от “друзей”. От врагов я уж как-нибудь сам спасусь”.

Об’явили, що зараз у залі їдальні буде кіно й один в’язень вибіг на плац у тапочках на босу ногу. Наглядач до нього грізно: “Не пущу в тапочках!” Аж тут помітив напис на правій нозі: “Как мало пройдено дорог…”, на лівій: “Как много сделано ошибок!” Посміхнувся й подобрішав:

– За то, что правду написал, мать твою в й.., – иди!

Та найпоширенішим із написів є афоризм: “Чем дальше я узнаю людей, тем больше мне нравятся звери”. Правду кажуть: хочеш мати друга – купи собаку. Вас продадуть друзі та колеги по роботі із котрими їли за одним столом, зрадить кохана людина, відвернуться знайомі та сусіди. Не зрадить тільки собака, котра доїдала недоїдки з вашого столу – вона щоразу буде скавучати, коли ще здалеку почує ваші кроки, ластитись, заглядати в очі і при нагоді помре, захищаючи вас. Хотів й собі зробити те модне татуювання, але згадав прочитане в Біблії, що Господь забороняє робити написи на тілі.

В умовах беспредєлу гідність зберегти важко.

Дудаєв Сергій був боксером. Історія ув’язнення банальна: гуляв у ресторані з коханою. Аж тут п’яний здоровань привселюдно: – Одолжи мне свою шалаву на ночь. Стольник даю!

Спонтанний професійний удар. Зламана щелепа. Арешт. Суд. Виправно-трудовий табір.

На волі важив 105 кг, у таборі – 69. Щоб вижити, прислужував угрупуванню гусино-озерських блатних. У беспредєльному сучому таборі так: або ти станеш членом вовчої зграї і будеш принижувати, бити, жити за чужий рахунок, або тебе будуть бити, заставляти працювати за них. Незалежність та гідність зберегти дуже важко, навіть коли ти боксер.

“Із вовками жити – по вовчому вити”.

Це тільки зараз, читаючи цю сповідь, ти щупаєш свої біцепси й доходиш висновку, що хто-хто, а ти там у ті часи показав би усім як жити “по понятіям”. Зважай, чоловіче, на те, що прибуваєш ти у сибірський табір у кращому випадку, через півроку після арешту. Прибуваєш худий від собачого харчування, жовтий від відсутності сонячного світла та постійного камерного смороду, морально зломленим від жорстокого вироку суду та тюремного беспредєлу. Ти один. Як сказав “буревісник революції” (О.М.Горький): “Один – малий. Навіть якщо він великий, він усе-одно малий, тому що він один”. Попреш сам проти братви – швидко роги обламають. (Ульянов-Ленін колись виступив проти царського режиму, але він же не сам був – він послав у бій високоорганізовану банду (партію).

Тут, якщо хочеш бути великим, лізь до блатних й приймай їхні правила поведінки – правила поведінки вовчої зграї. Як то кажуть: “Із вовками жити – по вовчому вити”. Зазвичай хитруни так і поступають. Жоден із них не кидається відразу кулаками змінювати порядки, а  з першої секунди уважно придивляється до життя табору та людей. Спостерігає чим та як живе табір, хто тут та як контролює ситуацію. Шукає впливових земляків та заводить вигідні знайомства. Щоб зайняти певне місце в табірній ієрархії, пише подільникам та родичам листи, в котрих просить гроші, наркотики, продукти, одяг й описує як і кому все те переслати. Сам же тим часом не виступає проти авторитетів і водночас не принижується перед ними, а щоб голос його чули й боялися “кумарить” слабших за себе. Коли ж займе відповідне місце в ієрархії, заручиться повагою та підтримкою сильних світу того, то лише тоді спираючись на свій досвід, зв’язки та авторитет активно впливає на ситуацію у вигідному йому руслі. (До речі, М.С.Горбачов поступив так само: проліз до вершини комуністичного бандитського угрупування і силою особистої влади із середини розвалив комуністичну імперію.)

Пінчера тільки пінчер зрозуміє. (Англійська приказка)

Дуже важко зрозуміти в’язня, коли в тебе все хорошо: є пристойне житло, цікава робота, гроші, друзі й зараз у теплій кімнаті ти ситий читаєш про тюрми та табори. Так гіркоту ув’язнення зрозуміти важко. Ось коли тебе продасть чоловік із котрим ти їв із однієї миски, коли засудять на закритому судовому засіданні й етапують на чужину, коли тебе обкраденого, виснаженого важкою працею, голодного та холодного будуть продавати, бити, принижувати, обпльовувати ті, ради котрих ти розпинаєшся… За що? За зуби золоті, гроші, одяг, продукти із посилки, щоб працював замість них, ради винагороди за інформацію, щоб зігрітись або просто так, розваги ради.

Хто ображає слугу, той ображає господаря.

В українському таборі я жив і не тужив. Жодного разу мене не вдарили, не обікрали, не ошукали. Там лише раз попрохав батьків вислати на ім’я в’язня, котрий не мав рідні, посилку та бандероль. Отримане спокійно поділили і ніхто з в’язнів не намагався щось видурити чи вкрасти. Тут же, щоб вижити мусив клянчити у батьків чималі гроші, посилки та бандеролі. В українському таборі нікому не прислужував, а тут за тисячі кілометрів від Батьківщини доводилось “крутитись”, “викручуватись”, хитрувати. Бувало, прислужував улан-уденським блатним й вони мене захищали, як господар слугу. Якось один з офіцерів зауважив мені: “Служить бы рад, прислуживаться тошно”. Хотілось процитувати іншого автора: “Хто найбільшим бути хоче – нехай буде всім слугою”, та в той момент майнула думка: він атеїст, безбожник, отож, не зрозуміє.

“В вашем содержании есть элементы коммунизма!..”

Виступає на зборах начальник місцевого виробництва майор Лєвєнта:

– Вы только вдумайтесь: в вашем же содержании есть элементы коммунизма! Система безденежных отношений! Зачем вам думать о чем-либо: на роботу, с работы, в столовую, в баню, в магазин вас водят, простыни меняют, кино показывают, артисты приезжают, телевизор смотрите. Чем вам не коммунизм? Работаете по возможности, а все необходимое вам дают по потребности…

Я поглянув йому в очі – може іронізує? Та ні – це він серйозно говорить.

Майор продовжував:

– Многие осужденные теряют человеческий облик, опускаются. А что делать? В вашем содержании есть елемент наказания. Терпите. Не может же наша власть превращать отбывание наказания на курорт.

“Склонен к побегу”.

Найважча робота була на шпалозаводі – доводилось важко працювати за себе та за блатних. Та це ще не все: дорога на роботу далека і ще, крім того, доводилось довго біля заводу чекати, доки караул виставлять, а в кінці роботи доки знімуть. Блатні жорстоко били не тільки на роботі, але й під час подорожі на роботу та назад. Від відчаю доходяги йшли на такий хід: у нічну зміну в’язень ховається десь на території заводу. Прекрасно знає, що буде далі: караул не знімуть та бригаду не виведуть доки не знайдуть. Знайдуть й будуть довго бити. Посадять в ШИЗО на 15 діб. На особову справу наклеять червону смугу “Склонен к побегу” та переведуть у загін, який працює на території табору. Ось цього в’язень й добивається. Суть ось в чому: працюючи у таборі легше вижити: робота неподалік від барака та безліч можливостей роздобути лишню порцію баланди, пайку хліба, сигарету тощо.

                                                                           Протекція як плата за “дари”.

До доходяги на довгострокове побачення приїхала мама. Там син й змалював їй, як то у нас кажуть, картину маслом. Щоб врятувати рідну кровиночку після побачення до “хазяїна” побігла. Запропонувала делікатеси та гроші – була завідуючою їдальні для партійної номенклатури отож мала доступ до дефіцитів. “Хазяїн” не звільнив її сина – не в його компетенції це було але таки відпрацював “дари”- перевів страждальця в загін хозобслуги й призначив на “вахту” телефоністом. Судячи із розповнілої фігури, наїдженого обличчя синочок там не бідував. А там, диви, і по третині строку за протекцією на “хімію” дорога простелеться…

Заробив дві пачки цигарок.

Якось Олександр Іванов розповідав таку бувальщину:

– Помните Лебедева? Когда блатные его стали круто пресовать он мне предложил две пачки сигарет заработать. Для этого я должен сломать ему руку. Согласился. В конце смены пошли в подвал. Положил руку на стол, я ударил горбылем. Он потрусил рукой и говорит: “Вроде не получилось. Да ты не жалей, сильнее бей!” Я и врезал со всего маху. Он вскрикнул и потерял сознание. Кинулся снегом его растирать. Он оклемался и на отряд пошёл, как будто ничего не случилось. После ужина во время входа отряда в локалку вырвался вперёд, разбежался, поскользнулся на ступеньках возле дверей и упал. Взвыл от дикой боли. А сделал он так потому, что за членовредительство тогда круто наказывали. Старшина повёл его в санчасть и подтвердил при каких обстоятельствах тот получил увечье. Там провели рентген и поставили диагноз: перелом руки. Наложили гипс и перевели в санчасть. Тяжёлое время хитрый Лебедь “протащился” в санчасти. Хоть руку себе умышленно покалечил, зато жив остался. Подошёл я к нему в день ларя и получил заработанные две пачки курева. Вот так и выживали хитрецы…

Закритися в ШИЗО.

Типова сцена: до “Абрама” підходить в’язень із саморобним ножем й просить: “Отведи меня на вахту и скажи что нашёл этот нож у меня. Закроюсь в ШИЗО – может там выживу”. А що, це вихід – там холодно, годують через день, зате блатні не примушують працювати за них, не убивають.

В’язні сумління.

У таборі відбували покарання загалом кримінальні злочинці. Особисто був знайомий з двома в’язнями сумління. Першим чоловіком, покараним за свої переконання був Ломакін Веніамін. Він на волі служив пресвітером протестантської церкви, а таких людей сатанинська влада дуже не любила – в державі панував войовничий атеїзм. Ось вам приклад. По телебаченню показують суд. На лаві підсудних молоді християни. В чому їх вина? Таємно перевозили із-за кордону духовну літературу й дома розповсюджували.

Виступає прокурор. Звертається до присутніх і сам же за них відповідає:

– В нашем, самом демократичесском государстве мира людям даны все свободы и права, и всевозможные полезные книги есть в изобилии! А кто на буржуазном Западе печатает подрывную, враждебную нашей идеологии литературу?

– Враги советской власти!

– А кто в тайниках, нарушая закон, перевозит её в Союз и распространяет?

– Враги народа!

– А как нужно поступать с врагами?

– По всей строгости закона!

І лунає вирок: кому – 4, кому – 3, кому – 2 роки ув’язнення.

Юлій.

Другий в’язень сумління був на нашому загоні – молодий інтелігентний єврей Юлій Едельштейн. Вина його теж була в тому, що він проповідував іудаїзм – учення Старого Заповіту. Держава офіційно проголошувала свободу слова та віросповідання, й тому засудити людину за віру в Бога було незручно. (Тоді багатьох інакомислячих засуджували по кримінальних статтях, щоб можна було на весь світ заявляти, що в державі розвинутого соціалізму немає незадоволених владою.)

Усе геніальне просто: при обшуку квартири один оперативник підкинув пакетик наркотиків, другий – знайшов. А далі суд по 229 статті карного кодексу та етап у сучий, безпредєльний табір на берег озера Байкал. Юлію як і мені створили нестерпні умови та обставили “кумовками”. Ми подружились, і я хотів жити з ним сім’єю, тобто разом ділити проблеми, роздобутий одяг та харч. Але… мене викликав Саутін і сердито:

– Что, снюхались, антисоветчики?! Что это за группировку ты с Эдельштейном сколачиваешь?!

І я зрозумів, що сімейниками нам бути не дадуть. У кращому випадку когось із нас переведуть в інший загін. Відносини ми надалі підтримували досить дружні але так, щоб це не кидалось в очі.

На початку 1986 року Юлій упав із бункера й покалічився. Відвезли на операцію в Южлаг – у табір суворого режиму на окраїні Улан-Уде. (Туди звозили серйозно хворих в’язнів з усіх виправно-трудових таборів Бурятії.)

Зламати морально але не допустити смерті.

Весь термін перебування у цьому таборі постійно відчував пильну увагу адміністрації й розумів яке саме завдання із Москви відносно мене вони отримали: зламати морально але не допустити смерті. Недільний день, на волі Великдень а мене та ще одного в’язня викликають на вахту й примушують боронувати контрольно-слідову полосу – тягнути борони по периметру табору. Це, ясна річ, принизливо для в’язня а віруючому принизливо вдвоє. Відмовишся – заповторять в ШИЗО. Що робити? Помолився Богові – пояснив, що не із власної волі працювати йду й запрігся у ярмо з товаришем по нещастю.

Під час ранішньої перевірки мені стало зле. Похитнувся але не упав – колеги втримали. Чую зляканий голос ДПНК: “В Южлаг его!”

В санчастині встановили діагноз: запалення легенів. Зазвичай з таким діагнозом в Южлаг не відправляли а от для мене зробили виключення – боялися, щоб не помер в їхньому таборі…

“Эй, ты, антисоветчик, пожал-ка на укол!”.

Прибув в Южлаг. Напередодні отримав посилку, так що привіз другові гостинець – цигарки. Порушивши порядки, зайшов у післяопераційну палату провідати Юлія. Серед іншого запитав:

– Ти випадково впав чи… допомогли?

Юлій підморгнув мені і поводив очима вправо-вліво, – мовляв, дивись скільки продажної сволоти навкруги…

Про те, що я провідував Юлія, відразу довідався головний “шнирь” лікарні – в’язень, котрий за жирнішу баланду та обіцянку дострокового звільнення продався адміністрації. Боляче згадувати, але він був моїм земляком. Закликав до себе у “каптьорку” і сказав суворо українською:

– Ще раз провідаєш Юлія, – закрию в одиночну камеру до кінця лікування!

На другий день закликав знову й лагідно запропонував:

– Давай дружити, ми ж земляки… Будеш жити як я, та й додому підеш раніше.

Я рішуче відмовився. Його обличчя вмить перемінилося:

– Та я про тебе, брат, все-все знаю! В тебе строк ще великий та й дорога додому далека, а життя, сам знаєш, сповнене усіляких неприємних несподіванок! Так що дивись сам…

Мало того, – він лікарям розповів, що я такий-сякий, ворог рідної радянської влади. Так почувши про це, завідуюча процедурного кабінету вродлива лікарка Катя, стала… усіляко заступатись за мене перед блатними та лікарями. Завжди кликала жартома:

– Эй ты, антисоветчик, пожал-ка на укол!

Не звертаючи уваги на погрози земляка-завгоспа, (от як не напружую пам’ять, а прізвище тієї сволоти чомусь пригадати не можу) знаходив час та спосіб провідати товариша. В день виписки сказав йому:

– У мене передчуття, що ми більше не побачимось. Ти скоро виїдеш на Батьківщину своїх предків. Згадай мене, коли добре тобі буде.

Юлій посміхнувся і ствердно кивнув головою.

В’язні суворого режиму.

У палаті весь період лікування я перебував разом із в’язнями суворого режиму. “Строгачі” – солідні люди в основному старшого віку. Називають один одного на “Ви”, не лаються, не крадуть, не обманюють. Вони великі терміни покарання відбувають за досить серйозні злочини. Як то кажуть: “Пить – так водку, любить – так красотку, грабить – так миллион, а е…. (кохатись) так з королевою”.

Кулаками не махають – незначні непорозуміння вирішують мирно, за серйозні убивають без зайвих розмов. Ось тут я зрозумів, чому підсудні під час слідства хитрують, щоб потрапити на суворий режим. Тому, що на загальний режим потрапляють по першій “ходці” молоді неотесані дрібні злочинці. Юнаки, котрі п’ють та колють собі різну гидоту, люблять жінок легкої поведінки, а потім лікуються на “трипдачах”, а в ув’язнення потрапляють, як правило, за дрібні правопорушення скоєні у стані алкогольного сп’яніння. Такі горе-герої, начитавшись дешевих книжечок про кримінальний світ та наслухавшись різних байок, перетворюють табори загального режиму на щось середнє між дитсадком та психіатричною лікарнею для буйно помішаних. Це про таких кажуть: “Сила є, розуму не треба”.

Там  у лікарні серед солідних в’язнів відпочив душею, відіспався, поправився. Поправився бо погодився прибирати лікарню і в подяку повар мене неабияк підгодовував. Та ось мене виписали й повернули у “табір на виживання”. Довелось вдруге звикати до життя у вовчій зграї.

Робота на бункері.

Після повернення мене поставили працювати на той самий бункер із котрого упав мій приятель Юлій. Робота не важка і тому адміністрація табору та блатні посилають туди працювати “любимчиків”, а також до них тих, кого потрібно “перевиховати”. З огляду на вищесказане народ там підбирається досить підлий, отож у нещасному випадку з Юлієм не було нічого дивного – сам не раз міг “випадково” упасти. Надивився там усякого і поволі стало гидко працювати з лицемірними людьми – хотілося, щоб перевели на іншу роботу, але у таборі мусиш працювати не там, де хочеш, а там, де призначать. У той час я отримав із дому посилку й принципово не поділився з блатними бункера. Наступного дня ніби за те, що у робочий час загоряв на даху бункера був переведений працювати у цех. (Насправді там мали звичку загоряти блатні, а я за них працював і мусив чатувати, щоб їх не застукали.) Та я був радий поверненню у цех – робота там важча але легша атмосфера людських взаємовідносин.

Передчуття не обмануло мене – у табір Юлій не повернувся. Дійшли чутки, що його перевели відбувати покарання в інше місце, і там під час побачення з рідними він зумів передати інформацію про жахливі порядки у нашому таборі. Зрадів, коли почув це: я не зміг, зате моєму другові пощастило. Його розповідь потрапила в західні засоби масової інформації. Пізніше в гумористичному журналі “Крокодил” я прочитав фейлетон, в якому глузували з Маргарет Тетчер, котра, мовляв, опустилась до того, що заступається за якогось торговця наркотиками Юлія Едельштейна. Зрозуміло: фейлетон був написаний на замовлення КДБ.

Сексотом є кожен п’ятий.

Колись О.І.Солженіцин запримітив, що в ув’язненні сексотом є кожен п’ятий. Так само й у час мого ув’язнення було. Не переставав дивуватись: яку же дивну насолоду отримують люди, продавши, принизивши іншого. Для в’язнів, котрі не мали середньої освіти у таборі була вечірня школа. Якось в’язнів зібрали у “Ленінській кімнаті” – до нас у рамках культурно-освітньої програми прийшла учителька, щоб обговорити недавно переглянутий у залі-їдальні художній кінофільм. Серед інших і я висловив свої враження. Учительці сподобались мої висновки й вона запропонувала підготувати виступ приурочений… річниці Великої Жовтневої Соціалістичної революції.

Наблизився той знаменний “святковий” день. У “Ленінській кімнаті” вдруге зібрали в’язнів. Щоб уникнути пікантної ситуації, я заховався за табірним туалетом. (Не можу ж я хвалити ідеологію, котру ненавиджу. Різонути ж привселюдно правду-матінку означало неабияк ускладнити собі й без того нестерпне існування.) Аж тут підходить до мене один із в’язнів і злорадно:

– Колёк, тебя училка зовёт доклад читать!.. И не прячься здесь больше – тебя с превеликим удовольствием уже двадцать человек продали что ты стоишь тут!

Щоб уникнути принизливої ситуації, довелось перейти у іншу схованку.

Володимир Висоцький.

Був в нашому загоні високий, виснажений юнак. Ім’я в нього було Володимир, прізвище Висоцький. Щоб вижити в цьому сучому, голодному таборі призвичаївся щоранку збирати куски хліба зі столів блатних. Вистежував коли із їдальні виходив загін хозобслуги або розконвойки й, відштовхуючи конкурентів, вривався в зал та й напихав кишені кусками недоїденого хліба.

Недільного дня до наших блатних зайшли блатні із сусіднього бараку. Принесли гітару. Покликали Володимира й запропонували:

– Уж если ты Владимир Высоцкий то и петь должен как настоящий Владимир Высоцкий! Возьми гитару и збацай нам что-нибудь.

Володимир взяв гітару й став, перебираючи акорди, прислухатись до звучання. Всі думали, що він зараз, щоб догодити авторитетам, заспіває щось із блатного репертуару. “Мурку”, наприклад.  На загальний подив, досить непогано собі акомпануючи, той став співати:

Товарищ Сталин, вы большой ученый –

в языкознанье знаете вы толк,

а я простой советский заключенный,

и мне товарищ – серый брянский волк.

За что сижу, поистине не знаю,

но прокуроры, видимо, правы,

сижу я нынче в Туруханском крае,

где при царе бывали в ссылке вы.

В чужих грехах мы с ходу сознавались,

этапом шли навстречу злой судьбе,

но верили вам так, товарищ Сталин,

как, может быть, не верили себе.

И вот сижу я в Туруханском крае,

здесь конвоиры, словно псы, грубы,

я это все, конечно, понимаю

как обостренье классовой борьбы.

То дождь, то снег, то мошкара над нами,

а мы в тайге с утра и до утра,

вот здесь из искры разводили пламя –

спасибо вам, я греюсь у костра.

Вам тяжелей, вы обо всех на свете

заботитесь в ночной тоскливый час,

шагаете в кремлевском кабинете,

дымите трубкой, не смыкая глаз.

И мы нелегкий крест несем задаром

морозом дымным и в тоске дождей,

мы, как деревья, валимся на нары,

не ведая бессонницы вождей.

Вы снитесь нам, когда в партийной кепке

и в кителе идете на парад…

Мы рубим лес по-сталински, а щепки –

а щепки во все стороны летят.

Вчера мы хоронили двух марксистов,

тела одели ярким кумачом,

один из них был правым уклонистом,

другой, как оказалось, ни при чем.

Он перед тем, как навсегда скончаться,

вам завещал последние слова –

велел в евонном деле разобраться

и тихо вскрикнул: “Сталин – голова!”

Дымите тыщу лет, товарищ Сталин!

И пусть в тайге придется сдохнуть мне,

я верю: будет чугуна и стали

на душу населения вполне.

В’язні слухали затаївши подих – не здогадувались, що Володя вміє грати на гітарі та співати й, більше того, що осмілиться заспівати крамолу. Блатні в подяку за спів дали Володі три цигарки із фільтром. Це в ті часи була досить непогана нагорода.

Новий “хазяїн”.

Весною 1986 року керувати нашим беспредєльним табором призначили нового “хазяїна”. Ним виявився переведений зі зразково-показного табору полковник Друй. Очевидно, він мав досвід наводити порядок, тому що поволі життя у таборі стало мінятися. На стіні нашого барака довгий час висів величезний плакат. На фоні великих червоних ядерних ракет були намальовані грізного вигляду воїн у червонозоряній касці, сталевар у спецодязі та космонавт у скафандрі. Унизу напис: “НЕ СОВЕТУЕМ УСТРАИВАТЬ ПРОБУ СИЛ, ГОСПОДИН РЕЙГАН!” Новий “хазяїн” відразу наказав зняти той шедевр соцреалізму.

Якось він у їдальню зайшов. І саме в той момент керівник штабу СПП із своїми “архарівцями” ногами та кулаками виганяли звідти голодних в’язнів, котрі забігли позбирати недоїдки зі столів блатних. (У блатних вважається особливим шиком не доїсти баланду та залишити на столі кусочок хліба. Дивіться, мовляв, ми не голодні.) Керівник штабу СПП пояснив “хазяїну” свою поведінку:

– Вот, гражданин начальник, эти осужденные потеряли человеческий облик – объедки со столов собирают!

“Хазяїн” на те здивовано:

– Собирают объедки? Значит они настолько голодные! Так накормить их нужно, а не выгонять!

Покликав повара й наказав нагодувати трудяг. З цього моменту усі зрозуміли, що у таборі настав перелом, запанувало нове мислення.

Новий “опер”.

На початку літа прибув новий “опер” – капітан Павлов. Слідом за ним замполіт – полковник Цирендоржиев. Відразу круто приступили до діла. Спочатку по гучномовцю добром пропонували припинити беспредєл та в’язні з тих прохань глузували. Тоді у вихідний весь табір вишикували на плацу. До народу вийшов капітан Павлов – своїми манерами та голосом він був схожий на диктатора. Владним голосом розбірливо сказав:

– Беспредел не потерплю!! Любители дерибалова, вымогательства, мордобоя, воровства, а также приспособленцы и аферисты всех мастей, запомните мои слова: ШИЗО и ПКТ отныне вам будут за счастье!.. За беспредел будем раскручивать с добавкой срока на строгий режим!

Політика батога та пряника.

Нове начальство стало проводити політику батога та пряника. Ударними темпами в три зміни стали зводити нове ШИЗО. Оголосили набір в СПП. Добровольцям пообіцяли умовно-дострокове звільнення, отоварку без черги на зайвих 5 карбованців, позачергову посилку, місце на нижній “шконці”.

Після нічного чергування на плацу давали вихідний. Найбільш активних переводили жити в загін господарчого обслуговування, працювати у штаб СПП. Ломанулись трудяги в СПП, як виснажені люди у голодний рік за ковбасою, й стали насолоджуватись уседозволеністю, котру дає влада.

Завідуючим їдальні призначили людину з волі. Стали чергувати офіцери при закладці продуктів у котли та при роздачі їжі за столами. Баланда стала густішою, каша жирнішою та і повари стали повн�