Ділись своїми знаннями. Це шлях до безсмертя. (Далай Лама)

Босоноге дитинство.

Народився я 20 лютого 1953 року в селянській сім’ї на околиці міста Рівне, котре розташоване на заході України. За християнським обрядом мене охрестили в церкві. Босоноге дитинство минало в бабусиній хаті. Вечорами до нашої оселі часто заходили селяни погомоніти про важке колгоспне життя. Я слухав і “мотав на вус”. Найбільше мене вражали розповіді про чудодійства різних знахарів, чародійства відьом, пророчі видіння, віщі сни, ворожіння, викликання потойбічних духів, пророцтва монахів та циганок, зцілення від щирої молитви до Бога або від дотику до чудотворних ікон.

Люди, котрі ставали жертвами темних сил, звертались до церкви чи до знахарів й там за допомогою церковних ритуалів, молитов, свяченої води, знахарських дійств руйнували дію чаклунства.

Відьмакам старались не потрапляти на очі, але якщо зустріч траплялась, то всіляко догоджали, лестили, щоб ті не накликали біди. Знали, що чаклуни навіть за необережно сказане слово жорстоко мстили. Догодити ж їм було неможливо навіть породичавшись – нечистий, котрий заволодів їхніми душами, примушував шукати будь-який привід для ворожнечі. Самі ж чорнокнижники жили в достатку, адже всі їхні добрі чи злі бажання завжди збувались. Говорили, що їм допомагає сам диявол, але не безкоштовно. Відомо ж, що вони завжди помирали в страшних муках і просили щоб хтось підійшов – старалися взяти за руку, щоб передати свою владу над нечистою силою. Якщо ж таких не знаходилось, то помираючий благав продовбати дірку в стелі, щоб безсмертна душа відійшла до диявола, якому той відьмак вірно служив. Люди доходили висновку, що диявол через свій підручник “Чорна магія” діє хитро й підступно, як картярський шулер: дає насолодитися виграшем, успіхом, владою над невидимими духами, силами природи та людьми, а потім так заплутає, що не вивільнитись – доведеться закласти безсмертну душу, стати рабом при житті та після смерті. Мені, малому, подібні розповіді було слухати не тільки цікаво, але й страшно: здавалось, волосся ворушиться на голові та мурашки бігають по спині.

Бабуся розповідала про Бога, водила до церкви, вчила молитись. Говорила, що Бога потрібно любити, виконувати всі заповіді, тоді Господь почує молитву і допоможе. Розповідала цікаві пригоди із власного життя та повчальні випадки з історії села. Запам`ятались такі дві повчальні пригоди. Настав 1939 рік. Бабусі приснилося, що з неба до ніг упала записка: “Усікновення голови Івана Хрестителя 17 вересня”. Її дуже непокоїв цей сон, але відгадки не знаходилося. Якось бабусю покликала по імені незнайома монашка. Бабуся запитала й та так розтлумачила той сон: “Тобі в цей день відрубають голову, як колись Івану Хрестителю. Молись, молись щиро, і тоді Господь продовжить тобі віку”.

Друга світова війна розпочалася 1 вересня 1939 року, а 17-го, згідно договору Молотова-Ріббентропа, радянські війська окупували наш край, котрий у той час був підвладний Польщі. Того дня бабуся йшла до міста за покупками і молилася. Несподівано з-за кущів вийшли двоє розлючених польських вояків. Один із них, вилаявшись, вихопив шаблю й замахнувся. Бабуся впала навколішки та й заплакала. Тієї ж миті другий вояк вибив шаблю з руки товариша та ще й докорив: “Хіба справжні воїни зганяють злість на беззахисних жінках?” Так бабуся випросила у Бога милості і прожила ще 22 роки.

Другою була почута від бабусі історія із життя села, котра передається з покоління в покоління. У багатій сім’ї народжувалась довгоочікувана дитина. У цей час батько задрімав і ніби крізь сон почув дивну розмову:

– Народилася дитина?

– Ні.

– Шкода, був би хорошим лікарем й жив би довго та щасливо.

Через деякий час знову хтось говорить: Дитина вже народилася?

– Ні.

– Якби народилася, то була б розбійником, котрий би доросле життя провів у в’язниці.

Через деякий час знову чути: – Народилася дитина?

– Так. Хлопчик.

– У недобрий час він народився. Рівно через 18 років грім із неба вб’є його…

Батько прокинувся в холодному поту від такого дивного сну. У сусідній кімнаті кричав щойно народжений спадкоємець. Хлопчина виростав на втіху батькам не тільки вродливим, але й напрочуд розумним: батьків шанував, Бога любив та заповіді Його виконував. Кожного свята односельчани бачили, як у церкві він щиро молився. Про той дивний батьків сон юнак знав. Наближався день його вісімнадцятиріччя. Батьки вирішили перехитрити долю: знайшли найкращих майстрів, щоб ті побудували з найміцнішого каменю будиночок, в якому їхній син заховається в той передбачений час. І ось настав вісімнадцятий день народження їхнього улюбленця. Численні гості веселились за багатим столом та вітали іменинника. Та раптом зірвався вітер, сонце закрили чорні хмари. Перелякані батьки відправили сина у схованку, а самі продовжували розважати гостей. Почався дощ. Несподівано страшна блискавка та оглушливий грім перелякали всю округу. Батьки та гості вибігли у сад і… побачили вщент зруйновану оту надміцну схованку. Радість вмить перетворилась в горе, а сміх – у сльози. Аж тут перед батьками й гістьми з’явився весь мокрий, але живий та неушкоджений іменинник. Зі словами: “Де ти був, сину?”, батьки та гості радісно кинулись його обнімати. А той у відповідь: “Я молився в чистому полі”.

Під впливом таких розповідей зрозумів: не буває нещасливої долі, а є наша невіра, що Господь за нашу віру та праведність змінить життя на краще.

А в школі високоосвічені вчителі пояснювали нам, що Бога вигадали багатії, щоб тримати у страху й покорі темних, пригнічених бідняків. Розповідали, показували картини, кінострічки про досягнення науки та техніки, про польоти космонавтів, котрі були високо у небі, але не бачили там ніяких богів. Унаслідок такого подвійного виховання я вдома вірив неграмотній бабусі, а в школі – ученим учителям. Це так, але я все ж спостерігав дивну закономірність: день минав успішно лише тоді, коли я не забував помолитися Богові. Я жив серед простих людей і помічав у їхніх взаємостосунках багато лицемірства, жорстокості, підлості. Люди говорили одне, а робили зовсім інше, крали з колгоспу й один в одного, пиячили, лаялися, билися, доносили один на одного начальству, всіляко хитрували, щоб лише собі мати вигоду, і при цьому вважали справедливими лише себе. Врізалася в пам’ять одна сварка. Суть така: курка залізла в чужий город і наробила шкоди. Пізніше між сусідками виник такий діалог:

– Ти така господиня задрипана, як твоя мати, що навіть куркам ради не даси!..

– А що тобі до моєї мами – ти краще свого батька згадай, скільки він людей винищив, коли був у бандерах!

– А ти, стерво, мого батька не чіпай, ти свого чоловіка згадай, скільки він безневинного люду до Сибіру спровадив, скільки горя людям наробив, коли в компартію вступив та в “стрибки” (НКВС) записався!

– А щоб тобі Бог дав…!

– А щоб тобі…!

Далі йшли слова та звороти мови, які батьки не те, що повторювати – слухати забороняли. А я дивився, слухав і думав, чому б одній з них не порозумнішати й сказати так: “Твоя курка наробила мені шкоди”, а другій відповісти: “Підрахуй збитки, а я тобі відшкодую”.

І, що цікаво: у неділю в церкві я бачив, як ці сусідки поклони били та щиро молились. Здавалося б, помирись із сусідом, а потім проси миру у Бога і виходь із божого храму вже людиною очищеною Божою благодаттю. Однак, на жаль, буває по-іншому. Односельчани, котрих у неділю я бачив у церкві, у понеділок знову сварилися.

Одного дня у хату зайшла сердита сусідка й стала дорікати, що затінок від нашої вишні, котра розрослась на межі, зменшує врожаї її городини. Я розумів, що претензії сусідки справедливі і з цікавістю чекав як же бабуся вирішить цю проблему. Моя ж бабуся спокійно вислухала сусідку і… погодилась, що так воно і є. А далі примирливим тоном запропонувала: “Вишня родить смачні ягоди і тому зрубати її було б безглуздям. Давай домовимось надалі ділити її врожай порівну”. Сусідка з радістю погодилась і надалі розмова протікала у дружньому тоні. Якщо захотіти то мирно можна вирішити будь яке непорозуміння, – зробив я тоді висновок.

Бувало що односельчани, добряче хильнувши самогону, билися. Як правило, вранці винуватець бійки, чи розумніший із них брав пляшку самогону і йшов “пити мирову”. Коли ж помирились й розпили “мирову” то надалі тримати зло, згадувати бійку було вже не прийнято.

В село на інвалідних колясках заїжджали просити милостиню живі обрубки – інваліди війни. Отак-то, – думав я, – їх, молодих та здорових, Батьківщина послала в бій, а як їх там покалічило, то вже вони їй не потрібні…

Чув я ще брудну лайку. Навіть Бога лаяли, добряче напившись самогону.  Дивився на це і думав: це Бог такий поганий, чи самі люди у всьому винні? Міркував і так, і сяк, але завжди виходило, що винні саме ми. Я чув, як односельчани, виправдовуючи свої лихі вчинки, говорили так: “Це колись було: “не вбий”, “не вкради”, “возлюби свого ближнього”, а зараз світ перевернувся й діє вже інша заповідь: “Одури свого ближнього, а як ні, то дальній наблизиться, одурить тебе і возрадується”.

Життя було важким. Люди лаяли владу і я бачив, що справедливо. Усе думав: люди такі жорстокі, підлі тому, що життя таке наше. А може, це життя таке важке саме тому, що ми такі підлі, лицемірні?..

Школа. Виховання майбутніх будівників комунізму.

У вересні 1960 року батьки довірили моє виховання вчителям. У школі життя йшло, як і належало тому бути в комуністичному суспільстві. Спочатку нас прийняли у жовтенята, і ми гордо носили зірочки з портретом юного вождя світового пролетаріату. Пізніше був пам’ятний день, коли в урочистій обстановці нас приймали у піонери. Старшокласники кожному пов’язали червоний галстук – часточку прапора, червоного від пролитої батьками крові в боротьбі за щастя народу. Наш піонерський загін носив ім’я Павлика Морозова, котрий заради ідеї світової революції продав рідного батька. Нас так і вчили: сказати вчительці про негідний учинок товариша – геройство, промовчати – злочин. В результаті такого виховання ми з радістю видавали один одного і гордилися, коли вчителька нас за це хвалила. Пам’ятаю те відчуття душевного болю, яке відчував щоразу, коли ставав жертвою підлої зради. Боляче було не так від побоїв та образ, як від людської продажності.

Видіння.

Якось важко захворіла моя бабуся. Каже: “Ой, мабуть, помру”.

Дід їй у відповідь: “Ні, ти одужаєш. Спочатку я помру, а ти – через два роки”.

Ми здивувалися з таких слів, на що дід розповів таке: “Було нас на фронті троє друзів. Якось до нас підійшов дивний старець і передрік кожному подальшу долю. Першому сказав: “Ти загинеш”. Другому: “Ти повернешся покаліченим”. А мені сказав: “Ти повернешся неушкодженим, будеш онуків ще глядіти. І помреш ти, а через два роки – жінка твоя”. Через тиждень біля нас вибухнув снаряд. Одного убило, другого покалічило, а мене лише оглушило. Це означає, що той старець був таки справжнім прозорливцем, отож і все інше ним передбачене теж має збутись…”

Невдовзі бабуся, справді, одужала.

Врізались в пам’ять розповіді про часи її юності, зокрема про дивного старця, котрий проходив селом. Той дивак клав перед людьми монету із зображенням царя-батюшки й товк її палицею. Пророкував, що скоро боговідступники так царську династію в землю втовчуть. Люди не вірили, що таке може бути, насміхались над дивакуватим дідом, хлопчаки шпурляли в нього грудки землі, грязюку. Та невдовзі стався більшовицький переворот й те неймовірне пророцтво збулось до дрібниць.

Одного святкового дня приходить дід із церкви і каже до неї: “Не сумуй, не плач. Я бачив видіння: із вівтаря вилетіла половина голуба. Скоріше всього це означає, що скоро Господь забере мою душу до Себе”.

І справді: невдовзі він надихався отруйних випарів під час протруювання колгоспного зерна й ліву частину тіла паралізувало. Через тиждень помер. Бабуся ж ще два роки жила.

Чи існує правдива формула миру?

Учитися я любив. На уроках щодня щось цікаве розповідали вчителі, вдома – книжки. Мені подобалося читати, думати, пізнавати такий таємничий навколишній світ. Вечорами довго вдивлявся в зоряне небо і думав: яка сила штовхає по орбітах Землю, Сонце, зорі? Чому там, у безмежному просторі, все так розумно і чому стільки горя та несправедливості на Землі? Якщо всесильний Бог, справді є, то чому Він допускає війни, ворожнечі, стихійні лиха, катастрофи, в яких гине безліч безневинних людей? Чому всі кричать, що хочуть миру а ведуть гонку озброєнь?

Знав формулу, якою керуються всі політики: “Хочеш миру – готуйся до війни, щоб вороги боялися”. А якщо хочеш війни, – роздумував я, – то… готуйся до війни також? Виходив якийсь абсурд: готуйся до війни в будь-якому випадку! Усвідомлював жахливу реальність: в наш ракетно-ядерний вік гонка озброєння веде до самознищення цивілізації! Довго обдумував проблему тому що добре пам’ятав часи так званої Карибської кризи, коли світ уже стояв на грані термоядерної катастрофи. Тоді якось пронесло. А от як буде наступного разу?

Цивілізація вже зазнала 15 тисяч воєн. Це океан крові, море сліз! Невже ніхто не знав істинної формули миру?  Поставив собі за мету: вивчусь й відкрию людям справжню формулу миру.

Комплекс неповноцінності.

Заглибився у книги. Читав до глибокої ночі, а коли мама заганяла в ліжко, то продовжував читати під ковдрою при світлі кишенькового ліхтарика. Згодом у мене почав погіршуватися зір. Лікар прописав окуляри. Став єдиним “очкариком” у класі й поступово у мене розвинувся комплекс неповноцінності. Страждав, став замкнутим. З дитинства марив небом, а тепер зрозумів, що пілотом мені вже не бути.

Вчителі – молекули Сталіна.

Минали шкільні роки. Учителі навчали нас наукам, натхненно говорили про світле комуністичне майбутнє, про мудрість єдиної партії та робітничо-селянської влади, а під час інспекторських перевірок влаштовували, як правило, показуху. Класний керівник на перервах повчала двієчників: “Учіться та вибивайтесь в начальство, а як ні, то станете простими трудівниками, бідними та безправними, як ота худоба”. От ми й звикли до подвійної моралі: призвичаїлись поводитись так, як вигідно кожному на даний момент. На уроках ми говорили про мудрість комуністичної влади, а на перервах розповідали про неї анекдоти.

Частина однокласників підпільно зустрічала новий 1968 рік. На столах було спиртне. Після канікул усіх учасників тієї “п’янки” по одному викликали в кабінет директора і там лагідно пропонували допомогти виховному процесові, тобто видати імена присутніх та подробиці гулянки. Обіцяли всіляке заступництво й допомогу після закінчення школи при вступі до інституту чи престижного училища. Якщо ж учень відмовлявся стати інформатором, то його погрозами та побоями примушували назвати імена своїх спільників. Та і без того список учасників лежав на столі директора, як і список тих, хто на Різдво колядував в оселях односельчан. Із тими колядниками, котрі, як казали вчителі, “поширювали релігійний дурман, прославляли народження вигаданого Ісуса, щоб вициганити в односельчан декілька копійок”, розмова була не менш жорстокою.

Трапився такий випадок. Одного ранку зайшов до мене схвильований товариш: “Посварився з батьками, так що вже не до уроків. Дозволь залишити у тебе портфель”. Я погодився, виручив друга. На початку першого уроку до класу вбігла розлючений класний керівник. Попрямувала до мене і на ходу сердито: “Микола, встань!” Лівою рукою вона зняла мої окуляри, а правою долонею почала бити по обличчі, примовляючи: “Кого одурити хочете? Та я знаю кожен ваш крок, кожне ваше слово!”

З подібних випадків усі зрозуміли, що серед нас є завербовані вчителями “стукачі”. З цього часу кожен когось став підозрювати, і в класі запанувала атмосфера взаємопідозри, ненависті. З прочитаних книг я знав: кожен командир старається, щоб бійці не довідались, що серед них з’явився зрадник, тому що обстановка взаємопідозри зруйнує моральний дух вояків. Ми ж знали, що серед нас є “шістки”. Виникало відчуття, що дирекція навмисне роздмухує взаємопідозру, щоб ми не змогли об’єднавшись, дружно підняти бунт. Звичайно, інформатор полегшує роботу керівникам будь-якого колективу, однак він ніколи не “настукає” на себе, а тому намагаються навербувати їх якнайбільше, щоб мати різнобічну інформацію.

Під час уроку хтось невлучно кинув зіжмаканий аркуш, і той упав на стіл учительки. Вона сердито: “Хто кинув?” Усі мовчали, як партизани. У відповідь на мовчання з її вуст пролунав ультиматум: “Якщо після перерви винний не признається, я викличу директора”. На перерві почалися взаємні звинувачення, що призвело до сварки між учнями. У цей час я читав газету і, звичайно, нікого не звинувачував. Ось задзвенів дзвоник на урок. Хто ж відповість за цей проступок? Усі звинуватили чомусь… мене: “Бач, тихоня, мовчить, нікого не звинувачує, участі не бере! Значить, це він, – відчуває провину, а тому совісно на когось іншого наговорювати”. Мене принижували, били посеред класу, а справжній винуватець сидів і мовчав. Минали дні, місяці, але він так і не вибачився.

Кожного примусять зробити підлість.

Для розуміння процесу виховання молодої радянської людини, майбутнього будівника комунізму, наведу ще декілька повчальних епізодів. Серед уроку вчителька звертається до учнів: “Я вийду на хвилину, а ви посидьте тихенько, бо інакше директор почує і тоді біда буде”.

Декілька секунд панує мертва тиша. Аж ось у когось випадково падає лінійка, хтось ненароком чхнув, десь скрипнула парта. На порушників тиші дружно зашикали з усіх боків. Від цих шикань та окриків зчинився незначний шум. Звідусіль залунали вигуки: “Тихо!, Тихо!” від чого зчинився ще більший гамір. Почали кричати хором: “Ти-ши-на!” Дехто намагається всіх перекричати. Галас стоїть, хоч вуха затикай. Однак закликів уже не чути, а тому знаходяться активісти, які намагаються силоміць вгамувати найактивніших борців за тишу. Ті активно захищаються. Біля парт стає тіснувато, отож бійка переміщується на середину класу. Здається, від галасу вже школа хитається… (А я не боровся за тишу – мовчав. І може, саме мого голосу не вистачило, щоб та школа завалилася.)

У цей момент відчиняються двері, й до класу заходить директор із червоною від злості вчителькою. Вмить настає мертва тиша. Бійці витирають заюшені носи, поправляють одяг. Тикають один на іншого пальцями і майже в один голос виправдовуються: “А він перший почав!”.

Директор бере обох за загривки й зіштовхує їх лобами раз, другий, третій. Потім звертається до класу:

– Хто кричав?

Усі мовчать. Називає першого-ліпшого учня:

– Встань! Хто кричав?

– Усі кричали…

– Усі – це хто? Прізвище назви!

Він хоче чути прізвища порушників! Кулаки в нього стиснуті, із рота бризкає слина. Підходить до найближчого учня впритул і всім своїм виглядом показує, що зараз буде бити. Бідолаха, щоб уникнути покарання, називає чиєсь ім’я. Директор розвертається й підходить до названого учня: “Хто кричав?”. Відстань щомиті зменшується, і, перелякавшись, той називає… моє ім’я! Тепер уже директор іде до мене. Ох, біда буде! Кого, ну кого ж не шкода видати? І я називаю того, хто видав мене минулого разу. Отже, ми квити. Тепер уже він має когось видати. І майже кожного учня примусять таким чином зробити підлість, а потім принижуватимуть, смикатимуть за вуха та чуба, ставитимуть двійки за поведінку, записуватимуть порушення у щоденник, примусять до кінця дня проводити уроки стоячи і, обов’язково викличуть до школи батьків… Аж ось лунає довгожданий дзвінок (адже все колись-то закінчується.) Учителі виходять із класу, а у кожного з нас на душі стає гидко, соромно глянути в очі один одному.

                                                                 Замаскована лицемірством неприязнь.

Здавна запримітив у людях лицемірством замасковану неприязнь до свого ближнього. Разом із тим мої ровесники були одностайними у іронічному відношенні до “кутлян” – мешканців околиці (кутка). Усе так, але ця неприязнь забувалась і всі об’єднувались як тільки мова заходила про “пітомнікських” – переселенців, котрим влада надала житло поза селом та працевлаштувала у плодорозсадницькому радгоспі (плодопітомніку).

Переселенці не мали у наших краях родинних зв’язків, обжитого житла, отож їм доводилось докладати досить багато зусиль, щоб на новому місці налагодити побут та призвичаїтись. Цілком логічно, що вони на селян дивилися скоса – по чорному заздрили багатшому життю корінних жителів.

Запримітив, що, звиклі усе необхідне купувати у магазині чи то красти у радгоспі, вони не поспішали заводити власне підсобне господарство. Це пізніше їх саме життя примусило брати приклад із селян – поблизу осель будувати хліви для вирощування худоби та птиці, обробляти присадибні ділянки та городи. До церкви переселенці, як правило, не ходили. Хіба що для видимості з’являлись раз у рік – на Великдень святити кошики із паскою, м’ясом, маслом, сиром, яйцями-крашанками…

Серед селян здавна стало звичним присвоювати один одному глузливі клички. Мотивом могла бути природна вада, риса характеру, безглуздий учинок чи незначна помилка. Колись ще у дитячі роки моєму майбутньому батькові селяни докорили бідною шапкою. Той признався: “Якби ж то гроші бури…” От із того моменту й став мій майбутній батько довіку “Бури”. Пізніше я не раз чув як батько при знайомстві пояснював: “Не шукайте мене по прізвищу – його мало хто знає. Запитайте, де живе чоловік, котрого звуть по вуличному “Бури”. Тут то вже кожен хату покаже”. Пізніше ця кличка перейшла у спадок до мене. От і став я “Бури” і разом із тим “очкариком”.

Неприязнь між селянами та “пітомнікськими” тліла доки не дійшло до мордобою. Сталось так, що там під час молодіжної гулянки місцеві хлопці гуртом побили нашого парубка. Скривавлений юнак прибіг у село, зібрав компанію друзів, ті прибули на місце інциденту й помстились – спересердя відлупцювали усіх без розбору. У відповідь наступного вечора “пітомнікські” зібрали гурт добровольців і вже ті з’явились в селі та жорстоко помстились за розбійний напад. З тих пір їхні та наші парубки часто збирались для безжального взаємного мордобою. Бійки проходили без правил – у хід ішли кулаки, палиці, шланги, кастети, каміння. А втім, подібне дикунство нас вже не дивувало – в той час на уроках російської літератури вивчали творчість Сергія Єсеніна, котрий так описував людей:

Но люди – все грешные души.

У многих глаза – что клыки.

І тогочасне життя:

… Сплошные мужицкие войны –

Дерутся селом на село.

……………………………………………

То радовцев бьют криушане,

То радовцы бьют криушан.

У тому ж творі поет писав як бідні і тому заздрісні сусіди занадились у їхній ліс рубати дрова:

Однажды мы их застали…

Они в топоры, мы тож.

От звона и скрежета стали

По телу катилась дрожь.

В скандалах убийством пахнет.

И в нашу и в их вину

Вдруг кто-то из них как ахнет! –

И сразу убил старшину.

На нашей быдластой сходке

Мы делу условили шырь.

Судили. Забили в колодки

И десять услали в Сибирь.

Аналізуючи ті криваві події  поет зробив філософський висновок:

С тех пор и у нас неуряды.

Скатилась со счастья вожжа.

Почти что три года кряду

У нас то падёж, то пожар.

Очевидно за детальний опис тогочасного життя, критику комуністів та філософські вислови радянська влада організувала “самогубство” поета, а пізніше на довгий час зовсім заборонила його твори…

                                                            Ейфорія молодечої уседозволеності.  

У наших краях є звичай на весіллях пригощати “запорожців”. (Запорожці – непрошені гості, котрі стоять за порогом.) Батьки молодих розуміють, що їх ніхто не силує пригощати непрошених гостей, але разом із тим якщо пожаліти графин чи два самогону, то серед ображених можуть знайтися здатні зіпсувати весілля. А ще по селу піде розголос, що батьки молодих так і не пригостили “запорожців”. Тут логіка проста: тим зекономленим графином самогону не розбагатієш, а пригостиш – не збіднієш.

Сталось так що під час весілля гості посварились з “запорожцями”. Виникла групова бійка під час котрої наші хлопці жорстоко побили “Носа” – “пітомнікського” парубка. Невдовзі від отриманих травм потерпілий помер. Розпочалось судове розслідування. Один з учасників бійки взяв усю провину на себе й цим самим “відмазав” друзів. (Пізніше в подяку за таке благородство подільники щедро “гріли” товариша в ув’язненні й після звільнення буквально носили на руках.) Це нічим не виправдане вбивство одного парубка й безглузде ув’язнення іншого примусило усіх схаменутись, отямитись. Побоїща вмить припинились, але от неприязнь так і залишилась…

Подумати тоді не міг, що все моє подальше життя пройде в атмосфері нічим не виправданої, безглуздої, лицемірством замаскованої та цілком відвертої взаємної ненависті, неприязні…

                                                   Результат виховання в дусі Павлика Морозова. 

Одного разу я першим довідався, що вчителька, котра мала вести останній урок, захворіла. Це означало, що раніше підемо додому. Я швиденько написав із цього приводу оголошення і приліпив на дошці. Уже розпочався урок, а вчительки все нема, отож у класі стало галасливо. Це привернуло увагу директора, який, зайшовши до класу, помітив білий папірець на дошці. Знову пролунало його улюблене в такій ситуації: “Хто це написав?”

Я, як це було у нашій школі звичним, промовчав. Тоді директор звелів кожному помінятися із сусідом по парті зошитами і звірити почерк. Мій сусід, котрий іноді списував у мене контрольні та домашні завдання, радісно продав мене. Директор похвалив його за спостережливість, а мене посеред класу добряче посмикав за вуха. І, що характерно, надалі мій сусід поводився зі мною спокійно, ніби нічого надзвичайного не сталося. Він відверто дивився мені у вічі, не розуміючи підлості свого вчинку – давалася взнаки “виховна” робота педагогічного колективу. В даному випадкові скоріше всього вирішальну роль зіграло те, що мій сусід по парті був “пітомнікським”, а я – жителем села. Це він так на мені помстився селянам за вбивство “Носа”. Було дуже боляче від образи – я юнак неконфліктний, а це означає, що до тих побоїщ, а тим більше до вбивства їхнього парубка не мав жодного відношення…

Використовуючи підлі методи, досягли протилежного: виховали нас лицемірними, продажними пристосуванцями. 

Подібні сцени відбувалися майже щодня аж до закінчення восьмирічки. Гірко про це згадувати, та, як кажуть, з пісні слів не викинеш. Учителі били двієчників, щоб примусити їх учитися. Обшукували портфелі та кишені, щоб ми не носили чого не слід. Знайдені записки зачитували перед усіма, щоб висміяти передчасні юнацькі любовні мрії. Керівник класу – Марія Степанівна на батьківських зборах навчала батьків результативних методів виховання: “Бий і слухай, чи дихає! Виросте – спасибі скаже”. Я розумію вчителів: вони старалися для нашого ж блага. І били нас, і “стукачів” заводили, і обшукували, і принижували з однією метою: щоб ми виросли достойними людьми. Воно то так але, використовуючи підлі методи, досягли протилежного: виховали нас лицемірними, продажними пристосуванцями.

Щоб помститись, хтось порізав у гардеробі чуже пальто. Мама власниці зіпсованого пальто прийшла до школи та й улаштувала учителям скандал. Ті зганяли злість на нас, а ми – на слабших за себе. І це не дивно, бо зло породжує зло. Саме так! Чув же розповідь про звіряче зґвалтовану дівчину, котра пізніше, щоб помститись людям, влаштувалась в НКВС й стала там цілком законно убивати приречених на кару смерті “ворогів народу”…

Не дивно, що при такій атмосфері взаємовідносин у жодного з нас не виникло бажання запропонувати однокласникам  зустрітись у майбутньому.

Тиран помер але стоїть тюрма.

Сталін давно помер, (мене хрестили в день його поховання) але керівні посади продовжували займати його вихованці. Більшовики любили говорити: “Я не Сталин, но в Сталине и я”. І це було правдою – тиран складався із мікроскопічних слухняних гвинтиків, молекул. Без них він був би нулем. Ось ці молекули Сталіна й досі займали керівні посади отож виховували нас так, як колись виховували їх…

Світло далекої зірки.

Настало літо 1968 року. Я вирішив із вересня продовжити навчання у міській десятирічці. В цей час на мене звернула увагу дуже вродлива інтелігентна дівчина і я закохався. Перше кохання було загадковим, п’янким почуттям. Усе то воно так, але я оцінював себе по-юнацьки критично: часто хворів, носив окуляри, мав погані зуби, не по моді одягався, а тому вважав, що не схожий на казкового принца з її дівочих мрій. Вона ж така вродлива, живе у міській квартирі з усіма благами цивілізації, а я у колгоспному селі з асфальтовим покриттям лише від автошляху до центру села, брудними погано вночі освітленими вулицями, калюжами на дорогах, відсутністю природного газу, гарячої води в кранах, телефоном лише у школі та на почті… Переживав страшенно. Намагався забути кохану, але не міг. При випадковій зустрічі серце в грудях в одну мить починало гучно битися, я червонів, ніяковів, заїкався, голос тремтів, і  нічого не міг із собою вдіяти.  Вважав, що вона для мене  недосяжна, як та зірка небесна…

Крах віри в торжество марксистсько-ленінської ідеології.

Літо добігало кінця. Несподівано в селі зчинилась паніка: уночі розносили повістки. Забрали і мого батька. Цілу ніч повз наше село у напрямі кордону їхали колони техніки із озброєними солдатами. Що ж сталося? Виявляється, у дружній соціалістичній Чехословаччині міжнародний імперіалізм прагне взяти реванш. У школі нас навчали: “Доки існує імперіалізм, доти існує загроза військових конфліктів”. Отже, і в соцтаборі не обійтися без військового втручання?.. Шукаючи музику на коротких хвилях, випадково почув правдиву розповідь про події у Чехословаччині і був вражений почутим. У той час закінчилось моє дитинство. Раніше, коли бачив несправедливість влади, то вважав це беззаконням місцевих чиновників і щоразу, зітхаючи, думав: “Ех, був би живий Ілліч…” Російськомовні закордонні радіостанції поволі розкривали мені очі на злочинну суть марксистсько-ленінської ідеології у світовому масштабі. Правдиве слово проривалось крізь шум глушилок. Часто доводилось не спати до глибокої ночі, щоб почути повторення цікавої радіопередачі. Як виявилося, найкраща чутність була коли притулити телескопічну антену до люстри і вибрати відповідне положення транзисторного радіоприймача. Ось так стоячи посеред кімнати, ловив слова справжньої правди.

Радянська влада заявляла, що вона іменем народу послала війська, щоб допомогти братньому народові зберегти завоювання демократії, навести порядок у межах соціалістичного табору. Нехай так, але я не чув, щоб із народом радились. (Визначення “радянська влада” означає: влада рад робітничих та селянських депутатів.) Насправді істинної влади рад у нас не було – за народ все вирішувала компартійна бюрократія. Мені було дуже жаль тих чужих людей, бо виріс у колгоспному селі, надивився на нашу сумну дійсність отож й не хотів, щоб вони теж “скуштували” наших порядків та безкультур’я. Адже чехи та словаки будуть проклинати наш народ, значить, в тому числі й мене! Ілюзії відносно вірності марксистсько-ленінського вчення почали танути, як сніг.

“Комуністична система побудована на крові, насильстві та брехні”.

Батьків приятель, котрий багато прожив на цьому світі отож добре вивчив політику комуністів так дохідливо пояснив мені ціль окупації: “Уряд Чехословаччини відмінив цензуру, відкрив кордони, дозволив говорити правду. Уся комуністична система побудована на крові, насильстві та брехні, отож демократизація, гласність їй ворожа, тому що відкриває одуреним громадянам очі на справжній стан справ. Наш уряд був змушений послати війська у сусідню державу соціалістичного табору задушити паростки демократії, щоб вітер перемін не перекинувся на “Союз нерушимий”. Коли реформи, переміни на зразок чехословацьких докотяться до нас, то відразу Союз розвалиться й комуністична система згине. Я не знаю чи доживу, а ти молодий отож колись переконаєшся у правдивості моїх слів”.

“Народ и партия едины!” (Напис на численних плакатах)

Влада – це одне, народ – інше. Що хочуть те й роблять, а нас же через свої засоби масової інформації переконують, що вони наймудріші, найсправедливіші, що саме їхня політика найгуманніша. Нікого ж із нас не питали розміщувати ядерні ракети на Кубі чи ні. Розмістили й цим поставили усю цивілізацію на грань термоядерної війни! У випадку ж війни самі б поховалися у надміцні бункери, а ми б гинули на полях боїв та від наслідків використання воюючими сторонами ядерної зброї. А що ти зміниш? Керівна ж партія одна – комуністична. І монополія на істину у неї ж…

                                                                        Вибори без вибору.

Час від часу усі громадяни імперії добровільно-примусово ходили на вибори без вибору й покірно кидали в урни видані папірці. Якось у день тих “виборів” один односельчанин іронічно запитав іншого: “Ти, Іване, за республіканців голосував чи за демократів?” Іван же поглянув навкруги чи немає поблизу чужих й на те з кислою посмішкою: “Що дали те, як усі виборці Союзу, у тому числі й ти, без зайвих розмов кинув в урну, тому що знаю: передачі бувають не тільки по радіо та телевізору.” Іван був правий: заявиш привселюдно, що у нас вибори без вибору і… суши сухарі.

                                                                           Абсурдна ідея.                         

На тему поширення на весь світ нашої ідеології взагалі і військової “братньої допомоги” сусідній державі зокрема, анекдоти з’явилися. Новостворений уряд Чехословаччини попрохав Москву дозволу створити Міністерство морського транспорту. Наші урядовці їм здивовано: “Ідея абсурдна, тому що ви ж не маєте на кордонах моря…” Чехословацькі урядовці на те резонно: “Але ви ж маєте Міністерство культури…”  

Зібралися німець, француз та наш й завели мову про свій добробут. Німець вихваляється способом життя: “На роботу я їжджу на “Фольксвагені”, а за кордон на “Мерседесі”. Француз теж: “На роботу я їжджу на “Рено”, за кордон на “Пежо”. “А ми, – підхопив тему наш, – на роботу добираємось на автобусах, тролейбусах, метро а за кордон їздимо на танках”.

Чеська сім’я приїхала на риболовлю. Чех упіймав золоту рибку. Та попрохала відпусти її назад у річку й за це пообіцяла виконати будь-які три бажання. Чех попрохав:

– Хочу, щоб на нашу Чехословаччину напали китайці. Хочу, щоб наступного року на нас вдруге напали китайці. Хочу, щоб третього року на нас втретє напали китайці.

Дружина чеха на це ошелешено:

– І який в твоїх проханнях смисл!?.

Чех на те повчально:

– Так їхня же багатомільйонна армія тричі до нас й назад буде через Радянський Союз проходити…

Люди жартома розповідали один одному новину: Урядовці так званих “країн соціалістичного табору” заборонили своїм громадянам купатись у прикордонних водоймах. Чому? Ну ось: якийсь потопаючий стане кликати: “Рятуйте! Допоможіть!” Росіяни не так зрозуміють і введуть війська…

                                                                     Колгоспна дійсність.   

Віру у торжество ідей марксизму-ленінізму здавна підривала сумна колгоспна дійсність. Колгоспники крали з колгоспу хто що тільки міг, тому що красти колгоспне гріхом не вважалося. В результаті колгоспні приміщення та техніка були у занедбаному вигляді, колгоспники п’яні, а худоба завжди голодною і тому худою.  Будинки ж самих колгоспників були доглянуті, а нагодована краденим із ферми кормом селянська худоба швидко набирала вагу досить, корови давали високі надої молока.

Ось яскравий приклад колгоспної дійсності. Правління колгоспу вирішило посадити сад і закупило  саджанці плодово-ягідних дерев. Колгоспники удень слухняно ті саджанці висадили, а уночі… витягнули та пересадили на власні присадибні ділянки. Тут якщо за руку не зловив, то не докажеш. “А я на базарі купив! ” – заявляє господар і хитро дивиться в очі. Так колгоспного саду у нас й не було – саджанці виросли й плодоносили поблизу осель будівників комунізму. Поволі я усвідомлював, що то не так люди винні, як наша абсурдна соціалістична система. От українці, котрі свого часу емігрували у Канаду, там в інших соціально-економічних умовах, ясна річ, так себе не поводили.

Якщо раніше віру у торжество ідей марксизму-ленінізму поволі підривала сумна соціалістична дійсність, то окупація сусідньої соціалістичної держави значно прискорила цей процес.

                                                                    Міська десятирічка.

Настав вересень 1968 року. На мій подив, порядки у міській школі були зовсім іншими. Не вивчив урок – отримуєш двійку, однак тебе ніхто не б’є, не принижує. Ніхто не вербував стати інформатором, донощиком. До учнів зверталися на “Ви” і поводилися як із дорослими людьми. Щоправда, спочатку виникли проблеми взаємостосунків між учнями: наша неприязнь переплелась з боротьбою місцевих за місце в ієрархії класу – багато хто самоутверджувався, висміюючи та, всіляко утискуючи слабших за себе. Тоді хтось з учнів запропонував таку ідею: після уроків нехай кожен вийде на середину класу, а всі інші йому прямо в очі викажуть все, що про нього думають. Почувши про це, декотрі з так званих “героїв” непомітно втекли зі школи – знали, що доведеться червоніти.

На той час я цілком сформувався як особистість. Начитавшись класиків, був глибоко переконаний, що підглядати, підслуховувати, читати чужі листи, поширювати неправдиві чутки, ображати слабших та звинувачувати безневинних – це аморально й негідно звання справжньої людини. А відтак, вийшовши на середину класу, я не почув про себе жодного поганого слова. Справді, добре ім’я ліпше за велике багатство. З того дня взаємовідносини між однокласниками поліпшились. Оцінюючи ситуацію в цілому, можна сказати, що наш клас був дружним.

                                                                      Крах невіри у існування Бога та диявола. 

У шкільних турботах минув рік. Весною ми з мамою працювали на присадибній ділянці. Несподівано викопав якийсь маленький фанерний ящик. Що це може бути? Мама категорично заявила: “Не смій брати в руки! Це відьми нам щось підробили!” Однак я тільки посміявся з неї: “Он люди в космос літають і жодного разу не бачили там ні Бога, ні диявола, а ти ще віриш у ці бабські забобони!” Узяв ящик у руки, розламав та й викинув на дорогу. Невдовзі запримітив дивну закономірність: не було дня без серйозних неприємностей. З незрозумілих причин раз у раз потрапляв у непередбачені ситуації – ніби якась сила тягнула мене туди, де має статись біда. Врешті-решт на рівному місці впав із велосипеда – штанина потрапила у ланцюгову передачу й водночас із цим передній бризговик, зігнувшись, намертво заклинав переднє колесо. Полетів через руль й коли приземлився, то ще й велосипед добряче вдарив по спині. Відразу відчув себе погано. Викликали авто швидкої допомоги. Лікарі швидкої завезли у лікарню, а там, ретельно обстеживши, поклали на операційний стіл.

Проснувся вранці у палаті, а через деякий час лікар на обході пояснив, що у мене був травматичний розрив селезінки отож її довелося видалити. “Не переживайте, без селезінки можна жити!” – заспокоїв мене лікар. Я розповідав як покалічився, але лікарі не вірили, що можна відбити селезінку, впавши з велосипеда.

Та ось відчинились двері, і в палату зайшла старша сестра мого батька. Підійшла, поцілувала, стала співчувати та настирливо пригощати. Я відмовився – не до їжі було. Гостинці виклала в тумбочку. Я знав, що вона в очі лагідна, а позаочі нас із мамою ненавидить. А все почалося через хату. Родичі хотіли, щоб батько одружився з іншою і йшов у прийми – тоді все житло дісталося б їм. Тато ж одружився з мамою й привів її у рідний дім, так що, хату довелося розділити навпіл: в одній половині оселився тато з мамою, у другій – сім’я молодшої батькової сестри. Старша батькова сестра була змушена будувати власну хату. Тільки-но моя тітка вийшла, у тумбочці гучно лопнула принесена нею пляшка лимонаду. Подумалося:  це неспроста.

                                              …зробіть так, щоб я дізналась хто це зробив. 

Після виписки із лікарні мама розповіла, що ходила до ворожки, і та, розкинувши карти, сказала: “Було пороблено на смерть, і ті люди дуже незадоволені, що ваш син вижив. Карти кажуть, що йому випадає ще одна лікарня, але не така страшна як зараз. Якщо хочете, зроблю так, що все зло, якого вороги вам бажають, повернеться до них самих”.

– Ні, – відповіла я – хай їх Господь судить, а Ви зробіть так, щоб я дізналась хто це зробив.

– Гаразд. Ідіть додому, і хто перший прийде, то це він і є. Тільки нічого не давайте з хати взяти…

Коли прийшла додому, твоя тітка Марія вже чекала мене біля дверей:

– Ой, я чула, у вас таке горе, таке горе… Ось я Миколі свіжого молочка принесла.

Поставила банку на стіл, а я їй кажу:

– У мене немає чистої банки взамін.

– А мені будь-яка підійде! – і, схопивши брудну банку з підвіконня, вибігла з хати.

                                                           Віщий сон та пророцтво збуваються…

Мій друг Михайло розповів мені сон, який приснився йому перед тим, як я потрапив до лікарні: “На наше село нападають вороги, а ти всіх переконуєш, що перемога буде за нами та зброю роздаєш. Тут піднялась стрілянина, а ти вискакуєш з окопу та кричиш: “За мною! Уперед!”. Лунає кулеметна черга і ти падаєш… А через три дні ти впав із велосипеда і потрапив у лікарню”.

Збулось передбачення ворожки: невдовзі я потрапив в інфекційну лікарню з діагнозом “сивороточний гепатит” – у попередній лікарні занесли вірус при переливанні крові. Держава, не провівши аналізу донорської крові, зекономила копійки а втратила на лікуванні таких як я тисячі карбованців…

Якщо окупація Чехословаччини породила в моїй свідомості серйозні сумніви в мудрості комуністичної влади, то цей трагічний випадок наніс нищівного удару по нашій атеїстичній пропаганді. Даремно я забув науку бабусі! Одурений учителями та державною пропагандою, я не вірив в існування Бога та диявола, сміявся з ікон, які висіли в хаті, а тепер збагнув, що жорстоко помилився. Усе ці події спонукали мене багато думати, спостерігати за життям.

                                                                       Покара за несвідомий гріх.

Якось весною почав рубати дрова. За третім ударом зламалось топорище. Та це не біда – узяв іншу сокиру. За другим ударом сокира злетіла із топорища і, перевернувшись у повітрі, впала гострим кінцем мені по руці. Я відразу зрозумів, що тут щось не так. Затиснувши рану рукою, забіг у хату. Мама в той час відпочивала на ліжку. Я до неї: “Що за день сьогодні?” А вона мені: “А ти хіба не знаєш? Сьогодні ж Благовіщеня!”

Минув рік. Ось я й закінчив школу. Куди піти вчитися? Знав привабливу формулу: “Торгівля – двигун прогресу”, й тому вибрав прогрес.

                                                                        Технікум радянської торгівлі. 

Поступив у технікум радянської торгівлі. Першого дня керівник групи запропонувала вибрати комсорга. Хтось вказав на мене: “Нехай Микола буде. Він носить окуляри, значить, розумний!”

Ніза Антонівна тоді: “Ще кандидатури є?”

Усі мовчали – кожен думав приблизно так: “Якщо не виберуть його, то можуть мене. Навіщо мені зайвий клопіт?” От й проголосували за мене одноголосно. Нікуди не дінешся – мусив щомісяця збирати членські внески, заносити їх комсоргу технікуму та час від часу збори проводити.

В технікумі не переставав дивуватись атмосфері людських взаємовідносин. Одногрупниці щось не поділили й доводять свою правоту, пересипаючи мову добірною лайкою. І це, не соромлячись хлопців!

Практика у Криму.

Після першого року навчання нашу групу послали на практику у курортну Євпаторію. Там нас розподілили по магазинах. Мені випало працювати із солідною місцевою продавщицею. Досвідчена жінка на власному прикладі показувала мені як слід “працювати”. Кожні ваги були підкручені на 5-10 грамів, продукти важились разом із обгортковим папером, вага покупки та ціна називалась ще до зупинки стрілки на вазі, на рахівниці сума покупки навмисно збільшувалась ще й до того здача невірно видавалась. Особливо нахабніла моя наставниця коли до прилавку підходила старенька людина, дитина чи п’яна компанія. Я чудово розумів її логіку: трудяги, котрі важкою працею заробляють на прожиття на курорти не їздять, а їздять спритники, котрі заробили “дурні” гроші різноманітними махінаціями та прямими крадіжками. Такі скандал за десять-двадцять копійок влаштовувати не будуть – гроші ж не мозолями нажиті та й настрій курортний за дріб’язок псувати не варто. Усе то воно так, але я бачив, що серед покупців є багато місцевих жителів, котрі важкою працею заробляють на хліб насущний. Крім того є чимала категорія приїжджих, котрі в усьому собі дома відмовляли, щоб літом на курорті самим підлікуватись чи оздоровити хворих дітей. Я не нахабнів як моя наставниця – не можу дивитись людині в очі і обкрадати. Щоправда я не міг щохвилини виставляти вагу у правильне положення бо працювали ми разом, але із каси за весь час роботи копійки не взяв.

Вантажників у магазині не було отож доводилось самим розвантажувати продукти та завантажувати тару. Місячна зарплата була мізерною – 68 карбованців. Обід у їдальні коштував карбованець, отож усі хитрували як могли. Хотілося ж і щось із одягу купити, і в кіно, і на танці сходити, і виноградом, персиками, морозивом поласувати…

Щоб здобути гроші на прожиття багато хто із нас не соромились обважувати, обраховувати покупців, сметану розбавляти кефіром, соки – водою тощо. Якось солідна жінка подала десятилітрову банку й попросила дівчат зважити топленого масла. Дівчата наповнили посуд маслом, зважили у підсобці й назвали ціну. Жінка ж на це сердито: “Бійтесь Бога – в цю банку ще ніколи стільки масла не поміщалось. А ну, переважте при мені”. Нікуди не дінешся – мусили переважити. Жінка обурено: “Я розумію, що на одну зарплату не проживеш та совість усе-таки хоч якусь мати потрібно. Якби ви мене обрахували на 3-4 карбованці то я би слова не сказала, а як уже насмілились обрахувати аж на десятку, то вже копійки зайвої не дам”.

Я ж не брав гроші з каси й тому був змушений просити батьків фінансової допомоги. Хлопці дивились на мене як на ідіота, коли поштарка принесла грошовий переказ.

                                                                Дарма зіпсував людям настрій.

Якось дирекція євпаторійського міськхарчоторгу зібрала в магазині відкриті комсомольські збори. Я встав і спересердя видав приблизно таке: “Зарплата скрізь мізерна отож кожен крутиться як може. Ми  обважуємо, обраховуємо. Ошукані нами будівельники продають “наліво” цемент, дорожні робочі – асфальт, працівники автозаправок – бензин, працівники м’ясокомбінатів – м’ясо, кондитери – шоколад і так далі. От і живемо в будинках котрі розвалюються при найменшому землетрусі, їздимо розбитими дорогами на розбавленому дизпаливом бензині, їмо ковбасу із субпродуктів, цукерки із жирової глазурі та інші фальсифіковані продукти. Пропоную перестати дурити свій народ й цим започаткувати життя без брехні. І до керівництва міськхарчоторгу у мене питання: Де вантажники? Якщо ми самі розвантажуємо продукти та завантажуємо тару то й зарплату вантажників видавайте нам. Мабуть тихенько ділите між собою заощаджені гроші? Хіба не так? Також спецодяг для розвантаження та торгівлі потрібно видавати не зношений, а пристойний і по розміру. І ще одне: який у нас план виторгу, чи виконуємо ми його і якщо так, то де преміальні?” Повернувся до своєї наставниці й зауважив: “Негарно обважувати, обраховувати людей, продавати дефіцити із-під прилавку знайомим та начальству й цілими днями пиячити з ними в кабінеті завідуючої…”

Під час мого виступу керівники міськхарчоторгу сиділи опустивши голови, наставниця щось сердито бурмотіла, а одногрупники дивились на мене, як на ідіота та обурено шепотілися. Вираз їхніх облич ніби говорив: “Ти що, дурний, верзеш? Припинимо дурити народ – повмираємо з голоду…”

Після зборів наставниця сказала мені сердито: “Я учила тебя как жить в этом мире, а ты меня за это при всём народе так жидко обдрыстал! Запомни: где едят, там не срут!”

Та після мого виступу нічого змінилось. Виходило так, що я дарма зіпсував настрій людям. Нарікав на себе: навіщо поліз читати мораль? Кому воно потрібно? Якщо людям так подобається жити в обстановці рабства, тотальної брехні, то нехай живуть як звикли…

                                                                          Овочева база.   

Після закінчення технікуму за направленням почав працювати лаборантом на овочевій базі міськхарчоторгу. Під час роботи спостерігав взаємостосунки між робітниками та начальством. Ось типовий приклад. На базу завозять дефіцит. Телефон у директора не замовкає. Найвище начальство дає заявку і присилає особистого водія. Нижчі за рангом приїжджають самі та забирають приготовлений для них пакунок. Ще дрібніше начальство вимушене іти з комірником у підвал за своєю “порцією”. Далі на черзі друзі, куми, сусіди, знайомі та “потрібні люди” – ті, котрі володіють іншим дефіцитом. А прості трудяги – ті, що тягають ящики та бочки, змушені довго канючити, вимолювати якусь дещицю того омріяного дефіциту. Та й то лише найбільш настирливим дістається такий жаданий делікатес. В даному разі йдеться про лимони та апельсини. (При  комуністах кордони завжди закриті, отож, на полицях магазинів лежала лише продукція наших бідних колгоспів та економічно відсталих підприємств.) Цитрусових наш обласний міськхарчоторг отримував усього 20 тонн на рік. Цей дефіцит діставався тільки начальству, працівникам торгівлі та їхнім знайомим. Одного разу експедитор, котрий привіз з одеського порту лимони, пригощав начальство кусочками купленого там у докерів ананаса. Ось тоді я вперше наяву побачив той екзотичний плід.

У ті часи все, що виготовляється та вирощується за кордоном ми бачили тільки на телеекранах. Голос за кадром говорив про безжальну експлуатацію імперіалістами поневолених народів ради безтурботного життя купки багатіїв. Стосовно відношення начальства до людей у нас, пригадую, літній уже працівник висловився так: “Робітником у нас бути не погано, погано інше: за людину тебе не вважають”.

Усюди впадала у очі безгосподарність, причину якої я вже розумів: при соціалізмі люди не відчувають себе власниками державного майна. Удома у кожного порядок, бо це його власність. Людина сама у себе не краде, а з фабрики, заводу чи колгоспу – можна, бо ж це не її власність, а державна. А мораль? А совість? При такій системі загальнолюдські цінності гарні лише на папері…

Важка праця на благо народу (а по суті, на благо чиновницького апарату) не приносила нічого, крім втоми. Доведені до відчаю, але позбавлені права на протест, трудівники приглушують невдоволення спиртним, а злість зганяють на ставленні до роботи. Теоретично невдоволення висловлювати було дозволено – Конституція гарантувала право на свободу слова, але от тільки не гарантувала свободи після того, як те слово сказане… На словах наша конституція була найдемократичнішою у світі, але горе було тому хто наївно намагався скористатись задекларованими там правами та свободами…

Під час виборів у виборчому бюлетені стояло прізвище лише одного партійця. (Правляча партія ж то одна – комуністична…) Якщо ж Ви привселюдно станете заявляти, що слово “вибори” походить від слова “вибір”, котрого насправді немає, то… влада порушить проти Вас кримінальну справу за “Распространение заведомо ложных измышлений порочащих советский государственный и общественный строй”.

Комуніст прокурор на закритому судовому засіданні буде Вам довго люб’язно, дохідливо пояснювати, що є злочином лаяти найдемократичніший державний устрій і, в результаті, його однопартієць суддя у присутності двох таких же комуністів – народних засідателів присудить Вам три роки “виправлятись” у наших виправно-трудових таборах… (Працювати за колючим дротом за миску баланди…) Усі люди наслідки зайвого базікання добре усвідомлювали і тому сиділи, як миші у норах…

Типовий приклад: на базі квасять капусту. Подрібнена капуста сиплеться в чан, а там три жінки посипають її сіллю та притоптують. Підігріваючи себе грубими жартами, вони харкають та шмаркають собі під ноги. Одна з них, щоб не завдавати собі клопоту йти в туалет, під регіт своїх подружок там помочилась – хай кваситься ліпше! Вони ж ту капусту їсти не будуть – кожна має дома власне господарство. Слухаючи розповідь про таку дикість, я нічому вже не дивувався, бо на ту пору доволі надивився на наше відношення до роботи та поведінку своїх співвітчизників. Робітники бачать, що начальство краде та пиячить, а їх зневажає. Зарплата у них мізерна, в магазинах бідний вибір між поганим та ще гіршим, зате на грудях Леоніда Ілліча орденів усе більшає. Бідність породжує роздратованість та брудну лайку, цинічне ставлення до праці – отак і живемо! У газетах же та на радіо безліч продажних журналістів щосили вихваляють мудрість влади та життєздатність соціалістичного способу життя. Люди на тему подвійної моралі та тотальної брехні іронізували так: “Якщо хочеш, щоб дома був достаток, то увімкни холодильник у радіорозетку”.

Кожен із керівників намагався навербувати серед робітників побільше інформаторів, щоб знати настрої підлеглих та позбуватися тих, хто багато базікає. В результаті подібної тактики атмосфера людських взаємовідносин була гнітючою. Під впливом побаченого власними очима та почутого з програм радіо “Свобода” у мене з’явилося бажання протестувати проти існуючих порядків.

                                                                            Відвідини знахарки.

Виникла спокуса дізнатись майбутнє й я пішов до тієї маминої знайомої знахарки. Досі уявляв ворожбитів старими та страшними, але, на мій подив, потрапив у сучасну квартиру, де мене зустріла охайна вродлива жінка. Розкинувши карти, вона сказала мені про те, що було та що буде в моєму житті. Серед усього іншого буде і виклик у міліцію, але все минеться. Розговорились. Виявилося, що її зять працює в органах державної безпеки. Наприкінці розмови ця служниця лукавого запропонувала дуже спокусливу річ: “Якщо бажаєш, я дам тобі щось та навчу, що й як зробити, і тебе полюбить та, котру ти сам захочеш”. Я вважав себе порядною людиною і тому відмовився від цієї спокусливої пропозиції.

                                                                                 Анонімка. 

Минув тиждень. Та ось мене чомусь викликають в міліцію! Як з’ясувалось пізніше, хтось із відчаю написав на керівників бази анонімку, в котрій було припущення, що мене підкуплено з метою завищення браку в овочевих аналізах. Слідчий усіляко мене залякував, згодом змінив тактику – став лагідним, довірливим і, пригощаючи дорогою цигаркою, намагався  завербувати. Пояснював яку велику буду мати вигоду від дружби з ним. Я, ясна річ, відмовився. Пізніше цю історію я розповів товаришеві, котрий у минулому працював дільничним інспектором. Той посміхнувся й сказав: “Я за півроку таку собі агентуру навербував, що став як ясновидющий – знав усе, що діється на моїй дільниці”.

Анонімний лист здавна у нас є ефективною зброєю – написав компромат на людину, котра тобі заважає й її заарештували. Щоправда в період моєї юності часи вже були ліберальніші, але серйозні неприємності ворогові були гарантовані. Це ж як чудово: ворогові нашкодив і сам невиявленим, отож безкарним залишився…

Запам’яталось таке: на обшук приїхали правоохоронці із собакою. Господар до кінолога іронічно: “А ваша собака знає, що шукати і де?”. Той у відповідь повчально: “Якщо ваша собака не гавкне, то наша не знайде”.

                                                                         Інформаційне поле планети.

Знову сплинув, як весняна вода, ще один рік. Усе передбачене дивним чином збулося. А це означає, міркував я, що існує якесь інформаційне поле планети, в котрому записане минуле та майбутнє кожної людини і що є люди, які вміють до нього підключатись. А так і є.  Батьки дружили із сім’єю, котра жила на Поліссі. Їхній молодший син довго не одружувався, бо колись циганка нагадала, що він помре перед своїм весіллям. Та ось нас кличуть на весілля – Андрій мусив одружитись, бо його кохана завагітніла. Батьки поїхали, а мене залишили доглядати домашнє господарство. Повернулися сумними, стривоженими. Мама розповідала: “Поїхали на весілля, а приїхали… на поховання. Напередодні молодий, стомлений передвесільними турботами, заснув за кермом і врізався в останнє дерево на шляху. Молода у весільному вбранні йшла за труною. Гостей обсилали короваєм…”

Пізніше старший брат покійного, котрий був на ту пору розлученим, одружився з тією вдовою та усиновив братового сина, і всі люди дійшли висновку, що це благородний вчинок.

                                                                             Різноманітні гадання.

Ще з дитинства знав: щоб дізнатися майбутнє не завжди звертаються до майстрів магічних знань. Люди з покоління в покоління передають ритуали гадань. Найбільш популярними є гадання на дзеркалі та інші на свято Андрія Первозванного.  (Його першого Ісус покликав від того й відповідна назва.) При цьому усі прекрасно знають, що гадати гріх та небезпечно, але бажання знати майбутнє часто переборює страх. Пам’ятав такі бувальщини. Ввечері на Андрія (13 грудня) кожна дівчина зліпила вареник. Зварили їх й кожна свій поклала у коридорі. Відв’язали собаку й закликали у хату. Стали спостерігати у якому порядку собака ті вареники буде їсти, бо знали: в такому порядку й доля їм заміж повиходити. Собака радісно накинувся на вареники. При цьому одного взяв в зуби, кинув, накинувся на інші, потім вернувся до кинутого. Останнього вареника виніс на двір та й зарив у снігу. Пізніше й справді дівчата заміж повиходили у тій послідовності. Цікаво, що власниця кинутого вареника овдовіла й вийшла заміж вдруге. Власниця же заритого собакою вареника заміж так й не вийшла – померла дівкою. Стосовно гадання на дзеркалі, то не раз чув таке: якщо дівчина, побачивши силует судженого, в ту ж мить не накине на дзеркало рушник, а стане вдивлятись, то дуже постраждає. Як? Вдарить її лукавий або поцілує. Цікаво, що ту відмітину цілий рік нічим не вивести…

                                                    Не усі відмовляються від приворотних чарів…

Напарницею у лабораторії була дівчина, котра раніше працювала в міліції. Була вона не з вродливих, але заміж вийшла за дуже симпатичного хлопця. Чомусь подумалося тоді: ось я відмовився від чар-зілля, а вона, певно, – ні… Запам’яталась її розповідь про участь в специфічній ризикованій операції: “Послали мене під виглядом шукаючої істини дівчини до християн на їхнє молитовне зібрання. Дали сумочку із радіостанцією, щоб чути що там на тому зібранні відбувається. Та от несподівано під час богослужіння щось в тій радіостанції перемкнулось й із сумочки… стали лунати міліцейські переговори! Та я не розгубилася: стала голосніше за усіх кричати “Господи, врятуй мене!” й при цьому щосили лупити руками по тій сумочці. Очевидно Бог справді є, тому що невдовзі голоси припинились”. Присутні у лабораторії аж заходились від сміху…

Тим часом по селу пішли чутки, що мій однокласник Юрій (котрий колись переховував у мене свій портфель) збирається одружитися з дівчиною-інвалідом. Біля Юри завжди “вертілися” гарні дівчата, так що у нього було з кого вибрати собі наречену. Саме тому цей шлюб викликав здивування і дав привід для пересудів. Відшуміло весілля, у мого колишнього товариша народився син, а через рік молоді розлучились… Якось ми зустрілись і Юра розповів, як саме відбувалося його одруження: “Нас познайомили, і та дівчина почала заходити до мене в художню майстерню. Завжди приносила домашнє вино. От я й закохався по самі вуха: стала вона мені наймилішою від усіх. Одружились. Життя як життя – з’явилися непорозуміння, іноді сварки. Їде моя жінка в село до бабусі і привозить самогон, продукти. Вип’ємо, закусимо, і знову я її безтямно кохаю. Наробить усіляких дурниць, а в мене до неї чомусь немає ніякої злості. Та от проходить деякий час і знову в хаті сварки виникають. Знову їде вона до бабусі по той самогон. І знову наступає мир та любов. Щось підказало мені, щоб я не пив самогону та не їв тих бабусиних гостинців. Моє невдоволення її поведінкою призвело до розлучення. У нас тоді вже був син. Так незабаром вона причарувала молодого хлопця, який не тільки одружився з нею, а й сина мого усиновив!”.

Подібна ж історія трапилась з моїм товаришем із сусіднього села Олексієм. Він закохався й вирішив одружитися, але батьки були проти, мовляв, дівчина з бідної багатодітної сім’ї, дуже неохайна, а це означає, що вона не буде доброю господинею. Син же наполягав на своєму, так що між батьками і ним виник скандал, який переріс у криваву бійку. Поставили синові ультиматум: “Або ми, або вона”. Перемогла любов. Ходили чутки, що батьки знайшли зашиті в одязі сина чари. Уся сільська молодь була на боці закоханих. Батьки зреклися сина, продали хату та й виїхали в іншу область. Весілля молодятам зробили Олексієві родичі та ще й житло подарували. Через певний час у подружжя народилася дитина. На Великдень Олексій запросив мене в гості. У кімнаті було досить брудно, навкруги гуділи мухи та парувалися на запропонованих блюдах, на підлозі смерділа купа брудної дитячої білизни. Я сидів за столом й думав, як би скоріше піти, щоб не знудило. Виявляється батьки поступали мудро коли відмовляли сина! Усе то так, але яка ж то сила Магії!

“Ой, не ходи, Грицю, на вечорниці, бо на вечорницях усі чарівниці!”

Повчальна розмова двох жінок. Одна сердито:

– Щось мій син до Світлани зачастив. Може одружитись надумав?

Сердито тому, що у тієї дівчини була погана репутація, отож, їй не хотілося мати таку невістку. Друга цікавиться:

– А він  хоч раз гостював у неї дома?

– Так. Новий рік там у компанії святкували до ранку!

А та впевнено:  – Значить, готуйся до весілля!

Звідки така впевненість? Про бабусю цієї дівчини ходили чутки, що вона відьмує, а це означало, що й онуку навчила. У старовинній українській пісні є такі слова: “Ой, не ходи, Грицю, на вечорниці, бо на вечорницях усі чарівниці!” Якщо  вродливий та багатий юнак не звертає увагу на непримітну дівчину, то та може дізнатись як, та причарувати його, щоб пожити безтурботно у розкошах. У ті часи  була  популярною  пісня, у якій були слова: “Може десь у лісах ти чар-зілля шукала, сонце-руту знайшла і мене зчарувала?”.

                                                                           Цвіт папороті.

Ще в дитинстві бабуся розповідала як двоє її подруг довідались, що опівночі в ніч на Івана Купала цвіте папороть та й пішли, щоб здобути здатність усе знати, той диво-цвіт зривати. Коли настала ніч, то на подруг напав непереборний сон. Щоб не проспати момент цвітіння, стали штовхати одна одну, кричати, бігати. Одна з них спіткнулась і… проснулась вранці від крику пастуха, котрий гнав худобу на пасовище. Хотіла встати та не змогла – коси так сплелися з травою та корінцями, що не піднятись. Стала кричати, просити порятунку. Пастух почув й гострим ножем звільнив полонянку. Почали дома розплітати, але марно – корінці та трава настільки сплелись з волоссям, що не розплутати. Довелось постригти дівчину наголо. Тоді та стала сліпнути. Повели до знахаря, а той ще з порога глузливо: “Що, дівко, зірвала цвіт папороті?… Щоб то було, якби кожен міг косити той цвіт, як траву? Це, дівко, потрібно в такий день народитись. Можу зробити так, що одужаєш, але пізніше за тебе постраждає твоя дитина”.

Дівчина погодилась, бо хто тоді думав, що важкий час революцій, війн, розрухи, голоду закінчиться та настане мирне життя? Минув час. Дівчина вийшла заміж, народила сина. У трьохрічному віці малий упав із яблуні й став калікою на все життя.

Мама мого товариша розповідала як колись її брат вирішив досить хитро заволодіти цвітом папороті: “Таємно від рідні весною викопав у лісі паросток папороті та й виростив дома. В ніч на Івана Купала в нашій хаті молодь зібралась на вечорниці. Брат непомітно зник. Молодь продовжувала веселитись. Несподівано з комори в кімнату влетів брат весь білий від переляку, тремтить, зуб на зуб не попадає. Усі кинулись його заспокоювати, розпитувати. Лише через дві години той якось трохи заспокоївся й розповів таке: “Засів у коморі над кущем й став чекати. Почув що на дворі розпочалась страшна злива із сильним вітром та громом. Несподівано оглушливий грім, землетрус та страшна блискавка розкололи хату навпіл. В цю мить з’явився  грізний вершник на величезному коні, із страшним скреготом витягнув шаблю та й замахнувся рубати. Щоб врятуватись, мусив вибігти з комори”. Братові всі довго пояснювали, що вітру, зливи, блискавки, грому та землетрусу не було, а все те йому привиділось. Недовго після тієї пригоди брат прожив – загинув у вогнищі громадянської війни”.

У цих розповідях для мене не було нічого дивного – доволі подібного наслухався коли у дитинстві сидів на печі бабусиної хати та “мотав на вус” дивовижні розповіді старих односельчан. З тих розповідей знав, що папороть не цвіте цвітом у звичному розумінні цього слова, а лише на декілька секунд над кущем з’являється згусток червоного туману (астрального світла) і хто зуміє схопити його та із відповідними словами проковтнути, той буде творити чудеса, читати думки людей, бачити через землю де який скарб закопаний.

Існує цілий ритуал подорожі в ліс у ту ніч, а також сміливець повинен знати, що спокуси там будуть неабиякі. Витримаєш – герой, наробиш у штани – серйозно постраждаєш. Хто ж, не знаючи правил, полізе в бій з професіоналом? Вивчи правила гри, потренуйся на слабших і тоді  ще добряче  подумай чи гра варта свічок. Усі ми мріємо отримати все і відразу, але так мало кому пощастить. Самозреченням, постом, молитвою, подвигами віри можна заробити дивовижну силу яснобачення,  чудотворення, котру в ту магічну ніч наївні сміливці мріють отримати “на халяву”.

                                                                  Артист оригінального жанру.

А й, справді, чи може цілком нормальна людина відчувати тілом, бачити та чути те чого насправді немає? Не поспішайте іронічно посміхатись, бо може статись, що посміються над вами. Пригадую як у наш технікум приїхав гіпнотизер. В актовому залі зібрались викладачі та студенти. “Артист оригінального жанру” викликав на сцену десяток скептично настроєних добровольців. Запропонував зчепити руки та підняти їх угору. Згодом запропонував розчепити руки й опустити. Жоден не зміг. Гіпнотизер по черзі доторкнувся до рук кожного й лише тоді ті змогли керувати своїми руками. Попрохав найближчого до дверей студента принести склянку звичайної води. Усім по черзі давав скуштувати й запитував, що то є. Один, скуштувавши, сказав що то спирт, другий – вино, третій – пиво, четвертий – компот, п’ятий – томатний сік, шостий – молоко і так далі. Передостанній скептик не зміг узяти склянку – сказав, що там кип’яток. Тоді артист взяв руку дівчини, котра виявилась останньою, й вилив усе, що там залишилось. Та навіть не ойкнула. Потім під сміх залу загіпнотизовані студенти танцювали під лише ними чуту музику, завзято збирали на сцені неіснуючі квіти, стріляли у лише їм видимих ворогів. Довго під подив та сміх залу гіпнотизер робив із скептиками усе, що хотів. У кінці виступу дістав пачку нарізаних білих папірців та й розсипав на сцені. Запропонував: “Збирайте – це гроші!”. Ох, як же студенти кинулись ті “купюри” збирати! Тим часом зал заходився від сміху – ми ж бачили, що там клаптики звичайного паперу…

                                                                                Відвідини знахаря.

З часом на додачу до всіх моїх хвороб ще й волосся на голові почало інтенсивно випадати. Довго вдивлявся в дзеркало й доходив висновку, що не пара тій дівчині, яку так ніжно кохаю… Життя поступово втрачало свої барви – став відчувати втому… від життя.

Що не робив, як не лікувався, а процес облисіння прогресував. Тоді з батьком та двома жінками односельцями поїхав до знаменитого діда-знахаря аж під Білорусію. В однієї з жінок син хворів на епілепсію, у онуки другої опухли ноги і та підозрювала, що то  вороги цю хворобу дитині заподіяли чародійством.

Дід Іван зустрів нас й завів в хату. Молився за кожного й лив у воду розтоплений віск. Одній жінці сказав: “Не гріши на безневинних людей – онука твоя захворіла від вітру”. З другою розмовляв окремо. Мені сказав: “У тебе була травма. Лисієш внаслідок ускладнення від того удару. Не гарантую, що волосся відросте, але випадати перестане”.

Розговорились. Знахар із болем признався, що має двох синів тільки от один пішов по його стопах, другий – став безбожником, циніком. У ході розмови виявилось, що він колись жив у наших краях і є нашим далеким родичем. Пригадали спільних родичів та знайомих. Дід довго розповідав, як він лікує невиліковні, на думку лікарів, хвороби і як відробляє пороблені чародіями порчі. З почутого я зрозумів, що використовувати величезні магічні сили може кожен хто розшукає збірник рідкісних знахарських обрядів, молитов, заговорів та заклинань. У пориві відвертості знахар показав закупорену літрову банку у котрій щось настоювалось. Пояснив: “Це заспиртована летюча миша. Якщо зробити так, щоб п’яничка сам знайшов та випив цей настій, то три дні так буде блювати, так мучитись, що йому назавжди спротивиться спиртне”. Помітивши мою зацікавленість, пояснив: “У тебе нічого не вийде, тому що потрібно знати слова, котрі необхідно проказати під час приготування цього магічного настою… Я такі рідкісні книги читав, котрих зараз на всю Україну може знайдеться дві чи три”. Почувши таке, я остаточно переконався: знахарем може стати кожен, хто такі рідкісні книги роздобуде й прочитає…

Старенька дружина знахаря приготувала для усіх вечерю. Щоб розважити нас дід почав розповідати дивовижні випадки зі своєї практики. Запам’яталась така розповідь:

“У дворі зупинилась чорна “Волга”. В кімнату без черги зайшли майор, капітан та водій авто. Майор до мене: “На вас, діду, остання надія. Усіх знаменитих лікарів об’їздив, потім – знахарів та ніхто не допоміг. Якщо й ви не допоможете – покінчу життя самогубством”. Як пізніше виявилось, з майором трапилась така пригода. Керував великою військовою частиною. Мав почесті, славу, дружину та ще й молоду коханку. “Доброзичливці” повідомили законній жінці про амурні пригоди коханого. Та ж, будучи дочкою відомого високопоставленого генерала, влаштувала невірному грандіозний скандал. Пригрозила, що якщо той не покається, то за допомогою батька поверне його кар’єру у зворотному напрямку. Майор був змушений покинути коханку. Виявилось, що бабуся тієї молодої красуні відьмувала, отож, на прохання онуки зробила або навчила як зробити  колишньому коханцеві порчу. В результаті у майора не стримувалась моча – витікала по мірі утворення, отож, єдиним виходом було постійно носити прив’язану до ноги  кефірну пляшку. Помолившись, я сказав майорові: “Біля вашого гарнізону є колодязь, котрим давно не користуються. В нього закинутий чародійством закритий навісний замок. Знайди його та привези до мене. Не намагайся відкрити його відмичкою, бо яким чином він був замкнений, таким й відкритий має бути”. Майор та капітан розгублено відповіли, що біля їхньої військової частини немає закинутого колодязя. Аж тут водій радісно вигукнув: “Я знаю такий колодязь!”

Через тиждень у двір заїхала знайома чорна “Волга”. А в мене тьма народу… Знову зайшли без черги. Поклали на стіл загорнутий у поліетиленовий пакет, перемотаний червоними нитками той горезвісний замок. Я розмотав пакунок і кажу: Зараз буду перед іконами три рази молитись. Якщо порчу зробив слабший за мене знахар, то замок сам на столі відкриється. Майор до мене тихо: “А можна, щоб це все люди не бачили?”. Воно то можна, але відмовив ради людей, – щоб показати їм силу молитви. Молюсь, а краєчком ока у дзеркалі помічаю як майор серед натовпу то біліє, то червоніє, піт стікає із обличчя ручаями. Ситуація справді, була трагікомічною: на прийомі у знахаря серед багатолюдного натовпу сидить мокрий від переживань високопоставлений військовий офіцер величезної атеїстичної імперії! Замок на столі лежить нерухомо. Другий раз став молитись. Замок на столі навіть не поворухнувся. Кажу: Ну, сину, вирішується твоя доля – йду останній раз молитись. Став молитись, аж тут на столі голосно клацнуло – замок відкрився! Майор упав на коліна й став дякувати та руки мої цілувати. Кажу: Не мені, а Богові дякуй! Ото ту кефірну пляшку тепер можеш викинути, але розумніше було б на твоїй дурній голові її побити. А майор на те: “Ви, діду, не перший, хто говорить мені такі слова”. Через тиждень знову знайома “Волга” у двір заїхала – це майор дорогі подарунки привіз, дякував дуже. Та я звелів усе те добро віддати в найближчу церкву як пожертву на храм. Пояснював, що то не я його помилував, а Господь, а все мені  необхідне я й так маю”.

Жінкам старенька дружина знахаря постелила в хаті, я та батько ночували у хліві на запашному сіні. Після відвідин діда-знахаря волосся перестало випадати. Двом односельчанкам дід також допоміг, хоча привозили вони лише нижню білизну хворих дітей.  Подібні випадки змушували мене задумуватися над усім таємничим, що є у цьому світі.

                                                                    Радянську армію краще пройти заочно…

За станом здоров’я мене не призвали на дійсну військову службу. Із розповідей друзів та однокласників знав про дідівщину, муштру, розкрадання та пияцтво у радянській армії, а тому не дуже й сумував. Розповідали, що кожної весни, коли сніг розтає, обороноздатність нашої розграбованої армії проявляється у вигляді численних пляшок із-під різноманітних спиртних напоїв. Ще друзі казали, що армія є хорошою школою, але як викреслювати два роки з життя, то краще пройти її заочно. Якщо так, то з мене користі буде більше в тилу…

                                                                       Сірість, брехня, рабство.  

Життя продовжувало дивувати сірістю та одноманітністю. Скрізь брехня, мізерні заробітки, майже поголовне пияцтво, бруд, калюжі та вибоїни на дорогах, а на стінах сірих, облуплених будинків величезні плакати: “ПАРТИЯ – УМ, ЧЕСТЬ И СОВЕСТЬ НАШЕЙ ЭПОХИ”, “ПАРТИЯ – НАШ РУЛЕВОЙ!”, “РЕШЕНИЯ ПАРТИИ – В ЖИЗНЬ!”, “УЧЕНЬЕ МАРКСА ВСЕСИЛЬНО, ПОТОМУ ЧТО ОНО ВЕРНО!”, “ЛЕНИН И СЕЙЧАС ЖИВЕЕ ВСЕХ ЖИВЫХ – НАШЕ ЗНАМЯ, СИЛА И ОРУЖИЕ!”, “ЛЕНИН ЖИЛ,  ЛЕНИН ЖИВ, ЛЕНИН БУДЕТ ЖИТЬ!”, “ПОД ЗНАМЕНЕМ МАРКСИЗМА-ЛЕНИНИЗМА ВПЕРЁД К ПОБЕДЕ КОММУНИЗМА!”, “СЛАВА КПСС!”, “МИРУ – МИР!”, “МИР, ТРУД, МАЙ!”, “В ТРУДЕ КАК В БОЮ”, “ВЫШЕ ЗНАМЯ СОЦСОРЕВНОВАНИЯ!”, “ИМПЕРИАЛИЗМ – ИСТОЧНИК ВСЕХ ВОЙН”, “НЕТ ПОДЖИГАТЕЛЯМ ВОЙНЫ!”, “МЕДАЛЬ ЗА БОЙ, МЕДАЛЬ ЗА ТРУД ИЗ ОДНОГО МЕТАЛЛА ЛЬЮТ!”, “НАРОД И ПАРТИЯ – ЕДИНЫ”, “ЛЕНИН И ПАРТИЯ – БЛИЗНЕЦЫ-БРАТЬЯ!”, “ПРОЛЕТАРИИ ВСЕХ СТРАН, СОЕДИНЯЙТЕСЬ!”, “ИМПЕРИАЛИЗМ – ИСТОЧНИК ВСЕХ ВОЙН!”, “ПЯТИЛЕТКУ – ДОСРОЧНО!”, “КОММУНИЗМ – ЭТО МОЛОДОСТЬ МИРА И ЕГО ВОЗВОДИТЬ МОЛОДЫМ!”

На фоні земного шару негр розриває ланцюги. Унизу напис: “СВОБОДУ НАРОДАМ АФРИКИ!”

На фоні величезних червоних ядерних ракет зображені грізного вигляду воїн, робітник та колгоспниця, а внизу напис: “НА СТРАЖЕ МИРА И СОЦИАЛИЗМА!”. А під тими плакатами сновигають затуркані, безправні, бідні громадяни космічної та ядерної держави…

                          “Советские ядерные ракеты – самые гуманные во всём мире!” (Л.І.Брежнєв)

З бідного народу комуністи знімали останні штани, щоб не відстати у гонці озброєнь, котру самі ж усьому світові й нав’язали… Навіщо комуністам стільки зброї?  А щоб на усій планеті силою відібрати у багатіїв їхню власність та рівномірно розподілити її між бідними й цим створити суспільство рівності, братерства та волі під назвою комунізм. О, наші вожді завжди були готові усьому світові показати “Кузькіну мать”. Інтенсивно нарощували гонку озброєнь і водночас засоби масової інформації весь час переконували світову громадськість, що політика Радянського Союзу миролюбна а зброя наша мирна, найгуманніша у світі! На цю тему був популярним такий анекдот:

Вірменському радіо задали питання:  – Чи буде війна?

Відповідь була такою: – Ні.  Ми так будемо боротися за мир, що каменя на камені не залишиться…

В центрі міста на величезному полотнищі усміхнений вождь світового пролетаріату у незмінній кепці, із червоним бантом на чорному костюмі, а внизу великими літерами: “ПРАВИЛЬНЫМ КУРСОМ ИДЁТЕ, ТОВАРИЩИ!”. А от цікаво: звідки партійці знають думку покійного вождя про сьогоднішній курс створеної ним партії?

Одні придурки ті плакати придумували, другі – виготовляли, треті – розвішували, а прості громадяни байдуже на все те дивилися, тому що за стільки років уже звикли жити в театрі абсурду. Усі призвичаїлись жити в таких умовах, а от мені все те було огидним.

Помічав, що при такому способові життя люди веселяться, лише напившись доволі спиртного, або коли почують злободенний анекдот. Анекдоти, цей своєрідний засіб самоіронії та протесту, влучно били  в ціль – виявляли вразливі місця нашого способу мислення та поведінки. Довгий час я вважав, що найкоротшим із них є: “Єврей – колгоспник”, та з часом переконався, що насправді найкоротшим анекдотом є “Комунізм”, а найдовшим – доповідь нашого генсека на останньому партійному з’їзді…

                                                                        Думки якось протестувати.     

Здоров’я погіршувалося, зарплата мізерна, люди підлі та брехливі та і майбутнє не обіцяло нічого доброго. Бачив скрізь несправедливість та довідувався із радіоголосів про величезні беззаконня нашої влади. Мовчати у цій ситуації злочинно, – думав я, – потрібно діяти. Але як? Організувати підпільну групу, щоб друкувати та поширювати листівки? Однак серед нашого народу швидко натрапиш на продажну людину, і все закінчиться страшною тюрмою. Необхідно діяти самому. Може, самоспалення? Саме так учинив у Чехословаччині Ян Палах у знак протесту проти окупації.

Мені не жаль було свого сірого життя, але такий спосіб протесту був для мене неприйнятний. Може, зброя? Ідея варта уваги, але я не хотів проливати чужу кров. А може, дістати вибухівку та підірвати якийсь політичний об’єкт? Який? Ну, наприклад, пам’ятник Леніну? Так все-одно знайдуть же й згноять у таборах… А може вибрати таку серйозну ціль, щоб самому загинути й не мучитися!? Смерть легка – вибух відбувається настільки швидко, що людина не встигає відчути біль. А такий об’єкт є – мавзолей Леніна у столиці імперії! Розумів, що зруйнувати усипальницю ідола можна тільки ціною власного життя. Правду кажуть, що смерті не боїться той кому у цьому житті вже нічого втрачати. Було шкода тільки батьків, адже я в них один… От і стану знаменитий на весь світ, щоправда, посмертно. Де ж узяти вибухівку? Такі думки роїлися в голові, змінюючи одна одну.

                                                                             “Ніколи не вір людям!”

Випадково зустрів свого далекого родича, який раніше відбував покарання у наших виправно-трудових таборах. Подумалось: він знайомий зі злочинним світом отож має доступ до зброї. Під час розмови сказав, що цікавлюсь вибухівкою. На мій подив, Діма одразу пообіцяв допомогти. Зустрілися ввечері в умовлений час. Подав мені пакунок й став перераховувати гроші.

– Перевіряти не буду, – кажу до нього, – ти ж не обдуриш свого родича?

– Звичайно – ні!, – ображено відповів він.

Розпили в найближчому кафе пляшку коньяку та й розпрощалися. Коли ж удома розгорнув пакунок, а в ньому… дві цеглини. Через декілька днів зустрів його й запитав: – Навіщо ти так зробив?

Задумливо подивившись мені в очі, родич повчально промовив: – Ніколи не вір людям!..

Та це ще не все: Дьомта (так його по вуличному кликали) усім хлопцям села розповів як гарно мене ошукав. Як же у нас люблять насолоджуватись злорадством – усі глузували з мене й ніхто із односельчан не сказав Дьомті, що він поступив підло… А що, все вірно: “Одури свого ближнього, а як ні, то дальній наблизиться, одурить тебе, і возрадується”. Він зміг, отже, він в очах односельчан герой.

                                                                             Духовна наставниця.  

Якось серед жінок, котрі перебирали картоплю, помітив зосереджене, розумне обличчя. Очі незнайомки світились радістю. Підійшов. Познайомилися. Світлана мала вищу освіту та раніше працювала на високій державній посаді. Сталося так, що вона захворіла, але лікарі вилікувати не могли. Мама повезла її у Почаївську Лавру і Світлана, доторкнувшись до чудотворної ікони, отримала чудесне зцілення. Це так її вразило, що з того дня вона присвятила своє життя служінню Богові.

– А, знаєш, – веселі іскорки зблиснули в її очах, – я була впевнена, що зустріну тебе, бо я послана сюди врятувати заблудлу душу Миколи. За тебе мама дуже молиться.

Дивина та й годі! Дома запитав маму: – Ти молишся за мене?

– Звідки ти про це знаєш? – здивувалась мама.

Весь вільний час ми із Світланою проводили у цікавих розмовах. Ця мудра жінка дивувала начитаністю, спокоєм, впевненістю, своєю глибокою вірою у Бога і з того часу стала моєю духовною наставницею.

                                                                         Вивчення Біблії.

Позичив у сусіда стареньку, надруковану ще до революції Біблію та й заглибився у читання. Свята Книга захопила й зачарувала мене! Вражала праведність Ноя, благородство Мойсея, чудеса Іллі, вірність Йова, але найбільше мене сколихнула самопожертва Сина Божого! Ісус Христос свідомо постраждав за кожного з нас, щоб ми, увірувавши в Нього, мали життя вічне! Я почав ходити до церкви, відвідувати молитовні зібрання, їздити у монастирі, а також на коротких хвилях слухав релігійні програми. Розпитував віруючих про те, що саме спонукало їх прийти до Бога. Розповіді були інколи дуже вражаючі. Ось так і стала віра в Бога вищою метою мого життя! Траплялося, їду з ровесниками в місто: вони – на дискотеку, я – на молитовне зібрання. Через одного чоловіка диявол спокушав мене прочитати Чорну магію та я рішуче відмовився від цієї сатанинської книги!

                                                                           Моління про чашу.

У моїй кімнаті висіла ікона “Моління про чашу”, а перед нею постійно горіла електрична лампадка. Ця ікона справляла на мене таке сильне враження, що я за прикладом Ісуса Христа обрав за селом місце на пагорбі й став там постійно молитися: “Отче наш, що єси на небесах. Ось вогні великого міста, ось перед мною світ, що потопає в гріхах, а моє життя проходить безглуздо, і немає від нього радості ні мені, ні людям, ні Богові. Ось люди продають душі дияволові, щоб пожити на цьому світі у своє задоволення. Я ж до тебе, Боже, звертаюсь: Господи! Що можу я пожертвувати Тобі, коли все і так Твоє!? Жертвую Тобі, Владико Святий та Праведний, єдине, що маю, – самого себе, свою душу!” Перебуваючи в такому молитовному стані, обіцяв Ісусу Христу: “Я зможу пити чашу, яку Ти пив! Я піду за Тобою!”

Сусідська Біблія була дуже зачитаною, заяложеною, ще й до того без пояснень, а сам я тоді не розумів, що саме означає слово “чаша”, однак, жадоба подвигу переповнювала мене. Та попри все я помітив, що з того часу доля моя змінилась: життєві обставини, випадковості стали підтасовувати, спрямовувати події у якесь незвичне, містичне русло.

Іноді мені снилися пророчі сни. Дивну закономірність запримітив: якщо присниться, що батьки купили легковий автомобіль, – пошлють у відрядження. Одного разу я вирішив схитрувати: посилали у поїздку за овочами та я раніше пішов із роботи. От і не збулось, – радів, – хоч два вихідних проживу спокійно. Не любив я тих відряджень: трясешся на вибоїнах, спиш, зігнувшись у тісній кабіні та і відповідальність велика за довірені овочі та фрукти. А вранці біля хати сигналить вантажівка. Виходжу. Водій до мене: “Автомобіль завантажений ящиками. Ось доручення на тебе. Бери паспорт, харчі і рушаймо”.

Іноді чув голос, який кликав мене. Тоді я швидко ставав на коліна й відповідав: “Говори, Господи. Твій раб слухає”. Відповіді, правда, не було. (У цьому не було нічого дивного. Гонитель християн Савл почув голос із неба і, в результаті, став апостолом Павлом.)

Я дуже уважно продовжував вивчати Біблію але не міг зрозуміти дві речі:

Невже, справді, давнє багатомільйонне суспільство могло настільки морально зіпсуватися, що праведним перед Богом знайшлося тільки сімейство Ноя? І, яких це злих духів виганяв Ісус Христос із одержимих людей?

Дивним це все мені було й тому, що таких одержимих демонами я вже бачив у монастирях. Їх силоміць заводили у храм родичі. Нещасні упирались, лаялись, кричали,  вищали неприродними голосами, деякі із них падали, коли до них підходив священик із кадилом або хрестом. Що ж це за одержимість така і звідки вона береться? – часто запитував себе, але відповіді не знаходив.

Запитав вродливу дівчину: “А тебе яка біда привела сюди?” Та мені довірливо: “Іноді на мене находить така злість, ненависть, що навіть безневинну грудну дитину готова розірвати на шматки”. Це мене не дивувало – читав же у Біблії як злий дух нападав на царя Саула…

Там же люди розповіли дивовижний випадок: У їхньому селі ремонтували церкву. Оступившись, юнак упав із купола і, оговтавшись після такого потрясіння, продовжив роботу. Усі зрозуміли: це Господь його врятував.

Їхав назад. На узбіччі дороги молодий чоловік та жінка з дитиною на руках зупиняли попутки. Зупинився. Під впливом почутого та побаченого став переповідати це чудо. Аж тут молодий чоловік до мене радісно: “Так, то ж був я! Он вдалині видніються купола тієї самої церкви!” Позаду його дружина щасливо посміхалась, насолоджуючись моїм враженням від такого збігу обставин.

Я доповнив тему:

– Старожили розповідали, що і в наших краях був подібний випадок. Люди будували церкву. Юнак випадково впав із самого верху і… залишився неушкодженим. Колеги були в захваті від такого чуда. Юнак загордився: “Та, – каже, – я такий! Мені будь-яка висота не страшна!” Виліз на те місце і сам скочив вниз. Розбився на смерть. Заповідь “Не спокушай Господа Бога свого”, забув тому що.

                                                            Чи є серед вас справжні мужчини?

Зовні я був такий, як усі. Однак, бувало, сиджу в гостях, їм, п’ю, веселюся, а совість докоряє: “Ось ти п’єш та гуляєш, а в цей час найкращі представники нашої інтелігенції гниють у таборах та знемагають у спецпсихлікарнях, а народ страждає від важкої праці та брехні”. Гіркий клубок підступав тоді до горла й радість від гулянки пригасала.

Жив у достатку, проте не міг бути щасливим серед мук свого народу, бо не може справжній син радіти, коли мама помирає. Бувало, стою в магазині у довжелезній черзі і читаю в очах похмурих жінок: “Чи є серед вас справжні мужчини, котрі спромоглися б змінити життя на краще?” А чи я не мужчина? Не можу бути ситий серед голодних, не можу бути щасливим серед нещасних. Адже це все одно, що влаштувати банкет під час чуми.

                                                                   Жадоба веселого, ситого, теплого життя.

Час не стояв на місці. На роботі люди “лізли” у партію та займали теплі місця. Пропонували і мені стати партійцем, але я відмовлявся, оскільки це було мені огидним. Узагальнюючи свої спостереження, я все переконливіше утверджувався в думці, що все начальство міста лише на словах об’єднує комуністична ідея, а насправді їх ріднить жадоба гарного життя. Так-так! Саме жадоба веселого, ситого, теплого життя, а не висока ленінська ідейність. Партійців п’янив азарт своєрідної дорослої гри, причетність до привілейованої касти отож логічно, що на закритих партзборах вони поводили себе як банда змовників. І банда ця добивається не проголошеної комуністичними ідеологами рівності, братерства та волі, а цілком протилежного: при якомога найменших фізичних зусиллях мати якомога більше грошей, розваг, спиртного та сексуальних партнерів!

                                                                  Вибитись в люди при соціалізмі.

Мене як відповідального спеціаліста іноді запрошували на відкриті партійні збори. Доповідачі говорили про покращення процесу заготівлі та збереження овочів а я в обличчя присутніх вдивлявся. Типові пристосуванці, – робив висновок я. Для того, щоб вибитись в люди та утриматись там, потрібно щодня йти на компроміс із власною совістю.

Якось літня продавщиця розповіла мені таке: “Не раз і не два мене вербували хлопці із органів. Ви, – кажуть, – знаєте тут усіх і чуєте хто що в черзі про владу говорить, які хто анекдоти розповідає. Записуйте хто що говорив і нам передавайте. Ми заплатимо, посприяємо отримати  кращу роботу, виручимо в разі потреби”.

Дівчина із котрою я зустрічався працювала продавщицею. Якось у пориві відвертості призналась: “Можна було давно вже й завідуючою магазином бути – директор ОРПК обіцяв посприяти, якщо його коханкою стану.”

Їдуть люди з роботи зажурені, мовчазні. Я запитав сусіда: “Володя, ти чому такий сумний?” Той у відповідь: “Та, знущаються усі. Знають, що мені підходить черга на отримання квартири, отож примушують після роботи залишатись, працювати у вихідні, носити на демонстраціях портрети урядовців, на зборах дякувати партії за турботу. І мусиш бути покірним, бо інакше потрапиш у немилість й все втратиш. Стільки часу терпів, то ще рік-два потерплю.”

                                                                    Члени КПРС – мафіозі.

Компартійні керівники та впливові особи овочебази лише створювали ілюзію споєного та спаяного колективу. Насправді їхні відносини були вкрай лицемірними: часто при прийманні та видачі товару один намагався підкрутити вагу у вигідний бік, інший залежно від ситуації стандартні гирі спритно підмінити підпиляними або залитими свинцем.

Один шанований експедитор із життєрадісної компанії керівників овочебази взяв під звіт гроші на закупку ягід у населення. Маючи чималеньку суму, пішов у ресторан,  – певно, добре підрахував, що зекономить дещо й для себе. Це логічно (державу дурили усі кому не лінь), але під час розпалу гулянки бідолаха втратив пильність, і повії, скориставшись сприятливим моментом, витягнули всі гроші. Машина чекає, а грошей-то немає. Марінченко кинувся по допомогу до друзів, мовляв, позичте ці злощасні дві тисячі. Відмовили. Довелося експедиторові сісти на лаву підсудних, а потім довго на нарах розмірковувати про ціну дружби. Якось я дорікнув одному із його колег: “Чому ніхто із вас не позичив бідоласі грошей?” Той мені повчально: “Який же він експедитор, коли навіть двох тисяч на чорний день не мав?!”

На основі подібних фактів я зробив висновок: у комуністичної мафії, а втім, й у створеному ними суспільстві  закони вовчі. Тим, хто випав за борт, руку подавати не прийнято.

                                                          Порівняння нашої ментальності із єврейською.

Якось розговорився з сусідом про спосіб мислення наш та людей інших національностей. Той розповів неймовірну для нас бувальщину: “Маю знайомого єврея. Якось їхав й побачив його на зупинці із портфелем в руках. Зупинився. Той мені довірливо:”Оце дізнався, що в меблевому магазині, котрим керує мій співвітчизник, виявлено недостачу 7000 карбованців. Скоріше всього то не його провина, а підстава підлеглих. Я не знайомий із тим  чоловіком але він, як і я, є євреєм отож я зобов’язаний його врятувати. Ось привезу гроші, він внесе їх в касу й уникне найстрашнішого. Знаю: згодом співвітчизник поверне мені борг – я ж його неабияк виручив! А не поверне, то й так буде…”

Подібний спосіб поведінки, протилежний нашому “Умри ти сьогодні, а я завтра”, мене неабияк вражав.

Щоб зробити кар’єру та жити в своє задоволення, потрібно вступити в  партію.                 

Бувало директор телефонував: “Здравствуй, Данилович! Владимир Ефимович – директор овощебазы беспокоит. Здесь мне нужно площадку разровнять. Можешь прислать бульдозер на полчасика? В долгу, сам знаешь, не останусь.” Через двадцять хвилин на території уже гуркотів бульдозер.

Чому так швидко зреагував директор будівельної організації? Усі керівники державних підприємств знайомі ще по комсомольській роботі, часто стрічаються на різноманітних партійних зборах, у ресторанах, на полюванні, тощо. Крім того, їх об’єднує взаємовигідне ділове співробітництво. Та усі вони навіть манерами схожі: цинізм, зверхність по відношенню до простих трудяг, добірна лайка. Ось у Даниловича виникне бажання поласувати цитрусовими, ікрою чи іншими делікатесами і пам’ятаючий послугу Юхимович йому не відмовить. А от я на місці директора мусив би оформляти проведення земляних робіт через бухгалтерію, отож бульдозер у кращому випадку прибув би наступного дня. Чому? А я не засідав разом із Даниловичем на партійних зборах, не був із ним на полюванні, не пиячив в одній компанії. Напрошувався логічний висновок: щоб зробити кар’єру та вирішувати питання без зайвої тяганини потрібно вступити в їхню партію й освоїти прийнятий там стиль поведінки.

Як було заведено, пізніше розподілені між начальством делікатеси списували на один із магазинів – давали завідуючій частку дефіциту, виписану накладну й гроші. Зазвичай кожна завідуюча була рада такому подарункові – товар не продавали, а виторг є. А є план – є премія. Якби якісь іноземці перевірили документацію наших магазинів то подумали б, що наші трударі там вільно купують будь-які делікатеси. Насправді вони ті делікатеси тільки розвантажували. Пізніше помічали як “отоварюється” різноманітне начальство й обурено шепотілися…

Якось мене послали по картоплю аж в Київ. Навіщо ж, то? У нас же своя гниє у кагатах! Виявляється, один офіцер КДБ удостоївся підвищення, і йому потрібно перевезти хатні речі та меблі до столиці безкоштовно. Друзі-мафіозі поступили оригінально: оформили рейс автомобіля-рефрижератора як поїздку за овочами, звісно, за державний кошт.

                                                                                  Добірна лайка.

Восени, в сезон заготівлі овочів та фруктів, на базу часто заїздило партійне начальство міста та області. Вони полюбляли збирати у кабінеті директора всіх причетних до процесу, щоб прочитати лекцію на тему, що і як потрібно робити краще. Вище начальство не гребувало при цьому використовувати досить давно апробований на нашому безкультур’ї метод так званих нецензурних висловів. Певно, вони свято вірили, що багатоповерховий матюк має неперевершене виховне значення, а тому смачно “присолювали” свої цінні настанови та зауваження брудною лайкою. Розігруючи відвертість, панібратські розповідали по темі масні анекдоти та  бувальщини. Наші керівники театрально сміялись та запопадливо піддакували, захоплюючись мудрістю і, що дуже важливо, своєчасністю поданих “згори” вказівок. Та тільки-но за батьками міста зачинялися двері, як керівники меншого масштабу вибухали дружнім реготом та навперебій глузували із тупості своїх партійних босів. З побаченого я зробив висновок: у нас щоб вибитись в люди потрібно піддакувати начальству й сміятись не тоді коли смішно, а тоді коли потрібно…

Добірна лайка у нас здавна є звичним явищем. Один спостережливий робітник на цю тему висловився: “У нас же так: інженер підходить до слюсаря й просить підтягнути гайку бо інакше верстат вийде з ладу. Той погоджується, але не йде. Вдруге інженер підходить й вже вимагає затягнути ту злощасну гайку. Слюсар обіцяє, але… продовжує займатись своїми справами. Розлючений інженер прибігає утретє і кричить: “… твою мать! Верстат уже зупинився! Скільки ж на тебе чекати!?” Слюсар устає, посилає інженера… на х.., а потім, сердито лаючись, іде ремонтувати верстат”. У таких взаємостосунках не було нічого дивного – які ми, така й наша влада. Влада ж то складається із людей-гвинтиків, молекул вождя…

На тему нашого відношення до своїх обов’язків та начальства ходило безліч анекдотів. Якось іноземець попросив перекласти слова розлюченого робітника. Іноземний перекладач переклав дослівно: “Робітник пропонує інженерові піти й стати пасивним гомосексуалістом. Каже, що був в інтимному зв’язку з його мамою, також, що мав оральний секс із ним, тією гайкою, такою мізерною зарплатою та усім керівництвом підприємства…”

                                                                                    Анна Іванівна.    

Диспетчером овочебази працювала солідна жінка. У її обов’язки входило вантажників та водіїв щоранку направляти на ту чи іншу роботу, а пізніше контролювати якість її виконання. Вантажниками в основному працювали люди, котрі ні на що інше здатними не були. Майже усі вони були людьми  лінивими, але зате віртуозами добірної лайки та винахідливими відносно того як що де украсти, щоб відразу пропити.

Кожного ранку Анна Іванівна досить дотепно нецензурно характеризувала учорашню працю кожного з них та, в залежності від тієї оцінки, наряджала на легшу чи важчу роботу. Тих, котрі намагались, пересипаючи мову звичною лайкою, протестувати вона обкладала настільки вишуканим матом, що ошелешені сміливці  відразу замовкали – переплюнути її було неможливо.

Пізніше Анна Іванівна розподіляла роботу між водіями. Водії були людьми соліднішими й, відповідно, стриманішими відносно лайки. Усе так, але й вони усіляко хитрували щоб приписати собі роботу котру насправді не виконували, використати автомобіль для власних потреб, привласнити неспалене пальне, пославшись на вигадану несправність отримати запчастини та й привласнити, приписати зайвий кілометраж та час роботи і тому подібне. Та Анна Іванівна вже пройшла життєву школу й одурити її було важко. Я помічав, що вона розуміла як важко прожити на чесно зароблені гроші і тому на дрібні порушення та приписки не звертала уваги, але тих нахаб, котрі втрачали усяку міру досить грубо ставила на місце. Усе так, але як тільки водії та вантажники роз’їжджались вона вмить перетворювалась на милу, дотепну, добрішої душі жінку. Для кожного з нас у неї знаходилось добре слово, для кожної собаки залишки учорашньої сімейної вечері та сьогоднішнього сніданку. Пізніше неспішно оформляла документацію та відповідала на телефонні дзвінки. Щоразу якась собака ніжилась під столом біля її ніг. (У нас на території кожного підприємства бігають безпородні собаки. Це на перший погляд серед білого дня вони здаються зайвими, а от уночі надійно допомагають охоронцям – будять коли з’являються злодії чи приїздить начальство.)

Дивився на поведінку диспетчера й розумів, що поводити себе інакше з нашим народом не можна – на голову сядуть. На її місці кожен, в тому числі і я, був би змушений поводити себе так само…

                                                                                    Виживання.

Як жили та виживали люди? Середньою у той час була зарплата 120 карбованців. Найменше платили працівникам торгівлі та медпрацівникам 68 – 80 крб. Інженер отримував – 120. Найвищою була зарплата у членів Політбюро – 1200. Мій батько – водій вантажівки 170 – 230. Найбільше заробляв сусід, котрий працював на заводі у ливарному цеху – 300. Стільки ж заробляв й далекий родич – умів гарно малювати Леніна на плакатах котрі влада розвішувала де не тільки…

Було важко прожити за чесно зароблені гроші отож, саме життя примушувало людей шукати побічних нелегальних доходів, усіляко викручуватись та, відверто кажучи, красти. Ми виживали так: мама, як в наших селах здавна заведено, вела домашнє господарство отож продуктів мали вдосталь та ще й лишки продавали. Батько так хитрував: перевантажував своє авто – перевезене за два рейси розписував на три, завдяки чому план перевезень перевиконував. Отримував преміальні та надбавки за економію палива. При можливості “калимив” – використовував державне авто для приватних перевезень.

У вересні 1975 року я влаштувався продавцем м’яса в один із магазинів міста. Холодильник та  холодильна вітрина були вкрай зношеними отож ледь-ледь охолоджували м’ясні туші. Я скаржився завідуючій, але та мої слова пропускала мимо вух. Ситуація була такою: якщо куски м’яса не продавалися в день розрубки, то наступного дня вони втрачали товарний вигляд і вже охочих їх купити не знаходилося. Таких же почорнілих із душком кусків щодня набиралось 3 – 4 кілограми. Що робити? Саме життя змушувало викручуватись.

Зазвичай кожні ваги тоді були виставлені так, щоб обважувати на 5 грамів та ще й до того продавці кожну покупку зважували разом із папером. Як правило, люди звиклі жити у обстановці тотальної брехні на втрату 2 – 3 копійок уваги не звертали. Був ще один нюанс: м’ясні тушки розрубувалась та продавалась разом із кістками у пропорції 74:26. У великих же тушках відсоток кісток був нижчим. Декотрі заможні покупці просили загорнути лише вирізку, а кістки залишити собі. Ці кістки продавалися вдруге і таким чином я повертав гроші за згодоване собакам зіпсоване м’ясо.

Мій змінщик (працювали по 10 діб) втрачати кровного не хотів – добавляв до кожної покупки шматки зіпсованого м’яса. Покупці, ясна річ обурювалися, скандалили. У мене же скандалів не було – вважав, що ліпше своє втратити але людину не образити. З огляду на цю істину я здавав виручки за зміну у півтора рази більше, ніж мій колега. Помітивши, що настала моя зміна, люди часто присилали за покупками малолітніх дітей – знали, що цей продавець дитині вибере кращий кусок та не обважить.

Був ще один цікавий спосіб заробити зайву копійку. Спиртні напої в той час продавались від 11:00 до 19:00. Знайомі хитруни, котрі хотіли похмелитись до роботи та зняти стрес після, змовницьки підморгнувши, тикали гроші зі словами: “Здачі не потрібно”. Знаючи це, я заздалегідь купував декілька пляшок спиртного й ховав під прилавком. Якщо вдалось продати три пляшки горілки, то можна було спокійно забрати додому кілограм почорнілого м’яса. Дома те м’ясо мив, кістку кидав собаці а м’якоть клав в холодильник.

На той час із продовольства дефіцитними були згущене молоко, консервований зелений горошок, розчинна кава, цукерки у коробках, шампанське. Хто мав знайомства серед працівників магазину той міг те все “дістати”. Залежалу покриту цвіллю “Московську” ковбасу дівчата відмивали пральним порошком та натирали олією. (Безглуздо купувати ковбасу за 3,80 коли за ці гроші вийде “Буковинської” півтора кіло або два кіло м’яса.)

Так продовжувалось десь до листопада 1975 року. Тоді вже м’ясо почали завозити по нормі й воно перейшло у розряд дефіцитів – продавалось за декілька годин. Ось тут то в мене “друзів” з’явилось… (Звісно, купити “по блату” кусок свинини по 1,95 чи яловичини по 1,86 вигідніше ніж іти на “Колгоспний ринок” й купувати у приватників у 2 – 3 рази дорожче.) Ось так сама собою відпала потреба скаржитись завідуючій на погану роботу холодильної камери та вітрини. З тієї пори “Московська” ковбаса перестала покриватись цвіллю – перейшла у список делікатесів тому що.

Час від часу, а особливо перед комуністичними святами у продаж “викидали” вдосталь м’яса. Ось тут то моїх “друзів” ніби вітром здувало. А й справді: навіщо використовувати блат, коли делікатес є у вільному продажу…

                                                                                                       Продаж субпродуктів. 

Одного дня перед обідом помічниця завідуючої привезла із м’ясокомбінату три тонни дефіцитних тоді субпродуктів. Звернулась до мене: “Я заплатила свої гроші водію та вантажникам. Поверни мені витрачену десятку – ти її сьогодні повернеш із надлишком”.

Того дня обідати не довелося – обідню годину відпускав дефіцитні печінку, нирки, хвости, легені, вим’я, серця усім працівникам магазину. Краєчком ока помічав: інформація про дефіцит поширилась досить швидко – біля дверей магазину зростав натовп покупців. Двері відкрилися й усі вони кинулися до мого прилавку й вишикувалися так, як стояли перед дверима. Я торгую за прилавком а за стіною на товарних вагах завідуюча магазином та продавці обслуговують своїх родичів та знайомих. Підходять й гроші пхають у кишені мого халата. Під вечір делікатеси стали закінчуватися. Помітивши це, задні стали кричати: “Більше одного кілограма в руки не давати!” З огляду на такі вигуки я голосно заявив, що більше одного кілограма в одні руки відпускати не буду. Аж тут жінка, черга котрої підійшла, обурилася: “А где такое написано!? У меня шесть едоков в семье! Так теперь мне что, шесть раз в очередь ставать!?”

Попросив колегу із сусіднього відділу, щоб та покликала завідуючу – технічно, так би мовити, з’їхав із слизької теми. Розпродавши усе, витер піт із лоба й порахував виторг. Ту десятку я то повернув, але зайвого карбованця не було – очевидно під час того ажіотажного розпродажу хтось із персоналу магазину “забув” покласти вартість покупки у кишеню мого халата.

Продаже субпродуктів описую не дарма. Справа в тому, що за подібною схемою продавалися абсолютно усі дефіцити.

У лютому 1976 року норми завозу м’яса настільки знизились, що утримувати двох продавців потреба відпала. Відчувши, що хтось із нас скоро стане зайвим, мій змінщик мене спритно “підсидів” – нашептав завідуючій, що я газети за прилавком читаю та грублю покупцям. Це правда, що у вільний час я іноді на робочому місці газети читав – не вважав це великою провиною та й подумати не міг, що хтось зможе цей факт використати проти мене. Що ж стосується хамства, то тут Діма вже свої гріхи звалив на мене. Хотілося врізати наклепникові по пиці та махнув рукою – він одружений, молодята винаймають квартиру та й щойно народжену дитину було жаль. Нехай працює – заспокоював себе, – йому це місце потрібніше. Забрав халат та й повернувся працювати на знайому до сліз овочебазу.

                                                                                              Розголошення державної таємниці.                    

В ту пору був популярним анекдот: Сидять на партійному з’їзді Чапаєв та Пєтька. Чапаєв наказує:

– Пєтька, крикни “Брежнєв – дурень!”

– Та Ви що, Василь Іванович, посадять же.

– Ну, відсидиш 15 діб за дрібне хуліганство, зате станеш знаменитим на весь світ!

Пєтька крикнув. Присуджують Пєтьці… 15 років! Той ошелешено: – За що!?

КДБісти йому: – За розголошення державної таємниці!

Чому погіршилась ситуація із продовольством? На кухнях у вузькому колі родичів та перевірених знайомих слухачі закордонних радіоголосів говорили, що почалась гонка озброєнь та ще й до того ціни на нафту упали. В цій ситуації уряд СРСР фінанси призначені для сільського господарства перекинув на військові потреби. (Таки розголосив Пєтька державну таємницю…) Ділились враженнями від побаченого на власні очі: в газетах брехня, в колгоспах занепад, на фабриках та заводах бардак, в армії дідівщина, в тюрмах беспредєл. Сумно констатували: “Наше керівництво у Москві, церкви у Канаді, тюрми у Сибіру, зернові дозрівають у США та Аргентині”. (Усі знали, що уряд продає нафту а взамін купує на Заході продовольство.)

Овочебазу жартома називали штрафбатом. Часто до нас привозили дрібних правопорушників 15 діб спокутувати вину примусовою працею. Іноді досить оригінальні люди серед них траплялись. Запам’ятався хохмач з артистичним талантом. Тому чи іншому мерзотникові  докоряв так: “Якби я мав стільки розуму та совісті як ти, то давно уже засідав би у Верховній Раді”. Показував пальцем вгору й змовницьки додавав: “А, може, навіть ще вище”.

                                                              “Торговля – дело исконно воровское”. (Петро 1)

Зарплата в торгівлі була найнижчою: 68 – 80 карбованців за місяць роботи. Щоправда, при виконанні плану доплачували 40% преміальних. Чому така низька оплата праці в торгівлі? Скоріше всього керівництво Радянського Союзу знало знаменитий указ імператора Росії Петра 1: “Торговля – дело исконно воровское, потому жалованье им (торгашам) положить мизерное. Да вешать по одному в год… Дабы другим не повадно было”.

На перший погляд імператор Росії, а слідом за ним керівники комуністичної імперії були ніби праві… Якщо ж проблему дослідити ретельніше, то виходив парадокс: мізерна оплата праці навіть чесних працівників провокувала на зловживання, махінації, обман. Це ж так просто: як людям платиш, так вони й працюють. Кожна порядна людина в системі радянської торгівлі була змушена або прийняти загальноприйняті правила виживання, або звільнитись. Було ж так: не одуриш ти – одурять тебе. Щоб вижити працівники торгівлі були змушені усіляко дурити покупців та один одного: обважувати, обраховувати тощо. Чим вищою була посада працівника торгівлі, тим більшими були зловживання – наївні чесні трудяги наверх пролізти не могли. Цікаво відмітити, що легкові автомобілі, котрі владні структури розподіляли для продажу передовикам виробництва, в торгівельні організації навмисне не направлялись. Та попри усі обмеження на престижних авто в основному їздили працівники торгівлі – передовики інших галузей промисловості, котрі мали право на їх придбання вигідно перепродати дефіцитний засіб пересування щасливчикам торгівлі.

                                “Вони, комуністи, піднімають, піднімають, а потім як опустять…”                             

З часом мені набридла ця гидота, тож я звільнився з торгівлі й влаштувався працювати складальником окулярів у магазин “Оптика”. Досить швидко зрозумів, що від системи нікуди не втечеш. Тут також панувало телефонне право, процвітало підлабузництво та угодовство. Начальству в імпортні оправи ставили імпортні лінзи. Схема стандартна: відвідувач змовницьким тоном тихенько говорив завідуючому щось на зразок: “Я від Леоніда Даниловича”, або подавав записку відповідного змісту й терміново отримував імпортну оправу з вставленими іноземними лінзами. Прості же будівники комунізму змушені були вибирати оправи та лінзи із вітрини. Ми у ті страшні оправи ставили вітчизняні лінзи й трудяга те замовлення отримував наступного дня.

За подібним принципом продавалось майже всі якісні товари: через знайомого завідуючого, комірника, продавця або з переплатою у спекулянта. Навіть з телеекрану глузували над нашим способом виживання: “Растворимый кофе завезли на базу и там растворимый кофе растворился сразу”.

Речових ринків, тих котрі сьогодні на кожному кроці, в той час не було. Перепродаж вважався спекуляцією й за подібні “нетрудові доходи” карали. Нову чи вживану річ законно можна було лише здати в комісійний магазин. Там її оцінювали й гроші видавали після реалізації. Правда, не усі – певний відсоток ціни магазин залишав собі як винагородуза послугу.

Бувало по вулиці розносилась новина: до вказаної родини приїхали гості із-за кордону, пропонують на продаж іноземні товари. Заходиш, а там на ліжку, стільцях та столі розкладений різноманітний одяг, відрізи тканин, жуйки. Гості нахвалюють крам та називають ціни. Можна було й поторгуватись. Все тоді було та от не для всіх, тому що всіх було багато а всього хорошого мало.

Зарплата в магазині “Оптика” становила, як і в торгівлі, 68 – 80 карбованців за місяць праці. Завідуючий брав ліві замовлення, а за робітниками пильно стежив, щоб, хто-небудь із нас не заробив карбованець на обід. Здається, сам живеш то й іншим жити дай. Але де там…

Та попри все я розумів суть: в нашій соціалістичній системі на його місці навіть я був би вимушений поводити себе так само. Був би вимушений брати ліві замовлення, щоб заробити на хабар для отримання імпорту. Не підмажеш відповідальних працівників бази – не отримаєш імпортних оправ та лінз. Не отримаєш дефіциту, значить не задовольниш заявки начальства. Не задовольниш попит начальства – злетиш з “теплої” посади… Воно то так, але із своїх же працівників знущатись навіщо? Я, простий складальник окулярів мусив 5 – 6 разів підходити до завідуючого й благати видати мені для власного користування імпортну оправу та пару лінз…

Специфіка лівого заробітку була такою: декотрі хитруни викликали когось із майстрів й просили за певну винагороду відремонтувати оправу чи вставити лінзи терміново. Знаючи жлобський характер завідуючого, ми старались заробити на обід в час коли його не було за прилавком. Одного дня завідуючий не взяв у клієнта замовлення мотивуючи тим, що оправа ремонту не підлягає. Чоловік же у відповідь йому повчально:

– А ваш майстер, той що в окулярах, вчора сказав, що підлягає й обіцяв відремонтувати.

Завідуючий кинув мені оправу на стіл й сердито:

– Ціна ремонту карбованець, а роботи тут на годину!

Через десять хвилин я поклав на прилавок відремонтовану оправу й помітив спалах гніву на обличчі завідуючого.

Одна подібна неув’язка, друга й він став мене виживати – придиратись до дрібниць, так завантажувати роботою, що вгору глянути ніколи.

Я розглядав цього чоловіка й бачив типове обличчя негідника: очі завидющі, руки загребущі, серце жорстоке, душа чорна. Пам’ять же мав феноменальну: знав поіменно усіх бюрократів міста й пам’ятав який зір має та які окуляри носить кожен керівник та члени його сім’ї.

Прибиральницею працювала літня віруюча жінка. Вона розповідала нам про Бога, про свою молодість, війну та повоєнні роки, вела задушевні розмови, а потім… доносила на нас завідуючому. І це не дивина – стукацтво негласно зводилося системою в ранг чесноти державного значення. Люди у всі віки бажають їсти смачніше, спати м’якше, отож ця літня жінка думала тільки про себе. А що, стукачем бути вигідно: допомагають вирішити дрібні проблеми, до якості роботи не придираються, не звертають уваги на запізнення, відпускають раніше, дають вихідний коли попросиш. Як не крути, а з усіх боків вигода.

Якось в наш магазин завітали ревізори. Завідуючий кудись зателефонував й передав трубку контролерам. За хвилину від них і сліду не стало! Мій напарник прокоментував це так: “Вони, комуністи, піднімають, піднімають, а потім як опустять…”

Терпіти приниження стало нестерпно і я подав заяву на звільнення – таки вижив мене завідуючий.

Пізніше  довідався, що він покінчив життя самогубством. Справа в тому, що господарем всіх підприємств була держава в особі партійної бюрократії а керівники були лише службовцями, тобто покірними виконавцями її наказів, поденниками. Мав великий кабінет, владу над підлеглими, зв’язки у верхах й відчував себе причетним до касти вибраних – часто грався зв’язкою ключів (любив він чути їхнє дзеленчання) та на нас зверхньо поглядав. Аж тут зайве слово, необережний крок і… він нуль. От в стані афекту й вчинив непоправне – проник в щитову ради того, щоб доторкнутись до дротів високої напруги.

                                                                      Праця в ВПО при МВВС.

Улаштувався у відділ позавідомчої охорони електромонтером систем зв’язку та сигналізації. Робота була цікавою і, хоча доброго заробітку не приносила, все ж мала одну суттєву перевагу: вільного часу було вдосталь. Відмітився вранці й займайся чим собі хочеш, якщо на твоїх об’єктах усе добре. У мене ж на роботі порядок був завжди, отож вільного часу вистачало. Витрачав його на книги, газети, журнали, кіно, іноді підзаробляв “халтурою” – монтував охоронно-протипожежну сигналізацію на об’єктах міста, але частіше клеїв шпалери у квартирах начальства. Цікаво було працювати у помешканнях євреїв. Помічав: усі євреї міста знають один одного й їхнє товариство являє собою єдину сім’ю. Взаємовиручка була нормою: одному пощастить зайняти прибуткове місце – усіх своїх до себе притягне. Та ж історія була з дефіцитними товарами: один отримає доступ – усі будуть мати. Недостойний же вчинок одного єврея по відношенню до іншого викликав загальний осуд. Я розумів: іншого виходу у них немає – лише таким чином можна зберегти свій етнос, самобутність.

В одній сім’ї мені недоплатили й я розповів про це при виконані роботи в наступній єврейській квартирі. На мій подив ніяких дій, щоб присоромити безсоромних скнар не послідувало. З цього факту я зробив висновок: одурити не свого у них злочином не вважається.

Дома я працював по господарству, вечорами читав Біблію, молився, слухав закордонні релігійні та політичні передачі, відвідував друзів. Із програм радіо та телебачення любив музику, спорт, іноземні фільми, тому що все інше було пропагандою “всеперемагаючої, вічно живої” комуністичної ідеї. Правду в наших ЗМІ було годі й шукати – на сторожі розумного, правдивого слова недремно стояла цензура. Щоправда свобода була, але то була свобода… усіляко вихваляти оте ” вічно живе та всеперемагаюче марксистсько-ленінське” вчення. Чим кар’єристи та пристосуванці й користувались.

Влада – наркотик.

Влада є досить сильним наркотиком. Всяка влада розбещує, абсолютна розбещує абсолютно. Простий приклад. Електрики нашого відділу отримували посвідчення за кольором та розміром схожі на посвідчення КДБ і не раз переконувались як магічно на людей діє та червона книжечка. З огляду на це, майже усі мої колеги видані для поїздок по роботі проїзні квитки віддавали домашнім, а у транспорті пред’являли контролерам електромонтерські посвідчення. Червона книжечка також допомагала діставати дефіцити, вирішувати дрібні проблеми тощо. І не було випадку, щоб хтось засумнівався у правдивості пред’явленого  посвідчення.

Вінчання у церкві.

Поступово друзі поодружувалися, у них з’явилися свої сімейні турботи. Це змушувало мене також задумуватися над своєю подальшою долею. Я ж вірив, що як тільки здоров’я поліпшиться, тоді стану вартим тієї, котра є моїм першим коханням. Справді, почуття закоханості є найсильнішим наркотиком – виїжджав у місто й блукав вулицями, щоб випадково хоч здалеку побачити кохану. У торгівельному технікумові, котрий усі жартома називали дівочим монастирем, вродливих дівчат було доволі та і в подальшому житті стрічалось чимало, але суть у тім що найвродливішою та найрозумнішою є та котру кохаєш. Надіявся на чудо. Та дарма надіявся! Поступово весь світ постав у темних, непривітних кольорах. Скучно, хоч вовком вий… Почав зустрічатися з дівчатами, але подібного почуття чомусь не виникало. Відчуваю, що так я ніколи не одружусь. Гарячкувати в цій справі аж ніяк не можна, але хіба завжди прислухаєшся до голосу розуму? Став пороти гарячку: вибрав кращу дівчину з тих, із ким зустрічався, й ми понесли заяву до РАГСу.

В переддень весілля прийшла кравчиня, котрій замовив пошиття весільного одягу й повідомила, що на відрізі тканини є брак, котрий буде помітний на штанах вище колін. Купувати новий матеріал було пізно. Настрій зіпсувався.

За християнським звичаєм вінчались у церкві. Там нареченій стало погано, й у мене з’явилась підозра, що це пов’язано із впливом чорнокнижників.

Під час весілля від перевантаження електромережі двічі перегоряли запобіжники. Чомусь подумалось тоді: яке весілля таке й життя буде…

Той весільний костюм я більше не одягав – не хотілося. Висів у шафі доки я не став його використовувати, як робочий одяг.

Позачергові комсомольські збори.

Церква слухняно передавала  безбожній владі списки тих, хто вінчався чи хрестив дитину, отож через декілька днів до мене на роботу прийшов із міськкому комсомолу активіст й скликав позачергові комсомольські збори, на яких детально розглядали мій “ганебний” вчинок.

Вступив же я в ряди тієї молодіжної спілки у шкільні роки, коли вірив  партійним вождям більше, ніж словам рідної мами. Хоч мала, але вигода від комсомолу й тоді була. Класний керівник підзатильниками виганяла забудькуватих восьмикласників бігти додому по піонерський галстук, а мені подібне не загрожувало – комсомольський значок на грудях висів.

Зрештою, без членства у тій організації я не зміг би, як і кожен громадянин Союзу, ні до вищого учбового закладу вступити, ні влаштуватись на пристойну роботу. Отож, зараз я вимушений привселюдно лити на себе бруд, каятися, принижуватися, щоб не виключили з лав ВЛКСМ. Чому? Знову ж таки заради вигоди. Це ж ніколи мене й за кордон не випустять! А так, будучи комсомольцем, зберігаю право, приміром, на туристичну поїздку в країни соціалістичного табору. Дуже хотілося власними очима побачити, як люди живуть за межами “великого та нерушимого”! У нас же по телевізору життя у високорозвинених країнах показували так: 5 хвилин розкішні будинки та автомобілі, весь інший час двоє-троє безробітних на фоні сміттєзвалища плачуться, як їм важко жити в “загниваючому” капіталістичному суспільстві. В подібних випадках завжди вимикав звук, і дивився тільки краєвиди на задньому плані.

На тих зборах колеги проголосували проти виключення з комсомолу, за що їм в под. яку явиставив могорич. Так завдяки підтримці друзів зберіг право здійснити омріяну подорож до Болгарії. Цю дружню країну жартома називали  16-тою республікою СРСР,  однак, це не вплинуло на строгість перевірки, яку влаштували усім кандидатам у міськкомі комсомолу. Екзамен був настільки принизливий, що двоє з кандидатів, гучно гримнувши дверима, певно, навіки позбулися можливості споглядати краєвиди сонячної Болгарії. (Ясна річ, ми тоді не могли знати, що через 12 років СРСР перестане існувати.) Тим щасливчикам, котрі пройшли перевірку на високу комуністичну моральність, прочитали довгу лекцію про обережність та пильність, оскільки агенти ворожих розвідок уже чекають на нас та зроблять усе можливе, щоб завербувати недосвідченого радянського комсомольця.

Сонячна Болгарія.

У Болгарії мене приємно вразила відсутність на будинках усіляких плакатів, гасел та портретів компартійних вождів. Я дивувався: соціалізм… без дебілізму! Приємно вразила атмосфера доброзичливості – люди відчувають задоволення, роблячи іншому якусь послугу. На чистих вулицях не зустрічав волоцюг, п’яничок чи жебраків. Хоч спиртне у магазинах дешеве а численні кафе й ресторанчики переповнені, але п’яних не було: 3-4 болгарам пляшки вина вистачало, щоб веселитись цілий вечір. У цьому я вбачав зримий прояв культури народу.

Сигналізацію бачив лише у валютному магазині, болгарських же міліціонерів побачити не судилося, очевидно, тому, що у них немає злочинності. Саме так: у валютному магазині біля скла висів відірваний датчик, котрий реагує на удар. Вибивай вночі скло, залазь й бери, що хочеш. Не брали…

У нас же обладнували сигналізацією навіть кіоски уцінених товарів! І це все при тому, що вартість встановлення сигналізації та її обслуговування була більшою за ціну тих уцінених товарів.

Якось одна з дівчат радісно похвалилася:

– А я сьогодні болгарського міліціонера бачила!

Тій дівчині пощастило: злочинності майже немає отож і правоохоронці на вулицях трапляються досить рідко.

Жили болгари по-різному, але всі будинки були напрочуд охайні, чепурні, а автошляхи хоч і не широкими, але без вибоїн. Розумів: пояснюється це тим, що болгари відчувають себе господарями власної держави. У нас же  кожний громадянин відчуває себе господарем лише своєї квартири чи будинку. Це означає, що все інше – державне, тобто, не моє. От і крадемо з державних колгоспів, заводів, фабрик та несемо до свого помешкання, щоб державне стало своїм. Таке ж ставлення у нас до вулиць, парків, лісів. Робив висновок: спосіб їхнього мислення значно відрізнявся від нашого.

Наочний приклад: біля школи молодь влаштувала дискотеку. Один протягнув із дому кабель, другий приніс магнітофон, третій – світломузику. Молодь танцювала. Було чути сміх, жарти, але ніхто не розпивав спиртне, не лаявся, не розмахував кулаками. Якби не бачив на власні очі, що так можна веселитись на тверезу голову – не повірив би. У нас же подібна ситуація викликає з боку молоді скарги: “Заливаємо нудьгу самогоном, бо ніхто про нас не турбується – ні колгосп, ні комсомол, ні управління культури”.

Пригадалось як одного разу зайшов із ровесниками у колгоспний дівочий гуртожиток. Хлопці перед візитом, як у нас прийнято, випили спиртного. (Як у нас кажуть, остограмились.) Один із нас, очевидно, перебрав міру (окілограмився), тому що заснув на ліжку дівчини та й… обпісявся.  Власниця ліжка до нас глузливо: “Оце такі козаки зараз на Україні!”  І заперечити було нічим – народ, справді, деградує.

Екскурсоводом нашої групи був лисуватий, схильний до повноти чоловік років тридцяти. Я запитав чи має він друзів у банках і, почувши ствердну відповідь, попрохав  обміняти карбованці на леви. На мій подив, чоловік в обіцяний термін обміняв гроші по офіційному курсу та відмовився взяти за послугу винагороду. Його кохала дуже вродлива молода дівчина. Я запідозрив, що та юна красуня, скоріше всього, любить його гроші. Якось у кінці дня я безшумно йшов майже безлюдним пляжем. Поклавши голову на груди коханого, дівчина  із закритим очима  щасливо посміхалась. Подумалось тоді: навіть кохання у них без лицемірства…

Болгари вродливі. Особливо дівчата та молоді жінки. Гнучкий стан, густі темні коси, карі очі, смугляве тіло. Якщо наші люди, щоб гарно виглядати, купують модний одяг, прикраси, косметику то у болгар краса природна.

Ще в перший день перебування на землі сонячної Болгарії керівник нашої групи (що він працівник КДБ здогадувались усі) застеріг усіх нас проти любовних романів з іноземцями. Довго пояснював, що в закордонному паспорті зареєструвати акт одруження неможливо.

Одного вечора, у рамках культурного обміну, повели нас на дискотеку. Мене приємно вразила атмосфера доброзичливості, щирості. Не було підігрітих спиртним, не було юнаків кримінального вигляду, не чути брудної лайки. Незвично це було. Вразила досі небачена атмосфера розкутості, відкритості, щирості. У нас же зазвичай люди закомплексовані, затиснуті, залякані – кожен когось підозрює й щоразу довго думає: чи то правду сказати, чи вигідніше збрехати… Чомусь пригадалось порівняння із пісні: “Снег без грязи, как долгая жизнь без вранья”. Взаємостосунки у них без грязюки і тому життя приємніше і, відповідно, довше…

Давно мріяв придбати японський радіоприймач. У валютному магазині представлено широкий вибір радіоапаратури. Одне погано: немає валюти. Принагідно звернувся до кількох хлопців із нашої групи: “Може, якийсь іноземець буде продавати долари чи марки, повідомте, будь ласка, мене”.

Увечері того ж дня до мене підійшов керівник групи й сказав: “Цікавишся валютою? Зачекай, вдома у КДБ ми ще поговоримо про це”. Настрій зіпсувався – розчинившись у атмосфері розкутості, щирості, втратив пильність. Як же я стомився від нашої продажності.

Повезли на екскурсію спостерігати панораму історичних битв. А там на зеленому трав’яному фоні великим камінням викладено: МОСКВА, КИЇВ, ОДЕСА і тому подібне. Іншими словами всім нам набридлі всюдисущі написані, нашкрябані візитки на зразок “Здесь был Вася”. Назв же чужих міст не було. Можливо це пояснюється тим, що іноземці лінуються тягати та викладати важкі валуни для того, щоб прославити свій край?

Пригадались слова пісні Володимира Висоцького: “Распространенье наше по планете особенно заметно вдалеке – в общественном парижском туалете есть надписи на русском языке!”

Іноземці є такими ж людьми як і ми: така ж голова, тулуб, руки, ноги. Відрізняємось ми тільки тим, що мозкові звивини у нас закручені у протилежному напрямку…

У їдальні поряд нас харчувались молоді прихильники комуністичної ідеї із Греції. (Щось на зразок наших комсомольців.)  Спостережливі хлопці та дівчата нашої групи звернули увагу, що годують їх значно краще. Усі дійшли логічного висновку: вони громадяни так ненависної їм капіталістичної системи своє перебування валютою оплачують, а ми жителі “соціалістичного табору” – “дерев’яними” карбованцями.

На східцях ресторану серед гурту туристів молодий чех, використовуючи загальнозрозумілі слова, міміку та жести, обурено пояснював, як жорстоко радянські війська влітку 1968 року роздушили їхні прагнення правди та волі. Боляче стало, що і я є мовчазним співучасником злочинів нашої влади.

Повели нас відвідати мавзолей їхнього “Леніна” – Георгія Димитрова. Чим ближче я підходив до усипальниці, тим гірше став себе почувати. При вході та в кожному закутку стояли “гайдуки” – молоді охоронці у національному одязі: білі приталені штани, біла з червоним куртка та висока бараняча папаха. Пахло затхлістю, якимсь дезінфікуючим розчином. Коли ж став спускатися сходинками до саркофагу, стало зовсім зле. Таке враження ніби із мене викачали усю енергію, силу. Відчуваю: ось-ось втрачу свідомість. Це ж який конфуз буде мені та скандал нашій групі! Щоб уникнути найгіршого, спрямував погляд на потилицю попередньої людини й став щиро молитись: “Господи, допоможи, дай сили вийти на чисте повітря”. Ледве піднявся східцями із могили вгору. Поволі якось оклигав. Ось так я був у склепі, а ідола так і не бачив…

Дві ночі погано спалось, тільки задрімаю – сниться дід (по батьковому родоводу). З’явилося передчуття біди.

Слід зауважити, що у соціалістичній країні наші розваги у вільний від екскурсій час керівники групи не дуже контролювали, отож усі відпочивали як хотіли й могли. Я вже говорив, що болгари вродливі аж тут ще й виявилось, що вони є напрочуд галантними залицяльниками. Останнього дня наївні дівчата, котрі забувши засторогу, мали необережність закохатись гірко плакали у обіймах коханих – розуміли: прощаються назавжди.

Валюту я все-таки купив. Та виявилося, що тих 2 доларів та 20 німецьких марок на радіоприймач мало. Докупити ж валюти не міг – уже не було грошей. Та я не переймався дуже – тверда валюта вона і в Африці валюта. Докуплю, – думаю, – дома й придбаю радіоприймач у “Берізці”. (Так називались валютні магазини у столицях союзних республік.) Зберігання капіталістичних грошових знаків у нас каралось законом, (знайшли більше 100$ – ув’язнення гарантоване) отож ті іноземні купюри я заховав за підкладку модного тоді гаманця. (Були такі з фотографією підморгуючої японки.)

Повернення додому.

Повернувшись на рідну Україну, потрапив наче на іншу планету. Упадали в очі сірі будинки з облупленими фасадами, купи сміття та похмурі, завжди чимось заклопотані люди. У перший же день на рідній землі той гаманець я взяв з собою у місто, але помітив, що він перегинається коли сідаю. Жаль було фотографії підморгуючої красуні й тому я попрохав дівчину із нашої групи, щоб та зберегла його до вечора в сумочці. Погодилась. Увечері дівчина гірко плакала – гаманець поцупили в час коли вона стояла в черзі за пиріжками. До обкраденої підходили подруги і, поглядаючи на мене, заспокоювали та щось шепотіли на вухо. Я здогадувався: вони переконують подругу в тому що я блефую, тобто нав’язую їй наївній пропажу неіснуючих грошей. Ситуація була ідіотською: ясна річ, я нічим не міг довести свою правоту. Дівчина ж плакала й обіцяла переслати викрадену суму поштовим переказом та я здогадувався, що не вишле жодної копійки. Так й сталось…

А втім я не таїв на неї зла – розумів тому що: усьому виною є наш спосіб життя котрий породив таку злочинність.

Дома батьки зустріли сумною новиною: “А ми діда поховали”. Та ця трагічна звістка вже для мене не була несподіваною – віщий сон правдиво вказав дату смерті. Переживав, що будуть неприємності за те, що цікавився валютою але обійшлось.

Виготовлення вибухівки.

Весь час мене не покидало бажання роздобути вибухівку для знищення усипальниці комуністичного ідола. Сталося так, що на складах підприємств я помітив хімікати, необхідні для виготовлення вибухівки. Як же її виготовити? Вихід один: потрібно набути необхідних знань, отож записався в наукову бібліотеку й засів за книги. Хімреактиви виносив із підприємств вільно, адже охоронцями були свої люди, – працівники нашого відділу охорони. Таємно від усіх виготовляв тринітрофенол, оскільки цю вибухову речовину в домашніх умовах виготовити найпростіше. Просушив, змішав з аміачною селітрою та змолов. Вийшло близько 15 кг вибухівки під назвою амоніт. Однак, як дрова не спалахнуть без сірника, так і вибух не відбудеться без детонатора. Знову виникло питання: із чого виготовити цей пристрій? І, от успіх! Випадково зайшов у господарчий магазин і побачив у продажу димові шашки для обкурювання садів. Тут же в голові з’явилась ідея: бертолетову сіль можна же видобути із хімічного складу димових шашок! Справа в тому, що суміші цього окислювача з горючими добавками широко використовували на вибухових роботах, доки не винайшли більш дешеві нітросполуки гліцерину, фенолу, толуолу та інші. З прочитаних книг знав, що у кінці минулого століття анархісти у замахах на царя використовували бомби виготовлені на основі бертолетової солі, але от рецепт суміші книги, на жаль, не повідомляли. Саморобні пристрої виготовлені “бомбістами” були настільки чутливими, що вибухали від удару об землю. Знову засів за книжки, й відповідь було знайдено. Увечері кинув вміст димових шашок у кип’яток, а вранці бертолетова сіль лежала на дні каструлі. Просушив її. Залишилося тільки виготовити вибуховий пристрій, в якому вибух суміші бертолетової солі з порошком алюмінію здетонував би основний заряд. Знову заглибився у підручники піротехніки.

Планування акту самопожертви.

Мені дуже подобався вчинок Мойсея, який перед усім оскаженілим, зневіреним народом розтрощив та спалив золотого ідола. От і я, за його прикладом, мріяв ціною власного життя зруйнувати мавзолей радянського ідола – Леніна, котрий знаходиться в столиці соціалістичної імперії. Саме цей об’єкт, вважав я, вартий того, щоб пожертвувати своїм життям. З програм радіо “Свобода” чув про подібні спроби своїх попередників. Особливо запам’яталась розповідь про вибух в середині мавзолею у вересні 1971 року. Тоді разом із терористом загинула подружня пара, декілька людей, в тому числі діти, були поранені. Тіло вождя було накрите куленепробивним склом й тому не постраждало. Вочевидь, щоб не викликати підозри охорони, смертник не ризикнув більший заряд на тілі помістити.

Звичайно, наші засоби інформації ці факти замовчували. Отож, – міркував я, – достатню кількість вибухівки в середину усипальниці не пронесеш. А втім, схожий план не влаштовував мене по іншій причині – загинуть безневинні люди.  Викристалізувався варіант: потрібно помістити солідний заряд впритул до бокової стіни. Мій же “дипломат” уміщав більш як 12 кг амоніту, отож вибух прогримить на всю земну кулю – таке неможливо буде приховати. Від вибухової хвилі повилітають вікна у Кремлі, позлітають зірки із погонів у багатьох партійних генералів, а найголовніше – цей теракт розбудить народи Імперії від рабського сну.

Свого життя мені було не жаль, бо хто я такий у нашому соціалістичному раю? Я нікчемний, безправний раб, такий само, як усі мої співвітчизники, крім, звичайно, комуністичної еліти. Окрім цього, вже набридло працювати на аптеку та оптику.

Сміливість часто є наслідком почуття знецінення життя, тоді як боягузтво завжди – наслідок помилкового перебільшення його цінності. (Ф.Іскандер)

З чим у кожного асоціюється старість? Поганий зір, відсутність зубів та волосся на голові, запах ліків. Так таким же я був у молодості: зір зіпсував книгами, погані зуби успадкував від батьків, волосся випадало внаслідок ускладнення від чародійством заподіяної травми, усілякі хвороби прилипали самі. Жаль було тільки маму, тому що, як в одній російській пісні співається: “Жена найдёт себе другого, а мать сыночка – никогда”. Знав: жоден патріот під час ворожої навали не відмовиться йти у військо. Не відмовиться, навіть знаючи, що на війні убивають й що дома в разі його смерті залишаться напризволяще батьки, жінка та діти…

Звичайно, страшно помирати, але ще страшніше прожити усе життя підлим боягузом, нікчемним рабом. Нас же довгий час виховували на ідеології самопожертви заради світлої мети. Зазвичай у молодості одні фанатики присвячують своє життя революції, інші – Богові. Я ж вибрав ці два шляхи одночасно. За прикладом Мойсея планував знищити мавзолей комуністичного ідола й просив на це Божого благословення. Просив благословення тому що, знав: мавзолей є культовою спорудою комуносатаністів, котру охороняє сам сатана! Вважав, що просити благословення Всевишнього – це дуже мудрий хід. А й справді: чому Мойсеєві можна, а мені – ні? Знав: за знищення ідола ще жоден чоловік не назвав Мойсея злочинцем. Знав із Біблії і таке: Наш Бог є Богом не мертвих, а живих. У Нього усі живі отож постраждалі у всі віки за правду та віру непогано Там мене зустрінуть…

Ленін – основоположник сатанинської ідеології!

За що ж я так ненавидів організатора так званої Великої Жовтневої соціалістичної революції? У кожній нації є порядні люди і є негідники. У свідомості кожного з нас борються добро і зло, любов і ненависть. Порядні люди живуть чесно, бо вони так виховані. Підлі в нормальному суспільстві стримуються від зла страхом Божого покарання. Також їх стримує страх перед правосуддям, сором перед людьми.

Перша світова війна затягнулась в часі, захлинулась в крові. В результаті нечуваної корумпованості та некомпетентності усіх прошарків владних структур у Російській імперії утворився хаос котрий, що цілком логічно, викликав невдоволення населення. Ось цим й поспішили скористатись різноманітні революціонери. У важкий для держави час комуністи пообіцяли легковірним обивателям земний рай: Рівність, Братерство, Волю. Марксистсько-ленінські проповідники запевняли, що Всесвіт та наша планета Земля виникли внаслідок еволюції, тобто, самі собою. Бога нема, а раз так, то все дозволено! Довго революціонери годували обивателів солодкою словесною отрутою – зомбували свідомість й таки досягли мети.

Звідки заколотники взяли гроші на революційну діяльність? Спочатку вони проводили “екси” – грабували державні каси та експедиції, котрі перевозили гроші. Спалахнула Перша світова війна й уряд ворожої Німеччини став щедро фінансувати комуністів, щоб із середини розвалити Російську імперію. І це логічно: на війні цілі виправдовують засоби. На початку 1917 року російська армія на фронтах досягла значних успіхів – до перемоги було вже рукою подати. Воно то так, але вождь комуністів – Ленін виявився напрочуд талановитим популістом. Він чесно відпрацьовував німецькі марки: обіцяв припинення війни, мир – народам, хліб – голодним, заводи та фабрики – робітникам, землю – селянам. Кинув клич: “Мир хижинам – война дворцам”, й цим узаконив грабунок. Говорив про кухарку, котра при радянській владі зможе навчитися керувати державою. Обіцяв: “Хто був ніким, той стане всім!” Цим самим він давав зрозуміти: при новій владі у бідноти (пролетаріату) з’явиться багато можливостей для  кар’єрного росту. Люди, стомлені від затяжної, кровопролитної війни підтримали “миротворця” Леніна – пішли за ним “на бій кривавий, святий і правий”.

Цар у своєму щоденнику так охарактеризував стан справ: “”Кругом измена, трусость и обман!”.

Спалахнула жовтнева революція і розхитаний різноманітними революціонерами корабель Російської імперії потонув поблизу гавані.

Ленін виконав обіцяне: підписав вигідний німцям ганебний для Росії, але довгоочікуваний народами мир. Одним розчерком пера Леніна Росія втратила те, що кров’ю завойовувала триста років! Пізніше вождь комуністів так же легко підписав смертний вирок імператорові та усій його сім’ї.

Російський поет Лермонтов за сто років до революції написав такі пророчі рядки:

“Настанет год, России черный год,

Когда царей корона упадет;

Забудет чернь к ним прежнюю любовь,

И пища многих будет смерть и кровь;

Когда детей, когда невинных жен

Низвергнутый не защитит закон;

Когда чума от смрадных, мертвых тел

Начнет бродить среди печальных сел,

Чтобы платком из хижин вызывать.

И станет глад сей бедный край терзать;

И зарево окрасит волны рек:

В тот день явится мощный человек,

И ты его узнаешь и поймешь,

Зачем в руке его булатный нож:

И горе для тебя!- твой плач, твой стон

Ему тогда покажется смешон;

И будет все ужасно, мрачно в нем,

Как плащ его с возвышенным челом”.

Так і сталося: революціонери, звільнивши людей від віри в Бога, порушили зв’язок поколінь. У людях розбудили звірячі інстинкти, вміло зіграли на прагненнях та поривах людської душі до справедливості. Громадянам було вказано причини їхніх бід, і, як здавна ведеться, вони  зовнішні: геть царя, геть буржуазію, хай живе рівність! За привабливими гаслами люди не помічали страшної небезпеки: лінивих, невдах переконали, що у їхніх негараздах винні буржуазія, кровопивці-поміщики. Іншими словами, багатій винен, що ти такий недотепа та нездара.

Звісно, тодішні суспільно-економічні відносини ідеальними не були, але основна причина людських бід завжди була, є й буде внутрішньою, вона – в середині людини. Цього навчає Біблія, отож, це правда. Саме проти цієї правди спрямували свої зусилля комуністи. Вони заявляли, що світ ділиться на два класи: трударів та паразитів-експлуататорів. Співали “Інтернаціонал”: “Лишь мы, работники всемирной, великой армии труда владеть землёй имеем право, но паразиты – никогда”.

Розумних людей й тоді було багато. Вони в засобах масової інформації говорили, що філософія грабування багатих для роздачі їхнього багатства бідним стара, як світ, і є злочинною, абсурдною. Ніхто з багатих людей нажите віками добро так просто не віддасть, отож, спалахне громадянська війна, котра приведе до братовбивства, розрухи, голоду, холоду, росту злочинності та деградації суспільства. Порушення же Господніх заповідей накличе Божий гнів на весь край, результатом котрого будуть війни, ворожнечі, епідемії, стихійні лиха, хвороби, катастрофи, падіння моралі і, в результаті, цілковите виродження нації.

Історики свідчили: ідею справедливого суспільства у котрому усе буде спільне, усі будуть рівні та щасливі ще в IV віці до Різдва Христового проголошували знаменитий античний драматург Аристофан та філософ Платон. Пізніше було багато спроб побудови безкласових держав на лозунгах рівності, братерства та волі але суть у них виявлялася спільною: кожен громадянин вимушений був підкорятись верховним ідеологам й поводитись як основна маса “вільних, щасливих” громадян. Історія свідкує: кожна та “Утопія” закінчувалась трагічно – замість омріяного щасливого безкласового суспільства завжди виходив… концтабір із верховними правителями та численними привілейованими наглядачами, котрі “справедливо” розподіляли матеріальні блага й методом вербовки агентів виявляли та карали невдоволених. В середовищі “вільних” громадян завжди панувала атмосфера взаємопідозри, серед верховних жреців плелись інтриги за краще місце на вершинах влади. Рано чи пізно усі ті модифікації суспільств на засадах рівності, братерства та волі переживали економічний та духовний занепад й, в результаті, що закономірно, терпіли крах. Історики переконували, що так буде й цього разу та хто їх тоді слухав?

Першим декретом радянської влади було закриття опозиційних видань, отож ті, хто осмілювались говорити правду, вмить проголошувались контрреволюціонерами з усіма витікаючими звідси наслідками. Комуністи розпочали небачений терор. Священиків убивали, висилали на Соловки, храми руйнували. Тих, хто не бажав приймати нову віру, новий спосіб життя, також знищували, відправляли в концтабори. Учорашні “ніхто” впивались уседозволеністю, “експропріацією” (грабунком) чужого багатства, проте дбали не так про народ, як про власне збагачення.

У революцію повірило багато освічених, порядних людей, але їх швидко витіснили пристосуванці-кар’єристи. Брехня, насильство, уседозволеність знайшли благодатний грунт для розмноження та процвітання. Замість обіцяної рівності, братерства, волі народ отримав привілейовану компартійну бюрократію, а також жахливі концтабори Сибіру та Півночі, де, за задумом проводирів комунізму, мають перебувати всі інакомислячі.

Революціонери швидко зрозуміли, що фізично страчена людина – утрата для економіки, а засуджена – дармова робоча сила. Цивілізовані держави досягали розквіту завдяки силі техніки, Радянська імперія – завдяки безкоштовній ручній праці своїх в’язнів.

Уся історія радянської влади – брехня, кров, сльози. Як сказав російський поет А.С.Пушкін: “Нет ничего страшнее русского бунта, бессмысленного и беспощадного”. Сучасний поет пояснив суть комуністичної ідеології дохідливіше: “Кроме мордобития никаких чудес”.

Можна сказати, що комуністична ідея – це добре розрекламована й ідеально упакована гидота. Наївні же громадяни радо злітаються на привабливу ідеологію, як мухи на пахучу, блискучу липучку і, в результаті, гинуть там як ті мухи. Співали ж радісно: “Нас ещё судьбы безвестные ждут”, а пізніше потрапляли між жорна самими ж розкрученого маховика масових репресій…

“Будьте образцово беспощадными. Расстреливать, никого не спрашивая и не допуская идиотской волокиты”. (Ленин)

Я глибоко ненавидів організатора соціалістичної революції – Леніна, за те, що він спрямував свою освіченість, свій організаторський хист на руйнування будованого віками устрою, на створення антихристиянської релігії, що призвело до узаконення та морального виправдання насилля над особистістю, над цілими народами. За те, що він створив імперію СРСР у котрій навіть назва брехлива. (Союз – добровільне об’єднання. Насправді воно було примусовим. Радянських – це коли влада належить радам робітничих та селянських депутатів. Насправді владу мали ради партійних чиновників. Соціалістичних – це коли соціальна справедливість. Насправді партійці отримували делікатеси у спецрозподільниках,  відпочивали у закритих санаторіях, а пролетаріат стояв в чергах та отоварювався по талонах. Республіка – це держава у котрій при владі народ. Насправді при владі була компартійна еліта.)

Терористи вбивають людей, руйнують будинки й за ці злочини їх усі ненавидять. Комуністи ж зруйнували свідомість людей, нацькували бідних на багатих, переконали, що вигідніше жити не по заповідях вигаданого Бога, котрі грішити забороняють, а по власних законах уседозволеності. У революціонерів знайшлось чимало послідовників, тому що, ясна річ, вигідніше грабувати, ніж працювати, легше опускатись вниз, ніж підніматись вгору. Вождь комуністів – Ленін особисто нікого не вбивав, але він створив ідеологію взаємоненависті, пересварив усі верстви населення, в результаті чого спалахнула громадянська війна. Теоретики революції придумали гімн: “На бой кровавый, святой и правый марш, марш вперёд, рабочий народ!”

На який же бій комуністи посилали народ? Проти окупантів? Та ні – грабувати багатих, щоб їхнє добро розподілити порівно між бідними. І ніхто не подумав, що братовбивчий бій кривавий не може бути святим і правим…

Наступний вождь заявляв, що по мірі наближення комунізму класова боротьба буде загострюватись. Ідеологи заявляли: “И вечный бой – покой нам только снится!” Уявляєте яким би був той комунізм і хто б до нього дожив? Та комуністам й цього було мало – вони проголошували:

“Мы на горе всем буржуям

Мировой пожар раздуем.

Мировой пожар в крови,

Господи, благослови”.  (А.Блок)

Для досягнення цієї мети розповсюджували свою ідеологію та зброю по всій планеті. А й справді: навіщо закладати вибухівку, стріляти – створи релігію взаємоненависті й люди самі повбивають один одного, знищать земну цивілізацію. Саме це розповсюдженням своєї ідеології та гонкою озброєнь послідовники “вождя світового пролетаріату” й намагались зробити.

Усе, що сталося можна пояснити коротко, просто та зрозуміло. Злочинні угрупування уночі крадуть багатства держави та грабують громадян й цим порушують закон. Так ось, ватажок великого злочинного угрупування Володимир Ілліч Ульянов (Ленін) придумав геніальний хід: перейменував банду у партію й у сприятливий момент силою озброєних революціонерів (бандитів) захопив владу. Після перемоги революції (збройного державного перевороту) багатства держави автоматично перейшли у власність партії (банди). Усім бажаючим дали можливість вступити у компартію (банду) та насолоджуватись владою (беспредєлом). Комуністи (бандити) уже серед білого дня експропрійовували (грабували) багатства церков та заможних громадян. Бідним роздали частину експропрійованого (награбованого) і цим завоювали їхню прихильність, симпатії. Тих, хто осмілився виступити проти, або висловити невдоволення засуджували до десяти років таборів без права листування (розстрілу). Убивали навіть безневинних ради того, щоб підтримувати атмосферу страху. Мінялись генсеки (пахани), але не мінялась суть: хочеш жити – хвали мудрість партії (пахана із шоблою блатних), будеш протестувати – отримаєш убивчий ярлик “контрреволюціонер”, “ворог народу”, “антирадянський елемент”. Спочатку комуністи (беспредєльщики) їли багатства держави та заможних громадян, а пізніше – один одного. Я розумів, що таке глузування над Богом та людьми не може продовжуватись вічно, але дуже вже хотілося той процес прискорити…

До речі, я теж, ради кар’єри, міг у свій час легко вступити до комуністичної партії і жити у своє задоволення за рахунок обдурення та пригноблення простих людей. Не вступав в КПРС, тому що мені ненависна філософія комунізму та гіркий хліб здобутий неправдою.

Святий мученик Созонт.

Похмурого недільного дня пішов до церкви. В кінці відправи священик у проповіді розповідав про подвиг та мученицьку смерть вірного Богові пастуха Созонта. Благочестивий юнак бачив безчестя, зганьблену віру й усіляко навертав людей до істинного Бога. Увійшовши у капище, в котрому стояв золотий ідол, він відломив у нього руку й, роздрібнивши її, роздав жебракам. У місті виникли заворушення й багато людей були допитані та катовані. Не бажаючи, щоб інші страждали, святий Созонт сам прийшов до правителя Максиміана. На допиті так пояснив свій вчинок: “Я зробив це для того, щоб бачити безсилля вашого бога. Тому що, коли я віднімав у нього руку, він не виявив мені опору, нічого не сказав, не виявив болі, не випустив стогону. Насправді, будучи німим і божевільним, чи міг він пручатися? Якби він був дійсним Богом і живим, то противився би мені й не дозволив заподіяти собі зла. Я ж, знаючи, що це – ідол, а не бог, роздрібнив руку його, і навіть усього його прагнув роздрібнити, щоб не покланялись ви виробу рук людських, який, хоча має і очі, і вуха, і вуста, і руки, і ноги, однак не бачить, не чує, не говорить, не сприймає дотиком, не ходить, ніяк не може допомогти собі, коли його б’ють або роздрібнюють на частини”.

Правитель наказав закатувати молодого християнина. Біля домовини із тілом святого сталось багато зцілень та чудес. Пізніше в тому краї була зведена церква в ім’я святого Созонта, для слави Дійсного Бога, у Трійці Єдиного.

Подібні розповіді про подвиги біблійних героїв з кожним днем все більше надихали мене на руйнацію рукотворного комуністичного ідола.

“Якщо не я, то хто? Якщо не зараз, то коли?”

Минав час, а я продовжував молитися за селом. Просив Бога: “Господи, благослови мене, і я знищу сатанинського ідола, не злякаюся, але зроби так, щоб не постраждали при цьому невинні люди. Використай мене для спасіння народу. Якщо не я, то хто? Якщо не зараз, то коли? Господи,  знаю, що в цьому вчинкові є елемент самогубства, але як інакше можна знищити усипальницю ідола? Знаю, Господи, що Ти не любиш самовбивць, а тому благаю: зроби для мене виняток із правила, як це свого часу зробив цар Ахашверош цариці Естер!” Часто у молитві до Бога говорив: “Господи, я зможу пити чашу, яку пив Ісус, я піду за Ним! Я готовий на все, а втім, хай буде не так, як хочу я, а як Ти хочеш”.

“Випадає тобі страшна тюрма”.

Ради руйнації комуністичного ідола я день за днем таємно виготовляв вибухівку. Щоб продовжити оповідь про подальшу історію мого життя, маю признатись: був одружений, у нас підростав син, але не можу сказати, що був щасливий у шлюбі. Правда, не зраджував своїй дружині, тому що це є гріх перед Богом. Ці подробиці необхідні, інакше у правдивість описуваних подій буде важко повірити…

Мама помітила, що я потайки займаюся чимось підозрілим, й застерегла: “Дивися, сину, будь обережним, бо я ходила до ворожки й та нагадала, що випадає тобі страшна тюрма”. Проте я подумав, що мати щось підозрює й так каже задля того, щоб налякати мене.

Ще раніше, розмірковуючи над типовими рисами свого народу, поставив собі тверду умову: нікому, абсолютно нікому не говорити про свої плани. Мене лякала страшна лицемірність, продажність співвітчизників. Батькам, що цілком логічно, також не розповідав про свої наміри.

“У останні часи бісів у пеклі не буде. Усі будуть на Землі і в людях”. (Лаврентій, архімандрит Чернігівського троїцького монастиря.)

Існує повір’я, що ніч на 1 травня – Вальпургієва ніч, під час котрої уся невидима нечисть спускається на Землю справляти свій сатанинський шабаш. Вдень же шабаш продовжувала зрима нечисть. Кожного року 1 травня в “День міжнародної солідарності трудящих” та 7 листопада – річницю збройного захоплення влади, уряд Радянського Союзу влаштовував “святкову демонстрацію”. У столиці імперії на могилу-трибуну першого вождя “революції” піднімались члени уряду споглядати військовий парад та “демонстрацію трудящихся”. Демонстрації досягнень соціалізму проходили на третині планети – у всіх країнах соціалістичного табору, у столицях республік, обласних та районних центрах. Повз заповнених різноманітними керівниками та гостями трибун із транспарантами та іконами основоположників революції проходили усі вікові категорії радісних людей. Лунали гімни, заклики, марші, революційні пісні, вигуки “Ура!” Це був якийсь масовий психоз, сатанинський шабаш. Насправді ж ці вожді були злочинцями – вони створили релігію братовбивства, пересварили усі верстви населення! В результаті сотні мільйонів людей були протягнуті через катівні ЧК, громадянську війну, розруху, голодомори, колективізацію, виправно-трудові табори, Вітчизняну війну, гонку озброєнь, ядерні випробовування, локальні війни на зразок “введення обмеженого контингенту у демократичну республіку Афганістан”. Плакати, котрі висіли всюди і скрізь та несли демонстранти заявляли: “Миру – мир!”, “Всё во имя человека, всё для блага человека!”

Були мізерні зарплати, порожні полиці магазинів, черги навіть за товарами першої необхідності, брехня всюди та скрізь, войовничий атеїзм, закриті кордони, експорт революції та зброї, вибори без вибору, стукачі у кожному колективі, виправно-трудові табори та спецпсихлікарні для інакомислячих і багато інших неподобств. І над усім цим перестарілий генсек, котрий два слова без папірця не може зв’язати, зате дуже полюбляє різноманітні нагороди та цілуватись взасос. І за це люди дякують Марксу, Енгельсу, Леніну, Брежнєву, членам перестарілого Політбюро!?

Спочатку політику кожного генсека та правлячої партії засоби масової інформації істерично розхвалюють а після смерті чи зміни керівництва – засуджують. То урочисто вносять тіло Сталіна в мавзолей, а як виявилося, що він тиран – таємно поспіхом виносять… Люди – це мислячі істоти чи отара овець? Я глибоко, кожною клітинкою тіла ненавидів цей маразм! Протестувати, обов’язково протестувати! Ціною нікчемного життя знищити усипальницю найстрашнішого злочинця усіх часів та народів!

“Майбутнє належить нам, Боже – вільним”.

Мав знайомого у якого з психікою було не все гаразд – літав у просторі та часі. Якось він дивно подивився на мене й сказав: “Я був у психлікарні і бачив там тебе”. Його погляд ніби проникав крізь мене: “Майбутнє належить нам, Боже – вільним”. (Він саме так і сказав: Боже – вільним.)

Я знав, що ті у кого із головою проблеми, іноді говорять пророцтва й дуже засмутився з цього приводу. Виявилось, що у психіатричній лікарні мого знайомого справді лікували – він викликав правоохоронців й заявив: “Я бачив як на цьому місці двоє молодиків убили людину!”

Ті перевірили статистику злочинності і, переконавшись що дивної поведінки юнак їх надурив, відвезли лжесвідка на примусове лікування. Пізніше на вказаному місці двоє негідників справді убили людину, отож отой психічно хворий юнак бачив злочин, котрий… мав відбутись у майбутньому! Подібні передбачення вважалися хворобою психіки й хлопця за казенний кошт так інтенсивно лікували, що “залікували” – бідолаха зовсім утратив над собою контроль: став пиячити, вживати наркотики…

Настоянка з чорта.

Якось на роботі один із колег запропонував купити виготовлений талановитим родичем оригінальний графин для напоїв – усередині злегка дзеркальної посудини скляний чорт із свинячим рилом, рогами та довгим закрученим хвостом щось наливав із пляшки у чарку. І посмішка при цьому була у нього напрочуд лукавою, єхидною. Це тільки уважно вдивившись всередину крізь дзеркальний відтінок темнуватого скла можна було розгледіти той витвір жартівливого склодува. Я наповнював той графин спиртними напоями й наливав із нього собі та гостям. Усі дивувались лише коли я давав графин у руки й просив уважно подивитись крізь скло всередину. Показав також і мамі, а вона на те мені повчально: “Це, сину, недобрий знак. Негайно знищ або продай цю диявольську посудину, бо виходить так, що ти сам п’єш та й гостей пригощаєш настоянкою із чорта!” Я так і зробив: за що купив за те й продав той оригінальний витвір гостям із Польщі.

Подання документів на екскурсійну поїздку в Індію.

Настав квітень 1982 року. В один із весняних робочих днів мені цілком випадково потрапило на очі  оголошення: “Бажаючі поїхати в туристичну поїздку до Індії, звертайтесь у профком”. Однак ця випадковість стала початком карколомних пригод у моєму житті. У свідомості із незрозумілих причин з’явилось нестерпне бажання відвідати цю екзотичну країну. Оскільки на роботі я мав добру репутацію, то вважав, що маю непогані шанси на екскурсійну поїздку. Було й таке, що мій портрет хотіли занести на “дошку пошани”, але з цим не погодився парторг: мовляв, він у церкві вінчався, а віруючим не годиться красуватися на такому почесному місці.

(Дошка пошани – великий стенд на котрому розміщені фотографії передовиків соціалістичної праці.)

В епоху холодної війни кожного бажаючого відвідати капіталістичну країну влада розглядала як потенційного перебіжчика в стан ідеологічного ворога. Знав: будуть ретельно перевіряти, чи бува, не планую в Індії, за прикладом дочки Сталіна просити політичного притулку. Знайомий з дитинства із практикою подвійної моралі, був готовий зіграти роль відданого комуністичним ідеалам юнака.

Коли ж зайшов в обком профспілок, то відповідальний чиновник довірливо сказав: “Я вірю, що ти хороший хлопець, але цього мало. На ось поглянь характеристики пристосуванців, котрі поїдуть за кордон. Вони такі активісти-комуністи, такі проститутки!, що вже ніде й проби ставити! Принесеш таку ж характеристику – поїдеш і ти”. Сам же пильно дивиться мені в очі – хоче побачити, як я на це зреагую. Я ж прикинувся “шлангом”, тобто простачком – а мені, мовляв, все-одно, що ви там говорите…

Наступного дня сам на себе написав хорошу характеристику та й поніс на підпис до парторга. (Я не був комуністом, але тоді потрібні були підписи парторга, профорга та керівника підприємства). Той, прочитавши, сказав: “Не підпишу – ти в церкві вінчався”. Та, зустрівши мій розгублений погляд, подобрішав: “Іди до начальника. Якщо він підпише, тоді, може, і я”.

Пішов. Керівник витримав паузу і серйозно заявив: “Я залишу характеристику в себе, і ми ще подумаємо, чи вартий ти такої честі”.

Жереб вказав на мене.

Наближалось велике комуністичне свято – Міжнародний день солідарності трудящих. Того дня хтось із електромонтерів повинен був чергувати зранку у відділі. Як завжди, всі відмовлялися, отож вирішили кинули жереб. Не пощастило – найкоротший сірник дістався мені.

Цілу ніч та вранці лив дощ та дув сильний вітер. Зазвичай завивання вітру та шум дощу навіюють сон. Того ранку я проспав та ще й до того автобус утік з-під носа. Критої зупинки тоді не було отож вирішив заховатися від дощу під навісом найближчого будинку. Водій наступного автобуса, побачивши безлюдну зупинку, проїхав не зупинившись. Я, правда, вискочив, став махати руками та все марно – водій не помітив. Тоді вийшов на зупинку й став мокнути. Ясна річ, на чергування запізнився.

І воно б то нічого, але вітром зірвало величезний плакат “СЛАВА КПРС!” котрий при падінні розбив вікно хімчистки. Потрібно було заблокувати сигналізацією отвір, а мене ж то немає на чергуванні…

Через день мав на роботі значні неприємності. Тепер уже за кордон не випустять, – вирішив я, і спересердя витратив усі заощаджені гроші.

Перевірка благонадійності.

Через декілька днів до мене підійшов колега з іншої бригади та запросив у кафе. Я не відмовився, а про себе подумав: чого б це раптом?

Він щедро пригощає, заводить задушевну розмову, а в моїй свідомості виринає думка: Ось хто серед нас “шістка”! Значить, мені все-таки простили запізнення й розпочали по-справжньому перевіряти. Хоча на той час під впливом нагоняя від начальства у мене пропало бажання їхати до Індії та й заощаджені гроші були витрачені, проте про обережність я не забував ні на мить, так що він нічого нового від мене не довідався.

Того часу я розпочав вивчати англійську мову. Важкі для запам’ятовування слова  записував на папері та заучував їх на роботі, зокрема під час нудних “п’ятихвилинок”, котрі зазвичай тривали по півгодини. Одного разу забув аркуш зі словами та їх перекладом у робочому столі, а наступного дня його вже там не знайшов. Отже, – здогадався, – він не інакше як у компетентних органах.

                                                                                          “Медова” пастка.

Через день послали мене, єдиного представника від відділу, скирдувати сіно у колгосп. Це викликало підозру, тому що завжди посилали відразу всіх. Біля мене опинилась молода, вродлива та весела, без комплексів жінка. Я знав, що всі повії співпрацюють із міліцією, а ті, відповідно, закривають очі на їхню секс-роботу. Отож, – думаю, – підкладають під мене секс-бомбу, щоб я під час любовних утіх розкрив їй свою душу. На всі прозорі натяки  відповідав що одружений і, взагалі, не розумію її домагань. Правду кажучи, як на мене, пані була досить вродливою: така собі кароока здобна булочка – пишне тіло, великі груди, густа коса, карі очі. Цинічна тільки от – на увесь світ дивилася зверхньо. В значенні, так як диявол: усі навкруги ніхто, вона – Все.

                                                                          Язик розв’язався, як шнурок.

Настав час обіду. Чомусь мене кличуть до своєї компанії хлопці з карного розшуку. (У нас в подібних ситуаціях не прийнято обідати осторонь – усі викладають свої припаси на загальний імпровізований стіл.) Підходжу, сідаю. Пригощають зафарбованим самогоном, пропонують різноманітну закуску. Жарти, сміх, розповіді про веселі випадки із їхньої нелегкої роботи. У той час у всіх на слуху був арешт та суд казнокрадів, котрі невиконану роботу списували на “мертві душі”, а гроші привласнювали отож, жили, ні в чому собі не відмовляючи. Розповідали, що організатор тієї злочинної групи, він же головний бухгалтер, вів себе на слідстві дуже нахабно. Хвалився: “Я то хоч пожив, як у раю, – усе мав! А що в цьому житті бачили ви?!” Це так, але коли зачитали смертний вирок, наробив у штани.

Після третьої чарки розпочали розповідати анекдоти. Вони про Чапаєва – і я, вони про Брежнєва – і я. Мій язик чомусь розв’язався, як шнурок, я хотів але не міг стримати себе.

Наступного дня в нашу бригаду влаштувався новачок й його записали в нашу бригаду. Для перевірки моєї благонадійності – здогадався. Сценарій стандартний: запрошує у кафе, замовляє каву з коньяком, заводить задушевну розмову про важке життя у нас та хороше на Заході. Я подумки розсердився: та не їду, не їду вже я в ту Індію, чого причепилися? В результаті той молодий сексот як прийшов, так і пішов.

                            Викликали в УВС лише для того, щоб я… декілька хвилин посидів на тому стільці?

Та цим не закінчилось. Наступного дня посилають в Управління внутрішніх справ допомогти переставити там меблі. Здогадався: керівник обласного МВС хоче зблизька роздивитись мене, потенційного перебіжчика в стан ідеологічного ворога.

Там у прийомній мене ввічливо попросили: “Сядьте ось на цей стілець й чекайте. Вас скоро викличуть”. Через декілька хвилин знову ввічливо: “Ми вже передумали. Ідіть, працюйте”.

Я довго думав над цим дивним викликом і дійшов висновку, що мене викликали лише для того, щоб я… декілька хвилин посидів на тому стільці. А так і виходило! Але для чого? Відповіді не знаходилось.

Азарт гри у котика та мишку.

Через день до нас на роботу, і саме до мене напарником, знову влаштувався новачок. Я поглянув на нього й посміхнувся. Подумалось: “Цей вже рангом вище, справжній професіонал сексотським справ. А втім, примітивно працюєте, хлопці. Я ж не такий простачок. На мені, де сядете – там і злізете”. Однак разом із тим з’явилась цікавість: хай цей комітетник мене пригощає, дістає дефіцитні ліки, приносить “самвидав”, хай при мені лає владу, розповідає анекдоти – словом, хай усіляко догоджає, щоб вивідати мої наміри щодо еміграції на Захід. А, крім того, як усі новачки, хай поносить мій дипломат із інструментами. І справді, мене охопив азарт гри: що ж, пограємось у котика та мишку! Через декілька днів він, як і його попередник піде ні з чим… А тут як-не-як, а все-таки хоч якась розвага – ліки від сірої буденності, нудьги…

Не потрібно було навіть життєвого досвіду чи інтуїції, щоб зрозуміти: то агент КДБ, сволота. Вираз обличчя, одяг, манери – кричали про це. Можна навіть сказати так: у нього на лобі було великими літерами написано: “Агент КДБ”.

Що це “підсадна качка” – зрозуміли всі. Після “п’ятихвилинки” на східцях нашого відділу Володя Леус із словами “Ах ти сексот смердючий!” вдарив цього офіцера КДБ під зад ногою, але той напрочуд спритно ухилився, так що нога лише ковзнула по тілу. Усі розсміялися, а я помітив яким гнівом спалахнули очі цього комітетника. Ще мить і він би сказав Володі щось нищівне, але наші погляди зустрілись і сексот промовчав. Зрозумів: промовчав ради мене, щоб не зламати гру.

                                                                     Вченого Іуду підібрали для мене комітетники…

Ідемо на об`єкти охорони. Сексот розповідає “легенду”:

– Звати мене Бобровник Петро Артемович. Я 1952 року народження. Закінчив Київський державний університет. Знаю чотири іноземні мови. Викладаю англійську в інституті культури. Люблю книги, музику, шахи. Живу в гуртожитку. Маю кохану, але не одружуюсь, бо ніде нам жити. Дівчина моя живе теж у гуртожитку. Оце влаштувався до вас по знайомству, щоб хоч щось за період канікул заробити.

Крізь напівпрозору літню сорочку просвічувалось мускулисте тіло – було видно, що цей комітетник має звичку качати прес та тягати штангу. (Зазвичай заклопотаним сімейними проблемами вчителям у наш час не до спорту.)

Слухаю й дивуюся: ти дивись, якого вченого Іуду підібрали комітетники для мене. Одягнений відповідно легенді: бідно, але чисто. В той день він, як і належить новачкові, носив мої інструменти. Я іронізував із цього, але він робив вигляд, що нічого не розуміє.

Пожежа на горищі.

О 18:00 відмітився у відділі й приїхав додому. Жінка на роботі, батьки в полі. Став переодягатися. Чую на вулиці крики: “Пожежа! Пожежа! Люди, рятуйте!” Швидко вибіг на вулицю – треба ж людям допомогти… Коли дивлюсь: так це ж горить… горище мого будинку!!!

Збіглося мало не все село. Одні гасять, інші майно виносять, а знайшлись й такі, котрі, користуючись моментом, намагались собі щось потягнути. Приїхали дві пожежні машини. Загасили. Дивлюся на обгорілі дошки, одяг, взуття, і чомусь така думка виникає: “Ось у праведного Іова теж так почалися всі нещастя після того, коли до нього прийшов сатана… Ой, мабуть, дарма я поліз у ту гру”.

Язик, як шнурок, розв’язався…

Наступного дня ми знову зустрілись на роботі. Цей хитрун узяв із дому шкіряний дипломат й набрав у складі всього необхідного, так що “лафа” закінчилася – він уже носив свої інструменти. Були також у нього обіцяні дефіцитні ліки для мене та мами, надруковані на машинці заборонені вірші та оповідання. По дорозі трапилось кафе. І тут знайомий сценарій. Запрошує. Замовляє каву, але дістає свій коньяк:

– Давай з коньячком за знайомство та дружбу. Брат працює на спиртозаводі, так що спирту у мене вдосталь. Оце виготовив по старовинному рецепту власний коньяк. Скуштуй, дуже смачно.

Линув у чашку з кавою собі та мені. Якийсь дуже дивний присмак мав той коньяк. Ми йшли й розмовляли. Мій язик чомусь, як шнурок, розв’язався і вже я говорив, говорив, не міг виговоритись, а Петро уважно слухав. Розкриваю свою душу і сам собі дивуюсь: Чому я усе це розповідаю? Чому цей чоловік мені такий милий? Чому мені так хочеться розкрити свою душу? Ми ж знайомі другий день. Де моя обережність?

Я мав звичку щовечора аналізувати події прожитого дня. Дивлюся в дзеркало й запитую себе: Чому, чому цьому мерзотникові я розкривав душу? Що зі мною було?..

Кімната у гуртожитку.

Петро жив у гуртожитку, але на той саморобний коньяк не скупився – брат працював на спиртозаводі. Він був цікавим співрозмовником: знав багато чого, вмів уважно слухати. Розповідав антирадянські анекдоти, діставав дефіцитні ліки, приносив “самвидав”, давав уроки англійської мови. Весь вільний час ми грали в шахи. Одягнений був досить бідно. Люто ненавидів комуністичну ідеологію й усе жалівся на несправедливість влади та свою мізерну вчительську зарплату. Мріяв утекти на Захід, тільки не знав, як це зробити, – просив поради.

Якось запросив у гості до себе в гуртожиток. В кімнаті розрахованій на двох біля ліжка стояв стіл, на якому були охайно складені книги англійською, німецькою, польською, французькою мовами. На стіні висіла карта Лондона.

Петро плакався:

– Ось поглянь, як живе наша інтелігенція. Закінчив Київський державний університет, знаю чотири іноземні мови, а ось чого заслужив від нашої рідної влади. Стою в інституті культури в черзі на квартиру, але бачу, що до смерті того житла не дочекаюсь А куди дінешся? За вчительську зарплату 100 карбованців про приватний будиночок годі й думати… Ех, вирватися б на Захід, то там із своїми знаннями та талантами хоч би пожив, як людина! Та як же ти вирвешся, кордони ж на замках! Терпи й дихай. Та скільки же можна терпіти оце беззаконня? Кімната, як бачиш, на двох. Ось ліжко радянського інженера. Здавалося б, інтелігентна людина, а поговорити нема з ким. Я часто ночую в гуртожитку у Ніни, так що кімната в його розпорядженні. Так хоч би кохав якусь одну, а то приводить щораз іншу. Вранці зайдеш – ніде ступити: усюди бруд, сміття, пляшки з-під дешевого вина й перегар на гектар. Пояснюю йому, що так не можна, а у відповідь добірна лайка, багатоповерхові матюки. І що кому скажеш? Виходить, що тут пожити не дають і за кордон не випускають. Ех, життя наше собаче…

Вийшли із кімнати в коридор. Через вікно було видно подвір’я та будинок КДБ. Петро вказав рукою на споруду і сумно проказав монолог:

– Ось поглянь, хто живе у нас як при комунізмі! Ось кому в першу чергу квартири, машини, пайки та дефіцити. Робота ж не пильна, а зарплата висока. КДБісти – це нелюди, які насолоджуються безкарністю та уседозволеністю. Конституція СРСР висить на цвяху в їхньому туалеті замість паперу. КДБ – це каста недоторканних, це держава в державі. Ти думаєш, що вони, ризикуючи життям, безперестанку ловлять шпигунів та бандитів? Помиляєшся: вони вишукують незадоволених владою й відправляють цвіт нації у сибірські табори та спецпсихлікарні. Уявляєш, як боляче мені щоранку дивитися як ці покидьки, ці христопродавці роблять фіззарядку, грають у волейбол, городки?!

Те, що КДБ мав необмежену владу було правдою. У той час люди із КДБ за валютні операції арештували дочку генсека  – Галину. Це так чинили на Брежнєва тиск, показували хто у імперії справжній господар й цим доводили перестарілого генсека до інфаркту. (Пізніше виявилось, що таким чином прагнучі ще більшої влади комітетники прочищали дорогу для свого шефа – Андропова.)

Вісточка від коханої.

Бувало, ідемо на об’єкти, а Петро пропонує пройти іншою вулицею – хоче із тайника забрати вісточку від коханої. Вийнявши записку, читає її і блаженно посміхається: “Оце так жінка! Оце розумниця!” – і, приклавши руку до серця, промовляє: “Моя, душею й тілом моя”. Коли ж, нарешті, зустрінуться, то вже, як ті голуб’ята, милуються один одним, цілуються.

Аж ось Петро ходить сам не свій, мало не плаче.

– Що сталося? – запитую.

– Моя Ніна завагітніла та аборту робити не хоче. Я вже її і так, і сяк умовляю, а вона уперлася на своєму: буду родити, хочу стати мамою. Каже: вже пора – старію… Ну, що його робити?.. Де жити?.. І як жити на наші вчительські зарплати? Ні, це не влада, це натуральний фашизм! А ми, здорові бовдури, любимо тільки себе, нам плювати на свій нещасний народ! Злочинно, злочинно мовчати! Потрібно протестувати! Але як!? Що робити? Що!?

Благально подивився мені в очі:

– Може, у твоєму селі хто частину хати здає квартирантам? Розпитай! Я погоджусь на будь-які умови.

Ми довго розмовляли. Я, як міг, всіляко втішав товариша.

В гостях у брата.

Петро не раз запрошував мене в гості до свого брата Арсена, котрий жив у Понебелі – селі, котре розташоване за шість кілометрів від міста. Арсен був радий гостям – завжди стіл накривав. А на ньому отой саморобний коньяк, самогон, різноманітна закуска. Стосовно братових проблем Петро довірливо розповідав таке:

– Братик має на ощадкнижці 4000 карбованців, згоден мені позичити половину. Та от совісно брати, бо він дочку хоче влаштувати в інститут, а це, сам знаєш, без доброго хабара не обійдеться. Совісно залишити братика без копійки. А тут ще й моя Ніна з новиною: “Лікарі сказали, що аборт робити вже пізно”. Та я її розумію: вона кохає мене і, як кожна жінка, хоче стати матір’ю. Ну як же жити далі? Хоч бери та в петлю лізь…

Я заспокоював товариша, співчував, обіцяв ще раз розпитати односельчан чи чули хто у селі планує прийняти квартирантів. Мені стало дуже шкода товариша – це ж треба, щоб так людині не щастило…

“По-правді, по-правді Біблія – книга життя, джерело мудрості!..”

Мій однодумець, як майже всі в той час, був атеїстом. Я вирішив виправити цей недолік: розповідав йому про створення Богом світу та людини, життя біблійних героїв, життя та добровільну смерть ради нас, грішних, Сина Божого – Ісуса Христа. Давав Петру почитати позичену в сусіда Біблію. Повертаючи Святу Книгу, друг щиро руку прикладав до серця, очі зводив до неба й радісно, блаженно висловлював свої враження: “Оце книга! Оце книга! По-правді, по-правді Біблія – книга життя, джерело мудрості!..”

“Ось в Ісуса Христа було 12 учнів, а ти у мене – один…”

Я був радий таким відгукам, цікавості товариша до віросповідання наших предків. Гордився тим, що рятую заблудлу душу й часто говорив:  – Ось в Ісуса Христа було 12 учнів, а ти у мене – один!

Петро любив слухати мене. Іноді ми сперечалися. Я переконував, що тіло помирає та згниває, а безсмертна душа постає на суд перед Богом. Мій учень заперечував:

– Та ні, головне тут, на Землі, пожити у своє задоволення. Брати від життя потрібно все що зможеш, тому що живеш то один-єдиний раз!

На прикладах із Біблії я знову й знову переконував друга, що його світосприйняття помилкове. Та хоча він й мав вищу освіту, але пожити у своє задоволення йому чомусь не виходило. Щодня у мене копійки позичав та пиріжки з лівером купував. Жадібно їв та нарікав на владу, при котрій дійшов до такого життя. Щиро жалів Петра. Він запрошував мене до себе в гуртожиток, до брата Арсена в село, і мені вже стало якось незручно не запросити його до себе.  Дома пригощав товариша, ми їли з однієї миски. Давав також для його вагітної Ніни полуниці, малину, яйця,  молоко. Бувало, ми так захоплювались грою в шахи та політичними розмовами, що друг запізнювався на останній автобус. Тоді я відправляв жінку у іншу кімнату й стелив йому на ліжку поряд із собою. Вранці вмивались, снідали й йшли на автобусну зупинку.

Одна доба нашої щирої дружби.

Ось детально одна доба нашої щирої дружби. Після “п’ятихвилинки” часто заходили у кафе на каву з його саморобним коньяком. Петро просить:

– Позич мені три карбованці – куплю на сніданок декілька пиріжків, а потім пригощу тебе пивом.

Пройшлись по об’єктах. Заходимо в бар. Петро замовляє пиво. Неспішно смакуємо й ведемо задушевну розмову. Народу в барі чимало. Накурено, брудно й гамірно – люди розмовляють, сперечаються, пересипаючи мову, як у нас водиться, добірною лайкою.

Петро посміхнувся:

– А знаєш, на чому “палились” німецькі агенти під час минулої війни?.. На чистоті мови. Нацисти вербували агентуру з числа білоемігрантів. Ті добре знали рідну мову, але… але, то вже була не та країна, не ті люди, котрих вони колись покинули. Тут уже панував тотальний терор, широкомасштабна брехня, цинізм, озлобленість, а це породжувало добірний мат-перемат – люди лаяли твою і його мать. Але от цікаво: “Його” – це кого мають на увазі? Чию матір?..

Зробивши паузу, як це роблять перед підсумком, продовжував:

– Так ось, колишні білоемігранти не вміли так, як усі ми, використовувати лайку для зв’язку слів і, потрапивши під підозру, провалювалися. Ти лише поглянь, – показав очима на любителів пива, – будівники комунізму. Ось вони. Украсти або ошукати кого а потім ті гроші пропити чи прогуляти з повіями. А такі й повинні бути люди при соціалізмі: слухняними, працьовитими і не здатними самостійно думати. Чому? А тому, що раб, який задумався й зрозумів, що він раб, стає небезпечним для господаря. А ось ти – не раб. Ти – виняток із правила. Одне задоволення працювати з тобою. Дивись, Миколо, будь дуже обережним – у нас не люблять тих, хто думає…

– Ну, а якщо війна, – продовжував мій друг, – усіх же їх, як отару баранів, партбюрократи поженуть у бій захищати їхні номенклатурні палаци та дачі. Що, хіба не так? Ось зараз воюємо в Афганістані. Перед кожним вибір: іти в армію і воювати, вбивати людей протягом двох років чи отримати три роки таборів за відмову від виконання свого “священного обов’язку” – захисту Батьківщини у… Афганістані! Ти й усі вони підете як миленькі!..

Очі Петра стали холодні, злі:

– А куди ти нахрен дінешся? Про штрафні батальйони чув? На трьох одна гвинтівка, і вперед через мінні поля на вірну смерть! Попереду ворог, позаду НКВСники з кулеметами. Оглянешся – вони ж тебе і вб’ють.

Відсьорбнувши пива, Петро кисло посміхнувся й сумно констатував: – А в газетах та книжках пишуть про масовий героїзм радянського народу…

– Те, що влада зробила з нас рабів, це ти вірно підмітив, – підхопив я тему розмови. Ось тобі приклад: Перед річницею тієї їхньої революції або дня Міжнародної солідарності трудящих на всіх підприємствах активісти змушують кожного робітника розписатись, що той обов’язково вийде на святкову демонстрацію. А якщо по правді, то кожен може щось придумати, щоб не йти. Я ж не ходжу і нічого: живий та здоровий. Виходять на оту демонстрацію, бо не хочуть неприємностей. Але хто заставляє кожного кричати “Ура!”? Проходить колона мимо трибуни, на котрій величаються кровопивці, вся партійна номенклатура, а з гучномовця лунає: “Хай живе рідна Комуністична партія – натхненник і організатор усіх наших перемог! Ура, товариші!” І всі в колоні бадьоро відповідають: “Ур-р-ра! Ур-р-ра! Ур-р-ра!” В цей час уся ота сволота на трибуні аж цвіте від задоволення. А от ти уяви собі таку картину: вождь на трибуні і… порожня площа – ніхто не вийшов вітати тирана.

Мій друг із цікавістю дивився на мене й посміхався. Я продовжував:

– Раб не винен, що народився рабом, але якщо він гордиться цим, то він, справді, бидло і хам!

Петро аж язиком прицмокнув та головою похитав:

– Ну ти і парєнь! Уперше маю такого друга. Одне задоволення працювати з тобою!..

В цей час біля нас пройшла висока, струнка дівчина, і я мимоволі нею замилувався. Петро, перехопивши мій погляд, сказав повчально:

– Ноги, справді, гарні а обличчя – дебільне. Вона така, як і всі радянські люди – що бачать те й знають. Через п’ять хвилин тобі з нею стане скучно. Коля, ніколи не дивись на ноги, не дивись на вроду. На серце, на душу дивись. Моя Ніна хоча і не фотомодель, але душу має золоту та розум неабиякий. За що й люблю…

Я поцікавився:

– Ніна, мабуть, в тебе не перша любов. Якщо не секрет, скількох жінок ти мав у ліжку до неї?

Замовк Петро. Смакує пиво.

– Ти чого мовчиш?  –  занепокоївся я.

– Рахую… Усіх не пам’ятаю, бо рано почав, але біля тридцяти набереться… До речі, про жінок. Сталін, цей віртуоз гри на людських слабостях, не гребував нічим. Потрібним людям іноді влаштовував гулянки з екологічно чистими, згодними на все вродливими жінками. А що, кожен на щось клює. Потрібно лише уміти грати на слабких струнах кожної душі. Вождь умів. На потребу моменту вороги ставали друзями, друзі – ворогами. І все заради його грандіозної мети: абсолютна, ні з ким не ділима влада. Люди для вождя були, що презервативи – надягнув, використав, знищив.

Далі якось само собою розмова  перейшла  на  анекдоти. Петро почав:

Розмовляють два грузини: – У тебе машина є. У мене є машина. Давай ще Гіві допоможемо купити машину.

Розмовляють два євреї: – У тебе є будинок, у мене є будинок. Давай ще Мойші допоможемо побудуватися.

Розмовляють два українці: – Ти сидів, я сидів. Давай ще нашого сусіда Івана продамо, щоб і його посадили.

Посміялись досхочу. Петро ще один анекдот пригадав:

– Комісія перевіряє пекло. Запитують чортів: “Чому біля першого казана така велика охорона, біля другого – маленька, а біля третього – охорони нема зовсім?” Ті пояснюють: “У першому – євреї. Один вилізе – усіх витягне… У другому – росіяни. Якщо і втече хто, то далі буфету чи пивної не забігає – там його п’яного й знаходимо… А в третьому – українці. Там охорона взагалі не потрібна: якщо хто і намагається вилізти, то всі інші тягнуть його назад: “Еге, ти втечеш, а нам й далі мучитись?.. Ні, чоловіче, всім так всім…

Посміялись. Тепер моя черга:

– У камеру заводять новачка. Пахан запитує:

– Тебе, за що?

– За лінь.

– Як так, за лінь? – здивувався ватажок камери.

– Зустрілися з давнім приятелем та й зайшли в пивну відсвяткувати зустріч. Після третьої чарки стали розповідати політичні анекдоти. А я все думаю: зараз сісти писати донос в КДБ чи спочатку трохи проспатись. Полінувався.  Вирішив так: трішечки подрімаю, тоді…  Тільки-но задрімав, будять хлопці з КДБ… І ось я тут – за лінь.

Петро аж заходився від сміху. Насміявшись досхочу, сказав мені довірливо:

– Ти, Коля, правий: усе залежить від людей. Весь світ читав марксистсько-ленінську літературу та теорію еволюції Дарвіна, але от тільки у нас люди кинулись грабувати, вбивати, руйнувати церкви і все заради якоїсь примарної комуністичної ідеї…

Заохочений такою дружньою розмовою, я ще один анекдот пригадав:

– Молодь різних національностей по-своєму насолоджується гостротою відчуттів. Американці пиячать, веселяться, а в кінці гулянки сідають у свої автомобілі та мчать на максимальній швидкості. При цьому всі знають, що в одному з авто зіпсовані гальма. Французи пиячать, веселяться, знайомляться, а в кінці кожен із своєю новою знайомою займаються коханням. При цьому всі знають, що одна з красунь хвора на венеричну хворобу. Наші люди пиячать, веселяться, потім розповідають антирадянські анекдоти. При цьому всі знають, що серед присутніх є інформатор КДБ.

Петро знову заходився від сміху. В той час у свідомості з’явилося досить дивне відчуття й я поспішив поділитись з товаришем:

– У мене чомусь таке передчуття, що вся наша сьогоднішня розмова буде відома КДБ.

– А ти знаєш, – відсьорбнувши пива, посміхнувся Петро, – у мене теж виникло таке ж передчуття. Очевидно, правду кажуть, що навіть стіни мають вуха. Давай перейдемо в інше місце.

Перейшли у протилежний бік залу. Підозріло оглянувши сусідів, Петро пошепки повчально сказав:

– Якби ти тільки знав скільки КДБістів та іншої продажної сволоти навмисне одягаються бідно, не миються, не голяться, щоб під виглядом трудяги-невдахи легше було втертись в довіру та розкрутити якого наївного простачка або підслухати чужу розмову… Хлопці з КДБ ретельно прополюють ниву, щоб зерна вільнодумства не проросли…

Ковтнувши останній ковток, Петро, лукаво посміхнувшись, запитав:

– Сказати, про що я зараз думаю?  Так ось: зараз написати в КДБ про нашу розмову чи пізніше?.. Знаєш: тут хто кого… Коли стрічаються два українці, виграє той, хто швидше кинеться заробляти свої срібняки.

В холодних очах товариша скакали лукаві вогники:  – Боюсь потрапити в камеру “за лінь”!

– Ну і грубі ж у тебе жарти! – докорив я йому.

– Життя таке… А, до речі, чому ти мені віриш? А мо я агент сексот?

– Вірю тому, що ти мій ліпший друг. Тому що ти справжній інтелігент. І жалію я тебе, бо ти такий розумний, а так тобі не щастить. При вищій освіті з такими талантами живеш у гуртожитку на мізерні вчительські 100 карбованців. Щастя – це коли тебе розуміють, а ти один розумієш мене. Вірю і все тут. А знаєш, я спочатку був переконаний, що ти “підсадна качка”, агент КДБ!..

Петро дуже здивувався й образився:

– І як ти тільки міг про мене таке подумати?!. А взагалі-то ти правий: потрібно всіх підозрювати. Ніколи нікому не вір. І мені теж не вір. Наші люди – це лицемірні, продажні пристосуванці. Кожен сам за себе, от й саме тому безкарно панує беззаконня. Нема жодної порядної людини. Жодної! Ото запали ліхтар і вдень, як отой древньогрецький мудрець Діоген, ходи вулицями, а хто спитає, відповідай : “Шукаю людину”. Не знайдеш, – скрізь суцільні маски.

Йшли вулицями й продовжували дружню розмову. Петро розповідав:

– Найдостойнішого викладача нашого інституту направили на стажування у Францію. Повернувся зовсім іншою людиною – аж розцвів весь, помолодшав. Почав усім розповідати, які там щирі люди, як там усе чудово організовано. А сволоти то скрізь вистачає. Донесли, куди слід. Стали чоловіка викликати, проробляти, перекривати кисень. Виключили з партії, звільнили з роботи. Жінка покинула невдаху. Закінчилось все тим, що мій колишній колега спився. Зараз працює вантажником у продмазі. Отак система ламає порядних людей. Не показуй, що ти розумний. Не будь білою вороною, а будь чорною, як усі, бо заклюють.

Із відчиненого вікна ресторану, повз якого ми проходили, лунала популярна іноземна пісня. У залі люди їли-пили, жартували. Одним словом – розважалися. Під впливом почутої мелодії згадалися кінофільми, книги про минулу війну і я сказав другові:

– Знаєш, друже, дивлячись фільми про безчинства нацистів ніяк не міг зрозуміти одного: хіба німецький народ не знав про страшні злочини своїх синів, котрі ті творили на окупованих землях? А ось зараз уже наші хлопці творять те саме в Афганістані. Народ же, як ти бачиш, гуляє. Як то кажуть, очі не бачать – душа не болить. Люди поводять себе так, ніби нічого й не сталося. Усім байдуже – сумує тільки той, у кого сина привезли звідти у цинковій труні.

– А ще батьки юнака, який чекає повістки або вже призвався – додав Петро й продовжив: розповідав брат Арсен, як у село з Афганістану привезли понівечене тіло солдата, але заборонили відкрити цинкову труну, щоб батьки не побачили загиблого сина. В одній хаті горе, а по сусідству – весілля. В однієї родини траур, а в іншої – торжество: молодят чекають у РАГСі, та й гості з’їхалися звідусіль. Самогон-то не скисне, але скільки ж то продуктів попсується, якщо весілля відмінити, а тому все йде своїм звичаєм… Відносно захоплень нашої молоді розповім цікаву бувальщину. Учився я тоді на четвертому курсі Київського держуніверситету, англійську вже знав настільки, що розумів слова кожної їхньої пісні. Раз мені пощастило дістати квиток на концерт відомої англійської групи. Співали чудово. Публіка була у захваті, хоча мало хто розумів, про що саме в тих піснях іде мова. Це був їх останній виступ у Києві. Концерт закінчився. Молодь у захваті, всі кричать: “Біс!”, тобто вимагають заспівати останню пісню ще раз. І ті заспівали. Приспів був такий: “Зоуз деті рашен! Зоуз деті рашен!” Знаєш, як перекладається ця пісенька?.. “Оці брудні росіяни! Вони всюди, вони скрізь. Ну куди нам від них дітись!?” Молодь аж вищить від задоволення, ритми розпалюють бажання, і кому яке діло про що там співається? Звісно, співаки нічим не ризикували: вранці сіли у літак і “гуд бай!”… Ще про культуру нашого народу. Викладаю англійську в інституті культури. Нюх же у мене, як у собаки. Часто, буває, підходжу до студентки або вона до мене, а від неї противний специфічний сморід. Тому що не підмивається… А чому дивуватись? Сам знаєш, як вихований наш народ та які порядки, яке безкультур’я, антисанітарія в наших гуртожитках. В інституті культури немає культури. А далі як у тому анекдоті про продавця газет: “Родіну” продали. “Правди” – нема. “Известий” – теж. Залишився тільки “Труд” за три копійки і “Спорт”.

Ми йшли й сміялись. Назустріч йшла юрба пихатих, пузатих партбюрократів – вони поважно рухались із засідання чергової партконференції на обід в ресторан. Це, справді, було видовище, яке в однаковій мірі викликало як огиду, так і сміх. Уявіть собі: вулицею поважно рухаються товстуни, на круглих животах яких галстуки лежать горизонтально.

– Вибранці народу… –  іронічно промовив Петро.

Я не втримався й  теж прокоментував побачене:  – Дурень на дурневі та ще й дурнем поганяє!

Другові сподобалась моя оцінка цієї процесії, він аж язиком прицмокнув й від душі посміявся. Згодом, змінивши тон, сумно додав:

– Кожен народ має таку владу, котру заслуговує.

– Все залежить від культури, – підхопив я тему розмови, – від порядності людей. Я ще раз тобі нагадаю ситуацію: вождь на трибуні, а площа порожня – ніхто не вийшов вітати тирана.

Петро заперечив:

– Такого ніколи не буде, тому що ця система дуже багатьом вигідна. Так-так, вигідна, бо вона дала їм владу, хоч маленьку, але владу. А влада п’янить бо дає гроші. Зважай при цьому і на тих, кого просто обдурили… А ти думаєш, що на Заході при капіталізмі, справді, так добре жити? Так, у них достаток, але немає… радості.

– Як так? – здивувався я.

– А тому, що пішов і все без черги купив, усі питання вирішив без проблем. У нас же інакше: дістав по блату хороші меблі, радіоапаратуру, одяг, взуття або ще якийсь дефіцит – і радієш безтямно. Став у довжелезну чергу за ковбасою чи іншим делікатесом, а у нас уся їжа делікатес, і переживаєш: чи вистачить тобі, чи перед самим носом скінчиться? Вистачило!! Яка радість! Яке щастя!..

Тепер уже я сміявся від душі. Кажу:

– Приїдь, друже, до мене в гості. Отак після роботи й приїжджай, пригощу чимось смачненьким.

О 18:00 відмічались у відділі. В той день нам видавали продуктові пайки: кілограм цукру, пляшку олії, палку ковбаси, пакет гречки, пачку масла та банку згущеного молока. Отримуючи продукти, Петро мало не заплакав, похитав головою і гірко промовив: “Свята Україна…”

Друг не забарився, відвідав нас. Доки мама готувала вечерю, ми з Петром ласували малиною в садку, збирали, мили та перебирали полуниці на десерт. А ось і вечеря парує на столі. Я, як годиться господареві, поставив пляшку домашнього самогону. Випили по чарці, по другій, повечеряли й сіли грати в шахи. За грою продовжували задушевні розмови про необхідність дій, про те, що не можна мовчати, бути байдужим спостерігачем, що потрібно протестувати. Але де взяти вибухівку та електродетонатори? – ось питання питань.

У пориві відвертості я признався, що недавно написав на Захід для ЦРУ тайнописом листа, в якому просив вислати з території Союзу чотири електродетонатори. Адреса була зашифрована в попередньому безневинному листі, котрий я відправив ще весною. Розумію, що це авантюра, але ухопився за цей шанс, як потопаючий за соломинку. І ще: хай не думають, що у нас усі раби. Та я знаю: листи перевіряють. Але якщо хлопці з КДБ й здогадаються, як проявити текст між рядками, то їм доведеться перевірити почерк півтора мільйона жителів області. Марна праця…

– Ти маєш рацію, – підтримав мене Петро. Якщо наш режим за рахунок зубожілого народу по всьому світу роздмухує так звані національно-визвольні війни, щедро фінансуючи “патріотів-революціонерів” та, постачаючи їм зброю, то чому нашим ідеологічним противникам жаліти всього-на-всього чотири електродетонатори? Наша ж то зброя гуляє скрізь! Наші радники навчають новоявлених соцвождів будувати тюрми, розкуркулювати та убивати багатих, організовувати колгоспи та багато чого іншого…

Гра в шахи продовжувалась. У відповідь на мій ним непередбачений хід Петро любив повторювати фразу з відомого фільму: “В своё время мы подумаем и об этом!”

Грав він добре, але я частіше вигравав, і це його дратувало. Проводжаючи однодумця на останній автобус, читав йому записані із закордонних радіопередач вірші Івана Світличного: “Завжди в’язень”.

Самі собі будуємо тюрми,

Самі в них потім живемо,

Самі себе стережемо.

Вже тюрем – тьма, і в тюрмах – юрми.

А ми – нічого. Женемо

За муром мур, за муром мур ми,

Суботники! Аврали! Штурми!

Вже й ми – не ми. Воно само

Так склалося, так повелося,

І так ведеться здавна й досі.

Сліпонароджені в тюрмі,

Кому поскаржимось? На кого?

На чорта лисого? На Бога?

Тюрма ж – своя, і ми – самі…

І ще вірш “Тарас Бульба”:

Ти чуєш, сину, Україну

Плюндрує чорна татарва,

А нам хоч не рости трава.

Ми, патріоти, слиним слину,

Аби, мовляв, була жива…

Сутуж. Та треба, чуєш, сину,

На час зігнути трохи спину,

Щоб не злетіла голова.

А там, а там вже буде видно…

І гнеться потурчанське бидло,

Нездалих предків кленучи,

У яничари пруть, ягнята.

І нікому меча підняти.

Ти чуєш, сину, не мовчи!

– Яка поезія! Які чудові вірші! Обов’язково вивчу! Запиши! – захоплено вигукнув Петро.

Я зупинився й під вуличним ліхтарем на клаптикові газети записав вірші, які так патріотично сприйняв мій друг. Хай, – думаю, – й він порадіє, що не перевелись в Україні справжні патріоти.

На останній автобус ми вже вкотре запізнились. Запропонував товаришеві повернутись та заночувати у мене. Зрадів коли друг погодився. Повернулися та ще раз сіли за стіл. Я попросив дружину постелити нам разом. Вранці снідали, чистили зуби та йшли на автобусну зупинку.

Їдемо в автобусі. На перехресті вулиць Паризької комуни та Ленінської стояло зроблене з фанерних літер велике гасло: “С ИМЕНЕМ ЛЕНИНА ТРУДИТСЯ И ПОБЕЖДАТЬ!”.

Петро до мене радісно: “А знаєш, не всі в нас раби, є ще патріоти!.. Чув, що хлопці зробили з цим гаслом? Невже не чув? Та ж про це всі говорять. Вночі відрізали ножівкою декілька літер й вийшло “С ИМЕНЕМ ЛЕНИНА ТРУИТСЯ И БЕЖАТЬ!” Ох і мали оті покидьки КДБісти мороки, але винних так і не знайшли”. Очі друга світились радістю: “Молодці! Герої! Так тим КДБістам та комунякам й треба”.

Це і є детально описана лише одна типова доба нашої тривалої щирої дружби.

                                                                               В гостях у Клавдії.

Поволі ми настільки щиро подружилися, що Петро попросив мене завезти його добрій знайомій, котра жила за містом, телевізор. Я виконав прохання друга: ми купили “Рубін”, завантажили у моє авто, завезли й встановили в квартирі Клавдії. В подяку самотня жінка запросила нас в гості. Я прийняв запрошення й прибув автобусом в умовлений час. Зайшов. Господарка квартири, Петро та його наречена вже чекали мене за накритим столом. Того вечора ми гарно розважились. Наступного дня Клавдія призналась подрузі, що я їй сподобався й що вона вже “Аж три місяці без мужика”. Ніна довірливо розкрила цю таємницю коханому а вже той переказав мені. Пізніше ми часто усіляко обігравали цю фразу і реготали, дивуючись жіночій довготерпеливості.

                                                                                    Перша лікарня.

Я страждав на лівосторонній гайморит. Хтось із колег порадив звернутися в нашу відомчу поліклініку, мовляв, приміщення нове й обладнання там найсучасніше. Лікар, оглянувши мене, люб’язно радив, навіть дуже наполягав, щоб мені раз і назавжди покінчити з цією хворобою, лягти на тиждень у відомчу лікарню. “Обладнання маємо найсучасніше, зробимо потрібні вигрівання, інгаляції, і Ви назавжди забудете про хворобу”, – умовляв він мене.

Не довго думаючи, погодився – хотілося відпочити від клопоту спричиненого пожежею. Там, як прийнято, взяли необхідні аналізи. Сусід у палаті виявився напрочуд розумним, начитаним. Наговорились від душі. Черговий лікар постійно запрошував у свій кабінет грати в шахи. Розмови під час гри велись про наболіле. Мені було приємно усвідомлювати, що є ще у нас люди здатні мислити самостійно.

Петро був єдиним із колег по роботі та друзів, хто провідував мене в лікарні. Приходив із щедрими подарунками. Розмістившись у дворику, ми попивали його саморобний коньяк та за грою в шахи щиро розмовляли. Справи же у Петра були невтішні: його кохана має скоро родити. Житлова проблема не вирішена, грошей немає, борги – словом, хоч бери та й вішайся. І мало не плаче, бідний. І так мені жаль стало вірного друга…

– А знаєш, – каже, – я придумав вихід! Давай відключимо сигналізацію та й пограбуємо який-небудь склад чи магазин! Нам же це легко зробити, і ніхто не здогадається, що це ми. Давай? Добре? Га?..

Це було  настільки дико, – подумав, що він жартує.

– Та ні, – кажу, – я християнин і не можу переступити заповідь “не вкради” навіть заради найліпшого друга.

Петро ніби не чув і продовжував наполягати. Через день знову та ж історія, але я був непохитний.

Та ось настав день виписки. Несподівано мене викликають у кабінет головного лікаря. Заходжу. Там мене вже чекав інтелігентний на вигляд, гарно вдягнений чоловік. Привітавшись, він люб’язно представився: “Познайомимось. Мене звати Максим’юк Ростислав Леонтійович. Я головний лікар Рівненського психоневрологічного диспансеру. Ви повинні знати, що в людському організмі немає нічого зайвого, а Ви довгий час живете без селезінки. Розумієте, у зв’язку з цим можливі ускладнення для психіки, а тому ми вирішили Вас просто обстежити. Ні, не хвилюйтеся, у нас не лікарня, а диспансер: лікувати Вас ніхто не збирається. Просто Ви будете відпочивати, а ми будемо за Вами спостерігати. Умови у нас, як у санаторії, Вам сподобається. І лікарняний випишемо, і на вихідні відпустимо”.

Вираз його обличчя, інтонація голосу ніби говорили: Не погодишся добром – заберемо силою. І я пообіцяв. Пообіцяв ради того, щоб відпустили обдумати ситуацію поза стінами лікарні.

Вийшовши з лікарні, пішов у юридичну консультацію. Запитав, чи мають право лікарі примусово покласти мене на обстеження. Видно, я був першим, хто звернувся з подібним запитанням, бо юристи тільки очима кліпали та руками розводили. Нарешті один оговтався й відповів: “Можете погодитись, можливо, справді, щось є”.

Я не міг заспокоїтися. Що це значить? Де я наслідив? Як вони на мене вийшли? Хто зрадив? Чи значить це, що я вже “під ковпаком у Мюллера”? Але звідки про мене надійшла інформація? Хто зрадив? Хто? А, може все-таки, Петро? Та ні – цього не може бути! Він же такий учений, такий розумний, а живе у злиднях… Настільки розумний юнак бути Іудою не може! Не може! Так хто ж “Контору” на мене навів? Хто? Хто? Відповіді не знаходилось. Тієї ночі заснув аж під ранок. І все-таки я вирішив лягти в диспансер на те “обстеження”.

                                                             Друга лікарня: психоневрологічний диспансер.

Коли з’явився, мені були дуже раді: “Ну ось і молодець!” Відвели в палату, взяли аналізи. І справді, ніяких процедур чи ліків мені не пропонували. Я гуляв у саду, знайомився з пацієнтами та грав із ними в шахи, бадмінтон. Моїм “лікуючим лікарем” був єврей Юрій Рудольфович. Він часто запрошував у кабінет головного лікаря, де вони обоє зі мною дуже люб’язно розмовляли. Розмову сплітали дуже хитро та все намагались вивідати моє ставлення до радянської влади.  Я ж пильнував за словами і відповідав на зразок популярної у сталінські часи пісні: “Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек”. Обговорювали різні теми, в тому числі й побутові. Лікарі були в захваті від моєї ерудиції, так, що Ростислав Леонтійович жартував: “Певно, відсутність селезінки так благотворно впливає на розум, що піду й собі ампутую”.

Жарт вдався і всі добряче посміялися. Ще й грайливо дорікнули:  “А що, подобається у нас? Правда, як у санаторії? Ну, ось бачите, а Ви боялися…”

У диспансері люди шукали порятунку від алкогольної залежності та психічних розладів. Дивувала велика кількість юнаків, які перебували на обстеженні. Це хлопці “косять” під психів, щоб не служити в армії. Виявляється, жалітися на голову найпростіше. Якщо будеш скаржитись на інші хвороби, то можна і “погоріти” – просвітять рентгеном, візьмуть аналізи та ще й покарають за симуляцію. А голову чим і як перевіриш? Якщо в юнака трапляється “заскок” двічі чи тричі на місяць, то як такому довірити зброю на два роки? Про таких хитрунів загадку придумали: “Хто цілими днями косить, а грошей не просить?”

Була на лікуванні й інша категорія людей. Ось молода вродлива дівчина. Граю з нею в шахи й докладаю всіх зусиль, щоб виграти. Вона – піонервожата в піонерському таборі. Її колеги продавали крадені продукти та майно, на виручені гроші влаштовували п’яні оргії. Дівчині стало совісно обкрадати дітей, й вона присоромила знахабнілих колег. Так що ж ті? Ті у відповідь… відправили правдолюбку  на обстеження стосовно наявності у неї психічних відхилень. Логіка така: ми, “чорні ворони” й ти такою ж будь, а як ні, то змусимо почорніти або заклюємо до смерті.

Хворі із стажем розкривали таємницю: у кожній психлікарні головний лікар та його оточення працюють на КДБ. Тут усе просто: відмовишся – не отримаєш роботи за фахом, погодишся – будеш мати привілеї, пільги, кар’єрний ріст.

Петро часто провідував. Зі своєї скромної зарплати викроював мені на передачі. Знову пили саморобний коньяк, і я не раз запитував у нього:  “Де я наслідив? Де? Як комітетники на мене вийшли?”.

– Справді, тут щось нечисте, – погоджувався він. А сам як у воду опущений. Знову розповідає про свої проблеми, про безгрошів’я, про те, що Ніна йде у декретну відпустку. Закінчив сумну сповідь боргами і знову агітує пограбувати магазин. “Так, – каже, – сплануємо, що ніхто не довідається. Тобі ж гроші теж не зайві?” Однак я рішуче відмовляв Петра, заспокоював як міг.

                                                                           Пляшка сухого вина.

Час спливав швидко. Через два тижні мене виписали. Наступного дня друг знайшов мене вдома. Дивувався такому дивному повороту долі, співчував, заспокоював. Дістав із-за пазухи пляшку сухого вина, яку ми випили з приводу мого “одужання”.  Сказав тост: “П’ємо за те, щоб на цьому твої неприємності та дивні непорозуміння нарешті скінчилися”.

Ввечері мені стало погано. Ліг спати. Тільки заплющив очі, як наснилися страхіття: мене душать, б’ють, ріжуть, печуть вогнем. Скрикнув від жаху й проснувся в холодному поту. Тремчу, зуб на зуб не потрапляє. Жінка окутує мене ковдрами, перинами. Знову засинаю та через якусь мить на мене знову накочується кошмарний сон, але тепер я вже задихаюсь від жару. Ковдри та перини летять на підлогу, – хочеться якнайшвидше звільнитися від них. І так цілу ніч мій сон супроводять страхіття – кидає то в жар, то в холод. Вранці таке відчуття, ніби мене не уві сні, а наяву жорстоко катували: болить все тіло, голова паморочиться, нудить. Устати немає сил, їсти не хочеться. В такому стані пролежав до обіду. Через силу ковтнув дві ложки бульйону і тут же виблював. В голову лізуть страшні думки, з’явилося передчуття скорої смерті. Що це зі мною? Звідки взялась ця дивна хвороба? – питаю себе, але не знаходжу відповіді.

Що робити, коли смерть заглядає в обличчя? Ледве дочекавшись вечора, похитуючись, побрів на своє улюблене місце, щоб удалині від людей помолитися Богові. Прочитав “Отче наш” й звернувся до Бога своїми словами: “О, мій Боже, я помираю, але не розумію чому. Знаю дорогу до чародіїв та ворожок, але я прийшов до Тебе, Творця неба й Землі, всього видимого та невидимого. Зваж мене і визнач мою вагу, – може, виявлюсь вартим Твоєї милості. Ти, Котрий по молитві Ісуса Навіна зупинив Сонце, зупини мою смерть! Помилуй раба Свого, і я ще багато добра зроблю Тобі та людям!” Продовжував молитися й молився так, як ніколи раніше. Так як Ісус Христос на горі Оливній.

Вночі кошмар повторився. Вранці насилу добрався до зупинки, в автобусі ледве не втратив свідомість. Та ось і поліклініка. Змірявши температуру та тиск, лікарка тремтячою рукою стала набирати номер швидкої допомоги.

– Може, автобусом доїду? – запропонував я.

– О, ні! – злякано заперечила вона. Відчувалось: терапевт боїться, що я помру її кабінеті.

                                                            Третя лікарня: інфекційна. 

Відвезли в інфекційну лікарню. Узявши аналізи, почали інтенсивно колоти антибіотики. Петро й тут мене знайшов – він був у мене вдома, отож, довідався адресу лікарні. Я радів, що можу порозмовляти з другом та поплакатись на такий дивний поворот долі.

– Друзі пізнаються в біді, – кажу йому, – знову ти єдиний, хто  мене пам’ятає та провідує.

Оскільки через карантин не випускали на двір, я викинув із вікна мотузку та нею підняв передачу. Подякувавши за продукти, поділився з другом своїми підозрами. Той у відповідь повчально:

– Справді, тут щось нечисто.  Це ж треба – третя лікарня підряд! Як же може людині не щастити! А я з роботи звільнився. Не можу працювати в компанії обмежених, егоїстичних людей. Єдиною оригінальною людиною там був лише ти. Без тебе скучно.

Пізніше ще декілька разів приносив передачі та дуже радів, що моє здоров’я йде на поправку. Я розумів що, купуючи гостинці, друг витрачає свою мізерну вчительську зарплату. Таку самопожертву я дуже цінував й наша дружба поволі ставала ще більш міцною, щирою.

Виписуючи лікарняний, лікарка ще раз переглянула мої аналізи й здивовано запитала: “Так, що ж із Вами все-таки було?” Я зрозумів: вона не знає, який діагноз поставити в листку непрацездатності.

Наша дружба міцніє з кожним днем.

І ось я знову вдома. Петро провідував мене, як і раніше. За грою в шахи обговорювали наші плани, вірніше, мої плани, але мені чомусь було приємно вважати Петра своїм спільником. Разом міркували, де дістати вибухівку, детонатори та який об’єкт вибрати для нанесення удару. Я не був упевнений, що мої саморобні детонатори виявляться досить надійними, тому передчасно не хвалився. Не хвалився, але сам весь час розмірковував чим саме та як мій найкращий приятель зможе мені допомогти.

Наближається час “Х”…

Надворі владарює осінь, вже закінчувався жовтень. На той час я вже виготовив чотири саморобних вибухових пристрої. У корпусі кожного аерозольного балончика містився пороховий заряд, а також суміш бертолетової солі з порошком алюмінію та тринітрофенолу. Пороховий заряд викличе вибух суміші бертолетової солі з порошком алюмінію, а той у свою чергу – тринітрофенолу.

До фатального дня 6 листопада, залишалися лічені дні. Дипломат уміщав більш як 12 кілограмів амоніту та два вибухових пристрої. (Один дублює інший). Третій  планував узяти за пояс на випадок провалу: перемикач зворотної дії у руці – досить розслабити пальці і контакти замкнуться. Четвертий пристрій мав намір випробувати, щоб переконатися, чи здатні саморобні детонатори викликати детонацію основного заряду.

У моїй кімнаті серед магнітофонних касет зберігався зошит, в якому були записані причини, що спонукали мене вчинити саме так. Ця своєрідна посмертна записка складалась з інформації радіо “Свобода” та з власних вражень від життя при комуністах.

План був такий: прибуваю в Москву 6 листопада, в переддень святкового параду на честь тієї їхньої Соціалістичної революції. Віддаю зошит будь-якому іноземцеві. Ставлю детонатори в бойове положення. З того моменту достатньо лише нахилити дипломат або різко струснути і контакти замкнуться. Тоді тільки вперед, ні кроку назад. Злившись із натовпом зівак, підійду до цілі. Переступлю ланцюгову огорожу, зроблю ривок до стіни усипальниці вождя. Звідти крикну: “Зараз буде вибух! Спасайся, хто може!” Люди мене зрозуміють й декілька хвилин для евакуації на безпечну відстань у них ще буде…

Прекрасно розумів: навіть у кращому випадку заряду недостатньо, щоб вщент зруйнувати могилу-трибуну. Воно то так, але там утвориться така дірка, котру комунякам за ніч аж ніяк не запломбувати. Скандал буде, і неабиякий…

Якщо ж КДБісти, яких у той день там буде, як собак біля дохлятини, не дадуть дійти до наміченого об’єкта – спробують арештувати, значить… Значить їм круто не пощастило.

Гра була жорстокою – на війні, як на війні. Та я все ж сподівався, що Господь засліпить їм очі, затуманить розум, зробить так, що ті на мене не звернуть уваги. Зрештою, тут немає нічого дивного. Одні, незадоволені владою, приходили до усипальниці вождя із антирадянськими плакатами, інші спалювали себе на знак протесту. З вибухівкою теж були, так що не я перший. Смертники ради ідеї, так звані камікадзе відомі здавна.

У подібній поведінці не було нічого дивного – нас же вчили, що краще померти стоячи, ніж жити на колінах. Комуністи з перших секунд своєї діяльності оспівували у своєму гімні самопожертву ради революційної ідеї: “Смело мы в бой пойдём за власть советов! И как один умрём в борьбе за это!” Наше ж покоління виховували на прикладі пілота Гастелло, котрий свідомо спрямував свій підбитий літак у колону ворожої мотопіхоти. Учили на прикладі піхотинця Матросова, котрий свідомо закрив своїм тілом амбразуру ДЗОТу й цим подвигом сприяв успішному наступові дивізії. Сусідня вулиця й досі носить назву пілота Іванова, котрий у перший день війни, витративши набої, свідомо пішов на таран ворожого бомбардувальника і, як викарбувано на меморіальній дошці “знищивши його, загинув смертю героя”. Підірвати себе та ворогів останньою гранатою вважалося подвигом. У популярній пісні так і співали: “Только от взрыва последней гранаты может сердце в груди замолчать!” У героїв, котрі ради перемоги жертвували своїм життям, знаходилось багато послідовників. Я теж був у їхньому числі.

                     “…Хай промине мене чаша ця, проте хай буде не як я хочу, а як Ти хочеш!”. 

Настало 2 листопада. Вирішив: настав час випробувати свою конструкцію. Узяв один вибуховий пристрій та півтора-кілограмовий пакунок із вибухівкою, яка не поміщалась у дипломаті й поїхав автобусом. Вийшов на зупинці й попрямував навпростець у лісок під назвою Форт, котрий знаходиться далеко за селом. Постає питання, чому не пішов пішки, що значно ближче й, відповідно, швидше? А тому, що бабахне добряче. Якщо вибух приверне увагу, то приїдуть міліціонери із собаками. Ті візьмуть слід, але він загубиться на шосе. “Спалитись” на дрібниці не хотілося, але все ж чомусь непокоїли недобрі передчуття. Розумів: душа передчуває біду. Ідучи полем до обраного для випробування місця, молився: “Боже, благослови мене, і я, як колись Мойсей, але на цей раз ціною власного життя, знищу сатанинського ідола! Я готовий померти заради свого народу! Клянусь: не злякаюсь! Але хай буде воля Твоя! Хай промине мене чаша ця, проте хай буде не як я хочу, а як Ти хочеш!”

                                                         Випробовування саморобної вибухівки.

Заклав вибуховий пристрій та півтора-кілограмовий пакет із вибухівкою, котра мала спрацювати від детонації у виїмку, протягнув шнур, ліг, відкрив рот, щоб барабанні перетинки гучний звук не пошкодив, і, трохи хвилюючись, замкнув контакти. Стався незначний вибух та почувся звук, як від пострілу рушниці.

О, прокляття! Невдача! Спрацював тільки пороховий заряд. Чому ж не сталось вибуху?

У виїмці горіли обривки паперу. І в цей же час глибоко в душі з’явилося сильне, досі невідоме відчуття, яке повністю полонило мою свідомість: скоро, дуже скоро на цьому місці я буду давати показання слідчим. (?!)

Оце так-так! Але чому? – ставив я собі питання. Як це може статися? Це ж абсурд! Ніхто тут мене не бачив та ніхто не знає моїх планів! Ось так я в думках відповідав внутрішньому голосові, але від цього передчуття біди не зникало. Спересердя помочився на вогонь, на деформований від вибуху порохового заряду аерозольний балончик. І, щоб посміятися над цим незрозумілим для розуму передчуттям, вказав рукою на виїмку й сказав, ніби в присутності слідчого: “Ось сюди, громадянине слідчий, я заклав заряд, а там заховався й замкнув контакти”.

Не міг позбутися цього відчуття, воно не реагувало на жарти. Тоді дістав обгорілий пакунок із вибухівкою й зі словами: “Занадто багато буде доказів для вас, собаки!”, – щосили пожбурив далеко у кущі.

Додому йшов сердитий навпростець. Ніяк не міг заспокоїтися. Стільки праці пропало! Коли ж буде ще один шанс? Певно навесні у переддень “Міжнародної солідарності трудящих” або аж через рік…

По дорозі трапився легковик, в якому водій ніжно пестив чужу жінку. (Хто ж свою повезе у поле?) Це мене розлютило ще більше: ради кого розпинаюсь? Ех, буду жити як усі: красти, пити, гуляти, любити чужих жінок, жити в своє задоволення…

                                                        “Завтра обшук і у воскотопку обов’язково заглянуть!…”

Щоб довідатися, чому вибух не відбувся, вдома розібрав усі три вибухові пристрої. Виявилося: бертолетова сіль недостатньо просохла. Розпаливши грубку, зопалу почав кидати у вогонь порожні капсули аерозольних балончиків. Однак поступово у свідомості з’явились аргументи проти згортання всієї операції. Почалась війна думок, і гору з часом почали брати аргументи “за повторення акту самопожертви”. Якщо я наплюю на долю власного народу, то наша влада й надалі буде безперешкодно продовжувати чинити всілякі беззаконня проти народу та всього світу. А якщо кожен із людей сам собі скаже “я людина маленька” або “хто я такий проти влади?”, “а навіщо воно мені?”, то саме цього ті негідники, що при владі й добиваються. Останній аргумент переміг, і я зібрав весь тринітрофенол, котрий містився у капсулах та й заніс на горище. Поклавши вибухівку у воскотопку, (мали три вулики й віск витоплювали та продавали) уже повернувся, щоб спускатися по драбині, як знову на мене накотилася та сама незбагненна, дивовижна хвиля страшного передчуття. Ніби якийсь голос говорить у моїй свідомості: “Знищ, спали все, не жалій! Жадібність фраєра погубить. Завтра обшук і у воскотопку обов’язково заглянуть! Її відкриють, бо схожа на холодильник самогонного апарату”.

Не міг опам’ятатися: що це зі мною? Що це за чудасія? Та звідки візьметься обшук? Та нізащо цього бути не може!

Тільки трішечки заспокоювався, інші думки приходять:  А може, все-таки, справді, знищити ці речові докази?

Поглянув на годинник: пора було їхати по дружину – вона в цей час здавала зміну в магазині. Завтра знищу все, – твердо вирішив й став переодягатися. Аж тут дружина з’явилась на порозі – на роботі пересварилися, отож передачу зміни довелось перенести на завтра.

                                                                     “Знову велика біда чекає на тебе”.

Я відклав свій героїчний задум, але… сум, печаль, тривога в душі чомусь не зникали. Більше того – посилювалися. Чому так? – запитував себе. Розумів: це душа передчуває біду але словами сказати не може. Але яка може бути біда, коли я відклав свій задум на майбутнє?

Щоб розвіятись, пішов провідати свого друга Михайла. Той зустрів мене несподіваною новиною – нагадав, як колись напередодні відбиття мною селезінки приснився йому пророчий сон й запитав, чи пам’ятаю я те його передбачення.

– А минулої ночі знову снилось, що ти прийшов до мене з моїм покійним батьком, – випалив Михайло. Знову велика біда чекає на тебе. Може, відчуваєш де впадеш – підстеляй солому!

Я слухав й тільки очима кліпав, – не розумів що воно робиться та як до того дива ставитися. В голові безліч думок, але жодної розумної…

                                                                                        Арешт.

Наступного дня приходжу з роботи із наміром усе надійно переховати. Відчиняю двері, а в кімнаті… мій друг Петро вже чекає мене. (Його мама пустила й щоб не нудьгував дала переглянути альбом сімейних фотографій.) Привітались. Друг до мене з проханням:

– Братик дістав спирту, отож, давай поїдемо до нього та й заберемо.

Чому ж це я маю погоджуватися? Дружба дружбою, але ж я йому не безкоштовний таксист. Та в цей момент згадав, що жінка працює в тій стороні, де й село Понебель.

– Гаразд, – кажу, – виручу тебе. Це багато часу не займе, а по дорозі назад заберемо жінку з магазину.

Час ще був. Відчинив грубку, кинув у жар залишки вибухових пристроїв та й поділився з однодумцем горем:

– Учора на Форті провів випробування але, на жаль, невдало.

Помітив як мій спільник здивовано, злорадно посміхнувся, але розум тоді чомусь на це ніяк не зреагував – уже звик до його дивацтв.

Ми грали в шахи, а тим часом мама готувала вечерю. А ось і вечеря парує на столі. Я пригостив друга чаркою горілки а сам не доторкнувся – не пиячу перед тим як сідати за кермо. Повечеряли й рушили. Зупинився на Боярці й звідти із таксофону зателефонував жінці: “У мене невідкладні справи. Якщо затримаюсь, то ти дочекайся мене”.

Петрові дав 36 карбованців та дві трьохлітрові банки, щоб і мені набрав спирту. Прибули. Арсена вдома не було й Петро пішов його шукати. Час спливає, а його все нема. Я почав хвилюватися: мене ж жінка чекає. Де ж Петро? У голові миттєво проносяться тисячі думок, але жодної розумної. Ну все – почекаю ще три хвилини і поїду… Ну, ще дві… Ну, ще хвилину і все… Ні, дорахую до п’ятдесяти й тоді поїду… Ну, ще до двадцяти й рушу… Ну, ще до десяти і уже, справді, поїду… Ніби якась незрозуміла сила стримувала мене. Нарешті, біжить. Захеканий, схвильований, аж тремтить. У торбі дві повні трилітрові банки, в руці півтора-літровий графин для себе.

Рушили. Водії зустрічних машин сигналять фарами – попереджають: попереду патруль ДАІ. Відразу народжуються думки:

– Там чекають нас. Зупинять й запитають де взяли спирт. Буде біда.

Та в той же час більш переконливі думки беруть верх:

– Та ні, тебе не зупинять, пронесе, їдь!

Нога слухається й ще сильніше натискує педаль газу.

Моє авто помітили ще здалеку. Зупиняють. До мене:

– Куди їдемо? Що веземо? Пред’явіть документи!

О, прокляття! Я зопалу забув посвідчення водія.

–  Що то від вас, хлопці, спиртом тягне. Відкрийте-но багажник!..

О горе! Батько забув вийняти з багажника мішок муки. (Він працював вантажником у магазині а муку тоді  продавали строго по 3 кг.)

–  А це в салоні що?

Відкриває банку. Нюхає.

– О, так це ж спирт! А це хто з Вами?.. Пасажир?.. Значить так: він вільний, а Ви поїдете з нами!

Зозумів, що потрапив у справжню халепу, але був радий, що Петра відпустили. Сам я вже якось викручусь…

Автомобіль погнали на штрафмайданчик, а мене повезли на експертизу відносно наявності в організмі алкоголю. Пізніше завезли у міськвідділ міліції, й відібравши ремінь, шнурки та окуляри закрили в камері попереднього ув’язнення. Весь час я вів себе спокійно, зайвого слова не сказав. Цілу ніч не спав – молився. В душі було відчуття, що саме зараз дома відбувається обшук.

Раніше я уважно вивчав Біблію, отож, добре засвоїв істину: Коли ти повірив у Бога, коли вручив свою долю Йому, то що б не сталося, ніколи не нарікай на Господа! В молитві  щиро дякував Богові за все, що було, є й буде зі мною. Саме так молився тому, що пропонував свою безсмертну душу в жертву Всевишньому і всі свої слова добре пам’ятав. Якщо так сталося – значить, так потрібно Йому. Таким було моє розуміння.

“При задержании вёл себя грубо, дерзил!”.

Вранці привели в кабінет начальника міліції. Прокурор до начальника міліції:

– Поглядите на него! Ехал без прав! Вёз муку и спирт! При задержании вёл себя грубо, дерзил! Вот я и выписал ему 15 суток за мелкое хулиганство, а также и ордер на обыск. И что же? Дома у него мы нашли столько взрывчатки, что её хватило бы превратить в пыль многоэтажный дом!

Повернувшись до мене, запитує: –  Зачем тебе взрывчатка?..

– Для браконьєрства – рибу глушити… – промимрив я.

– Да знаем мы всё – слушали твои кассеты!

При цьому єхидно так, злорадно посміхаються до мене та один до одного.

–  Взрыв на Форту – твоя работа?!

Це був шок. Вони все знайшли! Пропав я! Це вже “вишка”, спецпсихлікарня, або згноять у сибірських таборах.

– Вот тебе бумага, ручка, – в камере напишешь, чем тебе советская власть не нравится и что взрывать хотел!

Спроба самогубства.

Приводять мене у камеру, а там уже сидить чоловік. Розповідає, що посварився з жінкою – вона викликала міліцію, і ось він у КПЗ. Та я зрозумів: це “підсадна качка”. Став він  випитувати, але я правди не сказав. Коли сексот заснув, зробилося вільніше. Почав аналізувати ситуацію. Страх оволодів мною. Пропав! Горе мені! Вони все знайшли і на Форті хтось мене бачив! Який фантастично-фатальний збіг обставин! І все це “тягне” на вищу міру, 15 років сибірських таборів або спецпсихлікарню! Назавжди! Це був відчай, шок. Думки плутаються. Таке враження, ніби обухом по голові вдарили. Відчуваю, що з’їжджаю з глузду. Звичайно, я був готовий до геройської смерті, але аж ніяк не до такого повороту подій…

Що робити? Став молитися “Отче наш”, а потім кажу: “Мойсей з мене, на жаль, не вийшов. Прости мене, Господи, якщо зможеш…”

Зробив із носовичка удавку та й став закручувати ручкою на шиї. Коли ж втрачав свідомість, то тим часом удавка розкручувалась. Серед тієї безвиході раптом блиснула думка: “А може, все-таки жити та подивитись, що то буде далі?”

Узяв ручку та й написав, чому і за що ненавиджу комуністичну ідеологію та навіщо мені потрібна була вибухівка. Це ж буде наді мною суд, – так собі думаю, – можливо, в наших газетах та радіо засуджуватимуть мене, а на Заході скажуть, що я правдолюбець, дисидент. От і стану знаменитим на весь світ. А далі буду діяти по обставинах…

Слідство.

Вранці приводять у кабінет керівника карного розшуку. На стіні, як прийнято, висить великий портрет першого чекіста – “залізного Фелікса” (Ф.Е.Дзержинського). Пропонують: “Намалюй план, де ти проводив випробування, інакше ми прочешемо той лісок і все-одно знайдемо”. Що тут поробиш, – намалював.

Наступного дня знову привели у той же кабінет. Слідство вели разом із керівником карного розшуку ще два КДБісти з Києва. Вони вже були на тому злощасному місці й розглядали, мацали руками деформований корпус вибухового пристрою, на котрий я в день випробовування помочився.

Бачу: в кабінеті біля столу слідчого стоїть мій дипломат із вибухівкою. Ось КДБіст узяв його і натиснув на замки. У мене усе аж похололо всередині. Відкрив і… дістав звідти свої папери. Отже, це не мій, а його дипломат. Виявилося, що вони знайшли жменю тринітрофенолу, який зберігався у воскотопці та велику брилу затверділої жовтої фарби, – думали, що вибухівка.

Ще з першої секунди арешту вирішив: сам “горю”, але за будь-яку ціну не видам свого товариша та спільника.

Слідство йде повним ходом: один слідчий запитує, другий записує відповіді на друкарській машині. Запитували просто для видимості: усі відповіді вони вже знали і без мене. Переморгувались та посміхались. Я ж надивуватись не міг: ну звідки вони все про мене знають? Фантастика та й годі!

Слідчі дивились на мене, як на якогось інопланетянина. Запитували прізвища вчителів та керівників підприємств, на котрих я працював. Розумів: їх комітетники знайдуть й примусять писати на мене характеристики.

Питання: – А хто у технікумі був комсоргом групи?

Я розгубився…

Глузливо: – Що, пам’ять відібрало?

– Чому ж? Пам’ятаю. Я був комсоргом.

Помітив, як шокувала їх моя відповідь.

– А з якими дівчатами ти зустрічався до одруження?

Тепер вже мене шокувало таке нахабство комітетників.

– Та, – кажу, – моя жінка була єдиною з ким я зустрічався.

Запитують: – Коли ж ти, хлопче, засумнівався у мудрості рідної комуністичної влади?

Що ж їм відповісти? Мовчу. Тоді один слідчий іронічно звертається до свого колеги:

– Вітя, ти пам’ятаєш, у якому році наші війська окупували Чехословаччину?

А я від подиву тільки очима кліпав.

– Слухай, Рахметов, ти випадково не спав на цвяхах, готуючись до боротьби з радянською владою?  Ні?!..  Чому ж ти не жив, як усі люди?.. Чого тобі не вистачало?. Хату маєш, жінка молода, син підростає, робота цікава, є машина, є гроші, є вдосталь їжі та самогону. Здається, живи у своє задоволення, їж, пий, гуляй, веселися. А ти в політику поліз…

(Рахметов – літературний персонаж, котрий заявляв: “Моя невеста – революция!” й всіляко загартовував тіло та душу, навіть спав на цвяхах, щоб бути готовим до важкої боротьби з монархічним державним устроєм.)

– За Батьківщину боляче, – пробурмотів я собі під ніс, але вони не розчули чи то зробили вигляд, що не розчули.

– Слухай, а може, ти імпотент?.. Га?.. Що?.. Ні?.. Значить, стоїть!?.. Так у чому ж тоді справа?.. А може, тебе не судити треба, а лікувати?.. Як вважаєш?.. Підлікуємо, й гуляй собі…

Сміються…

Ось у такому дусі наді мною кепкували ці здорові, самозакохані молодики. Очевидно, моє становище було для них безглуздям забезпеченої всім необхідним людини, й вони не могли втриматися від глузування над наївним простаком, котрий так дешево оцінив свою свободу. Та вони так само глузували б над Ісусом Христом:  “Чому ж ти не жив, як усі люди?..  Чого тобі не вистачало?…” й так далі…

– Ото, хлопче, відсидиш свій строк – вози в той лісок дівчат. Тільки не малоліток, бо сам же розумієш – стаття. А так, якщо й спіймають із котроюсь:  “За згодою поїхала? ”  – “За згодою”.  Ну і всі діла…

Продовжують сміятись.

– А знаєш, – розглядаючи фотографії з “місця злочину”, звертається говіркий до свого колеги, – часом бабу знімеш і не знаєш куди її везти. Жаль, не знав я раніше про це мальовниче місце.

Якось один із них тихенько запитав свого колегу, але я все-таки почув: “А що, не  признається з ким віз спирт?”

У мене все обірвалось всередині – ще тільки не вистачало, щоб примушували видати свого найкращого друга.

Той у відповідь хитро підморгнув та заперечно похитав головою, – мовляв, мовчи про це. Я це все помітив, але второпати нічого не міг, – мозок не давав логічних висновків.

“Наша партия – революция! Ей единственно мы верны!?”

Самозакоханий вигляд цих комітетників свідчив, що їм подобається їхня робота. Одягнені в гарні костюми, напахчені дорогим одеколоном, акуратно поголені, вони вкусили солодкого наркотику вседозволеності й були дуже задоволені. Я бачив: це не переконані марксисти-ленінці, не кращі із кращих членів компартії, а звичайні циніки, котрі служать самим собі. Ідеал їхнього життя: смачно їсти, м’яко спати й насолоджуватися владою. Ці хлопці були з тієї величезної кількості мерзотників, котрі рвуться до влади заради особистої кар’єри й для них зовсім не принципово яка та влада, який колір прапора чи текст гімну.

Комуністи писали на своїх плакатах та голосно заявляли: “НАША ПАРТИЯ – РЕВОЛЮЦИЯ! ЕЙ ЕДИНСТВЕННО МЫ ВЕРНЫ!” Та насправді вся ота наша соціалістична дійсність була круто замішана на лицемірстві. Знав: якщо коли-небудь радянська влада захитається, то ніхто з них не стане захищати її до останньої краплі крові – усі вони дружно перейдуть під нові знамена, щоб і далі жити у своє задоволення. З прочитаних книг, спогадів старожилів та власного досвіду знав, що насправді вічно живою та всеперемагаючою є не марксистсько-ленінська ідеологія, а спосіб спритно пристосовуватись до будь яких обставин, щоб їсти смачніше та спати м’якше.

В цьому немає нічого дивного: тюремні наглядачі, котрі знущались над революціонерами, після захоплення влади комуністами, дружно перейшли на сторону переможців й знущатись стали над своїми колишніми господарями. Водії, котрі на престижних іномарках обслуговували царську сім’ю та урядовців залишились на своїх місцях, щоб надалі возити уряд царевбивць. Пізніше ті марксисти-ленінці спритно міняли свої політичні погляди разом із передовицями партійних газет. Після розвінчання М.С.Хрущовим “культу особи” Сталіна активно критикували ті ж самі пристосуванці, котрі нещодавно так активно його возвеличували. Пізніше М.С.Хрущова критикували ті, котрі його ще вчора возносили до небес. В день смерті лише в декількох центральних партійних газетах надрукували коротенький некролог. Ось так минає слава людська. Розумів: подібна доля чекає й рясно увішаного орденами генсека Л.І.Брежнєва.

В цьому немає нічого нового. Вірно ж кажуть: “У перемоги багато родичів, поразка ж сирота”. Пригадалась праця у м’ясному відділі державного гастроному. Як тільки виникали перебої з постачанням так відразу у мене з’явилось безліч впливових друзів – кожен хотів без проблем мати дефіцит на своєму столі. Та як тільки перебої з постачання м’яса припинялися, так відразу тих “друзів” ніби вітром здувало…

Про КДБ ходили різні чутки та анекдоти. Одні казали, що там б’ють безжально, інші – що не б’ють. Мене не били. А навіщо – вони й так усе чудово знали. Щоправда, був один епізод. Запитують де брав аміачну селітру. Думаю: скажу в колгоспі – запитають в кого саме. Стануть перевіряти. Навіщо наводити на людей неприємності?

Кажу:  – Не пам’ятаю…

Один із них підійшов до мене ззаду:  – Що, пам’ять відібрало!?

Я мимоволі зіщулився: Ото, – думаю, – зараз  уріже.

А другий: – Вітя, не дави на нього. Може, справді, не пам’ятає. Так і запишемо: “не пам’ятаю”.

Не можу отямитися від такого карколомного повороту долі.

Минали тривожні дні. Спав на голій підлозі. У кутку камери велика каструля з кришкою для справляння природних потреб. Голова та все тіло нестерпно чешеться. Прошу відвезти в слідчий ізолятор поголитися, помитися, але мені тільки обіцяють та злорадно посміюються. Здогадався: це такий спосіб тиску, морального пригнічення ув’язненого.

Два тижні обростав щетиною та покривався брудом. Попереду страшна невідомість. Що буде: “вишка”, психлікарня КДБ чи сибірські табори для політв’язнів? “Вишка” – це куля в потилицю. Про спеціальні психіатричні лікарні знав із передач радіо “Свобода”. Доходило до того, що серед білого дня комітетники у білих халатах висмикували з людського натовпу настирливого правдошукача й заштовхували у автомобіль із червоними хрестами. Усі подальші маніпуляції з “хворим” були відпрацьовані до дрібниць. Справу “хворого” влада розбирала й судила заочно, за закритими дверима. Скарги від пацієнтів спецпсихлікарень “лікарі” не приймали, передати ж таємно через обслуговуючий персонал було неможливо. На скарги родичів влада реагувала стандартно: “Больной человек. При чём тут мы? Обращайтесь к врачам”.

Якщо у в’язниці ти знаєш свій термін покарання і тебе оточують люди, які вчинили більший чи менший злочин, то в спецпсихлікарні ти знаходишся у такій самій камері, але зі справжніми психічно хворими. Працівники КДБ у білих халатах тебе інтенсивно “лікують” до повного, так би мовити, “одужання”, а коли воно настане вирішують у кабінетах держбезпеки. Для прискорення процесу “одужання” роблять ін’єкції препаратів, примушують тричі на добу ковтати пігулки, котрі викликають нестерпні муки, руйнують психіку. І це не рік, не два а іноді 5 – 15 років! Ще й заглядають в рот, щоб пересвідчитись що таки проковтнув. Викриють що хитруєш – посадять на голку отож постійно перебуваєш в страху. В декотрих лікарнях ніяк не схитруєш – нейролептики підмішують у їжу тому що…

Знав: лікарі спецпсихлікарень полюбляють тортуру під назвою “інсуліновий шок”: голодного хворого прив’язують до ліжка (бо навіть дужі санітари його не втримають) й вводять інсулін котрий спалює весь цукор в крові. Людина відчуває нестерпні муки, її роздирає божевільний страх скорої смерті, вона корчиться, кричить нелюдськими голосами. Нарешті, коли свідомість гасне, мозок на якусь мить умирає, смерть вже ось-ось, медсестра уводить в вену глюкозу. Мокра від ста потів людина засинає й прокидається з почуттям жахливого голоду. Тут їй дають досхочу наїстися перлової каші, хліба, баланди. Через місяць хворі виходять з інсулінових палат потворно жирні, неголені, із заплившими салом очима. Чув що, зазвичай за один курс лікування практикували більше двадцяти  інсулінових шоків.

Піддослідних закутують у мокрі простирадла й прив’язують до ліжка на три доби. Простирадла висихають й так стискають “хворого”, що не поворухнутись. При тому всьому ще й інтенсивно вприскують препарати, котрі побільшують муки. Ясна річ, під час такого “лікування” “хворого” не годують та в туалет не виводять. Досліди на людях, випробовування ліків в спецпсихлікарнях були дозволені владою, отож стали звичними. явищем.

Знав: у спецпсихлікарнях практикують вишукану тортуру під кодовою назвою “санация полости рта”. “Хворого” запрошують у стоматологічний кабінет і там видаляють та лікують… абсолютно здорові зуби! Якщо на волі у канал хворого зуба для того, щоб вбити нерв закладають миш’як, то там зуби та нерви видаляють без знеболення. Познущавшись досхочу, “лікарі” зуби акуратно пломбують, так що пізніше на волі ти нікому нічого не доведеш. Знав також про “електрошок” – до голови прикріплюють електроди й через мозок пропускають струм певної сили та частоти. Після декількох таких процедур у “хворого” настає амнезія (втрата пам’яті). Пізніше рідним кажуть, що так воно й раніше було. Якщо вже там ти внаслідок подібного “лікування”, як співає В.Висоцький: “Забыл алфавит, падежей припомнил только два…” то, ясна річ, пізніше уже нікого у своїй невинності не переконаєш. Тебе ж вилікували й виписали без переломів, синців і зуби у тебе цілі…

Медперсонал кожної спецпсихлікарні практикував власні методи “лікування” правдошукачів, (безмежним був полігон для експериментів) так що тут уже як кому “пощастить”.

Ходили чутки, що декотрі в’язні “косили на дурку”, щоб відбути термін покарання в теплій палаті психлікарні. Після першого курсу “лікування” усі вони слізно просилися назад у тюремну камеру чи табір.

Про сибірські табори для інакомислячих наслухався такого, що краще вже “вишка”. Це після суду, а попереду слідчий ізолятор або, по-народному, тюрма. Що там буде із заарештованим, які несподіванки, сюрпризи його чекають?

З тюремного досвіду однокласника Степана знав про страшні камери під назвою “прес-хата”. Слідчі формують із числа негідників групу, із якою укладають договір про співпрацю. Ми вам, мовляв, пом’якшення вироку, сало, масло, сигарети, чай, а ви “пресуйте” кожного, кого до вас підселимо. Трапляється, що чоловік не хоче признаватись чи брати на себе чужий злочин. Тоді його закидають у “прес-хату”, де ті покидьки над ним жорстоко знущаються. Доходить до того, що новачка змушують задовольняти їхні сексуальні домагання. Через деякий час непокірного везуть на слідство. Там бідолаха благає слідчих щоб його перевели в іншу камеру. А ті у відповідь:

– Це залежить тільки від адміністрації тюрми…

Потім висловлюється співчуття:

– Ми то б могли замовити за тебе слово, але ж ти не хочеш допомогти слідству.

І морально та фізично зломлений підозрюваний на все погоджується. Хитрість цієї підлості в тому, що на суді не поскаржишся – слідчі та наглядачі тебе ж не били… На скарги відповідь стандартна:

– Ах, тебе били в камері? Сам винен, раз з людьми ужитися не можеш.

Від важких думок та переживань голова обертом іде – не можу отямитися від такого карколомного повороту долі.

“Ну, тепер то ми всіх вас, антирадянщиків, візьмемо “к ногтю”!

Та ось приводять  у кабінет керівника карного розшуку. Помічаю: присутні стривожені. З радіоточки линуть траурні мелодії. Звертаються до мене:

– Вже чув новину? Радієш, мабуть?

– Ні, не радію, – кажу.  А що сталось?

– Брежнєв помер… А знаєш, хто очолює комісію по організації похорон?.. Андропов! Це означає, що він і займе місце покійного генсека.

Начальник міліції не вгамовується – йому хочеться висловити свою ненависть та презирство до таких ворогів, як я.

– Знаєш, хто такий Андропов Юрій Володимирович? Знаєш?.. Ну, тепер то ми всіх вас, антирадянщиків, візьмемо к ногтю!

І злорадно показав пальцем на столі, як це відбуватиметься. Звичайно, такі слова мене пригнічували. Оце так уляпався, – думав я, – час від часу не легше. Страх огортав  душу, але я молився, бо знав істину: ніколи не нарікай на Бога, у житті віруючого все на краще.

“Ох і наробив би ти нам ділов своєю вибухівкою…”

Наступного ранку мене поставили перед ясні очі керівника КДБ Рівненської області. Солідний чоловік. З усього ним сказаного наведу дві вартих уваги фрази: “Ми мусимо всіх перевіряти. Знаєш, скільки було б нам неприємностей, якби ти в Індії попросив політичного притулку!”

І ще: “Да-а… Як же своєчасно ми тебе взяли! Ох і наробив би ти нам ділов своєю вибухівкою!”

При зустрічах мене розглядали як музейну реліквію, але не приховували в очах ненависті як до особистого ворога. Розглядали злорадно: злість за те, що я ворог, радість від того, що ось навмання  закинули сіті і таку рибку виловили…

Весь час відчував: на мене інтенсивно, досить ретельно збирають компромат. Проте в душі було переконання, що ніхто проти мене поганого слова не скаже, що, власне, пізніше підтвердилося. На черговому допиті ставлять питання руба: “Будеш корчити із себе антирадянщика, – поїдеш на 15 років до білих ведмедів або назавжди потрапиш у спецпсихлікарню. Якщо ж скажеш, що виготовляв вибухівку просто з цікавості, – отримаєш 2, максимум 3 роки за незаконне зберігання зброї, а там відсидиш половину і за зразкову поведінку достроково звільнишся”.

Яку тактику поведінки вибрати?

Що робити? Розумів: у них мало компромату для антирадянської статті отож говорити правду – означає копати собі могилу. Також знав їхню звичну тактику: органи КДБ намагалися незадоволених політикою правлячої партії засуджувати по кримінальних статтях, щоб можна було кричати на весь світ, що у нас нема політичних в’язнів, тобто немає передумов для невдоволення.

Який варіант поведінки вибрати? Поміркувавши, вибрав другий варіант, тому що декілька років ув’язнення краще ніж 15 у краях білих ведмедів чи знущання у спецпсихлікарні до повного “одужання”.

Розумів: при несправедливій владі не може бути справедливого суду. Уявіть відкритий суд. В переповненому залі рідня, друзі, односельчани, журналісти наші та закордонні.

Запитання судді: “Підсудний, скажіть, чим же Вам не подобається вождь світового пролетаріату й мавзолей його в Москві?”

І моя відповідь: “Геніальні люди здобувають владу на виборах, а Ленін захопив силою озброєних прибічників. Вождь загальнолюдську мораль перевернув із ніг на голову, свідомо примушував робити антихристиянські вчинки: грабувати, вбивати. Іменем революції було дозволено чинити будь-які злочини. Грабунок революціонери називали експропріацією експропрійованого. Пізніше Храм Христа Спасителя зруйнували, взамін побудували мавзолей і йшли на поклоніння до нового божества – набитого тирсою опудала вождя. Керівники партій та уряду кожне комуністичне свято піднімаються на могилу-трибуну й вітають одурений народ… Безумством є робити ідолом антихриста та топтатись на могилі. Ви вчинили злочин, порушивши заповідь “Не сотвори собі кумира”, а я протизаконно намагався звернути на те увагу. Протизаконно тому, що свобода слова у нас тільки на папері. Була б справжня свобода слова, то я, ясна річ, висловив би свої погляди у засобах масової інформації. Якби не було вашого злочину, то не було б й мого протизаконного наміру, так що судіть спочатку себе, а вже потім – мене…”

Це колись, ще за так ненависного царя-батюшки був суд присяжних й на той суд допускали журналістів. Різноманітні революціонери були раді можливості прогриміти на весь світ. От для прикладу, завдяки газетярам на весь світ пролунало: “Лёд тронулся, господа присяжные заседатели!” Ну, так то ж за царату… Радянська влада мала дещо інші погляди на демократію.

Ясна річ, про відкритий справедливий суд не могло бути й мови. Знав, що для політичних розправ влада зазвичай йшла на таку хитрість: вибирали найменший зал і задовго до початку судилища його вщент заповнювали гравшими роль обуреного народу співробітниками КДБ. Друзям та журналістам місця, ясна річ, вже не знаходилося. Це означає, що такі мої слова чули б тільки співробітники КДБ, прокурор, суддя та вибрані владою два народні засідателі. З огляду на цю обставину написав, що у мене немає причин ненавидіти владу, котра дала мені освіту, безплатне медичне обслуговування, роботу та надії на світле майбутнє. Забираючи написане, один із комітетників суворо застеріг: “Тільки не здумай на суді ляпнути щось про політику!” Наші погляди зустрілись. В очах комітетника було стільки гніву, що я зрозумів: у випадку непослуху їхній репресивний апарат розчавить мене безжально, як комаху.

Відтворення “злочину”.

Наступного дня повезли на відтворення події злочину. І от я знову на Форті. Ткнув на ту виїмку пальцем й сказав: “Ось сюди, громадянине слідчий, я заклав заряд, а там заховався й замкнув контакти.”

Мої слова записували на магнітофон. Наприкінці керівник карного розшуку, поглянувши мені в очі, сказав у мікрофон: “Запис проведено 17 вересня 1987 року”. Я це зрозумів як натяк на те, що побачу волю аж через 5 років. Значить, ще слідство не завершено і до суду далеко, а вже вирішено, яким буде моє покарання.

Коли везли в КПЗ, думав чи то навмисне слідчий натякнув чи просто проговорився. Саванчук (таким було прізвище слідчого) завжди так формулював питання, щоб підштовхнути мене відповідати в бік зменшення вини. Навіть інтонації запитань виказували, що десь у глибині душі він жаліє мене. З цього зробив висновок: він цілком свідомо натякнув про термін ув’язнення. Отже органи держбезпеки вже запланували позбавити мене волі на 5 років.

Порушення карної справи.

Увечері у своєму кабінеті Саванчук офіційним тоном повідомив: “До цього дня Ви перебували в камері попереднього ув’язнення за дрібне хуліганство, а у справі проходили як свідок. Сьогодні я заарештовую Вас, порушую карну справу і переводжу у слідчий ізолятор”.

З цього моменту офіційно розпочався мій термін ув’язнення. І тут надурили – украли 14 днів волі.

Мені повернули окуляри.  Нарешті, – думаю, – дозволять помитись та поголитись.

Слідчий ізолятор.

“Автозак” везе в’язнів, як дрова: ями не об’їжджає, на поворотах не гальмує. У будці триматись немає за що, а тому ми літаємо від однієї стінки до іншої. Що ж, це теж свого роду спосіб знущання.

Такий стиль поводження не викликав у мене подиву, тому що добре пам’ятав ще на волі почуту повчальну розповідь колишнього в’язня. У кар’єрі виправно-трудового табору працювали в’язні. Небо затягнули темні хмари, сипонув дощ. Керівник виробництва, котрий був із числа цивільних спеціалістів, звернувся до “хазяїна” (керівника виправно-трудового табору) із пропозицією: “Давайте призупинимо роботу – люди ж мокнуть.” Той у відповідь презирливо: “А где вы здесь видите людей!?”

Та ось і слідчий ізолятор. Спочатку проходжу ретельний обшук: обмацують кожен рубчик а я стою абсолютно голий на холодній цементній підлозі. Обшуканий одяг з огидою кидають  до ніг.

“Руки в сторони! Присядь! Устань! Нагнись! Роздвинь сідниці! Ширше!”

Контролер кричить на мене, як колгоспник на чужу худобу. З перших секунд дають зрозуміти, що ти тут ніхто, нуль, бидло. Далі фотографують, знімають відбитки пальців. Нарешті миюсь. Гоління тупим лезом перетворилося в справжню муку.

Завели у безлюдну камеру. Здогадався: це приміщення для очікування. “Відстійник”, якщо на жаргоні. Я тут, а тим часом “хазяїн” вирішує в яку саме камеру мене помістити.

Невдовзі мені до компанії закинули ошелешеного карколомним поворотом долі селянина. Причина арешту така: сусід, котрий працював їздовим, вкрав в колгоспі мішок зерна й запропонував йому за могорич. Якась продажна людина цю оборудку помітила і… І ось він зі мною, а його сусід в камері навпроти.

В той час арешти за дрібні правопорушення стали звичними – новий генсек Андропов Ю.В. досить круто взявся за боротьбу із порушенням соціалістичної законності. Через годину мене викликали й ми попрощались.

Тюремна камера.

В тюремній камері, в котру мене завели, було ще двоє. Перше питання:

– Хто ти і за що?

Розповідаю: – Їхав із товаришем. Зупинив патруль. У салоні три банки спирту, у багажнику мішок муки. Ще й до всього того забув дома права, а в них був оберіг – старовинна іконка. Прокурор виписав ордер на обшук. Знайшли вибухівк й зараз я перед вами. Такий ось фантастично-фатальний збіг обставин…

Один із моїх нових сусідів, підійшовши до мене впритул, повчально сказав:

– Запам’ятай на все життя: просто так ніколи нічого не буває! Згадай, хто знав про вибухівку?

– Знав тільки мій найкращий друг, але він не міг мене продати!

Той поглянув на мене як на ідіота й засміявся.

– А що, твою справу веде КДБ?

– Так, – підтвердив я.

– Так це ж чудово! Наші прийдуть і тоді ти будеш бургомістром!

Сміються…

Камера як камера. Двоярусні нари. В одному кутку стіл, в іншому умивальник і “толчок”. Вікно заґратоване так, що видно тільки верхівки дерев. Вранці на сніданок дають півбуханки чорного хліба, ложку цукру, черпак каші і вдосталь теплої коричневої води, яку називають чаєм. На обід миска “баланди” та черпак каші. З ранку до вечора працює радіоточка. Раз у день видають газету, раз на тиждень книги з бібліотеки. Прогулянка по годині щодня. Цілу ніч у камері горить світло – щоб контролери могли бачити що у нас діється. У коридорі гавкіт собак, кроки та лайка контролерів. У камері холодно, сиро. Випари конденсуються на стелі, стінах та стікають струмками на цементну підлогу. Поскаржились адміністрації. Прийшла солідна представниця тюремної адміністрації і презирливо: “А что я могу поделать?.. Не надо было сюда попадать!”

Як я пізніше  переконався, це стандартна відповідь на скарги у всіх тюрмах Союзу.

                                                                “Колегою ти мені будеш на волі, а тут ти – гавно!”

Якось у співкамерника стався серцевий напад. Стукаємо у двері. Нарешті, приходить лікар. Дає пігулку.

– Це мені не допоможе… – простогнав хворий.

– А звідки ти знаєш, що тобі допоможе, а що – ні?

– Я теж лікар, так що ми колеги…

– Що?!. Кол-л-леги?!.. Колегою ти мені будеш на волі, а тут ти – гавно! Зрозумів? Ковтай, що дають, і за це дякуй!

Так поводить себе лікар, котрий давав клятву Гіппократа. Спочатку побачене шокує, потім – звикаєш. Опишу типову для всіх тюрем ситуацію. Хворі у камері стають біля відчиненої “кормушки” у чергу до лікаря, а той з коридору запитує: “На що скаржишся?.. “Безтолковка” болить?.. Ще що?.. Животик болить?”

Ламає пігулку навпіл: “Оце тобі від голови, а це – від живота! Тільки не переплутай!” І так однією упаковкою вилікує всю камеру.

Якось я попросив пігулку від зубного болю. Не відповів. Тоді я поцікавився:

– Вам що, жалко?

– Ні, мені не жарко, –  спокійно відповів “лєпіла”. (Так на блатному жаргоні називають лікарів.)

Тюремна адміністрація насолоджується цинізмом, владою над беззахисними підсудними. Під час обіду до камери  зайшов начальник слідчого ізолятора (хазяїн).

Глузливо запитує: “А почему едите борщ без сметаны?” – і сміється прямо в очі.

Один із нас відповів в тон: – Так ми ж не в ресторані…

“Хазяїн” до нього: – Правильно мыслишь.

Під час поіменної перевірки потрібно відповідати: “Я”. Хто скаже “тут я”, або “здесь”, отримає презирливо: “А куда ты нахрен денешься!?”

Якщо мислити логічно, то слідчий ізолятор по суті той же готель тільки з гратами на вікнах. Та й люди, котрі живуть там не вважаються злочинцями доки їх такими не визнає суд. Це означає що і обслуговування у слідчому ізоляторі має бути як у готелі. Та я розумію: держава бідна. Так дозвольте хоча б купувати продукти та передачі від рідних отримувати без обмежень. Та де там… Вірно сказав “лєпіла”: “Колегою ти мені будеш на волі, а тут ти – гавно! Зрозумів?”

Інженер.

Одного разу до нас кинули новачка, котрий, як виявилося, мав вищу освіту й обіймав посаду інженера на заводі. Це був час, коли новий генсек Андропов дав міліції та КДБ необмежені права. Наш інженер йшов напідпитку із гулянки додому. Колесо легковика, який швидко повертав у двір, вскочило у вибоїну, отож, інженера обляпало грязюкою. Він, звісно, не міг витерпіти такої наруги й спересердя вдарив авто ногою. На його біду у машині сиділи п’яні міліціонери. Розлючені поведінкою чоловіка, котрий посягнув на їх честь та достоїнство, вони наздогнали інженера й почали бити. Той почав вириватися з рук правоохоронців й при цьому ненароком відірвав у сержанта погон. А це вже кримінал.

У камері бідоласі пояснили: “Якщо мірою попередження вибрали не підписку про невиїзд, а утримання під вартою, – чекай, друже, подорожі у виправно-трудовий табір”. А так найчастіше й траплялося.

Тюремними порядками інженер був приголомшений. Пізніше контролери, котрі виводили нас на прогулянку, розповіли, що на суді він аж заплакав від радості, коли почув вирок не пов’язаний з позбавленням волі.

Одна тільки мама за тобою заплаче.

Деякі підсудні, шоковані несправедливістю слідчих та порядками в слідчому ізоляторі, об’являють голодовку, “косять під дурку”, ріжуть вени, вішаються. Вони думають, що таким чином помстяться слідчим, завдадуть неприємностей адміністрації СІЗО. Наївні! Та на волі ти, чоловіче, разом із своїми правами не вартий був копійки, а що і кому ти хочеш доказати у тюрмі? Плювали вони на тебе! Одна тільки мама за тобою заплаче. Та, навіть якщо ти там й проб’єш головою стіну то опинишся… у сусідній камері.

Надивився всякого.

Переводили мене з камери в камеру, і я доволі надивився всякого. Усе пізнається у порівнянні, отож, порядки в рівненському СІЗО може лаяти лише той, хто не бував в інших тюрмах Союзу. Пізніше я згадував нашу тюрму як санаторій: камери не переповнені, кожен ув’язнений має своє місце, матрац, ковдрк, щотижня міняють простирадла та видають книги з бібліотеки, грає радіо, у камеру кидають газети.

Атмосфера в камері досить доброзичлива, дружня. Деякі в’язні знайомі ще з волі, а всі інші мають спільних знайомих та спогади про одні і ті ж події бо всі з однієї місцевості.

Обличчя одного із в’язнів видалось мені знайомим і я з ним розговорився. Виявилося: він музикант і часто грає на весіллях – ось звідки я його знаю. Згадав весілля родичів на котрих він з товаришами заробляв на хліб насущний. Пригадали спільних знайомих. Подружились. Врізалась в пам’ять його розповідь: “Прибули в далеке село грати весілля. Гостей ще нема. Настроюємо інструменти. Аж тут підходить до нас сивочолий чоловік й запитує:

– А ви, хлопці, повстанські пісні знаєте?

– Знаємо декілька, – відповідаємо.

– Тоді зайдіть у сусідню хату – не пожалкуєте.

Зайшли, а там щедро накритий стіл. Солідні чоловіки налили нам по склянці горілки й запропонували зіграти та заспівати, що знаємо. Ми й заспівали під акомпанемент власних інструментів.  Граємо, співаємо а колишні повстанці слухають й плачуть. Заплатили, правда, щедро й відпустили розважати байдужих до історії свого краю гостей”.

Прибираємо “хату” по черзі. Кожен щомісяця отримує передачу вагою 5 кг та отоварюється на 10 карбованців Усе ділимо порівну, так що голод майже не відчувається. Анекдоти, загадки, бувальщини, розіграші, ігри в шахи та “блоху” не припиняються. Той, хто програв, мусить виконати бажання переможця або терпіти покару. Не думав, що в тюрмі можна вволю насміятися. Це так здається, що у в’язниці всі плачуть та сумують, де вже тут місце для сміху. Та життя продовжується, людина не може жити негативними емоціями, душа потребує хоч трохи радості, і вона її отримує. І все це при тому, що усі прекрасно знають, що серед нас обов’язково є спокушений обіцянками пом’якшення вироку інформатор. Це означає, що все нами сказане скоро стане відоме “оперу”. Хто необдумано ляпне зайве слово проти влади або про свій злочин – той собі же й зашкодить.

За що страждають українці.

За які ж злочини були заарештовані мої земляки? Трагедії їхньої скаліченої долі викликають водночас і сміх, і сльози. Ось найтиповіший злочин. Двоє друзів набрали “бухла” та й зайшли у гості до свого приятеля, котрий працював бухгалтером у колгоспі. Пиячили до глибокої ночі. У пориві відвертості бухгалтер показав друзям готівку, котру він зберігає не у сейфі контори, а дома, так що “ведмежатникам” у колгоспній касі настане “облом”. Самогону, як завжди, виявилось мало і господар бігав до сусіда за добавкою. Далі привожу слова арештанта дослівно: “Проснувся вранці від стукоту у вікно. Голова розколюється, самопочуття таке, що гірше уже нікуди. Ледве устав та відкрив двері. До кімнати зайшов бухгалтер й попросив добром віддати вкрадені гроші. (!?) Я до нього: “Та ти що верзеш? Які гроші!?” Той гримнув дверима та й пішов. Напився капустяного розсолу й став пригадувати епізоди нічної гулянки. Напружував пам’ять й поволі пригадував, що якісь гроші ніби й справді тримав у руках. Відкинув матрац і… побачив розкладені пачки грошей! Узяв усі ті п’ять тисяч й вже зібрався йти повернути украдене та вибачитись. Відкрив двері, а там… менти стоять!”

Інший перебував під слідством за те, що з приятелем заманили у лісопосадку підлітка і там його спочатку зґвалтували, а потім убили. Своє вісімнадцятиріччя юнак святкував у камері. Світило йому 10 років ув’язнення – малоліток на більші терміни не засуджують.

За великі махінації з пальним сидів працівник бензозаправочної станції. Хвалився: “Я то хоч пожив у своє задоволення – є що згадати”.

Сиділи у основному розкрадачі державного та особистого майна. Запам’ятався юнак, котрий робив підкоп під магазин та лише на дві цеглини помилився. Хлопці над ним іронізували: “Ти помилився не в розрахунках, а в тому, що своєю життєвою дорогою обрав злочинний шлях”.

А той горезвісний лікар за що? Сюжет такий. Випало йому приймати аптечний склад. Серед медикаментів виявилось дві сотні нічийних ампул із наркотичним препаратом. Іншими словами, ампули у наявності були, а от по документах не значились. Молодий лікар досить оригінально став розпоряджатись таким подарунком долі: запросив знайому наркоманку й запропонував купити ампули. Першого разу дівка заплатила 25 карбованців, другого – 10 та пляшку коньяку. Третього разу грошей не було так розрахувалась, як у нас кажуть, “натурою” – лягла під аптекаря. Пізніше стала подругу приводити. Дівчата розраховувались коли чим прийдеться. Батько новенької запідозрив дочку у пристрасті до наркотиків та й вислідив її. Правоохоронці зробили обшук, а експерти довели, що ампули знайдені батьком у сумочці дочки тієї ж серії що й в аптеці. Лікареві за поширення наркотиків “світило” від 5 до 8 років ув’язнення. Співкамерники заспокоювали невдаху: “Не сумуй. У таборах будеш працювати у санчастині, а там не життя, а малина”.

Найбільше запам’ятались друзі по нещастю – затримані за зберігання зброї. Юнак виготовив однозарядний малокаліберний пістолет та й сміливо відправився гуляти вулицями нічного міста. Нарвався на міліцейський патруль. Обшук. Арешт. В’язниця. Тут усе по закону – ствол же пістолета нарізний. Таким карколомним поворотом долі юнак був приголомшений – об’явив голодовку, став “косити під дурника”. Хлопці глузували з поведінки невдахи, а уже після зовсім безглуздої витівки добряче нам’яли боки, примовляючи: “Ти уже як косиш, то коси по уму! Це значить, що “общаковський” цукор у “толчок” більше не висипай!”

Щоб повністю розкрити тему зброї, розповім про невдах із котрими доля звела пізніше. Юнак жив у гуртожитку, а працював на шахті. Одного дня знайшов загублені вибухових справ майстрами три електродетонатори. Оскільки у нас давно стало звичкою привласнювати усе, що погано лежить, то узяв їх та й заховав у кімнаті гуртожитку – у господарстві, як у нас кажуть, усе пригодиться. Сталось так, що один із сусідів по тій чотиримісній кімнаті прокрався. Правоохоронці зробили ретельний обшук усієї кімнати й усе крадене знайшли. Запасливий юнак отримав за зберігання зброї 3 роки таборів – по року за кожен електродетонатор.

Ось інший юнак іде етапом на 5 років у табори. За що ж то? Під час служби у армії украв та й пізніше привіз додому учбовий вибуховий пакет. Одного вечора разом із друзями заклав його у вентиляційний отвір підлоги танцмайданчика та й підпалив бікфордів шнур. Друзі хотіли лише налякати танцюючих і знати  того не могли, що за їхніми діями пильно стежить якийсь допитливий хлопчак. “Терористи” швидко розбіглись, а той допитливий хлопчак заглянув у ту продуху, щоб довідатись що ж то там ті заховали. Саме у цей момент гримнув вибух і слідопитові вибило око. Арешт. Слідство. Суд. Один молодий українець без ока залишився, а інший надовго у табори відправився.

Найбільше мене вразила доля одноокого юнака, котрому в’язні присвоїли “клікуху” “Адмірал Нельсон”. Історія така. Служив в армії. Крав із друзями зі складу патрони та й продавав знайомим цивільним. З охоронцями ділились виручкою, так що там проблем бути не могло. Та одного разу сталось так, що несподівано вартувати боєприпаси поставили чужака. “Ара”, звісно, не був у курсі справи, отож вистрілив на звук шурхоту. Новомодна куля зі зміщеним центром ваги влучила бідоласі у голову біля вуха, і, ковзнувши по черепу, вибила око, зачепила перенісся та й відлетіла геть. Слідство. Суд. Залишився юнак без ока та ще й 5 років таборів отримав. Що стосується армії, то її на той час розкрадали усі кому не лінь, а за грати невдахи потрапляли, як правило, із-за трагічного збігу обставин…

Усе має міру, усе крім людської тупості. Не один юнак на нарах сумно признавався: “Як пили першу, другу, третю пляшку пам’ятаю, як четверту пам’ятаю смутно, а де далі мене носило та що робив мені он “слідак” розповідає…”

Деякі злочини можуть служити сюжетами для кінокомедій. Ось приклад. Набрали хлопці спиртного, узяли рушницю, та й пішли у ліс на полювання. Дичини не вполювали зате понапивались добряче. Вертались злі, як собаки. Аж тут на окраїні села помітили корову. Пастуха поблизу не було. Хтось зробив відкриття, що корова… це теж дичина! Корову “вполювали” та кожен набрав у рюкзак стільки м’яса, скільки донести міг. “Мисливців” хтось побачив та впізнав. Далі сюжет стандартний: арешт, слідство, суд, тюремні нари.

Перевірка мого психічного стану.

Одного дня повели у санчастину перевіряти мій психічний стан – так прийнято, щоб психічно хворі  правопорушники потрапляли у психіатричні лікарні а не в ув’язнення. Оглянути мене приїхав головний лікар рівненського нервово-психіатричного диспансеру.

Максим’юк Ростислав Леонтійович до мене з докором у голосі: “От ми й знову зустрілись… Я уважно ознайомився з Вашою кримінальною справою. Коли людина поводить себе не так як усі, то це вже, юначе, психічні відхилення. Нормальні люди он комунізм будують, дружно ходять на демонстрації, вибори, схвалюють політику рідної влади. А, Ви? Ви ж таке хороше враження на нас справили… Значить, проморгали ми Вас.  Виходить, що Ви, справді, наш пацієнт…”

Я тільки ошелешено очима кліпав. Хотілось заперечити щось на зразок того що, можливо, це не у мене психічні відхилення, а у законослухняних будівників комунізму… Та мусив мовчати, бо знав: що захочуть те й зроблять. Чув же про досвідченого психіатра, котрий признався: “Нормальних людей практично не буває – бувають недостатньо обстежені”. От обстежать й знайдуть все, що треба для інтенсивного “лікування” в спецпсихлікарні. А спецпсихлікарня КДБ це вам, люди добрі, не санаторій. Лише в кінці розмови з’явилось відчуття, що у них відносно мене інші плани.

Закриття справи.

Минали тривожні місяці. Наступив 1983 рік. Возили на слідство дуже рідко – чекали з Москви результатів експертизи моєї саморобної вибухівки. Я вже просив Саванчука прискорити справу – хотілося на чисте повітря у табір. Нарешті, в перших числах лютого привезли на закриття справи. Познайомили з адвокатом. Гортаю сторінки “Дело N22-119”. Ось характеристики від учителів восьмирічки, десятирічки, технікуму та від директорів підприємств де я працював. Копії медичних карток із поліклінік та лікарень, список прочитаних книг у сільській та науковій бібліотеках. Виявилося, що на чорний список потрапили всі, хто брав читати той підручник Шидловського “Основи піротехніки”, а директори РЗВА та заводу побутової хімії мали неприємності за недбале зберігання хімреактивів. А ось підписаний завідуючим центральної аптеки акт прийомки на медичні цілі вилученого у ніч арешту спирту. Були також результати експертизи вибухівки, пояснення, фотографії з місця злочину. Три речові докази дуже вразили мене.

По-перше, після вибуху лише порохового заряду місце те не зазнало жодних змін: трава та й годі. Так накидали же гади обривків паперу, сміття таким чином, що, дивлячись на фотографії, складається враження потужного вибуху.

По-друге, головний лікар рівненського психоневрологічного диспансеру Максим’юк Р.Л. написав таке: “Під час обстеження в нашому диспансері Горбатюк М.В. всіляко лаяв радянську владу та погрожував підірвати якийсь політичний об’єкт”.

Це злістна брехня. Тоді я пильнував, щоб жодного слова проти влади не сказати. Я ж не забував, що перебував на обстеженні не по своїй волі…

І, по-третє, якась доярка написала в міліцію анонімку. Вона йшла через урочище Форт на вечірнє доїння і бачила все саме так, як я вигадав. Насправді подія відбулась у робочий час, а в поясненні я написав, що у вечірній, щоб колега, який за мене розписався у журналі о 18:00, не мав неприємностей. Якщо кому-небудь у селі сказати, що доярки ходять на роботу через Форт, – засміють. Будуть глузувати, тому що ферма розташована на окраїні села, Форт – 2,5 км далі.

Аркуш паперу брудний, написано із грубими помилками кострубатим почерком. Певно, щоб було більш переконливо: писала доярка – що ж ви хочете?.. Найцікавіше в кінці заяви: “Я не підписуюсь, бо цей чоловік – бандит. Довідається – уб’є мене. Він працює в міліції, а тому нікого не боїться й тероризує все село. Від імені всіх селян благаю: посадіть його в тюрму якнайдовше, щоб люди могли жити спокійно”.

Це була груба, примітивна фальшивка слідчих. Коли читав їхні вигадки, вони стежили за моєю реакцією, але я і виду не подав, що така відверта брехливість мене вразила. Є така заповідь Божа “Не свідкуй неправдиво”, та хто її сьогодні дотримує?

А що я, власне, міг? Це КДБ величезної тоталітарної імперії. Що захочуть, те й зроблять! Жертвами психіатричного терору КДБ стали письменник Снєгірьов, математик Плющ, генерал Григоренко та багато менш відомих незадоволених беззаконням людей. До сибірських таборів потрапили тисячі як знаменитих, так і маловідомих інакомислячих. А хто для них я? Син колгоспника. Хто за мене заступиться?

Для чого ж ці фальшивки? Для суду. На ньому будуть народні засідателі, (представники народу) вибрані з числа надійних людей. Це для них, здогадувався, потрібні ці фальшивки, щоб переконати їх, що я найстрашніший злочинець.

Російські жартівники так розшифрували абревіатуру КГБ: “Контора Глубокого Бурения”. Як я на власному гіркому досвіді переконався копають там справді дуже глибоко.

“Да здравствует советский суд – самый гуманный суд во всём мире!”(с)

11 лютого привезли на суд. За столом суддя, поряд дві жінки – народні засідателі. Збоку – прокурор у строгому костюмі з відзнаками влади: зірки, серпи та молоти. В кутку – дівчина стенографістка. Я – на лаві підсудних. Біля мене за перегородкою призначений владою адвокат та свідок – головний лікар психоневрологічного диспансеру Максим’юк Р.Л.

У залі батьки, жінка, тесть і теща. Правда, я побачив ще двох літніх інтелігентних людей, одягнених так, як любили одягатись колишні підпільники. Наші погляди зустрілись, і я зрозумів, що ці люди тут не випадкові – вони знають найменші подробиці моєї справи. З кількості присутніх стало зрозуміло: суд закритий – наймогутніша імперія світу боялася промови звичайного правдошукача! (Пізніше хлопці розповідали, що “п’ятихвилинка” того дня продовжувалась до обіду. Начальство пильно стежило, щоб хто не вислизнув, й з цього факту всі здогадалися, що в той час мене судять.)

– Встати! Суд іде! Слухається справа по звинуваченні Горбатюка Миколи Васильовича у незаконному зберіганні зброї!

Суддя зачитав склад суду. Запитав, чи не маю я нічого проти запропонованого складу суду, чи не роблю відводів комусь із присутніх. Якщо ж під час суду будуть запитання російською мовою, то чи не потрібен мені перекладач? І все це напрочуд урочисто, підкреслено ввічливо, як це буває при реєстрації шлюбу або при нагородженні за заслуги перед Батьківщиною.

Державний обвинувачувач – прокурор довго говорив гарні слова про мудрість рідної комуністичної партії, миролюбну політику уряду, гуманність закону та про страшний злочин, який я вчинив перед народом. Запросив 5 років таборів загального режиму.

Хоча я знав, що все сплановано й цю комедію розігрують для видимості законності але в душі жевріла надія у порядність народних засідателів.  Відповів на питання судді, після цього надали слово свідкові. Той встав й сказав: “Минулого літа підсудний проходив обстеження у нашому психоневрологічному диспансері, але ніяких відхилень у нього ми не виявили. Навпаки, ми дивувалися який це розумний чоловік. Відповідальність за свої вчинки може нести”.

Усю ту трагікомедію найгуманнішого у світі суду присутні розігрували підкреслено ввічливо – відчувалось, що від подібного цинізму вони отримують дивовижну насолоду. Щось подібне відчуває котик, котрий граючись із мишкою, відпускає її та ще й лапкою підштовхує до втечі й цим дає їй на мить відчути п’янку, міфічну ілюзію свободи. Присутні, так як той котик, насолоджувались цинізмом, грою у справедливість – знали ж, що вирок усесильним КДБ уже давно спланований. Щось подібне відчуває кожен кат, котрий напрочуд люб’язно запитує жертву: “Вам, шановний, буде приємніше коли Вас повісять чи відрубають голову?” І, демонстративно діставши годинник із милою посмішкою: “Чи не буде у Вас заперечень якщо це станеться завтра опівдні?”

Є таке цинічне знущання під назвою “тортура надією”. Кати дають жертві примарний шанс на спасіння, а самі отримують насолоду від спостерігання як приречений, зібравши останні сили, намагається звільнитись. Коли ж спровоковане катами звільнення терпить невдачу, то кати знову отримують насолоду від споглядання відчаю, страждань невдахи від краху останньої надії.

Із прочитаних та почутих спогадів в’язнів сталінських часів знав про такий оригінальний спосіб винесення вироку: “… приговорить к высшей мере наказания!” І вже після паузи, доволі насолодившись видовищем шокового стану підсудного: “Но, учитывая чистосердечное раскаяние…”

Справді, народ Російської імперії здавна полюбляє різноманітні жорстокі забави, приколи, розіграші, жарти.

Призначений владою адвокат сказав декілька слів на мій захист. Про політику на суді мови не було. В кінці того “найгуманнішого” суду мені надали останнє слово. Що сказати? Заявити, що це судилище, трагікомедія й цим улаштувати скандал? Сказати скільки насправді у мене було вибухівки і який об’єкт зруйнувати хотів? Так це ж самому собі вирити могилу! Та й перед ким розпинатись – мій виступ буде голосом волаючого в пустелі. Чудово усвідомлював, що може бути результатом подібного бунту: суддя, прокурор та народні засідателі будуть шоковані почутим. Вигляду не подасть лише дівчина стенографістка – їй головне записати все, не проґавити жодного слова. По закінченні моєї промови встане суддя й заявить щось на зразок: “В силу щойно виявлених обставин справа повертається на перегляд”. Мене повернуть у знайому тюремну камеру.

Через тиждень-два відкриється “кормушка” й наглядач суворо запитає:

– Кто на Ге?.

– Горбатюк, – буду змушений відповісти я.

– С вещами на выход!

Коридори в’язниці, тюремний двір, “воронок”, вокзал, “столипінський вагон”, пересилки й кінцевий пункт призначення – Москва. А там інститут психіатричної експертизи імені Сербського, в котрому завербовані КДБ лікарі поставлять звичний для інакомислячих діагноз: “шизофренія”. Помістять у камеру до справді психічно хворих й стануть жорстоко знущатись та “лікувати” препаратами, котрі вбивають волю, руйнують мозок. В очах стояв психічно хворий юнак, котрого знало все місто – він зимою та літом ходив однаково вдягнений і був усім задоволений, тому що завжди щасливо посміхався. (До речі, його теж Миколою звали.) Стати таким як він?..

Спрацював інстинкт самозбереження, отож логічно, я безневинним ягнятком прикинувся – говорив, що ще з дитинства мріяв стати військовим, але доля склалась так, що в армію не взяли за станом здоров’я. Люблю зі шкільної парти хімію от й вирішив просто з цікавості виготовити вибухівку. Коли “останнє слово” закінчив, народні засідателі мало не плакали – так розчулили їх мої слова.

Вирок.

Опівдні, після перерви суддя урочисто зачитав вирок: “П’ять років таборів загального режиму”. Значить, народні засідателі той запланований вирок усе-таки підписали. Що ж, я їх розумів прекрасно. Після школи кожна із них вчилась в інституті, потім працювала. Згодом, щоб вибитись в люди, вступила в компартію. Кожен же помічав: партійці мають значні пільги, кращі умови праці. Поволі їхнє життя якось влаштувалося. Аж тут партія посилає вершити правосуддя, зокрема, засудити якогось дисидента. Певно, у кожної із них була така логіка: “Жаль невинного правдошукача, але якщо не підпишу вирок я, то знайдуть іншу людину й цього хлопця все-одно засудять.  Воно то так, але мені перепаде за непослух всесильної партії – висловлять недовіру та позбавлять всіх партійних привілеїв, пільг. Навіщо мені зайві проблеми? Я ж не хочу опинитись на соціальному дні…”

Кожен кат приблизно так виправдовується перед своєю совістю: Якщо я відмовлюсь, то зло все-одно не припиниться – іншого знайдуть, а моя сім’я буде голодувати. У мене то хоч сокира завжди гостра, вірьовка намилена й поводжусь із жертвою я лагідно, а інший катюга знущатись буде…

При будь-якій політичній системі є сліпі прибічники, котрі готові засудити до смерті кожного, хто виступає проти існуючої влади, тим більше, якщо вона проголошує себе найдемократичнішою у світі.

А якщо ж виникне відчуття, що підсудний не винен? Своя сорочка ближча до тіла… Зазвичай у подібних випадках докори сумління заливали казенним коньяком. Я не бачив, що і як вони пили, але знав, що таке практикувалось. Так чи інакше кожен учасник тієї трагікомедії свою нагороду отримав. Я, зокрема, – табори. Батьки, правда, подавали на обласний пересуд, потім Верховний, але вирок міського суду всі інстанції залишили без змін. У цьому для мене не було нічого дивного – продажність нашого народу коротко й разом із тим напрочуд влучно охарактеризував Т.Г.Шевченко: “За шмат гнилої ковбаси у вас хоч рідну матір попроси, то оддасте…”

Така глузлива іронія долі: планував гучно прогриміти на весь світ, а замість того… напрочуд тихо посадили.

Старі люди розповідали як у часи їхньої молодості злочинців досить оригінально карали й водночас перевиховували. Злодія в людному місці приковували до “ганебного стовпа”. От іде чоловік через центр села, аж тут на шляху прикутий юнак. Чоловік до нього: “За що ж тебе, сину, люди прикували?” Той, опустивши очі: “Я крав кури”. Односельчанин на те повчально: “Гріх, сину, красти. Зганьбив ти свій рід!”

А чим би мені в подібному випадкові люди докорили? Колись Мойсей, знищивши золотого ідола, зробив добру справу, а повторення його подвигу хіба не похвальне? З огляду на вищесказане зрозуміло, що у радянської влади не було іншого виходу як розправитись зі мною таємно, по-злодійськи.

Камера для засуджених. Дмитро Іванович.

Після суду мене перевели в камеру засуджених. Там я познайомився з Міщуком Дмитром Івановичем, – сином знахаря, до якого їздив раніше. Батько його сидів у сусідній камері, – чекав відправки у виправно-трудові табори примусової праці. Чому вони тут опинилися? Це були цілителі, котрі молитвами та травами піднімали на ноги безнадійних хворих, від яких відмовилися світила медицини. Слава про них поширилась навіть по сусідніх областях. І все це чудово, однак подібні феномени підривали основи атеїстичної ідеології. В СРСР головним законом була не конституція, а статут комуністичної партії. Такі поняття як честь, совість, мораль були казочкою для легковірних обивателів. Не раз кожен із нас пересвідчувався як влада між талановитим безпартійним громадянином і бездарним комуністом вибирала на керівну посаду останнього.

Івана Міщука притягнули до відповідальності за шарлатанство. Проти знахарів лжесвідчили голова колгоспу, парторг та директор школи. І не переконали суддів вдячні відгуки пацієнтів, зібрані цілителями у трьох товстих зошитах. Чудесне зцілення неможливе з точки зору матеріалістичного розуміння світу, а тому, може бути тільки шарлатанством – такою була загальноприйнята офіційна ідеологія. У помешканні знахарів правоохоронці знайшли 19 золотих монет царської чеканки, що тим більше ускладнило вину “шарлатанів”. Суд виніс вирок: батькові 5 років таборів загального режиму. Сина, Дмитра, звинуватили у зберіганні зброї: при обшуку в хаті знайшли куплений у мисливському магазині ніж, який не був зареєстрований у міліції. А це вже кримінал. Рішення суду однозначне: винен. Винесли вирок: 3 роки таборів за незаконне зберігання зброї.

Термін три роки ув’язнення за зберігання незареєстрованого мисливського ножа мене не вразив, тому що із радіоголосів знав про дисидента, котрого відправили у табори за зберігання… рушниці для підводного полювання.

КГБ, намагаючись довести Заходу відсутність у країні політичних в’язнів, застосовував огидну тактику звинувачення членів Української Гельсінської Групи в кримінальних злочинах. Так, В’ячеслав Чорновіл і Микола Горбаль виявились “ґвалтівниками”, Василь Овсієнко – “хуліганом”, Ярослав Лесів – “наркоманом”, Петро Розумний – “зберігав холодну зброю” тощо.

Розповідали як небезпечного для режиму правозахисника заховали у табори за… зґвалтування – бідолаха був дуже обережним та от почув в коридорі благання допомоги й поспіхом відкрив двері. Під приводом термінового виклику карети швидкої допомоги (у чоловіка серцевий напад) поріг квартири переступила жінка. Не гаючи часу розірвала на собі блузку й стала дряпати господаря та волати про допомогу. На крики миттєво з’явились правоохоронці та “свідки” й склали відповідний протокол. Подальші події розвивалися за звичним сценарієм: арешт, слідство, суд, табори.

Із закордонних радіопередач чув трагікомічну історію: Молодий чоловік сфотографував глушилку – споруду з апаратурою для глушіння “ворожих радіоголосів”. Цей антирадянський учинок став відомий КДБ й ті покарали юнака за… “фотографирование несуществующих объектов”. Розповідали також про допитливого чоловіка, котрий потрапив у табори за те, що… збирав ганебні факти біографії нашого генсека Л. І. Брежнєва. Серйозні неприємності можна було заробити навіть за фотографування власної дружити на фоні приміщення КДБ.

Та що приміщення КДБ, – заарештовували навіть за фотографування пожежі багатоквартирного будинку. Напевно, – щоб особу поставити на облік.

Під час виводів на прогулянку Дмитро вигадував стати у коридорі так, щоб устигнути заглянути у вічко камери у котрій ув’язнений батько. Ризикував звичайно – озлоблений “попкар” (наглядач) за подібне порушення міг й кийком по спині добряче потягнути. На щастя, щоразу покарання обмежувалось лише добірною лайкою.

Що таке годинна прогулянка? В’язнів виводять у тісні дворики, котрі розміщені на даху в’язниці. Небо заґратоване дрібною металічною сіткою – щоб в’язні записок один одному не перекидали. Весь час гучно говорить радіо – щоб заглушити перегукування. Згори за порядком спостерігає охоронець. Порушить порядок один – усіх відведуть назад у смердючу камеру, а сам порушник отримає покарання. Та попри все зіжмакані у маленькі кульки записки ми все ж перекидали, перегукувались під час пауз у радіопередачах, але робили це так, щоб собу порушника не помітили охоронці.

Таємнича тема цілительства, знахарства, чаклунства.

Мене завжди вабила таємнича тема цілительства, знахарства, чаклунства. Ми з Дмитром безсонними ночами довго розмовляли про таємниці нашого світу. Я з подивом виявив, що знахарем може стати кожен, хто буде вивчати рідкісні заборонені книги, в яких подаються молитви, заговори, магічні обряди та рецепти виготовлення цілющих напоїв із чудодійних трав. Справжній майстер таємничих наук знає час та обряд виготовлення, а також церемонію використання нетрадиційних ліків. Потрібно багато вчитися, щоб знати таємничу науку, адже слово “знахар” походить від слова “знати”. Справжній майстер має вдома цілий іконостас, перед яким часто молиться. Він ходить до церкви, постить, веде праведний спосіб життя, і тому  ангели слухаються його.

– А чи можете ви використати свою силу, щоб заподіяти людині зло?  – поцікавився я.

– Звичайно, можу, але не роблю, бо це великий гріх. Кожен майстер знає, як поробити і як відробити.

Дмитро розповідав, що в основному вони з батьком знімали порчу, пороблену майстрами чорної магії, яких у народі називають відьмами та відьмаками. Таких порчених везуть у монастир на вичитку або до них. Я поцікавився: – А як саме відьмаки роблять зло?

Дмитро розповів, що способів дуже багато. Наприклад, беруть воду, якою обмивали мерця, його одяг, вірьовку повішеного, стружку з домовини,  землю з могил чи квіти з кладовища – всього і не перерахуєш – і виконують певний обряд із наговором. Потім підпоюють жертву такою водою, хитрістю заносять у дім чи підкидають під поріг речі, над котрими виконувався сатанинський обряд. Є люди, які свідомо ради влади, грошей, здоров’я продають дияволові душу й, отримавши силу чародійства, живуть у своє задоволення. Наївні люди! Вони знають, що за подібні вчинки потраплять у пекло і… добровільно його обирають. При цьому спокушені дияволом стверджують, що вірять у Бога і виголошують ритуальні молитви, закликаючи ім’я Отця, Сина та Духа Святого, але при цьому не відають у запеклості, нерозкаяності своїх сердець, що їх водить сатана.

Наші розмови продовжувалися до ранку. Кожен міг слухати, але більшість ув’язнених спали, тому що їх ця тема не цікавила. Виявилось, що до арешту Дмитро жив у Литві – заховався там від переслідувань. У Литві теж була радянська влада, але службовці, котрі проводили її політику, були ліберальніші й тому не заважали. Дмитро розповідав: “Люди там зовсім інші. Відразу поширились чутки про мої знання та силу й стали приходити хворі та порчені. Урядовці теж довідались і, розпитавши враження зцілених молитвами та травами людей, стали мені ще й допомагати. Друзів багато з’явилось. Якось серед них я обмовився, що хотів би недорого придбати потриману, але ще у доброму стані “Волгу”. Здавалось, ніхто на мої слова уваги не звернув але через декілька днів друзі-литовці завітали із радісною новиною: “Знайшли Вам машину, про яку Ви мрієте. Поїхали – подивимось”. Серед доброзичливих людей жити одне задоволення. Коли ж до батька погостювати приїхав так свої ж відразу обох нас і пов’язали”.

“Сліпонароджені в тюрмі, кому поскаржимось? На кого?”

Життя у камері для засуджених нічим не відрізняється від життя тих, хто перебуває під слідством. І тут, і там хамство, насолода від влади над беззахисними в’язнями. Раз чи два на тиждень у камері проводять обшук. Усіх виводять у коридор і ретельно обшукують камеру, а потім прощупують одяг та обмацують кожного з арештантів. У мене був зошит, в який переписував вірші з узятих у бібліотеці книг. Були там уривки віршів із “Кобзаря” Тараса Григоровича Шевченка. Так знайшли ж, покидьки, та й конфіскували. Боляче від образи – душевний біль сильніший від фізичного. Пригадалось вивчене напам’ять із віршів Івана Світличного:

Сліпонароджені в тюрмі,

Кому поскаржимось? На кого?

На чорта лисого!? На Бога?

Тюрма ж – своя, і ми – самі…

Ці контролери та лікарі, про яких я так негарно відгукуюсь, такі ж люди, як усі ми. Але яку ж насолоду отримують, принижуючи інших!  Пригадалось із “Кобзаря”:

Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої діти

Її розпинають…

Може й, справді, звернутись у психлікарню та вилікуватись від докорів сумління?

Напроти тюрми гуляло весілля. До глибокої ночі було чути музику, жарти, сміх. Не спалось. Мало не плакав. Запитував себе: Чому не жив як усі люди? Що заважало? От нормальні люди пристосувались й живуть у своє задоволення. Їх навіть іноді за кордон випускають, тому що, як той компартійний бюрократ висловився: “Вони такі активісти-комуністи, такі проститутки!, що вже ніде й проби ставити!” Може й, справді, звернутись у психіатричну лікарню, вилікуватись від докорів сумління й надалі спокійно святкувати під час чуми?

Посилка із Канади.

Одного дня привезли мене в УВС й завели в кабінет керівника карного розшуку. Дивлюсь: сидять слідчі, батьки та якісь сторонні люди. Слідчий пояснив мету мого прибуття: “На вашу адресу прийшла посилка із Канади. Зараз в присутності свідків ми її відкриємо й перевіримо на предмет наявності вибухових речовин”. Я здивувався: процедура була абсолютно безглуздою – посилки із-за кордону перевіряють на митниці. Так й сталось: дістали із запломбованого мішка розкритий картонний ящик й стали передивлятися вміст. Як тоді було прийнято за кожний присланий подарунок нараховували державне мито. Джинси – 70 карбованців, светр – 35, жіноча хустка – 25, іграшка для дитини – 10. Загалом за посилку батькам довелось заплатити 350 карбованців – мою зарплату із прогресивкою за два з половиною місяці.

Навіщо було влаштовувати цю комедію? Скоріше всього, щоб пограти на нервах, пригнітити морально. Пізніше ще дві посилки надійшли, але на отримання їх мене вже не привозили. Пізніше дізнався: обурені такими поборами батьки написали родичам, щоб ті більше нічого не присилали.

Касаційна скарга.

Після суду засуджених тримають у тюрмі ще місяць. Так заведено: кожен пише касаційну скаргу на вирок суду. Доки скарга дійде куди слід та прийде відповідь, проходить місяць а то й півтора. Ось один “дармоїд” пише касаційну скаргу у зв’язку з тим, що йому несправедливо присудили рік таборів. При соціалізмі, як відомо, хто не працює, той не їсть. Не мав ти житла, не працював ніде більше трьох місяців, отож отримуй термін ув’язнення за паразитичний спосіб існування.  (Стаття 214 КК УРСР: від 1 до 4 років ув’язнення або виправні роботи.)

І ось цей гуморист зачитує вголос свою скаргу, а вся камера заходиться від сміху. Видовище нагадувало сюжет відомої картини “Запорожці пишуть листа турецькому султану”.

– А що, – каже, – а, мо я неграмотний? Не розглянути не мають права, а я замість, щоб на зоні горбатитись, краще тут ще місяць відсипатись буду.

“Сам викручуйся як можеш, але скаржитись не біжи”.

Серед нас був чоловік, який мав “ходку” у виправно-трудовий табір. Навчав нас: “Що б не сталося в камері чи таборі, сам викручуйся як можеш, але скаржитись не біжи. Тут і там не скаржаться, а “здають”. Якщо “здаси” свого кривдника то порушиш цю заповідь отож тебе відпедерасять”.

– Чому так?, – поцікавився я. Той повчально:

– Якщо “здав” раз, то й далі будеш. Чому? Слідчі завербують слабохарактерного простачка, куплять обіцянкою дострокового звільнення, зайвою порцією баланди. Це означає: побіг “здавати” – автоматично “кумовкою” став…

Виправно-трудовий табір.

У квітні 1983 року мене етапували у виправно-трудовий табір №16, котрий знаходиться на околиці Полтави. Перш ніж завести у табір, весь етап загнали в окрему камеру. Я присів біля стіни та й поклав голову на руки. Раптом чую гучний, гарний голос священика: “Ми-р-р-о-ом Го-спо-ду по-мо-ли-мось!” А далі таким само тоном лунав добірний мат-перемат так, що мене аж пересмикнуло від огиди. Піднімаю голову й бачу перед собою молодого вродливого юнака з борідкою, як у священика. Це він так глумиться над Богом та службою церковною, а всі новоприбулі за животи беруться від сміху. Я, було, хотів сказати: “Не богохульствуй – Бог покарає!”, але відчув, що симпатії присутніх на боці цього богохульника, отож із мене тут будуть сміятися, та ще й у таборі глузувати. Промовчав – вважав, що проповідувати в даній ситуації рівнозначне розсипанню перлин перед свиньми.

Та ось і табір. Мене розподілили в 5-й загін, який працював у цеху пластмасових виробів. Переодягнули, дали матрац, постільну білизну і відвели в барак. Відразу ж до мене підійшли земляки з Рівненської області. Як і годиться землякам, ввели в курс справи. “Тут, – кажуть, – діє такий неписаний закон. Влада нас принизила, так що давайте самі собі не будемо ускладнювати життя. Це на волі бий, кради, а тут свого брата зека образити не смій. Відповідай за свої слова. Думай перш ніж що сказати чи пообіцяти, бо інакше тобі можуть “пред’явити”: “Ти за “базар” відповідаєш?”  І спробуй-но сказати “ні”! Якщо ж вийде у тебе якась “непонятка”, біжи до нас – ми все владнаємо. Навіть якщо з кимсь посваришся, то не використовуй матюків, бо можеш утрапити у велику халепу”. Ось так мені виклали курс лекцій стосовно співжиття з братами-в’язнями у таборі. На цьому, правда, наука не закінчилась. Ще повели в туалет і показали: під цим краном не вмивайся і на це “очко” не сідай – це місця для педерастів.

Пройшовши таке теоретичне навчання, я почав приглядатися до в’язнів. Горді, гарно вдягнені – це “блатні”, або “пацани”, як вони самі себе величають. Вони в бараку живуть окремо, на роботу не ходять. Якщо ж трапляється, що силоміць виганяють на роботу, то не працюють – норму їм за відповідну плату виконують інші. “Шнирі”, котрих у нашому таборі часто називали “гавайцями”, носять тим “пацанам” із їдальні їжу, готують на саморобних електроплитках делікатеси, перуть та прасують одяг, чистять взуття, виконують дрібні доручення. Один в’язень, з огляду на це, сказав жартома: “Після звільнення поїду жити на Гаваї – там усі гавайці”.

“Хазяїн” табору на зборах обурювався: “Щось якихсь блатних багато у мене розвелось… Справжній блатний на цій зоні тільки я, а це – вказав рукою на офіцерів штабу – мої гавайці!”

Прості в’язні не лаються та не б’ються, – із непорозуміннями звертаються до блатних а вже ті швидко проводять слідство, суд і розправу.

Основна маса в’язнів – це “мужики” – трудяги, котрі працюють та самі себе обслуговують.

Найнижча каста – “педерасти”. Це дно зеківського суспільства, – в’язні, яких “опустили” за якусь значну провину. Вони носять присвоєні у таборі жіночі імена і в їхні обов’язки входить прибирати туалет та сексуально задовольняти бажаючих. Це обірвані, брудні та смердючі, із погаслими очима люди, які викликають огиду і водночас співчуття. Їм можна щось подарувати, але не можна від них що-небудь взяти або свідомо доторкнутися – “законтачися”, отож, потрапиш у їхню сім’ю. Доторкнутися можна кулаком, але краще носком черевика. Давно запримітив дивну особливість людської психіки: людина відчуває насолоду, коли бачить, що комусь набагато важче, ніж їй. Це відчуття заспокоює, приносить полегшення. Приємно лоскочеться  самолюбство: інші он як опустились, а от я – ні.

У бараках по 200 в’язнів. Кожен барак відгороджений від інших, всі пересування у таборі тільки строєм. Їжа така ж, що й у тюрмі. В’язні живуть “сім’ями” – збираються по двоє чи троє, а іноді й більше й допомагають один одному, діляться здобутим, виручають. Таке об’єднання називається сім’єю. Звичайно, так легше існувати, як кажуть у таборах “тягнути строк”.

У першу ніч не міг спати: у коридорі блатні жорстоко били новачка. У бараку всі закрились ковдрами та робили вигляд, що нічого не чують. Ніхто не хотів втручатись. Вранці жорстоке побиття продовжувалось на плацу біля барака. Усі стали шепотітися, мовляв, що це за “беспредєл”? І ніби вловивши цей настрій, блатні змусили новачка стати на коліна та признатися за що його б’ють. Ставши на коліна, той крізь сльози благав:

– Мужики, простіть! Я прибув з лікарні а сказав, що із ШИЗО. “Пацани” мене переодягнули, нагодували, напоїли. Я обманув вас усіх! Простіть!

А блатні продовжують його лупцювати. Я попросив одного з в’язнів пояснити суть справи. Річ у тім, що у таборі існує такий закон: якщо в’язень за якусь провину потрапляє у штрафний ізолятор, то “сім’я” мусить по закінченні 15 діб зустріти його, тобто накрити для страждальця стіл, переодягнути у все нове. Якщо ж, як у цьому випадку, у чоловіка немає “сім’ї”, то цю роль беруть на себе блатні. Він їх обдурив, але обман розкрився, і тому його безжально били, а потім відправили на “пєтушатню” – до педерастів.

Через день всі знову спостерігали подібний сюжет. Двох в’язнів застукали, як ті крали чужі пайки хліба. Тоді той хліб намазали взуттєвим кремом, густо посипали сіллю, ще й плюнули туди. На груди повісили таблички з написом “шушара”, тобто злодій. Потім водили навкруг барака, підганяючи ногами, і примушували той хліб їсти. Під брязкіт ложок, консервних бляшанок злодіям було влаштовано привселюдне покарання, щоб усі бачили, що красти не можна.

Через два дні знову пригода. Один нахаба у дворі попрохав новачка з числа земляків:

– Візьми у моїй тумбочці пачку сигарет і принеси мені.

Той послухався, а через годину крик, ґвалт:  – Гроші вкрали! “Четвертак” пропав! (25 карбованців)

Усі збіглися на крик. Звинувачують наївного простачка, а він плаче й клянеться, що ніяких грошей в очі не бачив.

Прийшли блатні і стали вести слідство.

Запитують наклепника:

– Учора ти по всьому отряді “пятішку” шукав, а сьогодні в тебе “четвертак” пропав? Де ти взяв гроші?

– Земляк із сусіднього отряду позичив.

– На якому отряді?.. Хто?.. Веди нас до нього!

Привів. Питають земляка:

– Ти позичав цьому чоловікові гроші?

Ті обоє дивляться один одному в очі. Пауза затяглася. Видно, була домовленість, але зараз здали нерви й страх покарання змусив сказати правду.

– Ні! – твердо відповів.

Що почалося! Били, ламали на спині та голові табуретки, обзивали, і  все це привселюдно, щоб усі бачили, що у цьому таборі  дотримуються правил гри. Подібні пригоди, час від часу повторювались. Наука йшла на користь: покарані за мордобій у таборі кулаками не махали, злодії не крали.

                                                                           Виготовлення ширпотребу.

У цехах заводу в’язні підпільно виготовляли ножі, запальнички, мундштуки, персні й в охоронців та вільнонайманих працівників обмінювали на спиртне, продукти, цигарки. (Охоронці та люди з волі погоджувались порушувати закон, тому що на мізерну зарплату не проживеш. “Хазяїн” це розумів і на подібні порушення дивився крізь пальці.) Наприклад, вставити зуб із жовтого металу коштувало 5 крб. Масивний перстень – 5-10 крб.

Продукти у табір завозив віз запряжений кобилою на ім’я Майка. Розповідали як раніше в’язні, ради приколу, нагодували кобилу їжею зі снодійним, а коли та заснула, зняли зліпок зубів. (Наркотики та шприци у таборі не були дефіцитом.) Через декілька днів знову нагодували снодійним і, під час того наркозу, вставили блискучі рондолеві щелепи. “Хазяїн” табору  був шокований, коли побачив як кобила їсть сіно… “золотими” зубами.

Один в’язень знайшов інструмент для виготовлення ширпотребу та й присвоїв. Коли це діло розкрили, то бідолаху довго били і при цьому пояснювали: “Знайшов чуже – поклади на місце, бо це від контролерів заховано, а не від тебе. Не смій обкрадати свого брата зека”. І знову били так, що той просився слізно на вахті, щоб ті перевели в інший загін.

                                                                                        Табірне народовладдя.

Помітив, що порядки у таборі наводять не тільки блатні, – є чимало авторитетних хлопців із числа “мужиків”. Якось серед в’язнів виникло напруження. До мене підійшли й запитали:

– Блатні занадто розперезались. Пора їх поставити на місце. Ти разом з усіма?

– Звичайно! – відповів я. Щоправда, до колотнечі діло не дійшло. Блатні зрозуміли, що їм може добряче  перепасти від мужиків, отож, пообіцяли,  що надалі будуть поводить себе стриманіше.

                                                                                            “Сходняк”.

Слід сказати, що старшина та бригадир, котрі теж були з числа засуджених, горою стояли за інтереси простих в’язнів. Як тільки назрівають непорозуміння, – вони зразу скликають “сходняк”. Це збори без представників адміністрації. Усі 200 в’язнів у вихідний день зібралися у підвалі. Виставили варту. На порядку денному наболілі питання співіснування у таборі. Один зухвалець за дрібницю жорстоко побив іншого в’язня, а за це потрібно відповідати. Логічно, нахаба хитрує, оббілює себе й обливає брудом свою жертву. Але “розборки” ведуть бувалі в бувальцях, яких не проведеш, прикинувшись простачком. Як кажуть, гнилий базар у такій ситуації не проходить. І, бачу, порушникові доводиться визнати свою вину, вибачитись та понести покарання. Переходять до другого питання. Звертаються до залу:

– Дивимось телевізор й насмічуємо. Як будемо прибирати: по черзі чи платитимемо з отоварки добровольцям?

Вирішили платити. Ті, хто не мали зароблених грошей на отоварку згодилися прибирати.

– Ще що заважає нам жити?

– Друга зміна приходить вночі з роботи і дуже шумить.

Вирішили, що всі, хто працює в другу зміну будуть поважати сон колег по бараку.                                                                                                                                   

                                                                     Обстановка у таборі дружня.

Любив спостерігати за поведінкою новачків. Кожен новоприбулий широко розкритими очима спостерігає порядки у таборі. Бачить все оте й робить висновок: слід тримати себе в рамках добропорядності. “Лажа”, “туфта”, різні шахрайства не минають безкарно. Закони у таборі жорстокі, але справедливі: не порушиш правил співіснування – ніхто не зачепить. Забігаючи наперед, скажу: за рік перебування у таборі мене ніхто не вдарив, не надурив, не украв жодної дрібнички. Приємно вражає сама обстановка доброзичливості, взаємовиручки. Бувало, ідеш сам не свій від важких думок та переживань, аж тут зовсім чужі тобі люди кличуть:

– Земляк, ходи до нас на чай!  (Міцний чай, себто чифір, є своєрідним наркотиком: знімає сонливість, втому, збуджує, піднімає настрій.)

– А що, – питаю, – ми хіба земляки?

– Та на одній Землі живемо – значить земляки. Чого сумуєш? П’ять років “наболтали” за “порожняк”?.. Не сумуй. Тут майже всі сидять за нізащо. А строк – оглянутись не встигнеш, як промине…

Після таких слів на душі стає веселіше. Дякуєш Богові, що є ще люди, котрі можуть поспівчувати,  вміють підняти настрій своєму ближньому. Ось і мене пригощають, заспокоюють. І так тепло стає на душі від людської доброти. Іншим разом уже самому хочеться когось підтримати.

Обстановка у таборі дружня. Усі знають, у кого, коли і за яку ціну можна купити наркотики, горілку, чай, сигарети. Якщо кому-небудь украй потрібні гроші, – позичать. Боргові чи іншого виду розписки у таборі писати не прийнято – слово коштує дорого. Якщо ж боржник не віддає в обумовлений час борг, то не прийнято вимагати силою. Звертаються до блатних. Ті боржника відлупцюють, осоромлять та ще й гроші примусять повернути у встановлений ними термін.

Якщо ж виникають труднощі з поверненням боргу, то, як правило, поступають так: боржник запрошує на чай і там ввічливо просить: “У мене несподівано виникли проблеми. Якщо можеш, почекай ще. Якщо ж тобі вкрай потрібні гроші, то я в іншого перепозичу, а тобі віддам як обіцяв”.

                                                                                    “Хірург”.

Декотрі в’язні серед іншого ширпотребу виготовляли та вживляли під шкірку свого дітородного органу “маслини”. Що таке “маслина”? В’язень знаходить на роботі осколок товстого скла й спилює його на наждачному кругові до розміру квасолини, а потім ще довго шліфує спеціальною пастою. Процедуру вживляння виконував Анатолій, котрому хлопці жартома присвоїли “погоняло” “хірург”. У призначений день “хірург” ретельно промивав “операційний стіл”, мив руки, дезінфікував інструменти, демонстративно неспішно одягав білий халат та розкладав бинти, порошок стрептоциду, спиртовий настій йоду. Пацієнти ставали у чергу. Це дійство було дозволено спостерігати усім бажаючим й хлопці не пропускали нагоди розважитись. Запам’ятався здоров’як Миронов. Як тільки тільки підійшла черга знімати штани та класти своє чоловіче достоїнство на стіл під удар “скальпеля”, так йому від передчуття болю стало погано. Щоб не пропустити видовище “операції” одні “доброзичливці” підхопили знепритомнілого під руки, а інші швиденько принесли води та й побризкали на бідолаху. Напівпритомного підвели до столу та підтримували під руки під час “операції”. Пізніше кожен прооперований платив “хірургові” за цю процедуру дві пачки цигарок. Навіщо ж декотрі в’язні так глумляться  над своїм тілом? Пояснювали, що це для того, щоб у майбутньому доставляти більшу насолоду коханкам – “маслина” буде їх в інтимному місці так подразнювати, що ті будуть звиватись, кусатись, дряпати спину, стогнати від насолоди. З огляду на це деякі оригінали не обмежувались однією “маслиною” і завдяки цьому їхній інтимний орган своїм виглядом нагадував качан кукурудзи.

                                                                                          Сімейник.

У той час сталось так, що я подружився з Миколою Щербаковим й ми стали жити сім’єю. Ми не палили, так що отримані з дому та куплені у табірному магазині цигарки використовували як валюту для оплати своїх сімейних потреб. Микола був значно старший отож мав більший життєвий та табірний досвід. Якось він запропонував мені:

– А давай й ми собі “маслини” вставимо.

Я подумав, що він, солідний сивочолий уже чоловік так жартує над безглуздям молодих в’язнів й відповів в тон:

– Якщо ти вставиш, то й я слідом за тобою стану в чергу до “хірурга”.

А Микола… справді, виготовив “маслину” та й уставив! Демонстративно взяв із сімейного бюджету дві пачки цигарок та й відніс “хірургові”. Після того підійшов до мене й заявив:

– Пам’ятаєш свої слова?! А за “базар” відповідаєш? Там ще дві пачки цигарок залишилось, так що готуйся до “операції”. У цеху я бачив чималий шматок склоблока, так що “маслина” із нього вийде, як слива. Так ти її сам виготовиш чи, може, допомогти?…

Оце так потрапив у халепу! Що робити? Став “з’їжджати з базару”, “дурника вмикати”, посилаючись на ті чи інші надумані причини, відтягувати час. Спочатку Микола усіляко іронізував наді мною, а потім серйозно заявив:

– Твоє щастя, що ми сімейники й тому я не винесу цю проблему із сім’ї. Якби ти, не подумавши, кому іншому таке ляпнув, то тебе силою примусили б виконати обіцяне.

А що було б якби Микола оприлюднив нашу домовленість? Що? А хлопці своїми насмішками та підковирками так би дістали, що таки мусив був би стати в чергу до “операційного столу”.

                                                   Пілот червонозоряного винищувача.

Сімейником “хірурга” був колишній військовий льотчик Віктор. Непоганим хлопцем він виявився: мускулисте тіло, інтелект, почуття гумору, доброрзичливість. Якось він мовчки читав листа з дому аж тут вилаявся й гірко звернувся до сусідів: “Мама он повідомляє, що мій товариш із котрим разом вчились в льотному училищі загинув в Афганістані! Як же доля нас розвела: я в тюрму потрапив, а він в Афгані смерть знайшов. Виходить так, що тюрма врятувала мене від гіршого – смерті на безглуздій чужій війні”.

Віктор відбував покарання за квартирні крадіжки. Чомусь у мене склалось враження, що він навмисне “закрився” у в’язницю, щоб уникнути військових дій в Афганістані – не вірилось, що такий розумний, високооплачуваний повітряний ас може спокуситись квартирним дріб’язком. (На жаргоні “закритись” – це навмисне так учинити злочин, щоб бути спійманим й, потрапивши в ув’язнення, пережити небезпечний період.)

Чомусь подумалось тоді: от якби моя дитяча мрія стати військовим льотчиком збулась, то вишколений асами повітряного бою та зомбований політпрацівниками я би сьогодні за штурвалом червонозоряного винищувача геройствував у “гарячих точках” ради перемоги комуністичної ідеї. Пролив би на чужих землях море безневинної крові, заробив прокльони постраждалих, й, скоріше всього, розділив би долю його товариша…

                                                                                                          Общак.      

Раз у місяць, у день отоварки блатні збирають з усіх на “общак”. Це значить: якщо потрапиш у штрафний ізолятор чи в “БУР” (барак посиленого режиму), то тебе будуть “гріти”, тобто засилатимуть сигарети, наркотики, горілку, чай. І всі щось дають: хто гроші, хто продукти чи сигарети.

Було й таке: після відбою вмикають світло у бараку. Заходять авторитети: “Мужики! На “критку” вивозять Вітьку (називають різвище) із 7-го отряду. Допоможіть зібрати “баул” у дорогу. Давайте тільки все “нульове”.

В’язні дістають: хто натільну білизну, хто шкарпетки, інший – костюм бавовняний, ще хтось – взуття. Серед речей, зібраних у баул, можна було побачити навіть предмети гігієни, зошити та конверти – словом, усе чим багаті в’язні табору. На волі я не бачив такої взаємовиручки, як серед злочинців. Проте різні трапляються люди.

Ідеалізувати  місця позбавлення волі не приходиться. Природа людини в ув’язненні не поліпшується. В’язні весь вільний час діляться спогадами, обмінюються кримінальним досвідом, адресами для майбутнього ділового співробітництва, отож табір виховує злочинців. Злий робиться злішим, жорстокий – жорстокішим, добрий – пристосуванцем, циніком.

Один із блатних потрапив у халепу: йому довірили зберігати “план”, призначений для підігріву БУРа та ШИЗО, а він тишком-нишком сам скурив той наркотик. Свої ж поламали на ньому дві табуретки, двічі відливали водою, а в кінці тієї екзекуції дружно помочились на негідника. Це значить, що його опустили до рівня педерастів.

Життя у таборах жорстоке: ще вчора він був блатним, а сьогодні побитий, брудний та обірваний сновигає у пошуках місця у табірній ієрархії.

Пам’ятаю, були складні випадки, коли блатні не знають, як розсудити. Тоді звертаються до “руля табору”. Таким є вибраний в’язнями “злодій в законі” – чоловік, який чимало відсидів й має величезний досвід та авторитет. Його рішення остаточне й оскарженню, не підлягає.

                                                                                    Самогубство.

Трагічна звістка сколихнула весь табір – самогубство. Юнак із сусіднього бараку програв у карти велику суму грошей. Обіцяв віддати, коли батьки приїдуть у призначений час на побачення. Та з волі прийшла сумна новина: батьки потрапили в аварію й мама померла. Значить, побачення не відбудеться, отож, не буде й грошей. А гроші віддавати потрібно – у таборі на сльози та благання уваги не звертають. Закон жорстокий: нема в умовлений термін грошей – розраховуйся по-іншому: підставляй свій зад та рот. Хлопець вночі порізав собі вени. Спав він на другому ярусі “шконки” (ліжка), як кажуть, “на пальмі”. Кров просочилась через товстий матрац та полилась донизу на ковдру нижнього. Той проснувся весь у крові та й здійняв ґвалт. Хлопця швидко віднесли на “больнічку”, але яке там у таборі лікування… Ще дві години бідолаха пожив на цьому світі. Між ганьбою та смертю боржник обрав останнє. Це був той вродливий юнак, котрий у перший день  перебування в таборі так цинічно глумився над Богом та церковною службою.  Боляче стало на душі: ніхто не навчив його страху Божого: ні батьки, ні вчителі, ні я. Відчував свою вину у тому що, побоявшись насмішок, не припинив богохульство, не застеріг його від біди.

Великим гріхом є убити себе й цим, порушивши заповідь “Не убий”, піти нерозкаяним у вічність. Справа в тому, що самогубець лише думає, що убиває себе. Убиває тіло, а душа страждає, тому що забрати її може тільки Бог. Він дає життя й Він же забирає а самовбивця порушує цей закон, тому – самогубство страшний гріх, котрий ні від чого не позбавляє а лише побільшує страждання душі.

                                               Право на отримання довгострокового побачення. 

Ще у перший день свого перебування у таборі довідався, що кожен в’язень раз у півроку має право на довгострокове побачення з рідними. Для цього на цілу добу виділяють кімнату, в якій два ліжка, стіл, в кінці коридору газова плитка – можна приготувати гарячого. Написав заяву й через тиждень знайшов своє прізвище у вивішеному графіку відвідувань. Побачення випадало 9 травня, на другий день Пасхи. Зрадів неймовірно: нарешті наговорюсь досхочу з рідними. Написав листа й став чекати.

                                                     “Он был мне больше чем родня…” (В.Висоцький.)

У таборі часу для роздумів вистачає: на роботі, під час безсонних ночей на нарах чи прогулянок навколо барака все думав про дивний, карколомний поворот долі. А може, хтось мене продав? Хто? Ніхто, крім однодумця Петра, не знав моїх планів. Ніхто. А може, все-таки Петро? Та це припущення розум миттєво відкидав. Це безглуздість, – говорив мені внутрішній голос, і я йому підкорявся. Ні, ні! Ніколи цього не може бути! Він же має вищу освіту, він такий розумний, але нічого не досяг при радянській владі – живе у гуртожитку. Петро ж так хвалив Біблію та Божі заповіді, так уважно слухав мої проповіді! Він їв зі мною з однієї тарілки та спав поряд у ліжку! Як співає Володимир Висоцький: “Он был мне больше чем родня – он ел с ладони у меня!” А як же лаяв оте мерзенне КДБ та всю сатанинську комуністичну владу! Так що – ні, він на це не здатен! Він мій друг і ще й до того  справжній інтелігент!.. У душі я гордився ним: є ж ще у нас люди не затуркані остаточно брехливою пропагандою, люди, спроможні свідомо мислити та протестувати. Я потрапив за грати та його не видав, отож, можливо, він доведе наш задум до кінця… Мені навіть хотілося написати лист на адресу гуртожитку або інституту культури, в якому поплакатись на долю та серед іншого похвалитися тим, що я все-таки не видав його, – свого ліпшого друга. Хотілося, та все якось руки не доходили – постійно відкладав на інший раз.

                                                                               Чорнокнижник.

Цікавих людей у таборі вистачає. Не переставав дивуватися, як же багато хто з людей знають секрети Магії, особливо ритуал продажу своєї душі дияволові. Наслухався доволі всякого. Неймовірно: зовсім не знайомі між собою люди однаково описували ритуали договору із лукавим. Я навмисне упускаю подробиці, але, щоб уявити процес укладання угоди опишу суть. В одному випадкові майбутній слуга нечистого пише власною кров’ю три свої бажання, перев’язує чорною стрічкою й уночі викидає написане на смітник. Якщо ж вранці там того договору немає то це означає, що умови прийняті. З цього моменту характер новоспеченого слуги лукавого міняється й доля повертається у бік виконання замовлених бажань. У іншому випадкові лукавий матеріалізується у вигляді одягненого у чорне по моді ХIХ століття владного пана із тростиною в руці. В цьому випадкові договір скріплюється підписами обох сторін. Диявол зобов’язується надати своєму слузі владу над людьми а взамін вимагає, щоб той використовував ту владу на зло. Чим більше ти глумишся над Божими заповітами, тим більше тому радіє твій покровитель. Чим вище ти будеш підніматись, тим більше людей мусиш принести у жертву: масові репресії, голодомори, концтабори, газові камери, війни, богозневага, брехня і тому подібне. Та ворог Божий є істотою напрочуд лукавою – він дасть тобі бажане, дасть насолодитись вседозволеністю, життям без правил але й із тобою зіграє без правил: використає як презерватив й у момент, коли ти станеш тут йому вже непотрібним, забере до себе у пекло.

Чув від священика таку історію: Два дужих брати займались магічними дійствами. Зупинились в нерішучості в момент коли дійшло до підпису договору власною кров’ю. Аж тут перед ними повстав владний пан в чорному вбранні із тростиною в руці. Заявив: “Вирішуйте швидше: підписуєте чи ні?” Хлопці заціпеніли з переляку. Тоді диявол так їх тією палицею відлупцював, що живого місця не було.

В нашому загоні “шнирем” був Нікітін Сергій, родом зі Львова. Ми довідалися, що він читав Чорну магію й закликали на чай. Попросили розповісти щось цікаве. Попивши міцного чаю, Сергій розповів, що треба зробити, щоб мати здатність красти, не боячись охорони:

– Є один день на рік, коли треба зловити чорного кота без жодної білої плями і, забивши, зварити опівночі. Потім стати перед дзеркалом, кожною кісточкою проводити по зубах й викидати, не оглядаючись, через ліве плече. За спиною в цей час буде творитися щось страшне: диявол буде всіляко спокушувати, щоб ти оглянувся. Оглянешся – помреш або здурієш й довіку будеш одержимий демонами. Там трапиться одна кістка, доторкнувшись якою до зубів, не побачиш свого обличчя в дзеркалі! Ось ця кісточка тобі й потрібна! А все, що залишилось, кидай разом із каструлею через ліве плече – воно тобі вже не знадобиться. Ритуал завершено. Маючи цю кістку, пройдеш непомітно куди завгодно. Чудо станеться не з тобою, а з очима охоронців. Сатана засліпить їм очі, – вони будуть дивитися на тебе впритул і не бачити!

Я спостерігаю за слухачами: одні вірять, інші – ні. Знав із Біблії, що Господь Бог суворо заборонив людям чаклувати, ворожити. Якщо сам Бог застерігає, значить, – це небезпечно, але людина не зважає на перестороги – задля своєї вигоди продає свою душу дияволові! Деякі он ще й хизуються своїми знаннями! Наприкінці Сергій запитав, чи вбивав хто-небудь із нас забави ради пташок, чи мочився хто на вогонь.

– Так, було, – відповідають в’язні.

– Ось ви за це й покарані. Не знаєте ви походження вогню.

– А ти, якщо такий розумний, за що сидиш?

– Я під час чаклунства допустив серйозну помилку от і покараний за це. Але нічого, це мені наука. Вийду – ще не такі діла творити буду.

У цих словах для мене не було нічого диввого. Згадалась несповна розуму сусідка, про котру ходили чутки, що та займалась магічними дійствами й з’їхала з глузду після помилки під час проведення магічних ритуалів. Одні казали, що оглянулась, інші – що відгукнулась на знайомий голос.

Довго роздумував над словами чорнокнижника: “Чудо станеться не з тобою, а з очима охоронців. Сатана засліпить їм очі, – вони будуть дивитися на тебе впритул і не бачити!” й доходив висновку, що… так воно і є! В підтвердження цього висновку пригадалась історія із збірника книг “Житія святих”, котрі брав у священика почитати. Один юнак пожадав благочестиву дівчину та отримав відмову. Тоді присоромлений залицяльник попрохав чарівника, щоб той  помстився. Чарівник силами підвладних демонів вчинив так, що всі, хто дивилися на благочестиву дівчину бачили перед собою… кобилу. Тоді батьки поведи дочку у монастир. Монахи були здивовані, побачивши, що в монастир привели кобилу. Один тільки святий Макарій побачив все як воно є й силою молитов звільнив дівчину та оточуючих від чар. Пояснив, що дияволу так вчинити вдалось тому, що дівчина часто нехтувала таїнствами сповіді та причастя.

Слідом пригадалась історія, котру розповідала моя духовна наставниця – Світлана. Перед віруючим юнаком матеріалізувався диявол й наказав віддати хрестика. Той рішуче відмовився.

– Тоді я тебе покараю, – сказав диявол й розчинився у повітрі.

С того моменту юнак помітив, що люди його обминають, тикають пальцями, дивляться як на щось неймовірне.

Невдовзі поряд загальмувала “Швидка” й санітари схопили юнака, запхали у салон, повезли в психлікарню. Той здивовано: – Що я такого зробив?

Санітари у відповідь докорили: – Ходиш вулицями міста голий!

Я не повірив би в правдивість цієї історії, якби не бачив на власні очі, як під сміх залу загіпнотизовані студенти танцювали під лише ними чуту музику, завзято зривали на сцені неіснуючі квіти, стріляли із уявної зброї у лише їм видимих ворогів, збирали “гроші” – клаптики нарізаного паперу.

                                                                            Побачення з рідними. 

Та ось настав довгоочікуваний день побачення. Рушив у бік кімнат довгострокових побачень та відповідальний офіцер повернув – примусив постригтися під нуль. Було боляче – я, як і усі в’язні, стригся щомісяця отож, ясна річ, патлатим не був. Як же у нас люблять самоутверджуватися принижуючи інших! Постригся. Заходжу. Бачу: приїхали мама та жінка. Привітав їх за пасхальним звичаєм тричі: “Христос Воскрес!” Відповіли тричі: “Воістину Воскрес!” Поцілувались тричі. На столі: освячені напередодні Пасха, просфора, масло, ковбаса, яйця, сир. У глечику стояла освячена на свято Водохреща вода. Сіли за стіл. Випив я свяченої води, став їсти Пасху та свячену їжу.

Мама тим часом розповідає:

– Того вечора, коли тебе посадили в КПЗ, приїхало сім чоловік на чолі з начальником міліції. Пояснили: “Вашого сина затримали – віз крадені тканини з льонокомбінату. Ось ордер на обшук”.

Таке пояснення давало їм право ритись де завгодно – шукати крадені тканини. Поперекидали весь одяг у шафах, рились у тумбочках, ліжках, лазили на горище. Цілу ніч слухали касети, котрі найшли у твоїй кімнаті. Докоряли що перемикач діапазонів радіоприймача зафіксований на коротких хвилях. Дивувались: “Ну що він сам один хотів вдіяти проти всесильної радянської влади?”

На щастя, до батькової кімнати, де твій зошит лежав, не дійшли бо, знайшовши щось у воскотопці, сказали:  “Цього досить. Закінчуємо обшук!”

Забрали три бочки бензину та шість із половиною мішків крупи. Забрали і мене – ночувала в КПЗ але вранці відпустили. Батько тієї ночі поїхав із ними й бачив як там у міліції вони ту крупу та бензин ділили – накинулись як вовки на здобич.

Пізніше приходив твій друг Петро. Приносив Андрійкові цукерки та все бідкався, що ось дожились при радянській владі до того, що вже хороших цукерок дитині немає в продажу. Жалів тебе, співчував. Усе допитувався: “Як це могло статися? Невже ви нічого не помічали? Може, він із ким дружив і той його науськав?.. Як же виручити друга? Може, ви дасте слідчим хабара? Понесіть, може, врятуємо Миколу…”

Батько каже:  – У міліції працює мій друг Павлік. Він допоможе.

На другий день Павліка звільнили. Знову твій друг приходить й ту саму пісню співає.

Батько каже:  – Ну, нічого, там у мене ще один друг є – виручить.

Назвав ім’я . Наступного дня і того звільнили.

Добрий знайомий попередив батька: “Все, що ви з тим чоловіком говорите, – усе воно в міліції на магнітофоні”.

– Та я помічала, що він щось тримає та поправляє за пазухою але чомусь значення цьому не надавала. А біля будинку хтось засідав у кущах – слідкували. Усі друзі, знайомі та односельчани від нас відвернулися. Приходив тільки найкращий батьків друг Андрій. По селу пустили неймовірні чутки, в тому числі й таку, що ти мав радіостанцію – тримав зв’язок із ЦРУ. (В КДБ існував відділ дезінформації – в ЗМІ друкували брехню, через своїх агентів поширювали чутки, котрі знеславлювали непокірних людей) В газетах же нічого про тебе не писали. Приходив Петро ще, та ми не пустили його на поріг. Тоді він до Зіни в магазин став ходити. Прийде і: “Ну як же Миколі допомогти?”

У твоєї двоюрідної сестри, котра живе за стіною, несподівано залицяльник з’явився. Та такий багатий – на таксі приїздить, подарунки дарує. Та як тільки слідство закінчилось, зник так же несподівано, як і з’явився.

Пізніше виявилось, що той твій друг Петро, котрого ти так щедро пригощав та ще й додому продукти давав, має власну квартиру, жінку та дітей. Завідуюча магазину, в котрому батько працює, знає його та сім’ю їхню. Виявилося, що віз ти тоді не спирт, а звичайнісіньку воду. А брат його, Арсен, працює не на спиртозаводі, а теж у міліції.

Якось батько у міськвідділі міліції відкрив не ті двері й побачив у кабінеті за столом Петра. Так той зробив вигляд, що не впізнав батька, – встав і так ввічливо: “Ви кого шукаєте, чоловіче? Може, я чим зможу допомогти?”

Микола Сирнюк, Зінин родич, через друзів, котрі працюють у міліції, хотів заступитись за тебе, але ті йому сказали: “Там така каша заварилась… Не лізь туди, а то ще й тебе посадять”.

Якби ми таке діло знали раніше, то дістали б по блату у знайомих психіатрів таку довідку, що ніякий суд би тебе не засудив. Щоправда, тоді б ти не міг керувати автомобілем, зате не перебував би в ув’язненні. Тебе заарештували, отож дати довідку заднім числом лікарі відмовились, – боялись втратити роботу та мати великі неприємності.

Пішла я до ворожки погадати на тебе. Та відразу сказала: “Йому пороблено. Поїли, поїли вашого сина, а потім таким напоїли, що він дуже блював. Підісланий чоловік довго слідкував за вашим сином, а потім продав і стільки грошей отримав, що йому років на десять вистачить. Та його теж велика бідонька чекає, але він заробив… А синові вашому дадуть п’ять років, але весь термін відбувати не буде”.

– Ось ви знаєте ту Магію, – запитала я, – скажіть, чим саме напоїли мого сина?

– Варять вночі вірьовку, на котрій повісився самовбивця і над цим варивом читають закляття, тобто, закликають сатану на певну людину. Підмішують у спиртне або чай. Усі будуть пити, але зашкодить тільки тому, кому це зроблено. Та людина обов’язково виблює випите, але одна маленька крапелька все ж залишиться і цього цілком досить. З тієї пори та людина буде робити дурниці, котрих не зробить і мала дитина, але їй самій усе буде здаватись дуже розумним. І не злізе  сатана, доки не візьме своє.

– Згадай, сину, – запитала мама, – чи було таке, що вони тебе пригостили, а ти все виблював?.. А я всі церкви об’їздила – подавала в кожній на молебень за твоє здоров’я. В багатьох церквах благають Бога, щоб ти вижив, отож вір:  повернешся живим й раніше ніж присудили.

Випив я свячену воду, з’їв Пасху, просфору, масло, сир, пасхальні яйця-писанки, і не вмить, а повільно в моїй свідомості ніби туман став розсіюватись, полуда, пелена спадати з очей. Я отримав доступ до раніше чародійством заблокованих клітин мозку, котрі відповідають за розум, логічне мислення, пам’ять. Поволі я все пригадав і… заскреготів зубами, завив від безсилої люті! Як же мене провчили! Як же носа втерли! Я пригадав, пригадав усе!

                                                              Безсонні ночі та прогулянки навколо бараку. 

Поволі пригадав все. Перевіряти усіляко мене стали відразу після подачі паперів на туристичну поїздку в Індію. Підсилали різних продажних людей, але жоден із них не досяг конкретного результату, тобто не виявив: збираюся я в Індію ради цікавості чи просити політичного притулку. Тоді “розколоти міцний горішок” підіслали одного з “королівської гвардії” КДБ – чорнокнижника. Прекрасно розумів, що то агент КДБ, але подумати не міг, що там працюють чорнокнижники. Регулярно слухав радіо “Свобода”, але не пам’ятав жодної передачі на цю тему. Ще в шкільні роки серйозно постраждав від чаклунства, друзі пізніше були причаровані дівчатами-чарівницями але припустити не міг, що чаклунством займаються в КДБ!

Під час безсонних ночей та прогулянок навколо бараку поволі все пригадав. Цікаво, що… уже з перших секунд нашого знайомства я вів себе досить дивно. Виникло досі незвичне для мене бажання зіграти з цією сволотою в “котика й мишку”. Незвична цікавість, думки: “Я ж не такий простачок, як ви думаєте… На мені, хлопці, де сядете, там і злізете… Ну чим оригінальним ви, КДБістські покидьки, мене зможете здивувати?” і тому подібні…

Незвичайний азарт охопив мене, непереборне бажання розважитись, провчити, посміятись над цим агентом КДБ. Чомусь я не послав його… куди подалі, не звільнився в той же день. З перших секунд якась невідома сила тягнула мене до нього. Він поїв мене саморобним коньяком із наркотиком, і я… покірно пив! І тоді мій язик розв’язувався, як шнурок – в мозку знімались всі гальма. Я плакався на сатанинський безбожний режим, на свою нездатність щось змінити, на байдужість народу, вивертав душу навиворіт.

Хоч якою сильною була дія наркотику та іншої приворотної гидоти, котрою мене щедро пригощали, та все ж величезним зусиллям волі примушував себе мовчати про найпотаємніші наміри, плани. Петро уважно мене слухав, – боявся пропустити хоч одне слово в рапорті своєму начальству. Комітетники з тих доносів зрозуміли, що я задумав щось грандіозне, жахливе для них і про це мовчу, недоговорюю.

Тоді вони прийняли рішення, розігравши трагікомедію, напоїти мене таким сильним чародійним варивом, щоб я повністю розкрив свої плани.  До найменших дрібниць згадав як це відбувалося.

Кожному з електриків двічі на місяць випадало чергувати у відділі охорони до глибокої ночі. Мені випало чергувати в кінці травня. Петро запропонував: “Давай я почергую з тобою – хочу навчитися ремонтувати сигналізацію, так би мовити, в бойових умовах”. Погодився. Нам виділили пошарпаний мікроавтобус, котрого я раніше у нашому відділі не бачив. За кермом сидів незнайомий водій, поряд – його товариш. Ми з Петром розмістилися у вантажопасажирському салоні. В кожному продмазі, в котрий ми приїздили на виклик, Петро намагався щедро пригостити мене то вином, то пивом. Я не пив – робота вимагає тверезості. Бачив, що він хвилюється, нервує: у нього руки тремтять, очі бігають. Сердився, що він мені зовсім не допомагає а чомусь нервує, переживає, думки зайняті не роботою, а чимось своїм. Розумів: за кермом та поряд не випадкові люди, а спільники й вони підключаться до гри, коли настане відповідний момент.

Мені б утекти й цим припинити гру, але якась сила, цікавість, азарт примушували залишитись, щоб побачити, що ж буде далі, який сюрприз.

Приблизно опівночі був виклик у магазин № 57, що на вулиці Горького. Ми шукали та усували несправність, а тим часом водій із товаришем загравали, залицялись до молодої вродливої продавщиці. Нарешті, несправність усунута. Петро мені довірливо: “Товариш водія закохався у продавщицю. Виявилось, що у неї сьогодні день народження. Час уже пізній. Дівчина просить підвезти її додому в Шпанів. Обіцяє могорич в честь дня народження. А потім ми підвеземо тебе до самої хати”.

Наші погляди зустрілись і висока, кароока з довгим волоссям кольору стиглої пшениці красуня посміхнулася мені. Я сказав: “Поїхали!”

У Шпанові мікроавтобус зупинився біля дерев’яної хатинки, оточеної заростями бузини. В нагороду за те, що підвезли та в честь іменин, дівчина винесла пляшку самогону, стопку, а на закуску маковий рулет домашньої випічки. Усі розсілися в салоні машини.

Вони незграбно жартували та сміялись натягнуто, через силу. Я відчував усю театральність, фальшивість ситуації і тому відмовився  пити першим. Сказав жартома: “Ні, першим не буду, може, ви туди яку отруту всипали… Так що давайте, хлопці, ви.”

Хлопці засміялись та й випили по стопці. Закусують. Жартуючи, налили дівчині, і та спокійно випила та вкусила пирога. Наливають мені стопку тієї мутної сивухи. Нюхнув і скривився від огиди –  бурячанка в далеких селах й то не буває настільки смердючою. Було противно пити, але разом із тим якось незручно перед вродливою дівчиною корчити із себе пана, котрий гидується їхньої мужицької самогонки.

Пересиливши огиду, одним ковтком випив стопку сивухи та вкусив кусок запропонованого пирога з маком.  В цю мить помітив, як усі вони радісно, торжествуюче переглянулись.

Майнула думка: – Чимось підпоїли? Але ж самі пили… Прийняли протиотруту? Але навіщо їм труїти мене?..

Ще на під’їзді до хати відчув, що мене всього вивертає. Удома блював довго й важко. Дійшов висновку: справді, ті покидьки напоїли мене якоюсь гидотою. Проклинав мерзотників останніми словами.

Вранці та вдень страшенно боліла голова, був як побитий. Після чергування той день був вихідним, але в такому стані до роботи я був не здатний.

Під час безсонних ночей та прогулянок навколо бараку пригадав усі подробиці тієї трагікомедії, вловив логіку подій. Поломка в магазині та виклик були не випадковими. Також та красуня-відьма була не продавцем, а співробітницею КДБ. І те сатанинське вариво на той час досвідчений відьмак зварив особисто для мене. Та виникали питання, на котрі не знаходилось відповіді: Чому цю трагікомедію розіграли вночі, а не вдень? Дівчина була знавцем Магії і водночас грала роль приманки. Усе то так, але навіщо було Петру залучати ще двох помічників? Складалось враження, що серед них не він був головним.

І ще: мене вбивало усвідомлення того, що я… порушив своє залізне правило. Справа ось у чому. Ще в дитинстві  запитав бабусю:

– Чому странніки та монашки, котрих ти пригощаєш, моляться  перед тим, як їсти?

– А тому, дитино, щоб Господь освятив їжу й питво. Якщо там і буде отрута, то після молитви вона їм не зашкодить. Ото, дитино, щоб тебе в сумнівній компанії не підпоїли, не отруїли, згадай з вірою й любов’ю Господа, й тобі не зашкодить.

І я так робив завжди. Піднявши келих, завжди згадував уголос Господа Бога, а атеїстичне, безбожне товариство сприймало це як жарт, отож мій авторитет не страждав.

Я так робив завжди, при найменшій підозрі. А чому тоді не зробив? Адже ж ясно усвідомлював театральність, фальшивість ситуації! Єдиний раз у житті у підозрілій ситуації… забув згадати Бога! Чому? Чому? Чому? Тисячі різних думок тоді народжувались у свідомості, але… та єдино правильна думка про Бога не з’явилась! Чому? Чому? Чому?

Після бійки кулаками не махають.

Вовком вив та зубами скреготів від безсилої люті. Але, що вдієш – після бійки кулаками не махають. А що сталось, коли через день  вийшов на роботу? Мислення змінилось тільки стосовно Петра – моя поведінка з ним стала абсурдною, але мені здавалось, що чиню напрочуд логічно, розумно. Ніхто з оточуючих у моїй поведінці не помічав нічого дивного. Усе так, але перелом настав саме тоді – Петро став мені найліпшим другом, спільником. Це почуття можна порівняти з палким, пристрасним коханням.

Одного ранку підходить бригадир, із котрим я товаришував і довірливо каже:

– Навіщо ти дружиш із цим КДБістом? Моя жінка працює в КДБ перекладачкою отож знає цього мерзотника як облупленого!

О, як же не хочеться, щоб це було правдою! Кожна клітинка мозку кричить, протестує:  ні, ні, ні, це не так – він хороший, він справжній інтелігент!

Підійшов до Петра:

– Так ти ж агент КДБ! Жінка нашого бригадира там працює перекладачкою й знає тебе як облупленого!

А Петро:

– Да-а?.. Таке казала?.. І ти віриш?.. Вона мстить мені! Хотіла стати моєю коханкою та я рішуче відмовив, бо свою Ніну люблю.

І я… повірив. Повірив в оту примітивну казочку, заспокоївся та й скоро забув цей епізод.

“За тим же куском тоді в нього ввійшов сатана”.

У християнстві є такий величний обряд – причастя Святих Тайн. Це величне, дуже урочисте священнодійство. Під іконами святих під щиру молитву усієї церкви та хоровий спів священик молиться над вином та хлібом, під час водосвятного молебню у воду занурює Хрест, котрий символізує Сина Божого, розіп’ятого ради спасіння нас, грішних. Усі ми знаємо, що то звичайне вино та білий хліб, але дивовижну силу причастя набуває тільки після таїнства освячення. Приймаючи заряджене Божою енергією вино та хліб, людина причащається Божественного, приймає в себе частинку тіла та крові Господньої, Його силу, любов, енергію.

Це так у церкві. А у них, чорнокнижників із держбезпеки, все було з точністю до навпаки. Опівночі творили відьомський обряд: закликаючи диявола, занурювали у самогон та варили вірьовку, на котрій повісився самовбивця. Також білий маковий рулет випікали із закляттям особисто для мене. І причастили тієї ночі… від тіла та крові диявола!!!  Я довго вовком вив та зубами скреготав, коли пригадував ту ніч.

Що ж сталося зі мною після сатанинського причастя? Раніше я часто щиро молився, до церкви ходив, а тут… А тут поволі ставав байдужим, а потім навіть думки ненависті до Бога та Його заповідей стали часто народжуватись у свідомості. Спочатку до церкви йти та Біблію читати я просто забував, а якщо мама нагадувала, то виявлялось, що той день у мене вже розписаний по хвилинах.

Наступного свята мама знову кликала до церкви. А в мені так лінь, така байдужість та сотні надуманих виправдань, щоб не йти.

Коли ж у вільний час Біблія потрапляла на очі, то знову переконливі думки: навіщо очі псувати? Та я й так усе там знаю майже напам’ять… Коли ж, пересиливши себе, й брав Святу Книгу до рук, то все прочитане здавалось мені не цікавим, скучним і я, позіхаючи, відкладав Біблію геть.

Іноді спалахувала раніше звична думка піти помолитись на своє улюблене місце. Аж тут сильніша думка руйнувала, гасила першу: А яка користь? Тільки гаяти час та повітря язиком молотити…

Давно забуті атеїстичні, богохульні анекдоти безбожної юності напрочуд ясно часто стали спливати в пам’яті. Дійсно, я почав нарікати на Бога! Нарікав так: стільки молився дома, в церкві, на зібраннях, а здоров’я як не було, так і нема… А зір хоч би для сміху на діоптрію поліпшився… Який сенс молитися Богові котрого мабуть немає? Ось комуністи ні в що не вірять і як живуть!..

Поволі байдужість переросла у зневіру, роздратування. З моменту тієї ночі, коли мене комітетники причастили від тіла та крові диявола жодного разу не ходив до церкви. Не хотілося… Більше того, якби батьки захотіли побачити мене в церкві, то їм довелося б тягнути мене силою.

Пригадувався епізод із Євангелії від Святого Івана. Під час Таємної Вечері Ісус передбачив, що один із присутніх продасть Його. Улюблений учень поцікавився: “Хто це, Господи?” Ісус же відповів: “Це той, кому, умочивши, подам Я куска”. І, вмочивши куска, подав синові Симона, – Юді Іскаріотському. (Юда уже був домовився продати вчителя й Ісус зробив так лише для того, щоб прискорити процес.) І далі у тексті дуже цікава фраза: “За тим же куском тоді в нього ввійшов сатана”.  Отож  мій подальший душевний стан після прийняття виготовленого комітетниками сатанинського причастя найкраще можна пояснити вищенаведеною цитатою.

Тоді, аналізуючи свої вчинки, я добре відчував, що зі мною щось не те, і, мотаючись по кімнаті, інтенсивно шукав відповідь, думав, думав, думав. Але… логічна відповідь не народжувалась у моїй свідомості!

А вихід був! На поверхні! Поряд! В моїй кімнаті стояв глечик із свяченою водою, і під час тих роздумів мій погляд щодня сотні разів натикався на нього, але… але жодного разу не народилася думка, бажання ковтнути свяченої води. А ще краще було б піти до церкви та причаститись Святих Христових Тайн. Але де там, якась сила не допускала у свідомість такої логічної, розумної думки – відштовхувала.

Це так, але за тих 5 місяців – від моменту причастя від тіла та крові диявола до ночі арешту було три щирих молитви до Бога, але то було не з доброї волі, а за нашою приказкою “Доки не загримить – мужик не перехреститься”. Загриміло добряче – відразу Бога пригадав. Усе так, але про ті молитви та обставини, котрі їх викликали пізніше.

Одержимі дияволом.

Колись моя духовна наставниця Світлана возила мене в монастир. Там я бачив біснуватих, котрих родичі силою заводили до храму. Під час служби їх тримали під руки, а коли підходив священик із хрестом чи кадилом, то нещасні виривались, верещали, кричали не своїми голосами. При монастирі був гуртожиток, в котрому жили люди, одержимі нечистими духами та їх родичі. Їжу їм приносили із монастирської кухні. Пригадувалась  картина: Мама привезла дорослу дочку. Очі біснуватої світились гнівом, лице було перекошене злобою, язик безперестанно сипав богохульства та лайку на оточуючих. Та все ж мамі вдалося якось трохи заспокоїти дочку. Подає просфору. Та люто вибила її із маминої руки. Тоді, за спиною дочки, мама в миску з гарячим борщем нарізала кусочків просфори та накришила білого хліба. Усе перемішала, утворилась каша. Дочка бурчала, колупаючись у мисці, але з’їла борщ.

– Ось подивіться, люди добрі, – вигукнула мама, – як нечистий не допускає до святого!

На краю порожньої миски лежали всі кусочки просфори! Справа в тому, що монахи випікають все з однієї муки, але над просфорами йде велике священнодійство, – їх освячують. Усі дивувалися: навіть здорова людина не зможе так відділити білий хліб від просфори…

Пригадувались заборонені комуністичною владою книги, котрі Світлана давала почитати. До комуністичного перевороту, при царському режимі так відрізняли справді психічно хворих від тих, на кого було наведено порчу. Хворому дають доволі солоного, а коли захоче пити, підносять на розносі 10 склянок води: 9 свяченої і 1 – звичайної. Психічно хвора людина буде брати склянки підряд й пити, доки не вгамує спрагу, а одержима злими духами безпомилково вибере склянку зі звичайною водою, а до інших не доторкнеться, або, як це частіше буває, люто перекине рознос.

Читав у Євангелії як Ісус Христос виганяв демонів з одержимих людей, але розумом цього не міг зрозуміти. Що за демони? Звідки вони беруться? Яким чином людина стає одержимою? Від отруєної їжі, інфекційним шляхом чи іншим яким чином? Ось життя дало мені відповідь на ці питання – сам після КДБістського причастя від тіла і крові диявола одержимим був. Але описав я не все – був ще один нюанс.

Кожна людина весь час думає. Так і я: їду в автобусі на роботу й дивлюсь у вікно, а розум згадує, що  робив учора, планує що робити сьогодні, а що відкласти на завтра. Під впливом побаченого за вікном у пам’яті спливають епізоди минулого, уривки мелодій, віршів і тому подібне. Це так було раніше. Аж тут помітив дивну закономірність: приїхавши на роботу, робив відкриття, що… по дорозі в автобусі нічого не думав, не планував, пам’ятаю тільки те, що бачили мої очі! Голова була порожньою, без думок!! Розум умикався лише тоді, коли хтось звертався з якимсь запитанням. Те ж саме було, коли сідав за кермо авто.  Їду, як запрограмований робот: на червоне світло світлофора гальмую, на зелене тисну педаль газу. А голова порожня – їду у потрібне місце по програмі. Розум умикався лише тоді, коли потрібно було спілкуватись з людьми або вирішувати якусь проблему. Та я помічав тоді цей феномен, але… після довгих роздумів відповіді так і не знаходилось. Ясно усвідомлював, що зі мною діється щось дивне але розум не видавав розумної програми виходу із того зомбованого стану.

Кожна людина живе турботами, проблемами – не те, що задуматись над вічним, вгору глянути ніколи. Так от виправно-трудовий табір корисний тим, що дає можливість досхочу думати, самі розумієте – часу вистачає. Можна сказати, прогулянки навколо барака дуже стимулюють мозок.

Напружував пам’ять, щоб пригадати тих двох підозрілих людей, котрі були присутніми в залі суду – їхня постава, риси обличчя ще тоді видалися чимось знайомими. Порівнював їх із своїм зрадником й інтуїція підказала відповідь: то були його батьки. Сам він, ясна річ, не міг прийти на суд – мої вже знали хто він є насправді. Раз так, то він своїх батьків прислав. Мудре рішення…

Згадував усе, найменші подробиці та вовком вив, зубами скреготів. Лікті б гриз та не дістанеш.

Табірні будні.

Але повернемося до порядків у таборі. Робота недалеко від бараків, – за стіною. Завод є філіалом полтавського електромеханічного заводу. Це означає що є всі умови та необхідні матеріали для виготовлення ширпотребу, котрий в’язні продають вільнонайманим робітникам та охоронцям. До того ж табір родичі та “подільники” добряче “гріють” грошима, горілкою, продуктами. Отже,Таким чином в багатьох є гроші, щоб купити через вільнонайманих чи охоронів продукти з волі.

Як правило, в їдальні за кожним столом відсутні троє, іноді четверо, отже, їхні порції дістаються всім бажаючим. З кухні кухарі нічого не продають – заборонено. Якщо повар продасть щось із складу, то це значить, що воно не потрапить у котел, відповідно, і в тарілку в’язня. Щось подібне виявлять – самі ж і покарають. З огляду на ці обставини каша завжди жирна та відносно густа. Звичайно, далеко не така жирна та густа, як на волі, але все ж…

Щомісяця отоварка на 9 крб. (7 крб. законних, плюс 2 крб. за виконання плану). Заробляли майже усі, тільки пенсіонери на роботу не ходили та декотрі блатні. Не хочеш працювати – сиди в бараку або прогулюйся навколо. А такі були. Каже: “Маю судову заборгованість. Усе-одно заробіток піде на її погашення. Який сенс виходити на роботу?”

Отримав посилку чи бандероль – усе твоє. Нікому ти не зобов’язаний щось давати, ніхто не буде видурювати чи відбирати силою. Ні бригадир, ні старшина  не прийдуть просити, бо це є ганьба для них. Якщо маєш владу в загоні чи авторитет, то мусиш мати й гроші на горілку, цигарки та все інше а не видурювати у “мужика” кусок сала.

Старшина, бригадир, керівник СПП та їхні приближені у  їдальні харчуються за останнім столом. Вони мають владу, й, відповідно, гроші, отож не голодні. Щоразу пропонують трудягам: “Мужики, тут у нас залишилось. Хто хоче “догнатись?” Охочі з’їсти зайву миску баланди чи каші знаходились завжди. Глузувати над ними було не прийнято – не всі ж мають гроші на купівлю продуктів із волі…

Бувало, хтось із новачків ходить по бараку й просить: “Підгоніть хто пайку хліба”. Це голодний в’язень розраховує, що, можливо, у когось пайка хліба зачерствіла у тумбочці то й просить її йому подарувати. І давали у подяку за порядність – чоловік же не намагається вкрасти, а добром просить.

Коли закінчуються припаси з “отоварки”, то в шлунку смокче, але мусиш терпіти або задовольнятись чорним хлібом. Так чи інакше, але виснажених у таборі не було, на смітнику ніхто не рився.

Підйом о 6:00,  відбій в 22:00. Хочеш – спи, хочеш – цілу ніч прогулюйся навколо барака – ніхто не забороняє. Баня раз у тиждень. Мийся під душем скільки захочеш. А якщо ти такий чистюля, то можеш хоч щодня митись з іншим загоном, – ніхто слова не скаже. Гігієна була такою, що в’язні не знали які ті воші на вигляд. Лаятись непристойно. Хто лайнеться, на того дивляться, як на ідіота. Хтось обов’язково глузливо запитає: “Що, дах з’їжджає?”

Життя тихе, спокійне, клімат теплий, робота близько та в теплі. Не лізь куди не слід, не кради, слідкуй за словами і строк твій швидко пролетить.

У наших таборах відбувають покару бідняки.

Помітив закономірність: у таборі в основному перебувають покарання незаможні люди. Чому? Учинив чоловік злочин й на нього завели справу. Як правило, в цей час батьки та родичі підкуповують чи залякують потерпілих, свідків, задобрюють правосуддя грошима та тиснуть на нього через впливових посадовців. Гроші та зв’язки у владних структурах роблять свою справу – правопорушник відбувається легким переляком або в гіршому випадку найменшим терміном ув’язнення. Маючи гроші, в таборі теж не бідує, і часто, відбувши третину терміну, іде на “будови народного господарства” (“хімію”) або, відбувши половину, за “зразкову поведінку” звільняється достроково. Діти же простих смертних отримують терміни часто “на повну котушку” і “мотають строк” “від дзвінка до дзвінка”.

Особливо жаль було засуджених по статті 214 КК УРСР – “трубольотів”. Карколомний поворот долі й людина опиняється без житла. Без прописки не беруть на роботу, без роботи не прописують.  Безпритульні теплу пору року ще так-сяк перебивались а взимку шукали тепла у тепломагістралях. Оскільки при соціалізмі “хто не працює той не їсть”, таких заарештовували й позбавляли волі за “паразитичний спосіб існування”. В’язні жартували: “Жив на вулиці Любая 8. Прийшов додому. Обігрівся, поїв, задрімав. Крізь сон почув стукіт. Відкрив люк, а там… мєнт! І ось я тут”.

Не можемо не порушувати закон.

Прибув у табір й застав напівпорожні бараки – багатьох звільнили по амністії приуроченій 60 річниці утворення СРСР. Та уже через два місяці вільні місця були заповнені новоприбулими в’язнями, а через три на “шконки” начепили третій поверх – не може наш народ не порушувати закон.

Ой, щось то воно буде…

А з іншого боку, навіть самі в’язні відкрито обурювались: “Серед білого дня люди у цивільному зупиняють перехожих, із магазинних черг висмикують й, показавши посвідчення КДБ, цікавляться: “Чому це Ви в робочий час не на роботі?” У кінотеатрах припиняють показ кінофільму й за тією ж схемою перевіряють глядачів. Комуністи, закручуючи гайки, поступають нерозумно – на волі працювати нікому, а вони доведених до відчаю людей відправляють в ув’язнення навіть за дрібні правопорушення. Розумна влада повинна завойовувати авторитет, добиватись, щоб народ її любив, а не боявся”. Шепотілися то тут, то там: “Народ на волі озлоблений. Не до добра призведе така політика партії. Ой, щось то воно буде…”

Відчуття внутрішньої свободи.

Це звучить парадоксально, але ув’язнення дарує відчуття внутрішньої свободи. На волі прикидаєшся, вдаєш, що віриш партійним ідеологам, боїшся сказати зайве слово про правлячий режим. За декілька антирадянських анекдотів засуджували на три роки, за необережне слово могли добряче відлупцювати в КДБ. У ті часи був популярним анекдот: На адресу КДБ прийшов лист: “Мене не цікавить ні наша зовнішня політика, ні внутрішня. Мене цікавить лише куди поділись оселедці по 1 крб.  20 коп.?” І підпис: “Вася”.  Через декілька днів надійшов другий лист: “Мене не цікавить ні наша зовнішня політика, ні внутрішня. Мене цікавить лише куди поділись пижикові шапки?” Підпис: “Вася”.  Невдовзі  надійшов третій лист, у котрому вже іншим почерком було: “Мене не цікавить ні наша зовнішня політика, ні внутрішня. Мене цікавить лише куди подівся Вася?” І підпис: “жінка Васі.”

Як там шкіри вичиняють.

Знайомий розповідав анекдотичну історію, котра трапилась з його колегою по роботі: Несе старенький дідусь пакунок. Запитує одного з хлопців, котрі працювали неподалік: “Синку, де тут шкіри вичиняють?” А той любитель жартів та приколів показав на будинок КДБ. Очевидно, там діда попросили показати того, хто його відправив до них. Дід показав. Любителя розіграшів забрали й тримали три доби. Раніше був такий жартівник, а тут мовчить ніби води в рот набрав. Хлопці всіляко допитувались, як там шкіри вичиняють. Не сказав.

Поводив себе розкуто.

На волі боїшся неволі. А тут чого боятися? І так уже в ув’язненні, куди вже далі?.. От і поводив себе розкуто – говорив усе, що думав.

Несподівано мене перевели на 11 загін. (У виправно-трудових таборах місце проживання та роботи вибирає адміністрація й із нею не посперечаєшся – поступила команда, отож згортай матрац з подушкою, ковдрою та простирадлами й переселяйся.) Моїм сімейником на новому місці став Анатолій Трофімов. (Він часто заходив до нас із Миколою в гості й ми подружились, отож рішення об’єднатись у сім’ю було цілком логічним.)

Там став приглядатись до людей, знайомитись із новим товариством. Звернув увагу на юнака з числа “пацанів”, котрого усі називали Гітлером. Зацікавився. Став розпитувати. Виявилося, що цей юнак із організації фашистів про котру тоді ходило доволі чуток. Під впливом популярного телесеріалу “Сімнадцять миттєвостей весни” діти партійних працівників розваги ради стали створювати групи, котрі копіювали ідеологію, форму одягу та стиль поведінки нацистів. Це була своєрідна гра, спосіб самовираження, протест проти брехні, казенщини, сірості. Ходили чутки, що були випадки вбивства ними комуністів і, що на суді, перш ніж відповісти на те чи інше питання, ті звертались до свого ватажка: “Чи дозволяєте відповісти, мій фюрер?” Наш же “фашист”, як виявилось, отримав рік ув’язнення за те, що разом зі своїми спільниками будив спляче місто вигуками “Хайль Гітлер!” Очевидно високопоставлені батьки добряче “підмазали” кого слід, тому що за подібне правопорушення юнак отримав лише дитячий термін – рік ув’язнення. (На рік тоді засуджували лише злісних безробітних за “паразитичний спосіб існування”.)

За “базар” потрібно відповідати.

Втрапив і я у “халепу”.  Сталось ось що. Анатолій працював у ремонтній  бригаді, котра харчувалась “у розході” тобто, окремо. Каже мені ввечері: “У їдальню не піду, – шлунок болить, а з бригадиром я домовився. Іди з моєю бригадою, сідай на моє місце та й їж мою кашу”.

Пішов із ними, сів за стіл. Бригада вечеряла останньою, так що повари вишкрібали залишки – миски були переповненні густою кашею. Дістав ложку. Аж тут чую:

– А ти, хто такий?! – запитує здоровань із їхньої бригади.

Відповідаю:  – Я замість Трофімова – сімейника  свого. Ось бригадир у курсі справи.

А той:  – Іди на х..  звідси!!

Удруге пояснив. А той нахаба ще раз послав мене туди само. Я встав та й пішов. Тільки не за адресою а в барак.

Анатолій до мене: – Чому так швидко повернувся?

– Та, – кажу, – послали на х…

Той аж підскочив: – Що?! Що?! Так, справді, було?!

Пішов та й розповів блатним.  Закликають у “каптьорку” нас, двох свідків, бригадира та того нахабу. Розпитали свідків. Ті все розповіли.

Запитують бригадира: – Ти був у курсі справи, що замість Трофімова йде цей чоловік?

– Так. Мене Трофімов попросив  і я погодився.

Блатний запитує своїх: – Ну, що, пацани, як розсудимо?

Обізвався один: – А, що, на інших отрядах так роблять, –  нормальне явище.

Тепер до здорованя: – Ти знаєш, що за “базар” потрібно відповідати?

Той опустив очі.

– Він, що, твою порцію хотів з’їсти? Чого розпосилався? Яке маєш право? Знаєш, що за слова потрібно відповідати?

Той мовчить.

До мене: – Бий його!

Я розгубився.

– Не вдариш його – ми вдаримо тебе!

Що робити ? Я вдарив того здорованя відкритою долонею по обличчю.

Блатні засміялись: – А тепер іди. Ми самі з ним розберемось.

Анатолій пояснив: – Так б’ють підарастів. Йому було б краще, щоб ти вдарив його кулаком.

Не знаю, скільки та як його били, але наступного дня у вузькому коридорі той здоровань запопадливо прилип до стіни, щоб пропустити мене. Ось так у таборі вчать відповідати за слова.

Викликання злого духа.

Знайшовся впливовий земляк – Грищенко Микола. Був він старшиною сусіднього загону. Став запрошувати до себе в гості. Знайомств я на новому місці ще не завів, так що його запрошення були мені хоч якоюсь розвагою.

Я знав, що в кожному загоні є люди  “шістки”, котрі працюють “на кума”, тобто адміністрацію табору. Знав, що на теплі місця випадкових людей не призначають. Та набридло боятися. Ну, що різноманітні пристосуванці про мене напишуть нового? Ось я сам про себе стільки не знаю, скільки чорнокнижник Петро довідався – там дисертація буде.

В “каптьорці” Микола зі своїм колегою завгоспом пригощали мене жареною картоплею, чаєм, цукерками. За грою в шахи розповідали антирадянські анекдоти, вели розмови про важке життя народу. Ми поводили себе розкуто й при цьому прекрасно усвідомлювали що щира правда є… антирадянською пропагандою.

Хлопці знали секрети Магії і розповідали багато чого цікавого. Якось запропонували: “Давай викличемо злого духа та запитаємо  скільки ще нам сидіти в цьому таборі”.

Швидко засунули ножиці в книжку та перемотали чорними нитками. Розмістили книжку паралельно грані стола і, підтримуючи вказівними пальцями ножиці за ручки, урочисто почали викликати злого духа. Микола запитує:  – Скільки мені ще сидіти в цьому таборі?

– 2 роки?..

– 1 рік?..

– 6 місяців?..

– 3 місяці?..

– 1 місяць?…    Книга, ніби злегка, повернулась.

– 1 тиждень?…   Книга повернулась! Це так! Я бачив!

Запитував про долю свого колеги – завгоспа. Відповідь була така ж сама. В цю мить закралась підозра, що мене розігрують. Миколі було сидіти ще два роки, завгоспові – півтора. За тиждень переведуть обох на “хімію” чи відпустять зовсім? З якого-то дива? Королівська амністія буде? А може, Третя світова війна? Та бути такого не може!

Помітивши мою скептичну посмішку, пропонують підставити палець. З Біблії я знав, що викликати злого духа та духи померлих – великий гріх. Якби відповідь була б хоча “1 рік” то я би повірив, що то справді, відповідає злий дух й не погодився б…

Підставив палець. Микола запитує про мою долю. Усе повторилось так само. При слові “місяць” я відчув, що якась невидима сила повертає книгу.

– Один тиждень?

Книга повернулась досить зримо. Так, я ясно відчув це!.. І що, мене антирадянщика, теж через тиждень відпустять? Абсурд якийсь… Але ж я ясно відчув, як якась невідома, невидима сила розвертала книгу! Жахнувся від здогадки: Невже я справді прийняв участь у чорнокнижному ритуалі й просив відповіді у Божого ворога – диявола?!

Бунт.

Минув тиждень. Ще день. Два. Три. Я вже й забув про те.

Ідемо у їдальню. Чуємо на нашу адресу крики, погрози, свист. Що сталося?.. Виявляється: половина табору, доведена до відчаю нестерпними умовами, збунтувалася. Позачинялись у бараках. Не йдуть їсти та працювати. Вивісили плакат: “Вимагаємо прокурора республіки!” І справді: раніше годували набагато краще, а на дрібні порушення не звертали уваги.  Останнім же часом у їдальні майже одна вода, а за найменше порушення – у штрафний ізолятор.

Невдоволення назрівало давно. Адміністрація сама дала привід для спалаху гніву. Одного з блатних навмисне закрили в ШИЗО до камери підарастів. Це означає, що він від них “законтачиться”, отож, його пізніше свої будуть вимушені “опустити”. Там, зрозумівши, що його чекає після звільнення, бідолаха порізав собі вени. Про це довідався увесь табір і терпець увірвався. “Хазяїн” ходив, умовляв припинити бунт та в’язні не погоджувались – вимагали прокурора республіки. Над табором низько кружляли гелікоптери – страх наганяли. (Якщо на волі невдоволені працівники не виходять на роботу, то це страйк, якщо ж в ув’язнені, то це вже бунт.) На третій день (11 квітня 1984 року) табір атакували солдати внутрішніх військ та курсанти школи міліції. Вривались в бараки та й били всіх гумовими кийками та ногами. Хватали тих, на кого вказував “отряднік” (офіцер відповідальний за загін), а також тих, хто чимось не сподобався й закидали у “воронки”. (Той із донесень інформаторів знав вчинки та слова кожного.)

“Бунтарів” виявилось біля трьох сотень. Несподівано прийшли по мене. (Несподівано, тому що наш загін не бунтував). Відвели на “вахту” й там стали ретельно обшукувати. Яким же злорадством спалахнули очі курсанта, коли таки знайшов хрестика і з якою ж огидою пожбурив його в купу сміття. Я дивувався: як же комуністи дресирують нашу молодь і як же легко ми їм піддаємось… Запхнули у переповнений “автозак”.

Полтавська пересильна камера.

На  полтавській тюрмі всіх нас добірною лайкою та носками чобіт ганяли по коридорах. У камері, в котру мене чоботами заштовхали, було двоє в’язнів. Вони розважались тим, що примушували  мене  щодня п’ять, або навіть шість разів мити, прибирати “хату”. Знущались коли знаходили незначний брак. Це так хлопці мене “пресували” й при цьому сміялися: “Терпи, бунтар, – отаманом будеш!”.

Одного дня в камеру кинули підписаний на моє ім’я “майдан”. В тій торбі було все нове та мого розміру: черевики, костюм х/б, натільна білизна, п’ять пар шкарпеток, зошит, ручка, конверти, мило, зубна  щітка. Зрозумів: це хлопці зібрали мені все необхідне в дорогу. Тепло стало на душі від такої зеківської солідарності, людської доброти.

Вербовка. “Якщо ми станемо друзями…”

Минув тиждень. Приводять мене в слідчу камеру. Там знаходились двоє у цивільному. Один із них показав посвідчення. Я запам’ятав: “Співробітник полтавського КДБ капітан Жежелов”. Напарник капітана філософськи сказав: “Саме таким тебе ми собі і уявляли”.

Переказали мені всі ті анекдоти, котрі я “травив” у таборі. В них також був детальний опис моїх розмов із старшиною та завгоспом сусіднього загону. Виявляється, оті знавці Магії і водночас “кумовки” описували мої розмови, і, отримавши нагороду, мене тим чаєм та цукерками щедро пригощали, щоб ще чогось довідатись й нову нагороду отримати. Ясна річ: у таборі їх теж не залишать, щоб не “спалити” агентів, отож злий дух усім нам дав вірну відповідь.

Комітетники дивились на мене з цікавістю, ніби на якого інопланетянина. І, щоб добити морально, показали… отой самий і вже проявлений мій лист адресований ЦРУ! Усе похололо всередині. Подумалося: – Тепер, справді, вік волі не бачити. Але, – ні. Вмить на столі з’явилися бутерброди із маслом та ковбасою, булочки із сиром. Припрошували лагідно:

– Це – тобі… Їж, не соромся… Знаємо ми, як тут годують…

Я зніяковів і тихо запитав: – А чому така честь?

Пояснюють: – Якщо ми станемо друзями, то щодня будеш так харчуватися, а найголовніше: додому звільнишся раніше.

Я рішуче сказав: – Ні!

А один із них: – Ну, що ж, ти дуже пожалкуєш, що відмовився!

І я помітив, як злі вогники спалахнули в їхніх очах. Відпустили. Не спиться. Думаю: яку помсту, підлість готують мені комітетники?

“Столипінський” вагон.

Минуло чотири дні. Викликають на етап. Мене та ще шестеро блатних етапували  у в’язницю міста Харків. Через тиждень етапують залізницею кудись у Росію. Хороший конвоїр попався в “столипінському” вагоні – кожному зачитав місце призначення. Кому куди, а мені: Бурятська АРСР, селище Видрино. Почувся голос бувалого в’язня:

– Ось кому, справді, не пощастило. Зона на виживання. Спецлютий режим. Кулак гуляє.

Я здивувався: – Як так? Хто має право безпричинно вдарити в’язня?

Той кисло посміхнувся: – Приїдеш – побачиш…

Як же я помилився! Я вів себе вільно, розкуто, бо думав: Так уже ж сиджу – куди вже далі?  Виявляється, далі є куди – страшніше табору може бути… інший табір!

Вагон столипінський переповнений. Тіснота – ми перебуваємо в купе як оселедці в бочці. Душно – вікно ледь прочинене, отож видно лише верхівки дерев. Добовий раціон в’язня в столипінському вагоні стандартний: буханка чорного хліба та кульок тюльки. Іноді замість тюльки видають дешеві рибні консерви. Зазвичай кільки в томаті. Вивід в туалет два рази на добу. Кому не терпиться зайвий раз справити природні потреби, той благає конвоїра але, як правило, той відповідає казенно: “Не положено!” В’язні над невдахою глузують до тих пір доки більшості із них терпіти стає несила. Тоді беруть чобіт найменш авторитетного в’язня й справляють природні потреби туди. (Іншого виходу в подібних ситуаціях немає.) Той пізніше під час “оправки” виливає вміст чобота в унітаз столипінського вагону. Буде він пізніше те взуття одягати чи ні, то вже його проблеми…

Наші блатні подружилися з чужими і про щось там, на верхній полиці  домовляються. Один із чужих зібрав гроші, щоб у знайомого конвоїра купити сигарет та чаю. Потяг зупинився. Приходить конвой і… виводить того, що з грошима. Хитрун засміявся й зробив колегам рукою “па-па”.

Що тут почалось! Добірна лайка мало не переросла у бійку. Стали виясняти: хто поручився за ту сволоту, хто скільки давав та хто винен… У в’язнів відносно грошей закони жорстокі: нема чим розрахуватися, то… самі уже знаєте що… Нарешті, трохи заспокоїлися, але помітив, що вони чомусь стараються завести зі мною розмову і при цьому заглядають у рот – рахують мої золоті зуби. У свідомості  виникло недобре передчуття.

Один із конвоїрів відверто насолоджувався владою над беззахисними в’язнями. (Як же ми любимо владу! Хоч якусь, хоч над кимсь…) Сам він був родом із Рівного. Не став заводити з ним розмову – не хотілося, щоб присутні докоряли цинічним земляком…

Свердловськ. Пересильна камера 174. (8 – 20 травня 1984р.)

Прибули у Свердловськ. Як прийнято, новоприбулих повели митись. Під душем мені стало погано. Знову з’явилось передчуття біди…

Усіх нас закинули у транзитну камеру. Камера переповнена. Душно. Сморід. А накурено так, що хоч сокиру вішай, все в тумані. Звідусіль чути добірну лайку, в котрій навіть Бога та Богородицю  згадують, крики, погрози, звуки ударів, зойки, істеричний сміх. Це блатні нагнітають терор, щоб психічно приголомшити новачків. Як то кажуть: “Бий своїх, щоб чужі боялись”. Посеред камери, на матраці, сидить пахан, поряд – братва. Новачки підходять по черзі. Далі так:

– Ты кто? За что? Какой срок? Куда идешь этапом? Вытряхивай баул! Значит так: это – мне!, это – ему!, (кидає одному із своїх), это – нам!, это – им!, (при цих словах кидає підарастам),  остальное – тебе!.. Да в рот таво мента в….ь! Да вы чё, мужики, может думаете, себе берём?! Да вы чё, в натуре!?.. Полосатых греем! Люди ведь на крытку идут!..

Підійшла моя черга. Відповів на запитання. Пахан взяв баул та й витрусив собі під ноги:

– О, хохляцкий хлеб!

Буханку поклав на стіл, а куски великодушно залишив мені. Забрав із тієї торби все, що сподобалося. Помітив на мені гарну чорну сорочку. Ткнув пальцем:  – А чё, – подгони!..

Я зняв і віддав. (попробуй не дай) Пахан кинув її через плече і наказав:  – Постирать!

Невдовзі ця, вже не моя сорочка, сушилася на мотузку.

В цей час один із наших блатних висловив обурення порядками в камері. Ніби яка пружина підкинула пахана, а за ним вся його шобла позривалась з місць. Лице спалахнуло гнівом:

– Чё, чё, ты, пидар, базаришь?!.

Але в цю мить сміливця кореш виручив. Каже пахану примирливим тоном:

– Да у него же крыша поехала, разве не видно?.. Вот и не отвечает за базар!.. Ну какой спрос с сумасшедшего?.. Опекаем беднягу всю дорогу…

Пахан пильно поглянув на бідолаху оцінюючим поглядом й подобрішав:

– Да-а-а?!.. Ну тогда, ладно, пусть живет!..

Так надалі увесь час перебування в камері той юнак, як тільки міг, грав роль хворого на голову: сидів втупившись в одну точку та слини розпускав. “Кенты” годували його з ложки, отож, у всіх подальших подіях він участі не приймав. А той блатний розумно поступив коли “відмазав” “кента”. Підтримати сміливця й цим підняти бунт проти камерної братви у них би не вистачило сили, та й серед присутніх прихильників би не знайшлось – у камері кожен сам за себе. Програти ж означало опинитись на самому дні – блатні опустили б сміливців до рівня підарастів. Та й у разі перемоги для основної маси полегшення би не настало – одні “беспредєльщики” замінились би іншими…

В коридорі загриміли миски – “баландьори” вечерю роздають. Один в’язень зішкріб зі “шльонки” всю ту порцію перлової каші й показує присутнім:

– Мужики, посмотрите как нас кормят!

Уся вечеря помістилась в ложці. Щоправда, каша дуже густа і ложка з верхом, але ж ложка! (Ложки в тюрмах з обламаними ручками – щоб в’язні їх у бійках не використовували в якості ножів.)

Знайшлися земляки. Поділився залишками хліба. Пояснюють:

– Тут сплять на боку, і то по черзі.

Звільнили місце. Тільки-но задрімав, будить один:

– Іди потасуйся, – моя черга спати.

94 в’язні зібрані в камері розмірами середньої величини кімнати. На верхніх суцільних нарах, біля вікна, розмістились блатні – там повітря більше. На суцільному нижньому ярусі та під нарами, – “мужики”. Під нарами, біля “толчка” – “підарасти”. Матраців немає – хто що має на тому й спить.

Цілу ніч наші блатні шушукались з камерними. Відчув на собі їхні погляди й зрозумів: біда мені буде. Не спав, а молився і в молитві щиро дякував Всевишньому за все бо добре пам’ятав золоту істину: “Ніколи, ніколи, щоб не сталось, не нарікай на Бога”.

Вийшов уночі по нужді. Бачу: стоїть здоровий, як бик, блатний на “клікуху” “Гулівер”, а перед ним на колінах – педераст на “клікуху” “Архітектор”, і… смокче у того здорованя член. Похитуються в такт. А “Гулівер” аж зажмурився від задоволення…

Цілу ніч страшна лайка, в котрій часто згадують Бога та Богородицю! Крики, звуки ударів, зойки, благання пощади, істеричний сміх. Це блатні побоями примушують підарастів  задовольняти їхні сексуальні забаганки.

Усі переконались: у камері твориться беспредел. А що основна маса? Їх же в десяток разів більше! А кожен тремтить за свою шкуру! Тільки писнеш, – “опустять”. Сам нічого не зробиш, а почнеш збирати спільників – швидко нарвешся на гнилу душу і той тебе з радістю продасть й цим заслужить у блатних місце біля вікна та їхнє заступництво. Ось “Архітектор” рипнувся й поплатився. Ті, що мовчали, – вижили. Чомусь подумалося: Ось так жменька комуністів із КДБістами утримують у покорі цілу імперію. Мерзотників мало, але вони згуртовані – їх об’єднує жадоба влади, солодкого життя. Простих смертних у сотні разів більше, але кожен із них сам за себе. Ось я рипнувся і, в результаті, потрапив на дно, а той, хто продав мене, піднявся вгору. Радіє: пощастило знайти дурника.

“Елоі, Елоі, лама савахтані?” (Боже мій, Боже мій, нащо мене Ти покинув?)

Вранці підйом. Контролери вигнали всіх у коридор, перерахували та й зникли до часу вечірньої перевірки.

Пахан звертається до всіх:

– А чё, мужики, “хату” мыть то будем?!.. А?!.. Ну, кто сегодня дежурить будет?!.. Ну, – смелее!..

Усі мовчать. Справа в тому, що камеру прибирають підарасти, а це означає: хто візьме в руки їхній інструмент – “законтачиться” і, відповідно, потрапить у їхню компанію. Усі мовчать – кожен тремтить сам за себе.

– Нет добровольцев?!..  Тогда я сам выберу!..

Ткнув на мене пальцем:  – Ты будешь мыть!..

Я стою.

– Дайте ему веник и швабру!.. Бери!..

Я стою.

– Работал в стройбригаде, себе и нам тюрьму строил, а “хату” мыть, чтоб всем нам чисто было, не хочешь?!.. Бери!.. Бери, с-сука!!..

Один із блатних, підкравшись ззаду, спритно закинув на шию петлю. Затягнув й міцно тримає. Інші похапали з кучі чоботи та стали мене щосили бити. Особливо старались блатні з нашого табору щоб показати які вони круті. Били, доки не потомилися.

– Хватит! – крикнув пахан…  Подать ему веник и швабру!… Бери!.. Бери, с-сука!!.. Ну!!..

Настала мертва тиша – усі, затамувавши подих, спостерігають це видовище.

Аж тут чую шепіт “Архітектора”:

– Не бери…

Відчуваю, як він корпусом відштовхує мене…

Знову посипались удари. Били, хто чим: чоботами, кулаками, ногами. Вибили щелепу. Загнали під нари  у проміжок між мужиками та підарастами. Лежу.

Заглядає Гулівер:

– Говорят, у тебя зубы золотые… Засвети… А, чё – снимай. Снимай, а то с челюстями выносить будем, а после ещё и отпидарасим.

Зрозумів: не жартують, але зуби знімати не поспішав – тягнув час. А ось, – думаю, – на етап висмикнуть…

Заглядає знову:

– Ну, чё!?

– Та не знімаються… – кажу.

– Ну, смотри сам!.. –  і пішов.

Після вечірньої перевірки пахан оголошує:

– Мужики! Чё делать то будем?! В стойбригаде себе и нам тюрьму строил, а “хату” убирать ему, видите ли, западло!..  Может выберем кого-нибудь другого хату убирать?!.. А?!.. Как думаете?!..

Запанувала мертва тиша – кожен боїться сказати слово проти. Та ще, крім того, логіка така:  Якщо не виберуть його, то можуть вибрати мене. То хай вже краще кандидатом у підарасти буде він…

– А мы сделаем по справедливости, чтоб вы не думали, что это беспредел! Загоним “полосатым” “маляву”! Как они рассудят, так и будет!

Що вони писали – ніхто не бачив. Через годину “баландёры” принесли відповідь. Витягують мене на середину “хати”. Затулив пальцями те, що написано зверху та те, що внизу.

– Читай громко, чтоб все слышали!..

Я кажу:  – Покажи всю “маляву”!..

– Ах ты, с-сука!!  –  і градом посипались удари.

– Читай!!  Читай тебе говорят!!..

Читаю: ” …жестоко избить и загнать на парашу…”

– Все слышали?! “Полосатые” присудили его избить! Зону строить ему, видите ли не западло, а камеру убирать  – западло! Ну, чё, мужики, – правильно?!.. Чё молчите?!.. А?!..

Почулися голоси:

– Правильно! Так ему и нада!

Я кричу:

– Мужики! Меня убивают за мои золотые зу!…

Не встиг договорити останнє слово, тому що в цю мить відчув найсильніший удар по нирках – мені забило подих, зігнуло від болю. Краще б я цього не говорив, бо це їх страшенно розлютило. Били вже скільки хотіли. Знову загнали під нари.

Заглядає Гулівер:

– Теперь то понял? Да? На, возьми ступинатор, снимай зубы. И не тяни время, а то хуже будет!  (ступінатор – металічна пластина у взутті.)

Цілу ніч молився та, плачучи, знімав усі свої дев’ять золотих зубів та коронок. При цьому один зуб зламався. Гулівер часто навідувався, – цікавився  як ідуть справи.

Вранці, переконавшись, що в роті золотих зубів більше немає, подобрішав. Лагідно так, запопадливо запитує:

– Голова не болит?..

Пропонує: – Возьми таблетку… Может, нужно чего, – говори…

Блатні розрахувались між собою моїми зубами й більше не били, але прати їхній одяг та мити “шльонки” все ж примушували. Земляки мене назад до себе не прийняли – шарахались, як від прокаженого – повірили в отой фарс, котрий розіграли блатні й боялись замазатись дружбою зі мною.

Один із наших блатних заглянув:

– Ты почему такой тупорогий? Ты же видел, какая у нас вышла непонятка из-за денег… Кому и что ты хотел здесь доказать?.. Умный бы сам сразу зубы снял и отдал. И был бы цел и невредим… Эх, ты…

Тим часом у камеру закинули новий етап. З ними поступили так само, як і з нами. Уночі одного новачка жорстоко побили й він “виломився” із камери. (Вийшов на прогулянку, а назад зайти категорично відмовився.) “Заложив” усіх тюремній адміністрації.

Запахло смаленим. Блатні захвилювалися. Шепочуться та все на мене поглядають. Викликають всіх у “оперчасть”. В коридорі до мене підійшов Гулівер і, поклавши руку на плече запопадливо цікавиться: “Николай, может тебя здесь кто притесняет? Так ты скажи… Мы быстро голову отвинтим, ты же нас знаешь…”

І дружнім тоном: “Ты уж на нас не сердись – сам виноват. Пойми: это Сибирь. Здесь бы на каждой тюрьме тебя убивали за золото во рту. Тебе надо было сразу самому подойти к нам и отдать зубы. А мы бы тебя к себе притянули, поддержали, чаем напоили… Ты уж, браток, нас не выдавай. Ладно?.. А мы, по этапу пустим молву, чтоб тебя никто не трогал… Ну, ладно?  А, Николай?”  І лагідно заглядає в очі…

Що робити? “Заложити” їх? Так залишать же у тюрмі для слідства, а по етапу поперед мене піде недобра слава. Іти етапом ще ой як далеко, сидіти в ув’язненні ще ой як довго. Розділити долю “Архітектора”?

– Ладно… – буркнув я.

Викликають усіх по черзі до “опера”. Там розмова коротка:

– Почему такой побитый?!.. Что – упал?!.. Почему же такой неуклюжий?!.. На администрацию жалобы есть?!.. Этапом следовать можешь? Следующий, заходи!..

Йому головне, щоб на нього скарг не було, а там хай хоч повбивають один одного.

А того новачка, котрий “виломився” із “хати” справді, шкода. Інформація поширюється швидко. Прийде він етапом у наступну тюрму, а там його вже чекають: “Тебе відпідарастити хотіли, а ти “виломився” із “хати” та ще й “заложив” усіх! Там ти з  х..  зірвався  то тут відпідарастим!”.

Чому ж так не люблять “ломаних”? А тому, що знають: якщо в’язень раз поскаржився, (“заложив”) то “опера” примусять його й далі “закладати” – зроблять м’якотілого в’язня “кумовкою”.

Не вір, не бійся, не проси. Не вір – гадаю, зрозуміло. Не бійся, – на цій твоїй слабкості слідчі будуть грати. Не проси – у відповідь на виконання твого прохання примусять виконувати їхні.

За яку ж серйозну провину можна стати  “дірявим”? Ну ось: я ним міг стати. За що? А за те, що зуби свої золоті знімати не поспішав.

Єдиною благородною людиною в тій камері виявився… “Архітектор”. Якщо мислити логічно, то йому було вигідніше, щоб їхньої сім’ї побільшало, тоді було б менше навантаження на нього. Але він… шепнув мені “не бери” і непомітно відштовхнув…

Одним із “дірявих” був юнак на ім’я Раймонд. Родом він був із Литви, а в ув’язнення потрапив із армії. Я поглянув йому в очі й чомусь подумав: – Колись він звільниться й буде активно виступати за відокремлення своєї Батьківщини від Союзу. А якщо й відвідає ненависну Росію колись, то тільки на бомбардувальнику. Вірно ж каже китайське прислів’я: “Хто сіє вітер, той пожинає бурю”.

Пересильні камери Союзу.

Далі були пересильні камери тюрем Новосибірська, Красноярська, Іркутська, Улан-Уде, – більше двох місяців ішов етапом. Довго боліла вибита щелепа. Баланду ковтав не жуючи, а хліб – кусочками.

Людина в тюрмі – бидло, а двічі бидло на етапах та у пересильних камерах. Тюрми у Росії дуже переповнені. Вентиляція, як правило, не працює, отож повітря просякнуте димом дешевих сигарет, запахами розвішеної на шнурках білизни, баланди із прокислої капусти, смородом майже постійно зайнятого “дальняка”, гниючих язв та медичних мазей для їх лікування, сирості, поту, спалених під час приготування чифіру ганчірок. А ще до того від погано пропеченого чорного хліба ув’язнених постійно пучить, так що аромат у камерах специфічний. Антисанітарія сприяє розмноженню вошей, котрі кусають та у білизні гниди відкладають. Цілодобово добірна лайка, крики, зойки, регіт.

Скандально відомий молодий німець Матіас Руст, котрий приземлив свій літак у центрі Москви після відсидки здивовано запитав: “Я усе розумію, але чому мене чотири роки у туалеті тримали?”

Чому? А тюрма у нас і придумана для того, щоб люди там дуже страждали й пізніше іншим заказували туди не потрапляти. Якби в наших тюрмах було чисто, ситно, тепло і відношення як до людей (як це є за кордоном), то різні невдахи в чергу б ставали, щоб потрапити в ув’язнення й там у чистій, теплій камері від’їстись, відпочити, підлікуватись. З огляду на такий спосіб мислення можна зробити висновок: якщо у нас людині в ув’язненні добре, то це… погано.

“Прописка”.

Кажуть, що щастя коли іншим ще гірше ніж тобі. З огляду на цю істину в’язні жорстоко знущаються над новачками. Це так звана “прописка” і слід знати, що у кожній камері знущання будуть не передбачуваними. Усі дослідити неможливо, але декотрі, гадаю, привести варто. Задають питання і за довге роздумування чи за невірну відповідь новоприбулого жорстоко б’ють. Ось для прикладу як потрібно відповідати:

– Что переступил?

– Закон.

– Кто самый седой в хате?

– Потолок.

– Кто самый старый в хате?

–  Паук.

– За какую команду болеешь и какой сейчас счёт?

Потрібно пам’ятати номер “хати”. Якщо номер камери, скажімо, 63, то рахунок буде 6:3.

– С кем драться будешь: с львом камерным или каменным? До слёз или до крови?

Потрібно сказати, що з кам’яним до сліз. Покажуть зображеного на стіні лева. Його потрібно декілька разів ударити кулаком і, послинивши палець намазати під очима – ось, мовляв, я плачу. Якщо скажеш “до крови”, то мусиш бити малюнок доки на кулаку не виступить кров. А що буде коли вибереш поєдинок із камерним левом? Тоді будеш змушений битися з паханом і, в залежності від вибору, він тебе буде лупцювати доки не побачить сльози чи кров.

– Будешь член сосать или письку лизать?

Потрібно мислити логічно й відповідати швидко, тому що тугодумів досить жваво підганяють стусанами. А й, справді, де ж у чоловічій камері вони візьмуть тобі інтимний жіночий орган?.. Показують малюнок на стіні. Потрібно попросити, щоб підмили, а уже після того лизнути. Якщо пропустиш цю дрібничку, то осміють та ще й покарають за нечистоплотність.

– Жопу дашь или мать продашь? Стусанами прискорюють відповідь: – Быстрее рожай, волчара!

Тут стандартна відповідь не проходить – відгук знати потрібно…

– А сейчас я задам тебе задачку за дачку.

Потрібно бути дуже уважним, тому що він тобі задасть задачку і, незалежно від результату, ти пізніше будеш змушений віддати йому “дачку” (передачу з волі).

– Через заснеженное минное поле ведут следы. Как пройдёшь?

Якщо бідолаха скаже “по следам”, тоді той хитрун радісно вигукне: “Все слышали!? Он сказал “после  дам!”.

– Настил моста взорван, из воды торчат пуды. Как на другой берег перейдёшь?

Це вже пастка для простачків…

Місце кожного у камерній ієрархії залежить від того як той пройшов “прописку”. Важко прийдеться, якщо прийшовся “не ко двору”. Воля – це коли простір та свобода вибору. В ув’язненні же скупченість та безправ’я, отож не дивно, що там люди сатаніють, сильніші  поїдають слабших, як павуки у банці. І у таких умовах люди перебувають роками! Якщо у таборі усі на виду, існує хоч якась видимість відповідальності за ув’язнених та норми зеківської поведінки, то на етапах та пересилках в’язень перебуває у підвішеному стані – за нього ніхто не відповідає і норми людської солідарності стираються зовсім.

Ось стандартна сцена. Контролери відкривають двері:

– Выходи на проверку!

В’язні поспіхом вибігають із камери, тому що контролери останніх щосили лупцюють гумовими кийками по спинах та головах.

– Становись у шеренгу по двое! Быстрее, козлы, суки, пидарасы! Всем присесть!

Всіх порахували по головах і:

– Встали! Залетай обратно у камеру!

Так само швидко в’язні забігають назад, бо по спинах та головах неповоротких знову гуляють кийки. Пізніше у камері в’язні уже самі сміються над тими незграбними невдахами котрим добряче дісталось. Як вам подобається така романтика блатного життя? Хочете скуштувати?

“В неволі важко, хоча й волі, сказать по-правді не було…” (Т.Г.Шевченко)

Якщо розібратись по суті, то всі люди по ту та іншу сторону тюремної огорожі є громадянами однієї держави. Змінюються обставини і, відповідно, разом із ними наглядачі та в’язні міняються місцями. Пригадалось, як ще у полтавському таборі, на образу контролера старенький в’язень повчальним тоном докорив: “У нашій державі від тюрми та суми не зарікайся. Не смійся над моїм горем, сину, бо ще не знаєш ти своєї долі”. Промовчав присоромлений наглядач – не знайшов чим заперечити.

Наші блатні прекрасно знали, що у полтавському таборі працювати в рембригаді не було “западло” отож, у кожній тюрмі усіляко принижували мене лише заради самоутвердження та розваги, але чим далі йшов етап, тим менше їх ставало. Ішов зі мною один із тих, хто кричали: “Правильно! Так ему и нада!” Та ось причепились до нього блатні, і став він кандидатом у “підарасти”. Подумалося: Промовчав би ти, чоловіче, тоді й, можливо, зараз так би не сталося…

Пересильна камера Улан-Уде.

Чекав етапу в пересильній камері Улан-Уде й аналізував події. Запитував себе: чи розумно поступив коли вибрав тактику покори? Доходив логічного висновку: навіть якби ми, в’язні вивезені за бунт із полтавського табору виявилися однодумцями й поклялися горою стояти за справедливість то й в разі виграшу… програли. Чому? Ну, захопили б ми владу в свердловській пересильній камері. “Опустили” б пахана із його братвою, а далі що? Мусили б вибрати на звільнене місце свого а іншим грати роль братви. Цікаво інше: для простих в’язнів це мало що б змінило.

Ще одна важлива обставина: тюремний телеграф працює ідеально отож наш бунт проти відомих авторитетів досить скоро став би відомий по усіх пересилках Союзу. Далі у кожного із нас дороги розходилися отож в наступну пересильну камеру кожен із нас потрапив би один. Як би там оцінили бунт проти авторитетів здогадатись не важко. І був би кожен із нас там сам проти усіх – підтримати було б вже нікому… Повчальний приклад: у камері із усіх в’язнів свердловської пересилки чекали свого етапу лише я та чоловік, котрий там був мовчазним свідком подій.

Людське товариство миттєво розшаровується на класи.

Нарешті в Улан-Уде формують етап у табір. Із кожної камери викликали по одному-два в’язні. Зібрався великий натовп незнайомих людей. І тут я спостеріг, як миттєво людське товариство розшаровується на класи. Усього декілька секунд тихо. Аж тут: “Ты чё, сука, бык, по ногам ломишься?!” Почулися звуки ударів.

Другий голос: “Совсем расчувствовались, пидараски!” Звук удару.

Третій голос: “Правильно! А то забыли свое стойло! Получай, гад!” Звуки ударів.

І от їх уже троє. Знайомляться. До них підходять однодумці. За хвилину бажання за рахунок інших жити ситніше та веселіше об’єднало підлих людей у вовчу зграю. Простих в’язнів набагато більше, але там кожен тремтить сам за себе. Подумалось: як же швидко у нас з’являються вожді й як же просто у нас захопити владу. Ось так, як ця сволота у камері жменька комуністів захопила владу у величезній імперії й брехнею та терором її утримує.

Новоспечений блатний підійшов до хлопця, котрий тримав зошит: – Дай чистый лист бумаги!

Той відмовився: – Здесь все листы исписаны.

Блатний вихопив зошит із рук. Вирвав декілька аркушів та й кинув бідоласі в обличчя. Додав кулаком у ніс, ногою – по тулубу. Просичав: – Убью на зоне, с-сука!.

Основна маса мовчки спостерігала цю сцену.  Ото, – думаю, – ще в табір не прийшли, а кулак вже гуляє…

Один із новоспечених блатних підійшов до мене: – Снимай пиджак!

Подає майже новий: – Возьми взамен этот!

Я без жалю розпрощався із піджаком – завтра у таборі цивільний одяг примусять здати на склад й видадуть в’язничне вбрання. Та все ж яка причина такого дивного обміну? Став приглядатись. Невдовзі мій піджак блатні… порвали на шматки, підпалили й стали у алюмінієвій кварті варити чифір. Виявилось: матеріал мого піджака при згорянні не дає смороду та кіптяви. Ось чому він їм знадобився.

Табір на виживання. ОВ 94/4. Бурятська АРСР. Кабанський район. Селище Видрино.

Автозак заїхав у табір вночі. Я в числі перших скочив на землю. Дивлюся: стоять у ряд СППешниики (секція профілактики правопорушень). На випрасуваних мілескінових костюмах червоніють лички СПП, блищать нагрудні знаки, на котрих прізвище, ініціали та номер загону, в нагрудних кишенях по дві авторучки (особливий шик, як виявилося), чоботи сяють від світла прожектора. Ноги – на ширині плечей. В руках крутять саморобні “чётки”. Обличчя самовдоволені, ситі, нахабні.

– Чё, чё, суки, проститутки, х..соски, змеи, у рот заебанки, чё вылазите, как сонные?! Быстрее вытряхивайтесь, прошмандовки! Быстрее!!

Якщо так поводить себе СПП, то що буде в бараках? Вранці переодягнули у табірний одяг. З усього того, що я віз із собою, вціліли лише черевики, але виявилося, що вони зайві – в цьому таборі ходять у чоботях.

Постригли. Переодягнули у табірний одяг. Повели у баню митися. Підганяють:

– Быстрее! Быстрее мойтесь, уроды, х..соски, шавки вонючие!..

Воду перекрили передчасно, так що дехто не встиг змити мило. Виходимо в роздягальню й бачимо: баули розкриті, одяг розкиданий, у кожного щось пропало. Спалахнула добірна лайка, погрози, прокляття.

Карантин.

Половину етапу відправили в карантин, іншу – розподілили по загонах. Я потрапив у карантин. Підходять брудні, виснажені, побиті в’язні й жалібно благають: “Мужики, дайте хлеба для кошки”.

Ага, табір до того ще й голодний. Але чому? У всіх же тюрмах та таборах харчування кожного в’язня фінансують однаково – 60 копійок в день.

В бараку заглянув у дзеркало й жахнувся: худющий, лисий, беззубий, а обличчя, втративши жир, дуже постаріло, – стало схоже на сухофрукт.

В карантин зайшов бувалий в’язень й пояснив нам, новачкам: “Вы попали в сучью, беспредельную зону. Это зона на выживание. Здесь нет правил игры, нет понятий, нет ничего святого. Здесь зэки делятся на две категории: “пацаны” и “черти”. В этой зоне самый настоящий беспредел. Здесь на кума работать не западло. Западло лишь пидаром быть и голодным остаться…”

У таборі так прийнято: карантин штовхає тракторний причіп із дровами від тарного цеху до кочегарки. Довелося й мені приймати участь. Дивлюся: одні штовхають, інші прикидаються що штовхають, а декілька найнахабніших похапали палки, та й стали всіх підганяти. Чому так? Виявляється, що у таборі діє такий неписаний закон: “Не хочеш працювати сам – заставляй інших. Головне, щоб робота робилася”. На практиці це означає: якщо заставлять якусь роботу робити двох, то працювати буде слабший. Якщо пошлють працювати десятьох, то троє згуртуються та й заставлять виконувати роботу слабших, а самі будуть їх матюками, кулаками, палками підганяти. У цьому таборі у відповідь на пропозицію піти один на один… лунає сміх. Ось як це відбувається на практиці. Той, із котрим ти зчепився, відволікає увагу на себе, а його партнери, підкравшись, щосили б’ють тебе ззаду. Збивають із ніг й б’ють ногами, доки не набридне. Буває, що б’ють за нізащо, розваги ради. На твоє запитання “За що?” відповідає, сміючись: “А было бы за что – совсем бы убил!”

В умовах “беспредєлу” зникають поняття честі, совісті, моралі, а виникає потреба “здавати”, красти, одурювати, усіляко “крутитись”, кожну ситуацію використовувати для власної вигоди. У таборі дружби нема – є холодний розрахунок: “А що я з цього буду мати?”

Звернув увагу: за словами ніхто не слідкує. Більше того – кожен старається в брудній лайці переплюнути інших. В матюках згадка Бога, нікого не дивує. А слова: “пашёл ты на х..”, “пидар”, “змей”, “сука”, “у рот заебанка” служать… нормальним способом спілкування.

“Киль манда”.

Штовхаємо причіп. Підходять блатні. Обличчя нахабні, злі.

-У-у-у! У-рю-рю! Киль манда!.. ( ходи сюди).

– А чё, махнём костюмами?!

Подає якусь рвань. Шокований такими порядками, відмовляюся.

– У-у-у, с-сука! Убью!

Замахується. Я ухилився. Ухилився від одного, другого, третього. Бачу: наші хлопці вже ходять переодягнені у лахміття. Найбільш уперті – із синцями. Аж тут підійшов земляк з України й запропонував порівняно пристойний обмін. Погодився. Став схожим на інших – тоді не зачіпали.

Приходимо в кінці дня в барак карантину. Виявилось, що у кожного щось пропало. Підходжу до днювального, а він у відповідь сміється:

– Какие простыни?! У тебя чё, крыша поехала?!..

Звернув увагу на в’язнів: менша частина ходить по території табору королями – це блатні. Більша частина: худі, брудні, побиті, стомлені, злякані. Одяг на них брудний, у боковій кишені кожного алюмінієвий кухоль – не мають власних тумбочок от й носять із собою. У полтавському таборі такого не було. А тут чому так? Через декілька днів зустрів знайомих по етапу, котрі потрапили в інші загони. От декілька днів минуло а вони вже брудні, побиті, стомлені, із погаслим поглядом. Виявляється, годують дуже погано. На роботі переодягнутись нема в що. Ворочати мокрі, брудні колоди доводиться  за себе і за блатних. Не справишся – жорстоко б’ють.

Праця на промзоні.

Через тиждень із карантину мене перевели у третій загін. Працювали близько: розчищали територію під будівництво нової промзони. Точніше, працювали ми, а блатні відпочивали. Бригадиром у нашому загоні був порядний, розумний чоловік Москвітін. Очевидно я йому чимось сподобався –  заступався за мене. Якось під час перекуру, смачно затягнувшись цигаркою, вчив в’язнів: “Всегда поступай так, чтобы каждый кого ты встретишь в будущем не сажал “перо” в бок, а обнимал и в ресторан приглашал…”

“Велика Россия! Где ты меня искать то будешь?!”.

Кожен в’язень мріє вирватись на “хімію” – там живеш на волі й в’язнем вважаєшся умовно. З полтавського табору всіх щасливчиків відправляли на будови народного господарства в одне місце. Бувало під час конфлікту в’язень погрожував своєму кривдникові: “Ми ще зустрінемось на Діканці”. Це діяло як холодний душ на гарячу голову. В сибірському же таборі на подібну погрозу помститись лунав сміх: “Велика Россия! Где ты меня искать то будешь?!” От і процвітав беспредєл. Пізніше мене перевели в сьомий загін, котрий працював на території табору – у тарному цеху.

Вчили як рідну комуністичну партію любити…

В перший день перебування написав додому листа в котрому повідомив де знаходжусь. Рідні написали, що довгий час не знали що зі мною сталось. Жінка змушена була оббивати пороги компетентних інстанцій і там поводити себе як у тому горезвісному анекдоті: “Мене не цікавить ні наша зовнішня політика, ні внутрішня. Мене цікавить лише куди подівся Микола?” Миколу ж у той час на етапах, пересилках, у тих виправно-трудових таборах усіляко виправляли, вигинали, – вчили як рідну, єдину комуністичну (інших при так званій радянській владі бути не могло) партію любити…

Лагерь лагерю рознь. (Спостереження бувалих в’язнів)

На собі відчув різницю між українським та російським таборами. Табір ОВ 94/4. Бурятська АРСР. Кабанський район. Селище Видрино. Робота дуже важка: переробка лісу. Клімат холодний. Озеро Байкал поряд, отже дуже сиро. З вересня по травень доводиться носити зимову форму одягу. Не дарма Бурятію жартома називають країною вічнозелених помідорів. (Буряти переконують, що помідори дозрівають, але ця жартівлива назва приклеїлась.)

До роботи більше двох кілометрів. (для тих, хто працює на шпалозаводі) Йти доводиться довго, а ще довше чекати, доки виставлять караул на вишках, а в кінці зміни – доки знімуть. Блатні побоями примушували працювати за себе та за них.

Родичі та “подєльніки” табір “гріють” дуже слабо тому, що в багатьох нікому, а у інших – рідня бідна та й їхати до озера Байкал далеко. Ширпотреб майже не виготовляють: нема умов (робота пов’язана з переробкою лісу), отож, мало хто має гроші на придбання продуктів у охоронців та вільнонайманих. Зарплата мізерна й після всіх відрахувань на отоварку нічого не залишається.

Усе вищесказане можна підсумувати так: клімат холодний, сирий, робота важка, табір “гріється” дуже погано, отож усі надії кожного на їдальню. Тут у їдальню ходять усі. Кухарі торгують харчами відкрито, отож у бачках стояла баланда у котрій лише декілька картоплин, капустяних листків та рідка каша із запахом жиру.

Тут якщо хтось по якійсь причині не прийде в їдальню, то старшина заставить іншого в’язня зайняти порожнє місце. Таким чином зайва порція опиниться за останнім столом, де сидять старшина, завгосп, керівник СПП та блатні.

За кожним столом сидять 12 в’язнів. Із них 3-4 блатних та їхній “шнирь”. Той слуга ділить бачок на всіх так: своїм хазяям відбирає гущу, жир а трудягам – залишки. Солодкий чай вранці дістається тільки блатним. Блатні отримують свою порцію в першу чергу, отож, відповідно й з’їдають швидше. З’ївши ще й покрикують на трудяг: “Чё, чё, суки, проститутки, змеи, у рот заебанки,  разжёвываете, как в ресторане?! Быстрее, быстрее глотайте, проглоты!”

За першим столом сидять брудні, обірвані бідолахи – так звані підарасти, диряві, опущені, обіжені. Помітив: їхнє товариство теж розшароване на класи – привілейовані сидять поблизу бачка, вміст котрого ділить їхній “авторитет”. У їхньому середовищі теж постійно плетуться інтриги, іде боротьба за право зайняти місце якомога ближче до бачка з баландою. У таборі усе так як і на волі – боротьба без правил за краще місце під сонцем.

“День живота”.

Кожен мріє про день отоварки. Мрії мріями та зароблені гроші на особовому рахунку мало хто мав. Один раз в’язень має право отоваритись на перераховані з дому сім карбованців. Усі подальші покупки в табірному магазині тільки раз у місяць і вже на зароблену вищеназвану суму. Того дня чекають, як чуда. Усі знають, хто сьогодні герой дня й в бараку чекають. Що з’їв по дорозі – твоє. Типова сцена: до щасливчика підходить блатний:

– Дай сладкого!

А той злякано притис наволочку з продуктами до грудей та швидко пряники доїдає – рот зайнятий, кришки сиплються під ноги.

– Не дам! – заперечно  хитає головою.

– Ах ты, овца дранная, – прикнокаю на работе, с-сука!, – і б’є “щасливчика” ногою. Аж тут підходить інший і знайомий сюжет повторюється.

Один бувалий в’язень зауважив на це:

– Ещё полгода назад с ним бы не церемонились: кулаком по бестолковке и отобрали… Зная это, сам бы отнёс, а они уж что-нибудь оставили бы “уколоться”. Э-э-э, тебя небыло… А в столовую то как ходили: каша жидкая, как вода, ложку можно было не брать. “Тюху” в карман, кашу стоя выпил – вот и покушал. Последние столы заходят, а первые – уже выходят…

Звернув увагу, що блатні залишки зі свого столу віддають декотрим трудягам. Поцікавився у напарника чому так. Той пояснив:

– А ты отдавай им свой ларь, то и тебя так же будут подкармливать.

Хитрі трудяги так й робили: отоварка є радістю на один день, а якщо добровільно віддаси куплене блатним, то вони щодня тобі залишки зі свого столу віддавати будуть.

Особисто я важко працював “во голубине сибирских руд”, але лише на 11 місяць перебування отримав можливість придбати продукти на зароблені сім карбованців. Старшина загону з цього приводу сказав повчально: “Будешь знать цену сибирского хлеба!” (Міг би щомісяця ходити в магазин на зароблені у полтавському таборі гроші та документи на них загубилися під час етапу. Писав заяви на розшук та не знайшли. А мо й не шукали…)

Бандероль вагою кілограм радянський в’язень має право отримувати через кожні шіть місяців. Посилка вагою п’ять кілограмів радянському в’язневі дозволена, тоді коли відбуде половину строку, а далі через кожних 4 місяці. Довгоочікувана посилка чи отоварка у табірному магазині – це радість на один день. Мусиш добряче уділити старшині, керівникові СПП, завгоспові, щоб не придирались до дрібниць. Мусиш добре підігріти бригадира, щоб поставив на хороше місце. Якщо робота хороша, мусиш дати, щоб не злетіти на гіршу. Блатним мусиш дати “по хазяйськи”, щоб не зачіпали. Дати потрібно колегам, із котрими разом працюєш. Дати потрібно також і тим, хто тобі зі своєї посилки давав. Як не діли а все-одно всім не догодиш і буде багато незадоволених, що не дав або дав, та мало. Ті, що нічого не отримують із дому а, відповідно, не мають чим “підмазати”, ті миють барак, сплять у найгіршому місці, працюють на найважчій роботі.

Отримав чоловік посилку чи отоварився у магазині і… носить із собою, щоб не вкрали, а за ним ходить цілий натовп голодних в’язнів. Де б не сів їсти – навкруги голодні очі. Ковтають слину, випрошують, вимолюють, намагаються видурити або відібрати силою, пропонують обміняти харч на одяг або зробити якусь послугу. Отримав посилку чи отоварився в кінці дня, а вранці там уже порожньо – “день живота” закінчився… Рахуй дні до наступного свята.

Уночі щасливчик встає, щоб піти в туалет і… наволочку з харчами із собою несе. Це не смішно, – це голодний табір: зазіваєшся – вкрадуть. Вірно співає Володимир Висоцький:

До Воркуты идут посылки долго,

До Магадана – несколько быстрей,

А там все такие падлы, суки, волки,

Мне передач не видеть, как своих ушей…

“А, чё, Горбатюк, сигареткой то угости!”

Олександр, із котрим я прибув етапом був сиротою. Ми домовились і я написав додому, щоб рідні перерахували на його ім’я сім карбованців. Олександр купив у магазині харчів та цигарок і ми надіялись заховатись за бараком тубізолятора, щоб спокійно поласувати придбаним. Та хіба ти десь від голодних в’язнів заховаєшся? Оточили нас й стали пропонувати поміняти харчі та цигарки на одяг, взуття, білизну, кулькові ручки, конверти, стали випрошувати, погрожувати, намагались відібрати силою чи вкрасти. Коли ж ми рішуче відмовились, то стали неподалік вороже спостерігати й цим украй зіпсували апетит. Потрібно було поспішати бо скоро мала пролунати сирена на відбій і тому ми поспіхом ковтали пряники з маслом та повидлом й одночасно з тим ділили навпіл та розпихували по кишенях цукерки та цигарки. Банку рибних консервів я спритно поклав позаду та непомітно присипав землею в надії завтра відкопати цей скарб. Цукерки зайняли усі кишені і тому дві пачки цигарок я запхнув за халяви чобіт у надії завтра поміняти їх на хліб. Аж ось до нас підбіг в’язень із нашого загону і злорадно вигукнув:

– Горбатюк, тебя отрядник зовёт!

Нікуди не дінешся – мусиш іти. Блатні у барак до відбою не пускали і тому трудяги чекали сирени у сушилці. Щоб зайти у кабінет відповідального за загін офіцера мусив перезутись. За перегородкою поспіхом роззувся та й непомітно заховав цигарки у чоботях. Справа, ради котрої мене викликали, виявилась пустою формальністю й тому я швидко повернувся. Вловив на собі хитрі погляди в’язнів й почув глузливі прохання:

– А, чё, Горбатюк, сигареткой то угости!

Я прожогом кинувся до чобіт. Цигарок там уже не було…

А ось і сирена на відбій. Ну нічого, – думаю, – у мене ще риба консервована у маслі є. Ох і поласую же вранці…

Після ранішньої перевірки кинувся відкопувати скарб, а там… пусто!

“Ты чё, змей, разселся здесь!?”.

Повісив  тілогрійку на сучок огорожі, котра розділяє локальні зони. Сам присів поряд. Задумався. Підходить до мене блатний і грізно:

– Ты чё, змей, разселся здесь!?

У цю мить якийсь хитрун із сусідньої локалки виліз за моєю спиною тихенько на огорожу, перегнувся і… і тільки моя тілогрійка мелькнула… Значить цей навмисне мою увагу відвернув, щоб його кореш, скориставшись моментом, зміг тілогрійку поцупити. Знайомі з того загону показали злодія але за руку ж не зловив – не докажеш…

Табірні ціни: Тілогрійка, чоботи – три пайки хліба. 5 цигарок – одна пайка.

Голод штовхає людей на будь-яку підлість. Устає голодний в’язень удосвіта ніби для того, щоб вийти в туалет. Одягає у роздягальні пристойну тілогрійку або взуває гарні чоботи та йде до труби кочегарки – там був своєрідний базар. Міняє чоботи або тілогрійку на три “тюхи” (пайки хліба) і повертається вже у рваній тілогрійці, дірявих чоботях. А вранці господар, не знайшовши свого, жорстоко, безжально вбиває днювального. Оцей безжальний мордобій нікого не дивував, бо повторювався щоранку. І днювального жаль: одні заходять, інші виходять, хіба за всіма простежиш?…

Сало все одно ж пропаде…

Блатний отримав посилку. А їсти всім ой як хочеться… Та в чужий “прохід” вночі не зайдеш – в секції (барак поділений на дві частини – секції) лампочка горить цілу ніч. Так чоловік додумався: проповз під “шконками” й дістав таки із тумбочки блатних шмат сала. По дорозі назад його все ж помітили. Стали бити ногами жорстоко, безжально, а він сало затиснув у руці і старається якнайшвидше проковтнути – все одно ж пропаде…

Недоїдки у голодному таборі – делікатес.

З кімнат довгострокових побачень “шнирь” виносив відро з відходами на смітник. Там траплялися недоїдки ковбаси, шкоринки сала, куски вареної картоплі, очистки сирої, недопалки, шкоринки лимонів, шматки хліба тощо. В’язні накидались на це сміття і, відштовхуючи один одного, хапали хто що встигне. Тоді “шнирь” став усе викидати у туалет. Хлопці й тут не розгубилися – поробили загострені палки і стали наштрикувати здобич, а потім відмивати та їсти. В’язні варили та їли зібрані у вагонах зерно, муку, комбікорм. Якось мене пригостили комбікормом. Одну ложку ще якось проковтнув, а наступну не зміг, хоча голодний був, як собака.

Голод допікає усіх…

Голод допікає усіх, але блатні роблять вигляд, що їх це не стосується, та ще й глузують над тими трудягами, котрі крадькома проникають у їдальню, щоб купити у поварів їжу та й там “догнатись” (з’їсти зайву порцію). Блатні мають гроші, отож, купують делікатеси у вільнонайманих та охоронців, або ж “доганяються” солідно, як у ресторані. Один в’язень на це зауважив: “У нас на Кавказе барашка съел – джигит, а здесь две шльонки каши запорол  –  кышка-а-а!”.

“И ты так делай…”

Якось підходить до мене Микола Зацепін. Погладжує живіт:

– Знаешь, как можно поесть вволю? Я подслушал разговор блатных. Написал что и как и отдал старшему повару. Тот похвалил за ценную информацию и вынес полную “девятку” каши. Даже не съел всего. И ты так делай…

Інформація дорого коштує…

Зимою, в сильний мороз в дерев’яному туалеті все промерзло – не загрузнеш. Так один хитрун проліз під дошками і, лежачи там на фекаліях, підслуховує, про що розмовляють в’язні, котрі справляють природні потреби. А що, інформація завжди дорого коштує. Кажуть, хто володіє інформацією, той володіє ситуацією. Щоб вижити у цьому сучому таборі на виживання потрібно мати хороше здоров’я і не мати совісті. У мене ж усе було навпаки.

Жорстока боротьба без правил.

Табір – це жорстока боротьба без правил за місце в бараку, біля умивальника, за столом, на роботі, перукарні, у строю, в бані. Стій за себе, борися! Не розкисай, не подавай виду, що тобі нестерпно важко. Хоч як хочеться спати та їсти, знайди час та спосіб умитися, поголитися, випрати та зашити одяг, почистити чоботи, “обшмонати” воші. На тих, хто опустилися, дивляться з презирством та розряджають на них накопичену озлобленість, ненависть, відчай. Даси зрозуміти, що тебе можна примусити робити будь-яку роботу та безкарно бити, то і будуть надалі цим користуватися – бити, бити, бити.

В умовах беспредєлу кожен намагається показати який він крутий: обличчя перекошене ненавистю, кулаки стиснуті, із рота лунає крик та добірна лайка. Тут усе логічно: будуть боятися – будуть поважати. Ось для прикладу візьмемо миття в бані. Заходимо. У роздягальні крики, звуки ударів, добірна лайка. Це блатні “шугають” усіх, щоб захопити кращі місця для роздягання та першими забігти у баню. Там вони першими займають місця під душем, тазики та місце біля кранів із гарячою водою. Теоретично ажіотажу й бути не повинно, але загони переповнені, половина душових лійок та кранів не працює, тазиків обмаль. Прості трудяги заходять слідом й марно шукають місце під душем, вільний тазик. Може перечекати доки ті помиються й звільнять місця? Чекати безглуздо, тому що час миття обмежений, а блатні не миються, а “тащаться” – перетворюють миття в ритуал отримання насолоди. Можна, вловивши момент намочитись під душем і відійти намилитись, але тут виникне проблема змити мило коли закінчиться час миття й банщики стануть усіх безжально виганяти.

Життя у таборі на виживання таке: бий, виштовхуй слабших бо інакше поб’ють і виштовхають тебе. За таким само принципом щоранку проходить процедура вмивання. Як же в таких умовах раз у тиждень помитись та щоранку вмитись нормальній людині? Тут певні хитрощі знати потрібно. Декілька днів на тиждень баня працює як пральня, щоб в’язні мали змогу випрати одяг. Ось цим і можна скористатись. Потрібно піти з приятелем ніби для того, щоб прати одяг, а самому, вибравши момент, набрати таз гарячої води, вилити на себе, швиденько намилитись та змити піну. Приятель у цей час охороняє твій одяг та пильнує, щоб банщик те миття не помітив. Потім ми міняємось місцями.

Якщо ж банщик усе-таки помітить – “розкумарить”. Банщик такий само в’язень як і всі, але ж він, ясна річ, не хоче втратити таку престижну роботу за те, що день прання перетворив на день миття… Відносно ранішнього вмивання, то тут не варто битись за місце – розумніше піти вмитись до крана водонапірної башти і там же витертись носовичком.

Щотижня в’язні здають СБСнику простирадла для прання. І ти можеш здати. Здати легко, а от отримати – важко. Там при роздачі блатні буквально штурмують зляканого СБСника. Тут звична картина стусанів, добірної лайки, погроз. Здавали по два простирадла, а отримати стараються три. Ґвалт стоїть хоч вуха затикай. Навіщо блатним зайве простирадло? А укутатись ним після бані. Зазвичай там же його й залишають. Станеш у чергу – у кращому випадку отримаєш рвану ганчірку, котра колись була простирадлом. Який же тут вихід? А замість того, щоб здавати простирадла на прання краще самому їх випрати та просушити. Якщо ж за вікнами зима, то мусиш їх вологими простелити. Буває й так: приходиш у барак, а простирадл на шконці немає. Тут гвалт піднімати не варто – засміють. У подібному випадкові два варіанти: украсти у іншого в’язня або виміняти за декілька “тюх”.

У голодному таборі свідомість пригнічена постійним відчуттям голоду, а тут ще й до того декілька днів доводиться їсти баланду та рідку кашу без хліба, ради того, щоб було за що виміняти простирадла на імпровізованому базарі біля труби кочегарки. І нікуди не дінешся – спати ж на брудному матраці не будеш…

Ув’язнення у сучому, беспредєльному таборі – суцільна ненависть. Хворих, котрих лікар звільнив від роботи, залишають у бараку. Приходять трудяги з важкої роботи і б’ють тих бідолахах, примовляючи: “Мы на таком холоде тяжело за всю бригаду норму выполняем, а вы, симулянты, уроды, змеи, тащитесь в теплом бараке!? Получайте, гады ползучие!..” (Не виконає бригада план – страждають усі. Так придумано, щоб в’язні самі один одного підганяли.)

Як опускаються люди.

Спостерігав, як опускаються люди. За столом йому дістанеться найменша пайка хліба (котру він, скоріше всього, виміняє на 5 сигарет або баночку махорки) та черпак рідкої каші. Працювати примусять за двох. Після декількох тижнів такого існування бідолаха побитий, брудний, обдертий, заводяться воші. Наступає відчай, апатія, байдужість до всього: уже немає ні сил, ні бажання випрати та зашити одяг, почистити чоботи, “обшмонати” воші. От і риється на смітнику та дрімає, де прийдеться. Йому вже байдуже помре чи виживе, погляд відсутній – він тілом ще тут, душею хто зна де…

Від підйому до відбою в барак не пускають – дівайся, де хочеш. Коли тепло, то можна і на подвір’ї посидіти. Зимою ж ідуть в’язні в санчастину і там роблять вигляд, що чекають прийому. Ідуть у бібліотеку, – роблять вигляд, що читають. В перукарню – ніби щоб поголитися. В баню – ніби, щоб випрати одяг або йдуть грітися до труби кочегарки. Тут також важливо зайвий раз не потрапляти на очі керівникам загону та блатним, тому що відразу “припашуть” – примусять прибирати барак або виконувати якусь роботу.

Доведений до вершини відчаю голодом, холодом та знущанням, біжить бідолаха на “вахту” скаржитися. А там на дверях  табличка: “Вход только с разрешения ДПНК или по вызову администрации”. Черговим на “вахті” наказано: нікого без виклику не пускати бо заважають працювати. Чергові в’язні-телефоністи жорстоко б’ють невдаху та ще й телефонують колегам у загін. Куди подітись бідоласі? Заховається десь та й плаче. Та ось сирена на відбій. Хочеш-не-хочеш, а мусиш іти в барак. А там уже чекають:

– Чё, сучка, проститутка, змеёвка, у рот заебанка, жаловаться бегала?! Да?!

І посипались удари. Повідбивають нутрощі, дивись – помер чоловік. Від такого життя, в’язні вбивали один одного, калічили, самі зумисне калічились, ковтали ложки, цвяхи, скло, щоб у санчастину “з’їхати” і там у теплі пережити важку пору. Вішались, помирали від виснаження, від харчових отруєнь, наївшись на смітнику рибних нутрощів, зіпсованої їжі, усіляких відходів. Знаходились і такі, котрі свідомо йшли на злочин, щоб додали строк та відправили у табір суворого режиму.

З трьох тисяч в’язнів за 1984 рік, у таборі загинуло 124 людини! А що ж начальство? Табір давав продукцію, а це головне. А списати в’язня легше, ніж яку ганчірку. Так чи інакше – нікого не покарали за таку смертність у таборі.

Дуже важко бути білою вороною. Я християнин, а це означає: слідкую за своїми словами, не краду, не б’ю, не здаю колег. Коли ж б’ють, ображають мене, то не відповідаю тим же – усе віддаю на розсуд Судії Праведному, тобто Богові.

Абраменков Олександр Миколайович. (Абрам)

Прибув я в цей табір 18 червня 1984 року. Вже через три тижні викликає мене на “вахту” головний телефоніст табору Абраменков Олександр Миколайович. Я знав, що всі теплі місця у наших виправно-трудових таборах займають люди “хазяїна”. А це місце було дуже теплим: увімкне вранці магнітофонний запис фіззарядки й далі спить до обіду в “кільдимі”. Пізніше зачитає оголошення та ремонтує з помічником радіоапаратуру офіцерам, а ті відплачують горілкою та всім, що тільки замовить. Майнула думка:  надішли вказівки КДБ як із мною поступати. І не помилився. Зустрів дуже ввічливо. Пригостив чаєм, цукерками. Завів задушевну розмову. Сказав мені комплімент: “Человекоподобных на зоне три тысячи, а умных, интеллигентных – единицы!”

Сам він раніше працював в КДБ. Звільнили. Учинив злочин. Отримав 10 років за розкрадання державного майна в особливо великих розмірах. Усе так, але й тут, у таборі, він продовжував працювати на колишніх хазяїв, отож, знав усі подробиці моєї справи.

Викликав для цікавих розмов майже щодня. Давав хліб, жир, бувало пригощав цукерками. Іноді примушував чистити йому чоботи, мити підлогу, виносити помиї тощо. Це, таким чином, принижував мене, але я не відмовлявся, щоб не потрапити в немилість. Цей комітетник знав багато таємниць Магії і розповідав їх мені. Розповідав, як викликав злого духа, а вже через два тижні покалічив ногу і після того довго лежав у лікарні на витяжці. Другий раз, після сеансу зв’язку з духом померлого, невдовзі на своєму авто у таку страшну аварію потрапив, що газозварники автогеном вирізали, а лікарі довго рани зашивали…

– Дьявол ничего не делает даром, за все приходится платить! – робив висновок він.

– А я золотими зубами рассчитался, – підтримав повчальну розмову я й поцікавився:

– А хоть правдиво ответил дьявол на вопросы?

– Да! Ответил на все вопросы он то верно, но слишком дорого взял за услугу!

                                                        Правила игры в этой жизни – это игра без правил!..

Так, він знав усі секрети моєї справи й проводив із мною роботу згідно інструкцій КДБ. Якось цей пристосуванець був у чудовому настрої. Закинув ногу за ногу і, смакуючи дорогою цигаркою, каже:

– Вот ты говоришь, что на воле людям жить тяжело. Да, тяжело, но только дуракам!.. Ведь жить то надо уметь!. Ах, как я раньше жил!..  Даже евреев, евреев! обманывал, обводил вокруг пальца!.. Всё у меня было: холодильник ломился от деликатесов, а носки и рубашки не стирал – выбрасывал, “ханыгам” отдавал!.. Я на воле жил и здесь живу, как король!.. Вот так, как сейчас перед тобой, сижу перед “хозяином”! Всё у меня есть! Диссиденты у меня полы моют…

Посміхається, спостерігаючи мою реакцію. Ще раз смачно затягнувся:

– А ты удивительнейший человек! О тебе же можно диссертацию писать. Знаешь, почему ты здесь?! Ты поступил так, потому что не мог иначе…

І, витримавши паузу:

– Сказать твою главнейшую ошибку? Ты полез в игру, не зная её правил! Правила игры в этой жизни – это игра без правил!.. Вот, например, ты говоришь, что баланду и кашу за столами делят несправедливо. Так это же хорошо! Ну какая тебе выгода если всё всем будет поровну!? А ты хитростью, изворотливостью, кулаками пробивайся к бачкам, тогда весь жир и гуща будут доставаться тебе! Надо уметь жить!..

Я розумів, яке завдання він отримав: вивідати мої погляди, зламати морально але не допустити смерті. Ось чому він підгодовує мене.

Кумовки.

Якось у день отоварки до мене підійшов Грачов Володя: “Угощайся… Мне больше не лезет… Да ты ешь – не стесняйся… Вижу, ты парень тихий, спокойный, давай станем “семейниками”, а то мне скучно одному”.

Погодився. Ми працюємо разом, спимо поряд, ділимось здобутим та секретами. Двом легше виживати, ніж одному та з часом зробив я відкриття: мій “сімейник” наші розмови… переказує Абраменкову Олександру. Це означає, що в день отоварки він до мене підійшов не просто так…

“Жаль, не те времена…”

Став усіляко уникати лицемірних, продажних людей. Тоді мене поставили працювати за один верстат із продажним в’язнем. Лобанов Валерій лає владу, табірні порядки, продажність в’язнів, ділиться роздобутими продуктами, співчуває, випитує за що я покараний. Я признався, що за зберігання вибухівки. Напарник зацікавлено:

– А где взял?

Я ляпнув аби відчепився:

– Друг на карьере взрывником работал.

Увечері мене чомусь викликає начальник оперативної частини Саутін. Заходжу. Бачу: п’яний. Пригощає сигаретою. Подає аркуш і пропонує:

– Пиши явку с повинной!

Я здивувався: – Мне нечего писать – всё моё дело раскрыто.

Це розлютило його. Зірвався з місця. Стіл захитався, посипалися олівці, попадали папери. Підскочив до мене та й став бити, примовляючи:

– Ах ты, Бандэра недобитый!.. Я тебе не тот сопляк следователь, который вёл твое дело!.. Это тебе не Запад – здесь Сибирь!.. Здесь у меня ты быстро сознаешься, какой там у тебя друг на карьере работает!.. Жаль, не те времена, а то бы я тебя, сволочь, собственноручно шлёпнул бы!.. Знаю: хочешь на Запад! Так знай же, гад, что никто тебя туда не пустит, потому что там ты будешь работать в ЦРУ!.. Здесь ты у меня, сволочь, будешь гнить и подыхать до конца срока и не будет тебе никаких льгот, помиловок и скащух!.. Кстати, когда у тебя свидание?!.. Не лги, я проверю!.. Так знай же, гад, что нет и не будет тебе здесь свиданий никогда!

Уже носовичок червоний від крові, кров на столі, підлозі, а він все б’є, б’є і б’є.

Співчуття.

Досить несподівано у кабінет заглянув прокурор. Справа в тому, що того дня у таборі був суд, на якому розглядали справи про умовно-дострокові  звільнення. Вони, видно, разом пили, бо прокурор теж був п’яний. Опер мене відпустив, а сам пішов продовжувати пиячити.

Виходжу, витираючи кров. Бачу: напарник із нетерпінням чекає мене. Помітивши мене кинувся назустріч. Побачив кров і жахнувся:

– Неужели били?!.. Кто?!.. За что?!.. У – у, гады, сволочи!

І стільки щирого співчуття в його очах…

“Они в доску расшибутся, а свидания не допустят”.

Увечері “Абрам” так прокоментував цю пригоду:

– Уж если Саутин пообещал, что свидания тебе не дадут, то они в доску расшибутся, а свидания не допустят! Так и знай! Напиши родителям, чтобы зря не ехали!

Я так і зробив, але, як пізніше виявилося, рідні лист отримали занадто пізно…

“Что, Горбатюк, жаловаться вздумал?”

Через три дні мене знову викликав Саутін. Знову був п’яний. Знову бив. На цей раз мене врятувала сирена на вечірню перевірку. Я занепокоївся: так і буде мене бити до кінця строку? Що робити?..

Лише в трьох довірених приятелів запитав, як через волю відправити скаргу прокурору по нагляду за порядками в ув’язненні. Наступного дня Саутін зустрів мене біля вахти:

– Что, Горбатюк, жаловаться вздумал? Ну, смотри…

Щоправда, більше не викликав.

Побачення з рідними.

Довгоочікуване довгострокове побачення було мені по графіку 17-18 вересня. Мама з дружиною приїхали 16-го. “Абрам” попередив:

– Приехали двое из Москвы, чтобы длительного свидания тебе не допустить! Смотри – будь осторожен!

Той день випав на неділю, а щонеділі давали короткотермінові побачення і рідні цим скористались. Викликали мене. Зайняв місце в кабінці. Аж тут підбігає схвильований в’язень і настирно просить:

– Мне попало вести переговоры не по телефону, а напрямую, возле цензора. Вот облом какой, я ведь хочу договориться, чтоб деньги и мешок с продуктами занесли знакомому вольнонаёмному. Все срывается! Давай поменяемся местами! Выручи, мужык! Ну что тебе стоит?!

І то так нахабно, настирно вимагає – хоч в очі йому плюнь. Я зрозумів, що це підісланий в’язень – вони хочуть, щоб я розмовляв із рідними перед цензором. Чому я вирішив, що це “кумовка”? Нормальний чоловік попросить одного, другого, третього, мене попросить, а як я відмовлю, далі піде просити. Цей же підійшов тільки до мене, а як я відмовив, – сердито лаючись, побіг доповідати своїм хазяям, що завдання виконати не вдалося…

Розмовляли через подвійне скло по телефону. Зв’язок обривався, але я, показавши червоний від крові носовичок, зумів сказати головне:

– Ось як мене били й обіцяли, що зустрітися нам не дадуть. Не плачте та не принижуйтесь, бо це не допоможе.

Завдання ж то виконано…

Приходжу з роботи. (Була неділя, але наш загін працював без вихідних) Викликають блатні:

– Ты зачем, урод, змеёвка, сучка, на вахту бегаешь?!.. Здавать нас?!.. Да?!

Лізуть із кулаками. Ех, бачу, біда мені буде. Я на власному досвіді переконався та з чужих розповідей знав, що кожен в’язень проходить вербовку. Погодишся співробітничати – отримаєш усілякі пільги, заступництво та дострокове звільнення. Зрозумів: оця сволота отримала завдання спровокувати бійку, щоб був привід покарати позбавленням довгострокового побачення. Несподівано мене врятував дзвоник іти в їдальню.

– Ну, сучка, иди – после ужина продолжим!

В їдальні подають півлітрову банку з кашею, щоб я виніс для блатних: “Неси – твоя очередь!”

Думаю: Не візьму – буде привід для побиття. Якщо візьму, можуть на виході відібрати СППешники, але тоді вини моєї не буде. Та й порушення не запишуть – за це ще нікого не покарали…

Узяв. Очевидно, був умовний знак, тому що на виході мене схопили СППешники і… повели на “вахту”. Там черговий офіцер заявив, що це злісне порушення режиму і, як покарання, записав: “Лишить очередного свидания”.

Цікаво, що ту банку із кашею у мене не відібрали. І хоча мене, як і кожного у ті часи, постійно переслідувало відчуття голоду та від того відчаю на ту злощасну банку із кашею вже навіть дивитись не хотілося. Я кинув її біля огорожі, котра розділяє локалки. Краєчком ока помітив, що за мною хтось слідкує. Відійшов й став спостерігати. Ту банку підняв мій отой напарник – Лобанів Валерій й, оглядаючись на всі боки, пішов доїдати…

Приходжу в барак. Блатні не звертають на мене жодної уваги. А навіщо вже їм я?  Завдання ж то виконано…

“Что бы Бог ни делал  – все к лучшему!..”

Через годину “Абрам” викликав у радіорубку. Пригощав щедро чаєм, цукерками, бутербродами та заспокоював:

– Ты правильно сделал, что взял ту банку с кашей. Иначе тебя бы жестоко избили да ещё как виновник драки сидел бы сейчас 15 суток в штрафном изоляторе! Могли подложить тебе под подушку самодельный нож или деньги и результат был бы тот же! Запомни: в этой зоне настоящих блатных нет, – есть только волки тряпичные! Все до одного они голодные и поэтому продажные! Не расстраивайся, что бы Бог ни делал  – все к лучшему!..

На другий день мама до “хазяїна” ходила, – плакала, молила, принижувалася, але побачення так і не дали. Увечері двоє “розконвойників” знайшли мене – мама передала кусочок ладану, хрестик та записку, в котрій серед іншого був наказ привезти його додому.

“Выйдите на минутку”.

Існує закон згідно котрого кожен в’язень при відбутті третини терміну має право на пом’якшення режиму покарання – відправку на будови народного господарства. У таборі час від часу збирається комісія, котра долю кожного вирішує індивідуально. Викликали й мене. Відповідальний за загін офіцер (“отряднік”) встав й сказав: “Осужденный Горбатюк Николай Васильевич характеризуется положительно, правонарушений не имеет, план выполняет. Ходатайствую о направлении его на стройки народного хозяйства”.

Саутін нахилився до головуючого й щось прошепотів на вухо. Той до мене: “Выйдите на минутку”.

Через хвилину закликали й повідомили, що у пом’якшенні  режиму покарання мені відмовлено.

Не постоїш за себе раз, другий – відчують слабинку й будуть знущатись безперестанку…

Не всі в’язні витримували нестерпні умови табору на виживання. Там так: не постоїш за себе раз, другий – відчують слабинку і будуть бити, знущатись, щоб зігнати злість, зігрітись або розваги ради, доки не помреш. Так й Михайлу Халєєву повідбивали нутрощі від чого той скоро помер. Зазвичай в історію хвороби записували не справжню причину, а вигадану хворобу. Забрати тіло приїздив батько – офіцер радянської армії. Наполягав щоб зробили розтин тіла покійного. Та де там… Справу зам’яли, отож й скандалу не було.

“Да разве так вешаются?!..”

Життя і так було нестерпним, а тут ще двоє земляків усіляко принижували мене. Це спочатку в таборі шокувало, але згодом я щоразу переконувався: як тільки українець, то часто він виявляється сволотою. Я не обливаю брудом свій народ –  констатую факт.

Бригадиром адміністрація призначає такого в’язня, котрий зможе забезпечити виконання плану. Наш “бугор” іноді вилазив на штабелі тарної дощечки й зброєю добірного мату керував роботою таких само в’язнів, як і сам.

Самань Сергій родом із Підмосков’я, котрий прийшов у табір зі мною одним етапом, благає:

– Коля, сломай мне руку – не могу больше… Может, в санчасти выживу…

(У цьому таборі ця послуга коштувала 2 пачки сигарет.) Я відмовився. На другий день теж відмовився – умовляв не падати духом, триматись.

Пошикувалися йти в їдальню на обід. Одного немає. Кого? Сергія. Стали шукати. Знайшли побілілого з вірьовкою на шиї під пилорамою. Витягнули. Підійшов бригадир, оглянув і повчально:

– Да разве так вешаются?!.. Зрачки совсем не расширены!.. Живой он!.. Хочет, чтоб пожалели!.. Да под дурака он косит – работать не хочет!.. Мужики, бейте его!

Били ногами. Хто злість зганяв, а хто – щоб зігрітись. Уночі Сергій помер у санчастині. Цю новину мені радісно повідомив один із нашої бригади:

– Слыхал?! Кентюлик то твой крякнул ночью в санчасти!

Пізніше  ходили чутки, що Сергій перед смертю хлібом марив…

“Да не будите его – нам больше достанется!”

Вранці дзвоник іти у їдальню. Один не встає. Чути голос:

– Да не будите его – нам больше достанется!

Вертаємось з їдальні. А той лежить і від нього недобрий запах.

– Ты чё, пидар, навонял, сука?! – і стали щосили бити. А він… а він вже холодний! Віднесли в санчастину. Виявилося: отруївся рибними головами, котрі назбирав на смітнику біля їдальні.

“Есть у русского человека бескорыстная любовь к подлости. Он ничего от этого иметь не будет, но гадость ближнему сделает”. Н.В.Гоголь

Більшість в’язнів голодували, а голодним, ясна річ, усяка робота не в радість. Звідси й відношення до своїх обов’язків та один до одного. Ось стандартна сцена: На фоні сторожових вишок та кричущої табірної безгосподарності сновигають обірвані, голодні люди. Біля кучі обрізків деревини керівник виробництва картає верстатника:

– Из этой заготовки можно было ещё одну тарную дощечку выстрогать, а ты её в отходы выбросил! Да ты же враг народа, … твою мать! В ШИЗО, сволочь, захотел!? Так это я тебе, гадина, быстро организую!

“Слыхал, хохол, – земеля то твой крякнул вчера!”

Прибув новий етап. Попався земляк – Ніфонтов Ігор із Феодосії. І якось так швидко опустився, а на таких зганяють злість, заставляють працювати замість себе…

Я до нього кажу:

– Тримайся. Мені теж важко. Усім важко. Скоро весна – легше буде…

Схуд, осунувся, зігнувся, захворів і помер в санчастині.  Знову мені злорадно повідомили:

– Слыхал, хохол, – земеля  то твой крякнул вчера!..

Нічого дивного в такій поведінці не було. Не було тому, що сучий табір це тотальна ненависть, злорадство. Один в’язень, не витримавши знущань, повісився. Так на тіло покійника в’язні злорадно плювали, лаяли останніми словами.

Смерть в’язня в таборі була звичним явищем. Загонів у таборі 15 отож, якщо чоловіка вбили, то в’язні злорадно говорили: “Перевели на 16 отряд”. (Малось на увазі кладовище поза табором…)

Сергія та Ігоря вбив табір, але я винуватив себе: Я живий, а вони – ні. Чому не поліз у бій захищати? Чому не підставив плече? Чому не віддав свою пайку? Таким чином, можливо вони б вижили?..

Моральна підтримка.

Головний телефоніст табору часто викликав. Я у нього прибирав, чистив чоботи, пришивав ґудзики, а він пригощав мене хлібом, цукерками, цибулею, іноді комбіжиром з їдальні. Якось я чимось не догодив, а він  того дня був дуже розлючений. Кинув злорадно мені:

– Это ничего, что за тебя заступаются на Западе, подохнешь здесь, как собака!

Я дуже зрадів. Ця новина була мені величезною моральною підтримкою.

Довгострокове побачення.

Через декілька днів “Абрам” чомусь став напрочуд лагідним. Говорив що, використавши свій вплив на адміністрацію, може добитись для мене позачергового побачення. Підсунув два аркуші паперу:

– Пиши заявление на свидание и текст телеграммы домой. Свидание 6 февраля. Если все комнаты будут заняты, другого лишат, а тебе дадут!

Із цього епізоду я здогадався, що на Заході неабияк заступаються за мене. По табірних законах наступне побачення могло бути лише через 6 місяців, тобто, не раніше 17 березня, а тут поспіхом призначають на 6 лютого…

Мама з жінкою приїхали своєчасно. В той день “Абрам” закликав до себе й змовницьки запропонував:

– Свидание тебе хотят дать на сутки. Пиши заявление о прийоме в СПП, а я уговорю начальство, и ты будешь “балдеть” двое суток! Не бойся, это пустая формальность. Никто об этом не узнает и на плац тебя с красной повязкой не погонят…

Я узяв підсунутий аркуш із зошита й написав заяву – кожна хвилина була на вагу золота тому що… Це на волі я дотримую слова, а в таборі порядки інші: обманути “хазяїна” не “западло”. Обіцянка-цяцянка, адміністрації радість, а мені зайва доба спілкування із рідними…

Приводять нас, щасливчиків, в будинок побачень. Заходжу в першу-ліпшу кімнату. Чую:

– Нет, Горбатюк, тебе – сюда!

Хм?.. Яка різниця?.. Чому саме в цю?.. Підслуховувати будуть, – здогадався. Я цілком нормальний мужчина в житті та і в ліжку також… Але, яке задоволення, ніжності можуть бути, коли знаєш, що КДБісти записують на магнітофон та глузливо коментують кожне слово, кожен скрип пружини…

Серед новин із життя сім’ї, села та міста мама повідомила, що минулого разу перед поїздкою на побачення батькова сестра нагадала на картах таке: “Микола живий і ви його побачите, але зустрітись вам не дадуть”. Це означало, що минулого разу відмова у побаченні для рідних не була несподіванкою.

Дві доби я мовчки писав для “радіо Свобода” репортаж із цього заповідника імені Берія. Як переправити цей репортаж, пояснив у коридорі, але саме слово “лист” все ж декілька разів було в кімнаті необережно сказане.

Дві доби пролетіли швидко. Настала пора прощатися. Я попросив дати грошей. Мама до мене стурбовано:

– Вас же обшукують, бо гроші у таборі заборонені… Як пронесеш?..

Кажу: – А я в тапочки заховаю.

– Ой, дивися, синку, – якісь недобрі у мене передчуття…

Гроші 225 крб. я заховав у шкарпетку. Знімаючи їх для шмону, затис гроші у руці, а коли одягав, поклав непомітно назад. Контролери напрочуд ретельно перевірили тапочки і, не знайшовши грошей, були дуже розчаровані, дивилися на мене, як на обманщика. Наївно надіявся, що ті комітетники дозволять пронести жменю дешевих цукерок, дві пари шкарпеток, зошит, декілька конвертів, ручку, запасні окуляри. Мені на те суворо: “Не положено!” Та один із них усе ж виявився добрішим – простягнув окуляри: “Возьми – это глаза твои”.

“На шпалозавод его, – больно умный!”

“Абрам” відразу закликав до себе у “кільдим”. (склад електрообладнання) Розпитав новини. Відійшов до свого помічника Рахімова і тихо, але так щоб я чув, каже:

– Обыскали обеих женщин. Нашли какое-то письмо. Оперчасть разбирается…

Ввечері викликав й сказав довірливо:

– У твоих нашли какое-то письмо… Опять этот подонок Саутин будет тебя убивать. Вот бумага. Пиши, что за письмо и кому, а я постараюсь уговорить начальство, чтоб тебя не трогали…

Якщо лист у них, то відпиратись безглуздо: описав усе, що було в листі. На другий день викликали після роботи на “вахту”. Чую команду: “На шпалозавод его, – больно умный!”

“Дух истинного производства”.

Нічого не вдієш – беру постіль та йду в барак 2 загону. Заходжу. Біля тумбочки стоїть гурт блатних. Один із них злорадно вигукнув:

– О! Прилетели к нам грачи – пидарасты москвичи!

В цьому привітанні не було нічого дивного, – так зустрічали кожен етап. (Пізніше я зрозумів, чому скрізь так не люблять людей зі столиці: їх життя заставляє бути продажними – міняти переконання разом із передовицями партійних газет. Інакше не проживеш тому що.)

Хтось блатних написав від мого імені та пустив по руках таку заяву: “Прошу перевести меня на шпалозавод, так как я желаю ощутить дух истинного производства!”

Читають та сміються. Один із них підійшов до мене впритул і єхидно сказав прямо в очі:

– Уже завтра ты ощутишь дух истинного производства!

Дивлюсь: загін переповнений. Сплять навіть у роздягальні та умивальнику. Чути брудну лайку, крики, звуки ударів, зойки, сміх – це блатні в умивальнику перевіряють простих трудяг на наявність вошей. Викликали і мене. Я після побачення був у новій білизні отож обійшлось без екзекуції. (Узагалі то, воші були звичним явищем – усі тілогрійки у роздягальні висять поряд так, що “кнацики” інтенсивно мігрують.) Коли ж повернувся до своєї “шконки”, то до мене інші блатні кинулись:

– О! Так у тебя же бельё нульовое! А чё, “набьём макли”? (Пропонує обмін.)

Відмова викликала невдоволення: – Прикнокаем на работе, с-сука!

Вранці в їдальні посадили за край стола. Отримав черпак рідкої каші та пайку хліба. Чаю зовсім не дісталося.

“Ловко же ты притворяешься, с-сука!”

У строю, як новачкові, довелося йти позаду колони. За нами йшли блатні, а вже за ними – солдати із собаками. Блатні розважалися тим, що ногами підганяли задніх. Якщо ж на шляху траплялась калюжа, то блатні особливо скаженіли, щоб насолодитись видовищем форсування трудягами водної перешкоди. Та якось вже дійшли, хоча мені теж добряче дісталось. Поставили на транспортер сортувати дошки. Добре, коли верстати скидають дошки, брус, горбиль рівномірно. Коли ж скидають залпами, тоді важко висмикнути потрібну дошку. Першого разу бригадир сортировки відштовхнув мене, вимкнув транспортер та допоміг розібрати завал. Наступного  разу схопив палку і безжально бив куди попало…

Пізніше перевели в цех. Дали тупий шкуровочний ніж і поставили ошкурювати шпали. Працюю. Підходить блатний з іншого потоку:

– Иди работай на мой поток! Там твое место!

Пішов. Працюю. Підходить бригадир:

– Вернись и работай там, где я тебя поставил! Понял?! Да?!

Вернувся. Працюю. Підходить той блатний вдруге і зі словами: “Ты почему ушёл, сука!” схопив дерев’яну лопату та щосили врізав по голові. Я втратив свідомість і впав. Очевидці розповідали, що він ще ногами мене добивав. Якось очухався. Встав. Підходить навальник першого потоку Павлов Ілля і єхидно так прямо мені в очі:

– Ловко же ты притворяешься, с-сука!

Шалений темп роботи…

Узагалі-то ошкурювати шпали повинні четверо, але в дійсності працюють двоє – інші розсілися на лаві й палять цигарки та час від часу матюками, кулаками підганяють працюючих за них. Верстатник же видає норму 400 шпал без перепочинку – заробляє умовно-дострокове звільнення. Мороз градусів 30. На багатьох вікнах відсутні шибки, замість дверей дверні пройоми так, що гуляють протяги. Темп роботи такий, що вгору глянути ніколи, мочились прямо в цеху. Білизна прилипає до тіла, піт заливає очі. Зняв шапку. Це помітили ті двоє, що відпочивали на лаві. Підскочив один:

– Ты чё, спецом шапку снял, чтоб заболеть и в санчасть съехать?! А ну одень, с-сука!

Ударив рукою, добавив ногою.

Вечеря.

Настав довгоочікуваний час вечері. Доки всіх зібрали, пошикували, порахували то й вечеря прохолола. Біля дверей їдальні колотнеча – усі ломляться першими, щоб вибрати більшу пайку хліба та порцію каші. Та ще й блатні ззаду щосили напирають, щоб зчинити ще більшу штовханину та від душі посміятися. Вони не переймаються – їм місця займуть. Можна, звичайно, не поспішати – порцій усім вистачить, але останніми заходять “опущені”, отже, доведеться сісти біля них, а це викличе насмішки, глузування.

Миска впала на підлогу та каша не розлилась – замерзла. І це не дивно – приміщення їдальні із тонких дощок. Їсти потрібно швидко, щоб прибігти першим скидати шпали, коли включать транспортер. Запізнишся – розкумарять. Потоків чотири отож не усі можуть бути першими. Неповоротких лупцюють. А що, блатним хоч якась розвага…

Я – “хохол”, “Бандэра”, “очкарик”…

Ось там я й відчув дух істинного виробництва. “Рахімчику” (помічникові Абрама) набридло мої окуляри ремонтувати. Спочатку, від удару в центрі скла утворилась дірка. Пізніше те скло розбилося на 7 сегментів. Після чергової розкумарки спочатку один сегмент загубився, потім – другий. Довелося із сірника зробити розпорку щоб трималися ті 5 сегментів, що залишилися. А де взяти нові окуляри? Чекаєш бандеролі більше місяця – це час листа додому та бандеролі у зворотному напрямку. А без окулярів ніяк не можна, робота шкуровщика вимагає пильності: не доглядів – розкумарять без зайвих розмов. Особливо важко було в другу зміну. Мороз уночі посилюється. Темно. Дорога слизька. Усі закуталися шарфами, тільки очі блищать. Я ж так не можу: тепле повітря з рота та носа потрапляє на скельця окулярів й там замерзає. Без окулярів теж не можна – нічого не видно. Спіткнешся – задні затопчуть. Вимушений був не закутуватись шарфом, от і відморозив носа. Вигляд у мене був у ту пору досить непривабливий: худий, беззубий, обличчя в синцях, побиті окуляри, задзьобаний ніс. У нас же завжди праві сильніші. Коли закінчуються словесні аргументи, то зазвичай звертають увагу на національність, фізичні вади і в хід пускають кулаки. От і був я “хохол”, “Бандэра”, “очкарик”…

Людське щастя.

Долю кожної людини формують випадковості. Ось для прикладу повчальний епізод. Поклав окуляри в нагрудну кишеню й став задумливо дивитися на сяючі від променів сонячного світла засніжені гірські вершини. Аж тут удар в груди. І саме в те місце куди я поклав окуляри! Почув як хруснули скельця. Я ошелешено: – За что?

А той блатний з докором: – Стоишь тут!

Якби він вдарив втричі сильніше, але в інше місце, то мені не було б так боляче. Боляче було тому, що без окулярів біда – усе пливе перед очима, тикаєшся, як сліпе кошеня. Того мерзотника я добре запам’ятав – він був земляком “Абрама” й мені та іншим в’язням усілякі підлості робив. Прізвище у нього було Брычев.

Розкумарка.

Попасти під розкумарку просто. Устав за 15 хвилин до команди “підйом”. Тихенько застелив верхню “шконку”. Але… скрипнула половиця під ногою. Той знизу зірвався, як собака з ланцюга. Розкумарив а потім ще й пхнув ногою. А що – весело. Сміються: як-не-як, а хоч якась розвага… І нічого сам не вдієш проти вовчої зграї. А почнеш збирати спільників, щоб підняти бунт – хтось видасть і…

“Совсем обнаглели, с-суки!”

Несемо матраци з прожарки. Старшина кричить: “Заходите в сапогах – я разрешаю!”

У моєму “проході” блатні пили міцний чай. Карпов Петро, щоб показати себе перед усіма, вискочив і зі словами: “Совсем обнаглели, с-суки!”, ударив мене кулаком в обличчя. Я ж, витираючи кров, став у молитві просити Бога розсудити нас. У таборі цілковитий “беспредел”. З кожним із простих в’язнів подібне траплялось досить часто.

“Где деньги, с-сука?!..”

Тоді після побачення гроші дав, на власну думку, порядним людям. Обіцяли багато, але нічого з омріяного харчу від жодного з них я не бачив. Про те, що я мав гроші довідалися блатні. Закликали в “пилоточку”. Схопили палки, дерев’яні молотки та й кинулися бити. Кричать:

– Где деньги, с-сука?!.. Почему нам не отдал?!.. Мы бы то тебя одели, накормили, мазу бы за тебя потянули! А так, из твоего стольника мы у тех уродов только червонец догнали!..

Після чергового удару молотком по голові я знепритомнів. Для того, щоб привести мене до тями, один із них плював мені в обличчя і реготав. А що вдієш? Тут нема один на один, а сам проти “шоблы” не попреш…

Пізніше вдруге закликали і… люб’язно пригостили вечерею та запропонували прислужувати – боялися, що після роботи я їх “здам” адміністрації.

У цьому таборі в’язні не помирали, а “крякали”. Смерть була принизливою ознакою поразки, програшу у війні за виживання. От тому то й хотілось вижити, викарабкатись, перемогти, щоб сказати у день звільнення в небо омріяне: “А все-таки я зміг! “, і тому я погодився.

“Ти, Господи, розсуди нас…”

Коли мене безневинно б’ють, то я, витираючи кров, молюся. Молюся Богові: “Ти, Господи, розсуди нас… Може, то я винен… Господи, Ти судія всієї Землі, отож розсуди нас справедливо…”

Здавна помітив, що коли заводиш розмову про Бога, то найчастіше дивуються: “Невже коли мене вдарять по правій щоці я повинен підставити ліву!?” Істина у тому, що в подібному випадкові запускається механізм Господньої відплати. Як свідчить історія, багато пророків, проповідників, праведників постраждало від безбожників, але кожен богопротивник рано чи пізно був покараний Богом. Ні, Бог не лупцює грішників  палкою – обставини життя,  доля  повертається їм на погибель…

Не відплачую злом за зло, отож, на мені ланцюжок ненависті обривається. Я день починав та закінчував щирою молитвою, і Господь вберіг мене. Тут, у таборі, я зрозумів, що слово “чаша” означає “доля”. Коли я обіцяв Богові, що зможу пити ту чашу, котру пив Ісус, то, виходить, обіцяв, що зможу… розділити Його долю!

А так і було. Дали мені в учні новачка. Уважно слухав мене. Їв з однієї миски, а потім продав. Був неправедний суд. Зарахували до злочинців. Ділили одяг, били по голові, плювали в обличчя… Тільки якщо дві тисячі років тому зрадником виявився один з дванадцяти, то зараз – один з одного. Тоді Іуда був любителем, сьогодні – професійним чорнокнижником із КДБ. Той розкаявся, цей же радісно отримував гроші та зірки на погони.

Думи мої, думи…

В умовах жахливого “беспределу” найважче було… не з’їхати з глузду, як казали у таборі, не “поїхати по фазі”.  Мусив завантажувати розум молитвами та спогадами. Дійшов висновку, що… саме провидіння вело мене сюди. Будь-яка дрібна випадковість могла все змінити. Я в щирій молитві обіцяв Богові, що зможу “пити ту чашу, котру пив Ісус Христос”, та просив дати пити ту чашу. Плануючи акт самопожертви, молився та все в небо вдивлявся: “Чи благословляєш мене, Господи?” Знаку, який би я зрозумів як “так” чи “ні”, не було але, як я зараз розумів, випадковості стали працювати на… повторення долі Ісуса Христа – запустився велетенський механізм містичного провидіння.

Сушив компоненти вибухових пристроїв на покрівлі будинку – спекота в ті дні стояла страшенна. Їхав додому на обід. Небо затягло темними хмарами. Вийшов на зупинці. Ось-ось дощ змиє мою працю, в результаті народ мій так і залишиться в рабстві! Ударив грім. Вітер зняв хмару пилюки. Перші важкі краплини упали біля моїх ніг. Відчай охопив мене і я, поглянувши вгору, став благати: “Господи, відверни цей дощ!” І… о, диво: несподівано вітер вщух, а ці перші краплини дощу стали останніми – хмари посунули далі, і дощ сипонув за селом.

І та спричинена замиканням електрокабелю пожежа на горищі будинку могла спалити всю мою працю, якби виникла хоча б на день раніше… Це я сприйняв би як знак від Бога, отож, ясна річ, відмовився від своїх планів.

І ніби випадково мій погляд упав на те оголошення, а в душі виникло бажання поїхати в туристичну поїздку. Далі все пішло як по маслу… Якби жереб чергувати на комуністичне свято 1 Травня випав не мені, або погода того дня була хорошою, то вітром не зірвало б той плакат. Відповідно, не мав би неприємностей на роботі, отож, не витратив би спересердя заощаджені гроші.  Це привело б до того, що я поводив би себе з агентом КДБ зовсім інакше – ради омріяної поїздки за кордон грав би роль фанатика комуністичної ідеї.

Більше того, скільки раз я міг покалічитись чи загинути, але… чудом залишався неушкодженим. Ось для прикладу повчальний епізод. Одного дня я допустив фатальну помилку: закупорив двадцятилітровий бутиль із хімреактивами і, взявши в руки, став колихати, щоб прискорити реакцію. Від тиску парів бутиль вибухнув у мене в руках, але… жоден осколок скла, жодна крапля киплячої суміші азотно-сірчаної кислот не потрапила на обличчя, хоча тримав бутиль майже впритул! Отож, – робив висновок я, – це Господь врятував мене! Зрозуміло, що в іншому випадку мені було б  уже  не  до  політики…

Об’єктом охорони нашої охорони була установа, котра вербувала законослухняних громадян на розбудову промисловості так званих “дружніх держав соціалістичної інтеграції”. Наш відділ позавідомчої охорони підпорядковувався МВС, отож цілком логічно що й нас, простих електриків, службовці МВС-КДБ вважали за своїх.

Якось керівник тієї контори (працівник спецслужб у відставці – інших на подібні посади не приймали) запитав довірливо: “Хочеш попрацювати за кордоном, світ побачити, інвалютних чеків заробити?” Я радісно погодився. Тоді він, пильно поглянувши мені в очі, майже пошепки запитав: “А ти в армії служив?”

“Ні” – признався я. Тоді він на це відверто: “Я то міг би, так би мовити, “по блату” оформити на тебе документи, але старатись безглуздо – їх не затвердить Москва!” І цього разу я пролетів, як фанера на Парижем.

Щоб не з’їхати з глузду, завантажував свій розум спогадами, молитвами. До дрібниць пригадував безтурботне дитинство. Як же гарно тоді пахли квіти, співали пташки! Якими же духмяними та смачними були ягоди та фрукти зірвані у бабусиному саду! Як неповторно пахнув перший сніг і яку же радість викликало катання на саморобних санчатах та дешевих дитячих лижах! Згадував як у теплу пору року на купленому батьками трьохколісному велосипеді полюбляв форсувати калюжі. Розумів, що квіти пахнуть та пташки співають у всі віки однаково, але тільки у дитинстві життя має настільки неповторні, яскраві  кольори. Згадував подарований батьками іграшковий винищувач із сопла котрого при злеті та посадці летіли іскри. Ось тоді в мені й зародилась мрія у майбутньому стати пілотом винищувача. Друг, котрий жив поряд, мав іграшковий танк. Коли сварилися він погрожував: “Виросту, стану танкістом й твою хату розчавлю”.

Я ж на те гордо: “А я твій танк та хату розбомблю – літаки сильніші за танки”.

Пізніше той винищувач я розібрав й причину іскріння виявив: заднє колесо ковзало по камінчику, як у запальничці при висіканні вогню.

Пригадувались дитячі забави та провини за котрі бувало батьківський ремінь гуляв по моєму голому заду. Якось пожалівши жаб, котрі плавали у брудній калюжі, наловив їх та й кинув у чисту воду домашнього колодязя. Пожалівши гірке собаче життя прив’язаного собаки, насипав у миску доволі цукру. Пізніше за мою наївну доброту батько добряче лупцював мене своїм ременем, пояснюючи при тому, що брудна калюжа є рідною стихією жаб, й що собаки не їдять цукру у чистому вигляді. Пригадував криту соломою глиняну бабусину хату у котрій провів дитинство, зимові ночі на натопленій печі, запах друкарської фарби Букваря та сюжети перших самостійно прочитаних книг. Пригадував смак в той час нам усім звичних ласощів: окрайця хліба посипаного цукром та змоченого водою для того, щоб той цукор не розсипався, печеної у багатті картоплі, печених у духовці яблук, диких груш гниличок. Згадував радісний вираз обличчя бабусі та її голос під час кожного повернення пари ластівок у зліплене ними під стріхою гніздечко.

Коли не спалося, згадував вивчений напам’ять вірш Т.Г.Шевченка:

Не спалося, – а ніч, як море.
(Хоч діялось не восени,

Так у неволі.) До стіни
Не заговориш ні про горе,
Ні про младенческие сни.
Верчуся, світу дожидаю,
А за дверима про своє
Солдатськеє нежитіє
Два часовії розмовляють.
Така ухабиста собой,
И меньше белой не дарила.
А барин бледненький такой.
Меня-то, слышь, и подсмотрили,
Свезли в Калугу, и забрили.
Так вот те случай-то какой!
А я… аж страшно, як згадаю.

Я сам пішов у москалі;
Таки ж у нашому селі
Назнав я дівчину… Вчащаю
І матір удову єднаю.
Так пан заклятий не дає.
Мала, каже; – нехай, дождуся.
І, знай, вчащаю до Ганнусі.
На той рік знову за своє;
Пішов я з матір’ю просити.
“Шкода, – каже, – і не проси.
П’ятсот, – каже, – коли даси,
Бери хоч зараз…” Що робити!
Головко бідна! Позичать?
Та хто таку позичить силу?
Пішов я, брате, зароблять.
І де вже ноги не носили,
Поки ті гроші заробив.
Я годів зо два проходив
По Чорноморії, по Дону…
І подарунків накупив
Найдорогіших… От вертаюсь
В село до дівчини вночі –
Аж тільки мати на печі,
Та й та, сердешна, умирає,
А хата пусткою гниє.
Я викресав огню, до неї…
Од неї пахне вже землею,
Уже й мене не пізнає!
Я до попа та до сусіди,
Привів попа, та не застав –
Вона вже вмерла. Нема й сліду
Моєї Ганни. Я спитав
Таки сусіду про Ганнусю.
“Хіба ти й досі ще не знаєш?
Ганнуся на Сибір пішла.
До панича, бачиш, ходила,
Поки дитину привела
Та у криниці й затопила”.
Неначе згага запекла.
Я ледве-ледве вийшов з хати,
Ще не світало. Я в палати
Пішов з ножем, не чув землі…
Аж панича вже одвезли
У школу в Київ. От як, брате!
Осталися і батько й мати,
А я пішов у москалі.
І досі страшно, як згадаю.
Хотів палати запалить
Або себе занапастить,
Та бог помилував… А знаєш,
Його до нас перевели
Із армії чи що?

Та что же,
Ну, вот теперь и приколи.
Нехай собі. А бог поможе,

І так забудеться колись.
Вони ще довго говорили,
Я став перед світом дрімать,

І паничі мені приснились

І не дали, погані, спать.

Якщо тверезо оцінювати тогочасне життя, то виходить так, що багачі своєю непорядністю спровокували, накликали на власні голови народний гнів. Пізніше спалахнула соціальна революція і скривджені люди усе їм пригадали: лились ріки крові, палали розграбовані маєтки… Багато хто й зі мною поступав підло а це означає, що в смутні часи я би мав моральне право поквитатись із своїми кривдниками. Ось, для прикладу, мій зрадник продав мене й за ті срібняки побудував собі будинок. У випадку “революції” я міг би взяти у прокурора дозвіл та гурт озброєних “революціонерів” й цілком законно той будинок “експропріювати”. І жодних докорів сумління…

У пам’яті спливали розповіді мами про історію нашого роду. З них дізнався, що мій прадід був дуже працьовитим і, відповідно, досить багатим землеробом. Мав шестеро дітей й кожному побудував житло, виділив чималий земельний наділ, дав худобу та знаряддя для господарювання.

У 1929 році у наших краях селянам пропонували переселятись у Канаду. Двоє з нашої родини продали усе що мали та й поїхали на чужину – розуміли: наш край споконвіку є ласим шматком, полем битви між різноманітними “визволителями”. От і поїхали якнайдалі, на самий край землі шукати спокійного життя. (Людина має право жити де забажає й гріха у виїзді за кордон на постійне проживання немає.)

Бабуся з дідусем відмовились підтримати компанію бо й тут жили досить заможно: мали найкращий у селі будинок, чималий наділ землі та велике господарство. А через десять років спалахнула війна – прийшли “червонозоряні визволителі” й селян із своєю землею та усім майном силою примусили об’єднатись у колгосп. Невдовзі від комуністів наш край “звільнили” нацисти і… самі ж й стали панувати на наших землях. Бабусин будинок відразу зайняли німецькі офіцери, отож сім’я була змушена переселитись у хлів. Бабуся прислужувала їм, але пізніше жодного разу не згадала поганим словом. Військові є людьми підневільними – влада послала воювати на чужину й вони були змушені виконати наказ. Офіцери у вільний час бавилися з бабусиними дітьми, пригощали солодощами, показували фотографії власних дітей. Пам’ятаю, бабуся розповідала трагікомічний випадок. Офіцери наказали їй приготувати хороший обід – чекали високих гостей. Стіл вже накритий, а гості запізнювались. В цей момент в кімнату зайшов солдат. Не побачивши поблизу начальства, налив собі шнапсу, випив та добряче наївся. За цим усім мовчки спостерігав улюбленець офіцерів собака Шльот. Офіцери дуже любили ту вівчарку – м’ясом та шоколадом так вгодували, що шерсть аж блищала. Аж ось зайшов офіцер й запитав бабусю хто тут пив та їв. Бабуся не хотіла наживати ворогів серед простих солдатів й тому жестами пояснила, що обличчя не запам’ятала. Тоді офіцери пошикували усіх вояків і Шльот кинувся на зловмисника. Як же вони того бідолаху лупцювали…

Згадував розповідь батька. Під час окупації він подружився із молодим німецьким офіцером, котрий квартирував по сусідству. В лютому 1944 року радянська армія визволила наш край від німців й мого  майбутнього батька призвали в армію. Їхня військова частина приймала участь у бойових діях, пізніше охороняла полонених німців, котрі відбудовували зруйновану промисловість Союзу. Одного дня батька пильно розглядав якийсь полонений. Пізніше підійшов і запитав: “Василь, ти?!” Це був той самий батьків приятель! Попрохав: “Повідом своїм, що я є членом партії антифашистів й засвідчи, що під час окупації я не робив людям ніякого зла”. Батько так й зробив і невдовзі його колишній приятель зник. Через три місяці біля військової частини зупинився легковий автомобіль. За кермом сидів вгодований, гарно одягнений той самий батьків приятель. Запросив у ресторан. Щедро пригощав, дякував і розповідав, що його відгодували, одягнули, навчили як себе поводити й завтра відправляють зайняти керівну партійну посаду у соціалістичній частині Німеччини. Згадував усе сказане батьком, але ім’я того німця так й не спливло в пам’яті.

Під час німецької окупації селом проходили монашки із іконою Богородиці й пророкували, що там де вони пройшли усі будинки вціліють. Постраждає ж лише частина села, котру вони оминули. Через три роки нацистів прогнали “червонозоряні визволителі” і… самі ж зайняли їхнє місце. Бойові дії не зачепили наше село й лінія фронту уже гуркотіла за десятки кілометрів, тож селяни раділи, що те пророцтво  не збулось…

На окраїні села квартирували молоді солдати. Одного дня, коли новобранці були на маневрах, у селі з’явився солдат, котрий розпитував місцезнаходження загубленої ним військової частини. Увечері стомлені бійці повернулися й селяни розповіли командирові, що їх розшукував якийсь підозрілий вояк. Командир здогадався, що то був ворожий розвідник й негайно вивів бійців у поле. Уночі над окраїною села з’явився ворожий бомбардувальник й “завісив ліхтар” – скинув освітлювальну ракету котра повільно опускається на парашуті та декілька бомб. Від вибухів загорілися будівлі селян. Не помітивши панічної метушні вояків, пілот зрозумів, що вийшла помилка й відлетів геть.

Селяни спочатку кинулись гасити оселі та вогонь охопив клуню у котрій “визволителі” зберігали боєприпаси. У палаючій споруді почали гриміти вибухи тож перелякані люди поховались хто де міг. Бабусина родина знайшла притулок у глибокому погребі.

Тієї ночі наступав Великдень. Удосвіта йдуть прихожани із корзинами освяченої їжі а вдалині… палає окраїна села. Ще й до того здійнявся сильний вітер й вогонь став перекидатись із хати на хату. Частина села, котру оминули монашки, вигоріла до тла й великий бабусин дерев’яний будинок у тому ж числі. Усе добро, весь скарб знищив вогонь, отож довелося викопати землянку й будувати хату із віхтів обмазаної глиною соломи.

Ось так і справдилося пророцтво монашок відносно частини села, котру вони оминули. Пізніше одна із монашок, котрі ночували в бабусиній хаті, напророчила мамі, що у неї буде проплаканий вік. І це пророцтво справдилося: ради виживання важко працювала спочатку на цегельному заводі, пізніше в колгоспі. Вела господарство, доглядала хворих батьків. Вийшла заміж, народила мене. Робота важка, дома худоба та господарство, батьки хворіють, чоловік потрапив у жахливу аварію, я малим часто хворів. Виріс й ось пішов по тюрмах та таборах. Проплаканий вік…

За рік до мене народився мій зрадник. Виріс, в КДБ влаштувався й там гроші добрі заробляв отож не був у його мами проплаканий вік…

От, – думав я, – якби не той розкішний дерев’яний будинок, котрий далекі предки пожаліли залишити, то й вони емігрували б у Канаду разом із хитрими родичами та односельчанами. І чого той будинок не згорів раніше, у часи еміграції? Тоді, можливо, народився б я у нормальній, вільній країні і жив би собі щасливо. (Ясна річ, якщо у державі справді демократичний устрій, то невдоволення, й відповідно, політв’язнів там не буває.) От і вирощував би я там на власній фермі зернові для колгоспного Радянського Союзу.

А й справді: односельчани, котрі колись наважились емігрувати на край світу виявилися людьми не дурними. Ще в часи коли постаті Гітлера навіть на горизонті не було, їм вистачило розуму зрозуміти, що Україна знаходиться у центрі Європи і є ласим шматком, ареною битв наймогутніших держав за сфери впливу. А так воно і є насправді. Споконвіку “визволяти” наш край приходять усі кому не лінь і приносять із собою свою ідеологію, мораль, проблеми: війни, революції, громадянські війни, розруху, голод, колективізацію, репресії, ополячення, русифікацію, онімечення, тюрми, табори, висилки у Сибір та Німеччину та безліч інших негараздів.

Жили у селі звичайні люди. Добробут їм забезпечувала важка праця на родючій землі та утримання домашнього господарства. Громада ділилась на класи за рівнем добробуту: ті хто у поті лиця працювали з ранку до вечора, ті були багатшими. Лежні ж, відповідно, були біднішими. Бідні дещо заздрили багатшим, але відкритої ворожнечі не було – моральність підтримувала віра у Бога. (Закон Божий викладався у школах) Коли польські жандарми спіймали радянського шпигуна, то усе село збіглося подивитись на людину, котра не вірить у Бога. Прийшли червонозоряні “визволителі” й зробили усіх рівними у бідності. Тут вже село розділилось за іншою ознакою: на прихильників та ворогів комуністичної ідеології. Божеством, іконою став Сталін, заповідями… марксизм-ленінізм та моральний кодекс будівника комунізму! Тепер вже пальцями тикали на тих, хто вірує у кимсь колись вигаданого Бога…

Пригадував як у період так званої “хрущовської відлиги” в село приїхав гість із Канади. Він колись емігрував і при нагоді відважився провідати край своєї юності, друзів дитинства. Родичі та друзі зустрічали гостя на вищому рівні: столи ломилися від напоїв та різноманітних домашніх делікатесів. У день приїзду гостя ми із товаришем наламали бузку та й піднесли колишньому землякові. Той нам віддячив блискучою монетою. Нещодавно пройшла грошова реформа й нам малим тих двадцять копійок були великим скарбом. Це ж можна було придбати два квитки у кіно або купити двісті грамів халви у сільському магазині. Світла тоді у селі ще не було – кінопроектор сільського клубу отримував струм від переносної дизельної електростанції.

Та попри усі сподівання багатьох друзів дитинства гостеві побачити не судилося – більше сотні односельчан загинули у боях із різноманітними визволителями та братовбивчій війні між прихильниками та ворогами комуністичної ідеології. Частина загиблих навіть не були поховані за християнським звичаєм у ріднім краї – полягли у боях на чужині, згинули у сибірських таборах та засланні…

Гарно одягнений, огрядний гість розповідав як заможно його родина живе у Канаді. Хвалився, що має власний ресторан і грошей стільки, що дітям та онукам вистачить. Фотографував бажаючих й відразу вручав готові фотографії. Запевняв, що годинник на його руці заводиться від помаху руки. Подібні досягнення “капіталістичного” світу усіх присутніх тоді неабияк дивували. На фоні післявоєнної розрухи та замучених колгоспників канадець виглядав паном. Селяни розповідали гостеві як страждали від численних “визволителів” а як їм живеться сьогодні той сам бачив. Гостював він і у нашій хаті. Запам’яталась сигара, котру “капіталіст” час від часу розкурював. Хтось із родичів жартома запропонував залишитись назавжди. Той кисло посміхнувся й відповів: “Ви не бачили справжнього достатку, отож не розумієте наскільки бідно живете…”

Планував побути у рідних краях два місяці а витерпів лише два тижні.

То правда, що Україна є полем битв супердержав за сфери впливу а люди заручниками, гарматним м’ясом. Радянська влада розміщувала на території України бомбардувальники, шахти із ядерними боєголовками націленими на Європу та США. Це означає: у випадку війни по тих військових об’єктах були б нанесені ядерні удари. Зрозуміло: наслідки збройного конфлікту двох військових блоків для нашого народу були б фатальними.

Думки калейдоскопом змінювали одна одну. Пригадував шкільні роки, п’янке відчуття першого кохання, навчання у технікумі. Ще до навчання, на вступних екзаменах закохався у вродливу  абітурієнтку. Поглянув на результати іспитів й дуже зрадів: ми обоє пройшли конкурс. Щоб стати вартим красуні став інтенсивно займатись спортом. І де тільки сила та бажання брались! Здавалось, що це почуття приглушило в моїй душі кохання до тієї міської красуні, котра була недосяжною для мене, як та зірка небесна. Стали вчитись та я не поспішав сказати коханій про свої почуття – вагався, хотів перевірити себе. Крім того не вірилось, що я зможу сподобатись такій красуні. До дрібниць пригадував п’янке відчуття щастя, ейфорії після того як кохана посміхнулась мені. Ось воно свято душі, іменини серця!

Та сталось так, що одного сонячного дня побачив в місті свою недосяжну зірку небесну. Та стояла на зупинці така струнка, вродлива, зваблива – сонячні промені заплуталися в її косах. Пригасле почуття спалахнуло з новою силою. З того моменту про жодну іншу думати вже не міг. Переконував себе, що ми не пара, що не варто плекати ілюзій, та чим більше я примушував себе не думати про свою недосяжну зірку, тим більше думав..

Практика у Євпаторії. Літо, курорт, ми молоді та вільні. Казкової краси однокурсниця запросила мене покупатися в нічному морі. Погодився.  Зорі на небі такі великі, запахи моря, шурхіт прибою.  Купалися в нічному морі, навіть запливли за буї, жартували.

Та от мрія про свою недосяжну зірку небесну переважила – почуття першого кохання виявилося сильнішим за мене.

Якби не та випадкова зустріч, то я би освідчився однокурсниці й тоді життя моє пішло б за іншим сценарієм…

Був малим, коли пізнього вечора батько потратив у жахливу аварію. В той момент почувся стукіт у шибку вікна. Мама встала але на дворі було порожньо. Невдовзі повідомили сумну новину: тато потрапив у жахливу в аварію. Рани були важкими й мало хто думав, що він виживе. Завдяки молитвам мами, родичів та професійності лікарів батько викарабкався. Вижити він то вижив, але дітей у нього вже бути не могло. Якби не та аварія, то мав би я ще брата чи сестру. Відповідно, мій характер та світогляд тоді були б іншими…

По причині чародійства тітки упав й пошкодив селезінку. Після операції поставили крапельницю й, скоріше всього, залили кров якогось дисидента. Та краще б залили кров якогось гульвіси або єврея… Ні, а ще краще було б, якби влили крові гулящого єврея – доходив висновку.

Із-за відсутності селезінки не призвали в армію. В іншому випадку, пройшовши в повній мірі так званий “курс молодого бійця” (дідівщину) я би “дембельнувся” зовсім іншою людиною – байдужим до страждань свого народу, циніком. От і жив би як усі законослухняні радянські люди…

Життя кожної людини може легко змінити незначна випадковість, одне слово. Якось у часи роботи на овочебазі у лабораторію зайшла дуже вродлива незнайомка з числа студентів. (Влада часто знімала людей з навчання та виробництва для сільськогосподарських робіт.) У красуні був поранений палець. Чемно просила кусочок бинта чи пластиру для зупинення кровотечі. Десь у глибинах свідомості з’явилось припущення, що вона сама злегка порізала палець для того, щоб був привід для знайомства зі мною. Я зрадів такому подарункові долі й намірився їй підіграти, але тут мій напарник, до думки котрого я прислухався, досить цинічно відмовив тій красуні й цим усе зіпсував. Якби у ту мить я був сам у лабораторії, то можливо мій подальший життєвий шлях склався б зовсім інакше.

Пізніше часто пригадував подібні епізоди й жалкував за втраченим. Жалкував, тому що часто випадковість докорінно змінює все життя людини. Траплялись же досить вродливі, розумні дівчата на моєму шляху. Пригадувалось як одного разу головна бухгалтерка овочебази попросила мене поїхати з представницею заготконтори у типографію, щоб там завантажити необхідні їм бланки накладних. Працівницею заготконтори виявилась напрочуд вродлива дівчина. Я здогадався, що це таким чином доброзичлива бухгалтерка намагається познайомити нас. Відчувалось, що та красуня не проти ближчого знайомства та в той час думки мої були зайняті тією, котра для мене була недосяжною як та зірка небесна… От і упустив шанс. Пізніше так же безглуздо не звертав уваги на подібні подарунки долі…

Минали дні, місяці, роки. Став знайомитись з дівчатами сам та от парадокс: кожна була на вроду гарною, а от стану зустрічатись, а спільну тему розмови знайти досить важко. Якщо ж скучно, – значить не пара. З однією зустрічався декілька місяців, дійшло навіть до знайомства з батьками, гостював декілька раз. Та попри все з кожним днем все ясніше усвідомлював: якщо поберемось то це буде самотність удвох. Дійшов висновку: краще припинити стосунки мирно, щоб пізніше не ділити дітей та майно зі скандалом. Заспокоював себе тим, що інтимних стосунків у нас не було…

Молодість брала своє але разом із тим сумління постійно докоряло: Народ страждає від виснажливої праці та брехні, найкращі його сини страждають у сибірських таборах та спецпсихлікарнях а я…

В небо вдивлявся й молився: “Якщо я Тобі, Господи Боже мій, знадоблюсь то Ти знаєш де мене знайти…”

Довірявся провидінню: ось станеться так, що отримаю вибухівку і… І я тоді, як юний піонер…

Одружувався мій приятель. Навкруги буяла весна – пора кохання. В числі запрошених була його вродлива родичка. В палатці щедро накриті столи, море випивки та наїдків, музика, танці, сміх а ми молоді, безтурботні, трішечки п’яні від пахощів весни та випитого спиртного. Я став залицятись до вродливої модниці та швидко помітив: красуня подобається не тільки мені. Найсерйознішим конкурентом виявився Віктор – армійський друг мого найкращого товариша. Батьки молодят вдруге запросили весільних гостей до накритих столів. Мій конкурент спритно зайняв місце поряд із красунею, я всівся навпроти. Вирішив поборотись за своє щастя й викликав Віктора на дуель… на шампанському. (Цю дуель я бачив в кіно) Налили повні келихи і я, як у тому фільмі, виголосив тост: “За губки чарівної Естер!” (Так у кіно звали вродливу героїню) Випили залпом. Батьків приятель, котрий сидів зліва, нахилився до мене й шепнув на вухо: “блядь”. Я зробив вигляд, що не розчув й продовжив поєдинок. Після третього келиха хлопці відвели Віктора в будинок Михайла відсипатись. Конкурентів вже не було й я танцював із королевою балу. Випите спиртне, музика, запахи квітучих садів та її парфумів посилювали почуття закоханості. Призначив красуні побачення.

Купив квіти й прийшов в призначений час. Чекав 40 хвилин. Почекати ще? Погляд впав на власне відображення в склі вітрини й я сказав сам собі: “Куди ти рипаєшся? В неї таких залицяльників, як у бочці огірків”.

Пізніше хотілося нагадати про себе та щоразу поривання гасило те пошепки сказане непристойне слово…

А втім – роздумував я на нарах – що таке блядь? Це жінка, котра має сексуальний досвід отож розуміється на любовних пестощах, любощах, ніжностях… От саме такі панянки й бувають хорошими жінками – нагулялися вже тому що…

В пам’яті спливав ще один епізод. Якось за столиком кафе вродливий сусід до мене радісно:

– Як же хороше мені у вашому місті – ніхто не впізнає, не просить автограф.

– А ви хто? – поцікавився я.

Той змовницьки:

– Я співак, але в вашому місті не виступав отож мене мало хто знає… Я чоловік відомої кінозірки.

Назвав прізвище та фільми, в котрих його вродлива дружина знімалась. Додав повчально:

– Бачимось рідко – то я на гастролях, то вона на зйомках. Знаю: вона гуляє, і вона знає, що гуляю я. Живемо за звичкою ради дітей. Даю тобі молодому розумну пораду: Не одружуйся на красуні – не буде твоєю.

Ось ці, на перший погляд випадкові слова й зруйнували в моїй душі бажання настирно добиватись прихильності вродливої Естер.

Друг завітав до мене на день народження із своєю нареченою та її подругою. Опівночі пішов проводжати кохану на автобус а мене залишив сам-на-сам із вродливою дівчиною. Ми в напівтемряві пили вино, танцювали, пристрасно цілувались. Чому я не закохався? Мене охолоджували два почуті вислови: “Сільські дівчата рано розцвітають але й рано відцвітають”, та “Легко вивезти дівчину із села, та важко село із неї”.

Дівчина любила мене й за вродою була не гіршою за Естер: волосся густе, очі карі, брови чорні, ямочки на щоках, пишні груди. Та попри все те, не була модницею, не володіла таїною магічного погляду своєї попередниці. Це та вислови товариша й тут зіграли вирішальну роль…

Тут, у таборі на виживання дійшов висновку: було бери, дурний, освідчуйся, одружуйся й насолоджуйся життям. Вродлива дівчина та ще й із села отож до всякої роботи звична – проживеш свій вік безтурботно.

Спливав час. Дівчата вийшли заміж, я одружився. Усі ми народили дітей. З часом перша та друга розлучились. Якось в місті випадково зустрівся із Естер. (Так я її подумки називав.) Розговорились. Виявилося, що вона того разу стомлена весільними турботами… забула про призначене мною побачення. Сказала кокетливо: “Не вірю, що в тебе немає коханки!” Натяк був прозорим та от час змінився – я мав вже інші погляди на життя та плани на майбутнє…

От якби не ті недоречно сказані слова, можливо я б взяв заміж як не одну, так другу. Тоді одна із них не розлучилися б, відповідно, і я би в ув’язнення не потрапив… Ну й що з того, що в державі рабство, насильство та обман? Раби теж щасливі бувають й за зайву миску недоїдків вихваляють своїх деспотичних володарів… Це ж яке щастя – бути рабом! Відпрацював абияк день до вечора на господаря й плювати на все. Нехай те підприємство вночі згорить – новий рабовласник знайдеться. І ні про що рабу піклуватись не потрібно – господар нагодує, одягне, розтлумачить що є добро, що зло, вирішить які книги та газети тобі можна читати, пісні слухати, фільми дивитися, яким богам та вождям молитися… А за слухняність жирнішої каші дасть та деякі іноземні країни дозволить відвідати. Рабство – це безтурботне життя, кайф. Особливо, коли є вдосталь самогону та сала… Навіщо сліпонародженим в тюрмі якась примарна воля? Що з нею робити?.. А так: живи й хвали мудрість свого господаря – рідну комуністичну владу. Чим більше будеш хвалити, тим краще будеш жити…

Пригадувався на перший погляд ніби незначний епізод. Їхав з приятелем. Вечоріло. Накрапав дощ. Вродлива дівчина на автобусній зупинці жестом попросила зупинитись. Я зупинив авто й взяв попутницю. Ми продовжили критичну розмову про сучасний стан справ в державі і, на наш подив, дівчина підтримала тему. Відчувалось, що вона має не тільки вищу освіту, але й власну думку про навколишній світ. Очевидно дівчині я чимось сподобався тому що, виходячи з авто, призначила побачення. Я пообіцяв прийти та чомусь не прийшов. Довго длубався в пам’яті, щоб зрозуміти, що тоді помішало, які обставини, аргументи переконали порушити обіцянку. Не щастило знайти справжнє почуття, а час спливав. Став пороти гарячку і, як пізніше виявилося, дарма.

Пригадував як уже будучи одруженим, закохався з першого погляду. Одного сонячного літнього дня зайшов у бібліотеку. Новенька молода бібліотекарка щось писала за столом. Обличчя рум’яне, як кажуть, кров із молоком. На білосніжній кофті лежали густі темні коси. Привітався. Довгі вії злетіли вгору, і на мене поглянули великі карі очі та почувся напрочуд приємний голос. В ту мить солодко защеміло серце – зрозумів, що закохався, як у перший раз. Дівчина виявилась не тільки дуже вродливою, але для її віку напрочуд розумною, начитаною. Та, як уже було сказано вище, я на ту пору був уже одружений, синові виповнювався рік і розлучатись не входило в мої плани. Ні, я не збирався дурити молодій дівчині голову, спокушувати – приходив для того, щоб насолодитись інтелектом дівчини, помилуватись вродою, мелодійним голосом. Відчував, що теж подобаюсь цій красуні. Довго шукав, чекав кохання, а прийшло воно коли, як то кажуть, потяг уже пішов… Ех, Жанна, де ж ти була раніше? Подібне відчуття досади найкраще знайоме мисливцям: справжня дичина з’являється тоді, коли усі набої витрачені на дрібноту. Здогадувався чим ця пригода закінчиться: рано чи пізно вона розпитає односельчан про залицяльника, а ті скажуть, що я одружений та маю сина. Так і сталось: одного дня Жанна зустріла мене сухо,  відповідала однозначно, не піднімаючи голови. Невдовзі перевелась в іншу бібліотеку. Я довідався, в яку саме. Почуття було настільки сильним, що я після роботи їздив на нове місце праці коханої тільки для того, щоб помилуватись її силуетом в освітленому вікні.

Чому ж у потрібний момент не пролетіла іскра, не спалахнуло почуття закоханості? Тоді моя доля склалася б інакше. Я ж ніби і не дурень, не лежень, не п’яничка, не гульвіса. От серед нас електриків позавідомчої охорони був несерйозний парубок – любитель байдикувати та пиячити. Та стрілась на його шляху вродлива дівчина. Багаті батьки нареченої перепили молодятам автомобіль, надали житло. І хлопець докорінно змінився: з’явився блиск в очах, інтерес до серйозного життя. Він уже оминав колишніх друзів-лежнів та п’яничок – щоразу після роботи поспішав додому до коханої. Невдовзі звільнився – родичі жінки підшукали йому пристойніше місце роботи. (Щастя – це коли вранці хочеться йти займатись цікавою працею, а в кінці дня – поспішати до коханої сім’ї.) Чому мене випадковий спалах пристрасті не привів до такого ж результату? Чому доля так поверталась, що у потрібний час я не опинявся у потрібному місці? От жив би як усі й для досягнення ще вищого достатку поїхав би на заробітки в Сибір добровільно.

От якби пристрасний роман Леніна із французькою красунею Інесою Арманд увінчався одруженням, тоді доля закоханих та Російської імперії склалася б дещо інакше… Тоді й комуністичного беззаконня не було б. Відповідно й мотивів для мого протесту.

Одруження – доленосна подія в житті кожного. Вірно кажуть: вдалий шлюб тебе підніме, невдалий – опустить. Так і є: одружуючись, ти набуваєш не тільки жінку, а й усю її рідню. Багаті, впливові її родичі тобі допоможуть, піднімуть до свого рівня, бідні же залишать напризволяще й навіть більше того – будеш змушений ще й їм допомагати.

Жили двоє друзів. Один із них пристрасно покохав красуню зі звичайної сім’ї й одружився, інший свідомо одружився на непримітній, але багатій дівчині. Перший хвалився вродливою коханою та глузував над вибором товариша. Та скоро у нього народилась дитина й це поглибило житлові та фінансові проблеми, наслідком котрих стали непорозуміння, докори, скандали. Друг же його, котрий жив у власній квартирі й при грошах, щоб поквитатись став глузувати над невдахою: “Ну, куди ж ділася ваша любов?”

Пригадував вродливого однокурсника, котрий любив зваблювати дівчат та міняти їх, як рукавички. Пізніше він мені сумно признався: “Я не зможу бути щасливим у подружньому житті, тому що з кожною жінкою мені стає скучно відразу після того, як досягну свого… Знаєш, вдруге підкоряти одну й ту ж вершину скучно… Це, як співає Висоцький: “Лучше гор могут быть только горы на которых ещё не бывал…” Мій приятель розділив долю премудрого царя Соломона, котрого теж зіпсували вродливі жінки.

Якось колега довірився: “Вродлива знайома просить знайти їх постійного коханця. Ти б їй сподобався.”

Думав я, думав, зважував аргументи. Якщо жодного знаку від Бога немає то мо слід жити як усі? Купив навіть хорошого вина для милої  пані  та… Олександр попереднього дня звільнився. Якби думав швидше – був би інший сценарій мого кіно… І, що цілком логічно, тієї красуні теж…

Дивився на в’язнів й пригадував вислів одного жартуна: “Наш світ влаштований так: гарні – нагуляються, розумні – наживуться, а дурні – напрацюються…” Ось ці в’язні хотіли за рахунок інших нажитись та нагулятись, а довелось у таборах напрацюватись. Мотиви їхніх злочинів здебільшого банальні: ейфорія юначої уседозволеності, п’яна неконтрольованість, бажання будь-якою ціною задовольнити примхи коханої.  Відносно закоханості пригадувався вислів: “Справжній мужчина кохає лише один раз, але зате він кохає  королеву”. Одні ганяються за кількістю, а такі як я шукають якість.

Так, мусив ритись у блоках пам’яті, усе пригадувати, аналізувати своє життя, щоб менше думати про порядки в цьому жахливому таборі. Часто згадував слова популярної у часи моєї молодості пісні:

“Ты стал бунтарём и вздрогнула тьма!
Весь мир ты хотел изменить,
Но всех бунтарей ожидает тюрьма!
Кого ты хотел удивить?”

Пригадував тих дівчат, котрі стрічались на моєму життєвому шляху й доходив висновку, що це їм пощастило не зв’язати долю з бунтарем. Доля бунтаря завжди трагічна.

Для того, щоб надовго зберегти зуби потрібно їх регулярно чистити, періодично проходити профілактичний огляд у стоматолога і… не лізти туди куди не слід. А я поліз. І втратив не тільки зуби золоті…  Ісус Назарянин теж колись хотів змінити світ, так Його за все хороше розіп’яли на хресті, а мене в сибірські табори відправили. А втім, нічого просто так не відбувається – між подіями існує причинно-наслідковий зв’язок. Я втратив волю, а держава отримала дармового раба на будови комунізму. Я за грати потрапив, інші завдяки цьому нагороди отримали. Кожна ж людина варта стільки, скільки за неї готові заплатити. Я втратив золоті зуби і це одних врятувало від гомосексуального ґвалтування, інших збагатило. Не одного зігрів украдений у мене одяг, наситив силою відібраний харч та видурені гроші. Просто так ніколи нічого не трапляється: одні втрачають, інші набувають…

Пригадувався також повчальний випадок часів моєї юності. Овочебаза. Відрядження у Львів. Людне купе потягу. Пасажири жартували, розповідали веселі бувальщини, анекдоти. Найбільшим дотепником по частині політичних анекдотів виявився я – присутні аж заходились від сміху. Аж тут один із них сміючись дістав із нагрудної кишені червону книжечку із написом КДБ і розгорнув перед моїми очима. Сміх вмить вщух. Я поспіхом звірив фото на посвідченні і уже хотів прочитати звання, посаду та прізвище та комітетник швидко закрив ту червону книжечку й заховав у кишеню. Вдосталь насолодившись видовищем моєї розгубленості та ошелешеним виглядом присутніх, чоловік повчально сказав: “На перший раз наша контора імені Лаврентія Павловича тобі, хлопче, прощає. Моя тобі порада: Надалі живи так, щоб другого разу не було. Забудеш цей урок – надовго поїдеш під конвоєм до білих ведмедів”.

І от тут, лежачи на нарах, пригадував ту повчальну, застережливу пригоду. Чому той комітетник на наступній станції не здав мене правоохоронцям? Добрим був? Та ні – він їхав у важливих справах і я для нього був надто дрібною рибкою. Крім того, ніхто із присутніх проти мене свідчити би не погодився – надто клопітна справа була б… Це означає, що відпустив він мене як риболов відпускає дрібну рибку, щоб та підросла. Так й сталось: минуло десять років і та “рибка” нагуляла жиру й стала для КДБ доброю здобиччю. Розумів також чому посвідчення так швидко згорнув – не хотів, щоб прочитав його посаду та прізвище. Чому? А тому що, знаючи прізвище можна легко через адресне бюро довідатись адресу й завдяки цьому розсекретити сволоту. (Розсекречений агент – уже не агент.) Ось співробітник полтавського КДБ капітан Жежелов зайву мить перетримав посвідчення перед моїми очима й на старості років буде мати неприємності, а той – ні…

А й справді: Чому не жив як усі? Чому поліз у політику? Сумління спокою не давало? Так може пропити його було потрібно, на народ наплювати, й думати тільки про себе? Пригадувалися слова із вивченого ще в школі вірша: “Навіщо було впоминатись, хоч не його зорали лан, з панами правди добиватись?”

От якби, ради безтурботного життя, вступив у компартію то поїхав би за кордон із тією групою насолоджуватись життям. І з іншого боку: якби був п’яничкою, лежнем, чоловіком безвідповідальним то, знаючи, що поїздка в капкраїну не світить, не подав би папери у профком. Звісно при такому стилі життя мені б були байдужі страждання народу.

От повернутися б назад у дитинство й прожити свій вік інакше… Хотілося кричати: “Боже, зроби щоб це був сон! Прокрути кіноплівку мого життя назад!” Я ж був єдиним сином у батьків, котрі жили досить непогано, отож мав можливість жити в своє задоволення… Подумки складав собі малому повчальний лист: “Коля, не зачитуйся книгами, не дивись телевізор – там інформація фільтрована, брехлива. Розуму не наберешся, а зір зіпсуєш і, в результаті, станеш другосортною людиною. Ти ж не раз чув народну мудрість: “Увесь світ бардак, а люди – бляді”. Знай, що то є істинна правда. Вір в Бога, але без фанатизму, думай спочатку про себе, а уже потім про народ, й у політику не лізь, бо там ти правди не доб’єшся, а от постраждаєш дуже та ще й майбутнє зіпсуєш собі та дітям.”

Пригадував епізод із далекого дитинства: сиджу на плечах батька, навкруги колони радісних людей. Під гучні вигуки та марші з гучномовців  несуть портрети якихось лисих та бородатих дідусів, червоні стяги, транспаранти, паперові квіти. Запитав батька:

– Тату, а що означає цифра, котра в руках людей стрічається найчастіше!?

Батько пояснив:

– Чотири і нуль – це сорок. Сорок років, сину, минуло як ці дяді скинули поганого царя й замість нього поставили на престол доброго лисого дідуся Леніна й поклонились йому, як Богові! Пізніше поклонялись волосатому Сталіну, сьогодні – лисому Хрущову…

Минали роки. Я виріс й поволі зрозумів злочинну суть марксистсько-ленінського ідолопоклонства. Люди, як і в часи Мойсея, замість того, щоб славити Господа Бога, возвеличили вигадану ідеологію, поклонились перед її проповідниками, співали та танцювали перед ними. Кожна святкова демонстрація являла собою своєрідний хресний хід, на котрому замість хрестів та хоругв були червоні зірки та прапори, замість псалмів одурені люди співали революційних пісень, замість святих ікон проносили портрети основоположників комуністичної ідеології та наявних вождів. Вожді ж ті перетворили держави на концтабори, громадян на в’язнів. Люди не винні, що вони народилися у рабстві, але якщо вони зі сльозами щастя радісно цілують кайдани та нагайки наглядачів, то цей народ є бидлом…

Так, це правда: на ті демонстрації працівників, колгоспників, студентів та школярів під страхом втратити роботу, пільги, потрапити в немилість партійці примушували ходити. Це так, але хто коли їх примушував кричати “Ура”? Хто примушував молодят після РАГСу покладати квіти до пам’ятника Леніну? І це після розрухи, колективізації, голодоморів, масових репресій, тотального дефіциту та брехні!

От було б із дитинства все те знати… І зір би не зіпсував, і отой чародійний “підклад” в руки не взяв. І виріс би фізично здоровим пересічним юнаком – усі види спорту та професії доступні. Призвали б в армію із ровесниками, набрався б там досвіду, опанував престижну професію й жив би собі як усі люди…

А мо причина у батьковому будинку 1927 року побудови? Знав його історію: прадід позичив у чеха гроші на побудову хати. Побудувався. Через нестачу грошей сплачував тільки відсотки. Аж тут “червонозоряні визволителі” прийшли. Польська влада згинула, чех емігрував за океан. Очевидно за той неповернений борг він й прокляв хату. А так і було: усілякі хвороби, біди, напасті посипалися на мене з моменту переселення у батьківську хату.

Чого тільки не передумаєш, щоб відволіктися від жахливої табірної дійсності…

“Так треба”.

Мама в листі написала, що мою долю розповіла старій прозорливій монашці. Та сказала коротко: “Так треба”. Скоріше всього це Господь побажав на мені відтворити відомий сюжет з поправкою на ХХ вік! Я думав над цим удень і вночі, в бараку, по дорозі на шпалозавод та під час роботи. Дійшов висновку, що, справді, певна подія перший раз відбувається як трагедія, а вдруге повторюється як фарс. Заспокоював себе так: Господь мене опустив, Він же й підніме. Витерпіти все, пригнутись але не зламатись, не стати на коліна перед дияволом. Тоді, можливо, колись в нагороду за довготерпіння Господь дасть мені мудрості та до призначеного долею віку накине зайвий десяток років життя в пошані та достатку.

“Ну что, тяжело на “шпале?”

При виході на роботу щодня грав марші сформований з числа в’язнів духовий оркестр. Так само було у нацистських таборах смерті. Цікаво, хто від кого цей досвід перейняв: наша влада від гітлерівських катів чи вони від наших комуністів?

Виходимо під революційні марші на роботу. Зупинились перед воротами. Через відчинені двері столярки побачив свіжу труну. І думка: Хто наступний? Може, я?

Який священик, яке відспівування покійника може бути у атеїстичних виправно-трудових таборах?  Зарили поза табором, як собаку, й табличку із порядковим номером прибили. От і весь ритуал.

Якось “Абрам” в радіорубці запитав: – Ну что, тяжело на “шпале”?

– Не хочеться жити, – відповідаю.

– А что, я скажу Рахимчику и он выдаст тебе кусок крепкого кабеля!

І я помітив як злі вогники блиснули в його очах.

“Закосити” під шизофреніка…

Іншого разу він був у доброму настрої. Став умовляти, щоб я “закосив” під ненормального:

– Я расскажу симптомы шизофрении и дам таблеток в день приезда комиссии. Чем здесь подыхать – лучше “тащиться” в хабаровской психбольнице. А там, гляди, и домой отпустят…

Я рішуче відмовився. Умовляв другого та третього дня, але я не погоджувався. Не погоджувався тому, що розумів: комітетники планують зробити мене психічно хворим та ще й хочуть, щоб я сам їм у цьому допоміг! Тільки справді психічно хвора людина могла погодитись на подібне безумство.

Та мої відмови “Абрама” не зупинили – став настирно наполягати, щоб я писав листи в редакції газет та радіо в котрих би каявся за свою “антинародну діяльність”, засуджував наших дисидентів та порядки на так званому загниваючому, буржуазному Заході. Переконував, що написання тих листів значно полегшить мою долю. Ясна річ, я знову відмовлявся. Відмовлявся та при тому відчував: потрібно зробити вигляд ніби під ним прогинаюсь, жалкую, каюсь.

Відчув неповторний кайф, вигоду, котру відчуває кожна продажна тварюка.

Через декілька днів “Абрам” став настирно пропонувати, щоб я написав “поміловку” у Верховну Раду. Час був дуже важкий, потрібно було маневрувати – погодився. Каявся, що пішов проти влади і, щоб показати свою щирість… видав свого Іуду – описав, як той агітував мене проти антинародного режиму. “Абрам” знав багато подробиць моєї справи, але такого не підозрював і тому це “одкровення” стало йому приємним сюрпризом, результатом перемоги. Він був дуже радий, що я видав товариша, однодумця, із котрим їв з однієї миски, спав під однією ковдрою. Продавши “спільника”, я відчув той неповторний кайф, ту вигоду, котру відчуває кожна продажна тварюка. Декілька днів цей комітетник був мені як батько рідний: усіляко догоджав, говорив компліменти, на столі парував справжній індійський чай, лежали шоколадні цукерки, мед, масло, білий хліб. Довірливо розповідав про батька свого – партійного діяча. Розповідав з огидою та болем:

– Всю жизнь на партийной работе. Ничего ведь урод не умел, кроме как залезать на трибуну и орать во все горло: “Под знаменем марксизма-ленинизма вперёд к победе коммунизма! Вперёд к новым трудовым свершеньям, товарищи!”. А сядет за стол, так пьёт, как лошадь, и жрёт, как свинья. А после газету в руки и на диван. Сволочной был и ленивый, как шакал. Матери всю жизнь изломал, исковеркал да и мы с сестрой ничего хорошего от него не видели…

Дурна хохлушка.

Усе воістину так: цей комітетник був талановитою людиною. Він дуже любив розмови на філософські теми і для цього запрошував до себе всіх цікавих людей табору. Він із нами поводив себе згідно інструкцій своїх хазяїв а також й для себе отримував інформацію та задоволення. Знав Біблію та секрети Магії. Дуже любив розмови про Бога та диявола. Писав досить непогані вірші про Бога, вічність, безмежність простору та часу, про табір, самотність, страждання та велике кохання. Переписувався із “заочкою” зі Львова. (Заочка – жінка, із котрою познайомився по листуванню.) Писав їй вірші, компліменти, роздуми про життя, Всесвіт, Бога, самотність та свої почуття до неї. І так своїми філософськими листами задурив молодій жінці голову, що та вислала пучок свого волосся й призналась: “Я ніколи нікого, крім тебе, більше не покохаю”. Показував мені той лист, те біляве волосся й сміявся над “глупой хохлушкой”.

“Это тебе школа! Учись!”

Так, він любив філософію. Не раз говорив мені прямо в обличчя: “Ты здесь и тебе очень тяжело!.. А ведь так тебе и нада!.. Ты Бога любишь и, конечно, знаешь, что в жизни верующего всё способствует ко благу! Значить, так нужно Богу, чтобы ты здесь на своей шкуре ощутил весь ужас, всю глубину человеческого грехопадения! Это тебе школа! Учись! Познавай наш загадочный мир и людей его населяющих! Это тебе университеты Оксфорда, Гарварда, Кембриджа и Сорбонны вместе взятые!..”

І при цьому пильно дивиться, як я реагую. О, як він любив подібні сцени!

Часто вчив мене: “Никогда никому не делай плохого, потому что зло от человека к человеку всю Землю обойдет, но к тебе же и вернется с умноженной силой!” А ще він був хитрим пристосуванцем: час від часу пригощав трудяг цигарками, віддавав залишки хліба та “вторяки” (виварену чайну гущу, із котрої ще раз чи два варять чай) й цим завоював повагу, авторитет.

“Ну ради кого, ради кого ты распинаешься?!..”

Якось одного разу серед гурту в’язнів зайшла мова про загрозу Третьої світової війни. Я, щоб підтримати розмову, розповів як у своїх видіннях всесвітню катастрофу бачили біблійні пророки. Пояснив, що це станеться, тому що люди Бога забули, а всі надії поклали, молитися стали на ядерну зброю. Але це не так: “Зброя вбиває, а Бог – спасає”.

Уже ввечері “Абрам” лаяв мене:

– Видел я сегодняшний донос на тебя!.. Ты почему такой дурак!? Ты что – хочешь пойти по статье за пропаганду войны?! Да знаю, ты не говорил того, что тебе приписали, чтоб побогаче награда была!.. Сейчас едят сало, пьют чай со сладким, курят сигареты и смеются над тобой, уродом!.. Ну ради кого, ради кого ты распинаешься?!.. Да они все вместе взятые мизинца твоего не стоят!.. Я же работаю здесь и вижу, сколько их бегает сюда сдавать друг друга! Три тысячи зэков в зоне! Ставь пулемет! Убивай всех подряд и греха не будет!.. Запомни: люди – это такая мерзость, низость, гадость!.. Сколько тебя учить: никогда и никому не верь!.. Да меня самого в этой жизни тысячи раз больно кусала всякая шавка, которую я вытягивал из дерьма, обогревал, поил и кормил!.. Да и сижу я здесь за “друзей”. Вместе проворачивали большие афёры, вместе воровали, а когда прижали нас, то они, чтоб самим выйти сухими из воды, всё на меня свалили, стрелочником сделали. Но, ничего, другой раз уже умнее буду!

Мед та шоколад.

Я прекрасно розумів гру цього пристосуванця: він і тут служив своїм колишнім хазяям – виконував вказівки КДБ відносно мене та інших в’язнів. “Абрам” часто нарікав, що за той хліб, жир, цибулю, котрими він підгодовує мене, доводиться платити поварам. Я замовив із дому на адресу його знайомого офіцера дві посилки з грошима, медом, шоколадом, маслом, цигарками. Той усе отримав та й заніс “Абраму”. Я все те добро тільки очима бачив, – підгодовував мене він, як і раніше, жиром, хлібом, цибулею, іноді дешевими цукерками. Та я прекрасно знав, що так воно й буде, але суть в іншому: дуже не люблю бути комусь щось винним. Не хотілося, щоб він колись сказав, що підгодовував мене “на халяву”.

“Телевизор – это массовый идиотизатор!”

Якось я запитав:

– Ты ремонтируешь чужие телевизоры, а почему сам не смотришь телепередачи – возможность ведь есть?!

“Абрам” поглянув на мене, як на ідіота, і повчально сказав:

– Запомни: телевизор – это массовый идиотизатор! Чем больше его смотришь, тем глупее становишься!

“Никогда, никогда не верь авторитетам!..”

Іншого разу я приніс у “кільдим” цікаву газетну статтю відомого вченого. “Абрам” навіть слухати не став. Підійшов до мене впритул і повчальним тоном проказав:

– Никогда, никогда не верь авторитетам!.. Понаприсуждали друг другу званий, понавешали ярлыков и думают, уроды, что они что-то знают! На самом деле ничего они не знают! Не верь авторитетам – сам до всего доходи! Не ленись наблюдать жизнь и думать самостоятельно! Кстати, о жизни. Ты не за преступления, а за убеждения попал в лагеря и этим не только себе, но и детям всю жизнь испортил. Ещё не раз вспомнишь эти мои слова.

“Дали уродам два выходных вот они и пьянствуют от радости…”

Під час комуністичного свята я сумно зауважив:

– А на воле праздник – годовщина Социалистической революции. Сколько людей коммунисты убили, превратили в лагерную пыль, скольким исковеркали жизнь, а народ вот празднует!

А він у відповідь іронічно:

– Дали уродам два выходных вот они и пьянствуют от радости! Да нашим людям дай выходной в соответствующий день, то они с таким же успехом будут праздновать день рождения Гитлера!

Земляк.

Одного дня “Абрам” закликав до себе:

– У меня для тебя сюрприз: в зону прибыл интеллигентный еврей – художественным руководителем одного из киевских театров работал.

Познайомив нас. Щоправда, прізвище у земляка було Белоцерковський, але обличчя єврейське. На другий день той єврей зустрів мене:

– Николай, скажи мне по секрету, что за человек этот Абраменков? Угощает, набивается в друзья, лезет в душу…

Я читав Біблію й тому поважаю єврейський народ, співчуваю за мільйони знищеного нацистами мирного населення. Так ось, кому іншому я, можливо, промовчав би, а йому, поглянувши в очі, сказав:

– Бережися його, він працює на КДБ, от і живе, як король. Йому тут не вистачає лише горілки вволю і баби.

Той єврей щиро поглянув мені в очі і, дякуючи, довго тиснув руку.

“Раз так, отныне нет тебе моей дружбы!”

Хвилин, приблизно, через десять викликає мене “Абрам” по гучномовцю. Серце йойкнуло від недоброго передчуття. Заходжу. Він накинувся на мене і став щосили бити, примовляючи в такт ударам:

– Да! Да! Да! Я кагебист!.. Знаешь, так держи рот на замочке! Да я знаю каждое твое слово, каждый шаг! Мрязь! Сволочь! Так-то ты платишь мне за добро?!.. Да если бы не я, подох бы ты здесь, как собака!.. А я ещё хотел помочь тебе на психбольничку съехать!.. Не хотел со мной дружить, писать бумаги какие мне нада! Ел бы здесь мёд, масло, сало, хуяло – во какая харя была бы! Раз так, отныне нет тебе моей дружбы! Иди на х… отсюда!

І ногою під зад випхав у двері.

Приходжу в загін. Керівник СПП, поклавши телефонну трубку, закричав на мене:

– Ану, утёнок гадкий, хватай метлу и дергай на х.. плац подметать!  Ты за чё “Абраму” на базар наехал?!..

Мету плац. Дивлюсь: стоїть “Абрам” у вікні радіорубки й злорадно посміхається.

“Почему такой грустный?”

Наступного дня до мене знову підійшов той єврей:

– Привет, Николай! А почему такой грустный? Что случилось? Ну, расскажи еще что-нибудь о Саше Абраменкове…

І стільки щирого співчуття та цікавості в його очах. Та не єврей він після цього, а мерзенний жид.

“Иди, ложись и отдыхай!”

Думав, що “Абрам” буде усіляко мстити мені. Але – ні. Викликав і поводив себе так, ніби нічого не сталося. Один лише раз я із власної ініціативи пішов до нього. А сталось ось що: приходжу, щоб лягти спати, а моє місце на “шконці”… зайняте. (!) Став будити нахабу. Так уся їхня свора накинулася на мене з брудною лайкою та кулаками. Я до старшини, а він мені сердито:

– Да вы все за целый день меня уже достали! Иди сам разбирайся!

Приблизно те ж саме відповів керівник СПП. Тут навіть майстер спорту по боксу нічого не вдіє. Слова не доходять,  а станеш махати кулаками – потрапиш побитий в ШИЗО за “обоюдную драку”.

Ось тоді я й пішов у радіорубку до того комітетника. “Абрам” сказав коротко:

– Иди, ложись и отдыхай!

Я повернувся й ліг – моє місце було порожнім.

Звільнили умовно-достроково – заслужив.

Люди, котрим він служив, по достоїнству оцінили його “працю” – звільнили умовно-достроково. До речі, пізніше виявилось, що мама, передчуваючи біду, в останній момент порвала той лист, адресований радіо “Свобода”, клаптики кинула за підкладку пальто й їх при обшуку не нащупали. Це означає, що “Абрам” тоді взяв мене “на пушку”.

Блатні.

Робота була дуже важкою. Дорога на роботу та назад  теж, але і в барак від підйому до відбою не пускають. Нарешті, завила сирена. Завгосп із такими як сам мерзотниками розважається тим, що заганяє трудяг спати. В цей час блатні починають вечеряти а заважати їм не можна. Біжать бідолахи до своїх “шконок”. А тут блатні зриваються й б’ють цих трудяг за те, що перебили апетит. Біжать ті бідолахи назад і… нариваються на гнів завгоспа. Так і бігають туди-сюди під гучний регіт блатних…

Та ось уляглись ніби. Здається, все. Але – ні. Чути:

– Ты чё, с-сука, проститутка “вошкаешься” там?! А?! Чё?! Вшей на меня стряхиваешь?! Да?!.. Получай, гад ползучий?!

Та не крутився той. Але чому блатний кричить та б’є бідолаху? Чому? А страх наганяє. Кричить та б’є, щоб його голос чули й боялися. Ось завтра в людному коридорі він крикне: “Дорогу королю Франции!”, і всі розступляться, щоб дати дорогу, бо голос його чули й знають: жартувати не буде.

А хто такі ці блатні? А такі самі в’язні як і всі, тільки от зібралися в зграю, щоб жити за чужий рахунок ситніше та веселіше. (Чисельність блатних у людському товаристві, так як і вовків у лісі, регулює стан середовища: надто велика їх кількість не знайде достатньо поживи, а мала кількість не втримає владу.)

Я теоретично теж міг “заблатовать”, тобто наганяти страх, “ричать” на слабших, “кумарити” їх, полізти до блатних або в СПП і “загулювати” законно. Теж міг заставляти інших працювати замість себе та прислужувати але не робив так бо це мені гидко.

Тих пристосуванців, котрі вступають у різноманітні табірні секції, щоб відкрито співробітничати з адміністрацією й цим заслужити привілеї та дострокове звільнення у всіх таборах називають козлами. У цьому ж таборі блатними називали усіх пристосуванців. Ось типовий портрет одного з них. Керівником СПП (Секція профілактики правопорушень), тобто очима та вухами адміністрації й разом із тим виконавцем її волі у нашому загоні був Олексій Головін. До чого же лицемірний, хитрий, слизький та підступний був чоловік! Він мав владу, отож й, відповідно, гроші, спиртне, наркотики, дорогі цигарки, сало, масло, солодощі. До кожного, хто отоварився у магазині чи отримав посилку завжди посилав свого слугу. Той просив “підігріти” “мента”. (Усі інші високопоставлені та авторитетні блатні поступали так само.) Розумні в’язні давали “по хазяйськи” – знали, що краще поділитись бо інакше дуже пожалкуєш.

“Голова” порядок підтримував – знав кого й коли “здати” адміністрації так, щоб не втратити свою матеріальну вигоду і при цьому не настроїти проти себе блатних та основну масу простих трудяг. (Бачив я як авторитети “з’їдають” тих, хто прийшовся “не до двору”.) От й жив весело за рахунок інших й від адміністрації заслужив дострокове звільнення.

Подібну поведінку тоді офіційно характеризували: “Стал на путь исправления”. (Це він мені злорадно кинув у обличчя: “Ану, утёнок гадкий, хватай метлу и дергай на х.. плац подметать!”

Якось я почув як він перед корешами хвалився своїми подвигами. Розповідав як у складі електрообладнання катували Олександра Панфілова, щоб той признався на яку адресу батьки після довгострокового побачення мають занести продукти та гроші для передачі у табір. З тієї розповіді дізнався, що Сашу на вірьовці підвісили за ноги вниз головою й катували як колись НКВСники у своїх катівнях. Щоправда, суворо попередивши, мусили відпускати на обід тому що, перед обідом усіх в’язнів обов’язково перераховують. (Для мене подібне не було дивиною – самого співвітчизники добряче катували на етапі, щоб свої золоті зуби віддав, пізніше у таборі катували за винесені з довгострокового побачення гроші.) Саша не витримав тортур – “розколовся”. Та, як гірко признавався “Голова”:

– Мы по горячим следам навели справки и выяснили что родители действительно заносили передачу по указанному адресу но мастер не взял – отец умер и ему в таком горе было уже не до передач в зону. А ведь там среди всего-всякого за шкуркой сала было 400 рублей заныкано. Представляете, как бы мы жили!?

Найкраще запам’яталась його розповідь про те, як він із товаришем хитрістю заманили неприступну вродливу дівчину на квартиру й пригостили кавою зі снодійним. Коли ж чарівна дама заснула, то “джентльмени” її роздягнули й витворяли з тілом уже все, що хотіли. Наприкінці зробили їй “свисток” – одночасно засунули свої члени сплячій красуні у рот. При цьому дійшло до сварки: “Убери бедро – мешает! – Нет, это ты убери бедро!” Ось такі люди у нас й досягають вершин влади.

Тих, хто багатьом зіпсував життя в’язні ненавиділи але помститись у таборі не наважувались – чекали дня звільнення. Та представники адміністраці берегли своїх ставлеників – звільняли на декілька годин раніше від інших та відвозили на сусідню залізничну станцію. Я ж знав, що жити потрібно так, щоб ніхто у майбутньому при випадковій зустрічі не всадив “перо” у бік. Так й жив.

“Кошкоеды”.

Блатні знущались безжально. Кузьменка Олександра так на “накатці” били, що пробили гаком руку. Рука стала гнити. Так він навмисне посипав рану сіллю, щоб не гоїлася й завдяки цьому мати звільнення від роботи.

Голод, голод, знущання блатних – “зриває дах”. Якось він з товаришем по нещастю зловили кота – любимчика поварів. Узяли за задні ноги й били головою об стіну, доки не забили. Обдерли шкіру. Закинули м’ясо в “чифирбак” (Трьохлітрову металічну банку з-під томату) й стали варити на вогнищі біля котла мокрої прожарки. Інші зеки варили в той час там юшку зі знайдених на смітнику рибних голів та картопляних очисток. Як на те йшло, в той час керівник штабу СПП привів у баню новий етап. Щоб показати свою владу перед новачками, став розганяти порушників режиму. Помітив червону від крові наволочку. Струсонув. Випала котяча шкіра. Відвів обох на вахту. “Хазяїн” виписав обом 3 рази по 15 діб ШИЗО (один термін закінчується – добавляється інший.) Так там ті бідолахи стали ламати собі руки, калічитись, щоб потрапити в лікарню й там пережити зиму.

Повернутись додому калікою…

В кінці майже кожної зміни в’язні вели або несли в табір покалічених. Краплі крові капали на білий сніг. Дивився й намагався здогадатись: бідолаху блатні примусили працювати за них й він в гарячці роботи випадково покалічився, блатні покалічили чи навмисне руку, ногу в механізми всадив, щоб важкий період в лікарні пережити? Немає нічого гіршого, як потрапити в ув’язнення за “порожняк” та ще й до того повернутись додому калікою…

“Бандитская пуля.”

Прийшли в загін новачки. Бачу: один зігнувся, розкис, став опускатися. Мені було совісно за тих двох хлопців, котрих я не вберіг, й тому я взяв того бідолаху своїм “сімейником”. Підтримував, ділився чим міг. Та ось випала нагода й сімейник мій… записався в СПП. Тепер уже я йому не друг – він ходить королем, бо водиться з блатними, їсть за останнім столом. І от при зустрічі мій недавній “сімейник” став глузувати з мене:

– Ч-ш-ш!.. Бандитская пуля!.. Ко-л-лёк!.. Ха-ха!

Якби хто інший глузував так над моїм виглядом, розбитими окулярами, то мені було б не так боляче…

“…это не больно!”

На ногу впала шпала. Під нігтем великого пальця став утворюватись гній. В санчастині “лєпіла”, котрий був із числа в’язнів відігнув пінцетом ніготь та й смикнув. Бризнула кров. Я скрикнув від болю а він іронічно:

– Что, больно!?

Кисло посміхнувся мені в очі:

– Когда человек, которого любишь, котрому веришь больше чем себе, оказывается подлым предателем, тогда действительно больно! А это, – показав на скривавлений палець, – это не больно!

Навіщо ремонтувати верстат?

Для механізації ошкурення шпал у цеху встановили шкуровочний верстат. Сконструйований згідно лозунгу “П’ятирічку – достроково” та виготовлений по принципу “Стук-грюк, аби з рук”, верстат після декількох годин роботи вийшов з ладу. Цікаво, що ремонтувати його не стали. А навіщо? Два в’язні за миску баланди ошкурять вдвічі більше шпал. А якщо їм ще пообіцяти умовно-дострокове звільнення, то втричі.

Я нікудишній конспіратор.

Голод примушує в’язнів бути напрочуд хитрими, підлими, спостережливими, іти на все, щоб вижити. Якщо в’язень вийшов із кімнати довгострокового побачення, отримав посилку, отоварився в магазині чи якимось іншим чином роздобув гроші чи ще щось цінне, то за ним пильно слідкують. Навіщо? А щоб донести про те адміністрації, видурити або вкрасти. Навіть якщо ти кудись пішов сам, то значить пішов не просто так, а щось цінне заховати чи відшукати, отож завжди за тобою пильно стежать хитрі голодні очі. Навіть якщо ти викинеш зіжмаканий папірець то його піднімуть, дослідять й зроблять відповідні висновки. Що, для прикладу, може сказати зіжмакана сигаретна пачка? Вияснять чи були такі цигарки у табірному магазині. Якщо ні, то це означає, що ти маєш гроші й тобі хтось заносить передачі з волі. Далі за тобою пильно стежать і діють залежно від обставин: від викрадення, видурення, шантажу, мордобою, обіцянки заступництва за певну винагороду до продажу тебе адміністрації.

Типовий приклад із власного досвіду: купив на роботі у хлопця, котрий мав “дорогу” (добрі стосунки з вільнонайманим майстром) “крифму” чаю (1/4 пресованої чайної плитки). Загорнув товстим шаром поліетиленової плівки та туго перемотав нитками. У табір не ризикнув нести, щоб на шмоні не відібрали. Ніби ніхто не бачив і не знав, що в мене є щось цінне. Де надійно заховати? Де? З байдужим виглядом пішов між довгі високі штабелі горбиля, щоб справити природні потреби і водночас заховати той скарб. Ніде ні душі, але обережність не завадить: швидко присів над виїмкою, поклав пакетик, загорнув тирсою та справив на те місце природну потребу. Наступного дня виявилось, що я нікудишній конспіратор – місце було розворушене,  а чаю, звісно, не було…

Сімейник знайшов пшоно, котре якийсь в’язень із першої зміни назгрібав у вагонах та от не зумів надійно заховати. Пакет був майже повним отож ми планували декілька вечорів святкувати “день живота”. Один раз зварили “чифирбак” пшона й крадькома з’їли у складі тарної дощечки. Пісок хрумтів на зубах та ми на те не зважали. Наступної зміни пакета із пшоном у схованці не виявилося отож надалі “день живота” був у спритника, котрий нас вислідив.

Іншого разу, коли офіцери охорони останніх в’язнів виганяли на “сйом”, непомітно проліз під “палубу” й там плитку чаю заховав. Потилицею відчув чийсь погляд. Оглянувся й встиг впізнати обличчя земляка. Заспокоював себе так: зараз я вибіжу в числі останніх, завтра забіжу першим отож скарб все-одно буде моїм. Наступного дня кинувся до схованки першим й побачив… розворушену тирсу. Зрозумів: отой у таборі вказав місцезнаходження скарбу знайомому із першої зміни. Той вже вдень мав доволі часу обнишпорити вказане місце.

Отоварився в магазині. Кавалок маргарину взяв на роботу й заховав, щоб пізніше намазувати пайку хліба під час вечері. Один раз намазав, другий а третього не було – вислідили і… Через місяць те ж саме сталось із цигарками.

Кожен народ має таку владу, котру він заслуговує.

Усяка держава складається з окремих людей і владу над собою вони мають таку на котру заслуговують. Під час кожного побачення офіцери охорони застерігають родичів не залишати вільнонайманим працівникам гроші та передачі для того, щоб ті переправили їх у табір, тому що багато непорядних жителів на цьому наживаються. Двічі мама залишала доброзичливим жителям продукти та одяг, платила гроші, щоб ті усе те пронесли мені у табір та жодного разу я нічого не отримав. Тут не варто огульно звинувачувати усіх жителів у непорядності тому, що часто диявольську хитрість демонструють самі в’язні. Хитруни розуміють: батьки щасливчика, котрий нещодавно вийшов з кімнати побачення, залишать комусь із жителів передачу для сина. Логічно, скоро хтось із вільнонайманих стане просити в’язнів покликати недавнього щасливчика. Хитруни поспіхом виготовляють нагрудний знак із названим прізвищем та прикріплюють його на одяг свого спільника, котрий надалі видає себе за розшукувану особу. Завдяки такому шахрайству блатні отримують призначену іншому в’язневі передачу. Як правило, вільнонайманий працівник подібними хитрощами не цікавиться – передачу віддав й совість чиста. Так що, стосовно двох не отриманих мною передач із продуктами та одягом варіанти могли бути різні…

Естафета поколінь.

За роки ув’язнення надивився у тих таборах усякого. У таборі зустрічають один одного брати, друзі дитинства, однокласники. Буває, батько на днях звільняється аж тут син, як символ естафети поколінь, прибуває…

Жив молодий чоловік у селищі навпроти табору та вчинив злочин. Відбувати покарання довелось неподалік – у знайомому таборі. Жартуни сміялись: “Раньше жил напротив зоны, сейчас живёт напротив дома!”

“Обоюдная драка”.

На роботі між в’язнями виникла суперечка:  виривають один в іншого брудну робочу тілогрійку.

– Отдай! Это моя “тёлка”!

– Каво ты гонишь!? Иди на х…!  Моя “тёлка”!!..

Поволі словесна перепалка переростає у серйозний конфлікт – тілогрійку кинули під ноги, схопили за груди один одного. Ось-ось замелькають кулаки. В’язні з цікавістю спостерігають та ще й під’юджують, щоб насолодитись видовищем безкоштовного боксерського поєдинку. В цей момент один з глядачів голосно звертається до свого напарника:

– Хочешь сегодня поесть сала, попить чай со сладким, покурить вволю?!

А той,  вловивши іронію, лукаво:

– А что сделать-то нужно!?

– Пойди и сдай их обоих! Вот и получишь награду! Только бегом беги, а то другой тебя опередит!

Бійці почули цей діалог й припинили поєдинок, – зрозуміли, що не варто із-за брудної робочої тілогрійки потрапити на 15 діб у ШИЗО, як тоді оголошували по гучномовцю, “за обоюдную драку”.

Наприкінці роботи кожна бригада ховає інструменти та робочий одяг. Наступна зміна шукає своє і, для розваги, – чуже. Кожен, хто не знайшов свого, брудно лає всіх і все, хто знайшов чужу схованку, – радіє, сміється. Це така жорстока гра на вияв хитрості, кмітливості. Я декілька разів залишав інструменти та одяг й записку: “Братан, попользуйся и положи, где взял”. Але де там – наступного дня те місце виявлялось порожнім…

Декламатор.

Перед річницею Соціалістичної революції оголосили набір до хору. Пообіцяли зайву порцію каші перед кожною репетицією. Від бажаючих не було відбою. В роковини тієї їхньої революції весь табір зібрався в залі їдальні на концерт. Начальство, як годиться, розсілося в перших рядах. Обдерті, нещасні в’язні, збиваючись, співали революційних пісень та читали вірші з аркуша паперу. Та ось, демонстративно заховавши аркуш за спину, худий, обдертий бідолаха став виразно, натхненно декламувати вірш про Леніна та революцію. Дивитися на це було гидко – задні ряди гуділи від обурення та огиди. Я розумів голодних в’язнів: вони відробляли зайву порцію каші. Ну, а цей чого старається? Подумалося: ну й дурний же ти, чоловіче.

Через півтора місяця виходимо з їдальні, а 15 загін заходить. Чую командирський голос їхнього старшини: “Быстрее, быстрее дополняйте столы, с-суки!”, і підганяє нерішучих ногами. Костюм новий, обличчя вгодоване, нахабне, самозакохане. Голос здався знайомим. Я пильно поглянув на те нахабне обличчя й пригадав! Це ж той самий бідолаха, котрий так натхненно декламував вірш про Леніна та революцію! Та не дурний він – показав себе перед адміністрацією і його помітили: одягнули, призначили старшиною загону. Там рило від’їв, командирський голос прорізався – живе собі, як король. Та на цьому ця історія не закінчилась. Через місяць наряд СПП застукав у “каптьорці” його та завгоспа на гарячому: займались хлопці… гомосексуалізмом. Іншими словами, “голуба любов” була у тих активістів, за  що й отримали обоє по 15 діб штрафного ізолятора.

Людська непорядність.

В нашому загоні за трудяг заступався один порядний чоловік. Був він родом із Прибалтики. Це мене підкупило, і я із ним домовився, що замовлю з дому посилку на адресу його знайомого з волі. Час минав, але… батьки не послухали мене – посилки не було. Пізніше, коли його за зразкову поведінку звільнили, Комаров Ігор сказав мені довірливо:

– Знаешь, за что я с Никлаусом поссорился? Нет? Он твою посылку получил, а с тобой не поделился. Не веришь? Сказать, что ты в ней заказывал?

І сказав…

Перевели мене працювати у підвал. Бачу: Ларін Микола мучиться, ошкурюючи шпали своїм незграбним шкуровочним ножем. Пожалів бідолаху. Кажу: – Возьми мой нож. Но если меня переведут назад, – вернешь.

Радість його була безмірною. З часом мене повернули на шкуровку. Я до Миколи за ножем,  а  він:

– Я ручки перемотал, заточил по новому и уже привык к нему. Нет! Нет, не верну.

Побив Поліщук Олександр окуляри. Бачу: мучиться, тикається, як сліпе кошеня. Я йому свої запасні даю. Він надягнув й засіяв від щастя – підійшли діоптрії. Я до нього:

– Носи пока, но когда разобьются мои – вернёшь.

Через два тижні я потрапив під “розкумарку”, – окуляри розбились. Підходжу до Саші, а він:

– Мои тоже разбились. Скоро жена приедет на свиданку тогда и верну.

Жінка до нього приїжджала, але ні окулярів, ні якої іншої компенсації я так і не побачив…

Кажу Антонову Миколі довірливо:

– Работаю с твоими земляками и знаю: ти хочешь, чтоб твои родители занесли деньги и продукты на адрес ихнего вольного. Не верь – они планируют тебя одурачить.

Так Микола… всі мої слова їм переказав! Ті до мене сердито:

– Ты почему не в свой базар влезаешь?! Знаешь, что за это бывает?!

От і роби людям добро… Щоправда, обійшлось. Миколу ж, справді, ті земляки надурили.

Кубишкін Олександр із голодними очима підійшов у день отоварки й попросив позичити десяток пряників. Пожалів голодного трудягу – дав. Але… через день Кубишкін став кидатись на мене, як собака. Міша Іманаков лукаво:

– Ты занимал ему что-нибудь?

Я підтвердив. Міша повчально:

– Вот он и ищет ссоры, чтоб  долг не отдавать.

Захворів я – ноги стали гнити. Підходить до мене Міша Алексеєв й подає на шматку поліетилену густу білу пасту:

– Ащеулов с воли получил эту мазь и вылечил ноги. Вот я для тебя надавил из тюбика. Подгони нам за это пачку сигарет.

Дав цигарки але мазь не допомогла. Та хіба буде лікувальний ефект від, як виявилося, розбавленого водою зубного порошку?

Зайшли обідати. Швиденько з¢їв свою порцію й за пачку цигарок купив у поварів ще дві “шльонки” каші. Сів у кутку й став швидко їсти. В цей час старшина дав команду виходити. Керівник СБС (санитарно-бытовая секция) Хакимов помітив мене і брутально загнав у стрій.

В бараку хлопці сміялись:

– Ты думаешь “Ара” порядка ради “скальфоломил” тебе “догнаться”? Ошибаешься. Он сел твою кашу доедать, а отряд в барак повёл старшина.

Роздобув  на роботі пачку чаю. Це помітили в’язні. Вже знав: помітили – продадуть. Заховав на роботі. На шмоні офіцер кричить:

– Горбатюк, – ко мне!

Не знайшовши нічого, вилаявся:

– Об….ли начальника!

А  часто находять “по цынку”, тобто, хтось “цинканув” (проінформував)…

Є круглі сироти. Йому дозволена посилка, а вислати нікому. Домовляюсь, що мої батьки йому вишлють, а ми тут поділимо порівну. Прошу: “Тільки ти вже з іншим не домовляйся…” Мама в листі написала: “Із дванадцяти посилок десять повернулось”. Повернулось, тому що адресат уже отримав посилку від батьків іншого в’язня.

“В ШИЗО захотел?!”.

Одну посилку ми з порядним чоловіком поділили, а з другою вийшла халепа. Контролер, котра видає посилки та бандеролі, запитала: “Откуда ожидаете посылку?” Той і назвав. Контролер знала мене особисто та адресу мою і…  І викликають мене до “опера”.

Заходжу. Бачу: на столі лежать куски сала, гора сигарет, (я не палю, але у таборі це валюта) шкарпетки, носовички, конверти. Опер до мене:

– Так не положено делать! В ШИЗО захотел?!

Поглянув мені в очі і, ніби виправдовуючись, додав:

– Заказываете один на другого посылки, после разбиваете друг другу морды при дележке, а мне –  работа!

Звичне явище у голодному таборі: отримати чужу посилку, тихенько з’їсти, а партнерові сказати, що не отримав або отримав від батьків іншого в’язня. Думав, що хоч шкарпетки, носовички, конверти віддасть. Та де там… А що – собі візьме? Та ні – “сучок”, “стукачів”, “шісток” своїх буде “гріти”.

“На наших посылках и бандеролях…”

В’язневі заборонено отримувати ковбасу, мед, шоколадні цукерки, каву, какао та ще багато чого. І зі словами “не положено” летять делікатеси в акуратно застелений газетою ящик для сміття. Чоловік контролерки нового “Москвича” купив й у табір заїхав. Микола Милосердов сумно прокоментував: “На наших посылках и бандеролях…”

Дефіцитні ліки.

Стали гнити ноги. В’язні називали цю хворобу “байкалка” – несподівано шкіра ніг червоніє, нестерпно чешеться, з’являються й розмножуються болючі гнійники. В санчастині прикладали наявні препарати та ефекту нуль. Тоді лікар сказав відверто: “Пиши домой пусть родные достанут мазь “Флуцинар” и вышлют на адрес санчасти”. Санчастина отримала дефіцитний препарат і я вилікувався. І не один я…

“Что за дела!?”.

Захворіла продавщиця. Уже місяць кінчається а нас у магазин не ведуть. Один із в’язнів голосно обурився: “Что за дела!? Самый рабочий отряд и без ларя!  Вот возьмём да и не выйдем на работу!”

Вже через 10 хвилин за правдошукачем прийшли. Відвели на “вахту” й закрили в ШИЗО. Щоправда, вранці відпустили.

Наше суспільство являє собою вінегрет із білих, червоних, жовто-блакитних, голубих, мутних, кручених, слизьких, абсолютно байдужих до всього людиноподібних істот. Це вам приклад як важко з нашим народом організувати акцію протесту проти беззаконня. Чому ж на лише спересердя сказані слова адміністрація зреагувала так швидко, а на смертні випадки не реагувала абсолютно? А тому, що смерть в’язня – статистика, невихід же бригади на роботу – скандал для адміністрації. Щоправда, скандалу не допустили – наступного дня привезли продавщицю і ми “отоварились”. Це означає, що страждання правдолюбця не були марними. Як і кожної людини у цьому світі.

“Хранение запрещённых предметов”.

Радянському в’язневі багато чого “не положено”. Навіть кольорові шарфи. Помітять на “шмоні” шарф не темного кольору – “відметуть” відразу. Та й сам “шмон” перетворюють на щоденне приниження. Той маленький кусочок ладану, котрий мама передала через розконвойованих в’язнів, я зашив у зимову шапку й носив, як оберіг. Та слід було знати, що при найменшій підозрі голодні, а тому продажні в’язні тебе ж жартома й обшмонають, щоб отримати інформацію й використати на свою користь. Затіяли жартівливу бійку ніби для того, щоб зігрітись, а насправді, як пізніше виявилось, щоб облапати. Шапка впала й її, ретельно прощупавши, повернули.

На “шмоні” проінформований офіцер повів мене у службове приміщення. Розірвав шапку й витягнув оберіг. Зрадів – думав, що то “план” (анаша). Я ж пояснив, що то лише церковний ладан. Тоді він примусив мене написати пояснення. Очевидно хтось із його предків був віруючим, тому що він підпалив ладан і, почувши специфічний приємний запах, відпустив мене.

Увечері по гучномовцю об’явили, що мене позбавлено чергової посилки за “хранение запрещённых предметов”. (Атрибути релігійних культів, як і багато чого іншого в ув’язненні суворо заборонені.) Пізніше блатні злорадно допитувались: “Ты чью дурь спалил?” Усе то воно так, але чергову посилку я пізніше отримав – у цьому випадкові скоріше всього мені на користь зіграв роль всесоюзний бардак.

“…я бы всем вам, западэнцам, устроил Хатынь!”

Був у таборі офіцер українець. Якось на шмоні поцікавився з якої я частини України. Я відповів, а він мені гнівно: “Да будь моя воля, я бы всем вам, западэнцам, устроил Хатынь!” (Хатинь – село спалене нацистами за злочини партизан.)

Промовчав. А що було відповісти? Перед в’язнями, правда, було соромно за земляка. Як же нам усім бракує патріотизму, мудрості та любові.

Земляк бригадира.

Прийшов етапом Птічніков Петро й виявилось що він земляк бригадирові. Той вранці саморобним кип’ятильником заварив чаю, виклав печиво, цукерки й запросив земляка. А кип’ятильники були суворо заборонені – пожежонебезпека. Через 10 хвилин викликають “бугра” на вахту. Прибігає червоний від люті:

– Когда же ты, мразь, успел?! Згною на роботе, сука!

Поставив на найважче місце. Я думав: загине продажна тварюка. Помилився – на другий день Петро мив посуд у їдальні. Влада береже своїх агентів – перевели в загін господарчого обслуговування. Пізніше повернули й призначили на посаду старшини. Ось тут я побачив, що буває коли колектив не сприйме людину. Накази пристосуванця блатні ігнорували, самого осміювали, усіляко підривали авторитет ще й до того простих трудяг заохочували до непокори. Таким чином пристосуванець опинився у своєрідному вакуумі – став усім ненависним. Раз так, то адміністрація вдруге перевела свого агента в загін господарчого обслуговування. Довго він там миски мив та столи протирав.

Не розслабляйся.

Пішов поголитись. Тілогрійку повісив на вішак у коридорі перукарні. Виходжу: немає моєї тілогрійки! Тут немає нічого дивного – сам винен. У сучому таборі не варто розслаблятись.

Удосвіта Ащеулов сумно каже:

– Смотрите, какую махорку я выменял за свою кровную “тюху.

Дивимось: в баночці з-під взуттєвого крему тирса присипана тоненьким шаром махорки.

“Да ты “поехал”, Колёк!”

Захворів на роботі. Заходжу в медпункт. Зек-санітар мені глузливо:

– Да ты “поехал”, Колёк! Какой на х.. термометр? Какой аспирин? Из медикаментов здесь только раствор йода и простынь порванная для перевязки на лоскуты.

“А что я могу поделать?”

Став погіршуватися зір. Лікар поставив діагноз: – Это от недостатка витаминов.

І додав глузливо: – А что я могу поделать? Может, морковку тебе прописать?

                                                                                     “Маслина”.

А я розумно вчинив коли у полтавському таборі не стримав дане сімейникові слово – вставити у інтимний орган “маслину”. Справа в тому, що перед заходом у кімнату довготермінових побачень в’язнів вибірково роздягають. Є маслина – до хірурга. І от в’язень за чифірем розповідає кентам: “Моя приезжала – расписаться здесь при переписке договорились. Дали три дня свиданки. Захожу. Дежурный офицер: “Снимай штаны!” Увидев маслины, отправил в санчасть к хирургу. Что делать? Захожу в санчасть к знакомому санитару, беру бинт, иду в туалет. Там режу стеклом колено, просачиваю кровью бинт, бинтую член. Опять снял штаны в комнате дежурного. Тот разматывать не заставил – поверил, что врач маслины вырезал. Захожу. На столе гора козырной хавки. Нас расписали. Была брачная ночь. Три дня моя плакала – наверное, порвал я ей там всё…” Кенти реготали…

“Торпеда”.

Радянському в’язневі заборонено мати гроші – зароблене накопичується на особистому рахунку в бухгалтерії. Це так, але кожен хоче жити краще а для цього потрібна готівка. На довгострокові побачення приїздять родичі. В’язень знає: після побачення ретельно обшукають. Як же пронести гроші? Скручує купюри в трубочку, загортає у обривок поліетиленового пакета і глибоко запихає (торпедує) собі… у задній прохід. Та весь ризик у тому, що контролери знають цю хитрість, отож, при найменшій підозрі відводять у санчастину, заставляють випити проносне й чекають результату. І ось у стінгазеті біля їдальні карикатура: “Осужденный Карпов (2 отряд) пытался вынести из комнаты длительного свидания “торпеду” в сумме 25 рублей. Деньги изъяты в доход государства. За нарушение режима наказан: лишён очередного свидания”. З одного боку жаль чоловіка, а з іншого – гордість: держава досить оригінально стала ще на 25 карбованців багатшою.

“Как, – этот ещё не подох?!”

Один в’язень із нового етапу втратив свідомість. Черговий офіцер переступив через тіло:

– Как, – этот ещё не подох?!

Ніхто не з присутніх не обурився – звикли до подібного відношення.

Пристосуванство – перевірений спосіб вижити.

На столі біля стіни стояв бачок із кашею, а біля нього – блатні. Керівник СПП наказав:

– Отныне бачки с едой будут стоять возле прохода! Поняли?! Да?!

В обід біля стіни… сиділи трудяги, а блатні знову біля бачка вже з іншого краю столу.

“Чим далі я пізнаю людей, тим більше мені подобаються звірі”.

В’язні на тіло наносять різноманітні татуювання. Описати усі побачені малюнки важко тому зупинюсь на найцікавіших. Напис на голові: “Опять стригут – опять зона”. На повіках очей: на лівому “Не будить”, на правому “Злой как собака”. На правій нозі: “Вы куда? “, на лівій: “А вас еб..т?” Татуювання на грудях: “Спаси меня, Господи, от “друзей”. От врагов я уж как-нибудь сам спасусь”.

Об’явили, що зараз у залі їдальні буде кіно й один в’язень вибіг на плац у тапочках на босу ногу. Наглядач до нього грізно: “Не пущу в тапочках!” Аж тут помітив напис на правій нозі: “Как мало пройдено дорог…”, на лівій: “Как много сделано ошибок!” Посміхнувся й подобрішав:

– За то, что правду написал, мать твою в й.., – иди!

Та найпоширенішим із написів є афоризм: “Чем дальше я узнаю людей, тем больше мне нравятся звери”. Правду кажуть: хочеш мати друга – купи собаку. Вас продадуть друзі та колеги по роботі із котрими їли за одним столом, зрадить кохана людина, відвернуться знайомі та сусіди. Не зрадить тільки собака, котра доїдала недоїдки з вашого столу – вона щоразу буде скавучати, коли ще здалеку почує ваші кроки, ластитись, заглядати в очі і при нагоді помре, захищаючи вас. Хотів й собі зробити те модне татуювання, але згадав прочитане в Біблії, що Господь забороняє робити написи на тілі.

В умовах беспредєлу гідність зберегти важко.

Дудаєв Сергій був боксером. Історія ув’язнення банальна: гуляв у ресторані з коханою. Аж тут п’яний здоровань привселюдно: – Одолжи мне свою шалаву на ночь. Стольник даю!

Спонтанний професійний удар. Зламана щелепа. Арешт. Суд. Виправно-трудовий табір.

На волі важив 105 кг, у таборі – 69. Щоб вижити, прислужував угрупуванню гусино-озерських блатних. У беспредєльному сучому таборі так: або ти станеш членом вовчої зграї і будеш принижувати, бити, жити за чужий рахунок, або тебе будуть бити, заставляти працювати за них. Незалежність та гідність зберегти дуже важко, навіть коли ти боксер.

“Із вовками жити – по вовчому вити”.

Це тільки зараз, читаючи цю сповідь, ти щупаєш свої біцепси й доходиш висновку, що хто-хто, а ти там у ті часи показав би усім як жити “по понятіям”. Зважай, чоловіче, на те, що прибуваєш ти у сибірський табір у кращому випадку, через півроку після арешту. Прибуваєш худий від собачого харчування, жовтий від відсутності сонячного світла та постійного камерного смороду, морально зломленим від жорстокого вироку суду та тюремного беспредєлу. Ти один. Як сказав “буревісник революції” (О.М.Горький): “Один – малий. Навіть якщо він великий, він усе-одно малий, тому що він один”. Попреш сам проти братви – швидко роги обламають. (Ульянов-Ленін колись виступив проти царського режиму, але він же не сам був – він послав у бій високоорганізовану банду (партію).

Тут, якщо хочеш бути великим, лізь до блатних й приймай їхні правила поведінки – правила поведінки вовчої зграї. Як то кажуть: “Із вовками жити – по вовчому вити”. Зазвичай хитруни так і поступають. Жоден із них не кидається відразу кулаками змінювати порядки, а  з першої секунди уважно придивляється до життя табору та людей. Спостерігає чим та як живе табір, хто тут та як контролює ситуацію. Шукає впливових земляків та заводить вигідні знайомства. Щоб зайняти певне місце в табірній ієрархії, пише подільникам та родичам листи, в котрих просить гроші, наркотики, продукти, одяг й описує як і кому все те переслати. Сам же тим часом не виступає проти авторитетів і водночас не принижується перед ними, а щоб голос його чули й боялися “кумарить” слабших за себе. Коли ж займе відповідне місце в ієрархії, заручиться повагою та підтримкою сильних світу того, то лише тоді спираючись на свій досвід, зв’язки та авторитет активно впливає на ситуацію у вигідному йому руслі. (До речі, М.С.Горбачов поступив так само: проліз до вершини комуністичного бандитського угрупування і силою особистої влади із середини розвалив комуністичну імперію.)

Пінчера тільки пінчер зрозуміє. (Англійська приказка)

Дуже важко зрозуміти в’язня, коли в тебе все хорошо: є пристойне житло, цікава робота, гроші, друзі й зараз у теплій кімнаті ти ситий читаєш про тюрми та табори. Так гіркоту ув’язнення зрозуміти важко. Ось коли тебе продасть чоловік із котрим ти їв із однієї миски, коли засудять на закритому судовому засіданні й етапують на чужину, коли тебе обкраденого, виснаженого важкою працею, голодного та холодного будуть продавати, бити, принижувати, обпльовувати ті, ради котрих ти розпинаєшся… За що? За зуби золоті, гроші, одяг, продукти із посилки, щоб працював замість них, ради винагороди за інформацію, щоб зігрітись або просто так, розваги ради.

Хто ображає слугу, той ображає господаря.

В українському таборі я жив і не тужив. Жодного разу мене не вдарили, не обікрали, не ошукали. Там лише раз попрохав батьків вислати на ім’я в’язня, котрий не мав рідні, посилку та бандероль. Отримане спокійно поділили і ніхто з в’язнів не намагався щось видурити чи вкрасти. Тут же, щоб вижити мусив клянчити у батьків чималі гроші, посилки та бандеролі. В українському таборі нікому не прислужував, а тут за тисячі кілометрів від Батьківщини доводилось “крутитись”, “викручуватись”, хитрувати. Бувало, прислужував улан-уденським блатним й вони мене захищали, як господар слугу. Якось один з офіцерів зауважив мені: “Служить бы рад, прислуживаться тошно”. Хотілось процитувати іншого автора: “Хто найбільшим бути хоче – нехай буде всім слугою”, та в той момент майнула думка: він атеїст, безбожник, отож, не зрозуміє.

“В вашем содержании есть элементы коммунизма!..”

Виступає на зборах начальник місцевого виробництва майор Лєвєнта:

– Вы только вдумайтесь: в вашем же содержании есть элементы коммунизма! Система безденежных отношений! Зачем вам думать о чем-либо: на роботу, с работы, в столовую, в баню, в магазин вас водят, простыни меняют, кино показывают, артисты приезжают, телевизор смотрите. Чем вам не коммунизм? Работаете по возможности, а все необходимое вам дают по потребности…

Я поглянув йому в очі – може іронізує? Та ні – це він серйозно говорить.

Майор продовжував:

– Многие осужденные теряют человеческий облик, опускаются. А что делать? В вашем содержании есть елемент наказания. Терпите. Не может же наша власть превращать отбывание наказания на курорт.

“Склонен к побегу”.

Найважча робота була на шпалозаводі – доводилось важко працювати за себе та за блатних. Та це ще не все: дорога на роботу далека і ще, крім того, доводилось довго біля заводу чекати, доки караул виставлять, а в кінці роботи доки знімуть. Блатні жорстоко били не тільки на роботі, але й під час подорожі на роботу та назад. Від відчаю доходяги йшли на такий хід: у нічну зміну в’язень ховається десь на території заводу. Прекрасно знає, що буде далі: караул не знімуть та бригаду не виведуть доки не знайдуть. Знайдуть й будуть довго бити. Посадять в ШИЗО на 15 діб. На особову справу наклеять червону смугу “Склонен к побегу” та переведуть у загін, який працює на території табору. Ось цього в’язень й добивається. Суть ось в чому: працюючи у таборі легше вижити: робота неподалік від барака та безліч можливостей роздобути лишню порцію баланди, пайку хліба, сигарету тощо.

                                                                           Протекція як плата за “дари”.

До доходяги на довгострокове побачення приїхала мама. Там син й змалював їй, як то у нас кажуть, картину маслом. Щоб врятувати рідну кровиночку після побачення до “хазяїна” побігла. Запропонувала делікатеси та гроші – була завідуючою їдальні для партійної номенклатури отож мала доступ до дефіцитів. “Хазяїн” не звільнив її сина – не в його компетенції це було але таки відпрацював “дари”- перевів страждальця в загін хозобслуги й призначив на “вахту” телефоністом. Судячи із розповнілої фігури, наїдженого обличчя синочок там не бідував. А там, диви, і по третині строку за протекцією на “хімію” дорога простелеться…

Заробив дві пачки цигарок.

Якось Олександр Іванов розповідав таку бувальщину:

– Помните Лебедева? Когда блатные его стали круто пресовать он мне предложил две пачки сигарет заработать. Для этого я должен сломать ему руку. Согласился. В конце смены пошли в подвал. Положил руку на стол, я ударил горбылем. Он потрусил рукой и говорит: “Вроде не получилось. Да ты не жалей, сильнее бей!” Я и врезал со всего маху. Он вскрикнул и потерял сознание. Кинулся снегом его растирать. Он оклемался и на отряд пошёл, как будто ничего не случилось. После ужина во время входа отряда в локалку вырвался вперёд, разбежался, поскользнулся на ступеньках возле дверей и упал. Взвыл от дикой боли. А сделал он так потому, что за членовредительство тогда круто наказывали. Старшина повёл его в санчасть и подтвердил при каких обстоятельствах тот получил увечье. Там провели рентген и поставили диагноз: перелом руки. Наложили гипс и перевели в санчасть. Тяжёлое время хитрый Лебедь “протащился” в санчасти. Хоть руку себе умышленно покалечил, зато жив остался. Подошёл я к нему в день ларя и получил заработанные две пачки курева. Вот так и выживали хитрецы…

Закритися в ШИЗО.

Типова сцена: до “Абрама” підходить в’язень із саморобним ножем й просить: “Отведи меня на вахту и скажи что нашёл этот нож у меня. Закроюсь в ШИЗО – может там выживу”. А що, це вихід – там холодно, годують через день, зате блатні не примушують працювати за них, не убивають.

В’язні сумління.

У таборі відбували покарання загалом кримінальні злочинці. Особисто був знайомий з двома в’язнями сумління. Першим чоловіком, покараним за свої переконання був Ломакін Веніамін. Він на волі служив пресвітером протестантської церкви, а таких людей сатанинська влада дуже не любила – в державі панував войовничий атеїзм. Ось вам приклад. По телебаченню показують суд. На лаві підсудних молоді християни. В чому їх вина? Таємно перевозили із-за кордону духовну літературу й дома розповсюджували.

Виступає прокурор. Звертається до присутніх і сам же за них відповідає:

– В нашем, самом демократичесском государстве мира людям даны все свободы и права, и всевозможные полезные книги есть в изобилии! А кто на буржуазном Западе печатает подрывную, враждебную нашей идеологии литературу?

– Враги советской власти!

– А кто в тайниках, нарушая закон, перевозит её в Союз и распространяет?

– Враги народа!

– А как нужно поступать с врагами?

– По всей строгости закона!

І лунає вирок: кому – 4, кому – 3, кому – 2 роки ув’язнення.

Юлій.

Другий в’язень сумління був на нашому загоні – молодий інтелігентний єврей Юлій Едельштейн. Вина його теж була в тому, що він проповідував іудаїзм – учення Старого Заповіту. Держава офіційно проголошувала свободу слова та віросповідання, й тому засудити людину за віру в Бога було незручно. (Тоді багатьох інакомислячих засуджували по кримінальних статтях, щоб можна було на весь світ заявляти, що в державі розвинутого соціалізму немає незадоволених владою.)

Усе геніальне просто: при обшуку квартири один оперативник підкинув пакетик наркотиків, другий – знайшов. А далі суд по 229 статті карного кодексу та етап у сучий, безпредєльний табір на берег озера Байкал. Юлію як і мені створили нестерпні умови та обставили “кумовками”. Ми подружились, і я хотів жити з ним сім’єю, тобто разом ділити проблеми, роздобутий одяг та харч. Але… мене викликав Саутін і сердито:

– Что, снюхались, антисоветчики?! Что это за группировку ты с Эдельштейном сколачиваешь?!

І я зрозумів, що сімейниками нам бути не дадуть. У кращому випадку когось із нас переведуть в інший загін. Відносини ми надалі підтримували досить дружні але так, щоб це не кидалось в очі.

На початку 1986 року Юлій упав із бункера й покалічився. Відвезли на операцію в Южлаг – у табір суворого режиму на окраїні Улан-Уде. (Туди звозили серйозно хворих в’язнів з усіх виправно-трудових таборів Бурятії.)

Зламати морально але не допустити смерті.

Весь термін перебування у цьому таборі постійно відчував пильну увагу адміністрації й розумів яке саме завдання із Москви відносно мене вони отримали: зламати морально але не допустити смерті. Недільний день, на волі Великдень а мене та ще одного в’язня викликають на вахту й примушують боронувати контрольно-слідову полосу – тягнути борони по периметру табору. Це, ясна річ, принизливо для в’язня а віруючому принизливо вдвоє. Відмовишся – заповторять в ШИЗО. Що робити? Помолився Богові – пояснив, що не із власної волі працювати йду й запрігся у ярмо з товаришем по нещастю.

Під час ранішньої перевірки мені стало зле. Похитнувся але не упав – колеги втримали. Чую зляканий голос ДПНК: “В Южлаг его!”

В санчастині встановили діагноз: запалення легенів. Зазвичай з таким діагнозом в Южлаг не відправляли а от для мене зробили виключення – боялися, щоб не помер в їхньому таборі…

“Эй, ты, антисоветчик, пожал-ка на укол!”.

Прибув в Южлаг. Напередодні отримав посилку, так що привіз другові гостинець – цигарки. Порушивши порядки, зайшов у післяопераційну палату провідати Юлія. Серед іншого запитав:

– Ти випадково впав чи… допомогли?

Юлій підморгнув мені і поводив очима вправо-вліво, – мовляв, дивись скільки продажної сволоти навкруги…

Про те, що я провідував Юлія, відразу довідався головний “шнирь” лікарні – в’язень, котрий за жирнішу баланду та обіцянку дострокового звільнення продався адміністрації. Боляче згадувати, але він був моїм земляком. Закликав до себе у “каптьорку” і сказав суворо українською:

– Ще раз провідаєш Юлія, – закрию в одиночну камеру до кінця лікування!

На другий день закликав знову й лагідно запропонував:

– Давай дружити, ми ж земляки… Будеш жити як я, та й додому підеш раніше.

Я рішуче відмовився. Його обличчя вмить перемінилося:

– Та я про тебе, брат, все-все знаю! В тебе строк ще великий та й дорога додому далека, а життя, сам знаєш, сповнене усіляких неприємних несподіванок! Так що дивись сам…

Мало того, – він лікарям розповів, що я такий-сякий, ворог рідної радянської влади. Так почувши про це, завідуюча процедурного кабінету вродлива лікарка Катя, стала… усіляко заступатись за мене перед блатними та лікарями. Завжди кликала жартома:

– Эй ты, антисоветчик, пожал-ка на укол!

Не звертаючи уваги на погрози земляка-завгоспа, (от як не напружую пам’ять, а прізвище тієї сволоти чомусь пригадати не можу) знаходив час та спосіб провідати товариша. В день виписки сказав йому:

– У мене передчуття, що ми більше не побачимось. Ти скоро виїдеш на Батьківщину своїх предків. Згадай мене, коли добре тобі буде.

Юлій посміхнувся і ствердно кивнув головою.

В’язні суворого режиму.

У палаті весь період лікування я перебував разом із в’язнями суворого режиму. “Строгачі” – солідні люди в основному старшого віку. Називають один одного на “Ви”, не лаються, не крадуть, не обманюють. Вони великі терміни покарання відбувають за досить серйозні злочини. Як то кажуть: “Пить – так водку, любить – так красотку, грабить – так миллион, а е…. (кохатись) так з королевою”.

Кулаками не махають – незначні непорозуміння вирішують мирно, за серйозні убивають без зайвих розмов. Ось тут я зрозумів, чому підсудні під час слідства хитрують, щоб потрапити на суворий режим. Тому, що на загальний режим потрапляють по першій “ходці” молоді неотесані дрібні злочинці. Юнаки, котрі п’ють та колють собі різну гидоту, люблять жінок легкої поведінки, а потім лікуються на “трипдачах”, а в ув’язнення потрапляють, як правило, за дрібні правопорушення скоєні у стані алкогольного сп’яніння. Такі горе-герої, начитавшись дешевих книжечок про кримінальний світ та наслухавшись різних байок, перетворюють табори загального режиму на щось середнє між дитсадком та психіатричною лікарнею для буйно помішаних. Це про таких кажуть: “Сила є, розуму не треба”.

Там  у лікарні серед солідних в’язнів відпочив душею, відіспався, поправився. Поправився бо погодився прибирати лікарню і в подяку повар мене неабияк підгодовував. Та ось мене виписали й повернули у “табір на виживання”. Довелось вдруге звикати до життя у вовчій зграї.

Робота на бункері.

Після повернення мене поставили працювати на той самий бункер із котрого упав мій приятель Юлій. Робота не важка і тому адміністрація табору та блатні посилають туди працювати “любимчиків”, а також до них тих, кого потрібно “перевиховати”. З огляду на вищесказане народ там підбирається досить підлий, отож у нещасному випадку з Юлієм не було нічого дивного – сам не раз міг “випадково” упасти. Надивився там усякого і поволі стало гидко працювати з лицемірними людьми – хотілося, щоб перевели на іншу роботу, але у таборі мусиш працювати не там, де хочеш, а там, де призначать. У той час я отримав із дому посилку й принципово не поділився з блатними бункера. Наступного дня ніби за те, що у робочий час загоряв на даху бункера був переведений працювати у цех. (Насправді там мали звичку загоряти блатні, а я за них працював і мусив чатувати, щоб їх не застукали.) Та я був радий поверненню у цех – робота там важча але легша атмосфера людських взаємовідносин.

Передчуття не обмануло мене – у табір Юлій не повернувся. Дійшли чутки, що його перевели відбувати покарання в інше місце, і там під час побачення з рідними він зумів передати інформацію про жахливі порядки у нашому таборі. Зрадів, коли почув це: я не зміг, зате моєму другові пощастило. Його розповідь потрапила в західні засоби масової інформації. Пізніше в гумористичному журналі “Крокодил” я прочитав фейлетон, в якому глузували з Маргарет Тетчер, котра, мовляв, опустилась до того, що заступається за якогось торговця наркотиками Юлія Едельштейна. Зрозуміло: фейлетон був написаний на замовлення КДБ.

Сексотом є кожен п’ятий.

Колись О.І.Солженіцин запримітив, що в ув’язненні сексотом є кожен п’ятий. Так само й у час мого ув’язнення було. Не переставав дивуватись: яку же дивну насолоду отримують люди, продавши, принизивши іншого. Для в’язнів, котрі не мали середньої освіти у таборі була вечірня школа. Якось в’язнів зібрали у “Ленінській кімнаті” – до нас у рамках культурно-освітньої програми прийшла учителька, щоб обговорити недавно переглянутий у залі-їдальні художній кінофільм. Серед інших і я висловив свої враження. Учительці сподобались мої висновки й вона запропонувала підготувати виступ приурочений… річниці Великої Жовтневої Соціалістичної революції.

Наблизився той знаменний “святковий” день. У “Ленінській кімнаті” вдруге зібрали в’язнів. Щоб уникнути пікантної ситуації, я заховався за табірним туалетом. (Не можу ж я хвалити ідеологію, котру ненавиджу. Різонути ж привселюдно правду-матінку означало неабияк ускладнити собі й без того нестерпне існування.) Аж тут підходить до мене один із в’язнів і злорадно:

– Колёк, тебя училка зовёт доклад читать!.. И не прячься здесь больше – тебя с превеликим удовольствием уже двадцать человек продали что ты стоишь тут!

Щоб уникнути принизливої ситуації, довелось перейти у іншу схованку.

Володимир Висоцький.

Був в нашому загоні високий, виснажений юнак. Ім’я в нього було Володимир, прізвище Висоцький. Щоб вижити в цьому сучому, голодному таборі призвичаївся щоранку збирати куски хліба зі столів блатних. Вистежував коли із їдальні виходив загін хозобслуги або розконвойки й, відштовхуючи конкурентів, вривався в зал та й напихав кишені кусками недоїденого хліба.

Недільного дня до наших блатних зайшли блатні із сусіднього бараку. Принесли гітару. Покликали Володимира й запропонували:

– Уж если ты Владимир Высоцкий то и петь должен как настоящий Владимир Высоцкий! Возьми гитару и збацай нам что-нибудь.

Володимир взяв гітару й став, перебираючи акорди, прислухатись до звучання. Всі думали, що він зараз, щоб догодити авторитетам, заспіває щось із блатного репертуару. “Мурку”, наприклад.  На загальний подив, досить непогано собі акомпануючи, той став співати:

Товарищ Сталин, вы большой ученый –

в языкознанье знаете вы толк,

а я простой советский заключенный,

и мне товарищ – серый брянский волк.

За что сижу, поистине не знаю,

но прокуроры, видимо, правы,

сижу я нынче в Туруханском крае,

где при царе бывали в ссылке вы.

В чужих грехах мы с ходу сознавались,

этапом шли навстречу злой судьбе,

но верили вам так, товарищ Сталин,

как, может быть, не верили себе.

И вот сижу я в Туруханском крае,

здесь конвоиры, словно псы, грубы,

я это все, конечно, понимаю

как обостренье классовой борьбы.

То дождь, то снег, то мошкара над нами,

а мы в тайге с утра и до утра,

вот здесь из искры разводили пламя –

спасибо вам, я греюсь у костра.

Вам тяжелей, вы обо всех на свете

заботитесь в ночной тоскливый час,

шагаете в кремлевском кабинете,

дымите трубкой, не смыкая глаз.

И мы нелегкий крест несем задаром

морозом дымным и в тоске дождей,

мы, как деревья, валимся на нары,

не ведая бессонницы вождей.

Вы снитесь нам, когда в партийной кепке

и в кителе идете на парад…

Мы рубим лес по-сталински, а щепки –

а щепки во все стороны летят.

Вчера мы хоронили двух марксистов,

тела одели ярким кумачом,

один из них был правым уклонистом,

другой, как оказалось, ни при чем.

Он перед тем, как навсегда скончаться,

вам завещал последние слова –

велел в евонном деле разобраться

и тихо вскрикнул: “Сталин – голова!”

Дымите тыщу лет, товарищ Сталин!

И пусть в тайге придется сдохнуть мне,

я верю: будет чугуна и стали

на душу населения вполне.

В’язні слухали затаївши подих – не здогадувались, що Володя вміє грати на гітарі та співати й, більше того, що осмілиться заспівати крамолу. Блатні в подяку за спів дали Володі три цигарки із фільтром. Це в ті часи була досить непогана нагорода.

Новий “хазяїн”.

Весною 1986 року керувати нашим беспредєльним табором призначили нового “хазяїна”. Ним виявився переведений зі зразково-показного табору полковник Друй. Очевидно, він мав досвід наводити порядок, тому що поволі життя у таборі стало мінятися. На стіні нашого барака довгий час висів величезний плакат. На фоні великих червоних ядерних ракет були намальовані грізного вигляду воїн у червонозоряній касці, сталевар у спецодязі та космонавт у скафандрі. Унизу напис: “НЕ СОВЕТУЕМ УСТРАИВАТЬ ПРОБУ СИЛ, ГОСПОДИН РЕЙГАН!” Новий “хазяїн” відразу наказав зняти той шедевр соцреалізму.

Якось він у їдальню зайшов. І саме в той момент керівник штабу СПП із своїми “архарівцями” ногами та кулаками виганяли звідти голодних в’язнів, котрі забігли позбирати недоїдки зі столів блатних. (У блатних вважається особливим шиком не доїсти баланду та залишити на столі кусочок хліба. Дивіться, мовляв, ми не голодні.) Керівник штабу СПП пояснив “хазяїну” свою поведінку:

– Вот, гражданин начальник, эти осужденные потеряли человеческий облик – объедки со столов собирают!

“Хазяїн” на те здивовано:

– Собирают объедки? Значит они настолько голодные! Так накормить их нужно, а не выгонять!

Покликав повара й наказав нагодувати трудяг. З цього моменту усі зрозуміли, що у таборі настав перелом, запанувало нове мислення.

Новий “опер”.

На початку літа прибув новий “опер” – капітан Павлов. Слідом за ним замполіт – полковник Цирендоржиев. Відразу круто приступили до діла. Спочатку по гучномовцю добром пропонували припинити беспредєл та в’язні з тих прохань глузували. Тоді у вихідний весь табір вишикували на плацу. До народу вийшов капітан Павлов – своїми манерами та голосом він був схожий на диктатора. Владним голосом розбірливо сказав:

– Беспредел не потерплю!! Любители дерибалова, вымогательства, мордобоя, воровства, а также приспособленцы и аферисты всех мастей, запомните мои слова: ШИЗО и ПКТ отныне вам будут за счастье!.. За беспредел будем раскручивать с добавкой срока на строгий режим!

Політика батога та пряника.

Нове начальство стало проводити політику батога та пряника. Ударними темпами в три зміни стали зводити нове ШИЗО. Оголосили набір в СПП. Добровольцям пообіцяли умовно-дострокове звільнення, отоварку без черги на зайвих 5 карбованців, позачергову посилку, місце на нижній “шконці”.

Після нічного чергування на плацу давали вихідний. Найбільш активних переводили жити в загін господарчого обслуговування, працювати у штаб СПП. Ломанулись трудяги в СПП, як виснажені люди у голодний рік за ковбасою, й стали насолоджуватись уседозволеністю, котру дає влада.

Завідуючим їдальні призначили людину з волі. Стали чергувати офіцери при закладці продуктів у котли та при роздачі їжі за столами. Баланда стала густішою, каша жирнішою та і повари стали повніше заповнювати бачки на столах так, що порції значно збільшились. В цеху засклили вікна та завісили брезентом дверні пройоми. Годувати стали краще і на роботі. У строю стали ставити по росту, а в їдальні за столи садовити по алфавіту. Навели порядок на роботі та в бухгалтерії так, що всі стали заробляти на отоварку. При виконанні плану, отоварка становила 15 карбованців. У кінці кожного кварталу кращих преміювали позачерговими посилками, довгостроковими побаченнями, правом отоваритись на зайві 5 карбованців. В магазині перестали обраховувати, розширився асортимент продуктів. Кожен місяць у загін приходила комісія і надто худим та немічним призначали дієтичне, калорійне харчування. Причіп із дровами став тягати трактор. Розширили баню так, що всім стало вистачати місця під душем. Весь вільний час було дозволено проводити в бараку. А головне, стали пильно слідкувати за мордобоєм. Кожного побитого виявляли та питали, хто це зробив. Якщо бідолаха, боячись помсти, мовчав, то його садили в ШИЗО “за укрывательство” і тримали до тих пір, доки не видасть тих, котрі його били. Виїзний суд за серйозні каліцтва добавляв строк та переводив у табори суворого режиму. Усі зрозуміли, що махати кулаками – собі шкодити. Були й такі, про яких приказка: “Горбатого могила виправить”. От таких  розкручували на суворий режим із добавкою кому 3 роки, кому – 5, кому – 8 років.

Якось голився в перукарні й ненароком порізався. Аж тут чую виклик на “вахту”. Зайшов. До мене кинулись чергові: “Кто, за что?!”

– Та, – кажу – голився й ненароком порізався…

Придивились й, переконавшись що так воно і є, розчаровано відпустили. Чому розчаровано? Не виявили мордобою отож і похвали не буде…

В кінці 1986 року у таборі запанував мир та спокій. Зробив висновок: сита людина – добра людина. Колишні людиноподібні перетворились на нормальних людей. Нормою поведінки стали доброзичливість, взаємовиручка, повага один до одного, порядність.

Неймовірно: люди стали соромитись брудної лайки. Якщо у 1984 році у таборі загинуло 124 в’язні, у 1985 – 84, то у 1986 лише – 7. Самі в’язні стали називати табір “Пионерлагерь “Козлёнок”.

Володимир Федорович.

Порядним, розумним, начитаним чоловіком у нашому загоні був Афанасьєв Володимир Федорович. Був він фізиком-ядерником, мав звання капітана другого рангу, в молодості ходив на атомному підводному човні “Ленінський комсомол”. У таборі таких називали “кухонний боксер” – спересердя одним ударом зламав жінці щелепу – дорікнула, що тижнями шляється по повіях та сумнівних компаніях. (Кожен злочин має у в’язнів іронічну назву. Так, для прикладу, покараних за зґвалтування називали зломщиками мохнатих сейфів.)

Щоб уникнути покарання, Володимир Федорович підключив своїх впливових друзів та гроші, але й жінка підключила свої зв’язки, щоб покарали суворіше. (Вона була головним лікарем лікарні для високого начальства.) У результаті Влад отримав “дитячий” термін ув’язнення – 2 роки 6 місяців. Ми подружились. Розмовляти з ним було справжньою насолодою. Приведу найбільш цікаве. Двічі Володимир Федорович бачив на морі привид “Летючого голландця”. Знаючи, що це видіння віщує біду, двічі міняв свої плани і цим уникав найстрашнішого – смерті.

Розповів історію, котра трапилася з його приятелем, молодим чоловіком, котрий пив, гуляв і не вірив ні в що. Якось в одному із сіл Росії, після грандіозної п’янки, той атеїст зайшов у закинуту розграбовану церкву. Посеред церкви, якимось чудом збережене, стояло Розп’яття. Зі словами: “Не верю ни во что! Все – бред!”, витягнув ножа і вдарив Розп’яття. Удар леза прийшовся на ліву ногу Ісуса – вище коліна. Через півроку на полюванні у нього сталась осічка. Заломив рушницю, щоб перезарядити. В цей момент гримнув постріл. Заряд влучив в ліву ногу вище коліна. От і став бідолаха на все життя інвалідом…

Я підтримав тему. Розповів що спостережливі люди здавна помічають містичний зв’язок подій, але часто після того як відплата уже відбулася. О.І.Солженіцин у своїх спогадах, для прикладу, наводить слова в’язня, котрий у минулому служив у НКВС: “Как только снял крест с колокольни, так с того дня счастья мне уже небыло”.

Іншим разом Влад говорив:

– Как обидно, когда человек в этой жизни спотыкается, набивает шишки, падает, встаёт, снова падает, снова встаёт, падает и умирает, так и не познав, не найдя истины…

– А что есть истина? – запитав я.

– Тебе-то да не знать? – здивувався Влад. Посміхнувся мені в очі:

– Ну, конечно же Исус Назарянин!..

І продовжував: – Скажи мне: кто герой? Тот генерал, который в тишине кабинета разработал блестящий план и, положивши трупами десятки тысяч воинов, все-таки взял укрепленный город? Или тот юноша из Назарета Галилейского, который никого не посылал в бой, а сам на верную смерть пошёл, чтобы исполнить волю Отца – искупить на кресте грехи всего мира!?..

Іншим разом Влад задумливо промовив: – Всякий грех Всевышний готов простить кающимся. Не прощается лишь один грех – грех Иуды!..

Я дивувався:  який розумний, благородний чоловік і разом із тим… “кухонний боксер”…

Пізніше за хорошу роботу я був премійований правом отримати позачергову посилку. Список щасливчиків оголосили по гучномовцю. Через тиждень закликає мене “отряднік” у кабінет. Цього офіцера, котрий був родом з України, в’язні позаочі називали “маргарин – ні користі, ні шкоди”. Пояснює, що із правом отримати  посилку сталась прикра помилка і сором’язливо очі відводить. Та я розумів суть: Саутін спохватився і “наклав вето”. Це так, але… посилку я отримав. Володимир Федорович пояснив: “Пришлось повоевать за тебя в штабе”. Він водив дружбу з офіцерами от і використав свій авторитет, за що я був йому дуже вдячний.

Якось розповів Володимиру Федоровичу свої пригоди та дивовижну дію того КДБістського коньяку. Влад, іронічно посміхнувшись, пояснив, що у наш час наука взагалі та фармакологія зокрема, досягли таких космічних висот, що в арміях та спецслужбах майже усіх держав для здобуття інформації, проти шпигунів та “язиків” тортури не використовують. Заставляють випити або роблять ін’єкцію психотропних препаратів. У свідомості знімаються усі гальма, і людина говорить все, що знає…

“Ты думал!?.. Я тебя поздравляю!”

Досить цікаві речі Влад розповідав. Я довго аналізував нову для мене інформацію й через деякий час признавався:

– Я довго думав про предмет нашої розмови.

Мій приятель робив зацікавлене обличчя й артистично дивувався:

– Ты думал!?.. Я тебя поздравляю!

Справа у тому, що більшість наших людей розучились думати – живуть звичками, емоціями, інстинктами, потребами лише сьогоднішнього дня…

Пізніше Влад задумливо промовив:

– Нет ничего страшнее когда умирает человек из племени Мямха.

– Чому? – зацікавився я.

– Когда умирает каждый человек, то при гласе Архангела и звуке трубы Божьей вся Вселенная умирает в нём… У племени Мямха нет письменности и, поэтому там никто не может оставить воспоминаний для потомков…

Іноді Влад задумливо повторював:

– Тяга к перу, эпистолярный жанр. Как прекрасно, что мы не из племени Мямха и, благодаря этому, можем оставить воспоминания для потомков…

Я розумів: цими висловами він закладає у мою підсвідомість ідею описати для майбутніх поколінь нашу жахливу дійсність. Я ще тоді здогадувався, що всяке навіть ненароком кинуте слово не забувається, а записується у підсвідомість і рано чи пізно, спливши у пам’яті, спонукує людину до тих чи інших дій…

Обговорювали поведінку людей й я вказав на прославляючі владу плакати та в’язнів під ними. Влад повчально:

– Господь вывел евреев из рабства и много чудес показывал в пустыне. Моисей взошёл на Синай с Богом говорить, а люди тем временем сделали золотого идола и поклонились ему как Богу! Сорок дней не прошло а они уже развратились. А тут столько лет безбожия… Чему ты удивляешься?

Став нарікати на долю, а Влад мені на те:

– Если ты доверился Господу, то уже не бойся, не будь как те маловерные ученики. Знай: Он помнит о тебе! Помнишь? Буря на море, волны захлёстывают лодку, а Иисус спокойно спит на корме. Он знает: ничего не случится – Отец будет хранить Его до момента искупительной жертвы – смерти на кресте! Так и ты: ничего не бойся и, вместе с тем, не переживай, не подгоняй события! Всё что случиться должно, случится в своё время. Ни раньше, ни позже!

Якось мова зайшла про загрозу Третьої світової війни. Влад популярно пояснив суть:

– Многое в этом загадочном мире значит воля людей. Если люди будут готовиться к войне, говорить о ней, боятся её, то война неизбежно вспыхнет. Если же все люди будут говорить о мире, всей душой желать его, то будет им мир. Мысли же и желания людей материальны, они имеют способность сбываться…

Хто у цьому світі є мудрим.

Довго міркував над питанням: хто у цьому світі є мудрим, а хто дурнем. Запитав думку приятеля й почув:

– Один умный человек, заработав умом и руками много денег, построил дом, женился на красавице, а также написал трактат о мире. Другой же, втершись в доверие, его отравил, соблазнил вдову и женился на ней, а трактат издал под своим именем. Вот и получил красавицу жену, дом, деньги покойного друга и всемирную славу в придачу. Кто из двоих друзей оказался умнее?”

Подумавши, я відповів, що мудрішою завжди є та людина, котра ближча до Бога. З огляду на цю істину із усіх людей, котрі жили на Землі наймудрішим є Ісус Христос. Його бичували, насміхались, і, несправедливо осудивши, розіп’яли на хресті, але попри усе Він мудріший за своїх зрадників, суддів та кривдників. Він наймудріший за усіх нас разом узятих!..

Захоплено посміхнувшись, приятель погодився й признався, що своєю відповіддю я його приємно здивував.

                                                       “Всё так в этой жизни, друг мой, всё так!”

Одного разу Володимир Федорович показав очима на в’язня і довірливо сказав:

– Друзья из штаба показывали мне донос на тебя, который написал вот этот подонок.

Я кисло посміхнувся:

– На меня уже столько всего написано, что у них, наверное, шкаф не закрывается. Сколько же разнокалиберных подонков заработали на мне немалые деньги, получили ордена, звёзды на погоны, сделали карьеру, а в тюрьмах и лагерях всевозможные награди: от лишней миски баланды до условно-досрочного освобождения…

Тема продажності не була для нього новою. Якось Влад розповідав з огидою та болем у голосі:

– Недавно в художественной мастерской помогал я друзьям объявления писать. Вдруг открываются двери, и в мастерскую врывается ДПНК с нарядом офицеров. Отодвигают стол, поднимают крайнюю доску пола и… достают коньяк, водку, колбасу, сигареты, чай. Так продал же ребят и награду получил тот, кто, втёршись в доверие, с ними вместе пил! Кому-нибудь они же тайник бы не открыли. Ребят повели в ШИЗО, а Иуда награду получил!  Всё так в этой жизни, друг мой, всё так!

Я підтримав тему:

– Вот Коровяковский стоит. Когда-то к блатным лез, хитрил, выслуживался перед администрацией. Как говорится, “стал на путь исправления”. За примерное поведение его расконвоировали, а это прямая дорога на условно-досрочное освобождение. Доверили возить бачки с едой из лагерной столовой на шпалозавод. Так он в той баланде умудрялся водку кентам своим провозить. И сдал его, скорее всего тот, кто сам же эту водку и пил! Коровяковского вернули обратно, а Иуда заработал награду, получил льготы, надежду на досрочное освобождение и, в конечном итоге, освободился раньше вместо проданного им человека…

Публічні каяття.

Замполіт дуже любив публічні каяття. Під час вечірньої перевірки дає порушникові мікрофон. З гучномовця чути плаксивий тихий голос:

– Я совершил тяжкое преступление: тяжело избил человека за то, что тот не хотел прислуживать и работать вместо меня… Я приспособленец – пошёл в СПП, чтобы безнаказанно бить, воровать, унижать, жить за чужой счёт…

Замполіт перебиває:

– Громче, громче давай!

– Товарищи осужденные, простите меня!.. Я прошу администрацию ИТК не возбуждать против меня уголовное дело – мне три месяца осталось… У меня мать больная, отец – инвалид… Я согласен на любую работу. Согласен чистить туалеты, боронить КСП. (Контрольно-слідова полоса) Уверяю, что это было в последний раз…

Замполіт знову перебиває:

– Вот вы какие герои в кавычках! А раньше, когда бил, воровал, вымогал, не думал об отце с матерью?!..

Я розумію того блатного: коли вже однією ногою дома, а тут пахне мінімум три роки добавки, то в цій ситуації кожен мерзотник заплаче.

Замполіт продовжує:

– Я поднял дело этого приспособленца! Оказывается, у него отец начальник цеха на заводе, а мать – завуч школы. Я написал письма руководителям этих предприятий, у которых спрашиваю: “Как ваши подчиненные могут руководить людьми, если сына родного воспитать не могут?!.. Советую поставить на партсобрании вопрос о соответствии их занимаемой должности!”.  Учтите: так буду поступать с каждым!..

І правда:  через місяць зачитує відповідь у котрій керівники підприємств повідомляють, що звільнили з посади і батька, і маму.

Іншим разом замполіт гордо заявив:

– Здесь некоторые подкупленные повара очень жирную баланду готовят для закрытых у ШИЗО. Я это дело пресёк! Положено заключённому 15 грамм жира в день так мы  столько и положили. У нас нет мелких весов, так мы пипеткой отмеряли.

Я звернувся до Володимира Федоровича, котрий стояв поряд:

– Пятнадцать капель жира цена этому замполиту.

Він на те мені іронічно:

– Дорого ценишь… Девять. И не капель, а грамм. И не жира, а свинца…

Запам’яталось як одного вечора замполіт об’явив:

– Здесь один, так вами званый блатной, для того чтобы на работу не ходить ложку проглотил! Я посоветовался с главврачом санчасти и тот сказал, что с ложкой в желудке можно жить! Вот я и приказал посадить этого симулянта у ШИЗО, а после отсидки выводить на работу наравне со всеми!

“Да я!, да чё-каво!, да в рот таво мента!”

Надивився на цих блатних, цю сволоту. Вдягнувся гарніше, пальці загнув і покрикує, страх на усіх наганяє:

– Да я!, да чё-каво!, да в рот таво мента!, чири-вири!, джуки-пуки!, аля-баля!, у-рю-рю!

І такий перед простими в’язнями він герой, а от перед офіцерами штабу… з-заік-к-ка-т-тись  п-поч-ч-чин-нає…

Після ранішньої та вечірньої перевірки в’язні марширують на плацу. Якщо загін пройшов погано, то горді, самозакохані СППешники, котрі керують стройовою підготовкою, можуть змусити пройти ще круг чи два. І ось, насолоджуючись владою, СППешник кричить:

– Х…во ходите! Заворачивайте на х.. ещё на один круг!

Один з в’язнів нашого загону спересердя кинув тому пристосуванцеві в обличчя:

– Чем рожать таких уродов, лучше бы твоя мать аборт сделала!

Штаб СПП.

Найбільш крутим із блатних був керівник штабу СПП бурят Цирендоржиев. (однофамілець замполіта) На волі він був зятем високопоставленого партійного чиновника а у тут крутився біля начальства і знав про мене все. Ненавидів люто й намагався за найменше порушення відвести до себе в штаб і там відлупцювати. Якщо ж зачіпок не було, то любив привселюдно поглузувати: “Ну что, Горбатюк, сверим часы!?.. Когда взрыв!?”

Якось перестрів на плацу, коли я втомлений йшов з роботи:

– Слыхал, у тебя деньги после свиданки завелись.

І, ударяючи кулаком об кулак:

– Сам отдашь, или как?!

Пізніше у табір приїхав прокурор по нагляду. Пішов і я на прийом – моя картка в бухгалтерії загубилася, отож не міг отоваритись у магазині. Керівник штабу СПП там слідкував за порядком. Помітив мене. В його очах я прочитав страх. Він чекав суду – за зразкову поведінку його мали звільнити достроково, а я своєю скаргою міг усе зіпсувати. Прикликав жестом. Звільнив місце поряд. Струсив із плеча невидиму пилинку й лагідно, солодким голосом питає:

– Коля, какие проблемы? Может, я чем смогу помочь?

І такий він милий, лагідний, закоханий у мене – хоч бери та до рани прикладай:

– Да ты, Коля, говори, не стесняйся. Я же тебя знаю, уважаю и всегда рад оказать услугу…

Мені аж гидко стало від такого лицемірства…

Петров Ігор.

Раніше у таборі був беспредєл блатних, а коли оголосили масовий набір в СПП, то влада перейшла в руки вихідців із простих трудяг. В народі про подібне кажуть: “Зроби із Івана пана”.

Ось розповідь про одного з них. Я спав зверху, а внизу Петров Ігор, такий само трудяга, як і я. Поманили калачем в СПП і Ігор бігом побіг. Отримав я бандероль із солодким та цигарками. Ігор просить:

– Колёк, подгони курева.

Я дав.

– Ну дай ещё, мне ведь в такой мороз целую ночь на плацу дежурить…

– На, візьми, – кажу – може виручиш коли.

Через три тижні за зразкову поведінку його перевели в загін господарчого обслуговування, а працювати – у штаб СПП. Тепер він з червоною пов’язкою на руці ходить по території табору, як король у своєму королівстві.

Ідемо з роботи. Я швиденько забіг у локальну зону тубізолятора провідати товариша. Це помітив Ігор і став доганяти. Кричить:

– Стоять! Стоять! – я сказал!

Підбіг: – Руки в стороны! Стоять!

Обшукав мене, але чаю та сигарет не знайшов. Повів на вахту. Я почав просити, щоб відпустив. А він сердито:  – Молчать! Молчать, Колёк!

На моє щастя, ДПНК не було на місці – за перебування в чужій локальній зоні могли позбавити посилки, магазину або побачення. Відпустив із словами:  – Повезло ж тебе, гад!

Та через місяць сталось так, що за якусь провину його повернули у наш загін. Тепер уже я сплю внизу, він – зверху. Настав день отоварки. Просить:

– Колёк, займи пол-бубна хлеба.

Я нагадав  отой епізод. Він спокійно глянув мені в очі:

– Пойми, Колёк, я был тогда очень зол…

Пожалів голодного бідолаху, – дав півбуханки хліба. А вночі сниться мені напрочуд дивний кольоровий сон. Сниться, що лежу я на копиці сіна поблизу свого рідного села. І зорі в небі такі великі… Аж раптом небо затягли важкі дощові хмари. Сипонув дощ. І дощ настільки реальний, теплий, що вже не віриться, що це мені сниться. Перша думка крізь сон: “Який дощ, яка воля, я ж у табірному бараку…” Прокинувся… а дощ іде! І не якийсь дощик, а цілі небесні потоки… Так це ж… Так це ж ця проститутка обпісялась, і моча, просочившись через матрац, водоспадом ллється на мене! Ну, що тут скажеш, – немає слів, щоб висловити своє обурення!

Минув місяць. Цю проститутку знову перевели жити в хозобслугу, а працювати – у штаб СПП.

Якось зібралось нас шестеро чоловік іти в перукарню. Тільки-но вийшли з локальної зони, аж тут, як із під землі, виріс Ігор:

– Стоять, с-суки! Назад! Назад, я сказал! Не пущу без СБСника! Чё, хреново врубаетесь!? А ну, продёрнули на х.. обратно в локалку!!”

Та ось нарешті, СБСнік привів нас у перукарню. Аж тут заходить Ігор. Узяв станочок для гоління і лагідно звертається до мене:

– Колёк, подбрей, пожалуйста, затылок.

Коли мене звільняли, він високо залетів: носив широку червону пов’язку “Зам. рук СПП ИТК-4”. Ну, що ми за люди такі? Що ми за нація така, що нами завжди керують сцикуни, покидьки, різна наволоч?

Українці в таборі.

Дізнався що на сусідній загін прибули два в’язні українці. Знайшов, познайомився. Земляки раніше відбували покарання на Україні. За хорошу поведінку їх відправили на “хімію” у Росію. Тут за порушення режиму їх етапували у наш табір. Я обох запросив у гості, підігрів чим міг. Розговорились. Хлопці були шоковані порядками нашого табору. Так, були шоковані, а вже через два тижні обоє… ходили по плацу з пов’язками СПП.

Я би так охарактеризував душу свого народу: багатьом із нас властива продажність як спосіб виживання. Воістину так: на плацу з пов’язками СПП, в основному, москвичі та українці – усіляка продажна сволота, наволоч, різноманітні покидьки, Іуди, лицеміри.

А що – хитрі хлопці: будуть насолоджуватись владою, мати пільги, привілеї, в їдальні неспішно ласувати жареною картоплею з м’ясом приготовленою для активістів СПП, а головне: додому підуть раніше.

Прийшов у наш загін хлопець з України. І земляк кровний – зі Здолбунова (12 км. від Рівне). І з першого ж дня поліз у різні афери, “непонятки”, халепи. До мене стали підходити, щоб я за нього розраховувався.  Дорікали: “Да все вы, хохлы,  такие…”

Воно то так, але виключення із правила є. У перші дні перебування у таборі незнайомий земляк після отоварки в табірному магазині пригостив мене жменею дешевих цукерок. Просто так, по-земляцьки…

У важкий час мене розшукали два в’язні українці. Розговорились. Один із них поцікавився:

– Хочеш, через знайомого нарядчика організуємо тобі роботу в хозобслузі?.

Я погодився, але з тієї затії нічого не вийшло – Саутін дотримував слова.

СППшники теж не дурні…

Живуть в’язні сім’єю – троє, четверо. Звільняється один. Додому не їде, – купує в магазині продукти, а вночі проникає на шпалозавод й ховає в умовленому місці. Вранці бригада йде під конвоєм на роботу, а він своїм дає знак, що все гаразд. Та СППешники теж не дурні – здогадуються в чому річ й слідкують куди щасливчики на радощах побіжать відкопувати скарб.

Один із них приводить ДПНК (дежурный помощник начальника колонии) і вказує пальцем:

– Вот, гражданин начальник, они мешок выловили и делят!

Офіцер бере ту торбу і веде їх в ДПНКовку виписувати порушення. Виходять хлопці, а хвилину отой СППешник із пакунком-нагородою під рукою. А що ти йому зробиш? Хочеш, щоб за це бидло добавили роки 3 чи більше, та перевели відбувати покарання на суворий режим? Знаю: не хочеш. Інші теж не хочуть. Ото-то і воно…

Поведінку людей змінюють умови існування.

Я проти того, щоб злих людей ставити в ліву сторону, добрих – у праву. Люди міняються в ту чи іншу сторону в залежності від обставин.

Колись по “Голосу Америки” я чув цікаву передачу. Подавали як сенсацію таке: у дитячому інтернаціональному таборі, в котрому панував мир та спокій, навмисне стали створювати проблеми в їдальні, в умивальнику, у клубі, на ігровому майданчику тощо. Раз так, то діти стали об’єднуватися за національною та територіальною ознакою, щоб боротися за місце за столом, за кран в умивальнику, за крісло в клубі, за іграшку на ігровому майданчику тощо. Угрупування йшло на угрупування, національні більшості відштовхували “нацменів”. Настали ворожнеча, ненависть, бійки. Хто не зумів хитро зреагувати на обставини, той ходив невмитий, битий та голодний. Та як тільки дослідники-експериментатори все повернули до попереднього стану, так відразу діти помирились й стали жити як і раніше.

“Пионерлагерь “Козлёнок”.

Нічого дивного в цьому немає. Навели порядок усюди та скрізь і “Спецлютый”, “Зона на выживание” перетворилась на “Пионерлагерь “Козлёнок”. Нормою поведінки стали порядність, доброзичливість, взаємовиручка. Мордобій припинився. У 1987 році вже не було жодного смертельного випадку – “Пионерлагерь “Козлёнок” виправдовував свою назву…

Колишні людиноподібні стали людьми – одне задоволення з ними жити та працювати.

Ось Сергій Кузнецов. Дивлюсь за його поведінкою, манерами, розмовляю з ним – золотий чоловік. А це він колись добряче, “розкумарив” мене за те, що скрипнула половиця під ногою.

Ось Ванька Занданов. Ми розмовляємо, жартуємо й бачу: толковий хлопець. А це він “кумарив” мене на транспортері сортировки.

Ось Сергій Куцаєв. Подружилися. А це він, перехилившись через загорожу, минулого року вкрав мою тілогрійку.

Ось Сергій Тагаєв. Він колись “кумарив” своїх шкуровщиків а зараз заступається за мене. Ось голосно докоряє своєму безсовісному сімейнику:

– Брал в долг у порядочного человека пряники, так отдай даже больше и в дальнейшем не позорь семью!

Ось Микола Калінін. Відпустили його на “хімію”, але за порушення режиму повернули. Обтерся серед людей, порозумнішав. Я зустрів його, підтримав, обігрів і не докорив за те: “Ч-ш-ш… Бандитская пуля… Коль-ль-льок. Ха-ха!”

Нікому не відплачую злом за зло – за мене відплачує Господь.

Давно помітив дивну закономірність: кожен, хто безпричинно заподіє зло мені, не залишиться непокараним.

Ачирову – тому, що бив мене, плював у лице, добавили 8 років і перевели відбувати покарання на суворий режим.

Карпову – тому, що вдарив кулаком в обличчя – добавили 5 років й перевели на суворий режим.

Шендрику – обрізало пальці тієї руки, котрою бив мене. (Пилка не зупинилась, а він поліз регулювати.) Ще один звільнився, але наступного дня вчинив злочин і знову потрапив за грати.

А одного мерзотника я… прокляв Господнім Ім’ям. За що? Дощатий настил злегка присипав сніг. Я стояв біля входу в цех й замріяно милувався сяючими засніженими вершинами гір. Той гоноровий “пацан” замість того, щоб окликнути мене або обійти, щосили вдарив чоботом під зад. Я знав, що проклинати не можна, але в той момент душевного та фізичного болю забув, що це гріх. Так його в той же вечір за якусь провину закрили до кінця строку в ПКТ. (Помещение камерного типа)

Я нікому не відплачую злом за зло – за мене відплачує Господь. Варто згадати й далекого родича Діму (Дьомту), котрий колись ошукав мене та ще й односельчанам цим похвалився.  Доля його теж трагічна: під час чергової “ходки” у табір загинув там у кримінальних розборках.

Справжні українці живуть чесно і, якщо й помирають молодими, то за народ, за віру своїх предків, а він жив та помер, як злодій і заритий був за табором, як собака. Не залишив по собі ні дітей, ні будинку, ні жодної доброї згадки…

Пророчі сни.

Дуже важко було до літа 1986 року.  Вибивався з останніх сил. Весь вільний час молився Богові. Стали снитися пророчі сни. Вранці вже знав, що наступивший день мені готує. Якщо приснились паперові гроші – чекай неприємностей у залежності від їхньої кількості. Одного разу приснилося мало грошей, але я вирішив перехитрити долю – був того дня дуже обережним. 10 хвилин залишалось до відбою. От і не збулось – радів. Несподівано мене та інших заставили віднести ліжка в склад. Вертаюсь. Заглядаю у тумбочку. Так і є: пропала буханка хліба.

Іншим теж відгадував.  Мій сімейник – Ремішевський Микола спав поряд і працювали ми на ошкуровці шпал. Вранці каже:

– Снилось будто война и нас обоих ведут на расстрел. И вдруг твоя одежда стала белее снега и ты стал возноситься на небо. Я кричу: “Колёк, возьми меня с собой!” В этот момент услышал  голос с неба: “Он в Бога верит, а ты – нет!” А я и не знал, что ты верующий. Но что бы это значило?

Я сказав, що скоро нас розлучать. Аж тут підходить бригадир і до нього:

– Николай, бери постель – переезжаешь в другое место. Работать будешь с сегодняшнего дня в слесарке.

Мій сімейник аж очі вирячив від подиву.

Повчальна розповідь старого монаха.

Одного морозного вечора на роботі дуже розболілись зуби. Боліла уся права сторона голови та ще й на вухо не чув. Розумів: до зубного лікаря звертатись безглуздо – нестерпний біль є результатом протягу. Клав у рот лід та холод від його танення лише на короткий час приглушував відчуття болю. До ранку, а там до огляду у санчастині ще потрібно дожити, а боліло так, що ледве стримувався, щоб не завити як вовк. Що робити? У цей момент пригадалась повчальна розповідь старого монаха: “Під час минулої війни я воював і за переконаннями був атеїстом, тобто безбожником. Якось стрівся мені монах, котрий навчив: “Коли потрапиш у дуже скрутне становище, то помолись сорок разів “Отче наш” і Господь тебе збереже”. Невдовзі був такий бій, що кулі летіли густо, як ті краплі води під час грози. Ось у той час смертельної небезпеки пригадав ті слова і став щиро молитись. Багато однополчан полягло під час того бою, а на мені не було навіть подряпини. Пересвідчившись що Бог є, став молитись й таким чином вижив у тій війні, а після демобілізації  пішов у монастир служити Богові”.

Пригадавши цю повчальну розповідь став молитись “Отче наш” і рахувати. Тільки-но почав молитись сороковий раз як на сусідньому потоці почувся гуркіт падаючих шпал та крик постраждалого. Усі, в тому числі і я, побігли на шум. Виявилося: завалились недбало складені шпали, працівник же, крикнувши із переляку, встиг відскочити. Повернувся на своє робоче місце й відчув що зі мною щось не так. Прислухався до своїх відчуттів й зрозумів, що… зник нестерпний біль!

Дивовижні пригоди.

Я любив розпитувати в’язнів про передчуття, сни, різні ознаки, котрі попереджали, віщували біду, а також про усілякі містичні, дивовижні пригоди. Найбільше запам’ятались розповіді, котрі приводжу дослівно:

– Заплив човном на середину озера ловити рибу. Човен перекинувся, і я каменем пішов на дно, бо плавати в ту пору не вмів. Безглуздо даремно борсатись, отож, змирився з таким поворотом подій – став ковтати воду. В один момент блискавично все своє життя пригадав і почув голос: “Чого ж ти так легко здався? Борись за життя”. Щосили відштовхнувся від дна, винирнув наверх, вдихнув повітря і знову опустився на дно. Ще з десяток разів робив так. Аж тут народилась думка: можна ж відштовхуватись навскоси в бік берега. Так і став робити. Із кожним поштовхом відстань скорочувалась, отож незабаром  відштовхуватись не було потреби – стояв на дні й радів своєму спасінню.

Друга цікава розповідь:

– Йшов уночі з роботи звичним шляхом. Несподівано виникло непереборне бажання пройти іншою вулицею – подивитись новобудови, помилуватись природою. Так і зробив. Вранці мама здивовано запитала: “Уночі на твоєму звичному шляху в час коли йдеш із роботи бандити пограбували та жорстоко побили хлопця. Як же ти врятувався?!”

Почуте не було дивним. Знав: Господь часто посилає праведникам дрібні неприємності, завдяки котрим вони уникають набагато більшої біди. Часто трапляється так, що за збігом непередбачуваних обставин людина запізнюється туди, де має відбутись аварія, катастрофа, нещасний випадок…

Ще одна розповідь:

– Бухгалтерці нашої шахти приснилось, що стався вибух і вся зміна загинула. Бачила похорон і там труну з тілом свого чоловіка. Цей жахливий сон настільки налякав жінку, що вона вранці заховала одяг благовірного та благала не йти того дня на роботу. Вибух, справді, стався й усі гірники загинули.  Бухгалтерка бігла додому й радісно кричала: “А мій, то живий!” Коли ж забігла у кімнату, то побачила… холодне тіло небіжчика. Виявилось, що чоловік, розгнівавшись на  настільки забобонну жінку, випив дві склянки горілки та й ліг спати. Від вибуху здригнулась земля. У цей момент із цвяха зірвалась важка картина та й поцілила сплячому гострим кантом у скроню.

Бригаду хоронили одночасно. Пророчий сон збувся до дрібниць –  безутішна вдова йшла за труною з тілом свого колишнього чоловіка”.

У тій ситуації хитрій жінці слід було не чоловіка замикати, а молитись – може багатомилостивий Господь, ради щирого благання праведної жінки, відвернув би біду від усієї бригади…

Серед в’язнів траплялись також й знавці Магії. Ось цікава розмова із Шишкіним В’ячеславом:

– Ух, бабушка моя много чего знала и умела! Я привык к её чёрнокнижным делам и уже ничему не удивлялся. Подруга её тоже ведьмой была. Так та специально в морг работать устроилась, чтоб человеческую кровь добывать. Они закрывались, пили кровь человеческую и от этого входили в своеобразный транс – выкрикивая заклинания, с пеной у рта метались по комнате. Кровь была им своеобразным наркотиком, – помогала войти в мир духов, чтобы получить от них знания и силу…

Поздним вечером бабушка повела меня на кладбище к могиле своего мужа, который тоже большим ведьмаком при жизни был. Усадила на скамейку и стала читать заклинания. Вдруг земля на могиле зашевелилась и послышался тяжкий вздох: “Ох, как же мне там тяжело!”

Я повернулся на голос. Рядом со мной сидел страшный, косматый, с длинными ногтями… мой покойный дед! От него исходил очень противный запах горелого мяса, смолы и резины. Увидев мой испуг бабушка, попросила: “Стань таким, каким ты был при жизни”. Когда я через несколько мгновений снова взглянул на деда, то он уже не вонял и на вид был таким, каким я его помнил. Тело деда, понятное дело, уже давно сгнило в могиле. Это было видение похожее на кино. И потекла беседа живого с душой мёртвого.

Я запитав: – Ну, а тебя то она чему-нибудь научила?

– А как же? Научила. Вот, например, научила что сделать чтобы задуманное исполнилось. Нужно убить кошку и в полночь на кладбище, сказав нужные в этом чародействе слова, выбросить через левое плечо. После этого молча бежать домой и ни в коем случае не оглядываться. Следует знать, что соблазны там будут очень большие…

– Ну, а ты то пользовался этим рецептом? – зацікавився я.

– Конечно. Первый раз задумал легко раздобыть денег на выпивку. Поймал кошку и сделал, как учили. Через день зашёл в телефонную будку позвонить. На полу заметил кем-то потерянный кошелёк, в котором оказалось три сотни рублей. Это было даже больше, чем мечтал! Был еще случай. Парень, который жил на соседней улице имел современный мотоцикл. Как я ему завидовал! Но я знал: он очень им дорожит и поэтому не продаст. И тогда я снова совершил обряд с кошкой. А утром меня разбудил владелец мотоцикла: “Купи мою “Яву” – дёшево отдам! Деньги во как нужны!”.

– Расскажи ещё что-нибудь, – попрохав я.

– Работал на стройке. В день получки пошли за выпивкой. Я предложил: “А спорим на все нами заработанные деньги, что я выпью ведро водки”. Бригаду моё предложение заинтересовало. Согласились. Я к ним: “Разрешите только сбегать домой переодеться”. Разрешили. Дома прошу бабушку: “Бабуля, ты же всё можешь. Сделай так чтобы я сейчас смог выпить ведро водки”. Бабушка что-то пошептала, обняла и шепнула: “Иди. Выпьешь”.

Вернулся. На столе ведро водки. Получку положил на всеобщую кучу. Мои коллеги смотрели на меня, как на идиота, и ухмылялись в предвкушении развлечения и лёгкого выигрыша. Я обеими руками взял ведро и стал пить. Один глоток, второй, третий и вдруг замечаю, что глотаю я… воздух, а водка с каждым глотком куда то исчезает! Поставил пустое ведро и сгрёб все деньги. Видел бы ты в тот момент их лица! Вот бы тогда их да видеокамерой заснять! После пережитого потрясения у одного из спорщиков “крыша поехала” – стал пациентом психбольницы…

Такі розповіді мене вже не дуже дивували – доволі начитався про подібне у Біблії та наслухався з розповідей односельчан. Та й сам я колись спочатку дивився на агента КДБ, як на ідіота, та скептично посміхався у передчутті гарної розваги. Після чорнокнижних коктейлів із кров’ю, наркотиками та наговореним спиртом, випитих, як під гіпнозом, я з розумного хлопця перетворився на покірну, безтолкову живу іграшку. І теж мало з глузду не з’їхав, після того як побачив, що втратив п’ять років життя, здоров’я, достаток, став посміховиськом в очах співвітчизників…

Душу кожного видно, як на долоні.

Загін живе в одному бараку, так що душу кожного видно, як на долоні. Це правда, що у важкий період, щоб вижити, іноді збирав куски хліба зі столу блатних, бувало прислужував їм, часом прибирав сусідній барак, щоб заробити у старшини обід. Усе так, але я нікого не вдарив, не ошукав, не лаяв, не примушував працювати замість себе, не крав, не працював “на кума”, не ліз в СПП, а коли не виходив на роботу, то справді був хворим. Мою поведінку бачили й поважали, особливо з тих пір, як припинився беспредєл блатних. Бувало, що не до блатних, а до мене приходили розсуджувати непорозуміння бо судив я не ради якоїсь вигоди, а по совісті.

У таборі ж так. Через тиждень-два хтось покидає барак – звільняється на волю, на “хімію” чи переводиться на “розконвойку”. Звільнене місце займає новачок із нового етапу. Як правило, його примушують прибирати барак, виконувати чорнову роботу. Новачок терпить бо розуміє: так буде не довго – у вівторок прийде новий етап а з ним йому заміна. Новачок уважно приглядається до порядків, до в’язнів і з кожним прожитим днем набуває досвіду та авторитету. Він шанує тих кого вже застав, а новоприбулі, відповідно, шанують його. Чим довше він у загоні, тим для більшої кількості новачків він авторитет. Як правило, за два роки загін обновлюється на три четверті отож той колишній новачок вже авторитет – він у пошані, його голос має певну вагу. В такому положенні в кінці свого терміну ув’язнення і я опинився – не був сволотою й тому в’язні поважали.

Якось керівник СПП загону жартома наказав мені взяти пов’язку й почергувати на плацу. Я на те:

– А с чего бы это вдруг! Я же не член СПП!

Він мені на те повчально:

– Не ври, Николай! Заявление то ты писал!

Пов’язку я, ясна річ, не взяв й на плац не вийшов, але сорому таки набрався. Нікчемний аркуш із зошита, ота порожня формальність примусили мене червоніти. Та попри все заспокоював себе: в таборі одурити “хазяїна” не “западло” – написати, пообіцяти можна все, а от виконати… Не “здавав” я інших, не крав, не загулював я в таборі з червоною пов’язкою на руці отож й гріха на мені немає.

Указ про амністію.

У червні 1987 року вийшов указ про амністію. Я підпадав під дію того указу. Викликають на комісію. Головуючим був начальник місцевого виробництва майор Лєвєнта. Запитує мене:

– Что, в Бога веришь?

Я підтвердив. Тоді він серйозним тоном до присутніх:

– Да вы знаете чем занимаются эти верующие?!.. Нет?! Выходят ночью в подштанниках во двор и лают на луну!

Ну що тут скажеш? Яка дрімучість…

Усі члени комісії поставили підписи. Чекали резолюції прокурора.

Пройшов комісію.

Увечері всіх вигнали складати дрова біля кочегарки. Авторитети стояли осторонь та покрикували на трудяг. Зробили зауваження:

– Колёк, иди к нам!.. Ты же комиссию прошёл, тебе уже западло работать!

Я на те відповів: – Мне западло других заставлять работать вместо себя!, – й продовжив роботу.

А все-таки я зміг!

Справдились слова тієї знахарки:  звільнили мене на 2 місяці 5 днів раніше – 12 вересня 1987 року.

Із зароблених майже за 5 років 333 крб. видали 83, решту обіцяли переслати поштою. Вийшовши за табірну браму, я поглянув на небо й сказав омріяне: “А все-таки я зміг!” Господь, ясна річ,  зрозумів, що я мав на увазі.

Наші виправно-трудові установи людей не виправляють.

Хто сказав, що наші виправно-трудові колонії перевиховують людей? Одні в’язні “тащаться” у бараках та на легкій роботі, вживають наркотики, палять дорогі цигарки, грають в азартні ігри, п’ють спиртні напої, ласують різноманітними делікатесами, а інші за них працюють, обслуговують всіляко, в тому числі й сексуально. Хіба ж це перевиховання?! Люди втрачають роки життя, калічаться фізично та морально, розпадаються сім’ї.

Ось повчальний приклад. Один в’язень запитує іншого:

– Чего это Серёга такой дёрганый?

– Письмо получил. Его жена сегодня замуж выходит…

Ув’язнення у наших місцях позбавлення волі – це величезне приниження, глибока психічна травма. Боляче пригадувати всі знущання, але зате не соромно подивитись у очі людям – як важко не було, але я сам ніс свій хрест. Не був сволотою, отож, ніхто з колишніх в’язнів при випадковій зустрічі не всадить мені “перо” в бік.

Воля. (Хоча яка воля може бути в “лагере социализма”?)

Їхав  додому, але не віз із собою злість на в’язнів та табірних службовців. Мене били, принижували лише “опер” Саутін, колишній комітетник “Абрам” та один із офіцерів охорони. Інші офіцери теж знали, що я “антирадянський елемент”, але, на мій подив, дивилися на мене з цікавістю та відносились із ледве вловимою симпатією. Саме так! Декілька разів мене могли закрити в штрафний ізолятор, але прощали те, що не прощали іншим. Їхні діди та прадіди служили “Царю, Отечеству и Богу”, і хоча в час комуністичного збройного перевороту більша частина їх зрадила і царя, і Батьківщину, і Бога та як радянська влада не старалась, їй не вдалось повністю знищити закладену в генах відданість ідеалам своїх предків, людську порядність.

Та і клімат Бурятії важкий лише тим чужинцям, котрі перебувають там у неволі. Кожна людина любить те місце, де народилась та провела дитячі роки. Край, справді, чудовий: ліси, ріки, гори, знамените на весь світ озеро Байкал. А родючої землі для обробітку – незміряно. Займай скільки хочеш та працюй, не лінуйся.  Ліс сам по собі чудовий будівельний матеріал. Крім того, в лісах вдосталь горіхів, грибів, ягід, дичини, а в ріках та озері Байкал повно різноманітної риби. Численні заводи та фабрики переробляють багатства краю, так, що всім є робота а, значить, і зарплата. Крім того, схили гір покриті густими заростями дикої коноплі. А це золоте дно для торговців наркотиками та наркоманів: із пилку коноплі виготовляють анашу, котру в народі називають “план”. Звичайно, правоохоронці намагаються знищити зарості дикої коноплі, але вони щороку знову розростаються, як ті бур’яни. Власті усіляко борються з наркобізнесом, але це все одно, що намагатись зупинити вітер: чималі гроші лежать під ногами, отож, спокуса дуже велика.

Вкрав – пропив – посадили – “відкинувся” – вкрав – пропив – посадили. Романтика…

У вагоні з касетного магнітофона лунав шансон – пісні, в котрих оспівувалась романтика виправно-трудових таборів, блатне життя. Якщо вірити тим пісням то виявиться, що в таборах безневинно сидять талановиті, освітчені люди, котрі дуже люблять своїх матерів. Усі, хто відбував покарання, мене підтримають: ніякої романтики в наших тюрмах та таборах немає. Змарнуєш молоді роки, втратиш здоров’я, сьорбнеш доволі “беспредєлу” і вийдеш на волю озлобленим на весь білий світ. Та й на волі відчуєш себе другосортною людиною: одні з числа твоїх друзів за період твоєї довготривалої відсутності розбагатіли і ти уже їм не друг, другі одружились, дітей народили і їм теж уже не до тебе, треті виїхали у далекі краї… Батьки постаріли та й навколишній світ змінився і ти в ньому голий, босий та чужий. Одна тільки цінність – розписане татуюваннями тіло.

Якщо ж ти одруженим потрапив в ув’язнення на строк більше трьох років, то твоїй дружині для розірвання шлюбу твоя згода не потрібна – закон такий є. Повертаєшся, а у колись твоїй квартирі із колись твоєю жінкою у законному шлюбі живе інший. Ти ж на тій житловій площі навіть не прописаний… Жити ніде, взяти на роботу колишнього в’язня зазвичай охочих не знаходиться. І тобі одна дорога: туди, куди у нас приймають без конкурсу – у вже ставший звичним виправно-трудовий табір…

Згадався диспут із шкільним товаришем – він переконував мене, що законна дружина не є чоловікові ріднею:

– Учора вона була ріднею комусь та розлучилась, вийшла за мене і стала ріднею мені. Сьогодні пішла від мене, вийшла заміж за іншого і вже вона рідня йому! І так далі… Так виходить, що її колишній та сьогоднішній чоловіки мені родичі?.. Ні, рідня – це коли одна кров!

“Бєсєда”.

Прибув додому пізно ввечері 16 вересня, а уже вранці по мою душу приїхали співробітники карного розшуку. Запропонували поїхати з ними у міськвідділ міліції “на бєсєду”. Жінка поїхала зі мною. Мене повели в кабінет, а вона сіла при вході на лаві й стала чекати.

Завели в кабінет керівника карного розшуку. Старий (таким було прізвище керівника) серед іншого запитав:

– Ти в таборі у “поміловці” писав, що тебе проти влади підбурював якийсь твій напарник по роботі. Хто це був?

– Та, – кажу, – був у мене напарником Бобровник Петро Артемович.

Присутні оперативники здивовано переглянулися і я зрозумів причину – я назвав ім’я їхнього колеги. Старий осудливо подивився на них й ті заспокоїлись. Нарешті “бєсєда” закінчилась. Вийшов.

Жінка розповіла:

– Петро, “друг” твій отой, приходив. Дуже зрадів: “Що, може Микола повернувся? Яка радість! Яке щастя! Передавай привіт! Скажи, хай знайде мене в інституті! А я тут випадково, – привів учнів по макулатуру…”

Ну, що тут скажеш – хоч бери та в очі йому плюнь…

Пожертва на храм.

В подяку Богові за те, що вберіг мене живим, вирішив зробити на церкву подарунок. Позичив грошей та поїхав у Квасилів в церкву, у котрій Світлана керувала церковним хором. Там під час богослужіння дякував Богові за все й серед іншого сказав Йому: “Якщо я Тобі знадоблюсь – Ти знаєш де мене знайти”.

Після служби там, під іконами святих розповів своїй духовній наставниці як саме органи нашої влади використовують секрети Чорної магії. Світлана аж руками сплеснула та головою похитала:

– Так вони ж для власного користування таємно друкують Магію, тільки не під цією назвою!

Я сумно: – Якщо проти простої людини, щоб вивідати, чи не збирається вона прохати політичного притулку у капкраїні, органи влади використовують рецепти Чорної магії, то уявіть собі, що вони творять у світовому масштабі!

Світлана розповіла як вона теж була жертвою чаклунства. Один із родичів запросив її у гості й там пригостив водою, котрою обмивали мерця. Стала худнути, чахнути, все тіло страшенно боліло. Лікарі не могли поставити діагноз. Тоді Світлана стала постити та щиро благати Богородицю, щоб заступилась за неї перед Богом. Мати Божа явилась їй уві сні і сказала: “Заступлюсь. Ти одужаєш”. Так і сталося.

Порадилися із священиком й вирішили купити у вівтар килим.

“Скільки тобі за мене заплатили?!”

Наступного дня з двома помічницями церковного старости поїхав вибирати пожертву на храм. Повертаємо на Ленінську. Чую:

– Привіт, Микола! Як поживаєш?!

Так це ж… Бобровник Петро, мій Іуда! Схопив за руку. Тисне та трясе. І стільки щирої радості на обличчі від такої несподіваної зустрічі…

А я:  – Скільки тобі за мене заплатили?!

Посмішка вмить злетіла з обличчя:  – Не понял вопроса?!

І, не відпускаючи моєї руки, пильно сердито дивиться в очі. Стало нестерпно гидко від такого цинізму. Не він, я першим відвів очі, висмикнув руку та й побіг наздоганяти жінок. Мене всього аж трясло. Пригадалися його слова: “Безгранична, безгранична людська підлість!”  та  “Немає такої підлості на котру була б не здатна людина”.

Розумів: йому потрібно було взяти мою руку й для цього він хитро вибрав позицію. Якби він стояв на прямому відрізку шляху то я перейшов би на інший бік вулиці або його демонстративно проігнорував. А так…

Вмить пригадалася бувальщина. Моя бабуся дуже захворіла. Лікарі опустили руки. Тоді її повезли до відомої знахарки. Та сказала: “Пороблено! Була б я молодшою то поїхала з вами. Тоді б та відьма дзигою переді мною крутилася!”

Після повернення бабусі стало легше а от сусідка важко захворіла. Двічі кликала та бабуся не йшла – знала тому що: хоче хитрістю за руку взяти. Через два тижні відьма в страшних муках померла. Перед тим в хаті мусили стелю зривати…

Наздогнавши жінок, запитав: – Бачили живого Іуду?

Ті здивувалися: – Як? Де? Коли?

– Я щойно розмовляв із ним.

– Не може бути, – здивувалися жінки, – так гарно одягнений, такий молодий, інтелігентний…

                                                                                       Повернення боргу.

З табору поштовим переказом надійшли 242 карбованці (8 крб. вирахували за послуги почти) й я повернув позичене на пожертву. Виходило так, що за 5 років каторжної праці у радянських виправно-трудових таборах людина заробляє лише вартість килима.

Жанна.

Після суду мене виписали з домової книги, отож зараз мусив отримати від влади офіційний дозвіл проживати у власному будинку. Пішов у ЖЕК за довідкою для паспортного столу міліції. У довжелезній черзі до кабінету керівника помітив ту в котру колись закохався з першого погляду – вродливу бібліотекарку Жанну з малолітнім сином на руках. Зробив висновок: кепські у неї справи якщо вже немає з ким дитину залишити… І чому я поспішив одружитись? Таку красуню я би кохав безтямно і, відповідно, не ліз у політику…

Та ось наші погляди зустрілись і я… зробив вигляд, що не впізнав її. А що було робити? Я після ув’язнення у одязі, котрий носив п’ять років тому, наголо пострижений, худий, на носі окуляри у страшній оправі, виготовлені у нас за принципом: “Іван, давай план”.

Підійти, привітатись та посміхнутись беззубим ротом? Уявляєте посмішку? І про що говорити, чим хвалитись? Жанна була такою ж вродливою, але колишнє почуття не відтворилось в душі – я вже був не той. Не покидало огидне відчуття, ніби об мене витерли ноги, облили помиями. Вірною є приказка: “Хто в нашій армії служив, той у цирку не сміється”. Моє ж ув’язнення було набагато страшнішим…

Чому не жив як усі?

Під впливом цієї несподіваної зустрічі замість трьох анкет заповнив одну, вистояв чергу, отримав підпис посадовця. Здається дрібничка але у паспортному столі міліції мене грубо вилаяли і безцеремонно відправили в ЖЕК ще раз вистоювати чергу. Ішов і думав:

– Чужий я на цьому святі життя – усе найкраще у нас хитрунам, спритникам. Чому не жив як усі? Чому не жив так, як вигідно на даний момент? Може потрібно було “тримати ніс по вітру” – поступати у всесильну єдину комуністичну партію та усіляко вислужуватись? Тоді мав би високу посаду та відповідну зарплату, усілякі привілеї, пільги, їздив би за кордон і, навіть більше того: сам би у високому кабінеті вирішував кого пустити в туристичну поїздку а кого – ні, кому з довгої черги яку резолюцію поставити…

Життя – лотерея.

Того ж дня у автобусі побачив високу рудоволосу красуню. Волосся було справжнім – поряд стояв такий само рудий її молодший брат. Дівчина була напрочуд вродливою але спіймав себе на думці, що дивлюсь на неї як на витвір талановитого скульптора – нічого в душі не ворухнулось. Зробив відкриття: жахливе ув’язнення перетворило мене на живий труп – у душі згасли усілякі почуття, залишився тільки біль.

Пізніше ту красуню бачив у церкві. Навмисне став за нею у чергу до причастя, щоб почути її ім’я. Виявилось, що дівчину з котрої впору писати ікони звуть Тамарою.

Причастившись, думав над тим, що людське життя можна порівняти з лотереєю – у барабані долі намішано всякого: важка праця за мізерну платню, хвороби, лікарні, зради, тюрми, табори, приниження і там же здоров’я, успіх у справах, слава, достаток, щирі друзі, повага співвітчизників, кохана жінка, слухняні діти, подорожі по світу, на схилі літ забезпечена, безтурботна старість, легка смерть, добра відповідь на Страшному суді.

Життя без проблем та труднощів не буває й кожному з нас доля щодня підносить сюрпризи. Життєву дорогу можна порівняти з “зеброю” на асфальті. Боляче, що я весь час іду повздовж чорної смуги, отож мені завжди випадає тільки зло. Там у церкві благав Бога, щоб доля посилала мені ще й щось хороше, а якщо вже й била, то хоча б через день та не так боляче…

Знайомство з магією.

На роботу влаштовуватися не поспішав – в таборах напрацювався. Відстав від життя отож хотілося надолужити втрачене. Слухав “ворожі радіоголоси”, спілкувався з людьми, читав усе, що вважав пізнавальним.

За радянських часів була сувора цензура а тут явилося: ринок завалений російськомовною літературою на усі смаки. Магічною в тому ж числі. Знав із Біблії, що магію вивчати небезпечно але з того відчаю пішов та й купив. І не міг відірватись – до чого ж цікава книга! Я би поставив її на друге місце після Біблії. Що ж таке магія? Чого вона вчить?

Щоб зрозуміти магію, розпочну з Біблії. (Євангеліє від Івана 1:1) “Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово”.  Спочатку Господь при допомозі різноманітних ангелів створив ідеальний Всесвіт та нашу Землю. Та високопоставлений ангел світла, позаздривши Славі та Владі Творця, із третиною ангелів підняв бунт, щоб самому зайняти місце Всевишнього. Бунт проти Бога, ясна річ, потерпів поразку і високопоставлений ангел світла перетворився на Божого ворога – диявола. І ось вже крім Господа Бога із різними по рангу ангелами є й диявол із різними по рангу демонами. Демони – це, по суті ті самі ангели, котрі, спокусившись, перейшли на сторону диявола. За цей злочин вони позбавлені Слави Божої, але розум та силу зберегли…

Кожен ангел може, спокусившись вседозволеністю, порушити Божі настанови й перетворитись у демона, а от демон в ангела – ніколи. Це так як і наївна людина, понадіявшись що її злочин не буде розкритий, може легко потрапити у довічне ув’язнення, тільки от назад уже немає вороття…

Існує взаємозв’язок між космосом, поведінкою людей та силами природи. Наші думки та слова матеріальні і мають величезну силу. Також існує інформаційне поле планети, в котрому, на невидиму кінокамеру, записуються всі наші думки, слова та діла. І, що цікаво, є люди, котрі набули здатність підключатись до того інформаційного поля й скачувати потрібну інформацію.

Ось яскравий приклад із Біблії (Друга книга царств 6: 8-12): Сирійський цар воював із Ізраїлем. А тим часом божий чоловік Єлисей попереджував свого царя про наміри, засідки сирійського царя. І сильно занепокоєний сирійський цар запитав придворних: “Хто з наших зраджує перед Ізраїльським царем?” І сказав один із його слуг: “Ні, пане мій царю, це не наш, а це Єлисей, той пророк, що в Ізраїлі доносить Ізраїлевому цареві ті слова, що ти говориш у спальні своїй!”

І це не диво – кожен із нас не раз відчував подібне. Я був у Болгарії і там, через віщий сон відчув смерть діда. Моя мама у сновидінні бачила свою хресну маму в той час, коли та померла у далекій Канаді.

Також із Біблії відомо, що всі предмети, із котрими стикається людина, заряджаються її добрим чи злим біополем і несуть цю інформацію через віки. Найкраще зберігають інформацію спиртне, хліб та вода. Усі, хто був у церкві на сповіді, звернули увагу на той величний обряд священнодійства над вином та хлібом. Причастившись Святих Тайн, людина приймає в себе частинку Божественної Святої енергії, Сили. Також усі спостерігали величний обряд освячення води на Свято Хрещення Господнього, котре у нас 19 січня. Свята вода не псується та має чудодійні властивості.

Чому ж учить Магія? Виявляється, що… вино, хліб, воду та інші різноманітні предмети можна зарядити сатанинським магічним обрядом, й тоді вони понесуть зовсім іншу енергетику. В Магії подаються магічні обряди, щоб використовувати послуги незримих безтілесних істот для будь-якої цілі. Одним словом, Магія вчить крутити світом, як захочеш! От злі люди й використовують магічні знання для досягнення своїх егоїстичних цілей.

Перше враження: захват, ейфорія, азарт. Так і хочеться крикнути: “Це ж, яка сила в моїх руках!” Можна здобути владу над людьми, помститися ворогам, вилікувати будь-які хвороби, досягнути успіхів в особистому житті, бізнесі, передбачити майбутнє. Магія навіть вчить викликати душі померлих для виконання будь-яких бажань.

Чарівники самі себе називають майстрами. Існує 40 ступенів майстерності. Буває, що майстри воюють між собою і перемогу тоді здобуває той, у котрого ступінь майстерності вищий. Чародії знають про магічний зворотній удар – майстер може повернути зло на того, хто його наслав, і тоді винуватець буде довго мучитись. Колись тітка Марія закопала біля мого будинку “підклад”, взявши котрий у руки, я невдовзі на рівній дорозі ніби випадково впав та й покалічився. Майстер магії, до котрої мама звернулась погадати, сказала чому це сталось та запропонувала повернути те зло назад. Тітка відразу цей зворотній удар відчула й мусила прибігти щось позичити, щоб послабити його дію.

Магія дуже сильна й рецептів там безліч. Чорнокнижники були відомі давно. Великі чуда показував Господь фараонові, щоб той відпустив зраїльтян із єгипетської неволі. Але (Друга книга Мойсеєва 8:3): “…І так само зробили єгипетські чарівники своїми чарами”.

Щоправда не всі Господні чуда змогли повторити єгипетські чарівники, але все одно, їх сила вражає.

Найбільш вразливою для магічного впливу є… свідомість людини. В залежності від цілі, під дією магічного впливу на жертву нападає жагуча любов, чорна ненависть, байдужість, відчай, страх, докори сумління, забуття, непереборне бажання поступити саме так, як хоче чорнокнижник.

Під дією чар Ви будете робити усе, що побажає чаклун. Постарається і Ви… люто зненавидите й покинете свою вродливу жінку та перейдете жити до страшної відьми та її брудних дітей. Якщо ж чаклун чоловік – буде навпаки.  Метою магічного впливу може бути усе, що завгодно. Все то воно так, але слід знати, що Господь Бог сильніший за диявола, отож чим ближче людина до Бога, тим важче чорнокнижникові їй зло заподіяти. Диявол може чинити стільки зла, скільки допустить Господь. На цю тему у Біблії є повчальна розповідь про праведного Йова.

Людина, котра грішить автоматично втрачає Боже заступництво. З вищесказаного можна вивести формулу: майстри чорнокнижних наук процвітають там, де люди дуже далекі від Бога. Що ж стосується мене, то тут інше: сам же у молитвах просив: “Господи, я зможу пити чашу, яку пив Ісус, я піду за Ним! Я готовий на все, а втім, хай буде не так, як хочу я, а як Ти хочеш”… В стані тогочасного духовного піднесення хотілося для Бога та людей вчинити щось грандіозне, душа бажала самопожертви, подвигу віри. От і випросив, по юначій наївності не відаючи того, якої долі собі прошу…

Що потрібно для магічного впливу? Жертву можна підпоїти, нагодувати чарами, зашити їх в одяг, подарувати у вигляді подарунка, підкинути в житло або зробити так, щоб ворог на них наступив, закопати на подвір’ї наговорені предмети, котрі майстри називають “підклад”. Можна роздобути кров, нігті, волосся, одяг, слину, мочу та використати для виготовлення воскової фігурки, котру майстри називають “вольт”. А ще простіше – роздобути фотографію потрібної людини.

Що можна вчинити через “вольт” чи фото? А що завгодно: нав’язати свої бажання, наслати невиліковні хвороби, смерть. Якщо майстрові не вистачає майстерності й він не впевнений в успіхові, тоді він кличе сильнішого помічника або двох. В Магії робота трьох майстрів називається “Тріада”, а тринадцяти – “Чорна меса”. Якщо майстрів ще більше, то це вже “Шабаш”.

Є багато обрядів, під час котрих потрібно… думати про об’єкт магічного впливу. Віруюча людина йде до церкви і там, поставивши свічки, подумки молиться за здоров’я живих рідних та за упокій душ померлих.

Чорнокнижник йде до церкви і ставить свічки “за упокій” над… живими ворогами! (Коли ставити, куди, як і скільки, там у магії описано детально.) Є багато обрядів, в котрих, щоб отримати бажане від диявола, потрібно дома або в церкві… поглумитись над вірою християнською та божественними символами.  Нічого дивного – й сьогодні актуальне спостереження нашого Кобзаря:

…За кого ж ти розіп’явся,

Христе, сине Божий,

За нас добрих, чи за слово

Істини…  чи, може,

Щоб ми з тебе насміялись?

Воно ж так і сталось.

Храми, каплиці і ікони,

І ставники, і мири дим.

І перед образом Твоїм

Неутомлєнниє поклони.

За кражу, за войну, за кров,

Щоб братню кров пролити, просять

І потім в дар Тобі приносять

З пожару вкрадений покров!!

Слова сказані людьми матеріальні і тому мають велику силу. Вони як цеглинки, тільки от один будує з них для людей церкву, а інший – в’язницю. Виявляється: можна впливати на людей… навіть не знаючи де і хто вони.

Як це може бути? Вас обікрали, зґвалтували дочку або вбили сина. Протоплюєте грубку та читаєте заклик порчі на дим, або варите всі хатні ножі і читаєте вже інший заговір. З цієї хвилини на злодія нападе страх, стануть мучити докори сумління, він стане відчувати, що з’їжджає з глузду. Сам, не розуміючи що з ним діється, підкине вкрадене й вимушений буде звернутись до психіатра або знахаря. (Лікарі у подібних випадках безсилі.)

Коли зґвалтована дочка й серце не прощає насильника, тоді… закляття на смерть читають, перемішуючи землю з трьох могил. Обставини смерті насильника можуть бути різними, але на протязі року це станеться обов’язково.

Коли вбита рідна дитина, тоді… вночі на зворотній стороні фотографії вбитого креслять п’ятикутну зірку, котра в Магії називається “пентаграма” і, запаливши на п’яти кінцях церковні свічки, читають закляття на смерть вбивці. Убивця, де б він не був, помре на протязі року. Тут не до жартів: диявол диявольськи сильний й хватка у нього мертва.

Віруючий усі заповіді шанує й щиро молиться Богові дома та в церкві, а чорнокнижник, щоб отримати вигоду або помститись, чаклує сам або задіює колег ради більшої результативності. Надивився я в монастирях на тих нещасних на котрих наслали порчу. Щоденно цілий натовп чекає вичитки, яку проводять святі старці, монахи, котрі подвигами віри удостоїлись від Бога влади над демонами. Ось яскравий приклад, котрий показує що буває із самозванцями.

(Дії апостолів 19:13-16) “Дехто ж із мандрівних ворожбитів юдейських зачали закликати Ім’я Господа Ісуса над тими, хто мав духів, проказуючи: “Закликаємо вас Ісусом, Якого Павло проповідує!” Це ж робили якісь сім синів юдейського первосвященика Скеви. Відповів же злий дух і сказав їм: “Я знаю Ісуса, і знаю Павла, а ви хто такі?” І скочив на них чоловік, що в ньому злий дух був, і, перемігши обох, подужав їх так, що втекли вони голі та поранені”.

Не всі витримують спокусу перед чималенькою пачкою грошей.

Якось біля церкви розговорився з богомільною старою жінкою. Вона живе сама, всі пости дотримує, молиться, не пропускає жодного богослужіння. Живе тим, що молитвами, травами, добрими порадами лікує людей та знімає пороблене. Призналась з болем:

– Є такі, що приходять і просять: “Зроби так, щоб невістка померла. Зроби так, щоб свекруха померла”. Гроші чималі тикають. Та я Бога всім серцем люблю і тому таких виганяю геть із двору.

Я поцікавився:

– А Ви, якби захотіли, могли б навести порчу?

– Звичайно, синку. Щоб відробити, потрібно знати як пороблено. Поробити легко, а от відробити – важко. Людині стає легше, а я хворію…

Зараз багато розвелось “знаючих”, але не всі витримують спокусу перед чималенькою пачкою грошей.

                                                                               “Люди добрі, роззуйте очі…”

Слід знати: найбільш вразливим для магічного впливу є… людський розум. Якось я з колегами нудьгував у залі очікування вокзалу. Послали Віктора за пивом. Той повернувся… із порожніми руками. Ошелешено кліпає очима:

– П’ять років набирався розуму в інституті, а тут якійсь брудній, неграмотній циганці сам віддав усі гроші!

Йому пояснили, що цигани чародійству вчаться від старих відьом ще з дитинства.

Я в свою чергу доповнив тему повчальною бувальщиною:

– Колись мама із подругою пішли на ринок. Там циганка запропонувала їм гарну тернову хустку. Ті стали роздивлятись, обмацувати обнову – хустка виявилась якісною й ціна була не високою. Мама дістала гроші, щоб розрахуватись. Сталось так, що здалеку цю сцену спостерігала сусідка. Підійшла й глузливо: “Люди добрі, роззуйте очі й роздивіться за що ви гроші платите!” Циганку ніби вітром здуло. Мама поглянула, а в її руках… брудний мішок!

Що бачимо, те й знаємо…

В пресі з’являються кримінальні повідомлення: “Шахрайка ошукала дівчину”. Як це робиться? Дуже просто. Стандартний сценарій: Модно одягнену дівчину зупиняє солідна дама й запитує будь-що. Доки та пояснює, відьма робить злякані очі й руками сплескує: “Дитино моя, та на вашій квартирі порча на смерть, ось чому у вас усе йде так погано!” (Тут важко помилитись – у кого воно зараз усе добре?)

Відьма часто працює із помічницею, котра грає роль вдячної клієнтки. В цей момент відьми пошепки читають заговір під назвою “Заморочити голову”, у котрому є такі слова: “…морочна проказа, з’їж думок чистоту, дай обморочу пустоту…”, а також заговори “на підкорення духів зла”.

Дівчині пояснюють: щоб зняти смертну порчу та повинна винести з дому всі гроші та коштовні прикраси, котрі після обряду освячення їй обов’язково повернуть. Що відбувається в цей час? Свідомість людини програмують. Дівчина покірно йде. В душі у неї вдячність, любов до цієї доброї богомільної знахарки, а в голові єдине бажання: мовчки взяти все цінне та принести для зняття порчі. Коли ж жертва вертається, їй кажуть: “Обійди три рази навколо церкви й обряд очищення буде закінчено – забереш усе своє назад”.

Жертва покірно виконує. Коли ж повертається то… тих відьом й слід прохолонув. Чари розвіюються, свідомість повертається у звичне русло. Спалахує думка: “Що ж я наробила?!” Та вже пізно волосся рвати, лікті гризти. У подібному випадку не лайте сина чи дочку, а нарікайте на себе за те, що стільки прожили на світі, а й досі, що бачите те й знаєте й дітей того ж навчаєте… І не переймайтесь дуже – вважайте, що відбулись легким переляком. Знавці Магії вміють нав’язати жертві непереборне бажання вчинити все, що побажають, навіть вбивство чи більш того – самогубство!

Крутизна гри.

На історії мого знайомства з Петром можна ж вивчати магію! Як це було? Щодня та щоночі рився у блоках пам’яті, щоб пригадати абсолютно все. Що ж, оцінюйте сценарій наших комітетників та крутизну гри. Вони поступили так, як би і я, ставши чаклуном, поступив на їхньому місці. Сценарій класичний. Ось вже втретє історія нашого знайомства, але на цей раз уже з точки зору знавця таємничих наук. Починалось все так:

Подаючи документи на туристичну поїздку в “капіталістичну” країну, чудово знав: комітетники будуть серйозно перевіряти. Уся іронія в тому, що вони відносно моєї втечі даремно старались – я не збирався за кордоном просити політичного притулку. Ціль була інша: подивитись світ, та, якщо пощастить, завести цікаві знайомства. Розважитись, подивитись світ хотілося перед актом самопожертви…

У кабінеті для проведення зборів та “п’ятихвилинок” забув аркуш із англійськими словами, а наступного в столі  його не виявив. Здогадався де він подівся. Переписувався із родичами, котрі живуть  у Канаді і всім показував отримані альбоми краєвидів їхньої щасливої країни. Кожен, хто по завданню спілкувався зі мною, писав про все рапорт й отримував відповідну нагороду. Очевидно висновок був такий: дисциплінований, високопрофесійний працівник. Віруючий, – в церкві вінчався. Не палить, не лається, п’є спиртне помірно, знає багато антирадянських анекдотів і чомусь тримається особняком. Має родичів у Канаді, вивчає англійську. Чого ж він так рветься поїхати туристом на Захід? Може попрохати політичного притулку? Який же нам тоді скандал буде! Такого оригінала варто серйозно перевірити.

І перевірка почалась: спочатку до мене підійшов працівник з іншої бригади. Запросив на каву. Розговорились. Виявляється, він має ціанистий натрій і може поділитись. Має пістолет – може, я бажаю постріляти, то ми поїдемо в ліс…

Далі мене, одного з електриків (зазвичай відправляли усіх разом) послали в колгосп скирдувати сіно, а насправді, щоб, пригостивши психотропними препаратами, розговорити в компанії оперативників карного розшуку. Разом із тим підкласти “секс-бомбу”, щоб під час любовних утіх я розкрив душу.

Улаштовується до нас електриком новачок. Підходить до мене. Я добре розумів, що це співробітник держбезпеки. Запрошує в кафе та замовляє каву з коньяком. Розкриває душу для того, щоб і я розкрив свою. Та я був пильним, отож, як він прийшов, то так і пішов…

На жаль, в той час мені чомусь не пригадалась розповідь батька про дуже цікавий армійський випадок. Його приятель платив у магазині п’ять карбованців, а здачі отримував… із сотні! Нав’язував однополчанам свою волю й ті покірно виконували все, що той бажав та різноманітні дива показував. Довідались про такі феноменальні здібності солдата в політуправлінні і… підвищивши у званні, перевели служити в органи держбезпеки. Слід було добре пам’ятати цю бувальщину, тоді, можливо, моя доля була б менш трагічною.

Перевірка моєї благонадійності на цьому не закінчилась бо конкретної відповіді компетентні органи не отримали. Тоді начальство посилає мене в обласне Управління Внутрішніх Справ, щоб я допоміг переставити меблі. Я розумів, що це привід: хтось хоче подивитись зблизька на потенційного перебіжчика в табір ідеологічних ворогів. І… дуже помилився. З цього моменту почалося найцікавіше.

У прийомній начальника УВС мене посадили на стілець й попросили почекати. В цей час вони мене… сфотографували. Ми ще не знайомі, а Петро вночі з моїм фото творить чорнокнижний обряд: читаючи певну кількість разів закляття, спеціально наговореною голкою проколює на ньому мою голову. Магічна ціль така: підкорити своїй волі, нав’язати свої думки, бажання, незримо прив’язати до себе.

Через день на “п’ятихвилинці” сказали, що в нашу бригаду і саме до мене в учні влаштувався новачок. Я поглянув вліво – цей “боєць незримого фронту” сидів поряд, – йому заздалегідь показали де сісти. Стало гидко й смішно від такої примітивної роботи комітетників. Одночасно із тими відчуттями під дією чаклунства в моїй свідомості з’явились досить незвичні думки: “Примітивно працюєте, хлопці… Та на мені, де сядете, там і злізете. Та нехай цей бовдур носить мій дипломат із інструментами, нехай приносить конфіскований “самвидав”, нехай пригощає, щоб залізти в душу. Нехай вішає “локшину на вуха” а я послухаю…”

Мене до нього ніби магнітом тягнуло. Виникло напрочуд непереборне бажання зіграти з ним у “котика й мишку”. Усі зрозуміли, що це “сексот”, а я – тим більше. Я знав, бачив, що це сволота, й він теж добре розумів, що я знаю його справжнє завдання, і… посміхався. Він знав, що я знаю, що він знає, що я знаю…

Почнемо з того, що я ненавидів цю сволоту. Першу половину робочого дня він справно носив мої інструменти та прикидався, що не помічає моєї іронії, презирства. Перед обідом ввічливо звернувся до мене:

– Знаю, що в кожному колективі новачок повинен виставити “вступне”. Коля, допоможи пригостити хлопців.

Я здавна запримітив закономірність нашої ментальності: кожен новачок у подібній ситуації, щоб не витрачатись, дурником прикидається, тягне час, комизиться. Цей же чомусь сам напрошуватись почав. Я тоді подумав: хай ця сволота витратить трохи грошей на випивку та закуску для колег.

Погодився – відпустив Петра до кінця робочого дня.

О 18.00 всі хлопці зібрались відмітитись. Петро прийшов із портфелем повним випивки та закуски. Усі вранці зрозуміли, що це сволота, але бажаючих “на халяву” випити та закусити знайшлось чимало. Пішли до одного із колег на квартиру й там улаштували торжество в честь новачка. І я там був, дві чарки випив та закусив.

Перший раз я “проколовся” коли опівночі Петро із відповідним магічним закляттям проколював мою фотографію, а тут – вдруге. Справа в тому, що диявол диявольськи підступний, а тому більшість “приворотів” мають адресну дію. Іншими словами, та п’янка була влаштована ради одного мене. Це так: я пам’ятаю вираз його обличчя, хвилювання, інтонації голосу під час прохання про “вступне” та нервову поведінку там за столом.

І, як результат дії того наговореного на мою душу спиртного, наступного дня “проколовся” втретє. Ось як це було. Після “п’ятихвилинки” йшли ми містом. Петро пропонує зайти у кафе на каву із коньяком. Замовив по чашці кави, але… коньяк дістав свій, – до того плеската маленька пляшечка 0,25л. зручно поміщалась у внутрішній кишені піджака.

Пояснив:

– Братик працює на спиртозаводі, от я і виготовляю саморобний коньяк. Рецепт простий:  спирт, вода, справжній коньяк, сухе червоне вино, глюкоза. Давай з коньячком за знайомство.

Десь у глибинах свідомості зародилась слабка підозра, але… але я вже двічі проколовся, і, очевидно він прочитав подумки “заморочку” та інші заговори, бо… покірно пив каву, в котру він плеснув того “коньячку”.

Ми йшли й розмовляли. Мій язик розв’язався, як шнурок, і я не міг зупинитись. Говорив й сам собі дивувався: що це зі мною!? А він мені такий милий, такий любий, хочеться всю душу йому відкрити…

(Це зараз я довідався про скополамін, пентонал натрію та інші види “сиворотки правди”, три-п’ять кубиків котрої повністю знищують волю жертви та розв’язують язик. Переконався: контролювати слова, зупинитись неможливо. Є вірш із розділу чорного гумору на тему звичних нам нецензурних висловів: “Враги партизанку пытали, хотели всю правду узнать, но бледные губы шептали: “Не выдам, е.. вашу мать”. У наш час бруднитись не будуть – уколють або примусять випити “сиворотку правди” і Ви добровільно усі таємниці розповісте –  встигай тільки записувати.)

А Петро жаліється на бідність, несправедливість влади та розхвалює свободи, життя на Заході. Признався мені:

– Закінчив Київський державний університет, знаю чотири іноземних мови, а при цій дебільній владі викладаю англійську мову в інституті культури та живу у гуртожитку на скромну вчительську зарплату… А як би то я жив при своїх талантах там, за кордоном!” Ну як же втекти на Захід?! Як?! Кордони ж то на замках!

І пильно дивиться мені в очі. Я знав, що Петро офіцер КДБ, але ця висока хвиля ніжності, довіри, любові приглушувала, знищувала усі підозри. Я говорив, говорив і сам собі дивувався: чому він мені такий милий, любий, чому мені так хочеться розкрити душу перед чужою людиною, чому не можу стримати себе, промовчати?..

Що це було? Який рецепт того саморобного коньяку, котрого Петро линув мені в чашку з кавою? А що б я приготував на його місці? А такий: наговорений чорнокнижним заговором спирт, його кров та психотропні препарати.

Спирт був наговорений особисто на мене, а тому лише мені затуманював розум.

Кров є сильним “приворотом”, тому що, як відомо із Біблії, душа в крові знаходиться. (Книга Буття 9:4) Можна сказати й так: випивши його кров, я мимоволі ставав йому “братом по крові”!

Психотропні препарати знімали у свідомості усі гальма, усі “табу”, отож, язик говорив усе, що знаю та відчуваю. Було дуже важко зупинитись, але я величезним зусиллям волі стримував себе, щоб не сказати найпотаємнішого.

Водночас із тим наговорений на моє ім’я спирт на нього не діяв. Кров була його і тому йому не шкодила. Що ж стосується  психотропних препаратів, то він заздалегідь непомітно приймав нейтралізатор (антидот).

Я повів Петра по своїх об’єктах учити премудростям ремонту сигналізації. До речі, мій дипломат він уже не носив, бо приніс із дому свій і на складі заповнив його необхідними інструментами.

Зайшли на кондитерську фабрику. Потрібно було замінити електролампочку на другому поверсі. Петро не втримав драбину і я боляче вдарився. За звичних обставин кого іншого я би добряче вилаяв, але… в той момент злість на нього чомусь не спалахнула в моїй свідомості. Більше того, під впливом його магічного коктейлю  признався:

– У мене тут є друг, котрий краде й продає спирт. Тобі не потрібно?

– А, яка ціна? – радісно запитав Петро.

– 8 карбованців за літр.

– Так це ж дорого! Мій братик працює на спиртозаводі й продає по 6 карбованців за літр. Давай гроші, я ввечері принесу тобі трьохлітрову банку… І тобі добре, і мені, і братику…

Я погодився. Пам’ятаю, якою радістю засвітилось його обличчя. Чому? А тому, що четвертий раз я сам “підставився”. (Як пізніше виявилось, його брат Арсен не на спиртозаводі працював, а в міліції. Того дня Петро взяв на складі “Контори” спирт й магічним дійством зарядив мені на шкоду.)

Для лікування лівостороннього гаймориту мені був потрібен дефіцитний гідрокортизон. (Тоді майже все було дефіцитом.) В обід Петро відпросився у мене до кінця робочого дня, ніби для того, щоб з’їздити до брата за спиртом, дістати через знайомих в аптеках потрібний мені дефіцит та вирішити деякі проблеми у інституті культури.

Увечері Петро приніс банку зарядженого спирту, флакончик зарядженого гідрокортизону (на його місці я би не упустив цей шанс) та дві підшивки надрукованих на машинці аркушів антирадянського змісту. Запропонував:

– Почитай, що ходить по руках серед викладачів та студентів.

Насправді цей “самвидав” був органами держбезпеки у когось із інтелігенції конфіскований й у потрібний момент використаний у грі проти мене.

Я виготовив саморобний коньяк за рецептом Петра, й зараз зрозуміло чому він навіть віддалено кольором, смаком та запахом не був схожий на те КДБістське пійло. (Спирт був наговорений але в ньому не було чужої крові та психотропних речовин) Щоб зняти нервову напругу та підняти настрій, випив половину склянки, і “проколовся” четвертий раз. Наступного дня Петро знову пригощав кавою з коньяком. Це був п’ятий “прокол”.

Знову він завівся, як заїжджена платівка:

– Ну як же втекти на Захід? Як же втекти на Захід?

А сам пильно заглядає мені в очі. (Час на розробку “об’єкта” був обмежений і тому агент держбезпеки мусив прискорювати події й цим явно перегравати.)  Знову мій язик, як шнурок, розв’язався, і я зупинити себе не міг. Воістину це так: я говорив усе, що знаю, відчуваю, як відношусь до влади, але… величезним зусиллям волі примушував себе мовчати про свої плани відносно мавзолею комуністичного ідола. Петро відчував, що я щось задумав і цього, найголовнішого, для влади найжахливішого не договорюю.

Щоранку я пив із Петром каву з тим “коньяком”, ввечері дома напій, виготовлений із зарядженого чорнокнижним заговором спирту й “проколювався” стільки разів, що зараз уже марна справа рахувати!

Одного разу Петро запропонував:

– Давай поїдемо до братика на риболовлю.

Я поцікавився:

– Вудками будемо ловили чи сіткою?

Петро довірливо:

– Кум мого братика працює на військовому складі, отож будемо рибу глушити тротиловими шашками.

І я під дією того “коньяку” клюнув на цю примітивну приманку – погодився.

Минали дні і я все глибше підпадав під вплив чародійства. Пив я ту каву, як під гіпнозом, а Петро все:

– Ну як же втекти на Захід?.. Як?.. Як?

Це вже настільки набридло, що я, очевидно, під впливом того коктейлю, сказав таке:

– Ти ж маєш через брата доступ до вибухівки. Набери повний дипломат. Датчики “ВМ” вистав так, щоб контакти замикались, коли ти нахилиш дипломат. Їдь у Москву на Червону площу. Підбігаєш до усипальниці “вождя світового пролетаріату”. До тебе швидко кинуться КДБісти та закордонні журналісти, а ти їм: “Гарантуйте виїзд на Захід, бо інакше зараз добряче бабахне!” Ну ось і поїдеш на омріяний Захід. А коли щось не так, то… жив, як собака, зате помреш, як герой!

Петро пильно поглянув мені в очі, язиком прицмокнув і, похитавши головою, захоплено сказав:

– Ну ти і па-а-рєнь!

А тут ще в наступні дні я діставав його:

– Ну, коли ж на риболовлю поїдемо?

Весь вільний час ми грали в шахи, і я сьогодні розумію чому Петро частіше програвав: в його голові були зовсім інші ходи та комбінації гри проти мене… Зрозуміло, що він щовечора писав своєму начальству рапорт, в котрому описував мої слова та поведінку під впливом того коктейлю… Тут уже керівництву КДБ стало зрозуміло, що “об’єкт” настроєний досить агресивно й замислив щось дуже серйозне. Для того, щоб повністю розкрити мою душу, комітетники розіграли набагато серйознішу трагікомедію.

Причастя від тіла та крові диявола.

По графіку 26 травня слід було чергувати до глибокої ночі. Петро напросився допомогти і я погодився. Нам виділили старенький вантажо-пасажирський мікроавтобус “Нісса”, котрого я ні до цього, ні після у відділі не бачив. За кермом сидів незнайомий водій, поряд його товариш, у салон сіли я та Петро. Їздили по викликах і я помітив, як нервує мій помічник, мені майже не допомагає, думає щось своє. Руки у нього тремтять, очі бігають, в кожному магазині намагається пригостити спиртним, але я відмовлявся – не п’ю під час роботи. Ті двоє не виходили з кабіни, і я розумів: ще не прийшов їхній час. Розумів: це дійство розігрується ради мене, але якась дивна сила не пускала піти геть, надприродна цікавість примушувала грати далі, щоб подивитись, що ж то воно буде.

Пізній вечір – було біля 23 години. Останнім був виклик у продмаг №57, що по вулиці Горького. Зараз розумію: комітетники навмисне ще вдень відірвали датчик на вікні, щоб вночі ми прибули на виклик й у пошуках несправності згаяли трохи часу.

Ось тут то водій із товаришем вийшли із авто й підключилися до гри. Доки я з Петром шукав та усував несправність, вони обоє загравали до молодої вродливої продавщиці а, насправді, до своєї спільниці. (Це заради мене вона розпустила коси по плечах, щоб справити враження.) Та ось нестравність знайдена та усунена. До мене підійшов Петро й озвучив легенду: “Товариш водія закохався у продавщицю і виявилось, що у неї сьогодні день народження. Як іменинниці опівночі добратись додому? Просить підвезти в село і в нагороду обіцяє могорич”.

Він вірно розсудив, що сам може не справитись, і тому взяв ще двох “майстрів”. (У Магії робота трьох “майстрів” називається “Тріада”.)

Наші погляди зустрілись і висока, вродлива дівчина з довгим жовтим волоссям посміхнулась мені.

Я сказав: – Поїхали!

Зупинились в Шпанові біля дерев’яної хатинки, котра утопала в заростях бузини. Красуня вийшла й швидко принесла пляшку мутного самогону, пиріг із маком та скляну чарку. Розмістились в салоні мікроавтобуса. Я відчував усю театральність, фальшивість ситуації і тому відмовився пити першим. Із смішками та жартами всі вони випили по чарці. Наливають мені. Якось було незручно після вродливої дівчини відмовитись. Під дією чародійства “Тріади” я вперше, взявши чарку, не зробив звичного у підозрілій ситуації: не прикликав Господнє ім’я, а покірно одним ковтком випив оте мутне смердюче пійло та вкусив пирога. Помітив, як усі вони радісно переглянулись – вдалося причастити від тіла та крові диявола!

Ще на під’їзді до села мені стало погано. Дома відразу став сильно блювати але, як виявилось, це вже нічого не вирішувало – справу було зроблено. Пізніше в таборах часто згадував цей епізод. Спочатку нарікав на себе, зубами скреготів. Пізніше зрозумів: випив би, чи ні – це вже нічого не вирішувало. Я вже міцно сидів у комітетників на гачку отож надалі бути могло ще гірше: інсценували б нещасний випадок або вчинили яку іншу провокацію. Врешті-решт дійшов висновку: оскільки я гостро відчуваю соціальну несправедливість, ненавиджу беззаконня то обов’язково став би боротись й був би так чи інакше покараний сатанинською владою.

Що ж було далі? Що ж сталось зі мною після причастя від тіла та крові диявола? На другий день дуже боліла голова, – розум настроювався на іншу програму мислення. Через день зустрів Петра на роботі  і ми стали найкращими друзями. Він уже не мріяв утекти на Захід – ціль була інша. Плакався:

– Стільки несправедливості навкруги: тотальна брехня, важка праця за мізерну платню, нескінченні черги за усім-усяким, цинкові домовини з Афганістану, а кращі представники народу гниють у сибірських таборах та мучаться у КДБістських спецпсихлікарнях! А ми, здорові бовдури, любимо тільки себе!  Нам плювати на свій нещасний народ! Але як протестувати!? Як!?

І пильно дивиться мені в очі. Я погоджувався й радів, що знайшов однодумця, спільника.

Кімната у гуртожитку.

Петро запросив мене до себе у гуртожиток. Відчинив двері кімнати. Очима я бачив скрізь тонкий шар пилу, носом відчував затхлий запах – це означало, що в кімнаті довгий час ніхто не жив, але розум уже був настільки затуманений, що сприймав усе за правду. І монолог той Петро читав завчено, як актор давно знайому роль. І одяг на ньому був такий, який носили десь років із двадцять тому.

Насправді, як потім виявилось, жив він із жінкою та дітьми у сучасній квартирі. Ця ж кімната служила комітетникам декорацією для показу спартанських умов існування, бідності сучасної інтелігенції. Водночас щоб, вказавши на будинок КДБ, акцентувати увагу об’єкта оперативної розробки на підлості комітетників котрі, служачи злочинній партії, отримують чималі гроші, привілеї й живуть як при комунізмі.

                                                          Бездарна акторська гра та сила магічних дійств.

А тут ще в гру вступила молода жінка із органів держбезпеки, котра незграбно грала роль коханої дівчини Петра. Слід сказати: акторами вони були бездарними. За такий сценарій, декорації, костюми та акторську гру навіть у провінції закидали б гнилими помідорами, але я, під дією чар, вірив і захоплювався: очі бачать одне, а в думках – інше.

Щось подібне вже було в юності. Кохав дівчину безтямно. Очима бачив, що ми не пара але почуття безмежної любові заглушувало здоровий глузд. Інших дівчат для мене просто не існувало. Я не дарма навів це порівняння – полюбив Петра безтямно й не помічав, не придавав значення грубим помилкам. Дивився й бачив бездарну гру, але під дією чародійства звивини мозку були вже так заплутані, що довірявся йому як найліпшому другові.

Усі його слова, із першого дня до останнього, були брехнею, лицемірством. Правдою було лише те, що Петро знав чотири іноземні мови. Давав уроки англійської, допоміг написати листа родичам у Канаду. Думаю, університет він таки, справді, закінчив, бо був напрочуд начитаним, освіченим, тільки от розум, тіло та душу продав дияволу…

До інституту культури приводив мене декілька разів. Просив почекати, а сам заходив – щоб я повірив, що він там справді викладає англійську. Виходив й розповідав про свої стосунки з колегами та студентами – “вішав локшину на вуха”.

В гостях у брата.                                 

Пізніше став запрошувати мене в гості до свого брата Арсена, котрий жив за містом – в Понебелі. Хата подружжя мало чим виділялась від інших осель. Дочка закінчувала десятирічку, а синові було років десять.

Запам’яталось, що під час першого візиту на лаві лежало декілька яблук. Петро до мене напрочуд лагідно:

– Коля, пригощайся яблуками з братового саду. Вибери найкраще. Смакуй на здоров’я…

Помітив як радісно присутні переглянулись коли я вкусив те велике смачне яблуко. В таборах часто згадував цей епізод, але тільки зараз зрозумів, що саме тоді відбувалося. Чорнокнижник вкладає яблуко в руки померлої людини і через певний час із відповідним закляттям забирає. Цей обряд відноситься до найсильнішого розділу Магії “Виклик померлих душ” і називається “яблуко примирення”. Якщо пригостити ним ворога, то він перетвориться на найщирішого друга, що й, справді, сталося.

Іншого разу Петро ввічливо звернувся:

– Тут у ставках розводять рибу, а у брата скрізь друзі. Ходімо в склад, Арсен подарує тобі декілька живих рибин.

Я погодився. У складі Арсен… поклав дві риби на вагу і, скоса на мене поглядаючи, вони обоє стали шепотітися. За звичних обставин подібне викликало б у мене огиду, але тоді під дією чаклунства мій розум був настільки затуманений, що я сприйняв цей епізод як чергове дивацтво. Що це було? В Магії є такий ритуал: потрібно на живу рибу наговорити закляття на дружбу та любов і зробити так, щоб потрібна людина її з’їла, отож, так вони тоді й зробили. Рибу ж важили для того, щоб пізніше розрахуватись із комірником.

Один візит вартий того, щоб описати детально. Того разу ми, очевидно, з’явились несподівано, бо господар послав сина до друзів позичити самогону, жінку попросив приготувати вечерю. Щоб не нудьгувати на дворі, Петро запропонував прогулятись берегом річки. За дружньою розмовою про важке життя народу минуло більше години. Сонце вже ховалося за горизонт, коли малий повернувся. Він нічого не ніс у руках, але як ми зайшли слідом, то я побачив на столі повний графин самогону. Очі бачили, але тоді розум цю інформацію не прийняв до роздумів.

Біля графина парувала яєчня із салом, товчена картопля, стояли тарілки із салатами, нарізаний хліб. Поряд на плиті у сковорідці шкварчало м’ясо.

Арсен до мене:

– Зайди в спальню – почекай, доки м’ясо дожариться.

Зайшов. Сів на крісло. Став роздивлятись. Спальня як скрізь у селах: застелені ліжка, крісла, етажерка, столик. На стінах килими. В кутку вгорі, дві ікони в рушниках. На одній Діва Марія із Сином Божим, на другій Ісус Христос із розкритою Євангелією в котрій: “Заповідь нову даю вам: Любіть один одного”.

Не встиг  роздивитись кімнату, як зайшли господарі. Арсен жартома повалив жінку на ліжко і, сміючись:

– Ах ти, курвочка, де ж ти взялась на мою голову?  Їб… у кості, горе, печінки, селезінки, серце і рот твою мать…!

Я звик чути серед нашого народу подібну добірну лайку, але… але він там ще додав: “…і Христа Бога Мать!”.

І це під іконами святих!!! Мене аж пересмикнуло від почутого. Захотілось гримнути дверима та й піти геть, але… але це бажання чомусь напрочуд швидко згасло. Не пішов.

Сьогодні розумію, чому: Вони побачили цей спалах гніву і, прочитавши пошепки чорнокнижні заговори, загіпнотизували, щоб залишився… Через декілька секунд із кухні покликав Петро й ми пішли вечеряти.

На столі добавилось смажене м’ясо та вже звична пляшечка 0,25л. того саморобного коньяку. Сьогодні я розумію, що саме тоді відбувалось: самогон вони мали свій, а сина послали до майстра відьмарських наук по те сатанинське пійло. Що ж, надійна зміна росте…

У спальню завели, щоб забавити чергового “профана” грою двох акторів, й цим дати Петру час добавити у те пійло психотропні наркотики та зарядити відповідним заговором.

Сіли за стіл. Випили по чарці самогону. Закусили. Випили по другій. Закусуючи, розмовляли, жартували. Вечеря була смачною, обстановка люб’язною. Слід знати, що слуги диявола є, на перший погляд, людьми напрочуд гостинними, привітними, доброзичливими, – вони підкреслено ввічливо роблять свою чорну справу. Їх, майстрів Магії, було троє, отож “Тріада”.

Вони утрьох магічним чином нав’язали мені свою волю, тому що у свідомості виникло непереборне бажання ще й того саморобного “коньяку” випити. Пам’ятаю, як вони здивовано-радісно переглянулись, коли я сам запропонував це. Справа в тому, що я завжди п’ю щось одне, – не допускаю, щоб у шлунку утворився коктейль із спиртних напоїв. Випили по чарці. Закусили. Я запропонував ще по одній “коньяку”. Господарі задоволено посміхнулися й погодилися.

Було вже досить пізно, коли ми йшли на зупинку. Петро плакався на несправедливість комуністичної влади та рабську покірність злиденного народу. Доходив висновку, що злочинно мовчати, потрібно будь-якою ціною намагатись змінити існуючий суспільно-політичний лад. Це мені було дуже близьким і тому я із радістю погоджувався.

Очевидно, він у той пізній вечір перестарався з тим “коньяком”, тому що почуття любові, ніжності, довіри мене аж переповнювали через край. Розкриваю душу, як на сповіді, й сам собі дивуюсь: що це? Що це діється зі мною? Я ж його знаю лише три тижні. Чому ж порушую свої “табу”? Чому він мені настільки милий, любий? Чому не можу контролювати себе, зупинитись?

В пориві відвертості признався:

– Ти справжній друг, спільник! Ти єдиний, хто розуміє мене! Сам Бог послав тебе мені!

Петро аж млів від задоволення. Ще мить і я обняв би його та розчулено заплакав. (Уявляю, як би це його потішило.) Та скрипнули гальма – автобус поряд зупинився й водій відкрив двері. Там серед пасажирів було соромно виказувати свої почуття – не хотілося, щоб нас прийняли за пару закоханих “голубих” й тому мусив стримуватись.

Петро у мене в гостях. 

Весь час нашої дружби чудово розумів, що зі мною діється щось не те, і думав весь час, але не міг ніяк зрозуміти суті проблеми та знайти єдиний логічний вихід: звернутись до Бога! В цьому стані немає нічого дивного – зараз усі жителі нашої планети усвідомлюють, що з нами діється щось не те, що дійшли до абсурду, до межі самознищення, але мало у кого народжується логічне бажання звернутись до Бога!

Петро постійно плакався на бідність та все в очі заглядав. Він магічним шляхом нав’язав мені бажання запросити його в гості. Справа в тому, що я не мав звички водити до хати друзів із роботи – за чотири роки праці не привів жодного, а його – на третій тиждень знайомства…

У нас був собака, котрий удень відсипався, а вночі охороняв хату. Так ось, Петра Рекс дуже ненавидів – рвав ланцюг, заспокоїтись не міг. (Кажуть, що звірі відчувають людей, котрі зв’язані з нечистим.)

Рекс був немолодим й, відповідно, розумним псом. Часто перед чужим гостем я говорив: “Рекс, свій!” й вірний собака розумів команду. А тоді… А тоді поведінка собаки, очі ніби докоряли: “Господарю, до тебе ж ходить диявол в людській подобі а ти дивишся й не бачиш…”

За звичних обставин я би звернув увагу на дивну поведінку пса, та от тоді…

Я щедро пригощав товариша. Давав йому із собою молоко, яйця, фрукти бо любив та жалів бідного інтелігента. Петро з апетитом їв зі мною часто із однієї миски. Брав додому гостинці й дуже дякував.

Допізна грали в шахи й розмірковували, де взяти вибухівку, детонатори та який об’єкт вибрати. Якось у пориві відвертості я запропонував:

– А давай через твого брата дістанемо ніби для браконьєрства.

Петро погодився та через два дні ходить дуже сумний.

Цікавлюсь:  – Що сталось?

“Друг” довірливо признався:

– Нещодавно браконьєрів “застукав” рибнагляд. Не захотіли відкупитись – полізли в бійку. Тоді рибінспектори здали бідолах КДБістам… Ті покидьки стануть розплутувати клубок і ниточка приведе до братика. Тепер доведеться вибухівку шукати самим. Але де взяти? Де?

І пильно дивиться в очі…

Щовечора  грали в шахи та щиро розмовляли допізна. Сьогодні я розумію: він навмисне хитрував, щоб запізнитись на останній автобус й цим напроситись переночувати. Важко повірити: я радів коли мій “друг” залишався ночувати. Кожного разу жінка стелила нам разом, а сама йшла спати в іншу кімнату.

Навіщо він так вигадував? Справа в тому, що спляча людина для чорнокнижника подарунок. Можна робити все, що завгодно і, в тому числі, примусити крізь сон говорити найпотаємніше…

Вранці мама або дружина готувала сніданок. Ми вмивались, голились, снідали та йшли на автобусну зупинку.

Дежавю: “Продасть тебе цей чоловік і гроші перерахує”.  

Одного разу збирали в саду полуниці. Дивлюсь як мій друг перестрибує з рядка на рядок і у моїй свідомості виникло досить дивне відчуття. Здається, що я та він дуже-дуже давно вже жили на цій Землі. Я напружив пам’ять, щоб пригадати, що ж було, чим усе скінчилось. Якась тривога, неспокій, відчуття огиди огорнули мене. Відповідь прийшла у вигляді думки: “Продасть тебе цей чоловік і гроші перерахує”. Стривожившись, я ще більш напружив пам’ять, але в цю мить Петро заговорив до мене і це відчуття зникло.

Від автора такого листа слід позбавитись.

Іншого разу, під дією того сатанинського коктейлю, признався другові, що нещодавно відправив на радіо “Свобода” безневинного листа, в котрому між рядками тайнописом був такий текст: “Передайте цей лист співробітникам ЦРУ.  Радянський Союз щороку втрачає сотні мільярдів народних грошей на гонку озброєнь, в тому числі ядерної зброї, котру націлює на ваші ж голови, на фінансування зарубіжних компартій, на поставку зброї комуністичним диктаторам та прокомуністичним терористам, на шпигуноманію. Невже мені пожалієте декілька шашок з електродетонаторами? Адреса акростихом у попередньому листі. Чекаю бандероль із будь-якої точки Союзу”.

Петро вже вкотре головою покрутив та захоплено вигукнув: “Ну ти і па-а-арєнь!”

Пізніше виявилось: завдяки Петру той лист комітетники встигли перехопити та проявити, потримавши над вогнем.

Цілком логічно, що від автора такого листа слід позбавитись. Ось чому Петро став дуже плакатись на бідність та настирно умовляти пограбувати якийсь склад чи магазин. Переконував що, знаючи вразливі місця сигналізації, ми зможемо блискуче провести операцію і збагатитись. Це був оригінальний хід: спровокувати на злочин, щоб якнайдалі та якнайдовше заховати мене в табори…

Не розрахувала людина своїх сил та й втопилась. Що тут дивного?

Як він не вмовляв та я категорично відмовлявся, бо написано “не вкради”. Тоді в хід пішов інший план: запросив мене на озеро покупатись. Погодився. Досить дивним було те купання. “Друг” взяв напрокат водний велосипед й скерував його на середину озера. Несподівано під його ногою відвалилась педаль. Застережлива думка:  “Це не просто так, це знак”, з’явилась у свідомості та я тоді (зараз зрозуміло чому) не придав їй значення.

Там посеред озера ми стали із того водного велосипеда ниряти. Пам’ятаю, як нервував Петро, і зараз розумію чому: чекав підмоги, щоб утопити мене але, очевидно, щось у них тоді не склалось… А що, це було б розумно: немає людини – немає проблеми.

                             “Розумна людина ніколи не стане Іудою, бо несумісні геній та злодійство”.

Минали дні. Наша дружба продовжувалась: Петро возив мене в гості до брата Арсена, а я його у свою чергу, до себе. Він іноді запитував:

– Чому ти так віриш мені? А може, я агент КДБ?.

І пильно дивився в очі.

А я: – Та ніколи такого бути не може! Ти такий освічений, розумний, а живеш при нашій сатанинській владі настільки бідно. Розумна людина ніколи не стане Іудою, бо несумісні геній та злодійство.

О, яким блаженством, якою радістю світились його очі, сяяло все обличчя! Він дивився в глибину моїх очей, читав думки і торжествував перемогу – розумів, що вдалось чародійством затуманити розум, втертись у довіру, підкорити своїй волі. Відчував, що я без його поради та допомоги нічого серйозного проти правлячого режиму не вчиню.

Відомча лікарня.

В той час я страждав на лівосторонній гайморит й шукав хорошого лікаря. Петро знав про цю проблему, отож, неспроста хтось із завербованих начальством колег у довірливій розмові підкинув ідею:

– А ти звернись у нашу відомчу міліцейську поліклініку. Обладнання там нове і лікарі вищої кваліфікації…

Петро довідався, що я так і зроблю, отож, комітетники примусили лікаря поліклініки умовити мене лягти на тиждень у лікарню. Ось чому, коли я прийшов на прийом, той нервував, погляд відводив, не знав куди тремтячі руки подіти. Я погодився – хотілося відпочити від домашньої нервозності після пожежі.

Як прийнято, в перший день взяли декілька крапель крові з пальця, шприцом із вени та зробили інші аналізи. Душа в крові знаходиться, (Книга Буття 9:4) і тому це був царський подарунок для чорнокнижників із КДБ. В палаті я лежав із дуже балакучим хворим, допізна грав в шахи із вороже проти влади настроєним черговим лікарем. Кожен із них описував наші розмови й отримував нагороду за цінну інформацію.

Душа, Ангел-охоронець ледве вловимими знаками кожного із нас попереджає про біду: на неї вказують уривки ніби випадково почутих висловів, друкованих фраз, підозрілі погляди, ніби безпричинні сум, тривога, печаль, передчуття, дивні сни. Всі знають: за збігом обставин на транспорт, котрий має потерпіти аварію, щасливчики запізнюються.

Це так, але тут було навіть більше того. Головний лікар в присутності колег вказав на мене поглядом й сказав:

– Ох, як же цьому чоловікові не пощастило!

Головою похитав та ще й язиком прицмокнув. Це був навіть не натяк а… відкритий текст! За нормального мислення я би досить швидко зрозумів, що вже знаходжусь під контролем спецслужб й відреагував адекватно загрозі: компрометуючі матеріали у вогонь, заяву на звільнення на стіл та бігом до церкви молитися: “Господи, визволи мене від лукавого…”

Раніше ж чув цікаву бувальщину про кмітливість та логічне мислення. У часи розгулу сталінського терору НКВСники збирались заарештувати хорошу людину. Співробітник прокуратури намічену жертву поважав, але відкрито попередити не міг – знав: за “об’єктом” стежать, листи перевіряють, телефон прослуховують. Як же попередити? Тоді працівник прокуратури зателефонував із телефонного автомата кандидатові на роль “ворога народу” й… мовчав у трубку. Після другого дзвоника передчуваючий біду розумний чоловік зрозумів, про що саме мовчанням його попереджує таємничий доброзичливець й швиденько виїхав у невідомому напрямку.

За звичних умов і мені подібного натяку було б досить, а тут… не вірив попередженням сказаним прямо в очі! Та ще крім того й керівники та офіцери нашого відділу охорони останнім часом стали до мене відноситись підозріло – дивилися як на піддослідного кролика та змовницьки переглядались. Я усе те помічав, але от розум тоді не видавав розумного пояснення.

“Друг” Петро через день-два провідував. У дворику пили отой його “коньяк” і за грою в шахи вели задушевні розмови про нестерпне життя народу та необхідність якось протестувати. Звивини мого мозку на той час уже настільки були заплутані чародійством, що не могли нормально обробляти почуту та побачену інформацію.

В день виписки запропонували… лягти на обстеження в психоневрологічний диспансер. Я весь час думав, думав, аналізував події так, що здається аж мозок закипав, але… розумної, логічної відповіді не народжувалося. Ніяк не міг зрозуміти, що це значить. Довго вагався, але все ж погодився.

Психоневрологічний диспансер.

Там знову взяли всі аналізи і вдруге моя душа була подарунком чорнокнижникам. “Друг” і тут провідував, передачі приносив. Знову “коньяк” та задушевні розмови за грою в шахи.

– В своё время мы подумаем и об этом! – любив він вигукувати під час обдумування чергового ходу. Тепер розумію, які він ходи та комбінації весь час обдумував.

Одного дня мене покликав “лікуючий лікар” отож Петро сів грати із іншим гравцем. Невдовзі я повернувся й став спостерігати за поєдинком на шахівниці. “Друг” у скрутній ситуації нервував, сердився, брав ходи назад. Психічно неврівноважений пацієнт грізно протестував. Атмосфера гри ставала украй напруженою. Обличчя Петра світилось гнівом, манери стали владними – очевидно він у своєму житті не звик, що йому суперечать. Пізніше до мене підійшов той пацієнт й іронічно докорив:

– Ну й друг же у тебе –  працівник КДБ!.. Пригрозив мені, що на килим до себе у кабінет викличе!

Важко повірити, але у моїй свідомості не народилось жодних негативних емоцій, підозри, страху. Навпаки – спалахнули почуття любові, ніжності, співчуття і я заспокоїв розлюченого пацієнта:

– Та який же він КДБіст!? Він учитель англійської мови в інституті культури. Це він так тебе лякав, на понт брав, бо розлютився за те, що переходжувати ти не дозволяв…

Через день “лікуючий лікар” – Юрій Рудольфович знову грайливо так, дружньо запрошує до себе в кабінет:

– Зараз ми проведемо тест на перевірку Ваших розумових здібностей. Сідайте зручно навпроти. Я буду називати першу частину речення, а Ви продовжите. Говоріть швидко, не задумуючись перше, що спаде на думку.

І посипались питання такого плану:

– Мені часто сниться, що я …

– Мені не подобається, коли мій батько…

– Найстрашнішим спогадом мого дитинства є…

– Я ненавиджу радянську владу за те, що …

Та ти дивись, як хтось напрочуд розумно зіставив список питань. Зібрав свою волю і був пильним у відповідях. Нарешті, іспит закінчено.

Юрій Рудольфович відкинувся на спинку крісла:

– Ви показали дуже хороший інтелектуальний результат. Ви молодець, розумний хлопець.

Аж тут підняв і став розглядати руки… попечені кислотою. І так по-дружньому жаліється:

– Ця азотна кислота – така зараза… Он учора всі пальці попалив.

І, дивлячись на мене, тримає паузу, щоб я щось на цю тему сказав. А я думаю: “Ти дивись, навмисне руки кислотою попік, щоб викликати мене на відвертість”.

Це був шок: вони знають про мої хімічні досліди! Але звідки? Де я наслідив? Де? Хто зрадив мене? Хто?..

Виходжу на подвір’я. Побачив однодумця Петра, котрий стояв і посміхався. В руках пакет – це він передачу мені приніс. Підійшов. Привітались. Я був неабияк стривожений. Поділився із другом своїм горем:

– Як вони вийшли на мене? Де я наслідив? Де? Я ж нікому, нікому крім тебе не говорив про свої плани! Нікому, крім тебе! Але хто, хто, хто міг зрадити мене?!..

Петро пильно поглянув мені в очі:

– Може, ти думаєш, що то я?!

– Та, ні! – твердо відповів я. Я вірю тобі, як нікому іншому! Ти справжній друг! Та не може така вчена, інтелігентна людина, як ти, бути Іудою! Геній і злодійство – несумісні!..

О, якою радістю, яким блаженством світилось його обличчя! Він весь час відчував дію того сатанинського варива, бачив як же затуманений мій розум, відчував мою закоханість у нього і від цього отримував неземне задоволення, ні з чим не зрівняну насолоду.

І у цій лікарні серед хворих знайшлись “друзі”. Один із них ніби випадково проговорився, що працює в кар’єрі вибухотехніком і, щоб заробити на випивку, іноді продає вибухівку браконьєрам. Звивини мого мозку були вже настільки заплутані, що я клюнув на цю примітивну приманку – попросив продати і мені та дав адресу.

Комітетники, проаналізувавши всю зібрану інформацію, дійшли логічного висновку: із цим антирадянщиком пора кінчати і, бажано, без шуму. Не вийшло втопити то є інші методи…

Пляшка сухого вина.

Після виписки до хати прийшов “друг”. Привітав із одужанням й дістав пляшку сухого вина. Сухе вино у нашій чоловічій компанії вважалося напоєм слабаків і тому це викликало підозру. Майнула слабенька думка: вино закрите пластмасовим корком, котрий легко відкрити й засипати все, що завгодно – ось чому він вибрав цю пляшку. Але… але я не міг відмовитись – пив як загіпнотизований. Зараз розумію: це була “порча на смерть”. Цілу ніч страшенно мучився – кошмари, кидало то в жар, то в холод. Вранці ледь встав з ліжка. Відчував, що помираю, але не знаходив причини. Увечері поплівся на своє улюблене місце за село й там став так щиро молитись, як ніколи раніше – благав Господа продовжити мені віку.

Інфекційна лікарня.

Наступного дня лежав в інфекційній лікарні. Там лікарі не працювали на КДБ – аналізи взяли для виявлення хвороби, а напарником у палаті був звичайний хворий.

Але й тут “друг” знайшов мене. На двір не випускали – карантин, так що передачі доводилось піднімати на шнурку.

Зараз я розумію, що значили слова лікарки при виписці. Вона, подивившись на аналізи, запитала здивовано:

– Так що ж із Вами все-таки було?

Справа в тому, що при насланні “порчі” людина дуже хворіє, помирає, а аналізи показують, що вона цілком здорова. Розумний лікар у подібному випадкові радить звернутись у монастир або до знахаря.

Наша “дружба“ продовжується. 

З роботи Петро звільнився, але наша “дружба” продовжувалась – заходив до мене в гості, приблизно раз у два тижні. Важко повірити, але… я дуже скучав, коли мій однодумець, спільник довго не з’являвся.

Одного разу на небі було декілька хмаринок але Петро тримав у руках чорну парасольку. Пішов а парасолю забув. Наступного разу я сам нагадав:

– Ти забув парасольку. На, забери…

І я запам’ятав у цей момент його очі, голос, жести, хитрий вираз обличчя.

– Заберу, – каже.  Але… знову забув.

Коли я йому третього разу нагадав, він ніби злякався, зніяковів, занервував, але пообіцяв, що на цей раз уже точно не забуде. І… забув.

Усі предмети накопичують енергетику.

Що це було? В Магії предмети заряджені сатанинською силою називають “підклад”. Ось із історії християнства повчальний приклад для кращого розуміння теми. У 326 році знайшли три хрести, на котрих був розіп’ятий Ісус Христос та двоє розбійників.  Як  же визначити, на якому саме був розіп’ятий Син Божий?  Патріарх Макарій по черзі клав хрести на покійника, котрого в цей час несли мимо. Коли приклали хрест Ісуса Христа, покійник ожив. В пам’ять цього чуда православний світ 27 вересня святкує Воздвиження Чесного Хреста. І до цього часу благодать випромінюють всі предмети, зв’язані з життям Ісуса Христа, Богородиці, усіх святих.

Оскільки усе чого торкається людина накопичує її добру чи злу енергетику то в даному випадку чорнокнижники із КДБ відповідним сатанинським обрядом зарядили ту чорну парасолю мені на шкоду.

У книгах “Житія святих” я прочитав таке. Князь відвідав монастир. Після смачного обіду запитав у настоятеля:

– Чому ваша їжа смачніша, ніж у моєму палаці?

Настоятель пояснив:

– Монахи під час приготування їжі моляться Богові, а твої кухарі лаються та сваряться…

Я вже говорив, що всяка річ, котру виготовляє чи котрою користується людина, накопичує в собі її добру чи злу енергетику, отож, наші товари низької якості в тому числі й тому, що ми працюємо як ті кухарі на кухні князя.

Старі люди знають, що слова та енергетика людей мають велику силу, отож з огляду на це, в селах весільний коровай на стіл молодих доручають випікати жінці, котра щаслива у шлюбі.

Жила у Болгарії знаменита ясновидиця Ванга. Їй не обов’язково була потрібна присутність людини – достатньо було взяти в руки одяг або навіть шматочок цукру-рафінаду, котрий та людина добу носила при собі, щоб сказати про її минуле, сьогодення та порадити як уникнути біди у майбутньому.

Знавці цих таємниць по різному використовую свої знання. Чорнокнижники магічним обрядом із відповідним закляттям заряджають сатанинською енергією різні предмети та й заносять у дім, підкидають під поріг ворога, викидають на перехресті, щоб хтось взяв. Навіть сама людина, не знаючи, чи, не вірячи в подібні дива, може собі серйозно зашкодити: купити під час екскурсійної поїздки в екзотичні країни фігурку ідола, котрому колись приносили криваві жертви, підняти “підклад”, зняти щось цінне з померлого, нарвати квітів, ягід або що інше взяти на кладовищі та й використати, побудувати або купити будинок на місці поховання тощо. Ось чому існують віками відшліфовані обряди при народженні людини, хрещенні, одруженні, похованні, порушення котрих викликає великі неприємності.

Буває, що випадково чи зумисне одна людина вбиває іншу і, щоб замести сліди, закопує труп у підвалі свого будинку, не розуміючи того, що з цього моменту вона вже живе… на могилі! Якщо ж закопає в саду, то надалі вона споживає овочі та фрукти, зриває квіти вирощені… на кладовищі!

Наші предки були людьми розумними, отож, загиблу худобу, навіть улюблених котів та собак відвозили закопувати на спеціальні скотомогильники. Буває, що нерозумна господиня, замішуючи тісто, за якусь провину проклинає чоловіка та дітей й цим, сама того не відаючи, наводить на них порчу. Не розуміє дурна баба, що хліб, як магнітна стрічка, накопичує інформацію, отож після споживання тих пирогів у рідних їй людей починаються проблеми у бізнесі та зі здоров’ям – спрацьовує прокляття.  Ця тема дуже об’ємна, але основна суть, гадаю, зрозуміла.

Отож, ота чорна парасолька була своєрідним магічним “троянським конем”. Петро уже знав, що без його відома та згоди нічого не вчиню, що я повністю в руках диявола. Ось чому так несприятливо для мене і, відповідно, сприятливо для нього розвивались події у моєму домі. Якась таємнича, незрима сила перешкодила мені знищити всі речові докази, примусила покласти “компромат” майже на виду. І приніс же його нечистий саме в той день, коли я збирався все надійно переховати та щось ніби штовхнуло признатись: “Учора на Форті провів випробування, але, на жаль, невдало”.

Таємна вечеря.

Того фатального вечора мама приготувала нам вечерю. Ми повечеряли, пограли в шахи та й поїхали до його брата Арсена. Отой “підклад” “друг”, уже вкотре “забув” і надалі та чорна парасоля залишилась в хаті. Там, в Понебелі, він зателефонував своєму начальству й повідомив щось на зразок вислову із популярного кінофільму: “Клієнт дозрів. Пора брати”. Налив у банки води та, виждавши певний час, щоб патруль встиг прибути в умовлене місце, прибіг до мого автомобіля. Що далі було я описав раніше.

На слідстві, суді, в таборі я все думав, думав, аналізував кожен свій крок і… нарікав на такий фантастично-фатальний збіг обставин! Радів, що все-таки не видав свого спільника! Ось як на мислення, поведінку впливають магічні ритуали, коктейлі, причастя від тіла та крові диявола!

Тільки 9 травня 1983 року, через рік після нашого знайомства, коли рідні привезли на довгострокове побачення свячену просфору, Пасху, воду, сир, масло, яйця-крашанки й я попив, поїв освяченого, лише тоді в моїй свідомості туман розвіявся, повернувся здоровий глузд.

                                           Поведінка людини під впливом чорнокнижних ритуалів.

Що ж було раніше? Спочатку я прекрасно розумів, що Петро агент КДБ, але під дією різноманітних чародійств підозра приглушувалась. Остаточний перелом наступив коли їм удалося причастити мене від тіла та крові диявола. Що ж сталось  з моєю свідомістю?

Ось перший аспект. Віра в Бога, любов до Бога, надія на Бога поволі згасали, доки не замінились байдужістю, роздратуванням, ненавистю. До церкви я вже не ходив й Біблію не відкривав – не хотілося.

Другим аспектом магічного впливу був феномен зомбування. Зазвичай людина весь час щось думає, переживає, аналізує, згадує, планує… У моїй свідомості стало інакше: як тільки-но ішов чи їхав сам, приступав до одноманітної, рутинної роботи, так відразу мій розум відключався, ставав порожнім від думок – я діяв як запрограмований робот. Розум умикався лише тоді, коли повставав перед проблемою, котру негайно потрібно було вирішити, або коли хто звертався із запитанням, котре потребувало логічного мислення. По цій темі важливо відмітити, що коли сідав грати в шахи, то розум вмикався й грав я як і раніше…

І третім аспектом був феномен утрати розуму лише по відношенню до чорнокнижника Петра – я полюбив його, як ліпшого друга, довіряв, жалів, прощав зверхність, цинізм. Свої відчуття можна пояснити так: в мою свідомість поселили диявола, котрий, як віртуозний піаніст, грав на народженні моїх думок, почуттів, бажань. Дома та на роботі ніхто в моїй поведінці нічого дивного не помічав. Ну хіба, що оцей епізод: бригадир попередив мене, що мій напарник є офіцером КДБ. О, як же не хочеться, щоб це було правдою – кожна клітинка мого мозку кричить, протестує: “Ні! Ні! Це неправда! Не вір!” Коли ж Петро досить примітивно викрутився, то я… із радістю повірив та й заспокоївся, а потім швидко забув цей епізод.

На місце випробовування саморобного вибухового пристрою поїхав автобусом, – бачив небезпеку у тому, що вибух приверне увагу правоохоронців й тоді собака по сліду приведе їх до винуватця. Це то я розумів, а от небезпеки, котра походить від Петра, впритул не бачив!

Дивним є також і таке: чомусь нікому із рідні та друзів не здалося підозрілим моє “обстеження” у психоневрологічному диспансері та лікування у інфекційній лікарні.

Я би так популярно пояснив дію чародійства на поведінку людини. Ви будете успішно вирішувати свої проблеми, та от на найважливіше на даний час питання розум відповіді не дасть. Ви, для прикладу, не згадаєте скільки буде сім помножити на вісім. Цікаво, що думка заглянути у таблицю множення, помножити на сірниках чи запитати першого стрічного не народиться у голові. І ще одне: диявол зробить так, що ніхто із ваших родичів чи друзів не поцікавиться причиною Вашого сумного вигляду…

                                                                              Господь вислуховує молитви.

Було до арешту лише три випадки, коли обставини змусили згадати Бога. Ось перший. Якось Петро запросив мене в гості до своєї знайомої, котра жила за містом. Я поїхав. “Друг” прибув із своєю співробітницею Ніною, котра грала роль його коханої. Господарка квартири Клавдія жила одна – чоловік поїхав у Росію на заробітки. Був накритий стіл. Ми пили, їли, жартували, слухали музику, танцювали. Пізно ввечері, під час танцю Клава ніжно шепнула на вухо:

– Я хочу тебе.

Я зробив вигляд, що не почув і, поглянувши на годинник, сказав:

– Мені вже пора.

Вийшли на зупинку. Голосували та водії не ставали – боялись. Тоді ми заховались, а Клава стала зупиняти сама.

Петро до мене:

– Заночуй тут. Вранці буде автобус.

Я прекрасно розумів, що це означає: Клава, як порядна жінка, постелить мені окремо, але скоро їй стане холодно та сумно, отож, вона прийде до мене погрітись… Хочеш-не-хочеш, а доведеться порушити сьому заповідь…

Відійшов у посадку ніби для того, щоб справити природні потреби й став молитись:

– Отче мій, що єси на небесах! Величезну дурницю я зробив, що приїхав сюди… Благаю: врятуй мене від гріха – хочу, щоб душа моя прийшла до тебе чистою, безгрішною… Зроби так, щоб я поїхав.

Не встиг я договорити останнє слово, як скрипнули гальма – зупинився бензовоз. Я сів, а водій до мене:

– Ну, що, Микола, трахнув цю бабу?

– А звідки Ви мене знаєте!? – здивувався я.

– А я сусід твого тестя… Та не бійся, не скажу – сам таким був…

Підвіз під саму хату.

Другий раз молився після того, як “друг” зробив мені “порчу” на смерть і я відчував, що помираю.

Третій раз молився перед випробуванням вибухового пристрою. Недобрі передчуття мучили мене: розумів, що душа чує біду, але… йшов цілком добровільно на смерть заради народу. Молився так:

– Отче мій, що єси на небесах, благослови мене і я ціною власного життя знищу сатанинського ідола. Авва – Отче, – Тобі все можливе, пронеси мимо мене цю чашу! А проте не чого хочу я, але чого Ти…

Я школу закінчував, коли мама купила в мою кімнату ікону “Моління про чашу”, перед нею повісила електричну лампадку отож, моє подальше життя було осяяне блиском цієї ікони. Зрозуміло, що саме така молитва була цілком закономірною, але надалі сталось вже не так як хотів я…

З перших хвилин нашого знайомства чорнокнижник бачив моє презирство та… іронічно посміхався – знав що, володіючи магічними силами, обіграє наївного профана. Що ж, чорнокнижник із КДБ отримав неабияке задоволення від тієї гри та подальших нагород. Очевидно, цілу дисертацію написав про кожен мій учинок та вислів під дією магічних ритуалів. Пізніше в тюрмах та таборах безліч завербованих негідників весь час пильно слідкували за мною, щоб записати кожний вчинок, кожне слово та отримати відповідну нагороду.

Ось так усе й було. Та ніхто не знав того, що… все було “в тему”. Я, ще не розуміючи цього, просив Господа Бога:

– Ось промине життя безглуздо й після мене, як після майже всіх моїх ровесників, залишиться піраміда випитих пляшок, натовп коханок, але доброго сліду – ніякого… Хочу бути корисним, хочу зробити щось добре Тобі, Владика Святий та Праведний, та людям! Я зможу пити чашу, котру пив Ісус, я піду за Ним!…

І  Господь виконав моє прохання. Але до чого ж гірка та чаша!

Виходило так, що моєю фатальною помилкою була не згода зіграти з Іудою в котика-мишку, не ковток того чорнокнижного пійла, не щось інше у наших стосунках а… настирливі молитовні благання пити чашу, котру пив Ісус! Ось де я допустився помилки – випросив у Всевишнього таку долю!

А мо то не помилка була а напрочуд розумний вчинок? Мо цим я догодив Всевишньому?

Не я перший, не я останній.

Та не один я постраждав від чорнокнижників. Французький історик П’єр Дюфур в своєму дослідженні “Історія проституції” серед іншого пише: “Снодійні та приворотні зілля використовувалися тими, для кого любов була професією: куртизанками, розпусницями. Заняття це вважалося таїнством, котрим володіли чарівниці із Фесалії та Фрігії. Теокріт та Лукіан розкривають деякі тонкощі їх виготовлення. Лукіан навіть називає способи їх виготовлення в любовних справах та на випадок помсти. Таіс, від котрої пішов коханець до Горгони, приписує цю зраду дії приворотної страви, приготовленої матір’ю Горгони. “Вона знає, – пише Таіс, – всі фесалійські спокуси. Навіть Місяць спускався від її голосу. Її бачили літаючою опівночі”.

Дії нечистої сили приписують осліплення нещасного до такої степені, що той не бачив ні зморщок, ні природних вад своєї возлюбленої.

Мелісса, щоб повернути свого возлюбленого Харуса, котрий пішов від неї до Симміки, прохає Бахшису  прислати їй чарівницю. Та повинна зробити все, щоб коханець зненавидів суперницю.

– “Я знаю, моя дорога, – відповідає Бахшиса, – чарівницю із Сірії. Вона займеться твоєю справою. Вона примирила мене на протязі чотирьох місяців із Фанаїсом: заклинання, котре вона знає, привело його до моїх ніг, коли я вже ні на що не надіялася”.

– Чого ж вимагає стара? – запитує Мелісса.

Та відповідає:

– Її ворожба не дорога. Дають одну драхму та хліб, додають сім оболів, сіль, пахощі, пучок соломи, чашу, котру вона сама наповнює і потім випиває. Також потрібно декілька речей, котрі є власністю твого возлюбленого: одяг, взуття, волосся або щось подібне.

Існувало багато напоїв-наїдків: приворотних, збуджуючих ненависть, роблячих мужчин імпотентами а жінок безплідними, навіть смертоносних. Використання їх було небезпечним. Тим не менше гетери постійно використовували їх в своїх інтригах. Арістотель розповідає, як одна жінка дала своєму напій, від котрого той помер. Ареопаг виніс виправдальний вирок, мотивуючи його тим, що в наміри жінки не входила смерть.

Щоб заставити чоловіка зненавидіти ту, котру той кохає, йдуть по його сліду й непомітно ставлять праву ногу в слід лівої, приговорюючи при цьому відповідні заклинання.

Крутячи спеціальний шар, чарівниця приговорює: “Як мідний шар крутиться під владою Венери, так нехай твій обранець крутиться біля порогу дому твого”. При цьому у вогонь кидається воскова фігурка, названа по імені мужчини чи жінки, котрим потрібно навіяти любов. Ледве чується бурмотіння старої: “Так, як горить віск під владою викликаного мною божества, так нехай запалає любов’ю серце, котре я хочу спокусити”. Були й інші урочисті наговори, котрі супроводжувалися жертвенними приношеннями та торгівлею чародійними наїдками.

Звичними були настоянки, мазі, в склад котрих входили трави, наркотичні, спазматичні, охолоджуючі чи збуджуючі чуттєвість речовини.

– Використання чародійних напоїв та наїдків небезпечне, – писала Мирина Никіпії. – Часто воно буває фатальним. Та це не має значення. Важливо, щоб Дифіл жив з любов’ю до мене, або помер люблячи Фесаллу.

Куртизанки, поїдаємі жадібністю, честолюбством або помстою, намагались передбачити долю. Для цієї мети звертались до фесалійок з питанням: який буде результат планованої авантюри і взагалі, що чекає їх в майбутньому. Глісера в листі до поета Менандра розповідає про жінку із Фригії, котра “вміє з допомогою вірьовок із тростини передбачувати долю. Вона розвішує їх вночі й по їх коливанню під дією вітру взнає долю богів так вірно, ніби сама з ними розмовляє”.

Стосовно приворотного зілля, то воно є настільки дієвим та небезпечним, що навіть дозоване його використання викликало страх, а перевищена доза часто приводила до божевілля або смерті.

В середовищі куртизанок владарювали ревність, упередженість, ненависть. Часто це приводило до помсти із використанням самих безчесних методів. Зло, пороблене одна другій, ретельно маскувалось. Презирство маскувалось лестощами, посмішками, показною доброзичливістю”.

О, скільки їх, молодих та старих, знатних, розумних, дужих та сміливих, багатих та бідних потрапили в подібні пастки. Не я був першим раніше, не останнім сьогодні… Чомусь ніхто не звертає увагу на й досі актуальний наказ Бога: “Чарівниці не зоставиш при житті”. (Друга книга Мойсеєва 22:17)

Фатальна помилка.

А ось приклад як мій товариш постраждав. Юрій закінчив заочно інститут. Вступив в КПРС. Влаштувався інспектором ОБХСС. Доки ловив дрібних крадіїв, все йшло чудово. Хабарів не брав – головним було просування по службі. Поволі наступило сп’яніння від успіхів – став заводити справи на директорів великих державних підприємств, котрі крадуть вагонами. Тоді директор заводу тракторних запчастин запропонував Юрію угоду: “Ти  порвеш компрометуючий мене документ, а взамін отримаєш ордер на трьохкімнатну квартиру”.

Принциповий Юрій рішуче відмовився – розумів, що, по-перше, угода є протизаконною, отож пахне криміналом, а, по-друге, цим його можуть шантажувати усе життя. Юрій був молодим, амбітним, хотів в МВС зробити кар’єру… У той час він не знав, що начальство являє собою своєрідну мафію, в котрій є чимало майстрів Магії. Слід було знати, що часто директор великого державного підприємства та начальник міліції є друзями ще з дитинства, – один краде вагонами, другий його прикриває. По завершенні кожної оборудки друзі діляться між собою та із вищестоящим начальством. Зрозуміло, що тих, хто нахрапом лізе не у свої справи, мафіозі тихо усувають. Юрія високопосадові колеги запросили на вечірку й там напоїли чорнокнижним пійлом після вживання котрого той захворів та й зліг – паралізувало. Директор же заводу тракторних запчастин не постраждав – завод виготовляв вузли до танків отож за нього заступилась Москва.

Пізніше друг мені так сказав:

– Ми обоє постраждали від чаклунства. Ти п’ять років відсидів, а я вісім років відлежав пластом паралізований. Кому з нас було гірше?

Усі знахарі, до яких Юра звертався, казали, що було “пороблено” на питві, але до кінця зняти порчу так ніхто й не зміг. (Ту горезвісну чашку кави, котру “друзі” піднесли на десерт він на все життя запам’ятав.) Зараз друг на групі по інвалідності. Уся пенсія йде на ліки, ковтає пігулки жменями. Я довго думав над його запитання й завжди доходив висновку, що він постраждав сильніше…

Кожну розумну людину хвилюють питання: “Як це сталось? Хто винен? Що робити?”

Живемо ми, слов’яни, зараз погано, плетемось у хвості цивілізації. Уся наша історія – це брехня, зрада, братовбивчі війни, кров, сльози, зубожіння, зневіра, відчай. Ніякий ворог нас так не утискує, як ми самі один одного мордуємо.

Для кращого розуміння проблем почну із передмови. Уявіть собі переповнений вагон електрички. Народ різномастий – зріз нашого суспільства. Я був серед тих, хто стояли – поступився місцем літній жінці. Вечоріло. Стукіт коліс заглушувало нецензурне бурмотіння п’яного здорового юнака. Йому робили зауваження, але це молодого п’яничку ще більше заводило – лайка ставала ще голоснішою та брутальнішою. Жінки звертались до присутніх чоловіків із проханням угамувати хулігана. Та всі робили вигляд, що їх це не обходить – ніхто не хотів зайвого клопоту. Я теж думав, як усі: А воно мені треба? Полізу – покалічить, одяг порве… Потраплю на розборки в міліцію. Додому запізнюсь, це в кращому випадку…

Усі мовчали. А п’яний нахаба, бачачи байдужість оточуючих, так розперезався, що став руки на жінок розпускати й голосно погрожувати:

– Та в рот я вас усіх  ї..в!  Та я ложив на вас х.. із пробором!

Одна з жінок голосно вигукнула:

– Серед тих, хто носить штани, чи є хоч один мужчина?!

Мене ніби струмом ударило. Майнула перша думка: “Зараз хтось вийде, я – за ним, а там і третій знайдеться. За хвилину бажання справедливості об’єднає нас у групу порядних людей”.

Але… всі покірно мовчали – робили вигляд, що їм байдуже.

Слідом за першою, спалахнула друга думка: “Кожен боїться бути першим. Так я буду першим, а там мене підтримають, і ми дружно заспокоїмо негідника”. Вигукнув: “Я мужчина!” і, поклавши окуляри в кишеню, пішов до нахаби. Але… ніхто мене не підтримав, всі з цікавістю дивились на оцю безкоштовну розвагу.

Запропонував негідникові вийти на розборки в тамбур, щоб ненароком не забризкати кров’ю пасажирів. Там між нами виникла словесна дуель, через кілька секунд вже схопили за груди один одного. Лише в цей момент підключились люди, котрі там перекурювали, і, надававши стусанів  нахабі, виштовхали на перон – благо була зупинка.

Було боляче, що у вирішальну хвилину випробовувань мене не підтримали навіть партнери по бізнесу, із котрими не раз їздив за товаром. Повернувся на місце. Подяки ніхто не висловив, та я, правду кажучи, її й не чекав. Більше того, серед пасажирів знайшлась одна бойова жінка, котра настирно захищала того нахабу, бо приходилась йому родичкою. Нарікала, що висадили безневинного хлопця не на тій станції – бідна ж дитинка простудиться… Особисто мені вона не дорікала, але всю дорогу кидала  нищівні погляди.

                                                                        Іронія долі.

По іронії долі на другий день у заповненому автобусі зустрів знайомого, котрий полюбляв різні розіграші, жарти. Попереду жінка тримала в розкритій сумці великі тепличні помідори. Саша до мене змовницьки:

– Зараз привселюдно візьму найбільший помідор. Вона, звісно, здійме ґвалт. Віриш, що в автобусі не знайдеться жодного джентльмена?

Я кисло посміхнувся: – Не роби цього. Я теж знаю, що не знайдеться.

                                                                   Одні тільки собаки гавкали.

Маніяк-убивця Анатолій Онопрієнко, котрий позбавив життя 52 людини, давав свідчення:

– Вдень посеред села дістав обріз і холоднокровно вбив людину. В одну мить село наче вимерло – усі поховались й тремтять кожен за свою шкуру. Одні тільки собаки гавкали.

А ось типова цитата з новин: “У центрі людного міста Х двоє негідників по-звірячому били громадянина Y, але ніхто з перехожих не втрутився”.

Замість Х можете підставити своє місто, себе сьогодні на місці байдужого перехожого, завтра – на місці Y.

                                                                                Табун оленів.

Один дослідник далекої півночі описав своє полювання на диких оленів. Табун мирно пасся неподалік табору. Прицілився в найближчого. Гримнув постріл. Олень упав, але… всі інші, стрепенувшись, підняли голови та дружно рушили на вбивцю. Той мусив стріляти й далі, щоб врятуватись. З кожним пострілом один із табуна падав, але всі інші невпинно насувались стіною. Відстань скорочувалась щосекунди, і бідолаха вже прощався з життям. Врятувало його те, що несподівано із-за сопки винирнув важкий вантажний літак і гучним ревом моторів розігнав оленів… І це не дивина. Усі ми не раз бачили, як дружно вся зграя пташок захищає гніздо, до котрого підкрадається кішка.

Це тільки у нас, слов’ян, є така дебільна філософія: А воно мені треба?”, “Моя хата скраю, я нічого не знаю”, “Аби мене не зачіпали – а там робіть, що хочете”, “На мій вік вистачить” тощо.

Чому тільки у нас, слов’ян?

Сталін у 1939 році послав захоплювати Фінляндію цілу армію, але прорахувався – там кожен громадянин не вважав, що його хата скраю. Фіни вийшли всі як один й показали “непереможній” Червоній армії, що таке справжній патріотизм. Надто дорого Червоній армії обійшовся шматок фінської землі…

Гітлер не планував окупувати Швейцарію бо знав: перемога над тим волелюбним народом так дорого обійдеться, що на СРСР сил не залишиться…

                                                           Загинуть але на коліна не стануть…

Наприкінці 1979 року на весь Союз не знайшлось жодної розумної людини, котра би осмілилась так умовити уряд не посилати війська в Афганістан: “Афганці зовсім інші – мислять не так, як ми, слов’яни. Комуністична ідеологія їм неприйнятна, ворожа. Вони всі як один загинуть у бою, але на коліна перед комуністами не стануть… Їх не змогли підкорити англійські колонізатори – не зможемо й ми”.

У перший рік так званого “введення обмеженого контингенту військ в Афганістан” знайомий “дальнобійник” привіз із Німеччини  журнал у котрому була карикатура: На карті Союзу стоїть одягнений у брудне лахміття Брежнєв і, вдивляючись у світ, запитує: “Кому бы ещё помочь?!”

Не знайшлось у нас сміливців переконати генсека, що допомагати потрібно самим собі. Чому хорошому добре озброєний але економічно відсталий колгоспний Радянський Союз міг навчити інші народи?

                                                                “Мы ленивы и нелюбопытны”. (А.С.Пушкін.)

Слов’янська душа незрозуміла, повна загадок. Ми працьовиті, але лінуємось вчитись, всім цікавитись, самостійно думати – “споживаємо” готові, вже розжовані істини, котрими нас годують модні політики, керовані наявною владою телепрограми, кіно, газети, журнали. Ми наївні, як діти: мріємо, докладаючи якнайменше зусиль, швидко розбагатіти, віримо у абсурдні обіцянки різноманітних авантюристів, по-чорному заздримо багатим. Так є зараз і так було колись. Тілесно живемо у містах та селах, але душі наші зовсім чужі, – живуть на хуторах. Говоримо про любов до ближнього, насправді ж думаємо лише про збереження власної шкури та матеріальну вигоду.

       Не один я постраждав від чорнокнижників, отож не зайвим буде дослідження під назвою: 

Як виник план “світової революції”? Чому більшовикам вдалось його здійснити?

Для розуміння теми варто почати спочатку. “Споконвіку було Слово, і Слово в Бога було, і Бог було Слово”. Спочатку Господь при допомозі різноманітних ангелів створив ідеальний Всесвіт й нашу Землю. Та високопоставлений ангел світла, позаздривши Славі та Владі Творця, із третиною ангелів підняв бунт, щоб самому зайняти місце Всевишнього: (Ісаї 14,13) “Зійду я на небо, вище зірок Божих поставлю престол свій, і сяду на горі збору богів, на кінцях північних, підіймуся понад гори хмар, уподібнюсь Всевишньому!”

Бунт проти Бога, ясна річ, потерпів поразку й високопоставлений ангел світла перетворився на Божого ворога – диявола, третина бунтівних ангелів – на демонів. З тієї пори на Землі іде поєдинок між Богом та дияволом і полем битви є свідомість людей. Бог через пророків та священиків кличе до єдності, любові. Ворог же людства прагне абсолютної влади у світі й для цього через спокушених ним людей сіє розбрат, ненависть. Він ніколи не спить. Біблія свідчить, що у останні дні на Землю прийде диявол й спокусить багатьох. На початку ХХ сторіччя це передбачення збулось. Ось як розвивались події:

                                   “Марксизм – это религия, противоположная христианству.” Н. Бердяєв.   

В ніч на 1 травня 1776 року Адам Вайсхфауп, ієзуїт і професор церковного права, на таємному зібранні прихильників сатани об’явив про створення спілки Баварських ілюмінатів (люциферіанців). (Ілюмінація – фальшиве світло) Головна мета цієї організації: захоплення влади в окремо взятій країні, а з часом й у всьому світі. Засіб для цього такий: нацькувати “низи”, включаючи “відкинутих” – покидьків суспільства (злидарів, кримінальних злочинців, в’язнів, бандитів, бродяг і т. п.) на соціальну еліту (державних службовців, священнослужителів, інтелектуальні круги і т. п.) звинувативши останніх у паразитизмі та “експлуатації трудового люду”.

Карл Генрих Маркс (Мардохей Леві) народився у сім’ї добропорядних єврейських християн. У молодості Карл щиро вірив у Бога. Він писав: “Единение со Христом внутренне возвышает, утешает в страданиях, успокаивает и делает сердце открытым человеческой любви, всему великому, благородному не из-за честолюбия, не из стремления к славе, а только ради Христа”.

Негативні переміни у світогляді Маркса відбулися у 18-річному віці, коли він був студентом Бонського, а пізніше Берлінського університетів. Фатальну роль тут, скоріше всього, зіграла любов до молодої красуні із знатного роду Женні фон Вестфален. Уся трагедія в тому, що його кохана 22-річна Женні була учасницею таємної секти під назвою “Церква сатани”. Карл таємно одружився й приняв участь у ритуалі посвячення сатані. З того моменту він став відкрито служити сатані, разом із дружиною приймати участь у чорних мессах.

Що являє собою чорна месса? Це вкрай богохульне дійство відбувається опівночі у затемненому приміщенні із “вівтарем” посередині. На нього кладуть оголену сатаністку чи найняту для цієї події повію. На животі жінки малюють чорну або червону п’ятикутну зірку. Навкруги запалюють свічки чорного кольору, котрі виготовлені із жиру не хрещених дітей. Між ногами жінки стоїть чаша у котрій її моча із вином. Поряд ставлять перевернуту ікону або хрест. Хтось із сатаністів має для цього ритуалу принести із християнської церкви Святі дари (Святе причастя або просфору). Святі дари оскверняються – на них мочаться. Нерідко в чашу добавляють кров принесеної в жертву дитини й усі учасники чорної меси “причащаються”. В кінці – оргія  (груповий секс, садомазохізм), котру розпочинає сам “сатана” – вступає у інтимний зв’язок з жінкою із “вівтаря”.

Батьки Карла, довідавшись про зв’язок сина із сатаністами, були шоковані. Мати важко захворіла й уже не видужала. В результаті впливу сатани Карл Маркс пізніше заявив: “Моя душа, некогда верная Богу, предназначена теперь для ада”.

Ще заявляв: “Дьявол такт мне отбивает,

Он смычок мой направляет”.

У вірші “Заклинание павшего в отчаяние” (1837 р.) він погрожує:

Мне не осталось ничего, кроме мести,
Я высоко воздвигну мой престол,
Холодной и ужасной будет его вершина,
Основание его – суеверная дрожь.
Церемониймейстер! Самая чёрная агония!
Кто посмотрит здравым взором –
Отвернётся, смертельно побледнев и онемев,
Охваченный слепой и холодной смертью.

Сатаністи не заперечують існування Бога, як атеїсти. Вони можуть заперечувати існування Бога лише ради маскування, відводу очей. Насправді вони знають, що Бог є, але описують Творця як низьку та підлу істоту. Ось які вірші регулярно читалися у будинку Маркса:

Мои стихи, необузданные и дерзновенные,
Да вознесутся к тебе о, сатана, царь пира.
Прочь с твоим краплением, священник,
И твоим заунывным пением.
Ибо никогда о, священник,
Сатана не будет стоять за тобой.
Твоё дыхание о, сатана,
Вдохновляет мои стихи;
Твоя молния потрясает умы.
Сатана милостив;
Подобно урагану,
С распростёртыми крыльями он проносится.
О, народы! О, великий сатана!

                                                “Он не безобразный, он не хромает, он очаровательный, милый мужчина”.

В найближче оточення входить відомий поет єврей Генріх Гейне, теж прихильник сатанизму: “Я призвал дьявола, и он пришел… Он не безобразный, он не хромает, он очаровательный, милый мужчина”.

Якщо ми віримо, що Бог приходив на Землю у людській подобі, то чому нам важко повірити, що подібне може робити і сатана? Я теж спілкувався із ним й свідкую: він не потворний, не кульгає, він приємний, милий мужчина – щедро пригощав мене, давав уроки англійської, ліки та заборонену літературу приносив, у свою кімнату гуртожитку та будинок брата приводив, провідував у лікарнях, передачі приносив, пропонував протестувати проти безбожного, сатанинського комуністичного режиму. Коли ж мене заарештували, приходив до батьків із солодощами для мого сина й пропонував викупити мене з ув’язнення. Дуже приємний, милий чоловік…

                                     “Проклятьем заклейменный весь мир голодных и рабов”.  

Будучи ображеним на Бога та увесь світ Карл Маркс знайшов темну рушійну силу, котра могла підірвати Божий мир. Ця сила – “проклятьем заклейменный весь мир голодных и рабов”.  Пролетарі – люди в поті лиця добуваючі хліб, принижені та ображені, не маючі ніякої спадщини, крім голодних дітей, – ось реальна грізна сила здатна повстати проти Самого Бога. Якщо, звичайно, ту темну силу підучити та організувати… (Пролетарій – латинське слово, котре буквально означає “маючий лише дітей”.)

Маркс прекрасно розумів: зерна сатанізму таяться в душах усіх людей – нащадків Адама та Каїна. Не просто у розбурханому натовпі таяться грізні руйнівні сили (це знали й раніше), а у натовпі знедолених, котрі підняті із самих низів суспільства накопичуються руйнівна для цивілізації та самого Бога сила. Розірвати націю на частини, кинути голодний натовп на національну еліту, обізвавши захребетниками підприємців, купців, міністрів, офіцерів, професорів, священиків. “Грабуй награбоване!” – ось запальний клич. Усе геніальне просто: потрібно лише запрограмувати натовп озлоблених, наївних, невихованих людей, намалювати їм “сіяючі висоти” та дати владу. Ось що побачив Маркс, ось у чому його тайна! Маркс, присвятивши себе пеклу, поставив собі за мету привести за собою туди усе людство.

                                                                Фрідріх Енгельс.

Фрідріх Енгельс теж виріс у набожній сім’ї.  В юності писав:

Господи Иисусе Христе – Сыне Божий!
Сойди со Своего Престола и спаси мою душу!
О, приди в Своей Благодати,
В блеске Своего Отеческого Величия,
Дай мне склониться пред Тобою.
Полна любви и величия та радость,
Которой мы восхваляем нашего Спасителя!

“Со времён ужасной французской революции совершенно новый диавольский дух вселился в значительную часть человечества. И безбожие столь бесстыдно и надменно поднимает свою наглую голову, что приходится думать об исполнении в настоящее время пророчеств Писания”.

Під впливом ліберальних богословів: Бруно Бауера та Мойсея Гесса Енгельс кардинально змінює переконання.

1842 року Карл Маркс та багатий фабрикант Фрідріх Енгельс познайомились. У 1846 році вони вступили в “Союз комуністів” й отримали завдання написати “Маніфест Комуністичної партії”. У “Маніфест” були включені основні принципи сатаністів: повалення законних урядів, захоплення пролетарями влади, знищення власності, патріотизму, сім’ї, релігії. “Маніфест” починався передбаченням: “Привид бродить по Європі, привид комунізму”. Пізніше Ф.Енгельс доопрацював та власним коштом видав другий, третій та четвертий томи “Капіталу” Маркса.

                                            “Наше дело – страшное, повсеместное разрушение”.

У Маркса та Енгельса з’явилось чимало послідовників. Серед стовпів революційного руху був Михайло Бакунін – батько російського анархізму, котрий прославляв Люцифера й у програмі революції писав: “В этой революции нам придётся разбудить диавола, чтобы возбудить самые низкие страсти”. Також вчив: “Революционер – человек обречённый. Все нежные чувства родства, любви, дружбы, благодарности и даже самой чести должны быть задавлены в революционере. Он не революционер, если ему чего-либо жалко в этом мире. Он знает только одну науку – науку разрушения”.

Крім іншого заявляв, що: “…диавол – первый вольнодумец и спаситель мира, что он освобождает Адама и ставит печать человечности и свободы на его челе, сделав его непослушным”.

Букунін свідчив, що Прудон (другий великий соціалістичний мислитель і друг Маркса) теж боготворить сатану. Прудон заявляв: “Бог – это глупость и трусость! Бог – лицемерие и фальшь! Бог – это тирания и нищета! Бог – это зло! Я клянусь, Бог, – подняв к небу руку, – что Ты не что иное, как плач моего разума, жезл моей совести”.

Ідеї Бакуніна лягли в основу знаменитого “Катехізіса революціонера”, написаного Сергієм Нечаєвим – творцем таємної спілки із характерною назвою “Народная расправа”. Виданий організацією Нечая у 1870 році “Катехізіс революціонера” вчив як покінчити із законами цивілізованого світу:

“Наше дело – страшное, повсеместное разрушение… Быть беспощадным, но не ждать пощады к себе и быть готовым умереть. Для дела разрушения строя проникать во все круги общества, включая полицию… Эксплуатировать богатых и влиятельных людей, подчиняя их себе. Усугублять всеми средствами беды и несчастья народа, чтобы исчерпать его терпение и толкнуть на восстание… Соединиться с диким разбойничьим миром – этим единственным революционером в России…”, “Одна десятая народа получит свободу и неограниченную власть над остальными. Эти девять десятых должны потерять свою индивидуальность и превратиться в стадо. Каждый член общества следит за другим и обязан доносить на него… Все рабы, и все равны в своем рабстве”, “Мистификация (фарисейство) наилучший и почти единственный способ привести людей к революции”, “Достаточно убить пару миллионов, и колеса революции будут смазаны”.

                          Одруження – доленосна подія людини. Одруження царя – доленосна подія Імперії.

У квітні 1894 року маніфестом було оголошено про заручини цесаревича та Аліси Гессен-Дармштатської. Після смерті імператора Олександра ІІІ наречена прийняла через миропомазання православ’я з іменем Александра Фёдоровна. 14 листопада (в день народження імператриці Марії, що дозволило відступити від трауру) у Великій церкві Зимового палацу відбулось вінчання Олександри та Миколи ІІ.

Пізніше великий князь Олександр Михайлович згадував: “Бракосочетание молодого царя состоялось менее, чем через неделю после похорон Александра III. Их медовый месяц протекал в атмосфере панихид и траурных визитов. Самая нарочитая драматизация не могла бы изобрести более подходящего пролога для исторической трагедии последнего русского царя”.

Граф С.Ю.Вітте писав: “…женился на хорошей женщине, но на женщине совсем ненормальной и забравшей его в руки, что было не трудно при его безвольности. Таким образом, императрица не только не уравновесила его недостатки, но напротив в значительной степени их усугубила, её ненормальность начала отражаться в ненормальности некоторых действий её августейшего супруга. Вследствие такого положения вещей с первых же годов царствования императора Николая II начались шатания то в одну, то в другую сторону и проявления различных авантюр”. Пізніше він же констатував: “Ничтожный, а потому бесчувственный император. Внутри души мелкое коварство, ребяческая хитрость, пугливая лживость”.

Корупція стала буденним явищем…

Те, що монарх був сором’язливим самодуром, ще півбіди. Головна біда, що він не давав чесним управлінцям наводити порядок в імперії. На аудієнції з царем керівник Головного артилерійського училища генерал А.Маніковський жалівся на вельмож, котрі наживаються на військових поставках:  “…Бывали случаи, что получали даже более 1000% барыша!”

Цар у відповідь: “Ну и пусть наживают, лишь бы не воровали”.

Від надміру вченості цар вважав, що надприбуток на армійських поставках не є грабунком казни. (!)

В цьому не було нічого дивного – грабунок казни та один в одного став буденним явищем навіть в родині Романових. Більше того – в сімействі завелись навіть переконані педерасти!

Саме “дім Романових” а не різномасті революціонери дискредитували монархічний устрій, зробили його огидним в очах народу.

                                                           Дар передбачення.

Ще у ХVІ столітті Мішель Нострадамус  в “Великому Апокаліпсисі” передбачив події ХХ віку:

Вік двадцятий, жорстокий і страшний,

Дві війни, самовластя рабів,

І наука в кривавій пожежі

З безвір’я воздвигне богів.

В тому числі й більшовицький переворот: “І в жовтні спалахне велика революція, котру багато хто буде вважати найстрашнішою в історії. Життя на землі перестане розвиватися  вільно. І буде продовжуватись це 73 роки 7 місяців”.

Варто згадати й таке його передбачення:

“Догматиком створена нова віра

Усі видовища славлять великий обман.

Звірів благородною міряють мірою.

І зло як добро підноситься нам”.

                                     “…на каждом углу по двенадцати бесов; на середине сам сатана…”. 

Є люди, котрі мають здатність не тільки бачити майбутнє але й ангелів та демонів у ньому. Таких здавна називають пророками, прозорливцями. Іоанн Кронштадтський перед своєю смертю (1908р.) призивав із амвону:

“Кайтесь, кайтесь! Приближается ужасное время, столь опасное, что вы и представить себе не можете… И паче Господь отнимет у России царя и даст ей сатанинских правителей, которые всю землю русскую зальют кровью… Я прихожу в тихий трепет – что будет с грешным миром! Гнев Божий постигнет скоро нежданно за наше окаянство. Руки мои дрожат, слезы покрывают мое лицо”. “Вот вижу массу людей, старые и молодые, всех в страшном одеянии, вывесили пятиконечную звезду огромную; на каждом углу по двенадцати бесов; на середине сам сатана со страшными рогами, испускал он зловредную пену на весь народ; выраженную в словах “Вставай проклятьем заклейменный…”

Як показали подальші події, люди заклик до каяття проголошений Божим пророком із амвону не послухали. Послухали заклик до братовбивства, грабунку проголошений Леніним із броньовика…

                                                     Світом правлять золото та засоби масової інформації.

Майже не було держави в Західній Європі, де не було б єврейських погромів, й звідки б примусово не виселяли євреїв. В Східній Європі до них ставились ліберальніше отож більшість із них опинилися в Польщі, (де вони отримали величезні привілеї у порівнянні із корінним (!) населенням) а вже через неї проникли в Російську Імперію. Царський уряд надав їм політичний притулок, землю для господарювання, належні умови для пристойного життя. Та на превеликий подив, євреї не стали длубатись в землі – вони окупували торгівлю, банківську сферу та стали спритно витискувати місцевих із “хлібних” місць. Ось простий приклад. Влада дає єврею земельний наділ для господарювання, кредит, створює належні умови. На отримані гроші єврей… відкриває шинок в котрому, серед іншого, торгує спиртним в борг та дає бажаючим кредити під високі відсотки. І ось через рік майже всі селяни винні єврею, вони обробляють його землю ради погашення боргу.

По суті, згуртована за етнічною ознакою єврейська громада вважала себе державою в державі й відносилась до Російської імперії вороже. Єврейство стало однією із найактивніших сил по знищенню цінностей Російської цивілізації, особливо царської династії. Росія для них була те ж саме, що для іспанців імперія інків, для англійців – Африка: відстала країна, населена темним народом, котрий необхідно цивілізувати у власному дусі. У євреїв не було патріотичних почуттів, вони відкрито ненавиділи політичний устрій чужої держави, людей, їхню віру. Образно кажучи, пригріті царською владою іновірці настирно кинулись в чужий монастир встановлювати власний антихристиянський устав.

Простий епізод. Євреї котрі організовували ярмарки, щоб не працювати в святий для них день – суботу, переносять торгівлю на неділю. І ось православні селяни в святу неділю, замість відвідин церкви, відпочинку змушені везти на ярмарок худобу та лишки збіжжя. І скаржитись нікому – скрізь євреї та підкуплені ними чиновники.

Під час російсько-японської війни найбільшу кількість дезертирів склали євреї. Та коли мова зайшла про повалення монархічного устрою то євреї виявили нечуваний фанатизм: половину революціонерів складали євреї і переважну більшість серед  підривних антиросійських організацій. С.Ю.Вітте напередодні першої революції навів царю вражаючий факт: “Из феноменально трусливых людей, которыми были почти все евреи лет тридцать тому назад, – явились люди, жертвующие своей жизнью для революции, сделавшиеся бомбистами, убийцами, разбойниками… ни одна нация не дала России такого процента революционеров”. Якщо в 70-роки у вищих учбових закладах євреїв не було зовсім, то на початку ХХ віку при численності 4% населення кожен сьомий студент був євреєм. На початку ХХ віку їхнє засилля у всіх сферах життя, особливо в економіці та культурі стає завершеним фактом.

Цікаво відмітити: у високоцивілізованих країнах євреям не вдалося витіснити місцевих із впливових посад, “хлібних” місць. Якщо жителі Російської імперії настільки тупі, наївні та довірливі, то як таких та не надурити?!..

Доведені до відчаю громадяни повстали – спалахнули єврейські погроми. Євреї стали озброюватись – купувати зброю за кордоном та переходити в наступ – нападати на царських урядовців, правоохоронців. Сутички набули великих розмірів, для утихомирення котрих доводилося викликати війська.

Контрольовані євреями засоби масової інформації у всіх негараздах звинувачували монархічний устрій й цим підривали його авторитет.

А втім, переважна більшість мислячих людей у розпалюванні революційної ситуації звинувачувала власний народ за те, що той піддався на агітацію євреїв-революціонерів. Зокрема Іоанн Кронштадтський заявляв:”Интеллигенция наша – просто глупа. Несмысленные, поглупевшие люди! Россия, в лице интеллигенции и части народа, сделалась неверною Господу, забыла все Его благодеяния, отпала от него, сделалась хуже всякой иноплеменной, даже языческой народности. Вы забыли Бога и оставили Его, и Он оставил вас Своим отеческим промыслом и отдал вас в руки необузданного, дикого произвола. Христиане, которые не веруют в Бога, которые с евреями действуют заодно, которым все равно, какая вера: с евреями они евреи, с поляками они поляки, – те не христиане, и погибнут, если не раскаются…”  (2.10.1908. “Моя жизнь во Христе”)

Гюстав Лебон. “Психология народов и масс”. – настільна книга Леніна.

Майбутній “Вождь світового пролетаріату” прекрасно освоїв цю книгу. Про що там мова? Про психологію натовпу та мистецтво ним маніпулювати. Справді, дослідження варте загальної уваги.

Натовп – об’єднана спільною ідеєю або ні, організована або утративша управління група людей, котра перебуває в стані емоційного збудження. Має містичну здатність втягувати в себе нових індивідуумів – кожен у натовпі відчуває силу із-за великої їхньої кількості, п’янке відчуття безкарності. Там зникає особистість, почуття та думки нівелюються, виникає своєрідна єдина душа натовпу, котра являє собою середнє арифметичне інтелекту кожного. Натовп примушує думати та діяти як усі. Іншими словами, натовп пересічний, навіть більше того – тупий, не зважаючи на наявність в ньому деякої кількості освічених, високоморальних людей. Можна сказати й так: я не розумніший за усіх, але якщо усі зберуться у натовп…

В натовпі індивіди “заряджають” один іншого своїми почуттями, думками, діями. Особистість кожного зникає отож люди стають здатними на все зомбі, роботами. Люди у натовпі здатні на будь-які вчинки – їм, залежно від закладеної програми, властиві як буйство, жорстокість, так і героїзм, самопожертва, хоча наодинці кожен із них, чітко усвідомлюючи реальність, таких би вчинків не зробив…

Аналіз поведінки натовпу при воєнних діях та стихійних лихах показує, що навіть освічені, добропорядні люди часто перетворюються на мародерів, вбивць, ґвалтівників. Зазвичай у час екстремальних подій виправдання перед власним сумлінням такі: власники загинули отож це вже нічиє… Усе-одно ж пропаде… Як не візьму я, то візьмуть інші… Нас багато отож усіх знайти та покарати неможливо тощо.

Натовп не в змозі стримати емоції – люди в йому настільки впевнені у власній силі, що їх не може стримати навіть інстинкт самозбереження. Натовп часто спонтанний, легковірний, для нього не існує неймовірного отож це й вражає його найбільше. Оскільки натовп не може стримувати інстинкти, і чисельність індивідуумів породжує у присутніх відчуття могутності, для натовпу відсутні уявлення про перешкоди, про щось неможливе.

Ще один феномен: захоплення натовпу, збудники, котрі діють на нього, перемінливі отож натовпу властиві непостійність, зміна настроїв. Несподівано натовп може переходити від жадоби крові до благородства і навпаки.

Театральні видовища завжди мають великий вплив – часто натовп перестає відчувати різницю між подіями на сцені та реальністю отож спритні вожді завжди поспішають цим скористатися.

Натовп не знає відтінків – він усе бачить у чорно-білому кольорі. Підозра відразу набирає риси очевидності, антипатія – ненависті. Звідси й агресивність, котра відразу виливається в насильство. Оскільки натовп постійно впадає в крайнощі, він може або прийняти ідею в цілому й відноситись до неї як до абсолютної істини, або ж її повністю відкинути. Іншими словами, натовп не аналізує, а вірить, йому не властиві сумніви. Саме тому натовп авторитарний та нетерпимий, він не переносить сумнівів, заперечень. Відповідно й авторитарність та нетерпимість з боку організаторів він легко, радісно сприймає.

Всі знають: без вожака не може існувати зграя, отара худоби, табун диких звірів. Так само й людська спільнота.

Лідери не обов’язково повинні мати фізичну силу, володіти інтелектом чи здатністю передбачення. Їм іноді досить бути обмеженими, тому що інтелект примушує задумуватись, вагатись. Лідери же зазвичай є людьми дії, фанатиками ідеї. Переслідування лише стимулюють їх, інстинкт самозбереження руйнується й часто вони навмисне прагнуть мучеництва ради високої мети. Часто саме такі гіпнотично “заводять” натовп. Особистий магнетизм (харизма) вождя значить дуже багато й без цього неможливо досягнути омріяної мети.

Безликий, безвільний натовп інстинктивно тягнеться до людини наділеної сильною волею. Роль вожаків заключається у створенні віри. І не важливо якої – релігійної, соціальної чи політичної. Оскільки народні маси за рамками своєї спеціальності ні про що інше не мають чітких уявлень, ними завжди будуть керувати вожді.

На натовп не діють звичні, “замусолені” слова отож лідер повинен придумувати нові визначення набридлих, заїжджених, заяложених понять та явищ. Потрібно спочатку вловити настрої натовпу, підлеститись й, увійшовши в довіру, змінювати його переконання, поведінку. У виступах не можна нахрапом йти проти вікових звичок народу, потрібно намагатись знайти компроміс між традиціями та новаціями. Публіці потрібні ілюзії й лідер має їх створювати а не руйнувати. Потрібно натхненно малювати “сяючі висоти”, сипати словами “демократія”, “рівність”, “воля”, “добробут”, щастя”, обіцяти реформи, викривати ганебні явища, звинувачувати ворогів, й при тому не дати можливості їм виправдатись й весь час виступу тримати натовп у піднесенні. Давно помічено: виступи ораторів часто не логічні, не читабельні, але саме такі виступи діють на натовп.

Якщо потрібно примусити натовп кинутись на барикади чи пограбувати палац, то кращим тут буде особистий приклад. Якщо ж необхідно примусити слідувати якимсь ідеям, то не слід довго пояснювати, аргументувати, переконувати. Тут інший універсальний рецепт: короткий, безапеляційний лозунг, гасло, заклик. Багато разів повторена думка являється доказаною, істинною й, врізавшись глибоко у підсвідомість, примушує діяти по закладеній програмі.

Натовп завжди бажає створити ідола, кумира, божество й беззаперечно йому поклонятись отож, якщо зникне один лідер, маси радісно підкориться іншому, сильнішому. Маси поважають силу, а доброту вважають ознакою слабкості. Натовпу характерні обожнювання, страх, підкорення божеству, тверда віра в його ідеї та бажання їх поширити, ненависть та нетерпимість до його ворогів. Усі вожаки бажають покори, слави, почестей отож кожен прагне за будь яку ціну стати кумиром натовпу.

Будь для народу божеством або будеш ніким, тому що натовп слабких не любить й повстає проти слабкої, бездіяльної влади. Іншими словами: не можеш бути божеством – йди геть.

Вшановуючи нового тирана натовп топче відкинутого, (свого вчорашнього улюбленця) тому, що той виявився слабшим. Якщо ж сила влади міняється, натовп переходить від рабства до анархії і навпаки…

Натовп консервативний, отож зроблені ним переміни ефемерні, часто пов’язані лише з перейменуваннями, зміною вивісок. Насправді натовп відчуває жах перед кардинальною зміною традицій. Усі в натовпі бажають змінити все, при цьому не змінюючи власного, часто аморального способу життя! Із-за цього технічний прогрес при правлінні натовпу (охлократії) неможливий. Поволі анархія набридає й натовп інстинктивно прагне рабства (сильної руки).

Натовп не може породити жодної ідеї. Ідея зароджується в вищому середовищі, оволодіває якимсь індивідуумом, той створює групу й стає вожаком, (дисидентом). Група (секта, партія) переносить ідею в народ. Народ підхоплює її, робить загальновідомою істиною й вимагає від верхів перемін, реформ. Настає момент коли низи не можуть жити по-старому, а верхи керувати по-новому, і…

Підсумок: Знаючи причини утворення натовпу, можна його створювати й, очоливши, використовувати для досягнення власної мети. Досягнувши омріяної влади, варто робити все, щоб не допустити утворення невдоволених твоєю владою груп людей. Для цього потрібно осідлати усі засоби масової інформації, щоб унеможливити появу лідерів, поширення нових ідей. Непокірних слід залякувати, підкуповувати, убивати. Якщо ж агресивний натовп все ж утворився, слід, знаючи вищеописану кухню, діяти на нейтралізацію невдоволення.

Революційна ситуація.

Російський православний священик, і водночас політичний діяч та профспілковий лідер Георгій Гапон в своїх спогадах описує атмосферу життя духовенства та робітничого люду. Народ священиків називав: “Поп – золотой сноп”, отож батьки відправили Георгія в духовне училище, щоб той мав легкий хліб. Там синки священиків та дияконів селянського сина вважали другосортною людиною й утискували. Доводилося давати відсіч.

Поступивши у семінарію став відкрито засуджувати наявне лицемірство за що був позбавлений стипендії. Ради виживання став давати уроки у багатіїв та духовенства. Бачив із середини їхнє життя. Помічав, що багато священиків приносили Святі дари напідпитку та інші беззаконня творили. Вони не поступалися своїми зручностями ради блага народу а були п’явками на його тілі. Навкруги були злидні, хвороби, утиски. Ставши священиком побачив, що в церквах правлять недалекі, цинічні, корисливі фарисеї. Проповідував щиро й прихожани інших приходів хлинули до доброго батюшки. Це викликало заздрість колег. Посипалися скарги.

В Петербурзькій духовній академії був вражений тим, що там мало хто із студентів та професорів серйозно цікавився релігійними та моральними істинами. Із всього викладацького складу лише один професор належно відносився до своїх обов’язків. З огляду на ці факти, не важко уявити які духовні пастирі виходили із тих училищ, семінарій, академій…

Захворів. Поїхав оздоровлюватися у Крим. Поселився у монастирі й звернув увагу: природні багатства не використовуються, монахи прислужують багатим гостям і їхні відносини з жінками не завжди гідні монашеського чину.

Зблизився із робітничим людом й побачив їхнє жахливе існування: низька зарплата, погані умови праці, під загрозою звільнення хабарі майстрам. Інспектори та лікарі є прислужниками фабрикантів. Власники підприємств, начальство та поліція діють заодно й цим ще більш озлоблюють працівників отож провокують соціальний вибух.

Григорій Распутін.

Спадкоємець царського престолу хворів на гемофілію – хворобу, при котрій кров не згортається, а тому кровотечу дуже важко зупинити. Справа в тому, що усі жінки роду імператриці здавна були носіями гемофілії але от хворіли тільки народжені ними хлопчики.

В 1904 році в Петербурзі з’явився неграмотний, брудний, але хитрий, підлий, розбещений, сексуально невгамовний мужик Григорій Распутін. Цей лицемірний чорнокнижник, творячи усілякі чуда та зцілення, вдало грав роль святого чудотворця. І багато хто вірили, що він – святий, посланець Божий. А тим часом агенти царської охранки збивались з рахунку, фіксуючи “жінок по виклику”, котрі щоночі відвідували “чудотворця”. Цей “вовк в овечій шкурі” був справжнім професіоналом магічних наук, – вмів, втершись у довіру, використовувати людей для досягнення своїх егоїстичних цілей. І свого він досяг – проник у царську сім’ю та чародійством підкорив своїй волі, нав’язав свої думки, бажання. Знайшлось дуже багато підлих кар’єристів, котрі платили “старцю” величезні гроші, щоб той умовив царя призначити їх на високу посаду, прийняти вигідне їм рішення, отож руками імператора Російською імперією довгий час фактично керував неграмотний, властолюбний, корисливий, підлий чорнокнижник. В результаті сам монархічний устрій узагалі і царська династія зокрема, стали посміховиськом в очах народу. Цар Микола став самим нелюбимим царем із династії своїх попередників, й цим поспішили скористатись різноманітні революціонери.

Спостережливі люди запримітили закономірність: кожен, хто звертався до Распутіна за якоюсь послугою невдовзі бажане отримував, але пізніше доля поверталась так, що втрачав не тільки здобуте, а ще й до того сім’ю, посаду, гроші, своє добре ім’я, здоров’я…

Придворні царю говорили: “Якщо подібний вплив Распутіна у державні справи буде продовжуватись, то династії загрожує погибель, а Російській імперії – катастрофа”. Та всякий вельможа, якою би високою не була його посада чи заслуги перед Росією, після подібних заяв негайно потрапляв у немилість й втрачав своє місце.

Царя вмовляли: “Вижени Распутіна – замість нього ми в Росії знайдемо тисячі знахарів, здатних заговорити кров у царевича”. Та “старець” настільки чародійством царську сім’ю підкорив своїй волі, що цар уже не звертав уваги на подібні поради. Це не дивно: я теж під впливом чорнокнижника із КДБ уже через три тижні не слухав розумних порад.

В народі ходили чутки, що Распутін є коханцем цариці.

В гордую нашу столицу
Входит он – Боже спаси! –
Обворожает царицу
Необозримой Руси…
Как не погнулись – о горе! –
Как не покинули мест
Крест на Казанском соборе
И на Исакии крест?  (Н.Гумилёв)

Диявол дуже сильний. Це знали з давніх часів. Не дарма Ісуса первосвященики та книжники запитували: “Скажи нам, якою владою Ти чиниш оце?”

Знатні, благородні люди з царського оточення розуміли, що Распутін фактично став самодержцем Росії, перетворивши помазаника Божого в слухняного, беззаперечного виконавця своєї злої волі, тваринних бажань. Нічого більше не залишалось, як фізично знищити негідника і троє високопоставлених придворних стали планувати вбивство.

Кожна людина передчуває біду, смерть, а чорнокнижник тим більше. Навіть звірі не позбавлені цього. Усі знають: щурі втікають із корабля, котрий має потонути, собаки виють перед покійником, змії та ящірки вилазять із нір та ведуть себе підозріло перед землетрусом.

“Старець” написав царю записку: “Я предчувствую свою смерть, и она близко. Если меня убьёт простолюдин, твой престол простоит века. Если же меня убьют люди знатного рода, твоя династия не продержится и два года”.

Распутіна поїли отруєним вином, пригощали отруєними тістечками, але конячі дози ціаністого калію не діяли. Чому? Справа в тому, що чорнокнижники знають заклинання від отруєння. На заговорену людину отрута не подіє, а от ті, котрі намагались її отруїти, самі на протязі року загинуть і, що цікаво, не обов’язково від отрути.

Стріляли. Распутін упав. Корчився у конвульсіях. Затих. Серце не билось, пульс не прощупувався.

Із щоденника В.М.Пуришкевича – одного із убивць: “Чем околдовал ты, негодяй, – думал я, – и царя и царицу? Как завладел ты царём до такой степени, что твоя воля стала его волею; что ты был фактическим самодержцем в России, обратив помазанника Божьего в послушного, беспрекословного исполнителя твоей злонамеренной воли и твоих хищнических аппетитов. И стоя здесь над этим трупом, я невольно припомнил рассказ Юсупова о том, чем угощал царя, через посредство своего приятеля тибетского лекаря Бадмаева Распутин”.

“Зачем ты, Феликс, – сказал как-то раз Распутин Юсупову, – не бываешь у Бадмаева, нужный он человек, полезный человек, ты иди к нему, милой, больно хорошо он лечит травочкой. Всё только травочкою своею. Даст он тебе махонькую, ма-хонькую рюмочку настойки из травушки своей, и у-ух! как бабы тебе захочется, а есть у него и другая настоечка, и того меньше рюмочку даст он тебе, попьёшь ты этой настоечки в час, когда на душе у тебя смутно, и сразу тебе всё пустяком покажется, и сам сделаешься ты такой добренькой, до-бренькой, такой глу-пенькой и будет тебе всё равным равно”.

“Не этой ли настойкою, – думал я, стоя над трупом Распутина, – угощал ты в последнее время постоянно русского царя, отдавшего бразды правления над великой Россией и над своим народом Змею Горынычу, роковой для России женщине, супруге своей Александре Федоровне, возомнившей себя второй Екатериною Великой, а тебя, государь, приравнявшею к Петру III…”

Убивці торжествували перемогу, а тим часом “старець”… встав та й побіг, голосно погрожуючи: “Феликс, Феликс, всё скажу царице!”

Знову стріляли. Били по виску. Кинули з мосту в річку. Пізніше виявилось, що під водою вбитий ще дихав. Це сталось у грудні 1916 року.

Безглуздість вступу у війну.

Перша Світова війна тільки прискорила агонію монархії. Цар по власній недоумкуватості дав втягнути країну в європейські розборки.

Із щоденника Імператора:

“1914г. 19-го июля. Суббота.

Утром были обычные доклады. После завтрака вызвал Николашу и объявил ему о его назначении верховным главнокомандующим впредь до моего приезда в армию. Поехал с Аликс в Дивеевскую обитель.

Погулял с детьми. В 6½ поехали ко всенощной. По возвращении оттуда узнали, что Германия нам объявила войну. Обедали: Ольга А[лександровна], Дмитрий и Иоанн (деж.). Вечером приехал англ. посол Buchanan с телеграммой от Georgie. Долго составлял с ним вместе ответ. Потом видел еще Николашу и Фредерикса. Пил чай в 12¼.

20-го июля. Воскресенье.

Хороший день, в особенности в смысле подъема духа. В 11 час. поехал с Мари и Анастасией к обедне. Завтракали одни. В 2¼ отправились на «Александрии» в Петербург и на карете прямо в Зимний дв. Подписал манифест об объявлении войны. Из Малахитовой прошли выходом в Николаевскую залу, посреди кот. был прочитан маниф. и затем отслужен молебен. Вся зала пела «Спаси, Господи» и «Многая лета».

Сказал несколько слов. При возвращении дамы бросились целовать руки и немного потрепали Аликс и меня. Затем мы вышли на балкон на Александровскую площадь и кланялись огромной массе народа. Около 6 час. вышли на набережную и прошли к катеру через большую толпу из офицеров и публики. Вернулись в Петергоф в 7¼. Вечер провели спокойно”.

Підписав маніфест про проголошення війни і… продовжував почивати на лаврах так, ніби нічого надзвичайного не сталося!

Фатальність указу про повну мобілізацію була очевидною навіть для неписьменного мужика Григорія Распутіна. “Милий друг, – писав він царю напередодні війни. – Знаю, все от тебя войны хотят и верная не зная, что ради гибели. Тяжко Божье наказание, когда ум отымет. Тут начало конца… Вот Германию победят, а Расея?.. Вся тонет в крови”.

Підсумок війни вкрай трагічний для Росії – 2,25 млн. загиблих, крах монархії, громадянська війна. Так, саме цар запустив механізм тієї війни. Палити поміщицькі садиби почали не при більшовиках, не при Тимчасовому уряді, а при ньому – Миколі Кривавому.

                                                     Комуністичні агітатори висміюють монархічний устрій.

Спалахнула війна. Патріоти бились на фронтах затяжної, кровопролитної війни, а в цей час заколотники з числа політичних авантюристів, дезертирів та різноманітних мародерів, зігравши на невдоволенні народу, спровокували соціальний вибух. Ні, ті так звані “революціонери” не проливали кров на фронтах Першої світової – вони працювали на оборонних підприємствах і тому мали “бронь”. Скориставшись звільненням від участі у бойових діях, вони під час праці та у вільний від роботи час активно агітували за повалення монархічного устрою та встановлення соціалістичного порядку. Агітатори висміювали все святе: владу, армію, віру, Батьківщину:

Грязь, вонь, клопы и тараканы,

И надо всем хозяйский кнут,

И это русские болваны

Святым Отечеством зовут…

Тимчасовий уряд своїми безглуздими указами значно поглибив хаос: відкрив в’язниці, дозволив солдатам вибирати командирів та обговорювати накази! Солдати вже самі вирішували: “Іти в атаку, чи ні?” І це у час війни!

Хто ж стане воювати, коли дана така свобода? І ось результат: деморалізовані солдати та матроси не воювали – вони пиячили, займались грабунком, спекуляцією, розпустою. В тому хаосі більшовики підтримали ворожу Німеччину – виступили за поразку Росії у війні, за перетворення “войны империалистической в войну гражданскую”, за “безоговорочный мир”, в тих умовах означаючий поразку Росії.

Тоді, як і сьогодні, суспільство було занадто розшароване на багатих та бідних: одні з жиру бісяться, інші ледве кінці з кінцями зводять. Сучасник А.Ф.Лосєв так описував людей передреволюційної пори: “Рабочие и крестьяне грубы, плоски, низки, им свойственен вульгарный пафос мордобития, зависть на все духовное, гениальное и свободное, матерщина, кабак и циничное самодовольство в невежестве и бездействии”.

Йшла війна із Німеччиною й ситуацію погіршував сам факт існування німкені-імператриці. Суспільство її не сприймало, вона була чужою, представником ворожої нації, що в значній мірі й розхитало царський трон.

Виступ “професіонала”.

В Європі ще в кінці ХIХ віку працювали організації російських “революціонерів”, котрі періодично проводили з’їзди та конференції, на котрих йшов відбір та спеціалізація кадрів, відпрацьовувалися стратегічні та тактичні питання захоплення влади в Росії.

Знаючі психологію натовпу комуністи заздалегідь приготували “таємну” зброю: ідеологічно підкованих віртуозів фальсифікації та брехні. Ті були навчені зірвати виступ ворожого оратора, висміяти його розумні аргументи, перетягнути на свій бік аудиторію, заразити її революційним ентузіазмом.

Один із керівників Білого руху – А.І.Денікін так описує виступ такого “професіонала”:

“Какая беспросветная тьма! Слово рассудка ударялось как о каменную стену. Когда начинал говорить какой-либо офицер, учитель или кто-нибудь из “буржуев”, к их словам заранее относились с враждебным недоверием. А тут же какой то по разговору полуинтеллигент в солдатской шинели развивал невероятнейшую систему социализации земли и фабрик. Из путанной, обильно снабженной мудреными словами его речи можно было понять, что “народное добро” будет возвращено “за справедливый выкуп”, понимаемый в том смысле, что казна должна выплачивать крестьянам и рабочим чуть ли не за сто прошлых лет их протори и убытки за счет буржуйского состояния и банков. “Товарищ Ленин к этому уже приступил”. И каждому слову его верили, даже тому, что “на Аральском море водится птица, которая несет яйца в добрый арбуз и оттого там никогда голода не бывает, потому что одного яйца довольно на большую крестьянскую семью”. По-видимому, впрочем, этот солдат особенно расположил к себе слушателей кощунственным воспроизведением ектеньи “на революционный манер” и проповеди в сельской церкви:

– Братие! Оставим все наши споры и раздоры. Сольемся во едино. Возьмем топоры да вилы и, осеняя себя крестным знамением, пойдем вспарывать животы буржуям, Аминь.

Толпа гоготала. Оратор ухмылялся – работа была тонкая, захватывавшая наиболее чувствительные места психики”.

Цьому їх навчили: надягти солдатську шинель, що говорити, а головне – як. Оволодіти симпатіями натовпу, наобіцяти фантастичні блага, вину перекласти на буржуїв й не дати їм виправдатись. На хвилі ейфорії закликати до братовбивства… Цілком логічно, в залі були освічені, порядні люди але… у натовпі зникає особистість, почуття та думки нівелюються.

Ось так, знаючі таємницю керування натовпом сатаністи-більшовики вишколили професійних віртуозів фальсифікації та брехні. Ті, скориставшись сприятливим моментом, наобіцяли невдоволеним людям саме те, про що ті мріяли: мир, хліб, волю, владу, власність на засоби виробництва та землю.

Зречення царем престолу звільняє військових від дотримання присяги!

Сформоване підкупом та обманом оточення Миколи II примусило царя зректися престолу й створити тимчасовий уряд. Військові та аристократи тимчасового уряду виявилися недалекоглядними людьми – вони не розуміли, що зречення царем престолу звільняло солдат від присяги й практично ліквідовувало армію. Вони також не усвідомлювали наступного невідворотного утворення катастрофічної ситуації: в критичний період беззбройна країна стає легкою здобиччю для ворогів. Разом із її урядовцями…

Російський духовний письменник князь Н.Д.Жевахов звинувачував народ: “Русские люди, восстав против Богом дарованного Помазанника, тем самым восстали против самого Бога. Нет Царя – нет и России”.

Іоанн Крондштадський перед своєю смертю (1908р.) заявляв те ж саме: “А вы, друзья, крепко стойте за Царя, чтите, любите его, любите святую Церковь и Отечество и помните, что Самодержавие – единственное условие благоденствия России, не будет Самодержавия – не будет России; заберут власть евреи, которые сильно ненавидят нас”.

За три дні після арешту царя Синод видав указ замість раніше ним же Помазаного царя поминати на богослужіннях віроломний тимчасовий уряд.

Тимчасовий уряд відчував серйозність становища, але ситуація була безвихідною: в імперії невдоволення, продажність всіх і вся, цілковита байдужість обивателів, анархія, ситуація виходить з під контролю. Зняти армію для захисту державності означало поразку у війні, повну капітуляцію, і як результат  –  загибель імперії. Зняти армію із фронту коли  перемога виднілась на горизонті, було б помилкою, але й рішення не знімати, як виявилось, теж обернулось катастрофою…

Припадки молодого Володимира Ульянова.

Володя Ульянов зростав у сім’ї, де всі дотримувалися постів, молилися, відвідували богослужіння, при урочистих піснеспівах опускалися на коліна.

В 16-річному віці, кращого й слухняного учня гімназії ніби підмінили. Він несподівано відмовився вчити закон Божий й із братом Олександром об’явив себе атеїстом. Коли ж директор гімназії та батько стали вимагати пояснень то Володя упав в істерику, зірвав із шиї хрестика, став топтати, викрикувати прокляття Богові. Це був другий припадок – перший стався у трьохрічному віці: маленький Володя з гучним визготом бив та топтав ікону. Ця патологічна, нічим не виправдана ненависть до Бога поряд із ненавистю до царської сім’ї пізніше вилилась у знищенні тисяч храмів та монастирів, розстріли десятків тисяч священиків, розстріл царя із дружиною, дітьми та прислугою…

                                                            Трудова книжка В.Ульянова.

Молодий Володимир Ульянов здав екзамен екстерном за юридичний факультет Петербургського університету у 1891 році й був зарахований в корпорацію адвокатів. Став працювати в якості помічника  у присяжного повіреного А.Н.Хардіна. На своїй першій роботі пропрацював до вересня 1893 року, провівши за цей період 16 карних та 4 громадянських справ. Першою справою, котру провів адвокат Ульянов було звинувачення селянина Муленкова у богохульстві – той, напившись, облаяв матом церкву, у котрій знаходився та Бога. На суді отримав рік в’язниці – молодий адвокат нічим не міг зарадити нещасному.

У вересні 1893 року  Ульянов-Ленін переїздить в Санкт-Петербург й влаштовується помічником присяжного повіреного М.В.Волкенштейна. З цього моменту до дня арешту (9 грудня 1895р.) він практично був порученцем, прислужником й не вів особисто жодних справ. Підсумок: загальний трудовий стаж майбутнього вождя світового пролетаріату складає 3 роки і 10 місяців.

Ленін ніколи не бідував і не відрізнявся скромністю. Навіть у засланні у с. Шушенське займав окремий будинок із прислугою. За кордоном (із 1900 до 1917 вони із Крупською в Росії майже не жили) мав рахунки у банках, винаймав хороші квартири. Мама отримувала велику пенсію, користувалась маєтком в Саратовській губернії.

Містик Д.Андрєєв так змальовує Леніна: “Его лицо было ужасно, но не лишено сатанинского величия… Именно багровый жругрит, и только он создал превосходное человекоорудие: существо с тяжелым и неутомимым мозгом и таранообразным лбом, с широким и жадным, инфантильно припухшим лбом и хитрыми, по-татарски дикими и безжалостными глазами”.

В розмовах справляв гнітюче враження: завжди був агресивним, повчав, викривав. Він ніби знищував незгідного із ним співбесідника, виставляв його дурнем. Усі стомлювалися від його войовничості. І сам він був рабом марксистської ідеї, інструментом революції. Ленін у готовому вигляді звалився на голову народів Росії закінченим марксистом і крайнім революціонером із терористичними нахилами. Слово “одержимий” цілком до нього підходить. Він не влив свіжу кров у вчення Маркса-Енгельса, він його в Росії реалізував.                                                                              

Оригінальна тактика війни: засилання троянського коня.

У Першій світовій війні головним ворогом царської Росії була Німеччина. Помиляється той хто вважає, що перемогу у кожній війні забезпечує кількість сучасної зброї, талант полководців та хоробрість вояків. Ні, тут багато нюансів, політичних та тактичних ходів, хитрощів. Звичною є така тактика: уряд кожної воюючої сторони вишукує у ворожій державі невдоволених владою людей й усіляко підтримує їх, щоб ті із середини ослабили, розхитали, розвалили ворожу державу. Таким подарунком долі для німців став лідер комуністів – Ленін.

Для забезпечення більшовицької підривної діяльності на користь кайзерівської Німеччини в Стокгольмі був створений банк. Керівником його з подачі Леніна став більшовик  Я.С.Ганецький, котрий за 8 місяців до війни завербувався працювати на німецьку розвідку. Гроші Леніну поступали через Парвуса-Генфольда – платного агента кайзерівської Німеччини. В одній із розписок той писав: “Мною 29 декабря 1915 получен один миллион рублей в русских банкнотах для поддержки революционного движения в России от германского посланника в Копенгагене. Др. А.Гельфонд”.

У вирішальний момент німці переправили Леніна у ворожу Росію в запломбованому вагоні на зразок троянського коня. Серед пасажирів також були: Зінов’єв, Розенблюм, Абрамович, Усієвич та два професійні німецькі розвідники – Андерс та Еріх. Наступного дня у Берлін прийшло термінове секретне донесення: “Въезд Ленина в Россию удался. Он работает полностью по нашому желанию”.

В той же час із США в Росію на завантаженому зброєю та золотом кораблі направився Лев Троцький (справжнє ім’я  – Лейба Бронштейн) у супроводі 227 “революціонерів”. Як виявилося, німці не помилилися…

Ленін продемонстрував нелюдську енергію (виступав на мітингах по 2-3 рази в день); у нього з’явилась воістину сатанинська інтуїція (жодного разу не помилився в тогочасних політичних іграх). Більше того: у “вождя революції” проявилися магічні здібності. “Сегодня – рано, завтра будет поздно. Промедление смерти подобно” – так геніально “вождь” угадав найуразливіший для монархії момент збройного захоплення влади.

(Пізніше за подібною схемою Радянський Союз щедро фінансував зарубіжні компартії, навчав на своїй території комуністичних вождів  захоплювати владу, будувати безкласові суспільства, вчив диверсантів, постачав терористам вибухівку та вогнепальну зброю. Дійшло навіть до поставок ядерних ракет на Кубу, що мало не привело світ до термоядерної катастрофи!)

“Хто був ніким той стане всім”.

Слід знати: є окремі особистості, котрі уміють гарними словами та відповідною поведінкою зачаровувати натовп, – вони випромінюють енергетику котра ніби магніт притягує великі маси народу. Колись до Ісуса Христа та учнів люди приходили отримати фізичне та  душевне зцілення, навчитись заповітів праведності, знайти спокій, надію після тілесної смерті отримати життя вічне у небесних оселях.

Вождь комуністів Ульянов (Ленін) теж збирав великі натовпи, але він приваблював іншим – обіцянками побудови земного раю. Спокушував легковірних обивателів обіцянками швидкого збагачення, проповідував “рівність, братерство та волю”, обіцяв, що при новій владі “хто був ніким той стане всім”, що кожна кухарка зможе навчитися керувати державою. Подібними заявами він давав зрозуміти: після повалення монархічного устрою для простого люду звільниться дуже багато керівних посад.

У “Апрельских тезисах”, написаних у революційному 1917 Ленін обіцяв, що після захоплення влади більшовиками буде створений апарат влади, де: “…плата всем чиновникам при выборности и сменяемости всех их в любое время не выше средней платы хорошего рабочего”, і взагалі держава буде: “…новым типом государства без полиции, без постоянной армии, без привилегированного чиновничества”.

Привид комунізму (сатанізму) ходив, ходив по Європі, а прийшов у Росію. 

Війська бились на фронтах, отож, Зимовий палац, в котрому знаходився Тимчасовий уряд, охороняла жменька необстріляних молодих юнкерів. Перед тим Керенський скасував військову дисципліну в армії та встановив демократію. Петроградському гарнізону був даний наказ виступити на захист Батьківщин та вояки демократично той наказ проігнорували – ніхто не хотів помирати. Ясна річ, збройний переворот цікавіший за кровопролитну війну…

На вулицях була породжена кровопролитною війною величезна кількість безпритульних, нещасних, невдоволених владою, абсолютно морально деградованих, здатних на будь-який злочин, озлоблених на весь світ людей, котрим у цьому житті втрачати вже  нічого.

Скориставшись такою безпечністю, таким подарунком долі, озброєні революціонери спочатку захопили почти, телеграф, розвели мости а вже після того увійшли й заарештували урядовців. Владу у величезній імперії захопив новий “пахан” – Ленін із своєю “братвою” – комуністами. Та не мости заколотники розвели – вони  розвели, роз’єднали, розпорошили націю й пізніше знищували громадян поодинці…

Наступного дня вождь комуністів – Ленін на Установчих зборах поставив делегатів перед фактом: “Социалистическая революция, о необходимости которой всё время говорили большевики, свершилась!”

Ось так привид комунізму (сатанізму) ходив, ходив по Європі, а прийшов у Росію.

“Большевики победили. Все было предельно просто”.

Засновник російської і американської соціологічних шкіл Пітірім Сорокін писав про Леніна: “…этот человек может пойти далеко. Почему? Да потому, что он готов поощрить толпу на любое насилие, преступление, жестокость”.

А ось результат: “Большевики победили. Все было предельно просто. Временное правительство и только что открывшийся Первый Всероссийский съезд Советов были сметены с такой же легкостью, как и царский режим в свое время. Через Петроградский Совет рабочих депутатов большевики установили господство над рабочим классом. Солдаты и петроградские рабочие, хорошо вооруженные и моторизированные, захватили Зимний дворец… Осажденные министры не были убиты, их лишь загнали в Петропавловскую крепость, где томились царские министры. Участь, постигшая женщин, была куда страшнее, чем вообще способно представить наше воображение. Многие были убиты; те же, кого избежала милосердная смерть, были варварски изнасилованы. Они были обесчещены столь отвратительным способом, что вскоре скончались в ужасающих агониях. Многие из официальных лиц Временного правительства тоже были умерщвлены с садистским зверством”.

Міністр фінансів Російської імперії С.К.Бельгард так писав у щоденнику:

“…Зимний Дворец был занят большевиками, разграблен и изгажен. Дворцовая церковь осквернена, а церковная завеса украдена. Над беззащитными юнкерами творят зверства… Кладовые Зимнего Дворца разгромлены, серебро расхищено, ценный фарфор перебит. Женский батальон затащен в казармы Павловского полка и изнасилован. В сущности, то, что вчера произошло, – не политический переворот, не восстание, а просто военный заговор. Большевистская свобода печати – уничтожение всех органов, кроме “Правды” и пр. В наш министерский лазарет принесли убитого мальчика-рассыльного лет двенадцати. Помощник военного министра кн. Туманов убит озверевшими солдатами, линчеван и брошен в Мойку. Убита госпожа Слуцкая. Воображаю, как радуются теперь немцы при прелестных известиях из России… По городу блуждают немецкие офицеры, снабженные разрешениями большевистского правительства. Попадаются и немецкие солдаты. Нет никаких сомнений, что восстание организовано немцами и на немецкие деньги… Кто бывал в эти дни в Смольном, утверждает, что все заправилы – жиды…”

У Росії – величезному православному монастирі владу захопили іновірці: Бронштейни, Бланки, Апфельбауми, Розенблати, Капітельмани й стали силою зброї насаджувати сатанинський марксистсько-ленінський устав.

“Гуляй, Ванька, – бога нет!”

Комуністи проголошували: “Наша планета виникла сама по собі з космічного пилу, а людина в процесі еволюції від мавпи, отож, Бога немає, а є вічно-живе, всеперемагаюче марксистсько-ленінське вчення. Геть релігію, котра є опіумом для народу! Ми без вигаданого Бога самі побудуємо на всій планеті рай під назвою комунізм! Багатство багатіїв та бідність бідних перемішаємо й роздамо всім порівну. Усе при комунізмі буде спільне, всі будуть рівні та щасливі – працювати по можливості, брати по потребі”.

Багато добропорядних громадян, щиро повіривши цим абсурдним обіцянкам, кинулись в полум’я революції. Не знали бідолашні, що рай без Бога називається пеклом. Раз Бога нема, то і вигаданих заповідей дотримуватись не потрібно – усе дозволено! “Гуляй, Ванька, – бога нет!”

Революціонери дали цілковиту свободу абсолютно усім, навіть відкрили тюрми й випустили усіх злочинців. З огляду на цей “гуманний” крок подальші події передбачити було не важко.

Робітники та матроси кинулись громити винні погреби аристократів. Пробивали бочки, заповнювали підвали вином, ниряли туди з головою й часто тонули. В той час вождь революції – Ленін запропонував гнати спирт із… торфу, а вчені всерйоз намагались отримати горілку із… фекалій!

Пролетарський поет Демьян Бедный відгукнувся негайно:

“Вот настали времена,

Что ни день, то чудо.

Водку гонят из говна,

По три литра с пуда”.

(Пізніше М.Хрущов, дізнавшись скільки кукурудзи та пшениці йде на виробництво спиртних напоїв, заявив: “Будем гнать из нефти!”)

Видатні інтелігенти Горький, Короленко кривавий характер більшовицької революції пов’язували із… низькою культурою народу.

В циклі статей “Несвоевременные мысли” (Заметки о культуре и революции) письменники звинувачували не саму революцію, а “бескультурье народа”: “Наша революция дала полный простор всем дурным и звериным инстинктам”, “Я особенно подозрительно, особенно недоверчиво отношусь к русскому человеку у власти, – недавний раб, он становится самым разнузданным деспотом, как только приобретает возможность быть владыкой ближнего своего”.

“Купи, дядя, офицера”.

Із спогадів А. Нелідова: “… на улице к деду подошли солдаты:

– Купи, дядя, офицера.

– А зачем он мне?

– Расстреляешь”. И гогочут…”

“Образец надо дать!”

Дії заколотників настільки не в’язались із здоровим глуздом, що багато хто сподівались на скоре припинення беззаконня. Більшість навіть не протестували – думали пересидіти скруту у квартирах та на дачах… Захоплення більшовиками Зимового палацу та арешт тимчасового уряду більшість громадян та іноземних дипломатів сприйняли як хуліганську витівку. Декотрі навіть злорадствували: “Большевики рвались к власти? Так вот пусть Ленин попробует управлять Россией! Ха-ха!”

І Ленін спробував. Революція звільнила багато керівних посад та житлової площі. Люди соціального дна, котрі раніше були ніким вмить стали всім. Ощасливлені революцією отримали наказ Леніна карати усіх хто не сприйняв політику нової влади:

“Товарищу Молотову для членов Политбюро. Строго секретно. Просьба ни в коем случае копии не снимать…
Именно теперь и только теперь, когда в голодных местах едят людей и на дорогах валяются сотни, если не тысячи, трупов, мы можем (и поэтому должны) провести изъятие церковных ценностей с самой бешеной и беспощадной энергией, не останавливаясь перед подавлением какого угодно сопротивления:. Нам во что бы то ни стало необходимо провести изъятие церковных ценностей самым решительным и самым быстрым образом, чем мы можем обеспечить себе фонд в несколько сотен миллионов золотых рублей. …А сделать это с успехом можно только теперь. Все соображения указывают на то, что позже сделать это нам не удастся, ибо никакой иной момент, кроме отчаянного голода, не даст нам такого настроения широких крестьянских масс, который бы либо обеспечил нам сочувствие этих масс, либо, по крайней мере, обеспечил бы нам нейтрализование этих масс… Чем большее число представителей реакционной буржуазии и реакционного духовенства удастся нам по этому поводу расстрелять, тем лучше. Надо именно теперь проучить эту публику так, чтобы на несколько десятков лет ни о каком сопротивлении они не смели и думать… Ленин”.

                                                                                   “Пир во время чумы”.

“Геніальною” також була ідея викликати голод й продовольство зробити своєрідною зброєю:  “Ни один пуд хлеба не должен оставаться в руках держателей. Объявить всех, имеющих излишек хлеба и не вывозящих его на ссыпные пункты, врагами народа, предавать их революционному суду”. “Распределяя его, – вчив Ілліч, – мы будем господствовать над всеми областями труда”.

Росію завоювала група однодумців. Ці люди створили в країні жорстокий окупаційний режим, котрого досі не знала історія. Цей режим вони ввели, щоб втриматись при владі. Вони бачили, що практично все населення проти них, крім вузького прошарку “передових” робітників, і все ж душили, різали, стріляли, морили голодом, ґвалтували як могли, щоб утримати державу в своїх руках. Навіщо? А щоб узаконити загальну трудову повинність, примусити поклонятися єдино вірній ідеї, єдиному диктатору-сатаністу, перетворити усіх в єдиний слухняний механізм.

Більшовики свідомо знищували Росію. В час, коли люди мерли від голоду, більшовики вивозили у Німеччину десятки мільйонів пудів хліба!

Нова еліта формувалася не навколо принципів, а навкруги кормушки. Вже у 1918  році була організована їдальня для “народних  комісарів, де подавали делікатеси на награбованому фарфорі. Ленін особисто контролював доставку продуктів у кремлівські їдальні. В раціоні повинно було бути декілька сортів ікри, рибні делікатеси, сири, а також огірочки з грибочками, до котрих той звик під час сімейного перебування у Шушенському.

На закупку делікатесів за кордоном урядовці витрачали сотні тисяч золотих рублів. І це в час, коли в країні лютував голод, фіксувалися випадки людоїдства! Фактично то був геноцид. Кількість жертв червоного терору перевищує десятки мільйонів людей!

“Мы находим нужным – и расстреливаем, вот и все”.

Переворот стався 7 листопада а вже 10 була скасована петровська “Табель о рангах”, введена цензура преси, 22 об’явлено про конфіскацію усіх хутряних пальто, 11 грудня школи відділені від церкви, 14 введена держмонополія банків, 16 відмінені всі звання в армії, з 21 були скасовані попередні кодекси законів й були засновані “народные суды” на основі “революционного правосознания”.

Ленин уточнює: “Научное понятие диктатуры означает не что иное, как ничем не ограниченную, никакими законами, никакими абсолютно правилами не стесненную, непосредственно на насилие опирающуюся власть”.

Ф.Дзержинський: “Для расстрела нам не нужно ни доказательств, ни допросов, ни подозрений. Мы находим нужным – и расстреливаем, вот и все”.

                                                                      Немає на руках мозолів – буржуй!

В революцію пішли одурені пропагандою громадяни, кримінальні злочинці та психічно ненормальні люди. Вбивства та грабунок стали буденною роботою. Керівник ВЧК М.Лацис розробив методику знищення “ворогів”:

“Мы не ведем войны против отдельных лиц. Мы истребляем буржуазию как класс. Не ищите на следствии материалов и доказательств того, что обвиняемый действовал делом или словом против советской власти. Первый вопрос, который мы должны ему предложить – к какому классу он принадлежит, какого он происхождения, воспитания, образования или профессии. Эти вопросы и должны определить судьбу обвиняемого. В этом – смысл и сущность красного террора”.

Найближчий соратник Леніна – Троцький (Лейба Давидович Бронштейн) дав визначення червоному терору: “Красный террор есть орудие, применяемое против обреченного на гибель класса, который не хочет погибать”.

Як свідкують очевидці, він своїм гучним соковитим голосом з чудовою дикцією, запальним темпераментом та беззаперечною революційною логікою, буквально зачаровував, гіпнотизував натовп. І навіть ті, хто декілька хвилин тому були налаштовані проти нього, під впливом виступу перевтілювались й ладні були йти за ним в вогонь та воду: “Если мы выиграем революцию, раздавим Россию, то на погребальных обломках ее укрепим власть и станем такой силой, перед которой весь мир опустится на колени. Мы покажем, что такое настоящая власть. Путем террора, кровавых бань мы доведем до животного состояния… А пока наши юноши в кожаных куртках – сыновья часовых дел мастеров из Одессы и Орши, Гомеля и Винницы, – о, как великолепно, как восхитительно умеют они ненавидеть! С каким наслаждением они физически уничтожают русскую интеллигенцию – офицеров, инженеров, учителей, священников, генералов, агрономов, академиков, писателей!”                                         

                                                        Убивали ради власної садистської насолоди.  

Усе відповідало науці вождя: “Во имя достижения своих революционных целей, своих желаний всё дозволено”.

Щиро вірили, що думати потрібно про щастя всього трудового народу а не про окрему людину. Немає на руках мозолів – буржуй! Носиш окуляри – “вшивая интеллигенция”. Попався на перепродажі сірників – спекулянт. Усю цю “контру” без слідства та суду пускали “в расход”. Людей часто катували та убивали… невідомо за що! Убивали ради власної садистської насолоди. Часто приречені на смерть не могли повірити в реальність того, що відбувається!

Насправді усе пояснювалось просто: вожді революції винищували буржуазію, мислячих людей як клас…

Як же виявити хто буржуй, а хто – ні? Заходять на кухню й заглядають у каструлю. Якщо там є м’ясо – “Враг народа! К стенке!”

Раніше у телефонних довідниках багатії вказували не тільки адресу а й свої статки – хизувалися багатством. Комуністи захопили владу й ті телефонні довідники стали ЧКістам дороговказом для арештів…

                                             Не буду петь волну и чайку,

                                                           Я буду петь вам чрезвычайку! (В. Маяковский)

Спочатку ЧКістський беспредєл часто носив бандитський характер. Пізніше відвертий бандитизм засекретили, загнали у підвали Луб’янки, тюрми, табори. Пізніше ветерани ЧК у пориві відвертості розповідали подробиці:

“Помню, поймали подозрительных типов и в ЧК. Сажаем на скамейку, во дворе автомобильный мотор во всю катушку, чтоб выстрелов и воплей прохожие не слышали. Подходит комиссар: ты, падла, будешь сознаваться? Р-раз пулю в брюхо! Спрашивает у других: у вас, падлы, есть в чём сознаваться Советской власти? Те на колени… Рассказывали даже то чего не было. А не сознается – дуло нагана ему в рот, потом рвёшь вместе с зубами. А обыски как проводили! Подъезжаем ночью к дому. Окружаем. И – по квартирам… Баб голых с постелей вытаскивали… Все ценности – в контору, буржуев с собой… А что Дзержинский? Он и сам расстреливал”.

                                                                                     Пролетарський суд.

Є відомості, що цар знав передбачення преподобного Серафима Саровського та інших подвижників про мученичеську долю своєї династії, революцію та трагічну долю Росії. Придворні запримітили ці передчуття в поведінці й записали слова царя: “Быть может, необходима искупительная жертва для спасения России — я буду этой жертвой”.

В ніч з 16 на 17 липня 1918 року під приводом переїзду з Єкатеринбургу в безпечніше місце більшовики повели у підвал сімох членів сім’ї Романових та чотирьох членів прислуги. Комендант будинку Іпатієвих Юровський Янхель Хаімович сказав: “Николай Александрович! Ваши родственники старались Вас спасти, но этого им не пришлось. И мы принуждены Вас сами расстрелять…”

Цар не зрозумів і перепитав: “Что!?”

І тут розпочалась стрілянина…

В цей момент й збулись пророцтва Серафима Саровського та Григорія Распутіна…

Вбивці обезглавили царя та членів сім’ї, тіла облили кислотою, рештки спалили, дорогоцінності присвоїли.

Напередодні із Москви у окремому потязі, котрий складався із одного вагона, прибув чоловік із зовнішністю раввина “с чёрной, как смола бородой”. Він на місці вбивства залишив написи: “Валтасар был этой ночью убит своими слугами”, “Здесь, по приказанию темных сил, царь был принесен в жертву для разрушения государства. О сем извещаются все народы”.

                                           Голови династії Романових таємно доставлені в Кремль.

Через декілька днів голови династії Романових були таємно доставлені в Кремль. Можна уявити як, споглядаючи відрізані голови царя та цариці, злорадно торжествували вожді світового пролетаріату…

Убивство царської сім’ї стало можливим із-за зради віри православної військовими, урядовцями, Синодом, народом. Боговідступництво, попрання волі Божої стало причиною усіх подальших трагедій народів Російської  імперії.

                                                “Да здравствует красный террор!” 

Терор став гуляти по Росії задовго до Жовтневого перевороту. Ще з лютого – у вигляді солдатських, матроських самосудів, селянських погромів поміщиків та “мироїдів”. У 1918 році він набув значних масштабів – комісарам видали мандати з правом розстрілу. Страшна жорстокість панувала на фронтах та при придушенні повстань у тилу.

Росія заливалась потоками християнської крові. Не милували ні старих, ні жінок, ні юнаків, ні дітей. Найбільше лютувала пітерська ЧК, котру очолював латиш Петерс. По значно заниженим більшовиками даним ЧК закатувало 5000 людей. Пізніше переведений в Москву Петерс із помічницею латишкою Краузе залив кров’ю все місто. Краузе жорстоко знущалась над жертвами, особливо над юнаками, вигадувала вишукані тортури переважно в області інтимної сфери. Ніяке перо не в змозі передати, що та сатаністка витворяла зі своїми жертвами, які операції проводила…

І все ж терор весни-літа 1918 року ще не був доведений до свого кривавого абсолюту. Тоді ще повинна була бути якась явна чи вигадана провина й часто жертви просто зникали. Приречених часто вбивали таємно, а тіла топили в болотах, щоб “кінці в воду”. Розправи часто були самодіяльністю на місцях й їхні масштаби залежали від характеру окремих комісарів. В одних краях кров лилась рікою, в інших було спокійніше…

Провідник ідей масона і кабаліста банкіра Якоба Шиффа – Яків Михайлович Свердлов, засланий ним в Росію, умів знаходити вигоди в кожній ситуації. Замах на Леніна в серпні 1918 року дав чудовий привід для розв’язання досі нечуваного терору. Вже 30 серпня ВЦИК розглядає питання “О красном терроре”. Точніше, ВЦИК навіть не збирався – Свердлов використав зручне формулювання: “ВЦИК в лице президиума, рассмотрел и постановил: “Расстреливать всех контрреволюционеров. Предоставить районам право самостоятельно расстреливать… Устроить в районах маленькие концентрационные лагеря… Принять меры, чтобы трупы не попадали в нежелательные руки. Ответственным товарищам ВЧК и районных ЧК присутствовать при крупных расстрелах. Поручить всем районным ЧК к следующему заседанию доставить проект решения вопроса о трупах…”

Терор вже не віддається на відкуп владі на місцях. Він вже насаджується. Насаджується ціленаправлено, організовано. Усі “ответственные товарищи” ВЧК і ЧК повинні стати вбивцями. Совнарком 5 вересня приймає постанову: “Предписывается всем Советам немедленно произвести аресты правых эсеров, представителей крупной буржуазии и офицерства… Подлежат расстрелу все лица, прикосновенные к белогвардейским организациям, заговорам и мятежам… Ни малейшего промедления при проведении массового террора… Не око за око, а тысячу глаз за один. Тысячу жизней буржуазии за жизнь вождя! Да здравствует красный террор!”

І понеслось! По всій Імперії! Міста “прочісувалися” облавами. Хватали заручників просто по “соціальному признаку”. Проводили приблизне сортування: цих випустити, цих в камеру, цих – зразу на розстріл. А то і без сортування на розстріл! Людей хапали на вулицях, вривались в будинки вдень та вночі, стягували з ліжок, тягнули у підвали ЧК, щоб там розстріляти а трупи кинути в ями, де вони стануть здобиччю собак. В одній лише Москві за декілька днів за декілька днів було знищено до тисячі людей. Приречених роздягали й в такому вигляді вантажівками везли на Ходинське поле. Для страт виділялись підрозділи червоноармійців. При перших стратах навіть грав духовий оркестр! Для декотрих вбивство було розвагою – приречених по одному спускали з вантажівки, наказували бігти й вправлялися у влучності.

У Києві ЧК була під владою Лациса. В одному із підвалів був влаштований своєрідний театр із кріслами для любителів кривавих видовищ. Помічниця Лациса – Роза Шварц особисто вбила декілька сотень людей, попередньо втиснутих у ящик, в котрому був отвір для голови. Особливу лють Рози викликали ті, у кого знаходили натільний хрест. Таким після найжорстокіших знущань випалювали хрести на лобі або грудях. Важко передати картину звірств сатаністів за шість місяців їхньої влади у Києві. По зведенням самих більшовиків, за той період вони знищили біля 100000 інтелігенції. Для прикладу: професор Ю.Флоринський після нечуваних знущань був заритий живим в могилі.

В Одесі лютували знамениті садисти Дейч і Віхман з цілим штатом прислуги, серед котрих були китайці та негр. Кожен одесит знав їхній вислів, що ті не мають апетиту в обід, якщо не розстріляють сотню “гоїв”. Головними помічницями були “Дора” та 17-річна повія Саша. Ці садистки по цинізму переплюнули навіть латишку Краузе. В Одесі було страчено десятки тисяч людей.

У Вологді лютували кати Кедров (Цедербаум) та латиш Ейдук, котрі вирізали всю місцеву інтелігенцію.

У Воронежі ЧК практикувала чисто ритуальні методи страти. Людей поміщали у бочки з вбитими в середину цвяхами й скочували з гори.

У Миколаєві людей замуровували живими у стінах.

У Пскові людей віддали на страту китайцям, котрі розпиляли приречених на шматки.

У Полтаві лютував чекіст Гришка, котрий посадив на загострений кілок 18 монахів. Так само чекісти Ямбурга страчували полонених офіцерів.

В Казані, На Уралі і в Єкатиринбурзі заарештованих розпинали на хрестах, сталювали, кидали у розпечені печі.

Білі загони пізніше знаходили сотні закатованих. На тілах офіцерів еполети були прибиті цвяхами, дівчата зґвалтовані, були трупи з виколотими очима, без носів…

В Саратові латиш Озолін зі спільниками закатували 1500 людей. В Севастополі приречених зв’язували в купи, наносили удари шаблями й напівживих топили в морі. В Алупці чекісти після вишуканих тортур розстріляли 272 людини. У Пятигорську чекісти вирізали майже все місто. В Тифлісі чекіст Панкратов щодня вбивав біля тисячі людей.

Згідно даних генерала Данилова в Криму з листопада 1920 р. по березень 1921 р. страчено більше 80000 людей.

Крім стаціонарних діяли ще й пересувні спеціальні каральні потяги, котрі направлялись у місцевості, де терор, на думку керівництва був недостатнім. Одним із таких потягів керував соратник Свердлова Кедров (Цедербаум) зі своєю дружиною Ребеккою Майзель. Особливий потяг Кедров відчував до дітей 8-14 років – об’явивши шпигунами сам їх розстрілював або відправляв у в’язниці.

Масово переслідувалися священики та церковні активісти. Згідно офіційних радянських даних, тільки до вересня 1920 року було розстріляно: єпископів – 28, священиків – 1215, всього – 1755810 людей.

Та й своїх не шкодували. Розбудову армії Троцький проводив драконівськими методами. Коли червоні відступили від Казані, Лев Давидович приговорив до смертної кари 27 відповідальних працівників, а простих червоноармійців, по словам очевидців “расстреливали, как собак”. Він же ввів “денімації” – вишиковував відступаючі полки, наказував розрахуватись по порядку номерів, й кожного десятого розстрілювали. На Північному фронті за відмову йти в атаку розстріляли цілий полк.

Рахунок втрат йде на мільйони. А скільки їх покінчили життя самогубством, скільки померли від голоду та хвороб? Зрозуміло одне: підрахувати всіх неможливо.

                                                     “Перехрестити” у свою віру, зробити іншим народом…

А втім, яка буржуазія могла залишитись в Росії до осені 1918 року? Ті, хто справді мали капітали, до літа 1918 року вже емігрували. Залишились лише ті, кому не було сенсу емігрувати: дрібні службовці, вчителі, студенти, лікарі, інженери, техніки, журналісти, священики та колишні офіцери…

Таким чином “червоний терор” став по суті ціленаправленим знищенням інтелігенції. Тієї самої, котра раніше мріяла про реформи, освистувала царизм, допомагала революціонерам, вітала “лютневу” революцію… Ця інтелігенція була опозиційною до комуністів але при тому не являла собою небезпеки для радянської влади. Офіцери сиділи дома, не бажаючи вв’язуватись у братовбивчу війну. Ціль “червоного терору” була специфічною: винищити інтелігенцію та духовенство, щоб тих, котрі залишаться можна було легко “перехрестити” у свою віру, зробити іншим народом.

                                                            Тортури у порівнянні із котрими середньовіччя відпочивало.

Однією із ознак сатанинської епохи було з’явлення маси “особливих” жінок. І.Бунін у повісті “Окаянные дни”, написаній у Одесі свідчить:

“Одна из примет сатанинского времени – выход на жизненную арену “особых” женщин. Это внешне привлекательные, кукольно-красивые существа, концентрируемые в себе самые отвратительные черты эпохи. Они не просто безжалостны, жестоки, но отличаются патологической ненавистью к нормальным людям, особенно к мужскому полу. Садизм с сексуальным привкусом, крайнее изуверство и при этом – невинные глаза, манящая улыбка, безмятежное выражение “детски чистого” лица. Слышать звериный крик мужчины с раздавленными гениталиями, видеть застывший ужас и мольбу в глазах обреченного офицера перед тем как выстрелить ему в лицо, для этих красавиц – ни с чем не сравнимое наслаждение (некоторые признавались что доходили до оргазма)”.

З перших днів революції у комуністів стало звичним використовувати проти “ворогів народу” найжахливіші тортури у порівнянні із котрими середньовіччя відпочивало.

Підкреслено жорстоко знущалися над священиками та монахами. Їх катували із неперевершеною жорстокістю й ради припинення страждань примушували брудно лаяти Бога та Богородицю. Говорили прямо в обличчя: “Если мы просто убьём вас, христиан, вы пойдёте на небо, но мы не хотим что бы вы получили венцы мучеников. Вы должны сначала проклясть Бога, а затем отправиться в ад”.

(Сатаністи знають, що Бог є але суть в іншому: вони Бога, Його заповіді та носіїв віри люто ненавидять кожною клітинкою свого тіла!)

“Жытия святых”. Старець Симеон.

Влітку 1917 юний Сіверс йде в монастир й приймає постриг з іменем Александр. У 1919 заарештований за те що… схожий на члена царської сімї. Протримали в камері з карними злочинцями 22 дні й повели на розстріл. Йшов без страху – на Господа уповав тому що. Був важко поранений в руку. У 1922 пострижений в малу схиму з іменем Симеон. Того ж року Патріарх Тихон рукоположив його в ієродіакони. У 1924 став ієромонахом.

Далі по тексту:

“Но и на сей раз старец подвергся аресту. За три часа до ареста старцу явился во сне преп. Серафим Саровский: «Помню, вижу преп. Серафима Саровского. Он входит ко мне – во сне – нагибается надо мной, и читает мне медленно эту молитву – «Всемилостивую», и я ощущаю на лбу его слезы. Утром я вскочил и записал эту молитву… Через три часа я был арестован. «Всемилостивая» меня сопровождала 18 лет лагерей и всего прочего».

Вот эта молитва:

«Всемилостивая Владычице моя, Пресвятая Госпоже, Всепречистая Дева, Богородице Марие, Матерь Божия, несомненная и единственная надежда моя: не гнушайся меня, не отвергай меня, не оставь меня, не отступи от меня; заступись, попроси, услыши; виждь, Госпоже, помоги, прости, прости, Пречистая!»

Следователи требовали, чтобы старец отдал им ключи от кладовых, но исповедник отказался. Тогда его поместили в «трамвай». «Трамвай» – это страшное изобретение большевистского террора. В камеру помещали очень много людей, так, чтобы они стояли, тесно прижавшись друг к другу, не имея возможности даже пошевелиться. Камера была закрыта на три недели. Испражнялись тут же. Трупы стояли рядом с живыми людьми… Старец пережил это и остался жив. Ключи от кладовых он не отдал.

Следующим его испытанием были Соловки. На Соловках старец провел годы с 1928 по 1934. Пытки и казни на Соловках были самые жестокие и изощренные. Если за две тысячи лет до того, в римском Колизее, христиан бросали на съедение львам, то на Соловках загоняли в подвальное помещение и впускали к ним… голодных крыс. Крысы съедали людей живьем, оставались только кости. Но со старцем была «Всемилостивая». Он стоял, отовсюду неслись крики несчастных, умирающих в невероятных мучениях, но крысы лишь бегали по его ногам. Ни одна тварь его не тронула…”

                                              “Просити смерті як бажаного позбавлення тортур”.    

Російська поетеса Зінаїда Гіппіус “Мемуары”:

“А знаете, что такое “китайское мясо”? А вот что такое: трупы расстрелянных, как известно, “Чрезвычайка” отдает зверям Зоологического сада. И у нас (Петроград), и в Москве. Расстреливают же китайцы. И у нас, и в Москве. Но при убивании, как и при отправке трупов зверям, китайцы мародерничают. Не все трупы отдают, а какой помоложе – утаивают и продают под видом телятины. У нас – и в Москве. У нас – на Сенном рынке. Доктор N (имя знаю) купил “с косточкой”, – узнал человечью. Понес в ЧК. Ему там очень внушительно посоветовали не протестовать, чтобы самому не попасть на Сенную. (Все это у меня из первоисточников). В Москве отравилась целая семья”.

Розповідаючи про звірства у Києві, князь Н. Жевахов пише: “Между ними видную роль играли и женщины, почти исключительно жидовки, и особенно молодые девицы, которые поражали своим цинизмом и сатанинской выносливостью даже закоренелых убийц, не только русских, но даже китайцев… Некоторые из них даже запускали руку в дымящуюся горячую кровь и облизывали свои пальцы, причем глаза их горели от чрезвычайного возбуждения”.

Беззаперечний факт: комуністи були сатаністами. Один із ЧКістів признався: “Мучился да товарищ научил выпить стакан крови человеческой. Выпил. Сердце как каменное стало!”

Перетворити ще вчора багату, знамениту людину в кричащий від болю шмат мяса та кісток, примусити її їсти екскременти, смоктати соплі покійників, просити смерті як бажаного позбавлення тортур, молоду жінку примусити благати катів скористатись її принадами в обмін на припинення мук, зґвалтувати жінку та дочку на очах у чоловіка та батька, – все це входило в методи дізнання. А сатанинські ЧКістьські тризни, котрі супроводжувались нечуваним знущанням над інтелігентними людьми!

Син письменника Гаріна – Г.Н.Михайловський описує одкровення єврейки-чекістки: “Эти русские – мягкотелые славяне и постоянно говорят о прекращении террора и чрезвычаек, – говорила она мне…  Мы, евреи, не даем пощады и знаем: как только прекратится террор, от коммунизма и коммунистов никакого следа не останется…”

“При всем моральном отвращении… – робив висновок Г.Н.Михайловский, – я не мог с ней не согласиться, что не только русские девушки, но и русские мужчины-военные не смогли бы сравниться с нею в ее кровавом ремесле”.

                                              “Революции, батенька, в белых перчатках не делаются”. (Ленин)

Князь Н.Жевахов свідкує: “Под предлогом обысков эти банды разбойников являлись в лучшие дома города, приносили с собой вино, устраивали вечеринки, барабаня по роялю и насильно заставляя людей танцевать… Кто отказывался, того убивали на месте. Особенно тешились негодяи, когда заставляли танцевать престарелых и дряхлых или священников и монахов. Нередки были случаи, когда шампанское смешивалось с кровью застреленных ими жертв, валявшихся тут же на полу, где они продолжали танцевать, справляя свои сатанинские тризны”.

“Никакое воображение не способно представить себе картину истязаний. Людей раздевали догола, связывали кисти рук и подвешивали к перекладинам так, чтобы ноги едва касались пола, а затем медленно расстреливали из пулемётов, ружей и револьверов. Раздробляли сначала ноги, затем руки и в таком положении заставляли жертву висеть, истекая кровью. Насладившись мучениями страдальцев, принимались снова расстреливать её в разных местах, пока живой человек превращался в бесформенную кровавую массу, и после этого добивали. Тут же сидели и любовались казнями пришедшие “гости”, которые пили вино, курили и играли на пианино… Несчастных часто не добивали, а сваливали в фургоны и заживо погребали”.

Чекісти полюбляли вірш:

“Нет больше радости, нет лучше музыки,

Чем хруст ломаемых жизней и костей.

Вот от чего, когда томятся взоры,

И начинает буйно страсть в груди вскипать,

Черкнуть мне хочется на вашем приговоре

Одно бестрепетное: “расстрелять!”

Революціонери усіма доступними методами фізично знищували мільйони мислячих людей. А куди їх було дівати? Необхідної кількості виправно-трудових таборів у перші роки революції ще не було…

Максим Горький докоряв марксистам: “Социальная борьба не есть кровавый мордобой”.

Ленін назвав його “хлюпиком” й повчально відповів: “Революции, батенька, в белых перчатках не делаются”.

                                                                 Небачений досі терор. 

Червоний терор набув нечуваних досі розмірів. Люди гинули мільйонами! Найбільш масові, катастрофічні  репресії сатаністи-ленінці обрушили на основу, душу російського народу – селянство. У відповідь селяни повстали. Тоді проти них кинули регулярну армію – піхотні, кавалерійські, артилерійські частини, авіацію. Відповідальним за ліквідацію “банд” вибрали М.Тухачевського. Проти повстанців, котрі ховалися у лісах Тамбовщини, Тухачевський наказав використати отруйні гази.

“Приказ № 116 от 12 июня 1921г: ПРИКАЗЫВАЮ:

1. Леса, где прячутся бандиты, очистить ядовитыми газами, точно рассчитать, чтобы облако удушливых газов распространилось по всему лесу, уничтожая все, что в нем пряталось.
2. Инспектору артиллерии немедленно подать на места потребное количество баллонов с ядовитыми газами и нужных специалистов.
3. Начальнику боевых участков настойчиво и энергично выполнить настоящий приказ.
4. О принятых мерах донести.

Командующий войсками Тухачевский, Начальник штаба войск Генштаба Какурин”.

Бог – мой личный враг. ( Ленін)

Сатана – супротивник Бога, а більшовизм хіба – ні? “Сочинения Ленина, – писав Н.Бердяєв, – “священное писание сатаны”. Ось цікавий документ:

“1 мая 1919 года. № 13666/2. Председателю ВЧК тов. Дзержинскому. В соответствии с решением ВЦМК и Совнаркома, необходимо как можно быстрее покончить с попами и религией. Попов подлежит арестовывать как контрреволюционеров и саботажников, расстреливать беспощадно и повсеместно. И как можно больше. Церкви подлежат закрытию. Помещения храмов опечатывать и превращать в склады.

Председатель ВЦИК Калинин, Председатель Совнаркома Ульянов (Ленин)”.

          “Пусть вымрет 90% русского народа, лишь бы осталось 10% к моменту всемирной революции”. ( Ленин)

Усі диктатори були до когось, до чогось сентиментально прив’язані або штучно створювали образ для виявлення своєї людської прихильності. Навіть кривавий Сталін мав дітей й іноді їх любив. Ленін і в цьому був безпрецедентним: він ненавидів усе й не признавав жодних людських цінностей. Усі цінності, святині, види та форми світового устрою, усіх людей Ленін цинічно висміював, лаяв.

Бердяєв називав Леніна “гением бранной речи”: “Всегда успеем взять говно в эксперты… Шваль и сволочь, не желающая предоставлять отчеты… Приучите этих говнюков серьезно отвечать… Идиотка… дура”. (І усе це в офіційних документах, останнє про Розу Люксембург.) Безперестанно лаявся на засіданнях “самого образованного” уряду. Таким чином Ленін вів себе як маніяк, для котрого єдиною метою було лише руйнування. 

“В сущности, – подумал я, – этот человек, такой простой, вежливый и здоровый, – гораздо страшнее Нерона, Тиверия, Иоанна Грозного… Нет у него ни чувств, ни желаний, ни инстинктов. Одна острая, сухая непобедимая мысль: падая – уничтожаю” (А.И.Куприн).

Найбільш  адекватно характеризує Леніна Іван Бунін: “Выродок, нравственный идиот от рождения, Ленин явил миру как раз в самый разгар своей деятельности нечто чудовищное, потрясающее; он разорил величайшую в мире страну и убил несколько миллионов человек – и все-таки мир настолько сошел с ума, что среди бела дня спорят, благодетель он человечества или нет?”

                                   “Разве многие не знали, что революция есть только кровавая игра…?”

Він же (І.Бунін) перед еміграцією: “Разве многие не знали, что революция есть только кровавая игра в перемену местами, всегда кончающаяся только тем, что народ, даже если ему и удалось некоторое время посидеть, попировать и побушевать на господском месте, всегда в конце концов попадает из огня да в полымя? Главарями, наиболее умными и хитрыми, вполне сознательно приготовлена была издевательская вывеска: “Свобода, равенство, братство, социализм, коммунизм!” И вывеска эта долго еще будет висеть – пока совсем крепко не усядутся они на шею народа”.

                                                                       “Ленин без грима”. (Лев Колодный)

“Еще до захвата власти будущий глава советского правительства проигрывал в голове такой сценарий: “Пролетарскому, государству надо принудительно вселить крайне нуждающуюся семью в квартиру богатого человека. Наш отряд рабочей милиции состоит, допустим, из 15 человек: два матроса, два солдата, два сознательных рабочих, из которых пусть только один является членом нашей партии или сочувствующий ей, затем интеллигент и 8 человек из трудящейся бедноты, непременно не менее 5 женщин, прислуги, чернорабочих и т. п. Отряд является в квартиру богатого, осматривает ее, находит 5 комнат на двоих мужчин и две женщины – “Вы потеснитесь, граждане, в двух комнатах на эту зиму, а две комнаты приготовьте для поселения в них двух семей из подвала. На время пока мы при помощи инженеров (вы, кажется, инженер?) не построим хороших квартир для всех, обязательно потеснитесь. Гражданин студент, который находится в нашем отряде, напишет сейчас в двух экземплярах текст государственного приказа, а вы будьте любезны выдать нам расписку, что обязуетесь в точности выполнить его”.

Оригінальне вирішення житлової проблеми.                  

Приходить “пролетарій” у приміщення нової влади й жаліється на погані житлові умови. Представник нової влади йому на те: “Вот, товарищ, список буржуев нашего города! Выбирай дом, который тебе нравится! Вот тебе ордер на экспроприацию. Бери десяток восставших революционных матросов и освобождай жилплощадь для себя!” Оригінальне вирішення житлової проблеми, правда?

Ясна річ, чернь, котра таким оригінальним чином вмить отримала житло та хоч якусь владу над людьми дуже полюбила комуністичний режим. Ті ж, хто позбувся віками нажитого, як правило, мовчали – знали, що за будь-який спротив, навіть за необдумано сказане слово їх звинуватять в антирадянській агітації та пропаганді й відправлять “в расход”.

“Ешь ананасы, рябчиков жуй – день твой последний приходит, буржуй!”

Ви власник гарного будинку, котрий побудували, купили чи отримали у спадок. Маєте підприємство на котрому працює раніше безпритульний юнак, котрого Ви пожаліли й надали житло та роботу. Він неграмотний та лінивий: скільки не вчи – одні двійки. Іноді Ви сварили його за лінь, брак у роботі та запізнення, а він по-чорному заздрив вашому достаткові та запам’ятовував усі образи. Та ось стався державний переворот й ідеологи комунізму дали владу тим, хто раніше був ніким. Приходить до Вас колишній наймит із групою озброєних  “товарищей”. Усі вони п’яні від дармового спиртного та уседозволеності. Ваш недавній наймит злорадно заявляє: “Ну что, ешь ананасы, рябчиков жуй – день твой последний приходит, буржуй! Кончилось буржуинство! Теперь наша власть – рабоче-крестьянская! Мы пришли экспроприировать твой дом и предприятие в пользу пролетариата!”

Показує ордер на “експропріацію” із печатками нової влади. Що робити? Поскаржитись прокуророві? Так він же той ордер й підписав!

Ви маєте револьвер, отож можете захистити свою власність. Прекрасно розумієте, що за  смерть “товарищей” комісари, іменем революції, вб’ють Вас та всю родину. Тоді це було просто: “Ах ты, контра, мать твою!” Дістав маузер або револьвер, і усіх… “в расход”. (Під час війн та революцій життя людини та мухи – рівноцінні.)

І будуть плакати ваші близькі та знайомі, а за вбитими революціонерами – уся їхня рідня. Їхні та Ваші діти стануть сиротами, жінки – вдовами. Комісари накриють тіла загиблих червоним полотном та влаштують пропагандистські, звісно, без священика, похорони з фанерними зірками замість хрестів на могилах. У своїх “вільних” засобах масової інформації (при соціалізмі засоби масової інформації тільки вільні – усі інші заборонені) роздмухають пропагандистський психоз: “Гидра контрреволюции поднимает голову!” Ви усе це прекрасно розумієте, отож спаковуєте у валізи найцінніше і, доки не пізно, покидаєте Батьківщину, а там в еміграції як уже пощастить…

                                                                             Ленін та Сталін – неперевершені лицеміри.

Напередодні виборів в Установчі збори Ленін заявляв: “Свобода печати – это не только отмена цензуры, но и справедливое распределение бумаги и типографий: в первую очередь государству на общенародные нужды, затем крупным партиям, затем более мелким партиям и, наконец, любой группе граждан, собравшей определенное количество подписей”.

Та, отримавши реальну владу, він ввів цензуру, позакривав опозиційні видання й став доводити, що свобода преси пролетаріату не потрібна, що вигідна вона лише буржуазії…

Раніше, перебуваючи у меншості заявляв: “Мы большинство завоюем на свою сторону, мы большинство убедим, а меньшинство заставим, принудим подчиниться”. Заявляв, що права більшості захищати не потрібно – більшість і сама захиститься. В уставі ж потрібно мати гарантії прав меншості, забезпечити їх від нападок більшості. Та, здобувши владу, заявив, що більшість має право душити, знищувати меншість. (!)

Як же насправді в суспільстві утворюється більшість? Одурені лавиною підцензурної пропаганди, водночас налякані перспективою опинитися в числі меншості та бути репресованими громадяни переходять до авторитетнішої на даний момент групи й цим створюють більшість.

Сталіну не потрібно було нічого придумувати – він у партії створив свою фракцію із залізною дисципліною і… Щоб не потрапити у число ворогів Сталіна спритні однопартійні перебігли до нього й цим створили керовану ним більшість.

                                                             Вождь світового пролетаріату – педераст!

Історики стверджують, що Ленін був… пасивним педерастом! Любов між Леніним та Зінов’євим  спалахнула ще у Швейцарії. Саме там їх Н.К.Крупська й застукала “на гарячому”, отож далі вони продовжували зустрічатись таємно. Особливо гарно “закохані” провели час в обладнаному шалаші на сінокісній ділянці за озером Розлив.

Через місяць ЦК переправляє Леніна у більш безпечне місце, у Фінляндію. Зінов’єв дуже скучає й пише листа:

“Дорогой Вова! Ты не поверишь, как я скучаю тут без тебя, как мне не хватает тебя и наших с тобою ласк… Ты не поверишь, я не прикасался ни к кому с тех пор, как ты уехал. Ты можешь быть совершенно уверен в моём чувстве к тебе и в верности. Поверь, ни к мужчине, ни тем более, к женщине не прикасался и не прикоснусь. Только ты мой близкий человек… Приезжай, не бойся, я всё устрою наилучшим образом”.

Через тиждень пише ще:

“Милый Вова! Ты не отвечаешь мне, наверное, забыл своего маленького Гершеле… А я приготовил для нас с тобой замечательный уголок. Мы сможем бывать там в любое время, когда только захотим… Это прекрасная квартирка, где нам будет хорошо, и никто не помешает нашей любви. Будет также хорошо, как и прежде. Я вспоминаю, какое счастье было для меня встретиться с тобой. Помнишь, ещё в Женеве, когда нам приходилось скрываться от этой женщины… Никто не поймёт нас, наше чувство, нашу взаимную привязанность… Приезжай скорее, я жду тебя, мой цветок.

Твой Гершель”.

В кінці жовтня закохані зустрічаються у Петрограді. Та невдовзі Ленін відправляє Зінов’єва по справах підготовки збройного перевороту у Москву. Той звідти пише: “Ильич! Всё, что ты мне поручил, я выполнил. А что ещё не успел, обязательно сделаю… Здесь очень тяжело и не просто, но меня согревает мысль, что уже через несколько дней я увижу тебя и заключу в свои объятия. Хранишь ли ты наше гнёздышко? Не водишь ли туда других? Я очень переживаю тут, и только надежда на твою верность согревает меня… Целую тебя в твою марксистскую попочку. Твой Гершель”.

У 1918 році Зінов’єв знову скучає без “коханого”: “Вова! Каждый раз, когда я оказываюсь далеко от тебя, я мучаюсь ужасно. Мне всё время кажется, что я вот сижу тут, тоскую по тебе, а ты как раз в эту минуту изменяешь мне. Ты ведь большой баловник, я-то знаю… Не всегда можно устоять, особенно в разлуке с любимым. Но я держусь и ничего себе не позволяю. А у тебя положение скверное – нужно всегда быть рядом с Надей. Понимаю тебя, всё понимаю… И как тяжело притворяться перед окружающими, тоже понимаю. Сейчас хоть стало легче – не нужно ничего от неё скрывать. Не то, что тогда в Женеве, когда она впервые нас застала…”

Пізніше з фронту Зінов’єв писав: “Вова! Не заросла ли твоя попочка за время нашей разлуки? Не стала ли она уже за это время?… Скоро я приеду, как только управлюсь тут с делами, и мы займёмся прочисткой твоей милой попки”.

Весною на фронті була важка ситуація, Зінов’єва мучив страх, та все ж Червона армія розбила Юденіча. Після пережитого стресу Зінов’єв пише відверто: “Вова, я скоро приеду и больше не выпущу тебя из своих объятий, чтобы не говорила эта грымза! Враг бежит по всему фронту, и, думаю, больше с этой стороны не сунется. Так что жди меня и спеши подмываться, я скоро буду”.

Через декілька місяців між коханцями виникла сварка на ґрунті ревнощів. Ленін пише лист Зінов’єву на Кавказ із вибаченнями: “Милый Гершеле! Ты совсем не должен обижаться на меня. Я чувствую, что ты намеренно затягиваешь своё пребывание на Кавказе, хотя обстановка этого отнюдь не требует. Вероятно, ты обижаешься на меня. Но я тут ни в чём не виноват, это всё твои глупые подозрения. То, что касается Лейбы и меня – это лишь однократно и больше не повторится… Жду тебя, и мы помиримся в нашем чудесном гнёздышке. Твой всегда Вова”.

Зінов’єв негайно відповідає: “Ильич, это совсем не глупые подозрения насчёт тебя и Лейбы. Кто же не видел, как ты кружил вокруг него в последнее время? Во всяком случае, у меня есть глаза и я достаточно долго тебя знаю, чтобы судить… Мне ли не знать, как загораются твои глазки, когда ты видишь мужчину с крупным орудием. Ты сам всегда говорил, что у маленьких фигурой мужчин великолепные орудия… Я же не слепой и видел прекрасно, что ты готов забыть нашу любовь ради романчика с Лейбой. Конечно, он сейчас рядом с тобой и ему легко тебя соблазнять. Или это ты его соблазнил?…”

“С Лениным мы поселились через коридор, – писав пізніше Троцький у спогадах. – С Лениным мы по десятку раз в день встречались в коридоре и заходили друг к другу обменяться замечаниями… В моей комнате стояла мебель из карельской берёзы. Над камином часы под амуром и психеей отбивали серебренным голоском… Чуть ли не в первый день моего приезда из Питера мы разговаривали с Лениным, стоя среди карельской берёзы, амур с психеей прервал нас певучим серебренным звоном. Мы взглянули друг на друга…”

“Не обижайся на меня, Гершеле, – пише Ленін Зинов’єву. – Ты прав, я действительно не мог устоять. Лейба такой брутальный мужчина. Он просто обволакивает меня своей лаской. А я так в ней нуждаюсь, особенно в такой политический момент. Мне очень трудно без ласки, а ты уехал, негодник. Вот я и не устоял. Но ты ведь простишь мне эту маленькую слабость, Гершеле? Возвращайся и ты увидишь, что я полон любви к тебе. Твоя маленькая Вова”.

Після перенесення столиці в Москву коханці із-за зайнятості зустрічались все рідше. Потім був замах на комуністичного сатаніста-педераста. Здоров’я погіршилось.

Зінов’єв продовжував домагатися Леніна, та скоро любовний зв’язок припинився. В середині 1922 року Крупська
пише: “Прошу вас не беспокоить больше моего мужа своими домогательствами и просьбами о свидании. Пора бы уже и вам угомониться. Сколько же можно с моей стороны терпеть такое ваше бесстыдство? Ильич болен, вы же знаете это, и излишне говорить вам, взрослому человеку, что ваши шалости на сей раз могут только окончательно подорвать здоровье Ильича. Прошу вас больше не склонять его к тому, на что он всегда слишком охотно шёл. Надеюсь, вы поймёте это моё письмо. Оно продиктовано заботой о здоровье моего мужа”.

Зінов’єв приголомшений. Адже Ленін був йому потрібен не тільки для обіймів. Він розраховував, що Ілліч зробить його “спадкоємцем” на посту голови партії та держави…

Та несподівано сталося жахливе! Ленін довідався, що Сталін… знає про його підарастичні стосунки із Зінов’євим та Троцьким! В листі до Дзержинського хворий вождь скаржиться на драконівську ізоляцію, котру влаштував йому Сталін в Горках. Скаржиться, що Сталін обізвав Крупську “проституткой и дегенераткой”, що він перетворився на особистого ворога Сталіна, що існує заговір Сталіна проти нього. Благає Дзержинського допомогти звільнитись із спецлікарні, котру охороняють агенти Сталіна. В листі є такі рядки: “Феликс, Наденька говорит, что до неё дошли сведения, что Сталин произнёс фразу, будто бы педерастам в Кремле пришёл конец. Конечно же, это было произнесено более грубо и ругательно, но, как я сделал выводы, это имеет отношение прямо ко мне и моим товарищам”.

Невдовзі Ленін сам відправився в гараж й велів везти його у Москву. Там він перевірив свій кабінет та любовної переписки не знайшов. Марія Ульянова пише: “Всю дорогу из Горок Ленин подгонял шофера, чего прежде никогда не делал… Выйдя из своего кабинета в Совнаркоме, Ленин потом прошёл в свою квартиру, долго искал там какую-то вещь и не нашёл. Ленин пришёл от этого в сильнейшее раздражение, у него начались конвульсии”.

Чому такий поспіх? Ленін надіявся знайти ті любовні листи. Листів не виявилося, отож Сталін його випередив!

Вождь прекрасно розумів: ці листи є могутнім компроматом на нього та “товарищей” – Зінов’єва та Троцького. Отож якщо Сталін опиниться у загрозливій ситуації, буде загнаний у глухий кут, то напевне використає той компромат для шантажу і як сильний засіб зганьбити Леніна, Зінов’єва та Троцького в очах російського народу, котрий у переважній більшості ненавидить педерастів. Ось чому, не знайшовши переписки, Ленін “забился в конвульсиях”.

Найжахливіші уроки фарисейства.

Важко повірити, але не важко перевірити: більшість вождів та діячів революції були євреями. Місцеві відразу кинулись у полум’я революції, чужі стали поспіхом прибувати, щоб на керівних посадах втілювати в життя ідеали своїх теоретиків.

Цікавий факт: у керівництві нової Росії не було жодного робітника чи селянина –  були  в основному євреї.

Давно помічено: соціальні революції творять одурені маси трудового люду, а у виграші опиняються вожді. Пізніше й ті перегризаються між собою…

Вчення і практика ленінізму явили світові найжахливіші уроки фарисейства. (Фарисейство – лицемірство, ханжество, показне благочестя є мерзенною формою сатанізму). Ось як Ісус характеризує фарисейство: “Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що подібні до гробів побілених, які гарними зверху здаються, а всередині повні трупних кісток та всякої нечистоти! Так і ви, – назовні здаєтеся людям за праведних, а всередині повні лицемірства та беззаконня!” (Матвія 23:27)

Під приводом побудови земного раю – комунізму були фарисейські обмануті, перетворені в отари покірних баранів, втягнуті у криваве місиво громадянських війн величезні маси людей не тільки Росії, а й Китаю, багатьох країн Європи, Азії, Латинської Америки. “Самий гуманний у світі суд” десятки мільйонів безневинних людей відправляв у концтабори смерті, котрі називались “установами трудового перевиховання”.

Пізніше комуністична партія, котра називала себе “розум, честь і совість нашої епохи” під фарисейські заклики до миру та співробітництва розкрутила нечувану гонку ракетно-ядерних озброєнь й цим поставила світ на грань термоядерної катастрофи. Окупацію фарисейські називали: “Братская интернациональная помощь свободолюбивым народам”. Подібних випадків безліч.

“Я хату покинул, пошел воевать, чтоб землю в Гренаде крестьянам отдать”, – співалось у популярній радянській пісні. Ці слова досить влучно пояснюють суть більшовицької ідеології – насильство та брехня.  Замість Гренади можете поставити будь-яку іншу державу й уявити наслідки: землю у заможних селян відбирають й роздають бідним. Спалахує громадянська війна, виникає голод. Пізніше тих селян силоміць заганяють у колгоспи працювати за трудодні…

Ось приклад: Під час громадянської війни Денікін обіцяв добровольцям по 1000 карбованців та 100 десятин землі в оренду на сто років. Будьонний грошей не давав, зате обіцяв цей же наділ у довічне користування. Хитрі селяни розсудили, що отримати землю від червоних назавжди вигідніше, ніж від білих на сто років. Обіцянка – цяцянка, а дурневі спочатку радість, пізніше – колгосп та голодомор…

Причини програшу Білої армії.

Відчувши беззаконня комуністів, кращі представники нації влились в ряди Білої армії і… були розбиті. А й справді: чому напівголодні, погано одягнені, часто в обмотках замість чобіт червоні перемогли кращих царських офіцерів, регулярну, прекрасно екіпіровану Білу армію, відбірні козачі частини?

Білий офіцер Роман Гуль так пояснив причину: “К белым народ не хотел идти – ведь мы были господа… Мужик нам не верил… В этом была беда мужика и всей России…”

Більшовикам допомогла суцільна взаємна ненависть. Могутність Білої армії була знищена безпощадною селянською війною, палаючою в тилу. Ще й до того білих підвела давня наша біда: грабунок – тили Білої армії були захаращені потягами із награбованим у населення добром.

“Насилие и грабежи, – сумно констатував Денікін, – пронеслись по всему театру гражданской войны, не раз стирая черту, отделяющую спасителя от врага”.

Інша вічна наша біда: ревнива нелюбов соратників один до одного. Врангель ненавидів Денікіна, і той йому відплачував тим же; без кінця гризлися генерали і в стані Колчака, і в армії Юденіча.

І ще одна губительна для білих важлива обставина. У них було відчуття, котрого вони не могли в собі побороти: вони убивають співвітчизників, братів, “своїх”.

Червоних же вояків партійні комісари так психологічно обробили, так перевиховали, що подібного відчуття у них не існувало: їхнім народом був світовий пролетаріат, воювали вони не із співвітчизниками а із “експлуататорами” і убивали їх ради щастя усіх обездолених людей на землі.

Слід відзначити ще одну важливу обставину: білі мародерствували безкарно а от у червоних була залізна дисципліна. За непослух, мародерство – розстріл на місці.

Генерал Денікін, у важкий період був вимушений пробиватись до своїх із фальшивим паспортом під виглядом простої людини. Вперше у житті йому довелося зіткнутися із різноликим, немитим російським натовпом:

“Раньше со мной говорили как с главнокомандующим и потому по различным побуждениям не были искренни. Теперь я был просто “буржуй”, которого толкали и ругали – иногда злобно, иногда так – походя, но на которого по счастью не обращали никакого внимания. Теперь я увидел яснее подлинную жизнь и ужаснулся.

Прежде всего – разлитая повсюду безбрежная ненависть – и к людям, и к идеям.

Ко всему, что было социально и умственно выше толпы, что носило малейший след достатка, даже к неодушевленным предметам – признакам некоторой культуры, чуждой или недоступной толпе. В этом чувстве слышалось непосредственное веками накопившееся озлобление, ожесточение тремя годами войны и воспринятая через революционных вождей истерия. Ненависть с одинаковой последовательностью и безотчетным чувством рушила государственные устои, выбрасывала в окно вагона “буржуя”, разбивала череп начальнику станции и рвала в клочья бархатную обшивку вагонных скамеек. Психология толпы не обнаруживала никакого стремления подняться до более высоких форм жизни; царило одно желание – захватить или уничтожить. Не подняться, а принизить до себя все, что так или иначе выделялось. Сплошная апология невежества. Она одинаково проявлялась и в словах того грузчика угля, который проклинал свою тяжелую работу и корил машиниста – “буржуем”, за то, что тот, получая дважды больше жалованья, “только ручкой вертит”, и в развязном споре молодого кубанского казака с каким-то станичным учителем, доказывавшим довольно простую истину: для того, чтобы быть офицером, нужно долго и многому учиться”.

Класична схема усілякої тиранії.

Усяка зміна соціально-політичного устрою розриває налагоджені економічні зв’язки а це створює на певний час хаос в економіці та суспільстві. Якщо підприємства не працюють, то й робітники не отримують зарплати. Грошей немає, а їсти то усім хочеться… Друкування не забезпечених товарами асигнацій та ажіотажний попит призводять до знецінення грошей. Селяни в умовах невпевненості зазвичай відмовляються продавати продовольство за знецінені папірці, робітники – працювати задарма. Виникає голод, розруха, а з ними спалахує розгул злочинності. Невдоволені громадяни вимагають твердої влади котра б нарешті навела порядок. Ось тут і з’являється диктатор із своєю братвою й звинувачує у всіх гріхах… своїх політичних опонентів та конкурентів – “ворогів народу”. Настає “беспредєл” – насильство виправдовують брехнею, брехню підтримують насильством. Це класична схема усілякої тиранії.

Під приводом боротьби з бандитизмом та анархією революціонери спочатку фізично знищили всіх, хто був проти, а заодно і тих, хто теоретично міг бути проти них. Пізніше приступили до тих, хто не бажав бути з ними заодно… Взялись також й за тих, котрі прийняли нову ідеологію але в процесі побудови безкласового суспільства ухилилися від керівної лінії партії вправо, вліво, забігли наперед чи відстали. Усіх під загрозою смерті примусили прийняти сатанинську ідеологію, стати мовчазними співучасниками злочинів. (Мовчання означає згоду.)

Усі слова та обіцянки безбожної влади були цинічним обманом – не було обіцяного миру, рівності, братерства, волі, народної власності, а були війни, кров, голод, взаємна ненависть, страх, рабська праця на державних (компартійних) підприємствах та колгоспах. Громадян перетворили у поденників, рабів правлячої компартії, а раб, як відомо, не є господарем, отож, працює за принципом: “Аби день до вечора”. Та і рівності обіцяної не було – панівним класом стала партійна бюрократія.

Фатальною помилкою комуністичної ідеології було і те, що партбюрократ теж не був господарем – він повністю залежав від вищестоящого начальства й тому, щоб утриматись на посаді до пенсії, був змушений безжально експлуатувати підлеглих. Підприємство державне, отож, кожен управлінець старався встигнути якомога більше урвати собі, тому що, при виході на пенсію, в урочистій обстановці дарували лише цінний подарунок й прощались назавжди. По суті то було справжнє рабство: комуністи на кістках закатованих співвітчизників будували суспільно-політичний лад у котрому одні одурені раби жорстоко керували іншими рабами…

“Церковь близко, да идти склизко, кабак далеко, да идти легко”.

Комуністи зняли моральні гальма, дали найсильніший наркотик під назвою влада, уседозволеність. Іменем революції дозволеним та виправданим стало абсолютно все. Усі, кому не лінь, кинулись грабувати віками нажиті багатства держави та заможних співвітчизників. Порушивши зв’язок поколінь, стали глумитись над вірою своїх предків, зробили Бога та Його заповіти посміховиськом.

В час великих випробовувань віра людей в Бога виявилась показною, фальшивою. Правдивою виявилась лише приказка: “Церковь близко, да идти склизко, кабак далеко, да идти легко”. Храми грабували, руйнували, перетворювали у конюшні, склади, клуби, ресторани, казарми, в’язниці, музеї атеїзму, священиків убивали, відправляли в табори. Замість Істинного Бога поклонятись стали земній людині – Леніну та його людиноненависницьким, абсурдним ідеям. Влада антихриста свідомо робила все те, проти чого застерігав Господь у Своїх заповідях.

“Народ, попавший во власть революционной стихии, теряет духовную свободу, он подчиняется роковому закону, переживает болезнь, имеющую своё неотвратимое течение, он делается одержимым и бесноватым”. (Н.А. Бердяєв – знаменитий російський філософ)

“Революция – конец старой жизни, а не начало новой жизни, расплата за долгий путь. В революции искупаются грехи прошлого. Революция всегда говорит о том, что власть имеющие не исполнили своего назначения. И осуждением до революции господствовавших слоев общества бывает то, что они довели до революции, допустили её возможность. В обществе была болезнь и гниль, которые и сделали неизбежной революцию. Это верно и по отношению к старому режиму, предшествовавшему революции русской. Сверху не происходило творческого развития, не излучался свет, и потому прорвалась тьма снизу. Так всегда бывает. Это – закон жизни.

Революциям предшествует процесс разложения, упадок веры, потеря в обществе и народе объединяющего духовного центра жизни. К революциям ведут не созидательные, творческие процессы, а процессы гнилостные и разрушительные. Чувство любви, порывы творчества, акты созидания никогда не приводят к революциям. На всякой революции лежит печать безблагодатности, богооставленности или проклятия.

Народ, попавший во власть революционной стихии, теряет духовную свободу, он подчиняется роковому закону, он переживает болезнь, имеющую своё неотвратимое течение, он делается одержимым и бесноватым. Не люди уже мыслят и действуют, а за них и в них кто-то и что-то мыслит и действует. Народу кажется, что он свободен в революциях, это – страшный самообман. Он – раб тёмных стихий, он ведется нечеловеческими элементарными духами. В революции не бывает и не может быть свободы, революция всегда враждебна духу свободы. В стихии революции темные волны захлестывают человека. В стихии революции нет места для личности, для индивидуальности, в ней всегда господствуют начала безличные.

Революцию не делает человек, как образ и подобие Божие, революция делается над человеком, она случается с человеком, как случается болезнь, несчастие, стихийное бедствие, пожар или наводнение. В революции народная, массовая стихия есть явление природы, подобное грозам, наводнениям и пожарам, а не явление человеческого духа. Образ человека всегда замутнен в революции, затоплен приливами стихийной тьмы низин бытия. Тот светлый круг, который с таким страшным трудом образуется в процессе истории и возвышается над необъятной тьмой, в стихии революции заливается дурной бесконечностью ничем не сдерживаемой тьмы. Дионисова стихия свергает всякое аполлоново начало, всякую форму и границу, всякий лик и образ, связанный с формой и границей.

Наивно думать, что народ, попавший во власть закона революционной стихии, вошедший в магический круг революции, может быть руководим более разумными, просветленными и умеренными направлениями, жирондистами или кадетами. Нет, в революциях неотвратимо господство якобинцев или большевиков. Болезнь должна быть изжита, яд должен сам себя истребить. Руководить революцией невозможно. И напрасно вы, делающие революцию и прославляющие её, думаете, что вы руководите ею, управляете и созидаете. О, как наивны, как темны и бессильны вы, думая, что вы свободны, что дух свободы действует в вас, что вы активны, что вы могущественны. Нет, вы – бессильные и пассивные рабы, рабы темных страстей, орудие темных стихий…

“Остался  подлый  народ”.

Комуністи захопили владу і… ніякої любові до Бога народ не продемонстрував! Один із очевидців (В.В.Розанов) так описував побачене:

“Русь слиняла в два дня. Самое большое – в три. Даже “Новое Время” нельзя было закрыть так скоро, как закрылась Русь. Поразительно, что она разом рассыпалась вся, до подробностей, до частностей… Не осталось Царства, не осталось Церкви, не осталось войска. Что же осталось-то? Странным  образом – буквально ничего. Остался  подлый  народ…”

Стосовно же атрибутів державності та всенародної любові до самого імператора, то звістку про звіряче вбивство царської сім’ї зустріли байдуже, ба, навіть зі злорадством. Очевидець тих подій Георгій Іванов писав:

“Овеянный тускнеющею славой,

В кольце святош, кретинов и пройдох,

Не изнемог в бою Орёл Двуглавый,

А жутко, унизительно издох”.  (Слід знати: друга голова орла символізує церковну владу.)

Події тих днів свідчать не про байдужість народу до церкви – вони свідчать про злобне її неприйняття. Їй ніби мстили, і мстили абсолютно нелюдськи. Не просто не ходити в храм, не просто закрити його, а обов’язково справити природні потреби у вівтарі, поперек лиця Богородиці надряпати непристойне слово.

Зінаїда Гіппіус так писала:

“Какому дьяволу, какому псу в угоду,

Каким кошмарным обуянный сном,

Народ, безумствуя, убил свою свободу,

И даже не убил – засек кнутом?

Смеются дьяволы и псы над рабьей свалкой

Смеются пушки, разевая рты…

И скоро в старый хлев ты будешь загнан палкой,

Народ, не уважающий святынь!..” (29.10.1917р.)

Звичайно, були одиниці, десятки, сотні, тисячі щиро віруючих, були “соловецькі сповідники”, котрі відмовились співробітничати з безбожною владою, але вони не могли змінити загальної трагічної картини.

“…Реками пролитая кровь… вопиет к небу…”

Із послання Патріарха Тихона Раді Народних комісарів:

“Целый год вы держите в руках своих государственную власть:. Но реками пролитая кровь братьев наших, безжалостно убитых по вашему призыву, вопиет к небу и вынуждает нас сказать вам горькое слово правды:. Наша Родина завоевана, умалена, расчленена, и в уплату наложенной на нее дани вы тайно вывозите в Германию не вами накопленное золото. :Отказавшись защитить Родину от внешних врагов, вы, однако, беспрерывно набираете войска. Против кого вы их ведете? Вы разделили весь народ на враждующие между собой станы и ввергли его в небывалое по жестокости братоубийство. Любовь Христову вы открыто заменили ненавистью и, вместо мира, искусственно разожгли классовую вражду.

Не России нужен был заключенный вами позорный мир с внешним врагом, а вам, задумавшим окончательно разрушить внутренний мир. Казнят епископов, священников, монахов и монахинь, ни в чем невинных.: Но вам мало, что вы обагрили руки русского народа его братскою кровью. По вашему наущению разграблены или отняты земли, усадьбы, заводы, фабрики, дома, скот, грабят деньги, вещи, мебель, одежду:. Соблазнив темный и невежественный народ возможностью легкой и безнаказанной наживы, вы отуманили его совесть, заглушили в нем сознание греха.

Где свобода слова и печати, где свобода церковной проповеди?

…Особенно больно и жестоко нарушение свободы в делах веры. …Вы наложили свою руку на церковное достояние, собранное поколениями верующих людей, и не задумались нарушить их посмертную волю. Вы закрыли ряд монастырей и домовых церквей, без всякого к тому повода и причины. Вы заградили доступ в Московский Кремль – это священное достояние всего верующего народа.

…Да, мы переживаем ужасное время вашего владычества, и долго оно не изгладится из души народной, омрачив в ней образ Божий и запечатлев в ней образ зверя…

Ныне же к вам, употребляющим власть на преследование ближних, истребление невинных, простираем Мы Наше слово увещания… обратитесь не к разрушению, а к устроению порядка и законности, дайте народу желанный и заслуженный им отдых от междоусобной брани. А иначе взыщется от вас всякая кровь праведная, вами проливаемая (Лук. XI, 51) и от меча погибнете сами вы, взявшие меч (Мф. XXVI, 52)”.

Божий храм – в’язниця, клуб, склад.

Комуністи перетворили храми у в’язниці, склади, конюшні, казарми, розважальні заклади – і ходили туди розважатись зовсім не соромлячись твореним святотатством не одиниці, не десятки, не сотні і не тисячі, навіть не десятки і сотні тисяч – а мільйони людей…

Авторитет російського православ’я С.С.Аверинцев наводить типовий приклад: місцеві комсомольці залізли на дзвіницю і… мочились звідти на хресний хід! На власних батьків, матерів, дідусів, бабусь… І це були не чужоземці, не партійці з міста а місцеві, свої хлопці!

                 Подлинный рассказ матушки Фроси. (Архимандрит Тихон (Шевкунов) “Несвятые святые”.)                                                      

“… Да… То было страшное время. Тогда война большая была, а потом царя свергли. Революция. Вы этого не захватили, не знаете.

Сам монастырь вначале не трогали, а хутора грабили. Пришли и нас грабить. Привелось и нам пострадать. И кто же грабил? Свои села поднялись. Свои села! Ломасово, это в шести километрах от Сатиса. Мы мужиков и баб из этого села так и звали — «ломасы». Что же они захотели? Нас разграбить и все забрать!

Но нам раньше стало известно, что это будет. Предупредили. Из монастыря к нам на Сатис прислали рабочих, чтобы ночью гнать коров в монастырь. А то назавтра их не будет — заберут! Вот мы всю ночь — ой, батюшки, всю ночь! — стадо вели! А с коровами намучились! А с телятишками-то!.. Какие маленькие — были там и по пяти дней, — тех на телегу положили. Коров много, и телят было много.

Потом потеряли дорогу, идучи по лесу. А лес непроходимый. Эх и намучились! Думали, что недолго, а тут километров, пожалуй, двадцать было. А мы еще объезжали усадьбу, в ней Лажкин, барин, жил. Там у него был винный завод. Его уже начали грабить. Со всех округ полезли, пьют все! Потопились несколько, залезли в чаны. Погорели многие. Безвластие стало, вот и лезли все кто куда.

…слышим, сестры кричат:

— «Ломасы» пришли! С красным флагом!

Ворвались. Много их! У нас там была житница —они к этой житнице.

— Давай ключи!

Пришла к ним старшая наша.

— Хорошо, сейчас дам. Чего вам нужно?

— Все нам нужно! Все! Весь хлеб заберем! Давай все что есть!

Она, матушка, думала, отстоит… Какой тебе!..

Отперли. А там у нас — и пшено, и крупа была, и мука… Стали им по мере насыпать. Да разве они будут ждать — по мере? Вытолкали они нас да сами стали сыпать. Отняли все!

Один дяденька влез прямо в сусек, в муку. Вот страсть-то! И смех и грех! Весь белый! Насыпают мешки.

А потом слышим: «бах-бах» — стрельба идет! Что ж такое? Глядим туды, а там, значит, вертянские мужики поднялись, пошли на защиту монастыря, отгонять этих «ломасов».

Мы кричим:

— Караул! Убивать нас будут!

А вертянские нам:

— Что вы, дуры, кричите? Не вас будут убивать, а вон тех!

Да никого не убили, слава Богу. Только кверху постреляли. Но разогнали все-таки этих «ломасов». А уж утащили они сколько всего!.. Такая была грабеж!.. Прости, Господи…

Осень стояла. Октябрь. В семнадцатом году. Да, холодно уже было…

Уж у нас были запасены грибочки, капуста — все для зимы.

Вот как сейчас вижу: один мужичок залез в погреб, вытащил кадушечку так ведерочка на два. Очень уж мужичку кадушечка понравилась. Были в ней только самые хорошенькие грибочки отобраны. Так что ж он? Вывалил грибы и, лапти не жалея, топ-топ, потоптал их, грибы эти! Чтоб никому не достались! Да грибы ему и не нужны, ему кадушечка нужна.

А еще какой-то татарин там был. Ему тоже кадушечка приглянулась, только другая, а в ней помидоры.

— Это что такое? — спрашивает.

А у нас одна сестра, мордовочка, была, смешливая:

— Это, — говорит, — у нас лекарство!

— Какое?

— А когда корова завшивеет, мы этим лекарством корову моем.

Вот так и сказала! А он поверил. Не понимал, что такое помидоры.

Было у нас много посуды для молока — стеклянная, хорошая. О Господи! Один паренек залез на чердак, видит там эти бутыли. Наклал в мешок. По лесенке — стук-стук — одна об одну побил. На дворе высыпал! «Еще знаю, где взять». Еще пошел.

И пьяные были все! Понабрали вина на заводе у Лажкина. Что творили — нельзя рассказать! Прямо у нас на дворе один такой мужчина — валяется без памяти. Си-иний! Опился!.. Господи, прости нас, грешных!

А потом явилась какая-то… это… власть.

Власть явилась, человек четырнадцать вроде. Они у нас на большой кухне заседание сделали. Решали, как со спиртом быть. «Если, — говорят, — все как есть оставить, люди не знаем что натворят!» Думали, думали и решили: давайте мы этот спирт выпустим. Просто как воду, в землю. А другие говорят: «Так нельзя! Спирт — он везде нужен, он — лекарство». А другие в ответ: «Нет, в это время нам его рядом с людьми держать нет возможности! Потому как народ много беды натворит пьяный!»

Но все же они порешили — и выпустили весь этот спирт. Из картошки его делали. На завод туды картошку возили и делали вино. Водку, белую такую. Только перед тем как вино в землю выпустить, пришла эта власть к нам и говорят:

— Бутылки у вас есть?

У нас были бутылки, большие, со святой водой. Мы показали.

— Что это в них у вас? — спрашивают.

— Святая вода.

Они и забрали бутылки. И вылили! На пол! Да им что, жалко, святую-то воду? А спирта себе понабрали. А что осталось спирту — тот выпустили прямо в землю. В песок.

После того со всех сел ближние и дальние мужички да бабы съезжались и этот песок промывали. И пили, ребята!.. А на заводе сколько тогда мужичков потопилось!.. Один какой-то с ногами в чан упал, прямо как уголь сгорел в спирту! Много всего было…

Сатис-то весь разграбили, а нас выгнали. Да… Это когда было?.. Ну да, семнадцатый год, как раз начало революции.

А монастырь закрыли в двадцать седьмом… Тут такого страха-то уже не было. Потому что власть сделалась.

Все окрестные монастыри прежде разогнали, а нас пока не трогали. В Москве кто-то помог. Нам потихоньку сообщили: «Вы пока никуда не уходите, держитесь». Устроили мы артель. И стали называться не монастырем, а артелью. А уж в двадцать седьмом власти начали требовать с матушки игуменьи сестринские списки, документы на всех.

А мы говорим:

— У нас нет никаких документов!

И правда, в монастырь-то нас принимали без документов. Хотя, конечно, считали нас, счет был. До революции сестер было больше тысячи. Я вот приехала уже в 15-м году. «Чья ты, откудова?» А в монастыре из нашего села была Агаша, постарше меня.

— Я с одного села с Агашей…

— О, Агашина землячка!

Вот и все. Такой вот документ был: «Агашина землячка».

Старушки рассказывали: когда сестры жили еще с преподобным Серафимом, значит, лет сто пятьдесят назад, батюшка Серафим сестрам говорил: «Придет время, мои сиротки в Рождественские ворота как горох посыплются!» Мы, бывало, гадали: «Какие же это ворота будут? В монастыре таких ворот нет».

И вот в двадцать седьмом году подходит наш престольный праздник — Рождество Богородицы. В два часа — малая вечерня. Я тогда в звонарях была. Побежали мы звонить к колокольне. Только я берусь за замок — цап меня кто-то за руку сзади. Ах, батюшки — «Краснашапка»! Милиционер!.. И не видела, откуда он взялся. Схватился за замок и не дает, не пускает нас на колокольню.

— Стой! — говорит.

Я говорю:

— Как стой?! Уж нам время звонить!

— Вам, — говорит, — время. А нам — нет.

Певчие бегут, спрашивают:

— И чтой-то это вы не звоните?

А мы головушки повесили:

— Вон, «красна шапка» не дает!

Звонить на праздник не дали, а дали — семь дней на сборы.

В двадцать седьмом году это было. В сентябре. По старому стилю восьмого, а по новому — я не знаю. Рождество Богородицы, праздник, 8 сентября. Тут сестры и вспомнили:

— Батюшка Серафим говорил: «Сиротки мои в Рождественские ворота как горох посыплются!» Вот вам и Рождественские ворота.

Вспомнили слова преподобного!

Сестры потом попросили:

— Вы эти семь дней разрешите нам все докончить. Значит, чтоб и службу служить, и звон.

— Ну, делайте как знаете.

Не отказали.

Через неделю мы ко всенощной отзвонили во все звоны! В последний раз! Отзвонили, отслужили… И как птички — кто куда. Вот так… А дождик лил! В дорогу… Господи, люди на нас, и Господь на нас! Царица Небесная!..

Да что ж поделаешь? Ведь невозможно, что они, власти эти, предложили — чтоб, значит, не надевать монашескую одежку! Ходите, как мирские. И чтобы икон не было, а поставить Ленина. На это никто не согласился!

В Тихвинской церкви хранилось все-все для нового собора. Что там было, при нас еще стали вывозить. Ризы, кресты, ну всё-всё вывезли. А мужички, что пригнали с телегами, не радостны были: «Сюды мы везли с радостью, для нового собора, а сейчас невесело нам». Вот тут-то из мужичков некоторые, голову нагнувши, прямо плакали. Ну, жалко было! Они — только что поплакали, а что они могут сделать против власти?

Матушку игуменью на второй день в тюрьму забрали. И пошли мы кто куда…

Архиерей один был при нас, тайно. Он нам сказал:

— Из монастыря вас выгнали, но монашества мы с вас не снимаем.

Я не знаю, как люди, а монашки так рассуждали: «Все это — Божье наказание. Господь попустил для нас такую власть».

Тридцать седьмой год. Мы с монашками вокруг монастыря жили. Я — вот тут, на Калгановке. И на той стороне улицы еще были домики, там тоже жили монашки. А некоторые побоялись тюрьмы — замуж вышли… Помоги им, Господи!

Пришло время — в тюрьмы нас давай брать. В тридцать седьмом. Какая-то явилась «тройка» — судьи такие. Помню, небольшая такая была комната. Они сидят — такие большие мужчины. А нас двадцать человек сразу одних монашек милиционер привел.

— Ох, брат, как ты много привел!

— А я еще знаю, где взять.

— Ну что, девушки?

— Девушки…

— Как вас судить-то? Ну, в церкву ходили?

— Ходили.

— Пиши — «бродяги».

Такая наша вина была — «бродяги».

Повезли нас в Ташкент. Вагоны телячьи, сквозняки везде. Вот в вагоне-то я и заболела. Я все плакала: «Господи, — думаю, — за что в тюрьму-то? Тюремщица!» Как-то мне было обидно, что я в тюрьме. Ну и плакала. Да и все плакали, наверное. Лицо от слез у меня было сырое. А потом, как пошел поезд, стал ветер, и у меня сразу голова простыла. И — «рожа»! Все у меня опухло. Привезли в Ташкент, а я уж ничего не понимаю. В больницу положили. Но не померла, жива осталась…

Привезли нас в Ташкент, в чистое поле, а как стали освобождаться — целый город построили. Бесплатные работники.

Такая была еще — генеральная проверка. Темный-темный коридор. По обе стороны стража с пиками стоит. Страх-то там какой был! Сколько охраны, собаки лают! Господи, и чего они берегли такого добра-то, монашков? И вот этакой тропкой, через стражников, — проходи. Пройдешь, а в конце — обыск. Кресты снимают! Господи, прости их! Матерь Божия… Милиционер крест содрал — ногами растоптал: «Зачем носишь?!»

И вот, когда сняли наши крестики, такое было чувствие — как все равно перед тобой стоит Сам Господь распятый! Как будто Сам Господь на Кресте терпит! Крестики сняли — такая обида!

А потом что же — как же без креста? В то время мы пряли узбекскую пряжу, вату. И были там такие вилочки — их маленько срезать, и будет крестик. Поделали мы крестики. Пошли в баню, с крестами. А там такие есть, начальству сразу докладывают:

— А монашки опять все в крестах!

Но тут уж не отбирали. Да и возьмете — мы себе что-нибудь другое найдем.

Но и Господь нас укреплял! Одна сестра дивеевская, она еще до нас здесь в тюрьме была, видит во сне батюшку Серафима. Батюшка сюда, в тюрьму, целый этап монашков гонит. И весело так говорит: «Открывайте двери! Сестер вам веду!» Это — нас-то!

А до этого, на свободе еще, в Дивееве, была у нас блаженная, Марья Ивановна. Она при мне помирала, вскоре как нас из монастыря выгнали. Мы все тогда у нее спрашивали:

— Мамашенька, когда ж мы в монастырь? Мы монастырь ждем!

А она:

— Будет, будет вам монастырь. Мы с покойницей матерью казначеей скоро вас в этот монастырь вызывать начнем

И вы знаете, что она мне еще сказала?

— Только в монастыре этом вас будут звать не по именам, а по номерам. Вот тебя, Фрося, мы позовем с казначеей: триста тридцать восемь!

Триста тридцать восемь… Подивилась я, но запомнила. А когда в тюрьму взяли, такой номер у меня и был! Я помню этот свой номер — триста тридцать восемь. Да, она мне это сказала, Марья Ивановна, блаженная! Вот тебе и монастырь!

Что ж, такое было время… По-всякому приходилось. Поста больно уж не соблюдали. Господи, прости! Когда из костей что наварят… Но большой пост все-таки терпели. Водичка там или чего постное — берем. А скоромное не брали.

Но все-таки было хорошо, что нас много там было, монашков. Сорок человек. Какой праздник, мы на нарах сидим и чувствуем — Благовещение! Господи, помилуй, а теснота везде! Внизу — шпаны! Они там царствуют. А мы наверху. Нам еще лучше! Бог с ними! Были среди нас и певчие. Вот так, соберемся наверху и тихонько запоем — «Архангельский глас».

Были такие, что и на память знали всё — и службу, и акафисты. Книги нам держать не пропускали. Книги забирали, да…

А вот в одно время ехали на пересылку. Долго ехали. А в соседнем вагоне — шпаны. И больно уж разодрались! Монашков отдельно везли. Эти шпаны все нары попереломали. И вот одну к нам сунули. Она вся была… ну… голая почти! Ничего на ней не было, так, чуток приодетая. Ни сумки у нее, ничего. А монашки все были с сумками. И рубашечка-сменочка, и сухарик, и что надо — все у нас было. А у шпанов — нет ничего. Жалко ее стало. У кого был какой кусочек, покормили. Кто юбку, кто какой платочек — и одели ее во все. Ну ладно… Едем. Вот на одной остановке дверь открыл военный. Нас провожали не большевики, а военные, солдаты.

— Ну, сестры, как живете? — спрашивает.

— Все хорошо. Слава Богу!

— Может, кому чего нужно? Может, кто больной?

— Да ничего. Всё терпим!

А эта шпана и говорит:

— Гражданин начальник! А монашки Богу молятся. Поют!

Он и говорит:

— Вот и хорошо! И ты с ними пой. Они за то и сидят. Пусть себе молятся.

На каждом вагоне — солдат. Сидит и караулит. Мы-то в вагоне, а охранник наверху. Там холодно. Он все ходит, притоптывает. Мы его так жалели! «Господи, мы в тепле, а ему там холодно, караулит нас!»

А как поезд тронется, солдат стучит нам:

— Эй, сестры! Запевайте «Барыню»!

А мы пели «Благослови, душе моя, Господа». Или там — обедню. Он всегда, как тронемся, хоть и не знает, как назвать, но стучал нам:

— Пойте «Барыню», не бойтесь!

Да… Господи, были и добрые. Всякие были…

Потом перевели нас, монашков, в приют к дитям. Там при тюрьме приют был. Мамки их сидели в лагере. А шпане нельзя было детей доверять. Они как разойдутся — убьют ребенка. Вот и брали туда монашков.

А нам там хорошо было! На Пасху, как уложим детишков, в двенадцать часов соберемся в этом… как его… забыла… не назову… В павильоне! Детки в этом павильоне днем играют. Мы там соберемся и запеваем тихонько: «Воскресение Твое, Христе Спасе…» и «Христос воскресе». Тихонечко так…

А медсестра и директор однажды услыхали. «Где же это такое пение? Как Ангелы поют!» Пошли и наткнулись на нас.

— Так это вы тут поете?

Мы испугались! А директор была еврейка. Но ничего никому не сказала.

— Ну ладно, только тихонько пойте.

А ведь приходилось и детей крестить. Ох, Господи, прости, надо было это батюшкам рассказать! Когда купали, тогда их и крестили. Читали «Верую», еще другие молитвы, я уж забыла. По четыре ребенка сразу крестили. А которые сильно больные, то по одному, а то зараза какая!

Вот так. А сколько там детей погибло!.. Много…

Оттуда мы и освободились.

Ох Господи Боже мой! Чего только не делали! Каких в жизни не было делов! И пряли, и ткали, и детей воспитывали! Монашки!..

Эх, тюрьма! Никого не щадит! Говорят, «кто не был — побудет, а кто был — тот не забудет!» Теперь вот еще бы мытарства пройти… Господи, помоги! Царица Небесная!.. Много я вам тут наболтала!..

Прощаясь и провожая нас, матушка остановилась, развязала платок и достала из-под ворота подрясника маленький деревянный крестик.

— А я его берегу! Он как-то у меня не потерялся. Крестик — заслуга из тюрьмы… Вот — простая деревяшечка. Я уж по-простому вам скажу… Если плохо скажу, не обессудьте!.. Вы все семьдесят лет в плену пробыли. Понимаете вы это, нет? Мы же в плену жили у советской власти. Это же плен! А дальше не знаю, что будет… Куда пойдет? Я только слыхала от одного человека, не скажу его имени, а только он сказал: «Кончилось царство Хамово!»

                                                           “В топку его, черта патлатого!”

Із книги В.Я. Голованова “Нестор Махно”:

“Белаш вспоминает жуткий эпизод, случившийся после боя на станции Орехово:

«…Поезд Махно стоял у перрона и у паровоза столпился народ. Махно кричал:

– В топку его, черта патлатого!

Мы подошли и увидели: Щусь, Лютый и Лепетченко возились на паровозе со священником – бородатым стариком. Его одежда была изорвана в клочья, он стоял на коленях у топки… Вдруг Щусь открыл дверцы и обратился к нему:

– Ну, водолаз, пугаешь адом кромешным на том свете, так полезай в него на этом!..

Все стихли… Священник защищался, но дюжие руки схватили его… Вот скрылась в дверцах голова, затрепетали руки… Момент – скрылись и ноги. Черный дым повалил из трубы, пахло гарью. Толпа, молча сплевывая, отходила в сторону.

Оказалось, что на станции поп агитировал повстанцев прекратить войну с немцами во имя Бога и гуманности. Он стращал раненых, что, если они его не послушают, будут гореть в аду. Об этом сказали Махно, который распорядился сжечь его на паровозе на виду у всех…»

А.И.Деникин “Очерки русской смуты”.

«…Забравшись в храм (в Спасовом скиту) под предводительством Дыбенки, красноармейцы вместе с приехавшими с ними любовницами ходили по храму в шапках, курили, ругали скверно-матерно Иисуса Христа и Матерь Божию, похитили антиминс, занавес от Царских врат, разорвав его на части, церковные одежды, подризники, платки для утирания губ причащающихся, опрокинули Престол, пронзили штыком икону Спасителя. После ухода бесчинствовавшего отряда в одном из притворов храма были обнаружены экскременты»

                                              “Они встречали вобществе равнодушие, в народе вражду…”

“Добровольцы были чужды политики, верны идее спасения страны, храбры в боях и преданы Корнилову. Впереди их ждало увечье, скитание, многих – смерть; победа представлялась тогда в далеком будущем. Они дрались на подступах к Ростову, зная, что сотни тысяч казаков и ростовской буржуазии за их спиною живут легко и привольно. Они были оборванцы, мерзли и голодали, видя как беснуется и веселится богатейший Ростов, финансовая знать которого с большим трудом “пожертвовала” на армию два миллиона рублей, растворившихся быстро в бездонной ее нужде. Они встречали в обществе равнодушие, в народе вражду, в резолюциях революционных учреждений и социалистической печати злобу, клевету и поношение”.

“Гражданская война – война особая”.

“Вскоре стало известным, что большевики убивают всех добровольцев, захваченных ими, предавая перед этим бесчеловечные мучения. Сомнений в этом не было. Не раз на местах, переходивших из рук в руки, добровольцы находили изуродованные трупы своих соратников, слышали леденящую душу повесть свидетелей этих убийств, спасшихся чудом из рук большевиков. Помню, какою жутью повеяло на меня, когда первый раз привезли восемь замученных добровольцев из Батайска – изрубленных, исколотых, с обезображенными лицами, в которых подавленные горем близкие едва могли различить родные черты… Поздно вечером, где-то далеко на заднем дворе товарной станции, среди массы составов я нашел вагон с трупами, загнанный туда по распоряжению ростовских властей, “чтобы не вызвать эксцессов”. И когда при тусклом мерцаний восковых свечек священник, робко озираясь, возглашал “вечную память убиенным”, сердце сжималось от боли, и не было прощения мучителям…

Помню свою поездку на “Таганрогский фронт” в середине января. На одной из станций возле Матвеева кургана, на платформе лежало тело, прикрытое рогожей. Это быль труп начальника станции, убитого большевиками, узнавшими, что его сыновья служат в Добровольческой армии. Отцу порубили руки и ноги, вскрыли брюшную полость и закопали еще живым в землю. По искривленным членам и окровавленным израненным пальцам видно было, какие усилия употреблял несчастный, чтобы выбраться из могилы. Здесь же были два его сына – офицеры, приехавшие из резерва, чтобы взять тело отца и отвезти его в Ростов. Вагон с покойником прицепили к поезду, в котором я ехал. На какой то попутной станции один из сыновей, увидев вагон с захваченными в плен большевиками, пришел в исступление, ворвался в вагон и, пока караул опомнился, застрелил несколько человек…

Среди кровавого тумана калечились души молодых жизнерадостных и чистых сердцем юношей. Однажды в Ростове, в Парамоновском доме, до слуха моего долетел веселый разговор. Рассказывал о чем то молодой подпоручик, почти мальчик, 17 лет. Я поинтересовался, в чем дело. Оказывается, шел он по улице, как обычно, с винтовкой через плечо. Наткнулся на облаву, устроенную милиционерами на бандитов, принял участие и одного бандита убил выстрелом:

– Вскинул ружье, бац – прямо в глаз, так и свалился, не пикнув!

И он сопровождал рассказ веселым смехом. Я обрушился на него:

– Стыдитесь вы! Неужели вы не понимаете всего цинизма вашего смеха? Если судьба привела убить человека, так разве можно этому радоваться?

По мере того, как я говорил, лицо у подпоручика сводило сильной судорогой, глаза наполнились слезами, и он опустился беспомощно на стул. Мне рассказали потом его историю. Большевики убили его отца, дряхлого отставного генерала, мать, сестру и мужа сестры – полного инвалида последней войны. Сам подпоручик, будучи юнкером, принимал участие в октябрьские дни в боях на улицах Петрограда, был схвачен, жестоко избит, получил сильные повреждения черепа и с трудом спасся.

И много было таких людей, исковерканных, изломанных жизнью, потерявших близких или оставивших семью без куска хлеба там, где то далеко – на произвол будущего красного безумия. Не они создавали основной облик армии, но их психология должна быть учтена теми, в особенности, кто на крестном пути добровольцев склонен видеть только мрачные тени.

Большевики с самого начала определили характер гражданской войны: Истребление.

Советская опричнина убивала и мучила всех не столько в силу звериного ожесточения, непосредственно проявлявшагося во время боя, сколько под влиянием направляющей сверху руки, возводившей террор в систему и видевшей в нем единственное средство сохранить свое существование и власть над страной. Террор у них не прятался стыдливо за “стихию”, “народный гнев” и прочие безответственные элементы психологии масс – он шествовал нагло и беззастенчиво. Представитель красных войск Сиверса, наступавших на Ростов, Волынский, явившись на третий день после взятия города в совет рабочих депутатов, не оправдывался, когда из меньшевистского лагеря послышалось слово – “убийцы”. Он сказал:

– Каких бы жертв это ни стоило нам, мы совершим свое дело, и каждый, с оружием в руках восставший против советской власти, не будет оставлен в живых. Нас обвиняют в жестокости, и эти обвинения справедливы. Но обвиняющие забывают, что гражданская война – война особая. В битвах народов сражаются люди – братья, одураченные господствующими классами; в гражданской же войне идет бой между подлинными врагами. Вот почему эта война не знает пощады, и мы беспощадны”.

Аморальність братовбивчої війни.

Штаб-ротмістр Фролов, служивший в корпусі відомого генерала Каппеля: «Развесив на воротах Кустаная несколько сот человек, постреляв немного, мы перекинулись в деревню. Деревни Жаровка и Каргалинск были разделаны под орех, где за сочувствие большевикам пришлось расстрелять всех мужиков от 18 до 55-летнего возраста, после чего «пустить петуха». Убедившись, что от Каргалинска осталось пепелище, мы пошли в церковь… Был страстной четверг».

“Без кето”.

Джугашвілі Йосип Віссаріонович за офіційними даними народився 21 грудня 1879 року. (Пізніше навмисне змінив дату народження.) По одній версії Йосип був сином дослідника Пржевальського, по іншій – князя Егнаташвілі. Князь був релігійним діячем і маленького Сосо (таку кличку мав у дитинстві) 1888 року віддали у духовне училище. Там юний Йосип виказав жадобу знань, мав хороший голос – співав в хорі прекрасним дискантом, грав ролі у виставах, малював, писав вірші:

“Шёл он от дома к дому,

В двери чужие стучал.

Под старый дубовый пандури

Нехитрый мотив звучал.

В напеве его и в песне,

Как солнечный лик чиста,

Жила великая правда –

Божественная мечта.

Сердца, превращённые в камень,

Будил одинокий напев.

Дремавший в потёмках пламень

Взметался выше дерев.

Но люди, забывшие Бога,

Хранящие в сердце тьму,

Вместо вина отраву

Налили в чашу ему.

Сказали ему: “Будь проклят!

Чашу испей до дна!..

И песня твоя чужда нам,

И правда твоя не нужна!”

Поза училищем забавляв себе пострілами із лука та рогатки по худобі, птахах, полюбляв кулачні бої та ігри пов’язані із лідерством. Один із друзів дитинства – Іремашвілі згадував: “Высшая радость состояла в том, чтобы одержать победу и внушить страх… С юности осуществление мстительных замыслов стало для него целью, которой подчинялись все его усилия”.

Скоріше всього перші зерна атеїзму в душі юнака породило публічне повішання трьох злочинців у 1892 році. Після того публічного порушення заповіді: “Не убий”, він заявляє товаришеві: “А знаешь, Гриша, Он несправедлив, Его просто нет. Нас обманывают”.

1894 року Йосип поступив у Тифліську духовну семінарію, котра тоді була доволі авторитетним учбовим закладом. Там в середовищі дисципліни, обмежень під впливом марксистської літератури та нелегальних зібрань в душі семінариста ще більш розвинулись атеїстичні переконання. При зустрічі з Елісабедашвілі в 1898 р. Сталін вже зрілий проповідник атеїзму: “Я слушал Сосо, и в моих взглядах все старое рухнуло. Изменились даже горы, которые я считал творением Бога, изменились вещи, и люди стали другими, я несся в далекое, неизвестное мне будущее”.

В переможних тонах описує Георгій свій “подвиг” на новому поприщі, котрий зустрів гарячу підтримку юного Сталіна: “Мы оба вошли в старую церковь и все хорошо осмотрели. Товарищ Сосо, увидев на стенке какую-то икону, видимо, кем-то повешенную, сказал: “Ого, смотри, и эта кляча (говорил о церкви и иконе) здесь. … Что сделать, Георгий?” Я сразу на трапезу, сорвал со стены икону, растоптал ногами и обрызгал “водой”. Сосо спрашивает: “Слушай, не боишься Бога, что это с тобой?” Я засмеялся, а он похлопал (по плечу) и сказал: “Ты прав”.

Відбувалось жахливе кощунство: семінарист, син священика Георгій мочиться на ікону а поряд регоче провокатор Сосо – майбутній Сталін, котрий пізніше ще й насміхався: “Когда меня срезали на экзамене, Сосо подшучивал: “Не эта ли икона помешала тебе?”

Семінаристи знущались над Йосипом та дражнили “Без кето” (син бляді) та за сліди віспи на обличчі “Чопур” (рябий). Знущання та приниження штовхнули молодого семінариста на перші революційні вчинки: він перебив семінарські вікна, викрав особові справи семінаристів та й продавав їх через підставних осіб, за що й був 1899 року виключений. Згідно документів він був виключений за стандартним формулюванням: “За неявку на экзамены”. (Сталін пізніше заявляв: причиною була революційна діяльність.)

Саме тоді, як згадувала дочка Світлана: “Отец спутался с темными силами”. (Якби семінаристи виявилися порядними людьми й не принижували, не дражнили колегу то, можливо, пізніше доля сотень мільйонів людей була б менш трагічною…)

                                                                                Трудова книжка Сталіна.

І ось Йосип поза стінами семінарії. Йому 20 й життя примушує заробляти на хліб насущний. 28 грудня працевлаштовується на метеостанцію – за 20 рублів в місяць заносить записує показники метеорологічних приладів. Невдовзі зарплату збільшили але пильна увага поліції змушує Йосипа звільнитись. Рік не працює. Революційно-анархістські вітри заносять його в Батумі де в останні дні 1901 року його працевлаштовують на склад заводу Рокшильда з оплатою 35 рублів в місяць. Третього дня на складі “вспыхнул пожар”. Склад згорів отож господар звільнив усіх робітників.

Молодому Сталіну 23, освіта 5 класів Тифліської духовної семінарії, стаж рік а він вже готовий обіймати найвищі посади Російської Імперії!

Ради досягнення високої мети крав та займався розбоєм. Потрапляв у тюрми й там став співробітничати із жандармами – “наводив” їх на своїх недавніх подільників та “здавав” їх жандармам. Сім разів втікав із заслання, ясна річ, не без  допомоги своїх покровителів.

                                     Сталін – талановитий організатор (менеджер).

Майбутній одноосібний господар російської імперії ще в юнацькі роки помітив: люди дуже жадібні, аморальні, підлі і водночас напрочуд наївні. Вчився в духовних закладах отож знав: є Бог і є диявол отож служіння Богові – це важка праця, молитва, піст, невдячне викриття людських гріхів, недоліків, проповідь покаяння, заклик до праведності. А із іншого боку, служба дияволу – це вседозволеність, гра на людських слабостях, кар’єра, влада, слава та почесті.

Перспектива вивчитись на священика й усе життя вислуховувати чужі гріхи та махати кадилом Йосипа не влаштовувала. Молодий бунтар розумів: державний переворот із невідворотними хаосом, якщо його спритно скерувати, винесе його на вершину влади.

Ось як молодий Сталін, проявивши неабиякі організаторські здібності, роздобув стартовий капітал для досягнення своєї мети.

Раз у три місяці на військовій яхті переправляли гроші для військових та держслужбовців Закавказзя. Експропріатори ретельно вивчили маршрут й в команду яхти ввели своїх моториста та штурмана. Крім них на яхті було ще п’ятнадцять солдатів. Під час стоянки в Гадауті до яхти приплили вісім абреків. В цей момент моторист та штурман закрили тринадцять солдат у кубрику, а двох вартових викинули за борт. Після цього абреки перебили усю команду і… своїх моториста та штурмана в тому ж числі.

Півтони золота та срібла перевантажили на баркас, а на березі – в арбу й повезли в гори. По дорозі чотири абреки, змовившись, застрілили чотирьох інших. Пізніше двоє з них убили двох своїх сплячих подільників. Вранці коли останні двоє стали вмиватись, то один із них пострілом у потилицю убив іншого. Таким чином переможець привласнив весь вантаж. Цим спритником був майбутній вождь – “товариш Сталін”. Награбовані абреками гроші Йосип підступно привласнив й пустив на хабарі заради здобуття абсолютної влади. У цьому епізоді уся суть характеру сатани в особі одержимого ним майбутнього вождя народів СРСР.

                                             “Кров, багато крові всюди, де з’являється маленький чорний чоловік“.

В кінці XIX віку ідеї революційного тероризму заволоділи думками багатьох молодих людей. Вбивство ради революції називалось “актом революционного возмездия”. Грабунок банків, будинків багатіїв називався експропріацією. В очах обивателів бойовики, котрі проводили вбивства та експропріації здавалися романтичними Робін Гудами.

Спекотний день – 26 червня 1907 року. 11 година дня. Ериванська площа в Тифлісі, як завжди повна народу – строкатий, веселий південний натовп. Два екіпажі у супроводі ескорту козаків в’їхали на площу: везуть велику суму грошей. Майже одночасно на площу в’їжджають два фаетони: в одному чоловік в офіцерській формі, в іншому дві пані. По команді “офіцера”, перегороджують шлях екіпажам з грошима, ніби з-під землі з’являється банда в півсотні людей. На козаків і перехожих посипалися бомби. У гуркоті і димі бандити кидаються до екіпажів..

Зі свідчень поліцейського: “Зловмисники серед диму і задушливих газів схопили мішок з грошима… відкрили в різних кінцях площі револьверну стрільбу і сховалися”.

На площі козаки та поліцейські в клапті розірвані бомбами. Стогнуть знівечені перехожі, що валялися серед рознесених в тріски екіпажів.

“Особиста участь Коби в цій кривавій операції вважалася в партійних кругах безперечною”, – пізніше напише Троцький.

Чим більше грошей потрібно було революційним партіям, тим більше було вбивств та експропріацій. Якщо в 1905 році терористи вбили 223 людини, то в 1907-му вже 1231.

Коба веде себе визиваюче – допускає антисемітські вислови та, маючий в собі єврейську кров Ленін (мама була дочкою хрещеного єврея Олександра Бланка), прощає це. “Катехизис революционера” вчить тому що: “Ценить товарищей только в зависимости от пользы их для дела”.

Сталін працьовитий, лояльний, терпеливий, по-собачи відданий Іллічу…

Кожного разу молодого експропріатора висилають в Сибір але йому щораз «випадково» вдається втеча. Жовтень. Ленін при владі. Мало кому тоді відомий Сталін отримує від Леніна в подяку мало значущу посаду народного комісара по справах малих народностей Росії. Сталін працьовитий, лояльний, терпеливий, по-собачи відданий Іллічу, до приторності ввічливий перед сильними, нелюдськи жорстокий до ворогів революції. Такому варто дати більше влади. І ось Сталін вже нарком у справах національностей та робітничо-селянської інспекції, ворог ворогів революції, бич радянської бюрократії, вірне око Ілліча…

                                                 Лише один Сталін зрячий, всезнаючий, інші – сліпі. 

Сталін геніальним нюхом почув, що його дві посади ніщо у порівнянні із посадою секретаря партії. Обов’язок секретарів – готувати документи для вождів та подавати кандидатури на керівні посади. Ось ради цієї, на перший погляд нікчемної посади, він й запропонував залишити свої дві наркомівські. На засіданні ЦК усі проголосували “за”. Це був успіх, золота жила! Загальновідома істина: люди завжди прагнуть досягнень, слави й ради кар’єрного росту здатні на усілякі компроміси. О, грав на цих слабостях Коба віртуозно…

Новообраний попросив називати його не секретарем, а Генеральним секретарем, чим визвав у вождів іронічну посмішку: що з Коби візьмеш, недалекий він чоловік раз проміняв дві політичні посади на перебирання папірців…

Сталін став діяти звичними методами: наказав відповідальному комуністу-телефоністу підключити його до прослуховування усіх без винятку вождів й дні та ночі слухав їхні розмови. Знаючи чужі розмови, завжди вражав усіх своєю ерудицією й використовував здобуті секрети для усунення суперників. Спочатку ради усунення Троцького об’єднався із Каменєвим та Зінов’євим, потім їх же й ліквідував в союзі із Риковим, Томським та Бухаріним. Пізніше тих звалив опираючись на Кірова, Кагановича, Молотова… У майбутньому не вціліє жоден із тих, кого він прослуховував. До речі, першим після завершення «роботи» буде розстріляний той комуніст-телефоніст…

                                                                                   Злиття ЕКП і ВКП(б).

Ще при житті Леніна високопосадові євреї таємно протягнули ЕКП (Єврейську компартію) у ВКП(б). Навмисне таємно, щоб виглядало так, що то по волі Леніна. Насправді ні Леніну, ні Сталіну цей факт не повідомили. Коли ж Сталін довідався то дуже розлютився, але виду не подав – розумів: він у меншості отож, щоб не втратити владу, мусить змиритись…

9 травня 1923 року у “Правді” маленьким шрифтом у непримітному місці була опублікована постанова ЦК РКП(б) про входження ЕКП у склад РКП(б). Цей факт замовчували але він зіграв із долею партії та Росії катастрофічну роль. Десятки тисяч нових “комуністів” при підтримці своїх кровних братів швидко просувались по службі і через рік-два заповнили усі керівні посади. Сталін затаїв образу й пізніше жорстоко розправлявся із чужими йому по крові як євреями, так і представниками інших народностей. Для прикладу, якщо у двадцяті роки у партії та ЧК майже усі керівні посади займали євреї то у 1934 р. серед керівників НКВС їх було вже 38,34%, на початку 1941 р. – лише 5,49%.

“Политическое завещание”.

Хворий Ленін бачить як Сталін усуває своїх політичних противників на шляху до абсолютної влади. Він плете інтриги навіть проти нього! Ленін просить пояснень. Сталін мовчить. Тоді Ленін посилає із ультиматумом до Сталіна свою дружину – Надію Крупську, але Сталін лає її нецензурно і безцеремонно виставляє із кабінету.

В цьому епізоді вся суть характеру одержимої дияволом людини: Сталін працьовитий, лояльний, терпеливий, по-собачи відданий Іллічу, до приторності ввічливий перед сильними, нелюдськи жорстокий до ворогів революції. Такому варто дати більше влади. Та, отримавши її, він… плете інтриги проти свого вчителя, щоб посісти його місце!!

Хворий Ленін пише “Политическое завещание” в котрому серед іншого: “Сталин груб, капризен и нелоялен”. Пропонує зняти Сталіна із усіх постів й запискою інформує ЦК про розрив стосунків із ним.

Та ленінський заповіт на тогочасну владу не подіяв – сталінські кадри вже тоді вирішували все.

Сталін періодично провідує свого вчителя. Розуміє: якщо Ленін одужає – помститься. Тоді він – політичний труп.

Троцький розповідав, як після чергового візиту до хворого Леніна Сталін повідомив Політбюро: “Старик просит яд!” О, Ленін добре знав хто здатний і зацікавлений дати йому отруту!

Ленін не уявляв своє життя без влади та два останні роки за станом здоров’я міг грати лише роль ідола. 10 березня 1923 року після двохгодинного припадку зруйноване тяжкою формою сифілісу тіло розбив параліч.

21 січня 1924 року Ленін помер, скоріше всього, не без допомоги Сталіна. Шлях до вершини влади відкрився…

Коли ж повстало питання захоронення, то Сталін заявив, що вождя слід муміфікувати й помістити у персональний мавзолей. Рішення Сталіна шокувало соратників та на той момент усі розуміли: з ним сперечатися смерті подібно.

Для віруючих людей подібне захоронення було нечуваним святотатством та протестів не було – храми на той момент були розграбовані, закриті, зруйновані, священики репресовані, престиж духовенства упав. Сталін виграв і той бій – примусив релігійну свідомість народних мас відступити назад, в глибину віків, в бік язичництва.

Бог та диявол. Криваві жертви.

Бог та диявол споконвіку є владними істотами із іншого виміру, прихильність котрих можна здобути кривавими жертвоприношеннями. Богові приносили криваві жертви починаючи із сина Адама – Авеля. Зазвичай в пожертву приносили худобу, птахів. Як відомо із Євангелії, на сороковий день Марія та Йосип принесли Ісуса в Храм. (Луки 2:24) “…щоб жертву скласти, як у Законі Господньому сказано, – пару горличат або двоє голубенят”.

Так продовжувалось до дня добровільної самопожертви – смерті на хресті Сина Божого – Ісуса Христа!

Збулось передбачене пророками найважливіше таїнство – пролилась найчесніша кров ради прощення гріхів всього світу. Звершилось! Із того моменту криваві  жертви Богові більше не потрібні!

Християни в знак вдячності Богові, побудували храми, прикрасили їх хрестами та іконами. Існує невидимий зв’язок між Богом, церквою та релігійними символами. В знак любові до Бога та розіп’ятого ради нашого спасіння Сина Божого кожен християнин шанує Бога, церкву й, як символ віри, любові та надії носить на собі хрестик, іконку. Господь бачить своїх й допомагає, дає впевненості, сили переборювати труднощі.

Якщо Господь до моменту самопожертви Свого Сина Єдинородного вимагав приносити в жертву Йому худобу та птахів, то ворог всього людства – диявол від своїх прихильників завжди вимагає жертвувати йому людей! Він набирає сили від потоків крові, сліз, страждань, проклять, богозневаги. І чим більше принесені в жертву люди перед смертю страждають, тим більше він радіє, більшої сили набуває!

Здавна для цієї мети жреці (посвячені у таїнства окультних наук) виготовляли ритуальні жертовники. То були виготовлені за усіма правилами окультизму вівтарі, енергетичні вампіри. В центрі магічної споруди жреці “творили терафим” – ритуально оброблену голову загиблого вождя поміщали під кришталевим куполом. В середину черепа клали золоту пентаграму (п’ятикутну зірку) та пластинку схожу на ромб. Під терафимом поміщали черепи страчених знатних ворогів. Вівтар сатани – зіггурат освячували численними людськими жертвоприношеннями. Таким чином голова вождя набувала здатності відповідати на запитання жреців, давати їм енергію, силу. Піддані верховних жреців повинні були носити такі ж зображення (ромби, зірки) на своєму одязі – цим відбувалось єднання, магічний зв’язок між зіггуратським терафимом, верховним жрецем та підданими.

“… ти живеш там, де престол сатани” (Об’явлення Івана Богослова 2:13)

Поклоніння дияволу, криваві людські жертвоприношення відомі ще із сивої давнини і є найстрашнішим злочином перед Богом. Із давніх часів найбільш відомими вівтарями сатани є Пергамський вівтар, Вавілонська вежа, єгипетські піраміди. І ритуальні жертовники, і жертвоприношення – усе це було. Не було тільки таких величезних масштабів!

Перша заповідь: “Я Господь Бог твій, нехай не буде в тебе інших богів, крім Мене”.

Ізраїлеві сини в єгипетській неволі дуже множився й ця обставина непокоїла фараона. І наказав фараон кожну дитину чоловічої статі кидати в річку. Одна жінка із роду Левія, будучи в законному шлюбі, народила сина. Ховала немовля три місяці, але коли далі ховати стало небезпечно то, довірившись Божому провидінню, поклала сина в обсмолену корзину й залишила в очереті на березі річки. У той час дочка фараона вийшла купатись й почула плач. Змилосердившись над хлопчиком, наказала служниці найти для нього годувальницю. Та пішла й привела… справжню маму дитини. Коли ж хлопчик підріс то дочка фараона усиновила його й назвала Мойсеєм, що означає “витягнений із води”. Мойсей зростав у розкошах, отримував найкращу на той час освіту, але не забував Бога та якого народу він син. Одного разу він побачив як єгиптянин б’є ізраїльтянина й убив кривдника. Про цей вчинок довідався фараон і Мойсей, щоб уникнути покари, втік у мідіянський край й там одружився на дочці жреця. Пас отари тестя й побачив палаючий терновий кущ, котрий горів та не згорав. Коли ж підійшов ближче то почув голос Бога, Котрий наказував йому повернутись в Єгипет, щоб вивести звідти ізраїльтян “до Краю що тече молоком та медом”. Щоб фараон повірив посланцеві, Бог наділив Мойсеєву палицю здатністю перетворюватись на змію та руку здатністю покриватись проказою.

Мойсей прибув до фараона й продемонстрував ці чуда. Фараон покликав мудреців, ворожбитів і їхні палиці теж перетворились на змій та Мойсеєва палиця, перетворившись на змію, проковтнула палиці-змії придворних чародіїв. Та запеклим було серце фараона – не погоджувався відпускати безкоштовних рабів. Тоді Господь став насилати на Єгипет кари: вода перемінилась на кров, нашестя жаб, вошей, мух, моровиця на худобу, гнояки на тілі, град, сарана, темрява. Щоразу як тільки наступала кара, настрашений стихійним лихом фараон погоджувався відпустити народ Ізраїля. Та як тільки лихо минало фараон робив висновок, що те все трапилось випадково й рішення своє відміняв. Тоді за непослух Господь вигубив у єгиптян усе первородне від худоби до людини. Лише в час такого великого горя фараон повірив, що то кари від Бога за непослух й відпустив Ізраїлевих синів. В ніч перед виходом Господь розм’якшив серця єгиптян й ті позичили ізраїльтянам все, що ті просили. Євреї же, не будь дурні, просили золоті прикраси, золотий та срібний посуд, вишуканий одяг.

Вдень Господь йшов поперед ізраїльтян у стовпі хмари, вночі в стопі вогню. Та пошкодував фараон, що відпустив рабів й погнався за ними. Червоне море розступилось перед ізраїльтянами, а коли в нього увійшли переслідувачі то вода зійшлась й накрила їх.

У пустині Господь посилав ізраїльтянам манну небесну, м’ясо та воду. Через три місяці Мойсей зійшов на гору Сінай й там 40 днів розмовляв з Богом. Гора дрижала, горіла, диміла, чувся грім та голос сурми. Народ же вдалині тремтів від страху. Наприкінці Господь дав Мойсею кам’яні таблиці з десятьма заповітами. Першим був заповіт: “Я, Господь Бог Твій, нехай не буде в тебе інших богів, окрім Мене”.

А тим часом волхви (ті самі, котрі сьогодні складають гороскопи а наші ЗМІ їх розповсюджують) переконали ізраїльський народ, що він народжений в сузір’ї Тільця й, щоб умилостивити богів, потрібно виготовити золоте теля й тоді буде їм щастя. Так й зробили – пригодились позичені у єгиптян золоті прикраси. Крім тільця вилили ще й п’ятикутну зірку Ремфана, котру сатаністи називають печаткою Люцифера.

Стали славити рукотворного ідола, співати та танцювати перед ним. Господь побачив це неподобство й вирішив винищити усіх ізраїльтян та Мойсей заступився за народ. (Пізніше Мойсей ще не раз пожалкує про своє необдумане благородство. Як й інші покоління  людей…)

Коли ж Мойсей спустився з гори й побачив це неподобство то страшенно розлютився! Він веде народ свій із рабства, щоб у обіцяному Богом краї забути мерзенні вчинки єгиптян, їхнє ідолопоклонство, веде щоб розпочати нове життя із чистого аркуша. А тут його брати по крові, Богом вибрані люди бачать чуда Господні, їдять манну небесну й разом із тим несуть із собою окультні знання та чинять … таїнства поклоніння темним силам!

Мойсей спересердя розтрощив золотого ідола. Після того став у брамі табору й сказав: “Хто за Господа – до мене.”

І зібралися всі Левівні сини. Мойсей наказав їм витягти мечі й порубати ідолопоклонників. “І впало з народу того дня близько трьох тисяч чоловік”.

Проте наука не пішла на користь – ізраїльтяни й далі продовжували гнівити Бога. Та Господь осміяний не буває – за кожний гріх невідворотно наступала кара.

Через сорок років ізраїльтяни підішли до обіцяного Богом Краю. Цікавий факт: за сорок років подорожі вишуканий одяг не зносився! Розвідники донесли, що Край той дуже багатий, жителі великого зросту та сильні. Ізраїльтяни були дуже налякані такою новиною, але Господь пообіцяв, що пошле Ангела Свого, котрий за численні гріхи винищить жителів обіцяного Краю. За які саме гріхи? А приречені жителі Краю були чорнокнижниками, чародіями й досягли великого достатку та могутності завдяки зв’язку із дияволом!

Ось як Господь застерігав людей: (Повторення закону 18. 9-14) “Коли будеш входити до Краю, що дає тобі Господь, Бог твій, то не навчися чинити такого, як гидота цих народів. Нехай не знайдеться між тобою такий, хто ворожить ворожбу, хто ворожить по хмарах, і хто ворожить по птахах, і хто чарівник, і хто чорнокнижник, і хто викликає духа померлого та духа віщого, і хто питає померлих. Бо гидота для Господа кожен, хто чинить таке, і через ті гидоти Господь, Бог твій, виганяє їх перед тобою. Бездоганний будеш ти перед Господом, Богом своїм, бо ці народи, що ти посядеш їх, слухають тих, хто ворожить по хмарах та ворожбитів, а ти – не таке дав тобі Господь, Бог твій”.

Так і сталося: Господь вигубив, побив ті народи, а ізраїльтяни оселились в їхніх будинках, привласнили весь Край. (Господь всесильний та довготерпеливий. Воно то так, але терпінню Всевишнього все ж є межа, отож диявол не в силі врятувати своїх служителів від Господнього покарання.)

Замість Храму Христа Спасителя – зіггурат!

Ленін мертвий. Комуністичні вожді “по просьбам трудящихся” вирішили увіковічнити свого ідола. (Сьогодні у архівах немає жодного листа чи телеграми із проханням побудувати усипальницю.) Замовники мавзолею підшукали архітектору Щусєву консультанта окультних наук – визнаного авторитета археології Фредеріка Поульсена. Той показав копії капищ (зіггуратів) із котрих найвідомішим є Вавилонська вежа й навчив таїнству “творення терафима”.

Абсолютну копію вершини Піраміди Місяця в Теотіуакані, – храму верховному і найбільш кривавому божеству ацтеків Уіцилопочтлі розпочали будувати в самому серці Росії за усіма правилами окультизму.

Навесні, коли відтанула земля, хлинули нечистоти з каналізаційної труби, пошкодженої при будівництві першого дерев’яного мавзолею, заливши те, що знаходилося там. Патріарх Тихон, розповідають, з сумною посмішкою мовив: “По мощах и елей”, підписавши собі цим смертний вирок.

“Лікарі” вийняли мозок, в черепну порожнину поклали золоту пентаграму та ромб, забальзамували тіло й кришталевий саркофаг поставили на велику пентаграму (зірку) у центрі мавзолею.

Консультант не міг не знати найважливішого: під кришталевим саркофагом обов’язково повинні знаходитись голови страчених ворогів. Ось для чого голови страченого царя та цариці були доставлені у Москву! Значить, не усіх сатаністів колись винищив Мойсей – збереглися та процвітають їхні окультні знання!

Історія повторилась – стали славити рукотворного ідола, співати та танцювати перед ним.

Подальші події передбачити було не важко. Піддані верховних жреців із ромбами на петлицях, зірках на погонах та головних уборах, портретами ідола у владних кабінетах, на значках, партійних квитках будуть катували, убивали мільйони, десятки мільйонів людей й цим викачувати їхню життєву енергію ради наповнення силою диявола! Багато хто із жителів колись могутньої імперії погодяться прийняти на чоло печатку Люцифера ради влади над співвітчизниками, безтурботного життя. Буде нищення церков, християн, постійні війни, голодомори, репресії, розруха, страждання десятків мільйонів людей – все буде присвячене возвеличенню сатани! І “святкові демонстрації трудящихся” із комуністичними іконами сатанинських вождів навколо постаментів ідола у всіх містах на одній шостій планети. І вдячні пісні та танці жовтенят, піонерів, комсомольців, комуністів, безпартійних – все та усі будуть славити ворога Божого – диявола!

Блаженна Матрона, (1885-1952) котра від народження отримала від Бога дар зцілення, яснобачення, в часи войовничого боговідступництва свідчила: “Народ под гипнозом, сам не свой, страшная сила вступила в действие… Эта сила существует в воздухе, проникает везде. Раньше болота и дремучие леса были местом обитания этой силы, потому что люди ходили в храмы, носили крест и дома были защищены образами, лампадами и освящением. Бесы пролетали мимо таких домов, а теперь бесами заселяются и люди по их неверию и отвержению от Бога”.

Під час комуністичних демонстрацій не дозволяла близьким виходити із будинків, відкривати вікна, двері, забороняла бачити та чути – свідкувала, що легіони бісів в той час заповнюють простір й проникають в оселі та душі людей. Часто повторювала: “Если народ теряет веру в Бога, то его постигают бедствия, а если не кается, то гибнет и исчезает с лица земли…”

                                                        Марксизм-ленінізм – сатанинське окультне вчення.

Комуністам не потрібно було придумувати нового – вони просто підмінили християнські цінності та ритуали на антихристиянські:

В християнстві: Біблія. //// У комуністів: “Маніфест комуністичної партії” Маркса та Енгельса.

В християнстві: Свята трійця: Отець, Син, Дух Святий. //// У комуністів: Маркс, Енгельс, Ленин. Їх так і малювали разом.

В християнстві: 10 Заповідей. //// У комуністів: Заповіти Ілліча. Моральний кодекс будівника комунізму.

В християнстві: Христос-Месія. //// У комуністів – вічно живий Ленін, котрий приніс людям вчення Маркса.

В християнстві: Воскресіння Христове. //// У комуністів: День народження Леніна, проголошення мантр: Ленін вічно живий! Ленін завжди з нами!

В християнстві: Апостоли. //// У комуністів: Комісари, соратники Леніна. (Часто вони спочатку були “святими”, пізніше “ворогами народу”.

В В християнстві: Священики. //// У комуністів: Парторги.

В християнстві: Царство небесне – рай. /// У комуністів: світле майбутнє – комунізм.

В християнстві: Церква з іконами. //// У комуністів: Червоний куток, Ленінська кімната зі стягами, портретами, бюстами вождів.

В християнстві: Ікони. //// У комуністів: портрети та бюсти вождів котрі були в кожній державній установі, кожному кабінеті керівників.

В християнстві: Християнські таїнства. //// У комуністів: Урочистий прийом у жовтенята, піонери, комсомол, компартію.

В християнстві:  Натільний хрест, іконка. //// У комуністів: жовтенятська зірочка, піонерський галстук, комсомольський значок, партквиток.

В християнстві: Молитва. //// У комуністів: Постійне прославляння Леніна, вождів та ленінського курсу партії.

В християнстві: Святі великомученики. //// У комуністів: герої революції. Отримавші Героя посмертно – причислювалися до лику “святих”.

В християнстві: Хрест. //// У комуністів: П’ятикутна зірка – пентаграма.

В християнстві: Хресний хід з іконами та хоругвами. //// У комуністів: Демонстрації трудящих з прапорами та портретами вождів.

В християнстві: Хрестові походи. //// У комуністів: Завоювання нових земель, приєднання нових “Республік”.

В християнстві: Святі мощі. //// У комуністів: Мумія Леніна в мавзолеї.

В християнстві: Собори патріархів. //// У комуністів: Партійні з’їзди, пленуми.

В християнстві: Церковна служба. //// У комуністів: партійні збори з червоними стягами, портретами вождів, прославлянням політики партії.

В християнстві: 12 церковних свят. //// У комуністів: 8 Березня, 1 Травня, 7 Листопада, день народження Леніна та інших вождів, суботники…

Гнездо свое свил здесь столетнее зверь.

Для бесов на Русь тут распахнута дверь.

Кровавая Площадь. На ней Зиггурат.
Свершилось. Я близко. Ну что же, я рад.
Спускаюсь в зловонную, страшную пасть.
На скользких ступенях легко и упасть.
Здесь смрадное сердце старинного зла,
Тела что и души сжирает дотла.
Гнездо свое свил здесь столетнее зверь.
Для бесов на Русь тут распахнута дверь. (Николай Фёдоров.)

Февральским днём Великой смуты
Мы отказались от Царя
И захлебнулись, скинув путы,
В кровавой пене Октября.
Под догмы призрачной идеи
Кричали нагло:”Бога нет”.
И Православный Крест на шее
Скрывали люди много лет.
Бунтарским духом неуёмным
Спалили треть родной земли,
И с годом этим прокажённым
Злодею почести несли.
Пока лежит он в мавзолее,
Парит из бездны над страной-
Нам не найти, на самом деле,
С почтеньем идола покой. (Владимир Бакшеев)

І будуть ті люди жити на радість демонам у темряві помийної ями, доки не зруйнують престол сатани у центрі сатанинської імперії та сатанинських істуканів на околицях…

У Болгарії розумніші за нас громадяни прийняли рішення знести мавзолей Димитрова, як споруду ідеологічно та архітектурно шкідливу для столиці. Прах Димитрова у 1990 р. перепоховали, мавзолей у серпні 1999 року зруйнували (п’ять разів вибухівку закладали), уламки вивезли, розібрали на сувеніри. Ми ж й досі тримаємо мумію ідола у підвішеному між небом і землею стані.  Не по християнськи це, гріх перед Богом…

До речі, зіггурат хоча й зареєстрований в ЮНЕСКО  як “історичний пам’ятник” – лежачий в ньому труп повністю випадає із правового поля, сквернить релігійні почуття віруючих і навіть атеїстів. Його можна витягнути не порушивши при тому жодного російського закону.

“Єдине, що необхідно для тріумфу зла – це, щоб хороші люди нічого не робили”. (Е. Берг.)

Хто винен, що більшовики перемогли? В момент захоплення влади їх же було 80 тисяч. Це ж 0,05 відсотка населення Росії!

Вождь комуністів – Ленін прекрасно розумів душу свого народу: легковірність, байдужість, аморальність, самолюбство, лінь, бажання кожного швидко без особливих зусиль збагатитись та чорна заздрість до багатших. Момент видався сприятливий: в державі тотальна корупція, анархія, безвладдя, народ розлючений, невдоволений владою, а армія, котра могла захистити монархію, стікає кров’ю на фронтах важкої, затяжної війни. Сміливо ризикнув і захопив владу. Це вдалось не завдяки неабиякій мудрості, а у великій мірі завдяки щедрій німецькій фінансовій підтримці. І, як показали подальші події, німці не помилились – Ленін підписав вигідний їм Брестський мир. (Надалі дружба та співробітництво СРСР та Німеччини продовжувалось аж до четвертої години ночі 22 серпня 1941 року…)

А далі все просто. Приїздить комісар із пістолетом, піднімає червоний прапор та проголошує комуністичні гасла. До нього записуватись у партію, щоб насолодитись владою, збігалась усіляка сволота, погань. І ось вони іменем революції грабують багатства заможних громадян, – це у них називалось “експропріація експропрійованого”. Грабують працьовитих селян,  – це на їхньому жаргоні називалось “розкуркуленням”. Грабують та руйнують церкви – “опіум для народу”, вбивають священиків – “мироїдів, паразитів”.

Насолоджуватись владою, уседозволеністю, безкарно вбивати, грабувати, нищити кинулось багато людей, а от захистити звичний державний устрій мало хто побажав. Кожен розумів: станеш протестувати – потрапиш у в’язницю. А там примусять видавати “спільників”, невдовзі заарештують дружину, батьків, братів, сестер, дітей розвезуть по дитячих будинках. А так… А так є хоч якийсь шанс вижити…

Ніхто не хотів помирати, у всіх була філософія хати, котра завжди скраю, оте наше звичне: “А воно мені треба?”, “Це мене не стосується”,  “А я політикою не цікавлюсь”, “Буду сидіти тихо, і мене ніхто не помітить” тощо. Це була жорстока гра в “авось” – авось мене та сім’ю репресії оминуть…

Як гадаєте: скільки потрібно людей, техніки та часу, щоб заарештувати, допитати та стратити тисячу інтелігентів міста? Революція дала відповідь: два десятки працівників спецслужб, декілька автохлібовозок та тиждень часу…

О.І.Солженіцин в одному із своїх творів дивувався: Чому під час масових репресій всі покірно мовчали? Чому ніхто не насмілився хоча б колесо “воронка” проколоти?

Все логічно: за проколоте колесо ЧКісти заарештують тебе, родичів, друзів! Логіка у них залізна: сьогодні ти колесо проколов, завтра вождя вб’єш!

Стати на шлях спротиву – це загинути в катівнях та ще й родичів та друзів за собою потягнути. Промовчати, змиритись – є шанс, що ця чаша омине – всіх же не репресують бо хто тоді працювати буде?..

Один розумний російський поет так охарактеризував душу народу: “Мы обыватели. Вы обувайте нас, и мы будем за вашу власть”. Не розуміють обивателі істини, що філософія байдужості є злочинною, тому що… якщо ви політикою не цікавитесь, то політика зацікавиться вами. Можна сказати і так: хто у хвилину небезпеки ховає голову у пісок, той залишає відкритим, підставляє свій зад…

“Зброя породжує владу”.

Якось у великій компанії співвітчизників я подумав: Ну ось зараз серед нас з’явиться якийсь революціонер, дістане пістолет та й примусить усіх крикнути: “Слава КПРС!”, будь-яке інше гасло, або гавкнути на електролампочку. Вірно висловився китайський мудрець: “Зброя породжує владу”. Люди  зрозуміють: у терориста сім патронів в обоймі, отож він устигне лише перших сімох убити чи поранити, а всі інші роздеруть негідника на шматки. А чи знайдеться серед нас сім патріотів здатних ризикнути життям ради свого народу?

Ой, мабуть, ні. Кожен має пристойне житло, автомобіль, жінку, а може ще й коханку, дітей, сало та самогон. Навіщо ризикувати життям ради когось – краще крикнути гасло, гавкнути на лампочку та живим залишитись… Що ж тут дивного – так  було раніше і так є зараз. Для того, щоб тримати людей в атмосфері взаємопідозри та страху багато терористів не потрібно. Достатньо одного: наше місто тероризував психічно хворий маніяк – висліджував жінок лише для того щоб… уколоти шилом. Виникла паніка. Скрізь тільки про те й говорили, й налякані жінки боялися зайвий раз на вулицю вийти – ніхто ж не хотів отримати у сідницю укол шилом по саму рукоятку…

    Вбив людину – отримуй тюрму. Вбив десятки мільйонів – найвищу посаду а після смерті – персональний мавзолей!

В час випробовувань серед тих, хто носить штани, знайшлось дуже мало мужчин, мало джентльменів. Ні, ми не схожі на всі інші народи. Не схожі навіть на ту отару диких оленів… Ми кожен сам за себе – звикли виживати, пристосовуючись до обставин. Не цікавились люди політикою, отож політика зацікавилась ними. В результаті десятки мільйонів були репресовані, вбиті, але ж інші десятки мільйонів їх заарештовували, вибивали на слідстві лжесвідчення на себе та своїх ближніх, судили, вбивали, везли в сибірські табори на вірну смерть! Жартували: “Вбивство однієї людини – злочин, вбивство мільйонів – статистика”. А так і є: згідно статистичних даних штучно створений голодомор забрав приблизно 7-10 мільйонів людських життів. Прикинули на око: мільйон туди, мільйон сюди… Хто коли рахував жертви радянської влади і кого покарали за знищення своїх же співвітчизників?

                                                                      “В борьбе все средства хороши!”

На одному із мітингів під час суперечки із меншовиками Сталін навів цитату із Біблії, приписавши її Марксу. Приголомшений опонент розгубився й замовк.

– Из  какой это работы Маркса? – запитали пізніше  Сталіна.

– Откуда я знаю? В борьбе все средства хороши!

                                                                “Что самое сладкое на свете?”

На одній з гулянок вождь запитав соратників:

– Что самое сладкое на свете?

Ті відповідали:

– Мёд, шоколад, деньги, женщины, слава, почести…

– Нет, – заперечив вождь, – самое сладкое на свете – это власть! Будешь иметь власть – будешь иметь предостаточно и мёда, и шоколада, и денег, и женщин, и славы, и почестей…

                                                                        “Сладость мщения”

Іншим разом Сталін запитав соратників:

– Каково наивысшее наслаждение для мужчины?

Усі висловлювались в такому напрямку: цікава робота, гарні жінки, користь Вітчизні і тому подібне.

Сталін відповів досить оригінально:

– Наивысшее наслаждение – раздавить врага, а потом выпить стакан хорошего грузинского вина.

Якщо так, то Сталін був найщасливішою людиною у світі – створений ним репресивний апарат роздушив десятки мільйонів своїх та чужих громадян – так званих “ворогів народу”.

Як же стало можливим такій сволоті добратись до вершин влади? Як? А сама система утопічного соціалістичного раю, раю але без Бога, створює тепличні умови для проростання та розмноження різноманітних перевертнів, покидьків.

                                                         “Азиатский изверг”.        

Крупська обпікшись на Троцькому (із-за підтримки Троцького Сталін ледве не виключив її із партії) на засіданнях Політбюро та президіумі ЦК мовчала, а після приходила на квартиру Рикова та Бухаріна і годинами плакала: “Я все молчу из-за памяти Володи (Ленина), этот азиатский изверг так-таки потащит меня на Лубянку, а это позор и срам на весь мир… Да что я? Действительно, живи сегодня Володя, он бы и его засадил. Ужасный негодяй, мстит всем ленинцам из-за политического завещания Ильича о нем!”

                                             Бухарін про Сталіна: “Его интересует только власть”.

Сподвижник Леніна – Бухарін так характеризував Сталіна: “Он беспринципный интриган, всё на свете подчиняющий своей жажде власти… Он всегда готов сменить свои взгляды, если считает, что это поможет ему избавиться от кого-либо из нас… Его интересует только власть. Пока что он, чтобы остаться у власти, делает нам уступки, но потом передушит нас всех… Сталин умеет только мстить, вечно держит кинжал за пазухой. Нам бы следовало помнить его мысль насчёт “сладости мщения”!”

                                                    “Он не успокоится, пока не перережет нас всех…”

Пізніше репресований керівник грузинського уряду, Буду Мдивани так охарактеризував Сталіна: “Вы убеждаете меня, что Сталин обещал сохранить старым большевикам жизнь? Я знаю Сталина тридцать лет. Он не успокоится, пока не перережет нас всех, начиная от грудного младенца и кончая слепой прабабушкой!”

Отрута – безшумна зброя.

Крупська планувала на ХVIII з’їзді засудити сталінський деспотизм. Хтось із друзів зауважив, що їй не нададуть слова. Вона на те: – Тогда я поднимусь из зала и потребую слова, ведь я сорок лет в партии.

Про ті наміри стало відомо Сталіну. 26 лютого 1939 року в день народження Крупської Сталін надіслав іменинниці торт, скуштувавши котрий та потрапила в лікарню з діагнозом “отруєння” і, не приходячи до тями, померла.

                                 “Он был великий артист”.

Хазяїн знав силу честолюбства – цієї жалюгідної слабкості нікчемних інтелігентів, цієї приманки, на яку усі вони з дивною одноманітністю клюють.

На ювілеї Горького був присутній прибувший в Москву знаменитий французький письменник Анрі Барбюс. Він писав протроцькістські статті, за що його критикувала французька компартія та Комінтерн.

“Дураки, – сказав Сталін Гронскому. – Барбюс – это политический капитал, а они его растранжиривают”.

І він забрав собі цей капітал упіймавши француза на ту ж вудку. (Гронський – головний редактор газети “Известия”, журналів “Новый мир” та “Красная Нива”)

Барбюс скромно сидів на ювілейному засіданні у Великому театрі. Посеред урочистої доповіді Хазяїн велів витягнути Барбюса із надр залу. І ось Гронский виводить нічого не розуміючого письменника на сцену. Сам Сталін урочисто встає і, перервавши доповідь, починає аплодувати. Президія, природно, негайно схоплюється услід за Хазяїном. Встає нічого не розуміючий, але покірний зал. Під грім оплесків Сталін саджає приголомшеного Барбюса на своє місце, а сам скромно відсаджується в третій ряд.

І Барбюс напише про нього натхненно: “Хто б ви не були, краще у вашій долі… знаходиться в руках цієї людини з головою вченого, обличчям робітника, в одязі простого солдата”.

“Он был великий артист, – пише Гронский. – Вот он беседует с человеком: ласков, нежен, все искренне. Провожает до дверей и тут же: “Какая сволочь”.

Гросмейстер політичних інтриг.

Сталін в юності навчався у духовному училищі та семінарії отож добре знав: Бог та диявол існують отож магічні ритуали є досить могутньою зброєю. У 1920 році в одному із будинків Петрограду зібрались декілька сильних чорнокнижників й стали проводити обряд енвольтування над фотографіями Леніна, Троцького та Сталіна. Чекісти, котрих хтось проінформував про це зібрання, віднеслись до обряду дуже серйозно – розстріляли усіх учасників без слідства та суду.

Знаючий магічні таїнства Сталін свідомо змінив дату свого народження, – щоб вороги не могли скласти його гороскопу й нашкодити.

У 1930 році за його наказом із Ленінграду в Москву була доставлена знаменита відьма Наталія Львова разом із численними чаклунськими атрибутами – від атаме (наговореного ножа) до лапок висушених лише їй відомих птахів. Після кожного візиту відьми Сталін робив кадрові перестановки у середовищі більшовицьких керівників.

Вербував людей, котрі володіли магічними знаннями та надприродними  здібностями. І навпаки – витісняв із державних посад окультистів, репресовував тих із них, котрі відмовлялися співробітничати. За його наказом в Кремль був доставлений відомий екстрасенс Вольф Мессінг. Сталін особисто перевірив здібності медіума: дав завдання отримати у Держбанку 100000 карбованців за вирваним із шкільного зошита аркушем. Після того як Мессінг блискуче підтвердив свої магічні здібності Сталін став давати йому завдання, котрі могла виконати лише людина із надприродними здібностями.

Властолюбство, хитрість та диявольське вміння плести інтриги дозволили Сталіну розставляти своїх людей на ключових постах і завдяки цьому підпорядкувати собі репресивні органи імперії, що в кінцевому рахунку дало йому абсолютну владу. Люди для вождя являли цінність доки вони були потрібними. Коли ж потреба минала, вождь безжально знищував їх й пізніше ніколи не згадував. Докори сумління були невідомими тиранові.

Поступово Сталін сам став найсильнішим медіумом. Уінстон Черчіль згадував: “Сталін справив на нас величезне враження… Коли він входив в зал на Ялтинській конференції, усі ніби по команді, вставали й чомусь тримали руки по швах”. Одного разу Черчіль вирішив не вставати. Сталін зайшов “…і ніби потойбічна сила підняла мене з місця”.

“Сталин знает тайну власти”. (Соратники про Сталіна).     

Таїну отримання влади знають багато хто – слід продати душу дияволу й приносити йому якомога більше кривавих пожертв. Ті, котрі продали свою душу князю світу цього – дияволу, поволі втрачають совість, набувають екстрасенсорних здібностей, у них з’являється  харизма – внутрішня енергія, сила. Відомо, що від пильного погляду Сталіна люди завмирали на місці, декотрі мочились, втрачали свідомість.

Це відчуття поклоніння, поваги, покори знайоме і мені. Мій зрадник випромінював невидиму енергію, силу, віру в щасливий фарт, перемогу й я, сам не розуміючи чому, йому підкорявся! Прикладів безліч: не втримав драбину й я впав та… образи на нього в моїй свідомості не виникло! Говорив явні дурниці і я… вірив! Прийшов до хати у самий несприятливий для мене день, попросив поїхати до брата й я… не зміг відмовити! Облуда, омана зникла тільки на Великдень після споживання просфори, святої води та освяченої їжі.

У слуг лукавого правил гри, честі, совісті, моралі, жодних заборон не існує. Є лише непереборне бажання для досягнення своїх егоїстичних цілей (здобуття якомога більшої влади) використовувати будь-які методи. Оскільки місце на троні одне, сатаністи ради здобуття абсолютної влади йдуть на все й перемогу здобуває найпідступніший.

Отримавши владу Сталін спочатку фізично винищив ленінську гвардію, а потім приступив до своїх соратників. Ніхто, яку б високу посаду він не займав, не був застрахований від репресій. Правила гри диявола – це гра без правил. Ягоду вбиває Єжов, Єжова – Берія,  Берія – його послідовники і т. д. Та і сам вождь тремтів від страху, – боявся, щоб свої ж, перевірені соратники не вбили, не отруїли.

Сталін був жорстокий, боягузливий, хитрий пристосуванець, котрий надягнув мундир генералісимуса, але, як і його попередник, не мав заслужених у боях нагород. Вождь, котрий бездарно посилав у бій десятки мільйонів своїх рабів, але сам жодного разу не був на передовій!

Це й попереднього вождя стосується: як тільки-но починало пахнути порохом, так відразу Ілліч під будь-яким приводом зникав…

Один із відомих людей свідчив: Гітлер кидав у натовп безглузді гасла, говорив банальності, виголошував злочинні наміри і… зачарований народ їх радісно сприймав, вважав оратора ідолом, спасителем нації!

Переглядаючи хроніку виступів революціонерів бачимо аналогічну картину: зачарований натовп радісно сприймає злочинні, людиноненависницькі, абсурдні гасла на зразок: “Весь мир насилья мы разрушим до основанья, а затем мы наш, мы новый мир построим, кто был ничем тот станет всем”. І в жодного не виникає логічного  питання: Навіщо руйнувати “до основанья” й ким у новому світі стануть ті, хто був всім!? Табірним пилом?

Справи сімейні.        

У 1918 році Сталін з групою високопоставлених партійців їхав особливим потягом відбирати у селян продовольство для потреб революції. Серед присутніх був старий більшовик Алілуєв з дочкою Надією, котра у тому потязі вела документацію. Вночі Алілуєв проснувся від шуму, котрий доносився з купе дочки. Відкрили не відразу. Побачивши в ліжку дочки Сталіна, Алілуєв вихопив пістолет і хотів застрілити насильника, але той упав на коліна й став благати пощади та переконувати, що бажає одружитись. Надія ж, плачучи відповідала, що не бажає виходити за Сталіна заміж. Скоро виявилось, що вона вагітна. Сталін був змушений одружитись й скоро у подружжя народився син Василь. Щоб ця ганебна історія не набула розголосу Сталін репресував усіх жінчиних родичів. Залишив на волі лише Алілуєва – батька Надії. Той залишив спогади й завдяки їм ця історія пізніше стала відома громадськості.

Розбещений абсолютною владою та лестощами оточуючих, звиклий до того, що всі його вчинки викликають захоплення, Сталін дозволяв собі в присутності дружини такі непристойні жарти та вислови, котрі жодна поважаюча себе жінка витримати не могла. Надія відчувала, що, принижуючи її, він отримує явне задоволення, особливо коли це відбувається на людях, в присутності гостей, на званому обіді чи вечері. Окрім того дружина Сталіна не могла вільно спілкуватись з людьми та вибирати друзів на власний розсуд – на все потрібен був його дозвіл та дозвіл відповідальних за її безпеку керівників НКВС.

Охорона часто заставала її плачучою. Одного разу Надія Алілуєва, доведена до відчаю нестерпною поведінкою чоловіка висловила наболіле: “Мучитель ты, вот ты кто! Ты мучаешь собственного сына, мучаешь жену… ты весь народ замучил!” Пізніше нещасна покінчила  життя самогубством.

Сталін мав двох позашлюбних синів, котрих прижив ще до революції, але їхніми долями ніколи не цікавився…

                                                                             “Сердечний приступ”.

Серго Орджонікідзе був єдиним із старих членів Політбюро, котрий поставив перед Сталіним ультиматум про припинення єжовських масових репресій. У відповідь Сталін послав на квартиру НКВСників із запасним револьвером. Ті поставили Орджонікідзе перед вибором: покінчити самогубством і бути похованим із усіма почестями або ярлик ворога народу, смерть в катівнях НКВС, репресії сім’ї та родичів. Серго попрощався із дружиною і застрілився.

Після самогубства Сталін із Молотовим, Кагановичем та іншими соратниками прибув на квартиру Орджонікідзе. Лікар констатував смерть й запитально поглянув на Сталіна.

Вождь сказав: – Очевидно, сердечный приступ.

Жінка запротестувала: – Серго боролся за правду, и о нём нужно сказать народу правду.

Сталін їй на те: – Молчи, дура.

Через три дні на Червоній площі були похорони. На мавзолеї Леніна скорботно схиливши голови стояли друзі-вбивці: Сталін, Молотов, Каганович, Ворошилов, Хрущов, Мікоян, Єжов а терміново викликаний із Грузії Берія проливав крокодилячі сльози із-за “преждевременной смерти великого революционера, друга и соратника Сталина – Серго Орджоникидзе”. На обличчі Сталіна велика скорбота, важке горе, ріжуча біль втрати вірного соратника. О, неперевершеним політичним актором був товариш Сталін!                                        

                                                                                    “Спроба замаху”.

Особиста охорона Леніна складалась із двох людей. Охорону подвоїли тільки після замаху Каплан. Коли ж до влади прийшов Сталін, він створив для себе охорону котра нараховувала декілька тисяч секретних співробітників. Крім того були ще спеціальні військові підрозділи, котрі постійно перебували поблизу в стані підвищеної бойової готовності. Тільки дорогу від Кремля до сталінської заміської резиденції, довжиною 35 км охороняли більше трьох тисяч агентів та автомобільні патрулі. Ця чисельна агентура була розміщена вздовж всього сталінського маршруту, в під’їздах будинків, в кущах, за деревами.

Ставши одноосібним диктатором, він жодного разу не ризикнув пройтись московськими вулицями, а коли збирався оглянути який-небудь щойно побудований завод, уся територія по його наказу звільнялась від робітників й заповнювалась військами та службовцями ОГПУ.

Сталін мав зріст 163 сантиметри й, щоб здаватись вищим, носив чоботи на високих підборах, на мавзолеї ставав на дерев’яний брусок. Під кітелем постійно носив куленепробивний жилет, виготовлений для нього в Німеччині. Ніхто до останнього моменту не знав яким він транспортом поїде та який маршрут вибере…

В будинку Сталіна жив молодий охоронець, котрий одночасно виконував роль денщика. В пориві благоговійного преклоніння солдат купив собі тапочки, щоб тупотом чобіт не заважати вождю спати. Наступного дня Сталін поскаржився Берія:

– Зачем-то ходит в тапочках, а не в сапогах. Хочет подкрасться, когда я сплю…

Охоронця розстріляли за спробу замаху на життя вождя…

                                                    “О, когда он выйдет из себя!” (Керівник охорони Паукер)

Під час відпочинку в резиденції поблизу Сочі Сталіна розбудило виття собаки. Наказав охоронцям її пристрілити й закрив вікно. Вранці встав у хорошому настрої й за сніданком, згадавши нічний епізод, запитав старшого охоронця:

– Пристрелили собаку?

– Собака ушла, Иосиф Виссарионович, – відповів охоронець.

– Вы пристрелили собаку? – повторив Сталін.

– Собаку увели в Гагры, – сказав охоронець й пояснив, що ту вівчарку-поводиря купив у Німеччині співробітник наркомату землеробства для свого сліпого батька, старого більшовика.

Сталін розгнівався й вигукнув: – Сейчас же верните их сюда!

Зляканий охоронець зателефонував на прикордонний пост ОГПУ й старий більшовик із собакою були доставлені у сталінську резиденцію. Сталін вийшов в сад. Неподалік стояв старий із собакою.

– Приказы даются, чтобы их выполнять,- замітив Сталін. – Отведите собаку подальше и пристрелите!..

Сталін не входив у будинок, доки із дальнього кінця саду не почулось два постріли.

                                                            “Мы им покажем, чьё это озеро!”

Іншого разу Сталін похвалив рибну страву. Керівник охорони, щоб черговий раз догодити вождю, заявив, що завтра це блюдо буде на столі. Проте один із гостей, котрий виявився заядлим рибалкою, заявив, що нічого не вийде – цей сорт риби в цей час ховається на глибині.

– Чекисты должны уметь достать всё и вся, даже со дна, – заохочуючи відгукнувся Сталін.

На світанку найближче село розбудив гуркіт вибухів. Жителі кинулись до озера, котре було їхнім єдиним годувальником й побачили браконьєрів та плаваючу на поверхні рибу. Люди стали протестувати, вимагати, щоб грабіжники пішли геть та ті на протести не звертали уваги. Після короткої сутички, в котрій з числа жителів приймали участь в основному жінки, чекісти повернулися назад. Їхній вигляд був жалюгідним: у одного подряпане обличчя, у другого запливше око, третій без рукава. В корзині виявилося пара рибок того сорту, котрі подобались Сталіну…

Довідавшись про те, що сталося, Сталін наказав грузинським “органам” заарештувати усіх жителів села, за виключенням дітей та дряхлих стариків й вислати їх в Казахстан за “антиправительственный мятеж”.

– Мы им покажем, чьё это озеро! – злорадно висловився “отец народов”.

                                          15 років вірно охороняв та був страчений – багато знав…

20 лютого1936 року, в річницю створення ВЧК-ОГПУ-НКВД Сталін влаштував для керівництва цього відомства банкет. Під час гулянки Паукер показав Сталіну імпровізовану виставу. Підтримуваний під руки колегами, гравшими роль тюремних охоронців, Паукер зображав Зінов’єва, котрого ведуть у підвал на розстріл. “Зінов’єв” безпомічно висів на руках охоронців і, волочучи ноги, жалібно скиглив, злякано водячи очима. Посеред кімнати “Зінов’єв” упав на коліна і, обхопивши руками чобіт одного із “охоронців”, жахливо заволав: “Пожалуйста… ради Бога, товарищ… вызовите Иосифа Виссарионовича!”

Сталін слідкував за виставою, заливаючись сміхом. Гості, бачачи, як йому подобається ця сцена, вимагали, щоб Паукер повторив її. Паукер підкорився. На цей раз Сталін сміявся так захоплено, що зігнувся, схопившись за живіт. А коли Паукер ввів у свою виставу новий епізод і, замість того щоб падати на коліна, випрямився, простягнув руки вгору й закричав: “Услышь меня, Израиль, наш Бог есть Бог единый!”, Сталін не міг більше витримати й, захлинаючись від сміху, зробив знак припинити виставу.

Наступного року Паукер був знятий з посади керівника сталінської охорони, заарештований, звинувачений у шпигунстві й 14 серпня страчений. Як він поводився, що кричав перед смертю знає лише Бог єдиний…

“Кадри вирішують усе”.

Царських офіцерів, котрі з ідейних чи шкурних міркувань прийняли марксистсько-ленінську ідеологію та стали служити новій владі Сталін теж винищив. Чому? А тому, що знав: “Кадри вирішують усе”. Це означає, що люди, котрі так легко порушили присягу на вірність царю, Батьківщині та Богові є ненадійними попутниками… Такі “кадри” уже йому не потрібні, тому що, якщо вони зрадили царя, Батьківщину та Бога то так же легко у момент небезпеки й його можуть зрадити… От і поступив із ними відповідно: радо прийняв як спільників, використав набуті ними у царській армії організаторські здібності й пізніше знищив, як знищують використані презервативи…

“Против Ленина не пойдем!”

Сталін був антисемітом, отож до євреїв ставився відповідно. Якось Каганович приніс на затвердження список керівництва свого наркомату. Сталін поглянув, брудно вилаяв підлеглого й прочитав мораль:

– Когда я был молодым, неопытным наркомнац, я принес Ленину просьбу одного наркома, еврея по национальности, назначить к нему зама, тоже еврея. “Товарищ Сталин! – сказал мне Владимир Ильич. – Запомните раз и навсегда и зарубите себе на носу на всю свою жизнь: если начальник еврей, то зам непременно должен быть русским, батенька, и наоборот! Иначе они за собой целый хвост потянут!”

Різким рухом трубки відсунув список:

– Против Ленина не пойдем!

Якщо вже Ленін, котрий мав в своїх жилах єврейську кров, виявляв такі антисемітські настрої то про Сталіна вже й говорити зайве… До речі, й він був в Кремлі чужинцем отож не жалів “людський матеріал” підвладної Імперії…

“…А вокруг него сброд тонкошеих вождей”.

Йосип Мандельштам був репресований й заплатив життям за вірш:

“Мы живем под собою не чуя страны,

Наши речи за десять шагов не слышны,

А где хватит на полразговорца

Там припомнят кремлевского горца.

Его толстые пальцы, как черви, жирны,

А слова, как пудовые гири, верны.

Тараканьи смеются глазища,

И сияют его голенища.

А вокруг него сброд тонкошеих вождей,

Он играет услугами полулюдей.

Кто свистит, кто мяучит, кто хнычет,

Он один лишь бабачит и тычет.

Как подкову дарит за указом указ –

Кому в пах, кому в лоб, кому в бровь, кому в глаз.

Что ни казнь у него, то малина

И широкая грудь осетина”.

Йосип Мандельштам вірно підмітив: “сброд тонкошеих вождей”. Сталін підібрав команду бездушних виконавців своїх наказів. Розумніших та вищих за себе він не любив. Серед свого найближчого оточення Сталін роздмухував взаємопідозру, ворожнечу, нездорову конкуренцію. Чому? А щоб ті не змогли об’єднатись проти нього…

Діагноз: класична параноя.

У 1927 році погано себе почуваючий Сталін попрохав Володимира Михайловича Бехтерєва обслідувати його. Після обстеження знаменитий лікар під час консиліуму заявив колегам: “Случай хрестоматийный – у сухорукого пациента классическая паранойя”. (Параноя – стійка психічна хвороба, котра проявляється систематичними абсурдними ідеями. Усіх, хто не розділяє маніакальних бажань, хворий вважає ворогами.) Хтось із членів комісії (для цієї мети до неї включений) переказав цей діагноз Сталіну. Невдовзі Бехтерєв несподівано помер. Лікар, котрий робив розтин тіла, виявив отруєння і навіть встановив рецептуру отрути. Невдовзі лікаря заарештували. Сім’ю Бехтерєва теж.

“Сталин – учитель Вселенной!”

У підвладних компартії ЗМІ йшло істеричне возвеличення Сталіна – “первого ученика Ленина”, “единственного вождя партии”, “мудрого”, “великого”, “гениального”. Дійшло навіть до такого: “Сталин – глубже океана, выше Гималаев, ярче Солнца. Он – учитель Вселенной!”

“Людям нужен божка!”(Сталін)

Соратник запитав Сталіна чому він дозволяє так себе возвеличувати. Вождь повчально: “Людям нужен божка!”

Пізніше той зрозумів: Сталін говорив із акцентом і сказати хотів, що народу потрібен божок, ідол, кумир. Люди без віри не можуть от і зайняв Сталін звільнене місце.                                                                

                                                                                           Колективізація.

Пропагандистська істерія на адресу “куркулів” не сходила зі сторінок газет починаючи з VIII з’їзду партії. Пізніше Сталін заявив  про “ліквідацію”, тобто конфіскацію майна та землі у селян та виселення їх поголовно в Сибір без надання житла, одягу та продовольства. Окремі акти непокори, котрі спалахнули в зв’язку із “чрезвычайными мерами” на хлібозаготівлях восени 1929 року переросли в грозові хмари стихійних селянських бунтів по всій країні. Відбулася друга після 1905 року селянська революція але вже без підтримки робітників із міста, при мовчанні інтелігенції, при байдужості зовнішнього світу. Мужики з вилами кидаються на досі небачені ними танки, жінки – на штики чекістів, діти істерично плачуть на тілах мертвих, а танки, гармати, кулемети тим часом планомірно ліквідовують одних, “колективізують” інших. Селяни помирають але не здаються. У будь-який момент може з’явитися новоявлений Пугачов і тоді доля радянської влади – в його руках. Країна ж то селянська, армія – теж… Ось в цей момент реалісти та боягузи із Політбюро спохопились. В газеті “Правда” виходить сталінська стаття під фарисейською назвою “Головокружение от успехов”, в котрій вождь відповідальність за свої криваві репресії звалює на місцеві органи управління… Це вони винні отож й будуть безжально покарані революційним судом… А він – Сталін, такий м’який та пухнастий тільки зараз довідався про зловживання й покарав винних…

Геноцид-голодомор на Україні.

Головною метою колективізації було усуспільнення селянських засобів виробництва та позбавлення права користуватися здобутками власної праці. По суті селян робили рабами – партійно-державний апарат став власником мільйонів селян та результатів їхньої праці.

На початку колективізації селяни не хотіли розлучатися із віковими традиціями господарювання і тому стали масово різати худобу. Тоді партійно-бюрократичний апарат пустив у хід найжорстокіші і найганебніші методи насильства: розкуркулювання селян, які не хотіли вступати в колгосп, тиск на середнього селянина, позбавлення виборчих прав, репресії щодо передових людей сіл та міст.

Здійснювався також нечуваний економічний тиск у вигляді непосильних податків грішми та натурою і так званих “твердих завдань” до двору, висилка в необжиті краї Росії і, врешті, придумана найлютіша кара – геноцид-голодомор.

У колгоспах запанувала “зрівнялівка”, – загальний облік праці колгоспників. Селяни-трудівники, котрі працювали добросовісно, скоро зневірилися у перевазі колгоспного виробництва, бо однаково одержували за свою працю з тими, хто лише числився членами колгоспу, а працював сяк-так, аби день до вечора. Партійне керівництво колгоспів так і не змогло організувати належне господарювання отож багато врожаю залишалося не зібраним. Тоді довиконання плану хлібозаготівель було перекладене на приватний сектор.

В дію вступила так звана “красная мєтла”, яка вимела з колгоспних комор весь хліб і засипала його в державні засіки. В села були направлені оперативні загони, які разом з місцевим активом комнезаму займалися викачкою хліба.

Нишпорили із шомполами та металевими шпичками активісти по подвір’ях, у хатах, на горищах, в хлівах і на городах – скрізь шукали хліб, забирали в знедолених все, що попадало під руки.

“Ледача біднота як те каркаюче вороння, збігалася розграбовувати домашні пожитки”.

“Як виганяли з хати – ледача біднота як те каркаюче вороння, збігалася розграбовувати домашні пожитки. Той – рядно, той – піджак, той – корову за налигач тягне. Коней, курей… все. Натруджене руками, здобуте недоспаними ночами – розграбила і випхнула з рідної хати ледача біднота. Вигнали на чужину, в чому стояв – в тому і погнали”. (Іван Смаль. “Незабутнє”.)

Та недовго довелось ледачій бідноті радіти награбованому у розкуркулених односельчан добру  – настав досі небачений спровокований радянською владою голод. У сховищах, у вагонах, навіть звалене просто неба під охороною вояків псувалось відібране у селян зерно а поряд пухли з голоду люди…

Зима 1932 року і весна 1933 року для селян стали найбільш трагічними. За декілька колосків знайдених на скошеному полі, ба, навіть за підібраний буряк, котрий випав на дорогу із воза чи авто судили й відправляли в табори за “розкрадання соціалістичної власності”. Уряд відібране у селян зерно масово експортував у Європу. Таким чином європейців переконували, що чутки про голод в СРСР є вигадкою.

Так “вождь” ламав хребет селянству. Історики пишуть, що під час того голодомору тихо, покірно вимирали цілі села. (Вимирали в тиші тому, що з’їли усе живе, навіть жаб.) Не вимирали лише активісти, котрі проводили колективізацію та високе начальство. Відомо, що той, хто ділить, себе ніколи не обділяє.

Була винайдена хитра приманка: четверта частина знайденого у селян продовольства належить тим, хто знайшов. От і старалась усіляка непотріб. У природі існує природний відбір – виживають сильніші звірі, а от серед людей – хитрі пристосуванці.

З осені та взимку по селах бродила маса прохачів. Це були знедолені діти та старі люди. Вони ледве пересували по землі пухлі ноги, одягнені в дране лахміття із торбами через плечі. Але допомогти їм було нічим, бо й самі такі були.

Взимку люди ще трималися на ногах, а коли настала весна – стали мерти, як мухи. На шляхах під тинами лежали померлі від голоду, їх застала смерть у різних позах. Ніхто за покійними не плакав, ніхто не влаштовував їм похоронних обрядів. На беззахисних, знедолених навіть уваги не звертали. В колгоспах були організовані похоронні бригади. Брали мертвих, ба, навіть напівмертвих, витягували на гарбу, перевозили до ям, скидали їх там і сяк-так прикривали землею. Люди, які виконували цю повинність, самі ледве пересували ногами, тому ями копали на один-два штихи лопати. З цієї причини біля кладовищ стояло важке тухле повітря від розкладу трупів.

                                                                          З хреста стала капати кров.

Свідчення пережитого Голоду 1923-33 років родиною Максима Михайловича (1902-1994) та Катерини Яківни (1904-1979) Паламарчуків, мешканців с.Попівка Липовецького району Вінницької області. Записано зі слів їхньої дочки –  Віри Максимівни Гончаровської:

“Це сталося приблизно в 1926-27 роках, влітку, недалеко від Попівки. Повертався солдат з армії додому. Сів чистити рушницю біля хреста на роздоріжжі. Почистивши, здійняв рушницю і вистрелив у хрест. І з хреста стала капати кров.

Відразу про це стало відомо у всіх навколишніх селах. Люди сполошилися, стали говорити, що це знамення не на добро, а на війну чи голод. Звідусіль до хреста стали сходитися люди. Захотіла йти й Максимова Катерина.

Він не хотів її пускати, умовляв не йти, проте вона не послухала. Зібралося їх четверо жінок, взяли в дорогу поїсти і пішли. Ішли до того хреста півдня. Там уже було дуже багато людей. І справді, Катерина побачила, як із дірочки від кулі на хресті сочилася кров.

В 1929 році у подружжя народилася донька, яку назвали Лідою. А в 1932-му – голод.

Прийшли у хату двоє з канцелярії – один знайомий чоловік, а інший – ні, і витрусили все, що було. Навіть з горняток все позабирали. І так по всьому селу. А тут ще й сипний тиф. Максим і Катерина попухли з голоду, перехворіли на тиф.

Олександра Коваленко, Катеринина мати, вже лежала і не вставала. Маленька Ліда, а їй тоді виповнилося вже 4 роки, прибіжить до неї і питає: “Бабо, ти ще не вмерла?”, і знову біжить гратися. Потім прибігає, і знов питає.

Баба каже: “Скоро помру, дитино!” Невдовзі й померла.

Виживали тяжко. Взимку топити в хатах було нічим – всю солому спалили на полі ще восени.

Їли млинці з мерзлої, гнилої картоплі, яку знаходили на городі. Не мали що їсти коні. Дуже худі, самі кістки, вони ходили по полях і замерзали, і так лежали до весни. А люди вмирали від голоду, холоду, тифу.

Ледве дотягнули до весни. Тоді їли спарсет, глей з вишень, акаційовий цвіт.

Максим пішов по селах латати чоботи. Хоч і голод, а людям ходити в чомусь треба. Давали за роботу хто трохи пшона, хто круп, хто борошна – Максим приносив додому, і так виживали.

На шляху росли тополі, і там у гніздах ворони виводили вороненят. Максим лазив на тополі, і вибирав тих вороненят, а Катерина вдома їх скубла і варила маленькій Ліді. А у Ліди була подруга Настя. То Ліда казала: “Мамо, дай войонку і Насті теж”. Катерина давала і Насті.

Одного разу прийшла сусідка, баба Кулісиха, принесла крота і каже: “Катерино, обсмали мені цього кротика і звари”. “Бабо, я вам обсмалю, але варити не буду!” Баба взяла цього крота за хвіст, і понесла варити додому.

Знову пішов Максим на роботу в колгосп. Одного разу наказали йому привезти дві діжки квашеної капусти на поле, щоб варити трактористам їсти. Максим зметикував, що мусить вкрасти тієї капусти, але в що її набрати?

Скинув із себе спідню сорочку, набив її капустою – трохи з тієї діжки, трохи з тієї, і заховав. А сам повіз ті діжки з капустою на поле. Повернувся з поля, поставив коней у конюшню, і побіг берегами за тією сорочкою.

Розсіл тік по спині, але він приніс того “дядька” додому, і всі дуже пораділи, бо мали тепер що їсти.

Але сам не з’їси. Приходять сусіди голодні, чують запах, просять. Треба дати.

А то ще баба прийшла: “Хоч дві цибулинки дай мені, Катерино, бо вмру”. На городі виросло п’ять цибулин, мусіла вирвати. То баба без хліба ту цибулю з’їла.

Все, що Катерина купила собі ще дівкою, щоб гарно вбиратися – кожуха, чоботи, спідницю – все продала в голод, щоб було що з’їсти.

А потім на полі зійшли висадки – колгосп посадив буряки на насіння. Уночі Максим узяв мішок, і пішов ті буряки красти. Заліг скраю поля, та й потихеньку скубає. Аж тут – охоронці. Обходять поле, і гукають один одному: “Тут є хто?” – “Тут нікого нема!”

Максим за той мішок – упав на нього, в невеличкий ровець, обличчям в болото, і не дихає. Ясно навкруги, місячно. А охоронці наближаються: “Тут нікого нема!” І де не взялася у цю хвилину хмарка – закрила місяць! Охоронці пройшли повз Максима, і – на інший кінець поля.

Максим – за мішок, і помаленьку, помаленьку пробрався до посадки, а там – у берег. А потім як скочив на ноги, то через хвилину був уже на своєму березі, та під гору, та й удома.

Серце мало з грудей не вискочило, бо якби ті охоронці побачили його в полі, то убили б на місці. (Пізніше Максим казав: “Мені на фронті не було так страшно, як на отому полі з буряками”)

Наквасили в діжку, поставили на печі – знов є що їсти. Знов самі не їли, знову приходили сусіди голодні, чути, що буряки варяться, а голод – не тітка, просять. Давали, бо як не даси – просять.

Послав якось Максим Катерину до сусіда позичити якусь річ по господарству. Того сусіда звали Ганос. Стала Катерина у хаті біля вхідних дверей, а Ганос ходить по хаті – від столу до порога.

А жінка Ганосова, як той повертається, показує очима Катерині на двері, щоб та ішла вже. За другим разом Катерина зрозуміла, що та хоче цим сказати. Повернулася і тікати – Ганос хотів ухопити її за плечі, та не встиг затримати, Катерина утекла.

Вдома сказала Максимові, що більше до Ганоса не піде. Той Ганос різав людей. А його жінка вже бачила по його обличчі, коли це має статися. У нього в погребі знайшли людські голови, у тому числі і дитячі. Їх засудили обох, і в село вони більше не повернулися.

Одного разу дорогою з лісу вийшов хлопчик років чотирьох-п’яти, і плакав, кликав маму. І десь він подівся, більше його ніхто не бачив. Катерина думала потім, що він також потрапив був до того Ганоса.

Люди купували на базарі пиріжки з м’ясом, і знаходили в тому м’ясі маленькі нігтики.

А ще якось дві жінки зарізали дуже гарну дівчину з довгою косою. Це були мати тієї дівчини і їхня сусідка. Їх заарештували. Хтось бачив, як вони ішли дорогою до Липівця, і в мішку несли голову дівчини на впізнання.

Одна пронесе трохи, і кине тим мішком об землю, потім несе друга. Їх обох засудили, а мати тієї дівчини збожеволіла.

У цей час Максим шевцював вже в селі, і за це йому давали, хто що міг. Давали жменьку зерна, молоко. Пізніше Максим згадував: “Зранку до мене черга, як до молочарні…”

Весною посадили вони жменьку лушпайок, які лишилися в них ще з осені. І вродила така картопля, якої вони ще не бачили. Так, неначе Бог зглянувся на людей, що пережили страшне лихо, і подарував їм такий багатий урожай.

До кінця свого життя Максим не міг заснути в хаті, якщо на столі не лежав шматок хліба”.

“Лише п’яниці та ті, які не хотіли працювати, а тирлувалися в шинках, зразу побігли в активісти, щоб грабувати людей”.

Віктор Нагурний народився 23 листопада 1919 р. в селі Купелі Волочиського району Хмельницької області у селянській родині середнього рівня достатку: мали двох коней, одну корову з телицею, три гектари землі.

Батько врятував всю сім’ю від депортації до Сибіру, коли продав коней та виїхав на будову Дніпрогесу  (Головне політичне управління не вивозило неповні багатодітні сім’ї).

Почалося з виселення куркулів. Це ті працьовиті люди, яким вчепили ярлик. Вони посіяли хліб, а зібрати його не змогли – бо були вже в Сибіру. А тут залишилися, улюблені для совєтской власті, бідняки – 50 або й більше відсотків з них тому були бідні, бо ж ледачі, не хотіли працювати як треба!

А як зробилися куркулі? Після революції видавали пайки (земельні наділи). В той період видавали по 2 га на душу населення. А в кого були діти? – в бідняка – і він одержав 10 га землі на дітей, і ще на себе – разом 12.

А якщо це був розумний – бідний, але розумний – і трудяга, то він займався тими гектарами 18 годин на добу. Він не спав! В результаті, за яких 8-10 років з 1918/1920 до 1930 він зробився заможним: вже були коні і плуг, і рало.

Як була брехлива влада, то один бідний на другого писав або заявляв  (доноси до органів ҐПУ), що от він такий, а він такий. Той бідний сидів у буфеті і п’янствував, а багатий працював 18 годин на добу! І от в результаті кляузи, трудовому чоловікові приліпляли ярлик “куркуль” і в Сибір.

Я це пам’ятаю дуже добре, як виселяли куркулів. В 30-му році ми сиділи на вікні. А мороз був 28-30 градусів. З сусіднього села, за 2 км, везли куркулів. На “ґринджолах” (сани без бокових бортів) 3-4 дітей накритих периною. Пір’я з перини збилося на ноги і діти залишилися під домотканим сукном. І кричать від холоду.

А за ними біжить мати-куркулька, молода жінка, років 25-30: змучена, в кожушині та червоною хусткою оперезана. І вона … от я сам розчулився (витирає сльози) … плаче, бо вона не може нічим помогти своїм дітям. Їх везли 15 км. Це все спеціально робилося на їх погибель. Везли їх до залізниці, де стояв товарняк. І цілий місяць – до Сибіру. Кого вони туди привезли?

Скільки існував Союз, в нас стільки й гноїли картоплю, бо про сховища ніхто не думав. Привезли зерно, картоплю та висипають з машини чи підводи до кагати. А коли дощ йде – накривають. В результаті на весну воно все зогнило. І списали 18 кагат по 70 м довжини.

А нащо коней у колгоспі звели докупи?! Бідняцькі коні їли солому, а куркульські – “обрік” із зерном – і це були коні. А ота одна коняка у бідняка і та була хвора “сапом”. Коли взяли тих коней докупи і не дали оброку, не було нічого – коні гризли дерев’яну огорожу! І так вони там здихали.

Там біля коней ходив такий, що не знає, що таке кінь, або що таке копито (сміється) і привіз він їм соломи. Ще й п’яний був, бо кращу солому завіз до жида, а той дав йому пляшку горілки, а сюди привіз якої-небудь і кинув на підлогу.

Для перевірки на “сап” викликали медкомісію з району, і приїхав лікар з фельдшерами і провели т.зв. “малінізацію”. Ставили коней в шнурок і капали малінін в око. В хворого коня виділявся гнойовий шнурок з ока. З 400 коней хворих знайшли більше 50. Та комісія поїхала, а в колгоспі хворих коней не ізолювали.

Потім викликали комісію з Проскурова (нинішній Хмельницький), більш авторитетну. Зробили повторну “малінізацію” 80 хворих коней. А через два місяці ту комісію арештували та розстріляли як ворогів народу, що боролися проти колгоспного будівництва та радянської влади. А злочинець той, хто зібрав тих коней докупи!

У селі осіб 5, може більше, лежали попід плотами з розпухлими від голоду ногами. З тих ніг текла вода. То так дивишся: він ще живий, бо очі відкриті, а лежить як мертвий. Як батько був на будівництві Дніпрогесу, а ми майже пухли від голоду, ми, з сестрою та братом, ходили 500 м через дорогу, де лежали колгоспні кагати. В тарілочку збирали мерзлу картоплю…

Це вже не картопля була, а таке, як терте, напівгниле. Ми з середини вибирали у каструльку, а тоді брали віск на сковороду. А на неї клали картоплю і робили такі “кучмани”, як тепер називають оладді, чи як? От з такого гнилля.

На ялинках у парку, де раніше поміщик жив, було дуже багато воронячих гнізд. Ми лазили з торбами на ті дерева і ловили пташенят, поки ті ще не літали. Можна було взяти у торбу штук десять-п’ятнадцять. От приніс то додому, ошпарили і приготували. М’ясо… Крупами такого не вигодуєш, як вони хробаками. От таке курча з’їв і кружку випив юшки з наваром і таким чином жили…

Свідчення Олександри Карпівни Бондарець, жительки села Бацмани Роменського району Сумської області:

“Було мені тоді 9 років, жили ми в Бацманах – батько, мати, дідусь, я і мої старший та молодший брати. У нас було десять десятин землі, двоє волів і двоє коней, хата, клуня, комора та сарай.

Ми самі обробляли землю і з цього жили, але весною 1932-го року в селі стали організовувати колгоспи. Люди самі туди не йшли, бо боялися – ходили чутки, що все буде там колективно: праця, худоба і навіть жінки.

Сільські люди звикли до праці, бо в кожній сім’ї була земля та худоба. Лише п’яниці та ті, які не хотіли працювати, а тирлувалися в шинках, зразу побігли в активісти, щоб грабувати людей.

Їх у селі назбиралося до десятка. Активістам видали гвинтівки, партійні квитки та всю владу в їх брудні руки.

Владі в ті роки потрібні були золото, зерно, щоб купувати за кордоном станки, гармати і іншу техніку. Тому в людей забирали все: землю, скотину, зерно, вози, плуги, але владі потрібно було ще, ще й ще.

Активісти ходили по хатах і забирали навіть те, що залишилось у вузликах. Діти були голодні, пухли від голоду. В нашій сім’ї дідусь (90 років) і мій молодший братик (3 роки) лежали на печі цілими днями голодні, з пухлими ручками і ніжками, все просили їсти, поки не вмерли.

Мама бігала по заробітках у сім’ї цих же активістів, і тільки принесе до додому жменю якихось бобів або висівок, як на ранок приходили в домівку активісти і все забирали. Багнетом перекопають всю долівку в хаті у пошуках чогось цінного або зерна.

Побили всі миски, горщики, сказали, що вони нам вже не потрібні, бо ми всі скоро повмираємо. Де яка цінна одежина або скриня – забирали собі додому, а потім продавали в Ромнах на базарі.

Мама моя впізнала свою скриню на базарі, яку продавала жінка активіста. Активісти були нелюди. Вони били людей прикладами, жінок тягали за коси, щоб ті сказали, де заховали зерно, бо їм все було дозволено робити владою. Дивилися, в кого йде дим з труби у домівці, і приходили шукати туди, що там варилося в печі.

Прийшла сувора зима 1933 року. До нашої домівки прийшли активісти, зірвали з петель двері в хату і вкинули у колодязь, щоб ми не могли ні води пити, ні грітися в хаті. Мама завісила якимсь ганчір’ям двері, і ми так зимували.

Їли горобців, ворон, що ловили хлопці і варили їх у горщиках, щоб не вмерти з голоду, але й їх скоро не стало.

Скрізь по дорозі лежали мертві та пухлі люди, всі, хто був ще живий, просили їсти, але їсти було нічого. Тих, хто хотів втекти із села,  ловили і повертали назад.

Навіть тих, хто пішов в колгосп, також обшукували і все забирали, але згодом почали давати якусь побовтюху, щоб могли працювати. Батьки пішли в колгосп також, але все одно голод буяв по хатах, бо зерно вивезли за кордон.

Прийшла весна 1933 року, і ми почали збирати з дерев бруньки, які ще не розпустилися і їли їх замість хліба, потім варили і їли яглицю, пшінку. Так і пережили голод”.

Рятівний сон.

Ірина Славінська про життя свого роду:

“Коли почався Голодомор, однієї ночі прабабусі наснився сон. Уві сні до неї прийшла жінка та сказала: “Агафіє, чого ти плачеш? Он же ж у вас стільки зерна за стіною”.

Вранці прабабуся розповіла про сон. Прадід декілька днів матеріалістично вагався, чи варто псувати стінку, а потім таки взяв сокиру і спробував стукнути.

Пробив дірку – виявилося, стіна була подвійною. В ніші справді було заховане зерно. Завдяки цьому родина протрималася та продовжила свій шлях.

Кажуть, до родини Василя Варфоломійовича в хаті жила заможна родина. Імовірно, розкуркулена чи репресована”.

                                 “Слова “селянин” і “куркуль” в Україні 30-х років фактично стали синонімами…”

Молодий англійський письменник й філософ, в ту пору ще комуніст Артур Кестлер:

“Як репортер я перетинав кордони майже всіх європейських і кількох азійських країн, але з таким оглядом не зіштовхувалися: митники… розпакували весь багаж, розклали наше добро на стійці та на брудній підлозі; вони розгорнули всі пакунки, розкрили коробки цукерок й пакетики з запонками, переглянули кожну книжку, перевірили кожен аркуш паперу. Потім вони заходилися упаковувати все, як було. Це тривало півдня, і поки огляд не завершився, у вагони нас не пускали — наші купе тим часом настільки ж ретельно обшукували.

Більшість пасажирів поїзда були росіянами. Вони везли, головним чином, їжу. На стійці й на підлозі митниці нагромаджувалися сотні фунтів цукру, чаю, олії, сосисок, лярду, печива й різноманітних консервів. Мене вразив вираз облич митників, що перебирали ці продукти: на них проступала заздрість, жадібність. Мені самому випадало голодувати, і я ні з чим не сплутав би той моторошний блиск в очах, із яким голодуючий бережно, любовно бере в руки шматок салямі”.

“Поїзд, пихкаючи, повз українським степом, часто зупиняючись. На кожній станції юрбилися обірвані селяни, простягали нам білизну й ікони, благаючи в обмін трішки хліба. Жінки піднімали до вікон купе дітей — жалюгідних, страшних, руки й ноги як палички, животи роздуті, великі, неживі голови на тонких шиях. Сам того не підозрюючи, я потрапив в епіцентр голоду 1932—1933 років, що спустошив цілі області й забрав життя в кількох мільйонів… Побачивши ситуацію на станціях, я почав здогадуватися, що сталася якась катастрофа, проте не мав уявлення ні про її причини, ні про масштаби”.

Звернувшись за роз’ясненнями до своїх радянських попутників, Кестлер одержав настільки ж вичерпну, як і політично витриману відповідь. Мовляв, нещасні люди на станціях — це злобливі багатії-куркулі, котрі чинили опір колективізації, тож одержали, що заслужили. Слова “селянин” і “куркуль” в Україні 30-х років фактично стали синонімами…

“Ми під’їхали до річки, через неї будували міст, і провідник пройшов вагоном зі стосом квадратних картонних аркушів під пахвою, закриваючи ними всі вікна. Я запитав, навіщо він це робить, і мені з посмішкою відповіли, що це запобіжний захід проти будь-якої спроби сфотографувати міст, оскільки всі мости належать до військових об’єктів. Так я вперше зіштовхнувся з абсурдними хитрощами, які я і тоді, і ще довго після того вважав проявом революційної пильності”.

Згодом влада Рад вирішила скористатися цим нехитрим прийомом для приховування жахаючих масштабів голодомору — у поїздах, які йшли через територію розорених областей України, почали завбачливо закривати всі вікна.

Особливе місце в мемуарах Артура Кестлера займає опис Харкова — тодішньої столиці Радянської України. Письменник малює воістину фантасмагоричну картину великого міста, охопленого божевіллям сталінських п’ятирічок:

Всюди — хаос, запустіння, невлаштований побут. Знайти в столиці потрібну адресу неможливо — усі вулиці перейменовано (покінчимо з ненависним дореволюційним минулим!), але городяни називають їх по-старому. У зношений трамвайний вагон набивається втричі більше пасажирів проти норми; багато людей висять зовні, “чіпляючись, наче акробати, за ручки, вікна, грати, буфери й дах”. Цілі зграї безпритульної молоді безкарно орудують на вокзалах, ринках, у громадському транспорті (перша ж поїздка в харківському трамваї коштувала Кестлеру гаманця, авторучки й цигарок).

“1932 року в Харкові у вільному продажу були тільки марки, липучки для мух і презервативи. Кооперативні магазини, що постачали населення продуктами й побутовими товарами, спорожніли. Я далеко не відразу відчув розміри лиха, що охопило Україну, оскільки в привілейованому магазині для іноземців панував відносний достаток, але з першого ж дня мене насторожила відсутність споживчих товарів: ні взуття, ні одягу, ні паперу для письма, ні копірки, ні гребінців, ні шпильок, ні сковорідок, ні каструль — нічого… Звістка про те, що в той чи інший магазин щось завезли, поширювалася миттєво, і люди кидалися купувати все підряд: зубні щітки, мило, сигарети, гніти або сковорідки. Побачивши чергу, перехожі відразу приєднувалися до неї. “Хвіст” завертав за ріг, і ті, що стояли в кінці, поняття не мали, “що дають”. Від нудьги вони розважалися, намагаючись самим здогадатися або пліткуючи”.

Ажіотаж навколо жалюгідних товарів, які зрідка викидалися на магазинні прилавки, дуже швидко захоплював і сторонню людину. Кестлер згадує, як уже другого дня перебування в Харкові він приніс додому… губну гармоніку та засіб для виведення плям, із неабияким трудом добуті ним у чергах.

Тим часом страшне лихо, що обрушилося на українське село, відгукнулося й в адміністративному центрі УРСР. Уже з кінця 1932 р. у Харкові з’явилися голодуючі селяни з навколишніх сіл. За словами Артура Кестлера, щоразу, коли він бував на харківській “товкучці”, його горло стискала болісна судома.

“Ринок розташовувався на великій порожній площі. Продавці сиділи навпочіпки у пилюці, розклавши своє добро на хустинах. На продаж пропонувалися іржаві цвяхи, подертий одяг, сметана — міркою служила ложка, і разом зі сметаною в неї потрапляли мухи. Бабусі горбилися над самотнім великоднім яєчком або купкою засохлого козячого сиру, дідусі з босими мозолистими ногами вимінювали розбиті чоботи на кіло чорного хліба та пучку махорки. Предметом обміну були також постоли й навіть підбори й підошви, відірвані від чобіт, — замість них прив’язували ганчірки. Старенькі, котрим нічого було продавати, співали українські пісні. Дехто подавав їм копієчку… У більшості опухли руки й ноги, обличчя ставали не худими, а одутлими, того специфічного відтінку, який Толстой, описуючи в’язня, порівняв із кольором пагонів, що проростають у підвалі з картопляних бульб…”

На початку 1933 року український голодомор досяг свого страшного апогею. Вимирали цілі села. У цих умовах сталінське керівництво не тільки не намагалося полегшити становище мільйонів голодуючих селян, а й уперто відмовлялося визнавати сам факт голоду. Прагнення цілком витіснити трагедію села з суспільної свідомості — ось що найбільше вражало Артура Кестлера в ті драматичні дні. Письменник згадує:

“Офіційно жодного голоду не було, про нього лише глухо згадували, вдаючись до натяків: “Труднощі на фронті колективізації”. Слово “труднощі” – одне з найбільш уживаних у радянському жаргоні, за його допомогою катастрофи зводяться до мінімуму, а досягнення відповідно роздуваються”.

“Щоранку в харківських газетах я читав звіти про виконання й перевиконання плану, про змагання між сповненими ентузіазму ударними бригадами, про героїв праці, представлених до ордена Червоного Прапора, про велетенські заводи, побудовані на Уралі тощо. Я бачив фотографії усміхненої молоді, що несе прапори, або екзотичних літніх узбеків, котрі з мудрою посмішкою схилилися над букварем, — і ні слова про голод, про тиф, про село, що гине. Та що там, харківські газети не згадували навіть про відсутність електрики в самому Харкові. Ми жили немов у сні: газети писали про якусь іншу країну, створювали іншу реальність, абсолютно недотичну з нашим повсякденним життям. У результаті москвичі поняття не мали про те, що відбувалося в Харкові, а тим паче в Ташкенті, Архангельську, Владивостоку, на відстані дванадцяти днів дороги від столиці… Величезну країну вкривала щільна ковдра мовчання, і ніхто за межами вузького кола посвячених не міг скласти повну картину з розрізнених шматочків мозаїки”.

Радянський Союз Кестлер залишив із важким почуттям: “Хоча я і зберіг віру в комунізм, життя в Росії справило на мене гнітюче враження. Тільки тепер, чекаючи від’їзду, я насмілився самому собі зізнатися в цьому. Тьмяні вулиці, безнадійні злидні, похмура офіціозність промов і друкованого слова, всепроникний дух виправної установи… Заклики, гасла, стереотипи, повне нівелювання геть усього, і над усіма — всюдисущий портрет Старшого Брата, що стежить за нами нерухомим поглядом. Порожнеча й холод індустріалізованого печерного століття…”

1938-го Кестлер порвав із комуністичним рухом.

Диявольська хитрість.

Щасливий фарт все життя супроводжував Сталіна. Він завжди виходив переможцем із явно програшних ситуацій! Занесений над ним меч він з диявольською хитрістю повертав на голови ворогів, злорадних глядачів і навіть своїх спасителів! Він щоразу на передньому плані в позі благодійника для вцілілих і в образі месника проти наступних ворогів. Власні злочини та авантюри він спритно звалює на виконавців й безжально карає, чужі ж перемоги приписує собі. Його інтелектуальна примітивність недоучки семінариста отримує ореол всеперемагаючої величі, всевидячого генія. Ось він, знаючий ціну натовпу й самого себе, вкотре позує перед народом і гнівно грозить ворогам…

На процесі так званого “правотроцкістського блоку” в березні 1938 року Ягода признався, що він разом із старими революціонерами – Троцьким, Зінов’євим, Каменєвим, Бухаріним, Риковим та іншими підготовив та організував вбивство члена Політбюро, секретаря ЦК і Ленінградського обкому партії Сергія Кірова, отруїв членів уряду Валеріана Куйбишева, В’ячеслава Межинського, письменника Максима Горького та його сина Максима Пешкова. О, Сталін не дарма на посаду керівника НКВС вибрав аптекаря! Під час доповіді Хрущова на ХХ з’їзді  виявилось: про вбивства та отруєння Ягода говорив правду. От тільки організатори вбивств сиділи не на лаві підсудних, а в Політбюро ЦК партії – Сталін, Молотов, Каганович, Ворошилов. На лаві підсудних сидів лише виконавець – колишній шеф НКВС Г.Ягода.

Чому Сталін прибрав зі свого шляху цих людей? Вони йому заважали досягнути абсолютної влади. Зокрема трагедія Кірова була в його мужності, надзвичайній популярності серед народу. Кіров іноді ігнорував, на його думку, злочинні накази стосовно робітничого постачання та каральної політики НКВС! Він підтримував більшовицьку традицію від котрої Сталін та соратники відмовились ще в 1928 році – публічно виступав на робітничо-селянських зборах. Сталін завжди переваги колег вважав своїми недоліками. Кіров був неперевершеним оратором та публіцистом в противагу Сталіну, котрий був як теоретик дилетантом, як публіцист – посередністю, як оратор – наводив нудьгу…

Незважаючи на своє виключно високе положення – другий в Москві і перший в Ленінграді – Кіров не встиг перетворитися в те, в що давним-давно перетворилися його колеги із Політбюро: в недосяжних бюрократів на вершині партійної ієрархії. Настільки популярну в партії та народі особистість Сталін не міг об’явити ворогом народу. Ніхто би йому не повірив. Залишалось одне: організувати вбивство і, звинувативши в ньому своїх політичних противників, розкрутити новий виток репресій…

Після вбивства Сталін писав в некролозі ЦК партії: “Товарищ Киров представлял собою образец большевика, не знавшего страха и трудностей… Его прямота, железная стойкость, его изумительные качества вдохновенного трибуна революции сочетались в нем с той сердечностью и мягкостью в личных, товарищеских и дружеских отношениях, с той лучистой теплотой и с скромностью, которые присущи настоящему ленинцу”.

Ось саме за ці якості й поплатився вірний соратник – вони були хорошими вчора, коли існувала думаюча партія Леніна, але шкідливими сьогодні, коли створювалась бездушна, беззаперечна олігархія Сталіна.

Пізніше всіх виконавців та причетних до вбивства Кірова Сталін знищив. Більше того: під час “Великої чистки” ні один із особистих друзів Кірова, ні один із його помічників, ні один із членів бюро та секретаріату Ленінградського обкому не був залишений живим – якщо вже виявляти “ворогів” то до кінця. Навіть їхні дружини були знищені.

                                                         “Не скоро чиниться суд над лихими вчинками…” 

“Не скоро чиниться суд над лихими вчинками, тому і не боїться людина чинити зло”, – ще в давнину помітив премудрий Соломон. І ще премудрий Соломон вчив: “Бійся, сину мій, Господа і царя, не водися із заколотниками, бо погибель їхня нагло настане, і біду від них хто передбачить?” (24:21) Закономірно, Божа кара прийти не забарилась: руйнівники храмів, трощителі ікон не своєю смертю помирали. Мрійників та фанатиків (рицарів революції) швидко витіснили циніки отож ті, котрі розкручували маховик репресій, самі ж між ті жорна й потрапляли…

“Знали слишком много”.

Існував неписаний закон: чим ближче до Сталіна стояв таємно убитий ним чоловік, тим ретельніше знищувалось його оточення. Це стосувалось навіть сім’ї самого Сталіна: він розстріляв шваґра, старого більшовика Сванідзе; розстріляв родича, старого чекістського комісара Реденса; після війни вислав жінку свого сина Якова, забравши у неї дитину; заарештував сестер своєї жінки – дочок друга Леніна – Алілуєва.

Коли дочка Світлана запитала про причину арешту її тіток, Сталін відповів із не властивою йому щирістю: “Знали слишком много и болтали слишком много. А это на руку врагам”.

У серпні 1936 року Ягода блискуче провів процес над старими друзями Леніна, керівниками Жовтневої революції та громадянської війни – керівниками вигаданого Сталіним “троцькістсько-зінов’євського терористичного центру”. Ягода чекав нагороди і нового завдання а Сталін… зняв його з посади шефа НКВС, посадив у підвал того самого НКВС і пізніше розстріляв, щоб таким чином ліквідувати свідків-виконавців власних наказів.

“Наказание за то, что тысячу раз нарушал Его за поведи”.

Перед смертю Ягода сказав високопосадовому НКВСнику:

– Можешь написать в своём докладе Ежову, что я говорю: “Наверное, Бог всё-таки существует!”

– Что такое?- здивовано перепитав Слуцкий, розгубившись від нагадування про “доклад Ежову”.

– Очень просто, – відповів Ягода чи то всерйоз, чи то жартома. – От Сталина я не заслужил ничего, кроме благодарности за верную службу; от Бога я должен был заслужить самое суровое наказание за то, что тысячу раз нарушал Его заповеди. Теперь погляди; где я нахожусь, и суди сам: есть Бог или нет…

Ще не один із колишніх революціонерів та нових сталінських висуванців перед розстрілом повторить: “Наверное, Бог всё-таки существует!”

“Неподкупных людей не существует вообще. Просто у каждого своя цена”. (Сталін)

Серед московських чиновників ходили чутки, що Бухарін, озлоблений сталінським лицемірством, розповів на засіданні Політбюро як Сталін, бажаючи притягнути його на свій бік сказав: “Бухарчик, мы с тобой – Гималаи а остальные (інші члени Політбюро) – просто маленькие мушки!”

Положення, в котрому виявився Сталін, було неприємним – виявилося, що й іншим членам Політбюро він адресував подібні компліменти, залишившись з ними наодинці.

У великій політиці немає честі, совісті, моралі, щирої вдячності, довірених друзів.

У великій політиці немає честі, совісті, моралі, щирої вдячності, довірених друзів. З огляду на цю істину не дарма Вишинський злився на Зінов’єва та Каменєва, – ті не цікавилися історією і тому не могли повірити, що Гітлер знищив Рема за виконання власного наказу (підпал Рейстагу), щоб замести сліди свого злочину…

Після Ягоди продовжувати масові репресії Сталін призначив Єжова. У листопаді 1938 року Сталін знімає з посади свого ставленика й, за звичкою, звалює на нього усі свої злочини. Чим же не догодив вождю заслужений кат? Він був майстром репресій і добре провів процес П’ятакова-Радека, гірше процес Бухаріна-Рикова та от провалився на спробах створити “паралельний бухарінський центр” із членів та кандидатів Політбюро і ЦК та “паралельний воєнний центр” із маршалів та генералів. Єжов не справився із завданням й тому повинен був піти, але піти він міг тільки в могилу, оскільки занадто багато знав…

Замість знищеного Єжова Сталін на посаду керівника НКВС призначив Берія. Берія відмовився від попередньої практики групових процесів, почав розстрілювати членів ЦК і верховного керівництва армії через закриті індивідуальні процеси, незалежно від того, відмовлялись підсудні від своїх вимушених показів чи ні. Більше того, він їх розстрілював навіть в тих випадках, коли суд виправдовував!

Доносохаос.

Імперія тремтіла від страху – ніхто не протестував. Путівкою на той світ, або в табори примусової праці часто була абсурдна анонімка якоїсь сволоти. Мотивом могла бути ще дитяча образа, сварка, заздрість, твоє посадове крісло – усе, що завгодно. Загриміти в табори можна було навіть за те, що комусь… сподобалась твоя жінка. Анонімка. (Заарештовувати без будь-якого приводу було незручно, отож анонімка ставала логічним виправданням відкриття кожної карної справи.) Нічний арешт і… вона вільна.

Ідеї Хазяїна стосовно судочинства озвучив генеральний прокурор СРСР А.Я.Вишинський: “Признание обвиняемого и есть царица доказательств”.

Механізм досягнення “чистосердечного признания” був відпрацьований до дрібниць. Одночасно використовувались різноманітні методи обробітку.

Фізичні: від різноманітних форм принижень та побоїв до довготривалого (від 3 до 10 діб) позбавлення сну.

Хімічні: підмішування в їжу або примусове введення в організм послаблюючих волю препаратів.

Механічні: слідчі безперервно читають вголос признання а потім жертву примушують безперервно їх повторювати для того, щоб ті показання автоматично записалися у підсвідомість.

Політичні: погрози, репресії друзів та родичів, висміювання політичних ідей (навіть якщо вони співпадали із політикою наявної влади).

Психологічні: створення та укріплення у жертви відчуття власної нікчемності, приреченості, безглуздості життя, доведення її до жадоби самобичування, покаяння.

В результаті такої обробки доведена до межі виснаження жертва вже сама вірить у нав’язану слідчими легенду й під час судового засідання, коли бачить, що їй вірять судді та глядачі, відчуває себе цінним гвинтиком загального механізму, більше того – “героєм дня”. Фізично доведена до крайнього виснаження жертва витає в небесах – психічна обробка довела її до самозабуття. Вона тілесно тут але духовно вже вільна від самої себе, і тому готова на все  – на словесне самобичування та фізичну смерть.

Про міцність та ідейну відданість партії Леніна-Сталіна в парторганізаціях судили по кількості виявлених “ворогів народу”. Доноси прийняли характер чуми і розмір стаханівський. “Доносоманія” скоро переросла в “доносохаос”. Одна із парторганізацій вирішила вийти із хаосу доносів і в інтересах справедливості стала класифікувати ворогів по категоріях згідно кількості поданих на кожного доносів. Були встановлені категорії: 1) “враг”, 2) “вражок”, 3) “вражонок”, 4) “вражоночек”. Згідно цих категорій й заводилися справи, проводилися арешти.

Цікаво відмітити, що коли правоохоронці потрапляли між жорна ними ж розкрученого маховика репресій, то слухняно признавались у всьому тому чого від них вимагали – чудово знали свої методи вибивання зізнань, отож розуміли, що потрібні владі признання їхні колишні колеги з них обов’язково так чи інакше виб’ють. Якщо так, то розумніше відразу у всьому “признатись” й поїхати в табори не зломленим психічно та не покаліченим фізично… А далі, як правило,  сценарій стандартний: суд в залежності від завантаження суддів тривав від 1 до 20 хвилин по принципу “заходь – виходь”. У справі два папірці: анонімка і твоє зізнання. Вирок “трійки” був суворим – із “ворогами народу” не церемонились. Не церемонились – “будови комунізму” на котрих в’язні гинули, як мухи невпинно вимагали нової дармової робочої сили.

Місцеві репресивні органи часто отримували з центру телеграми приблизно такого змісту “Срочно высылайте три вагона дров”, або “Высылайте 240 ящиков мыла”. І починалися масові арешти, щоб набрати потрібну кількість “дров”, “мыла”… Настав час коли “трійки” вже не справлялися із потоком “ворогів народу”. Тоді знайшли оригінальний вихід – судити стали списками. Заочно, ясна річ…

Сталін знищував старих революціонерів, тих, хто робив дві революції, – лівих та правих есерів, стариків-народовольців, анархістів. Камери об’єднали непримиримих ворогів: меншовиків, більшовиків, есерів та вцілілих аристократів. Скільки років вони боролися один проти іншого, – щоб зустрітися в одній тюрмі. Напівбожевільний кадет качався від реготу по підлозі камери, споглядаючи цей Ноєв ковчег революції… Всіх їх навіки заспокоїла нічна куля.

А втім, арешти мали для людей й позитив – кожен арешт “ворога народу” покращував житлові умови іншого громадянина СРСР. “Щасливчики”, котрим діставалося звільнене житло, умовляли себе: “попередні жильці постраждали заслужено”.

Часто заарештовані не мали змоги нічого з собою взяти – там, куди їх відвозили все було казенним…

                                                                  Чирков Юрий Иванович “А было все так.”

“… зашел в сушилку к Тодорскому. Он был один и, едва взглянув на меня, мрачно сказал, что немцы оккупировали Данию и высадили большие десанты в Норвегии. Эта новость была утром передана по радио. Я еще не видел Александра Ивановича столь расстроенным. Приглушенным голосом он стал говорить о неизбежности войны с Германией и неподготовленности высшего командного состава Красной Армии, очень ослабленного после репрессий 1937—1938 годов. И тут он рассказал, как его арестовали и выбивали «признание» в участии вместе с Тухачевским в заговорщической деятельности, в подрыве обороноспособности страны, подготовке покушения на Сталина и т. п.

Тодорский с болью вспоминал, что он лишь на допросах понял, как создавались обвинения и как убеленные сединами полководцы под пытками выдавали и себя, и своих сослуживцев, и друзей, а потом об этом докладывалось Сталину, и тот требовал новых арестов. Александр Иванович решил вытерпеть все, чтобы не опорочить себя и других в глазах Сталина. И когда его били отрезками кабеля по спине, по пяткам, животу, он про себя шептал: «Сталин, Сталин», теряя сознание. Его так избили, что пришлось отправить в тюремный госпиталь.

После подлечивания в госпитале все началось сначала. У него опять выбивали «признание», но он терпел. Терпел ради партии: он коммунист и должен вытерпеть, чтобы его выдержка помогла понять Ежову и Сталину, что такими методами они искусственно создают страшное по своим последствиям неверие в преданность испытанных военных и партийных кадров. Его уже допрашивали без перерыва третий день. И когда стало совсем невыносимо, он, представляя себе, какая ужасная участь ожидает его дочь, если его осудят как врага народа, терпел ради дочери, пока не потерял сознание. Его избили до состояния клинической смерти.

Снова госпиталь. На этот раз его держали там довольно долго. У него отбили почки, и он мочился кровью. Первый допрос после лазарета был необычным. Другой следователь обращался на «вы», называя по имени и отчеству, не кричал, а беседовал, удивлялся выдержке, предложил чай. Тодорский размяк и неожиданно заплакал. Следователь деликатно молчал. Тогда Александр Иванович рассказал, как он вытерпел все пытки сначала ради Сталина, партии и, наконец, дочери. И тут следователь тихо сказал: «Вот ты и попался, сволочь, значит, тебе дочь дороже Сталина и партии». Вошли палачи, и следователь объявил, что теперь его забьют насмерть, если он не подпишет «признание». Комкор был сломлен и подписал. Но пик репрессий уже прошел, и его не расстреляли, а дали всего 15 лет. Жену и дочь как членов семьи врага народа отправили в лагеря на пять лет. Переписки с ними ему не разрешали. После реабилитации Тодорский установил, что во время репрессий 1936—1939 годов было уничтожено 84 процента высшего командного состава – генералов – и 88 процентов полковников”.

“…Из рассказов заключенных следовало, что, как и в прошлые годы, основной причиной арестов были доносы. Сталин мог быть доволен: доносительство вошло в быт.

Содержание доносов преимущественно тоже было связано с культом вождя: кто-то рассказывал или слушал анекдот о вожде, кто-то завернул селедку в газету с портретом вождя, большинство заключенных ничего не сделали, не сказали, но им в доносе было что-нибудь, да приписано. Поэтому вместо статей уголовного кодекса были «формулировки», обозначенные аббревиатурами КРА, КРД, КРТД, КРБЗД и др. Первые две буквы КР означали контрреволюционная, а последние соответственно – агитация, деятельность, троцкистская деятельность, бухаринско-зиновьевская деятельность и т. п. Была еще ПШ – подозрение в шпионаже. Эту формулировку чаще получали члены зарубежных компартий. Огромное большинство получали сроки по постановлению Особого совещания НКВД или областных троек, и лишь немногие были осуждены трибуналом или судом. Из многочисленных рассказов о причине ареста запомнились лишь наиболее забавные.

В то время очень поощрялось создание «народных» сказов о Сталине, и некоторые ловкие сказители на этом хорошо заработали, а менее ловкие ломали шеи. Один северный старичок рассказывал, как он сочинил сказ, где главную роль играли усы Сталина, в которые он фукал. В сказе это звучало примерно так: сел Сталин на гору, огляделся и стал фукать в усы. Фукнет раз – Днепрогэс готов, фукнет другой – Магнитка заработает, а он все фукает и фукает и всю землю заводами зафукал. В районе похвалили сказителя, а в область вызвали – посадили, обвинили в клевете. Говорят: «Давай-ка пофукай в лагере десять лет».

Другой веселый человек добился установки телефона в квартире. На радостях пир горой. А тут вдруг телефон звонит. Подвыпивший хозяин важно так в трубку говорит: «Сталин слушает». Звонивший со страху трубку бросил.

Гости хохочут, хозяин и того пуще. Так он отвечал на несколько звонков. Все веселились. Ночью хозяина посадили, а потом добрались и до гостей. Кому восемь, кому десять лет тройка дала.

О телефоне рассказывали еще так. Один ударник добивался квартиры. Живут шесть человек на девяти метрах. Уж и на учет он поставлен был, и письмам поддерживающим счет потерял, а все не дают. Снял он трубку, главному начальнику по распределению жилплощади позвонил и с грузинским акцентом произнес: «Сталин говорит. Когда вы перестанете издеваться над ударником производства таким-то? Приказываю: завтра же удовлетворить его заявление». На другой день ордер на квартиру получил, а через несколько дней спьяну на новоселье похвастался и схлопотал десять лет.

Рассказывал пионервожатый. Ребята в пионерлагере повесили на стенку газету (там была карикатура на Геббельса) и стали стрелять из мелкокалиберки, пока не подошел начальник пионерлагеря. Снял он газету. Карикатура-мишень на третьей странице, а на первой – Сталин изображен и весь пульками пробитый. Вожатого обвинили в терроре и дали десять лет. Ребятам тоже что-то «привесили».

Что ни история, то восемь или десять лет, а то и пятнадцать или двадцать. А сколько расстреляно было! Знакомство с опальными лидерами или полководцами, например с Тухачевским, стоило жизни. Еще одна категория появилась – ЧСВН, член семьи врага народа, по которой получали сроки от пяти до десяти лет жены, дети, братья, сестры, родители обвиненного. Этого еще ни один кодекс не предусматривал. Чисто восточная сталинская придумка.

Голова шла кругом от всего увиденного и услышанного. Во всех городах тюрьмы переполнены в п’ять – десять раз больше нормы. Кажется, что счет арестованных шел уже на миллионы. Говорили, будто Ежов сказал, что все население СССР делится на три категории: заключенных, подследственных и подозреваемых. Поражала наряду с этим вера людей в скорое освобождение. Большинство полагало: поскольку никто ни в чем не виноват, то разберутся наконец и… всех освободят. Ждали, что вторая сессия Верховного Совета СССР 10—21 августа 1938 года объявит амнистию, ждали предстоящий XVIII съезд ВКП(б). Ждали, ждали…”

“…Ошман был действительно замечательный хирург. За месяцы моей работы в лазарете не было ни одной неудачной операции. В азербайджанском мединституте он заведовал кафедрой хирургии, и слава его была велика.

Весной 1935 года его уговорили отпраздновать 60-летие. Сначала праздновали в институте, а на другой день – среди домашнего покоя. В дом к Ошманам пришли несколько особо близких друзей, в том числе премьер Бакинской оперы Леонид Федосеевич Привалов. Дочь Ошмана – студентка консерватории – играла на рояле, Привалов пел, все было очень мило, пока не появился незваный гость: доцент кафедры, человек льстивый, необразованный, но большой хитрец и доставала.

Кланяясь и извиняясь, незваный гость сказал, что не мог не поздравить любимого шефа в домашней обстановке и не вручить самый дорогой для него подарок. Тут он протянул Ошману нечто большое, величиной с самовар, завернутое в плотную бумагу.

Ошман растерялся, машинально взял обеими руками за середину свертка, тот раскрылся снизу, и на пол выпал бюст Сталина, который разбился на несколько кусков.

Наступило жуткое молчание.

– Надо убрать, потом склеить, – пробормотал потрясенный профессор. Доцент вдруг зарыдал.

– Вы разбили самое дорогое, что я имел, – причитал он сквозь слезы.

Сын Ошмана вдруг схватил доцента за плечо и крикнул:

– Ты нарочно подсунул отцу разбитый бюст. Я видел, как он развалился прежде, чем упал на пол.

Доцент молча сбросил его руку, повернулся и вышел. Следом ушли перепуганные гости. Ночью всех арестовали. Сначала предъявили всем статью 58, пункты 8, 10, 11 (терpop, контрреволюционная агитация и организация), но до суда дело не дошло, а ОСО (Особое совещание) дало профессору и его жене по три года, детям и гостям – по пять лет. Всем – за контрреволюционную деятельность. Доцент стал заведующим кафедрой”.

Нічого дивного в цій історії немає. Мене в аналогічній ситуації в табори повезли, зрадник же мій та його колеги кар’єру зробили…

                                                                                   “Мужик-то он разный…”

“…В бригаде ягодников, кроме меня, все были старики, в основном литераторы и священники. Наиболее интересным был Петр Павлович Сивов, окончивший два класса сельской школы, коренастый, седоватый мужичок с хитрыми глазками. Ягод он набирал больше всех и в перерывах говорил только на отвлеченные темы, проявляя значительную начитанность, изрекая весьма оригинальные суждения.

Как-то раз, усевшись на ствол упавшей елки и аккуратно разложив на клеенке кусок хлеба, баночку с солью, бутылочку с водой и миску с ягодами, он сказал:

– Не уважаю я Александра II. Добрый был царь, но вред народу принес великий. Нельзя было сразу отменять крепостное право: все зло от этого.

Интеллигенты всполошились и напали на мужика. Начался диспут. Свой тезис Сивов защищал примерно так:

– Мужик-то он разный. Из ста мужиков – треть лентяев, треть неумеек егозливых, треть старателей неразворотливых, а умников да хозяев разворотливых на сотню только три-четыре наберется. Вот и надо было сначала умных и хозяйственных освобождать, потом старателей, а уж потом, когда поумнеют да от лени избавятся, и другие трети освобождать. Интеллигенция тоже виновата: со своей колокольни на свободу смотрит. Думают, умники, что мужику нужна такая же свобода, как и им. А свобода-то она и для мужиков тоже разная, у каждого своя. Одному свобода на печи спать день-деньской, другому свобода хозяйство благоустраивать без помех, третьему свобода – это возможность отбирать да захватывать, что у кого заработано добра, эта свобода самая опасная. Вот как мужиков-то освободили, пьянство началось поголовное, разбой, леность, безобразие: хочешь работай, хочешь не работай. Заставлять некому – свободу дали. Пей да гуляй. Отец сказывал про это. Он сам крепостной был, но не одобрял царя за такое освобождение. Вот и сейчас-то умных мужиков власти извели, и добро у них отобранное лентяи извели…

Тут священник Правдолюбов, человек осторожный, прервал диспут и укорил Сивова за многоглаголение”.

                                    “Я хотел избавить Россию от тех зол, которые она сама себе причиняла”.

Як відомо із досліджень істориків, істину що “Мужик-то он разный…” знав і Наполеон. Спочатку він хотів відмінити на “визволених” територіях кріпостне право та, прогнозуючи що з того вийде, передумав: “Я хотел избавить Россию от тех зол, которые она сама себе причиняла. Я мог бы вооружить против нее часть ее собственного населения, провозгласив освобождение крестьян. Множество деревень меня об этом просило. Но когда я узнал грубость нравов этого многочисленного класса русского народа, я отказался от этой меры, которая предала бы смерти, разграблению и самым страшным мукам много семейств”.

“Лаборатория Х”.

Ще за правління Леніна комуністична влада вербувала аптекарів виготовляти отрути для тихого усунення ворогів. Пізніше у НКВС у відділі оперативної спецтехніки була створена “Лаборатория Х” котру очолив спеціаліст по отрутах професор Григорій Майрановський. Пізніше, в 1951 році був заарештований й писав із камери Лаврентію Берія: “Моей рукой был уничтожен не один десяток заклятых врагов советской власти, в том числе и националистов всякого рода”.

1937 року, коли “розстрільщики” вже не справлялися із напливом “ворогів народу” в НКВС керівник АХО (админхозотдел) Ісай Давичович Берг разом із підлеглими винайшов оригінальний метод знищення людей – “душегубку”. Людей роздягали, (одяг та речі пізніше присвоювали) зв’язували, затикали роти й кидали у закриту вантажівку, зовні замасковану під хлібний фургон. Вихлопні гази потрапляли в герметично закритий фургон й до дальнього рову (братської могили) арештанти прибували вже “готовенькими”.

Із книги генерала Петра Григоренка:

“Меня на этот путь освобождения от пут коммунистической идеологии поставил Василь Иванович Тесля. Каждый его рассказ о том или ином жизненном случае оставил след не только в моей памяти, но и в душе. В это время Тесля был директором совхоза и, естественно, больше всего рассказывал он о том, что происходит в сельском хозяйстве, однако затрагивались и другие темы, среди них и тюремно-лагерные воспоминания. И вот однажды, когда мы как-то коснулись вопроса фашистских зверств:

– Какими же зверями, нет не зверями… растленными типами надо быть,  чтобы додуматься до душегубок. В ответ Василь Иванович, поколебавшись, произнес:

– А вы знаете, Петр Григорьевич… душегубки изобрели у нас… для так называемых кулаков… для крестьян. И он рассказал мне такую историю.  Однажды в Омской тюрьме его подозвал к окну, выходящему во двор тюрьмы сосед по камере. На окне был “намордник”. Но в этом наморднике была щель, через которую видна была дверь в другое тюремное здание.

– Понаблюдай со мною, – сказал сокамерник.

Через некоторое время подошел “черный ворон”. Дверь в здании открылась, и охрана погнала людей бегом в открытые двери автомашины. Я насчитал 27 человек – потом забыл считать, хотел понять что за люди и зачем их набивают в “воронок”, стоя, вплотную друг к другу. Наконец закрыли двери, прижимая их плечами, и машина отъехала. Я хотел отойти, но позвавший меня зэк сказал: “Подожди. Они скоро вернутся”. И действительно вернулись они очень быстро. Когда двери открыли, оттуда повалил черный дым и посыпались трупы людей. Тех, что не вывалились, охрана повытаскивала крючьями… Затем все трупы спустили в подвальный люк, который я до того не заметил. Почти в течение недели наблюдали мы такую картину. Корпус тот назывался “кулацким”. Да и по одежде видно было, что это крестьяне.

Слушал я этот рассказ с ужасом и омерзением. И все время видел среди тех крестьянских лиц лицо дяди Александра. Ведь он же по сообщению, которое я получил, “умер” в Омской тюрьме. Вполне возможно, что умер именно в душегубке”.

(В 1939 році І.Д.Берг був звинувачений у “заговорі” й розстріляний, в 1956 реабілітований, але його лабораторія діяла ще досить довго. Дія кожної новоствореної отрути перевірялася на засуджених до страти політв’язнях.)

В табірний пил влада перетворювала десятки мільйонів людей. На Соловках досить оригінально позбавлялись від вкрай виснажених хворих: лікарі вводили безнадійно хворим отруту у вену і ті засинали вічним сном. А й справді: навіщо витрачати ліки та хліб на вже не здатних до виснажливої праці доходяг, коли щодня свіжих підвозять?

Підозрювались абсолютно всі. Закон суворо карав за “Действие или бездействие направленное на ослабление власти”. В цю категорію злочинців міг потрапити практично кожен: не хвалив мудрість правлячої партії, в’яло аплодував на зборах, запізнився, не виконав норми, позитивно відгукнувся про якість “капіталістичних” товарів, використав газету з фотографіями вождів у туалеті, вимкнув радіо під час трансляції політичної програми, чув критичні висловлювання ближнього та не доніс тощо.

Як правило, слідом за виявленням та арештом “ворога” заарештовували усіх членів його теперішньої сім’ї, членів попередньої сім’ї, секретарку, друзів та знайомих, котрі вітались з ним за руку, отож могли бути спільниками. Заарештовували навіть тих, хто шив одяг у того кравця, що й “ворог”.

Заарештовували тих, хто побували за кордоном та розповідали про рівень тамтешнього життя, або ненароком стали небажаними свідками злочинів НКВС. Арешти, арешти, арешти…

(До речі, після мого арешту комітетники ретельно перевірили наших родичів, сусідів, друзів, моїх знайомих, нинішніх та колишніх колег по роботі. Щоправда, жодного не заарештували – часи були вже не ті.)

“Это было, когда улыбался только мертвый, спокойствию рад”.

А що, хіба ніхто не розумів, що робиться? Багато хто розуміли, але… боялися. Не погодишся засідати у складі “трійки”, не підпишеш вирок безневинному сусідові – завтра сам займеш його місце. Засідали і слухняно підписували усе, що завгодно.

Очевидець тих подій Анна Ахматова так описала пережите:

Это было, когда улыбался
Только мертвый, спокойствию рад.
И ненужным привеском болтался
Возле тюрем своих Ленинград.
И когда, обезумев от муки,
Шли уже осужденных полки,
И короткую песню разлуки
Паровозные пели гудки.
Звезды смерти стояли над нами,
И безвинная корчилась Русь
Под кровавыми сапогами
И под шинами черных марусь.

Для нічних арештів репресивні органи використовували спецавтомобілі виготовлені для перевезень м’яса, хліба, овочів. Удень ті авто підвозили продукти до магазинів, вночі ті вже “чорні марусі” возили “ворогів народу” до тюрем…

“Лагерь социализма”.

Чи є хоч якась логіка у арештах не тільки ворогів але й соратників, друзів, фанатиків комуністичної ідеї, мільйонів випадкових людей? Весь парадокс у тому, що є. Щоб кривава тиранія процвітала потрібно постійно нагнітати страх, взаємопідозру, постійно брехати, тому що чим абсурдніша брехня тим охочіше їй обивателі вірять. Потрібно зробити так, щоб кожний боявся свого родича, товариша, сусіда, щоб боявся своєї тіні, власних крамольних думок. Потрібно усіх спокусити владою, привілеями, залякати, задурити, завербувати, примусити приймати участь у беззаконні, пов’язати круговою порукою.

Якщо мільйони залякані, розпорошені, якщо кожен із них сам за себе, то тоді вони не згуртуються, щоб дружно повстати проти беззаконня. Таким натовпом можна керувати вічно. Я сам не раз був свідком як декілька об’єднаних жадобою уседозволеності негідників тримають у покорі та страху сотні роз’єднаних людей. Ось яскравий приклад. Варто було мені у сибірському таборі лише двічі привселюдно порозмовляти з ув’язненим за свої переконання Юлієм Едельштейном, як відразу мене викликав опер і сердито заявив: “Что, снюхались, антисоветчики?! Что это за группировку ты с Эдельштейном сколачиваешь?!”

Логіка опера напрочуд проста: один – ніхто, а вже двоє – організація.

Чому я навів приклад табору? А тому, що сам генсек Л.І.Брежнєв існуючу систему називав не інакше як “Лагерь социализма”. І мав рацію – прочитайте як важко було простим смертним добитися від адміністрації “Лагеря социализма” дозволу відвідати сусідню “локалку” – Болгарію.

“Не беріть участі в неплідних ділах темряви, а краще й докоряйте”. (Павла до ефесян 5:11)

Боротися з беззаконням можна не тільки зброєю, а й неприйняттям участі у беззаконні. У Володимира Висоцького є чудова пісня про хлопця, котрий не стріляв: “Никто поделать ничего не смог! Нет, смог один, который не стрелял!”

Усе  ж так просто: “Не створи собі кумира”, “не убивай”, “не чини перелюбу”, “не привласнюй чужого”, “не свідкуй неправдиво”, не виходь на вулиці вітати тиранію, одним словом: живи по правді, а не так як вигідно на даний момент. Іншими словами, живи по правді, не будь мікроскопічним гвинтиком, молекулою тирана.

Колись апостол Павло вчив: (Павла до ефесян 5:10-12) “Допевняйтеся, що приємне для Господа, і не беріть участі в неплідних ділах темряви, а краще й докоряйте. Бо соромно навіть казати про те, що роблять вони потаємно!”

Пізніше О.І.Солженіцин пропонував “Жить не по лжи”, що по суті те ж саме: не йти проти совісті, не приймати участь у беззаконнях…

“Страна рабов, страна господ”.

Ми дивна нація: із мотузкою на шиї, сміливо “встаємо на смертний бій”, щоб виправити стратегічні прорахунки бездарного генералісимуса, але… боїмося сказати йому правду, слово проти, зробити критичне зауваження. Тогочасна інтелігенція, ба, навіть увішані орденами бойові генерали боялися вождя. Боялися тому, що виховувались ми не на прикладі біблійної цариці Естер, а на прикладі піонера Павлика Морозова…

Ми інші.

Колись у Китаї було так: траплялось, імператор допускав велику помилку. До нього приходив придворний вельможа й указував на те необдумане рішення. Розлючений імператор велів відрубати голову сміливцю. Тоді приходив другий вельможа з відрубаною головою в руках і говорив: “Ти прийняв необдумане рішення, а ще й до того побільшив свою вину тим, що відрубав голову моєму попередникові”.

Імператор велів відрубати голову й цьому. Тоді приходив третій з відрубаною головою свого попередника й говорив ті ж самі слова. Так продовжувалось до тих пір, доки імператор задумувався: “А може, я, справді, помилився?”

Ні, в нас так не було – ми інші. На Гітлера були замахи, на Сталіна – жодного. Чому навіть наближені до вождя генерали не насмілились повстати? А тому, що тиран у середовищі еліти плів інтриги, збуджував взаємопідозру, нездорову конкуренцію, вміло грав на слабких струнах кожного полководця. Це йому вдавалось саме тому, що в наших душах ще багато страху, байдужості, нерішучості, егоїзму, гнилі… На тему байдужості навіть частушка була:

“В клубе дяденьку судили,

Дали дяде десять лет.

Позже девушки спросили:

“Будут танцы али нет?

Адольф Гітлер.

Майбутній вождь німецького народу Адольф Шикльгрубер (Hitler) народився 20 березня 1889 року. Історики свідчать, що  Аллоіз Гітлер узяв заміж його маму та визнав на Біблії маленького Адольфа своїм сином коли малому було три роки. За цей “благородний” вчинок отримав кругленьку суму від багатого єврея Шикльгрубера, у котрого мама Адольфа працювала служницею і завагітніла саме в той період. Далі Адольф зростав у сім’ї держслужбовця в австрійському містечку Бранау, неподалік кордону із Німеччиною. Зростав у середовищі забезпечених, досить міцних ровесників й там започаткував свій ораторський талант. Навчився постояти за себе і став  “маленьким вожаком”. Знання давались легко, але вихователям доставляв доволі клопоту. Вільний від інших занять час вчився хоровому співу й це давало можливість часто бувати в церкві. Там, захоплюючись пишністю церковних ритуалів, мріяв стати священиком та скоро під впливом свого темпераменту втратив смак до подібних занять. Любив пізнавати світ і, щоб вдовольнити цікавість, декілька разів перечитав усі книги сімейної бібліотеки. Мав здібності до малювання й мріяв вивчитись на художника. Коли Адольфу було 13 років несподівано помер батько. Мама довго хворіла й померла через два роки. Батькові заощадження були витрачені під час хвороби матері отож Адольф із корзиною пожитків відправився у Відень заробляти на прожиття та вчитися. В художню академію його не прийняли й, щоб якось вижити, влаштувався на будівництво чорноробом. Бачив безробіття, злидні й сам доволі сьорбнув тогочасних негараздів, голод став його вірним супутником. Ось як він описував тогочасне життя співвітчизників:

“У підвальному приміщенні, котре складається із двох кімнат, живе сім’я із семи чоловік. З п’яти дітей молодшому, скажімо, три роки. Це як раз той вік, коли перші враження сприймаються дуже гостро. У обдарованих людей спогади про ці роки живі до самої старості. Тіснота приміщення створює вкрай несприятливу обстановку. Суперечки та сварки виникають вже із-за однієї тієї тісноти. Ці люди не просто живуть разом, а вони душать один одного. Найменша суперечка, котра у більшій квартирі завершилася б просто тим, що люди розійшлись би в різні кінці, при цій обстановці приводить до безкінечної гризні. Діти ще якось переносять цю обстановку: вони теж сперечаються й б’ються в цій обстановці дуже часто, але швидко забувають ці сварки. Коли ж сваряться та сперечаються старші, коли це відбувається щодня, коли це приймає самі мерзенні форми, тоді ці тяжкі методи наглядного виховання невідворотно відбиваються і на дітях. Ну, а коли взаємна гризня між батьком та матір’ю доходить до того, що батько в п’яному стані грубо поводиться з мамою або навіть б’є її, тоді люди котрі не жили в такій обстановці, не можуть навіть собі уявити, до яких це приводить наслідків. Вже шестирічна дитина в такій обстановці дізнається про речі, котрі і дорослому можуть навіяти жах. Морально отруєний, фізично недорозвинутий, часто вошивий такий молодий громадянин відправляється в школу. Абияк він навчається читати та писати, але це – все. Про те, щоб вчитися дома, в такій обстановці не може й бути мови. Навпаки. Батько та мати у присутності дітей лають учителя і школу в таких висловах, котрих і передати неможливо.

Замість того, щоб допомагати дітям вчитись, батьки схильні скоріше всього положити їх на коліна й відлупцювати. Усе, що приходиться нещасним дітям чути в такій обстановці, зовсім не навіює їм поваги до навколишнього світу. Жодного доброго слова не почують вони про людство взагалі. Усі установи, усі власті тут піддаються тут самій жорстокій і грубій критиці, – починаючи з учителя і закінчуючи главою уряду. Батьки лають усіх і вся – релігію і мораль, державу і суспільство – і усе це в самій брудній формі. Коли такий юнак досяг 14 років і закінчив школу, то більшою частиною йому важко уже вирішити що в ньому переважує: неймовірна тупість, бо нічому серйозному він навчитися в школі не міг, чи грубість, часто пов’язана з такою аморальністю вже в тому віці, що волосся стає дибки. У нього вже зараз немає нічого святого. Нічого великого в житті він не бачив, і він наперед знає, що в майбутньому усе піде ще гірше в тому житті, в котре він зараз вступає. Трьохрічна дитина перетворилась в 15-річного юнака. Авторитетів для нього немає ніяких. Нічого крім злиднів і грязюки цей молодий чоловік не бачив, нічого такого, що могло б йому навіяти ентузіазм і бажання до більш високого. Та тепер йому прийдеться пройти через більш сувору школу життя. Тепер для нього починаються ті самі муки, через котрі пройшов його батько. Він шляється цілий день, де попало. Пізно вночі він повертається додому. Ради розваги він б’є ту нещасну істоту, котра називається його мамою. Він виливає потоки найгрубішої лайки.

Нарешті підвернувся “щасливий” випадок, і він потратив у в’язницю для малоліток, де його “виховання” отримує поліровку. А наші богобоязливі буржуа ще при цьому дивуються, чому у цього “громадянина” нема достатньо ентузіазму. Наше буржуазне суспільство спокійно дивиться на те, як в театрі, в кіно, в брудній літературі, в сенсаційних газетах з дня в день отруюють народ. І після цього воно ще дивується чому маси нашого народу недостатньо моральні, чому проявляють вони “національну байдужість”. Як ніби то насправді брудна література, грубі сенсації, кіноекран можуть закласти здорові основи патріотичного виховання народних мас”.

Робота на будові була важкою, платня мізерною. В обід робітники обговорювали власне життя та стан справ у державі:

“Вони відкидали і проклинали все: націю як винахід капіталістичних “класів”, Батьківщину як знаряддя буржуазії для пригнічення пролетаріату; школу як установу котра виховує рабів, а також рабовласників; релігію як засіб обману приреченого на експлуатацію народу; мораль як символ безглуздого овечого терпіння і т. п. Словом в їхніх вустах не залишалось нічого чистого і святого; все, буквально все вони вивалювали в жахливій грязюці”.

Спочатку Адольф стримував себе, але потім став заперечувати та при цьому швидко переконався, що йому бракує фактів, аргументів. Засів за книги, газети, брошури й після цього став перемагати у диспутах. Тоді переможені противники “попросили” Адольфа з будівництва. На інших будовах ситуація повторювалась. Почуття образи поволі змінилось на азарт подальшої боротьби.

Оточуюча дійсність вражала багатством, лицемірством буржуазії та бідністю інших верств населення. При цьому багатії навіть не намагались зрозуміти походження проблем бідноти! В газетах була суцільна брехня! В цій ситуації логічно було б уявити, що допитливий Адольф захопиться в той час модними марксистськими ідеями рівності, братерства та волі. А от і не сталось так. Вже тоді він почав мріяти об’єднати народ й здобути йому достойне місце під Сонцем:

“Лише після того як німецька держава включить в рамки своїх кордонів останнього німця, лише після того як виявиться, що така Німеччина не в змозі прогодувати в достатній мірі все своє населення, – виникла потреба дасть народові моральне право на захоплення чужих земель. Тоді меч починає грати роль плуга, тоді криваві сльози війни зрошують землю, котра повинна забезпечити хліб насущний наступним поколінням”.

Цікаво відмітити, що молодого агітатора проти існуючого державного ладу працівники не видали властям, а ті, відповідно, не заарештували. У нас би це організували досить швидко і з превеликим задоволенням…

На два мільйони населення Вени припадало 200 тисяч євреїв – десята частина. Спочатку Адольф до них ставився лояльно, вважав що євреїв переслідують за релігійні переконання й дуже обурювався таким недостойним відношенням. Та пізніше, ретельно проаналізувавши їхню поведінку, люто зненавидів. Чому ж то? Євреї ж, як відомо із Біблії, є Богом вибраним народом, носіями, проповідниками десяти Господніх заповідей, людьми святими, взірцем добропорядності!

Як би не так! Євреї не працювали фізично а займали керівні посади, вони окупували засоби масової інформації й щосили, інтенсивно проповідували… ними ж створене атеїстичне марксистське вчення! Своїми ідеями, поведінкою вони одурманювали, розбещували німецьку націю! Дійшло до того, що контролювали навіть індустрію проституції! Для того, щоб зрозуміти суть “передового вчення” Адольф став ретельно вивчати марксистку літературу й дійшов висновку:

“Марксизм заперечує в людині цінність особистості… Якби марксизм став основою всього світу, це означало б кінець усілякої системи, котру до цих пір уявляв собі розум людський. Для жителів нашої планети це означало б кінець їх існування. Якби єврею з допомогою його марксистського символу віри вдалось отримати перемогу над народами світу, його корона стала б вінцем на могилі всього людства. Тоді наша планета, як було з нею мільйони років тому, носилася б в ефірі, знову безлюдна і порожня. Вічна природа безжально мстить за порушення її законів.”

Спочатку Адольф намагався переконати євреїв, але після диспутів з ними переконався, що вони є людьми дуже егоїстичними, лукавими, слизькими. Ось як він описує досвід спілкування з євреями:

“Єврея ж ніколи не відхилити від його поглядів. В ті часи я був ще досить наївним, щоб доказати їм все безумство їхнього вчення. В моєму маленькому крузі спілкування я сперечався з ними до хрипоти, до мозолів на язиці в повній впевненості, що мушу ж я їх переконати в шкідливості їх марксистських безглуздостей. Результат виходив протилежний. Іноді здавалось, що чим більше вони починають розуміти нищівну дію соціал-демократичних теорій в їхньому використанні до життя, тим впертіше продовжують їх відстоювати. Чим більше я сперечався з ними, тим більше знайомився з їхньою діалектикою. Спочатку вони вважають кожного свого противника дурнем. Коли ж переконуються, що це не так, вони починають самі прикидатись дурнями. Якщо ж усе це не допомагає, вони роблять вигляд що не розуміють в чому справа або перескакують на іншу тему. Або ж вони запально починають відстоювати те, що само собою зрозуміло, і як тільки ви погоджуєтесь з ними в цьому, вони негайно використовують це зовсім до іншого питання. Та як тільки ви їх піймали на цьому, вони ухиляються від суті суперечки й не бажають навіть слухати про що саме насправді йде мова. Як ви тільки не намагаєтесь схопити такого апостола, рука ваша ніби проникає в рідку грязюку. Грязюка та проникає між пальці і в той же час якимсь чином знову обволікає ваші руки. Та ось вам, хоча і з великим трудом, вдалося побити одного із таких людей настільки нищівно, що йому нічого не залишається більше робити, як погодитись з вами. Ви думаєте, що вам вдалось зробити по крайній мірі один крок вперед. Який же ваш подив наступного дня! Завтра цей же єврей абсолютно забуває усе що було вчора, він продовжує розповідати свої казки й далі, так як ніби нічого й не було. Якщо ж ви, обурені такою безсоромністю, вказуєте йому на цю обставину, він робить вигляд щиро здивованої людини; він абсолютно нічого не може згадати із учорашньої суперечки, крім того що він вчора як два на два чотири доказав вам свою правоту. Іноді це мене абсолютно обеззброювало. Я просто не знав, чому дивуватись: добре підвішеному язику чи мистецтву брехні. Поволі я почав їх ненавидіти”.

Допитливий Адольф вивчав марксистську літературу, приглядався до життя людей й роздумував в який же бік перемога того “передового вчення” може штовхнути людство.

“Співставляючи теоретичну брехливість та безглуздість вчення соціал-демократії з фактами живої дійсності, я поступово отримував усе більш чітку картину її справжніх намірів. У такі хвилини мною оволодівали не тільки тяжкі передчуття, але й усвідомлення загрожуючої з того боку гігантської небезпеки. Я чітко бачив що це вчення, зшите із егоїзму та ненависті, з математичною точністю може отримати перемогу і тим самим привести людство до нечуваної катастрофи. У цей самий час я зрозумів, що це руйнівне вчення тісно й нерозривно пов’язане з національними властивостями одного визначеного народу, чого я до цих пір абсолютно не підозрював”.

З часом Адольф пересвідчився, що умовляти, переконувати євреїв, обмежувати їхню руйнівну справу силою закону безглуздо. Дійшов висновку, що розумніше винищити усіх їх фізично: “Сьогодні я впевнений, що дію цілком в дусі Творця Всемогутнього: борючись за знищення єврейства, я борюсь за справу Божу”.

Почалась Перша світова війна. Як істинний патріот Адольф у серпні 1914 року пішов добровольцем на фронт. Ось як він описує військову тактику російського командування:

“У вересні 1914 року після боїв при Таннерберзі у Німеччину потягнулись перші нескінченні колони російських полонених. З тих пір цей потік вже не припинявся. Весь час і в потягах і по шосе тягнулись безкінечні транспорти російських полонених. Та толку від цього було мало. Замість кожної побитої армії росіяни відразу ж виставляли нову армію. Гігантські володіння царя, здавалось, були бездонними відносно людей. Скільки ще часу могла витримати Німеччина таке змагання? Чи не настане такий день, коли Німеччина незважаючи на щойно отриману перемогу залишиться вже без нових військ, в той час як російське командування знову і знову висуне на фронт нові армії? Що ж буде тоді? Згідно людському розумінню Німеччина могла тільки відстрочити перемогу Росії, сама ж остаточна перемога останньої здавалась неминучою”.

Адольф воював майже шість років. Переніс усі тяготи жахливої війни. Приймав участь у двох найбільших битвах Першої світової: битві на Соммі в жовтні 1916, та битві на Іпрі в жовтні 1918. У обох битвах був поранений. Отримав дві нагороди: в грудні 1914 нагороджений залізним хрестом 2-го ступеня, у травні 1918 – полковою грамотою, в серпні рідкісним для рядового складу залізним хрестом 1-го ступеня.

Після ураження отруйними газами втратив зір. Вилікувався в госпіталі й, повернувшись, побачив “солдатські ради”. Виявилося, що відбулась революція й мова вже йде про капітуляцію! Це означало, що виснажлива війна, мільйонні жертви були марними. Втрати були грандіозними, економіка виснаженою, приниження нації величезним. Усвідомлюючи такі реалії, хоробрий вояк вперше плакав від розпачу, як мала дитина. Ось саме в той момент краху найкращих сподівань він твердо вирішив поринути у політичну боротьбу. З числа фронтових товаришів створив організацію й став виступати публічно. Усі зали для виступів та засоби масової інформації тоді були окуповані марксистами. Адольф бачив, що ці червоні “товариші” неперебірливі у методах, йдуть на будь-які провокації, щоб не допустити немарксистські виступи. Давно помічено: публіка не шанує зібрання організатори котрих для дотримання порядку запрошують правоохоронців. З огляду на цю істину Адольф для захисту від провокаційних дій марксистів створив штурмові загони кістяком котрих стали перевірені у боях фронтовики. Поволі під впливом його виступів ідеї націонал-соціалістичної партії здобули симпатії німецького народу.

У своїй книзі “Моя боротьба” Адольф Гітлер часто вживає слово “доля” в значені “промисел Божий”. Якщо він вижив у тій жахливій війні й пізніше, законно перемігши на виборах, досяг вершини влади то з цього можна зробити висновок, що це Господь його руками покарав євреїв за поширення ними ж вигаданої марксистської ідеології, а народи Російської імперії – за втілення її у життя.

Друзі-суперники.

Цікаво порівняти долі обох тиранів. По одній версії Йосип був сином дослідника Пржевальського, по іншій – князя Егнаташвілі. В 1894 році Йосип поступив у духовну семінарію. Знущання та приниження, котрі по причині свого сумнівного походження він там терпів, штовхнули майбутнього генералісимуса на перші “революційні” поступки. Був виключений. Опинившись на волі крав, займався розбоєм. Потрапляв у тюрми й там став співробітничати із жандармами – “наводив” їх на  своїх недавніх подільників, “здавав” їх жандармам. Сім разів втікав із заслання, ясна річ, не без допомоги своїх покровителів. Мріяв стати поетом й навіть друкувався:

“И знай, кто пал золой на землю,

Кто был так долго угнетён,

Тот станет выше гор великих,

Надеждой яркой окрылён”.

Адольф Гітлер народився у сім’ї держслужбовця. Вчився в школі. Захоплювався пишністю церковних ритуалів, співав у церковному хорі й пізніше сам кинув це заняття. Мріяв стати художником. Після невдалої спроби поступити у художню академію працював чорноробом на будові. Коли ж спалахнула Перша світова війна, пішов на фронт.

В час коли Гітлер убивав на фронтах ворогів ради могутності Німеччини, Сталін при проведенні “ексів” убивав своїх співвітчизників ради особистого досягнення абсолютної влади.

Гітлер на госпітальному ліжку лікувався від дії отруйного газу. Сталін в той час затягував у ліжко дівчат.

Гітлер був неабияким оратором. Сталін навіть грамотно писати не вмів.

Гітлер, перемігши на виборах досяг абсолютної влади. Сталін – знищивши мільйони політичних противників.

Гітлер ради могутності Німеччини, чистоти раси знищував чужинців. Сталін ради досягнення й збереження абсолютної влади знищував своїх співвітчизників – “ворогів народу”! В результаті Сталін знищив у мирний час своїх громадян більше, ніж Гітлер під час війни!

Гітлер не вживав спиртного, не палив, був вегетаріанцем, одружився лише за декілька днів до самогубства. Сталін вживав спиртне, палив, вів розпутне життя, був двічі одруженим, причому другу дружину сам же довів до самогубства.

Гітлер виїздив керувати бойовими діями у ставку “Вервольф”, що поблизу Вінниці, побудову котрої напередодні війни започаткували радянські військові. Сталін усю війну просидів у Кремлі.

Так, Гітлер був тираном, але він виявився дрібним тираном сталінської епохи.

А втім у тиранів було багато спільного. У Гітлера та Сталіна були червоні стяги. У імперії Гітлера головні державні свята були 1 травня та 8-9 листопада, у імперії Сталіна – 1 травня та 7-8 листопада. У Гітлера чотирирічні плани, у Сталіна п’ятирічки. Обоє правили від імені робітничого класу. Обоє ненавиділи демократію. Обоє були антисемітами – ненавиділи євреїв. Обоє будували соціалізм, (Гітлер – націонал-соціалізм) інші же шляхи розбудови суспільства вважали ворожими й знищували “ворогів” мільйонами. Обоє говорили одне, робили інше. Обоє заявляли про бажання миру і під акомпанемент пропагандистської істерії загарбували Європу. У Гітлера було Гестапо, у Сталіна – НКВД. У Гітлера концтабори, у Сталіна – ГУЛАГ. У Гітлера Гітлерюгенд, у Сталіна – комсомол. У обох одна партія при владі, інші у концтаборах. Обоє були людьми зі сторони: Гітлер із Австрії, Сталін – із Грузії. Обоє носили напіввійськову форму без знаків розрізнення та не любили начіплювати на себе ордени. Гітлера називали фюрером, Сталіна – вождем, що в перекладі те ж саме. Обоє носили вуса. І найголовніше: обоє мали зв’язок із темними силами. Дияволом тобто.

Друга світова війна.

Українці були втягнені у вир Другої світової війни ще в березні 1939 року, що засвідчила битва на Красному полі під Хустом. Карпатська Україна з територією в 11800 квадратних кілометрів і населенням в дещо більше 552 тисяч осіб сфокусувала інтереси різних держав.

Більшовицька Москва не могла змиритись с тим, що на невеликому клаптику території зароджується незалежна Українська держава, яка притягує погляди десятків мільйонів поневолених українців у СРСР, Польщі та Румунії. Без володіння Україною Росія втрачала шанси претендувати на світову імперію.

Польща боялась, що волелюбний дух перенесеться на східну сторону Карпат і вона втратить окуповані західноукраїнські землі, тому воліла мати спільний кордон з “традиційним другом”, – Угорщиною, яка після захоплення значної частини Українського Закарпаття не задовольнилась, а намагалась проковтнути його повністю.

Не могла бути байдужою до Карпатської України й Румунія, що утримувала Буковину і частину закарпатських українських земель.

Навесні 1939 року британець Ланселот Лавтон писав у статті “Україна: найбільша проблема Європи”: “Якщо Україні пощастить, на сході Європи з’явиться держава, територіально і по населенню друга після Росії. Такого масштабу подія, найбільш правдоподібно, викликала б одночасні й важливі зміни всюди. Це вплинуло б, а то й вирішило б долю більшовизму в Совєтському Союзі, як і можливо націонал-соціалізму в Німеччині. Воно також вирішило б майбутнє Польщі, Румунії і сусідніх земель, і створило б нові проблеми для Британської імперії”.

Пакт Молотова – Ріббентропа про “ненапад та дружбу”.

23 серпня 1939 року у Москві був офіційно підписаний договір Молотова – Ріббентропа про “ненапад та дружбу” і водночас таємно секретні протоколи згідно котрих нацистська Німеччина і комуністична Російська імперія розділили світ на сфери впливу. Справа в тому, що з приходом до влади Сталіна курс партії не змінився. Просто велика ленінська мрія – світова революція, до експорту котрої раніше відкрито закликали знищені Сталіним діячі стала секретною.

В той день під час зустрічі з І.Ріббентропом у Кремлі Сталін виголосив тост: “Я знаю, как немецкий народ любит своего фюрера, и хотел бы поэтому выпить за его здоровье”. Другий тост Сталін виголосив за Гіммлера: “Человека, который обеспечивает безопасность германского государства”.

Сталін з почуттям гумору запропонував випити за присутнього Кагановича. І Ріббентропу довелося випити за єврея. Невдовзі і Кагановичу довелося випити за здоров’я Гітлера.

Після церемонії підписання Сталін зробив Гітлеру подарунок: вцілілі в таборах німецькі та австрійські комуністи Комінтерну були вивезені у Німеччину й передані гестапівцям.

Відразу після підписання договору про “ненапад та дружбу” радянські засоби масової інформації різко змінили тон – стали всіляко розхвалювати суспільно-політичний лад нацистської Німеччини. Із бібліотек стали вилучати книги антинацистського спрямування. І це цілком логічно: про друзів не прийнято говорити погано…

У цьому зв’язку цікавим є донесення німецького посла у Москві від 6 вересня 1939 р., в якому він писав: “Раптовий поворот у політиці Радянського Союзу після багатьох років пропаганди, спрямованої проти німецьких агресорів, ще не дуже ясно зрозумілий населенню. Особливі сумніви викликають заяви офіційних агітаторів про те, що Німеччина більше не є агресором. Радянський уряд робить усе можливе, щоб змінити ставлення населення до Німеччини. Пресу ніби підмінили. Нападки на Німеччину не тільки цілком зникли, але всі описи подій зовнішньої політики значною мірою засновані на німецьких повідомленнях і вся антинімецька література вилучається з книжкової продукції. Початок війни між Німеччиною та Польщею дуже вплинув на тутешню громадську думку і викликав у широких колах населення нові побоювання, що Радянський Союз може виявитись втягнутим у війну. Роками розповсюджувана недовіра до Німеччини не може бути швидко розсіяна, незважаючи на ефективну контрпропаганду, що здійснюється на партійних та виробничих зборах. Населення висловлює сумнів, що після того, як Німеччина розгромить Польщу, вона може піти проти Радянського Союзу”.

Чому Сталін так любив Гітлера? Він бачив у ньому вождя, котрий досягав вершин влади і діяв такими само методами, однодумця, союзника у поділі світу. Сталін як і Гітлер ненавидів соціал-демократів тому, що вони як тому так і іншому заважали досягати необмеженої влади. Методи нацистів були Сталіну близькі по духу й тому він через Комінтерн об’явив соціал-демократів “врагами пролетариата, более опасными, чем явные приверженцы грабительского капитализма”. Заборонив німецьким комуністам блокуватись із соціал-демократами в результаті чого у 1932 році комуністична партія Німеччини набрала на виборах лише більше п’яти мільйонів голосів. Якби комуністи виступили із соціал-демократами єдиним блоком то Гітлер не переміг би на виборах…

Лев Троцький прогнозує поведінку СРСР.

Лев Троцький ще в 1936 році говорив: “Без Сталина не было бы Гитлера, не было бы и Гестапо!”

Через два роки: “Сталин окончательно развязал руки Гитлеру, как и его противникам, и подтолкнул Европу к войне”.

В час коли йшли інтенсивні переговори між Великобританією, Францією та СРСР проти Німеччини й ніщо не вказувало на різке погіршення міжнародної ситуації Троцький говорить: “СССР придвинется всей своей массой к границам Германии как раз в тот момент, когда Третий рейх будет вовлечен в борьбу за новый передел мира”.

Один купив спиртне, інший – ярлик куркуля з наступною висилкою в Сибір.

Ситуація в Європі була гнітючою. Сталін та Гітлер наввипередки озброювались та загарбали (“визволяли”) сусідні держави. Назрівала війна тиранів за панування над усім світом. В середовищі інтелігенції ходили чутки про ненажерливість комуністичної імперії та невідворотність “визволення” нею нашої території.

В той час у нашому селі один господар продав іншому за півціни чималий наділ землі. На виручені гроші купив горілки, бочку пива, замовив з міста жінок легкої поведінки й влаштував в саду довготривалу гулянку. Чому так дешево продав землю й прогулював гроші? Він знав про порядки в комуністичній частині України й розумів: скоро прийде Сталін й події стануть розвиватися за стандартним сценарієм: комуністична та атеїстична пропаганда, арешти інтелігенції, багатіїв, націоналізація, розкуркулення, висилка заможних землевласників в Сибір тощо. З огляду на ці факти розтринькував гроші – знав: скоро вони стануть макулатурою. А так, хоч якась пам’ять залишиться…

В інший частині села теж лилось спиртне та лунали веселі пісні: вдалій оборудці радів новий землевласник та вся його рідня. Не цікавився той бідолаха політичною ситуацією й тому знати не міг істини: він не землю, котра споконвіку годувальницею була купив, а купив… ярлик куркуля, мироїда, паразита з наступним розкуркуленням та висилкою усієї сім’ї  до Сибіру…

Визвольний похід Червоної армії.

Згідно секретної частини того договору 17 вересня радянські війська безперешкодно окупували Західну Україну, котра тоді належала Польщі. Світові та власному народові було об’явлено: “В связи с тем что Польское государство перестало существовать, защищая права белорусских и украинских меньшинств, советские войска вошли в Польшу”.

Радянські та німецькі війська наступали на Львів із двох боків і врегулювали всі деталі, щоб уникнути конфлікту. Справа закінчилась спільним парадом німецьких і радянських військ у захопленому Львові.

“Мы вам счастье, свободу принесли, кровь за вас проливаем, а ты мне кусок хлеба жалеешь!?”

Червонозоряні вояки виявилися обірваними, брудними та голодними й першими словами від них почутими була добірна брудна лайка. Радянська влада своїм громадянам убила у голови, що ідеологія комунізму є наймудрішою, а усіх тих, хто сповідує інші цінності обов’язково необхідно силою збройного втручання “визволити”. Навиготовляли зброї й, користуючись тим, що їх багато, налітають, як зграя вовків на здобич. (Радянські війська не називали себе окупантами – вони завжди “визволителями” були.)

Сусідка розповідала:

“Зайшов у хату червонозоряний “визволитель” і з порога владно: “Хазяйка, дай хлеба!”

А я на те: – Ось всі засіки підмела, щоб на велику сім’ю останню паляницю спекти.

Той сердито: “Мы вам счастье, свободу принесли, кровь за вас проливаем, а ты мне кусок хлеба жалеешь!?”

Та, поглянувши на чималий гурт малих дітей, подобрішав: – “Ну, ладно, поделим поровну!”

– Витягнув червону від людської крові шаблю та й розрізав паляницю навпіл. Я ж, побачивши людську кров на хлібині, сказала: Та забирай уже всю паляницю…”

Чимало людей із синьо-жовтими прапорами, патріотичнми піснями радісно стрічали “визволителів”. І правда: спочатку “визволителі” дарували дітям цукерки, катали на машинах, роздавали експропрійоване (награбоване) у багатіїв майно.

Нова влада знизила ціни на товари першої необхідності й цим завоювала симпатії населення. Усе так, але скоро “воїни-визволителі” стали заарештовувати тих, хто так радо їх зустрічав: активістів національно-визвольного руху, місцеву інтелігенцію. Заарештовували навіть… тих освічених людей, котрі симпатизували новій владі, але, побачивши що буде творитись далі, теоретично могли виступити проти. Комісари над ними жорстоко знущались та вбивали. Комуністи любили на місцях захоронень закатованих ними людей, будувати школи, житлові будинки, танцмайданчики тощо. Діяли за звичним сценарієм: побудова на кістках жертв земного раю, от тільки без Бога…

Незалежна, економічно міцна держава в центрі Європи заважала Сталіну і тому він знищував українців всіма доступними методами: призовом у Червону армію для участі у бойових діях, масовими репресіями, голодоморами, колективізацією, русифікацією, знищенням християнської віри, насильницьким насадженням комуністичної ідеології.

“Комунізм об’являю!”

Старожили розповідали комічний випадок, котрий стався у перший рік комуністичного правління. Заможний чоловік, наслухавшись пропаганди, купив та й вивіз у центр села бочку пива. Сказав:

– Беріть, хлопці, кожен по потребі – комунізм об’являю!

Накинулись всі на дармове пиво й зчинилась буча, котра переросла в п’яну бійку. Дядька викликали в район як зачинщика безпорядків. Той у міліції пояснив:

– А я хотів побачити, який ви комунізм побудуєте із нашим народом.

Таке не тоне…

При новій владі наверх стала спливати усіляка непотріб, всі оті мутні, кручені хитруни, мерзотники. Очевидці розповідали типову історію пристосуванця, котрий своєчасно зрозумів спосіб виживання у цьому лицемірному, продажному світі. Прийшли “визволителі” й той хитрун відразу вступив у партію нової влади. І ось він уже не ніхто, а ВСЕ – він же тепер уповноважений представник радянської влади!

Одного дня той колишній лежень, а сьогодні вже партієць приїхав у складі делегації комуністичних активістів у село й на сільському зібранні натхненно говорив про переваги комуністичного способу життя та усіляко агітував односельчан вступати у колгосп. В кінці свого виступу сказав землякам просто, по-мужицьки: “Люди добрі! Вступайте в колгосп! Не вступите – здохнете, як собаки”.

Після мітингу на той час багаті родичі (а на даний момент уже так звані куркулі) та колишні приятелі запросили новоспеченого управлінця в гості. Напившись та наївшись, той родичам та друзям сказав довірливо уже інакше: “Люди добрі! Не вступайте в колгосп! Вступите – здохнете, як собаки…”

Односельчани тільки очима від подиву кліпали – оце така влада прийшла, оце таке життя настало: так чи інакше здохнеш, як собака… Спостережливі селяни зрозуміли суть комуністичного виживання: наплюй на заповіді Бога, на совість, на мораль й живи так як вигідно на даний історичний момент… Оскільки усі ми люди хитрі, то так й жили…

“Відповідь з району не забарилася: “Єслі нєт, нада сдєлать“.      

Михайло Андрусяк зі слів колишнього вояка ОУН-УПА Мирослава Симчича (“Кривоніс”) написав книгу: “Брати грому”.

“…Перші совіти великих змін у наші села не принесли. Щоправда, у багатьох змінилася про них думка, коли ближче зіткнулися з тими нечупарами. Сусід-пенсіонер передплачував до приходу більшовиків газету “Народна справа”. Читали її недільними вечорами гуртом. Писалося про голод в Україні. Справжній жах наводили світлини живих кістяків. На мене дуже вплинуло почуте, що матері їли з голоду власних дітей. Багато хто намагався не вірити газетним публікаціям. Чимало наших людей перебувало під час Першої світової війни в російському полоні на Східній Україні, вони захоплено розповідали про багатющі чорноземи в Україні. “Не можуть там люди голодувати, куме. Тим паче помирати з голоду. Це щось не те, бігме, не те”. Хто міг собі тоді уявити, що в таких багатих краях працьовитих людей можна довести до людоїдства. Нам, європейцям, важко було зрозуміти азійську натуру москалів, які ще від часів синовбивці Івана Грозного з людьми не рахувалися. Людина в них – ніщо.

У тридцять дев’ятому головою сільради призначили комуніста Петра Королюка. На сільському вічі новоспечений війт проголосив: “Товариші! Нарешті наступив час, якого ми з нетерпінням очікували понад двадцять років. Бідното! Тебе не будуть більше куркулі годувати гнилим салом”.

Більшовики порозганяли українські товариства, заборонили “Кооперативу”. Біда наступила чорна. Селяни гірко сміялися: “Добре казав Королюк, нема більше гнилого сала. Ніякого немає”.

Королюк “розкуркулив” до цурки двох заможних господарів – Миколу Варварєкового у Вижньому Березові та Дмитра Голинського в Середньому Березові. Поцупив собі багато ґаздівського майна. Товаришам перепала лише маленька дещиця. Вони не забарилися продати його вищим партійним керівникам, і голову з ганьбою витурили з посади. Люди його відцуралися, і більшовики не прихистили. З приходом німців невдаха-голова щез із села. Але ще до того війтівське крісло посів Антон Вайнер, теж комуніст, колишній стрілець ЧУГА. Людиною виявився совісною і доброю, завчасу повідомляв людей про вивезення на Сибір. З району дали йому наказ подати для вивезення в Сибір двадцять “куркульських” родин. Відповів, що в селі немає куркулів, село бідне. Відповідь з району не забарилася: “Єслі нєт, нада сдєлать”.

Заможніші ґазди стали сушити сухарі. Загроза вивезення на Сибір повисла над кожним працьовитішим селянином. Бідніші також дриготіли в постійному страхові. Організували цілодобову охорону села. При з’яві більшовиків вартові чимдуж гамселили на сполох у дзвінку рейку. Сигнал передавався далі, як за часів татарських людоловів. Селяни хутко рятувалися від зажерливих енкаведистів утечею в ліси. Проте пощастило не всім. Більшовики нагрянули зненацька посеред глухої ночі. Кілька родин із Середнього Березова попрощалося з рідними Карпатами, їх чекали холодні сибіри. Ні благання, ні сльози дітей анічогісінько не допомагали.

Сорокового року оунівці здійснили в Середньому Березові атентат на більшовицьких верховодів. Авто з енкаведистами, що потрапило до засідки, розбили вщент. Підпільники відбулись одним пораненим. Після цього москалі вже остерігалися потикатись в село.

Культурне життя в підбільшовицьких селах захиріло геть. Нова влада пробувала силою організувати в клубах вистави чи концерти, але потуги більшовиків зводилися нанівець. Сільські читальні перестали функціонувати. Пришельці розігнали, як націоналістичний, лещетарський клуб”.

А втім, у подібному описі немає нічого нового. В нашому селі теж, щоб виконати рознарядку влади на “розкуркулення”, партійці приписували заможним селянам неіснуючі десятини землі й цим зводили їх в ранг “куркулів”. Люди тоді ще були дружними, зброї на полях боїв було безліч от й спалахнув спротив.                                                                            

“Визволення” Фінляндії.

Маршал Конєв свідчить, як в присутності адмірала Ісакова та Ворошилова, розпочинаючи фінську війну, Сталін сказав: “Надо будет финнов переселить… Население Финляндии меньше населения одного Ленинграда, можно будет переселить…”

Якщо Бог поселив народ не там – він, Сталін, виправить Бога.

Досягнути цілі було заплановано блискавично – за 12 діб.

Радянський уряд заявив: “26 ноября наши войска… были неожиданно обстреляны с финской стороны артиллерийским огнем… в результате чего убито четверо и ранено 10 человек”.

Даремно фіни доводили, що постріли були з радянської сторони, що вбили власних солдат… Та попри всі їхні старання  радянське командування не погодилось на двостороннє розслідування. Причина проста: загальновідомо, що осколки снарядів при розльоті покривають площу за формою схожу на краплю, котра гострим кінцем вказує розташування гармати…

Війна розпочалась блискавично та війська були зупинені фінами. Радянське командування довело кількість військ до мільйона осіб і, врешті-решт Червона армія прорвала оборону. За Карельський перешийок з Виборгом та незначною територією довелося заплатити життям 172000 вояків, 18000 зниклих безвісти, 186000 поранених. Рада Ліги Націй позбавила СРСР членства. Була впроваджена заборона на торгівлю та інші санкції.

Після кожного акту агресії Гітлера Сталін вітає свого союзника. Та під акомпанемент тих вітань “по просьбе своих народов” окупує республіки Прибалтики: “Чтобы положить конец интригам, посредством которых Англия и Франция пытаются сеять разлад между Германией и СССР в Прибалтийских государствах”.

Взаємозв’язок подій.

Наші комуністи та німецькі націонал-соціалісти у своїх злочинах проти людства були варті один одного  і… взаємопов’язані – якби не було сталінізму, то не було б і нацизму!

Протягом сімнадцяти місяців після підписання радянсько-німецького пакту Німеччина отримала із Радянського Союзу 865 тисяч тонн нафти, 140 тисяч тонн марганцевої руди, 14 тисяч тонн міді, 3 тисяч тонн нікелю, 101 тисяч тонн бавовни-сирцю, понад 1 мільйон тонн лісоматеріалів, 11 тисяч тонн льону, фосфати, платину і майже півтора мільйони тонн зерна. Через радянську територію здійснювався транзит стратегічної сировини й продовольства з країн Тихоокеанського басейну. СРСР фактично перетворився на невоюючого союзника Гітлера. Сталінський уряд здійснював масові поставки саме тих дефіцитних матеріалів, без яких неможливим було виробництво літаків, танків підводних човнів. А безперебійне надходження з СРСР хліба і м’яса, масла і яєць дало змогу Німеччині, в якій діяла карткова система, створити необхідні продовольчі запаси на випадок війни. Поставки Радянського Союзу Німеччині в 1939-1941 роках становили понад 40 відсотків радянського експорту й значно ослаблювали ефект англійської блокади. Лев Троцький, спостерігаючи з далекого мексиканського заслання за незграбними зовнішньополітичними маневруваннями сталінського уряду, глузував: “Сталін став інтендантом Гітлера”.

Співробітництво продовжувалось і після розгрому Польщі. Було налагоджене регулярне забезпечення люфтваффе (німецької авіації) радянськими метеозведеннями, що полегшило німцям бомбити Англію. В. Молотов і А. Мікоян підшукали в 35 кілометрах східніше Мурманська військово-морську базу для ремонту німецьких кораблів, яка служила німцям включно до закінчення операції в Норвегії.

Пізніше ця база давала також німцям можливість разом із базами на узбережжі Норвегії тримати під контролем морські комунікації, через які США та Англія постачали в СРСР стратегічні матеріали та військову техніку. На морські конвої, які здійснювали ці постачання, регулярно чинили напади із названих баз німецькі підводні човни, надводні військово-морські сили, до складу яких входив наймогутніший лінійний корабель Німеччини і світу “Тірпіц”, а також авіація. Найтрагічніша доля одного з таких конвоїв – РQ-17 (травень 1942 p.). Було потоплено 22 торгових судна із 33. Із 188 тис. тонн дорогоцінного вантажу 123 тис. тонн пішло на дно.

Мало хто знає, що німецький Вермахт набирався сил в СРСР. В СРСР в обхід версальських домовленостей таємно будувалися й діяли сумісні заводи, аеродроми, танкові та авіаційні школи. Там набував досвіду весь цвіт нацистського Вермахту. Сталін розраховував, що вишколені у нас німецькі офіцери пізніше поведуть свої війська на Західну Європу, головним чином на ненависну йому Англію, котру, до речі, теж люто ненавидів і фюрер. Та от в результаті вийшло, що Сталін допоміг Гітлеру підготувати високопрофесійну армію на свою голову. Що стосується наших військових, котрі набували досвіду у Німеччині, то перед війною майже усі вони були репресовані. Щоб приховати свої помилки Сталін пізніше розстріляв усіх, хто мав відношення до тієї авантюри, від маршала Тухачевського, дипломата Крестинського і публіциста Радека до комендантів аеродрому в Липецьку та танкодрому в Казані. (Такі поняття як совість, докори сумління були Сталіну незрозумілими – знищивши соратника, він у ту ж мить його забував й ніколи вже не згадував.)

Підготовка до визвольного походу на Європу.

Чому Сталін так поступав, якою логікою керувався? Підписавши договір про “ненапад та дружбу” Сталін розв’язував гітлерівській Німеччині руки, озброював її, підштовхував до агресії. Він розумів, що часто війну виграє не той хто її першим розпочинає, а той хто в неї вступає останнім і тому люб’язно давав Гітлеру ганебне право першому розв’язати війну у Європі, а сам терпляче чекав моменту “когда капиталисты перегрызуться между собой” (Сталін. Доповідь 3 грудня 1927року).

Ось коли Німеччина остаточно розпорошить свої сили, погрузне у війні, тоді він вдарить в спину й легко здобуде лаври Визволителя Європи…

15 травня у війська була направлена директива Політуправління, у котрій зазначалось: “Многие политработники забыли известное положение Ленина: “Как только мы будем сильны настолько, чтобы сразить весь капитализм, мы немедленно схватим его за шиворот” и всякая война, которую будет вести Советский Союз, будет справедливой”.

“Большевистскую миссию Красная Армия будет считать выполненной, когда мы будем владеть Земным Шаром” –  комісар Гамарник на активі Наркомату оборони 15 березня 1937 року.

В цьому не було нічого дивного – ще в 1939 році в польовому уставі було записано: “Красная армия будет самой нападающей из всех, когда-либо нападавших армий”.

Весь час йшла ідеологічна підготовка до війни: газети, радіо, кінофільми возвеличують армію. Обидва сина Сталіна вчаться у військових училищах – професія офіцера стала престижною. З’являється безліч пісень про велику війну та скору перемогу, таких як “Марш танкистов”: “Гремя огнем, сверкая блеском стали, пойдут машины в яростный поход, когда нас в бой пошлет товарищ Сталин…”

Засоби масової пропаганди переконували народ що, “броня крепка и танки наши быстры!” і що у випадку війни, бойові дії будуть “на чужой территории” й перемога буде досягнута швидко і “малой кровью”. Популярна передвоєнна пісенька так змальовувала майбутню війну:

“Полетит самолет,

Застрочит пулемёт,

Загрохочут железные танки.

И пехота пойдёт, и сапёры пойдут,

И помчатся лихие тачанки”.

Поети в засобах масової інформації озвучували сталінську мрію стати володарем світу:

“Но мы ещё дойдём до Ганга,

Но мы ещё умрём в боях,

Чтоб от Японии до Англии

Сияла Родина моя”. (Павло Коган)

“Только советская нация будет,

И только советской нации люди”. ( Михайло Кульчицький)

Війна неминуча.

У своїй книзі “Моя боротьба” Гітлер пророчо написав: “Сам факт підписання договору з Росією зробить війну неминучою”. Чому? А тому що, він не міг не знати відомий вислів Отто фон Бісмарка: “Договір з Росією не вартує навіть паперу, на якому він складений”.

Американський президент Рузвельт теж розумів, що підписання угоди між Німеччиною і Росією є способом обох сторін одурити, приспати пильність противника: “Якщо Гітлер і Сталін заключать союз, то з такою ж невідворотність, із якою день змінює ніч, між ними почнеться війна”.

А інакше і бути не могло – неможливо двом диктаторам поміститись на троні володаря світу.

Для досягнення своєї мети Сталін не жалів стратегічної сировини, техніки та продовольства. При цьому, щоб не викликати найменшої підозри, прикидався, що щиро вірить Гітлеру й для цього сумлінно виконував усі домовленості, а в середині своєї імперії велів не звертати уваги на приготування Німеччини до військових дій. Сумлінність Радянського Союзу у виконанні торгівельної угоди просто вражає. За два з половиною місяці до нападу на СРСР Німеччина припинила поставки згідно з цією угодою, але радянська сторона неухильно виконувала свої зобов’язання. Й.Геббельс писав: “Росіяни поставляють нам навіть більше, ніж ми хочемо. Сталін не шкодує трудів, щоб сподобатись нам”.

Співробітництво двох диктаторських режимів йшло повним ходом. Співробітники НКВС із гордістю показували німецьким колегам сконструйовану ними душогубку на колесах та організацію роботи таборів примусової праці.

Велика група німецьких комуністів була видана гітлерівцям. Іронія історії: багато із них вижили в нацистських таборах, а за колючим дротом радянських таборів загинули всі.

Історики стверджують, що згідно плану “Гроза” радянське командування зосередило на кордоні з окупованими Німеччиною територіями величезні сили: тисячі літаків стояли напоготові на прикордонних аеродромах крилом до крила, на залізничних коліях стояли тисячі вагонів завантажених боєприпасами, цистерни з пальним, платформи з легкими танками БТ, котрі здатні скидати гусениці й швидко просуватись по автострадах. Зосереджувались артилерія, десантні війська, піхотинці, сапери вчилися швидко наводити переправи тощо. Чому ж не розвантажували боєприпаси? Дорога була кожна година – йшла інтенсивна підготовка до визвольного походу на Європу і боєприпаси залишили у вагонах, щоб скоро везти їх слідом за наступаючими “визволителями”.

Блискавичну війну планували обоє тиранів.

Обоє тиранів планували “бліц кріг” – про оборону ніхто із них навіть не думав. Не було на кордонах кожної держави надійних фортець, ДОТів, ДЗОТів, вкопаних у землю танків, мінних полів, протитанкових ровів, “їжаків”, колючого дроту тощо. А навіщо? Мінує передову, вкопує в землю танки та ховає в тилу літаки лише держава, котра збирається оборонятись… Цілком логічно, що військам оборони у випадку ворожого наступу не потрібно чекати із центру наказу відкрити вогонь…

І навпаки: зосереджує усі військові сили на лінії фронту держава котра планує наступ. Щоправда укріплення споруджувались але лише для того, щоб переконати противника: війська займають оборону…

Заздалегідь були надруковані плакати “Родина-мать зовет!” та записана пісня “Священная война”.

Сталінський “Великий терор” другої половини 30 років винищив від 25000 до 30000 кадрових командирів армії та флоту. Гітлерівське командування враховувало цей сприятливий фактор. Фельдмаршал Ф. фон Бок писав: “З російською армією можна не рахуватися як із військовою силою – криваві репресії підірвали її дух, перетворили в інертну машину”.

Червона армія мала п’ятикратну перевагу і до кордону без зупинок ще й ще прямували ешелони із технікою та піхотинцями. Земля двиготіла під вагою перевантажених ешелонів і люди здогадувались: готується щось страшне.

В переддень війни на кордоні розташовувались: 171 дивізія загальною чисельністю 3250000 чол., 37500 гармат, 10394 танків, 8627 літаків. Військам пояснювали, що вони прибули… на навчання. Часто війська, штаби та техніка розвантажувались в різних місцях.

Справжні цілі мобілізації та кількість військ знав лише Сталін та його найближче оточення. Армія збільшувалась чисельно але талановитих командирів та військового досвіду було дуже мало… І все це відбувалося згідно плану – розроблена до війни радянська військова доктрина була наступальною. Питання стратегічної оборони нею не розглядалися зовсім. Вважалось, що Червона армія може вести епізодичні оборонні дії на окремих напрямках, але тільки в рамках загального стратегічного наступу. Оскільки до оборони не готувались, у військах не виявилося мін, лопат, протитанкових гранат, колючого дроту – всього того, що маршал Кулик називав “оружием трусов”.

“Смерть, мор и глад за грехи ваши”.

У передвоєнний період у Болгарії стався знаменний випадок. Померлий 14-літній хлопець під час церковного відспівування… встав і розплакався. Розповів таке: “Коли помер, то відразу ж потрапив в місця, де мучаться грішники. Який у них був страшний вигляд, – я не можу цього забути, а мук їх я не в змозі описати! Це так жахливо, що людина не може собі цього уявити! Потім повели мене в райській обителі і я побачив Пречисту Мати Божу, як Вона молиться за грішників і за увесь мир. Обличчя Її, що блищало чудовою неземною красою, було змучене, сльози градом котилися по ньому. Побачивши мене, Вона сказала: “Ти не залишишся тут, – ти повернешся на землю до людей. Скажи їм що вони замучили Мене гріхами своїми: Я не в силах більше молитися за них, Я знемагаю. Нехай вони пожаліють Мене!”

НКВС постійно доповідав про численні арешти, особливо в глухих селах, за поширення замішаних на релігійних забобонах чуток, про наближення країни до чергової катастрофи, схожої із нашестям хана Батия. То гола дівчина вийде із лісу й почне пророкувати перед колгоспниками про те, що “грядут беды великие и огонь поглотит села и поля”, то хлопчик в білому з’явиться серед хрестів на кладовищі й сльози будуть котитися із його ясних очей, то старець в білому із довгою сивою бородою та посохом з’явиться на руїнах якоїсь знесеної церкви й голосно об’явить “смерть, мор и глад за грехи ваши”.

Тих хто попереджав Сталіна про небезпеку, вождь вважав провокаторами із витікаючими звідси наслідками. Тих дивних пророків, ясна річ, схопити не вдавалось але ті, котрі поширювали подібні панічні чутки отримували до 10 років спецтаборів. Лише за один місяць було засуджено 10000 таких “ворогів народу”. Жоден із них не був звільнений після початку війни. Останній суд за поширення тих чуток відбувся в Ленінграді 11 липня 1941 року а останні 157 із тих десяти тисяч розстріляли в лісі поблизу міста Орел, до котрого наближались німці.

Сталін та Гітлер. Жорстока гра під назвою “Хто кого одурить”.

Сталін маніакально вірив, що перехитрує Гітлера. Він знав плани Гітлера та усе про ворожі війська отож мислив логічно: Гітлер нападе на СРСР але не найближчим часом. Не маючи зимового обмундирування та зимового мастила для зброї Гітлер не наважиться розв’язати війну на Сході.

Сталін був непохитно переконаний: він перехитрує Гітлера! Головне: не піддаватись на провокації ще два-три тижні, доки до кордону підтягнуться останні резерви. Для цього Сталін робив все можливе й неможливе, щоб переконати Гітлера: уряд СРСР чесно дотримується підписаного договору про дружбу та ненапад.

Сталін не знав лише одного: Гітлер робив вигляд, що вірить Сталіну а сам планував блискавичну війну, перемогу ще до настання холодів й усіма силами давав зрозуміти: не закінчивши війни в Європі він на Росію не нападе.

Про передісторію німецько-радянського конфлікту Гітлер розповів своїм старим соратникам в пивній Левенбройкеллер в Мюнхені 8.11.1941 року:

“Коли ми вели наступ на Заході, Радянська Росія почала наступ на Сході. Був момент, коли ми мали в Східній Пруссії три дивізії, тоді як Росія мобілізувала в прибалтійському регіоні 22. І вони посилювалися з місяця в місяць. Від нас це не сховалося. Ми могли точно встановити, де як і коли пересувається кожне окреме з’єднання і робили це майже кожен місяць. З цим була пов’язана величезна робота на нашому фронті, що теж не залишилося без уваги. Упродовж декількох місяців росіяни почали будувати і частково вже побудували не 100, а 900 аеродромів. Неважко було зрозуміти, з якою метою відбувається таке гігантське, таке, що виходить за межі уяви, масове зосередження російських ВПС. Плюс до цього почалося створення бази для наступу, бази такої потужної, що по одному цьому можна було судити про масштаби підготовлюваного наступу. Паралельно в нечуваних розмірах збільшилося виробництво озброєнь. Будувалися нові заводи, про які ви, товариші, не маєте уявлення. Там, де два роки тому було село, сьогодні стоїть завод, на якому працюють 65000 чоловік. Робітники живуть в землянках, тільки заводські корпуси і адміністративні будівлі ГПУ спереду виглядають як палаци а ззаду це в’язниці з камерами для найжорстокіших тортур. Паралельно з цим йшло перекидання військ до нашого кордону не лише зсередини країни, але навіть з Далекого Сходу цієї світової імперії. Число дивізій перевищило 100, потім 120, 140, 150, 170.

Знаходячись під враженням цих даних, я запросив тоді Молотова в Берлін. Ви знаєте результати берлінських переговорів (12-14.11.1940 року). Вони не залишили ніякого сумніву в тому, що Росія вирішила почати наступ найпізніше восени цього року, а, може бути, вже влітку. Від нас вимагали, щоб ми самі, так би мовити, мирно відкрили ворота для цього наступу. Але я не належу до тих людей, які, як худоба, самі йдуть на бійню. Тому я тоді в Берліні швидко розпрощався з Молотовим. Мені стало ясно: жереб кинутий і події неминуче приймуть найтрагічніший оборот.

Нарешті, настав момент, коли про завершення російської підготовки до наступу можна було судити по тому, що, за винятком пари дивізій навколо Москви, які явно тримали для захисту від власного народу, і декількох дивізій на Сході, усі інші були на західному фронті. До того ж в Сербії вибухнуло організоване Росією відоме вам повстання 27 березня 1941 року – путч, затіяний більшовицькими агентами і англійськими емісарами, і відразу ж, 5 квітня 1941 року був заключений пакт про дружбу між Росією і Сербією. Тоді пан Сталін був переконаний, що ця кампанія, можливо, затримає нас на цілий рік і що тоді скоро наступить момент, коли він зможе, нарешті, виступити на сцену, використовуючи не зброю, а свій гігантський людський резервуар. Але сьогодні я можу уперше сказати: ми знали про це дещо ще.

Після цього я став стежити за кожним рухом нашого великого супротивника на Сході. З квітня по травень я, можна сказати, безперервно знаходився на спостережному пункті і відстежував усі процеси, сповнений рішучості у будь-який момент, як тільки мені стане ясно, що супротивник готується до наступу, у разі потреби випередити його на 24 години.

В середині червня ознаки стали загрозливими, а в другій половині червня не залишилися ніяких сумнівів в тому, що йдеться про тижні або навіть дні. І тоді я віддав наказ виступити 22 червня. Повірте мені, товариші, це було найважче рішення за усе моє життя, рішення, про яке я знав, що воно втягне нас в дуже важку боротьбу, але сподівався, що шанси виграти її тим більше, що швидше ми випередимо іншу сторону”.

Попередження розвідників та дипломатів.

20 березня 1941 р. начальник ГРУ Генерального штабу Червоної армії генерал Голіков й Генштабу (Жуков) подали керівництву наркомату оборони доповідь, у якій розкривався план “План Барбаросса” та приводились результати ретельної експертизи: “…данный документ никак не может представлять плана кампании, разработанного специалистами в любом Генеральном штабе. В плане отсутствуют общая идея операции, график которой взят буквально с потолка. Обращает внимание тот факт, что три группы армий (“Север”, “Центр” и “Юг”) собираются наступать вглубь территории СССР по расходящимся направлениям, чего ни один стратег не мог бы себе позволить. Фактически “План Барбаросса” является очень грубой фальшивкой и представляет из себя не что иное, как план-график введения войск кайзеровской Германии на территорию Прибалтики, нынешней Белорусии и Украины в 1917-1918 гг. после крушения Восточного фронта и подписания Брест-Литовского мирного договора”.

В коментарі для перестраховки було вказано, що ці зведення слід розглядати як дезінформацію, тож на цю доповідь не звернули уваги.

Із квітня 1941 року тривожна інформація поступала від радянських розвідників із 40 точок земної кулі. Повідомлялися вірогідні й максимально точні дані про час нападу, кількість збройних сил Німеччини тощо. 16 червня 1941 р. керівник радянської розвідгрупи “Червона капела” Шульце-Бойзен надіслав сигнал про те, що Німеччина готова до нападу і в будь-який час може виступити. Сталін не повірив й у брутальній формі заявив наркому держбезпеки В. Меркулову, що це дезінформація. Він навіть не повірив Ф.Рузвельту та В.Черчілю, які по своїх каналах надсилали інформацію про загрозу війни. Одним з важливих джерел була інформація від Ріхарда Зорге, який працював на радянську розвідку, перебуваючи в Японії. Є дані про те, що розвідінформація надходила до СРСР приблизно з 600 джерел. Однак Сталін був переконаний, що Гітлер не наважиться вступити у війну проти СРСР до розгрому Англії, щоб не йти на ризик війни на два фронти.

Прибувшого із Берліна в Москву радянського посла Деканозова запросив до себе німецький посол Шуленбург й за обідом в присутності радника сказав: “Господин посол, может быть, этого не было в истории дипломатии, но  я собираюсь  передать  вам  государственную  тайну  номер  один. Известите  господина Молотова, а он, надеюсь, проинформирует господина  Сталина,  что Гитлер принял решение: двадцать второго июня начать войну против СССР.  Вы спросите, почему я это делаю? Я воспитан в духе Бисмарка, а он всегда  был противником войны с Россией”.

Доповіли Сталіну. На засіданні Політбюро Сталін сказав: “Будем считать, что дезинформация уже на уровне послов”. Члени Політбюро, як було прийнято, з висновком вождя погодилися.

З цього моменту повідомлення розвідників та донесення командирів приграничних округів викликали у Сталіна тільки роздратування.

18 червня Сталіну передали донесення агентів із Німеччини про дислокацію німецьких винищувачів та призначення керівників окупованих російських земель. На донесенні Сталін поставив резолюцію: “Можете послать ваш источник из штаба германской авиации к е… матери. Это не источник, а дезинформатор”.

Коли ж нарком оборони Тимошенко не витримав, й на черговому засіданні сказав про скорий напад, то почув сердиту відповідь: “Не пугайте нас, гитлеровская Германия пытается провоцировать…”

21 червня на донесення військового аташе у Франції генерала Суслопарова про те, що по достовірним даним напад призначено на 22 червня, Сталін написав: “Эта информация является английской провокацией. Разузнайте, кто автор этой провокации, и накажите его”.

В свою чергу і Берія розправлявся з тими розвідниками, котрі присилали правдиву інформацію. Ось одна із його резолюцій 21 червня 1941 року на документі, узагальнюючому донесення розвідників: “В последнее время многие работники поддаются на наглые провокации и сеют панику. Секретных сотрудников “Ястреба”, “Кармен”, “Верного” за систематическую дезинформацию стереть в лагерную пыль, как пособников международных провокаторов, желающих поссорить нас с Германией. Остальных строго предупредить”.

                                                         Борис Веселовський: “Пятьдесят секунд и целая жизнь”:

“Сложилась опасная ситуация: ресурс основных наших истребителей И-16 подходил к концу, а новые были еще не освоены. Полк становился фактически безоружным. По-видимому, немцы знали об этом. И уже в мае в наше воздушное пространство начали на большой высоте залетать вражеские самолеты-разведчики.

Вскоре нарушения границы германскими самолетами стали регулярными. Дежурное звено МИГов поднималось по тревоге и довольно быстро настигало нарушителей. Однако они не подчинялись командам наших истребителей. Открывать по ним огонь было категорически запрещено. Оставалось лишь фиксировать их опознавательные знаки и сообщать по инстанциям. Никаких ощутимых результатов это не приносило. “Юнкерсы”, словно издеваясь, стали нарушать границу в одно и то же время – в 11 и 15 часов.

Полученные разведкой сведения наверняка обрадовали вермахт. Не все летчики полка освоили технику взлета и посадки на новых машинах. О групповой слетанности и ведении учебного боя и говорить нечего. С истребителей И-16 не было произведено ни одного выстрела по наземным и воздушным целям. Личный состав полка не был готов к боевым действиям на новых машинах. Примерно также обстояли дела и в других авиационных частях Прибалтийского округа”.

        “… у брест-литовской цитаделі, займалися стройовою підготовкою під музику, готуючись до параду”.

Вальтер Шелленберг – керівник зовнішньої розвідки – СБ нацистської Німеччини (VI управління РСХА):

“Тепер нам потрібно було не відставати від стрімкого темпу запущеної на усю потужність військової машини. Година великого генерального наступу відчутно ставала все ближче. “Невидимі фронти” вже прийшли в рух. Багато зусиль вимагало маскування нашого виступу проти Росії. Слід було очистити від шпигунів особливо загрозливі місця – сортувальні станції і переходи через кордон. Крім того, необхідно було перекрити інформаційні канали супротивника; ми користувалися ними тільки для того, щоб повідомляти дезинформуючі відомості, наприклад, про перекидання військ і вантажів на захід для підготовки поновленої операції “Морський лев”. Про те, наскільки Совіти вірили в цю дезинформацію, можна було судити по тому, що ще 21 червня російські піхотні батальйони, що стояли у брест-литовской цитаделі, займалися стройовою підготовкою під музику, готуючись до параду”.

     “Задача наших войск – не поддаваться ни на какие провокационные действия, могущие вызвать крупные осложнения”.

Ввечері 21 червня Тимошенко та Жуков доповіли Сталіну про німецького фельдфебеля, котрий перебіг на наш бік й  повідомив: наступ німців розпочнеться вранці 22 червня.

Сталін на те: “А не подбросили немецкие генералы этого перебежчика, чтобы спровоцировать конфликт?”

Після засідання Політбюро у війська була надіслана директива, у котрій був наказ привести війська у бойову готовність, розосередити їх та замаскувати. Та от при всьому тому: “Задача наших войск – не поддаваться ни на какие провокационные действия, могущие вызвать крупные осложнения”. “Никаких других мероприятий без особого распоряжения не проводить. 21.6.41 г. Тимошенко. Жуков“.

А вже о 3:07 телефон розривався від повідомлень: німецька авіація бомбить міста України, Білорусії, Прибалтики.

Сталіна розбудили й попросили дати наказ розпочати бойові дії у відповідь.

У відповідь Сталін довго мовчав а потім наказав… зібратись в його кабінеті.

О 4:30 усі члени Політбюро зібрались в кабінеті Сталіна.

Зібрались, зателефонували у німецьке посольство, викликали посла. Шуленбург з’явився й сказав:

“Я с самым глубоким сожалением должен заявить, что еще вчера вечером, будучи на приеме у вас, господа, я ничего не знал. Сегодня ночью была получена телеграмма из Берлина. Германское правительство поручило мне передать Советскому правительству следующую ноту: “Ввиду нетерпимой далее угрозы, создавшейся для германской восточной границы вследствие массированной концентрации и подготовки всех вооруженных сил Красной Армии, Германское правительство считает себя вынужденным немедленно принять военные контрмеры…

Соответственная нота одновременно будет передана Деканозову в Берлине”.

Лише о 7:15 у війська була надіслана директива №2: “Войскам всеми силами и средствами обрушиться на вражеские силы и уничтожить их в районах, где они нарушили советскую границу. Впредь до особого распоряжения наземными войсками границу не переходить”.

Та ніхто не знав, що це завдання вже неможливо виконати. Удосвіта 22 червня у всіх прифронтових округах закинутими диверсійними групами були перерізані телефонні лінії, знищені зв’язкові та командири (радіозв’язку тоді майже не було). В результаті директива у війська надійшла в час коли німецька авіація вже була господарем неба й безперешкодно бомбила техніку та колони військ на марші.

Перший день війни.

Гітлер переграв Сталіна, і німецька розвідка виявилась на висоті – у перший день війни артилерія обстрілювала, а пілоти Вермахту бомбили цілі з ювелірною точністю.

Наступаючі літаки та танки Вермахту були виготовлені із радянської сировини, заправлені радянським бензином а вояки нагодовані хлібом випеченим із радянського зерна. (Останній ешелон із продовольством та сировиною німецькі залізничники прийняли зі станції Брест-Литовськ за декілька хвилин до початку агресії.)

П’ятикратна перевага втрачена.

В результаті блискавичного наступу Вермахту уже у перші дні війни були захоплені склади із зброєю, амуніцією та продовольством, а прикордонні війська полонені. Червонозоряні літаки палали на аеродромах як смолоскипи, горіли цистерни з пальним, горіли танки на платформах, вибухали вагони зі снарядами.

Військові ешелони розтягнулися від Волги до західних кордонів Союзу отож війна застала більшість військ разом із технікою, боєприпасами та пальним у вагонах! В бій довелося вступити прямо із вагонів та платформ! Якщо не знаходилося місця для вивантаження техніки – її кидали або знищували.

Дивізії, котрі рухалися до кордону своїм ходом являли прекрасну ціль для авіації противника. Вся Червона армія являла собою таку ціль! У полон потрапили цілі армії. Під час панічного відступу виникла гостра нестача порожніх вагонів для евакуації найнеобхіднішого.

Крах ілюзій!

П’ятикратна перевага Червоної армії була втрачена – держава практично залишилась без дієздатних військ. Ось чому Сталін у перші дні війни самоусунувся від керівництва державою. Це був шок, крах ілюзій – засоби масової інформації та різноманітні холуї, блюдолизи так розхвалювали мудрість вождя, що він сам повірив у свою геніальність, непогрішимість…  Іти під кулі на вірну смерть ми герої, а от сказати правду у очі – ні.

Пізніше Хрущов свідчив: “Сталин растерялся и на несколько дней отошел от руководства, скрылся на даче в Кунцеве”. Зі свідчень Берія, він висловився так: “Я отказываюсь от руководства”. И ушел, сел в машину и уехал на ближнюю дачу”.

Далі, знову посилаючись на Берія: “После того как Сталин так себя повел, прошло несколько дней. Мы решили поехать к Сталину и вернуть его к деятельности с тем, чтобы использовать его имя и его способности в организации обороны страны. Когда мы приехали, то я по лицу видел, что Сталин очень испугался. Наверное, он подумал, не приехали ли мы арестовывать его за то, что он отказался от своей роли и ничего не предпринимает по организации отпора немецкому нашествию. Когда мы стали убеждать, что страна наша огромная, что мы еще имеем возможность организовываться, мобилизовывать промышленность, людей, – одним словом, сделать все, чтобы поднять и поставить на ноги народ в борьбе против Гитлера, только тогда Сталин вроде опять немножко пришел в себя”.

Засоби масової інформації – маріонетки наявної влади!

Радянські засоби масової інформації знову різко змінили тон – стали всіляко лаяти суспільно-політичний лад нацистської Німеччини. Виявилося: в Німеччині фашизм! Гітлер – біснуватий тиран!

В перший день війни прозвучала заздалегідь записана пісня “Священная война” та були розклеєні заздалегідь припасені універсальні плакати “Родина-мать зовёт!” (Універсальні тому, що “Родина-мать зовёт!” туди, куди на даний історичний момент наказує партія…) Поступив наказ пакунки із іншими плакатами знищити не розкриваючи…

“Националистская Германия решила предупредить готовящееся нападение русских…”

В перший день війни нарком іноземних справ – Молотов зачитав Сталіну та присутнім членам Політбюро повідомлення німецького уряду про початок війни під приводом: “Националистская Германия решила предупредить готовящееся нападение русских…” Вся іронія в тому що, якби Радянський Союз першим напав на Німеччину, то формальний привід був би таким же – превентивний удар…

Після війни на допиті генерал-фельдмаршал В.Кейтель заявив: “Мы решили… предупредить нападение Советской России и неожиданным ударом разгромить ее вооруженные силы. К весне 1941 года  у меня сложилось определенное мнение,  что сильное сосредоточение русских войск и их последующее нападение на Германию может поставить нас в стратегическом и экономическом отношениях в исключительно критическое положение… В первые же недели нападение со стороны  России  поставило бы Германию в крайне невыгодные условия. Наше нападение явилось непосредственным следствием этой угрозы…”

Таку ж заяву зробив й генерал-полковник А.Йодль. Слідчі намагались примусити їх змінити свідчення. Кейтель та Йодль свою позицію не змінили, й по приговору так званого “міжнародного трибуналу” в Нюрнберзі були повішені в числі “главных виновников войны” за “развязывание неспровоцированной агрессивной войны” проти СРСР.

Порушення заповіді: “Не сотвори собі кумира”.

Гітлер був вимушений напасти на Союз – інакше би Сталін через два-три тижні напав на Німеччину. Так, із боку Гітлера це був вимушений хід, але методи, методи… Методи обох тиранів були людиноненависницькі – людське життя не вартувало абсолютно нічого. Більше того: мільйони людей стали зайвими – їх масово знищували усіма доступними способами… Люди для обох тиранів були фоном, гвинтиками, покірними рабами, а у випадку війни – гарматним м’ясом. Двадцятий вік! Такий злет науково-технічного прогресу й така диявольська підступність, жорстокість, взаємна ненависть…

А хто обох тиранів підніс на п’єдестал, зробив земними богами? А самі ж люди вознесли до небес та й поклонились і цим самим наплювали на першу Божу заповідь: “Не сотвори собі кумира”.

Пілот “Штуки”.

Враження німецьких вояків від побаченого на радянській територій узагальнююче висловив пілот-ас Ганс-Ульріх Рудель в своїй автобіографічній книжці “Пілот “Штуки” (Ю-87)

“Під час першого вильоту я помічаю багаточисленні укріплення побудовані вздовж кордону. Вони тягнуться на багато сотень кілометрів. Частково вони ще не добудовані. Ми летимо над незакінченими аеродромами: там – тільки що побудована бетонна злітна смуга, тут вже стоять літаки. Наприклад, вздовж дороги на Вітебськ, по котрій наступають наші війська, знаходиться один із таких майже закінчених аеродромів із великою кількістю бомбардувальників. Їм не вистачає або пального, або екіпажів. Пролітаючи над цими аеродромами та укріпленнями, кожний розуміє: “Ми вдарили своєчасно… Схоже Совєти робили ці приготування, щоб створити базу для вторгнення проти нас. Кого іще на заході хотіла би атакувати Росія? Якби росіяни завершили свою підготовку, не було б майже ніякої надії їх зупинити.

Шосе Смоленськ-Москва – ціль багатьох вильотів, воно запруджене величезною кількістю військової техніки та майна. Вантажівки та танки стоять один за одним майже без інтервалів, часто трьома паралельними колонами. Якби все це рушило на нас… Я не можу багато думати, атакуючи цю нерухому ціль. Тепер вже за декілька днів все це перетвориться на море уламків”.

Жахливі умови полону.

В перші дні війни величезні маси червоноармійців були оточені й полонені. Дезертирство було масовим – переважна більшість вояків радянську владу ненавиділи. От би було ці мільйони озброєних, невдоволених комуністичними порядкам людей та й використати для повалення більшовизму! Та Гітлер до такого додуматись не міг. Гординя розпирала – він очистить землі для своєї нації без допомоги другосортних людей… От і продемонстрував нечувану жорстокість й цим настроїв проти себе весь світ!

Вільям Чемберлен так і заявив: “… я прийшов до висновку, що совєтський режим уцілів під час Другої світової війни виключно дякуючи дурості й жорстокості гітлерівців, які, власне, і врятували Сталіна і його кліку”.

Нацисти в нашвидкуруч побудованих таборах утримували полонених у жахливих умовах. Ось як німецький вояк Бенно Цизер у своїй книзі “Дорога на Сталінград” описує побачене:

“Несподівано ми побачили довгу, коричнево-землистого кольору змійку людей, котра повільно рухалась в нашому напрямі. Доносились приглушені голоси, схожі на гудіння бджолиного рою. Військовополонені. Росіяни, по шість в ряд. Нам не видно було кінця цієї колони. Коли вони підійшли ближче, жахливий сморід, котрим повіяло на нас, викликав нудоту; це була суміш смороду печерних левів з дурним запахом від мавп в зоопарку.

Та вони не були тваринами, вони були людьми. Ми хотіли забратися геть від цієї смердючої хмари, огорнувшої нас, та те, що ми побачили заставило заклякнути на місці і забути про нудоту. Чи були вони справді людськими істотами, ці сіро-коричневі фігури, ці тіні, котрі шкутильгали в нашому напрямку, спотикаючись та хитаючись, істоти, у котрих не залишилось нічого, крім останньої краплі волі, дозволявшої їм продовжувати рухатись? Здавалось, всі нещастя світу були зосереджені тут, в цьому натовпі. І як ніби то цього було мало, почувся жахливий хор стогону і криків, плачу і проклять вперемішку з грубими окриками охоронців.

Коли один із полонених, похитуючись, вибився із колони, нищівний удар прикладу гвинтівки між лопаток повернув його, немічного назад. Інший, поранений в голову, вибіг на декілька кроків вперед, його жести були майже гротескними в своїй невиразності, і попросив у одного із зляканого цим місцевого жителя шматок хліба. Шкіряний хлист обвився навколо його плечей і відкинув назад в стрій. Худий, довгов’язий хлопець відійшов вбік справити малу потребу, а коли й його силою примусили повернутися на місце, він все-одно продовжував мочитись на ходу.

На дуже небагатьох були звичайні чоботи; у більшості були ганчірки, обмотані навколо ніг і закріплені шнурками. Скільки же кілометрів вони пройшли? Ми вдивлялися в обличчя, котрі були скоріше мертвими, ніж живими. Часто очі горіли такою ненавистю, котра, здавалось, спопелить самих; але в наступну мить, по дивній манері поведінки цих людей, вони всі були покірні, стурбовано позираючі на охоронців та розсікаючи повітря хлисти.

Перші із цієї людської маси вже досягли вагонів і були завантажені в них як худоба. Один із них був настільки змученим, що не міг залізти й впав назад на дорогу. Сухо пролунав пістолетний постріл, і, немов вражений блискавкою, росіянин зігнувся, кров потекла із його напіввідкритих губ.

Коли цей покидьок, котрий застрілив його, проходив мимо нас, Францл скочив до нього.

– Я уб’ю, ти, тварюка! – вигукнув він. – Хто тобі велів убити цього чоловіка?

Та той лише вилупив очі, не розуміючи.

– Візьми себе в руки, юначе, – сказав він. – Ти, я гадаю, новобранець? Це не дитячий садочок. Скоро із тебе виб’ють цей дитячий лепет!

Ми стояли як паралізовані.

Францл стиснув кулаки.

– Мерзотник та ще й говорить по-німецьки! – вибухнув він. – Він носить таку ж форму, як і ми.

– І таку мерзоту нам в майбутньому доведеться називати “товариш”, – гірко промовив Пілле”.

“Я хочу відправитись добровольцем на фронт. Підеш зі мною?”

“За металевою трьохметровою решітчастою огорожею, зі сторожовими вишками, кулеметами та прожекторами, розташованими через рівні проміжки, знаходились тисячі росіян, розміщених в убогих бараках. Кожен барак був огороджений колючим дротом. Вся споруда нагадувала ведмежу яму, і це враження посилювалось величезними кровожадними собаками, котрих охоронці тримали на коротких повідках. Від всього цього місця поширювався гидкий, нудотний запах. Він вже був нам знайомим після того, як ми вперше зіштовхнулись з колоною військовополонених, котрих гнали на завантаження в товарні вагони.. Час від часу прибували та від’їздили вантажівки й робота полонених заключалась в тому, щоб завантажувати та розвантажувати їх…

Наші полонені хитались ніби п’яні. У багатьох навіть не було шинелей. Їх уніформа звисала лахміттям. Вони несли з собою все своє майно: порожні жерстяні банки із-під м’ясних консервів і пом’яті залізні ложки. Лише в небагатьох був маленький вузлик за спиною, очевидно, із запасними обмотками чи пом’ятою флягою для води, котрі вони боялись нести відкрито, боячись викликати у інших заздрість.

Вважалося, що ми, караульні, не повинні допомагати в цьому, але дуже скоро ми також стали працювати не покладаючи рук. Справ будо безліч, крім того, під час роботи нам було не так холодно.

Росіяни були дуже виснажені. Вони ледве трималися на ногах, не говорячи вже про те, щоб прикладати потрібні фізичні зусилля. Четверо ледве піднімали ящик, що для Францла та мене було дитячою забавою. Та вони, звичайно, старались з усіх сил. Кожний старався догодити. Вони суперничали один з одним, підганяли один одного. Потім дивилися з надією, чи помітили ми їхню старанність. Таким чином вони надіялися кращого з собою поводження, а можливо, й отримати скибку хліба.

Нам було жаль цих доходяг. Серед них були і майже діти, і бородаті старі люди, котрі годились би нам в дідусі. Усі без виключення випрошували їжу або цигарку.

Вони скиглили і повзали перед нами, як побиті собаки. І якщо жалість та огида ставали нестерпними й ми давали їм що-небудь, вони повзали на колінах, цілували нам руки, бурмотіли слова подяки, а ми просто стояли як істукани: не вірили своїм очам.

Це були людські істоти, в котрих вже не залишилося нічого людського; це були люди котрі насправді перетворилися в тварин, нас нудило, нам це було в вищій мірі огидно. Однак чи мали ми право осуджувати, якщо нас самих ніколи не примушували проміняти останні залишки гордості на шматок хліба?

Ми поділилися з ними своїми запасами. Було самим суворим чином заборонено давати їжу полоненим, та біс з ним! Те що ми їм дали, було краплею в морі. Майже щодня люди помирали від виснаження. Виживші, байдужі до всіх цих смертей, везли на возі своїх померлих в табір, щоб поховати їх там. В землю зарили, напевно, більше полонених, ніж їх залишилось в живих.

Одного дня за ящиком боєприпасів ми знайшли трьох мертвих росіян з посинівшими обличчями. Вони замерзли. Чомусь не встигли приєднатися до тих, котрі верталися в табір, і їх записали як втікачів. Так, були і втікачі, але дуже-дуже мало. Було дуже привабливо злиняти під час роботи поза табором, але не часто знаходився сміливець скористатися сприятливим моментом. В подібній ситуації кожен із нас ухопився б за найменший шанс втекти, та росіяни були людьми другого сорту.

Бродячих собак навкруги була велика кількість, серед них траплялись рідкісні види дворняг; єдине, що їх ріднило, було те, що усі вони були неймовірно худими. Для в’язнів це не мало значення. Вони були голодними, так чому б не поїсти жареної собачатини? Постійно намагалися зловити обережних тварин. Вони також просили нас жестами, імітуючи гавкіт “гав-гав” і постріл “піф-паф”. Вбити для них собаку. Просто взяти й застрілити її. І ми майже завжди це робили. Для нас це був свого роду спорт, а крім того, цих диких собак розвелась величезна кількість.

Коли ми кидали їм підстрелену собаку, розігрувалась викликаюча блювоту сцена. Волаючи як божевільні, росіяни накидались на собаку і прямо руками роздирали її на частини, навіть якщо вона була ще жива. Нутрощі вони запихали собі в кишені – щось на зразок запасу на завтра. Завжди виникали бійки за більший кусок. Горіле м’ясо страшенно смерділо; в ньому майже не було жиру.

Та вони не кожного дня жарили собак. За бараками була велика смердюча купа покидьків, і, якщо нас не було поблизу, вони рилися в ній і їли, наприклад, гнилу цибулю, від одного вигляду котрого могло знудити.

Одного дня під час завантаження продовольства розбилась пара пляшок горілки, і алкоголь пролився на підлогу вантажівки. Росіяни видерлись на нього й злизували рідину, як коти. На зворотньому шляху в табір троє із них звалились замертво від випитого.

Ось тоді Францл озвірів. Він несподівано став як ненормальний лупцювати одного із цих бідолах прикладом рушниці а жалюгідне хникання п’яного тільки приводило Францла до істерики. Він ричав від люті, як величезний дикий кіт, й безжально наносив удари, доки я не підскочив до нього та не схопив за плече.

Боже Всемогучий, Францл! – вигукнув я. – Що на тебе найшло? Візьми себе в руки. Залиш бідолах в спокої! Вони протягнуть ноги й без твоєї допомоги!

Та він стряхнув мою руку, ревучи, наче бик.

– Я більше цього не винесу! Не дивись на мене так! Я збожеволію! Нічого, крім цих проклятих страждань. Нічого, крім цих істот, цих плазунів! Дивись як вони повзають по землі! Чуєш як вони хникають? Потрібно їх розчавити раз і назавжди, мерзенні тварюки, просто винищити…

Після цього спалаху він поволі заспокоївся, й ненормальний блиск в його очах погас.

– Бено, – пробурмотів він, – ти повинен зрозуміти… Я просто не можу більше цього винести.

На зворотному шляху він весь час мовчав. В ту ніч, коли ми лягали спати, він сказав:

– Мені дуже жаль, старий, що так вийшло. Я хочу відправитись добровольцем на фронт. Підеш зі мною?”

Статистика втрат серед військовополонених.

Радянський Союз не приєднався до угоди від 27.07.1929р. стосовно поводження із військовополоненими отож цей факт давав нацистам право поводитись із радянськими в’язнями безцеремонно. В результаті загинуло більше 3500000 радянських полонених – 57% від їх загальної кількості. Для порівняння смертність американських та англійських склала 3,5%. Під час Першої світової війни, коли кайзерівська Німеччина та царська Росія дотримувались принципів міжнародного права, смертність серед російських військовополонених склала в середньому 5,4%.

                                              Борис Веселовський: “Пятьдесят секунд и целая жизнь”.

“Пленных высадили из вагонов, построили в колонну и под охраной привели в лагерь. Собственно, это были два смежных лагеря: большой – для пленных английских летчиков и поменьше – для наших военнопленных из разных родов войск. Кормили отвратительно. Порядки еще строже, чем в Лодзи. Посреди плаца зловеще темнели отнюдь не символические виселицы.

По сравнению с нами английские пилоты жили припеваючи. Одетые в разноцветную спортивную форму, они целыми днями гоняли в футбол, рэгби, состязались на теннисных кортах и беговых дорожках. Питались продуктами от Международного Красного Креста. Немецкий паек демонстративно отвергали, требуя, чтобы его передали русским военнопленным. Немцы так же демонстративно выбрасывали баланду и хлеб на помойку. Среди узников ходили упорные слухи о том, что Международный Красный Крест предложил правительству СССР свою помощь в обеспечении продуктами советских военнопленных, но Верховный Главнокомандующий ответил категорическим отказом. Немцы широко использовали этот факт при вербовке в армию Власова”.

Відступ.

Всього, за дуже приблизними даними у 1939-1941 роках із Західної України було вивезено за судом і без суду більше мільйона осіб. З початком війни комуністичний режим вдався до нових репресій. Під маскою боротьби зі шпигунами, диверсантами, ворожими агентами було розгорнуто боротьбу з “ворогами народу” – тими, хто вже сидів по тюрмах та в ГУЛАЗі, а також тими, які могли бути потенційно небезпечними. Терміново почалась “чистка” в’язниць у західних областях України. Є неспростовні дані, що тисячі людей у тюрмах Львова, Дрогобича, Тернополя, Станіслава, Вінниці та інших міст були розстріляні в перші ж дні війни. У Луцькій тюрмі було розстріляно 3000 засуджених, у Кіровоградській – 12000. У Львові, Києві, Харкові тюрми спалили разом із в’язнями. В’язнів не тільки розстрілювали, закидали гранатами а й мордували – одним виколювали очі, відрізали носи, вуха, другим розпорювали животи, третім по лікті рубали сокирою руки а шкіру дерли пасами й посипали сіллю, четвертим вирізали язики, жінкам у статеві органи забивали пляшки. У самбірськііі в’язниці з березня 1941 року в’язнів годували людським м’ясом. Масові розстріли відбувалися в с. Валуйки на Харківщині, в с. Биківня під Києвом. Органи НКВС хапали “підозрілих” допитували, а часом і без допитів знищували. Така вакханалія чинилась повсюди.

Під час приходу німців родичі кинулися до в’язниць й там впізнавали своїх рідних по кусках скривавленого одягу, фрагментах понівечених тіл. Розлючені люди рвалися мстити комуністичній владі, просили нацистів дозволу створити власні військові з’єднання, дати зброю. Таким чином у німецького командування з’явився шанс значно полегшити собі завдання та попри все вони ним знехтували. Не довіряли, тому що…

Тактика “спаленої землі”.

Окрема тема – це тактика “спаленої землі”, про яку Сталін висловився так: “При вимушеному відході частин Червоної армії потрібно вивозити весь рухомий залізничний транспорт, не залишити ворогові жодного паровоза, жодного вагона, не лишати противнику ні кілограма хліба, ні літра пального. Колгоспники повинні виводити всю худобу, хліб здавати під охорону державних органів для вивезення його в тилові райони. Все цінне майно, в тому числі кольорові метали, хліб і пальне, що не можна вивезти, повинно бути, безумовно, знищене”.

Вказівка місцевим органам влади і парторганізаціям знищувати все, що не вдалося евакуювати у східні райони СРСР: устаткування заводів, фабрик, колгоспну техніку, реманент, палити збіжжя, сільськогосподарську рослинність, була вже дана у директиві Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 року. У виступі Сталіна 3 липня 1941 року були оприлюднені ці постанови. Політика була узаконена спеціальною постановою Державного комітету оборони від 22 липня 1941 року та іншими документами. Тактика “спаленої землі” застосовувалась на всій території, що мала потрапити під окупацію, без винятку.

Що це означало на практиці? Поля із врожаєм переорювали, нищили знаряддя праці а овець, телят, корів, свиней та молодняк коней гнали в тил. Погоничі догнали худобу до Дніпра й, оскільки всі переправи були зайняті військовими, примусили її вплав добиратись лівого берега. На цьому свою місію вони вважали виконаною. Значна частина худоби загинула у воді. До тієї ж, що дісталась правого берега із-за тодішньої паніки два місяці нікому не було діла отож пізніше вся та худоба дісталася німцям.

Здійснюючи тотальне нищення харчових запасів та реманенту влада по суті кидала населення напризволяще, себто на голод, від якого вимирали сотні тисяч жителів Харкова, Києва та інших міст.

Застосування “наказу тов. Сталіна від 3 липня 1941 року” не всюди відбувалось однаково. В Запоріжжі, наприклад, більшість заводів, яких там, до речі, дуже багато, висаджено в повітря, в тім числі й міський хлібний завод. При чому останній було висаджено під час роботи, разом із робітниками. Тоді ж було висаджено в повітря великий будинок, в якому містилась хлібна крамниця. Під час вибуху попід стінами того будинку стояло біля сотні людей – чекали на отримання хліба. Про вибух не було попереджено людей, і значна частина із цієї хлібної черги загинула.

Частина комуністів, які виїхали з міста в останніх хвилинах, потрапили до німецьких вояків.

На допиті німецький комендант запитав одного з тих сталінських молодчиків, нащо вони знищили потрібний населенню хлібзавод:

– Я діяв відповідно до наказу товариша Сталіна…

– Але нащо разом із заводом ви знищили і кілька сотень людей? Ви ж мали ще час попередити цих людей та робітників? – запитав комендант.

– Це не наші люди. Совєтські громадяни всі пішли на схід. Ті ж, що залишились тут, чекали вашого приходу. Отже, це ваші люди…

                                                                        Аналогія з минулим.

На початку 1812 року імператор Олександр І, котрий цінував військо, заявив, що ладен відступати до самої Камчатки й при цьому додав: “За нас будут воевать наш климат и наша зима”. При цьому забув додати ще дві воюючі причини: відсутність доріг та бідність народу.

Під час тієї війни Кутузов не здогадався використати ополченців як “гарматне м’ясо”, – закидати ворога місивом тіл. А от Сталін з легкістю послав майже беззбройних людей власними тілами зупиняти нацистську бронетехніку…

                                                       Безладдя перейшло всякі межі.

Радянське безладдя перейшло всякі межі, а виконання “наказу товариша Сталіна від 3 липня 1941 року” набрало найжахливіших форм під час знищення Дніпрогесу (Дніпровська гідроелектрична станція). Німецьке військо в тому часі було ще на правому березі Дніпра, в районі Нікополя та Кривого Рогу. Про плановане висадження в повітря Дніпровської греблі нікого не було попереджено ні на самій греблі, по якій в тому часі рухались військові транспорти й військо, що відходили на лівий берег Дніпра, ні населення й установи міста Запоріжжя – кілометрів 10-12 від гідроелектростанції вниз по течії Дніпра. Так само не було попереджено військові частини, розташовані вниз від Запоріжжя в дніпровських плавнях, хоча телефонічне сполучення в тому часі на Лівобережжі функціонувало нормально. По обіді 17 серпня 1941 року вибухла Дніпровська гребля. Військові транспорти й люди, котрі в тому часі рухались по греблі, звичайно, загинули. Майже тридцятиметрова лавина води покотилась Дніпровською поймою, заливаючи все на своєму шляху. Всю нижню частину Запоріжжя з величезними запасами різних товарів, військових матеріалів та десятками тисяч тонн харчових продуктів та іншого за якусь годину було знесено. Десятки суден, разом із судновими командами, загинули в тому жахливому потоці. По Дніпровських плавнях на десятки кілометрів до Нікополя й далі стояли на позиціях військові частини. Величезний потік налетів несподівано. Загинула велика сила червоноармійців і офіцерів із артилерією та військовим спорядженням. Розповідали, що загинуло в плавнях тоді приблизно 20000 червоноармійців – скільки саме ніхто й не думав рахувати. Крім війська, загинуло в плавнях десятки тисяч голів худоби та багато людей, що на той момент там працювали.

Цікаво відмітити: німецьких військ поблизу та той час не було отож не було безпосередньої загрози, котра б виправдовували злочинну поспішність відносно знищення самої греблі та десятків тисяч людей.

Після знищення Дніпровської греблі та Дніпрогесу, все партійне керівництво втекло на схід. За тиждень з наказу Москви більшість цих горе-керівників повернулась назад у Запоріжжя і ще з якийсь місяць до приходу німців продовжувала “керувати” й запевняти, що Запоріжжя “ніколи не буде здано ворогові”, що ворога за Дніпро не пустять. Завчасне знищення Дніпрогесу вони пояснювали “ворожою диверсією”, “шкідництвом”.

Радянські засоби масової інформації переконували народ, що нібито висадження в повітря Дніпрогесу надовго затримало рух німецьких армій та не дало німцям можливості поновити (в 1942-1943 рр.) роботу заводів. Подібні заяви були безглуздими. Дніпро майже без затримки перейшли німці на південь від Дніпрогесу та на північ від Дніпропетровська, що ж до можливого використання електроенергії, то всі важливіші заводи й шахти, як відомо, знищили Совєти, отже, ні до чого було приєднувати електроенергію…

                                                                         Мінування Києва.

Задовго до здачі Києва підпорядковані НКВС сапери стали мінувати усі важливі промислові та адміністративні споруди: електростанції, водогони, об’єкти залізниці споруди та зв’язку, мости та підступи до них а також важливі адміністративні будови. Більшість фугасів були оснащені радіокерованими пристроями. І це в час, коли радіо та газети захлинаючись переконували киян, що Київ не буде зданий ворогові в жодному випадку!

17 вересня Київ стали покидати війська Червоної армії. В місті залишили диверсійно-розвідувальну групу НКДБ УРСР під керівництвом Івана Кудрі. В її обов’язки входило виявляти хто і коли буде займати заміновані об’єкти та передавати по рації інформацію в центр.

19 вересня німецькі війська увійшли в Київ. Німці відразу кинулися розміновувати ті об’єкти про котрі дізналися від власної агентури та населення. Таким чином були врятовані Оперний театр, музей Леніна, урядові будівлі. Діставши із будівлі музею Леніна три тонни тринітротолуолу разом із радіокерованими пристроями, німці виставили свою здобич на всенародний огляд, іронізуючи, що мовляв, більшовики навіть власну святиню замінували! В підвалах НКВС та тюрем німці виявили гори трупів поспіхом закатованих людей.

Та попри всі зусилля німців 24 серпня прогримів перший потужний вибух в приміщенні “Дитячого світу” на розі Хрещатика та Прорізної 28/2. Спрацювали вибухові пристрої в сусідніх будинках. Розбурхалась катастрофічна пожежа на головній вулиці Києва. Вибухи продовжувались чотири дні. Київ палав, як смолоскип. Водогін був зруйнований більшовиками і тому зупинити пожежу було неможливо. Німці на літаку привезли довгі шланги й стали качати воду із Дніпра та до Хрещатика вода не дійшла – в заростях Піонерського парку хтось перерізав шланги.

Вибухи лунали через нерівномірні проміжки часу в самих несподіваних місцях Хрещатика й у цій системі неможливо було розібратись. На верхніх поверхах та горищах будинків зберігалась велика кількість боєприпасів та пляшок із горючою сумішшю. Тепер же, коли до них підбирався вогонь, боєприпаси вибухали обливаючи споруди потоками вогню. Це й доконало Хрещатик.

Стояла суха погода й пожежа нагадувала пожежу в Москві під час нашестя Наполеона 1812 року.

Наслідки пожежі були жахливими: історичного центру Києва більше не існувало. В груди битої цегли був перетворений Хрещатик і ще три кілометри прилеглих вулиць – всього 940 крупних адміністративних та житлових споруд, серед котрих п’ять кращих кінотеатрів, театр, консерваторія, цирк. Приблизно 50000 киян залишились без житла та майна. Приблизно тому, що ні німці, ні росіяни загиблих під час тих вибухів та пожежі не рахували…

Люди бачили доставку вибухівки на вантажівках НКВС за місяць-півтора до вибухів але нікому в голову не приходило, що то закладаються міни. Німці були далеко, газети та радіо захлинаючись заявляли, що Київ за жодним чином не буде зданий німцям. Очевидно чекісти краще знали ситуацію.

Висаджуючи в повітря центр Києва разом із окупантами та цивільним населенням радянська влада давала зрозуміти ворогові хто в місті справжній господар. Звичайно німцям були нанесений значні військові втрати але що при цьому загине втричі більше киян радянську владу абсолютно не хвилювало. І це із їхньої точки зору було логічним: люди, котрі свідомо залишились на окупованій території є зрадниками, ворогами народу…

Та була ще одна мета: розізлити нацистів до такої міри, щоб ті,озвірівши, зняли білі рукавички у поводженні з мирним населенням. Держбезпека СРСР провокувала нацистів на безжальність й ті клюнули. Німці стали сумні, злі, з облич зникли посмішки. На них закопчених та стурбованих жахливо було дивитися – було схоже, що вони готують відплату. Нацисти стали ніби змагалися з комуністами у знищенні мирних людей: вибухи в центрі Києва припинилися 28 вересня а 29-30 вересня сталася трагедія Бабиного Яру.

                                                                                         Тотальна корупція.

Анатолий Кузнецов “Бабий яр”:

“Делается это очень просто и во все времена. Кошелка загружается разной картошкой, морковкой, сверху кладутся полбуханки хлеба и кусочек сала, всё это покрывается газетой. Затем мать берет тебя за руку и ведет в управу. 
     Входить в нее жутковато, это место, где решается всё: человеческая жизнь, еда, работа, смерть, – откуда отправляют в Германию или могут рекомендовать в Яр. 
     Немцев нет, за столами сидят фольксдойчи или “щирые“ украинские дядьки в вышитых сорочках, с усами. Этих не обдуришь, как немцев, эти свой народ знают. 
     (И всегда они находятся, и у большевиков помогали делать колхозы, да раскулачивать, да доносить. Первая опора власти, эти самые “плоть от плоти“ своего народа, что знают, кто чем поужинал, кто где в яме картошку зарыл. А сельсоветы из кого состояли, а все эти райисполкомы, горисполкомы, профсоюзы, суды? Теперь, гляди, опять такие же точно, опять они) 
     Сидят, пишут повестки, составляют списки, подшивают дела, и расхаживает плотная, энергичная женщина с мужскими ухватками, одетая в строгий серый жакет и серую юбку, с холодным взглядом и безапелляционным голосом: 
     – Если вы не хотите работать, мы можем передать вас в гестапо… В случае невыполнения вами займется гестапо… 
     Мать подводит тебя к столу какой-то замызганной тетки, у которой в руках твоя судьба. Ставит кошелку к ножке стола и сдвигает газету так, чтобы из-под нее выглядывали хлеб и уголок сала, крохотный кусочек сала, как спичечный коробок, но из-под газеты не видно, какой он, видно лишь, что – сало. 
     Униженно склонившись, мать объясняет, что тебе грозит туберкулез, тяжело работать на огородах, несет прочую ересь, а ты в это время тоже не стоишь без дела и, сгорбившись, изо всех сил напускаешь на себя несчастный вид. 
     Тетка окидывает тебя взглядом, недовольно сопит, молча роется в списках, находит твою фамилию, вычеркивает, вписывает в другой список и говорит: 
     – Завтра к семи на проходную консервного. 
     Ты изображаешь счастье, мать благодарит, кланяется и поскорее уводит тебя, забыв под столом кошелку.

                                                                        “…и крики возобновились”. 

Владимир Давыдов был арестован просто и буднично.
Он шел по улице, встретил товарища Жору Пузенко, с которым учился, занимался в спортивной секции, вместе к девчонкам ходили. Разговорились, Жора улыбнулся:
– Что это ты, Володька, по улицам ходишь? Ведь ты же жид? А ну-ка, пойдем.
– Куда?
– Пойдем, пойдем…
– Да ты что?
Жора всё улыбался.
– Пойдешь или нет? Могу документы показать.
Он вынул документы следователя полиции, переложил из кармана в карман пистолет, продемонстрировал как бы нечаянно.
День был хороший, солнечный, улица была полна прохожих. Двинулись. Давыдов тихо спросил:
– Тебе не стыдно?
– Нет, – пожал Пузенко плечом. – Я за это деньги получаю.
Так мило и спокойно они пришли в гестапо, на улице Владимирской, дом 33.
Дом этот находится недалеко от площади Богдана Хмельницкого, почти напротив боковых ворот Софийского собора. Он сразу бросается в глаза – огромный, темно-серый, но кажущийся почти черным из-за контраста с соседними домами. С колоннами и портиком, он, как гигантский комод, возвышается над пропахшей пылью веков Владимирской, возле него не стоят машины, на нем нет никакой вывески. Дом строили до революции для губернской земской управы, но не закончили, и при советской власти он стал Дворцом труда. Но ненадолго: он понравился органам госбезопасности.
До самого отступления в 1941 году в нем помещался НКВД УССР, и здание было наилучшим образом приспособлено для его нужд. За величественным фасадом разместились отлично оборудованные следовательские кабинеты, помещения для пыток, каменные мешки подвалов, а во дворе, скрытая от любопытных глаз – тюрьма в несколько этажей, соединенная с главным зданием переходами. Иногда из подвалов на улицу доносились крики. Считалось, что для простого смертного возможен только вход в этот дом, редко кто выходил.
(Взорвав Крещатик с магазинами и театрами, взорвав историю Руси – Лавру, НКВД, однако, оставило в неприкосновенности свой дом, словно нарочно для того, чтобы у гестапо были сразу же все условия для работы. Гестапо приняло и оценило такую любезность, немедленно разместилось за величественным фасадом, и крики возобновились.
(Забегая вперед, можно добавить, что при отступлении немцы подожгли соседние дома на площади Богдана Хмельницкого, Университет, но оставили в неприкосновенности дом № 33.)

                                                                  “Горе, если у вас был враг или кто-то вам завидовал“.

Наряду с вылавливанием остатков евреев и цыган начались аресты коммунистов, советских активистов, причем арестовывали по первому же доносу, без всякой проверки, (что для народа, начиная с 1937 года, было уже знакомо, и чужеземное гестапо оказалось точнехонько таким же, как родимое НКВД. Горе, если у вас был враг или кто-то вам завидовал. Раньше он мог написать донос, что вы против советской власти, значит, враг народа – и вы исчезали. Теперь он мог написать, что вы против немецкой власти, значит враг народа – и вас ждал Бабий Яр. Даже терминология у немцев была та же: враг народа!)
На заборах висели объявления такого содержания: всякий, кто укажет немецким властям скрывающихся евреев, партизан, важных большевистских работников, не явившихся на регистрацию коммунистов (и прочих врагов народа), получит 10.000 рублей деньгами, продуктами или корову.
Скрывающиеся были: в подвалах, чуланах. Одна русская семья спасла соседей-евреев, отгородив ложной кирпичной стеной часть комнаты, и там в темноте, в узком простенке, почти без воздуха, евреи сидели два года.
Но это редкий случай. Обычно скрывающихся находили, потому что оказалось немало желающих заработать деньги или корову. У нашего куреневского базара жила, например, некая Прасковья Деркач. Она выслеживала, где прячутся евреи, приходила:
– Ага, вы тут? Вы нэ хочетэ йты до Бабыного Яру? Давайте золото! Давайте гроши!
Они отдавали ей все, что имели. Затем она заявляла в полицию и требовала еще премию. Муж ее Василий был биндюжником, обычно на его же площадке и везли евреев в Яр. Прасковья с мужем по дороге срывали с людей платье, часы:
– Воно вам уже нэ трэба!
Возили они и больных, и детей, и беременных. Немцы только вначале платили премию, а потом перестали, но Прасковья удовлетворялась тем, что добывала сама, затем, с разрешения немцев, обшаривала опустевшую квартиру, брала лучшие вещи, остальные Василий отвозил на немецкий склад со следующим актом: «Мы нижеподписавшиеся, конфисковали для нужд германской армии следующие вещи».

                                       Перші враження односельчан від поведінки нових “визволителів”.

Війна розпочалась недільного ранку 22 червня, а наступної суботи через наше місто поспіхом пішки відступали виснажені, брудні, обдерті, покалічені радянські вояки. Солдати поранених однополчан несли на руках. Очевидці свідчать, що видовище це справляло надто гнітюче враження. Наступного дня від самого ранку до глибокої ночі містом на своїй бронетехніці їхали чисто одягнені, радісні, самозакохані нові “визволителі”. Усе на губних гармошках грали, співали та весело жартували. Наступаюче військо від відступаючого настільки відрізнялось настроєм, кількістю воїнів та якістю техніки, що у людей виникла впевненість: цих загарбників уже ніяка сила не переможе…

У нас, на Західній Україні, знайшлись такі, що стрічали нових “визволителів” хлібом-сіллю. Але скоро виявилося, що нацисти не кращі за комуністів. Вони були жорстокі, горді, самозакохані, нас же взагалі людьми не вважали. Якщо комуністи свої жертви страчували в катівнях НКВС уночі та вивозили засипати землею так, щоб люди не бачили, то нацисти розстрілювали євреїв серед білого дня тисячами і присипали землею вбитих та поранених, нікого не соромлячись. Після кожного розстрілу ще тиждень земля ворушилась. У містах та населених пунктах всюди з’явились таблички “Тільки для німців”. Стали влаштовувати облави й вивозили людей на примусові роботи в Німеччину.

(Пізніше суть нацизму дохідливо сформулював ветеран війни, котрий на докір юнаків: “Если бы вы проиграли войну, мы бы сейчас баварское пили!”, відповів: “Если бы мы проиграли войну, нацисты из вас бы сделали мыло!”)

Ми для них були ніхто, нуль, бидло. 

Стосовно іншого способу мислення окупантів розповідали історію, котра трапилась на півдні України. Селяни крали з баштану кавуни та дині. Поставили сторожа з рушницею та собакою. Що не робили – крадуть. Зайняли село німці  і досить оригінально вирішили цю проблему. Сторожа звільнили, рушницю відібрали. Замість усього того посеред баштану мовчки закопали стовпи з перекладиною і повісили теліпатись петлю. Усі все зрозуміли без слів. За всю окупацію нікого не повісили, бо бажаючих ризикнути не знаходилось…

Розповідали старі жінки: “Ідуть німецькі офіцери мимо і… гучно псують повітря та ще й сміються”. Справа в тому, що у себе вони ніколи так би не зробили, а от у нас не соромились, бо ми для них були ніхто, нуль, бидло.

Мій батько був юнаком у ті часи. Розповідав типові сцени: Привозить німець в магазин з вивіскою “Тільки для німців” продукти. Та от біда – нікому вивантажувати. Проблема вирішується дуже просто: німець дістає із кобури пістолет і помахом руки кличе перехожих. Жоден не ризикнув відмовитися…

Якось ішов він із приятелем, а попереду – дівчина українка під руку з німецьким офіцером. Батько зробив зауваження дівчині, що так не годиться – подумати не міг, що офіцер може знати нашу мову.  А той вийняв пістолет, повернувся і… застрілив батькового приятеля. (Думав, що винуватець той.) Повернувся і спокійно пішов собі далі – життя низькосортної людини для нього нічого не вартувало…

Інший німецький офіцер стосовно наших жінок так глузливо висловився: “Француженки в нас стріляли, полячки – плювали в обличчя, а ваші самі під нас лягають”.

Відновлення Української Самостійної Держави.

Загальна кількість жертв червоного терору на початку війни точно не відома. Орієнтовно 40-50 тисяч чоловік. Отже, не дивно, що певна частина українського населення прихильно, навіть із симпатією, поставилася до німецької армії. Багатьом українцям Німеччина видавалася єдиною зовнішньою силою за допомогою якої можна було б боротися з найбільшими ворогами України – більшовицькими і польськими поневолювачами.

Початок війни сприяв зростанню політичної активності українських національних сил і насамперед членів ОУН (самостійників-державників). Ще до приходу німців в багатьох містах були створені українські органи державної влади. Подекуди такі органи управління виникали безпосередньо і після прибуття німецької армії. Водночас лідери ОУН розуміли, що Берлін може зайняти стосовно української проблеми ворожу позицію. Тому було вирішено якнайшвидше проголосити утворення Української Держави, щоб поставити Гітлера перед звершеним фактом.

На другий день після початку війни від бандерівського революційного Проводу ОУН В.Стахів вручив канцелярії німецького Рейху документ в котрому серед іншого було: “Організація українських націоналістів вважає союзниками України всі держави, політичні угрупування та сили, що зацікавлені в розвалі СРСР та у створенні ні від кого не залежної Української Суверенної Соборної Держави”.

З0 червня 1941 року у Львові відбулися Українські Національні Збори, які проголосили відновлення Української Самостійної Держави та створили уряд (Українське Державне Правління) на чолі з Ярославом Стецьком. Дещо пізніше було організовано верховний державний орган – Українську Національну Раду. Її очолив колишній голова уряду Західноукраїнської Республіки Калевицький. Львівська радіостанція повідомила про це населення і також передала Пастерський Лист – благословення митрополита Андрія Шептицького з цієї нагоди.

На акт від 30 червня німці відреагували вороже…

На акт від 30 червня 1941 року німецькі націонал-соціалісти прореагували вороже. Гітлер вважав, що недоцільно співпрацювати з поневоленими Москвою народами. А.Розенберг, який виконував у нацистському уряді обов’язки міністра “східних” (окупованих) територій, зокрема, писав: “Родюча і багата Україна повинна стати німецькою колонією, територією, заселеною німецькими селянами із Західної Німеччини та Саксонії”.

Німецьке командування стало ув’язнювати авторитетних українських керівників. Заарештували також С.Бандеру, Я.Стецька. Тоді ж було заарештовано близько 300 членів ОУН, 15 керівних діячів цієї організації розстріляно. Майже до кінця війни С.Бандера і Я.Стецько були в’язнями концентраційного табору Заксенгаузен. У вересні 1942 року у концтаборі Освенцім есесівці закатували двох братів Степана Бандери – Олексу та Василя. В директиві поліції безпеки СД N12/41 від 25.11.1941 року з грифом “секретно, державної важності” говорилось: “Всі активісти бандерівського руху повинні негайно арештовуватись і після ретельного допиту мають бути ліквідовані під виглядом грабіжників”.

Окупанти не обмежувались тільки фізичним знищенням членів ОУН. Масовий терор проти українського народу німці починають застосовувати з ще більшою жорстокістю і в більших розмірах, ніж у Франції, Югославії, Чехії, Польщі. Для залякування населення гестапо широко використовує систему заручництва. Крайні відділи СС знищують цілі села. Так, наприклад, німецька поліція спалила село Кортеліси на Волині (убито тисячі чоловік), село Кам’янки (3 тисячі чоловік), село Цупань (4 тисячі чоловік), село Ромель (400 жінок і дітей). Майже 3 тисячі мирних жителів знищили гітлерівці в Берестечку. Очевидці розповідають, що нацисти закопали напівживих людей, над якими після розстрілу ще довго ворушилась земля. У вересні 1941 року в західних областях України були вперш застосовані автомобілі-газові камери, в яких жертви умертвлялись під час їзди за допомогою відпрацьованих газів. Ліквідація українців як народу супроводжувалась масовим вивезенням на примусові роботи в Німеччину. Своєю програмою організації рабської праці фашистський уряд будував собі далекосяжні політичні і економічні плани. По-перше, він втілював в життя ідею обезлюднення України й заселення вивільнених територій людьми “чистої німецької крові”. Друга причина масового вигнання населення – нестача робочої сили в Німеччині.

Ми не визволителі. Ми завойовники. (Адольф Гітлер) 

Аналізуючи бездарну внутрішню та агресивну зовнішню політику Сталіна, Гітлер сподівався блискавично підкорити неповноцінні слов’янські народи Російської імперії. Та попри всі грандіозні плани перед походом на Росію Гітлеру слід було прочитати класиків російської літератури. Якщо ж не усіх, то хоча б знаменитий роман Л.М.Толстого “Війна і мир”.  Невже поразка Наполеона нікого нічому не навчила? Якщо вождь німецького народу справді був настільки мудрим, то невже він не міг передбачити такий логічний розвиток подій:

Якщо росіяни у минулому безжально спалили свою столицю, то і в майбутній війні, відступаючи, будуть безжально спалювати міста, вивозити та руйнувати все, що може знадобитись ворогові. Безжально розстріляють в’язнів у тюрмах, щоб ті пізніше не перейшли на бік ворога. Заклададуть у житлові будинки фугаси уповільненої дії для того, щоб пізніше поховати під руїнами і своїх громадян і завойовників. (Тих, хто залишався на окупованих територіях радянська пропаганда називала зрадниками й відносилась відповідно.)

Географічні карти на території Росії втрачають свій смисл – її простори безкрайні. На тих необмежених, безкрайніх просторах дуже розтягуються тили, спалахує бандитизм та партизанська війна і тому завойовану територію контролювати дуже важко. Військова кампанія затягується, грузне у бездоріжжі безкраїх просторів і окупантів деморалізує, добиває мороз, голод та епідемії.

Нацистам слід було знати: росіяни воювати будуть не так вмінням як числом – методом лобових атак, штрафних батальйонів, загороджувальних загонів НКВС. Росіяни сильні своєю непередбачуваністю, жорстокістю до своїх та чужих. Якщо у цій кримінальній країні свої не боялися гріха грабувати та убивати співвітчизників за вищий соціальний статус та переконання, то грабувати та убивати чужинців буде вважатись геройством.

Спільна біда завжди об’єднує ворогуючі сторони всередині кожної держави, отож слід було передбачити, що опір буде неабиякий. Що знайдеться чимало фанатиків комуністичної ідеї, котрі ради перемоги будуть свідомо спрямовувати свої бойові машини на таран ворожих, що обв’язані гранатами бійці стануть кидатись під танки, закривати своїм тілом амбразури, тощо. (Це у нас закладено в генах: коли горить хата, то гасити збігаються і сусіди, і друзі, і вороги –  інакше вогонь, перекидаючись із хати на хату, знищить все село.)

Слід було передбачити, що: Комуністична партія з її вождем Сталіним, якою підступною би не була, але вона складається із співвітчизниківїхня, а німецька націонал-соціалістична з її фюрером Гітлером є ворожою, чужою. Підуть у підпілля та ліси для того, щоб грабувати та убивати чужинців навіть жінки та діти. Війна, як правило знімає у свідомості людей усі моральні гальма – настає тотальний беспредєл, котрий усі виправдовують: “Війна усе спише”. (Колишні учасники бойових дій признавались, що важко убити лише першого ворога, убивати ж наступних стає звичним явищем.) За відчайдушний спротив доведеться заарештовувати та страчувати навіть стариків, жінок, дітей.

Що радянська пропаганда роздмухає істерію, психоз, зробить страчених грабіжників та вбивць патріотами, мучениками, борцями за торжество комуністичної ідеї й на їхньому прикладі навчить своїх громадян боротись з ненависним ворогом до останнього подиху, останньої краплі крові. (Війна – це не тільки велика кров, а й велика брехня.)

Що військовополонених та заарештованих буде так багато, що для їх розміщення доведеться на окупованій та власній території будувати численні концтабори. Для забезпечення в’язнів тих численних концтаборів доведеться відбирати продовольство у місцевого населення, що викличе з його боку неабиякий збройний спротив.

Оббирати й цим самим обезкровлювати власний народ безглуздо, отож, щоб позбавитись в’язнів нездатних до виснажливої праці, доведеться будувати газові камери та крематорії. Одна помилка, як правило, тягне за собою інші й подібний розвиток подій веде ситуацію до катастрофи. Слід було передбачити, що лицемірний Сталін в час небезпеки попросить допомоги у так раніше ненависних імперіалістів, а дома на певний час реабілітує талановитих полководців та “ворогів народу”, буде апелювати до християнських цінностей, звільнить священиків, відкриє церкви, послабить терор.

Що стане засилати у тил диверсійні групи і, не зважаючи на кількість у відповідь на диверсії страчених заручників, буде розпалювати вогнище партизанської війни, щоб ослабити тили ворога й цим примусити його знімати із фронту значні сили для боротьби з народними месниками. До речі, колись Наполеон, побачивши підпалену росіянами Москву зрозумів, що він далеко не все врахував, не все передбачив…

“Скажи-ка, дядя, а ведь недаром Москва спалённая пожаром французам отдана?” Пізніше  виявилося, що не дарма. Якби Адольф детально вивчив історію то знав би, що в Російській імперії захоплення їхньої столиці ще не означає остаточної перемоги. Якби він й захопив Москву то не радий був би – там вояків чекало безліч дуже неприємних “сюрпризів”. От і опинився б в шкурі Наполеона й відчув те ж саме.

Гітлер раніше заявляв, що чим більша територія держави, тим важче її завоювати. З цієї тези аж проситься логічний висновок: Росію завоювати неможливо – комуністи кидають в бій вояків не рахуючись із втратами і людські резерви її бездонні…

Мудрий вождь сказав би так: “Ми не завойовники. Ми визволителі”. 

Та попри все перемогти СРСР на той час можна було досить легко. Для цього потрібно було зіграти на невдоволенні значної частини населення політикою комуністів. Народи СРСР стомилися від масових репресій, рабської праці, примусової колективізації, голодомору, тотальної брехні. До місцевого населення та євреїв слід було відноситись по-людськи – діяти на зразок сьогоднішнього миротворчого французького іноземного легіону, миротворчих сил ООН.

Слід було заявити: “Нашим ворогом є не народи СРСР, а комуністична ідеологія. Війна буде закінчена в той день коли ми повісимо Сталіна та його “сброд тонкошеих вождей”.

Захопили певну територію і національний прапор патріотам в руки. Негайне визнання незалежності, допомога у проведенні демократичних реформ, створенні та озброєнні армій. Утворення незалежних, демократичних України, Білорусії, Литви, Латвії, Естонії та інших ворожих комуністичній ідеології держав фактично розвалило б СРСР. Тоді б армія прихильників демократії швидко перемогла армію прихильників тоталітаризму. Цілком логічно, що тодішні передові країни світу виступили б на боці прихильників демократії. Чому же Гітлер не вибрав подібну тактику? Чому? Усе пояснюється досить просто.

Диявол дає бажане, але перемінює розум, міняє характер.

Нещодавно в архівах був знайдений пошкоджений вогнем договір Гітлера із дияволом. Адольф любив Батьківщину, воював за неї на фронтах Першої світової війни але… на ці заслуги ніхто не звертав уваги! Він мріяв змінити ситуацію в Німеччині на краще та доля не була прихильною до нього. От він із відчаю й зважився на вкрай безглуздий вчинок – продаж душі дияволу. У тому підписаному 30 квітня 1932 року договорі Гітлер обіцяв душу дияволу в обмін на абсолютну владу. (Експерти встановили, що почерк та підпис Гітлера справжні.) З того моменту Гітлер отримав здібності зачаровувати натовп та доля різко повернулась у бік досягнення омріяної мети – у січні наступного року він вже керував Німеччиною!

Раніше Гітлер писав про комуністичне вчення: “Марксизм заперечує в людині цінність особистості… Якби марксизм став основою всього світу, це означало б кінець усілякої системи, котру до цих пір уявляв собі розум людський. Для жителів нашої планети це означало б кінець їх існування. Якби єврею з допомогою його марксистського символу віри вдалось отримати перемогу над народами світу, його корона стала б вінцем на могилі всього людства. Тоді наша планета, як було з нею мільйони років тому, носилася б в ефірі, знову безлюдна і порожня. Вічна природа безжально мстить за порушення її законів”.

Слід знати: диявол дає прошене але робить це із каверзою – змінює мислення та характер жертви. Ось як кардинально змінився його спосіб мислення: якщо раніше Гітлер критикував марксизм, то пізніше, після підписання договору із дияволом, сам створив вчення, котре по своїй злочинності набагато марксизм перевершує! У нього вистачило розуму вивести Німеччину з кризи, здобути любов власного народу а от бажання повалити сталінський режим руками радянських людей – ні! Диявол дає прихильність долі, фарт, розум успішно вирішувати одні складні проблеми і разом із тим… впритул не бачити простого вирішення інших! За здорового глузду Радянську імперію було подолати дуже просто: розпочати війну й перетворити її на громадянську проти комуністичної ідеології…

Такий же феномен стався й зі Сталіним після того як він, за свідченням дочки Світлани: “… отец спутался с тёмными силами”. І його характер, спосіб мислення змінився – він став втіленням диявола, одержимим, біснуватим. Як правило, одержиму людину розпирає гординя, у неї стає завищеною самооцінка. Щоб твій покровитель був тобою задоволений та давав бажане ти мусиш чинити антихристиянські вчинки, приносити йому криваві жертви. Це не обов’язково мають бути ритуальні жертовники, як у племен інків, ацтеків, майя – підійдуть будь-які методи знищення людей. Якомога більше ненависті, сліз та крові вимагає від тебе твій покровитель. Глузування над Богом та Його заповітами, війни, тотальну брехню, масові репресії, катівні ЧК, ГПУ, НКВС, Гестапо, газові камери, голод, кров, сльози – все прийме від тебе як пожертву твій покровитель.

Диявол діє на рівні підсвідомості – навіює жадобу щонайбільшої влади, гординю, презирство до людей. Як Сталін, так і Гітлер підсвідомо робили кричущі помилки, прорахунки й цим затягували кровопролитну бійню. При цьому життя вояків та мирних жителів зовсім не бралось до уваги. Придумали вислів й ним ще й пишалися: “Нам нужна одна победа, одна на всех – мы за ценой не постоим!..”, “Люди – это пыль, бабы ещё нарожают!”

Ось ще один повчальний приклад переміни світосприйняття: Остаточне рішення про війну проти СРСР Гітлер прийняв 18 грудня 1940 року, а вже 20 березня 1941 року керівник Генерального штабу Червоної армії генерал Голіков подав керівництву наркомату й Генштабу доповідь, у котрій розкривався план “Барбаросса”. Та цю доповідь Сталін сприйняв як… дезінформацію!

У подібному стані сатанинського одурманення був і я. До мене приходив бригадир й заявляв: “Навіщо ти дружиш із цим КДБістом?.. Моя жінка працює в КДБ перекладачкою отож знає цього мерзотника як облупленого!” Та під впливом сатанинських ритуалів я теж сприйняв ці слова як щось неможливе, як якусь нісенітницю! (!)

                                              “Розбій, торгівля або війна – чи не все одно? Їх ціль одна…” (І. Гете.)  

Права рука Гітлера – Геринг напередодні війни говорив солдатам: “Солдати! Перед вами Україна. Вона чекає вас. Там ви знайдете хліб, сало, сметану і молодих гарних жінок. Візьміть їх!”. Цей заклик по своїй суті аналогічний комуністичному: “Грабуй награбоване!” або інакше: “Гуляй, Фріц, – бога немає!”.

(Сьогодні часи інші – зброю замінюють гроші отож німці, і не тільки вони, вже розумніші – приїздять на розкішних авто й купують не тільки хліб, сало, сметану, гарних жінок але й землю, фабрики, заводи й цим перетворюють нас у рабів…)

“Велика Россия, но отступать некуда – позади заградительные отряды НКВД”.

А тим часом німецькі війська успішно просувалися вперед. У критичний момент Сталін видав наказ № 227 відомий під назвою “Ни шагу назад!” в котрому наголос робився на репресивних заходах проти бійців та командирів. Сталін залишився вірний своєму звичаю – всю провину за невдачі перекладати на людей часто невинних. Наказом вводились штрафні роти і батальйони, a загороджувальні загони, котрі знаходились у тилу військових підрозділів, частин та з’єднань в разі відступу повинні були розстрілювати на місці “панікерів і боягузів”.

Нічого дивного в цьому не було – російська концепція ведення війни найвиразніше сформульована ще Троцьким: “Не можна вести маси людей на смерть, не маючи в арсеналі командування смертної кари. Треба ставити солдат перед можливістю смерті попереду і неминучості смерті позаду”.

“Маршал перемоги” Г.К.Жуков не признавав жодних оборонних дій – він невпинно організовував контрудари до повного виснаження своїх військ. Артилерійський маршал Н.Воронов на цю тему висловився: “Наше счастье, что силы советского тыла неисчислимы”.

У важкий період Жуков склав для військ шифрограму “№ 4976 такого змісту: “Разъяснить всему личному составу, что все семьи сдавшихся врагу будут расстреляны и по возвращении из плена они тоже будут репрессированы”.

Командуючи обороною Москви восени 1941 року, Жуков наказав кинути у німецький прорив 179 тисяч “ополченців” – учителів, інженерів, учених, щойно вивезених під конвоєм з України. Саме тут стався випадок, що шокував увесь світ: одна гвинтівка і один комплект набоїв на п’ять осіб і одна граната на трьох.

19 грудня 1941 року Жуков послав проти танків три кавалерійські дивізії, набрані з селян Кубані і України. Весь корпус було знищено за кілька годин. Кавалерію проти танків – о, це треба бути військовим генієм!

Таким методом Сталін примусив усіх бійців стати героями. Іншого виходу як стояти на смерть вже не було от і билися до останньої краплі крові. Нацисти були шоковані настільки непередбачуваною, безжальною тактикою радянського командування. Німецькі кулеметники божеволіли від безглуздості, абсурдності, невиправданого геройства радянських вояків – уже несила строчити, кулемети уже червоні від невпинної стрілянини, а радянські вояки усе пруть та пруть по трупах на вірну смерть, як саранча…

Країна стікала кров’ю, а в цей важкий час, навчений на помилках царських урядовців Сталін тримав для власної охорони численні, добре озброєні добірні війська.

                               У великій політиці не буває правил гри, честі, совісті, моралі. 

Сталін із донесень розвідників знав про підготовку японського нападу на американську базу Перл-Харбор та не попередив уряд США. Чому?

Розумів: Японія не зможе воювати на два фронти отож у критичний момент зняв зі східного фронту звиклі до морозів сибірські дивізії й кинув їх у бій під Москвою. У війні настав перелом.

А чому б було Сталіну та не попередити Рузвельта про напад? Існують же загальнолюдські цінності, порядність, мораль. Існують, ясна річ. Усе то так, але не варто забувати й іншого: існує також політична доцільність, особиста вигода, гординя. У тиранів завжди на першому місці політична доцільність, особиста вигода а мораль, то казочка для наївних простачків. Попередження могло унеможливити японський напад і…  і втягнення Японії у війну із США могло б не відбутися.  З огляду на цю обставину, Сталіну було вигідним втягнення США у війну.

В момент нападу Японії на США усі зрозуміли: нацисти війну програють. Чому? До незліченних людських резервів СРСР додався невичерпний військово-промисловий комплекс США.

“Не трогайте Гитлера”.

Сталінські розвідники  розробили план замаху на Гітлера й вже підібрались впритул та…

В.В.Карпов “Генералисимус”:

“…в 1943 году чекисты решили доложить Сталину о возможности осуществить намеченную цель.
Сталин принял наркома госбезопасности Меркулова и Судоплатова на даче в Кунцеве. Выслушав их доклад, он коротко сказал:
— Этого делать не надо.
Судоплатов рассказывал о крайнем недоумении: почему Сталин отменил им же ранее санкционированную акцию? Но не полагалось задавать вопросы Главнокомандующему, тем более в таком “щекотливом” деле.
На всякий случай работа Миклашевского и подготовка к решающему удару продолжалась. В 1944 году чекисты сделали еще один заход, и Сталин опять сказал:
— Не надо убирать Гитлера.
На этот раз Меркулов рискнул спросить:
— Но почему?

Сталин пояснил:
— Гитлер нам нужен для полного разгрома Германии. Пока он жив, он не пойдет на сепаратное соглашение с Западом. В свою очередь, для США и Англии не может быть и речи о сделке, пока у руля находится Гитлер. Другое дело, если Гитлер исчезнет. Возможен приход к власти Геринга или Папена, с которыми западные державы могут сговориться. А это нам невыгодно, мы уже близки к полному разгрому Германии. Не трогайте Гитлера”.

Чому Сталін відмінив акцію? У війні вже настав перелом отож правонаступники Гітлера могли підписати з союзниками мир й відкрити перед ними кордон. В такому випадку не було б радянських військ у Європі і, що логічно, соціалістичного устрою. Визволителем Європи повинен був бути лише він – Сталін. Якою ціною – байдуже…

                                                                     Вояк вермахту Бенно Цизер описує бій.

“Кавалерія! Це було неймовірно. Що за самовбивча ідея! Несподівано з’явились десятки вершників й кинулися у лобову атаку. З цього почався наступ росіян. Наступної миті заговорили наші ручні кулемети. Стояв пекельний гуркіт, й на атакуючих обрушився град свинцю. Їхні коні були прекрасною мішенню – шарахаються, брикаються, падають або несуть. Вершники вилітають із сідел, декотрі зачепились ногою за стремена, а збожеволівша худоба тягне їх по снігу.

Атака захлинулась так же несподівано, як і почалась. Небагато хто із росіян, хто вижив після перших черг, сковзнули на землю і старалися заховатися за спинами своїх коней. Вочевидь вони ніяк не передбачали будь-якого спротиву з нашого боку.

Та пішла їхня піхота, і російські кулемети застрочили ніби скажені. Повітря стало густим від наповнивших його пролітаючих куль та гранат. Фігурки збившихся в натовп людей невпинно насувалися на нас. Я схопився за кулемет й зловив в приціл найближчу до мене. Отримавши порцію мого вогню, ніхто більше не піднімався. Здавалось, було чути, як кулі вдаряють в людські тіла, та не було усвідомлення що вбиваєш, знищуєш людські життя. Навпаки, це навіть збуджувало. Я завжди думав, що убивати буде складніше…”

У Вермахту була інша тактика.

У німців була інша тактика: як тільки наткнулись на спротив, так відразу, щоб безглуздо не губити вояків, викликають авіацію, вогонь артилерії, котра розчищає шлях піхоті.

Бенно Цизерр свідкує: “Прибували все нові ескадрильї бомбардувальників “Штука”, і вони теж, один за другим, кренились, пролітаючи над нами, і з ревінням неслись до землі. Вони зупиняли піке своєчасно, щоб не врізатись в землю, потім свічкою злітали вгору, замирали на декілька миттєвостей, вибираючи чергову жертву, потім знову йшли вниз, їхні висунуті вперед шасі нагадували кігті хижих птахів в пошуках здобичі. Небо та земля перетворились в одне пекельне море вогню та руйнування.

Тепер ці громади танків, при всій їхній викликаючій страх зовнішності, роз’їжджались вправо і вліво, намагаючись врятуватись втечею. Стіна металу в паніці розпалась. Хмари винищувачів “Месершміт” і “Хейнкель” тепер атакували піхоту з бриючого польоту осколочними бомбами. Вони проносились всього в декількох метрах над головами росіян, котрі розбігались у всіх напрямах, охоплені жахом.

Те, що потім настало, було фронтальною атакою і невпинним переслідуванням. Це було схоже на організоване полювання в джунглях, навіть з погоничами. Лише в декотрих місцях окремі групи солдат супротивника намагалися чинити якийсь спротив. Росіяни здавалися натовпами. Більшість весь час тремтіли, заїкались, майже ридали. Ми не розуміли ні слова, але жах в їхніх очах говорив нам про те пекло, котре вони пережили. Вся місцевість була усіяна уламками танків, скрученими почорнівшими кусками металу. Артилерія мовчала. Їхнім батареям теж дісталось”.

Тактика війни була безжальною із обох боків. Німці убивали радянських вояків не рідко ради розваги і разом із тим: “З іншого боку, коли ми намагались поворухнути якогось убитого мертвий і живі часто злітали у повітря – росіяни закладали міну під гімнастерку убитого”.

Далі вояк Вермахту свідкує, як в кривавій м’ясорубці безглуздої війни перемелювались цілі армії. Спираючись на свій величезний військово-промисловий потенціал та необмежені людські резерви, росіяни мали змогу кидати в пекло війни значно більше техніки та вояків, ніж це могли зробити німці.

Не виконати наказ Божий – втратити ВСЕ.         

У перший період війни Сталін дізнався про випадок, котрий дуже здивував православний світ. Ілля, митрополит гір Ліванських, зачинився у камінному підземеллі і без сну та їжі стояв на колінах з молитвою до Богородиці про долю Росії. І було видіння, котре він описав в листах керівникам Російської церкви. На третю добу перед ним у вогненному стовпі з’явилася Богородиця й передала наказ Божий:  “Должны быть открыты по всей стране храмы, монастыри, духовные семинарии и академии. Священники должны быть возвращены из тюрем. Город на Неве не сдавать, но обнести Святой иконой Казанской Божьей Матери. Потом икону везти в Москву и совершить там молебен, и далее везти ее в Сталинград…”

Можна собі уявити як було чути таке Сталіну – повновладному володареві половини світу, котрий нещодавно об’явив “безбожну п’ятирічку” в кінці котрої (1943) повинен був закритий останній храм і знищений останній священик! Колишній семінарист знав: не виконати наказ Божий – втратити ВСЕ. Господар половини світу на короткий період поступився принципами – виконав наказ Божий. По його наказу із таборів повернули священиків. В помираючому від голоду блокадному Ленінграді на подив та захват городян, винесли чудотворну ікону Казанської Божої Матері й понесли її хресним ходом. Ікона прибула у Москву.

7 листопада 1941 року під час параду війська проходили мимо мавзолею із вождями, а далі, біля Спаських воріт була друга трибуна, на котрій єпископ Алексій піднімав хрест. Поряд стояла Чудотворна Богородиця. І чудо! – атеїстично виховані солдати усі як один знімали шапки, хрестилися, у всіх світлішали обличчя. Ефект був вражаючий. Через місяць почався наступ і у війні настав перелом. Далі ікона відправилась у оточений Сталінград. Ці міста ворог взяти так і не зміг.

За наказом Сталіна були відкриті 20000 храмів, Троїце-Сергієва та Києво-Печерська лаври. Словами “З Богом” з того часу розпочинають кожну військову операцію Сталін та його генерали.

Важливо звернути увагу ще на одне важливе заступництво Богородиці. Великі труднощі повстали на шляху наших воїнів на шляху до старовинної німецької фортеці – Кенігсберга. Після молебну священики пішли на передову з іконою а війська тим часом почали штурм ворожих укріплень. Полонені німці пізніше розповідали, що перед штурмом росіян в небі з’явилася Мадонна, котру бачила вся німецька армія і в той момент у абсолютно усіх їх відмовила зброя.

“Людей щадить – делу вредить!”

Перемога у війні здобувалась не тактикою хитромудрих маневрів із арсеналу тодішньої військової науки, а, головним чином, за рахунок крові мільйонів власних солдатів, котрих радянське командування залізною рукою безжально кидало у лобові атаки. Тодішні генерали так і говорили: “Людей щадить – делу вредить!” От і воювали числом – закидали ворога трупами.

Командарми, командири дивізій та полків являлися лише гвинтиками, передаточними зубцями між штабом і передовою. Від них лише вимагалось гнати війська вперед або “Стоять насмерть!”

Типовий бій виглядав так. Червоні від крові танки несуться вперед намотуючи на гусениці кишки мертвих та поранених. Голодні, вошиві, фізично та морально виснажені, погано озброєні, (“Оружие добудете в бою!”) одурені політпрацівниками бійці по коліна в грязюці, снігу йдуть в лобову атаку а офіцери та комісари позаду стріляють по відстаючих. Картина бою міняється і нерідко траплялось, що артилерія та авіація лупила по своїх.

Військові Вермахту узагальнили тактику радянського командування в спеціальному бюлетені від 22 січня 1942 року: “…Атаки проходять по раз і назавжди даній схемі – великими людськими масами і повторюють по декілька разів без всяких змін. Наступаюча піхота компактними групами покидає свої піхотні позиції й із великої відстані кидається в атаку із криками “Ура”. Офіцери та комісари слідують позаду й стріляють по відстаючим. Відбиті атаки повторюють знову не жаліючи сил й нічого не змінюючи. Таким чином, для відбиття атак росіян потрібні міцні нерви і усвідомлення того, що наша прекрасна стрілецька зброя в змозі протистояти масовому наступу росіян…”

Пізніше президент США Ейзенхауер із захватом і жахом згадував як літом 1945 року він у дружній розмові з “маршалом Перемоги” – Георгієм Костянтиновичем Жуковим поскаржився на труднощі з розмінуванням німецьких мінних полів, котрі виникали перед початком кожної наступальної операції. У відповідь знаменитий радянський полководець здивовано запитав: “Зачем же разминировать? Предупреждать противника о направлении удара? Войны без убитых не бывает. Поэтому мои войска атакуют прямо по минам”.

Важко навіть уявити, що було б із генералом союзників, котрий би свідомо послав війська в атаку через мінні поля.

Побут селян.

“Росіяни вражені великою кількістю дрібних предметів, котрі наші солдати возять із собою. Вони думають, що всі ці любительські фотографії наших будинків, наших кімнат, наших дівчат являються пропагандою. Доводиться витрачати дуже багато часу щоб переконати їх, що все це справжнє, що німці зовсім не людоїди. Через декілька днів після нашого прильоту росіяни підійшли й запитали чи можна їм знову повісити на стіни ікони та розп’яття. Раніше, при радянській владі, їм доводилося все це ховати із-за осуду сина, дочки або комісара. Те, що ми не висуваємо заперечень, по всій видимості їх радує. Ми намагаємось їм пояснити, що і в наших будинках також є розп’яття та релігійні картини, але вони вірять цьому із великими труднощами. Поспіхом вони ставлять в “красні кути” ікони й знову й знову висловлюють надію, що цей дозвіл не буде відмінено. Вони живуть в страху перед комісарами, котрі тримають все село під наглядом й шпигують за жителями. Пост головного донощика часто займає директор школи”.

Одна із причин поразки у війні.

А ось як німецький ас описує одну із причин поразки Німеччини у війні:

“Звідки вони взяли незліченні маси людей та техніки? В цьому явно є щось містичне. Більшість вантажівок, котрі ми обстрілюємо, зазвичай американського походження. Тільки іноді серед танків, на котрі ми наштовхуємося рухаються невеликі групи Шерманів. Росіяни навіть не мають потреби в цих американських танках, тому що їхні власні краще пристосовані до бойових умов в Росії і вони виготовляються в казковій кількості. Ця величезна кількість військового спорядження та матеріалів приводить нас в шоковий стан і часто – в розпач.

Ми часто зустрічаємось із літаками американського виробництва, а особливо із Аерокобрами, Кінгкобрами та Бостонами. Американці в неймовірних кількостях постачають своєму союзникові автотранспорт а також і літаки. Невже в їхніх інтересах допомагати росіянам в таких кількостях? Ми часто сперечаємося із цього приводу”.

Восени 1944 року в одному із бойових вильотів Ульріх Рудель був важко поранений – ногу довелось ампутувати. Під час лікування його запрошує до себе міністр іноземних справ Ріббентроп. Як справжній герой Ульріх не побоявся акцентувати увагу на дипломатичному закінченні війни: “Хіба не можна продемонструвати західним державам, що більшовизм є їхнім самим більшим ворогом і після кінцевої перемоги над Німеччиною буде представляти для них таку ж загрозу, що і для нас, і що одні вони не зможуть від неї позбавитись”.

В кінці війни Ульріх Рудель перелетів в американську зону окупації. І лише там він довідався про жахливі концтабори смерті та газові камери. Раніше він був солдатом своєї Батьківщини й сліпо вірив нацистській пропаганді так, як і наші солдати сліпо вірили пропаганді комуністичній…

Радянські партизани.

Керуючись доктриною “малою кров’ю на чужій території”, керівники СРСР не готувалися до ведення партизанської війни на захопленій ворогом території. Пізніше відступаючи, війська все ж встигли залишити підпільні комуністичні структури, більшість з яких німці викрили у перші місяці окупації. (Були випадки, що вони й самі здавалися.) Партизанський рух 1941 року в Україні переважно був представлений погано організованими угрупованнями оточених та розбитих з’єднань Червоної армії. Частково їх знищили окупанти та колабораціоністи, інші ж просто вимерзли дуже холодною зимою 1941-1942 років. У результаті напровесні 1942 року в Україні лишилися тільки маленькі групки партизанів, які не завдавали особливого клопоту окупантам.

Про стримане ставлення селян до партизанів свідчать не тільки скромна чисельність радянського партизанського руху в Україні в перший період Другої світової війни, але й слова начальника Головного відділу Міністерства східних територій (Східне міністерство Альфреда Розенберга) Отто Бройтигама: “Місцеве населення на початку війни не бажало навіть знати про партизанів, виказувало їх німцям і в такий спосіб полегшувало війну з ними. Більшість населення була на боці німців, які обіцяли звільнити його від більшовиків. Крім того, партизани ускладнювали життя місцевому населенню, примушуючи чоловіків вступати до їхніх лав, “реквізуючи” провізію й інші необхідні речі. Партизани діяли здебільшого біля великих лісових масивів, де вони ховалися від переслідування”.

Населення сподівалося отримати від німецької влади покращення життя, хоч якусь волю, спокій. Та не так сталося, як гадалося. На окупованих територіях нацисти встановили свої порядки: зобов’язували населений пункт “виставити” старосту, бургомістра, певну кількість поліцейських (зазвичай з розрахунку 1 поліцай на 100 мешканців). Члени сімей поліцейських стали заручниками нацистів – їх репресували, якщо поліцай переходив до партизанів. Навіть більше, нацисти робили заручниками й самих працівників допоміжної поліції: у разі, якщо їхні товариші по службі “зраджували начальство”, інших поліцейських відправляли в табори або й розстрілювали. За збір і здачу німцям урожаю відповідав (часто життям) передусім староста, а потім усе село. Певною мірою заручниками стало все населення окупованої території України.

Лояльне відношення населення окупованих територій до загарбників неабияк стурбувало радянське командування. 30 листопада 1941 року, в час коли Вермахт стояв біля стін Москви та Ленінграду, виходить “Наказ НКВД УССР № 3320/СВ про заходи з ліквідації фашистської адміністрації на окупованій противником території Української ССР”.

Провокації Кремля у ворожому тилу.

Переправлені в тил ворога спеціально підготовлені агенти розсипалась по Україні, видаючи себе за всіляких фахівців-безпартійних, що врятувались від радянських переслідувань. Вони, як блощиці, поповзли в усі щілини органів місцевого самоврядування, поліції, гестапо. Значну частину перекладачів-дольметчерів при так званих ортскомендатурах та запільних військових організаціях складали саме ці агенти. Це ж саме ці дольметчери, являючись часто-густо єдиними посередниками між місцевим населенням та представниками німецької влади, неправдивим, умисним перекручуванням інформацій та того, що говорилось, провокували розстріли багатьох тисяч людей, на яких німці могли б опертись у своїй боротьбі проти Сталіна. Як це не дивно, але факт, що Гітлер, автор відомого “Майн Кампф”, готуючись до походу на схід, майже не мав своїх людей, які б володіли російською та українською мовами. Отже, у своїх зносинах із місцевим населенням німці були змушені майже цілком користуватись послугами місцевих дольметчерів, котрі в основному були агентами Кремля.

Радянське керівництво, виявивши себе бездарними командирами в боях із німцями, в той же час виказало таки справді величезні здібності в галузях підпільного шпигунства а особливо всіляких провокацій.

Часто червоні партизани були не захисниками українських мирних жителів від німецьких окупантів, а навпаки, навмисне провокували жорстокі розправи над невинними людьми. Ось як свідчив Кондратьев: “Вот висит немецкое объявление, что за убитого немецкого солдата будет сожжена деревня, в которой это произошло. Ну, казалось бы, по-человечески партизанам пожалеть бы жителей деревни, ан нет, солдата убивают, деревня немцами сжигается, жителям жить негде, деваться некуда, кроме как идти в лес к партизанам. Достигнуты две цели: население начинает ненавидеть оккупантов еще больше, партизанские отряды пополняются людьми… Партизаны сражались с немцами, но они же и терроризировали население оккупированных областей”.

Очевидець тих подій Е.Менський описував, як партизани по звірячому убивали одного чи двох німців, заморожували таким чином, щоб рука була піднята у нацистському вітанні й ставили трупи на перехрестях. Німці викликали карателів й ті у відплату знищували найближчі села. Трагічну новину ті ж партизанські провокатори розносили по усій окрузі. Кожен такий випадок сіяв в людях жах, паніку. Вцілілі жителі втікали в ліси. До них являлись агенти НКВС й агітували партизанити під їхнім керівництвом. Тих, котрі відмовлялися, страчували.

                                                                           Ось така арифметика…

За убитого солдата німці страчували 10 заручників, офіцера – 30, генерала – 100 і більше. Ось така у них була арифметика…

В наших краях керовані комуністичною Москвою партизани пустили під укіс ворожий ешелон із зброєю. Розлючені нацисти дали солдатам наказ знищити найближче село. Від місця вибуху до крайньої хати одного села виявилось на 35 кроків ближче, ніж до іншого. Це й вирішило долю села: селян розстріляли, оселі – спалили.

Односельчанин підкрався до німця, котрий у кущах справляв природні потреби та й ударив сокирою по голові. Узяв зброю та й утік у ліс до партизанів. За убитого ж вояка нацисти розстріляли 30 мирних жителів села. Чи геройський учинок той партизан учинив?

Методом знищення житла та страти заручників нацисти надіялись примусити радянське командування припинити диверсії. Тут логіка така: безглуздо за вбитого одного ворога втрачати десятки своїх співвітчизників. Краще вже розум та сили використати для досягнення перемоги на фронтах. Та от ця логіка спрацьовувала лише в Європі, а в нас – ні. Росія не Європа, тому що…

“Проте, за дуже поодинокими винятками, грабують всі“.

Партизани відверто грабували народ. Не даси чогось партизанам – життя віддаси. Центр намагався “навести лад” у партизанських загонах – припинити грабування, замінивши їх просто реквізиціями. Останні відрізнялися від перших тільки організованістю: відібрані у селян харчі та речі йшли в загальний фонд загону, а не в партизанські торби.

Проте навіть це було непосильним завданням. На допиті в німецькому полоні восени 1943 року представник Ставки Головного командування капітан РККА Олександр Русанов свідчив: “Полковник Гудзенко, партизанський загін котрого складається з військовослужбовців котрі вирвалися з оточення та кримінальних елементів заявив: “Якщо я забороню робити партизанам те, що вони хочуть, то вони всі порозбігаються і я залишуся один”. Бригада ім. Ворошилова № 2 під командуванням Гудзенка – тільки яскравий приклад. “Проте, за дуже поодинокими винятками, грабують всі. Я неодноразово доповідав про це в письмовій та усній формах. Останнього разу Строкач (керівник УШПР) сказав мені: “Облиште це, все-одно припинити грабіж ми не зможемо. Та й важко сказати, чи піде це на користь партизанському рухові”.

Далі капітан Русанов розповідав таке: “При відступі Червоної армії місцеві партійні організації залишили найбільш витривалих комуністів для підпільної роботи. Вони повинні були проводити всіляку агітацію, сіяти невдоволення серед населення. Для цього вони здійснювали різні акції проти німців, розраховуючи на те, щоб вони викликали репресії у відповідь з боку німецького командування. Всі ці спровоковані репресії всіляко використовували для підбурювання.

…Підпільники добре законспіровані, і їх не так легко знайти. Власне, вони здійснюють диверсійні акти так, щоб винним виявилось населення. Мирне населення часто й не знає, чому на нього сиплються репресії. Тому воно починає вважати, що це свавілля німців, і озлоблюється. Щодо цього існує такий погляд: якщо населення при відступі Червоної армії не пішло разом з нею, значить, воно було налаштоване не по-совєтському. У будь-якому разі це хисткий елемент. На нього припиняють зважати вже тоді, коли при відході за відомим наказом Сталіна треба все знищувати: заводи, посіви, худобу тощо. Населення, яке залишилося, позбавляють основ існування. Подальше завдання – не дати створити йому ці основи заново. Тому на допомогу підпільним групам створюються підібрані і навчені диверсійні загони, перекинуті на цей бік. Головне завдання цих загонів – завадити налагодженню життя (!) тому вони повинні виводити з ладу виробництва, щоб залишити людей без роботи й продукції, знищувати хлібні склади, худобу, ешелони, адміністрацію, яка намагається щось організувати тощо”. Одного разу Строкач так і висловився: “Слід зробити так, щоб населення відчуло на власній шкурі, щоб його охопив відчай. А тоді його вже легко агітувати й кликати до лісу. Крім вказаних завдань, збирання відомостей про противника й каральні міри щодо тих, хто співпрацює з німцями… Завдання їх (партизанів) зводиться до того, щоб здійснювати диверсії, спричинювати репресії, не давати населенню працювати, тримати всіх у постійному страху. Я гадаю, що більшість населення боїться партизанів… Боїться, знаючи, що кожне слово, кожен вчинок, про які дізнаються партизани, стають відомими НКВС. Цим і можна пояснити страх населення…”

Анітрохи не змінилася ситуація, коли стратегічна ініціатива перейшла до Червоної армії. Крім диверсій та збору цінної інформації партизани та підпільники влаштовували провокації, щоб “посварити” населення з окупантами.

Те, що ті часто вимушено йшли до поліції чи адміністрації, партизанів не цікавило. Списки дезертирів, колабораціоністів, оунівців і повстанців поставляли “народним месникам” місцеві “доброзичливці”. Ясна річ, партизани не могли перевірити точність інформації, отож бувало їхні репресії використовували сусіди, які посварилися.

“Око за око, зуб за зуб”.

Між українським та польським населенням України спалахнула громадянська війна – не могли вирішити: нам чи їм ці землі після перемоги будуть належати. Хтось почав і конфлікт розгорівся за принципом “око за око, зуб за зуб”. Вмить утворились численні банди. Горіли села, лились ріки крові. Люди ніби збожеволіли – людське життя втратило будь-яку ціну. Усі воювали проти всіх. В найгіршому положенні опинились змішані сім’ї – по їхні душі могли прийти як ті так й інші…  Пізніше виявилося, що численні жертви були безглуздими – радянська армія (добре озброєна банда) розгромила усі інші бандитські угрупування й кордони держав установив сам генералісимус Сталін.

Створення УПА: “Здобути Незалежну Українську Державу, або згинути у боротьбі за неї”.

У відповідь на безчинства червоних партизан, каральні акції німців та напади польських шовіністичних банд в жовтні 1942-го року були створені перші частини Української Повстанської Армії. Лави повстанської армії почали інтенсивно зростати. 1943 року УПА стала великою озброєною армією – бійці були дисципліновані, мали форму і зброю носили відкрито. Число вояків УПА досягало 120-150 тисяч. Щоб закріпити ідеї визвольної боротьби в українському народі, Головнокомандування УПА висилає рейдуючі частини в східні області українських земель. До лав УПА включалися і представники інших поневолених Москвою народів. Девізом УПА стало: “Здобути Українську Державу, або згинути у боротьбі за неї”.

Партизани та УПА.

Найбільш вражаючу оцінку “господарювання” партизанів та УПА дав командир 1-ї Української партизанської дивізії ім. С.А.Ковпака П. Вершигора в січні 1944 року у звіті до УШПР: “Усе Полісся, за винятком Сарни – Ковель, Ковель – Брест і Сарни – Лунінець, було повністю вільне від німців, величезна територія від Сарн до Бугу була поділена між УПА і з’єднаннями совєтських партизанів, витіснених з Горині.

Західний берег р. Горині, райони Стидень, Степань, Домбровиця, район Колки-Рафалівка перебували в руках УПА, за ними до Стоходу Совєтські партизани, від ріки Стоход на Захід – повністю націоналістичні райони УПА партизанами навіть не розвідані – якась біла пляма на карті Полісся… Економічний стан районів, контрольованих УПА, сприятливіший, ніж у совєтських, населення живе заможніше й менш пограбоване…”

Комісар Руднєв 24 травня описав у щоденнику показовий випадок: партизани захопили 4-х націоналістів у полон. Ковпак хотів усіх розстріляти. Руднєв не погодився, і пізніше ці полонені були обміняні на полонених партизанів.

25 червня ковпаківці підійшли до ріки Горинь і хотіли її форсувати. “Проте націоналісти, близько 500 осіб, захопили Здвиждж і заявили, що переправу будувати не дадуть. Тоді Ковпак вирішив розпочати бій і знищити це село, проти чого я рішуче був проти”.

Переговори не дали результатів, тому “Ковпак знову розлютився, наказав негайно задіяти артилерію і змести це село з лиця землі. Я заявив, що на це не піду…” Нарешті Руднєву з великими труднощами вдалося переконати Ковпака не знищувати село, а Ковпаку, в свою чергу, вдалося переконати націоналістів залишити село без бою.

З серпня 1943 року Руднєва вбили (ймовірно, за наказом Ковпака або навіть самим Ковпаком) у бою під Делятином. Від цього часу для Сидора Артемовича не існувало “бар’єрів” при знищенні націоналістів.

Надалі було й таке: в триденному бою біля міста Колки на загони УПА з одного боку наступали німці, з іншого – червоні партизани!

Маскарад – звичне явище.

Для знищення цвіту української нації та дискредитації ідеї незалежності на території Західної України з числа партизан було сформовано 140 бандитських груп, котрі видавали себе за вояків УПА. Почалася жорстока боротьба, а на війні, як відомо, цілі виправдовують засоби. У партизанів стало модним так хитро скоїти терористичний акт проти фашистів, щоб ті зробили висновок, що то справа рук вояків УПА. У відповідь фашисти розпочинали терор проти повстанців, місцевої інтелігенції, простих мирних жителів, а партизани тим часом радісно руки потирали – вдалось і ворога знищити й ворожнечу до повстанців серед народу посіяти… Партизани переодягалися в форму нацистів та повстанців й грабували людей, чинили страшні беззаконня. Для чого? А щоб поповнити свої запаси, розважитись й разом із тим посіяти в народі ненависть до тих та інших… Згодом і нацисти цю тактику перейняли – привчились безчинствувати в одязі повстанців та партизан. На війні правил поведінки, честі та совісті не буває – війна по своїй суті є справою дуже аморальною…

“Это было под Ровно”.

Повчальний уривок із книги командира одного із партизанських загонів – Дмитра Медведєва:

“При первых же вылазках в деревни и хутора Ровенской области наши партизаны начали сталкиваться с “храбрым войском” бандитов-националистов, и последние, как правило, терпели позорное поражение. Дело доходило до курьезов. Наш секретарь комсомольской организации Валя Семенов проделал замечательный номер. С несколькими разведчиками под видом “своих” он явился в штаб одной банды. Там сидели девять гайдамаковцев. Валя сказал, что он связной от их “собратьев”. В разговоре один бандит заметил, что у Семенова хороший автомат.

– Автомат замечательный, я его забрал у красного офицера, – похвастался Валя.

Кто-то стал хвастаться своим автоматом. Семенов посмотрел и сказал:

– Ерунда! Мой лучше. Смотри, как он хорошо работает!

Поднял автомат и одной очередью уложил всех, потом забрал и привел в лагерь двух часовых”.

Офіцер НКВС Микола Іванович Кузнєцов – Пауль Зіберт.

Влітку 1942 року у партизанський загін Медвєдєва з метою збору розвідувальної інформації та провокацій був закинутий агент НКВС Микола Іванович Кузнєцов. У той час партизани убили німецького офіцера Пауля Зіберта. Добре знаючий німецьку мову Кузнєцов з’явився в місті й став діяти під іменем убитого.

Автошляхом їдуть три кінних фурманки. На першій німецький офіцер, на інших – поліцаї. Назустріч їде блискучий “опель-адмірал”. Вибух протитанкової гранати. Авто перевертається. Побачивши своїх, високопоставлені пасажири сприймають інцидент як непорозуміння і тому навіть зброю не виймають. В результаті зв’язані “поліцаями”, відвезені в партизанський загін, допитані й пізніше повішені.

У перших числах жовтня 1943 року “Пауль Зіберт” убив фінінспектора рейскомісаріату доктора Геля та його ад’ютанта. При здійсненні цієї акції на місці злочину було “загублено” портмоне з документами вояка Української Повстанської Армії. (Таким чином радянське командування провокувало окупантів знищувати вояків ОУН-УПА та цвіт української інтелігенції.) Через декілька днів було вчинено замах на Даргеля – першого заступника гауляйтера окупованої України – Еріха Коха. Німці клюнули на провокацію – подумати не могли, що партизани можуть навмисне підставити своїх же співвітчизників. Скрізь вивісили об’яви, що якщо вбивці не з’являться добровільно, то заручниками стануть й будуть страчені сотні мирних жителів. Убивці, ясна річ, не з’явились. Тоді похмурого осіннього дня 15 жовтня німцями було страчено 350 в’язнів окружної тюрми. Їхні тіла окупанти спалили та присипали землею у кар’єрі поблизу села Видумка. У наступні дні подібні акції були проведені у в’язницях Дубно, Острога, Кременця та інших міст Західної України. Жертвами стали українські педагоги, священики, лікарі, журналісти, митці, ділові люди, а також політичні, громадські діячі та службовці. За терористичні акції радянських партизанів окупанти продовжували страчувати українців до останніх днів своєї окупації.

Провокація – прийом відомий здавна…

Провокація – здавна усім нам відомий метод розправи чужими руками над своїм ворогом. Однокласник розповідав як у їхній військовій частині над худорлявим юнаком усіляко знущався здоровань. Не маючи сили постояти за себе, юнак пішов на таку хитрість: уночі на обличчях сплячих однополчан намалював зеленкою зірки та свастики. Собі теж намалював, а от ворогові… пофарбував пальці й баночку зеленки залишив під ліжком. Не важко здогадатись кого однополчани вранці спересердя добряче відлупцювали…

В перші роки незалежності разом із квитками на футбол продавали лотерейні квитки – таким чином стимулювали відвідування стадіону. В кінці матчу проводився розіграш. Щасливчику, котрий радісно прибіг забирати щойно вигране авто, правоохоронці… надягнули наручники! У відділі міліції “щасливчика” спочатку спересердя відлупцювали, потім запропонували у всьому зізнатися. Власник щойно виграного авто заявив, що ніяких законів не порушував. Тоді правоохоронці стали бідолаху лупцювати професійно. Той, не витримавши  болю, вигукнув:

– Зізнаюсь! Тільки от скажіть в чому я маю зізнатись!

Ошелешені правоохоронці йому:

– Так ти нічого не знаєш!? А ось цей лист хіба не ти писав?

В анонімному листі було таке: “Якщо мій лотерейний квиток №ХХХ не виграє авто, отрую воду в системі водопостачання міста!” Приголомшений таким перебігом подій власник щойно виграного авто заявив:

– По-перше, почерк не мій! По-друге, хіба я схожий на ідіота?

Правоохоронці схаменулись:

– А хто із колег чи знайомих бачив той лотерейний квиток?

Ось так хтось із колег досить оригінально покарав ворога руками правоохоронців. Справу, ясна річ, розкрили, але чоловік пережив неабияке потрясіння – із вершини тріумфу виграшу упав на дно правоохоронної катівні…

Партизани – люди мислячі.

Партизани досить швидко налагодили зв’язки з підпільниками й стали діяти спільно. Збирали розвідувальну інформацію, влаштовували диверсії, нападали на колони німців, гарнізони, грабували награбоване, псували майно та обладнання. Дійшло до того що партизани стали відкрито контролювати окремі райони. На ключові посади партизани просунули своїх і це давало їм змогу неабияк шкодити окупантам. Міни на залізничних коліях, міни в будинках офіцерів, їдальнях, вокзалах, вбивства посеред білого дня стали звичним явищем. Методи проведення диверсій були досить оригінальними: тротилова шашка з вставленим детонатором обмазується чимось липким й обсипається вугільною пилюкою. Цей на вигляд звичайний кусок вугілля закидається в тендер тепловоза. В результаті далеко від станції тепловоз вибухає. Магнітні міни поставлені підпільниками під цистернами з пальним спричиняли аварії далеко в дорозі. Вигоряли цілі состави. Окупанти не знаходили винуватців й від того звіріли – знищували непричетне до тих диверсій мирне населення.

Партизани – люди мислячі. Як же зруйнувати міст, котрий ретельно охороняється? Дуже просто: партизан, котрого влаштували кондуктором останнього вагону, при переїзді мосту зіштовхує на колію чемодан із вибухівкою. Потужний вибух. Міст зруйновано.

“Селянин” привозить “визволителям” бідон масла. Отримує гроші й їде. Невдовзі в нижній частині бідона вибухає потужна міна уповільненої дії.

Інший за тією ж схемою привозить ящик курей. Невдовзі замаскований у подвійному дні тротил вибухає.

Партизани вночі грабують пасіку та при втечі “забувають” бідон меду із міною уповільненої дії на дні. “Удосвіта староста доповів про пригоду німецькому командуванню. На пасіку прибув комендант у супроводі есесівців. Перед їхніми очима повстала картина втечі партизан із пасіки. За наказом коменданта бургомістр волості догідливо затягнув трьохпудовий бідон у гарнізонну їдальню, де німці збирались пити ранішню каву. О восьмій ранку страшної сили вибух струсонув савичський гарнізон. У повітря злетіли куски деревини, цегли та покрівлі, перемішані із піском, димом та пилюкою. Коли усе розсіялось із руїн дістали чотирнадцять трупів разом із комендантом”. (Михась Линьков “Незабываемые дни”.)

Щоб знищити чималу кількість загарбників часто й без вибухівки обходились. Уночі із засідки один кулеметник обстрілює пасажирські вагони потягу на рівні нижньої полки, другий – верхньої. А там, нацисти, пізніше самі розбирайтесь хто поранений, а хто убитий…

Зло породжує зло і тому не дивно, що окупанти від такої тактики звіріли. За термінологією наших слідчих “діяли в стані афекту”…

Слід знати, що основна маса німців були звичайними людьми. Їх призвали на службу і, обробивши ідеологічно, послали на чужину так, як пізніше радянська влада наших хлопців в Афганістан. Жорстокий вік! Ніхто ніколи не намагався в окупантові розгледіти людину…

Поблизу села з’явились партизани. Це означає, що скоро вони проведуть диверсію й у відповідь нацисти знищать село. Щоб уникнути біди біжить хтось із жителів попередити повстанців чи поліцаїв. Якщо ж той чоловік якимсь чином потрапляє в руки партизан, то його чекає вірьовка або куля в потилицю. А як же інакше? На війні, як на війні… Одні виявляли неабияку винахідливість та жорстокість у знищенні зайвих людей тут, інші розстрілювали, труїли газом та спалювали в крематоріях там…

Наш вчитель російської літератури Клим Леонтійович, котрий під час війни партизанив, розповідав як вони вішали німців, поліцаїв та інших ворогів: “Стягиваем два дерева и связываем. Предателя привязываем за одну ногу к одному дереву, другой к другому. Верёвку перерезаем. Деревья, распрямляясь, разрывают врага пополам! Когда же времени на подобные показательные казни не было, командир приказывал отвести человека в хозчасть. Команда отвести в хозчасть была условным знаком: врага выводили за пределы лагеря и стреляли в затылок. В условиях войны церемонии излишни, да и незачем бойцам отряда лишний раз видеть истерику, слёзы, сопли своих жертв…”

Н.Н.Никулин “Воспоминания о войне”.

Війна. Запис у добровольці. Посадка на баржу. Попередня була атакована “месершмітами” й усі новобранці потонули. Чому? Начальство закрило їх у трюмах, щоб не порозбігались…

Школа радистів. Показовий розстріл двох курсантів за “самоволку”.

Фронт. Усі чужі, кожен думає тільки про себе. Сотні поранених, холод, голод, напруження, тижні без сну, жорстокість, мордобій, шум, крики, стогін, добірна лайка. Усе то воно так, але на передовій легше добути харчі – можна вночі на нейтральній полосі кинджалом зрізати ранці вбитих.

Кадрова армія загинула на кордоні отож, що цілком закономірно, був хаос, погане планування, розвідка, відсутність взаємодії частин та родів військ, дефіцит досвідчених командирів, (їх перед війною репресували) зброї та боєприпасів. У бій йшли ненавчені новобранці.

– Атаковать! – телефонує Хазяїн із Кремля.

– Атаковать! – телефонує генерал із теплого кабінету.

– Атаковать! – наказує полковник із міцної землянки.

І йдуть по глибокому снігу новобранці в атаку. А німці в теплих дзотах, ситі та п’яні все розрахували, пристріляли й б’ють, як в тирі.

Полковник знає: атака безглузда але виконує наказ. Якщо він совісний, то сам піде в атаку й загине, а от підлий не піде й залишиться живим. Так й виживали пристосуванці. Таким був властивим лише один спосіб ведення бойових дій – давити кількістю, масою тіл. Солдати йдуть в атаку й гинуть, а сидячий в землянці все жене й жене їх на вірну смерть.

Якби німці наповнили наші штаби шпигунами, а війська диверсантами, якби було масове дезертирство й вороги розробили детальний план розвалу Червоної армії, то вони не досягнули б того ефекту, котрий був результатом ідіотизму, тупості, безвідповідальності начальства та рабської покірності вояків.

На війні особливо чітко проявилась підлість більшовицького устрою. В мирний час проводились арешти та страти самих трудолюбивих, чесних, інтелігентних, активних, розумний людей а на фронті це відбувалось у ще більш відкритій, мерзенній формі.

Простий приклад. Поступає наказ взяти висоту. Полк штурмує її тиждень за тижнем, втрачаючи безліч людей – поповнення надходять безперервно отож в людях недостатку немає. Серед новоприбулих і опухлі дистрофіки із Ленінграду і юнаки, котрі ще не досягнули призивного віку… “Вперрред!!!”, і все. Нарешті якийсь солдат, лейтенант, командир взводу чи капітан, бачачи це безумство, заявляє: “Нельзя же гробить людей! Там же, на высоте, бетонный дот! А у нас лишь 76-миллиметровая пушчонка! Она его не пробьет!”…

Відразу підключається політрук, СМЕРШ та трибунал. Один із стукачів, котрих повно у кожному підрозділі, свідкує: “Да, в присутствии солдат усомнился в нашей победе”. Вписують у готовий бланк прізвище й готово: “Расстрелять перед строем! або “Отправить в штрафную роту!”, що те ж саме. Гинули самі чесні, відчуваючі перед суспільством відповідальність – йшло безглузде винищення  думаючих вояків.

Генерала переконували, що атака на даний момент безглузда, втратимо людей. Відповідь була звичною: “Подумаешь, люди! Люди – это пыль, вперед!”

Війська йшли в атаку підганяємі тваринним страхом. Жахливою була зустріч із німцями, із їхніми кулеметами, танками, вогненною м’ясорубкою бомбардування, артилерійського обстрілу та не меншим був жах неминучого розстрілу. Щоб тримати у покорі та страху погано вишколену та абияк озброєну масу вояків розстріли за небажання йти в атаку, дезертирство, необережне слово, найменшу провину проводились перед боєм.

Каральні органи працювали ідеально. Від Малюти Скуратова до Берія в їхніх рядах завжди були професіонали, і завжди знаходилось багато бажаючих присвятити себе цій благородній, необхідній усякій державі справі. В мирний час ця професія легша і цікавіша, ніж робота на землі чи біля верстата. І платня більша, і влада над іншими повна. А в війну не потрібно підставляти свою голову під кулі, лише слідкуй щоб інші це робили справно. Вишиковували дивізію літерою “П” й без розмов розстрілювали дезертирів, самострілів, панікерів. Ця “профілактика” наганяла страх перед НКВС та комісарами більший, ніж перед німцями. Під час наступу якщо повернеш назад, отримаєш кулю від заградзагону. Розстрілювали також й після невдалого бою. Страх заставляв вояків йти на смерть. На це “мудра” партія й розраховувала. Звідси й боєздатність наших військ.

При харчуванні теж йшов специфічний відбір: чесного завідуючого складом завжди відправляли на передову, залишивши злодія. Чому? Чесний усе покладе у котел, нічого не втаїть для себе та начальства. А начальство ж то любить наїстись вволю… Кого ж відправити на передову? Звичайно, чесного. Складалась своєрідна кругова порука: злодій підтримував злодія.

Війна – найбільше свинство, котре винайшов рід людський. На війні пригнічує не тільки усвідомлення смерті. Пригнічує дрібна несправедливість, підлість ближнього, розгул пороків, влада грубої сили… Опухлий від голоду ти сьорбаєш пусту баланду, а поряд офіцер їсть масло та продукти вкрадені із солдатського котла. На тридцятиградусному морозі ти будуєш теплу землянку для начальства а сам спиш в снігу. В атаку ти повинен підніматися першим і т. д.

“Штабелі трупів поблизу залізниці виглядали як засніжені горби, і були видні лише тіла, лежачі зверху. Пізніше, навесні, коли сніг розтанув, відкрилося все, що було внизу. На землі лежали убиті в літньому обмундируванні – у гімнастерках та черевиках. Це були жертви осінніх боїв 1941 року. На них рядами громадилися морські піхотинці в бушлатах і широких чорних брюках (“кльошах”). Вище – сибіряки в кожушках і валянках, що йшли в атаку у січні-лютому сорок другого. Ще вище – політбійці у ватниках і ганчіркових шапках (такі шапки давали в блокадному Ленінграді). На них – тіла в шинелях, маскхалатах, із касками на головах і без них. Тут змішалися трупи солдатів багатьох дивізій, що атакували залізничне полотно в перші місяці 1942 року. Страшна діаграма наших “успехов”! Але все це оголилося лише навесні, а зараз роздивлятися поле бою було ніколи. Ми квапилися далі. Та все ж швидкоплинні страшні картини відобразилися в свідомості назавжди, а в підсвідомості – ще міцніше: я придбав тут сон, що повторюється постійно – гори трупів поблизу залізничного насипу”.

На війні звикаєш до всього. Повзе на завдання десяток, а назад – двоє, і добре, якщо не поранені. Перебігаємо по трупах, ховаємося за трупи – ніби так і треба. А завтра знову посилають туди само. Коли поруч рве на шматки людину, обливає тебе його кров’ю, розвішує на тебе його нутрощі та мозок – цього досить і в мирних умовах, щоб з’їхати з глузду. Звичне явище війни: людина на передовій живе в середньому тиждень.

Вояки падали під кулями та осколками, помирали від голоду та холоду. Мерцями гатили болото, робили із них укриття, відпочивали, сидячи на загиблих. Коли не вистачало шпал для вузькоколійки стали класти під рейки замерзлих покійників.

Убитих збирали коли сходив сніг. Їх стягували у ями та воронки й присипали землею. Це було не поховання, а “очистка местности от трупов”.

Гімнастерка та штани стали як із товстого картону – заскорузли від крові та грязюки. На колінах та ліктях дірки до голого тіла – проповзав.

Напився води із воронки й захворів. Наступного дня зрозумів причину – там була скрючена чорна рука. Вода у річці була червоною від крові й її доводилось пити – іншого виходу не було…

Покійники нестерпно смердять. Їх багато навкруги, старих і нових. Одні висохли до чорноти, голови як у мумій, інші розпухли, ніби готові лопнути. Лежать у різних позах. В траншеї тут і там стирчать частини втоптаних в глину тіл; там спина, там сплющене обличчя, кисть руки. Ходимо прямо по них.

Штаб армії знаходився в тилу. Там жили безтурботно. Позбавляли ілюзій комсомолок, добровільно пішовших на фронт “для борьбы с фашистскими извергами”, пили коньяк, смачно їли. В Червоній армії солдати мали лише пайок, офіцери же отримували масло, консерви, галети. У армійські штаби генералам привозили делікатеси.

Начальство серед жіночого поповнення вибирало красунь для ППЖ (Походно-полевая жена) Котра брикалась – в холодну землянку на хліб та воду. Пізніше гордячка йшла по руках у середовищі дрібного начальства. Так відбувався природний відбір: будеш покірною – виживеш біля начальства в тилу. Будеш брикатися – підеш на передову…

У німців же від генерала до солдата меню було однакове й дуже хороше. Кожну дивізію обслуговувала рота ковбасників. Німці скрізь влаштовувались із максимумом зручностей. Їдальня, столи для приймання їжі, клуб, клозет із комфортабельними сидіннями. Зазвичай два полки перебували на передовій, третій відводився в тил на відпочинок. Борделі для німецьких офіцерів та солдат були звичним явищем. Радянські ж вояки беззмінно гнили в окопах. В тил відводили лише знекровлені частини, від котрих залишався лише номер.

У 311-ій стрілецькій дивізії за війну прослужило 200000 вояків. Це 60000 вбитих. А таких дивізій було 400. Втрати підрахувати не важко… На одного вбитого німця у перший період війни припадало більше десяти наших вояків!

Шлях до перемоги вимощували людськими життями. Верховний, ткнувши пальцем в карту, наказує наступати. Наказ “Вперед!” й пішли на ворожі кулемети безправні солдати. Втрати значення не мають. Людей багато. Угробили одних – пришлють інших. Ось так й працював налагоджений млин смерті.

Із випадково підслуханої розмови комісара та командира: “Ещё денька два повоюем, добьем оставшихся и поедем в тыл на переформировку. Вот тогда-то погуляем!”

На іншому березі лежали зимові покійники – результат невдалого зимового наступу. Чорні трупи в згнивших кожушках, наповнені рухливими черв’яками. Сморід жахливий.

Залишив шинель перед боєм а пізніше на її місці виявилася лахміття. Якась сволота підмінила її…

У піхотних дивізіях вже в 1941-1942 роках склався кістяк постачальників, медиків, контррозвідників, штабістів і тому подібних людей, котрі утворили механізм прийому поповнення і відправки його у бій, на смерть. Своєрідний млин смерті. Цей кістяк в основі своїй зберігався, звикав до своїх страшних функцій, та і люди підбиралися відповідні, ті хто міг впоратися з такою справою. Начальство теж підібралося таке, що не міркує, або тупиці, або покидьки, здатні лише на жорстокість. “Вперёд”! – і все. Мій командир піхотного полку в  “рідній” 311-ій дивізії, як говорили, висунувся на свою посаду з командира банно-прального загону. Він виявився дуже здатним гнати свій полк вперед без міркувань. Гробив його безліч разів, а в проміжках пив горілку і танцював циганочку. Командир же німецького полку, котрий протистояв нам під Вороняче, командував ще в 1914-1918 роках батальйоном, був професіоналом, знав усі тонкощі військової справи і, звичайно, умів берегти своїх людей і бити наші наступаючі орди…

Зима. Стрілецька бригада наступає на село. Попереду річка. І пішли солдатики вбрід по пояс, по груди, по шию в воді крізь битий лід. Свіжої білизни, спирту не було, вогнищ не розпалювали. Ввечері вдарив мороз. Бригада замерзла.

Пригнали із Сибіру поповнення. Рослі, сильні хлопці, спортсмени, кров із молоком. На всіх кожушки, валянки. Озброєні автоматами. Комсомольці. Рвуться в бій. І ось без розвідки, без прикидки п’яний генерал наказав лижникам: “Вперед!! Взять деревню!” Метрів двісті летіли лижники вперед, а через десять хвилин на снігу лежали трупи. Ті, що принишкли, невдовзі замерзли. Через тиждень село взяли з тилу й знайшли в бані… гору обрубаних ніг! Усе пояснювалось дуже просто: німці мерзли отож убитих роздягнули ради теплих кожушків. Валянки із замерзлих не знімалися, отож ноги відрубали й розігріли у бані, щоб можна було зняти те тепле взуття…

Взимку вийшло із лісу поповнення. Вояки щойно прибули із тилу: одягнені, озброєні, взуті, ситі. Не хотілося помирати отож вирішили здатися у полон. Обер-лейтенант наказав полоненим скласти зброю в купу, зняти кожушки та валянки. Потім те “хоробре воїнство” німці відвели на околицю лісу й перестріляли.

Було й таке. Вночі знайшли вулики й набрали вдосталь меду. Коли ж пішли геть, то побачили німців. Вони теж прийшли за медом. Ввічливо чекали доки ми звільнимо їм місце на пасіці. Вночі начальство спало й вояки, котрим остогидла безглузда кривава бійня, заключили імпровізоване перемир’я. Вранці ж знову прийнялись за старе…

Є разюча різниця між передовою, де ллється кров, де страждання, де не підняти голови під кулями та осколками, де голод і страх, непосильна праця, спека літом, мороз зимою, де і жити то неможливо, – і тилами. Тут, в тилу, інший світ. Тут начальство, штаби, важкі гармати, склади, медсанбати. Зрідка сюди долітають снаряди чи скине бомбу літак. Вбита та поранені тут рідкість. Не війна, а курорт! Ті, хто на передовій – не жильці. Вони приречені. Спасіння їм – лише поранення. Ті, хто в тилу, залишаться живими, повернуться додому, створять ветеранські організації, наїдять животи, прикрасять груди пам’ятними медалями й будуть розповідати як геройські вони воювали! І поволі самі в це увірують!

Увійшли на територію Німеччини. У війська приїхали агітатори і:

– Смерть за смерть!!! Кровь за кровь!!! Не забудем!!! Не простим!!! Отомстим!!!

Німці билися відчайдушно, але на той час наші вже навчилися воювати. Ось епізод. Атака німецької морської піхоти. Йшли чітким строєм, як на параді. Попереду красень капітан із сигарою в зубах. Невдовзі залп “Катюш” перетворив доблесних морських піхотинців у криваве рагу.

На передовій кипить бій. Снують туди-сюди вантажні авто. Несподівано шосе розчистилось, машини зупинились на узбіччі, щоб пропустити кортеж маршала Жукова. Та що це? По шосе стрімко мчить завантажена боєприпасами вантажівка. Джип зупиняється, Жуков вискакує й кидає:

– … твою мать! Догнать! Остановить! Привести сюда!

Через хвилину переляканий водій повстає перед розлюченим маршалом.

– Ваши водительские права!

Бере документ, рве й наказує охоронцям:

– Избить, обоссать и бросить в канаву!

Маршал Жуков був суворим, жорстоким командуючим, а от Рокосовський – романтиком. Він діяв в найкращих суворовських традиціях:

– Ребята, вот крепость! В ней вино и бабы! Возьмете – гуляй три дня! А отвечать будут турки!

Данцинг взяли доволі швидко, хоча вся армія полягла біля його стін. Було все, як водиться: п’яний угар, пекельний обстріл та бомбардування. З брудною лайкою йшли вперед. Один із десяти доходив. Потім починалась гулянка. Полетів пух із перин, пісні, танці, вдосталь випивки та їжі, можна безперешкодно шастати по магазинах та квартирах. Палають будинки, верещать жінки. Погуляли вволю!

Зайняли Берлін. Багато хто розписувався на стінах Рейхстагу або вважав своїм обов’язком помочитись на його стіни. Навкруги Рейхстагу було море сечі. І відповідний сморід. Запам’ятався напис на дошці із переліком родоводу знаменитих людей Німеччини. Імена були закреслені крейдою а внизу напис: “Е..л я вас всех! Сидоров”.

Гвардії старший сержант Бугаєв був спортсменом-розрядником й в останні дні війни отримав делікатне завдання. Справа в тому, що того часу в лісах знаходилось багато людей, котрі не бажали зустрічі із радянськими органами. Це були і есесівці, і нацистські бонзи, і власівці, і радянські дезертири. Більшість із них прагнула потрапити у гостинні обійми американців або англійців. Радянська контррозвідка придумала спосіб “нейтралізації” таких людей. Люди Бугаєва йшли в ліси, знаходили тих перебіжчиків, втирались в довіру й вночі ударом ножа під ребра ліквідовували. Розбиратись що і як наказу не було – раз прагне втекти на Захід, значить ворог.

Кривавий підсумок: із сотні призваних на війну додому повернулося лише троє!

Кожен вернувшийся із пекла війни ніс в собі душевну травму. Лікуватись у психологів тоді ще не додумались. От й рятувалися, хто як міг. Один пив, інший, втративши моральні орієнтири, ставав бандитом… Були й такі, котрі вимагали правди-матінки. Таких швидко забирали в ГУЛАГ на “лікування”. Сталін добре знав: Вітчизняна війна 1812 року породила декабристів.

Із інвалідами війни поступили інакше: їх віддавших здоров’я ради Перемоги, зібрали й відправили на далекі острови, щоб ті каліки своїм виглядом не псували пейзажу столиць… Усі вони там й померли.

“І знову, коли дивишся на колишні лінії німецької оборони, на їхні опорні пункти, виникає думка про безглузду, бездарну організацію наших атак. В лоб на кулемети! Артналіт по порожньому місці, тупий шаблон наступу. Результат – просування на сто, двісті, триста метрів ціною загибелі дивізій і сотень танків. А далі все спочатку: ще більш укріплена  німецька позиція, зайнята свіжими військами, і знову гори трупів. Ніяких особливо міцних укріплень на німецьких позиціях я не знайшов. Усе було зроблене із землі, дерева, майже не було бетону. Та от німці так все добре продумали та розрахували, що наші грандіозні зусилля перетворювались в прах, в трупи. Правда, кращі німецькі кадрові дивізії гинули тут, але якою ціною!  Бачиш поле, усіяне кістками, і згадуєш як по фронтових дорогах йшли полки за полками, дивізії за дивізіями, танки, гармати, вози – все вперед. А назад тільки поранені, пішки, на возах, на волокушах та носилках. Усі ці поля були тією безоднею, у котрій зникала, перетворена у мерців сила, котра раніше здавалась такою грізною. Розбити німців в цих краях так і не вдалось: вони відступили самі, коли отримали нищівного удару на інших частинах фронту”.

Пізніше Нікуліну вдалось зустрітися із німецьким командиром, котрий протистояв йому на іншому боці фронту:

– Що за дивний народ? Ми наклали під Синяєво вал із трупів висотою біля двох метрів, а вони все лізуть і лізуть під кулі, карабкаючись через мерців, а ми все б’ємо і б’ємо, а вони все лізуть і лізуть… А які брудні були полонені! Сопливі хлопчаки плачуть, а хліб у їхніх мішках гидкий, їсти неможливо.

– Пане Х., – кажу я, згадуючи наші жорстокі артпідготовки 1943 року, коли за дві години ми закидали німців багатьма сотнями тисяч снарядів, невже у вас не було втрат від нашого вогню?

– Так, так, – відповідає він, – барабанний вогонь, це жахливо, голову підняти неможливо! Наші дивізії втрачали шістдесят відсотків свого складу та ті сорок, котрі залишились відбивали усі російські атаки, обороняючись в зруйнованих траншеях і убиваючи величезну кількість наступаючих…

– А що робили ваші в Курляндії? – продовжує він. Одного дня маси росіян пішли в атаку. Їх зустріли дружнім вогнем кулеметів та протитанкових гармат. Ті, що вижили стали відступати. Але тут із російських окопів вдарили десятки кулеметів та протитанкові гармати. Ми бачили, як метались, гинучи на нейтральній полосі натовпи ваших збожеволівших від жаху вояків!

На обличчі пана Ервіна Х. я бачу огиду, змішану із подивом, – почуття, котре не ослабло за багато років з дня тих пам’ятних подій. Так, таке справді було. І не тільки в Курляндії. Я сам до цієї пори не можу уявити собі генерала, котрий бездарно спланував операцію, а потім, коли вона провалилась, із тупого відчаю віддав наказ заградзагонам відкрити вогонь по своїх, щоб не відступали, гади!

Дії заградзагонів зрозумілі в обстановці загального розладу, паніки і втечі, як це було, наприклад, під Сталінградом, на початку битви. Там з допомогою жорстокості вдалось навести порядок. Та й то виправдати її важко. Але використовувати її в кінці війни, перед капітуляцією ворога! Яка це була велетенська, азіатська дурість! І пан Ервін Х. відкрито із презирством дивиться на мене, зводить до необхідного мінімуму контакти зі мною, не проводжає в аеропорт, доручивши це водієві таксі.

Війна завжди є підлістю, армія – інструментом вбивства. В мирний час за вбивство, руйнування карають, на війні – нагороджують! На війні можна безкарно руйнувати створені минулими поколіннями цінності, палити, різати, підривати. Війна перетворює людину в скаженого звіра, вона вбиває, вбиває, вбиває…

Найстрашніше, що люди не можуть жити без війни. Закінчивши одну, вони відразу починають готувати наступну. Віками людство сиділо на пороховій бочці, а сьогодні пересіло на ядерну бомбу. Важко уявити, що із цього вийде. Одне ясно, писати мемуари буде нікому…”

Вірили в щасливе життя після перемоги.

Фронтовики проливали кров, тому що вірили в щасливе життя після перемоги. Доволі я наслухався відвертих спогадів колишніх фронтовиків котрі дуже відрізнялися від офіційної картини. (У засоби масової інформації правдиві свідчення не пропускала цензура.) Ось типова розповідь:

“Німці були добре озброєні, завжди нагодовані і билися хоробро. Нас же політрук годував обіцянками щасливого життя після перемоги: “Партия осознала свои ошибки так что колхозов больше не будет! После победы будет вам почёт как героям-победителям! Возьмёте земли столько, сколько сможете обработать! Будет свобода, будет частная собственность, так что каждый сможет заняться любимым делом!..”

Усе то воно так, але як тільки-но ми увійшли на чужу територію, так він уже зовсім іншу пісеньку заспівав… А воювали то як? Голодні були завжди, а тому злі, як собаки. Бувало захопимо німецьку польову кухню й накидаємось на їхню їжу.

Командир кричить: – Не ежьте – может быть отравлено!

Ми на те: – Ніж так жити…

Щоправда, жодного  разу отруєно не було. Ось так одурені, голодні й від того злі солдати здобули Сталіну перемогу… На війні теж хитрість потрібна. Ось приклад. Удалині в будинку засів снайпер. Падають один за одним скошені кулями бійці. Відчуваю, що зараз настане моя черга перебігати сектор обстрілу. Тоді я непомітно викинув патрони. Аж тут чую команду:

– Лящук, вперёд!

Я йому на те: – Товарищ командир, патроны кончились!

– Как так, кончились? Я же недавно выдал!

– Так выстрелял же все!..

– Ахмадулин, вперёд!

Упав Ахмадулін скошений кулею снайпера.

– Савельев, вперёд!

І той упав слідом за Ахмадуліним. Аж тут під’їхав танк і пострілом гармати поховав ворожого снайпера під уламками будинку… Та як я не хитрував, але кулю таки спіймав – під Кенізбергом німецький снайпер цілив у серце, а влучив у плече. Уже вкотре у військово-польовому госпіталі побачив звичну картину: із середовища лежачих на землі скривавлених, покалічених бійців польові лікарі відбирають на термінову операцію лише тих “щасливчиків” для оперування котрих у даний момент є у наявності потрібне обладнання та ліки. На тих же невдах, котрих врятувати за даних умов неможливо лікарі навіть уваги не звертають. От і стогнуть, істерично благають порятунку покалічені – вони усвідомлюють, що на них не звертають уваги саме тому, що за даних умов врятувати їх неможливо, що вони приречені стекти кров’ю й померти. Ті ж із приречених на смерть, котрі уже не в змозі терпіти нестерпний біль благають живих добити їх… Я ж у ту пору молодий був і тому дуже хотілося жити. Для цього навмисне у госпіталі рану попелом та сіллю посипав, щоб довше не гоїлась – хотілося уникнути відправки на фронт й завдяки цій хитрості вижити. Таке було життя: влада дурила нас, а ми – її. Ось так й дочекався перемоги… Ось вона жорстока правда війни. Вояки гинули, як мухи і часто могилами їм ставали ними ж вириті окопи та створені вибухами снарядів та авіабомб воронки.…”

Ветеран був правий: фронтовикам обіцяли гарне життя, але от, насправді, плоди великої перемоги пожинали працівники тилу: “штабні щури”, пристосуванці, демагоги, лицеміри.

Інший розповідав таке:

– Перед строєм розстріляли гурт новобранців. Який же військовий злочин вчинили юнаки, котрі ще й присяги не прийняли? А зброю в руки брати відмовилися – віруючими виявилися.

– Не можемо, – казали, – порушити заповідь “Не убий”.

От їх і убили за те, що інших убивати відмовлялися…

                                                                             Допінг під час війни і не тільки.

Фронтовики свідчили: перед боєм видавали спиртне після вживання котрого вони, ігноруючи небезпеку, хоробро рвалися у пекло бою. Чуючи подібні свідчення, я щоразу задумувався: чи бува не підмішувало командування у спиртне та їжу приглушуючі інстинкт самозбереження, відчуття болю і водночас збуджуючі хоробрість та витривалість наркотики? Із книг знав: відвари наркотичних рослин воїнам давали перед боєм ще в древні часи. Армія Олександра Македонського проявляла нечувану хоробрість та витривалість завдяки екстрактам опійного маку. В період Першої світової війни наркотичні препарати вже стали звичним явищем. Сталін не міг цього не знати, тим більше, що його ж соратники у смутні часи громадянської війни гамували страх, докори сумління, збуджували витривалість та хоробрість наркотиками. От і діяв відповідно.

А втім, психостимулятори (в основному метамфетамін) під час Другої світової війні використовували усі воюючі держави.

На війні головне – перемога. Якою ціною – байдуже…

Сьогодні у армії, в’язницях, таборах підмішування у їжу гальмуючих статевий потяг препаратів є буденним явищем. Загальновідомо: спецслужби оснащені “сивороткою правди” та іншими “спецзасобами”, спецназ укомплектований наркотичними препаратами, котрі викликають хоробрість, витривалість, обезболюють, спортивні рекорди досягаються завдяки допінгу – перемагають не так спортсмени, як виробники біостимуляторів.

Історики свідчать: особистий лікар Гітлера колов фюреру наркотики, генсек компартії Брежнєв сидів на антидепресантах, делегатам партз’їздів підмішували у їжу збуджуючі препарати, щоб ті не спали під час виступів. У великій політиці, війні, бізнесі, спорті, шоу-бізнесі немає честі, совісті, моралі… Повіриш у порядність – поплатишся. Як і я…

“Матрос Черноморского Флота”. (Г.Е.Замиховский)

“Собрали нас в Севастополе четыре тысячи матросов – добровольцев. Собранных “с миру по нитке” винтовок – “трехлинеек” хватило только примерно для 50% матросов. Пообещали выдать оружие по прибытии на фронт, да видно забыли. Многие уже получали оружие из рук раненых или забирали у убитых. Так было…

Патронов у нас было мало, гранаты выдавались по две штуки на отделение, с указанием беречь их, и расходовать, только если на нас пойдут танки противника. Каждый день, на своей крови мы учились воевать на суше. Никто не пришел и не объяснил как окапываться и так далее…

После сдачи Керченского полуострова мы все понимали, что вскоре, немцы, всей своей силой обрушатся на Севастополь. Начиная с первого июня, немцы бомбили без перерыва и круглосуточно обстреливали из тяжелых орудий, а где-то с 5-го июня, мы уже своих “сталинских соколов” в воздухе фактически не видели. Небо было черное от немецких самолетов. Помню свои доклады в те горькие дни: “Сектор 18 – вижу сто немецких самолетов, сектор 22 – вижу семьдесят немецких бомбардировщиков”. Они нас просто с землей ровняли. От этих бомбежек люди сходили с ума в буквальном смысле. Становилось жутко. Весь город пылал от огня пожаров, горизонт утонул в дыму. Те несколько наших бойцов, которых ранило при бомбежках в первые дни штурма, “вытащили счастливый лотерейный билет”, – их успели эвакуировать, и одного из них, выжившего, я встретил после войны. С воздуха сыпались листовки, почему-то отпечатанные на больших листах красной бумаги, с призывом “перебить жидов-политруков и сдаваться в плен”. По всей линии фронта немцы установили громкоговорительные установки, и с утра до вечера зачитывали списки бойцов попавших к ним в плен, с указанием воинских частей этих бедолаг. А потом выступали солдаты попавшие в плен и склоненные к измене. Приглашали в плен. Мол – “есть водка, селедка, колхозов нет, жизнь – “малина”, переходи к немцам ребята, иначе всех вас в море, как слепых котят потопят”…

В Симферополе были устроены публичные дома для немцев. Работали там девушки добровольно! Так немцы, привозили к передовой проституток, и те “завывали” проникновенными голосами по громкоговорителю: “Ванечка, иди ко мне, ты нужен мне живой”. И гармошка играет… На многих такая пропаганда действовала удручающе.

Примерно до 15 июня наша оборона еще стойко держалась. А потом… Артиллерия замолчала, снаряды кончились. А немецкие пушки бьют и бьют. Танков у нас нет, а у немцев уже было достаточно много танков… Я видел воронки от немецких снарядов до 15 метров глубиной… Многие были деморализованы и духовно сломлены. Где слова найти, чтобы рассказать что там происходило! Когда наступали редкие минуты затишья, мы не могли уже поверить, что нас не бомбят и не обстреливают! А потом снова – бомбы, бомбы… Наши ушные перепонки казалось, вот-вот лопнут. Голова “разрывалась” от воя немецких бомб…

Когда 17 июня немцы захватили 30-ю батарею и вышли к Инкерману и к Сапун-горе через третий сектор обороны, стало ясно, что это конец. Нас свободно обстреливали из минометов и даже доставали пулеметным огнем. Все наши зенитные орудия к тому времени были уничтожены. Вечером 19 июня мы получили приказ покинуть Северную сторону и перейти в Южную бухту, где формировалась сводная пехотная бригада из тыловых частей флота. Там были укрепления еще времен Крымской войны. У нас один командир напился и отказался идти вместе со всеми. Боялся из блиндажа вылезти. Симановский только плюнул в его сторону… Разместили нашу роту в здании бывших мастерских флота, начался минометный обстрел и меня ранило восемью осколками мины.

Ребята вынесли меня на плащпалатке. Я попал в госпиталь в Камышовой бухте, который находился в бывших ангарах гидросамолетов ЧФ. А мой товарищ Исаак Литинецкий, попал в Инкерман. После войны, я работал с ним в одной больнице, и вот что, он рассказывал о своей госпитальной доле. Его отправили в 47-й медсанбат в Инкерманских штольнях “Шампанвинстроя”. Что он видел там, может сравниться только с преисподней. Без преувеличения – ад… Тысячи искалеченных раненых бойцов в полутьме… Шум страшный. Люди умирают в дикой агонии, смрад, крики, стоны, проклятья… На одну кровать ложили по три человека. Зловоние неописуемое. И никакой надежды. Воды нет, давали в день по бутылке шампанского с инкерманских винных складов по два сухаря и по банке рыбных консервов на троих раненых… Он был в числе последних раненых, которых успели загрузить на лидер “Ташкент”.

Тяжелораненых обычно грузили в трюмы кораблей, а легкораненых размещали на палубе. Кто-то спросил матросов из экипажа, откуда мол такой порядок размещения раненых? Ответ был предельно ясным: “Если корабль потопят, тяжелые все равно не выплывут, а легкораненый – хоть за доску ухватится и может продержится на плаву, до подхода помощи”. Вот такие реалии… Мне раздробило бедро и кости таза, я сходил с ума от невыносимой боли, а обезболивающие медикаменты в госпитале кончились…

Несколько раз меня осматривал главный хирург Приморской Армии Валентин Соломонович Кофман, приезжавший на консультации с Инкермана. Он сказал, что если мне сделают операцию в условиях санбата, – я не выживу. 26 июня на обходе врач приказал меня готовить к эвакуации. На территории бывших ангаров, лежали на носилках тысячи раненых. Пришел лидер “Ташкент”, причалил у стенки, пополнение прибывшее на корабле сошло на берег, и вскоре, началась погрузка раненых. Но одновременно с ней, немцы начали бомбить бухту. Примерно через полчаса, “Ташкент” отрубил “концы” и ушел в море. Мы лежа в кузове только матерились, а некоторые – проклинали весь белый свет, страдая от своей беспомощности и горькой судьбы… Водитель наш, то ли погиб во время бомбежки, то ли сбежал. А из нас даже ползти никто не может! Снова начали бомбить, одного из раненых очередью с самолета задело. Он уже до смертной минуты был без сознания, так что смерть его была, как бы сказать, – легкой.

Кричим о помощи, подбежали два матроса, спрашивают: “Кто же вас братишки бросил?”. Один из них сел на водительское место, машина долго не заводилась. Отвез обратно в госпиталь, спас нас от неминуемой гибели. Мест внутри уже не было. Положили снаружи, рядом с сотнями таких же несчастных. Уже никто не подходил к нам, некому было даже раны перевязать. Два раза была сильная бомбежка. Бомбы разрывались в гуще людей, только носилки в воздух вместе с людьми взлетали…

А потом артобстрел… В кошмарном сне не увидишь такого! Кто из раненых мог ходить – побрели в сторону моря. А мы… 29 июня я увидел, как вдоль рядов носилок идет Кофман и дает указание кого из раненых отправить на эвакуацию. Подошел ко мне, и приказал немедленно отправить. Кто живой был сразу духом воспряли. Неужели наши корабли прорвались в Севастополь?!? Пришли грузовики, где-то машин двадцать. Но повезли нас не в порт, а на аэродром в Херсонес, на южный участок обороны. Аэродром на Куликовом поле уже “приказал долго жить”. Пока ехали, нас снова бомбили. И снова лежал я на носилках, и смотрел на небо, закрытое немецкими пикировщиками и ждал каждую секунду, когда меня разорвет бомбой в клочья… Добрались на аэродром в Херсонесе и сердце мое разорвалось от жуткой тоски и отчаяния. На летном поле лежало несметное количество раненых!. Они лежали здесь уже несколько дней, без воды, пищи, и без какой-либо медицинской помощи… Все… Амба… Летное поле, днем, методически обстреливалось немецкой артиллерией. Трупы уберут в стороны, воронки на взлетной полосе землей засыпят. Вот так и лежали, ждали смерти своей. Из ран моих белые черви выползают… В руках я сжимал маленький мешочек с документами, медалью и трофейным “парабеллумом” внутри. Знал, что если немцы прорвутся к Херсонесу, придется стреляться, – еврею в плену не выжить… А сил жить уже не было. Наступила апатия, когда уже относишься к своей жизни с полным безразличием. Санитары пьяные по полю бродят, рядом, на херсонеских складах, – тоже все пьют, ожидая неминуемой трагической развязки. Политрук – летчик, проходил между рядами носилок и громко говорил: “Ребята держитесь! Родина нас не бросит!”… Некоторые верили в это, до своей последней минуты. Рядом со мной товарищ скончался, так я его бушлатом накрыл… Отдал братишка швартовы у своего последнего причала…

Вывозили раненых всего две эскадрильи транспортных “дугласов” из полка ГВФ. Прилетали ночью. Самолет мог взять на борт двадцать пять человек. Летчики шли по полю, а рядом с ними шли молоденькие солдаты – армяне, из батальона БАО. Летчик указывал пальцем кого загружать в самолет. Сколько тысяч глаз с надеждой и болью смотрели на летчиков… Вам этого не понять… Они прошли уже мимо меня, вдруг пилот развернулся и говорит, показывая на меня рукой – “Вот этого морячка, в тельняшке, забирайте. Ага, вот этого”. Неужели меня?! Когда меня несли к самолету, молоденькие солдаты-носильщики плакали, они уже понимали, что у них, шансов вырваться из этого ада нет. Загрузили в самолет 26 лежачих раненых и еще человек десять, которые могли ходить. Самолет не мог набрать высоту, выкидывали из него ящики, носилки, вещмешки, вышвырнули все что могли. Взлетели… Взяли курс на Новороссийск, подлетаем к нему, а над городом – идет бой зениток с немецкими “юнкерсами”. Повезло, в нас не попали. Я лежал возле места бортстрелка, он меня угостил шоколадом из бортпайка. Впервые за последние пять дней я что-то поел. Подарил ему на память и в благодарность пистолет. Приземлились в станице Кореновской. Казаки встречали севастопольцев хлебом-солью. Нас, вынесли из самолета, я лежал на земле и рыдал беззвучно. Напряжение всех этих страшных, жестоких, последних моих севастопольских дней было непосильным… После пережитого кошмара… Станичники разобрали нас по домам. Отмывали нас, – грязных, заросших, изможденных голодом и ранениями. А через пару месяцев, они, немцев, так же, хлебом-солью принимали. Пойми здесь что-нибудь!…

До середины августа привезли из Новороссийска еще несколько десятков моряков, спасенных на кораблях и на подводных лодках в первых числах июля. От них мы узнали всю правду о агонии севастопольского гарнизона… Было страшно больно и жутко осознавать, что все мои друзья погибли или попали в плен. И эта боль, не оставляет меня всю мою жизнь… Но никто не обвинял Петрова или Октябрьского, мы даже не могли представить, что эти, любимые всем Севастополем, люди бросили своих солдат. Откуда мы, простые матросы, могли знать что произошло на самом деле?.. Это уже в 1961 году, когда в Севастополе собрали почти две тысячи участников обороны города, я узнал такое!!!, что до сегодняшнего дня не могу простить тому же Октябрьскому, совершенного им поступка. Считаю, что он нас предал…

Девяносто тысяч человек немцам на растерзание отдали!… Тридцать тысяч раненых бросили!. Советских людей бросили, проливших кровь в боях… Песню я любил: “Последний матрос Севастополь покинул”… Сколько матросов на берегу на съедение врагу оставили?! Для меня, до 1961 года адмирал Октябрьский был символом флота и эталоном мужества.

Я не буду судить Петрова, светлая ему память, он пехотинец и сделал то, что сделал. Он был хороший солдат и достойный генерал. Мы гордились тем фактом, что нами командует Петров. Но, я сейчас говорю не о боевых заслугах конкретного человека, а о совершенно других понятиях. Есть офицерская этика… Есть кодекс поведения, наконец… Сына-адъютанта Петров не забыл вывезти. Когда подводная лодка “Щ-209”, в надводном положении ждала, пока на шлюпке сына Петрова с берега переправят, команда баграми и сапогами била по рукам и головам подплывавших к лодке раненых матросов, которые, в последней надежде спастись, пытались попасть на лодку. Их назад в воду, на смерть, сбрасывали, – перегруза боялись. Вспоминал ли Петров перед своей смертью, как на его глазах тонули герои Севастополя? Он все видел, он в это время в рубке стоял.

Служил на этой лодке офицер, который еще тридцать пять лет тому назад, в своих записках, эту ночь описал подробно… Хотите фамилии свидетелей? Я назову. И тех, кто эту историю на следующий день, из уст экипажа слышал еще можно найти. Живет здесь неподалеку подводник с лодки “Д-4”. Да и бывший командир погибшего в Севастополе эсминца “Свободный” Иосиф Чверткин написал об этом, и вообще о войне на Черном море всю правду, да только кто издаст его книгу?

Еще раз повторяю, я Петрова не осуждаю… А вот Октябрьский!… Он же моряк! Он не имел право покинуть город! Капитан не покидает тонущий корабль. Он был обязан остаться… Мы же ему верили…

Есть такое святое понятие, как флотское братство. Флотские традиции. В госпитале ребята рассказали, что уже с 30 июня, каждый транспортный самолет на аэродроме в Херсонесе брался с стрельбой и рукопашным боем, все спасали свои шкуры, ладно, – свои жизни, о погрузке раненых уже никто не думал. Редкому счастливчику из раненых повезло попасть на последние рейсы. А вице-адмирал, комфлота Филлип Октябрьский улетел… Кто расскажет, что чувствовали тысячи голодных и израненных бойцов на скалах Херсонеса, когда немцы сверху закидывали их гранатами, да на головы мочились. Вы даже не представляете всю бездну отчаяния и черной убивающей тоски, которую пришлось испытать людям, брошенных своим командованием и обреченных на смерть и плен.

А комиссар флота Кулаков, вдохновитель наш идейный. Узнал меня на послевоенной встрече, подошел. Помнил он меня по одесским боям, – нас, моряков отличившихся в атаках, тогда ему лично представляли. Говорит мне: “Привет комсорг!” Взгляд мой увидел, сразу на часы смотрит – “Пора обедать” и отчалил. А я многих других комиссаров помню, которые с винтовкой в руках, с нами вместе в атаку ходили и пулям не кланялись.

Не постеснялся адмирал, после войны, себе звезду Героя на китель повесить… Я все бы понял и простил, если бы был у этих “полководцев” готов план эвакуации защитников города, но немцы его, скажем, – сорвали и не дали осуществить. Война, что поделать… Но когда до нас, бывших севастопольцев дошло!, что никто и не думал нас спасать!… – как потом видеть эти “личности” в расшитых золотом мундирах? Уже 20 июня мы все понимали, что шансов отстоять город нет. Одними штыками и своей геройской кровью, мы немецкую технику не остановили бы… Тогда, на встрече, в 1961 году, люди вставали в зале с мест и спрашивали прямо у сидящих за длинным столом, на сцене, наших бывших руководителей обороны: “Почему нас предали? Почему нас бросили?”

Октябрьский с трибуны: “Успокойтесь товарищи. У нас был приказ Сталина и Буденного оставить город, с целью организации эвакуации оставшихся защитников, морем на Кавказ”. Чекистов и политотдельцев вывезли… Ценные кадры, которые решают все. Я не обвинитель. У каждого своя правда, да и вообще, кому эта правда сейчас нужна? Я свое личное мнение никому не навязываю. Для кого-то Октябрьский может и герой, а для меня… Мы, на послевоенных встречах спорили, обсуждая поведение Октябрьского в июле 1942 года, кто-то говорил, что командующий флотом был обязан находиться в штабе флота в Поти и нечего ему было в осажденном городе делать. Ладно, о мертвых или ничего, или только хорошее.

Сидим тогда на встрече, большинство в затрапезной одежке, потертых пиджаках, стоптаных ботиночках. Многие прошли через плен, а потом у них жизнь не особо заладилась, времена-то какие были… Октябрьский увидел как мы одеты, приказал всех одеть в парадную флотскую форму и выдать по солидному денежному подарку. Многие приняли. А некоторые, не смущаясь, сказали: “Мы не девки, чтобы с нами заигрывать, нам этих подачек не надо. Вы бы лучше, товарищ адмирал, в сорок втором о кораблях для эвакуации позаботились, тогда бы мы сейчас в обносках не ходили”.

И пусть вам не говорят, что не было ни кораблей, ни возможности спасти севастопольский гарнизон. Могли нас выручить. Были корабли и на Тамани и на Черном море. И даже не “тюлькина флотилия”. Если бы захотели, и самолеты бы нашли, чтобы прикрыть эвакуацию с воздуха. Я знаю одно, немецкие генералы в Сталинграде тоже имели возможность сбежать на самолетах, но остались со своими солдатами. Другое понятие о чести офицера… Даже у таких зверей и нелюдей, какими были немцы… И своих в 1944 году, немцы из Севастополя вывезли почти всех, только восемь тысяч в плен всего попало”.      

“На фронт забирали калік і хворих”.

Доктор історичних наук професор Віктор Король свідчить, що згідно наказу Ставки № 89 від 9 лютого 1942 року під час звільнення України польові військкомати призвали на службу 900000 не навчених військовій справі українців “смыть позор пребывания на оккупированной территории”:

– Предположим, освобождалось село. Сразу после этого в него входил так называемый полевой военкомат, члены которого ходили по домам в поисках подросшей за два с половиной года оккупации молодежи. И, не спрашивая паспорта, отбирали на глаз. Видят: рослый такой подросток (а ему, может, и 16-ти не исполнилось, и он никак не подходит под категорию призывника) — мобилизуют. Полевые военкоматы забирали также бывших солдат Юго-Западного фронта, отпущенных немцами из плена в 1941 году (всего их набралось около 277 тысяч). Документы свидетельствуют о том, что они не были коллаборантами, а просто вернулись к своим семьям.

Во время поездок по местам работы полевых военкоматов мне довелось общаться с местной жительницей Татьяной Барабаш, принимавшей участие в боях за Днепр в районе Букрина в качестве санинструктора. «Врываясь в дома, забирали не только подростков, но и чудом уцелевших мужчин. И каждый, уходя воевать, как правило, надевал старую фуфайку, надеясь, что новая еще пригодится в хозяйстве. Все думали, что вернутся домой. Из еды брали с собой ломоть хлеба и шмат старого сала. А через день-два мы уже хоронили их в братских могилах по 200 человек с этими же торбочками и в этих же черных фуфайках. В тех местах были глиняные яры, а по краям яров стекали ручейки, полные крови», — рассказывает женщина.

Перед началом форсирования Днепра в селе Требухов прошло заседание Военного совета штаба фронта. Воспоминания о нем сохранились благодаря офицеру по особым поручениям командующего Первым Украинским фронтом Николая Ватутина Юрию Коваленко. Когда на этом заседании решался вопрос, во что одеть и чем вооружить 300 тысяч мобилизованных новобранцев, как их хоть немного подготовить, научить заряжать винтовку, будущий «маршал Победы» Георгий Жуков заявил: «Как во что? В чем пришли, в том и воевать будут! Автоматическим оружием этих людей не вооружать! У них же за спиной заградотряды! Дай им 300 тысяч автоматов — и от заградотрядов ничего не останется. Они всех перекосят и чкурнут к немцам. Трехлинейку им образца 1891 года!»

Тогда заместитель командующего Первым Украинским фронтом по тылу генерал Кулешов сообщил, что на складах имеются в наличии только 100 тысяч трехлинеек, а генерал Константин Рокоссовский предложил отправить в Москву курьера, чтобы описать в Ставке Верховного главнокомандующего ситуацию и попросить помочь с вооружением и формой. И тут Жуков не выдержал и заявил: «Зачем мы, друзья, здесь головы морочим. Нах… обмундировывать и вооружать этих хохлов? Все они предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать». В ответ Рокоссовский сказал, что «это — геноцид», и дал указание сообщить о подобных планах в Генштаб. Однако Ватутин перехватил эту инициативу, заявив, что «не хочет портить отношения с Жуковым из-за этой молодежи».

Во время съемок документального фильма «Цена Победы» мне приходилось общаться с немецкими ветеранами, которые приезжали в Украину исследовать свои солдатские захоронения. Когда мы спрашивали их об этих боях, в ответ звучало одно и то же: «Даже нам было жалко подростков. Когда видели, что их стадом гонят, без оружия, рука не поднималась. А те, кто сидел у пулеметов и вынужден был стрелять, старались попасть по ногам. Другие сходили с ума или отпрашивались от такой бойни, этой страшной миссии». Вот так это действовало даже на врага, потрясенного подобной жестокостью.

В свое время я общался с Героем Советского Союза Петром Евсеевичем Брайко, командовавшим партизанским отрядом в соединении Ковпака. Он мне так и говорил: «Наше командование по дурости положило за Киев полмиллиона человек!» До начала мясорубки на Днепре 60-тысячная армия Ковпака расположилась на северо-западе от Киева. Бойцы только что вернулись из рейда по Западной Украине и, по словам Брайко, «томились от безделья». А могли ведь навести переправы и переправить огромное количество бойцов незаметно от немцев, которых в тот момент на северо-западе было не очень много. Для сравнения, во время переправы через Днепр в районе Букрина и Лютежа у наших солдат не было понтонов. Они вынуждены были плыть под огнем противника на плащ-палатках, набитых соломой, которые впитывали воду и шли на дно через сотню метров.

Ни при освобождении России, ни в Белоруссии, кроме единичных случаев, такой практики не было. Не стоит забывать о том, что набор «чернобушлатников» проходил и на Правобережной Украине. По сути, это был геноцид украинского народа, ведь было поголовно истреблено много молодежи, подросшей за годы оккупации. Фактически украинцев объявили изменниками, жившими на оккупированной территории. Хоть они оказались под немцами не по своей воле, их бросили.

Стоило только наверху объявить изменниками целый народ, как во всех структурах, особенно в политсоставе, украинцев стали называть предателями. Представьте, что чувствовали эти мобилизованные ребята?! Как правило, перед боем выступал политрук. У тех же в руках даже оружия не было, а им говорили: «Вы изменники и должны искупить свое предательство кровью. Оружие добудете в бою!» Кстати, до сих пор «чернобушлатники» официально так морально и не реабилитированы” .

“…вибивати ворога напівцеглинами. А він хай думає, що то… гранати”.

Тодішні мобілізації і штурми яскраво змальовує відомий український письменник-фронтовик Анатолій Дімаров:

“Ніяких медкомісій не було. На фронт забирали калік і хворих. Я вже у 20 років був інвалідом, сліпий і глухий від контузії, все одно взяли. І погнали нас на німецькі кулемети знаєте з чим? З половинками цеглинок! То другий геноцид проти українців був. Ми були не обмундировані, не озброєні. Нас гнали цілий день по морозі лютому, й пригнали в містечко, зруйноване дощенту. Видали ті половинки цеглин, показали велетенську водойму, скуту кригою, і сказали чекати сигналу – ракети. А коли вона злетить, дружно висипати на кригу й бігти на ворога, який засів на протилежному боці за міцною огорожею, й… вибивати його звідти напівцеглинами. А він хай думає, що то… гранати.

Назад повернути ніхто не міг, бо нам показали добре обладнані шанці, у яких через кожні три кроки сиділи смершівці з націленими нам у спину кулеметами. Мене врятувало лише те, що я вже порох нюхав і біг не в першому ряду, а у п’ятому. Ми добігли за метрів сто від тієї огорожі, німці нас підпустили. Ви уявляєте, голий лід, нема де сховатися! І як сипонули з кулеметів кинджальним вогнем! Хлопці переді мною падали, як підкошені, я теж впав і лежав, а солдат переді мною аж крутився від куль, що у нього потрапляли. Весь час на мене наповзав… Потім німці почали стріляти з мінометів, чули про такі міни, які називали “квакушки”? Падає, б’ється об лід, не вибуха, а підскакує вгору метрів на 4-5, тоді вибухає й осколки ідуть вниз. Як мене тими осколками не вбило?.. А потім вибух – і чорна яма, в яку я провалився. Мене санітари так і підібрали: з намертво затиснутою цеглиною у руках”.

Ще страшнішу картину описує його колега Віктор Астафьєв – очевидець форсування Дніпра:

“Найстрашнішими виявились кулемети. Легкі для перенесення скорострільні емкашки зі стрічкою на п’ятсот патронів. Усі вони були заздалегідь пристріляні й тепер, неначе з вузьких шийок брандспойтів, поливали берег, острів, річку, у якій кипіло місиво з людей. Старі й молоді, свідомі і не свідомі, добровольці й мобілізовані військкоматами, штрафники і гвардійці, росіяни і не росіяни – усі вони кричали одні і ті ж слова: “Мамо! Боженку! Боже!” і “Караул!”, “Допоможіть!”…

А кулемети сікли та сікли, поливали різнокольоровими смертельними цівками. Хапаючись одне за одного поранені й ті, кого ще не зачепили кулі, в’язками йшли під воду, річка горбилася бульбашками здригалася від людських судорог, пінилася червоними борунами”.

Кількість загиблих була такою, що не всіх вдавалося навіть похоронити по-людськи: “Густо плавали у воді трупи з видзьобаними очима, що почали розкисати, з обличчями, які пінилися, наче намилені, були розбиті снарядами, мінами, зрешечені кулями… Сапери, яких послали витягувати трупи з води і ховати їх, не вправлялися з роботою – надто багато було вбито народу… А потім за річкою ж продовжувалося згрібання трупів, наповнювалися людським місивом все нові й нові ями, проте багатьох і багатьох полеглих на плацдармі так і не вдалося відшукати по балках, похоронити”.

                                                        “Добровольцев” вербовали несколько иначе.

Петро Григоренко: “В подполье можно встретить только крыс”:

“Нехватка людей была столь ощутительна, что мобилизацию превратили по сути в ловлю людей, как в свое время работорговцы ловили негров в Африке. Добровольчество было организовано по-советски, примерно так, как организуется 100 процентная “добровольная” явка советских граждан к избирательным урнам. По роду службы ни “мобилизацией”, ни вербовкой “добровольцев” мне заниматься не приходилось, но из дивизии выделялись войска в распоряжение мобилизаторов и вербовщиков “добровольцев” и, возвращаясь обратно, офицеры и солдаты рассказывали о  характере своих действий. Вот один из таких рассказов. “Мы оцепили село на рассвете. Было приказано, в любого, кто попытается бежать из села, стрелять после первого предупреждения. Вслед за тем специальная команда входила в село и обходя дома, выгоняла всех мужчин, независимо от возраста и здоровья, на площадь. Затем их конвоировали в специальные лагеря. Там проводился медицинский осмотр и изымались политически неблагонадежные лица. Одновременно шла интенсивная строевая муштра. После проверки и первичного военного обучения в специальных лагерях “мобилизованные” направлялись по частям: обязательно под конвоем, который высылался от тех частей, куда направлялись соответствующие группы “мобилизованных”.

Набранное таким образом пополнение в дальнейшем обрабатывалось по частям. При этом была установлена строгая ответственность, вплоть до предания суду военного трибунала, офицеров, из подразделений которых совершился побег. Поэтому надзор за “мобилизованными” западно-украинцами был чрезвычайно строгий. К тому же их удерживало от побегов то, что репрессиям подвергались и семьи “дезертиров”. Мешала побегам и обстановка в прифронтовой полосе, где любой “болтающийся” задерживался. Удерживала от побегов и жестокость наказаний – дезертиров из числа “мобилизованных” и “добровольцев” расстреливали или направляли в штрафные роты.

“Добровольцев” вербовали несколько иначе. Их “приглашали” на “собрание”. Приглашали так, чтоб никто не мог отказаться. Одновременно в населенном пункте проводились аресты. На собрании организовывались выступления тех, кто желает вступить в ряды советской армии. Того, кто высказывался против, понуждали объяснить почему он отказывается, и за первое неудачно сказанное или специально извращенное слово объявляли врагом советской власти. В общем многоопытные КГБисты любое такое “собрание” заканчивали тем, что никто не уходил домой свободным. Все оказывались либо “добровольцами”, либо арестованными врагами советской власти. Дальше “добровольцы” обрабатывались так же, как и “мобилизованные”. Наша дивизия получала пополнение из обоих этих источников. И, думаю, все понимают, что это пополнение не было достаточно надежным. Чтобы превратить “мобилизованных” западных украинцев и “добровольцев” из Закарпатья в надежных воинов, надо было не только обучить их и подчинить общей дисциплине, но и сплотить в боевой коллектив, дав им костяк из опытных и преданных Советскому Союзу воинов. Таковыми были наличный состав дивизии и пополнение, прибывающее из госпиталей. Последнее являлось нашим ценнейшим людским материалом, и его никогда не хватало. Чтобы выздоровевшие раненые и больные не оседали в тылах и не задерживались лишнее время в госпиталях, фронт устанавливал медслужбе точно в какие сроки и сколько выздоровевших направить в боевые соединения фронта. За недовыполнение установленных норм или за опоздание с отправкой выздоровевших, с медслужбы строго взыскивалось. Поэтому врачи в ряде случаев выписывали людей, которым надо было еще лечиться и лечиться…”

                                                                         Містичні випадки на війні.

Ветеран війни розповідав як він під час окупації разом із односельчанами працював на авторемзаводі та пізніше воював:

– Німці платили гроші, годували, лікар оглядав але от за крадіжку пляшки керосину винуватця в той же день розстріляли перед строєм. Перед відступом пропонували евакуюватися. Двічі у село приїздили та ми поховалися…

Радянське командування поспіхом мобілізувало жителів визволеної території й, навіть не переодягнувши, кинуло в лобову атаку. Люди знали що їх чекає отож перед смертю вишиванки одягнули. Німці на дзвіниці нашої церкви встановили кулеметне гніздо й клали у чистому полі тих новобранців штабелями. Це так але тим нищівним вогнем вони розсекретили свою вогневу точку. Вибух снаряду зруйнував дзвіницю,  кулеметники загинули але, на диво, церква не загорілася…

Із вулиці почулася добірна лайка – значить “совєти” вже тут. Відразу призвали в армію. Війна – це смерть, кров, голод, холод, смертельна втома, брехня, несправедливість. Попереду ворог, позаду свої з автоматами підганяють. І нікуди дітись – мусиш іти вперед. Як не ти уб’єш німця, то він тебе… Відстанеш – свої пристрелять. У м’ясомолці жахливої війни ми усі дуже жалкували, що відмовилися евакуюватися із обслугою ремзаводу…

Одного разу нашу групу послали взяти “язика”. Безшумно підкралися, зарізали вартового й взяли у полон 12 сплячих німців. Звичайні хлопці, такі як і ми. Послав їх фюрер на війну так як нас Сталін й діватись їм, як і нам було нікуди… Усіх же через лінію фронту не проведеш отож довелося 11 полонених розстріляти. На війні за вбивство нагороджують – за того “язика” кожен із нас орден Слави отримав…

– А чи траплялись на війні якість містичні випадки – поцікавився я.

– Звичайно, були. Перед відправкою на фронт мама благословила освяченою іконкою і я її через всю війну проніс. Сьогодні зберігаю як дорогоцінну реліквію. Запам’ятався випадок: Товариш вранці каже: “Ось побачиш, сьогодні мене вб’ють – сон віщий бачив”. Піднялися в атаку аж тут із-за кущів застрочив кулемет. Товариш упав. Хтось із наших не розгубився й кинув у кущі гранату. Один із кулеметників намагався її відкинути та стався вибух. Руку відірвало, іншого посікло осколками. Спересердя добили обох, щоб не мучилися…

                                          Как выходили из окружения. А.Бушков. “НКВД. Война с неведомым”.

“Диспозиция была такая… Впереди – довольно обширный лесной массив, где можно надежно укрыться. Только чтобы туда попасть, нужно было пересечь большой луг, совершенно открытое место, перейти речушку по мостику. Неширокая такая речушка, небольшой мостик, бревенчатый.

Дело, на первый взгляд, нехитрое – пройти по луговине с полкилометра, перейти мостик – и поминай, как звали…

Только там уже были немцы, у мостика. Передовой разъезд, надо полагать, или разведгруппа. Оседлали они мостик надежно – два мотоцикла, пять человек, при них ручной пулемет. Расселись, суки, на лугу, и обойти их нет никакой возможности…

А сзади, на дороге, уже немцы. Прут на восток. И начинают уже, слышно же моторы мотоциклов, шнырять по тому редколесью, где мы спрятались, не доходя до луговины. Нам все больше становится ясно, что долго мы тут не продержимся. Рано или поздно они на нас наткнутся, а мы с нашим хилым арсеналом и погибнуть-то героически не сумеем – перестреляют к чертовой матери, не подходя близко, или возьмут тепленькими, что нам по тогдашнему воспитанию казалось еще похуже, чем героическая смерть…

Вспотели все от напряжения и полной неопределенности. Косимся на лейтенанта – он командир, пусть временный, ему и решение принимать, ему на себя ответственность брать…

А он, видно, потерялся. Бывает. Даже с кадровыми. Не знает, на что решиться, и все тут…

И сапер вдруг говорит:

– Прорвемся. Вы, главное, от меня не отставайте, шевелите ножками, и все будет в ажуре…

Мы на него так и вытаращились: мол, ты что, со страху с ума сдвинулся? У них пулемет, пять автоматов, нас, едва выйдем, видно будет за версту…

Он чуть побледнел, но продолжает спокойно:

– Пройдем. Я им глаза отведу. Я умею. Отец учил.

Мы были настолько вымотаны, что ни у кого не было сил ни ругаться, ни смеяться. Только вздохнул кто-то вовсе уж обреченно. Ясный день, солнышко, лето – в такую погоду особенно тяжело отдавать концы…

А сапер, как ни в чем не бывало, начал что-то химичить…

– Пятеро их, – говорит как бы сам себе под нос. – Значит, нужно пять…

Отломал парочку веток, переломал их, получилось у него пять палочек. Он их вогнал в землю на опушке, подровнял так, чтобы были одинаковой длины. Посмотрел на них, на немцев, присел на корточки и начал что-то шептать. Лицо стало чужое, незнакомое, неправильное какое-то…

Длилось это недолго. Встал, одернул гимнастерку и говорит:

– Пошли.

И зашагал по лугу во весь рост, не особенно быстро, временами оглядывается, рукой показывает: мол, за мной!

Мы, конечно, остались на месте. Нема дурных переть в лоб на пулемет. Но, когда он отошел уже метров на двести, нам понемножку стало ясно, что происходит странное…

Из немцев только один сидел к нам спиной. А остальные смотрели как раз на луг, прямехонько на сапера…

И никто из них на него не обращал ни малейшего внимания! Хоть бы позу изменили, хоть бы один поднял автомат… Нет. Полное впечатление, что они его и вправду не видят. Курят, болтают, регочут над чем-то своим… А он идет. Все ближе к ним, все ближе, уже и оглядываться на нас перестал…

И тут меня взяло. Ничего я не понимал и ни над чем особо не раздумывал. Просто видел, что они на сапера не реагируют никак… И – рискнул. Сделал несколько шагов, с сердцем в пятках, еще несколько, пошел побыстрее…

Не видят! Не реагируют!

Тут за мной пошли все. И лейтенант, как миленький. Сапер обернулся, показал рукой: не бежать, потише! Мы пошли шагом.

Ощущение было неописуемое, и запомнил я этот поход на всю оставшуюся жизнь. Идем мы прямо на немцев, они все ближе, ближе, уже четко видны все до единой пуговицы, цвет глаз, уже чуешь носом, как от них пoтом шибает… Но они нас как не видели, так и не видят, словно мы стали невидимками, как в какой-то книге…

Вот так мы мимо них прошли чуть не на цыпочках, нырнули в лес и уж так вжарили…”

                                                                            Пророцтво циганки.

Петро Григоренко “В подполье можно встретить только крыс”:

“… В один из первых дней после нашего поселения на “Смоляниновой горе” к нам в комнату зашла пожилая цыганка. Говорила она, как и все украинские цыгане, по-украински, и внешне не отличалась от других цыган, но в облике ее было что-то неуловимо интеллигентное. Она сразу же обратилась ко мне: “Позолоти ручку – погадаю”. Я резко отказался. Чтобы как-то загладить мою резкость Гриша Балашов – человек внутренне мягкий – протянул руку и сказал: “Мне погадай”. Она внимательно посмотрела на его руку и сказала: “Ты не тот, за кого себя выдаешь. И жизнь твоя пойдет не так, как ты наметил. Будешь летчиком, но… недолго полетаешь”. Самое удивительное в этом гадании: “летчик”. В начале 1924 года даже самые фантастически настроенные комсомольцы не думали об этой специальности. Стоит удивляться, что простая цыганка заговорила об этом. После Гриши она снова приступила ко мне. Я снова, еще резче, отказался. Не хватало еще комсомольцу гаданьем заниматься! Но она не отставала. К ней обратился Шура: “Мне гадай!” Она мельком взглянув на его руку, пренебрежительно сказала: “Что тебе гадать! Живешь по-собачьи и подохнешь как собака”. И снова ко мне. Ребята тоже взялись за меня. Пришлось дать руку. И вот что она мне сказала: “Долго здесь не будешь. Пойдешь учиться. Но кем захочешь стать – не станешь. Будешь военным. Служба будет успешная. Товарищи завидовать будут. Потом придут страшные времена и войны. Не убьют. Переживешь. Жить будешь долго, но старость… О-о!” Она скорчила страдальческую рожу, и закачала головой. Вот это ее обещание долгой жизни  я и вспомнил полураздавленный вагонами. Но вдруг облегчение. Неприцепленные вагоны от толчка стронулись с места…”

“…Проходя мимо приказал разбудить меня в 7 часов. Уснул быстро и, как всегда, крепко. На рассвете (только сереть начало) внезапно проснулся. И “ни в одном глазу”. Как будто меня кто-то разбудил по очень важному и неотложному делу. Такого со мной никогда не бывало. Уж если я уснул, то сплю, пока не разбудят. Лежу, раздумываю, что за притча. На душе тревожно. Пытаюсь вспомнить, не забыл ли сделать что-то важное. Ничего не припоминается. Сажусь, одеваю брюки, сапоги. Выхожу. Соловьев стоит на своем месте. Спрашиваю, где туалет. Он показывает в глубину двора за дом (моя комната выходит на улицу). Слушаю ответ, и в это время ухо отмечает приглушенный большим расстоянием орудийный выстрел. Ухожу в уборную. Только закрыл дверь за собой – страшный грохот где-то совсем рядом. И не могу понять, в чем дело, но в уме подсознательно тот отдаленный выстрел связывается с этим грохотом. Возвращаюсь. Вхожу в сени. Дверь в мою комнату открыта настежь. Помню, я ее закрывал. Крадучись, подхожу к двери. Осторожно заглядываю в комнату. Первое, что бросается в глаза – огромная дыра в том углу, куда моя кровать стоит передней спинкой, то есть той частью кровати, где недавно лежала моя голова. На середину кровати упал конец потолочной балки, которая, видимо, была вырвана из своего гнезда силой взрыва. Комната засыпана осколками снаряда. Сзади шаги. Оглядываюсь. Тимофей Иванович. Он проснулся от взрыва и прибежал. Вместе мы смотрим на эту картину разрушения. Потом Тимофей Иванович подходит к кровати.

– Вы посмотрите, что делается! – снимает он мою гимнастерку, которая висела на задней спинке кровати. Гимнастерка иссечена осколками. Затем он подошел к пробоине, потом обошел комнату и, наконец, спросил: “А вы где были?” Я ответил, что как раз вышел.

– Ну, это Бог вас спас – глубокоубежденно сказал он. – Если бы вы спали во время взрыва, вам бы голову оторвало взрывной волной, прошило бы осколками, которые посекли вашу гимнастерку, а балка переломила бы вам хребет. И я тоже поверил в руку Провидения. Самое главное, что больше не было ни выстрелов, ни взрывов, был лишь один отдаленный выстрел и один взрыв… И еще кто-то, кто разбудил меня и принудил оставить это место до  выстрела”.

      Для виявлення місцезнаходження полоненного Муссоліні Гітлер наказав скористатися послугами ясновидців.

Вальтер Шелленберг “Лабіринт”:

“…Але доки ми ще навіть не знали, де знаходиться Муссоліні. У цій ситуації Гиммлер знову скористався послугами окультистів – і цього разу небезуспішно. Він наказав зібрати “представників окультних наук”, заарештованих після польоту Рудольфа Гесса, і помістив їх під охороною на віллі у Ванзеє. Усім цим астрологам, ясновидцям і гадалкам наказано було вивідати місце, де міститься зниклий дуче. Ці сеанси обійшлися нам недешево, оскільки “вчені” вимагали величезної кількості хорошої їжі, напоїв і тютюнових виробів. Але ось один з  “ясновидців” з’ясував, що Муссоліні повинен знаходитися на якомусь острові на захід від Неаполя. І насправді, як виявилося, Муссоліні помістили спочатку на одному з вказаних ” чародієм” острівців архіпелагу Понца. До речі кажучи, під час цього експерименту “ясновидець” не підтримував анінайменших контактів з навколишнім світом.

Сліди дуче вели обхідними шляхами на материк – з Понца його переслали на острів Мадаллена, а звідти – в гірський готель на вершині Гран Сассо.

Проводити операцію “Аларих” доручили оберштурмбанфюреру СС, співробітникові мого управління Скорцени. Але звільнення Муссоліні вдалося головним чином завдяки мужності і льотній майстерності одного капітана парашутистів-десантників, оскільки приземлення битком набитого планера з висоти майже в три тисячі метрів вимагало виняткового уміння.

Увечері 12 вересня 1943 року Муссоліні, живий і неушкоджений, прибув у Відень”.

На Берлін!

В кінці війни нацисти оголили західний фронт перед цивілізованими американцями та європейцями та здавались у полон цілими дивізіями. Основні сили вони зосередили на східному фронті, щоб не допустити на свою територію розлючених варварів. З огляду на цей факт, Сталін міг би домовитися із союзниками й ті взяли б Берлін майже без втрат. А там би якось поділили лаври перемоги…

Політична доцільність, ідеологія, авторитет вождя, гординя перш за все, отож Сталін наказав штурмувати Берлін в лоб. Поклав сотні тисяч вояків але честь мундира не заплямував, ще й до того побільшив свій авторитет, славу.

На війні немає здорового глузду, моралі, логіки. Який сенс чисто ради помсти бомбардувати мирні ворожі міста запалювальними, фугасними, ядерними бомбами? У великій політиці немає правил гри, а на війні – моралі. Війни, як і криваві революції, паплюжать усі Божі заповіти, отож вони є святом, балом сатани та його демонів…

А втім, цей бал почався ще з перших людей: Адам та Єва не зрозуміли Бога, їхні сини – один одного…

Не так страшний радянський танк, як його п’яний екіпаж.

Стосовно безчинств, котрі наші вояки чинили на території “визволеної” Німеччини ветерани розповідали таке:

“Ще до перетину кордону командування розбурхувало ненависть до ворожої армії та мирного населення. Окупувавши клапоть німецької території на дві доби було дозволено, не боячись військового трибуналу, виконати бойову операцію “випаленої землі”. По суті, було дано дозвіл на безчинство, мародерство, ґвалтування німецьких жінок. Після цього озброєну орду зупинити вже було неможливо. Згідно з даними післявоєнного опитування соціологами та психологами НДР, понад два мільйони німецьких жінок та дівчат постраждали від ґвалтувань військовослужбовцями радянської армії. Велика кількість рядових, сержантів, а найбільше офіцерів, хворіла венеричними захворюваннями. Під час бойових дій ці хвороби ніхто не лікував, цих хворих не звільняли від виконання військових обов’язків. Тож ішли ці “венерали” в бій не як чоловіки-бійці, а “в розкарячку”, під загальний сміх та кепкування. Та їм було не до сміху.

Вакханалія вседозволеності призводила до великих жертв серед особового складу бойових частин. Один Бог знає, скільки загинуло військових від надмірного вживання трофейного спирту, інших напоїв з технічними домішками, бо “п’яному – море по коліна”. Гинули, підриваючись на мінах, розставлених як пастки для мародерів, ґвалтівників. Геббельс не дуже помилився, попереджаючи населення Німеччини, що йде орда руських, радянських зарізяк, які вбивають, грабують, ґвалтують”.

Що говорити про рядових солдат коли маршали подавали приклад – вагонами вивозили награбоване в Союз. Про це й досі мало говорять – соромно ж себе показувати в непривабливих тонах…

Мародерство – звичне явище.

На початку війни під натиском німців багато високопоставлених комуністів та військових, панічно відступаючи, покидали свої багаті квартири та будинки. Користуючись моментом, добро з покинутих осель кинулись грабувати всі кому не лінь. Під час окупації було вигідно за золото заховати євреїв, а потім за винагороду видати їх німцям. Коли ж під натиском Червоної армії відступали німці, то вже їхнє добро знову кинулись грабувати всі кому не лінь…

Сусід “визволяв” Прибалтику. Свідкував, що вони були завжди голодними, місцеве ж населення вороже дивилося на непрошених “визволителів”. Щоб розжитись харчами йшли на таку хитрість. Під будь-яким приводом заходять в помешкання й тим часом один непомітно підкидає зброю, інший ніби випадково її знаходить. Звинувачують домашніх у зв’язках із бандитами та погрожують “здати” їх командуванню. Вмить на столі з’являється спиртне та наїдки. Напившись та наївшись, вояки стають добрішими – обіцяють забути те непорозуміння. Звістка про цю хитрість облітає всю округу й при візиті “визволителів” господарі самі викладають на стіл всі припаси…

Ритуальне самогубство.

Червона армія підійшла до Берліна. Найближче оточення розбігається та Гітлер спокійний – він прислуховується до потойбічних голосів й вірить: диявол явить чудо, за котре потрібно принести величезну криваву пожертву. Він заявляє: “Росіяни, котрі знаходяться поблизу міста, обов’язково будуть відкинуті й заберуться геть”.

З того моменту усі його накази стосуються страт: знищити в’язнів, усіх зрадників, знищити раніше вірних  хірурга, шваґра. Дияволові й цього мало. Тоді Гітлер наказує затопити метро, в котрому знаходилося 200000 берлінців!

Та ця пожертва виявилася недостатньою –  його колишній “друг” кинув війська у лобову атаку й цим пожертвував значно більше…

Гітлер дочекався вибраної ним дати, пообідав, потиснув руки соратникам й покінчив життя самогубством. Це сталося 30 квітня 1945 року. Справа в тому, що в той день після заходу Сонця настає найбільше свято сатаністів – Вальпургієва ніч. Таким чином одержимий дияволом Гітлер власне самогубство перетворив на ритуальне жертвоприношення темним силам…

Так, Адольф Гітлер полюбляв окультизм. Якби він перед смертю викликав особистого екстрасенса, то почув би таке: “Друг” приєднається до нього через неповних вісім років. Пізнає почесті переможця, славу спасителя Європи та в очах буде втома: імперія у руїнах, соратники ним же й репресовані. В особистому житті не краще: жінка давно покінчила життя самогубством, старший син загинув у полоні. Стане боротися із “ворогами” звичними методами, буде отруєний соратниками та помпезно ними похований у ленінському мавзолеї. Син помре у тюрмі, дочка поїде в Індію й там в посольстві США попросить політичного притулку. Буде “розвінчаний”, таємно винесений із мавзолею й похований біля кремлівської стіни.

“А мы – столетьями в плену…”

Юрій Нестеренко у 2002 році написав вірш: ВОВ

И было так: четыре года
В грязи, в крови, в огне пальбы
Рабы сражались за свободу,
Не зная, что они – рабы.
А впрочем – зная. Вой снарядов
И взрывы бомб не так страшны,
Как меткий взгляд заградотрядов,
В тебя упертый со спины.
И было ведомо солдатам,
Из дома вырванным войной,
Что города берутся – к датам.
А потому – любой ценой.
Не пасовал пред вражьим станом,
Но опускал покорно взор
Пред особистом-капитаном
Отважный боевой майор.
И генералам, осужденным
В конце тридцатых без вины,
А после вдруг освобожденным
Хозяином для нужд войны,
Не знать, конечно, было б странно,
Имея даже штат и штаб,
Что раб, по прихоти тирана
Возвышенный – все тот же раб.
Так значит, ведали. И все же,
Себя и прочих не щадя,
Сражались, лезли вон из кожи,
Спасая задницу вождя.
Снося бездарность поражений,
Где миллионы гибли зря,
А вышедшим из окружений
Светил расстрел иль лагеря,
Безропотно терпя такое,
Чего б терпеть не стали псы,
Чтоб вождь рябой с сухой рукою
Лукаво щерился в усы.
Зачем, зачем, чего же ради –
Чтоб говорить бояться вслух?
Чтоб в нищих селах, все отдавших,
Впрягались женщины в ярмо?
Чтоб детям без вести пропавших
Носить предателей клеймо?
Ах, если б это было просто –
В той бойне выбрать верный флаг!
Но нет, идеи Холокоста
Ничуть не лучше, чем ГУЛАГ.
У тех – все то же было рабство,
А не пропагандистский рай.
Свобода, равенство и братство…
Свободный труд. Arbeit macht frei.
И неизменны возраженья,
Что, дескать, основная часть
Из воевавших шла в сраженья
Не за советскую-де власть,
Мол, защищали не колхозы
И кровопийцу-подлеца,
А дом, семью и три березы,
Посаженных рукой отца…
Но отчего же половодьем
Вослед победе в той войне
Война со сталинским отродьем
Не прокатилась по стране?
Садили в небеса патроны,
Бурлил ликующий поток,
Но вскоре – новые вагоны
Везли их дальше на восток.
И те, кого вела отвага,
Кто встал стеною у Москвы –
За проволоками ГУЛАГа
Поднять не смели головы.
Победа… Сделал дело – в стойло!
Свобода… Северная даль.
Сорокаградусное пойло,
Из меди крашеной медаль.
Когда б и впрямь они парадом
Освободителей прошли,
То в грязь со свастиками рядом
И звезды б красные легли.
Пусть обуха не сломишь плетью,
Однако армия – не плеть!
Тому назад уж полстолетья
Режим кровавый мог истлеть.
И все ж пришел конец запретам,
Но, те же лозунги крича,
Плетется дряхлый раб с портретом
Того же горца-усача.
Он страшно недоволен строем,
Трехцветным флагом и гербом…
Раб тоже может быть героем,
Но все ж останется рабом.
И что ж мы празднуем в угоду
Им всем девятого числа?
Тот выиграл, кто обрел свободу.
Ну что же, Дойчланд – обрела.
А нас свобода только дразнит,
А мы – столетьями в плену…
На нашей улице – не праздник.
Мы проиграли ту войну.

Це правда, що ми ту війну програли. Хто ж її виграв? А у виграші був диявол! Одержимі дияволом вожді отримали здатність зачаровувати підлеглих й, в результаті, були возвеличені одуреними рабами до небес. Обидва прагнули влади над усім світом й, маскуючи свої справжні наміри, намагались один одного надурити. Обоє кинули у криваве пекло війни свої народи. Зруйнували половину світу, залили ріками крові. От то потішився диявол величезними руйнуваннями, горами трупів, морями сліз, ріками крові, богозневагою.

Ностальгія – туга за Батьківщиною.

Нам, слов’янам, більше ніж іншим націям притаманна ностальгія – туга за Батьківщиною. Комуністи знали цю рису ментальності й вміло використовували: емігрантів та тих, кого за кордон закинула війна, усіляко агітували повернутись. Наївні простачки, котрі “клюнули” на подібну солодку ідеологічну приманку, часто замість обіцяного комуністичного раю потрапляли у сибірські табори.

Евгения Гинсбург “Крутой маршрут”:

“Настоящую санитарскую работу – грязную, тягостную, бессонную – нес младший санитар Грицько. Ему было тогда всего восемнадцать, но жизненного опыта хватило бы на троих. В сорок втором, когда гитлеровцы стояли в их городке, Грицько был еще подростком, правда таким высоченным, что ему “со спины” давали на пять лет больше.

– Хиба ж я знав, що таке страпится, – огорченно говорил он всякий раз, начиная рассказ о своей одиссее.

Та ж мамо ему говорили, щоб не выходив с хаты. Так не послухав же! Змия як раз хлопцы пускали, ну и вышел побачити… А тут нимцы… Пидйихали на таким великим крытом грузовике и легонько так пидманили: “Ком, юнг, ком хер!” И затолкали Грицька в машину, така гарна крыта машина, та и повезли. Мамо и доси не знають, де сынок подивався… А уж вин пойиздив…

Малолетнего Грицька таскали для прифронтовых работ по всей Европе. Свои путевые впечатления он излагал всегда в строгой последовательности, руководясь при этом как главным критерием в оценке любой страны качеством тамошней баланды.

– У Польши, сестрица, баланда дуже погана… Зовсим пуста… У Чехословакии – трохи гарнийша… Але у Италии! Оце краина! Такий баланды, як у Италии, мы з вами, сестрица, в життя не побачимо…

В наш туберкулезный корпус Грицько попал прямым маршрутом Рим – Колыма. По правде говоря, в Италии, невзирая на такую удивительную баланду, Грицько все же тосковал по дому. И как только в районе их работ появились советские офицеры и стали звать домой, Грицько не раздумывал.

Воны, ти официры, плакат до нас принесли. Така гарна жинка намалевана. Руку протягае: иди, сынку, до дому, бо Витчизна-мать тебе кличе… Правда, балакали там ризно, что, мол, посадят до лагеря за то, що у нимцев служив. Та Грицько не поверив. Сам он, что ли, к нимцам подался? Силком ведь сцапали…

– Эх, сестрица, кабы вы побачили, як нас з Италии провожали! Духовой оркестр грал! Наши радяньски офицеры промовы говорили… Ну, а як дойихали до нашего кордону, так – пересадка. Усих перегрузили в товарны вагоны, та двери зачинили замками… Музыка? Ни, музыка бильш не грала!”

Василь Новобранець і його армія. 

Петро Григоренко “В подполье можно встретить только крыс”:

Відступ. Важкі бої. Полон. Повстання у норвежському таборі. Створення боєздатної армії, визволення полонених із усіх нацистських таборів і зрештою звільнення Норвегії ще до капітуляції. Туга за Батьківщиною. І ось нарешті прийшли довгоочікувані кораблі.

“На погрузку все шли радостно возбужденные. На членов корабельной команды смотрели чуть ли не как на посланцев неба. И были, естественно, поражены, столкнувшись с отчужденными взглядами, официальным, если не враждебным отношением офицеров и матросов. Особенно же неприятно поразило присутствие на кораблях сухопутных солдат и офицеров. Эти вели себя куда хуже моряков. Это были скорее лагерные охранники, чем солдаты. Они и вели себя, как охрана.

— Все оружие в пирамиды! Ничего из оружия при себе не оставлять! — И ощупывали выходящих из пирамиды не только взглядом, но и руками.

Все это не могло воодушевить воинов, рвавшихся на Родину. Настроение упало. Темные предчувствия навалились на людей. Офицеров отделили от солдат. Василий был изолирован в отдельной каюте, напоминавшей скорее одиночку тюрьмы, чем корабельную каюту. Предчувствия, наверно, так навалились на людей, что они не выдержали. Примерно на полпути от Осло до Ленинграда солдаты решительно потребовали показать им командира и офицеров. Возмущение, видимо, было настолько сильным, что капитан попросил Василия пойти к солдатам и успокоить их.

— И хотя у меня самого, — говорил он, — кошки скребли на душе, я вынужден был успокоить солдат. Ибо к чему могла привести вспышка возмущения? Только к гибели всех. Но это было не худшее выступление перед солдатами. Более отвратительную роль мне предстояло еще сыграть. Когда мы прибыли к месту разгрузки, мне предложили сказать солдатам, что сразу домой их отпустить не могут, что они должны пройти через карантинные лагеря. Власти должны убедиться, что в их ряды не затесались шпионы, диверсанты, изменники Родины. Я должен был призвать их к покорности своей судьбе. И я это сделал. А потом со слезами на глазах стоял у трапа и смотрел, как гордых и мужественных людей этих прогоняли к машинам по коридору, образованному рычащими овчарками и вооруженными людьми, никогда не бывавшими в бою и не видевшими врага в глаза. Затем увезли и меня. «Проверять», не шпион ли я, не диверсант или изменник.

Без малого десять лет страшнейших северных лагерей. И опять ему повезло. Случай помог выбраться оттуда и еще раз надеть военную форму, честь которой он берег всегда”.

                           “Тридцять, якщо не сорок, мільйонів жертв і героїв ніби провалилися в землю…”

Із щоденника Олександра Довженка: “Я був учора на параді Перемоги… Перед Мавзолеєм стояло військо і народ. Маршал Жуков прочитав урочисту й грізну промову Перемоги. Коли згадав він про тих, що впали в боях у величезних незнаних в історії кількостях, я зняв з голови вбрання. Оглянувшись, я помітив, шапки більше ніхто не зняв. Тридцять, якщо не сорок, мільйонів жертв і героїв ніби провалилися в землю, або й зовсім не жили, про них згадали, як про поняття… Перед величчю їх пам’яті, перед кров’ю і муками не стала площа на коліна, не замислилась, не зітхнула, не зняла шапки. Мабуть, так і треба. Чи може ні?”

Поведінка сатаністів.

Навіщо я описую власну долю, революції, війни, цитую розповіді вояків? А щоб показати поведінку, тактику одержимих дияволом людей, а особливо “первого ученика Ленина”, “единственного вождя партии”, “мудрого”, “великого”, “гениального”. Отого самого, котрого самі люди возвеличили вище небес: “Сталин – глубже океана, выше Гималаев, ярче Солнца. Он – учитель Вселенной!”

Рідко наші режисери знімають кінофільми про подібну жорстоку правду війни, мало хто розповідає як в помираючому від голоду, холоду та репресій блокадному Ленінграді партійні високопосадовці отримували спец пайки із делікатесами, як чекісти билися за ікру. Чому ж то? А тому, що після перегляду подібних сцен глядачі та читачі сатанинську радянську владу та військові паради стануть сприймати дещо інакше… Зруйнуються нав’язані стереотипи мислення, потьмяніє романтика військової професії…

Печора, Чукотка, Хібіни,
мороз на вустах, ніби гать.
Чи є де краї, Україно,
де діти твої не лежать?! (Дмитро Радьков.)

“Визволителі” на “звільнених” територіях одразу наклали на українські села контингенти м’яса та хліба і стягали їх із жорстокою рішучістю. Вони вдруге прийшли як визволителі та от обіцяної в довічне користування землі не дали.

В ті часи перед селянами виступав Хрущов: “Не пойдете в колхоз – в Сибирь сошлем!” Його запитують: “Никита Сергеевич, а с нами фронтовиками как будет?” Відповідає: “И вас в Сибирь!”

Старожили розповідали випадок: Представники влади зібрали людей й стали примушувати їх “добровільно” записуватись у колгосп, здавати у спільне користування землю, господарські приміщення, худобу, засоби обробітку землі. Один із увішаних орденами фронтовиків привселюдно обурився: “І то за таке життя я стільки років кров на фронті проливав!?” Наступного ранку сміливця заарештували й після суду “трійки” етапували у сибірські табори примусової праці. Там його кості й зогнили…

Спогади старожила.

Старий свідок тих подій сумно згадував:

– Під час окупації німці зібрали селян й запропонували вибрати достойну людину на посаду поліцая. Односельчани вибрали чесного, порядного чоловіка. Той весь період окупації лише формально числився поліцаєм, і нікого із селян не скривдив. Коли ж Червона армія вигнала німців, то співробітники НКВС заарештували та розстріляли того обранця народу як посібника німецьких окупантів. (Тоді стригли усіх під одну гребінку – раз був поліцаєм, значить, “до  стінки”.) І ніхто із селян не заступився – боялися. Ось так чоловік став жертвою власної добропорядності. А був би сволотою, то його би не обрали, отож дожив би до старості…

“Якби я мав армію, як УПА, німецький чобіт не топтав би французьку землю”.(Шарль де Голь.)

Не про таку Україну мріяли бійці ОУН-УПА і тому продовжували боротьбу за незалежність, волю України. Збройний спротив був спровокований нечуваними безчинствами військ НКВС та представників радянської влади. Кожен, хто вважав себе справжнім українцем, брав у руки зброю й чинив відчайдушний опір окупантам отож діяльність ОУН-УПА була логічною відповіддю на безчинства НКВС.

Радянський офіцер, котрий був свідком тих жахливих подій, так заявив родичам: “Будь я украинцем, то после увиденного беспредела тоже пошёл бы в ОУН-УПА бить поработителей!”

Терор нових “визволителів”.

На театральній площі нашого міста 4 лютого 1945 року співробітники НКВС привселюдно повісили вісім молодих бійців Української Повстанської Армії. Ось так щирі українці прийняли смерть за те, що не змогли змиритись з комуністичним рабством, за те що бажали жити у власній державі…

Кар’єр поблизу села Видумка пригодився і новим визволителям – на протязі 1944-1945 років більшовицькі кати вивозили туди закатованих у тій самій рівненській в’язниці українських патріотів. Загалом у тій братській могилі присипано землею  3500 жертв фашистсько-більшовицького терору. Пізніше на тому місці радянська влада побудувала житло для будівників комунізму.

                                     “Відразу з енкаведистами зв’язалися їхні агенти, закинуті в УПА”.

Микола Руцький “Котел”: “…На початку лютого 1944 року в Мізоцький район прийшли більшовики. В селі Дермань-перший заквартирувалась спецгрупа НКВС. Відразу з енкаведистами зв’язалися їхні агенти, закинуті в УПА. Перебуваючи в повстанських структурах, вони добре володіли інформацією про склад оунівської та упівської мереж. Відразу ж посипалися криївки з підпіллям ОУН, повстанцями, склади зі зброєю і майном”.

“… Селяни зустрічали повстанців привітно, не шкодуючи нічого, бо це йшли їхні сини і брати, їхні захисники. І коли зупинялися на постоях, люди несли, що мали, незважаючи на не дуже то й ситі воєнні роки”.

               Зрадникам, насильникам, мародерам та порушення дисципліни кара за законами військового часу:

“27 квітня курінь “Бувалого” заходить у велике село Майків, що на Гощанщині, де розмістилися ще декілька відділів. По обіді шикують на майдані, який заповнили селяни. На середину майдану виводять семеро чоловіків. Есбіст зачитує вирок:

– За насильство й грабунки військово-польовий суд вирішив злочинців розстріляти, а награбоване ними майно повернути власникам!

Семеро молодих здорових маківчан тремтять від страху. Вони, маючи зброю, не стали на захист Батьківщини, а під виглядом боївки УПА зайнялися грабунком мешканців навколишніх сіл. Тому суд невблаганний – вирок виконано відразу на майдані на очах у селян, щоб іншим не кортіло пускатися на грабунки. Есбіст попереджає, що така доля чекає усіх, хто насмілиться жити за рахунок селян.

У Майкові за рішенням того ж трибуналу розстріляли чотового з куреня “Довбенка” за те, що прибувши сюди, у свій терен, він на власну руку розпустив стрільців по домівках, і ті уже не повернулися. Розстріляли й стрільця з куреня “Бувалого”, який під час нічного переходу з Михалківців до Малкова кинув  “ПТР” (його підняли й принесли інші вояки). Закони військового часу змушували застосовувати такі методи”.                                                                             

Карателі.

Після повернення з рейду на Сан і Віслу 5 вересня 1944 року 1-ша Українська партизанська дивізія імені Двічі Героя Радянського Союзу С.А.Ковпака була направлена на боротьбу проти повстанців, ставши, фактично, суто каральним з’єднанням. Кремль проти ОУН-УПА став використовувати авіацію, танки та артилерію. Для поневолення України Кремль не шкодував живої сили та військової техніки.

Михайло Андрусяк. “Брати грому”:

“Стрільці зручно повмощувалися на позиціях. На зорі пролунала довгоочікувана команда “Вогонь!” У Карпати посилали найвідбірніші прикордонні війська – винищувати українських повстанців. Воювати з вишколеними й добре озброєними відділами було нелегко. З першими повстанськими залпами солдати панічно повискакували з хат. Не особливо розібравшись, зосліпу кинулися в контратаку. То була більшовицька метода — виривати перемогу за рахунок великих втрат, будь-якою ціною. Москалі ступали по власних трупах. Звідусіль чулося їхнє перелякано-дике уракання. Стрільці відбили першу бездумну контратаку. Прикордонники відразу ж кинулися в другу, відтак у третю…

Цілий день вогонь їхніх скажених контратак стрільці трьох сотень гасили залпами з усіх стволів. Після полудня більшовики відстрілювалися вже з-за гори трупів своїх вояків. Убитих і тяжко поранених солдатів вони стягували під нашим прицільним обстрілом до дерев’яних колиб і там спалювали їх. Чорний дим бухкав під небеса. Але ще вище сягав жахливий крик припечених вогнем тяжкопоранених. Для чого вони те робили? Мабуть, щоб повстанці не полічили їхніх втрат”.

“…У Космачі розпочалися широкомасштабні бої. Більшовики за будь-яку ціну намагалися захопити “повстанську столицю”. На початку січня сорок п’ятого на велике гірське село з Жаб’єго, Микуличина, Коломиї посунули великі “часті” червонопогонників.

Щоб не постраждали мирні люди, повстанські командири вивели сотні із села і замаскувалися в лісі. Сотенні в далековиди спостерігали, як москалі без жодного пострілу тріумфально займали неприступне для них досі село. Та недовго раділи окупанти — кілька куренів УПА розпочали наступ. Розгорівся запеклий бій, три доби минули в безперервних атаках і контратаках. Енкаведисти зрозуміли, що потрапили в пастку, попросили підмогу з обласного центру. Розвідка УПА перехопила ту радіограму. Командири куренів не підганяли подій, не гнали стрільців у бездумну атаку на очевидну смерть. Адже наступальний бій – це завжди великі втрати в живій силі для тих, хто наступає. А людей в УПА берегли завжди. Повстанці свідомо затягували час, щоб більшовики вичерпали запас амуніції.

Перед початком бою енкаведисти зайняли церкву посеред села. З її вершечка спостерігали за довкіллям. А на одній з бань розмістили кулемет “максим”, згори поливали смертоносним вогнем відкриту місцину. Розрахунок більшовиків був, очевидно, такий, що повстанці, як християни, не відважаться стріляти по церкві. Проте партизани розмірковували по-своєму: храм Божий відбудувати можна, вбитих же стрільців ніхто не поверне їхнім близьким. Тому сотенний Білий віддає наказ зняти з церкви ворожий кулемет. У його сотні був мінометник-снайпер. З важкої зброї цілив, як з кріса. В повітрі зафуркотіла міна, і з “максимом” та його обслугою було покінчено. Стрільці без жодних втрат зайняли місцину побіля церкви”.

“Спец-групи” МВС-МДБ.

У 1944-1950 роках, в основному із ковпаківців-українців набиралися так звані “спец-групи” МВС-МДБ. Ці загони діяли під виглядом бійців УПА, вони провокували місцеве населення (розкриваючи мережу ОУН-УПА) і вбивали та всіляко знущалися над простими селянами з метою компрометування бандерівців. Партизанів залучили до такої діяльності, тому що наджорстокий терор проти місцевого населення не був для них якоюсь новою “роботою”. Члени тих “спец-груп” жорстоко знущалися над населенням, грабували людей, ґвалтували дівчат та жінок при цьому часто заражуючи їх венеричними хворобами.

З польських шовіністів, колишніх москвофілів, злочинних елементів та заляканих, морально зламаних людей МВС-МДБ організовує колабораційні “истрєбітельниє отряди”, або як їх називали в народі “стрибки”. Загони “стрибків” становили велику небезпеку для УПА, оскільки ті знали мову, психологію місцевих людей і тому досягли значних успіхів у боротьбі проти повстанців. На 15 лютого 1945 року у західних областях України діяло 292 винищувальні батальйони, у складі яких налічувалося 24000 чоловік.

В 1944-1945 роках керівництво МВС та МДБ кинули на боротьбу проти повстанців великі військові сили, застосовуючи два види облав: великі і малі. У великих брало участь по кілька тисяч солдатів МВС-МДБ. Тактика була такою: за кілька днів перед самою акцією з’являлись невеликі відділи МВС, силами однієї роти провокували сутичку з УПА, і визначивши місце розташування ворога, відступали втягуючи противника у “мішок”. Після цього підтягувалась артилерія, танки, літаки і з усіх боків починався “концентричний” наступ. Акція тривала доти, поки частини МВС “не прочісували” крок за кроком всього оточеного району. Після того, як навколишня місцевість була перевірена великою облавою, проводились малі, переважно силами однієї роти. Метою малих облав було переслідування розпорошених частин УПА, пошуки поранених, терор серед мирного населення.                                                                              

“Якщо ворог не здається – його знищують”.

Сталін зробив хитрий хід: вояків Української Повстанської Армії проголосив… бандитами. Чому? Якщо би УПА була справедливо визнана воюючою стороною, то захоплені бійці являлись би військовополоненими з усіма витікаючими звідси наслідками: захист міжнародних конвенцій стосовно поводження із полоненими, опіка Червоного Хреста, тощо. А так вони… порушники законності, кримінальні злочинці. З бандитами ж поводились так, як це здавна у нас прийнято – як із покидьками суспільства…

У грудні 1944 року вийшло звернення радянського уряду, яке повідомило про “останній” термін добровільного виходу з лісу. Наступного року в подальших зверненнях ультимативним тоном йшлося про те, що у випадку, якщо УПА не капітулює, то проти неї уряд СРСР кине усю військову машину, яка розгромила гітлерівську Німеччину. П’яте звернення Нарком МВС УРСР видав в середині листопада 1945 року. Названі документи розповсюджувалися масово, за допомогою преси, афіш, листівок, по радіо. Щоб довести свою “доброзичливість”, більшовицькі вожді звільнили із заслання і дали можливість повернутися додому певній частині українців, вивезених із західних областей України у 1939-1941 роках. Прагнучи надати успіху своїм операціям, чекісти використовували такий спосіб: обравши будь-який район, війська МДБ його оточували, зганяли на майдан чоловіче населення і примушували підписувати відповідно укладену заяву про вихід з УПА та засудження українського повстанського руху. Фотознімки таких заяв з підписами публікувались у пресі, як доказ того, скільки “бандерівців” склало зброю. Слід зауважити, що бійці УПА, переважно багатодітні селяни, справді покидали її лави. Кількість повстанців, які здалися МВС-МДБ у 1944-1945 роках сягає 55 тисяч чоловік.

                                                                    Поводження із полоненими.

З полоненими воїнами УПА карателі поводились надзвичайно жорстоко. Навіть важкохворих і поранених бійців, а також медсестер Українського Червоного Хреста чекісти по звірячому закатовували, трупи вішали на придорожніх стовпах, кидали на вулицю, забороняючи населенню їх хоронити і змушували людей переїздити через них підводами.

Ось що почув у розмові з одним чекістом і записав з його вуст у щоденнику 1945 року Олександр Довженко: “Одного націоналіста я повісив вниз головою і палив на повільному вогні, вирізав з нього шматки м’яса (…), а він гадюка, так і помер з криком “Слався Україно”. Скільки я їх перемордував…”

Пригадує колишній учасник УПА В.Максимович: “Знаю, як одну дівчину мучили. Це була станична (адміністративна посада за ОУН) жіночої сітки. Її взяли на допит, били, всіляко катували, а потім роздягли догола і посадили на розжарену піч. Вона не витримала таких тортур і померла”.

Дівчатам-зв’язковим УПА чекісти часто влаштовували “червоні чобітки”: садили босими ногами в киплячу воду і тримали півгодини, а потім вивозили в ліс і кидали. Більшість з оцих дівчат вмирали у нелюдських муках.

На хутір зайшли бійці УПА. Це стало відомо керівництву військ МДБ й ті через посильного передали ультиматум: “Якщо бійці УПА не вийдуть в чисте поле то буде знищено весь хутір”. Бійці знали: комуністи здатні на будь-які підлості отож так воно і буде – неподалік на колії стояв бронепотяг. Ради збереження життя мирних жителів вийшли в поле й були посічені із кулеметів.                                                               

“Бог уберег”.

Петро Григоренко “В подполье можно встретить только крыс”:

“…Стоило мне послать телеграмму командарму и заявить в ГУК о том, что отказываюсь от должности в генштабе, и я получил бы дивизию. И сегодня был бы в советских вооруженных силах еще один мало ведомый генерал-полковник или генерал армии, а то так и маршал Советского Союза, но для этого полковнику Григоренко пришлось бы начать свой послевоенный путь с преступления.

Дивизия, которая предназначалась в мое командование участвовала в подавлении повстанческого движения на Украине. Мои бывшие подчиненные (по 8 дивизии) заезжали ко мне в Москву и с возмущением и болью рассказывали, как они жгли и разрушали дома, заподозренных в помощи повстанцам, как вывозили в Сибирь семьи из этих домов, женщин и детишек, как выбрасывали население из сел и хуторов, как устраивали облавы на повстанцев. Во время одного из моих выступлений уже здесь, в США, мне задали вопрос – воевал ли я против УПА. Я ответил: “Бог уберег”. И это действительно так.

Это действительно чудо, что я не занял должность, которую очень хотел занять и которую мне буквально в руки давали. Если бы я ее занял, то безусловно воевал бы и против УПА, и против мирных земляков своих. Я, тогдашний, был способен на это. А если бы встал на этот путь, то продолжал бы и далее изменяться в сторону бесчеловечья. И может Эфиопию сегодня душил бы не Василий Иванович Петров, а Петр Григорьевич Григоренко. Мне остается только возблагодарить Господа за то, что он не допустил меня на тот путь, что он помог мне пойти по иному пути и встретиться с людьми совершенно непохожими на Петровых.

Я не верю, что человек безвольно движется по твердо указанному Богом пути, как записано в книге судеб. Бог вкладывает в человека и доброе и злое. Как человек разовьется, по какому пути пойдет, это зависит и от самого человека и от среды, и от условий, в которых человек живет и действует. Человеку все время приходится делать выбор пути, решать, куда пойти и какие действия предпринять. Я не избежал этого. Много раз мне в моей жизни приходилось выбирать. Послевоенный выбор едва ли не самый ответственный. И хотя я и не понимаю, как я смог сделать правильный выбор, но догадываюсь, то Бог не оставил меня своим Промыслом, потому что я все же предпочел добро”.

Середньовічна практика прилюдних катувань.

Садизм МДБ не знав меж. З 1945 року відновлюється середньовічна практика прилюдних катувань. На площу зганяють місцевих жителів, приводять заарештованих, звичайно, важкопоранених бійців УПА і на очах у всіх влаштовують варварське катування. Були випадки, що люди, яких змушували дивитись на ці криваві оргії, божеволіли.

У відповідь на нечувану жорстокість чекістів повстанці поводилися із полоненими офіцерами МДБ не менш жорстоко. Відомий випадок: вояки повстанської СБ запхали у анальний отвір полоненого офіцера МГБ пляшки. Цю вишукану тортуру чекісти часто використовували у соловецьких таборах, отож таким чином повстанці давали їм можливість на собі відчути те, що ті робили іншим. Зрозуміло: пляшку дістати було неможливо отож приречена людина довго помирала в страшних муках. Тут усе логічно: не рий яму іншому, бо сам у неї втрапиш…

Спецзасоби.

Війська НКВС у бойових діях проти повстанців використовували збудники інфекційних хвороб, снодійний газ та різноманітні психотропні препарати для впливу на поведінку своїх жертв. Найпоширенішим був снодійний газ миттєвої дії “Тайфун”, котрий закачували у вентиляційні люки криївок та спецпрепарат “Нептун 47”. Хімічна та бактеріологічна зброя була забороненими, але на війні, як на війні. Переможців, як відомо, не судять а до переможених нікому немає діла…

                                                                   Георгій Санников “Большая охота”:

“В купе спального вагона Киев – Львов было уютно, шумно и весело. Народу набилось много, человек восемь-девять командированных оперработников из центрального аппарата МВД Украины. Лихо пили водку, закусывали домашними припасами. Бывалые “бандоловы”, как тогда называли тех оперработников, которые имели личный опыт борьбы по ликвидации бандоуновского подполья, рассказывали молодым о своих боевых делах, делились опытом работы, учили, как надо вести себя с местным населением, как лучше и грамотнее допрашивать арестованных или задержанных бандпособников, бандитов. Особый интерес у молодых оперработников вызывало применение спецпрепарата “Нептун-47”. Ребята были хорошо знакомы с его применением и последствиями, испытав его на собственном опыте. Были случаи, когда применяли по ошибке. Один из “бывалых” буквально пару недель назад стал жертвой такой ошибки, перепутав нажимные кнопки на фляге с водой. Пить захотелось, да не ту кнопку нажал. Попил водички и через несколько минут стал “дуреть”. Говорит, хлопцы, что-то я кнопки перепутал, руки онемели, пальцы не повинуются и голова “плывет”. Только это и успел сказать, и “поплыл”, “отключился”. А хлопцам работать надо.

Подъехали к селу вместе со спецгруппой из числа бывших оуновцев, перевербованных и задействованных органами ГБ Украины в качестве спецагентуры.

Бывшие оуновцы, все как на подбор лихие хлопцы, рослые и здоровенные, и убивать привыкшие, и сотни раз рисковавшие жизнью, испытавшие на себе воздействие “Нептуна-47”, смеялись: “Вот это хорошо! Теперь сами поймете, что такое эта отрута, на себе испытаете, как это тяжко и муторно переносить”. Человек, принявший такой препарат, первые пять-шесть минут ничего не испытывает. Но пальцы и руки буквально через пару минут уже бездействуют. Затем наступает полная “от ключка”, но человек еще может двигаться, идти, не соображая при этом, куда и зачем он идет и что он делает, полностью теряет контроль за своими действиями. Но самое неприятное впереди. Наступает тяжелый изнурительный сон с галлюцинациями. Наверное, что-то из наркотиков содержалось в препарате. Но никто из оперсостава не знал химического содержания “Нептуна-47”. Сон длится обычно около двух часов. Самым мучительным было пробуждение. Человек испытывал страшную жажду во сне и при пробуждении и даже если ему давали воды, не мог утолить ее. Ему казалось, что все вокруг покрыто снегом, и он пытается ловить рукой мелькающие перед глазами снежинки. Это состояние после пробуждения длится около часа. Самое подходящее время для активного допроса. Человек охотно отвечает на любой поставленный вопрос. Применение этого препарата было строжайшим секретом госбезопасности. Однако население Западной Украины, включая детей, знало о нем.

Вот этот препарат и принял по ошибке оперработник. А работать-то надо. В селе ждут “оуновцев”: срывается запланированное и крайне важное мероприятие. Решили несчастного Валентина связать ремнями и оставить лежать на шинелях возле машины. Когда группа вернулась с задания через три часа, Валентин в тяжких муках полуразвязался, прополз к ручью, метров двадцать, и голова его была буквально в метре от воды. Еще пару минут и был бы наш Валя мертв, захлебнувшись в этом ручье. Такая вот была история. Хлопцы, бывшие оуновцы, уважали этого оперработника и подшучивали: “Теперь мы с тобой побратимы, вместе на том свете побывали”.

                                                                                                        Сексоти.  

З метою деморалізації населення працівники МДБ, застосовуючи терор, шантаж, підкуп, створюють в кожній місцевості розгалужену мережу донощиків, так званих сексотів. Вербовка носила масовий характер. Не було жодної хати, жильців котрої не намагались завербувати. Завербованим видавали снодійно-наркотичний препарат “Нептун-47” та часто посудину із котрої його слід наливати “гостям”. Зазвичай це була переобладнана у оперативно-технічному відділі МВС звичайна армійська в суконному чохлі фляга. Одна із потайних кнопок діяла як запобіжник від потрапляння спецпрепарату в напій.

Видавали також препарат “Нептун-80”, котрий у випадку необхідності виливали на ковбик, об котрий захожі витирають ноги.  Після цього собаки карного розшуку брали слід “гостей” де завгодно – водою чи чимось іншим змити той препарат було неможливо.

У будинках багатьох агентів НКВС знаходилися спеціальні радіомаяки “Тривога”, котрі були замасковані під звичайні побутові предмети, частіше всього під консервну банку. Працювали вони від портативних акумуляторних батарей. При відвідинах вояками ОУН-УПА сексот пригощав гостей їжею із “отрутою” й активував радіомаяк. В цей момент на щиті райвідділу МДБ починала мигати відповідна лампочка. Це означало, що в такому-то селі до такого то господаря завітали повстанці. За вказаною адресою терміново виїздила спецгрупа МДБ і забирала повстанців паралізованими тим наркотичним спецпрепаратом.

Чимало агентів, які під тиском обставин вимушені були погодитися співпрацювати з МДБ, вели подвійну гру – інформували повстанців про методи МДБ та не подавали сигналу на пульт при їхньому відвідуванні села. Чекістам від інших інформаторів це стало відомо. Тоді вони забрали у підозрілих агентів апарати ніби для ремонту й викликали на конспіративні квартири для отримання нових. Коли ті вертались, їх перестріли агентурно-бойові групи МДБ під виглядом СБ ОУН. В результаті звично розіграної вистави подвійна гра агентів була викрита.

Слід зазначити, що створенням агентурної сітки радянські репресивно-каральні органи добилися дуже багато. На 1 липня 1945 року на НКВС в західних областях України працювало 175 резидентів, 1196 агентів і 9843 інформатори. За період з 1 січня по 1 липня 1946 року НКВС завербував 5671 людину, в тому числі 596 агентів, 93 резиденти, 4941 інформатори і 41 господаря явочних і конспіративних квартир.

Ці продажні істоти не лише доносили на всіх, хто допомагав повстанцям, але й виказували тих, хто просто вголос сумнівався у правдивості більшовицьких міфів та геніальності їхнього вождя – “товариша Сталіна”.

Спецоперації.                         

До глибокої ночі не гасло світло в кабінетах НКВС. Які ж спецоперації  там планувалися? Бувало, що підозрювані заперечували свою причетність до повстанського руху або ж не погоджувались видавати побратимів та вказувати місцезнаходження криївки (схованки). Тоді одного із них зв’язували й перевозили в інший населений пункт. Тим часом у безлюдному місці з вигуками “За Україну! За волю! За Народ!” на конвой нападають озброєні повстанці. Вибухи, стрілянина, конвоїри падають скошені кулями, ллється кров, лунають матюки та прокляття конаючих НКВСівців. Повстанці радісно обнімають звільненого побратима, звільняють від пут. Пояснюють, що вони здалеку переслідують клятих москалів і таким ось чином опинились в наших краях. І такі у них щирі погляди, такі гарні слова про волю для України, так сяють тризуби на одязі, хрестики на грудях. Просять заради Бога десь на короткий час заховати пораненого товариша, а в подяку пропонують допомогти зброєю та продовольством. На радощах визволений повстанець веде своїх рятівників до побратимів у криївку. Гості діляться новинами та пригощають “чим Бог послав”.

Наступного дня всі просипаються… у тюремній камері. Повстанець усвідомлює, що підступні вороги його досить хитро розіграли і що він на те купився: сам привів ворогів до повстанської схованки! До нього поволі доходить, що то не побратими були а… переодягнені вороги, постріли були холостими, кров бутафорською,  їжа зі снодійним…

Зазвичай для успіху справи на роль поводиря НКВСники вибирали простакуватого чоловіка, – щоб передчасно не розкусив хитрості й цим не зіпсував сюжет трагікомедії.

Якщо ж мешканці криївки якимсь чином здогадувались у чому тут справа – тоді в хід пускали “Тайфун”. Так чи інакше пробудження у тюремній камері усім було гарантоване. Тут уже у воду чи їжу для полонених добавляли виготовлений у секретних лабораторіях НКВС широко тоді вживаний спецпрепарат “Нептун 47”, котрий спочатку викликає сон із галюцинаціями, а потім неймовірну спрагу. Спрага була настільки непереборною, що заради ковтка води людина була готова на все. І тут приголомшеному таким поворотом подій кожному в’язневі слідчі говорили, що гра проти радянської влади програна ним зокрема, та і повстанським рухом узагалі. Пропонували видати своїх побратимів і надалі стати агентом НКВС. Погодишся – нап’єшся води досхочу й надалі будеш мати хорошу роботу, житло, привілеї та пільги. Не погодишся співробітничати – поїдеш під конвоєм 25 років за миску баланди довбати киркою вічну мерзлоту на півночі Сибіру. Щоб остаточно морально добити, говорили: “Безглуздо втратиш молодість, здоров’я, а коли повернешся, це якщо ще повернешся, то ніхто з тих, ради котрих ти так довго страждав, тобі в подяку жодного доброго слова не скаже…”

Методи роботи НКВС були вкрай підступними. Через свою агентуру влаштовують в селі бійку для того, щоб в неї втягнути підозрюваного у зв’язках із підпіллям селянина. Приїздять правоохоронці, заарештовують за мордобій, й везуть змотузованого у в’язницю. Опівночі машина несподівано “ламається” й супроводжуючі разом із заарештованим просяться на нічліг у найближчий до дороги будинок. В хаті накурено, на столі їжа.

“Хто це у вас гостює” – питають у господарів. Замість відповіді в хату вриваються “повстанці” й в притул розстрілюють міліціонерів – ті падають трупами.  Заарештований кричить: “Я свій, не стріляйте!” Та ті направляють на нього автомат, котрий дає осічку.

“Заарештований” від жаху не здогадується, що по міліціонерах холостими патронами стріляли переодягнені чекісти й просить “хлопців” пощади, переконує, що він має таке то псевдо й знає того й того із побратимів.  Тоді ті йому надягають на голову плащ-палатку й кругами водять навколо хати доки не розвидниться. Спускають в “криївку” й допитують. Спочатку заарештований довго принюхується – знає, що люди котрі довго перебувають під землею пахнуть відповідно. Переконавшись, що перед ним свої, детально розповідає з ким та коли зустрічався, про що говорили, хто був присутнім, як виглядають ті люди, де будуть наступні зустрічі. Зарослий щетиною із брудними нігтями “повстанець” із “служби безпеки” все те записує у “протокол”. Як правило, невдовзі після таких відвертостей співробітники МДБ пред’являють свої справжні посвідчення й вже офіційні звинувачення фізично та психологічно зломленим “повстанцям”,  їхнім побратимам. Не гаючи часу приступають до офіційного допиту та вербовки.

Люди є люди: один відмовиться співробітничати з окупантами, другий, третій, четвертий, п’ятий, а шостий – погодиться. НКВСники радісно руки потирають – вдалось завербувати чоловіка, котрий добре знає звичаї, людей та місцевість. Ті ж, що відмовлялись продатись пізніше ставали безкоштовною робочою силою на будовах комунізму, що теж було для влади непогано.

Бувало так: позавчора чоловік – повстанець, учора спіймали і, під загрозою смерті завербували, а сьогодні він з’являється в селі у звичному одязі, але діє як агент НКВС. Ось так одні українці робили кар’єру на кістках інших.  Поволі подібний спосіб виживання увійшов у звичку.

“Одна паршива овечка все стадо псує”.  (Народна приказка)

Люди хотіли миру, спокою і тому покірно пригинали голови під нове ярмо. Є в народі така приказка: “Одна паршива овечка все стадо псує”. Знайшовся і серед наших односельчан зрадник. Приїхали в село НКВСники, а той, одягнувши на голову панчоху (щоб не впізнали) водив їх по селу, -показував хати тих, хто допомагав повстанцям. Сім’ї всіх тих зраджених швидко вивезли до Сибіру. Та конспірація зрадникові не допомогла – люди впізнали негідника по поставі, ході і невдовзі вбили…

Нагінка на інтелігенцію, русифікація.

Розпочалася нагінка на західноукраїнську інтелігенцію. Найавторитетніших представників  інтелігенції примусили вести агітацію проти “націоналістів”. В школах активно ведеться пропаганда марксизму-ленінізму – школярів примушують вступати в “жовтенята”, “піонери”, “комсомол”.

Водночас розпочалася відверта русифікація. Адміністративний апарат був майже повністю укомплектований росіянами або вихідцями із Східної України. На жодні відповідальні посади місцеві українці не призначалися. Російську мову введено як мову навчання у вищій школі. Театр, кіно стали засобами пропаганди російського патріотизму, звеличування історичного минулого Росії.

Нищівного удару було завдано українським церквам – православній автокефальній, що відродилася у воєнні роки, та греко-католицькій. Православну церкву підпорядкували московському патріарху, а непокірних священиків заарештовували нібито “за співпрацю з німцями”. Незабаром дійшла черга до Української Греко-католицької церкви. 12 квітня 1945 р. МДБ заарештувало митрополита Йосипа Сліпого, єпископів Микиту Будку та Степана Чернецького. Через деякий час у в’язниці МДБ опинились перемиський єпископ Йосафат Коциловський, станіславський єпископ Григорій Хомишин та інші. Всі вони були засуджені на довгі роки тюремного ув’язнення.

                                                                                          Різноманітні провокації.

Весною 1946 року більшовики у боротьбі з УПА застосовували методи масового випалювання лісів у тих теренах, де сподівалися більшого скупчення повстанців. До такого засобу, незважаючи на те, що Україна – одна з найменш заліснених країн Європи, вони вдавалися вже попередніми роками, але тоді ці акції не були такими масштабними. Намагаючись позбавити партизанів лісового середовища, у якому ті почувалися господарями, більшовики дуже часто підпалювали окремі сектори лісу, створюючи на сусідніх просіках і стежках застави, які мали винищувати вогнем повстанців, що рятуватимуться від пожежі.

Напасники не обмежувалися лише паленням лісів. У багатьох випадках разом з лісами вони спалювали і прилеглі села. Запалювали ліси НКВСники, сексоти, або ж ранньою весною авіація запалювальними бомбами.

                                                                         “Це ж москалі-азіяти, орда!”

Микола Руцький “Котел”:

“…Більшовики підпалюють ліс. То тут, то там від червоних тягнуться до упівських позицій за вітром вогненні язики. Ліс затягло димом, нічим дихати. Стає нестерпно гаряче. Вогонь лиже позиції повстанців. Вони піднімаються і втікають ліворуч подалі від вогню, щоб врятуватися, залишаючи поранених, яких ніколи прибрати. Вогонь швидко поширюється, несеться за ними. Дерева горять, як свічки. Птахи покидають свої гнізда й високо кружляють над палаючим лісом.

Михайло Панасюк уже збився з ліку часу. Він не знав, скільки тягнулося це пекло, поки нарешті вони вийшли з диму. Вогонь залишався справа від них. Перед стрільцями річечка. Безсилі падають на березі, щоб хоч трохи перепочити. А збоку від них і далі горить ліс, і вмирає все живе.

– Скільки треба ненависті мати в душі, щоб вчинити таке насильство над природою і людьми? – запитує сам себе вголос Михайло.

– Це ж москалі-азіяти, орда! Згадай Батурин за Петра I, чи юнаків під Крутами та Муравйова в Києві у вісімнадцятому. Хіба вони тоді не таке творили? У них змінюється тільки ідеологія, а звіряче єство залишається навіки, – відповів йому чотовий “Карась”, що сидів поруч на траві, жуючи стеблину.

– Шкода хлопців, згоріли бідолахи живцем.

– А як ми могли їх врятувати, Михайле? Самі такі закопчені й безсилі, що й впізнати один одного не годні!

Перед заходом сонця прийшла до них санітарка, яку вночі залишили з пораненими в лісовому шпиталі. З нею прибився ще один легко поранений стрілець-поліщук.

– Нема, хлопці, вже наших. Більшовики наскочили на лазарет і всіх постріляли, а з ними лікаря та санітарів. Хто міг ходити, тих вивели а інших прямо в землянках добили, – сумно промовила вона. – А ми чудом врятувалися, ходили по воду, – кивнула дівчина на поліщука, і заховалися у торішній траві.

У кожного стрільця стискалося серце від такої новини. Та що вдієш, коли лютий ворог іде по твоїх слідах. І з ним одна мова – мова кулеметів!”

Найрізноманітніші провокації.

Улюбленою формою роботи МВС-МДБ стають найрізноманітніші провокації. Це, наприклад, підробка заяв. Якщо до рук чекістів потрапляв видний командир УПА, вони таємно його знищували, а потім публікували нібито написану ним, а насправді сфабриковану, “покаянну” заяву. Чекісти не гребували жодними методами.

Якщо у пораненого чи вбитого вояка ОУН-УПА знаходили “грипс” (записку) то спеціалісти МДБ підробленим  почерком переінакшували її зміст й через своїх агентів переправляли адресатам. Пізніше повстанці потрапляли у приготовлену чекістами пастку. Коли ж перехоплювали посилки, то через своїх агентів замінювали їх на посилки із “сюрпризом”. “Сюрпризом” слугував нервово-паралітичний газ або вибухівка, котра спрацьовували при відкриванні. При нагоді вибухівкою начинялася замовлена батарея для радіоприймача тощо. Були спеціалісти непомітно вшити в одяг підозрюваної людини “Спутник” – гнучкий мікрофон, котрий неможливо виявити простим прощупуванням.

Згодом повстанці розробили методи протидії: спочатку пропонували їсти господарям, не їли запропоноване усі одночасно, принесену їжу варили, щоб нейтралізувати “отруту”, повідомляли своїм в яку хату будуть заходити, взуття намащували настоянкою перцю, бензином, ацетоном, щоб збити зі сліду розшукових собак, посилки відкривали на безпечній відстані користуючись мотузкою тощо.

В свою чергу підпільники ОУН-УПА також застосовували пастки  для співробітників МДБ. Мінували порожні бункери, лісові стежки, будинки і т. п. На таких прихованих мінах неодноразово підривалися чекісти.

В боях з відділами УПА, порушуючи міжнародні закони, чекісти використовували розривні набої. Війська МВС-МДБ також впроваджували практику затруєння криниць. Знаючи що, основним джерелом медикаментів для повстанців є чорний ринок, через своїх агентів продавали отруєні ліки, зокрема вакцину від тифу, котра містила… збудники тифу. Над лісами, в котрих базувалися повстанці, з літаків вели розвідку, скидали заражених тифом вошей. Ті, хто до цього тифом не хворів і не мав імунітету до недуги, в скорому часі злягли. Випускали із в’язниць хворих на тиф й наказували заходити до підлісних хат проситись переночувати. В ті часи життя мирного населення не бралося до уваги…

Масове і цілеспрямоване застосування терору завдавало болючих ударів Українській Повстанській Армії. Її чисельність різко зменшується. Однак УПА не капітулює, а шукає і знаходить нові форми боротьби, її командування приймає рішення про розчленування загонів армії на оперативно самостійні одиниці кількістю 11-15 чоловік. Таким чином, УПА переходить від повстанських форм масової збройної боротьби в глибоке підпілля, головним завданням якого стає організаторська і широка політико-пропагандистська робота, невпинний опір агресорам.

“Чекісти покеровувалися наскільки підлими методами, що нормальному європейцеві і невтямки“.

Михайло Андрусяк “Брати грому”:

“…Службу безпеки в ОУН зорганізували свого часу на взірець західно-європейських спецслужб. Відповідно вона й працювала. Але боротися супроти більшовиків чесними й благородними методами – не мало жодного ефекту. Чекісти покеровувалися наскільки підлими і підступними методами, що нормальному європейцеві і невтямки. Жоден з нас нізащо б не додумався до таких штукенцій. Тому повстанська Служба безпеки нерідко з цих причин терпіла поразку. Заради внедрення в УПА аґентові-енкаведистові дозволялося таке, про що наші люди не могли навіть і подумати. Знищувати своїх товаришів, командирів, партійних керівників… Звичайно, не найвищого штибу. Більшовицький молох перемелював все і всіх…”

“…У Космачі застали незвичну подію – суд над зрадником. Судили Чорного, що приходився братом районному провідникові СБ Кордубові. Суд скрупульозно вивчив усі факти й виніс вирок – смерть. Чорний лежав тим часом зв’язаний під смерекою з вибалушеними від страху очима, ще надіявся, вочевидь, на поміч рідного брата – провідника. Але Кордуб власноручно розстріляв молодшого брата. Через три роки виявилося, що аґентом НКВД був самий Кордуб, а Чорний – його зв’язковим. Багато невинної крові було на руках обох запроданців”.

Я теж на собі відчув їхні настільки підлі, підступні методи, що нормальному європейцеві і невтямки. Партійці на весь світ кричали, що вони є матеріалістами, безбожниками, що вони сповідують лише вічно живе марксистсько-ленінське вчення а насправді давним-давно широку стежку до диявола протоптали. Запросили під незначним приводом в прийомну керівника МВС і там таємно сфотографували для використання мого фото у ритуалах ВУДУ. Ясна річ, керівництво МВС було в темі тих магічних ритуалів. А втім, це був наїжджений шлях – не я там був першим, не я останнім… Багато людей неабияк постраждали від чаклунства радянських спецслужб та в одних не вистачило розуму зрозуміти причину карколомного повороту долі, у інших не було тяги до паперу. А от у мене виявилось як те, так й інше та кому сьогодні цікаво вчитися на чужих помилках?..

“Від зорі до зорі на колгоспнім лані”.

По всій Україні було введено справжню панщину. Кинувши заклик: “Від зорі до зорі на колгоспнім лані”, більшовики змушували селян працювати по 17-18 годин на добу.

В лісистих околицях введено “лісові норми”. На село накладається обов’язок нарубати, наприклад, впродовж одного місяця та вивезти 1000-1200 кубометрів деревини. До цієї примусової праці зганяли людей із сіл, віддалених від лісу навіть на 50-100 км. На власників індивідуальних господарств, окрім натурального контингенту, накладено ще грошові податки. Середній галицький селянин повинен був заплатити щороку 2000-3000 карбованців податку. У квітні-травні 1945 року була організована підписка на нову “Четверту Воєнну Позику”, перейменовану потім на “Позику Перемоги”. Кожен селянин повинен був “добровільно” підписати позику щонайменше на 100 крб. Тих, що відмовлялися, заарештовували і звільняли тільки після підписання позики.

За двадцятихвилинне запізнення – під суд!

Батько розповідав випадки: У чоловіка, котрий, запізнюючись на роботу, доганяв автобус позлітали туфлі. Так той не повернувся їх узути – поїхав босоніж. Чому? А тому, що в ті часи за двадцятихвилинне запізнення віддавали під суд. З цієї причини ніхто не дивувався помітивши жінку, котра біжить на роботу в нічній сорочці. За знайдені після збору врожаю декілька колосків голодного колгоспника засуджували на 8 років таборів, а на державному виробництві навіть за крадіжку котушки ниток засуджували на довгі роки ув’язнення. У подібному випадку працівника звинувачували у крадіжці двох сотень метрів пошивного матеріалу – соромно ж написати, що людину на довгі роки відправляють у табори примусової праці  лише за котушку ниток…

Обпісялась з переляку.

Якось у пориві відвертості керівник нашого кооперативу розповів таку бувальщину: “У повоєнні  часи працював я парторгом. Якось в кінці дня їхали ми з головою колгоспу  на “Газику” й стріли на шляху вродливу ланкову, котра поверталась з колгоспного току. Запропонували підвезти, але та чомусь стала рішуче відмовлятись. Тоді ми вийшли й жартома запхали її у салон нашого авто. Коли ж ланкова сіла, то ми побачили що із її трусів посипалось зерно й відчули неприємний запах – та з переляку обпісялась – знала, що за подібне засуджували на довгі роки. Я штовхнув голову колгоспу й той зрозумів: краще зробити вигляд, що ми нічого не помітили й завдяки цьому врятувати від ув’язнення працьовиту ланкову… Коли ж червона від страху та сорому ланкова вийшла, то я запитав голову колгоспу: “Невже за таку владу ми кров проливали?”. (У ті часи одурені комуністичною пропагандою партійні наглядачі рабам подібного не прощали, отож той благородний вчинок, скоріше всього, був винятком із правила…)

“Поставка”.

Люди буквально стогнали під тиском державних податків. Наставав неврожай, а з ним й голод, але влада не зменшувала податковий тиск. Люди стали ховати продовольство. Тоді по оселях стали ходити “уповноважені” й  діяти досить підступно:

– Чому поставку не здаєш?

– Немає чим, – відповідає глава сім’ї.

А йому: – Тоді забираємо корову. Здаси поставку – повернемо.

Тут то вже селянин був змушений віддавати останнє або купувати продовольство, щоб здати поставку – розумів, що без корови у час голоду сім’я не виживе… Якщо ж у господарстві не було худоби, то оселю та навколишню територію ретельно обшукували, землю у пошуках збіжжя глибоко проколювали спеціальними металічними прутами. Усе знайдене відбирали й цим обрікали сім’ю на голодну смерть.

В ті часи люди старалися вигодувати кабанця у потаємному місці й заколоти беззвучно – інакше відберуть як не одні, так інші.…

Один дотепний односельчанин для того, щоб вижити став у критичних ситуаціях грати роль… хворого на голову. А із психічно хворого що візьмеш? Ось так хитрун й вижив…

Безжальний терор МДБ-КДБ.

МДБ-МВС застосовує весь арсенал методів нищівного, безжального терору. Основними формами боротьби чекістів проти українських партизанів стали: створення випадкових баз, перепис населення, блокада, родинна і майнова відповідальність, публічні катування, створення агентури, провокації.

Створення випадкових баз МВС розпочинається вже весною 1945 року. В різних місцевостях, в першу чергу біля лісових масивів, де могли перебувати відділи УПА, чекісти закладають гарнізони чисельністю 100-200 чоловік. Зброю та амуніцію туди доставляли вночі, мешканці випадкових точок ходили в цивільному одязі, вдаючи з себе спеціалістів, що нібито досліджують ліси для вирубування. Завдання випадкових баз було: ведення нагляду за лісом та селами, блокування лісів з метою недопущення  постачання населенням харчів повстанцям, облави та терор населення.

У січні-лютому 1945року було здійснено перепис населення. Це, правда, нормальний державний захід однак, сам спосіб проведення перепису свідчить про те, що чекісти використовували його як засіб полювання на членів українського підпілля, які у зв’язку із нелегальною діяльністю вимушені були перебувати час від часу не у своїй рідній місцевості. Після застосування цих двох форм боротьби взимку 1945-1946 роках з’являється третій засіб: блокада повстанських територій. По всіх селах розташовуються постійні гарнізони військ МВС чисельністю 10-100 бійців на село і 2000-5000 на район. Одночасно з приходом гарнізонів введено у кожній місцевості військовий стан. Всім мешканцям було заборонено виходити вночі без спеціального письмового дозволу зі своїх будинків. Кожен мешканець зобов’язаний був ночувати у своїй хаті чи квартирі, спецвідділи МВС перевіряли, чи це розпорядження виконується.

Ввечері і вночі вікон не можна було заслонювати, бо інакше чекісти кидали до хат ручні гранати. Кожна хата і кожне подвір’я піддавалися дуже детальним обшукам. Головна мета блокади – не допустити вивезення з сіл ніяких продуктів й цим примусити голодуючих повстанців вийти з лісу. Кожну родину, член якої воював в УПА, арештовували й вивозили до Сибіру, а її майно конфісковували.

Підрозділи НКВС організовували засідки із “приманкою” у вигляді осідланих коней, воза зі зброєю чи продовольством і ніби невеликою охороною. Навмисне не зачіпали важкопоранених чи вбитих повстанців, щоб захопити і пізніше стратити тих, котрі прийдуть їм допомогти…

Убитих повстанців НКВСники мінували для того, щоб їх навіть родичі боялися поховати за християнським звичаєм. Поворухнеш вбитого і цим висмикнеш чеку прив’язаної до трупа гранати…

Повстанці кожну криївку намагались облаштувати так, щоб всередині була вода. Знаючі цю істину НКВСники ходили берегами потічків, річок, струмків й брали проби води на аналіз для виявлення в ній органічних речовин. Землю у підозрілих місцях проколювали металевими прутами. Зимою місцезнаходження криївок видавало тепле повітря, котре піднімалось через вентиляційні отвори й на морозі парувало.

Взимку за лісовими масивами стежили із літаків – сліди на снігу виказували місцезнаходження криївок.

В результаті облав на ліси і поодинокі села чекістам вдалося розкрити 103 бункери і криївки УПА. Для пошуку повстанських схованок чекісти часто залучали службових собак карного розшуку.

У дванадцяти випадках оточеним вдалося прорватися з бункерів крізь вороже кільце, у 91 випадку оточені боролися до останнього і, вистрелявши всі набої, останньою гранатою підірвали себе, щоб не потрапити до рук ворога.

“Зрештою, – розповідав Дмитро Сусік, – в 1947 році нас вісім чоловік сиділи в криївці, а село оточив цілий полк на вісімсот чоловік з двома танками і кулеметами. Саму криївку вони таки не знайшли, але знайшли наш вентиляційний канал, спустили туди газову гранату, а потім кілька годин до нас прокопувалися і витягнули непритомних, ми не встигли пострілятися”.

Та попри все жертви УПА не були марними. Українські повстанці врятували населення краю від голодної смерті.

В 1947 році УПА опинилася в критичному стані. Без допомоги населення важко було продовжувати боротьбу проти Москви та її сателітів. Та повстанці трималися – вірили, що ось-ось Англія та США повернуть зброю проти більшовицької Москви і тоді разом з ними УПА продовжить боротьбу за українську державність.

Після розгрому гітлерівської Німеччини ця ідея ще не один рік продовжувала живити морально-політичний дух i настрій українського національно-патріотичного підпілля, боївок УПА та тієї частини населення Західної України, що не сприймала радянського способу життя.

Загроза була реальною – ради влади над всім світом Сталін та його оточення були здатні на все. Та попри всі сподівання збройна інтервенція Заходу проти більшовизму не здійснилася з ініціативи американців. Упевнені у своїй невразливості завдяки атомній бомбі, США переконали Англію, що зуміють втримати більшовиків від агресії…

“Ми загинемо, але на крові нашій виростуть нові покоління“.

Михайло Андрусяк “Брати грому”: “…Високий, худорлявий, зі смуглявим обличчям, відпоручник Головного Командира дав повстанським командирам інструкції. Говорив неголосно, але переконливо. “Друзі командири сотень, для нас, повстанців, наступають важкі часи. Судячи з виступу Черчіля у Фултоні, перемир’я між Заходом і Сходом затягується на довгі роки. А це значить, що час бравурних походів відходить у минуле. Заходимо в довготривале глибоке підпілля. Мусимо зберегти живу силу. Завдання наше — вистояти для історії якомога довше. Поповнювати лави УПА новими вояками не маємо права. По-перше, молоді не загартовані і не зможуть витримати великих навантажень. По-друге, не треба юних наражати на смертельну небезпеку. Хай перебувають у глибокому підпіллі, допомагають визвольному рухові на легальщині. Уникайте також великих і затяжних боїв. Здійснюйте раптові наскоки, аби не було зайвих жертв. На випадок розірвання зв’язків з проводом кожен мусить самостійно дбати про себе та підлеглих. Плануйте працю і боротьбу на десятки років уперед. Досвід маєте. Мусите діяти згідно обраної раз лінії. Боротися й триматися мусимо до останнього подиху. Посвятімо життя Україні. Ми загинемо, але на крові нашій виростуть нові покоління. Вони довершать розпочату справу. Якщо у ваших відділах є слабкі, ненадійні в якомусь відношенні люди, демобілізуйте їх. Відпустіть без жодних докорів і претензій. Видайте необхідні документи, допоможіть легалізуватися. Якоїсь єдиної інструкції нема, бо кожен терен має свою специфіку. Дійте згідно конкретної ситуації і на свій розсуд. Покажемо світові, що ми є народ, який бореться за свою державу”.

Нестача зброї, амуніції, продовольства, порушення координації, дії зрадників.

Головнокомандування УПА вирішило свої частини вислати рейдом в Західну Європу, щоб довести західному світові, що Україна живе, бореться і буде боротися до переможного кінця. В середині червня частини УПА вирушили рейдом на Захід.

Наступного року в результаті невпинних облав чекістам вдалося виявити 94 криївки повстанців. Лише в семи випадках всім підпільникам вдалося прорватися крізь оточення. У 87 випадках оточені бійці УПА кількістю 191 чоловік відстрілювалися до останнього патрона і у безвихідному становищі підривалися на гранатах. Було також викрито одну підпільну друкарню ОУН (на Волині) та одне з підпільних бюро відділу пропаганди та інформації УГВР (на Болехівщині). В обох випадках підпільники гранатами запалили криївки так вдало, що до рук МВС-МДБ не потрапили жодні документи.

В кінці 40-х на початку 50-х років збройне підпілля починає відчувати нестачу зброї та амуніції. Зазвичай зброю повстанці здобували для себе у ворога. Це не ставило особливих труднощів у часи операцій великих загонів УПА та з моменту переходу на дії малими відділами становище різко погіршилося.

Якщо раніше радянські партизани приймали із “Великої землі” вантажні літаки із досвідченими майстрами провокацій, зброєю, набоями, вибухівкою, одягом, медикаментами, засобами зв’язку, посилками та листами від рідних то повстанцям надіятись доводилося тільки на себе. Поволі вони опинилися в тилу ворога на власній землі!

Найважче приходилося пораненим. Знеболюючого не вистачало отож часто пораненому давали випити склянку самогону, клали на гілля поваленого дерева, інші бійці тримали доки повстанський хірург не завершить свою справу.

Великої шкоди завдавало і те, що у багатьох місцях після розгрому міської і сільської підпільної мережі ОУН зменшився її вплив на стрільців УПА, порушилась координованість акцій. Багато боївок, залишившись без політичного керівництва, діяло на свій розсуд, їх члени (а це здебільшого були прості селянські хлопці) частенько скочувалися на шлях зведення особистих рахунків.

Надзвичайно ускладнилася тоді і проблема харчування ОУН-УПА. Щоб якось протриматись повстанці за продукти та одяг розраховувалися із селянами своїми грошима – “біфонами” (скорочено від “бойовий фонд”) Запевняли: прийдемо до влади й обміняємо їх на справжні гроші.

На початок 50-х років на західноукраїнських землях насильницькими методами було завершено колективізацію сільського господарства. Це призвело до жахливого зубожіння населення, внаслідок чого воно неспроможне було задовольнити потреби ОУН-УПА в продовольстві.

Зубожіння було вражаючим. Типова картина: в голій хаті на стіні портрети загиблих синів – двоє загинули в лавах Червоної армії, інші двоє – в ОУН-УПА.

Єдиним джерелом добування харчів стали радянські магазини та колгоспні продовольчі склади.

Тепер замість масових боїв, облав великими силами, практикованих раніше, органи МВС-МДБ застосовували так зване “прочісування”, “розроблювання” провідних членів збройного підпілля. Прочісування полягало в тому, що невеликі відділи МВС-МДБ, звичайно 1-5 сотень, оточували несподівано ліс чи село і за допомогою собак обстежували кожен кущ, кожну хату і мало не кожну п’ядь землі. У містах на підозрілих квартирах таємно встановлювали прослуховуючи пристрої. “Розроблюванням” керівних членів збройного підпілля, кожного зокрема, займалися вищі чини МДБ, маючи для цих потреб цілий штат співробітників. Завдання “розроблювання” полягало у вивченні особи кожного командира, його звичок, родинних відносин, приватного життя, улюблених місць перебування тощо, і на підставі цього вибирався спосіб, який повинен був привести до фізичного знищення такого командира шляхом нападу, засідки або якоїсь провокації. Чекістам також вдалося проникнути в мережу ОУН-УПА. На зрадницький шлях стали окремі члени ОУН.

Бувальщина часів Андронова.

Люди, вони різні й на усілякі беззаконня їх провокує скрута, безвихідь. На цю тему не зайве згадати таку бувальщину. Період правління Андропова. Зима. Мисливці відправились на полювання. Зайшли досить далеко, але дичини не вполювали. Добряче випили. Вечоріло. Мороз посилювався. Хлопці стомилися, замерзли, зголодніли. Із крайньої хати сусіднього села чувся сміх, веселі пісні. Увійшли в оселю і самий дотепний привітався: “Слава Україні!” Оглянувши здивованих присутніх, пояснив: “Ми бандерівці! Воюємо із совєтами за неньку Україну! За вас воюємо, отож мусите нас пригостити та обігріти!” Гості звільнили місце за столом й господар щедро напоїв, нагодував “героїв”.

Дома хлопці проспалися й дійшли висновку: може бути біда. Якщо господар напише заяву у міліцію, то кожному із них у кращому випадку загрожує 15 діб за хуліганство. Якщо ж за справу візьметься КДБ, то можуть і націоналізм інкримінувати. А це вже табори примусової праці. Очевидно господар хати та гості із розумінням поставились до тих дотепників й тому до правоохоронців не звернулись.

Історія повчальна тим, що розлючені, голодні люди здатні видавати себе за інших та під їхньою маркою чинити будь-які безчинства. Війна ж, як відомо, є справою дуже аморальною та виснажливою. Весь тягар затяжного конфлікту завжди лягає на плечі місцевого населення – грабунком місцевого населення підтримують свою боєздатність воюючі сторони. Боєздатність одного “лісового вояка” зазвичай добровільно чи то примусово підтримується виснажливою працею десятьох селян. Приблизно десь так…

Маскарад на війні – звичне явище.

Щоб залякати народ, підірвати авторитет повстанців НКВСники часто діяли в одязі вояків ОУН-УПА. З’являлись з тризубами на кашкетах, словами про свободу для неньки України, а самі грабували селян, ґвалтували дівчат, жінок та всілякі страшні беззаконня чинили. Були випадки, що самі ж убивали комуністів – ради “правого діла”  жертвували своїми людьми. Слідом приїздять НКВСники у формі та й за вбивство “товарищей”, одних людей розстрілюють, інших арештовують, конфісковують усе майно і після двадцятихвилинного суду вивозять до Сибіру, а в газетах піднімають ґвалт про страшні злочини “українських буржуазних націоналістів”. Логічно, що тогочасній владі було також вигідно безчинства численних кримінальних банд видавати за дії ОУН-УПА – це сіяло серед людей страх, взаємопідозру.

У село приїздили НКВСники одягнені як вояки УПА й натхненно агітували боротись за незалежність України. Добровольців вели у ліс ніби для того, щоб видати їм зброю, а насправді ті провокатори вели їх у НКВСівську пастку у котрій беззбройних патріотів сікли з кулеметів, а тих, що уціліли добивали багнетами. Розповіді чудом уцілілих обростали неймовірними жахливими подробицями й породжували відчай, страх, взаємопідозру, недовіру до усіх і всього, рабську покірність. Таким чином “визволителі” фізично винищували еліту, генофонд нації й цим культивували рабську психологію байдужості, пристосуванство, лицемірство, сірість.

Приїздить у село уповноважений і, добряче напившись самогону, ніби випадково губить портфель із списками своїх агентів. А у тому списку… представники сільської інтелігенції. От і все – розбрат посіяно. О, представники радянської влади були неперевершеними майстрами усіляких провокацій, інтриг.

“Збирав по троячечці “на незалежність” 

По селах якийсь провокатор тоді.

Хто втратив з довіри на мить обережність

Купався у Луцьку в тюремній воді”.  (Микола Холодний.)

Це було щось жахливе: удень одна влада, уночі – інша. Ось типовий приклад. “Визволителі”  поважному чоловікові села пропонують стати головою сільради, тобто виконавцем волі правлячої компартії. Той відмовляється. Тоді комуністи його б’ють, примовляючи: “Тобі що, радянська влада не подобається?” Бідолаха розуміє: сказати “Не подобається”, означає підписати путівку у холодні виснажливі сибірські табори, що рівносильне смерті. Під тиском “переконливих аргументів” погоджується – жити хочеться тому що…

Уночі ж по душу новоявленого комуністичного ставленика приходять… повстанці й зі словами: “Тобі що, Самостійна Україна не подобається?” так же безжально лупцюють бідолаху…

Представники влади збирають селян у будь-якому приміщенні й агітують записуватися в колгосп. Гасять лампу й пропонують підняти руки. Запалюють світло – усі з піднятими руками. Кожний знав: якщо першим підніме руку – вночі по його душу прийдуть “хлопці з лісу”.

Люди тремтіли від страху, вже не знали, кому вірити. Просить чоловік допомоги – їхній бункер у лісі завалився чи то ще якась біда сталася. Винесеш йому кухоль води, а наступного дня всю сім’ю вивозять до Сибіру… “за зв’язок із націоналістами”. І не відомо: то був переодягнений провокатор чи хто з односельчан продав…

Жорстока правда тогочасного життя.

Народ грабували усі: воюючі сторони та бандитські угрупування. На окраїні села жила вдова із малими дітьми. Їхнім єдиним порятунком від голодної смерті була корова. В іншому кінці села жили два брати, рід котрих здавна жив грабунком. Якось вночі до вдови завітали ті два брати й заявили: “Хлопці в лісі голодують. Отаман наказав забрати в тебе корову”. Вдова впала на коліна й стала благати, щоб ті хоч діточок пожаліли. Корова, мовляв, скоро отелиться тоді хоч нам телятко залишиться… Та де там – забрали хлопці корову. Про цей ганебний вчинок повстанців вранці гуділо все село. Наступної ночі в хату тих братів зайшли озброєні люди із тризубами на кашкетах. Дивляться: брати м’ясо солять та в ящики складають. Забрали тих братів разом із м’ясом й повели в ліс. Що з тими братами сталось, де їхні кості погнили сьогодні один тільки Бог знає…

В лісі зґвалтували та убили вчительку сільської школи. Хто? Більшовицька пропаганда вперто переконує – бандерівці. А хто насправді: бандити, дезертири, вояки спецзагону НКВС чи справжні вояки ОУН-УПА?

Тут можливі варіанти. Справа в тому, що направлених в села вчителів, особливо вчительок молодших класів, вербували працівники НКВС. Завербовані вчителі-агенти вчили наукам, розхвалювали мудрість комуністичної влади, виховували на прикладі піонера Павлика Морозова й водночас розпитували що батьки говорять, куди ходять, хто приходить ночами до них, що їдять і де ту їжу беруть тощо. Діти є довірливими істотами – вони, вже ідейно підковані, доносили один на одного, повідомляли вчинки, розмови батьків. Вчителька про все те писала доповідні записки в НКВС. Невдовзі ті сім’ї заарештовували, катували, вивозили. Провокатор – вояк ворога. А як із тими продажними красунями в скрутний час слід було поступати?

Старожил розповідав таке: Командир групи НКВСників відібрав у господаря вгодованого кабана – знав: той розуміє безглуздість скарг й тому буде мовчати. Селянин же весь свій відчай вклав у прокляття: “А щоб ви тим м’ясом подавилися!” Прокляття не минуло марно – куском краденого м’яса вдавилася дочка командира.

Відкрито являючись тим, хто шукає Його усім серцем, і ховаючись від тих, хто усім серцем біжить від Нього, Бог регулює людське знання про Себе – Він дає знаки, видимі для тих, що шукають Його і невидимі для байдужих до Нього. Тим, хто хоче бачити, Він дає досить світла; тим, хто бачити не хоче, Він дає досить пітьми. (Блез Паскаль)

Колишній вояк ОУН-УПА свідчив: “Хтось доніс, що я прийшов з лісу провідати домашніх й по мою душу прийшли НКВСники. Нишпорили скрізь. Я ж заховався за дверима й став щиро молитися. Та ось старший групи знайшов мою схованку. Я стою сам не свій але помічаю диво: він дивиться й… не бачить мене! Повернувся й наказав своїм: “Ложный донос! Уходим!”

Чув я й такі розповіді: “За злочини партизан карателі оточили село й підпалили оселі разом із зачиненими в них жителями. Врятувалася лише одна жінка – пішла і її карателі не помітили. А до чого ж богомільною була – кожному хресту вклонялася!”

“Оточили нашу криївку НКВСники й я вирішив покінчити життя самогубством. Приклав свій перевірений у боях пістолет до скроні, натиснув спусковий гачок. Осічка. Направив пістолет у стіну. Постріл. Приклав до скроні. Осічка.

Взяв автомат й приставив до підборіддя. Натиснув спусковий гачок. Осічка. Направив у стіну – пролунала автоматна  черга. Тоді я зрозумів: Бог не хоче моєї смерті”.

Запекла, відчайдушна боротьба обох сторін.

Боротьба мала запеклий і відчайдушний характер з обох боків. Сталіністи закатували в Західній Україні у 1944-1952 роках, за найскромнішими підрахунками, 300-400 тисяч українців Такі злочини радянської влади навряд чи можна назвати правомірними. Влада сама провокувала населення на збройний опір. Крім того, треба пам’ятати, що стрільці УПА вели національно-визвольну боротьбу, захищаючи свою рідну землю, хату, сім’ю.

Збройно-політична діяльність Організації Українських Націоналістів – Української Повстанської Армії продовжувалася й наступні роки, хоча вона давалася дедалі важче, сил ставало все менше.

Противник врахував увесь свій попередній досвід і вишукував все нові способи, щоб з безоглядною жорстокістю завдати нових дошкульніших ударів українському збройному підпіллю. В 1948-1949 роках МДБ організувало вбивство священика Г.Костельника та письменника Я.Галана. Ці акції чекісти проголосили “справою рук бандерівців” і використали як привід для чергового туру репресій проти української інтелігенції.

“Ця гидота служила будь-кому, аби тільки служити“.                               

Михайло Андрусяк “Брати грому”:

“…У Березові мене чекали подруги Ксеня і Леся, а ще… тяжка звістка – не повернулися зі Спаса Сизий і Самбірський. Сизий разом із Романом – Мироном Василиком, братом покійного провідника Грома, і двома стрільцями перебували коротко в спаській криївці. Перед тим Самбірський з Уляною – Надією Водоставською хоронилися в криївці у Кийданчі, але їх хтось видав більшовикам. Перед загрозою Самбірський Уляну застрелив, сам же залишився живим і став зрадником. Рано-вранці 27 жовтня приведені Самбірським з Коломиї енкаведисти обскочили господарку Юрія Сорича, де була криївка з повстанцями. Довго вмовляли здатися, посилали в криївку і самого господаря і його дев’ятирічного сина Іванка. Проте повстанці знищили все, що було в криївці, а самі пострілялися, ніхто не здався ворогові на милість.

Енкаведисти тіла вбитих поскладали на подвір’ї, не встигнувши за своїм звичаєм поглумитися над мертвими, бо була вже ніч і, забравши побитого господаря, поїхали до Коломиї. Вранці більшовики казилися з люті, бо тіла вбитих щезли. Люди вночі встигли похоронити повстанців. Аж через довгих десять років повернувся з московської каторги господар і організував перепоховання чотирьох героїв на цвинтарі біля церкви”.

“…Тим часом Самбірський – Микола Сенюк зі Старих Кутів продовжував вершити свою чорну справу – продавав колишніх друзів. Родину його завернули із Сибіру в село, віддали господарку вивезених на вічні мерзлоти людей. Самому Миколі дозволили закінчити інститут у Львові, по закінченні якого працював викладачем. Ціною підлої зради купив собі волю, освіту, добробут…”

“…Дружина зуміла якось повідомити про нас з Левадою, тому він переживав, щоб не сказали нічого про нього. В процесі слідства зрозумів, що ми мовчали, тому прийшов, бідолашний, подякувати. За що дякувати, Васильку, я дякую Богові, що дав сили витримати. Василь з родиною обійшовся лише висилкою. Розповів, що нас видав Шкрібляк із Дземброні, який на сусідньому версі зимував худобу в зимарці. Вказав енкаведистам потік, яким вони дійшли до нашої колиби. За “працю” більшовики дали гуцулові свічок і сувій полотна, який забрали в когось із порядних гуцулів-ґаздів. На тому полотні навесні боївка Ваньки – Івана Хімчина й повісила христопродавця”.

“…Ми розійшлися по “домівках”, а через тиждень – величезна облава. По нашій криївці погупали сотні чобіт і пішли далі, а криївку Крукової групи обступили відразу, видно, спрацював сексот. Довго відбивалися повстанці, бо схованка була неприступна. Вистрілявши набої, запалили криївку і пострілялись”.

“…Тільки з допомогою зрадника вдалося більшовикам виявити партизанський пристанівок. Сталася ця трагічна подія 23 січня 1953 року. Живим енкаведистам ніхто не здався. Лебідь застрелив Цвіркуна, дружину Емілію і себе. Але здригнулася рука мужнього повстанця, коли стріляв у вірну подругу життя, матір трьох дітей… Холодніючою рукою вхопила провідникова подруга бритву, якою той щойно голився, і перерізала собі горло”.

“…Десь біля полудня нагорі почувся тупіт, що не скидався на овечий. Ми мовчки переглянулися і схопилися за зброю. З люка вже звучало: “Сдавайса, бандіт!”. Пролунали постріли, але заокруглена дощана стіна вловлювала кулі. Я підповз до закрутка і побачив лише світло в отворі. Більшовики не висовувались, бо були вже навчені. Не встиг я доповзти назад, як згори полетіли запалені толові шашки. Дівчина запропонувала стрілятись, але ми з провідником ще надіялися на вихід, можливо, вдасться вирватись. Я замотав подушку в ковдру й, штовхаючи те все перед собою, поповз темним виходом. Пістолет попередньо переклав із кобури до кишені штанів, на ліву руку намотав ремінь автомата, у праву взяв гранату. Повзти було важко, бо їдкі ґази заповнили підземелля, виїдали очі, душили в горлі. Дихати ставало щоразу важче. Просувався вузьким тунелем досить довго, проте в ніс мені вдарив не рятівний струмінь чистого повітря, а отруйні ґази. Зрозумів, що енкаведистам відомо й про запасний вихід. Зрада! Відчув, як задихаюсь і поступово втрачаю свідомість. З останніх сил вирвав неслухняними пальцями з гранати чеку. А далі мене огорнула густа темінь…

До пам’яті приходив поступово. Спочатку відчув своє тіло – ціле й неушкоджене. Лежав у хаті на долівці. Наді мною голосно розмовляли по-російськи. Зрозумів, що живий і знаходжуся в руках у більшовиків. В голові гупали бубни, натужно прокручував в пам’яті останні хвилини. Не давала спокою думка, чому живий. Пам’ятав, що висмикнув чеку. Далі провал… ”

“…Почали вдень виходити надвір. Лежали здебільшого у дідовій пшениці. Там їх хтось догледів і доніс більшовикам. Вночі пригуркотіла машина з енкаведистами. Оточили господарку, розпочали пошуки. Стодола мала вихід у поле. Чоловіки почерез маленькі дверцята втекли, а жінка не встигла”.

“…Часи докорінно змінилися. Більшовики все більше й більше розгалужували свою аґентурну мережу в краї. У західних областях України діяло 359 резидентів, 1473 аґенти, 13085 таємних інформаторів. Карпатами голодними псами нишпорили чисельні оперативні групи енкаведистів. На наших теренах, як гриби після дощу, з’являлися провокативні енкаведистські “боївки”. Вишколені, добре озброєні і мобільні, ці групи діяли під видом повстанців. Поводили себе в наших селах цинічно й жорстоко. Грабували, вбивали, ґвалтували… Всю вину більшовики звалювали на бандерівців. За таких несприятливих умов повстанські відділи також змушені були вкотре змінювати тактику. Із сотень формувалися невеликі групи з десяти-дванадцяти стрільців. Командирами назначали загартованих в боях чотових, ройових. Такі боївки могли діяти цілком самостійно. Малій групі легше пересуватися тереном, замаскуватися на постої. Та й перезимувати легше в криївках. За рахунок невеликих боївок, використовуючи ефект одночасності, повстанці стали всюдисущими. Ворогам здавалося, що за кожним деревом їх вичікує повстанець. На більші акції сотня сходилася докупи, об’єднувалася з іншими сотнями. Після операції, розгромивши ворога, групи розходилися по своїх теренах”.

“…Терен досить таки складний. Окрім більшовицьких гарнізонів, практично в кожному буковинському селі залишилися з часів румунської окупації аґенти таємної поліції. Ця гидота служила будь-кому, аби тільки служити. Румунам, мадярам, німцям, москалям… Не відставали й стрибки”.

“…Перед Великоднем сорок восьмого року заквартирували роєм у селі Мишині, здається, то був присілок Либин. Господиня хутенько приготувала сніданок із пісних страв. Стрільці повсідалися до столу, а старенька поспішила до церкви на сповідь. В скорому часі прибігає розтривожена, захекана. Впала на лаву і не може віддихатись. Обводить кожного з нас округлими очима. Нарешті спромоглася на слово. На сповіді перечислює панотцеві всі свої гріхи. І з сусідкою лаялась, і в її курку грудкою кидала… Нічого не втаїла. Ні тяжчого, ні легшого гріха. Вже й нема про що оповідати. А священик пропонує ще ліпше подумати. Як не напружувалася, не змогла згадати більше жодного гріха. Тоді отець улесливо так запитує, чи не заходять до неї бандерівці. Хата ж бо на краю села. Бідна жінка завмерла. У неї ж повна хата партизанів. Що робити? Сказати правду? Збрехати? На сповіді? Нічого не промовила допитливому священикові. Лише запитує, яке то має відношення до сповіді. А той каже, що партизани виступають проти влади, а тим самим і проти Бога. Бо ж будь-яка влада посилається нам творцем. Отож, як тільки десь побачите бандерівців чи почуєте щось про них, відразу ж дайте знати мені. Бо то страшні грішники, воюють проти влади. Отак повчав сільський батюшка сповідальницю. Стара селянка замовкла. Я глянув на стрільців. Кожному кров відлила від обличчя, нервово рухаються вилиці. Вечора ледве дочекалися. Кілька повстанців пішли до священика на “сповідь”. Знайшли в нього партквиток і пістолет. Стало зрозуміло, кому молився і служив “батюшка”. Великодню службу в мишинській церкві відправляв інший священик”.

“…Під полудень до хати забігла в якихось дрібних справах небога господині. Дівчина років п’ятнадцяти про щось пошепталася з тіткою і подріботіла до порогу. Я було заборонив їй виходити з хати до смерку. Але втрутилася господиня. Донечці своєї сестри довіряє цілком, відповідає за дівчину та її батьків. Підстав не довіряти жінці, яку знав довший час, не було жодних. Через її хату пройшла маса повстанців. Кожному допомогла тим чи іншим. Отож, дівчинище підстрибом подалося додому.

Десь через годину після відходу небоги стійковий махає нам рукою. Небезпека! Годинник показував першу годину дня. До хати червонопогонною ґалайстрою неслися озброєні солдати. Потічком напригінці енкаведисти пригалопували до самого подвір’я. Порослі кущами береги надійно ховали гарнізонників від очей стійкового. Тим більше, що хлопець пильніше спостерігав за дорогою, аніж за потічком. Більшовики розрахували добре. Крізь вікно було видно, як солдати заполонили засніжене подвір’я. Троє вікон виходило на південь, одне – на схід. Втікати нікуди. Надворі зчинилася справжня веремія. Енкаведисти горланять: “Крівонос, сдавайса!” Отже, їм відомо, хто в хаті…”

“…У холодному мулькому кузові аналізую останні події. Червонопогонники примчали потічком простісінько до нашої хати. Значить, їх хтось навів. Хто ж? Окрім дівчини-небоги ніхто про нас не знав. Невже оте дівчинище? Сорок шостого року в їхній хаті енкаведисти виявили в сховку пораненого повстанця. Господарів хати тоді не заарештували. Очевидно, їх заставили якимось чином співпрацювати. Отож, найімовірніше, вони й продали нас із Ченцем більшовикам. В скорому часі мати тієї дівчини збожеволіла й померла. Ні про дівчину, ні про її родину мені нічого невідомо”.

Війна… із власним народом.

Комуністична Москва мобілізовувала молодь призивного віку з усіх куточків Союзу й, ідеологічно обробивши, посилала боротися із “націоналістами”, “бандитами”, “ворогами народу”. При бойових діях командири не шкодували вояків – атакували раз за разом, не зважаючи на втрати. Справді: навіщо їх жаліти – людські ж резерви СРСР безмежні…

Коли таких “бійців” вдавалося захопити в полон, то вояки ОУН-УПА бачили перед собою вкрай одурених, накачаних більшовицькою пропагандою вчорашніх звичайних людей різних національностей. (Тих, хто не піддавався ідеологічній обробці політпрацівники виявляли й “відсіювали”.) Падав убитий в бою червонозоряний вояк і десь в глибинці СРСР плакали батьки, брати, сестри, численні родичі та друзі…

Вояки УПА поширювали листівки, саботували укази влади, вбивали найбільш підлих комуністичних активістів. Це так, але щоразу на місце вбитого ставав свій, місцевий. Він знав край, людей і був ще підступніший.

Спливав час. На початку 50 років вояки ОУН-УПА зрозуміли, що вони вже воюють… із власним народом! Убитий ними в бою партактивіст чи молодий вояк НКВС часто виявлявся українцем. І плакали десь за вбитим українці: мати, батько, брати, сестри, діти…

У громадянській війні немає лінії фронту, немає своїх та чужих, це братовбивча війна – там всі свої, співвітчизники. Тоді віддані імперській комуністичній ідеології українці взяли верх над українцями самостійної державності, але чи було те братовбивство перемогою? Колись син Адама – Каїн повстав на брата свого Авеля й убив, але хто назве його переможцем?..

Убив людину – і в безмежних просторах Всесвіту передчасно погасла зірка. Скільки ж то зірок у війнах та мирний час ті та інші загасили!

Пристосуванство як спосіб виживання.

Пристосуванці знову радо йшли на службу до комуністів, щоб пожити сито та безтурботно. Звичайно, брати чуже та продавати людей є великим злочином, але в атеїстичному комуністичному суспільстві Бога немає, а, значить, і гріха немає, а є свобода творити все, що завгодно. Моральним, виправданим, отож, вигідним було все, що на даний момент проголошувала правляча партія. З огляду на цю істину рядові комуністи  змінювали свої переконання разом із передовицями партійних газет.

Щоб вибитись в люди та пожити краще від інших, записуватись в комуністичну партію знову кинулись різні покидьки, пристосуванці. Люди не дарма на цю тему анекдоти придумали: Подає чоловік секретарю парторганізації заяву: “Прошу принять меня в КП”.

А той запитує: – А почему Вы не пишете КПСС?

– Потому, что в СС я уже был…

Безпритульний вирішив учинити злочин, щоб зиму перебути в теплій тюремній камері. Вітрину розбивати не став, вирішив зробити оригінально: зайшов у кабінет першого секретаря обкому компартії і підняв руку у привітанні:  “Хайль Гітлер!”.

Той жестом відповів на привітання і радісно:  “Що, наші знову в місті?!”

Трагікомічна пригода.

В наших краях трапилась трагікомічна пригода. У великому колективі працював службовець, котрий під час нудних засідань завжди дрімав та от, зачувши ім’я Сталіна, прокидався миттєво. Першим починав плескати в долоні й останнім закінчував. Усі розуміли: пристосуванець вислужується ради кар’єрного росту. Одного разу в колектив приїхав лектор із важливою доповіддю про політику партії. Партійна свита розмістилась у президії. Кар’єрист, за звичкою, задрімав. Лектор довго говорив про мудрість партії й серед іншого гнівно заявив: “Високопосадові лікарі із числа ворогів народу проникли в Політбюро з метою отруїти вождя світового пролетаріату – товариша Сталіна!”

Зачувши ім’я Сталіна, пристосуванець вмить проснувся, рвучко встав, вигукнув “Ура!” й став натхненно аплодувати. Та, помітивши мовчання залу, осудливі погляди оточуючих, повні ненависті очі начальства повільно знижував темп оплесків. Він нічого не міг второпати! Чому, чому при згадці Сталіна, ніхто не аплодує?!

Що із пристосуванцем трапилось далі здогадатися не важко…

Кім Філбі.

Допомогти УПА на тому повоєнному етапі боротьби виявили бажання західні розвідки, зокрема англійська.  Їхній провідний розвідник – Кім Філбі організував перевезення літаками вояків УПА в Україну. Та вся трагедія в тому, що на той час Філбі вже працював на Москву. Ця співпраця продажних агентів світових розвідок з КДБ спричинила багато жертв. Як стверджує колишній шеф служби безпеки ОУН Степан Мудрик, вже з 1946 року КДБ робить спроби впровадити свого агента у Провід УПА. Ось цим і пояснюються численні арешти. Один приклад: 5 березня 1950 року Шухевич загинув, а 31 травня командир Громенко летить на зустріч з ним…

Прокинулися у внутрішній тюрмі Рівненського обласного управління МДБ.                         

За допомогою англійського уряду на околиці Гурбенських лісів із військовотранспортного літака, що слідував з острова Мальта, було скинуто підпільну групу ОУН на чолі з шефом СБ ЗЧ ОУН Мироном Матвієйком. Їх зустріла місцева “боївка ОУН”, а насправді спецгрупа МДБ, яка й пригостила підпільну групу паралітично-снодійним препаратом “Нептун-47”, після чого М.Матвієйко з друзями прокинулися у внутрішній тюрмі Рівненського обласного управління МДБ.

“Якби Совєти діяли тільки військовими методами, вони б не ліквідували підпілля”.

В 1951-1953 роках чекісти створили спеціальні “парашутні загони” провокаторів. Вони з’являлися в різних місцевостях України під виглядом повстанців ніби то десантувавшихся із іноземних літаків і навіть влаштовували бутафорські “перестрілки” холостими патронами з внутрішніми військами та міліцією. Члени тих “загонів” були одягнені в уніформу англійського зразка але із емблемами УПА. Вночі “парашутисти” нападали на села, убивали “сексотів та зрадників” (насправді – патріотів, котрі допомагали повстанцям), грабували їхнє майно.

Колишній керівник УПА Василь Кук якось заявив: “Якби Совєти діяли тільки військовими методами, вони б не ліквідували підпілля”.

Смерть С.Бандери. Закінчення збройної боротьби.

Жорстокі репресії, підступність та військова могутність ворога призвели до того, що вже в 1951-1953 роках збройна боротьба ОУН-УПА закінчилась поразкою, хоча окремі боївки протримались до середини 50-тих років. Та це були останні із хоробрих бійців.

Певну роль в остаточному припиненні боротьби відігравала й деяка лібералізація комуністичного режиму після смерті Сталіна і зміни у внутрішній політиці Радянської держави за М.С.Хрущова.

У жовтні 1957 року та в жовтні 1959 року за вказівкою М.Хрущова та голови КДБ В.Шелєпіна були здійснені операції з використанням хімічної зброї проти ідеолога ОУН Льва Ребета та голови Проводу ОУН Степана Бандери. У цих убивствах вбивця Сташинський застосував газовий пістолет заряджений ціанідом, який виходив зі струменем повітря з розбитої ампули.

За підступне вбивство терорист отримав з рук тодішнього голови КДБ О.Шелепіна орден Бойового Червоного Прапора. Указ про нагороду підписав К.Ворошилов. Смертю Степана Бандери закінчується славна і героїчна епопея Української Повстанської Армії.

    – Ти за червоних, чи білих?

    – А вам за кого треба? (Мудра відповідь у час скрути.)                                

Протидія українському національному рухові з боку репресивно-каральних систем Німеччини, СРСР, Польщі та Чехословаччини увінчалася успіхом у вирішальній степені завдяки погоджувальній позиції значних верств українського суспільства. Тих самих, котрі лояльно відносились як до нацистів, так і до комуністів…

Ось так нікчемні вороги нас і поламали…

В перші шкільні роки вчителька розповідала притчу: Мав батько синів, але ті ворогували між собою. Щоб навчити дітей мудрості давав кожному віник, щоб той розламав. Ніхто не зміг. Тоді батько розв’язав віник і дав кожному по прутику. Сини легко справились. Батько пояснив істину:

– Так ось, діти, коли ви тримаєтесь дружно, вас не здолає найсильніший ворог… Коли ж ви поодинці, кожен сам за себе, тоді  вас поламає малий нікчемний негідник.

Ось так нікчемні вороги нас і поламали…

Кінофільми про війну та повстанський рух.

Мій батько народився в лютому 1926 року, отож при досягненні призовного віку був мобілізований в Червону армію. Він ще встиг прийняти участь у бойових діях проти нацистів, медалі заслужив, пізніше охороняв військовополонених. Демобілізувався 1950 року. Таким чином примусова служба в армії врятувала його від участі в жахливих перипетіях національно-визвольних змагань.

Батько іноді розповідав про буремні події, котрі відбувались на його очах, а от радянських кінофільмів про війну та повстанський рух дивитись не любив – казав, що все там брехня. І нагороди начіплювати не любив – віддав мені малому для забави.

Найвищий клас абсолютної аморальності.

В тоталітарних державах політика є мистецтвом постійних інтриг. Придворні інтригують, щоб якомога ближче опинитись біля тирана, тиран – щоб нацькувати їх один на одного. І це логічно: ворогуючі придворні не здатні на змову проти свого владики.

За найближчим оточенням велось стеження з метою не допустити їхньої дружби. Тактика розпалювання взаємної ненависті мала ще одну перевагу: коли Сталін хотів знешкодити когось із свого оточення, він робив це по доносах одних, при ентузіазмі других, при мовчазній згоді усіх інших.

Засилання інформаторів, підкуп, шантаж, дезінформація, порушення домовленостей, підслуховування, перевірка кореспонденції – звичні явища. Сталін прослуховував “вертушку”, квартири, авто, дачі свого найближчого оточення і не тільки. Таким чином, покритикувати перед домашніми політику партії означало сказати усе те на вухо самому Сталіну! Багато високопосадовців, від маршалів та генералів до керівників нижчої ланки поплатились життям чи ув’язненням за свою наївність…

Я теж колись був наївним селянським хлопчиком.. Тю, та там і не такі проколювалися…

Повчальний факт: під час проведення конференцій у Ялті, Тегерані, Потсдамі усі сторони намагалися встановити свої підслуховуючі пристрої й при тому виявити чужі. Грошей на шпигуноманію в СРСР не шкодували отож радянські розробки виявилися найвищого класу – їх не виявляла іноземна апаратура. Делегації США та Англії підозрювали, що їх прослуховують та все ж ненароком декотрі “цінні” вислови проскакували. Їх радянські спецслужби “виловлювали” із різноголосся й доповідали Сталіну, а той вже робив відповідні висновки.

Вершиною мистецтва підслуховування було встановлення “жучка” в кабінеті посла США. Із дня встановлення дипломатичних відносин (16 листопада 1933 р.) радянські розвідники не припиняли спроб проникнути в приміщення посольства. У 1938 році чарівним агенткам НКВС, котрі були набрані в основному із балерин Великого театру, вдалось налагодити інтимно-ділові відносини із високопосадовими американськими дипломатами. Охороняючі посольство молоді морські піхотинці регулярно підривались на НКВСних “секс-бомбах” – викладачках російської мови. Від тих “ластівок” стало відомо: найбільш охороняємими є кабінети політвідділу, військових розвідників, шифрувальників, співробітників відділів внутрішньої безпеки та кабінет посла.

Берія 17 грудня 1943 року доповів Хазяїну, що мікрофон унікальної конструкції створений й успішно випробуваний. Це був пасивний підслуховуючий пристрій: ні елементів живлення, ні струму, нічого такого, що могли виявити тогочасні технічні засоби. Подібний до пуголовка із маленьким хвостом, пристрій приводився в дію джерелом випромінення мікрохвильового сигналу, котрий викликав резонанс рецепторів пуголовка. Людський голос впливав на характер резонансних коливань, дозволяючи перехоплювати слова. Пуголовок міг діяти вічно, адже мікрохвильові імпульси подавались йому потужним генератором з відстані до 300 метрів. Прийом, розшифровка та запис робилися іншим унікальним пристроєм, котрий знаходився на одній лінії із генератором.

Справа стала із-за неприступності кабінету посла. Навіть організована “ластівками” грандіозна пожежа не дозволила проникнути туди НКВСникам під виглядом пожежників. Охорона діяла за правилом: “Нехай згорить все, але стороннім іменем президента США вхід заборонено!”

Сталін нагадав Берія, що немає таких фортець, котрих би не могли взяти більшовики й фамільярдно запитав: “Лаврентий, ты что-нибудь слыхал о Троянском коне”? Берія натяк зрозумів й приступив до роботи. На початку лютого “Троянський кінь” під кодовою назвою “Златоуст” був готовий. Залишалось із відповідними декораціями розіграти комедію вручення.

Кримська конференція Великої трійки проходила 4-11 лютого в Ялті. На 9 лютого в піонерському таборі Артек були призначені урочистості приурочені до 20 річниці відновленого піонертабору Артек. Напередодні Рузвельту та Черчілю було врочисто вручене запрошеня від дітей відвідати їхнє свято. Розрахунок був на те, що при всьому бажанні ні Рузвельт, ні Черчіль із-за напруженого графіку Артек відвідати не зможуть отож відішлють туди своїх послів. Так і сталось. Було багато музики, посмішок, привезених із Сочі літаком квітів. Охороняли дійство два батальйони НКВСників переодягнутих у піонервожатих. Під кінець урочистої зустрічі Аверелл Гарріман передав піонерам чек на 10000 доларів, сер Арчибальд Керр на 5000 фунтів. Оркестр заграв американський гімн а піонерський хор заспівав на англійській мові! У Гаррімана мимоволі покотилась сльоза. В той момент четверо піонерів внесли величезний блискучий дерев’яний герб США. Від захвату Гарріман мало не  втратив дар мови й висловився: “Я не можу відвести очей! Куди ж його дівати?” Проінструктований особистий перекладач Сталіна ненав’язливо замітив: “Та повісьте у робочому кабінеті. Англійці помруть від заздрощів”.

Так у лютому 1945 року “Златоуст” у гербі опинився у суперсекретному кабінеті американського посольства.

Генератор та приймач мікрохвиль були встановлені у верхніх поверхах квартир навпроти посольства. Жильців, ясна річ, виселили. Їхнє місце зайняли специ НКВС. Для камуфляжу співробітниці НКВС розвішували на балконах сушитись білизну, у вихідні вибивали килими – в прямому значенні цього слова, пускали пил в очі офіцерам держбезпеки американського посольства.

“Златоуст” пропрацював вісім років, пережив чотирьох послів. Найбільш дивовижне: кожний при заселенні повністю міняв обстановку, інтер’єр та от герб залишався незмінною прикрасою кабінету. Його художня неперевершеність діяли на усіх гіпнотично – навіть штори на вікнах та меблі підбирались в тон кольорової гамми герба.

Зібравши компромат, примусити робити бажане під загрозою арешту – звична тактика.

На кожного посадовця було заведена особова справа. Ось яскравий приклад. Після смерті зірки гучних процесів над видатними “ворогами народу” – генерального прокурора СРСР А.Я.Вишинського в його сейфі був знайдений заряджений браунінг та лише один аркуш паперу. В тому аркуші старий більшовик Мануїльський, добрий знайомий Вишинського, член ЦК, колишній міністр іноземних справ УРСР інформував Сталіна, що Вишинський до революції був не тільки меншовиком але й агентом охранки видававшим більшовиків, що він людина безпринципна, підла, котра боїться свого минулого й тому ненавидить усіх, хто його оточує. В правому верхньому кутку була коротка резолюція: “Тов. Вышинскому. И.Сталин”.

Дивись, мовляв, один невірний крок і… І Вишинський із шкури ліз, щоб догодити шантажистові.

Раніше Вишинський був дотепним, привабливим чоловіком та в радянські часи майже не жартував. Любив жінок – та відмовився й від цього. Під кінець життя здали нерви й він став пити – таємно, так, щоб не знали навіть близькі. Та Сталіну було відомо і це.

          “Його сумління не тривожить ніщо, незважаючи на мільйони людей, знищені в його ім’я за його наказами…”

Мілован Джилас, котрий супроводжував Тіто під час візиту до Сталіна й зустрічався з ним сам-на-сам, зазначив, як експоненційно зростає “культ особи” і перетворює Сталіна на божество:

“Його країна в руїнах, голодна, виснажена. Але його армії і маршали, важкі від жиру та медалей і п’яні від горілки й перемоги, вже затоптали під ноги половину Європи, і він переконаний, що в наступному раунді вони затопчуть другу половину. Він знає, що він – одна з найжорстокіших, найдеспотичніших постатей у людській історії. Але це анітрохи не турбує його, бо він переконаний, що здійснює присуд історії. Його сумління не тривожить ніщо, незважаючи на мільйони людей, знищені в його ім’я та і за його наказами, незважаючи на тисячі його найближчих співробітників, яких він убив як зрадників, бо вони сумнівалися, що він веде країну і народ до щастя, рівності та свободи…

Тепер він переможець найбільшої війни своєї країни і в історії. Його влада, абсолютна на шостій частині земної кулі, безупинно поширюється далі. Це переконує його, що його суспільство не має суперечностей і що воно в усіх аспектах засвідчило свою вищість від інших суспільств”.

                                                         Світлана Алілуєва про батька: “Только один год”:

“Он неоднократно взывал к «народности» и к «простым людям», услащая свои речи поговорками, носил брюки, заправленные в сапоги, как это делали русские рабочие до революции. Все это производило должное впечатление на многочисленный класс советских полумещан, которых он вывел в люди и привел к власти в партии, в государственном аппарате, в полиции, в идеологии. Он взывал иногда к самым реакционным российским привычкам – к антисемитизму, поощрял мародерство во время войны, разрешив офицерам и солдатам грабить побежденную Европу: – «Мы им покажем еще, как людей пластать!» – говорил он со злорадством, разрешив не только грабить, но и бесчинствовать и убивать «немцев» – тех самых немцев, с которыми ему так хотелось быть в долгом и прочном союзе.

Он не угадал и не предвидел, что пакт 1939 года, который он считал своей большой хитростью, будет нарушен еще более хитрым противником. Именно поэтому он был в такой депрессии в самом начале войны. Это был его огромный политический просчет: – «Эх, с немцами мы были бы непобедимы!» – повторял он уже когда война была окончена… Но он никогда не признавал своих ошибок. Это было ему абсолютно несвойственно. Он считал себя непогрешимым и не сомневался в собственной правоте, что бы там ни было.

Он считал свое политическое чутье непревзойденным. «Сталина вздумали перехитрить! Смотри-ка, Сталина захотели обмануть!» – говорил он о самом себе в третьем лице, как бы со стороны наблюдая каких-то жалких людей, которые пытаются провести его. Он не предполагал, что может сам обмануться, и до конца своих дней следил, как бы кто другой не вздумал его коварно обмануть. Это стало его манией.

Я не думаю, что он страдал когда-либо от угрызений совести, не думаю, что он их испытывал. Но он не был счастлив, достигнув предела желаемого, казнив одних, покорив других, умиляя третьих…

Не было ни счастья, ни покоя…

…Он был «жертвой» самого себя, той страшной внутренней потребности властвовать, с которой тираны родятся. Она жгла его изнутри и толкала всю его жизнь в ложный трагический тупик, на долгом пути к которому он уничтожил все живое вокруг. Он пришел только к внутренней пустоте, не желая признаваться в этом ни себе, ни другим, и это был его собственный конец”.

Світ змінювався але не змінювався Сталін…

Час минав, світ змінювався але не змінювався Сталін. Після війни громадяни Союзу стали іншими – вони привезли з Європи бацили свободи, справедливості. Тоді так і говорили: “Іван побачив Європу, Європа побачила Івана”.

Вільнодумство, демократизація загрожували системі і в першу чергу йому отож, щоб повернути “хворий  демократією народ” в довоєнний стан, Сталін став діяти звичними методами – затіяв нову велику чистку на манер тридцятих років замасковану під справу єврейських лікарів-отруйників, щоб перетрясти населення, обновити  кадри партії, омолодити своє оточення а “стару гвардію” знищити  і разом з нею пам’ять про свої ганебні злочини. Та на цей раз Генералісимус, “корифей усіх наук” припустився фатальної помилки: його вже оточували вишколені майстри чисток, котрі добре пам’ятали як в 1934-1938 роках більше 70% членів ЦК були розстріляні отож добре розуміли справжні наміри “вчителя”. В цьому не було нічого дивного – сам Сталін на власному прикладі навчив їх найвищому класу абсолютної аморальності…

Приречені учні-соратники пішли на змову – втрачати їм було нічого. Очолив змову керівник держбезпеки – Лаврентій Берія. Він розумів: звинувативши вищу сітку органів держбезпеки в попустительстві кремлівським “лікарям-отруйникам” Сталін цілить у першу чергу в нього! Не залишалось нічого іншого як нанести упереджувальний удар. Було організовано безприкладне по трудності, і водночас блискуче по техніці виконання вбивство Сталіна. Шляхом інтриг Берія замінив оточення Сталіна своїми людьми. Під надуманим приводом 28 лютого змовники з’явились на дачі Сталіна й пиячили допізна. Ось тоді то вони й використали отруту уповільненої дії. Вранці Сталіну стало погано. Змовники з’явилися але лікарів викликали через… 12 годин, коли процес руйнації тіла отрутою став невідворотнім.

Організатор замаху довів, що він переплюнув Сталіна в тому, в чому той вважався корифеєм: в мистецтві організації політичних вбивств! Рятуючи власну шкуру, Берія мимоволі врятував не тільки Політбюро але й сотні тисяч людей від чекістських куль, мільйони – від концтаборів!                                                

“Ты был моим послушником, солдатом
И твой покой уже недалеко!”

Все сталося як у  вірші “Послушники”, авторство котрого приписують Сталіну:

Поговорим о вечности с тобою:
Конечно, я во многом виноват!
Но кто-то правил и моей судьбою,
Я ощущал тот вездесущий взгляд.
Он не давал ни сна мне, ни покоя
Он жил во мне и правил свыше мной.
И я, как раб вселенского настроя,
Железной волей управлял страной.

Кем был мой тайный высший повелитель?
Чего хотел он, управляя мной?
Я, словно раб, судья и исполнитель, –
Был всем над этой нищею страной.

И было всё тогда непостижимо:
Откуда брались сила, воля, власть.
Моя душа, как колесо машины,
Переминала миллионов страсть.

И лишь потом, весною, в 45-м,
Он прошептал мне тихо на ушко:
“Ты был моим послушником, солдатом
И твой покой уже недалеко!”

“А жаль, что ты не стал священником”.

Дочка Сталіна – Світлана: “… мать, дожившая до его славы, сказала ему перед смертью: – “А жаль, что ты не стал священником! ” Ее мечта не осуществилась. Быть может, неграмотная старуха чувствовала, что сыну помогал всю жизнь не Бог, а кто-то совсем другой…”

Відразу після смерті Сталіна зникли лікарі, котрі його “лікували” та ті, котрі засвідчили смерть. З охороною та обслугою поступили так само: їх самих та їхні речі вивезли у невідомому напрямку. Куди? За що? Вони знали занадто багато й могли засвідчити, що Сталін не так помирав, як повідомлялось в офіційних ЗМІ. Ось тому їх розіслали в далекі міста, щоб там без суду та шуму ліквідувати…

Молодий генерал – Василій Сталін теж знав таємницю смерті батька й багато кому розголошував. На похоронах кричав: “Они убили отца, они его отравили!” й пізніше не тримав язик за зубами. Шукав зустрічі із іноземними журналістами. Попередили. Не діяло. Підіслали свого під виглядом іноземного журналіста й Василій розповів усе, що знав. Заарештували й посадили в знамениту своїм суворим режимом Володимирську в’язницю. Просидівши там сім років він помер у березні 1962 року. Сестра – Світлана переконувала світову громадськість, що йому “помогли умереть”.

“Всё надоедает, всё приедается. Одно не приедается – власть!” (М.С. Хрущов.)

Сталін мертвий отож вся влада тепер в руках організатора змови – Лаврентія Берія. Один із четвірки змовників – Хрущов переконав членів Президіуму ЦК, що якщо не ліквідувати Берія зараз, він ліквідує їх пізніше. Нормальна процедура усунення від влади відпадала – Берія перестріляє їх як тільки дізнається. Залишалась класична зброя усіх мерзотників: обман, засідка, пастка. Оскільки в цих справах Берія був неперевершеним майстром потрібно було продемонструвати найвищий клас абсолютної аморальності. Соратникам це вдалось – Берія заарештували й поспіхом розстріляли.

І тут історія знову повторилась: Сталіна одноголосно висунули на посаду генсека при Леніну, бо вважали “тихонею”, бездарністю й збирались використовувати в своїх цілях. Висуваючи Хрущова виконуючим обов’язки першого секретаря ЦК після смерті Сталіна, думали приблизно так само: мужик, бездарність, партійний гвинтик, його можна буде використовувати в своїх цілях, як це на протязі двадцяти років робив Сталін… Помилились.

Ленін пророчо передбачав переродження своїх учнів: “История знает превращения всяких сортов; полагаться на убежденность, преданность и прочие превосходные душевные качества – это вещь в политике совсем не серьезная”.

                                                                            Светлана Алилуева “Только один год”.

“…я вспоминала рассказы моих теток, вернувшихся к этому времени из тюрьмы. Мамина сестра Анна сошла с ума в тюрьме и вернулась больным человеком. Вдова маминого брата Евгения Аллилуева вынесла все, но говорила мне, что подписала все обвинения, предъявленные ей: в шпионаже, в отравлении своего собственного мужа, в связях с иностранцами… “Там все подпишешь», – говорила она, – “лишь бы оставили живой и не мучили! Ночью никто не спал от криков в камерах, люди кричали нечеловеческими голосами, умоляли убить, лучше убить…” Она провела 6 лет в одиночке без разрешения на переписку с родными, о которых ничего не знала все это время. В 1954 году все обвинения были признаны вымышленными, и она вернулась домой.

Я думала о судьбе Сванидзе и Реденса, о многих трагических судьбах, известных мне, и мое сердце только проваливалось куда-то в пустоту…”

Напівправда про війну.

Тільки за три роки після смерті Сталіна соратники осмілились сказати напівправду про “отца народов”, “корифея всех наук”. Чому напівправду і на закритому засіданні XX з’їзду? А тому, що усі вони були соратниками, “подільниками” Сталіна! Виявилося: Сталін був деспотом, злочинцем, фальсифікатором, маніяком.

Генсек М.С.Хрущов від імені правлячої партії розповів яким саме чином “корифей усіх наук” демонстрував свій “военный гений” та “сталинское военно-оперативное искусство”: Сталін настільки увірував у свою геніальність,  настільки був переконаний, що переграє Гітлера, що не допускав навіть думки про напад нацистської Німеччини. І усе те при тому, що англійський Прем’єр-міністр Черчиль, радянські дипломати не раз попереджували Сталіна про напад Гітлера. Був навіть такий випадок: “Накануне немецкого наступления, – розповідав Хрущов, – один немец перешел советскую границу и заявил, что “немецкая армия получила приказ начать военные действия против СССР в ночь на 22 июня, в 3 часа ночи”. “Несмотря на эти исключительно серьезные предупреждения, необходимые шаги не были предприняты для соответствующей подготовки нашей страны к обороне и для предотвращения неожиданного нападения на нее”.

Але й це ще не все. Далі Хрущов, котрий в той час був секретарем ЦК компартії України свідчив, що Сталін навіть після початку німецького наступу не дозволив відкрити вогонь у відповідь:

“Когда фашистские армии действительно вторглись на советскую территорию и военные действия начались, Москва отдала приказ не открывать ответного огня. Почему? Потому, что Сталин, несмотря на очевидные факты, думал, что война еще не началась… Результат был таков, что уже в первые же часы и дни войны враг уничтожил в наших пограничных областях большую часть наших военно-воздушных сил, артиллерии и другого военного снаряжения; он ликвидировал значительное количество наших воинских кадров и дезорганизовал наше военное руководство. В результате всего этого мы не смогли предотвратить продвижение противника вглубь страны”.ж

Зрада вчорашнього друга вразила Сталіна, злякала перспектива загинути в результаті поразки. Страх за власну шкуру властивий усім тиранам був настільки глибоким, що Сталін втратив голову та самоконтроль:

“Было бы неправильным забыть, что после первых серьезных неудач и поражений на фронте Сталин думал, что наступил конец. В одной из своих речей, произнесенных в те дни, он сказал: “Все, что создал Ленин, мы потеряли навсегда”. После этого, в течение долгого времени Сталин фактически не руководил военными действиями, прекратив делать что-либо вообще. Он вернулся к активному руководству только после того, как несколько членов Политбюро посетили его и сказали, что необходимо немедленно предпринять определенные шаги, чтобы улучшить положение на фронте”.

“Даже после начала войны нервность и истеричность, проявленные Сталиным, вмешательство в руководство военными действиями причинили нашей армии серьезный ущерб. Сталин был далек от понимания развивавшихся на фронте действительных событий. И это понятно, если учесть, что в течение всей Отечественной войны он ни разу не посетил ни одного участка фронта, ни один освобожденный город, за исключением краткой поездки по Можайскому шоссе, когда на фронте создалось устойчивое положение… Одновременно Сталин вмешивался в проведение операций и издавал приказы, которые не учитывали действительного положения на данном участке фронта и которые не могли привести ни к чему иному, как к огромным людским потерям”.

Хрущов приводив приклад: Сталін наказав зосередити навколо Харкова великі сили але командування Південно-західного фронту (маршали Тимошенко, Баграмян, член Військової Ради – Хрущов) радили відмінити цей наказ, тому що в результаті, оточеними виявляться радянські війська. Сталін настояв на своєму. Хрущов продовжував: “И что же произошло в результате этого? Чего мы и ожидали. Немцы окружили скопления наших войск и в результате мы потеряли сотни тысяч  наших солдат. Вот пример военного “гения” Сталина: вот чего он нам стоил”.

Цей військовий “геній”, котрого так возносила до небес партійна пропаганда і самі Хрущови, виявляється, не умів навіть читати карти Генерального штабу: “Следует заметить, что Сталин разрабатывал операции на глобусе. (Пожвавлення в залі.) Да, товарищи, он обычно брал глобус и прослеживал на нем линию фронта”.

Таким був прославлений “геній” Сталіна. Та попри все він мріяв перевершити військову славу Олександра Македонського, Чінгісхана, Наполеона, Суворова. Ось чому пішов на кроки, на котрі не відважився навіть Гітлер –  призначив себе “маршалом”, а після перемоги “Генералісимусом”, хоча не був на військовій службі навіть рядовим.

“Тем более постыден тот факт, что после нашей великой победы над врагом, которая стоила нам так много жертв, Сталин начал снижать многих командиров, способствовавших победе над врагом, так как он исключал всякую возможность того, что заслуги на фронте могли бы быть приписаны кому-либо другому, кроме как ему самому”.

Уінстон Черчіль так висловився про роль Сталіна у війні: “Сумнівно, що будь-яка помилка в історії могла порівнятися з тією, яку припустив Сталін і комуністичні лідери, коли вони, лежачи навзнак, чекали страшного удару, що насувався на Росію або були нездатні це оцінити. Досі ми бачили в них обачливих егоїстів, але в той період вони виявилися також і простаками. Що стосується стратегії, політики, уміння передбачати і компетеності, Сталін та його комісари показали себе самими обдуреними бездарностями Другої світової війни”.

“Вынос тела”.

У 1953 році після смерті Сталіна його тіло також було забальзамоване й поміщене в мавзолеї поряд із саркофагом Леніна. Через 8 років, у жовтні 1961 року, на XXII з’їзді КПРС було прийнято рішення про виніс тіла Сталіна із мавзолею та захоронення біля Кремлівської стіни.

31 жовтня о 18 годині наряди міліції очистили Червону площу під приводом репетиції параду військ та техніки московського гарнізону.

Коли стемніло, місце могили обгородили фанерою, освітили прожектором. Солдати викопали могилу, співробітники комендатури мавзолею винесли тіло Сталіна, поклали у оббиту червоною матерією домовину, опустили у могилу й закопали. Бюст було встановлено значно пізніше…

                                                                        Гаряча “Холодна війна”.

Після закінчення Другої світової війни довгоочікуваного спокою в світі не настало – розпочалася гаряча “Холодна війна”. Радянська імперія стала інтенсивно озброювати маріонеткові комуністичні режими й боротись за світове панування їхніми руками. Свого піку “холодна війна” досягла при М.С.Хрущову – розміщення за його наказом ядерних ракет на Кубі ледве не призвело до самознищення земної цивілізації…

Після короткочасної лібералізації, (так званої “відлиги”), партія повернулась до сталінських методів: закриті кордони, цензура, переслідування інтелігенції, командно-адміністративний стиль управління і, як результат, перебої із постачанням товарів першої необхідності та продовольства.

Надивившись на цей “комуністичний рай”, дочка Сталіна – Світлана під час екскурсійної поїздки в Індію попрохала в посольстві США політичного притулку й переїхала в США на постійне проживання.

Пізніше і Хрущову соратники продемонстрували вже звичний вищий клас абсолютної аморальності – підступно позбавили влади. (Спочатку планували отруїти та передумали.) На його місце наївно обрали одного із змовників: “тихоню”, бездарність, партійного гвинтика -Л.І.Брежнєва…

А от вже абсолютну аморальність цього “тихоні” та його вихованців я відчув на власній шкурі, – щоб “окрутити” мене за допомогою звернулись до самого сатани! Я знав ще дитинства: політика в нашій державі є справою дуже аморальною але уявити не міг, щоб настільки!..

Для чого я описав діяльність комуністичних та нацистських вождів, війни, репресії? А щоб люди пильно розгледіли обличчя, душу ворога Бога та всього людства – диявола! Повчально описав як й сам варився у тому пекельному казані насильства та брехні.

                     “Коріться вищій владі, бо всяка влада від Бога”. (Павла до римлян 13:1) 

Люди весь час були вкрай залякані, хотіли миру, спокою і тому покірно приймали кожну владу та, навіть більше того, – стали активно заповнювати всі владні структури. Можна ж і при окупантах гарно жити якщо їм служити. Таких досить багато знаходилось…

З дитинства пам’ятаю погаслі очі виживших в сибірських таборах повстанців. Вони покірно працювали їздовими в колгоспах, на важких роботах у місті. Цікаво, що жодного разу ніхто із них не завів мову про відновлення збройного спротиву. Пізніше я зрозумів чому – вони бачили: люди вже призвичаїлись до радянської влади. Одні ради привілеїв в партію полізли, стали її гвинтиками, інші звикли до покори, рабського існування. Звиклі, що влада їх обманює та обкрадає, вони в свою чергу обманювали та обкрадали її та свого ближнього. Невдоволення виміщали на жінці, дітях, сусідах, заливали конячими дозами спиртного.

Пристосуватись чи протестувати? Тоді як пояснити сліпим усі відтінки кольорів Всесвіту і хто стане слухати, хто зрозуміє? Ризикувати життям, щоб знову стикнутись із нерозумінням, насмішками? Навчені гірким досвідом колишні повстанці змирились а от я, молодий та гарячий, необдумано поліз в боротьбу й отримав урок від сатанинської влади, ще й до того стикнувся із нерозумінням, насмішками людей…

“Коріться вищій владі, бо всяка влада від Бога”. Зазвичай усі пристосуванці свої злочини виправдовують вищенаведеними словами апостола Павла. Слід знати: Павло закликав не порушувати закони держави і разом із тим не брати участі у неплідних ділах темряви, а краще й докоряти… Іншими словами: християнин не полізе в правлячу антихристиянську партію, щоб знищувати своїх співвітчизників і завдяки цьому жити ситніше. Християнин віддасть кесарю кесареве, Богу – боже, а мерзотникам вкаже на гріховність їхнього беззаконня… Неприйняття участі у неплідних ділах темряви й є справжньою Свободою.

Поклоніння дияволу і спокута гріха. 

Майже сто мільйонів людських життів забрала, скалічила Друга світова війна. Чому стало можливим тотальне нищення людини людиною? Хто винен? Де люди припустились помилки?

Помилка була в виборі… антихристиянської релігії!

Як коротко пояснити суть християнства? Уявіть собі, що всі Ваші негарні вчинки стали відомі владі й суддя засудив Вас до кари смерті. Вранці відкриваються двері в’язниці й наглядач Вам заявляє: “Юнак із Назарету Галилейського по імені Ісус добровільно взяв на себе гріхи всіх людей Землі й Ваші в тому ж числі… Його замість Вас стратили, отож Ви вільні!”. Як настільки благородну людину та не любити?

Християни під час богослужінь вшановують Ісуса Христа та його послідовників, котрі багато чудес творили силою Божою: зціляли хворих, рятували від смерті, захищали від ворогів, усували епідемії, попереджали про небезпеки, вгамовували стихійні лиха, пророкували, вчили заповідей праведного життя котрі забезпечують людям мир та спокій. Ті послідовники Христа на декілька кроків випереджали час в котрому жили, отож у більшості випадків приймали від безбожників мученицьку смерть. Наступні покоління людей тих праведників визнали святими, побудували в їхню честь храми, зобразили на іконах. Церква Христова є цілком добровільним об’єднанням, вона апелює до розуму, совісті людей й нікого до себе силою не притягує…

Комуністи та націонал-соціалісти створили досі нечувані за розмахом тоталітарні секти, в котрі під загрозою покарання примусили вступити всіх своїх громадян. В результаті одурені люди возвеличили до небес вождів в котрих не було навіть крихти святості, людяності. Новостворена релігія була протилежною, ворожою християнству. Із Бога та Його заповідей свідомо робили посміховисько, храми грабували, руйнували, перетворювали в конюшні, склади, в’язниці, музеї атеїзму, священиків вбивали а взамін поклонятись стали біснуватим сатанинським вождям: Марксу, Леніну, Сталіну, Гітлеру. З самого дитинства людину привчали сліпо вірити в геніальність, непогрішимість вождя й бути готовим віддати життя ради перемоги на всій планеті проголошеної керівною партією ідеї. (“Смело мы в бой пойдём за власть советов и как один умрём в борьбе за это!”) Люди не мали права володіти землею та засобами виробництва та й саме їхнє життя повністю належало тоталітарній секті (партії).

Священиків божих не просто знищували а робили це свідомо жорстоко. Перетворити посередника між Богом та людьми в скривавлений кусок м’яса, котрий благає про смерть як про визволення від нестерпних мук – ось якою була найвища насолода сатаністів. Якщо християни ходять хресним ходом навколо церкви із іконами, на котрих зображені святі люди, то марксисти ходили на демонстраціях навколо усипальниці головного теоретика комуністичної ідеї та пам’ятників йому із портретами організаторів масових репресій! Люди свідомо відвернулися від Бога, котрий є любов, взамін же вибрали диявола, котрий є погибель. Жахлива громадянська війна, голодомор, Друга світова війна та інші катаклізми були логічним результатом настільки непродуманого вибору. Ось в чому трагедія ХХ віку.

Мирне життя. “Вірьовку з дому брати, чи профком видасть?”. 

Усякий спротив був зломлений. У вкрай заляканих людей не виникало навіть думки якось протестувати. Люди стали покірно відбудовувати зруйноване війною господарство – будувати комунізм. В часи мого дитинства був популярним такий анекдот:

Президент США приїхав в СРСР. Генсек компартії вихваляється:

– Ось у вас в США страйки, демонстрації протесту, а у нас весь народ одностайно підтримує усі постанови партії. Підемо на збори у будь-який робітничий колектив і я продемонструю. Вийшов на трибуну:

– Згідно з рішенням партії та уряду із завтрашнього дня працювати будете по 12 годин і без вихідних!  Хто “за”!?..

Усі підняли руки.

– Хто “проти”?..

Нікого.

Президента США це розлютило: – А можна, я скажу від імені вашої компартії?

Вийшов на трибуну: – Партія та уряд постановили завтра вас усіх повісити! Хто “за”?

Усі підняли руки.

– Хто “проти”?

Устав один. Президент США зрадів. А той:

– Та я не проти – питання у мене: вірьовку з дому брати чи профком видасть?..

Ось так ми й жили. Важко працювали на державних підприємствах та в колгоспах. Покірно приймали участь у виборах без вибору, ходили на організовані владою демонстрації, одностайно голосували “за” на різноманітних зборах та вставали, коли чули гімн “Союз нерушимый республик свободных”.

Час війни і час миру.

Колись сивочолий дідусь докоряв односельчанам:

– Ви Україну пропили.

Я малим був досить допитливим от і поцікавився в старого:

– Вони що, Україну продали, отримали гроші і їх пропили?

Дід пояснив:

– Та ні, синку. Є час сіяти і час збирати. Час війни й час миру. Час пити та веселитись і час за правду боротись. Вони ж пили та гуляли в час, коли потрібно було волю захищати. Ось і пропили Україну.

Я любив розпитувати старих людей про те, як вони жили колись. Ось типова розповідь:

– Працювали. У вільний час відпочивали, веселились. Багатшим був той, хто раніше вставав та пізніше лягав, і такого працелюба всі поважали. Моральність була висока. Щосуботи відмивали вдома тіло, а щонеділі та кожного великого свята очищали в церкві душу. Убивств, крадіжок, обману, брудної лайки, перелюбу та абортів не було: виховані були так, Бога боялись. Та люди є люди – вони різні. Бувало всього, але сволотою бути було дуже невигідно. Про якийсь недостойний учинок односельця гуділо все село – винуватцю не подавали руки, тикали пальцями, соромили, а тому хоч бери та у світ тікай. Збиралась вся рідня і картали негідника: “Ти зганьбив наш рід!” До правоохоронців, як правило, не звертались – самі розбирались з мерзотником, котрий заплямував честь  роду. Усі разом благоустроювали вулиці, будували оселі “толокою”, тобто усім миром. Сьогодні будують хату одному, потім – іншому, а там – тобі. Грошей на “толоці” не платили, але господар повинен був нагодувати робітників. Пізніше спалахнула Перша світова війна і затягнулась надовго. Настала розруха, смута. Влада стала часто мінятись, одні “визволителі” проганяли інших та грабували все, що ще залишилось від їхніх попередників. (У цьому немає нічого дивного: усілякі вояки не сіють та не жнуть, а випити, наїстись та збагатитись прагнуть неабияк. У сексуальних утіхах теж, ясна річ, собі не відмовляють.) На все село знайшовся негідник, котрий виходив кожних визволителів стрічати хлібом-сіллю. Спочатку над цим пристосуванцем селяни глузували, але потім усі швидко зрозуміли, що в смутні часи саме так і можна вижити. От і стала продажність, пристосуванство нормою, способом нашого виживання.

Партійні бюрократи – рабовласники.

Уся сфера виробництва була у власності держави в особі партбюрократії. В особистій власності радянської сім’ї міг бути будинок та легковий автомобіль, але без права на ньому заробляти. Спіймають, що взяв подорожніх, – покарають за нетрудові доходи.

Колгоспний механік удома зі списаних агрегатів зібрав міні-трактор, але натішитись не встиг – приїхали правоохоронці і… порізали автогеном. Справа в тому, що при соціалізмі тільки держава є власником засобів виробництва. Виключення із правила було лише для людей із фізичними вадами. Запам’ятався безногий інвалід, котрий цілком законно розкладав на саморобному столику нехитрий інструмент й ремонтував перехожим взуття.                                       

Люди розуміли державну власність як нічию і ходили на роботу та працювали як поденники, раби, наймити. Працювали абияк і тільки те й думали, що та як украсти, або яким іншим чином ошукати державу. Система тотальної брехні привчила людей відноситись до держави та своїх співвітчизників за принципом: “Не обманеш – не проживеш”.

… і водночас раби.

Обіцяної рівності не було – панівним класом стала партійна бюрократія. Вся іронія в тому, що партбюрократ теж не був господарем – він повністю залежав від волі вищестоящого партійного начальства і тому, щоб утриматись на посаді до пенсії, був змушений безжально експлуатувати підлеглих. Підприємство державне, отож, кожен старався встигнути якомога більше урвати собі, тому що при виході на пенсію, в урочистій обстановці дарували лише цінний подарунок й прощались назавжди.

Комуністи на кістках закатованих безневинних співвітчизників будували суспільно-політичний лад у котрому раби керували рабами. Особливо важко було жінкам: якщо при соціалізмі всі були рабами, то жінки – рабинями рабів…

Ремонт авто на радянській СТО. 

Наведу типовий для радянського життя приклад. Приватних автомайстерень тоді не було (й бути не могло – все державне) отож поїхав на державну автостанцію. Заплатив у касу ціну ремонту й вручив квитанцію майстрові. Той поглянув на папірець й до мене довірливо:

– Тут роботи на три години, а капне мені на зарплату із тих тридцяти карбованців лише п’ять. Твоє авто ремонтувати як усім, чи на совість?

Я на те: – Робіть на совість, а я доплачу скільки потрібно.

Під час паузи в ремонті вийшов на подвір’я й звернув увагу на автовласника, котрий сердито лаяв усіх і вся. Поплакався мені:

– Місяць ремонтували моє авто – тягнули час та гроші. Сьогодні виявилося, що в процесі ремонту не тільки замінили нові шини на зношені, але ще й бензин весь із бака висмоктали! Ходив до начальства скаржитись так ті мене відфутболюють… І правди ж ніде не знайти – я ж не можу довести документально, що шини у мене були нові та бензину більше…

У ті часи хитрі автовласники не відходили від майстра далеко а якщо й заганяли авто на автостанцію надовго, то попередньо ставили старі шини, зливали пальне, дефіцитні вузли помічали напилком чи фарбою, щоб у випадку підміни можна було довести свою правоту…

“Тих майстрів вже давно посадили”.

Жінка, котра не розбиралась у техніці, здала новий ВАЗ 2103 на автостанцію і через три доби забрала відремонтованим. Через рік в аналогічній ситуації звернулася до знайомого майстра і тут виявилось, що минулого року під час ремонту на автостанції горе-майстри… замінили у її авто двигун на знятий ними із ВАЗ 2101. Керівник державної автостанції їй так популярно пояснив ситуацію:

– Мого попередника та тих майстрів уже посадили. Я ж прийняв справи недавно, а це означає, що Вас бачу вперше і, відповідно, до вашої проблеми не маю жодного відношення. До побачення.

Ошелешена автовласниця довго у різних інстанціях шукала управи на злодіїв, але так нічого й не добилася…

Життя примушувало “крутитися”.

Платили мало й тому саме життя примушувало кожного усіляко “крутитися”, красти, хитрувати, “калимити”, брати  хабарі тощо. Таке прокляття придумали: “А щоб ти вік жив на одну зарплату та по судах тягався!”. Усе то воно так, але для того, щоб вижити у таких жорстоких умовах потрібно було спочатку знайти надійних друзів. Мій батько на цю тему висловлювався: “Не имей сто рублей, а имей сто друзей. А будешь иметь сто друзей – будешь иметь сто рублей!”

А може, директор був власником виробництва? Зовсім ні – його партія поставила на це місце і вона ж могла за невиконання плану звільнити або перевести на інше підприємство. Керівник не був повноправним господарем: не міг продати, передати у спадок, а тому діяв відповідно: старався сам збагатитись, а зі своїх підлеглих видавлював усе можливе, щоб виконати державний план.

Керівництво брало хабарі, крало тоннами, вагонами, тисячами, а трударі – хто як міг. Невдахи потрапляли на лаву підсудних. І дивну закономірність помітив я пізніше: чим вище місце людини на соціально-політичній піраміді, тим менший ризик потрапити в ув’язнення – свої своїх не судять, або, як у народі кажуть: “ворон воронові ока не виклює”.

Щоб не розкрадали соціалістичну власність, кожне підприємство було огороджене високим парканом і пильно охоронялось. Але охоронці теж живі люди – жити хочуть не тільки на одну зарплату, отож, часто сторож на об’єкті був по сумісництву продавцем того, що охороняє. Хто де працював той те й мав. Якось заарештований лісник так пояснив слідчим суть соціалістичного виживання: “Я, крім зарплати, маю лося, а ви – мене”.

Керівник нашого відділу позавідомчої охорони дивувався на зборах: “Чому всі рвуться охороняти м’ясокомбінат та кондитерську фабрику, а от завод залізобетонних конструкцій – бажаючих немає?”

Що являло собою кожне виробництво? Найсучасніше обладнання та найкращі спеціалісти працювали у військово-промисловому комплексі  на гонку озброєнь – була така у нашої влади мета: перемога комунізму на всій планеті. Усі інші підприємства виглядали простіше: в цеху працювала певна кількість застарілих енергоємних станків, для обслуговування котрих тримали цілі ремонтні бригади. Багатоповерхові адміністративні корпуси були вщент заповнені різноманітними управлінцями. При соціалізмі завжди великий бюрократизм – абсолютно усе державне і тому переміщення навіть нікчемного папірця з однієї державної кишені в іншу обов’язково оформлялось документально.

І це ще не все. Кожне підприємство являло собою своєрідне маленьке місто зі своєю інфраструктурою: медпункт, їдальня, клуб, роздягальні, душові. У власності підприємства знаходились дитсадок, будинок відпочинку, лікарня, спортзал і, навіть, спортивні команди. Адміністрація розподіляла місця в дитсадку, лікарні, путівки у санаторій, турпоїздки за кордон, премії, чергу на отримання усіма омріяної квартири, легкового автомобіля тощо. Практично на одного працюючого за станком приходилось десять, а то й більше, бюрократів, наглядачів, охоронців, ремонтників, лікарів, нянь, прибиральниць.

А втім, отримана від влади квартира належала законослухняному працівникові умовно. Помер а прямих спадкоємців немає – квартира відходить державі. Подав документи на еміграцію – квартиру втрачаєш. При переїзді жителі СРСР квартирами обмінювалися, при розлученні розмінювали. Було ще відомче житло – живеш в жилплощі доки працюєш на даному підприємстві. Звільнився – виселяйся.

Продати будинок людина могла лише коли вона його успадкувала  або власноруч побудувала.

Кожному працюючому була доведена норма виробітку. Коли ж знаходились працелюби, котрі ради доброго заробітку значно перевиконували план, то скоро те перевиконання дирекція робила нормою для усіх працівників. З огляду на цю істину робітники стежили, щоб серед них не з’являлося бажаючих значно перевиконувати план. Як правило, працьовитому або талановитому працівникові спершу мирно, дохідливо пояснювали ситуацію, а з тими, хто не зрозумів тонкощів соціалістичного соцзмагання поступали уже по іншому. (Це вже як до кого доходило…)

Організація виробництва у країнах “загниваючого капіталізму”.

Немає нічого дивного, що при такій організації праці продуктивність нашої соціалістичної економіки була вкрай низькою: зарплата мізерна, напівпорожні магазини, черги майже за усім, навіть за предметами першої необхідності. Це у нас.

Пізніше бачив організацію праці у країнах так званого тоді “загниваючого капіталізму”. Ішов вулицею Тель-Авіва. Непримітний будинок виявився заводом. Двері були широко відчинені – спека. Зупинився. Почав спостерігати. У цеху стояли три сучасних верстати – за кожним працював робітник у гарній уніформі. Один із них мав на боці мобільний телефон і з цього я зрозумів, що це керівник підприємства. Аж тут під’їхала вантажівка. Директор пересів на автонавантажувач, зняв три контейнери із заготовками, а на їхнє місце поставив контейнери із готовою продукцією. Після цього знову сів за свій верстат. Оце так продуктивність праці!

Там кожен виконує такий об’єм роботи, як у нас двадцять, тридцять робітників й платню отримує відповідну. Красти не потрібно – вистачає, щоб самому оплатити лікарню, квартиру, автомобіль, поїздку за кордон тощо.

У нас інакше…

Незграбна, неефективна колгоспна система призвела до нестачі продовольства. З хрущовських часів зернові стали закуповувати за кордоном. Уінстон Черчіль цей факт прокоментував так: “Я думав, що помру від старості. Але коли Росія, що годувала усю Європу хлібом, стала закуповувати зерно, я зрозумів, що помру від сміху”.

А чому при соціалізмі така організація праці? Я вважаю так: якщо людина вступає в компартію, щиро вірячи в торжество марксистсько-ленінських ідей, – це наївний дурень. Не хочу кого образити – більшу частину життя прожив, але таких не бачив жодного. Фанатики ідеї та мрійники колись ту революцію робили, пізніше стали її жертвами.

Якщо ж людина вступає в партію із кар’єрних міркувань – це пристосуванець, лицемір. Ось на таких надивився доволі. Система була диявольськи хитра: хочеш вибитись в люди та пожити у своє задоволення – вступай у партію та будь слухняним виконавцем її волі. Будеш вислужуватись – отримаєш кращу роботу, квартиру, місце на “дошці пошани”, у президії, премії, відпустку літом, путівку в санаторій, право придбати легковий автомобіль та інші блага.

Гарно на цю тему висловилася російська акторка Фаіна Раневська: “Если человек умный и честный – то беспартийный. Если умный и партийный – то нечестный. Если честный и партийный – то дурак”.

На тему партійності був популярним анекдот: Перед народом виступає партійний активіст:

– У наступній п’ятирічці ми будемо жити ще краще!..

Голос із залу: – А, ми?..

Люди робили висновок: поступай у партію й у наступних п’ятирічках будеш жити все краще й краще…

Мовчання – знак згоди. “Промолчи – попадёшь в палачи”. (Б. Окуджава) 

Будеш бунтувати – потрапиш у немилість і, в результаті, опинишся на найгіршій роботі, а то ще створять такі умови, що сам будеш змушений звільнитися, а це означає втрату звичного, “калимного” місця, черги на квартиру та усіляких пільг. На іншій роботі доведеться все починати з нуля. Система досить хитро  тримала усіх на короткому повідку. За політичну лояльність існувала прогресивна доплата – премія у розмірі 40% зарплати. У ті часи це була серйозна надбавка. Запізнився на політінформацію, не вийшов на організовану владою демонстрацію чи вийшов, але відмовився нести вручений парторгом комуністичний транспарант – позбавляєшся прогресивної доплати і разом із тим потрапляєш у чорний список неблагонадійних. Стати людиною другого сорту, ясна річ, ніхто не хотів…

Ось типовий приклад. На підприємстві проходять збори. Начальство вирішило позбавитись правдолюбця або прийняти постанову, котра принижує робітників. За столом президії начальство та передовики виробництва. Ставлять питання на голосування. Начальство пильно дивиться в зал: хто як голосувати буде. Головуючий запитує: “Хто “за”?” Несміливо піднялось десяток рук.

Далі головуючий випалює автоматично: “Хто утримався? Хто проти? Прийнято одноголосно!”.

І що цікаво – усе вірно! Навіщо рахувати голоси:  якщо ніхто не проголосував “проти”, то це означає, що всі проголосували “за”!

Зрадити – це не обов’язково піти, злити інформацію і нагороду отримати. Не має значення: ти заховався за чужими спинами чи зовсім не прийшов на ті збори – не голосуючи “проти”, ти цим самим проголосував “за”!

Кожен, боячись неприємностей, щодня мовчанням своїм зраджував свого товариша, колегу, незнайомого співвітчизника. Ні, за слово проти начальства вже не заарештовували, але цей липкий, холодний страх щось втратити міцно сидів у наших душах.

Всесоюзний комуністичний суботник, як правило, призначали на вихідний – часто на перший день Великодня. Не вийдеш – потрапиш у чорний список небажаних працівників. Діватись нікуди – виходили й працювали.

Вранці біля воріт підприємства з’являється парторг. На запізнення покірних працівників уваги не звертає, прізвища же правдошукачів записує у блокнот. От і все – на перший раз ти втратив половину преміальної доплати.

Чому ж на запізнення твоїх колег парторг не звернув увагу, а записав саме тебе? Він добре запам’ятав ту глузливу репліку на адресу керівників підприємства, котру ти жартома висловив на зборах. Ще раз щось не те ляпнеш або відмовишся нести портрет вождя на святковій демонстрації – переведуть на найгірше робоче місце. Далі – ще гірше: популярно натякнуть, що краще самому написати заяву на звільнення за власним бажанням, ніж бути звільненим примусово із вбивчим записом у трудовій книжці.

“А молчальники вышли в начальники”. (Б. Окуджава)

Щоб не втратити звичне вигідне робоче місце, чергу на квартиру, пільги, привілеї покірно носили на демонстраціях портрети вождів, транспаранти, у виступах говорили те що вигідно, голосували як потрібно. Знали: поступити по совісті – це прогнівити владу й потрапити на соціальне дно. От й жили за нашою приказкою “Покірне телятко дві матки смокче”.

Поступово ті мовчальники та холуї вийшли в начальники і керували так, щоб в першу чергу самим збагатитись…

“Доктор медицинских наук”.

Феномен сходження покидьків до вершин влади талановито описує правозахисник генерал Петро Григоренко:

“Амбулаторная экспертиза состояла в том, что мой будущий врач-обследователь Тальце Маргарита Феликсовна задала несколько автобиографических и пару глупейших политических вопросов и записала вамбулаторной карте: “Нуждается в стационарном обследовании”.

Впервые я почувствовал глухую вражду. “Кошка ободранная”, – подумал я о Тальце. Искусственная блондинка (обесцвечена водородом) с вытянутым сухим лицом, злыми глазами, тонкими губами и костлявой фигурой, она почему-то напоминала именно это животное, в период его беганья по крышам. Постарался подавить враждебность. Подумал – разве дело в ней! – И ответил: “Конечно нет”. Но почти тотчас добавил: “Но и в ней!” Однако враждебность с течением времени подавил полностью, но зато приобрел устойчивое отвращение ко всему ее виду. За время моего пребывания в институте Сербского с 12 марта по 19 апреля 1964 года беседы с нею составили самую тяжелую часть моих воспоминаний о том времени. Она все время чего-то доискивалась, непрерывно строчила в блокнот, задавая уйму глупейших вопросов по моим листовкам. При ее курином политическом кругозоре она была не в состоянии что-то понять. Переспрашивала. Слушала снова и опять не понимала, но делала какую-то свою, ей одной понятную догадку и что-то быстро вписывала в блокнот.

Своим непониманием и тупостью она буквально изматывала меня. Она не просто не понимала, она не в состоянии была понять значение морально-нравственных ценностей. Я часами доказывал ей, что невозможно пользоваться благами жизни, если кругом тебя люди бедствуют. Десятки раз она переспрашивала: “Ну Вам-то, Вам какое дело? Вам-то, при вашем окладе и Ваших закрытых магазинах чего не хватало?” И все мои ответы расценивались как суждения ненормального человека. Не понимала она также исторических аналогий. Эти аналоги не служили для нее доказательством. Она оценивала их только психиатрически: ты сослался на Чернышевского, записывается: “Сравнивает себя с Чернышевским”, сослался на Ленина – “Сравнивает себя с Лениным”. Утомлялся я от разговоров с нею невероятно. Это была пытка, могущая свести с ума. Она просто живет в ином умственном пространстве.

И вот именно этой своей неспособностью понять нормальный смысл разговора, она сослужила мне полезную службу. Однажды, уже после нескольких часов пытки разговором с Тальце, когда я, вымотанный до конца, сидел, отвернувшись от нее и, подперев голову рукой закрыл глаза и пытался отдыхать, пока она строчила в свой блокнот, вдруг проскрипел ее противный голос:

– Но все-таки, Петр Григорьевич, я до конца не могу понять Вас. Вы многих уважаемых людей в свое время знали очень близко. Ну и, естественно, если кого тогда не уважали, то это неуважение и до сих пор сохранилось. Это мне понятно. Но ведь Вы и самого Никиту Сергеевича упоминаете очень неуважительно. Самого Никиту Сергеевича! Как же это так, Петр Григорьевич?

Я с неудовольствием оторвался от дремы. Раздражение охватило меня: “Ну что этой курице надо? Мыслить она совсем не может. Что же я ей скажу? Ладно, хоть ударю по ее куриным взглядам”. И я твердо с расстановкой сказал:

– Ну, а что такое Никита Сергеевич? Обычное ничтожество, которое случайно оказалось у руля государственного правления. Но долго не продержится. Больше чем до осени не протянет.

Неожиданно это оказалось доступным ее пониманию. Во-первых, НЕУВАЖЕНИЕ К ВЕРХОВНОМУ РУКОВОДИТЕЛЮ государства… Называет его ничтожеством, значит себя считает выше. Во-вторых (и это выносится в голову истории болезни), ПРОРОЧЕСТВУЕТ: предсказывает, что Никиту Сергеевича осенью снимут. Эта запись и сыграла решающую роль в досрочной моей выписке. Пример того, как иногда бывает и глупость полезна.

Думающий человек, даже искренне принимая меня за сумасшедшего, спросил бы почему я так думаю. Тем более он захотел бы выяснить ход моих мыслей, если не знает вменяем я или нет. И, если б такой вопрос был задан, то задавший его убедился бы, что это не предсказание, а мой вывод из оценки политической ситуации в стране. Волюнтаристские эксперименты Никиты, особенно его стремление постоянно тасовать верхушку, которая, наоборот, стремится к покою и определенности своего положения, делают его персоной нон грата для высшей бюрократии. А так как поддержки в народе он не имеет, то судьба его, можно сказать, решена. Дело только во времени. Лучшее время для этого осень, когда определится урожай. Если хороший, улучшится снабжение и новые правители припишут это себе. Если, наоборот, урожай плохой, вину свалят на волюнтаризм…

Эту логику я и изложил бы умному человеку. И, кстати, отказался бы от термина “ничтожество”, потому что считаю Никиту Сергеевича самым достойным из послесталинской плеяды руководителей. Из них только он человек. Обычный, рядовой человек, которому ничто человеческое не чуждо. На “Великого” он явно не тянул. Ему не хватало для этого понимания, что спасти его личную власть могла только демократизация жизни всей страны. Волюнтаризм надо было заменить демократией и народ не дал бы свалить его…

Історія мала продовження:

“Тальце я случайно встретил в 1965 году, после освобождения из Ленинградской спецпсихбольницы. Дело было так. Проходя по 3-ей Фрунзенской, я вознамерился зайти в овощной магазин. В дверях встретился с выходящей пожилой хорошо одетой женщиной. Уступил дорогу. Ничем эта женщина не привлекла моего внимания. Но вдруг как что-то хлестнуло меня, я поднял глаза и встретился с ее взглядом, полным панического страха. Увидя, что я смотрю на нее, она рванулась вперед, проскользнула мимо меня и быстро помчалась, явно стремясь побыстрее скрыться за углом магазина. И я понял, что это Маргарита Феликсовна. Сворачивая за угол магазина, она обернулась. На ней лица не было.

Бледная до желтизны с широко раскрытыми от ужаса глазами, она явно не владела собой. Думаю, если бы я сделал хотя бы одно движение преследования, она начала бы визжать, как свинья под ножом, но я только смотрел ей вслед. Хотелось мне, чтобы ее подэкспертные увидели ее в таком состоянии. Думаю, их очень бы позабавил вид этой “дочери Дзержинского”. Так она себя преподносила подэкспертным. И все верили, видимо, ориентируясь на ее поведение. Вела же она себя с подэкспертными грубо, вызывающе и оскорбительно. Последний раз видел я ее в 5-ой Московской городской психбольнице (ст. Столбовая) в 1974 году. Она к тому времени уже была “доктором медицинских наук”. Как это неграмотное существо достигло этого звания – трудно представить. Хотя почему же? Для КГБ невозможного нет. А он заботится о верных слугах своих…”

Отримати квартиру при соціалізмі.

Ходить робітниця й привселюдно жаліється, що уже три роки перша в черзі на отримання квартири, а ордери чомусь отримують ті, що позаду неї у списках черговості! Не розуміє наївна жінка того, що знають хитруни: квартир мало, черга велика, отож отримає житло в першу чергу той, хто буде найстаранніше догоджати владі та начальству. Мало бути працьовитим, тут потрібно бути ще й партійним активістом. Чим краще догодиш владі та керівництву, тим скоріше отримаєш бажане. Тут для прискорення процесу іноді було необхідно й лягти під потрібного керівника…

Працівниця ж та настільки наївна, що іноді привселюдно критично висловлювалась про політику правлячої компартії, керівників підприємства от і, що цілком логічно, квартиру щоразу отримувала “шістка”, котра усі ті її вислови переказувала кому слід.

Ти лаєш політику радянської влади та начальство й при цьому ще й надієшся квартиру від них отримати? Мовчи, дурна, бо до кінця життя квартири не дочекаєшся. От поскаржишся ти прокуророві. Так він же теж комуніст, член тієї мафії! Він зателефонує керівнику підприємства й скаже:

– Привіт, Макарович! Прокурор турбує. Скарга на тебе поступила. Чому працьовита жінка три роки перша в черзі, а квартири й досі не отримала?

А той у відповідь:

– Тому що, мало того, що не являється членом партії, не приймає активної участі у громадському житті колективу, а ще й до того наклепи на політику нашої партії та уряду поширює, керівництво підприємства лає, баламутить народ. Та нам пора житло їй надати десь у Магадані чи  Колимі…

Не потрібно мати великого розуму, щоб здогадатись як усі партійні чиновники реагують у подібних ситуаціях. Ясна річ, підтримують один одного, тому що розуміють: якщо влада розділиться, тоді вона зруйнує сама себе…

Ось так хитруни безжально виштовхували чесних громадян на узбіччя життя. Кожен пристосовувався як міг.

Типова сцена масових зібрань: піднімається на трибуну чоловік й, збиваючись, читає написаний начальством текст на зразок: “Я Солженицына не чинал(а), но все-равно клеймлю позором клеветника, отщепенца, предателя Родины…”

Люди розуміють: він хоче вибитись в люди й, пересиливши огиду, мовчки спостерігають звичний театр абсурду, пізніше ще й аплодують.

Кому совість не дозволяла змиритися, той протестував. Іронізували: “Тими, кому не подобається радянська влада, цікавиться КДБ, тими кому подобається – ОБХСС”. (Отдел борьбы с хищениями социалистической собственности.

                                                                          Що смокче радянський народ.

В ту пору був популярним анекдот:  Зустрілись генсек правлячої компартії та президент США. Після переговорів добряче випили й стали жартома один на іншого дружні шаржі малювати. На малюнку генсека у президента США ліве вухо було маленьке, а праве – велике.

Пояснив: – Лівим ти слухаєш Конгрес, а правим – довірених друзів…

Посміялись.

На малюнку президента США у генсека були груди як у жінки, причому ліва була більша від правої. Пояснив:

– Ліву сторону смокчуть маріонеткові комуністичні режими усього світу, так у вас звані, “країни народної демократії”, а праву – партійна номенклатура Союзу.

– А що ж смокче радянський народ?! – здивувався генсек.

Президент США сором’язливо опустив очі:

– А нижче пояса я посоромився малювати, бо це ж непристойно…

Ось так ми й жили, кожен пнувся до грудей правлячої компартії, а кому совість не дозволяла чинити зло, той опинявся на соціальному дні. Такий же принцип виживання був у засобах масової інформації, мистецтві, інших сферах життя: хочеш нормально жити – хвали мудрість єдиної партії. Будеш правдолюбцем – залишишся без шматка хліба.

Трудами праведними у нас не побудуєш палати кам’яні.

1970 року, у час коли з конвеєра ВАЗу стали сходити перші “Жигулі” дирекція автомагазину об’явила запис на черговість придбання того омріяного авто. При тодішній середньомісячній платні у 120 карбованців ціна найдешевшої моделі складала 5500 карбованців. Біля автомагазину вмить зібрався величезний натовп бажаючих придбати авто. Хитруни усіляко намагалися першими потрапити на запис.

ОБХССники прекрасно розуміли, що чесно заробити на таке дороге авто мало хто в змозі й тому часто перевіряли покупців на предмет походження грошей. З огляду на це батьків приятель перестрахувався – в переддень покупки позичив у батька дві тисячі карбованців, а через місяць, коли небезпека перевірки минула, віддав ті ж самі купюри…

Слід зауважити, що черга на усі дефіцити була для простих смертних. Партійцям ж усе необхідне розподіляли в залежності від місця кожного на соціально-політичній піраміді. Ті напівлегальні торгові установи називались “спецрозподільники”. Вірно на цю тему висловлюються росіяни: “На то она и власть, чтобы пожить всласть”.

Після технікуму працевлаштувався. Тоді на автомобіль “Жигулі” мені потрібно було працювати… шість років!

Люди переконалися: всяка чесна праця не приносить нічого крім втоми. Глузували: “Направо молот, налево серп, – это наш советский герб. Здесь хочешь жни, а хочешь куй, но всё равно получишь х..!”

У всіх була робота але люди робили видимість праці. Робили видимість праці але план перевиконувався. План перевиконувався, але в магазинах було порожньо. В магазинах було порожньо однак у всіх все було. А щоб те все було усі крали, брехали, калимили, усіляко “крутилися”.

Втеча від проблем у п’яний дурман.

На нашу дійсність вже було огидно дивитись тверезими очима. Важка праця за мізерну платню, необхідність усіляко викручуватись, суцільна брехня, черги майже за усім, хамство, страх щось зробити не так і за це потрапити у немилість до начальства. А на телебаченні, радіо, газетах радісні репортажі про нові трудові успіхи радянського народу та переможну ходу комунізму по всій планеті. Від важких огидних буднів рятувались забуттям у п’яному дурмані.

Чому так? Чому у цивілізованих країнах люди організовано протестують, а у нас знаходять розраду у спиртному, кримінальних вчинках, самогубствах? Відповідь проста: така наша ментальність. У перенасиченому продажними людьми аморальному суспільстві кожен виживає сам. Протестувати безглуздо. Скажеш серед колег щось проти начальства й скоро ті слова стануть відомими владі. І важко здогадатися хто вислужився – у всіх такі щирі обличчя… Висновок простий: краще мовчати і топити проблеми у спиртному а накопичені образи виміщати на оточуючих.

У нашому відділі позавідомчої охорони після кожного свята хлопці весело ділились своїми пригодами. Запам’яталось таке: Чоловік в гостях перебрав міру й заснув за столом. Господарі за руки-ноги поклали п’яного гостя у ванну, щоб проспався. Серед ночі всіх домашніх розбудив істеричний крик: “Живим похоронили, гади!

А Ви б, що сп’яну подумали: могильний холод, темрява, лежиш на спині одягнений й затиснутий з усіх чотирьох сторін…

Інший тему підхопив:

– Після грандіозної п’янки проснувся уночі на незнайомому ліжку. Перша думка: – Де я?.. Невже у витверезнику? Аж тут із-за стіни почувся дитячий сміх. Ура! Значить, я не у витверезнику, а  у квартирі знайомих!

(Витверезник – медичний заклад готельного типу призначений для приведення до тями сп’янілих будівників комунізму. Там перебравших міру любителів спиртного правоохоронці обшукували й часто привласнювали знайдені гроші та цінності. Пізніше бідолах приводили до тями холодним душем. Спокійним надавали ліжко відіспатись, буйних же “вгамовували” та силоміць прив’язували до ліжка. Найстрашніше було потім: квитанція для оплати 15 карбованців “за послуги” та повідомлення на роботу. Там, як правило, з’являлась карикатура у стінній газеті, був розбір ганебної поведінки на відкритих зборах колективу і, в результаті подібного “розбору польотів” невдаха втрачав посаду, місце в черзі на квартиру, привілеї, пільги, премії.)

Алкоголізм та наркоманія процвітають тому, що наркотики легкодоступні?

Наші мудреці стверджують, що алкоголізм та наркоманія процвітають тому, що спиртне та наркотики стали легкодоступними. Якщо це справді так, тоді виробники спиртних напоїв повинні бути алкоголіками, працівники фармакологічних підприємств, лікарень та аптек – наркоманами. Та ні – люди пиячать та вживають наркотики від відчаю. Тут вирубка виноградників та заборони не допоможуть – дайте людям насолодитись правдою, достатком й проблема наркотичної залежності зникне сама собою…

“Безвременье вливало водку в нас”.(В.Висоцький)

Я никогда не верил в миражи,
В грядущий рай не ладил чемодана –
Учителей сожрало море лжи
И выплюнуло возле Магадана.

Но свысока глазея на невежд,
От них я отличался очень мало –
Занозы не оставил Будапешт,
А Прага сердце мне не разорвала.

А мы шумели в жизни и на сцене:
Мы путаники, мальчики пока!
Но скоро нас заметят и оценят.
Эй! Против кто?
Намнем ему бока!

Но мы умели чувствовать опасность
Задолго до начала холодов,
С бесстыдством шлюхи приходила ясность
И души запирала на засов.

И нас хотя расстрелы не косили,
Но жили мы, поднять не смея глаз, –
Мы тоже дети страшных лет России,
Безвременье вливало водку в нас.

Соціалістична інтеграція.

Як би там не було, а система хоча зі скрипом але працювала. Слід сказати чесно: навіть, якщо людина не мала “лівого” заробітку, за середньомісячну платню можна було місяць скромно прожити. Щоправда, доводилось стояти у чергах, але це не дивувало – звикли. Навіть на мінімальні 68 карбованців можна було існувати – по собі знаю.

Усі підприємства Союзу являли собою єдиний організм. Задіяні були навіть соціалістичні країни східної Європи. Був спільний ринок сировини, комплектуючих деталей, виробництва та збуту. Цей громіздкий командно-адміністративний механізм називали “соціалістичною інтеграцією”.

Комуністична влада весь час безжально експлуатувала величезні природні ресурси та людський потенціал. На державних бюрократичних підприємствах люди працювали абияк за принципом: “Стук-грюк, аби з рук”, та “Іван, давай план”. Продуктивність рабської праці була вкрай низькою, а тому продукція низькоякісною.

В “застійні” часи на львівський завод “Електрон”, котрий тоді вважався флагманом радянської електроніки, приїхала делегація з Японії. Гостей водили по цехах, показували все, хвалились, а ті головами кивали та посміхались. Директор попросив записати враження в “Книзі відгуків та пропозицій”. Ті слухняно написали свої ієрогліфи. Пізніше перекладач так перевів той відгук: “Кам’яний вік!”

В магазинах був бідний вибір між поганим та ще гіршим. Серйозної конкуренції не було – ми варились у власному соку. А куди ти дінешся – іншого ж немає, все радянське. Купив і… носись по гарантійних майстернях. Хороші, якісні товари продавались тільки для партійної номенклатури у “спецрозподільниках”. Хто мав впливових знайомих, той міг “дістати” дефіцит на промислових та продовольчих базах.

                                                      “Даром вчимося, даром лікуємося і даром працюємо”.  

При соціалізмі “Хто не працює – той не їсть”, отож, всі працювали – робочі місця були. Я все дивувався: чому набрали сорок електромонтерів обслуговувати об’єкти, із якими легко може справитись п’ять спеціалістів? Чому? А так комуністи боролись із безробіттям: свідомо розширювали штати працюючих, й при цьому хвалились, що у них нема притаманних “загниваючому капіталізмові” проблем.

Слід сказати про такий прийом як система дотацій. На деякі види товарів держава штучно завищувала ціну, щоб за цей кошт на інші знизити, й цим зробити їх доступними навіть найбіднішим. Наприклад, пляшка горілки коштувала 4 крб., зате хлібина – 16 копійок.

Із підприємств та з кожного робітника вираховували прибутковий податок. За ці гроші фінансували космонавтику, гонку озброєнь, армію, наукові дослідження, правоохоронні органи, освіту, медицину, соціальні потреби, благоустрій і таке інше. Освіта та лікування вважались безкоштовними але це було пропагандою – необхідні кошти вираховували із підприємств та зарплати працівників. На цю тему жартували: “Даром вчимося, даром лікуємося і даром працюємо”.

При напівпорожніх полицях магазинів люди зароблені гроші та “лівий навар”, в очікуванні кращих часів, зберігали на ощадкнижках та вдома. З кожним роком зростала піраміда не забезпечених товарами грошей.

Комунізм – Вавилонська вежа.

Будували комунізм – своєрідну Вавилонську вежу. Незграбна, громіздка конструкція тріщала, смерділа, розвалювалась, як наш перестарілий генсек Брежнєв, але нас архітектори та виконроби переконували, що все йде за планом. Та не ті вже були часи – науково-технічний прогрес брав своє: кожен від останнього “ханиги” до, як виявилося, генсека правлячої партії слухав закордонні радіоголоси, отож був у курсі справ. В кінці шістдесятих навіть стало модним прогулюватися вулицями міст із транзисторними радіоприймачами з котрих лунали “ворожі радіоголоси”.

Якщо в кінці 1939 року під час війни із Фінляндією радянські ЗМІ (інших не існувало) переконали народи Союзу, що це Фінляндія напала на СРСР, то пізніше таке вже не проходило – монополія на інформацію була втрачена.

Стало звичкою слухати новини із “ворожих радіоголосів”, а потім порівнювати почуте із офіційною пропагандою та побаченим на власні очі.

Я помітив: знаходились сміливці, котрі… не вставали під час виконання державного гімну! Це був початок кінця. Що ж сталось далі?

“Потрібна Перебудова!”

Цинізм влади вже викликав огиду – одурені та голодні працівники стали висловлювати невдоволення. В той час до влади прийшов порівняно молодий лідер – М.С.Горбачов й заявив: “Ми все будували не так – потрібна Перебудова!”

А інакше й бути не могло – до того вже йшло…

Дозволили говорити правду про архітекторів, виконробів, будівничих. Пам’ятаю як тогочасну атмосферу тотальної брехні описав журналіст: “Закінчив інститут й влаштувався репортером у газету. Писав щиру правду, але її не друкували! Якщо не друкують, то, звісно, й грошей не платять. Так моя сім’я голодувала місяць, два, три. Боляче стало дивитися в голодні очі дітей от я й почав писати так як від мене вимагали. Радісні репортажі про нові трудові успіхи радянського народу та переможну ходу комунізму по усій планеті друкували й, відповідно, добре оплачували. Я, як й усі тоді, мусив брехати, щоб вижити…”

У цій відвертості не було нічого нового – таким методом раніше виживали усі народи Союзу. Перебудова, демократизація та гласність відкрили дорогу для правдивої інформації. Ну і почалось: взаємні звинувачення, пошуки помилок, прорахунків, сварки як у найгіршій комунальній кухні. А під цей шумок усі учасники тієї грандіозної будови почали розкрадати будматеріали та все інше й продавати.

Рукопис.

Ось в цей час серйозних проблем на будові “Вавилонської вежі”  та розцвіту процесу Перебудови я звільнився із таборів й взявся за перо. Розповідав, як органи влади використовують ритуали Чорної магії. Описував свою долю, щоб хто інший, вже мною попереджений, не потрапив у подібну пастку.

Мама помітила й стала докоряти:

– Знову у тюрму хочеш? Мало тобі тих сліз, що я виплакала за тебе, дурня. Уже було, що від мене люди відверталися, замовкали, коли я підходила. Куди ти лізеш? Це ж мафія! Хочеш мене передчасно в могилу загнати?

“Посланіє”.

Перед річницею тієї їхньої Соціалістичної революції знову викликали в кабінет керівника карного розшуку. Розмовляли ввічливо – винюхували мої настрої, наміри стосовно влади – боялися, щоб не зіпсував їм свято. Попередили, щоб 7 листопада був дома – перевірять.

В той день не сидів дома – в церкві дякував Богові, що живий повернувся. В кінці служби священик зачитав “посланіє”, в котрому Патріарх Усія Русі Пимен вітав усіх християн із великим святом – річницею Великої Жовтневої Соціалістичної революції. Парафіяни слухали уважно. Багато хто з них потерпіли від влади, але на жодному з облич я не помітив гримаси огиди.

Подумалося: – І ти, Патріарх, продався, – вітаєш християн із річницею приходу до влади диявола.

А втім це не диво. Зазвичай кожен диктатор просуває на місце Патріарха свого ставленика, щоб той серед пастви пропагував його політику.

Працевлаштування.

Час минав а я на державній роботі не працював – дома по господарству порався. До хати зайшов дільничний інспектор і довірливо сказав:

– Я проти тебе нічого не маю, але від мене вимагають, і я мушу попередити. У нашій  соціалістичній державі, хто не працює більше трьох місяців, того засуджують за паразитичний спосіб існування. Якщо не хочеш знову у в’язницю, негайно влаштовуйся на роботу.

Поскаржився, що колишнього в’язня ніхто на роботу брати не хоче. Дільничний мені повчально:

– Йди електриком на льонокомбінат. Відмовити не мають права – домовленість із нами підписали.

Прибув. На прохідній пояснив ситуацію. Пропустили. Підійшов до кімнати електриків й остовпів – із-за дверей гучно лунала добірна лайка. Бажання працювати в такому колективі відпало відразу.

Хотів по знайомству влаштуватись на привокзальній почті вантажником. Кадровичка подивилась трудову книжку й запропонувала зайти завтра. Наступного дня відповідь була стандартною: “Ми вже взяли людину”.

Нарешті, знайшовся один добряк, взяв кочегаром. Потайки дома та ночами на роботі продовжував писати спогади.

Я у В’ячеслава Чорновола.

Слухав “радіо Свобода”. Через шум глушилок розчув лише назву вулиці на котрій у Львові мешкає В’ячеслав Чорновіл – колишній політв’язень, а на даний момент редактор часопису “Український вісник”. Був третій день Великодня й я купив квиток на літак – сподівався в свято застати господаря дома. Знайшов поштове відділення, котре обслуговує названу вулицю й запитав адресу В’ячеслава Чорновола. Невдовзі тиснув кнопку дзвоника вказаної квартири. Двері відкрив В’ячеслав і я, за пасхальним звичаєм, тричі привітався: “Христос воскрес!” Зайшов у гостинно відкриті двері. Та як побачив на столах цілі гори рукописів так відразу зрозумів: шанси моїх спогадів потрапити на сторінки часопису мізерні…

Під час розмови запитав В’ячеслава чи прослуховують комітетники його квартиру, на що той ствердно кивнув головою. Рукопис залишив – надіявся, що хоча б якийсь уривок та буде надрукований…

Я в кабінеті карного розшуку.

Через день до мене заїхав співробітник карного розшуку. Завіз до себе в кабінет й довго допитувався чого це я їздив до В’ячеслава Чорновола. Щоправда після “бесіди” на тій же службовій “Волзі” привіз назад.

Через тиждень до хати зайшов незадоволений владою чоловік, – просив допомогти опублікувати розповідь про секретні методи роботи КДБ. Дивно, але він якимсь чином знав про мою поїздку до Чорновола. Розповідав про підлості КДБ – намагався таким чином викликати на відвертість, щоб і я в свою чергу розповів мету поїздки до В’ячеслава та подальші плани. Зрозумівши, що це “підсадна качка”, не клюнув на цю примітивну приманку – звик до продажності наших людей. Після візиту гостя в хаті довго стояв дивний неприємний запах…

Кооператив “Тарник”.

Весною пощастило влаштуватись в кооператив, котрий виготовляв дерев’яну тару. Спостерігав спосіб праці та мислення своїх співвітчизників. Розцінки за заготовку дощок та виготовлення продукції одинакові. Питаю напарника:

– Будемо працювати на совість, чи як усі?”

Вітя каже:  – Давай працювати – гроші дуже потрібні.

Як увімкнули верстати вранці, так в обід вимкнули. Пообідали й увімкнули до вечора. Виготовили заготовок збивщикам на два дні. А ті працюють абияк та ще й з нас глузують:

– Дивись, як надриваються, всі гроші хочуть заробити.

Наступного дня ми з напарником неспішно проводимо профілактичний ремонт верстатів а ті сердяться:

– Ми працюємо, вони байдикують, а зарплату-то отримаємо порівну. Де ж на світі справедливість?

І що цікаво: якщо комусь нарахували платні на 3-5 крб. більше, то у інших виникає чорна заздрість, невдоволення. Цю рису ментальності нашого народу я давно помітив. Таке враження, ніби над нашою країною зависла величезна жаба і душить, душить, душить… (З цією пікантною хворобою психіки здавна досить оригінально борються іноземці – платню видають в запечатаних конвертах.) Кажуть що “жаба” (чорна заздрість), є найстрашнішим звіром – вона задушила половину людства.

Нас довгий час привчали до рівності у бідності, і от в результаті маємо: якщо у людини на одну курку менше, ніж в інших, то глузують, що він злидень. Якщо ж на одну курку більше, то йому по-чорному заздрять, проклинають за те що він куркуль, ненажера.

Раніше під час роботи електромонтером помітив, що частина хлопців на мене поглядають як на особистого ворога. Якось під час гулянки, коли у кожного на язиці те, що у тверезого на думці, запитав причину й почув:

– Ми у державних квартирах живемо, отож, продукти змушені купувати у продмагах та на базарі, а ти, куркуль, у власному будинку живеш, худобу тримаєш, овочі та фрукти біля хати вирощуєш. Тебе розкуркулювати давно пора!

Під час обіду напарник розповів свої поневіряння по судах. Історія трагікомічна. Їхав на своєму “Москвичі” а тим часом череда колгоспної худоби переходила дорогу. Щось налякало корів, вони з переляку стали розбігатись й при цьому пом’яли легковик. Вітя загнав авто на територію колгоспу й заявив управлінцям: “Ваша вина отож ремонтуйте”.

Коли ж через тиждень навідався то побачив… напіврозібране авто. Все пояснюється просто: селяни ночами познімали з авто все що їм потрібно для власних авто. Носився мій напарник із скаргами, ходив по інстанціях та все марно…

Плакався: – І то за таку справедливість я два роки в Афгані воював…

Щоранку подають вантажівку під завантаження. Потрібно завантажити, але у того рука болить, у того нога, а ті ще до пам’яті не можуть прийти після вчорашнього. Та якось вже закинули ті ящики. Нудяться хлопці, мучаться. Посилають гінця за пляшкою самогону. Розпили. Та що то є на стільки “рил”, тільки роти засмородили. Знову нудяться, мучаться. Та ось клієнт привозить могорич – хоче купити декілька важких брусів. І сталося диво: хлопці кинулись вантажити, забувши всі свої болячки. Знову випили. Тепер ніби досить, але… Але, як допускати до верстатів людей в такому стані? Ось дивлюсь: він лівою рукою тримається за піддон, а правою…  лише за четвертим ударом попадає молотком по шляпці цвяха.

Наступного дня все повторюється. Кооператив – наша власність. Логічно що усе повинно помінятись у психології людей, у їхньому відношенні до праці. Та де там… Зробив висновок: працювати абияк та красти у нашого народу в крові. І… помилився. Пізніше той хлопець поїхав у Польщу на заробітки. Пан платив добре, надавав житло та харчі. Попередив: “Працюй на совість, а як ні, то поїдеш назад”. Так Саша там так працював, що пан його бригадиром поставив.

Пізніше кооператив наш розвалився. І не тому, що працювали абияк, крали та пиячили, а тому, що задушили податками. Влада щомісяця збільшувала податки, й дійшло до того, що працювати чесно означало працювати задарма.

Працівники кооперативів – співвласники своїх підприємств.

Ідея кооперативів була цікавою тим, що нарешті працівники ставали їхніми співвласниками. По ідеї робітники мали бути зацікавленими розвивати підприємство тому, що чим багатшим воно ставало, тим багатшими ставали й вони. Ось повчальний приклад. Ми в кооперативі працювали й частина прибутку вкладалась у розвиток: побудували ще один цех, купили декілька верстатів, трактор, обладнання, інструменти тощо.

Коли ж справа дійшла до закриття, то свою власність ми продали. Як же поділити зароблене коли один працював від початку, другий 2 роки, третій півтора, четвертий рік, п’ятий – 3 місяці? Спочатку виручені гроші поділили на кількість відпрацьованих людино-днів й кожному нарахували в залежності від його виходів на роботу. Та тут виникли суперечки: одні пиячили та ледарювали, інші ще й після роботи залишались… Вихід знайшли оригінальний: порахували загальну кількість виданої зарплатні й ціну кооперативної власності поділили на її кількість. В результаті кожен отримав частку в залежності від отриманої ним зарплати.

Ідея кооперативів була хорошою та от вона у нас не прижилась – працювати абияк та красти у народу в крові тому що… Всьому виною наш спосіб мислення, поведінки. Ментальність раба, якщо літературною мовою. Ми ж так звикли: працюєш на партбюрократа чи пана й думаєш: як би вкрасти, як би одурити? А там відпрацював абияк до кінця зміни й нехай те підприємство хоч згорить – інший рабовласник знайдеться…

                                                                                                                             “Наказ є наказ”.

Ми до праці на підйом важкі, а от пити, гуляти, експропрійовувати, розкуркулювати, конфісковувати, вилучати піднімаємось досить швидко. Однокласник розповів армійську бувальщину: “Привели хлопці у частину повію. Я товариша серед ночі буджу: “Уставай. Старшина посилає нас на кухню чистити картоплю”. Так той став… посилати мене негарними словами. Тоді я йому на вухо тихо: “Картопля – це привід, понт. Тут он хлопці бабу привели”. Після цих слів мій товариш зірвався, як ошпарений: “Наказ є наказ! Я вже одягаюсь й біжу”.

Кооператив “Лабеан”.

Люди у часи Перебудови заробляли хто як міг. Як гриби після дощу з’являлись різні кооперативи. Найбільше запам’ятався кооператив із дивною назвою “Лабеан”. Розумні люди, котрі здогадались прочитати назву навпаки в той кооператив не звертались, а от лохи…

Кооператив “Младенец”.

В “Комсомольській правді” прочитав цікаву статтю. Журналіст наткнувся на об’яву: “Кооператив “Младенец” предлагает услуги женщинам желающим забеременеть!” й пішов за вказаною адресою. Двері відкрив молодий мужчина, такий собі “волжский Шварцнегер”. Дружина автора об’яви зварила кави й потекла розмова. Роботи немає отож, щоб не класти зуби на полицю, домовились із законною дружиною надавати іншим досить пікантні послуги. Від жінки, котра хоче завагітніти вимагається довідка про відсутність венеричних хвороб, розписка що не буде вимагати аліментів та певна сума грошей. Красень демонструє фото фізично та психічно здорових дітей та веде в спальню. За певну доплату жінка кави принесе, яєчню піджарить тощо. Господар в кінці розмови похвалився, що бізнес процвітає – ось одна із клієнток  вже на хрестини кличе…

Інфляція спровокувала дефіцит а той – карткову систему… 

Весною 1990 року з бригадою шабашників на заробітки у Росію поїхав. Хотілося їздити на власному авто, а не на батьковому тому що… Нових автомобілів у вільному продажу не було а 5-7 річні продавалися по ціні нових – 6000 крб. Мав на ощадкнижці “перепійних” 3500 крб. Не вистачало 2500 крб. От і ризикнув…

Що таке шабашка? Це праця на будівництві із ранку до ночі за загальноприйнятими у даній місцевості розцінками. Чому ж місцеві не працюють? А навіщо – краще випити, закусити, полежати в затінку…

Звик до безгосподарності на рідній Україні, але те, що побачив там, мене жахнуло: розбита, напіврозібрана техніка знаходилась, валялась всюди і скрізь. Цукру, цукерок та спиртного, в тому числі й одеколону, в магазинах не було. Розумні люди пояснили, що солодке йде на виготовлення браги, котру відразу випивають, а якщо завезуть в магазин спиртне, то ділова активність припиняється – усе селище гуляє.

Шокувало і те, що всі, від малого до старого, не звертаючи уваги на чужих, використовують брудну лайку для зв’язку слів. Якось зайшов у житло двох робітників  пилорами.

З меблів у кімнаті: два ліжка, стіл, табуретки.

З одягу у кожного: чоботи, тілогрійка, штани, сорочка.

З посуду: каструля, декілька мисок, ложок, виделок і стакани.

А навіщо все інше: талони у їдальню дають, а наряджатись ради кого – усі так ходять. От і йдуть всі гроші на спиртне. Ну, звичайно, без електроплитки, каструлі та сковорідки не обійтись – потрібно же іноді нашвидкуруч яку нехитру закуску приготувати…

Познайомився із місцевим українцем. Він служив у тих краях і там, одружившись, осів. Питаю:

– Ми, українці, славимось своїм працелюбством. Чому ж у тебе занедбаний будинок, у саду ростуть тополі?

Той пояснює:

– Будинок не мій, а державний. Вкладу в нього всі гроші, всю душу, а тут мене за якусь провину звільнять або сам надумаю виїхати, то будинок не зможу продати, бо він державний. Це означає, що мої витрати на розбудову та прикрасу оселі ніхто не компенсує. Навіщо старатись для когось?

Іншим разом був свідком як працівник просив директора радгоспу прислати до хати майстрів – дошка відірвалась й дощова вода просочується у кімнату. А чому самому не махнути декілька разів молотком? А будинок державний, отож держава нехай його й ремонтує…

Ось вони, причини нашої безгосподарності та пияцтва: будинок не його. На роботі техніка  державна й працює він на чужому підприємстві – збагачує чиновника, котрий його матюками підганяє. Він раб у держави, навіщо старатись для когось?

Найкраще відношення рабів до довірених цінностей помітно в ув’язненні та армії. Там кожен відноситься до всього так, щоб слугувало до звільнення чи “дембеля”, а наступного дня нехай воно згорить чи крізь землю провалиться…

Ось так і дожились до того, що тверезими очима на цей “бардак” дивитися неможливо. А вип’єш – усе чудово, прекрасно, все ніби так і треба. Але скільки ж то потрібно випити! І який придурок придумав отой соціалізм, – суспільно-політичний лад, в котрому люди є квартирантами, поденниками держави в особі компартійної бюрократії?

За 5 місяців заробив 2500 крб., але в той час уряд Союзу перейшов на ринкові відносини – відмінив дотації. Ціни став встановлювати ринок за принципом аукціону. Почалась шалена, досі небачена інфляція. Усі зрозуміли: гроші знецінюються не по днях, а по годинах й тому почали їх панічно витрачати. Величезна грошова маса вмить змела все, – в магазинах хоч бери та танцюй.

Табірний друг.

Після закінчення роботи вертався додому. Шлях проходив через Москву. Вирішив провідати одного із своїх табірних друзів. В магазинах тоді було порожньо – панічна грошова лавина змітала з полиць абсолютно все. Зайшов у їдальню. Взяв перше, друге, чай, скибку хліба. Став жувати котлету і тут закінчився хліб. Підійшов до каси й купив скибку. Коли ж дивлюсь: мою котлету, кашу та чай поспіхом доїдають брудні бомжі. (Бомж – без определённого места жительства) Я не здивувався – це явище в ті часи стало звичним.

Знайшов будинок табірного приятеля. Неприємно вразила бідність його однокімнатної квартири. Є люди, котрі в екстремальних умовах поводять себе достойно, а на волі розпускаються, спиваються. От мій друг й належав до таких. Ми на кухні розмовляли, згадували табірне життя. З кімнати було чути стогін, сморід – там лежала паралізована мама мого приятеля. Переночували у кухні на дивані. Вранці дав другові грошей, а сам пішов гуляти столицею. Повертаюся ввечері. На кухні накритий стіл, на дивані… вродлива дама. Це мій друг за ті гроші купив собі на ніч повію. Після вечері, він постелив мені матрац у кімнаті де помирала мама, а сам повернувся на кухню до тієї красуні.

Сморід, стогін, плач та крики нещасної жінки. А за стіною, на кухні її син спокійно розважається й отримує насолоду. Від усвідомлення цього цинізму, а також смороду та стогону нещасної не спалося. Усе згадував своє нещасливе життя. Чому нещасливе? А тому, що я так не можу. Моя ненька Україна стогнала, мучилася, помирала, а я це бачив і тому не міг бути щасливим серед страждань свого народу. Не міг! А люди ось можуть. Звикли. Хай би там що не було, аби йому було добре, аби особисто його не зачіпали…

Полиці ж порожні… Чим же ви тут торгуєте? 

В ту пору зайшов у взуттєвий магазин у центрі міста. Іронічно звернувся до однієї із продавщиць:

– Полиці ж порожні… Чим же ви тут торгуєте?

А та сердито:  – А он шнурки до взуття лежать. Ними й торгуємо…

Омріяне авто на авторинку вже коштувало 15000 крб. За всі свої гроші я ще встиг купити німецький відеоплеєр та китайський магнітофон.

Люди займали черги задовго до відкриття магазинів, скуповували все та перепродували на “чорному” ринку. За один успішний день можна було “наварити” середньомісячну зарплату. Ті, хто на роботу ходили, бачили в кінці робочого дня лише порожні магазинні полиці, отож, все необхідне їм доводилось купувати втридорога у перекупників. Влада змушена була ввести карткову систему на всі товари: від шкарпеток до холодильника. На підприємствах картки розігрували в лотерею. Щасливчиком був той, хто вигравав право купувати дорожчу річ, тому що розумів: перепродавши холодильник, можна набагато більше “наварити”, ніж, наприклад, за  праску.

Засідання Народного Руху.

В ту пору стало модним відвідувати засідання Народного Руху України, котрий очолював знайомий мені В’ячеслав Чорновіл. В той час усенародної ейфорії, сподівань на економічне чудо та злет духовності виступив на тих зборах. Оратори у наших негараздах звинувачували колишнього “старшого брата” – Росію, а я говорив, що у всьому винні ми самі – самостійно мислити та чесно працювати потрібно. Ми герої, – переконував, – проти явного ворога, а от проти власних вовків у овечих шкірах безсилі. Мене не зрозуміли – дехто аплодував, щоб не образити виступаючого.

Іноді на зборах Руху виступали прибулі із-за кордону українці. Розповідали про своє життя на чужині та радили провести радикальні реформи. Присутні уважно слухали, задавали питання, а після виступу довірливо цікавились… необхідними для еміграції паперами та просили надіслати виклик. Це явище мене неабияк шокувало.

Одного разу після засідання вийшов на вулицю й став чекати приятеля. Там, на східцях одні перекурювали, інші, як і я, чекали колег. Аж тут поряд мене пройшов… мій зрадник під руку із якимсь солідним чоловіком.

Вмить у свідомості промайнуло безліч емоцій, намірів, думок. Що робити? Наздогнати й обізвати Іудою, вдарити, плюнути в обличчя? І що це дасть? Він із колегою або активістом Руху, котрий вже неабияк одурманений чарами отож, як і я колись, з ним заодно. В будь-якому випадку там буде двоє на одного. І що я цим доведу? Чого доб’юсь?

Стримавши емоції, вказав на Петра рукою й звернувся до присутніх:

– Цей чоловік чорнокнижник та ще й до того сексот! Він мене продав і я 5 років в таборах відмучився!

Всі ошелешено подивилися вслід. Чоловік із цигаркою в руці на те повчально:

– Це не новина. Загальноприйнято у ворожу організацію засилати своїх, щоб знати плани ворога та сіяти розбрат.

Затягнувся, видихнув дим, струсив пальцем попіл й задумливо мовив:

– Де ради досягнення якоїсь мети збираються два українці там третім до них, як здавна ведеться, приходить сатана.

Путч. Перші роки життя в незалежній Україні. Зміна декорацій.

Невдоволення зростало – людям уже остогидли черги та брехня. У республіках на окраїнах імперії почалися виступи проти існуючих порядків – народи прагнули незалежності. “Вавилонська вежа” стала розсипатися.

Група високопоставлених партбюрократів зробила спробу силою підвладної армії захопити владу, щоб повернути хід історії назад. Серпневий путч 1991 року провалився – інтелігенція зібралась й не допустила повороту до сталінізму. Цікавий факт: жоден громадян Союзу не став на захист радянської влади тому, що ніхто її вже не любив…

Залишився лише мавзолей вождя та підлий народ…

74 роки тому громадяни загибель імперії зустріли байдуже, ба, навіть зі злорадством:

“Овеянный тускнеющею славой,

В кольце святош, кретинов и пройдох,

Не изнемог в бою Орёл Двуглавый,

А жутко, унизительно издох”.

І ось вже я став свідком як в оточенні святош, кретинів та пройдисвітів не в бою героїчно загинув, а принизливо здох, розсипався трухлявий радянський герб – серп та молот. І ніхто не кинувся захищати радянську владу, ба, більше того – ніхто навіть не заплакав. Величезна космічна та ядерна імперія, котра увесь “капіталістичний світ” тримала під прицілом термоядерних ракет злиняла в два дні. Саме більше – в три. Від імперії дивним чином майже нічого не залишилось. Залишився лише мавзолей вождя та підлий народ…

Серпневого ранку українці прокинулись у вільній, незалежній державі. Напередодні не було масових репресій, барикад на вулицях, стрілянини, кровопролиття, отож незалежність впала нам з неба у вигляді манни небесної. Яка ж то була радість! Нарешті заживемо як у цивілізованій Європі – станемо багатшими, добрішими… Я теж неабияк радів, – вірив у серйозні переміни на краще тому що… Та ось як далі розвивались події:

У нашому місті пам’ятники “головному комуністичному архітекторові” та його соратникам цілком законно серед білого дня зняли із постаментів та відвезли на звалище історії.

      Ті, хто досить розумні, щоб не йти в політику, караються тим, що ними правлять люди безглуздіші їх самих. (Платон)

В перший рік Незалежності у нас був шанс усе змінити. У своїх виступах на мітингах розумні люди пропонували: “Давайте поступимо, як у країнах Прибалтики: усунемо перефарбованих комуністів та КДБістів від влади”. Але… їх підтримувала лише купка патріотів, котра в основному складалась з уцілілих в комуністичних концтаборах повстанців. А що ж основна маса народу? Знову та сама філософія: “Я чоловік маленький, моя хата скраю… “Хоч і живу погано, зате краще, ніж у тюрмі…”

Що користі займатись політикою – на мітингах грошей же не платять. Краще в цей час куплю товар в одному місці, продам дорожче в іншому й цим зароблю собі на випивку та сім’ю нагодую… А хіба мені більше всіх треба?.. Аби тільки мене не зачіпали, а з іншими хай роблять все, що завгодно…”

“Не вливають вина молодого в старі бурдюки, бо бурдюки розірвуться, і вино розіллється, і бурдюки пропадуть; а наливають вино молоде до нових бурдюків, і одне й друге збережено буде”. (Матвія 9:17)

Що ж сталося далі? Поскидали червоні прапори, а на їх місця повісили жовто-сині, поміняли назви вулиць, установ. Процесу над комуністичною ідеологією та сповідуючими її владними компартійними злочинцями на зразок Нюрнберзького не організували. Чому? А ми інші. Україна – не Європа та й ми ще не європейці…

У повоєнній Німеччині за злочини проти людства було покарано сотні тисяч нацистських злочинців. У нас же жодного не покарали! Поскидали лише червоні прапори, але не поскидали з керівних державних посад червоних партбюрократів – вони, як ті флюгери, хамелеони, блискавично поміняли свої політичні погляди, щоб зберегти насиджені теплі місця. От і знову стали актуальними слова поета часів хрущовської “відлиги”: “А те, кто нам заламывали руки, сейчас берут нас на поруки, друг другу отпуская грех”.

Дисидентів – в президенти.

У колишніх соціалістичних країнах президентами обирали дисидентів, а у нас – компартійних бюрократів. До сьогоднішнього дня тасується стара замусолена колода – від колишніх КДБістських “шісток” до компартійних “тузів”. В тюрмах, етапах та таборах я жодного разу серед політв’язнів не зустрічав ні Кравчука, ні Кучми, ні Путіна.

Можете собі уявити, що після поразки націонал-соціалістичної ідеології німецький народ обрав керувати державою… високопоставленого офіцера колишнього Гестапо!? Та таке у страшному сні не присниться! А в Росії обрали. О, ця загадкова слов’янська душа. А все пояснюється дуже просто: народ стомився від уседозволеності чиновників, розгулу злочинності, власної розхлябаності та безтолковості. Сам народ бажає “залізної руки”, котра нарешті наведе порядок. От і вибрали “чекіста” у наївній надії: “Вот приедет барин… Барин нас рассудит!” Ще важливу роль зіграло й те, що Путін об’єднав у собі двох улюблених персонажів анекдотів – Вовочку і Штірліца…

                                                                                    “Парад суверенітетів”.

Розпочався “Парад суверенітетів”. Кожна нова держава відгороджувалась від сусідів кордонами, митницями, вводила власні закони, гроші.

Виступаючі на мітингах оратори, журналісти та дописувачі в засобах масової інформації говорили, що донедавна всі наші багатства забирала імперія, а зараз нікому нічого не дамо, отож, буде достаток, процвітання.

Я слухав і дивувався: Де візьметься? Для того щоб щось купити, потрібно на цю ціну щось своє продати. Цю істину знала ще моя бабуся: несла на базар молоко, масло, фрукти, овочі, а назад – продукцію міста: одяг, предмети побуту, засоби обробітку землі, а мені малому, – жменю цукерок…

Поволі ейфорія отримання незалежності стала згасати. Чому? Народ зрозумів демократію як анархію та вседозволеність: здобудемо волю й заживемо в своє задоволення – все само собою налагодиться. Насправді ж демократія – це висока мораль, дисципліна та важка чесна праця.

Усе, що відбувається з нами, нагадує мені ще в дитинстві прочитану історію: Командою корабля керували дуже жорстокі капітан та боцман. Доведені до відчаю матроси збунтувались та й викинули негідників за борт, але ейфорія, радість перемоги, свободи продовжувалась недовго. Ніхто з них не знав лоції, не знав мілин, течій, рифів, вітрів. Перший же шторм кинув корабель на рифи та розтрощив вщент.

На бунтівному кораблі не знайшлось капітана, а у нашого народу – українського Мойсея. А чому не знайшлось? На цю тему існує легенда. Диктатор запитав філософа: “Що робити, щоб правити вічно?”

Той завів тирана на пшеничне поле й став зривати колоски, котрі піднімались вище загального фону. Пояснив: “Рубай голови, котрі висовуються, піднімаються вище основної маси людей”.

Комуністична влада так весь час й робила. О, вони були спритними селекціонерами – фізично знищували еліту, генофонд нації, культивували сірість усюди та скрізь, привчали людей не висовуватись.

Пристосуванець – герой нашого часу.

Пристосуванці не стали зі зброєю в руках на захист рідної влади тому, що розуміли: комуністична ідеологія вже віджила своє. Знаю я таких людей – це ті, котрі кожну нову владу зустрічають хлібом-сіллю, отож, завжди вони зверху. Щоб смачно їсти та м’яко спати, при радянській владі він вступає в компартію і щосили гребе все собі. Коли ж прокрався, “співпрацює із слідством”, в тюремній камері лізе до блатних, у таборі – в СПП, в Самостійній Україні перевертає картуз й чіпляє тризуб…

Доволі я надивився на таких перевертнів: на підлеглих сипле добірною лайкою, вдень іде на партійні збори і з трибуни говорить гарні слова про високу комуністичну моральність, а сам в цей час думає про власне збагачення. Вільний час проводить з коханками, дітей підпільно хрестить в церкві, а як захворіють – несе до бабки-шептухи. Зараз він на такій же високій посаді дає відповідь журналістам: “Час був такий… Щоб реалізувати себе, мусив вступити в партію та виступати на партійних зборах, але в душі своїй я завжди щиро вірив в Бога, хрестик носив та дітей тому ж вчив”.

У такій поведінці немає нічого дивного. Наш мужик так поклони перед іконою кладе, що лоба розбиває, а як ідеологія держави змінюється, то тією ж іконою бочку з капустою накриває… Коли ж смутні часи минають, тоді повертає ікону на попереднє місце й знову перед нею “щиро” молиться…

Якщо розібратись по суті, то словосполучення “віруючий у Бога комуніст” рівнозначне “віруючий у Бога безбожник”, і таке ж абсурдне як “киплячий лід”. Несумісні ікони поряд із портретами атеїстичних компартійних вождів тому що.

Радіо “Свобода”.

Опублікував у газеті Волинь автобіографічну розповідь про використання органами КДБ рецептів Чорної магії та свої поневіряння по таборах. Схвальних відгуків не було, ба, більше того, – ніхто навіть не осміяв мою сповідь. Виходило так, що мій крик душі був… голосом волаючого в пустелі.

Доопрацював, розширив та повіз цю, на мою думку, сенсаційну інформацію у Київ на радіо “Свобода”. Радіо “Свобода” – це по ідеї вільний мікрофон де кожен може висловитись. От, – думав, –  розповім як оригінально працюють наші спецслужби й застережені мною люди вже не потраплять у подібну пастку…

У приміщенні внутрішній телефон. Підняв трубку. Вийшов співробітник й забрав роздруковані аркуші. Приїздив ще а він винуватим голосом:

– Та ніколи прочитати – усі завантажені роботою…

Через тиждень знову заїхав. Викликав Павла й почув:  – Дочитав до середини. Цікава інформація…

Я радісно:  – А, до якого місця?  Що найбільш сподобалося?

Той виправдовується й розгублено, сором’язливо очі відводить. Та не читав він мою працю зовсім.

Через півтора тижня ще раз приїхав. Відкрились двері, і я побачив у студії Павла. Піднімаю трубку. Прошу:

– Покличте Павла.

Пауза.  – А-а-а… А хто його викликає?

Назвався. Знову пауза і розгублений голос:  – А його сьогодні немає…

Я був шокований таким відношенням. Та я розумію: багато таких як я туди свої опуси приносять. Так хоч би ознайомились про що там йде мова. У кожному же рукописі є якесь раціональне зерно…

Перші демократичні вибори.

Перші вибори Президента проводилися 1 грудня 1991 року одночасно із референдумом на підтримку державної незалежності України, проголошеної Верховною Радою. У виборах взяли участь 12 кандидатів. Першим Президентом, набравши 61,59% голосів, став колишній завідувач ідеологічним відділом ЦК КПУ, а на момент обрання Голова Верховної Ради – Леонід Кравчук. Друге місце зайняв з результатом 23,27% голосуючих В’ячеслав Чорновіл, на третьому місці був Левко Лук’яненко.

Мені стало страшенно боляче: багато постраждалий від комуністичної влади народ керівником держави вибрав… високопосадового компартійного бюрократа, а багатолітнього політв’язня проігнорував! Питання: якщо такий наш народ то який смисл боротися, страждати за Україну?

Конфіскація.

Якось товариш умовив пристати до групи бізнесменів, котрі возять продовольчі товари у Литву – там дорожче. Завантажили сумки, сіли в автобус й рушили. Нас хтось “здав”, тому що на виїзді з міста зупинили правоохоронці. У відділі міліції всіх заставили розвантажити свої сумки. Усе конфіскували ще й штраф наклали за незаконний вивіз товарів за межі України. Декілька хитрунів, котрі відмовилися від свого, ті хоч штраф не платили. Вивозячи за межі держави дві сумки продовольства, я не порушив жодної Божої заповіді, а от правоохоронці, пограбувавши мене – порушили. Якщо мислити логічно, то злочинним є усякий закон, котрий суперечить заповідям Всевишнього.

Під час оформлення протоколу “вилучення” розговорився із інспектором. Виявилося: мій зрадник керує у них відділом карного розшуку! Став розпитувати про їхнього керівника, але той зрозумів, що ляпнув зайве й замовк.

Цілу ніч вантажили конфісковані продукти у приватні машини працівників міліції.

Через тиждень знайомі “15-тисуточніки” розповідали, як вони цілу ніч вантажили конфісковані продукти у приватні машини працівників міліції та розносили по квартирах. В цьому немає нічого дивного. Зарплата у правоохоронців мізерна й тому, щоб люди тримались роботи, начальство вимушене усіляко підгодовувати себе та підлеглих, на зловживання дивитись крізь пальці. Закрутиш гайки – підлеглі розбіжаться. Щоправда, існують такі поняття як честь, порядність, але їх же на хліб не намажеш…

“Ну, що, дурачок, зіграємо ще раз?”

Якось бачив свого зрадника у місті. Не вітається, а тільки посміхається. Вираз обличчя ніби запитує: “Ну, що, дурачок, зіграємо ще раз?”

Я у вільній Україні ніхто, а він знову при владі й вже на значно вищій посаді. Хто я проти нього?

Бачив і Ніну, – жінку, котра грала роль його коханки. Спочатку виникло бажання підійти та про долю її “коханого” запитати. Постояв, подивився на неї й передумав – розхотілося ятрити душевні рани.

“Експропріація, конфіскація чи вилучення, але суть спільна – грабунок“.

Виникло бажання добиватися повернення незаконно відібраних у ніч арешту батьківського бензину, муки та крупи. Як-не-як а із Незалежністю наступила справжня воля, справедливі порядки отож був шанс добитись правди.

Написав скаргу прокуророві міста: “Під час обшуку в 1982 році, у помешканні батьків працівники міліції забрали 250 літрів бензину та 6,5 мішків крупи. Вирок суду був без конфіскації. Прошу розібратися та повернути награбоване”. (250 літрів бензину вказали у офіційному акті вилучення, а насправді, там пального було вдвоє більше.)

Через тиждень викликали у міліцію. Звернув увагу: там працюють ті ж самі люди, що й раніше і їхня поведінка теж не змінилася. Єдине, що довелося змінити – зірки на тризуби. Краєчком ока помічав як вони переморгуються, хитають глузливо головами, ніби безмовно говорячи: “Дивись, який ідіот, – надіється щось від нас добитись…”

Найкраща оборона – наступ, отож ті на мене накинулись: “А де Ви взяли стільки бензину та крупи, коли тоді все відпускалося строго по нормі!?”

Говорили прямо в очі: “Ваша особова справа знищена, так що доказів немає.”

Ще й глузували: “Наша влада стільки людей засудила, що, самі розумієте, якщо зберігати кожну справу вічно, то ніяких архівів не вистачить”.

Якщо й справді так, то з тієї кримінальної справи жаль лише оригінально виконаних фотографій з “місця злочину”, звіту головного лікаря психоневрологічного диспансеру та анонімки “колгоспної доярки”. Жаль тому, що колись мені не буде чим авторам тих “шедеврів” носа витерти…

Зрозуміло, що сценарій “роботи” чорнокнижників, магічні рецепти, рапорти про мою поведінку під впливом чародійства та психотропних препаратів, той лист адресований ЦРУ, доноси різноманітних інформаторів зберігаються ретельно й сьогодні служать посібником, вчать комітетників маніпулювати людською поведінкою…

Через місяць надійшла офіційна відповідь: “Згідно пояснень вищеназваних осіб бензин був переданий в одне з автопідприємств, а крупа реалізована через магазини міста. За давністю часу документи, які підтверджують реалізацію крупи та бензину, не збереглися, про що Вас і повідомляємо”.

Звичайно, коли ділили між собою батьківський бензин та крупу то, ясна річ, ніяких паперів не складали, тому й не дивно, що “не збереглися”. Та хоч би не брехали – сказали все як було. Пригадався анекдот: Колишній офіціант влаштувався працювати у правоохоронні органи. Через певний час ділиться з друзями враженнями: “Зарплата мала, чайових не дають, але все задоволення від того, що клієнт завжди не правий”. А так і є: правоохоронці здаються порядними людьми, доки до них у лапи не потрапиш…

В цьому немає нічого дивного – правоохоронці є бюджетниками, тобто службовцями котрі отримують із держбюджету мізерну платню. Щоб вижити вони змушені використовувати службове становище у корисливих цілях, бути продажними, лицемірними. Пропрацюєте Ви чесно в наших правоохоронних органах місяць, принесете в дім мізерну платню й дружина скаже прямо в очі: “Або будь сволотою як усі, або, якщо ти такий принциповий, шукай добре оплачувану роботу”.

З гіркого життєвого досвіду народ зробив висновок, що хороші люди у наших правоохоронних органах не працюють. Якщо Ви людина добропорядна, то теж довго там не протримаєтесь. На цю тему навіть анекдот існує: Викликав начальник міліції новачка й запитав, чому той не приходить зарплату отримувати. Хлопець на те розгублено: “А я думав: дали форму, зброю, а там уже сам крутись як можеш…”

Президент Л.Д.Кучма дорікнув генералам МВС: “Я не знаю де закінчується міліція і починаються бандити!”

Боляче, що Україна стала незалежною, але система насильства, лицемірства та брехні так і залишилась.

Офіційний виклик в гості.

Отримав лист від родичів із Канади, а в ньому офіційний виклик у гості. Моїй радості не було меж – мріяв хоч деякий час пожити серед добрих людей, душею відпочити від нашого свинства. Виробив закордонний паспорт та й поїхав до столиці у канадське консульство відкривати візу. Одягнувся як завжди – друзі переконували, що це проста формальність. В анкеті приписав від руки, що був політв’язнем, отож володію цікавою інформацією для світової громадськості – наївно думав, що це зіграє вирішальну роль.

На мій подив консул закликав до себе в кабінет. Заглядає у анкету й запитує, а я відповідаю:

– Приватний будинок у селі… Три кімнати та кухня… Двоє дітей… Жінка працює в торгівлі… Батьки на пенсії… Я офіційно безробітний але працюю вдома, – маю присадибну ділянку та орендую шмат землі…

В кінці розпитувань консул виніс вирок:

– Ви живете дуже бідно, а це значить, що у Канаді будете шукати роботу або будь-яку можливість залишитись назавжди, а тому наш уряд відмовляє Вам у візі. До побачення.

Цей бюрократ не пустив би самого Ісуса Христа!

Вийшовши, ледве стримував себе, щоб не розплакатись від образи. Страждав за волю і за вільний виїзд та в’їзд у тому ж числі. І ось той омріяний час настав. Колись мене комуністи не випускали виїхати, а зараз Захід не пускає в’їхати. Та цей бюрократ не пустив би самого Ісуса Христа! Ісус правдиво написав би, що був засуджений до вищої міри покарання – розп’яття, і що, працюючи на Ниві Господній, не має розкішних палаців та мільйонних рахунків у іноземних банках. І отримав би таку ж відмову, як і я…

А от Іуда Іскаріотський отримав би візу – він не мав судимості й багатим був – за продаж Ісуса Христа отримав гроші, за котрі можна було купити чималу ділянку землі навіть в околицях Єрусалиму. Що, до речі, й було зроблено.

Мій зрадник не перебував в ув’язненні – він іншим подорож у табори організовував. Він, продавши мене, теж став забезпеченою людиною і, в результаті, отримає візу куди завгодно. У подібних випадках цивілізований світ перехитрив сам себе – став жертвою власної хитромудрості.

Наша інформація стала зайвою…

Дуже помилився, коли думав, що зацікавлю консула тим, що я колишній політв’язень. Раніше була холодна війна – війна ідеологій. На Заході радянських інакомислячих та політв’язнів використовували як козирі в ідеологічній війні. Про них багато писали та говорили на Заході, борці за правду постійно були на хвилях закордонних радіопересилань. Коли ж комуністична ідеологія безславно програла ідеологічну війну, то колишні радянські дисиденти на Заході перестали користуються попитом, їхня інформація стала зайвою.

Невже поїздку на Захід необхідно починати з брехні?

Біля консульства наші громадяни, хто в автомобілях, хто у під’їздах найближчих будинків переодягаються, як на бал, навішують на себе, скоріше всього, позичені дорогоцінності. І вся ця комедія розігрується для того, щоб справити на консула враження щасливих людей. Ненавиджу лицемірство. Невже поїздку на Захід необхідно починати з брехні?

Та і консула можна зрозуміти: не хоче пускати у свою процвітаючу країну нас, “совків”. (Совки – вихованці соціалістичної ідеології, у котрих відсутні загальнолюдські поняття честі, совісті, моралі, люди, котрі заради особистої вигоди здатні на будь-яку підлість.)

Ми звикли грати без правил, хитрувати, щоб працювати якомога менше, отримувати – якомога більше. Правду у нас кажуть: “Добре там, де нас нема”. Ну ось консул й хоче, щоб у них і далі було добре, бо як “совки” понаїдуть, то відразу стає як у нас. Штат поліції доведеться збільшувати пропорційно кількості прибулих із країн колишнього соцтабору. Навіщо їм зайві проблеми?

Без конкурсу нас усіх радо приймає тільки в’язниця…

Через рік поїхав у Москву. На цей раз вже і я одягнувся, як на бал, але, на мій подив, там співбесіди не було. Службовець вранці зібрав паспорти та заповнені анкети, в другій половині дня повернув зі штампами відмови. Ось і уся процедура. Сувора дійсність свідчить, що без конкурсу нас усіх радо приймає тільки в’язниця…

Німеччина. “К одним паспортам улыбка у рта, к другим отношение плёвое…”(с)

Спливав час. У грудні 1994 року нас п’ятеро друзів поїхали на автомобілі в гості до родичів у Німеччину. Набрали харчів, подарунків і в тому числі десять пляшок горілки – знали, що по літрі спиртного дозволено вивозити та ввозити скрізь. Так то воно так, але от цигарок узяли тридцять блоків. Знали, що це протизаконно, але пішли на ризик: провеземо – повернемо витрати за дорогу, знайдуть – конфіскують.

Усі митниці на шляху до Німеччини проїхали без проблем. На німецькому кордоні черга була довга, але просувалась досить швидко: іноземець, не виходячи з авто, показує паспорт у розгорнутому вигляді і їде собі далі…

Під’їхали. Митник категорично відмовився пропустити наше авто по тій причині, що у водія посвідчення на право керування… не закатане у пластик!.. (!?) Рішуче поставив водієві у закордонний паспорт штамп відмови. Змушені були проїхати 70 кілометрів, щоб потрапити на сусідню митницю. По дорозі пішли на хитрість: відігнули скріпку та й вийняли з паспорта проштампований аркуш.

Під’їхали. Помітивши українські номери, митники наше авто поставили збоку. Обшук проводили, як колись гестапівці: капот підняли, килимки витягли, авто ретельно оглянули, всі сумки повивертали, а нас брутально, принизливо обмацали, навіть примусили роззутись, кишені вивернути. Ясна річ, знайшли ту горілку та цигарки. Ми думали: усе, що понад норму, конфіскують. Але ні – абсолютно все порахували по своїх цінах та примусили оплатити. Навіть якщо так, порахувати по своїх цінах вони мали право лише те, що було понад норми дозволеного.

Ми аж за голови взялися – це була величезна сума! Один із нас відмовився платити. Митники заломили йому руки, обшукали, дістали гроші, відрахували суму штрафу, а те, що лишилось, запхали назад у кишеню. Саша спересердя пригрозив на німецькій мові: “Я буду скаржитись канцлерові Колю!” Ох, як їх це розлютило! Сашу схопили, запхали у приміщення і там гуртом добряче відлупцювали кийками. При цьому побитті порвали шкіряну куртку. Уже повертали документи з дозволом на в’їзд, але у останній момент митник помітив, що у одному із паспортів відсутній аркуш. Спересердя поставив десь із десяток штампів депортації. Юра змушений був зняти номер у найближчому готелі і чекати нашого повернення. За кермо авто сів його брат. (На цій митниці претензій відносно того, що водійське посвідчення не закатане у пластик не було.) Їхали ми і доходили висновку, що мало чому їх минула війна навчила. Разом із тим було боляче, що ми самі ж заробили авторитет нації контрабандистів, рекетирів, порушників законів та усілякої моралі. Як тільки українці – на принизливий обшук і поводяться гірше нікуди!

Зупинились на стоянці, щоб розім’ятись та пообідати. Через хвилину позаду зупинилось поліцейське авто. Поліцейські запитали куди ми направляємось та попросили показати наші документи. При цьому вони нас досить прискіпливо розглядали – намагались по виразу облич, манерах та одягу здогадатись справжню мету нашого візиту. Документи, наш вигляд та манери переконали німецьких правоохоронців, що у нас відносно їхнього народу наміри цілком дружелюбні й ті побажали нам щасливої дороги.

Перші враження.

Першим, на що звернув увагу було… відсутність людського натовпу на вулицях. Прибули й господар пояснив цей феномен:

– По-перше, всі на роботі. По-друге, кому куди потрібно – машиною поїде. По-третє, ось каталоги та телефон – замовляй усе, що завгодно. Навіщо кудись ходити? Приїдуть і все замовлене внесуть у квартиру. При замовленні на значну суму доставка безкоштовна.

Вранці спати неможливо – гуде автострада. Це німці на роботу їдуть. У нас же нещасні українці тягнуть тачки “кравчучки” із різноманітним крамом, щоб перепродувати на численних ринках та базарах…

Господар лише три роки тому з Казахстану переселився у Німеччину, але вже жив із дружиною та двома малолітніми дітьми досить заможно. Працював водієм автонавантажувача на почті, а жінка лише дві години на добу прибирала у офісах. Зауважив мені:

– У порівнянні з друзями та знайомими, із котрими разом емігрували, ми живемо бідно –  ті так розжилися, що навіть нові дорогі “Мерседеси” купили прямо із конвеєра.

– А буває у вас так, що немає то гарячої води, то холодної, світло відключають, телефон працює з перебоями?, – поцікавився я.

Йохан, на практиці знайомий з нашим способом життя, тільки іронічно посміхався. Я знову з питанням:

– Півлітрова пляшка найдешевшої державної горілки у вас 10 марок. Це по курсу приблизно шість доларів. Невже не вигідно гнати самогон? У нас правоохоронці на кожному кроці, а у вас чому поліцаїв та автоінспекторів не видно?

Почув таке:

– Якби ви, котрі виграли минулу війну, заробляли стільки, як ми, котрі ту війну програли, то й у вас було б злочинно, безглуздо, невигідно скручувати показники газового та електричного лічильників, підкручувати ваги, підпилювати гирі, давати чи брати хабарі, красти, гнати самогон… У нас люди чесно заробляють набагато більше, ніж у вас обманом… А відсутність поліцейських пояснюється тим, що німці не порушують законів та правил вуличного руху. Якщо правоохоронців не видно, то це не означає, що у нас їх зовсім немає – вони миттєво з’являються як тільки порушується загальноприйнятий порядок.

Прибули ми на Ауді 100. Наш колега за 300 марок купив таке ж авто, розібрав й завантажив салон запчастинами.

Звернув увагу: у гаражі господаря знаходився лише автомобіль – запчастин, ключів, каністр, банок із хімікатами не було. Йохан пояснив:

– Навіщо зберігати запчастини та самому лазити під авто? Для цього у нас автомайстерні на кожному кроці!

– А скільки часу та нервів забирає техогляд? – допитувався я.

– А ніскільки – вранці залишив авто на автостанції, в кінці дня заплатив гроші й забрав у гарантовано придатному до експлуатації стані.

– Автоінспектори у вас такі ж прискіпливі та нахабні як у нас? – продовжував цікавитись я.

Йохан іронічно посміхнувся і з нотками гордості в голосі відповів:

– У нас якщо грубо не порушиш ніколи просто так не зупинять. Якщо ж зробиш грубе порушення, то скоріше всього завтра тобі по почті надійде фотографія твого авто у момент порушення й там же сума штрафу. Штраф такий, що вдруге порушувати правила уже не захочеться. Щоправда, зараз на фото на місці пасажира роблять затемнення – невірні водії ображались, що фотографії порушень видають їхню подружню невірність…

– А чому не видно, щоб у вас водії обабіч шляху самі усували поломки?

– А тому, що автомобілі нові, дороги рівні, бензин якісний, водії дисципліновані. Якщо ж і станеться якась поломка чи аварія, то для ремонту чи буксирування викликають  швидку техдопомогу…

Розмова продовжувалася. Йохан зауважив:

– Німці – люди порядні. Якщо зателефонуєш по об’яві то німець не надурить – вкаже справжній пробіг, явні та скриті дефекти авто. Якщо ж зійдетесь в ціні, то продавець буде тримати слово – іншому відмовить навіть якщо той запропонує більшу ціну.

Зайшов у магазин витратити більше сотні металічних марок. Думав: подасть продавець вигляд, що клопітно рахувати дрібні монети чи промовчить? На мій подив продавщиця люб’язно взяла монети, швидко порахувала й подякувала за покупку.

Ностальгія.

Господаря відвідав батько. Після вечері я розговорив літнього німця. Розігрітий випитою горілкою старий розкривав душу:

– Жили ми у Казахстані досить дружно. Кожна сім’я мала добротний будинок, велике господарство. Після об’єднання Німеччини нам дозволили повернутись на історичну Батьківщину. Люди продавали будинки й виїздили цілими селищами. Поїхали й ми. Тут мені дали пристойну квартиру, призначили солідну пенсію. Молоді якось вже призвичаїлись до нових умов, а старшим дуже важко звикати. У Казахстані я мав власний будинок, великий сад, виноградник, пасіку. У річці, котра протікала неподалік вдосталь різноманітної риби. Тут за свою пенсію я можу купити вдосталь овочів, фруктів, меду та риби, але душа сумує за краєм дитинства, власним будинком, садом, виноградником, пасікою. Це ж, яке задоволення вдихати запахи трав та квітів, садовими ножицями обрізувати власноруч посажені дерева та кущі, копирсатись у саду, ходити біля пасіки, вудити рибу. Найсмачніші плоди ті, котрі виростив, випестив своєю працею. Та я би повернувся та й викупив свій будинок назад, але куди поїдеш – усі жителі селища вже тут, а там немає жодної знайомої душі… Нещодавно один із наших не витримав ностальгії – повісився…

– А, скільки клопоту зараз поховати покійника? – запитав, щоб відволікти старого від ностальгічних думок. Той розуміюче посміхнувся:

– Клопоту нуль. Після телефонного дзвінка приходить представник похоронної фірми й цікавиться: ховати будете на кладовищі чи вибираєте кремацію? Вибираєте з каталогу домовину та усе інше й підписуєте угоду. Приїдуть й проведуть обряд як належить. Родичам залишається лише оплакувати небіжчика.

Придбання авто.

Звернув увагу: потримані авто стоять поблизу автозаправок. За склом на аркуші марка авто, рік випуску, тип двигуна, пробіг, термін дії техогляду, ціна та номер телефону власника. Все напрочуд просто: вибирай, оглядай, телефонуй, зустрічайся, оформляй покупку, їдь.

Подумалося: – Чому ж у нас так не заведено?

Поволі у свідомості викристалізувалась відповідь: Авто без охорони стануть приманкою для крадіїв. Доведеться виставляти охорону й вкладати її вартість в ціну оренди стоянки. Автовласникам надто дорого такий продаж обходитись буде. Краще вже виїздити на авторинки…

Північну Європу омиває тепла течія Гольфстрім, отож зимою замість снігу часто йде дощ. Так було й весь період нашого гостювання, але вода на асфальті виявилась настільки чистою, що автомобіль мити не було потреби. У Німеччині весь час дощі, а вибоїн на асфальті нема – така якість дорожнього покриття.

Вибрав у Німеччині авто. Німець до мене:

– Давай закордонний паспорт, зараз поїду й усе оформлю.

Через годину повернувся:

– Ось автомобіль, ось документи на нього, ось страховка. Щасливої дороги!

Я здивувався: – Як же швидко у вас усе робиться!

Він повчально: – А ми саме над тим й працюємо, щоб ніде жодних проблем не було.

Купленим автомобілем була ВАЗівська “четвірка”. Німець, натішившись чудом радянського автомобілебудування, виставив авто на продаж, а я купив. Щоправда, на крилах виступала іржа, зате двигун працював ідеально. Та я був задоволений покупкою – правду у нас кажуть: “Що німцю смерть, те українцю радість”.

Рекет.

Друзі порадили відпочити на території Німеччини, щоб Польщу проїхати не зупиняючись – там безчинствують рекетири. Ще пораду дали: у разі порушення правил руху німецьким поліцейським хабаря не давай – не візьмуть. А от польські беруть залюбки. Такса – 20$.

Рушив додому. На під’їзді до Польщі застала ніч. Стомився отож вирішив відпочити на автостоянці. Проснувся від шурхоту, приглушених розмов. Моє авто заблокували своїм п’ятеро молодих людей. Стукають у вікно:

– Правила знаешь? Плати за проезд по нашей территории 300 марок!

А що сам вдієш проти п’ятьох – заплатив, але номер їхнього авто записав.

Що було б, якби відмовився? В кращому випадку прокололи б колеса, розбили фари. Ремонт обійшовся б дорожче…

Хотів задрімати знову, та який уже там сон… Під’їздить ще одне авто. Підходить молодий чоловік і між нами виник такий діалог:

– Здравствуй, земляк! Куда путь держишь?

– Если ты собираешь плату за проезд, то я уже заплатил!

– Как заплатил?! Кому? Когда? А они расписку оставили?

– Никакой расписки не оставляли.

– Не может быть! Нас в Германии пять бригад работает – все расписки оставляем! Не верю тебе!

– Я срок тянул, пайку хавал и за базар отвечаю! Клянусь: заплатил 300 марок, и номер записал. Вот он – сами разбирайтесь с самозванцами!..

– Ничего, найдём – поменяем им сексуальную ориентацию…

Рекетир від’їхав. Рушив і я. Їхав і думав:  як гумовими кийками махати, то поліцейські герої, а як сволоту виловити – нема кому. Тут розуму великого не треба. Поставте на зупинках легкові автомобілі з транзитними номерами й рекетири самі “на живця” клюнуть – усі п’ять бригад. Залишиться тільки наручники заклацнути. (Це сьогодні, в час коли мобільний телефон доступний кожному, у подібній ситуації я би з машини зателефонував Йохану й пояснив ситуацію. Через короткий час ті рекетири нюхали б парашу у камері німецької тюрми.)

На польсько-українському кордоні.

На під’їзді до польсько-українського кордону зупинився в кінці довжелезної черги. Підходять “круті” хлопці і владно заявляють:

– Бригада Гвоздя за проезд по контролируемой территории собирает на общак с каждой тачки по 50 марок!

Я на те: – А якщо не заплачу?

– Тогда по радиосвязи передадим корешам марку твоей тачки и транзитные номера. Готовься к очень неприятному сюрпризу в дороге!

Пригадались трагічні пригоди із сміливцями, котрі відмовились платити данину. Подумалось: як же селяни будуть злорадствувати, що, мовляв, пожалів якихось 50 марок і, в результаті, повернувся без автомобіля та ще й добряче побитим…

Заплатив і їхав далі спокійно. Я не боягуз – тут філософія інша: завжди думаю де розумніше “качати права”, а де поступитись. Ось тому й досі живий та здоровий.

Може звернутись до правоохоронців й цим самим поклонитися колишнім катам? По іронії долі можу ще й у кабінет свого зрадника потрапити…

“Камасутра” з авто.

Підрахував витрати й дійшов висновку:  купити дома подібне авто можна дешевше. Пізніше виявилось, що німець вчинив розумно: на спідометрі 60000, а вже рульове управління відмовило, вийшла з ладу коробка передач, виникли серйозні проблеми з гальмами отож мав досить клопоту. Надалі “Руководство по эксплуатации и ремонту автомобилей ВАЗ” стало для мене своєрідною Камасутрою…

У нас же так і говорять: “Європейці, ви там обережніше на своїх машинах. Нам на них ще їздити…”

Віза була відкрита на три місяці, отож можна було продати авто й ще декілька разів з’їздити, але таке до нас хамське відношення німецьких митників та безпредєл на дорогах надовго відбили охоту заробляти на перепродажі іноземних автомобілів. Не з моїм то щастям робити такий бізнес…

А все-таки, чому новачкові спочатку так важко заробити на перепродажі іноземних автомобілів? А важко доти, доки не набудеш друзів за кордоном, у злочинному світі, на митниці, структурах котрі займаються розмитненням автомобілів тощо. Мафія, як то кажуть, безсмертна. Якщо є друзі, котрі мають зв’язки та знають нелегальні схеми розмитнення, зекономиш на кожному авто півтори-дві тисячі “зелених”. Це означає: хочеш іномарку, а впливових зв’язків не маєш – купи на авторинку. Дешевше обійдеться – на собі переконався…

Побори на дорогах віддзеркалюють стан суспільства у перехідний період історії.

Наводжу історію з поборами на дорогах, тому що вона віддзеркалює стан суспільства у перехідний період історії. Одна влада уже згинула, інша ще не окріпла от і, скориставшись хаосом, повилазила різна непотріб безкарно чинити беззаконня. Процвітали усі різновиди здирництва – від відкритого грабунку до кримінального та державного рекету. Автошляхи, як у воєнні часи, були густо перегороджені шлагбаумами – правоохоронці під будь-яким приводом обдирали усіх. От скажімо, за право провезти три ящики цигарок потрібно віддати блок цигарок. (Спробуй не дати – знайдуть привід конфіскувати весь вантаж.) Так було й під час Першої світової війни: утрата віри, орієнтирів, страх, зневіра, невпевненість, призвели до анархії, котра переросла у лютневу, а пізніше у так звану більшовиками “Велику жовтневу соціалістичну революцію”. Більшовицький переворот переріс у громадянську війну – усі воювали проти всіх. Анархія стала матір’ю порядку – білих били доки не почервоніють, червоних – доки не побіліють.

Не укради. (Божа заповідь.)

Щоб заробити на прожиття, став їздити у Прибалтику за товаром. Якось оптовий продавець, помилившись, дав мені лишню куртку. Я малодушно промовчав – ось у нього цілий мікроавтобус товару – не збідніє. Та помітив, що цей негарний учинок не приніс мені користі: торг став. Мої друзі зробили ще по дві поїздки, а я й того збути не можу… Зрозумів, що це мені кара за гріх. Якось таки продав ту куртку і ще й свої гроші добавив та поніс пожертву на будівництво Покровського собору. Став у церкві на коліна та визнав свій гріх, щиро каявся, благав Бога простити мене за те, що спокусився чужим. Надалі мій бізнес пішов як і раніше.

Вистачило розуму вловити взаємозв’язок подій.

Колись, під час роботи на овочевій базі, напарник умовив мене вкрасти з автофургона кавуна, що ми, підібравши відмичку, й зробили. Я тоді вже вважав себе християнином, але виправдовувався перед  совістю: Подумаєш, всього-на-всього один кавун… Начальство набагато більше пропиває…

Пішли на тарний склад ласувати. Порізали кавуна. Погода була тихою, аж тут легкий подих вітру. Згори зірвався ящик і впав нам на голови. Я зрозумів науку Божу: “Все одно не бери чужого”.

Був би удар сильнішим, то, зрозуміло, я б довше пам’ятав той випадок, отож, не спокусився б чужим вдруге…

Не дарма це описую. Мені вистачило розуму вловити взаємозв’язок подій та покаятись, а от інші в подібних випадках замість щирого каяття проклинають Бога, долю, один одного.

Я вшанував Бога і Бог помилував мене…

Зима. Падав сніг. Приїхав в наш сільський магазин у справах. Аж тут до мене підійшла схвильована родичка:

– Микола, виручай! Мама зламала ногу і її терміново потрібно відвезти у лікарню.

Дороги ще не посипані піском отож не планував поїздки, але ради родички змушений був їхати. Колись старенька попутниця так мене вчила:

– Коли їдеш, сину, поряд церкви чи розп’яття на узбіччі, не полінись перехреститись і цим самим вшанувати святиню. Роби так й Господь тебе не забуде, врятує від біди в дорозі.

Так я робив раніше й того разу не забув – перехрестився поблизу церкви й пошепки попросив Бога благословення. Шлях назад пролягав поблизу парку. Дивлюсь: дорогу в напрямку парку переходять молода жінка і поряд з нею хлопчак із санчатами під рукою. Подумав, що то мама із сином. Надіявся, що вони зупиняться посередині, пропустять мене, а вже потім перейдуть другу половину дороги. Помилився: жінка зупинилась, а хлопчак… продовжив рух! Я щосили натиснув гальма, але… машина швидкості не змінила – рухалась далі як на санчатах. Це диво Боже, що я того хлопчака не збив. Там не було пішохідного переходу отож і вини би моєї не було, але замороки мав би доволі та і хлопчак на все життя став би калікою. Ось так я не забув Бога, й Бог почув мене…

Чудо.

Через тиждень автомобіль на швидкості потрапив на присипаний снігом лід. Машина, втративши керування, двічі крутнулась, вилетіла на смугу зустрічного руху та й попрямувала в урвище. Розумів: ще декілька секунд і мене повезуть у реанімацію, машину – на металобрухт. Встиг крикнути: “Боже, допоможи!!” І… машина зупинилася на краю урвища. Наступної неділі в церкві стояв на колінах і щиро дякував Богові за це чудо.

Застороги згори.

Іншого разу потрібно було їхати у місто. Підходячи до авто на рівному місці послизнувся і боляче вдарився та ще й до того годинниковий браслет порвався. Зрозумів: це знак біди, – краще відкласти поїздку. Та їхати було необхідно. Кермував обережно – навіть “Запорожці” обганяли. Вирішив проблеми й вже вертався до авто та стрів знайому. Обмінялися новинами.

Повернувся. Бачу: мама в сльозах. Поряд родич. Що сталося? Щойно від’їхав юнак котрий за 1000 фальшивих марок купив 2 ящики сигарет “Camel”.

Микола до мене:

– Я давно вирушив до вас але на півдорозі у кишені зв’якнули ключі. Мусив повернутись, щоб покласти їх у схованку бо інакше як би тесть двері відкрив? Ключі поклав й рушив вдруге та стрівся ділововий компаньйон. Розмова затягнулась. Ніби якась містична сила затримувала мене. Ясна річ: якби не ті затримки, то у моїй присутності у того шахрая номер із фальшивими марками не пройшов би…

Було боляче, що якесь містичне провидіння привело злочинця саме в той день, й затримало мене в місті а родича в дорозі, коли дома було повно товару –  уночі з Києва привіз. Якби злочинець навідався вчора чи наступного дня, то його здобиччю було б не більше десятка блоків сигарет… А так я “влетів”, а він, відповідно, “піднявся”. Тут усе зрозуміло: хтось із односельців вислідив, що я поїхав у місто й “навів” незнайомого мамі злочинця. Той, скориставшись тим, що мама не розуміється на чужих грошах, розрахувався фальшивими марками. Здобич же злодії, ясна річ, поділили. Дарма я знехтував засторогою вищих сил –  того дня не слід було їхати у місто.

Біда стукала у вікно.

Ще один містичний випадок. По телефону домовився з діловими партнерами. Потрібно було вночі виїжджати, щоб вранці бути у Києві. Проснувся серед ночі й лежав, чекаючи дзвоника будильника. Аж тут хтось тричі стукнув у шибку вікна. Виглянув: на подвір’ї порожньо. Собака дрімає у будці. Зрозумів: це біда стукала. (Подібний стукіт чула мама в час коли батько потрапив у страшну аварію.)

Відкласти поїздку було неможливо – мене люди чекали із заготовленим товаром. Від старих людей знав, що робити у такому випадку. Казали, що біду свою бачити будеш, але чудом уникнеш. Зробив як вчили: свяченою водою навхрест покропив усі вікна, автомобіль, себе, ковтнув води, помолився та й рушив. Світало, коли я з житомирської об’їзної дороги під’їжджав до перехрестя. Там одна широка дорога на Житомир, інша – на Київ. Зліва машин не було. Справа на великій швидкості мчав легковик,  але він мені не заважає, бо їде по дорозі, котра веде на Київ. Я виїду на середину перехрестя, пропущу його й поїду вслід. Так і зробив. Але несподівано ззаду… почувся скрегіт гальм і отой легковик пролетів на відстані протягнутої руки! Водій посигналив мені та покрутив пальцем біля скроні.  Виявилось: дорога на Київ закрита на ремонт, а рух в обидва кінці відповідальні чиновники пустили по дорозі, котра веде на Житомир. Ось так дивом уникнув аварії, винуватцем, котрої міг бути. (Зараз там розумніша “розв’язка”, але тоді було так. Очевидно її удосконалили після того, як хтось постраждав в аналогічній ситуації.)

Мрія про іномарку.

Бізнес приносив прибутки лише на дрібні витрати. Хотілося більшого: придбати іномарку. Найбільше мені подобався “Мерседес-бенц 190”.

Розпитав людей і, дізнавшись адресу, поїхав до Міщука Дмитра, – того самого знахаря з котрим так довго ночами розмовляли у тюремній камері.

Дмитро впізнав мене. Розговорились й я поскаржився на безгрошів’я. Знахар порадив здійснити магічний обряд: узяти на кладовищі землі з трьох могил і зарити в трьох місцях на перехресті доріг. Робити це містичне дійство чи ні? В моїй душі боролася цікавість із страхом гріха.

“Екстрасенси приїдуть і пояснять причини негараздів”.

Помітив оголошення: “Екстрасенси приїдуть і пояснять причини негараздів”. Зателефонував. Приїхали молодий чоловік та жінка. Сіли навпроти мене. Чоловік запитує, жінка, закривши очі руками, говорить все, що бачить. Розповіла, хто в домі живе, хто чим хворіє, як діти себе поводять, що було кому пороблено, сказала, хто поробив, як, і з якою метою.

Запам’яталися слова ясновидющої:

– Три жінки-відьми закопали під вашим будинком підклад. Двоє із них доводяться Вам кровною ріднею, третя нещодавно померла.

Я був вражений почутим. Так і було: сусідка та двоє тіток дружили й займались чаклунством. Сусідка, справді, нещодавно померла. Ночами в її хаті щось гупало, брязкало, скрипіло, чулися кроки, пересувалися меблі. Діти мусили осиковий кілок у могилу забити.

– Що саме закопали? – поцікавився партнер.

– Пучок заговорених трав та зараз він вже втратив свою силу…

Я читав про подібне в Біблії та чув від людей, але наяву таке диво бачив уперше. І ще сказала мені таке:

– Чоловік, котрий Вас продав й чимало грошей заробив, не забув Вас – чаклує, щоб Вам ніде не було успіху.

– Як чаклує? Що бачиш? – запитує партнер.

Та аж злякано скрикнула.

– Що? Викликає душі померлих?!

Ясновидюща ствердно кивнула головою. (Пізніше я довідався про причину того переляку: виклик померлих душ є найстрашнішим розділом Чорної магії – ним займаються високопрофесійні слуги диявола.) Наостанку я запитав про той магічний обряд із могильною землею.

Чоловік відповів:

– Я не раджу цього робити. Спочатку Вам буде добре, але потім – погано.

Розрахувався. У цей момент ясновидиця, пильно подивившись на мене, проказала:

– Ви виїдете звідси і там, де Ви будете жити, Вам буде краще ніж тут.

Та я ніколи не мріяв емігрувати. Невже влада колись примусить?

Чорнокнижний ритуал.

Час ішов, а я вагався: дуже хотілося покататись на тому “Мерседесі”. Перемогла цікавість: як це може бути спочатку добре, а потім – погано? Усе зробив, як навчив знахар й став чекати результату.

Невдовзі на порозі мого будинку з’явився іноземець – його привели хлопчаки, котрі на автозаправці продавали водіям “дальнобійникам” сигарети.

Познайомились. Том родом із Югославії, але живе зараз у Німеччині на правах біженця.  Роботу дали – возить автофургоном із Луганська модний жіночий одяг. Хоче купувати у мене сигарети оптом по 10 – 20 ящиків. Так це ж чудово! Погодився. Мої фінансові справи пішли успішно. Я дуже радів.

Важко жити без пістолета.

За сигаретами їздив у Київ. Бізнес був дуже ризикований, весь на нервах. Сигарети були завезені в Україну контрабандою, а тому без акцизних марок. Можна нарватись на рекетирів і тоді примусять ділитись. Податкова міліція могла все конфіскувати, бандити – пограбувати, що по суті одне й те саме. Автоінспектори зупиняють й пояснюють, що без потрібних сертифікатів, ліцензій провозити комерційний вантаж заборонено. Даси хабара – їдь далі та молись, щоб на наступному посту не зупинили. А “четвірка” моя, якщо викинути задню спинку, вміщає 15 ящиків “Маrlboro”. Це ж гроші які! А скрізь та всюди наші “совкові” обличчя – кожен тільки й думає, як би тебе “кинути”, “вставити”, всучити “ляльку”, перехитрити, чи просто пограбувати. Мусив купити пістолет пугач, котрий схожий на справжній.

Одного разу в центрі Києва мене, завантаженого товаром, обганяє крута BMW. Напарник водія подає знак зупинитись. Стаю. Поряд, на зупинці, люди. Нічого та нікого не боячись, підходить молодий рекетир:

– Ти правила знаешь?! За проезд нужно платить! У нас целая организация – мы с ментами делимся!

Я дістав пістолет і, пересмикнувши затвор, запитав:

– Сім патронів в обоймі. Скільки тобі?!

А він: – Выедем за город – поговорим!

Тут головне не злякатись. Я йому спокійно:

– Давай, давай, – пограємо в дуже круті ігри!

Записав номер його BМW, й помітив: той на ходу оглянувся, щоб побачити та запам’ятати мій. Їду і весь киплю від злості. Ну, – думаю – не пожалію свою “четвірку” а твою круту тачку розтовчу. Та якось обійшлось – доїхав без проблем. Думаю: може “здати” їх обох правоохоронцям? А що буде далі? Вони викрутяться або відкупляться а мене знайдуть по номеру авто та й запитають: “Ми ж тобі зла не зробили. Навіщо ти здав нас?”

Махнув на них рукою – нехай живуть. Вони ще найдуть пригоди на свою голову…

“Мы с ментами делимся!”

Знав: стосовно фрази “У нас целая организация – мы с ментами делимся!” рекетири не брехали. У нас корупція, продажність досягла космічних висот. Родич, котрий у ті часи займався криміналом, в тому числі й рекетом, признався: “Тільки на території України я сплатив своїм мінтам за можливість спокійно “працювати” та за кордоном чужим більше тридцяти тисяч доларів! Тут все просто: мінти ловлять нас на гарячому й заявляють: “Платіть. Не заплатите – порушимо карну справу”. Настав момент, коли весь “заробіток” став перекочовувати в кишені мінтів отож “робота” втратила всякий смисл й наша бригада розпалася”.

Пізніше родич став хворіти, виникли проблеми у сімейному житті. “Це прокляття пограбованих людей вилазять мені боком”, – робив висновок він. Додавав повчально: “Мало кому з моїх корешів ті гроші пішли на користь – одні загинули, другі стали наркоманами, алкашами, треті потрапили в табори. Лише одиниці, котрі змогли своєчасно “зіскочити”, започаткували власний бізнес”.

Як правило, кожна злочинна організація має своїх людей у правоохоронних органах. Ось приклад. Вкрали авто й телефонують:

– Твоя “тачка” на автомобільному ринку коштує 6000$. Якби ти нікуди не звертався, то ми б призначили викуп 2000$. Якщо б ти звернувся у міліцію, то викуп був би 3000$, а ти звернувся в СБУ, то плати за повернення вже 4000$.

Зараз люди такі, що важко жити без зброї. Той пугач не раз мене виручав. Пересмикнеш затвор перед сволотою – вмить вся пихатість, гонор злітає.

                                             Хороше слово і пістолет діють переконливіше, ніж просто хороше слово.

Якось прибігають до мене підлітки – на шляху зупинилася фура й водій просить 10 блоків цигарок. Мені стало дивно: чому водій не купив цигарки у парубків на автозаправці а звернувся до підлітків? Я дав й наказав із грошима якнайшвидше бігти до мене – вже знав душу нашого народу тому що. Відкрив гараж, прогрів двигун, відкрив браму. Аж тут ті біжать. Дивлюсь: купюра фальшива. Хлопчаки вскочили у авто й розпочалася погоня.

Кілометрів за 30 обігнав вказану хлопчаками фуру, виставив руку із пістолетом із вікна й став давати знак зупинитись. Водій зупинив авто. Я пересмикнув затвор й направив у жирне пузо. Показую фальшивку.

Водій злякано: – Ці 100 марок мені у Чехії в “конторі” (обміннику) дали!

Я спокійно: – Поверни цигарки й так більше не роби – загримиш за грати.

Той тремтячими руками повернув і ми роз’їхалися. Вкотре переконався: Хороше слово і пістолет діють переконливіше, ніж просто хороше слово.

Купити можна усіх.

Як Том перевозив контрабанду? У Луганську митник ставив пломбу і “фура” без перевірок транзитом  пересікала всі кордони. Але вся хитрість у тому, що у нас… всіх можна підкупити. Мій партнер платив митникові, щоб той не дотискував до кінця “пломбіром” пластмасову пломбу. Завдяки цьому Том серед дороги звільняв ледве затиснуті дроти й завантажував цигарки та все інше…

Життя “на колесах” у нього було веселе. Заробляв добре, контрабанду возив ще й коханку мав. Ставив машину на платну стоянку. Замовляв номер у готелі й влаштовував шлюбні ночі. Батьки Іри довідались про це й заборонили зустрічатись з іноземцем. Тоді Том попросив, щоб я завіз його у Городище до батьків Іри – свататись. Повіз.  Нехай, – думаю, – одружаться, раз так кохають одне одного.

Том зайшов у хату й став просити батьків руки їхньої дочки. Казав, що розлучений і що дуже кохає Іру. Обіцяв райське життя у Німеччині.

Дві години я чекав у машині. Нарешті, батьки погодились. Це означає, що шлюбні ночі під час зупинок продовжаться.

Привіз жениха назад до готелю й отримав щедру винагороду.

Світ наш продажний…

Відносно правдивості всім відомого вислову “Купити можна усіх” часто пригадується бувальщина. Бернард Шоу був великим дотепником. Якось в солідному товаристві він заявив:

– Купити можна всіх!

Королева Англії на це з іронією:

– І мене?

– Так! – відповів драматург.

– І яка мені ціна!? – поцікавилась королева.

– Тисяча фунтів стерлінгів!

– Так мало!? – здивувалась королева.

Бернард Шоу повчально:

– Ось бачите, Ви вже торгуєтесь…

Кожна розруха, як відомо, спочатку настає у головах людей.

Два роки продовжувався наш бізнес. Останній раз Том купив у мене 67 ящиків сигарет й недоплатив 4600 німецьких марок. (3100$)

Заспокоїв: – А куди я дінусь? Приїду ще. Ти ж знаєш номер машини та номер мого домашнього телефону.

І тільки я його й бачив. Пізніше телефонував йому додому у місто Lubbecke, що біля Ганновера. Виявилось, що він має жінку, четверо дітей і розлучатись не збирається. Його жінка Катаріна повідомила, що Том сидить у в’язниці. Через знайомих, котрі живуть у Німеччині, я довідався, що це неправда – він й надалі працює на вантажівці але на Україну зараз не їздить. Так що, як у нас кажуть, запий водою ті гроші. До правоохоронців звертатись безглуздо, тому що бізнес був протизаконним а, крім того, я не продаю компаньйонів. Якщо такі люди населяють Югославію, то немає нічого дивного, що у них спалахнула громадянська війна. Усяка розруха, як відомо, спочатку настає у головах людей.

Дивне відчуття: ці гроші позичені у диявола отож принесуть горе…

Це так, але з усього того нервового бізнесу я мав на руках 6000$. В той час середньомісячна платня робітника була рівнозначною 40$ отож для мене то була величезна сума. Тоді за ці гроші можна було купити хорошу однокімнатну квартиру в центрі міста або двокімнатну на околиці.

Та якесь дивне почуття не полишало мене – здавалось, що це гроші позичені у диявола, отож користі не принесуть, а тільки горе. Те дивне передчуття біди примушувало мене витратити ті гроші або якимсь чином їх позбавитись.

Поїхав на авторинок вибирати омріяного “190го Мерса”. Знайшов. Ціна підходила. Став роздивлятись й помітив, що автомобіль досить неякісно перефарбований, фара тріснута, в салоні брудно. Подумалось: свіжопофарбована купа металобрухту – знали, що на продаж й тому не берегли. Відклав покупку на наступну весну.

Автомагнітола іноземного виробництва.

В моїй ВАЗівській “четвірці” стояла автомагнітола українського виробництва. Мав із нею досить мороки – постійно зажовувала касети.

Знайомий глузував:

– Ти хочеш, щоб наші п’янюги виготовили щось хороше? Піди у фірмовий магазин “Соні” та й купи техніку, котру виготовили справжні патріоти своєї фірми та держави.

Так і зробив: виклав 200$, але був дуже задоволений покупкою.

“На тебе остання надія”.

Через тиждень на порозі з’явився приятель – ми раніше їздили у Вільнюс за товаром й чимало горілки випили разом.

Благає: – Позич 450$ для поїздки за товаром. Компаньйони підвели, а мікроавтобус чекає. Усе село оббігав, – на тебе остання надія.

І благально дивиться в очі. Виручив Миколу, – позичив гроші.

Світлана та Сергій.

Через півтора тижня на великогабаритному мікроавтобусі до мене під’їхали гарно вдягнені односельці Світлана з чоловіком Сергієм. Благають:

– Позич, Бога ради, 1000$ – не вистачає, щоб розмитнити пригнаний з Бельгії мікроавтобус.

Знав: її батьки співають у церковному хорі й водночас є членами церковної “двадцятки”. Вона з чоловіком та дочкою старшокласницею живе у власній квартирі в центрі міста. Її брат – “крутий” бізнесмен. З розмови дізнався, що вони з продажу кожного великогабаритного мікроавтобуса “піднімають” дві-три тисячі доларів. А тут ось сталось так, що на розмитнення не вистачає. (Їм мій приятель Микола сказав, що в мене є гроші.)

Подумав: дочка богобійних батьків, власна квартира в центрі, прибутковий бізнес, – солідні люди… Та і в разі чого  відсуджу або рекетири виб’ють.

Позичив. Подякам не було меж – ми ж із жінкою їх та виручили. Були компліменти, посмішки, шампанське. І правда: рівно через місяць гроші з відсотками за кредит лежали на столі. Знову подяки, компліменти, посмішки, шампанське. Що не кажи, а приємно мати справу з порядними людьми…

Через два тижні, пізно ввечері Світлана із Сергієм знову приїхали на великогабаритному мікроавтобусі. Світлана одягнена “з шиком”: шкіряна курточка, міні сукня, шкіряні чоботи закривають коліна, зачіска та косметика на рівні. Сергій сяє при ній, як свіжа копійка. Поділилися радістю: Світлана відкрила візу у Бельгію, і тепер вони будуть приганяти кожен по мікроавтобусу. Це ж, який “підйом” буде! Та ось біда: на два мікроавтобуси не вистачає грошей. Узяли б у брата, але у нього зараз усі гроші в товарі. Просять щиро:

– Позич, ради Бога, скільки можеш. Під відсотки, звичайно. Ти ж знаєш: ми люди порядні, але розписку напишемо, щоб не подумав чого.

Для порядних людей не жаль, – дали з жінкою все, що на той час було – 5000$. Розписку написали – куди вони дінуться? Були щирі подяки, широкі аж до вух посмішки, компліменти, шампанське досхочу.

Викрадення автомагнітоли.

Півроку тішився чудом японської промисловості. Одного дня поїхав у місто та припаркувався на стоянці в центрі. Повернувся й жахнувся: переднє бокове скло розбите, із салону зникла автомагнітола “Соні”. Викликав міліцію. Зняли відбитки пальців, склали протокол. Кажуть:

– Привезіть техпаспорт у відділ міліції.

Повернувся додому, взяв документи, чек магазинний й повіз.

Я – “сучара”, “бик”…

На перехресті вулиць Степана Бандери та Тополевої зайняв лівий ряд й зупинився на червоне світло світлофора. Від хвилювання забув поставити авто на ручне гальмо. Відчув легенький удар ззаду. Там дорога рівна, але літом асфальт плавиться й утворюються напливи, бугорки. Ось моє авто, потрапивши колесом на такий горбик, тихо покотилось назад. Аж тут загорілося зелене світло і я рушив. Водій заднього авто щосили сигналить та блимає фарами. Я повернув вліво й зупинився.

“Форд-Сієрра” зупинилась позаду. Розлючений водій вискочив з авто і на мою адресу, як у нас заведено, полилась добірна брудна лайка. Це я “сучара”, “бик”, маму мою і Його туди та сюди, покалічив чуже авто та ще й утікати намагався!

Я бачив перед собою типове наше хохляцьке обличчя. Якби у нас були узаконені дуелі, то я би сказав:

– За пошкодження плачу я, а за маму Його та мою – ти! Потрудись знайти собі секунданта!

Парадокс у тому, що у подібному випадку негідник поводив би себе достойно, тому що усілякі горлохвати, покидьки герої лише тоді коли відчувають безкарність. Справжні герої  завжди скромні.

Бампер хитався. А той не вгамовується:

– Ну, знову, “блін”, бампер прийдеться міняти, а це з роботою 50 баксів! Ти винуватець – плати за ремонт!

І він правий: це моє авто покотилося назад. Не переношу добірну лайку, сварки, отож, щоб не псувати нерви дав 50$ і ми роз’їхались.

У цивілізованих країнах у подібних випадках водії міняються візитками та роз’їжджаються. Невдовзі винуватець аварії отримує з автомайстерні рахунок, котрий оплачує. Далеко ще нам до цивілізованості.

У міськвідділі міліції писав заяву, пояснення. Через день викликали переписувати – суцільний бюрократизм.

У них головне за кермом – бути Людиною!

Приятель, котрому я розповів цю історію, сказав повчально:

– У всіх автомобілях “Форд-Сієрра” старого випуску бампери хитаються. А втім, у нас на його місці так би кожен поступив: взяв на горло та й здер із тебе 50 доларів собі на розваги.

Я сумно додав:

– На моє щастя фара не була тріснутою, а то й за неї довелося б платити.

В той момент чомусь пригадалось давно прочитане в “Комсомольській правді”. Виявляється, що в Японії при здачі правил дорожнього руху перше питання: “Головним у керуванні автотранспортом є знання правил дорожнього руху чи “багате серце”? Якщо Ви відповісте: “Знання правил дорожнього руху”, то… доведеться перездавати. У них головне за кермом бути Людиною! І не тільки за кермом…

У міліції…

Через два дні ще раз викликали. Слідчий пояснив:

– Злодія заарештували під час продажу автомагнітоли “Соні”, викраденої з “Опель-Аскона”. Злочинець у всьому зізнався. Каже, що вашу автомагнітолу продав якомусь таксистові за 50 гривень. Він в той день пограбував три автомобілі. Дає свідчення. Хлопцеві 23 роки, а вже має дві судимості за крадіжки з автомобілів.

Їздив на відтворення події. Там й познайомився із викрадачем.

Суд.

Прийшла повістка в суд і я прибув на судове засідання. В залі суду підсудний став усе заперечувати:

– Я не крав – це оперативники, прокурор та слідчі примусили мене взяти на себе чужі злочини. Я злякався погроз і все взяв на себе.

Суддя до складу суду:

– Є ці службовці, котрі погрожували підсудному, в залі суду?..  Нема?..  Тоді суд переноситься.

Через тиждень вдруге отримав повістку в суд. Прибув й зайняв місце в залі. Виступив адвокат підсудного:

– На усіх трьох авто немає відбитків пальців підсудного, отже, він не причетний до цих злочинів. Ті посадові особи, котрі погрожували моєму клієнтові, знову не з’явились на судове засідання, тому що бояться правди. Мій клієнт перебуває під вартою безневинно, а тому прошу до наступного судового засідання відпустити його під підписку про невиїзд.

Суддя до підсудного:

– Вас же заарештували під час продажу краденої автомагнітоли.

– А це не я продавав…

– Поясніть, як це могло бути, що Вас зловили, а виявляється що то не Ви…

– На вулиці до мене підійшов хлопець і запитав:  “Випити хочеш?”

– Хто ж не хоче? – відповів я.

Той попросив: “Допоможи продати автомагнітолу – щедро пригощу”. Ну я й допомагав… Я ж не знав, що вона крадена…

– А де живе той хлопець?

– Не знаю.

– А звати як, хоч знаєш?

– Вася…

Я дивився на оте дійство і не знав, плакати чи сміятись – справжній театр абсурду. Стало зрозуміло: суд куплено батьками підсудного.

Суддя до мене:

– А Ви що думаєте про оце все?..

Я встав і різонув правду-матінку. Родичі зашикали на мене. Мама гірко заплакала – по її логіці виходило, що це я “саджу” безневинного її сина.

Мені раптом стало усіх так шкода:

Себе, бо обкрадений.

Маму, бо виховувала героя, а виріс – бовдур. Вірно кажуть: “Держава потребує героїв, а матері народжують дурнів”.

Його за те, що в часи безробіття не знайшов нічого кращого, як заробляти собі на хліб таким чином…

Державу за те, що кинула народ напризволяще: виживайте, хто як може…

Дарма я встав і все те сказав.  Кому зараз та гірка правда потрібна?…

Те, що суд куплено, сумніву не було. Ми так удосконалили свою демократію, що переплюнули навіть американців: у них усе можна купити за долари, а у нас – усе та усіх! Це ж як чудово: заплатив і буде так, як замовив. Іншими словами: судять у нас не по карному кодексу а по прейскуранту…

Злодії “у законі” розсудили б цю справу швидше та справедливіше, ніж оці злодії законні:  побили б злодія, як собаку, та заставили б відкупити рівноцінну автомагнітолу.

Через тиждень зустрів підсудного на вулиці. Привітався. Олександр не відповів – образився…

Отак я нажив собі ворогів та збитки поніс. Магнітола – 200$, компенсація за “аварію” – 50$, бокове скло – 25$. Ще й до того витратив доволі часу, нервів та бензину на поїздки туди-сюди…

Даси гроші руками – не виходиш ногами… (приказка).

Час ішов. Нагадав Миколі про борг. Так він став ховатись, обходити мій будинок. Приходив до нього додому, але діти завжди відповідали, що тата нема і не відомо коли буде… Став виловлювати Миколу та нагадувати про борг а той очі опускає: “Грошей немає. Почекай ще”.

Пішов із жінкою до хати – присоромити хотіли. Його дружина солідна дама, у банку працює. Вона до нас гнівно:

– А чого це ви до нас ходите по ті гроші?! Вони з твоїм кумом їздили обоє й якщо той там керував, то нехай він і розраховується!

Я відповів:

– Микола приходив позичати сам, а з ким їздив і хто там керував, то його проблеми.

Розмова швидко переросла у сварку.

Лише через три роки розрахувались. Зі скандалом, звичайно. Борг повернуто, у нас знову дружні відносини але от грошей більше не позичу.

Хочеш нажити ворога – позич гроші. (Народна мудрість.)

Час минав. Світлана із Сергієм повернули лише 500$, а потім… забули мене. Телефонував та усе марно. Заїхав особисто. А вони:

– Борг віддамо, коли будуть гроші…

– А коли це буде? – запитую.

– А ми хіба знаємо?.. Бізнес іде погано… Але як тільки гроші з’являться, то так відразу й віддамо…

Кажу: – Все в житті буває, але будь-яку проблему можна мирно вирішити. Ніякий банк не дасть кредит без вигоди для себе. Я ж прошу: поверніть те, що брали. Не можете відразу всі 4500$, віддавайте щомісяця по 100$, і я буду радий.

Погодились. Час минав. Мовчать. Я знову до них:

– Тоді віддавайте квартиру.

–  А квартира подарована родичами дочці, так що ми не можемо нею розпоряджатись.

Дивлюсь: однокімнатна квартира перетворена на барліг, так все неохайно. Є люди, котрі у всьому собі відмовляють, бо всі гроші та час пускають на будівництво пристойного житла. А є такі, котрі живуть за принципом: “Гуляй, душа, – один раз живеш”. Ось Світлана із Сергієм до таких і належать.

Ми з жінкою взяли мою маму та й поїхали до Світланиних батьків – тих, що своїм співом Бога прославляють. Думав: люди війну пережили, якось мирно вирішать цю проблему. Зайшли до хати. Розмова швидко переросла у скандал із прокльонами. Зі слів, котрі хористи і водночас члени церковної “двадцятки” у тій сварці вигукували, довідався, що їхні діти винні людям загалом 25000$. І ще одне:  наш візит для них не першина… Виявилось, що моїми грошима Світлана із Сергієм розрахувались із тими кредиторами, котрі надто круто “наїхали”, а ті великогабаритні мікроавтобуси та модний одяг були реквізитом комедії, щоб розкрутити чергового профана.

Тільки-но ми повернулись, як задзвонив телефон. Я взяв трубку паралельного телефону й почув як Світлана кричала моїй мамі:

– Ах ти, стара блядь! Ти чого скандал влаштовуєш?! Та я тебе, сука, в тюрму посаджу!!

Мене всього аж затрясло від почутого.

Став розпитувати знайомих, в чому тут річ, чому вона так зухвало себе поводить? Виявляється, Світланин родич у міліції на високій посаді – ось причина її погрози.

Односельчани, ніби загіпнотизовані, віддавали Світлані із Сергієм усі свої гроші – сума позиченого коливалась від 250 до 8000$. Старенька мама однокласника, котра висилку у Сибір пережила, всякого на віку надивилась, пояснила:

– Потрібно три доби носити під лівою рукою носовичок. Входячи у двір просити, потрібно ним витертись і при цьому прочитати чорнокнижний заговір. Будеш знати той заговір, то господарі, не розуміючи що з ними робиться, віддадуть тобі все, що ти попросиш. А потім будуть лікті кусати.

Бригади рекетирів.

Оце знову я так круто потрапив на гачок чорнокнижників. Закони порядності кажуть, що борги потрібно повертати. Після тієї образи став до рекетирів звертатись. Одна “бригада” пообіцяла розібратись, і… тільки я їх й бачив. З другою та третьою була та ж історія.

Чому так? Виявляється, брат Світлани круто стоїть не тільки у бізнесі, але й серед кримінальних авторитетів – вітається з кожним із них за руку.

Знайомий “авторитет”, котрий проводить кримінальні розборки, пояснив просто та дохідливо:

– Ти нарвався на крутих людей. Це значить, що до місцевих рекетирів звертатись безглуздо. Я, якщо хочеш, викличу своїх людей із Києва. Ті дуже круто “наїдуть” – “стрілку” із місцевими “заб’ють”.  Тут то вже твої боржники нікуди не дінуться. Як прийнято, половину боргу ти повинен будеш віддати “на общак”. Все то воно так, але у подібному випадкові ти наживеш собі лютих, кровних ворогів. Ти виручив людей, а вони за твою доброту круто помстяться: підключать родичів та друзів з міліції, СБУ, прокуратури, кримінального світу й надовго твоїй сім’ї отруять життя. Тобі подібні проблеми потрібні?

Проблеми мені, ясна річ, не потрібні. І без того у самостійній Україні я  ніхто, бидло, нуль…

“Коля, запий водою ті гроші”.

А може, подати до суду? Знайомий, котрий працює у міліції пояснив ситуацію так:

– У нас тих заяв та розписок повна шафа. Роблять разом бізнес, позичають один одному гроші, а потім ворогами стають. Так що черга твоєї заяви дійде років так через три… А це тому, що злочинність дуже висока – ми вибиваємось із сил розслідуючи важкі кримінальні злочини, ходимо по коліна у крові. Та я сам працівник міліції, мусив у подібному випадку до рекетирів звернутись, щоб ті вибили з колишнього ліпшого друга мої 3000$. Правда, я їм не признався де працюю. І хлопці успішно виконали “роботу”. Коля, запий водою ті гроші, бо нічого ти в суді не доб’єшся, це я тобі говорю”.

Ніколи нічого не проси у лукавого.

Передчуття мене не обманули: позичені у диявола гроші принесли лише неприємності. Ні, лукавий справді повернув бізнесові справи так, що я заробив товсту пачку грошей та от при всьому тому відібрав розум толково ними розпорядитись. І це моє щастя, що якась сила відштовхнула купити тоді той омріяний “Мерс”. Чому? Коли їдеш на автомобілі такого класу, то не прийнято, щоб обганяли “Жигулі” та старі добиті іномарки. Довелося б “літати” і, в результаті, потрапив би у аварію, або моє “круте” авто розділило б долю тієї автомагнітоли.

А ті екстрасенси були праві, коли радили не робити того магічного дійства: “Спочатку тобі буде добре, але потім погано”. Гроші втратив та ще й нерви зіпсував, ворогів нажив, час згаяв, бензин на поїздки туди-сюди спалив, став посміховиськом в очах односельчан. Заспокійливе вже не допомагало. Мусив, щоб угамувати душевний біль, залпом випивати пляшку вина.

Змінилась тільки душа.

Вивчав магічні книги. Знайшов там і заговір, щоб взяти в борг там, де при звичних обставинах відмовлять. В цьому для віруючого немає нічого дивного. Перед виходом із єгипетського рабства Господь розм’ягчив серця єгиптян й ті покірно позичили євреям усе, що ті просили.

Виявляється, подібне можна вчинити й силою диявола! Так ось чому Світлана та Сергій прийшли позичати пізно ввечері! Так ось чому ми з жінкою так легко віддали усі гроші, а потім довго не могли зрозуміти, чому вчинили таку дурницю.

Ми сидимо без копійки, а ви гуляєте на наші гроші? Скільки грошей напозичали і не боїтесь нікого, бо маєте високопоставлених родичів у міліції та кримінальному світі!? Та не на того напали – я вас круто провчу!

В магії є досить рецептів, як впливати на боржників, котрі не хочуть віддавати борги. Дуже сильним є такий обряд: Вночі чорною скатертиною накривають стіл. Кладуть на дзеркало іменну ікону боржника. Певну кількість разів читають закляття на повернення боргу. В церкві ставлять три свічки “за здоров’я”, три свічки “за упокій” і знову три свічки “за здоров’я” боржника. Боржника з тієї пори якась дивна сила так стане мучити, переслідувати, що він або борг поверне, або за будь-яких обставин загине. Усе так, але у кожному магічному обряді є свої нюанси. Якщо переплутати слова заговору чи закляття, збитись, оглянутись, відгукнутись на стукіт чи дзвінок – сам чекай великої біди.

Ну, що ж, мерзотники, на все піду, але носа вам втру. Кипів від злості. Наростало непереборне бажання зробити цей обряд чародійства та подивитись за яких же обставин Світлана та Сергій загинуть. Піти на похованя, жалобний обід й там, висловивши свої “щирі” співчуття, в душі своїй насолодитись цинізмом, радістю помсти. Вдивлявся в дзеркало й помічав: зовні я не змінився – змінилась тільки душа…

Нестерпно хотілося цей магічний обряд зробити, але… але я здавна маю звичку за будь яких обставин, щоранку молитись Богові. І ось щоранку я боляче спотикався об слова найсильнішої християнської молитви  “…і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим, і не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого”.

Спотикаючись об ці слова, вирішив будь-що наступної неділі піти до церкви. Там став молитись, щоб Господь врозумив та помилував мене. Там до мене дійшло: я вже не боргу повернення бажаю, а… смерті боржників! Бажаю насолодитись цинізмом, злорадством, помстою.

Зрозумів: зі мною сталося те, що обов’язково станеться з кожним чорнокнижником. Вчинивши магічний обряд із землею з трьох могил, порівняно легко гроші заробив, але потім утратив їх і ще й свої в придачу, згаяв час, нерви зіпсував, серце переживаннями “посадив”, ворогів нажив, став об’єктом насмішок односельчан. Та ще й в залежність від диявола потрапив! Він вселився в мою свідомість і, як підступний шулер не дає покинути гру а заставляє продовжувати, доки не програю душу! Це ж не мої думки та бажання! Я лагідний, добрий, скільки живу, нікого не вдарив, не надурив а тут… нестерпно бажаю смерті ворогів! Став щиро молитися, прикладатися до ікон та Розп’яття.

Причастя Святих Христових Тайн.

Наступної неділі сповідував свій гріх, причастився Святих Христових Тайн. Відразу якось так легко стало на душі і я тихо сказав:

– Живи, Світлано, – пожалів я тебе… і себе.

А що було б, якби вчинив той обряд на повернення боргу? Боржники скоріше всього загинули б у “випадковій” аварії. Батьки звернулися б до ворожбитів, котрих зараз багато розвелось, й ті б назвали винуватця та стали чаклувати проти мене. Відчув би магічний удар, була б жорстока ворожнеча, прокльони й таке інше. Щоб захиститись, довелось б шукати сильнішого чорнокнижника чи самому серйозно займатись магічними дійствами. Окультна війна, ворожнеча, прокльони, свічки у церквах за упокій, брехня по селу добряче б повеселили диявола. А так, простивши, я поступив мудро й цим неабияк  лукавого засмутив.

Ясновидиці.

Звернення до знахарів – звичне явище. Навіть політики та бізнесмени хизуються один перед одним особистими екстрасенсами.

Сусід займається шпаклюванням та фарбуванням автомобілів. Якось до нього пригнав фарбувати іномарку “крутелик”, котрий раніше  працював в КДБ. Домовились за ціну та термін виконання. Гараж був зайнятий отож клієнт залишив іномарку на дворі й дав ключі, щоб майстер не штовхав її туди-сюди. Вранці сусід проснувся й був шокований: іномарки на подвір’ї не було! Це для молодого майстра був крах – доведеться позичати гроші й відкупляти рівноцінне авто! Це ж гроші які! Що робити? Сусід звернувся… до ясновидиці. Та сказала: “Бачу викрадене авто на дачі власника. Цієї ночі воно ще там буде”.

Пограбований через знайомих дізнався адресу дачі “крутелика”, найняв таксі й вночі прибув. Авто стояло на подвір’ї заміської дачі. Сусід відкрив авто, (ключі ж то мав) завів двигун й пригнав назад. Наступного дня пошпаклював та пофарбував. Власник престижної іномарки з’явився у призначений день й, не моргнувши оком, розрахувався точно за умовами угоди й від’їхав…

                                                                   “Вам іде великий захист від Бога”.

В місті з’явилась сильна ясновидюща й я пішов за вказаною адресою. Надія Іванівна закрила долонями очі:

– Вас у житті багато били. Ви живете так, тому що не можете простити якусь людину.

Я на те:

– Один КДБіст продав мене і я 5 років у таборах мучився. Розумію: треба прощати а от серцем – не можу.  Зустріну – мене всього тіпає.

Вона лагідно:

– А Ви простіть – Вам же легше буде… Не судіть – віддайте суд Богові… Мій чоловік помер – подруга, ще й до того родичка зашила з наговором в одяг зуб мертвої людини. Мене ж підпоїла водою, котрою обмивали мерця й в хату дещо підкинула. Померла і я – була клінічна смерть. Бачила все своє життя та потойбічний світ, й, оживши, отримала цей дар. Я простила, так її за мене Господь покарав – так скрутило, що ногами голови діставала.

– Як живе мій зрадник? – запитав я й назвав прізвище та ім’я.

Помолившись, ясновидюща знову закрила долонями очі й похитала головою:

– Ох і сильний він відьмак – відьмак у четвертому поколінні, на ньому аж чотири сатаніни сидить. Ого, так він і за кордон їздить! У нього така сила, що при зустрічі Ви б розмовляли з ним. (А так і було – я розмовляв із ним при “випадковій” зустрічі, коли йшов вибирати подарунок на церкву.)

Він чаклує проти Вас, незримо перепиняє шлях до успіху, та не бійтеся: сили котрі із Вами, сильніші за сили, котрі із ним. Особисто до Вас після ув’язнення він не заходив, але свою людину з певною ціллю присилав…

(І того нахабу я згадав: ввечері набрав товару, а грошей не дав – клявся, що розрахується завтра.)

Вороги чаклують проти Вас і навіть двічі “поробили” на смерть, але Ви живі – Вам іде великий захист від Бога.

– Як саме “поробили” на смерть? – запитав я.

– Бачу рожна, котрими господарки у селах дістають горшки з печі та вірьовку повішеного… Він старший за Вас. У нього вже була велика трагедія у сім’ї й його самого чекає смерть у дорозі.

Ці слова мене не здивували. Із книг та розповідей односельчан знав: диявол нічого не робить задарма. Іноді відьмак чує голос: “Кого віддаєш мені в жертву?” Потрібно назвати маму, батька, жінку чи котру дитину. Названа людина невдовзі загине при загадкових обставинах. Пригадалася розповідь: відьмак почув голос “Віддай мені в пожертву квочку з курчатами”. Погодився – квочки та курчат не жаль. Невдовзі за дивних обставин померла жінка, слідом за нею й діти. Інший мав десятеро дітей й дев’ятьох свідомо пожертвував дияволу. Якщо ж промовчиш – диявол сам вибере.

Я знову з питанням:

– Написав автобіографічну книгу але чому вона не мала успіху? Що буде, якщо більш детально опишу табори та роздуми про наше життя?

Надія Іванівна знову закрила очі долями:

– Бачу над вашою книгою великий чорний шар, ось чому вона не мала успіху. Ви ще напишете на цю тему й будете задоволені. Вам підуть великі потоки від Бога.

Вийшовши, задумався над словами ясновидющої й зробив відкриття: той відьмак… врятував мені життя!! Але ж так і виходило! Якби не він, то я досяг би свого. І поїхав би в Москву до усипальниці “вождя світового пролетаріату” не для того щоб, наробивши там у штани, безславно повернутись назад. Загинув би сам та невинних людей погубив, отож мав би гріх на душі. Довго би ворони скльовували мої та чужі кишки з кремлівських зірок. Про мене багато би говорили, але от боягузом не назвав би ніхто. Вчинок мій був би геройським й водночас безглуздим – свідомість людей терором не змінити тому що…

Поставив свічку за  здоров’я свого зрадника.

Думав я, думав. Мені чомусь жаль стало Петра та його дітей. Простив я його. Пішов до церкви та й поставив свічку “за здоров’я”. І, за компанію, поставив “за упокій душі” своєї тітки Марії, котра в мої шкільні роки закопала поблизу хати “підклад”, взявши котрий у руки, я пізніше впав та відбив селезінку. Пізніше розбив її параліч – більше двох років мучилась, ніяк померти не могла, стогнала, під себе “ходила”, а з нею спокою не мали діти та внуки. Покликали священика, щоб той відслужив “Чин соборування”. Після цього священнодійства хвора людина або одужує, або помирає. Тітка померла наступного дня.

Ставлячи свічку, подумки сказав: “Прощаю. Бог тобі суддя, а не я”. Простив я тітку та свого зрадника. Інший, можливо, не простив би. Та нехай уже – минулого ж не повернеш…

Я вже говорив про магічний зворотний удар. Петро чародійством заподіяв мені велику шкоду і цим потрапив у залежність, тобто я можу відправити все те зло назад. Для цього потрібно розкопати могилу, щоб узяти цвях, котрим прибита кришка труни. Якщо я заб’ю цей цвях із відповідним закляттям у поріг свого будинку, то мій ворог, де б він не був, відчує сильні муки. Щоб не загинути, змушений буде з’явитись на поріг мого будинку “з поклоном”, тобто просити миру, пощади. Я не робив цього, бо знаю: чародійством не знищити чародійство, кров’ю не змити кров, ненавистю не знищити ненависть. Якщо кожен із нас буде мстити сам за себе, то зло, братовбивство на Землі ніколи не припиниться. Знаю істину: ненависть можна перемогти тільки любов’ю – ось чому я поставив свічку за здоров’я свого зрадника.

Видати книгу на Україні.

Описуючи оце все, я пропустив декілька дуже важливих для мене подій. У березні 1989 року у нашій сім’ї народилася дочка Лілія. В жовтні 1995 року я своїм коштом накладом 1000 примірників видав автобіографічну книгу “Магія і КДБ”. У нас редакції рукописи не редагують, готові за свій кошт не друкують – бояться банкрутства.

Заплатив. Надрукували. Забрав й розніс по книжкових магазинах. Була реклама в газеті, мав три хвилини ефіру на радіо “Нова хвиля”, але книги розпродавались дуже повільно.  Поніс значні збитки: вклав 700$, наторгував 100$. А й, справді, навіщо витрачатись на якусь книжечку коли за ці гроші можна купити склянку горілки та огірок на закуску?

Завіз десяток примірників у Київ на Держтелерадіо, дюжину на радіо “Свобода”. Залишок тиражу пороздавав бажаючим у підземних переходах. Багато хто записували номер телефону, але хоч би один відгукнувся…

Сенсація – хліб журналістики. Де завгодно, тільки не в нас.

Відвідував редакції та видавництва й повідомляв сенсаційну на мою думку інформацію про використання нашими спецслужбами таїнств чорної магії – наївно вважав, що сенсація є хлібом журналістики. Попри усі старання на мене не зважали. Щоправда щоразу присутні реагували досить емоційно:”О, це дуже цікаво”, “Ви, справді, на собі відчули вплив магічних дійств?”

Дарував книги та рукописи, але коли телефонував й запитував враження, то у відповідь… мовчки клали слухавку.

“Ми не можемо кусати руку, котра дає нам хліб”. 

Довго розмірковував над подібним феноменом й дійшов логічного висновку: журналісти є людьми залежними від владної годівниці. Редакторка популярного видання, пожалівши мене, сказала напрочуд відверто: “Ми не можемо кусати руку, котра дає нам хліб”.

А так і є: напишеш щось не по темі – заробиш серйозні неприємності. От і діють за принципом: “Як би чого не вийшло…”

У нас завжди пристосовуються до обставин отож не дивно, що ніхто не хоче ворушити оте зміїне кубло…

Раніше знищували тих, хто багато знає, сьогодні тих, хто розголошує компрометуючу інформацію отож ніхто не хоче ускладнити собі й без того важке життя. Пиши, говори те, що вигідно на даний момент от й проживеш вік безтурботно.

“Чекаю воскресіння мертвих і життя будучого віку”.

Мама докоряє, що за гроші, витрачені на мене під час ув’язнення, можна було побудувати будинок. Син скоса дивиться за те, що замість розбудови сімейного достатку безглуздо раніше табори примусової праці топтав, а зараз гроші та час витрачаю на непотрібну обивателям писанину. Ще й до того односельчани іноді іронічно цікавляться у мами: “А який гонорар за книгу Микола отримав?!” І це все при усьому тому, що усі знають: інтелект не цінують отож ніхто ще у нас не розбагатів на книжках.

Це трагедія усіх колишніх політв’язнів – чужі ми на цьому святі життя. У “часи застою” вважав злочинним бачити зло й мовчати – гидко було бути скотиною безсловесною. Також огидним було лізти у єдину керівну компартію для того, щоб пожити за рахунок народу ситніше та веселіше.

Нарешті, настала довгоочікувана Незалежність, та… ні сам я, ні мій життєвий досвід не стали цікавими людям. Це болюче відчуття непотрібності пережив наш “Кобзар” –  Т.Г.Шевченко.

Либонь, уже десяте літо,

Як людям дав я “Кобзаря”,

А їм неначе рот зашито,

Ніхто й не гавкне, не лайне,

Неначе й не було мене…

Російському поетові Сергію Єсеніну теж знайоме це відчуття:

Вот так страна!

Какого ж я рожна

Орал в стихах, что я с народом дружен?

Моя поэзия здесь больше не нужна,

Да и, пожалуй, сам я тоже здесь не нужен.

Виходить, що я сам безглуздо змарнував свої молоді роки. А як потрібно було жити? Мовчати? Лізти у партію?

У в’язнів є модним татуювання: “Любіть нас доки ми живі”. Татуювання вірне: у нас люблять тільки мертвих.

Подібне відчуття гіркоти від усвідомлення власної непотрібності відчуває кожен випускник вищого учбового закладу, котрий не може знайти роботу по так важко здобутій спеціальності. Пооббиває пороги різних інстанцій, поплаче й, забувши гордість, їде за кордон виконувати принизливу роботу, від котрої відмовилися тамтешні п’янички.

Боляче, гірко та ще десь у глибинах душі жевріє надія: а може все-таки стараюсь не даремно? Особливо коли в церкві чую слова молитви: “Чекаю воскресіння мертвих і життя будучого віку”. Розділив долю десятків мільйонів постраждалих від сатанинської влади отож коли убієнні за правду воскреснуть мені не буде перед ними соромно.

Виклик в США.

Без солідного стартового капіталу, зв’язків у владних структурах та кримінальному світі робити бізнес у нас досить важко. Що ж стосується заробітку завдяки працьовитим рукам, то не знав жодного, хто розбагатів у нас трудами праведними. Розумів: при звичному стані справ не побудую будинок, не придбаю нове авто, не одягнусь пристойно, не відпочину на курорті. Вихід був типовий для українців: поїхати на заробітки за кордон.

Прийшов лист із США від родичів жінки із офіційним запрошенням в гості. Обіцяли житло, харчувавння, роботу. Поїхав у Київ але, навчений гірким досвідом, у чергу до посольства не став. Підійшов до людей, котрі стояли неподалік й ввічливо запитав:

– Бачу, хлопці, ви у курсі справи. Скажіть: у мене є шанси?

Озвався молодий чоловік:

– А у тебе однакове прізвище з тим, хто запрошує? Ні? Ну, тоді краще пропий ті 20$, бо як поставлять у паспорт штамп відмови, то вже й за великі гроші візи не відкриєш… Ось поглянь, як посольство “піднімається”: щодня 300 бажаючих пожити у заокеанському раю платять за співбесіду по 20$, а це американцям у день 6000$ підйому! (Сьогодні ціна більша, отож посольство піднімається крутіше). Земний рай нам, українцям, потрібно будувати тут, а не шукати за океаном… А ти постій з нами та підраховуй тих, хто виходить із щасливою посмішкою, а хто сумний.

В розмову втрутився ще один:

– Маю щасливу сім’ю, хороший будинок, процвітаючу фірму. Показував документи фірми, банківські рахунки, сімейні фото, але не допомогло – відмовили. А все тому, що наші люди там погано себе зарекомендували.

Стояв більше як півгодини але жодного щасливого обличчя так і не побачив. Так й повернувся ні з чим.

“…у нас Ви будете Горбачов”.

Потрапило на очі оголошення: “Відкриваємо візи у всі країни світу”.

Зайшов за вказаною адресою. Директор туристичної фірми “Сакма” посадив мене навпроти й довірливо пояснив ситуацію:

– Із нами, українцями, ніхто у світі справи мати не хоче. Самі, надіюсь, здогадуєтесь чому. Ось тому ми робимо “хід конем” – виробляємо Вам російський паспорт із російським громадянством. Ваше українське прізвище Горбатюк ми змінимо на російське, так що у нас Ви будете Горбачов. Даєте завдаток, дві фотографії і через чотири місяці отримаєте російський паспорт із відкритою візою у США. Ця послуга Вам обійдеться у 4200$. І ще одне: Ви полетите у той день та тим рейсом, котрий ми Вам повідомимо заздалегідь. Вас це влаштовує?

Я відмовився – ціна була надто високою.

Мрія відвідати край, котрий Бог обіцяв синам ізраїлевим.

Довідався, що мій табірний друг Юлій Едельштейн зараз в Ізраїлі обіймає посаду міністра абсорбції – займається розселенням та працевлаштуванням новоприбулих. Підписав свою книгу: “Другу Юлию на память о времени совместно проведенном в сибирском лагере. Юлий, вытяни меня из этого болота, и мы на весь мир раскрутим тему использования органами госбезопасности секретов Магии. В крайнем случае, найди работу. С уважением, твой лагерный друг Николай”.

Знайомі євреї обіцяли переслати книгу адресатові. Спливав час. Відповіді не було. Це означало, що книга загубилась у дорозі.

Якось на очі потрапило оголошення: “Робота в Ізраїлі”. Відгукнувся. Думаю: знайду Юлія сам. Посидимо в ресторані, згадаємо пережите. Там й попрошу Юлія представити мене журналістам як свого табірного друга та автора сенсації. Вибравши момент, натякну відносно роботи. Знав: табірний друг мене не ошукає та ще й перед співвітчизниками “мазу потягне”. Можливо пощастить заробити. Побачу країну, поклонюсь святим місцям. У гіршому випадку хоч витрати на поїздку поверну.

Автор оголошення пояснив: “Виклик коштує 200$. Житлом та роботою забезпечимо”.

Погодився. Виклик у гості через два тижні я вже тримав у руках. Поїхав у посольство. Народу море. Мусив записатись в чергу й приїздити ще раз. Нічого не вдієш – довелося брехати, щоб відкрили візу.

Купив квиток на 17.06.97р. У переддень вильоту їхав на авто а думками був уже на землі обітованій. Обнімав друга. Жмурився від світла “юпітерів” та фотоспалахів, роздавав інтерв’ю та автографи. Несподівано з неба на грішну Землю мене опустили автоінспектори – замріявшись, я порушив правила дорожнього руху, отож змушений був платити штраф. Майнула думка: це недобрий знак – понесу одні збитки. Але що поробиш, авіаквитки ж то в обидва кінці вже куплені…

Ізраїль. Перші враження.

Прилетів в Ізраїль. Перше враження при виході з літака таке, ніби в одязі зайшов у парилку. Попрохав, щоб митники провели мене до свого шефа. Ті вказали шлях і я пішов коридорами шукати названий кабінет. Знайшов. Подарувавши книжку, заявив:

– Я колишній радянський політв’язень. Відбував покарання разом із вашим міністром абсорбції Юлієм Едельштейном. Володію інформацією про використання органами влади секретів чорної магії. Відповім на всі питання. Ось номер телефону. Жити буду за цією адресою.

Чому я так вчинив? Та радий був продати євреям секрети совдепівських спецслужб за якусь сотню шекелів, за склянку горілки, за порцію маци, за добре слово в решті-решт…

Чиновник записав і подякував. Вийшов із кабінету, пройшов коридорами й без митного контролю потрапив у місто.

Щоб зекономити вирішив до місця їхати автобусом але маршруту не знав. Запитав першого стрічного на англійській:

– Excuse me. Say please number of bus on Tel-aviv?

А той у відповідь:

– Ты чё, в натуре, мужык, выпендриваешься? Говори прямо: чего нада?

Та мені казали, що там багато російськомовних, але щоб настільки…

Попутник в автобусі, перед котрим  козирнув, що їхній міністр абсорбції – мій друг, обірвав мене:

– Твой Юлик – большой поц!

Це мене обурило і я став заступатись за свого табірного друга. Яке ж було моє здивування, коли інший єврей, із котрим розговорився по дорозі, охарактеризував Юлія… точнісінько так, як і його попередник.

Перше, що кидається в очі: новобудови, підйомні крани – усі щось будують, виготовляють. У нас же на Україні новобудов порівняно менше, є чимало “заморожених”, підйомні крани часто простоюють а народ перепродує товари іноземного виробництва. І ще: який патріотизм народу! Якою любов’ю до своєї держави горять очі євреїв, особливо молодих. Озброєні солдати ходять вулицями горді, щасливі від усвідомлення того, що вони захищають Батьківщину. Там у випадку бойових дій не потрібно, як це було у нас, позаду ставити НКВСників із кулеметами, щоб розстрілювати панікерів та дезертирів. Євреї без збройного примусу піднімуться атакувати ворогів й без наказу поле бою не покинуть. У нас же солдати ходять із погаслими поглядами, сумні – рахують дні до “дембеля” так, як в’язні рахують дні до кінця строку. Звернув увагу також на таке: діти їхні під час гри сміються, а от наші – кричать, сваряться.

Розкладачка в квартирі та робоче місце на будові.

Добрався до місця. Поселили у квартиру, у котрій уже жило десять наших заробітчан. Там зустрів земляка Володю, із котрим подружились, коли купували виклик та відкривали візу. Хлопці працювали хто де, але всі починали із роботи на будівництві. Спали на розкладачках. Добре, що жінка умовила взяти светра, накривався ним, бо під ранок ставало прохолодно. Газова плита, холодильник, шафа для посуду та продуктів, стіл та табуретки – ось вся нехитра обстановка. Ми з Володимиром стали жити сім’єю – купували дешеві продукти та готували нехитрий харч. Весь вільний після роботи час хлопці пиячили. А куди підеш – мови не знаєш, віза у кожного прострочена. (Візу відкривають тільки на місяць.) Нарвешся на поліцію – депортують відразу. От і сидять хлопці, як миші по норах.

Горілка дуже дорога отож призвичаїлись пити спирт. Кайф як від горілки тільки от вранці дуже болить голова. Доводиться похмелятись. У мене віза була ще дійсна, отож, ходив по місту, не лякаючись поліцейських патрулів.

Працювали ми з Володимиром на будові, поблизу Тель-Авіва в місті Холон – розмішували в бетономішалці розчин. Електролебідка піднімала відра вгору, а я там знімав та підносив туркам-штукатурам.

Спека страшенна. Робота важка. Турок кричить на мене на своїй мові, а я не розумію, що він хоче, який інструмент вимагає подати.

Темп роботи шалений – стомлювався страшенно. Став відчувати симптоми грижі (мені вже зашивали грижу, отож знаю, що це таке). А тут ще до того в’єтнамці, котрі стелили підлогу в будинку навпроти, під час затяжних перекурів полюбили, сміючись, спостерігати за моєю роботою. Цмакали язиками та головами хитали. (Вони не поспішали – оплата праці у Ізраїлі погодинна.)

Заробітчани працюють незаконно, отож абсолютно безправні. Одного разу мало не покалічився. Володимир вішає відра з розчином на гачки, електролебідка підіймає їх угору. Того разу я подумав, що розчин подають мені і схопив відро рукою, але… електролебідка не зупинилась! В той момент гачок зачепив товсту брезентову рукавицю біля зап’ястя й потягнув мене вгору впритул до бетонного навісу. Ще мить і мені відірвало б руку, але, на щастя, араб, який керував електролебідкою, помітив це та встиг зупинити електродвигун. І хто б у випадку каліцтва оплатив мені лікування, відшкодував втрату здоров’я?  Ніхто – я ж незаконно працював…

Ізраїль розбудовують… заробітчани.

Весь Ізраїль працює. Точніше: важко працюють заробітчани з усього світу, а євреї керують і роблять це досить професійно. Ось як це робиться. Людина відкриває гостеву візу на місяць, а їде працювати на рік-півтора. Там вона потрапляє в руки російськомовних посередників – євреїв, котрі раніше жили в Союзі, а зараз, освоївшись, роблять бізнес на заробітчанах. Посередник надає роботу – обіцяє від 3 до 5$ за годину.

Мусиш погодитись, бо офіційно не влаштуєшся – працювати гостям та туристам суворо заборонено. Усе то воно так, але ці євреї-посередники теж “совки” – люди без честі та совісті, дурять нашого брата безбожно. Відпрацює людина місяць, півтора й починає вимагати зарплату. А той єврей під будь-яким приводом не дає грошей. А й, справді, навіщо платити коли… можна не платити. Ти ж у поліцію не підеш скаржитись, бо сам же розумієш, що працював незаконно, віза прострочена – депортують відразу. Поплачеш, поматюкаєшся та й підеш шукати чеснішого посередника, а твоє місце в той час займає інший бідолаха. Російськомовні роботодавці знають один одного й тому умови надання праці, розцінки та день розрахунку узгоджені – за червень зарплату мені пообіцяли видати… 5 серпня. А Ви думали отримувати зароблене в кінці дня?

Ціна робочого місця.

Заробітчани кожної національності збираються на “стометрівці” й там за пляшкою пива обговорюють свої проблеми. Оскільки дуже важко знайти чесного роботодавця, то серед заробітчан стало звичним… купувати роботу! Типова ділова пропозиція: “Я у свій час теж доволі напрацювався задарма. Нарешті купив робоче місце у земляка, котрий вертався додому. Ось і мені час повертатись. Заплати мені скільки я платив і я уступлю своє місце. Ти заробиш і, продавши місце іншому, ті гроші повернеш”.

Правий був Зігмунд Фрейд.

Буває, що одружені під час заробітків знаходять нову пару й живуть сім’єю. При цьому він щомісяця висилає частину грошей додому законній дружині, вона – законному чоловікові. Звичне явище.

Чув гірку історію про українця, котрий при випадковому сексуальному контакті підхопив такий букет венеричних хвороб, що мусив улізти у борги, щоб заплатити 5000$ за лікування. (Правий був психоаналітик Зігмунд Фрейд коли говорив, що людина не може довгий час жити без повітря, води, харчів та повноцінного сексу. Ще в ув’язненні, спостерігаючи гомосексуальні відносини, я щоразу переконувався у правоті того висновку.)

Робота на сміттєвозі – щастя!

З розмов із своїми співвітчизниками дізнався, що великим щастям є улаштуватись працювати на сміттєвоз. Прибрав свій район й після обіду ти уже вільний. Муніципальна служба платить добре та своєчасно. Та для того, щоб улаштуватись туди потрібно мати впливових друзів. Надіявся, що друг Юлій підшукає пристойнішу роботу, але у гіршому випадкові був би радий і такій.

Наші земляки час від часу гинуть на виробництві. При мені збирали гроші, щоб відправити на Україну тіло загиблого заробітчанина. Важкий той чужий долар та  хліб чужини гірчить…

Якось запитав досвідченого українця:

– А чому прибалти та росіяни не заробляють в Ізраїлі?

А той кисло посміхнувся:

– Це тільки ми такі бідні, бо дурні. Працьовитий прибалтієць чи росіянин удома такі гроші заробить і буде їсти домашній борщ, спати біля жінки, виховувати дітей.

Уряд знає про це неподобство!

У вільний час читав російськомовні ізраїльські газети і довідався: уряд знає про це неподобство. Чому ж не реагує? А тому, що заробітчани, працюючи незаконно, майже задарма розбудовують Ізраїль!

Сумні реалії життя заробітчан.

Зарічний Саша під настрій розповів пригоди, котрі приводжу дослівно:

– Казали, що Ізраїль – рай земний і штукатурам платять 5$ за годину. Я вирахував: 25 робочих днів по 10 годин от і виходить 1250$ у місяць. 150$ віддам за житло, а за 100$ прохарчуюсь. Отож, за рік відправляю додому 12000$. Продав Москвич за 1900$, щоб приїхати сюди. Знайшов житло та підрядився оштукатурити будинок. Закінчив роботу, а єврей… не платить – усе у нього якісь проблеми з грошима… Водить за ніс день, другий, третій, четвертий… У мене вже нерви здають: я ніде не працюю, тільки за ним ходжу, канючу зароблене. Та вже терпець урвався. Кажу:

– Поб’ю молотком твою машину, двері квартири підпалю, на все піду!

Той, зрозумівши, що не жартую, каже: – Приходь завтра – отримаєш зароблене.

Наступного дня господар привозить якогось чоловіка. Ходять обоє, а той “спец” хитає головою і все: “Вай! Вай! Вай!” А мені боляче до сліз: я все життя по шабашках, краще мене вже ніхто не зробить. Нарешті, той  “спец” пішов.

Господар до мене: “Ти зробив роботу халтурно. Хочеш, то дам 4,7$ за годину”. Ну, а куди дінешся – погоджуюсь.

Так це ще не все. Єврей продовжує: “Робочий день розпочинається о восьмій, а ти тільки в той час приходив. Повинен був закінчувати о 18-й, а ти в цей час уже переодягнений стояв. А скільки-то часу ти щодня обідав та перекурював!? Виходить, що насправді щодня ти працював тільки 8 годин!”

Дістає зошит й читає: “Тоді ти відпрошувався, тоді у нас було свято, тоді я тобі давав на кишенькові витрати, тоді те, се і те…”

Поклацавши кнопками калькулятора, називає мізерну суму. Відраховує гроші, а руки трясуться…

І точнісінько так було у другого, третього, четвертого. Доки зароблене виб’єш, доки наступного роботодавця знайдеш, то зіпсуєш нерви, витратиш гроші, згаєш дорогоцінний час… Загалом за півроку відправив додому 2500$. І цими переживаннями, вибиваннями грошей нерви зіпсував та серце “посадив” – болить. Уже не знаю, чи залишитись ще, чи повертатись… А дома що? Дома ще гірше – роботи взагалі ніякої немає.

Віктор був щасливчиком, – працював у пральні готелю “Хілтон”. Хвалився, що каву та булочки дають, а часом і якийсь делікатес перепаде. Признався радісно:

– Мільйонерка замовила у номер коробку цукерок. Надкусила одну і, переконавшись що не смакує, викинула у сміття, а ми знайшли й поласували.

Усі заздрили Сергію – він мав вищу освіту й на Україні працював завучем школи, а тут – санітаром у будинку престарілих. Робота не важка, не те, що в мене – підносити та відносити немічним євреям “утку” та “судно”, підтирати зад, годувати з ложечки тощо. Переступив через свою гордість: гроші то даром ніде не дають. Їсти він собі не готував – там наїсться досхочу та й платили добре і, головне, своєчасно.

Поряд стояла розкладачка Славика. Той ніде не працював, а проїдав заощадження. Чому? Історія така: Працював разом із громадянином Ізраїлю, котрий був родом з України. Той, отримавши спільно зароблені гроші, швиденько продав квартиру та й виїхав у невідомому напрямку. Славко цілий місяць шукав зв’язку з місцевими рекетирами, щоб знайти ту сволоту. Не добився нічого – кровних 700$ так і залишились у Ізраїлі. Це ж відома істина: якщо двоє “совків” ведуть бізнес, то скоро один із них буде шукати третього, щоб той розсудив їхні непорозуміння.

Євреї-земляки.

Моїм роботодавцем був Йосип, сам родом із Томська. Виїхав на свою історичну Батьківщину і, освоївшись, став робити такий бізнес: бере підряд на штукатурення багатоповерхового будинку й набирає робочу силу з числа заробітчан, котрі приїхали по гостьовій або туристичній візі. Обіцяє штукатурам 5$ за годину, підсобникам – 3$. Дивлюсь я на його поведінку, манери, слухаю його розмови і доходжу висновку: не заплатить він мені нічого. Щоб переконатисю так воно чи ні, попросив 100 шекелів авансу. Не дав. На той час у мене вже було відпрацьованих дев’ять днів. Раз таке діло, то я перестав виходити на роботу.

По сусідству жив Міша – єврей, котрий дитинство та юність провів на Україні. Він належав до числа тих, кого хлібом не годуй, а дай поглузувати. Заходив до нас у гості як до земляків і, натякаючи на Сергія, сміявся:

– Якщо лікарі скорочено медики, то тоді вчителі – педики!

Часто нам дорікав:

– Ну, що, хохли, медики та педики, у себе на Україні обзиваєте нас жидами і до нас же їдете гроші заробляти?!

Я подружився з Юрієм  із сусідньої кімнати та Леонідом, котрий жив в іншому кварталі, але часто заходив до нас у гості. Юру в Ізраїль привела біда: син по п’янці вбив людину і пахло йому від 8 до 12 років ув’язнення. Юра позичив 3000$ і дав слідчим та суддям хабара. Ті виявились чесними людьми: перекрутили справу так, що винним у своїй смерті виявився сам убитий – син Юри, обороняючись, перевищив міри необхідної оборони. Суд, в свою чергу, врахувавши пом’якшувальні обставини, виніс вирок не пов’язаний із позбавленням волі. Ось Юра й працював обвальщиком м’яса, щоб повернути борг. Леонід же, котрого на єврейський манер усі називали Лео, заховався в Ізраїлі від кредиторів – дуже круто наїжджали. Сам він був по крові єврей і жив тут уже більше двох років.

Лео та Юра брали мене декілька разів із собою в місто та щедро пригощали. Одного разу зайшли у їхнє кафе. Лео замовив для кожного 150 грам горілки, куряче стегенце, жарену картоплю, салати й пляшечку кетчупу. І коштувало це задоволення 100 шекелів. (29$)

Смак чужого хліба.

Їжа скрізь за кордоном гарна на вигляд але не має звичного нам апетитного запаху та смаку. І хліб не такий смачний, як у нас. Я запитав чому так і хлопці пояснили: спечений з муки  місцевої пшениці, навіть за нашою рецептурою, хліб смаком відрізняється від українського. Хитрі євреї пробували засівати свої поля нашим зерном та вирощений в інших кліматичних умовах врожай перероджується. Щоб випікати такий хліб, як на Україні, потрібно завозити нашу муку, а це обходиться дуже дорого.

Ціни там значно вищі: Літр молока, літр бензину, буханка хліба, 1,5 л. пляшка мінеральної води (не газованої), пляшка пива коштують 1$. Квиток на міський автобус в залежності від відстані 1-3$. Півлітрова пляшка екологічно чистої води з холодильника – 5 шекелів, (1,4$). Загалом ціни вищі за наші приблизно у 5 разів, зате середньомісячна зарплата у 30 й складає 1200$. Лікування там високоякісне і при їхніх зарплатах не надто дороге.

Ізраїльські вояки.

Озброєних ізраїльських вояків у пісочного кольору формі на вулицях багато. Особливо привертають увагу  вродливі дівчата із довгими напівавтоматичними гвинтівками. А який гордий погляд у тих дівчат! Очі ніби говорять: “Дивіться: мені довірили зброю захищати наш Ізраїль!”

Запитав попутника чому у них завжди гвинтівки без обойми. Той пояснив:

– Набої вояки носять окремо – тероризм тому що. Якщо навіть якомусь терористу вдасться вирвати із рук зброю, то стрілянини не вчинить – набої ж то у рюкзаку. Доки той негідник вовтузитись буде, перехожі вмить втрутяться.

Якось звернув увагу на ізраїльських вояків котрі розмовляли… українською! Підійшов, привітався. Познайомились. Розговорились. Молодий вояк виріс на Україні й нещодавно емігрував на історичну Батьківщину. Мене приємно вразили слова:

– Я раніше служив в радянській армії а зараз служу в ізраїльській. Міг би “відмазатись” але це не вигідно – втрачу надто багато пільг та привілеїв!

Я поцікавився: – А у вашій армії дідівщина є?

Вояк засміявся: – Дідівщина є тільки у вас! У нас служити одне задоволення – живемо однією дружною сім’єю. У нас один іншому друг, товариш і брат отож нам не страшні ні зовнішні, ні внутрішні вороги!

А втім, нічого дивного у цій відповіді не було. Одного із ізраїльських генералів запитали:

– Чи можна простити терориста?

Той відповів: – Бог простить! Наше завдання організувати їхню зустріч.

Ціни у них та у нас.

Вихідного дня пішов із приятелем покупатись. Захотілось пити. У літньому кафе замовили два бокали пива та два пиріжки. (В ізраїльських магазинах на товарах немає цінників). Думали усе обійдеться десь приблизно в 10 шекелів. Господар налив пиво, розігрів у мікрохвильовій печі пиріжки. Яке ж було наше здивування та обурення, коли він вибив чек в 44 шекелі! (12,5$) Ще й до того пиріжки виявились не з м’ясом, як ми думали, а овочеві. Подумалось тоді: у нас за ці гроші можна купити майже три ящики пива не гіршого і пакет гарячих пиріжків із м’ясом.

Гроші, гроші, гроші.

У вільний час полюбляв читати російськомовні газети та журнали. На першому місці у них гроші, гроші, гроші. Те ж саме і в рубриці “Знайомства”. Навіть якщо ти красень писаний але не маєш доволі грошей – ти нуль. Одне тільки оголошення мене приємно здивувало: “Покатаю по місту. Пригощу цукерками”. Мабуть жінці набридло говорити про гроші й вона скучила за чисто людським спілкуванням. Хотілось відгукнутись, але… Вона пригостить цукерками, а я її чим? При таких цінах і не отриманому авансі мої фінанси співали романси…

Патріотизм у них і у нас.

Звернув увагу, що їхні радіостанції настирливо накачують євреїв патріотизмом, любов’ю до Батьківщини. Героями у них є громадяни, котрі зробили геройський вчинок, пожертвували життям ради народу або якимсь іншим чином прославили Ізраїль. У нас же на телебаченні та радіо солодкоголосі диктори теж постійно говорять про любов. Тільки от про любов, кохання між молодими людьми, передають вітання, транслюють замовлені пісні.

Чому ж у нас телебачення та радіостанції не пропагують серед народу патріотизм? – запитував себе. Поволі у свідомості викристалізувалась логічна відповідь: У серпні 1991 року в Україні змінився прапор та герб, але не змінились люди у владних структурах. Вони й надалі керували власністю держави, фінансовими потоками, розставляли своїх людей на керівних посадах. У першу чергу в засобах масової інформації. О, вони виявилися професійними психологами: розуміли, що розповідати, показувати людям потрібно усе що завгодно, тільки не історію рідного краю.

І це з їхнього боку мудро: якщо у нас говорити про героїв, українців-мучеників, котрі прославили ідею самостійної України то, ясна річ, доведеться говорити про катів, котрі тих героїв мордували. Кати ж ті сьогодні у нас обіймають високі державні посади й їм, що цілком логічно, не потрібний процес на зразок нюрнберзького. Для прикладу, якщо розголосити історію моїх поневірянь то скільки ж то високопоставлених людей постраждає!

Хтось обов’язково обуриться: “Якщо при радянській владі продавав та катував своїх співвітчизників кожен п’ятий, то чому саме ми маємо відповідати за усіх?” І скаже знамениту фразу із популярного фільму: “Огласите весь список, пожалуйста!”

Ось саме по цій причині на телебаченні, на радіо та в пресі колишні компартійці, котрі й сьогодні при владі, постійно влаштовують “одобрямс”, хіхоньки-хахоньки, продемонструють ідилію безтурботного життя. Говорять та показують усе що завгодно тільки не ганебну, криваву долю України. То ж вмикай, чоловіче, холодильник в радіорозетку й насолоджуйся безтурботним життям незалежної України. А от в Ізраїлі про патріотизм говорять постійно – як їм важко не приходилося, але у ХХ столітті не було таких масового катування одних євреїв іншими.

Жадібність.

Помітив: євреї хороші люди, але дуже вже жадібні. У них високий рівень життя, отож в Ізраїлі бачив лише трьох жебраків. У нас низький рівень життя, отож жебраки на кожному кроці. Це так, але у нас їм подають більше…

Організованість.

Дивувався організованості, пунктуальності євреїв так як раніше самодисципліні інших народів. На будові розмірений ритм роботи, ніхто не лається, не метушиться. Там не кричать кранівникам “Віра! Майна!”, а спокійно дають команди у мікрофон портативної радіостанції.

Ось ще приклад: Юра запросив мене прогулятись містом. Зайшли в таверну. Лео мав підійти о 14:00. Час зустрічі настав, а Леоніда немає. Юра став нервувати. Пройшла хвилина. Юра дістає мобільний телефон, набирає номер і сердито:

– Де ти, гад, ходиш?! Я тебе вже цілу хвилину чекаю!

Чую винуватим тоном відповідь:

– Поглянь у бік підземного переходу – ось я піднімаюсь сходинками. Замовляй три пляшки пива за мій рахунок.

Пили пиво, а я в цей час думав, що це лише у нас звикли не звертати увагу на запізнення. Пригадався епізод: Покликали на проводи новобранця в армію на 16:00.  О 16:00 моя дружина тільки розпочала одягатися, чепуритися. Я почав нервувати. Кажу їй:

– Десь за кордоном телеглядачам задали питання: “Як повинна жінка одягатись на торжество?” Перемогла відповідь: “Швидко!”

Моя у відповідь глузливо:

– Якщо всі гості зберуться о 17 годині, то це ще буде добре.

Ми прийшли о 17:45 й були в числі перших. Кажуть: гірше за все чекати та доганяти. Я на зустрічі з’являюсь своєчасно й завжди потрапляю у ідіотське становище. Так було і того разу. Запрошені зібрались лише о 18:00. Пора запрошувати гостей за столи, але як же сідати без хресних батьків новобранця? Ще годину чекали, нудьгували, нервували. Нарешті ті з’явились. Хресна мама виправдовувалась:

– Так автобуси погано ходять, а вдома доки корову видоїла, дітям вечерю приготувала, худобу попорала то й час непомітно пролетів…

Уявив подібне виправдання в цивілізованому світі й засміявся.

На роботу не виходив, так що часу було доволі. Як і годиться християнинові, поїхав та поклонився святим місцям. Побував у Віфлеємі, на Оливній горі, на Голгофі – усе по повній екскурсійній програмі.

Євреї не вірять в Ісуса Христа, отож жодного із них ви не побачите з хрестиком, але все, що стосується подій двохтисячної давності підтримують в ідеальному стані, бо туристи та паломники добряче поповнюють державну скарбницю.

У суботу у Ізраїлі “шабат” – вихідний. Майже все зачинено: євреї моляться по синагогах – досліджують коли й звідки в цей світ має прийти Спаситель. Усе це здалось мені дивним – у Біблії же чітко визначено рід із якого вийде Спаситель та рік Його народження…

Шелест грошових купюр.

Євреї весь час досліджують священні рукописи святих та у вільний час відпочивають. На утопаючому у заростях екзотичної квітучої рослинності подвір’ї сидять за накритими столами євреї і, попиваючи напої, неспішно ведуть світські розмови. Звичайно ж, вони говорять про Бога, свої успіхи та проблеми. Поряд граються діти. Ідилія достойного життя. А в неділю – усі на роботу. Вони шанують заповіді Мойсея, але… у їхній країні легалізовані публічні будинки! Ні, рекламних вивісок немає – моргає червона лампочка у вікні й усі той знак розуміють.

Лео пояснив:

– А у наших законах нема заборони утримувати будинки розпусти, а це означає: що не заборонено, те дозволено. Єврей набігається, напрацюється за день і в нього вже немає ні сил, ні бажання шукати кохану, щоб дарувати їй квіти та милуватися заходом Сонця. Іде єврей у будинок розпусти, платить 200 шекелів й красуня із бідної України цілу годину за ці гроші виконує всі його сексуальні фантазії… Таким чином власники публічних будинків, чесно сплачуючи податки, збагачують Ізраїль.

Господь через Мойсея дав Ізраїлю заповіді праведного життя, й серед них були: “Не чини перелюбу” та “Не задержиш в себе через ніч аж до ранку заробітку наймита”. Як виявилося, хитрим євреям шелест грошових купюр заглушив голос Божий! Мені ж було гидко від такого цинізму.

Роздуми на розкладачці.

Цікаво було роздумувати над проблемою проституції. Є приказка: “Життя прожити – не поле перейти”. В ідеалі люди повинні вік жити в парі але… в житті, як на широкій ниві. Знавці життя кажуть мудро: “Якщо якийсь процес неможливо зупинити, то його варто очолити”. Відомо здавна: проституція вічна, її не подолати. Якщо так, тоді її варто очолити та й контролювати. Що євреї й роблять із вигодою для себе та держбюджету.

У Німеччині подібну проблему вирішили дещо інакше: в газеті об’яв вільно рекламують свої послуги повії та геї. Красуня чи красень прийме замовлення, прийде за вказаною адресою, “покохає”, візьме плату відповідно прейскуранту й піде. Усе просто, як двері. І, що головне, усі у виграші.

У таборах примусової праці ситуація відносно закону аналогічна. Усі знають: охоронцям та вільнонайманим заборонено заносити в табір та продавати в’язням чай, наркотики, спиртні напої, продукти. Усе то воно так, але усі ж то жити хочуть. Спрацьовує неписаний закон: “Якщо процес неможливо зупинити, то його варто із вигодою для себе очолити”. В результаті, в таборах за гроші можна купити все, що завгодно. Адміністрація, ясна річ, в долі.

Правда, іноді карають декотрих порушників але усі в темі, що то розборки адміністрації, що карають тих, котрі прийшлись “не ко двору”. Вірно підмічено: “Весь світ бардак, а люди – бляді”, отож різноманітна проституція  (продаж або здача на прокат лукавому душі та тіла) вічна, вона й вчора, й сьогодні скрізь цвіте пишним цвітом…

Зустріч з Юлієм.

Розпитав як знайти табірного друга – Юлія Едельштейна. Поїхав у Єрусалим й знайшов те міністерство. Яке ж було моє розчарування, коли мій табірний друг… не впізнав мене!

Він до мене:

– Вы что, тоже сидели в той зоне? А каким образом Вы оказались в нашей стране и чем здесь занимаетесь?

Я відповів й дістав свою книгу, щоб подарувати. Юлій на те:

– Вы будете очень смеяться, но эта книга у меня уже есть – один депутат Кнессета передал… Водички не желаете?

Я був ошелешений таким прийомом. Мій колишній табірний друг поглянув на годинник:

– Вы извините, у меня сейчас совещание – я вынужден идти.

Пригадалося як першого дня перебування в Ізраїлі критично характеризували Юлія випадкові попутники.

Помилявся, коли думав, що в Ізраїлі живуть євреї.

Дома Лео повчав мене, як школяра:

– Ти помилився, коли думав, що в Ізраїлі живуть євреї. Ні, – тут живуть жиди. А Юлій не дарма запитав тебе, хто ти є в цьому житті та чим займаєшся в Ізраїлі! Сам подумай: яка йому вигода тебе впізнати?.. Ти тут нещасний заробітчанин, а він – міністр. От був би ти президентом самостійної України, тоді б твій друг тебе відразу впізнав!.. Та ти не сумуй – це у різних народів інакший спосіб мислення. Ви обоє були за свої переконання ув’язнені в одному таборі, а в результаті він в Ізраїлі міністр, а ти на Україні – ніхто. Стосовно того, що на твоє сенсаційне відкриття не звернули уваги, то це пояснюється тим, що у нашої держави стільки ворогів, стільки проблем, що тут не до тебе, – ви, “совки”, самі свої проблеми вирішуйте…

Відносно того, що у різних народів інакший спосіб мислення, це Лео вірно підмітив. Після війни у цивілізованих країнах, звільнених із нацистських концтаборів в’язнів вітали як героїв, підвищували у званні, призначали на високі посади. У нас же їх судили, як зрадників, та відправляли на довгі роки спокутувати вину у радянські табори примусової праці. Вождь же так їх охарактеризував: “У нас военнопленных нет, есть только изменники Родины!”

Майор Юрій.

Усі у квартирі читали мою книгу. Юра до себе закликав та запитав:

– Ти чув про те, що наші війська в Афганістані застосовували проти моджахедів хімічну зброю?

– Так, я чув про це із закордонних радіопередач – відповів я.

– Так ось я, колишній військовий льотчик, був одним із тих, хто займався цим. Я також написав мемуари й дав почитати одній дуже розумній людині. Задам тобі ті самі питання, які той чоловік, перечитавши, задав мені:

– Тобі подобається жити на цій грішній Землі?.. Ти знаєш, що за цю інформацію тебе можуть вбити?

Я відповів:

– Все від Бога, отож помру я, коли покличе Господь. Передчасно в потойбічний світ приходять тільки самогубці…

Розморило…

Туристичним автобусом поїхав на Мертве море. Вода тепла, як парне молоко й від надміру розчинених солей густа, як олія. Мертвим море називається тому, що в настільки солоній воді не живуть ні риби, ні водорості. Це моя вина, що  відстав від автобуса – розморило…

Наступного дня зателефонував у туристичне агентство й сказав: “Ви в майбутньому попереджуйте, що останній рейсовий автобус відправляється о 16:15, а то змушений був добиратись на таксі”. (Попутників там не беруть – тероризм.) Мене перебили посередині фрази: “Мы сами знаем, как нам вести бизнес!”

Купання в Середземному морі.

Дома нудився без роботи. Пішов покупатись в морі. Виходжу на берег, а… одягу ж то немає! Залишився я в одних плавках на березі Середземного моря. Оце так номер! Що робити?

Кричу: – Люди! Кто понимает по-русски!?

Відгукнулись хлопці, котрі виявились родом із Запоріжжя.

Прошу: – Позичте одяг дійти до квартири переодягнутись.

Одяг виявився тісним, отож ішов через Тель-Авів, як клоун.

Молода єврейка повчала:

– Ти хіба не знав, що на пляжі пасуться наркомани?  Ще п’ять років назад я на роботу йшла і квартиру не замикала. Це в радянські часи “залізної завіси” сюди з величезними труднощами виривались патріоти, котрим потрібна була Батьківщина, воля. Коли ж після розвалу Союзу сюди у пошуках безтурботного життя хлинула різноманітна наволоч, то вже стало страшно на вулицю ввечері виходити.

Із украденого найбільш шкода було не грошей, а копійчаного алюмінієвого хрестика, котрий зі мною сибірські табори пройшов й служив, як оберіг.

Йося.

Я до Йосі, свого роботодавця:

– Розрахуйся зі мною, я в тебе не буду працювати – додому вертаюсь.

А він: – Денег нет. В день получки твои деньги я дам твоему земляку, а он тебе дома передаст.

Тоді я поспішив в агентство “Аеросвіт”, щоб проставили дату найближчого вильоту. Юра, правда,  відмовляв:

– Потерпи ще два-три дні, я через знайомих підшукаю тобі чесного роботодавця й роботу в приміщенні.

Я відмовився: – Мені вже тут нічого робити, від такого відношення погано на душі.

Двояке почуття переповнювало мене. З одного боку: патріотизм народу, висока ділова активність, працелюбність, організованість, а із іншого:  самозакоханість, презирство до бідніших людей та їхніх проблем. (Спробував би Йося мені не заплатити якби я був громадянином Ізраїлю!) Зрозумів істину: щоб відчувати себе за кордоном людиною потрібно громадянство отримати.

Ні, в Ізраїлі, як і в кожній країні, порядних людей більшість. Тут уся заковика в тому, що ти з ними контактувати не будеш – не захочуть вони працевлаштовувати нелегалів й цим порушувати закон.

Митниця аеропорту.

Позичив у Володі 20 шекелів на автобус до аеропорту. Мій одяг та куплені сувеніри помістились у “дипломаті”. (У тому самому, котрий я колись наповнив вибухівкою для резонансного теракту у столиці “нерушимого” Союзу.)

Російський гуморист Михайло Задорнов розповідав, що кожен, хто прилітає у закордонну державу чи відлітає із одним “дипломатом” в руках викликає підозру. Справді, митники обшукували та допитували мене, як якого шпигуна. Дуже дивувались, як це у день прибуття мені вдалось уникнути митного контролю. Я пояснив як та похвалився, що за віру в Бога, за свій народ страждав у сибірських таборах разом із їхнім міністром абсорбції. Митники на те радісно: “Наш Юлий – узник Сиона!”

Сумно стало: а я хіба – ні?..  Нарешті відпустили.

Попутники.

Попутник у літаку довірився:

– Починав із будови, потім пощастило працевлаштуватися на шроті – розбирав биті автомобілі. За рік заробив 8000$ і… виразку шлунку.

Яку ж велику роль у житті кожної людини відіграє випадок: зустрів порядного роботодавця от і заробив. На моєму ж життєвому шляху трапляються лише шахраї та злодії…

Зазвичай під час перельоту авіакомпанії пригощають пасажирів спиртним та годують. Після випитого інший попутник розкривав душу:

– А меня жена уговорила уволиться с завода, продать квартиру и уехать в Израиль. Я, старый дурак, так и сделал. Приехали. А там жара, дороговизна, законов и языка не знаем, работы по моей специальности нет. Это молодым легко привыкать, а я понял, что не смогу здесь жить. Зуб разболелся, так дантист такую цену заломил, что я чуть с кресла не упал! Лечу домой просить директора завода, чтоб принял работать на старое место и выделил хотя бы малосемейку… Будет всё хорошо – жену к себе вызову. А больной зуб мне дома знакомый дантист бесплатно удалит… Израиль – удивительная страна, но нам, прожившим жизнь в иных условиях, очень трудно там привыкнуть… Ты не поверишь, но в Израиле я случайно встретил своего школьного товарища, который эмигрировал уже давно. Так он первый меня узнал! Пригласил в ресторан, а потом повёл в публичный дом. А там такие очаровательные бляди – у мёртвого желание разбудят! И отказать не имеют права – заплачено. Да, оттянулись мы там по полной программе…

Якось так сумно стало: його шкільний товариш євреєм виявився, а мій табірний – звичайним жидом…

Колись євреї Ісуса за богохульство (за те, що Себе за Сина Божого видає й цим ставить Себе Богові рівним) розіп’яли, сьогодні на мене не звернули жодної уваги… Не удостоївся від влади та ЗМІ не тільки краплинки цікавості, а й навіть доброго слова…

Додому повернувся, як побитий собака: зароблених 270$ не отримав, а тільки розвозив останні сімейні 1450$.

Аналогії із минулим.

У той час пригадалось почуте із закордонних радіопересилань, як після більшовицького перевороту, щоб врятуватись від червоного терору, багато заможних росіян емігрували. Не маючи впливових зв’язків, не знаючи мови та звичаїв, виховані, звиклі до розкошів росіяни на чужині були вимушені працювати офіціантами, лакеями, чорноробами. Так, як сьогодні українців, білоемігрантів безжально експлуатували співвітчизники, котрі емігрували раніше й уже освоїлись та усі верстви корінного населення. Якщо я, відчувши приниження, сів на літак й повернувся у рідну домівку, то куди могла повернутись еліта, цвіт російської нації? Усі вони прекрасно усвідомлювали, що Росія вже не та, отож чекають на них дома лише катівні ЧК горезвісної Луб’янки. Багато їх, звиклих до достойного життя, не змогли призвичаїтись до відчуття другосортності й від відчаю зводили рахунки з життям. Серед наших же заробітчан самогубств не буває – за довгий час комуністичного правління вже до всякого звикли…

Євреї теж помирають, але вони перед тим живуть.

Загалом враження від Ізраїлю були позитивними. (Відносно того, що мені не пощастило, то це вже мої проблеми.) Висока ділова активність, організованість, патріотизм, працелюбність, самодисципліна. Засоби масової інформації постійно пропагують любов до своєї історії, культури, мови. А як же все розумно продумано та якісно виконано! Євреї за порівняно короткий час у спекотному кліматі майже на голому камінні побудували високорозвинену державу з досить високим рівнем життя. Медицина у них на грані фантастики. Спека страшенна, а асфальт не плавиться! Як же розумно продумане регулювання транспортних потоків! І каналізаційні люки у них на тротуарах, а не на проїжджій частині дороги, як у нас, так що, як би ти не їхав, але колесом у відкритий люк не втрапиш. І у вихідні та свята євреї моляться у синагогах, відпочивають, а не перепродують на ринках іноземні товари, як ми. Помітили тому що: більшість нещасних випадків на виробництві трапляються у святкові дні й зароблені гроші користі не приносять.

У євреїв така якість товарів та обслуговування, що вони хизуються: “У нас усі проблеми можна вирішити по телефону, не виходячи зі столичного автовокзалу”. Як то кажуть: “Любой каприз за ваши деньги”. Ізраїльтяни розумні, отож рівень життя там досить високий.

Ні, євреї теж помирають, але вони перед тим живуть…

Євреї на голому камінні побудували високорозвинену державу, а ми на найродючіших землях із злиднів викарабкатись не можемо, отож під впливом побаченого, я би перефразував Леніна: “Учитися, учитися, і ще раз учитися у євреїв!” І ще би додав: Із США дружити потрібно.

“Навіщо такій маленькій державі такий великий бардак?” 

У старого єврея запитали:

– Чому б вам в Ізраїлі не подувати соціалізм?

Той відповів напрочуд мудро:

– Навіщо такій маленькій державі такий великий бардак?

Сподівався отримати зароблене…

Пізніше зателефонував Володимиру й призначив зустріч – сподівався отримати зароблене. Виявилось, що Йося не заплатив ні мені, ні йому. Приятель з болем у голосі розповів як за місяць після мого від’їзду він в Ізраїлі нарвався на патруль і за порушення паспортного режиму був ув’язнений. Признався, що у ізраїльській в’язниці відпочив та поправився на їхніх калорійних харчах – у камері щодня набиралось відро недоїдків. Проставивши у паспортах штампи депортації, його та товаришів по нещастю до літака поліцейські везли в наручниках.

Обіцянка цяцянка, а дурневі радість. (Народна приказка)

Мене давно цікавив феномен сходження до вершин влади різноманітних перевертнів, пристосуванців. Чому порядна людина у владі є рідкістю? Ходив я на зустрічі з кандидатами в народні депутати, надивився на їхню поведінку, наслухався солодких обіцянок. Кожного разу думав: А може, й собі стати народним обранцем?

Хороша ідея, але… передвиборна агітація коштує чималих грошей. Доведеться шукати спонсорів, а потім на своїй посаді ці гроші відробляти – танцювати під чужу дудку. (Хто ж тобі дасть просто так – даром тато маму не цілує.) Доведеться, щоб переплюнути численних конкурентів, обіцяти таке, що здійснити практично неможливо, а це не в моїх правилах. Виборці, звиклі до солодкої брехні, хіба повірять моїй гіркій правді? А все так і є – я помітив цю закономірність: щоб завоювати симпатії виборців, потрібно усіляко підлещуватись до людей. Потрібно хвалити те, що люди люблять, лаяти те, що ненавидять, обіцяти те, що вони хочуть, щоб їм пообіцяли. Перемагає, як правило, той, у кого язик краще підвішений та фантазія в обіцянках більша.

Якось один порушив правило:

– Ви самі теж трохи винні. Хіба не так? Висипаєте сміття куди попало – вітер подув та й розвіяв по всьому селі!

Ах, що тут почалось! Зал обурено загудів:

– А куди його дівати?!  Сміттєвоз чому не приїздить?! Та і лампочки на стовпах чому не всі горять?!

Кандидат у депутати зрозумівши, що ляпнув дурницю “дав задній хід” – продовжив співати свою солодку пісеньку:

– Запущу виробництво, отож  усім буде робота! Підвищу зарплати, пенсії! Поборю мафію, корупцію, злочинність!.

А я сиджу та й думаю: Підприємства розграбовані, їх роз’їдає ржа, псує плісень, заливає дощ, ламає вітер. Колишні спеціалісти знайшли роботу у бізнесменів. Навіть якщо ти добрий чарівник й зумієш зробити так, що все повернеться до попереднього стану, то й тоді обладнання наших підприємств, їхня продукція, організація праці та відношення працівників до роботи – це кам’яний вік науково-технічного прогресу. Навіть якщо ти зробиш ще одне чудо: знайдеш багатомільярдні капітали на модернізацію виробництва, перенавчання спеціалістів, перевиховання робітників та й виготовиш продукцію на рівні світових стандартів, то і тоді виникнуть проблеми зі збутом. Більшість громадян не мають грошей на купівлю твоєї продукції – ради економії надають перевагу іноземному “секонд-хенду”. Нормально працювати буде дуже важко – мафія, корупція, злочинність досягли таких космічних висот, все так переплелось, в’їлось у всі пори суспільства, що для очищення доведеться звільнити… все керівництво владних структур. Зробити дезінфекцію в кабінетах, провітрити їх, а на звільнені місця набрати порядних людей. Шукати в середовищі “совків”, вишукувати вдень із ліхтарем, як той філософ, і таки знайти. Кому це під силу?

А що зробив би я, якби одного чудового ранку проснувся на посаді Президента? Хотів би зробити багато, але не дали б нічого: урядовці стали б перекручувати кожен указ, влада на місцях – саботувати. “Підставили” б раз, другий, п’ятий, десятий, виставили б на посміховисько. А все так і є: короля грає оточення…

Хто кого звільняти буде: усі старорежимні службовці повивертали картузи, щоб залишитись на теплих місцях й далі продовжують наживатись. Один мафіозі не звільнить іншого – вірно кажуть: “ворон воронові ока не виклює”.

Хто підтримає мої реформи? На кого я буду опиратись?

Мойсея підтримував Господь Бог, Піночета – армія, а мене – хто?

Вийду проти сатанинської системи, а весь народ стане мовчки поєдинок спостерігати, як колись у тій електричці…

Легко стати обранцем народу, якщо є купа грошей та добре підвішений язик. Інша річ, стати вибранцем Бога – Там зовсім інші критерії вибору…

Оце все я думав, сидячи на тій зустрічі з виборцями. А кандидат продовжує:

– Росія при розлученні забрала майже все спільно нажите добро, а зараз відмовляється в борг постачати нафту, газ, стержні до ядерних реакторів  і цим перекриває Україні кисень…

Я слухаю, а думками вертаюсь у далеке дитинство. Підходить один малюк до іншого і просить: “Дай мені свою цяцьку”. А той у відповідь: “А, со даси?”,  що в перекладі на сучасну мову означає: “Давай в обмін щось рівноцінне”.

Навіщо оця примітивна, пустопорожня балаканина, пошук ворогів – аж зло бере. Росія та Білорусія теж бідують, бо там такі ж самі “совки” живуть. Хто кому повинен просто так, за гарні очі, щось давати задарма? Плати золотом, валютою, а як ні, то високоякісними товарами, продовольством, і буде тобі все, що завгодно. Здається, скажи людям просто: “Давайте, люди, дружно думати як організувати виробництво та візьмемось виготовляти сучасні продовольчі та промислові товари, щоб було за що виміняти енергоносії”.

От і живемо з кожним днем усе гірше тому, що таких демагогів вибираємо. Ох, як чесались руки й собі кинутись у велику політику – крикнути: “Не так! Не так усе робити потрібно!”.

Під монотонні обіцянки чергового кандидата думав свою думу: А, що я зможу зробити? Пригадалось дитинство. Я ж колись вже був отаманом – хлопці вибрали. О, яка це насолода: влада! Що не накажу – усе виконують! Наступного дня я трохи затримався вдома. Прийшов продовжувати гру. Бачу: мої піддані дістають із-за пазух та їдять яблука, абрикоси, огірки, помідори, і при тому на мене скоса хитро поглядають. Я дав команду, а мої козаки… стали сміятись. Мій однокласник і, водночас найкращий друг вказав на мене пальцем та й скомандував: – Взяти його!

Хлопці кинулись бити мене.

Запитую: – За що свого отамана лупцюєте?

А ті відповідають:

– Такий отаман як ти, нам не потрібен, ми іншого обрали… Тобі вчора цілий день служили задарма, а Степан сьогодні повів нас по чужих садах та городах, нагодував досхочу!.. От йому й будемо служити…

Та я не образився на товариша за науку, бо це була всього-на-всього гра.

Поглянув на людей у залі й подумав:

– Всі мріють про чудо. Колись Ісус Христос нагодував величезний натовп п’ятьма хлібами та двома рибинами так, що всі наситились ще й дванадцять повних кошів наклали недоїдених кусків. Люди хотіли прийти та забрати Його, щоб поставити своїм царем, але Ісус відійшов від них. Так й сьогодні усі мріють про всесильного добродія, котрий якимсь дивом відразу усіх нагодує, одягне, вилікує, побудує житло,  підприємства, прибере довкілля, вирішить особисті проблеми кожного…

Ну, по яких же садах та городах я вас, люди добрі, поведу? Самі ж бачите, яке зубожіння, злидні навкруги… Повести вас на “царські села” та комерційні кіоски? Так це ж радості на один тиждень! А далі, що? Я ж не Ленін, – йому дісталась дуже багата країна, а мені – те, що від неї залишилось… Один стане кликати грабувати, інший – працювати. За ким, люди добрі, підете?..

Від передвиборних обіцянок мене стало нудити, перестав ходити на оті перегони-пустодзвони. Один спостережливий чоловік запримітив, що казки для дітей починаються словами: “Жили-були дід та баба…”, а казки для дорослих: “Якщо ви на виборах проголосуєте за мене…”

Інший спостережливий чоловік висловився інакше: “Ніде так не брешуть як на війні, виборах та полюванні”.

А той кандидат на роль провідного реформатора й водночас активного борця із мафією та корупцією таки переміг на всенародних виборах. І… його не видно, не чути – отримав омріяне тепле місце у столиці й живе собі тихенько при грошах, почестях та депутатській недоторканності…

“На дурака не нужен нож – ему с три короба наврёшь и делай с ним шо хош…”

Що собою являють наші вибори? Поясню коротко та зрозуміло суть процесу. У будь-якому регіоні з’являється багатий чоловік, котрий свої капітали здобув явно злочинним шляхом. Щоб заробити собі симпатії виборців він частину тих кримінальних грошей пускає на благодійництво, підкуп влади та засобів масової інформації – знає, що, здобувши владу, сторицею витрати поверне. Роздає щедрі обіцянки та подарунки знедоленим.

Привозить відомих артистів, спортсменів і влаштовує виборцям безкоштовні розваги – дивіться, мовляв, який я впливовий та щедрий. Куплені ЗМІ друкують замовні хвалебні статті, оспівують мудрість та щедрість кандидата, переконують обивателів, що, якщо наш добродій зумів собі достойне життя забезпечити, то зможе й усім нам…

Інтелігенція регіону прекрасно усвідомлює, що, навіть одуривши частину легковірних виборців, злодій у кращому для себе випадку набере лише третину голосів отож програє своєму суперникові. Теоретично так воно й буде якщо виставити проти мафіозі порядну, достойну людину. І тут починається найцікавіше. Бажаючих вступити у двобій з грошовим корупціонером знаходиться… півтора десятка. Серед цих самовпевнених сміливців, як правило, є платні агенти “грошового мішка” заслані з метою розпорошити голоси свідомих виборців.

Це тільки у вуличних бійках натовп легко здолає одинака, а тут розклад інший: добровольці чубляться між собою за симпатії більшості свідомих виборців. (Замість того, щоб сміливцям зібратись, вибрати зі свого середовища найдостойнішого та дружно працювати на його перемогу.)

Немає нічого дивного у тому, що після виборів 2/3 голосів між собою досить нерівномірно ділять отих півтора десятка самовпевнених простачків, а грошовитий злочинець отримує більшість голосів й омріяне місце народного обранця. І владу, котра, як відомо, дає гроші. В результаті подібних виборів наш Президент своєю поведінкою нагадує пахана, Верховна Рада – щось середнє між кримінальним сходняком та зборами колгоспників.

Щоразу мріємо, що буде краще, а виходить як завжди. Іноді слухаю наших народних обранців і… без склянки горілки їхньої логіки ніяк не можу зрозуміти. Вірно кажуть: для того, щоб зрозуміти людину потрібно уявити себе на її місці, прийняти градус її тупості.

Процвітання економіки.

Ще зі шкільної парти усім нам відома істинна картина розвитку економіки. Гірники видобувають руду, металурги із неї виплавляють якісну сталь, інженери проектують автомобілі, трактори, комбайни, верстати, предмети побуту, заводи усе те виготовляють, торгівля продає.

Із бавовнику та льону ткацькі фабрики виготовляють тканини. Хімічна промисловість виготовляє барвники для фарбування. Модельєри придумують фасони одягу, швейні фабрики шиють, торгівля продає.

Одягнені в той одяг селяни на тих тракторах обробляють землю, вирощують зернові та худобу, пекарні та м’ясокомбінати вирощене переробляють, торгівля продає. За цією схемою виготовляються усі товари.

Держава лишки вироблених товарів продає за кордон й купує сучасне обладнання для модернізації власної економіки та сировину, котрої на даній території немає. Учбові заклади випускають спеціалістів, котрі здатні йти в ногу з часом, урядовці створюють їм сприятливі умови, щоб вироблена продукція витримувала конкуренцію із іноземною й завдяки цьому приносила державі валюту. При розумних податках економіка процвітає отож торгівельний баланс позитивний. Промисловість працює, усім є робота й, відповідно, зарплата на придбання виготовлених товарів та відпочинок. Підприємства та робітники платять податки отож в бюджеті є кошти на житлове будівництво, фінансування армії, науки, медицини, освіти, силових структур, комунальних служб, на побудову шляхів, виплату пенсій тощо. Оскільки процвітаючі підприємства платять більше податків, держава робить все, щоб успішних людей було якомога більше. Цю схему розвитку економіки знають школярі та… не знають наші урядовці!

Розвал економіки.

Лицемірні пристосуванці продовжували керувати країною в нових соціально-економічних умовах. Якщо раніше імперія мала спільний ринок постачання та збуту, то “парад суверенітетів” із його кордонами, митницями, новими законами, грошима порушив так званий принцип соціалістичної інтеграції – розірвалися здавна налагоджені зв’язки.

Політики кожної новоутвореної держави у своїх економічних проблемах почали звинувачувати колишніх партнерів та шукати нові рішення.

Зрозуміло, якщо підприємство не отримує звичну сировину, комплектуючі деталі чи втрачає покупця своєї продукції, то дирекція скорочує виробництво, відмовляє чесним діловим партнерам, а ті, у свою чергу, – своїм. Це ланцюгова реакція економічної кризи. Підприємства, котрі скорочують виробництво, звільняють зайвих працівників.

Якщо раніше працюючі підприємства та робітники сплачували податки в держбюджет і цим збагачували державу, то зараз уже самі йдуть на біржу праці просити у неї милостині.

Давно очікувана інтелігенцією свобода дала людям право вільно їздити у всі країни світу. Безробітні цим скористались – почали міняти власні гроші на долари і з усього світу звозити товари для перепродажу. Якщо ще вчора в магазинах хоч бери та танцюй, то сьогодні завдяки відкритим кордонам полиці вгинались від заморського краму, очі розбігались від різноманітності досі небачених товарів…

Нам вбивали в голови, що все радянське – найкраще. За кордон не випускали, щоб ми не порівнювали, а тут кордони відкрили, ми поїхали й побачили, що наші товари – кам’яний вік науково-технічного прогресу.

Усі дійшли висновку: краще купити дорожче імпортне, щоб потім не переробляти, не носитись по гарантійних майстернях. Високоякісні, гарно упаковані закордонні товари вмить витіснили з ринку наш виготовлений за принципом “Іван, давай план” непотріб.

Чому так сталось? Справа у тому, що у світі весь час іде безжальна, жорстока війна за ринки збуту. Кожна держава старається свій ринок не втратити, та ще й якнайбільше чужих завоювати. Перемагають ті товаровиробники, котрі зуміють виготовити сучасні товари найвищої якості при найнижчій ціні. В цьому процесі задіяні всі: від уряду до простого робітника.

У нас же все довгий час було навпаки: підприємство державне, а тому чиновники ради виконання плану гнали “вал”, працівники гнали брак, крали, халтурили. А бачиш несправедливість – мовчи, все-одно нічого не зміниш, тільки собі гірше зробиш… В результаті наші товари по якості та дизайну не витримали конкуренції із іноземними.

Товари не розкуповувались, отож підприємства закривались, працівників звільняли. Звільнені вмить перетворювалися у “човників”. Хто не міг чи не хотів їхати за кордон, той купував товар в одному місці та перепродував дорожче в іншому. Тачка “кравчучка”, названа в честь нашого першого президента, стала символом перших років незалежності. Усякий “куплю-продам” бізнес процвітав тому, що люди панічно швидко витрачали заощадження, котрі знецінювались буквально по годинах. В результаті той, хто не здогадався зняти гроші з ощадкнижки, той їх утратив. Мій батько мав 3000 крб. – на той час двохрічна зарплата інженера. Зараз за ці гроші не купиш навіть пачку сірників.

Знецінення грошей.

Ціни росли щодня, а люди вимагали цей ріст компенсувати підвищенням зарплати. Тоді перший президент увімкнув грошовий верстат на повну потужність. Зарплата наздоганяла ціни, як нерозумне кошеня власний хвостик.

У ті часи пішов я на “валютний п’ятачок” купити долари, щоб застрахувати заощадження від знецінення. Підійшов до наймолодшого. Зійшлись на ціні 2000 купонів за долар й стали рахувати банкноти. В цей момент до валютника підбіг колега і повчально заявив: “Ти що, дурний, робиш!? Он поступила інформація, що на торгах курс вже сягнув 4000 купонів за долар!”

Та долари я вже отримав й тому радісно поспіхом покинув ошелешеного такою новиною валютника.

Ціни зростали настільки швидко, що не усі керівники встигали проводити переоцінки та міняти цінники. Було вигідно куплені на окраїнах міст та у селах варення, джеми, повидла перегнати на самогон, консервовані салати та борщові приправи використати на корм худобі й, здавши склотару, бути ще й у виграші!

Бригада будівельників узгодила із бізнесменом розцінки й розпочала зводити двоповерховий будинок. Восени господар прийняв роботу й чесно заплатив обіцяні 10 мільйонів купоно-карбованців. Хлопці зайшли обмити заробіток в найближче кафе. Посиділи гарно а опівночі офіціант приніс рахунок. Віддали зароблене, ще й винними залишились…

Яка цікава річ: шалена інфляція! “Кому війна, а кому матінка рідна.” Тільки от трудягам вона війна, спритникам – матінка рідна.

Щоб стабілізувати власну фінансову систему уряд став брати кредити за кордоном і давати їх усім бажаючим уже у національній валюті на розбудову власного підприємництва. Кожному стало зрозуміло: при шаленій інфляції усяка ділова активність збиткова, а тому безглузда. Найрозвиненіша економіка не витримає інфляції при котрій американський долар увечері коштує удвічі більше, ніж коштував вранці.

При такій економічній ситуації різноманітні спритники старались взяти у наївної держави якомога більший кредит у національній валюті та миттєво перевести ті папірці у тверду валюту й витратити її на побудову власних будинків, закупку за кордоном престижних автомобілів, електроніки, одягу, взуття, косметики, товарів для перепродажу. Ясна річ, дуже вигідно позичити якомога більший мішок купонів, а повернути з відсотками вже три мішки в час коли ті гроші знеціняться у стократ. Хто ж буде працювати у таких умовах?

Односельчанин, котрий був у дружніх стосунках із начальством узяв в кредит 1000000 купонів в час коли за долар давали 200. Вивіз будматеріали та й побудувався. Через декілька років, коли купони зовсім знецінились отримав 4000000 зарплати (21$) і повернув позичений мільйон. Таким чином будматеріали спритникові обійшлися  майже в 5$.

Хаос, нестабільність завжди є золотим дном для усіляких хитрунів. У дитинстві ми затіяли гру в ринок. Іграшки виклали на прилавок і домовились, що грошима буде слугувати листя кущів чорної смородини. Думали, що усі кинуться зривати ягоди та фрукти, щоб уторгувати “гроші” на купівлю іграшок. Справді, спочатку учасники гри кинулись працювати, але скоро зрозуміли, що вигідніше зривати “гроші”. Досить скоро усі з оберемками “грошей” опинились біля порожніх прилавків…

Не грали колись наші державні мужі у подібні дитячі ігри, а розуму набирались у теоретиків комунізму от і вчинили злочин. Злочин тому, що кредити брали спритники, а повертати вже з відсотками повинен український народ. В результаті фінансової скрути нація вироджується, нас уже не 52 мільйони, отож частка боргу кожного збільшується.

Уряд став проводити політику роздержавлення. Спритники й тут не розгубились – навмисне доводили підвладні підприємства до катастрофічного стану для того, щоб потім їх же за безцінь викупити у приватну власність.

Справа у тому, що в наших людей душа чорна, очі завидющі, руки загребущі та липкі – до них усе прилипає. Ще у полтавському таборі нашій бригаді за роботу на шкідливому виробництві видавали молоко. Усе так, але у нас усі жити хочуть, отож доки те молоко через десяток рук доходило до рота в’язня, то виявлялось, що там уже майже одна вода…

Який економічний злет, яка розбудова власної держави може бути при таких законах та людях? Державні мужі скоріше всього навмисне створили анархію, хаос для того, щоб самим наловити рибки у брудній воді й цим забезпечити собі та своїм дітям безбідне життя…

Інфляція за сім років сягнула астрономічних розмірів: на початку 1990 року за один американський долар давали шість карбованців, а у 1997 році – 186000 купонів! (Під час грошової реформи імперські рублі міняли на купони по курсу один до одного) Гроші знецінились у 31000 разів!

В результаті розвалу економіки та відкритості кордонів у продажу з’явилось все імпортне: м’ясо, сало, ковбаса, олія, спеції, цукерки, сигарети, екзотичні фрукти, а серед промислових товарів усе: від шкарпеток до вантажного автомобіля. Іноземці були дуже задоволені: у них дуже легко будь-що виготовити, але важко продати із-за перевиробництва. Аж тут Україна відкрила свій ринок для іноземних товарів… Ми накинулись на усе чуже і, в результаті, позичені у іноземців гроші повертались назад й розвивали економіку їхніх держав.

Люди панічно витрачали свої заощадження, а керівники державних підприємств для виплати зарплати та власного збагачення продавали за кордон усе, що тільки можна було. Прості робітники брали приклад із начальства: усе, що можна зняти, розкрутити – те винесли та продали. За виручені гроші пили, їли, одягались. От і пропили, проїли державу а іноземців збагатили.

Народ збіднів, й від грошової скрути люди змушені купувати закордонні товари, котрі вже були у користуванні. І справді: “секонд-хенд” часто виявлявся якіснішим, ніж наші нові товари.

Чому так, а не інакше?

Чому з перших днів незалежності всі кинулись за кордон скуповувати товари для перепродажу, а не обладнання для виробництва цих сучасних товарів у нас? Чому?

Чому за пуховиками у Китай? За шкірянками – у Туреччину? За кросівками, джинсами – у Польщу? Чому при однакових ринкових реформах китаєць купував швейну машинку, і вона там у три зміни працювала, а ми той одяг у них скуповували та перепродували тут? Чому ми до них за тисячі кілометрів літали, їздили, а не вони до нас? Чому ми самі масово не кинулись виготовляти на експорт кросівки, шкірянки, джинси та безліч інших не трудомістких, не складних товарів?

А я вам відповім на ці питання. Ви пробували вести ділові стосунки з нашими людьми? Значить, переконались, що ми з молоком матері всмоктали принцип соціалістичного виживання: “Не обдуриш – не проживеш”?

Щоб законно налагодити випуск якогось товару, доведеться мати справу з державою та десятками ділових партнерів. (самотужки можна виготовити лише самогон) У нас усі жити хочуть, а не існувати, і тому кожен буде старатись якнайсильніше тебе обдерти: держава – непомірними податками, абсурдними законами, частими перевірками; робітники – красти, “халтурити”, пиячити на роботі; ділові партнери – проявляти непунктуальність, порушувати домовленості, старатись “всучити” неякісний товар, словом, усіляко ошукати; рекет – обкладе даниною (за “кришу” потрібно платити); міліція – шукати зачіпку, щоб обкласти своїм податком. Автоінспектори почнуть придиратись до автомобілів, податкова міліція – до товарів та документів, організована злочинність стане грабувати склад, “шпана” – кишені, автомобіль, квартиру. Заздрісники почнуть ненавидіти, шкодити; конкуренти робити підлості.

У нас майже кожен підприємець мусить платити владним структурам данину за заступництво та можливість більш-менш нормально вести бізнес. Не захочете платити – не дадуть нормально працювати. От і вирішуйте як бути.

“Совки” дуже гостинні, ввічливі – але це лицемірство. Широта наших посмішок залежить від суми, на яку вас хочуть “кинути”.

Оскільки всі витрати закладаються у ціну, то в результаті собівартість твого товару буде вищою від завезеного нелегально закордонного, отож зрозуміло, що розкуповуватись він не буде.  От і виходить, що розумніше робити так: поміняв гроші на долари, поїхав, купив, привіз, продав, поміняв виручку на долари, знову поїхав… А своє виробництво простоює, обладнання старіє, ржавіє, розкрадається.

Ось як у них.

У 1948 році євреї здобули незалежність – утворили державу Ізраїль. Для захисту свободи потрібна була зброя. Відправили кораблі в США, а коли ті повернулись, між євреями виник такий діалог:

–  Зброю привезли?..

– Ні! Привезли верстати та документацію – зброю самі будемо виготовляти…

Набридло викликати телемайстрів, отож я поїхав у магазин та й купив новий японський телевізор. Коли ж дома заглянув у техпаспорт, то виявилось: виготовили його… в Австрії. Мудрі австрійці купили у японців ліцензію, налагодили виробництво та й наситили високоякісною електронікою не тільки свої магазини, а ще й ринки держав колишнього Союзу…

                                         Від першого авто до серійного виробництва – сім років.

У 1896 році Генрі Форд у своєму сараї виготовив перший автомобіль, а вже через сім років створив власну фірму, котра повним ходом випускала високоякісні автомобілі.

А що у нас? На початку незалежності звільнений робітник, щоб прогодувати сім’ю, ставав “човником” – возив із-за кордону товари для перепродажу. Зараз у нього теж прогрес: поміняв тачку “кравчучку” на мікроавтобус та продовжує їздити тим же маршрутом. Ось так і живемо: зберуться кум, брат та сват й підпільно виготовляють “лівак” або орендують авто й грають на різниці цін між регіонами. Багато таких, котрі роз’їхались по всьому світу й там за мізерну (по їхніх стандартах) платню нелегально виконують роботу, на котру не погоджується останній місцевий п’яничка.

В наших умовах жити важко, а робити серйозний бізнес неможливо.  Люди не дарма жартують:

– У нас найважче гланди видалити.

– Що ж тут важкого? – дивуються іноземці.

– А те, що у нас усе робиться через задній прохід.

Приклад Канади.

У 1929 році у наших краях вербувальники агітували переселятись у Канаду – знали, що наш народ працьовитий. Поїхали наші родичі, а потім писали, як їм там жилось. Місцевість була лісистою та малолюдною. Влада сказала: даємо вам на три роки безвідсотковий кредит для побудови житла та придбання техніки. Скільки хто лісу за цей час викорчує, та земля й стане його власністю. Стимул був, отож, старались. Люди в полі, а заготівельник тим часом привозить замовлені будматеріали, інструменти, добрива, пальне, предмети побуту. Взамін забирає продукти фермерської праці та заявку на завтра. Господар та заготівельник могли не бачитись тривалий час, але не було такого, щоб один другого обважив чи обрахував…

Через три роки представник влади заміряв земельну ділянку кожного та виписав документи на право власності. Спочатку важко було розпочинати на голому місці, але за три роки переселенці міцно стали на ноги, отож, розрахувались без проблем. Пізніше ті переселенці з України продавали зерно колгоспному Радянському Союзові.

                                                                                         Інший спосіб мислення.

У перші роки Незалежності їздив з компанйонами у Прибалтику за товаром. Купували там пошитий місцевими майстрами одяг. Помітив: їхня влада створила громадянам сприятливі умови для чесної праці. От люди й кинулись щось для себе та нас виготовляти – збагачуватись трудами праведними.

Прибалти теж пережили період комуністичного панування, але все ж добропорядність якось зберегли. З ними, для нас чужими людьми, ділові стосунки вести одне задоволення. Приємно вражає їхня доброчесність у відносинах, якість виконання, пунктуальність, щирість та гостинність. Уже при другому контакті нас запросили в гості й ділова розмова проходила за накритим столом. Відчувалось, що вони дуже дорожать своєю репутацією, поважають ділових партнерів. Щоразу на вокзалі нас чекало таксі. Як же ми були здивовані коли одного разу його не побачили. Аж тут перед нами з’явився водій й пояснив, що оскільки таксі на ремонті, обслуговувати нас він приїхав на власному авто…

Вміння крутитися з нуля.

Прибалти є людьми розумними та добропорядними. Ось саме тому стартуючи з однакового економічного стану, вони змогли досягнули набагато вищого від нас рівня життя. Не маючи власних родовищ нафти та кольорових металів вони стали… експортерами нафтопродуктів та кольорових металів! Як же це стало можливим!? Прибалти купують нафту, переробляють її й із вигодою для себе продають уже готові нафтопродукти.

Скуповують у державах колишнього Союзу брухт кольорових металів, переплавляють його у зливки й значно дорожче уже по ціні чистого металу продають за кордон. (Така діяльність на жаргоні в’язнів називається “крутитися з нуля”.)

Користуючись тим, що у нас великі ставки митного збору на потримані іноземні автомобілі, ввели у себе мізерні ставки митного збору й цим зробили нам вигідним купувати потримані авто у них й експлуатувати за їхніми довіреностями. Це називається “грати на чужих помилках”.

А чому ми не можемо крутитися з нуля, грати на чужих помилках?

Там Сонце світить як у нас, і квіти пахнуть, і пташки співають… 

Поїхав із родичами у Польщу. Господар запросив до столу. Виявилось: він продає меблі. За столом ми опинилися поряд. Господар поклав руку на плече й довірливо запропонував: “Микола, бери в мене меблі в кредит, вези додому й там продавай. Розрахуєшся коли продаси й ще візьмеш…”

Подумалось тоді: Щасливчик – тебе жодного разу не надурили, не “кинули” на гроші. Не жив ти, чоловіче, в нас…

Та не прийнято у них одурювати один одного! Я давно спостеріг дивний феномен: за кордоном України і Сонце світить, і квіти пахнуть, і пташки співають так само, але от люди…

За кордоном теж люди різні, але там цінують свій та чужий час й різномастих шахраїв, бракоробів, злодіїв вичислять миттєво. Там сама обстановка добропорядності, людяності заставляє поводитись достойно – інакше не проживеш…

Ось приклад. Прибула наша делегація в Японію. Господарі показують організацію праці. Наші помічають: службовці за накритими столами під тиху музику попивають напої та ведуть неспішні розмови. Наші ошелешено:

– І це так у вас працюють?!

Господарі пояснили:

– Так у нас укладаються багатомільйонні угоди. У нас не засідають днями, як у вас, не пишуть паперів, не ставлять підписів та печаток. Ось як вони на словах домовляться, то так воно й буде.

В цьому немає нічого дивного: так у наших краях домовлялись люди до комуністичного перевороту й так було у полтавському таборі: за слова відповідали, обіцяне виконували. Є в житті питання, на котрі дуже ганебно відповісти “ні”. Колись у Росії це було: “Вы человек чести?”, у наших таборах примусової праці: “Ти за “базар” відповідаєш?”

Часто думав: як же сміхотворно мало потрібно для процвітання держави: кожному прибрати прилеглу територію, повикидати мотлох із робочого місця, випрати та випрасувати спецодяг, покинути красти, пиячити й розпочати відноситись до ближнього свого так як хочеш, щоб відносились до тебе. Поволі дійшов висновку: Україну виведе з кризи той чоловік, котрий переконає народ так жити завжди.

Стук, грюк – аби з рук…

Купив нову нашу автомагнітолу – “жує” касети, набридло по ремонтних майстернях носити. Купив німецьку б/в  – працює без проблем.

Купив нову нашу пральну машину – набридло по майстернях возити. Купив німецьку б/в – працює без проблем.

Купив наш новий пилесмок – через півроку згорів двигун. Купив німецький б/в – другий рік працює без нарікань.

Купив нашу електрозапальничку для газової плити – на другий день впала і… довелось викинути. Купив таку, на котрій іноземною мовою написано, – падала десятки разів, вже й корпус побився, але працює, як нова.

Шукав у господарчих магазинах совок для сміття… Пішов на ринок. Продавець ввічливо: “Вам якого кольору, якої країни виготовлення?”

Купив набір звичайних голок. Дома роздивився упаковку – японські!

Купив сірники. Коли ж роздивився а то “спички”.

Купив у господарчому магазині нашу корморізку. Почав експлуатувати – не ріже. Розкрутив і ахнув – суцільний брак. Три години переробляв, до пуття доводив. А січкарня, виготовлена на початку століття й досі справно працює!

Побачив крем для взуття “Сова”. Зрадів неймовірно: нарешті, ми хоч крем для взуття навчились виготовляти. Купив – потрібно ж підтримати вітчизняного товаровиробника. Коли ж прочитав напис, а там… “Боя за обувки” – болгарський крем.

Пішов на ринок купити сокиру. Продавець запропонував на вибір дорожчу російського виробництва і дешевшу вітчизняну. Пояснив, що російська сокира дорожча тому, що сталь там якісніша. Я ж патріот і тому вибрав нашу. Дома декілька разів рубонув і… від сокири відлетів кусок металу. Ну, про що ще говорити? Коментарі, як то кажуть, зайві…

При комуністах працювали краще: був відділ технічного контролю, була хоч якась робітнича совість, страх бути позбавленим премії, отримати догану. А зараз анархія, вседозволеність…

Колись, ще при радянській владі, один партієць купив у “Берізці” японський телевізор. Через декілька років екран погас. Викликали представника фірми з Києва. Той усунув несправність й сказав: “Ми знайдемо винуватця. Можете вважати, що він у нас уже не працює. Це вам гроші за моральні збитки, незручності, а це – за те, що нікому не скажете, що телевізор нашої фірми виявився бракованим”.

Оце таке відношення до роботи у них, а у нас – самі знаєте…

“А Ви його будете купувати?!” 

Діалог покупця та продавця в універмазі:

– Чому ви закордонне продаєте? Наше продавайте!

– А Ви виготовляйте, ми будемо продавати!

Діалог із базарним продавцем закордонних господарчих товарів:

– Чому ви заморське продаєте? Своє пора виготовляти!

– А Ви його будете купувати?!

Справа в тому, що у нас працюють якісно, доки наглядач стоїть, а відійшов – працюють абияк, крадуть, пиячать. Сам працював і бригадиром був – знаю. Знаю: усе у нас, від дитячої іграшки до ядерного реактора, робиться за принципом: “Стук-грюк, аби з рук”. Усе робимо за тим принципом, як ту капусту квасили на овочебазі.

Ми працюємо так як нам платять, а платять нам так, як ми працюємо. Хто розірве це зачароване коло?

Що у нас виходить найкраще.

Виробництво зупинилось, і ми збідніли, бо товари наші не витримали конкуренції з європейськими. Це так, але зате на наших вулицях набагато більше, ніж у них, вродливих юнаків та дівчат. І це зрозуміло: не руками ж роблено…

На цю тему є анекдот: Приїхали до нас іноземці. Чиновники показують іноземним гостям підприємства, а ті: – Діти у вас гарні.

Показують автошляхи, а ті: – Діти у вас гарні.

Показують сільське господарство, а ті: – А діти у вас, справді, гарні.

Наші здивовано запитали: – А при чому тут діти?

– А при тому, що з усього, що ви робите у вас найкраще діти виходять!

З огляду на вищесказане не дивно, що наш ринок завалений закордонним товаром. Щоправда, у виробництві продовольчих товарів ми ще якось конкуруємо з іноземними, але більшість інших товарів – імпортні. Навіть дитячі іграшки. Ми дивна нація: танки для війни навчилися виготовляти, а от леза для гоління – ні. До цього часу не можемо сконструювати та виготовити автомагнітолу, котра б не жувала касети. Та що говорити про те, коли ось іноземці наші аптеки та комерційні кіоски завалили високоякісними презервативами, щоб ми не розмножувались і своєю непередбачуваністю, безтолковістю та хамством не заважали розвитку світової цивілізації. (жарт) Ну, коли вже виготовлення презервативів налагодити не здатні, то гріш нам ціна. (А це вже не жарт.)

Як без жодного пострілу захопити чужу державу.

Хочете знати, як без жодного пострілу захопити чужу державу? Безкоштовно даю геніальний і разом із тим простий план:

Налагодьте у своїй державі виробництво сучасних високоякісних і разом із тим дешевих промислових товарів та продовольства. Повинна бути привабливою упаковка, розфасовка, блискучі етикетки. Масово експортуйте свої товари у потрібну вам країну. Поблизу кордонів поставте гуртовні – самі приїдуть за товаром. Залежалі товари віддавайте за безцінь, “секонд-хенд” – безкоштовно. Що цілком логічно, люди тієї країни стануть купувати сучасніші, якісніші та дешевші товари, а на своє дороге старомодне барахло навіть увагу перестануть звертати. Скоро в тій країні власна продукція стане накопичуватись на складах, залежуватись на полицях магазинів.

Ясна річ, підприємства, котрі не знаходять збуту своєї продукції, стануть закриватись, робітники опиняться без роботи. Зрозуміло, що закриті підприємства не платять податків у держбюджет, ба, навіть більше того – вимагають дотацій від держави, а люди – допомоги по безробіттю. Дефіцит держбюджету стане зростати. Щоб вийти з положення, уряд, як правило, зробить фатальну помилку: збільшить податки з тих підприємств, котрі своєю продукцією ще якось конкурують із завізною. Усякий податок закладається у собівартість, отож, ціна і тих товарів різко зросте, й тому вони теж перестануть користуватись попитом. Це означає, що й ті підприємства збанкрутують, а робітники опиняться на вулиці. Доходи від податків зменшаться, витрати зростуть, отож, стане назрівати економічна та політична криза.

Усе так, але на перших порах буде ілюзія ніби нічого страшного не сталося – громадяни всі свої заощадження використають на купівлю за кордоном сучасних товарів та перепродаж їх на внутрішньому ринку. В “куплю-продам” бізнесі безробітні, в залежності від накопичених грошей та комерційного хисту, стануть використовувати різноманітний транспорт: від кустарних тачок “кравчучок” до багатотоннажних вантажівок.

Суспільство розшарується на багатих та бідних. Щасливчики “куплю-продам” бізнесу побудують котеджі, особняки, придбають дорогі іноземні авто, скуплять у невдах квартири, а у держави – магазини, ресторани та інші придатні для комерційної діяльності приміщення. Зроблять євроремонт, обставлять закордонними меблями, апаратурою, наповнять полиці завізними товарами. Перші роки всюди буде шелест купюр – люди кинуться скуповувати все підряд, щоб зберегти свої гроші від знецінення.

Коли ж проп’ють, проїдять, спалять у цигарках та двигунах своїх автомобілів усі заощадження, тоді почнуть за безцінь розпродавати майно державних підприємств та сімейні реліквії. Розпродадуть колишнім ворогам навіть окроплені кров’ю предків ордени та медалі, намолені старовинні сімейні ікони. Пізніше почнуть розкрадати для продажу за кордон кольорові метали та все інше, що являє хоч якусь цінність.

Зубожіння заставить від нових сучасних товарів перейти до товарів, котрі вже були у вжитку. Почнуть ритись на смітниках цивілізованого світу та ще й, як ті дикуни, хизуватись один перед одним дешевою блискучою іноземною брязкалкою. Скрута примусить людей шукати притулку, заробітку за кордоном. Спочатку виїде еліта, мозок нації. За ними слідом – інтелігенція рангом нижче. Оскільки в цивілізованому світі зовсім інший рівень науки, техніки, культури, то з морально застарілими дипломами лікарі стануть працювати санітарами, інженери – підсобниками, фотомоделі – повіями.

Розпродавши абсолютно все, ті бідолахи збагатять твою державу, свою – знедолять. Руйнацію розграбованих підприємств поволі довершать сили природи, поля заростуть бур’янами, а нещасні громадяни в пошуках винуватців та шляхів виходу з кризи вчепляться в горло один одному, почнуть шукати розради, забуття в спиртному та наркотиках. Різко зросте корупція, злочинність, впаде мораль – нація деградує, почне вироджуватись. Усі будуть із надією дивитись за кордон – шукати інвесторів та кредити.

Не жалійте грошей на позики – бідолахи їх все-одно протринькають й цим ще більше поставлять себе в залежність. Вам же залишиться не на танках, а на розкішних автомобілях приїхати (зустрінуть хлібом-сіллю) і у озлобленого, злиденного народу за безцінь скупити фабрики, заводи, електростанції, природні багатства, а самих невдах перетворити на слухняних рабів.

Жертви власної безтолковості стануть усіляко підлещуватись до вас, селити у найкращих готелях, називати благодійниками, інвесторами, спонсорами, запопадливо в очі заглядати, щоб почути якусь мудру пораду.

Навіщо вам численна, добре озброєна армія?.. Ось так без жодного пострілу ви завоюєте державу, в котрій наївні громадяни не розуміють реальності конкурентної війни за ринки збуту.

Слід знати, що у наш цинічний час найсильнішою зброєю є… гроші. Гроші роблять фізично здорових громадян сліпими, глухими, німими, примушують поступати саме так, як того бажають благодійники… Раз так, то навіщо витрачатись на суперсучасну зброю? Логічно, що краще ті гроші витратити на розвал економіки ворожої держави, на підкуп її високопоставлених чиновників та подачки простим громадянам. Перемогу ж можна легко здобути і без бомбардувань, стрілянини та кровопролиття…

“Відніми в народу історію – і через покоління він перетвориться на юрбу, а ще через покоління ним можна буде керувати, як стадом”. (Йозеф Геббельс)

Давно відомо як можна без зброї зруйнувати наймогутнішу державу. Як? Дуже просто. Потрібно робити все, щоб письменники, поети, художники, кіно, театри, засоби масової інформації ворожої держави не займалися дослідженням та відображенням процесів, котрі відбуваються в глибинах народних мас а культивували в суспільстві, оспівували фальшиві цінності: культ сексу, насильства, садизму, зради. Аморальність, якщо узагальнююче. В результаті чесність та порядність стануть пережитком минулого. Хамство, нахабство, брехня, обман, наркоманія, тваринний страх один перед одним, безсоромність, зрада, національна ворожнеча – все це розцвіте пишним цвітом. Люди стануть циніками, мерзотниками, космополітами. В керівництві держави настане непослідовність, хаос. І лише поодинокі, окремі представники народу будуть бачити, усвідомлювати що відбувається насправді. Таких людей слід поставити в безпорадне становище, не дати можливості висловитись, оббрехати, перетворити в посміховисько.

І хто ж сьогодні нам так шкодить? А самі собі й шкодимо! Неймовірно, але факт!

Заробітки за кордоном.

Під час минулої війни нацисти вивозили українців на примусові роботи у товарних вагонах, а сьогодні нам за щастя поїхати та знайти у Німеччині (і не тільки там) будь-яку роботу – стати  сучасним “остарбайтером”. Не раз був свідком як мама-українка вихваляється: “А моя дочка перемогла у конкурсі і її запросили за кордон вчитися. Дасть Бог, нададуть роботу, знайде собі пару й хоч поживе по-людськи”.

Інша хвалиться, що знайомий, котрий емігрував й розжився там, дочку сватає і заміж до себе забирає.

Сусіда заманили працювати в Югославію. Обіцяли роботу у цеху з оплатою 25$ за день, житло та харчування. Невдовзі той повернувся і все лаяв вербувальників, наше злиденне життя та корумповану владу при котрій до такого приниження дожились. Виявилось, що на місці усе виглядало інакше: запропонували працювати у свинарнику зранку до ночі за 10$, там же й спати а харчуватись за власний кошт…

Інший знайомий розповідав як він із сотнею українців три місяці працював на будові в Югославії. Коли робота була закінчена господар зник. Довелося телефонувати додому й просити дружину, щоб вислала гроші на повернення.

Як правило, кожен нелегал, котрий не має за кордоном родичів, набиває доволі шишок доки знайде пристойну роботу. Якось попутниця призналась:

– Дочка здобула освіту у нас але добре оплачувану роботу знайшла у Італії. Там за день заробляє більше, ніж я тут за місяць!

Знайомий від безвиході спивався. Щоб витягнути сина із злиднів, мама поїхала на заробітки в Італію. Невдовзі той став будувати автомайстерню. Завершивши будову, колишній невдаха став підприємцем й пиячити перестав. Це логічно: від хорошого життя не зап’єш…

Кожна держава захищає свій ринок праці, отож, влаштуватись можна тільки незаконно і, то на таку роботу та за таку платню, на котру там не погоджується останній п’яничка. От і дожились до того, що по всьому цивілізованому світі прибираємо сміття, миємо посуд, доглядаємо перестарілих, заливаємо бетон на будовах капіталізму, а наші дочки прикрашають собою борделі – задовольняють сексуальні фантазії розпусної іноземної сволоти. Їдемо ми за кордон на заробітки не тому, що там платять багато, а тому, що у нас платять мало…

Щоправда, заробітчани пересилають родичам мільярди доларів. Ці й підтримує на плаву економіку України, а уряд ці фінансові вливання, як  прийнято, собі в досягнення записує.

А втім, проблема глибша. Держава із наповненого платниками податків бюджету оплачує народження кожної дитини, її освіту, лікування, набування професії. І ось молодий спеціаліст, не знайшовши дома роботи із достойною оплатою, їде працювати за кордон. Чужа держава, не приклавши жодних зусиль, отримує вже готового спеціаліста! І працює він там часто без соціальних гарантій. Покалічився чи загинув – твої проблеми. В кращому випадку роботодавець оплачує доставку тіла на Батьківщину.

Повідомляють, що за кордоном зараз нелегально працює біля семи мільйонів українців. За два з половиною роки 2500 із них там загинули. Це означає, що щодня гине троє наших заробітчан. У газетах плач рідних за загиблими, розповіді про фінансові та бюрократичні проблеми доставки тіла на Україну. Як же боляче таке чути…

Повідомляють таке: два відсотки населення Португалії становлять українські заробітчани але лише п’ята частина із них працює законно.

Перекачка інтелектуалів – тактика не нова. Якщо у людини іноземці знаходять хоча б краплинку інтелекту, таланту так відразу спокушують високим рівнем життя, можливостями кар’єрного росту. І це дуже вигідно – без капіталовкладень отримали вже готового спеціаліста. Вони інтелектуально багатіють – ми, відповідно,  бідніємо…

Відпрацювавши вік на розбудові чужої економіки, чоловік вертається додому й вимагає достойного пенсійного забезпечення! І тут уряд повстає перед проблемою: пенсіонерів вже більше, ніж працюючих!

Хто відкрив Америку?

Стосовно заробітків за кордоном серед нашого народу ходить злободенна гірка підколка. Запитують:

– Хто відкрив Америку?

– Колумб,  –  відповідаєте.

Вам іронічно: – А от і ні! Колумб на шляху до Америки зустрів українців, котрі звідти із заробітків вертались…

Різноманітні анекдоти є проявом самоіронії. Два євреї справляють природні потреби. Тужаться. Обізвався один:

– Слухай, Мойша, я все думаю: те, що ми зараз робимо є фізичною працею чи розумовою?..

– Звичайно,  розумовою, тому що, якби це було фізичною працею, то ми найняли б двох хохлів…

Поїхати на заробітки легально.

Якось надибав фірму, котра вербує заробітчан на заробітки за кордон. Робочий день у них вже закінчувався. Заходжу. Чую: “Ви куди?! Закрито вже! Нормальні люди в цю пору не ходять!”

Я спалахнув від гніву, але швидко заспокоївся, бо зрозумів: добродій не хотів мене образити – у нас так прийнято, такий у нас стиль поведінки. Ми вже так звикли до щоденного хамства, що не звертаємо увагу, коли ображають нас і самі, не задумуючись, ображаємо інших.

Знайшов іншу фірму, котра вербує заробітчан на заробітки за кордон. Серед робочого дня двері чомусь виявились зачиненими. Службовець із сусіднього кабінету пояснив:

– Там уже нікого немає. Завтра вранці приходьте.

Прийшов. Двері виявились зачиненими. Службовець із сусіднього кабінету пояснив причину:

– Їх вже заарештували. Якщо Ви заплатили гроші наперед, то шукайте тих шахраїв  у міськвідділі міліції.

“Як себе поставиш, так до тебе й відноситись будуть”.

Є такий влучний вислів: “Як себе поставиш, так до тебе й відноситись будуть”. Розповідали таку історію. Німеччина оголосила масовий прийом етнічних німців на постійне проживання. Люди, котрі народилися та виросли при соціалізмі, часто поводять себе як звикли у нас, доки не пристосуються до нових умов. Одну сім’ю, на час оформлення документів, пошуку роботи та квартири, тимчасово поселили в гуртожитку. Чоловікові доручили розвозити на автомобілі продукти зі складів по магазинах. І дивну закономірність помітив той: товар ніхто не перераховує! Так це ж золоте дно! Спочатку взяв коробку цукерок – усе тихо. Другого дня – ящик печива. Усе спокійно. Третього – привіз додому мішок цукру. Четвертого дня прийшло повідомлення: “Просимо на протязі 48 годин покинути країну. Такі люди нам не потрібні”.

“У нас красти не прийнято”.

Розповідали про сім’ю, котра після війни залишилась в Німеччині. Завели господарство. Господиня наймитувала у бауера – фермера їхнього. Одного дня, повертаючись із поля, взяла для корови найбільшого буряка – знала, що багатому господареві буде соромно дорікнути старанній працівниці такою дрібницею. Так зробила другого та третього дня. На четвертий день господиня поступила звичним чином, але, повернувшись, побачила на подвір’ї вивалений тракторний причіп буряків та записку: “У нас красти не прийнято. Більше так не роби. Якщо потрібно що – попроси, і буде тобі”.

“Пердун старий”.

Молода вчителька, незадоволена своєю мізерною зарплатою, поїхала на заробітки у Італію. Повернувшись, поділилась враженнями з подругами, а вже від них ця історія стала відома всім. Їй пощастило влаштуватись прислугою в багатий будинок, у котрому жили немічний пенсіонер із сином. Бізнес, котрий син робив на території Росії та України вимагав знання мови та частих відряджень. Основним обов’язком служниці було доглядати немічного старенького господаря. Уся розкіш будинку, електроніка, делікатеси були у повному її розпорядженні. Старенький не розумів жодного слова по-українськи, отож служниця, насолоджуючись цинізмом, досить оригінально його обслуговувала. Лагідним тоном, із милою посмішкою вона… обкладала старого добірним матом. Коли син повертався, то батько не міг нахвалитись лагідною, милою служницею. Одного разу сталось так, що старенький наробив у штани. Служниця з милою посмішкою обмивала його та лагідним тоном промовляла: “Ах ти, засранець, пердун старий! Знову ти, підарюга, обосрався, а мені прибирати та винюхувати сморід! Як же ти мені осто…..” І далі, лагідно посміхаючись, таким же тоном з її вуст лилась добірна лайка на адресу господаря. В якусь мить вчителька потилицею відчула, що за спиною хтось стоїть. Оглянулась. Там стояв господар – він несподівано повернувся й непомітно увійшов. Молодий італієць був шокований почутим. Сказав сердито: “То це ти так весь час обслуговуєш мого батька?! Та щоб завтра духу твого у Італії не було!” Щоправда, розрахувався чесно. Дома вчителька витратила зароблені гроші й знову поїхала на заробітки в Італію.

Кожен недостойний учинок наших співвітчизників кидає тінь на всю державу. Ось у даному випадку, італієць розповів цю пригоду друзям, знайомим і, можливо, опублікував у пресі. Нічого дивного немає в тому, що до українців за кордоном відносяться як до людей нижчого сорту – ми своєю поведінкою заслужили таке до нас ставлення.

Як жити, щоб стати багатим?

Наш бідняк запитав багатого: – Як жити, щоб стати багатим?

– Потрібно п’ять років бути негідником.

– А далі? – продовжував цікавитись невдаха.

– А далі ним і залишитись…

Без лоха жизнь плоха.

Люди давно переконались, що у нас найбільшим злочинцем та шахраєм завжди є держава. Досить цікаве видовище на цю тему усі спостерігали під час введення у обіг гривні. У той час долар коштував 186000 купонів і урядовці переконували народ, що курс обміну не зміниться. Люди ж за звичкою не повірили. Щоб черговий раз не втратити наявні заощадження, громадяни у вихідні дні панічно кинулись на чорний ринок скуповувати долари.

Спритники, котрі мали зв’язки у банківських структурах, отож знали, що на цей раз усе буде без обману навмисне нагнітали паніку, щоб найдорожче “скинути” усю наявну валюту. Ажіотажний попит підняв ціну до 240000 купонів за долар. У понеділок хитруни спокійно пішли у банки й купили валюту по звичній ціні, “наваривши” на кожному доларові від 20 до 30 центів. Простачки, котрі не володіли правдивою інформацією, відповідно, стільки же втратили. І, що цікаво, усе ніби чесно – ніхто ж силою не відбирав…

Я – лох. І не я один… 

Давайте прогуляємось містом в час “епохи перемін”. Ось “наперсточники” ведуть свою гру. Натовп досить великий. Правила прості: вгадав під котрим стаканчиком шарик, отримуй вкладені гроші вдвоє. Не вгадав – нарікай на себе.

При мені п’ятеро любителів легкої наживи програли явно виграшну гру. Побачив під яким стаканчиком шарик й вирішив зіграти. Підняв а він… порожній! Що це: Магія, гіпноз, чи що інше? І тут то я зрозумів суть гри: насправді грає ціла бригада. Один крутить. Коли стаканчиків три – теоретично виграти можна, але, скоріше всього, тут зіграє хтось із своїх. І ось стаканчиків два. Під котрим шарик? Ставка – не менше сотні. Наступає пауза – ніхто не бажає ризикувати. І тут другий наперсточник під виглядом людини з натовпу, ніби непомітно для господаря гри, присідає та піднімає стаканчик. Він порожній! Усі присутні розуміють: шарик під іншим. В цей момент третій їхній спільник (котрий грає роль випадкового перехожого) наступає на виграшний стаканчик ногою і дістає… 40 гривень.

Наперсточник не бере – мало. Тоді той до лохів звертається: “Добавте хто – діло вірне. Виграшем поділимось!” Охочий до дармового завжди знаходиться. Лох добавляє гроші і нагинається, (той, що наступив, ясна річ, нагинатись не буде) щоб витягнути з-під ноги співвітчизника виграшний стаканчик. Одночасно під створений шум, гам присідає і вся їхня “братія”. Один із тієї “братії” під цей шумок підсовує порожній стаканчик до виграшного, а отой його спільник переставляє ногу на підсунутий стаканчик. Лох не підозрює, що його випадковий компаньйон є “підсадною качкою” і, в результаті,  витягує з-під ноги порожній стаканчик. А повний – ось він, поряд. Під сміх та глузування усього натовпу черговий невдаха у шоковому стані покидає гру. Які ж ми падкі на дармівщину та злорадні чужому горю!

Тихо сказав одному з натовпу:” Знаю секрет гри: той, хто наступає – їхній спільник, він ногу переставляє на порожній стаканчик”. Яке ж було моє здивування, коли через декілька секунд в натовпі у моєму напрямку утворився коридор і головний наперсточник суворо сказав: “Мужчина, вы подсказываете! Уйдите!”

Пішов, але потім повернувся. Знову утворився коридор і слова вже були повторені в дуже загрозливому тоні. Був шокований вдруге: до чого ж усе у шахраїв блискуче організовано!

“Мужчина, нажмите кнопочку!”

Пішов далі. Чую: “Мужчина, нажмите кнопочку!” Це шахраї ловлять “лохів” на комп’ютерні тарганячі перегони. Яке може бути шахрайство, коли із шістьох гравців виграє той, чий тарган фінішує першим? Бажаєте ризикнути? Старт! Побігли таргани. Ваш тарган прибігає першим одночасно з тарганом іншого гравця. Ведучий гри радісно заявляє: “Поздравляю вас обоих. В этом случае выигрыш заберёт тот, кто на большую сумму его застрахует”. Ваш конкурент виглядає як безхатченко й в руці тримає декілька одногривенних купюр, отож, ви доходите висновку, що явно виграєте. Кладете гривню. Він – дві. Ви – три, він – п’ять. Ви бачите, що у руці вашого конкурента купюр мало і з переможним виглядом кладете десятку. Але в цей момент той дістає з іншої кишені жменю купюр по п’ять гривень й кладе п’ятнадцять. Ви – двадцять. Він – останні двадцять п’ять. Ви кладете тридцять і вже святкуєте перемогу. А безхатченко… дістає з нагрудної кишені жменю десяток, і кладе сорок гривень. Ви граєте далі, поки не закінчаться гроші, або доки не зрозумієте, що попались. Скільки б ви не поклали на бочку, цей підсадний гравець, котрий грає роль безхатченка покладе більше – кишень у нього безліч. А що буде якщо ви, щоб провчити шахраїв, дасте господареві гри 1000$? А ось, що:  ведучий непомітно передасть ці гроші своєму спільникові, а той, теж непомітно, покладе їх у кишеню безхатченка. Через декілька секунд той дістане ці долари, добавить гривню і зіграє проти вас… вашими ж грошима. Так буде продовжуватись доки у вас не закінчаться гроші, або до того моменту коли уже стане зрозумілою суть шахрайства. У міліцію звертатись безглуздо – там усе куплено. Якби правоохоронці були непідкупні, то шахраї після двох-трьох годин вже перебували б у в’язниці, а так щоразу спостерігаю обурення та благання наївних, бідних громадян, котрі молять повернути гроші заощаджені на ліки, продовольство чи одяг для дитини. Ось дивна закономірність: чим бідніша людина, тим вона виявляється дурнішою. Сусід був свідком відчаю, істерики двох селян після програшу грошей виручених за м’ясо двох угодованих кабанів.

Україна – суцільний лоходром. 

Ось молодий хлопець настирно тикає вам у руки безкоштовну миттєву лотерею. Пояснює: “Потріть ось тут і, у разі виграшу, підходьте до нашого менеджера отримувати приз. Ось він із папкою стоїть”. Ви, ласі до дармового, радісно трете безкоштовний квиток і… виграєте японський телевізор. Підходите до менеджера. Той радісно вас вітає, але в цей момент до нього підходить незавидний чоловік із таким само виграшем. Далі знайомий сценарій повторюється: “менеджер” пояснює: телевізор та всі гроші забере той, хто їх більше покладе “на бочку”. Якщо ж довірливий простак клюне й у нього закінчиться готівка, то “фірма” безкоштовно надасть легковик із охороною, щоб той привіз із дому сімейні заощадження й продовжив гру…

Далі ваші сумки та кишені можуть почистити “спеціалісти кишенькової тяги”, а продавці – обрахувати, обважити, продати низькоякісний товар під виглядом фірмового. Реклама всюди та скрізь умовляє вас прийняти участь у побудові фінансових пірамід, купити ліки від усіх хвороб, поїхати за кордон на високооплачувану роботу. Живемо у країні дурнів – суцільний “крекс, пекс, мекс”. Хитруни іронізують: “Без лоха жизнь плоха”. А один оригінал досить влучно сформулював цю істину на задньому склі свого авто: “Україна – суцільний лоходром”. З огляду на вищесказане потрібно завжди бути дуже обережним, щоб не потрапити у пастку.

Комп’ютерні конячі перегони. 

Слід засвоїти просту істину: “Усілякі шахраї одягаються й поводять себе так, щоб Ви подумали, що вони проти Вас дебіли, отож виграти у них досить легко. Підсумок такий: повірити у власну хитромудрість означає лоханутись… Іноді й обережність не допомагає – хитруни щодня придумують все нові методи “розводки” лохів. Ось натовп біля комп’ютера – люди роблять ставки на тоталізаторі. Правила дуже прості: чия конячка прискаче першою, той і забере усі гроші. Щоразу першою фінішує інша конячка і радісний щасливчик покидає гру. Тут ніби нема ніякого обману. Хочете випробувати долю? Робіть ставку. По теорії вірогідності Ви, зігравши стільки разів скільки є коней, повинні хоч раз виграти. Та от насправді не виграєте жодного разу навіть якщо будете грати цілий день. Якщо при цьому Ви спостережлива людина, то помітите, що щастить завжди одним й тим же людям. (!?) Суть шахрайства геніальна і водночас дуже проста. У грі бере участь ціла команда хитрунів. Ведучий бачить на яку конячку поставив свій і, натисканням відомої йому клавіші, запускає програму у котрій першою фінішує конячка свого спільника. “Щасливчик” радісно забирає виграш, а тим часом його місце займає інший спільник. У лохів же виникає ілюзія чесної гри й бажання ризикнути. Якщо ж з’являються правоохоронці, то ведучий гри натисканням відомої йому клавіші стирає програми для лохів – залишається лише програма в котрій перемогу забезпечує сліпий випадок.

                                     Пограбувати серед білого дня напрочуд чемно та юридично грамотно.

До гарно одягненої людини підходить молода вродлива дівчина й ввічливо повідомляє що їхня процвітаюча фірма проводить безкоштовну рекламну акцію із розіграшем дорогих призів або щось на зразок того. Для того, щоб прийняти участь потрібно лише заповнити анкету в котрій серед іншого вказати свій номер телефону. Тут варіанти можуть бути різні, але спільне одне: їм потрібні ваші координати. Для чого? Зараз зрозумієте. Через тиждень Ви піднімаєте слухавку й чуєте приємний голос, котрий повідомляє, що Ви увійшли у число щасливчиків серед котрих будуть розіграні цінні призи. Називають адресу, час та  просять взяти гроші – акція носить благодійний характер.

Прибуваєте. Вас зустрічає привітний персонал. У залі щедро накриті столи, напівтемрява, приємна музика. Вишукано одягнені ведучі презентації своїм виглядом показують та демонструють на телеекрані прогрес своєї організації та вражаючі перспективи збагачення кожного нового члена. Психотропні наркотики у напоях, вишукані манери ведучих, їхні обіцянки досі небаченого збагачення, магічні звуки музики гіпнотизують зал. Виявляється, що для вступу в їхню спілку потрібно внести півтори-дві тисячі доларів. Ці гроші Ви отримаєте назад як тільки умовите вступити в організацію трьох новачків. За кожного наступного отримаєте солідну винагороду. Зачаровані атмосферою зустрічі та райдужними перспективами платите гроші й підписуєте угоду співпраці. Коли ж наступного дня приходите до тями, то розумієте: та організація займається лише побудовою… фінансової піраміди й помічаєте, що гроші Ви заплатили як… благодійний внесок!

Люди ж сьогодні вчені, вони вміють зарізати без ножа, пограбувати серед білого дня напрочуд чемно та юридично грамотно. Звернутись до правоохоронців означає розписатись у власній наївності, нічого не добитись (гроші ж то Ви пожертвували цілком добровільно) й стати посміховиськом серед знайомих. От і плачете та гризете лікті. Як нас не вчать – одні двійки… Скажете, що ніколи не потрапляли у подібну халепу? А на вибори ж то ходите! Порівняйте грандіозні обіцянки вашого кандидата і сумну реальність за вікном…

“Це вам, хлопці, на костилі, ліки та похоронні вінки”.               

На початку свого бізнесу поїхав я потягом у Київ за сигаретами. Сигарети тоді фірми продавали за валюту, але німецькі марки чомусь не приймали – брали тільки американські долари. Попрямував до найближчого пункту обміну валют. Знав курс марки до долара, але виявивилося: марки беруть по ціні покупки й на цю суму продають  долари. Втрачав на обміні. Задумався. В цей момент до мене підійшов молодий чоловік і ввічливо:

– Які проблеми? Відійдемо і я поміняю по курсу.

Відійшли. Я дав марки, він дістав стодоларову купюру й став її показувати та переконувати, що він не якийсь там шахрай, що купюра у нього справжня. Та я й сам бачив, що не фальшива. В цей момент до нас підійшов чоловік у цивільному і, показавши посвідчення, заявив:

– Проводимо незаконні валютні операції!? Пройдемо у відділ міліції!

Я ж на те: – А от і ні. Я з приятелем розраховуюсь.

Мій партнер швидко віддав мені ту купюру й ми всі швидко розійшлись в різні боки. Коли ж, оговтавшись, через декілька секунд я розгледів предмет обміну, то там виявилась… однодоларова купюра!.. Отож, ті двоє “кидал” були спільниками – один відвертає увагу, другий, користуючись моментом, підмінює купюри.

Щоб у той час заробити 100$ потрібно було працювати більше двох місяців, отож, це для мене була значна втрата. По дорозі додому не міг у вагоні заснути – тугий комок підступав до горла, сльози застилали очі. Душила образа: І то за таких покидьків я розпинався?.. Ви мене так кинули, а я вам ще крутіше носа втру!

Наступної неділі пішов до церкви. В кінці служби за звичаєм, двоє прихожан ходять із блюдечками – збирають пожертву на церкву. Бідні люди клали копійки, а я… той долар поклав та тихенько проказав: “Це вам, хлопці, на костилі, ліки та похоронні вінки”.

З тих пір спливло багато води, а мене й досі совість мучить: великий гріх тоді зробили шахраї, і я не менший. Побажання зла, а тим більше в церкві не лине в нікуди, воно діє отож шахраї постраждають. Я ж теж не залишусь без покари – проклинати не можна,  це був антихристиянський вчинок…

Одна доба нашого пересічного бізнесмена.

Здається, що може бути простіше: купив товар в одному місці України, продав в іншому. Проблем ніби й бути не повинно – усі ж свої, православні християни. Та ось повчальний приклад як це буває в дійсності. Так би мовити, одна доба із життя пересічного бізнесмена-човника:

Курс обміну валюти на “валютному п’ятачку” вигідніший, ніж у комерційних банках, отож, я звернувся до знайомого валютника. Василь дав мені три пачки банківських упаковок по 10 мільйонів купонів (купюрами по 100000), а решту – купюрами по мільйону, 500, 200 та 100 тисяч. Банківські упаковки розривати не став – вірю людині, бо здавна до нього звертаюсь. Удома 30 мільйонних купюр склав окремо, а всі інші мільйонні – по 10. Усі пачки стягнув резинками, підписав та поклав у сумку.

Вранці приїхав у Київ на ринок. Тут потрібно поспішати – товару може не вистачити. Нерви вкрай напружені, тут не зівай: так і дивись, щоб не нарватись на податківців, міліцію, рекетирів, діловий партнер може ошукати, а злодії – обікрасти автомобіль, сумки, кишені. І це не жарт: минулого разу досить було лише на декілька секунд утратити пильність, як “спеціалісти кишенькової тяги” продемонстрували вищий пілотаж: спритно витягнули із сумки 60 мільйонів купонів. (Помітили де я зберігаю гроші, а вчинити штовханину, щоб витягнути із сумки лоха тонку пачку мільйонних купюр для них було справою техніки. Це тоді було в перерахунку на нормальні гроші 323$. Наші гроші настільки знецінились, що пачки купонів бізнесмени носили сумками.)  Мені горе, сльози, а комусь – радість, сміх.

У першому комерційному кіоску купив 4 ящики сигарет. Дав десятимільйонну банківську упаковку, а решту вдома перерахованими пачками. Банківську упаковку господар розривати не став, але всі інші гроші, ясна річ, перерахував. У другому кіоску забрав останні 46 блоків сигарет “Camel”. Подав дві десятимільйонні банківські упаковки, а решту – дрібними грошима. Молода продавщиця банківські упаковки теж не стала перевіряти.

Став у чергу до сусіднього кіоску. Роздивляюсь асортимент, планую покупку, пильную куплене. Аж тут якийсь мужчина бере мене під руку:

–  Це ви недавно купили у нас цей ящик сигарет?..

– Я.

– А зайдіть-но до нас у кіоск…

Заходжу. Бачу: молода дівчина тремтить, а на очах – сльози.

– Це Ваші гроші?

– Мої. А що, – щось не так?

– А подивіться-но, що Ви нам дали…

Дивлюсь: зверху і знизу купюри по 100 тисяч, в середині – по 10. Другу упаковку сам розірвав – там було те ж саме.

Оце так утрапив у халепу! Від сорому мало не згорів… “Ляльки” забрав, а за весь ящик заплатив доларами. Вибачився. Клявся, що це мене “підставили”. Пояснював, що якби я, справді, був шахрай, то, ясна річ, не стояв би спокійно в черзі біля сусіднього кіоску. Ніби повірили. Попрощались.

Їхав назад і все подумки рахував, що купив та скільки грошей витратив. На багато не сходилось. Думав, згадував кожен свій рух, кожне слово. Згадав! Я заплатив за 46 блоків, а в тому стані нервозності зопалу повернув… за повний ящик. Збитки склали 20$. Та я себе заспокоював: хай це їм буде за моральні збитки, а  мені Василь компенсує втрату.

Але все одно не сходилось… на 20 мільйонів! Знову став думати і таки згадав. У першому комерційному кіоску я, сам не знаючи того, дав “ляльку”, котру господар розривати не став, але всі інші пачки перерахував. З того нервового напруження я забув, що в одній із пачок втричі більше грошей – потрібно було заплатити 200 мільйонів, от я і відрахував 20 пачок. (Забувши, що в одній із тих пачок 30 мільйонів!)

Так ось чому у нього очі спалахнули, руки затремтіли – він в одній із пачок нарахував 10 мільйонів і, побачивши, що там ще доволі купюр, швидко кинув ту пачку у мішок до своїх грошей.

Повертатись було безглуздо: якщо він не повернув лишні гроші відразу, то, тим більше, не поверне й зараз…

На щастя, на зворотному шляху того разу не трапилось міліції, податківців, автоінспекторів, рекетирів, грабіжників, вдало обминув численні ями та й автомобіль не підвів.

Наступного дня підійшов до того валютника:

– На тебе, гад, рекетирів навести чи в “мінтовку” здати?

Василь зробив здивовані очі:  – А, що трапилось?..

– Я тобі вірив, а ти мені три “ляльки” підсунув! Забери їх назад, а гроші – поверни!..

– Та я теж у знайомих брав, тому й не перевіряв! Мене “підставили”, а я, не відаючи того – тебе!..

Повернув гроші за дві “ляльки”. Я знову:

– Там ще одна “лялька” була. Давай за неї гроші, а я в наступну поїздку вибачусь перед господарем і розрахуюсь…

Василь у відповідь:

– А чим ти докажеш, що то теж “лялька” була?..

Я продовжив наступ:

– Із-за тебе, негідника, я доволі сорому набрався ще й “влетів” на 20$. Відшкодуй мені збитки…

А він примирливо:

– Я знайду ту знайому, котра мене ошукала. Розберусь з нею, а тоді розрахуюсь з тобою…

Пізніше підходив декілька разів, а він:

– Та щось ніяк не можу знайти ту знайому, котра шахрайкою виявилася… І куди вона могла подітись?..

Раз так, то став вести справи з іншим валютником. Пізніше той розповідав:

– Ти не перший, кого Василь ошукав. Та людські сльози не минули йому даром, – в аварію потрапив. Вщент розбив свій “Фольксваген-Пасат”, куплений за неправедні гроші. Щоправда, сам не дуже постраждав, але там загинув його малолітній племінник, котрий сидів поряд.

                                                                               Інтуїція злочинців.

Одного разу пачки купонів замотав у мішки й помістив у пакет. Коли ж на ринку глядь: а пакет то порізаний бритвою! На моє щастя мішки із грошима не вивалились а то плакали б мої гроші… Здогадався: злодій не ризикнув до кінця розрізати пакет – якби мішки випали то я миттєво відчув би зменшення ваги пакунка. Підняв би ґвалт а це злодію “палєво”.

Хліб здобутий неправдою солодкий людям, але пізніше він вилазить боком.

Син домовився з господарем автомайстерні й приступив до роботи. Роботодавець, як у нас прийнято, затримував виплату платні. У зв’язку із запланованою поїздкою за кордон, попросив розрахуватись за два з половиною місяця роботи. Ходив за господарем – канючив зароблене. Останнього разу на пропозицію розрахуватись господар огризнувся сердито: “Які гроші?!”

А що вдієш проти людини, котра має зв’язки у структурах влади та кримінальному світі? Даремно тільки втратиш час, зіпсуєш нерви, витратиш гроші на поїздки та ще й ворогів наживеш. Ті 100$ господар прогуляє за вечір, а гріх залишиться. Хліб здобутий неправдою солодкий людям, але пізніше він вилазить боком. Моя мама, почувши що господар не розрахувався, спересердя сказала: “А щоб йому дихнути не дало!”

Хто ж нам винен, що ми один іншому дихати не даємо? А самі й винні…

Син за батька ще й як відповідає…

Випала синові нагода “по блату” влаштуватись працювати в СБУ. Ні, не людей продавати – возити на розкішному “Мерсі” керівника “Контори”.

Та там глибоко копнули й, довідавшись, що батько претендента на місце водія був засудженим, відмовили. От уже вкотре я з болем згадав слова знаменитого табірного пристосуванця Абраменкова Олександра: “Ты не за преступления, а за убеждения попал в лагеря и этим не только себе но и детям своим всю жизнь испортил. Ещё не раз вспомнишь эти мои слова”.

А кажуть, що син за батька не відповідає. Ще й як відповідає! Дітей же організаторів та виконавців масових репресій, в тому числі й дітей мого зрадника безперешкодно пустять до себе іноземці а у нас приймуть куди завгодно. Приймуть навіть в СБУ – їхні ж батьки не були засудженими – вони інших відправляли в ГУЛАГ. Так вони ж на крові безневинних людей добробут собі та дітям побудували й зараз на “заслужених” пенсіях живуть спокійно! І дітям їхнім усюди дорога. Ми ж в ув’язненні своєю дармовою працею їх же й збагачували! А сьогодні із-за тих судимостей нам та дітям нашим дорога усюди перекрита…

Ось така у нашій державі правда. Син мій, правда, не докорив мені але вираз його обличчя ніби говорив: “Жив би ти, тату, колись як усі то і я сьогодні не мав би проблем…”

Свої таланти використовуємо не так…

Я дивуюсь: які в нас розумні, талановиті люди, але от опускаємось у прірву, бо всі свої таланти, здібності витрачаємо на одурення свого ближнього.

На оптовому ринку запитав продавця ціну мішка цукру. Той назвав. Я зауважив, що на базарі дешевше. Почув:

– А Ви його переважте… Ще й до того засипають польський цукор у мішки наших виробників, от й нижча ціна…

В цих словах немає нічого дивного. Ось яскравий приклад: тернопільський завод місяць на ремонті, а торгівля йде повним ходом. Усе просто: торговці низькоякісні дріжджі загортають в упаковку виробника високоякісної продукції і наживаються на різниці в цінах.

                                                                                   “Звертайтесь до суду”.

Натрапив на рекламу: “Лазерне лікування очей. Покращання зору за шість сеансів 50-70%”.

Бажаючих покращити зір набралось біля трьох десятків, але після п’яти сеансів у жодного із нас покрашення не настало. Значить, це шахраї – купили ліцензію й дурять народ православний. Тут дивного нічого нема – у нас за гроші усе що завгодно можна купити: будь-яку довідку, ліцензію, візу у будь-яку країну, посвідчення ліквідатора на ЧАЕС, вирок суду, диплом вищого учбового закладу, посвідчення водія, панамський паспорт із громадянством і ще багато чого. Знаючі люди кажуть, що навіть посада глави держави має свою ціну – мільярд доларів потрібно витратити на підкуп ЗМІ та передвиборну агітацію. Що уже говорити про корумпованість та продажність коли сам Президент офіційно заявив, що половина пільговиків, котрі мають посвідчення ліквідаторів аварії на ЧАЕС того реактора навіть у бінокль не бачили…

Раніше був анекдот: Зайшов чоловік в автомагазин. (Автомобілі були дефіцитом, отож, продавались тим, хто має заслуги перед Батьківщиною.)

В першому залі вивіска: “По довідках учасникам Великої Вітчизняної війни”.

У другому: “По довідках  учасникам громадянської війни”.

У третьому: “По довідках учасникам Куликовської битви”. (1380 рік)

Чоловік в третьому відділі здивовано запитує продавця:

– І, що… невже купують!?

– Ще й як купують! Ось із сотні тільки дві залишилось…

Став просити товаришів по нещастю повідомити свої координати для написання заяви в міліцію. Декотрі давали адреси, а одна молода жінка навідріз відмовилась, ще й до того злорадно заявила:

– Дурять нас і правильно роблять! Так нам, тупим хохлам і треба! Може колись порозумнішаємо!

Поспішив у міський відділ міліції. Думав так: завтра прийде інспектор. Пацієнти будуть приходити згідно графіку, а той запитувати чи сталось обіцяне рекламою покращання зору. Поверне ошуканим гроші, у шахраїв відбере ліцензію, оштрафує.

Зайшов, пояснив черговому проблему. Сержант звелів почекати, а сам пішов порадитись із начальством. Повернувся й сказав: “Звертайтесь до суду!”

Я розумів: витрачу час та гроші на друкування заяви. А завтра ті шахраї поїдуть в інше місто дурити народ православний. Хто їх буде шукати?..

А все ж, чому мене “відфутболили”? Відповідь проста: якщо при нашій злочинності займатись такими порівняно дрібними шахрайствами, то… штат працівників міліції доведеться збільшити у десяток разів! Кому потрібен зайвий клопіт? Чомусь після спілкування із нашими правоохоронцями хочеться вимити руки. Колись так було й сьогодні так є…

Сплав японської супертехніки та нашого хамства. 

Довідався, що у Києві діє офтальмологічний центр “Ексімер” – на суперсучасному японському обладнанні наші лікарі безболісно усувають короткозорість та інші хвороби очей за 30-60 секунд. Зателефонував. День обстеження та операції випав на п’ятницю.

Поміняв 500$ на гривні. Прибув. Після обстеження сказали: – Оперувати Вас будемо у понеділок!

Прошу: – Але ж я іногородній! Поміняйте з якимсь місцевим або придумайте  інший вихід…

– Ні, тільки у понеділок!

Повернувся. Обставини склались так, що приїхати зміг лише через 5 місяців.

У прийомній діалог:

– Старый анализ крови уже недействителен. Вы новый привезли?.. Нет?.. Ничего страшного, здесь сделаем экспресс-анализ, но стоит он 100 гривен.

– Гаразд, але я спочатку обстеження пройду, можливо, мені відмовлять в операції.

– Время 11:35. Лаборантка сейчас уходит. Пока Вы пройдёте обследование, её уже не будет.

Заплатив та здав кров на експрес-аналіз. Цього разу лікар був інший. Обстежив й сказав довірливо:

– У Вас складний випадок, отож не гарантую успіху. Приїздіть через півроку – ми наберемось досвіду у лікуванні подібних ускладнень.

Вийшов й оглянувся: лаборантка зручно сиділа на своєму місці. Виходить так, що мене серед білого дня ввічливо пограбували на 100 гривень. Та я би про це не жалкував, якби операцію успішно зробили. Ось вам сплав японської супертехніки та нашого хамства.

Витратився на поїзду туди-сюди та ще й на падінні курсу гривні втратив 42$. Чому? Урядовці вмикнули грошовий верстат, щоб профінансувати переобрання діючого президента, виплатити заборгованості по зарплатах от і впав курс гривні…

Такий у нас народ..

Вийшли хлопці на перекур і ведуть задушевні розмови. Один виливає душу:

– Після дощу на слизькому крутому повороті перекинулась наша вантажівка із мінеральною водою. Збіглись люди з найближчого села. Одні кинулись нас із приплюснутої кабіни рятувати, інші – мінеральну воду розкрадати. Під’їздили навіть кіньми – підводи загружали. Доки одні нас витягували, інші на 3000 гривень мінералки розікрали…

Затягнувся цигаркою, видихнув дим і продовжує:

– Та це ще дрібниці… Ось тиждень назад на тому ж місці вантажівка із цукром, перекинулась. В кабіні два трупи, кров тече рікою, а селяни попідганяли підводи та поспіхом мішки з цукром закидають. Доки міліція приїхала, то цукру вже й слід прохолонув…

Другий тему підхопив:

– Поїхав у Київ. Рух інтенсивний, місто чуже, отож не той ряд на перехресті зайняв. Прошу водія із сусіднього ряду: “Будь другом – пропусти”.

А той: “Та пішов ти на х..!” – і рушив з місця. Кому що скажеш та що поробиш – видно, хороші зв’язки має чоловік у структурах влади та кримінальному світі раз так себе поводить”.

Третій втрутився:

– Поїхали мої колеги у відрядження. Зупинилися в лісі біля приватного кафе. Замовили по порції духмяного шашлику. Пізніше відійшли у гущавину справити природні потреби. А там … лежить обдертий скелет собаки. Значить шашлики із собачатини були. Та хоч би ті негідники прикопали собачий скелет, а то хлопці відразу все виблювали. А що поробиш? Нікому ж не хочеться сісти у в’язницю за нанесення тілесних ушкоджень…

Похитали головами, поцмокали язиками, викинули недопалки та й пішли далі пиячити.

Люди розділились на чотири категорії.

На торгуючих від сильного пориву вітру впала кам’яна стіна огорожі. Зойки, вереск, крики про допомогу, струмки крові. Очевидці розділились на чотири категорії: одні втекли, інші мовчки спостерігали цю драму, треті кинулись рятувати потерпілих, а четверті стали швидко… розкрадати банани, апельсини, консерви та інше добро привалених стіною, покалічених співвітчизників. І нічого не вдієш – ментальність…

“Посівальники“.

В перший день нового року по старому стилю (14 січня) у наших краях дітлахи посівають. І ось у газетній кримінальній хроніці повідомляють таке: “Ходили діти посівати. Як тут не пустити – святкова традиція. А наступними днями квартири заможних городян… пограбували. Виявилось, що ті діти сипали зерно зі словами: “Сію, сію посіваю, щастя та здоров’я вам усім у новому році бажаю”, а очима тим часом видивлялись, що цінного є у квартирах. Наступними днями їхні старші колеги “по наводці” ці квартири “бомбили”.

Не “світи” гроші.

Їхав потягом із комерційної поїздки. Не давало спокою питання: скільки грошей залишилось? Дістав та й порахував. Один із хлопців, котрі їхали зі мною в купе, зауважив:

– Не роби так більше, а то можеш не проснутись… Твоє щастя, що ми порядні люди, до того ще й самі при грошах – із заробітків їдемо.

Я виправдовувався: – Так тут же всього 18 доларів!

А той повчально: – Не має значення – зараз за декілька гривень вбивають…

                                                  Один із бригади виявився тертим калачем.

Після служби поверталися до своїх осель а тим часом односельчанин розповідав сумні заробітчанські пригоди: “Син Адама з друзями хату крутелику поблизу Києва зводив. За два дні до розрахунку господар двох місцевих на роботу прийняв. Ті й обікрали хлопців… А он із Москви хлопці без грошей повернулись. Історія така: звела бригада будинок й господар накрив стіл, розрахувався як домовлялись ще й квитки на потяг за власний кошт купив. Один із бригади виявився тертим калачем. Заявив: “Якщо господар сам взяв квитки, то тут щось нечисте”. Хлопці не повірили. Тоді той заявив, що поїде окремо – десь перебуде ніч й сяде на потяг наступного дня. Прибули хлопці на вокзал, зайняли місця згідно куплених квитків. На другій зупинці в купе увійшли рекетири. Відібрали все зароблене й викинули пограбованих із вагону…”

“Впізнаю тебе, моя рідна українська земле!“ 

Поїхав із дружиною в місто за покупками. Припаркувався поблизу ринку. Закупили усе необхідне та поклали в салон. Аж тут згадали: діти просили купити кавуна та диню.

Варто було лише на декілька хвилин відлучитися, як з автомобіля злодії викрали сумки з товаром. Що робити? Викликати міліцію? Доки приїдуть, доки знімуть відбитки пальців, доки напишемо заяву та інші необхідні папери, то половина дня пройде. Злочинців скоріше всього не знайдуть. А якщо знайдуть, то на суді  родичі злочинців будуть дивитися на мене, як на особистого ворога – це ж по моїй милості судять їхнього сина, чоловіка, батька…

Та й з іншого боку: із деградованих “бічів”, котрі уже пропили, проїли награбоване, що візьмеш крім аналізу? (“Біч” – бувший інтелігентний чоловік.) Нажити ще одних ворогів? Махнув на них рукою, сам же винен – розслабився. Розслабився бо забув давно прочитану бувальщину: Відомий письменник повернувся із еміграції на Україну. На вокзалі поставив важкі валізи, розігнув спину, приклав долоню до чола й радісно промовив:

– Впізнаю тебе, моя рідна українська земле!

– І тебе, мій народ! – сердито додав, коли помітив, що валізи зникли…

Наш спосіб виживання. 

У нас із ким не вступиш у ділові стосунки, кожен намагається тебе ошукати. Якщо не виходить на багато, то хоч на декілька копійок. Ось переважую покупку й щоразу переконуюсь: у нас кілограм важить від 760 до 950 грамів. (Щоправда, у магазинах обладнаних електронними вагами продавці так не нахабніють – роботу втратити бояться.) І, де б не повернувся, скрізь наші хитрі “совкові” обличчя. Нікому не варто вірити. У нас запізнення вважається нормою, а слово “завтра” дуже розтяжне – в залежності від обставин, означає: від тижня до безкінечності… Про який розквіт малого чи середнього бізнесу можна говорити коли ми навіть на гулянку не здатні з’явитись своєчасно?

Жодним чином не виправдовую жорстокість Сталіна, але чисто по-людськи розумію: він знав душу підвладного народу, й тому, був змушений суворо карати за розкрадання, брак у роботі та запізнення. У кожного думки тільки про неправедне збагачення, спиртне та секс отож, знаючи це, вождь під час війни закривав конструкторів зброї у забезпечені всім необхідним тюремні камери. У тих “туполевих шарашках” вони навіть спали біля креслярських дощок і, в результаті, сконструювали кращу зброю, ніж німецькі конструктори у комфортних умовах на волі!

Люди у нас були такі раніше і, на жаль, до цього часу вітер перемін так й не змінив наші душі.

Горе-майстри.

Якось у Києві на ринку купив у приватної торговки гарячий біляш із м’ясом. Їв і насолоджувався – смакота-а… А потім бігав, шукав туалет та аптеку… Другий раз був хитрішим: купив гарячі пиріжки у державному буфеті на території вокзалу. Укусив і… скрикнув від зубного болю! В пиріжку виявився… металічний предмет. Заніс пиріжок та ту злощасну гайку назад. Буфетниця мені винуватим голосом довірливо: “Це наші горе-майстри так учора фаршмішалку ремонтували”. І що тут скажеш?.. Та я розумію: Пиячимо, бо на цей бардак тверезими очима дивитись неможливо. А може, дивитись неможливо, тому що пиячимо? Хто розірве це зачароване коло?

Отруйна підробка.

Купив на фірмі декілька пляшок вина. Випив одну й… виблював. Подумав, що це у мене виникли проблеми зі шлунком. Через тиждень випив другу пляшку й… знову виблював. З останньою пляшкою пішов на фірму скаржитись. Щоправда, господар без довгих вагань повернув мені усі витрачені гроші. Обіцяв розібратись та покарати винних.

Наступного разу власники фірми впізнали мене й… зробили дурнем. Переконували, що партія вина з тією датою розливу до них узагалі не поступала. (?!) Я розумів суть: Хто ж “лівак” стане оформляти документально? Закупили декілька ящиків законно, і під ту марку за безцінь десятки упаковок отруйної  підробки. Може звернутись у “мінтовку”? Так там же злочинці у погонах!  А, з іншого боку, власники фірми знають мене та мою адресу, отож безглуздо нажити ще одних впливових ворогів…

Придбання комбікорму.     

Поїхав купити декілька мішків комбікорму. Народу зібралось чимало. З’явився продавець. Усі кинулись першими: той уже займав чергу, але був відлучився, другий – інвалід, третій показує посвідчення учасника війни, четвертий – чорнобильське… Знялась штовханина, а з нею брудна лайка, погрози, прокляття. Люди добрі, це ж комбікорм, всім вистачить. Навіть якби це був еліксир вічної молодості, то і тоді я би по головах не поліз…

Свято Водохреща.

На кожне свято Водохреща спостерігаю таке видовище: священик ще проповідь не закінчив, а люди вже кинулись штурмувати бак із освяченою водою. Люди добрі, ще такого не було, щоб комусь не вистачило – воду завжди набирають із запасом. Де ж наша вихованість, благородство? Першими воду повинні набирати люди пенсійного віку, а далі у такому порядку: жінки, дівчата, мужчини, юнаки, хлопчаки, а останнім уже буду я – вистачить.

Не висовуйся.

Підвозив попутника. Слово за слово, чоловік розговорився:

– А я за свої капітали викупив напівзруйнований колгоспний млин. Ще й на ремонт доволі витратив грошей, часу та нервів, але до пуття таки довів – млин запрацював. Роблю добро людям і ті ніби раді, але став відчувати, що за спиною мені по-чорному заздрять, гроші мої рахують. Виходить так: ми бідні, то і ти таким само будь – не висовуйся… Гроші приходять позичати. Не даси – ображаються. Даси – десятою дорогою обходять, щоб про борг не нагадав. Спочатку хотів ще й пилораму викупити а зараз уже й млинові не радий.

Беспредєл став звичним явищем.  

Господар вивантажив труби й ліг спати – собака охороняв хату. Вранці на порожньому дворі лежав отруєний собака… На окраїні села за подібним сценарієм із гаража заможних жителів злодії поцупили автомобіль. На цей раз їм для певності довелось ще й сусідського собаку отруїти.

Троє підлітків вбили таксиста ради 30 гривень та мобільного телефону.

Юнак вислідив одиноку дівчину, зарубав й зґвалтував тепле тіло.

У під’їзді знайшли повішеним щойно народжене немовля.

Серед білого дня на поштарку, котра розносила пенсії напали двоє молодих людей. Побили, відібрали сумку з грошима і зникли…

На полі паслась прив’язана кобила. Якісь негідники її відв’язали, відвели у посадку й там зарізали. Господар у кінці дня знайшов лише голову своєї годувальниці та нутрощі… Кого сьогодні дивують подібні новини?

Перейти вулицю на зелене світло.                

Якось зимою рушив перейти вулицю на зелене світло. Автомобіль, котрий повертав праворуч, згідно правил дрожнього руху зупинився. І воно б то нічого, але опинився він на льоду й рушити вже не зміг – забуксував. З легковика вийшли двоє юнаків та дві молоді жінки і брутально висловили мені все, що думають про нашу дійсність, мене особисто, а також матір мою та Його… Я не образився – хамство є звичним у нас явищем тому що. Повернувся й допоміг підштовхнути авто. В знак примирення…

І якби то була дорога іномарка…

Припаркував авто на стоянці так, щоб із правого боку ще один автомобіль зміг поміститись. Відкриваючи дверцята, я лиш легенько торкнув ними сусідній автомобіль. Господар помітив це і до мене гнівно: “… твою мать! Тобі що, місця мало?!” Підбіг і став розглядати. На моє щастя, на фарбі не було жодного сліду. Промовчав, – що тут скажеш?! І якби то була дорога іномарка, а то стара, добита “Волга”!

“Та хіба це машина?.. Це ж лах!” 

Поїхав із мамою до приватного підприємця купити для худоби комбікорму. Зупинився на території приватника. Звернувся до мами: “Я пошукаю господаря, а ти за машиною подивись”. В цю мить один із працівників глузливо: “Та хіба це машина?.. Це ж лах!”

Так боляче стало – я ж не нагрів свої мозолясті руки на розграбуванні України й нікого зі свого народу не надурив. Прикро, що цим же мені й докорили. Не умію, мовляв, жити…

Пригадалося як родич докорив непримітному сусідові: “Ти ж був депутатом Верховної Ради першого скликання й ні двоповерхового будинку не зліпив, ні престижної іномарки не придбав. Який же ти після того депутат!?”

Очевидно після докору той безкромісний депутат відчув те ж саме, що й я зараз…

                                                                “Я конченный человек!”

Знайома, повернувшись із відрядження, відкрила двері і побачила… порожню квартиру, в котрій спав її п’яний чоловік. Шок від побаченого швидко переріс в істерику. Поволі ситуація прояснилась: вранці до її благовірного завітали в гості друзі з колишньої роботи. Принесли пляшку самогону, в котрий було підмішане снодійне. Випив господар чарку та й заснув, а “друзі” тим часом стали усе цінне з квартири виносити. Сусід помітив, що якісь підозрілі люди носять телерадіоапаратуру та й прослідкував куди саме. Вранці Ольга з’явилась за вказаною адресою, щоб мирно забрати пограбоване. Молодий наркоман сказав їй на те сердито:

– Иди на х.., дура! Я конченный человек! У меня сейчас ломка начнётся! Срочно ацетон искать нужно, а ты меня какими то ментами пугаешь!

Звикли до подібного.

Якось у поїзді попутниця розповідала:

– У Києві підходжу до міліціонера. Кажу:

– Ось два хлопці стоять. Заарештуйте того високого в пальто, – він учора біля пункту обміну валюти “кинув” мене на 300 доларів. У відділі міліції я дам на нього свідчення.

Міліціонер пішов, щось сказав обом і… привів до мене того, що в шкірянці. Справжній шахрай тим часом зник.

І, що цікаво: нікого ця розповідь не здивувала – звикли до подібного…

                                                                                                      “Багато знаєш”.

Діалог між господарем приватного виробництва та робітником:

– Ви мені не всю зарплату видали. Коли віддасте решту? Діти голодні…

– А я тебе взагалі звільню, багато знаєш.

– Що ж такого я знаю?

– Знаєш, скільки я тобі винен…

“Чим довше спілкуюсь з митниками, тим більше мені подобаються автоінспектори”. 

Родич причепив до легковика причіп та й поїхав у Польщу за товаром. Повернувшись, констатував факт: “Витратив на бензин 20$, а на хабарі різноманітним службовцям – 110$”. Я не здивувався, тому що на собі переконався та від знайомих уже доволі наслухався про подібні беззаконня. На тему здирництва знайомий висловився так: “Чим більше я спілкуюсь з митниками, тим більше мені подобаються автоінспектори”.

Не дивина.

Плакалась жінка – її квартиру пограбували. Злодії викрали усе цінне, а от дві золоті каблучки не помітили – лежали у буфеті за кришталевими фужерами. Правоохоронці склали протокол огляду місця злочину, зняли відбитки пальців та й зникли. І разом із ними зникли непомічені злодіями ті дві золоті каблучки. Присутні на почуте тільки співчутливо головами хитали – для них подібні явища не були дивиною…

Тут благословення, а там… 

Батьки молодят організували весілля у приміщенні місцевої школи. Після обряду церковного вінчання батьки, як здавна заведено, стали урочисто благословляли молодят. Тим часом поряд на шкільному стадіоні молоді односельчани, розваги ради, грали у футбол. Одне іншому не заважає але… під який же добірний мат футболістів відбувалось те благословення молодят! І, що цікаво, усі гості робили вигляд, що нічого не чують. І я теж прикинувся глухим: а воно то мені треба? Зроблю зауваження – під осудливі погляди оточуючих нахабні гравці обматюкають і мене… Я ж на весіллі гість, як і усі інші. А чи зайві неприємності мені та усім присутнім потрібні?..

Усе то воно у нас на перший погляд так, але разом із тим і не так… Промовчав, і… моє та твоє мовчання невиховані гравці сприйняли як акт підтримки. От, в результаті, й маємо те, що маємо…

Сіяти розумне, добре, вічне.

Викопали ми у родича на дачі картоплю й хто раніше, хто пізніше прийшли до оселі господаря. Андрій з гіркотою в голосі розповів:

– Назустріч йшов малий з цигаркою в зубах. Привітався чемно зі мною. Я відповів й запитав: “А тато знає, що ти вже палиш?”

У відповідь почув добірну лайку, в котрій малий висловив усе що думає про мій вигляд, мій рот та мою маму. І чого я, дурний, став читати мораль?

Я на те філософськи:

– Як свідчить історія, часто сіяти розумне, добре, вічне небезпечно для здоров’я. А іноді й для життя…

Маємо від Бога те, що заслуговуємо.

За церковним календарем піст і віруючі дотримуються його правил та моляться у численних церквах та соборах, а  інші громадяни у цей час круто розважаються у ресторанах та казино: п’ють спиртні напої, ласують делікатесами, танцюють, співають, влаштовують конкурси краси та нагороджують переможців, справляють весілля. Під час посту місцеві газети повідомляють приблизно таку тижневу статистику: народжень – 47, смертей – 54, шлюбів – 8, розлучень – 23. Живемо кожен за власними правилами уседозволеності от і маємо від Бога те, що заслуговуємо.

Друга автомагнітола.

В центрі міста з мого авто вкрали “секонд-хендівську” німецьку автомагнітолу, котру я купив за 115 гривень. Злодій продав її, скоріше всього, за 30 гривень – за крадену стару автомагнітолу ніхто більше не дасть. Може, викликати міліцію? Розумів, що буде: чекання приїзду правоохоронців, пояснення, зняття відбитків пальців, писанина, тяганина і, якщо злодія спіймають, суд. На лаві підсудних п’яничка чи наркоман, котрий усе виніс із дому та проміняв на наркотики, в залі – заплакані батьки. Де вони візьмуть гроші, щоб компенсувати мені втрату?

Воно то так, але, скоріше всього, на лаві підсудних буде представник численної смердючої братії безпритульних, про котрих говорять, що вони у своєму житті нічого солодшого від моркви не куштували. Та такому тюрма за щастя: там у камері тепло, весело, годують тричі на день, у баню водять, простирадла міняють, радіо грає, газети та книжки дають – відпочине бідолаха.

Шалава.

Знаючи, що кишенькові крадії щодня ходять на ринок, як на роботу, завжди ношу гроші міцно затиснутими у руці. Так й сьогодні зробив. Закупився й сів у переповнений маршрутний мікроавтобус – у нас же водії заповнюють салон пасажирами, як бочку оселедцями. Паперові гроші поклав у кишеню, нащупав там копійки і протягнув водієві. Коли ж через декілька секунд поклав квиток у кишеню, то… моїх 150 гривень там уже не було. (!)

За руку ж злодія не зловив й тому ґвалт піднімати було безглуздо. А у присутніх такі щирі, безневинні обличчя…

Боляче стало на душі: і то за таких людей я розпинався? Таке відчуття втоми ніби ради людей здолав довжелезний важкий перехід та замість нагороди співвітчизники ще й останнє відібрали… У число підозрюваних потрапили юнак, старий чоловік та вродлива, модно одягнена висока молода жінка з довгим розкішним розпущеним волоссям.  Елегантна сумочка, котра висіла у пані на плечі, гарно пасувала до одягу. Ця неприступна дама очевидно є успішною бізнес-леді, – подумав я і її кандидатуру миттєво відкинув. На наступній зупинці пані вийшла, й із гордо піднятою головою перейшла на протилежний бік вулиці. І тут мене осінило: та не бізнес-леді вона, а… бізнес-злодійка! Навмисно на “діло” одягається вишукано, щоб у випадку чого її ніхто не запідозрив! Це так, як колись писали на кожному соціалістичному підприємстві: “НА РАБОТУ С РАДОСТЬЮ, С РАБОТЫ – С ГОРДОСТЬЮ!” А що, за декілька секунд заробила половину нашої середньомісячної платні й цим виконала денний план. Тут уже й погуляти є за що. У мене сьогодні горе, у неї – свято.

Чому я зробив висновок, що злодієм є саме та молода жінка? На зупинці зупинялись напівпорожні маршрутки, а вона ради того, щоб проїхати одну зупинку навмисне полізла у переповнену й зробила вигляд, що то пасажири її до мене притискають. Значить, та шалава ще на ринку помітила затиснуті у моїй руці гроші й навмисне йшла слідом, щоб дочекатись сприятливого для крадіжки моменту. Коли ж я протягнув руку за квитком, то крадійка спритно витягнула гроші й на наступній зупинці вийшла. Так ось чому після зникнення грошей у маршрутці стало вільніше – гроші вкрадені отож пригортатись до лоха у неї потреба відпала. Що цілком логічно, раніше мною підозрювані юнак та старий чоловік спокійно їхали далі.

Своїм горем я поділився із старим сивочолим попутником. Той завів повчальну розмову:

– Які у нас були люди колись, такі вони й зараз. У часи моєї молодості викликала мене запискою добра знайома. Зустріла у сльозах та все просила допомоги. Вона нагуляла дитину й, щоб не ославитись, вирішила родити дома. Роди без акушерської допомоги проходили важко й тому дитина померла. Благала мене десь подіти тіло її сина. Узяв я сумку з дитиною та й по дорозі міркував, що то з нею робити. Несподівано мене наздогнав приятель, котрий мав коні й заробляв тим, що розвозив людей. Таксував, якщо по-сучасному. Я поділився з ним своєю пікантною проблемою. Приятель на те засміявся: “Їдемо у кабак. Ти пригостиш мене, а я взамін покажу як легко у нас вирішити будь-яку проблему коли знаєш душу свого народу”.

Та ось і кабак. Зупинились. Я за сумку, а він: “Залиш у бричці”. Зайшли у приміщення. Він до мене знову: “Замовляй випивку, а сам уважно дивись у вікно”. Дивлюсь: ідуть хлопці й усе на ту сумку дивляться. Удруге пройшли хлопці. За третім разом схопили ту сумку та й кинулись тікати.

“А тепер уже пікантні проблеми у них!”, – іронічно зауважив мій приятель. Такий спосіб виживання у нас, чоловіче, здавна. У вересні 1939 року, коли прийшли червонозоряні “визволителі”, то наші люди наввипередки кинулись у компартію записуватись та заповнювати всі владні структури, щоб грабувати вже законно. Коли у тебе силою відбирають твоє, то це грабунок, злочин, а коли перед тим тобі санкцію прокурора показують, то це вже експропріація, конфіскація, вилучення… А стосовно того, що гроші витягнули, то це тобі урок – у нас ні на секунду не розслабляйся, гав не лови…

А може піти до церкви та й поставити свічку за упокій душі ще живої крадійки? – сердито думав я. А чи стане мені легше, якщо я навіть побачу її трагічну загибель? – запитував себе. Доходив висновку, що не стане. Раз так, то хай живе. Може колись порозумнішає й покається…

                                           “Тиха украинская ночь… но сало лучше перепрятать”.

Українці на тему злочинності анекдот придумали. Міжнародні експерти вирішили дослідити рівень злочинності у всіх країнах світу. Для цього у столицю кожної держави відправили експерта. Той там сідає на лаву, поряд ставить сумку і вдає, що спить. У Лондоні сумка зникла через три години. У Парижі – через дві. У Варшаві – через годину. У Москві – через десять хвилин. У нас же експеримент не вдався – сумку поцупили ще в аеропорту…

Ти, Лаврентій Павлович, нас тільки поклич… 

Який же величезний заряд ненависті накопичився в кожному з нас! Люди часто використовують сміхотворний привід, щоб розрядити роздратування на своєму ближньому або оточуючих предметах. Знову, як перед комуністичним переворотом, накопичилась критична маса всім невдоволених людей – людей деградованих, пропащих, котрі за дозу наркотику, пляшку спиртного знову полізуть знімати хрести з церков, стануть трощити ікони, руйнувати храми. Виникни яка заворуха – у катах, розбійниках, убивцях не буде недостатку – утоплять державу у крові. Ти, Лаврентій Павлович, нас тільки поклич й ми миттю збіжимось. Серед нас багато знайдеться охочих насолодитися уседозволеністю, владою, розбоєм, грабунком, судом та розправою, а от захистити свій народ – одиниці. Основна маса народу залізе на теплу піч та стане байдуже спостерігати чергову революцію по нашій приказці: “А моя хата скраю”.

Вдруге ті селяни, їхні діти, внуки та правнуки на подібне шахрайство не поведуться…

В африканське село приїхали бізнесмен із помічником й заявиди, що скуповують мавп по 10$. Мавп навкруги доволі отож селяни радо стали їх виловлювати. Бізнесмен приймав мавп, а його несерйозний помічник лаявся із господарем та усіляко намагався його одурити. Мавп стало менше отож наступного дня бізнесмен підняв закупівельну ціну до 20$. Селяни виловили останніх й здали підприємцям. Третього дня ціну підняв до 30$. Селяни кинулись та мавп на волі вже не залишилось. Тоді бізнесмен підняв ціну до 50$ а сам терміново відбув у місто. Помічник скликав селян й довірливо запропонував: “Викупіть у мене мавпи по 35, а завтра їх продасте моєму господарю по 50$”.

Раді такій халяві селяни напозичали де тільки можна грошей й викупили усіх мавп. Наступного дня помічник зник вслід за своїм господарем. Лохи залишились без грошей, зате із до болю звичними мавпами…

Зрозуміло, що вдруге ті селяни на подібне не поведуться. Ну то вони. А ми?

Зникає мова – зникає нація.

Ми є однією із малочислених націй, де люди так ненавидять один одного. Про який патріотизм можна говорити, якщо більшість українців соромляться розмовляти рідною мовою?! У перші роки нашої незалежності іноземці кинулись вивчати українську, щоб робити у нас бізнес, та швидко переключились на вивчення російської, тому що виявилось: на Україні усі ділові переговори ведуться мовою “старшого брата”.

Мова України витіснена у села. Зникає мова – зникає нація. Забудеш мову – забудеш предків. А забудеш предків – забудеш себе.  Не дарма ж Господь через Мойсея наказував євреям не одружуватись на чужинках, дочок своїх не віддавати за іноземців. Чому? А щоб народ ізраїльський не розчинився у людському середовищі й не зник як нація…

Питання вірменському радіо. 

Вірменському радіо задали питання: – Яка у світі мова найважча?

Відповідь була цілком логічною: – Українська. Половина населення України ніяк її вивчити не може!

У нас повинна бути національна гордість, усвідомлення істини, що ми великий народ. Ніхто нас не буде поважати, якщо ми самі себе не будемо шанувати. Ось у країнах Прибалтики поступили розумно:  не здав екзамен на знання рідної мови – не отримуєш громадянства. А ви спробуйте заїкнутись про подібне у нас…

У них, якщо виявиться, що кандидат співпрацював із КПРС чи КДБ, то йому не світить бути обраним у парламент. У нас же більшість урядовців та депутатів усіх рівнів є колишніми комуністами, КДБістами, сексотами…

Якщо про це говорити відкрито, то до суду над колишніми та нинішніми катами на зразок Нюрнберзького дійти може! Ось саме тому представники влади, через підконтрольні ЗМІ, зомбують народ – переконують, що це десь там “за бугром” любов до Батьківщини називається патріотизмом, а у нас же ті хто любить Україну – екстремісти. Чому ж можновладці дезінформують народ? А тому, що знають: раби повинні бути дурними і працьовитими – так ними легше керувати… От і немає нічого дивного в тому, що наше радіоефір та телевізійний простір заполонила чужа мова, чужі бойовики. На першому національному часто крутять кліп Розенбаума та Гордона “Клетчатый”, в котрому є такі слова: “Посмотри какие две козы напротив!” Це так про наших милих дам!

На місцевому каналі показують “Карооке на Андріївському” в котрому конкурсант співає з листка… російську патріотичну пісню: “…Давай за них, давай за нас, и за Сибирь и за Кавказ!”

У день виборів на дільниці із гучномовця лунають російські естрадні пісні! Зауважив наглядачам, а ті мені  резонно: “А это не нарушение!”

                                                 Дрібна проблема. 

Ось приклад вирішення дрібної проблеми. Вийшов із ладу електролічильник. Та я би сам відремонтував, але там для усунення пошкодження потрібно зривати пломби, отож змушений був викликати майстра. Що може бути простіше – зателефонував і майстер приїде та усе відремонтує. Як би не так! Чергова Рівнеобленерго просвітила мене наївного, що для виклику майстра потрібно з’явитись особисто й подати письмову заявку. Приїхав. Провівши звірку, оператор повідомила, що для пільгової оплати потрібно принести із ЖЕКу довідку про склад сім’ї.

У сусідній кімнаті службовці працювали за комп’ютерами. Я здивувався: це ж якийсь дебілізм! Невже так важко через Інтернет зайти у базу даних ЖЕКу й скачати необхідну інформацію?..

У черзі до інженера стояла молода жінка. Було видно: вона нервує. Із розмови з інженером виявилось, що, на її думку, вийшовший з ладу лічильник за два місяці намотав зайвих 800 кіловат. Від подібного припущення інженер скривився як від зубного болю – я дійшов висновку, що подібні скарги йому вже добряче набридли.

Кисло посміхнувшись, інженер так популярно пояснив ситуацію:

– Зараз злочинці крадуть у держави та людей не тільки гроші та товарно-матеріальні цінності. Під’єднуються до ваших дротів й користуються електроенергією, ведуть міжміські та міжнародні розмови, слухають секс по телефону, а рахунок на оплату приходить вам. Шукайте винуватців із числа своїх сусідів. Ми тут ні при чому – ваш лічильник намотав, ви й оплачуйте.

Молода жінка пригадала: нещодавно поверхом вище поселився незнайомець, вихідні ж її сім’я проводить на дачі.

– Ну ось вам і відгадка ваших проблем, – заспокоїв знервовану скаржницю інженер.

Електромонтер з’явився через день. Усуваючи несправність, лаяв “Його мать”. І не молодий же чоловік – мій ровесник! На мій подив у його сумці не виявилося фігурної викрутки, ізоляційної стрічки, декількох шурупів, куска кабелю. Я дав усе своє – не жаль, але як же пригнічує непристойна лайка та наше совкове відношення до праці…

                             “Його та моя мать до цієї проблеми  не мають жодного відношення…”

Водії автомобілів, котрі стояли перпендикулярно один до одного, одночасно рвонули з місця – кожен думав, що інший має його пропустити. Аварії не сталось – водії одночасно різко загальмували, але яка же з обох сторін гучна, добірна лайка довго лунала на весь квартал! Та хоч би один із них виявився розумнішим…

Тільки  раз був свідком, як у подібній ситуації один повчальним тоном, спокійно урезонив іншого: “Його та моя мать до цієї проблеми  не мають жодного відношення…”

Як слід лаятись.

Знайшов у газеті об’яву й викликав майстрів зруйнуватии бетонні стовпчики. Відбійний молоток ковзав по бетону й майстер лаяв “Його мать”.

Придбали хлопці іномарку, імпортне обладнання для прибуткового бізнесу, а от розуму не нажили. Не розуміють того, що брудна лайка є гріхом, показником невихованості, безкультур’я.

Пригадалось як під час шабашки я зауважив лайливим працівникам, що ті не вміють правильно лаятись. Хлопці щиро здивувалися:

– Як то так, не вміємо? Навчи нас.

Я й пояснив:

– Коли ти спіткнувся, випустив цеглину з рук й вона впала на ногу, промазавши по шляпці цвяха, влучив по пальцях, то виною подібних прикростей є твоя неуважність, а не “Його мать”. У подібних випадках потрібно лаяти себе та матір свою, за те, що дурня народила, котрий половину життя прожив, а розуму так й не набрався.

Стали хлопці лаятись, як я навчив й заходитись від сміху…

Ігор.   

Товариш віз із Польщі продукти для перепродажу. В центрі Луцька двоє циганчат несподівано вибігли на дорогу й потрапили під колеса. Ігор розповідав, а сам тремтів від обурення:

– На асфальті покалічені діти, калюжі крові. Умить зібрався натовп зівак. Я благаю: “Люди, допоможіть врятувати дітей!” Та ніхто навіть не ворухнувся. Збіглися цигани та й стали чинити самосуд. Били безжально, а натовп із цікавістю спостерігав цю безкоштовну драму. Нарешті, приїхала міліція, автоінспекція, швидка допомога. Усі глядачі вмить розбіглися – ніхто не бажав замороки стати свідком.

Цигани сказали: “Ми дітьми торгуємо. Плати 7000$ та й розійдемося мирно. Не заплатиш – уб’ємо. Ми пропащі люди: гріха не боїмось й утрачати нам у цьому світі нічого”.

Де взяти такі великі гроші? Ночами не спав – боявся, що справді, вб’ють. Раз свідків нема, то слідчі повернули справу так, що я якийсь маніяк циганоненависник. Слідчий заявив: “Це при комуністах скрізь брехня була, а зараз, у нашій незалежній Україні найбільшою цінністю є людське життя! Ви ж двох наших громадян загубили…” І це так про циган, котрі в нас існують як ті безпритульні собаки. Довелось дати добрячого хабара. Ніби все владналось але тут знову викликають – слідчий помінявся.

Ігор просив позичити грошей, щоб відкупитися від тюрми. Та я би виручив товариша, але сам сиджу без роботи – перебиваюсь випадковими заробітками. Довелося Ігорю продати авто іноземного виробництва та ще й у борги влізти. Ця історія типова, а тому повчальна…

                                                                           Мафія державного масштабу.

Рівень корумпованості, продажності владних структур зашкалює, переходить усілякі межі й ця іржа роз’їдає моральні устої суспільства. Маленькі побори, струмочки хабарів зливаються у струмки, а ті – у великі ріки, котрі течуть до вершин влади. Чим вища посада, тим більший має навар і тим більшу платить наверх данину за своє місце. На одну зарплату ніхто не живе. Міністри отримують зарплату, на котру у столиці сім’я може нормально прожити два-три дні, але з теплого місця жодного палкою не виженеш… Всі чиновники одною мотузочкою пов’язані – діє мафія державного масштабу. Ситуацію ілюструє вже наведена цитата: Н.Н.Никулин. “Воспоминания о войне”.

“При харчуванні теж йшов специфічний відбір: чесного завідуючого складом завжди відправляли на передову, залишивши злодія. Чому? Чесний усе покладе у котел, нічого не втаїть для себе та начальства. А начальство ж то любить наїстись вволю… Кого ж відправити на передову? Звичайно, чесного. Складалась своєрідна кругова порука: злодій підтримував злодія.

На війні пригнічує не тільки усвідомлення смерті. Пригнічує дрібна несправедливість, підлість ближнього, розгул пороків, влада грубої сили… Опухлий від голоду ти сьорбаєш пусту баланду, а поряд офіцер їсть масло та продукти вкрадені із солдатського котла. На тридцятиградусному морозі будуєш теплу землянку для начальства а сам спиш в снігу. В атаку ти повинен підніматися першим і т. д. і т. п”.

З часів війни нічого, крім назв установ та прізвищ урядовців не змінилося. Помінялися герби, гімни, прапори, генсеки  стали президентами і т. п. От і все. Система влади, підбору кадрів то не змінилася!

Сьогодні, як і раніше, нікому у нас не потрібен чесний, совісний правоохоронець, суддя, прокурор, офіцер, автоінспектор, митник, податківець і т. д. і т. п. Чому? Цитую ще раз: “Чесний усе покладе у котел, нічого не втаїть для себе та начальства. А начальство ж то любить наїстись вволю…”

Життя йде за наїждженою схемою – діє кругова порука. Маленький чиновник усіляко “крутиться” й ділиться із своїм начальником. (Звісно будь-якому керівнику не вигідний чесний бо і сам не “за калимить” й йому не “відстібне”.) Дрібний керівник бере хабарі й “відстібає” “долю”  вище, а той в своє чергу – ще вище й так далі аж до Верховного.  Висновок: всі урядовці “в долі” усім такий стан справ вигідний – злодій підтримує злодія.

Якось одна інтелігентна жінка спересердя сказала:

– Зараз усіх керівників слід посадити до в’язниці – кожен із них сам знає, за що.

Звичайно, без слідства та суду запроторювати до в’язниці протизаконно, але її роздратування цілком зрозуміле.

Приватизаційні сертифікати – крекс, пекс, мекс.

В перші роки Незалежності уряд вирішив роздати державне майно людям. Кожен отримав приватизаційний сертифікат, котрий давав право володіти п’ятидесятимільйонною частиною багатств держави. Ринок швидко зреагував: комерсанти за той папірець давали гроші, за котрі можна було купити пляшку горілки та дві палки хорошої ковбаси. Розумні люди так і поступали, а я наївний, так як мільйони своїх співвітчизників, поніс ті папірці в одне із численних довірчих акціонерних товариств, – повіривши рекламі, дивідендами спокусився…

Сертифікати в касі прийняли, взамін дали папірець із назвою “Київська русь”, котрий й досі десь у шафі пилиться. Може його варто було закопати в землю й зі словами “Крекс, пекс, мекс” поливати?

Ось так й живемо по принципу: “Бе-бе” – хто кого… об’єгорить. В результаті хитрі “нові українці” за ті народні гроші побудували собі двох та трьохповерхові особняки, обставили їх на європейський манер, купили дачі в теплих краях, дорогі іномарки, наївні ж громадяни пошилися в дурні…

“Ви, мабуть, не розумієте в яку систему потрапили?!”.

Потрібно було провести техогляд автомобіля до 1 серпня. Друзі обіцяли за могорич поштампувати техпаспорт “по блату”, але далі обіцянок “завтра”, “завтра” справа не йшла. І ось, 11 серпня нарвався на наряд ДАІ. Відібрали посвідчення водія. Потрібно було заплатити штраф за порушення правил техогляду. Через декілька днів Верховна Рада своїм указом продовжила дію старого талона ще на два місяці.

Заходжу в ДАІ. Звертаюсь до службовця:

– Верховна Рада продовжила дію талона техогляду, отож поверніть моє посвідчення водія.

А той, насолоджуючись владою, глузливо мені прямо в очі:

– Ви, мабуть, не розумієте в яку систему потрапили?!

А що йому скажеш – я все життя живу в цій системі. Прапори міняються, а система хамства, брехні живе й досі, ніщо її не бере. Довелось платити штраф та проходити техогляд.

В ДАІ довга черга. З кабінету тільки й чути добірну лайку, грубість, глузування з усіх і вся…

Дорога через населений пункт широка та суха. Мене обігнав “Форд” нової моделі. Я збільшив швидкість й став тримати дистанцію. Міркував так: якщо там засідка ДАІ, то його зупинять, а я тим часом встигну збавити швидкість. Хитрість не допомогла: його пропустили, бо не хотіли зв’язуватись з “крутим”, а мене зупинили.

Правду каже приказка: “Зустрічають по одягу, а проводжають по розуму”. Це так, але доки розберуться розумний перед ними чи дурень, то ти вже й попрощався… З огляду на цю істину, вигідніше одягатись гарно та їздити на престижному авто.

Зупиняє наряд ДАІ… Запитую:

– Я порушив правила?

– Ні. Машину угнали такої моделі, як ваша…

Перевіряє, заводить розмову і при цьому принюхується, чи бува не п’яний я… Слідом зупиняє “Москвич”, “Таврію”, “Волгу” – заробляють хлопці на прожиття. Дочекались волі, а от й далі живемо як у таборі: у будь-який момент тебе можуть зупинити, обнюхати, обшмонати…

Битись головою об стіну.

На головній вулиці міста досить інтенсивний рух транспорту. Повісили знак “В’їзд заборонено”. Авто як їздили, так і їздять. Поставили інспектора ДАІ. Я стояв навпроти на тролейбусній зупинці й дивувався: багатьох спиняє, але нікого не штрафує, всіх відпускає. В чому річ? Відповідь проста: то – друг, то – однокласник, то – добрий знайомий, то – сват, то – брат, то – перший чоловік його другої жінки, (як-не-як, а теж рідня.) То працівник ДАІ, то – міліції, то – СБУ, то – прокуратури, то – міської управи, той – військовий офіцер, той – працівник суду, той – візитку показує авторитетів міста і так далі… Дорогі іномарки не зупиняє зовсім, бо знає: жоден не зупиниться. Більше того: по мобільному телефону зателефонує керівникові ДАІ та й скаже: “Ти чому, Вітя, різних придурків на роботу понабирав? Нам, господарям життя проїхати не дають…”

Я дивився на все це і думав: Як же воно все перемішалось, переплелось. Як же передружились, попереодружувались родичі катів та жертв… Кому та які переміни потрібні?.. Кому було добре колись, тому добре й зараз. Не зміг вибитись у люди – сам винен. Тут кожен сам за себе. Так звикли. Щось намагатись змінити – це битись головою об стіну… Не мій у нас президент, уряд, Верховна Рада, не моя у нас міліція, СБУ, прокуратура, та й усі ми чужі один одному…

“Это какая-то пидарастическая страна!”

Якось на базарі молода продавщиця польських жуйок та солодощів, почувши від подруги новий абсурдний указ уряду, спересердя голосно вигукнула: “Это какая-то пидарастическая страна!” Я не втримався й засміявся. А що тут заперечиш – доля правди в цьому є. А як інакше назвати державу в котрій весь час за землю б’ються, поливають її кров’ю, потом та сльозами, а потім по всьому світові хліба просять?

Свобода – не вседозволеність.

Усі зрозуміли Свободу як Уседозволеність. Виявилось, що свобода нам, як мавпі граната. Замість того, щоб доганяти високорозвинені країни у економічному та культурному розвиткові, стали вивозити національні багатства за кордон й там обмінювати на пром та продтовари й цим знищувати власне виробництво. Стали глузувати над минулим способом життя а свого шляху розвитку не знайшли. От й настало зубожіння народу, анархія, хаос.

Пам’ятаю юнацькі роки. На все село був один п’яничка. Він не крав – працював, а зарплату пропивав. На все місто було три жебраки і їх городяни знали в обличчя. Підприємства працювали – усім робота була. І хоча платили мало, а черги були за всім-всяким та на скромне життя якось вистачало.

Настала демократія – відкрили кордони. Продукція наших підприємств не витримала конкуренції із товарами привезеними з усього світу. Це привело до закриття підприємств, отож держбюджет утратив наповнення, робітники – роботу, а, значить, і зарплату.

У вкрай збіднілому суспільстві виникли роздратування, зневіра, впала моральність. Корупція роз’їла всі гілки влади, в народі зросла злочинність, пияцтво, наркоманія, проституція. Якщо при радянській владі на обласний центр було лише троє жебраків, то зараз на кожному кроці…

Підприємства  простоюють – в робочий день їхні колишні працівники на базарах та вулицях продають-купують заморські товари, перепродують у роздріб свої. І в кожних очах відчай, злість, втома, зневіра, згусток ненависті до всіх та всього. Щоправда, ніхто від голоду свідомість не втрачає, але й щасливих облич обмаль, у кожного безліч своїх проблем. От я не можу довго бути серед людей: енергія відчаю, ненависті прилипає – починаю погано себе почувати.

Це просто жах, як подалися, опустилися люди. Багато хто знаходить розрядку у наркотичному сп’янінні. У тих одна проблема: де знайти гроші на наркотики або випивку? Заради цього йдуть на все. Грабунок врожаю із садів та городів уже став звичним явищем.

У часи моєї юності скрізь на городах ріс мак, ніхто чужий його не зачіпав. Зараз стільки наркоманів розвелось – щось страшне. В саду мама висадила цибулю на насіння. Ці кубахи здалеку чимось схожі на головки маку. Так уночі наркомани поламали штахети, потоптали картоплю, потрощили, повиривали з корінням ті кубахи, але тут же порозкидали – зрозуміли, що на цей раз їм “облом”.

Колись ми з батьком заїхали у далеке село до знайомих. Авто залишили на вулиці, самі зайшли у хату. Господар запросив до столу. Аж тут батько занервував й зробив спробу встати: “Ми ж машину замкнути забули!”

Господар поклав руку батькові на плече і гордо сказав: “Сядь. У нашому селі злодіїв немає”. Це колись так було, а сьогодні такі заповідні куточки порядності є великою рідкістю.

Дожилися до того, що молоді “алканавти” та наркомани видивляються вдень, а вночі крадуть із дворів алюмінієві миски та каструлі, із котрих господарки годують домашню птицю. Грабують горища та підвали одиноких пенсіонерів. Навіть мертвих стали грабувати: квіти та вінки з могил знімають для перепродажу. Перед новорічними святами навіть ялини на  могилах зрубують…

Біля могили мого батька вдова поховала дитину. Поставила пам’ятник із бронзи у вигляді ангелочка. Так вирвали ж гади з постаменту, але, щоправда, тут же викинули – побачили, що там тільки оболонка бронзова, а всередині бетон.

Родичка поховала ще молодого чоловіка. (У 51 рік саме жити, радіти дорослим дітям, гратися з онуками.) Народу та вінків багато було. Наступного дня, за звичаєм, рідня відвідала могилу. Вінків… не було! Мертвого пограбували! Удова в сльози.  І кому що скажеш? Кому сльози, а кому… виручка на спиртне та наркотики…

Люди гинуть за метал: ризикуючи життям, вилазять на стовпи під напругою, лізуть у високовольтні трансформатори, розкопують кабелі із кольорових металів, і усе це ради незначного заробітку. Дійшла черга і до могильних табличок із нержавіючої сталі та кольорових металів.

Третя автомагнітола.

Грабунок із церкви Хреста, Євангелії, ікон, грошей уже нікого не дивує. В цьому немає нічого дивного – самі ж комуністи подали приклад. До комуністичного перевороту навіть серед злодіїв існував неписаний кодекс честі – церква для них вважалась місцем святим… Украв із церкви ікону, гроші – отримуй від сокамерників належну покару…

На свято Благовіщеня з припаркованого біля церкви авто злодії викрали автомагнітолу – це вже третю! І це біля церкви в час коли я щиро благав Бога доброї долі! Якби вдарили по обличчі, не було б так боляче.

                                               Рівень злочинності значно вищий від офіційних показників.

Рівень злочинності значно вищий від офіційних показників – одні не вірять, що злочин буде розкритий, злочинці покарані, другі не бажають “засвітити” свій нелегальний бізнес, треті бояться помсти, а трапляються і такі, котрі самі проводять слідство, знаходять винних й чинять самосуд.

Якось приходить мій син сумний й повідомляє:

– У мого товариша украли машину!

Я на те: – Міліцію повідомили?

Мій син та те іронічно:

– То, тату, марна справа. Злодії завтра самі зателефонують й назвуть суму викупу…

Так і сталось: зловмисники зателефонували й оцінили повернення авто в 1700$ – третину ринкової ціни. Олексій зібрав гроші й поклав в умовлене місце. Невдовзі голос в трубці повідомив адресу автостоянки на окраїні міста. Син з потерпілим товаришем прибули в призначене місце й побачили авто. Цікаво, що із авто нічого не зняли та й в салоні усі речі знаходились на своїх місцях. “Щасливий” власник авто сів за кермо й під’їхав до воріт. Щоправда тут вже довелось оплатити парковку та охорону…

Живемо як у казці.

Люди у маршрутному мікроавтобусі їхали мовчки – кожен обдумував свої проблеми. Одна з жінок тримала у руках траурний вінок. Вловивши на собі зацікавлені погляди, пояснила:

– На поховання родича їду. Старшокласник раніше звичного повернувся й застав у квартирі злодіїв. Очевидно когось упізнав, тому що злочинці свідка задушили. Щоб замести сліди, відкрили крани газової плити та запалили свічку. Усе зробили як навчились з кримінальних кінофільмів – газова суміш вибухне як тільки створиться критична концентрація.  Сталось так, що старша сестра покійного раніше звичного прийшла на обід й закрила крани, провітрила квартиру, викликала міліцію… А який хлопець був – вродливий, слухняний, працьовитий, добре вчився. Був і… нема…

Люди тільки співчутливо головами кивали. Чоловік на те сумно:  “Живемо як у казці – чим далі, тим страшніше…”

Пізніше у газетах писали, що правоохоронці затримали двох молодих убивць. Як виявилось, один із них уже “виправлявся” у наших виправно-трудових таборах. За убивство хлопцям “світить” по 10 років ув’язнення, і то, якщо добрий суддя попадеться. Наші виправно-трудові табори зараз безробітні, й, відповідно, голодні.  От і годуй, одягай, обігрівай, матінко Україно, за гроші платників податків 10 років своїх синів.

Колись батьки злочинців надіялись, що виростуть діти й будуть годувальниками сім’ї, онуків подарують, доглянуть на старості… Та надії справились лише наполовину – діти виросли. Відносно ж того, що нагодують та доглянуть, то вийшло навпаки: доведеться у виправно-трудові табори відправляти посилки із продуктами, одягом та грошима,  щоб рідна кровиночка там з голоду не померла…

Уночі безчинствують злочинці, а вдень чудеса винахідливості та підлості демонструють різноманітні шахраї. Газети страшно читати: кримінал, проституція, навіть дівчатка підлітки роблять аборти, жінки душать новонароджених немовлят або живими викидають на смітник. Жінка під час сімейної сварки вбиває чоловіка, син – батька. Убивають бізнесменів на замовлення, а також один одного під час кримінальних розборок за сфери впливу. Калічать людей навіть ради декількох десятків гривень. Розривають могили, щоб зняти з покійників золоті зуби, прикраси та одяг, а сатаністи для своїх чорнокнижних ритуалів: череп, кості, цвяхи, котрими забита труна. Щоб вижити, люди у антисанітарних умовах підпільно виготовляють низькоякісні, шкідливі продукти, препарати побутової хімії, ліки, парфумерію, тощо.

Туга за мискою з помиями.

Озлоблений народ сперечається: багато хто лає сучасний демократичний устрій та вихваляє колишній комуністичний режим. Та ні, – не саму комуністичну ідею, а той стабільний товарний мінімум, котрий можна було купити за зарплату або пенсію. І я розумію людей: привчили, що за них завжди думає партія, а тут свобода, самим потрібно за себе турбуватись. Так буває, коли господар пожаліє собаку та й спустить із ланцюга на волю. Спочатку пес шаленіє від п’янкого відчуття свободи. Так-то воно так, але привчений до завжди повної миски з помиями, він не розуміє, не вміє самостійно вполювати здобич. Врешті-решт зголоднілий собака вертається назад – дере лапами двері, жалібно скавучить, щоб господар знову надів нашийник та нагодував звичними помиями.

Нічого дивного в цьому для мене немає. Знаю же із історії: після здобуття США незалежності було скасоване рабство. Колишні раби покинули плантації й стали шукати щастя у містах. Та от в містах не усім пощастило знайти роботу й голодні невдахи повертались до своїх колишніх господарів проситись прийняти їх назад…

“Краще у вас буде, але хорошо у вас не буде ніколи”.   

В нашому місті є кладовище “Нове”, але його всі називають “Молодіжне”, тому що там у переважній більшості молоді люди поховані. Ось так і живемо: ненавидимо, ошукуємо, грабуємо, вбиваємо, проклинаємо один одного і, в результаті, що цілком закономірно, переселяємось на кладовища. Пригадуються гіркі слова співвітчизника, котрий нещодавно назавжди покидав Україну: “Краще у вас буде, але хорошо у вас не буде ніколи”.

“Ти чого замовк?”

Минали дні, місяці, роки. Якось під час пасхального всенощного богослужіння виникла коротка пауза: хор доспівав псалом – усі чекали коли вийде священик із вівтаря. В цей час один представник сільської інтелігенції повернувся до мене й запитав:

– Ти чого замовк?

Я розгублено:

– А кому воно цікаво? На мою сенсаційну розповідь ніхто не звернув уваги – тільки дарма гроші та час витратив…

У цей момент вийшов священик і служба продовжилась. Це так, але… з цього моменту щось змінилося в моїй свідомості. Виникло відчуття, що це Господь навіяв тому чоловікові звернутись до мене з тим запитанням-докором і цим підкинути ідею, підштовхнути до дій.

– А й, справді, – думав я, – чому б не спробувати ще раз описати свої пригоди та роздуми, але вже більш детально? Та й носитись по редакціях не потрібно – є ж всесвітня комп’ютерна мережа Інтернет. Якщо хоч одна людина отримає інформацію для роздумів, змінить свою поведінку на краще, то і тоді варто старатись…

Усі хвороби від нервів, тільки венеричні від задоволення.

Настало літо 1999 року. Жінку з дочкою відправив на курорт а сам не став, як у нас прийнято, водити коханок, а засів за рукопис – марав папір до глибокої ночі, надіючись на передбачений ясновидющою успіх. Початок був покладений і азарт наростав щодня…

Рукопис був готовий наприкінці 1999 року. Будь-кому довіряти не став, – є ризик нарватись на продажну людину і тоді світ не побачить ні моєї праці, ні мене живим… Чому так? А у випадку популярності цієї праці люди зацікавляться долею моїх катів. І закінчиться у них безтурботне життя…

З огляду на цю обставину, заніс рукопис до знайомих християн протестантської церкви. Навідався через три тижні, а ті мені заявляють:

– Та ніколи було навіть розгорнути – свята ж… То ми в гостях, то гості в нас. Зателефонуйте завтра – є в нас надійний комп’ютерник.  (У нас святкують усі свята: католицькі, православні, комуністичні, родинні, особисті.)

Зателефонував. Прибув. Познайомились. Петро довго екзаменував як я розумію те чи інше місце Біблії. Час спливав і тому я попросив:

– Давайте з небес спустимось на грішну Землю. Скільки коштує робота та коли буде виконана?

Мій співрозмовник назвав ціну в доларах, термін виконання і я погодився. Прощаючись, довірливо попросив:

– Мама здогадується, що я шукаю видавця, отож, не телефонуй – буде скандал за те що гроші витрачаю на дурниці. Сам тебе знайду…

Тільки-но я повернувся та відкрив двері, як мама сердито протягнула трубку. Почувся голос Петра:

– Гривня падає в ціні. По якому курсу долари будемо перераховувати?

Знову був дома скандал…

Що може бути простіше ніж дома спокійно набирати на комп’ютері цікавий текст? Воно то так, але Петро весь час переносив термін виконання роботи, і тому я вирішив перервати з ним ділові стосунки.

Щоб було чим розрахуватись, поніс масивний золотий перстень до знайомого торговця золотом, у котрого його купував. Думав утрачу в ціні дрібницю, а втратив… дві третини! Знайомий все дивувався: – Та не може бути, щоб позаминулого року я здер із тебе за цей перстень 200$!

Довелось ще позичати гроші.

Забрав у Петра дискету та розрахувався. Коли ж скинув на папір, то… став хапатись, то за голову, то за серце – змінено стиль, переінакшені цілі абзаци, вставлені цитати з Біблії котрі, звичайно, вірні але на початку моєї повісті передчасні, отож, зайві.

Я до Петра з претензією а він на те резонно: – Я хотів як краще…

Я у відповідь: – Комуністи теж хотіли…

Петро дав мені адресу своїх родичів, котрі теж надавали комп’ютерні послуги, але ті за віросповіданням були православними християнами. Православні за ті ж розцінки, як у нас прийнято, зривали строки виконання роботи. Цілком логічно, що й із ними я був вимушений перервати ділові стосунки. Розрахувався та забрав дискету. Коли ж скинув на папір, то знову став хапатись, то за голову, то за серце – пропущено цілі абзаци, багато помилок. Носив, щоб переробляли. Нічого дивного в цьому явищі немає: люди в Бога увірували але спосіб мислення не міняється же вмить…

Зрештою, все це мені набридло. Знайшов у газеті рекламу комп’ютерних послуг й набрав перший номер, котрий потрапив на очі. Старшокласник Юрій пояснив мені, що його попередники здерли з мене майже втричі більше, ніж зараз прийнято. Цей представник нового покоління нашої нації своєчасно та якісно виконав роботу та ще й до того пообіцяв розмістити в Інтернеті.

Бути чи не бути?

Я все роздумував над загальновідомим доленосним питанням: “Бути, чи не бути?” Може спалити свої спогади, роздуми та й спати спокійно? А, з іншого боку: якщо я промовчу, то різноманітні мерзотники й надалі будуть безкарно крутити світом. Хтось прочитає повчальну сповідь, написану на зламі тисячоліть, й вже не потрапить у ту пастку, в котру потрапив я. Як кажуть у Росії: “Предупреждён – значит, вооружён”. Так що ж робити?..

Наступило свято Трійці. Пішов до церкви й став просити Бога, щоб дав мені якийсь знак. Сподівався на якесь видіння або щось на зразок того, але нічого незвичного не відбулось.

Після служби був хресний хід навколо церкви. Перед тим як занести священні хоругви в церкву й цим завершити службу, священик запропонував усім заспівати: “Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни”. Я із благанням та останньою надією на якусь ознаку, вдивлявся в клаптик сліпучої голубизни неба, котрий утворився у розриві хмар. І ось у цьому яскравому клаптикові чистого неба я помітив… падаючу зірку!

Усі ми люди освічені й знаємо: то не зірки падають, а метеорити згоряють у земній атмосфері. Не кожному пощастить подібне побачити вночі, а я бачив серед білого дня. Це диво я сприйняв як ознаку з неба: “Так! Бути!”

Завітав до Юрія і впевнено сказав:

– Скидаємо в Інтернет! Нехай тепер безсоння буде у різномастих негідників!

Думав вибухне скандал, але, на мій подив, із моїми спогадами на протязі року ознайомились лише декілька сотень користувачів. Електронну почту завалили “спамом” із рекламою не потрібних мені переважно сексуального плану товарів та послуг. (Спам – небажані повідомлення на зразок набридливої реклами на радіо та телебаченні.) Серйозних же відгуків не було.

“Істина сьогодні нікому не потрібна…”

Один розумний чоловік запримітив: “Істина сьогодні нікому не потрібна і тому її ніхто не шукає. Якщо ж хто й стане шукати, то не знайде. Якщо ж знайде, то нікому не скаже. Якщо ж скаже, то хто йому повірить?”

Мені була потрібна істина, я її шукав та знайшов. Усім розповів та хто мені повірив?..

Справа в тому, що кожен митець у певну пору свого життя досягає зрілості – він має витвори розуму та рук і, що цілком логічно, йому хочеться бути почутим, оціненим, мати певну аудиторію шанувальників. Коли ж його праця, життєвий досвід, страждання виявляються не поміченими, то митця вбиває відчуття безглуздості своєї праці, страждань. Давно я покинув табори. Час рікою пливе й літа мої вже, як то кажуть, на зиму повернули. Спливе непомітно ще десяток-два років і я, що цілком природно, постарію й стану не здатним до серйозної, продуктивної праці. Як видно на прикладі недавнього генсека – Л.І.Брежнєва, кількість почестей, слави, зірок та орденів на грудях старіючій людині розуму та енергії не прибавляють… Якщо я у розквіті сил не потрібний Україні сьогодні, то чи буду потрібним старим та немічним…

Навіть на гулянку запізнюємось…

Однокласники вирішили відсвяткувати тридцятиріччя закінчення школи. Щоб їхати було веселіше домовився із товаришем зустрітись на зупинці. Прийшов вчасно, а його… нема. Став нервувати. Одну маршрутку пропустив – надіявся, що однокласник от-от прийде. Час спливав, а того все не було. Мусив сісти у наступну й їхати сам. Бачив, що запізнююсь на 5 хвилин й уже готувався вибачитись. Та, на мій подив, у коридорі ресторану виявилося лише п’ятеро пунктуальних однокласників. Ми нудьгували, нервували, а тим часом інші однокласники повільно стягувались. І не діти ж – солідні люди… Я помітив: ніхто не здогадався вибачитись за запізнення. У залі на столах стоять напої, холонуть наїдки, а ми в коридорі сперечаємось: ще чекати, чи вже заходити. Нарешті, о 17:45 поступила команда заходити до залу.

В розпалі застілля я поцікавився: – А чому Микола не відвідує наші зустрічі?

У відповідь один із однокласників розповів таке:

– Микола після школи закінчив військове училище й став офіцером. Закохався в хорошу дівчину й одружився. Та вся пікантність в тому, що жінка в нього віруючою виявилася.

– Що ж тут дивного? – здивувався я, – більшість із нас до церкви ходять…

Однокласник пояснив:

– Справа в тому, що вона була фанатично віруючою – на молитовні зібрання ходила. Прийняла водне хрещення й чоловіка в секту спасатись кликала. Микола проповіді слухав але на зібрання не ходив – атеїстичне виховання та честь офіцера безбожної радянської армії не дозволяли. Аж тут сталось “Введення обмеженого контингенту в демократичну республіку Афганістан”. Послали туди й Миколу “виконувати інтернаціональний обов’язок”. Одного разу група, в котрій був наш Микола потрапила у засідку. Так там наших вояків притисли моджахеди, так поливали свинцем, закидали гранатами, що вийти з того пекла живим шансів практично не було. В той момент наш Микола, офіцер атеїстичної червоної армії став… молитись! Благав, щоб Господь явив чудо й вивів його із того пекла живим. Обіцяв Богові, що в подяку прийме водне хрещення й довіку буде вірний Всевишньому. Що там сталось достеменно не відомо, але факт є фактом: Микола з того бою вийшов неушкодженим. Обіцянку дану Богові він тримає а на наші торжества не ходить тому, що один із апостолів сказав: “Дружба із (гріховним) миром є ворожнечею із Богом”. Тут, знаєш, випивка конкретна, гучна музика, танці, пісні, масні анекдоти, непристойні жарти. Не личить істинному християнинові приймати участь у неплідних ділах темряви…

Я підтримав тему:

– Моя бабуся своєму синові Василеві перед відправкою на фронт зашила в гімнастерку освячену іконку Богородиці. Веліла іконку ту берегти. Ось так завдяки заступництву Богородиці мій майбутній дядько й вижив. Я теж у важкий період подарований мамою освячений хрестик зашитим в одязі носив й завдяки тому викарабкався…

О 23:00, коли гулянка була в повному розпалі дирекція ресторану сповістила, що ресторан закривається. О, як же хотілося продовження свята життя – платили музикантам, щоб ті пограли ще й ще. І ніхто не дійшов висновку, що то ми самі так безглуздо вкрали один в одного 45 таких рідкісних сьогодні щасливих хвилин.

Чому ми такі?

Чому ми такі? Найкраще це пояснює відомий анекдот: Над джунглями потерпів аварію літак. До людоїдів потрапили француз, американець та громадянин СРСР. Вождь племені сказав: “Перед тим як вас з’їсти, кожному виконаємо одне бажання”. Француз попросив жінку, американець – пляшку віскі, а наш… змайструвати йому трибуну. Вийшов і запитує:

– Скажіть, у вас соціалістична революція була?..

– А громадянська війна?..

– А розруха?..

– А голодомор?..

– А індустріалізація?..

– А колективізація?..

– А культ особи?..

– А масові репресії? –

– А Друга світова війна?..

– А “період застою”?…

Дикуни на всі питання заперечно крутили головами. Тоді наш задає останнє питання:

– Ми “совки”, – із нами все ясно, ну, а ви то чого озвіріли?!

Ось так і живемо,  як ті дикуни – їмо один одного, щоправда, не в прямому значенні цього слова.

Нація мертвонароджених…

Є ще один анекдот в тему: Поїхав батько із сином у Грузію. Там потрапили на кладовище. На одній з могил побачили напис “Народився 1900 р. Помер 2000 р. Жив 50 років”. Попросили перехожого пояснити цей нонсенс. Той відповів: “Це значить, що покійник лише 50 років жив по-людськи”.

Тоді старенький батько звертається до сина: “Як помру я, то ти напиши на могилі “Народився мертвим”.                                                                  

                                                                                       У нас не знають слова “неустойка”.

Поїхав фарбувати машину на місцеву автостанцію – вірив у доброчесність працівників та й господаря не раз бачив у церкві. Власник автомайстерні пообіцяв, що через два тижні виконає роботу. Залишив авто й через два дні навідався. Автомобіль стояв нерухомо – ніхто до нього не підходив! Механіків на роботі не було. Господар розгублено руками розводив:

– Перед святом я їм зарплату видав, отож не дивно, що сьогодні мої горе-майстри не вийшли працювати. А де, ти мені скажи, зараз взяти працівників, котрі хотіли б гроші заробляти?

Проблем бути не могло – усе ж необхідне я купив! Залишилось одне: майстрам працювати, господарю – слідкувати за своєчасністю та якістю.

Щоб прискорити процес навідувався, приносив хлопцям пиво та цигарки. На мій превеликий подив це ніяк не впливало на швидкість та якість праці – щоразу в роботі у них був інший автомобіль (кума, брата, свата, ліпшого друга тощо.). В результаті на моїй “четвірці” “горе-специ” проводили заміну крил, порогів та фарбування… півтора місяця!

Роботу зробили абияк та ще й до того лобове скло замінили на гірше! (Моє при зніманні розкололось, так ні щоб поставити нове або рівноцінне за якістю…) Фарба потрапила на акумулятор, колеса та крісло водія. Дверні ручки, ремені безпеки та інші деталі при розбиранні склали у мішок з-під алебастру, так що пізніше мені довелось їх відмивати пральним порошком. Бензин, ясна річ, висмоктали весь…

Невже так важко все, що не повинне фарбуватись накрити, бензин злити у каністру, а по закінченні роботи залити назад? І кому ти сьогодні що докажеш? Ніхто ж у нас не знає слова “неустойка”. Якщо спересердя улаштувати негідникам розгром – потрапиш у в’язницю за мордобій. Промовчиш – доведеш себе до нервового зриву. А може поскаржитись правоохоронцям, подати у суд чи звернутись до рекетирів? Як не крути, а замороки буде доволі ще й ворогів наживеш.

Культура праці.

Нагадав господарю, що ми домовились про двотижневий термін виконання, отож не заплачу за фарбування – подавайте позов до суду чи насилайте на мене рекетирів, нехай ті проведуть експертизу й визначать ціну тяганини та такої роботи… Пояснив, що із-за їхньої розхлябаності для вирішення своїх проблем був вимушений замовляти таксі.

Розмова швидко переросла у сварку. Ось так я нажив ворогів та втратив приятеля. Думав, що понісший збитки господар зробить відповідні висновки, але не тут то було – той направив розлючених майстрів до мене. Ті заявили:

– Ми вашу машину шпаклювали, а пофарбували її абияк інші. Виходить так, що ми із-за тих бракоробів працювали задарма? У Вас до нашої роботи претензії є? Заплатіть нам за роботу, а скло ми поміняємо на нове.

– От коли поміняєте тоді й отримаєте гроші.

Невдовзі хлопці замінили скло. Розрахувався. Через півроку при зустрічі власник автомайстерні докорив:

– Ти ще за фарбування залишився винним мені 40$! Коли ж розрахуєшся!? (!?)

Я ж на те: – А от і не заплачу. За таку роботу це ще Ви мені винні…

Сердито лаючись, господар відійшов. Минув рік. Поволі ця прикра історія забулась. Одного дня підвіз я маму на луг видоїти корову. Аж тут здалеку почув сердитий голос дружини господаря автомайстерні:

– Ось його машина! Іди, вимагай гроші!

Розлючений господар підійшов і у присутності мами до мене грізно:

– Так коли ж ти мені 40$ віддаси? Чи може машину побити!?

А на те: – За таку роботу це ще Ви мені винні – це Вам штраф за неякісну роботу, неустойка за втричі перевищений узгоджений термін виконання!

Він: – Чому ти мені раніше претензії не пред’являв!?

– Ще й як пред’являв! Забули вже!? Ви чому раніше по гарячих слідах не захотіли мирно узгодити ціну зволікання та абияк виконаної роботи й цим залагодити непорозуміння, а псуєте мені нерви через рік коли я вже забув про те!?

Сердита розмова  переросла у сварку і втягнула у суперечку мою маму.

Приїхали додому. Тут уже у нервовий розбір ситуації були втягнуті жінка та син. Я висловився так:

– Краще я втрачу тих 40$, але ворога по сусідству наживати не хочу.

Мама на те: – Із твоїм добрим характером серед нашого народу не проживеш! Невже ув’язнення так нічому і не навчило!?

Як же важко жити з нашим народом… Та у нас найдобріший чоловік, потрапивши на посаду президента, або продасться мафії, або буде змушений керувати народом сталінськими методами…

Невже так важко призвичаїтись працювати на совість? Є таке поняття як культура праці. Культура праці – це коли люди усяку роботу роблять добросовісно та своєчасно.

У наведеній вище історії глибокий повчальний смисл. Я повністю розрахувався з господарем й інцидент на цьому ніби вичерпався – ми не стали ворогами: кивком голови вітаємось у церкві, при випадковій зустрічі вітаємось потиском рук, жартуємо, мирно розмовляємо про наболіле, як й усі жителі України. Усе так, але станься яка заворуха, то я, як чоловік порядний, не побіжу разом з усіма експропрійовувати (привласнювати) його будинок та розкуркулювати (грабувати) господарство, але разом із тим… не кинусь захищати його добро, а він, відповідно, не кинеться захищати моє. Ось у цьому весь філософський смисл усіх вищенаведених мною прикладів: потопаємо у океані лицемірства, ніхто ніколи не заступається за свого ближнього, кожен виживає поодинці, кожен сам за себе. І цей спосіб виживання вважається розумним…

         Поховання найкращого друга. Не в тому біда, що ми смертні, а в тому, що ми інколи несподівано смертні…

Поховав найкращого друга. (Того самого, котрому про мою долю снились пророчі сни.) У трагічній історії його життя, як у краплі води, віддзеркалюється доля України. Взимку 1944 року його майбутню вагітну маму із шестирічним сином вивезли до Сибіру за те, що її чоловік приймав участь у бойових діях на боці “українських буржуазних націоналістів”.

Новим місцем проживання та праці вимушених переселенців стали слюдяні родовища Якутії. Наприкінці 1947 року дружина “ворога народу” із дев’ятирічним сином Василем та хворим дворічним Петром таємно повернулися в рідне село. Та вже третього дня про їхнє повернення продажні людці донесли властям. (Хитруни зрозуміли, що радянська влада надовго й, щоб вижити, усіляко вислужувались.)

В останній момент добрі люди повідомили втікачів, що заарештовувати їх йде загін НКВСівців. Ті поспішили до лісу. НКВСівці стріляли та не влучили. Там побачилась із чоловіком. Той повідомив, що його побратими планують пробиватись на Захід. Попрощались.

Поповзли чутки, що на кордоні був бій й багато повстанців загинуло. (Пересування великої групи озброєних людей не могло пройти непоміченим отож влада використала свій козир – кинула в бій авіацію.)

Хворий син помер. Вісточки від чоловіка не було отже й він у тому бою загинув. Невдовзі НКВСники вдруге заарештували втікачів й повернули на місце заслання. Там, щоб вижити, удова була змушена вдруге вийти заміж за висланого із України земляка. Від другого шлюбу народилося двоє дітей.  Мріяли повернутись на Україну та дозвіл тодішня влада дала лише 1964 року.

Народжені в Якутії Михайло із сестрою стали моїми однокласниками. Батьки розпочали будуватись. Звели зруб, але господар захворів та й помер – далась взнаки важка праця на сибірських рудниках. Удова стала важко працювати, щоб було за що добудувати хату.

Кожна дитина повинна зростати у мікрокліматі повноцінної сім’ї – батько є годувальником, опорою та авторитетом. Він, як правило, одягає, годує дітей, захищає, виховує, привчає до праці а за лінь та непослух може й ремінцем по голому заду декілька разів шмагнути. Якщо ж батька немає, то діти, ясна річ, розпускаються, а безкарність, як відомо, породжує уседозволеність.

Став заглядати у чарку. Одружився. Народилося двоє дітей. Останнім часом мій товариш не пиячив – лікарі заборонили. Їхав на велосипеді й був збитий легковим авто. Винуватець відвіз постраждалого у лікарню. Діагноз: під черепом утворилась гематома. Лікарі назвали ціну операції та дали список медикаментів, котрі необхідно купити.

У нас же так: нема грошей на лікування – помирай. У місцевій газеті повідомили жахливий  факт: хвора відмовилась від дорогої операції, мотивуючи тим, що… родичам її поховання обійдеться значно дешевше. (!)

Доки дружина, мама та сестра необхідні кошти збирали та усе необхідне купували то й дорогоцінний час сплинув. Операцію зробили аж третього дня отож Михайло повільно згасав й невдовзі помер.

Комунальна служба, як прийнято, безкоштовно виділила на поховання колишнього працівника домовину, хрест та вінок. Усе то воно так, але ми з удовою товариша як почали зранку то до 16 години їздили, доки всі підписи зібрали, усе необхідне для поховання отримали та тіло з моргу забрали. Виявилось, що лікарі у історії хвороби днем проведенням операції поставили попередній день, а причиною смерті записали “ішемічна хвороба серця”.

По дорозі удова, плачучи, розповідала:

– Винуватець аварії забрав деформований велосипед й відвіз Михайла у лікарню. Правда, другого та третього дня провідав. Зрозумівши, що потерпілий не приходить до тями, дав на ліки аж… 100 гривень (20$) і безслідно зник. Розумів тому що: постраждалий уже свідчень не дасть, а свідки не з’являться – не побажають зайвої мороки. Він – колишній правоохоронець купив слідчих – справу зам’яли. Деформований велосипед, по пошкодженнях котрого можна було визначити винуватця, безслідно зник а мене, як сторону потерпілого, навіть не запросили на закриття справи…

(Ходили чутки, що винуватець аварії має у селі інформаторів, отож знає наміри потерпілих й діє в залежності від їхньої поведінки. Раз потерпіла сторона не має впливових зв’язків, то й начхати на них…)

Покійника відспівували у церкві. Під заупокійний спів церковного хору та слова священика у свідомості народжувались сумні думки:

– Ось ще одного з нас не стало. Себе та односельчан пам’ятаю із трьохрічного віку. Половини з тих, кого знав та поважав уже немає серед живих. Один мудрець сказав, що усе проходить, інший стверджував, що усе залишається, а проходимо лише ми.

Згадалось, як ще у дошкільному віці піднімався на церковну дзвіницю й люди звідти здавались такими маленькими… Здавалось, це було ще учора… Та сама церква, ті самі ікони, інший тільки священик…

Ми приходимо у цей світ, робимо зло та добро й рано чи пізно усе залишаємо. Ось більшість тих, кого знав із дитинства, уже залишили цей світ, а їх місце зайняли нові покоління…

Поглянув на тіло покійного товариша й у свідомості швидко прокрутились епізоди нашої дружби: Ось його із сестрою вчителька заводить у клас й повідомляє, що у нас новачки. Ось ми катаємось на санчатах. Ось граємо у футбол. Ось епізоди навчання у восьмирічній та десятирічній школах. Ось його проводжаємо в армію. Ось ми на численних холостяцьких гулянках. Ось він старший дружко на моєму весіллі, ось його весілля. Далі у пам’яті спливли епізоди нашої подальшої дружби. А ось він наяву у труні посеред церкви. Ще десять-двадцять хвилин і на кладовищі заб’ють кришку труни…

Здається, що це ще вчора були розваги, вечірки, проводи в армію, одруження а от сьогодні так несподівано настав час поховань…

Як же швидко спливає час! Пригадалось як односельчани вітали старожила зі столітнім ювілеєм. Хтось запитав: “Ну хоч нажився за сто років?” Той у відповідь сумно: “Таке враження ніби у одні двері зайшов, а у інші вийшов”.

У цих словах немає нічого дивного. Буває, крізь сон чую такі звичні прокляття, сварки сусідів за межу чи горезвісну курку, котра перелетіла на чужу територію та й наробила шкоди. І в цей же час чую звичний мамин голос: “Уставай! У школу пора!”

Перша думка: “А чи вивчив я уроки?”

Ошелешено відкриваю очі й бачу: це у сусідній кімнаті мама мою дочку старшокласницю будить…

Думав, що небіжчикові викопали яму на новому більш-менш упорядкованому кладовищі, але тіло чомусь понесли на старе, де могили розміщені хаотично, по-соціалістичному. Привернуло увагу, що багато людей пішли з життя у молодому віці. Ті односельчани, котрі пішли за комуністами хотіли, щоб земля була у колективній власності і ради перемоги безжально билися на смерть із тими, котрі відстоювали право на приватну власність. В результаті ті та інші отримали два квадратні метри землі у довічне користування. І на кожній могилі хрест…

Чомусь подумалося: – І моєму зрадникові у свій час вдячні за забезпечений добробут дружина, діти та онуки на могилі поставлять пам’ятник із написом: “Любимо, сумуємо, пам’ятаємо. Дружина, діти та онуки”. І хрест там буде, як символ того, що там спочиває християнин. (!?)

Поглянув на присутніх й зауважив: із тридцяти однокласників на поховання прийшли лише троє.

За обідом присутні згадували покійного, а ми із товаришем у ході розмови рахували однокласників, котрих уже немає серед живих. Причина більшості смертей банальна – алкоголь. Топимо проблеми у п’яному дурмані от й вироджуємось як нація.

У ровесників вже сивина, зморшки на обличчі, погасле світло у очах. Я радянські табори пройшов, а вони то чого у 49 років посивіли?

Мама Михайла плакала: “Я у 23 роки була вивезена у Якутію, у 47 вдруге овдовіла. На сьогодні уже двох чоловіків та трьох синів поховала. Хто ж поховає мене?” (Старший син декілька років тому помер від хвороби серця.)

Сестра мого товариша засиділась у дівках – чоловіки надають перевагу жінкам багатим та освіченим тому що. Удова ж старалась та важкою працею на соціалістичних підприємствах а пізніше мізерною пенсією не змогла забезпечити належний достаток, оплатити навчання дочки.

Вранці син покійного спересердя побив у бабусиній хаті посуд, потрощив меблі, повибивав вікна – так мстив за понівечену батькову долю. Та не туди, Андрію, бити потрібно…

Порив відвертості.        

Якось один із наших хитрих пристосуванців у пориві відвертості розповів як вибився в люди:

“Босоноге дитинство, школа, урочистий прийом у жовтенята, далі піонерська організація, комсомол, вступ в лави компартії і завдяки цьому кар’єрний ріст на керівних посадах. Коли ж Союз “нерушимий” розвалився так я відразу розчарувався у мудрості та справедливості комуністичній ідеї. Підприємство закрилось, отож керівну роботу втратив, але не втратив колишніх друзів, котрі досить швидко поміняли свої переконання, щоб керівні посади за собою зберегти. Вони самі спритно прихватизували ласі шматки соціалістичної власності й мені допомогли. Тепер ось тут господарюю. Нещодавно до мене податковий інспектор завітав. Забрав документацію для детальної перевірки й опечатав склад. А я тим часом швиденько до своїх високопоставлених друзів зателефонував. Так ті вже через годину повідомили: “Твій кривдник уже в нас і документацію він тобі скоро поверне. Ти хочеш, щоб він перед тобою вибачився чи, щоб більше ніколи в податковій інспекції не працював?”.

Поглянув я навкруги: підприємство високоприбуткове і, відповідно, одяг на пристосуванцеві модний, за вікном припаркований “Мерседес” нової моделі. Є високоприбуткове підприємство, є “дах”. Живи й насолоджуйся життям.

Це типовий приклад як сповідуючі ідеологію рівності “товариші” урвали собі у приватну власність ласі шматки народного добра й стали вже панами. (Буржуазією, якщо висловлюватись на компартійному жаргоні.) Бойовики ж бригади Гвоздя та їм подібні за добуті злочинним шляхом капітали відкрили казино, ресторани, кафе, підприємства автосервісу, автозаправочні станції, магазини тощо. У процесі комерційної діяльності колишні партійці та кримінальні злочинці, об’єднавшись, створили непробивний залізобетонний моноліт влади. Створилась своєрідна мафія зі звичними кримінально-партійними манерами поведінки. А інакше й бути не могло – корупція безсмертна отож якщо її неможливо подолати, тоді її варто очолити. От тільки боляче, що простих громадян пошили в дурні –  учора вони гнули спину на компартійних чиновників, сьогодні – на панів. Ті ж патріоти, котрі кров проливали за незалежність України, страждали у тюрмах, таборах, спецпсихлікарнях сьогодні обмануті та забуті доживають свій вік у злиднях. Окроплену нашою кров’ю Україну, наш прапор, герб та гімн привласнили колишні комітетники, партійні службовці, кримінальні злочинці та лукаві пристосуванці усіх мастей.

                                                                    Виявилось: то був… вазелін.

В час коли ми на мітингах виголошували запальні промови про довгоочікувану волю, носились із жовто-блакитними прапорцями, співали про похилену червону калину, котру ми піднімемо,  вони у високих кабінетах ділили між собою посади та колишню соціалістичну власність. Ми ж так вірили що, нарешті, усе у нас піде як по маслу. Сьогодні виявилось, що то був вазелін. Ось так пристосуванці всіх мастей украли у нас перемогу! А як на це реагує народ? А ніяк – на такий-сякий харч та одежину вистачає ну і слава Богові…

Сюжет моїх спогадів міг би бути стандартним.

Якби не вірив у Бога, то сюжет моїх спогадів міг би бути стандартним: У дитсадку – ябеда. У школі – спочатку піонерський, а потім комсомольський активіст й водночас інформатор дирекції. В армії агент командира частини, кандидат у члени КПРС і водночас “дід”, котрий знущається над новобранцями: “Духи”, день прошёл!” А ті новачки, котрі ще від знущань не потрапили у санчастину, мусять відповісти: “Слава Богу, не убили!”

На виробництві – компартійний активіст й водночас агент КДБ, котрий, щоб пожити у своє задоволення, усіляко вислужується перед владою та начальством. Такий собі активіст-передовик, котрий на зборах закликає виконувати та перевиконувати плани партії, і для їх перевиконання з підлеглих видушує останні сили, на демонстраціях примушує їх носити компартійні плакати та гасла. Закликає працювати чесно, а сам використовує службове становище для особистого збагачення. Він така собі, як самокритично висловився високопоставлений партактивіст, “проститутка, що вже ніде й пробу ставити”. В результаті має від влади позачергово квартиру, автомобіль, поїздки у капкраїни, премії, різноманітні пільги, почесті та славу.

Такі спритники, як правило, не пропускають нагоди спокусити жінку свого ближнього та незаконно збагатитись. А як прокрався, то в ув’язненні, щоб легко прожити та звільнитись достроково, стає “кумовкою” та лізе до блатних. В результаті й там живе, як король: п’є горілку, смакує делікатесами, “шнирі” та “гавайці” йому усіляко прислужують…

Звільняється такий хитрун, як правило, достроково й береться за старе: знову він агент владних структур, ходить то до церкви, то на партійні збори, то в гості до численних коханок. Він у дитинстві хрещений у церкві, дітей своїх також хрестить, хрестик носить, знає і Біблію, і рецепти сатанинські. І скрізь у нього безліч друзів: у владних структурах, спецслужбах, прокуратурі, суді, кримінальному світі, мафії, середовищі жінок легкої поведінки, а також серед священнослужителів та чорнокнижників.

Влада час від часу міняється, але не змінюється душа пристосуванця – знову при владі ті ж кручені, мутні, слизькі, лукаві хитруни. Як правило ці спритники при кожній зміні влади миттєво перевтілюються: не зробивши навіть паузи, так само натхненно проголошують абсолютно протилежне ще вчора ними сказаному…

Кожна людина має розум, тільки от одна використовує його на славу Бога та благо людей, а інша, – щоб пожити у своє задоволення. Якби я свій розум використав для того, щоб пожити у своє задоволення, то, як висловлювався один спостережливий жартівник  “…давно уже засідав би у Верховній Раді… А, може, навіть, ще вище!”

В такому випадкові мої відверті спогади про сходження до вершин влади можна було б використовувати у медичних цілях як викликаючий блювоту засіб – прочитав сторінку й присовуй тазик до рота. Із рукопису можна було б гнати горілку, а якщо знімати бойовик, то тільки для дорослих.

Дві долі: Василя Стуса і моя.

Стосовно теми інакомислення та методів роботи спецслужб повчальною є доля українського політв’язня, поета Василя Стуса. За що ж патріота відправили у сибірські табори? А за вірші, за слова правди. Правдиве ж слово сильніше зброї. (Не дарма ж у сталінські часи були випадки, коли НКВСники у підозрюваних навіть зубні пломби зривали – шукали антирадянські мікродокументи.)

1985 року, в час коли горбачовська Перебудова набирала обертів, лауреат Нобелівської премії Генріх Бйоль висунув Василя Стуса на здобуття тієї найпрестижнішої премії. Ясна річ, радянська влада не могла допустити, щоб політв’язень отримав таку трибуну й із неї усьому світові розповів про справжній стан справ у імперії. Оскільки Нобелівську премію присуджують тільки живим, то із Кремля в табір надійшов наказ умертвити поета. Там майстри чорних справ довели поета до нервового зриву й, за самими ж спровоковане дріб’язкове порушення, закрили на 15 діб в штрафний ізолятор. Наступної ночі, як і перед смертю кожного в’язня, на прохідній, надриваючись, вила вівчарка. За яких обставин загинув поет існує декілька версій, але суть одна: завдання Кремля табірні кати виконали.

Попереднього року в таборах померли О.Тихий, Ю.Литвин, В.Марченко.

Колись я щиро молився – пропонував себе в жертву Богові. Просив пити чашу, котру пив Ісус. Мріяв про подвиг, не усвідомлюючи, що саме значить слово “чаша”. Планував за прикладом Мойсея, але на цей раз ціною власного життя зруйнувати усипальницю комуністичного ідола на головній площі сатанинської імперії. Просив Божого благословення, але не забував додавати: “Та, проте не як я хочу, а як Ти…”

Виявляється, що в Господа прекрасне почуття гумору: Хочеш пити ту чашу? Жодних проблем, будь-ласка.

Ніби випадково мій погляд упав на оголошення про туристичну поїздку в капкраїну, й у свідомості виникло бажання подати документи. А далі все пішло, як по маслу, за всім відомим сценарієм. З’явився у мене учень, котрий, як пізніше виявилось, був сильним чорнокнижником із спецпідрозділу окультистів КДБ. Слухав мою науку, пив, їв зі мною, а потім продав. Був закритий суд й запланований вирок – на 5 років до злочинців зарахували. На слідстві, в тюрмах, етапах, таборах глузували, били, золоті зуби знімали, плювали в обличчя, одяг ділили…

Дуже гірка та чаша, але я зміг пережити всі знущання, випробування. Весь час не перестаю дивуватись безмежності Господньої мудрості. А що б було, якби я не вірив у Бога й, відповідно, не просив: “Та, проте не як я хочу, а як Ти”? Загинув би там на площі сам та людей безневинних загубив. Це був би злочин, й мав би я гріх на душі…

Мавзолей потрібно зруйнувати, але ж не таким же чином! Звичайно, галасу на весь світ було б багато, але в самій імперії це б мало що змінило.

Якби ж вдалось вчинити задумане то… моя смерть була б абсолютно безглуздою. Чому? Справа в тому, що тоді всі, від колгоспника до Генсека, регулярно слухали закордонні радіоголоси, отож знали про страшні беззаконня влади. Знали але… мовчали, – ніхто не хотів неприємностей.

На цю тему навіть анекдот був. Комітетники затримали юнака, котрий розклеював листівки. Запитують здивовано:

– Так тут же нічого не написано! Який смисл розклеювати чисті аркуші?

А той у відповідь: – А навіщо щось писати? Усі ж і так усе знають…

Розумію, що помилявся тоді: терором життя народу не покращиш. Змінюй свідомість людей й тоді покращаться існуючі порядки, влада.

Якщо хочеш спасти весь світ, то спасись спочатку сам, як це зробив Ісус: охрестившись, отримав Духа Святого, сорок днів у пустині був випробовуваний від сатани, й, успішно перемігши всі спокуси, пішов великі чуда людям показувати від Отця Свого, вчити їх любити Бога всім серцем своїм та ближнього свого, як самого себе.

Раніше та й зараз часто розмірковую чи розумно поступив, коли під час арешту, щоб уникнути найстрашнішого, зрікся своїх поглядів та планів – написав, що у мене немає причин ненавидіти владу та, що вибухівку виготовляв ради цікавості. Кожного разу доходжу висновку, що поступив розумно і, в результаті, повернувся живим та психічно здоровим. Та я ще легко відбувся! Чому? А у комітетників був вже проявлений мій лист антирадянського змісту адресований ЦРУ. Та за таке у ті часи навіть відкритим судом могли засудити до “вишки”! Комітетники ж не були настільки дурними, щоб дозволити мені  привселюдно висміяти їхню абсурдну ідеологію та й, виправдавши, випустити із залу суду на волю… щоб я довів вже відомий їм терористичний задум до кінця…

Якщо тричі Героя Соцпраці, конструктора наймогутнішої водневої бомби, лауреата Нобелівської премії, відомого правозахисника академіка Андрія Дмитровича Сахарова співробітники КДБ, позбавивши всіх звань та нагород, без суду вивезли у закрите місто Горький і там тримали під домашнім арештом. Якщо його, відомого на весь світ академіка, після об’явленої голодовки, по-садистські прив’язували до ліжка, силоміць запихали їжу та робили ін’єкції препаратів, котрі призводили до тяжких страждань та наслідків, то що вже говорити про мене, простого сільського хлопця? Якщо академікові один із “лікарів” пообіцяв: “Умереть мы вам не дадим, но сделаем так, что сами штаны надеть не сможете”, то мене таки зробили б інвалідом фізичним та психічним, отож, ясна річ, цих би роздумів не було.

Колишні колеги свідкували: після арешту у відділі позавідомчої охорони комітетники зібрали збори – хотіли виявити відношення колективу до можливого заповторення мене до спецпсихлікарні. Серед іншого запитували:

– Чи не помічав хто із вас у поведінці Миколи чогось дивного?

Усі мовчали. Аж тут бригадир підвівся:

– Я помітив. Просив кожного позичити півтори сотні та усі відмовили, а от Микола виручив…

Тактика влади була тоді стандартною: немає реальних доказів для кримінальної справи – у спецпсихлікарню до повного “одужання”.

В таборах ясно усвідомлював: спровокувати мою смерть табірні “специ” можуть досить легко, отож мусив зайвий раз не смикатись, не світитись, не наступати їм на болючий мозоль… Я, простий селянський хлопець став би піщинкою між коліщатами репресивного апарату величезної імперії. Мене і так добряче гнули, виправляли отож, щоб не зламатись, мусив на певний час пригнутись. В результаті якось викарабкався. Вірно кажуть: “Живому собаці краще, ніж мертвому левові”.

Та, хто для них був я? Тоді наші військові збили південнокорейський пасажирський літак із сотнями мирних іноземців на борту й цим вдруге поставили світ на грань термоядерної катастрофи. Політика влади була такою: сотні іноземців – дрібничка, власний громадянин – ніщо.

Іноді недосягнення задуманого є найкращим подарунком долі.

Не перестаю дякувати Богові, що все сталося саме так. Живим залишився. Розуму набрався – як казали в ув’язненні: “Тюрма багатьох знімає із ручника”. Вернувся на Батьківщину у свою сім’ю. Побачив Перебудову. Дочку мені дружина народила. “Путч” пережив. Разом з усім народом радів Незалежності, волі. Уже без характеристик, анкет, принизливих перевірок та дозволів КДБ вільно виїздив за кордон, побачив світ. Зараз ось спогади та роздуми  написав, котрі, гадаю, набагато більше змінять світ, ніж колись планований мною теракт. Хтось прочитає мою сповідь й вже не повторить чужих помилок. Буду радий, що не дарма марав папір до глибокої ночі…

Не хотілося, щоб сьогоднішній бардак називали моїм іменем…

В кінці роботи зайшов із колегами в кафе Замовили державної горілки. В пляшці виявився розбавлений водою низькоякісний спирт. Воно то не отрута, й хлопці не звернули уваги, а от мене це образило. Поскаржитись у компетентні органи чи влаштувати скандал? Аж тут згадав, що моя жінка в хороших відносинах із мамою власниці кафе. Махнув рукою – нехай живуть, де моє не пропадало…

Йшов додому й так собі думав:

– Як же хорошо, що не вдалося вчинити задуманий терористичний акт, що не згинув в таборах. Чому? Не хотілося, щоб сьогоднішній бардак називали моїм іменем, щоб говорили, що я про таке життя мріяв…

Саморобна вибухівка? Елементарно, Ватсон!

Ради цікавості скачав з Інтернету декілька рецептів вибухових речовин, компоненти для виготовлення котрих є в господарчих магазинах та аптеках. Купив усе необхідне та й виготовив. Провів випробовування за селом. Вибух сірникової, а згодом сигаретної коробки “кіси” справив неабияке враження. Майнула думка: може ще раз спробувати десь щось підірвати? За день же можна виготовити десятки кілограмів різноманітної вибухівки… Для виготовлення найпростішої навіть хімікатами дихати та руки бруднити не потрібно. Аміачна селітра та цукор є ж у вільному продажу. Потрібно лише ці компоненти подрібнити, змішати у відповідній пропорції, помістити у герметичну посудину й здетонувати “кісою”.

Подумав й сказав сам собі вголос: “А толку? Усе ж залежить від свідомості людей. Якщо вони нормальних слів не розуміють, то терором їх тим більше не переконаєш”.

Економічний злет неможливий без духовного відродження нації.

Міняються президенти та парламентарі але, на жаль, безтолковість та хамство залишаються нормою нашого життя. От змінимо владу й тоді буде нам щастя, – щоразу наївно надіємось. Колись скинули царя й раділи – надіялись, що нарешті заживемо як у Європі. Пізніше раділи кожним “визволителям”. При моїй пам’яті раділи загибелі радянської влади – надіялись нарешті пожити по-людськи.

Не потрібно чекати доброго дядю – потрібно мінятись самим.

В аморальному суспільстві усякі економічні реформи приречені на провал, отож, економічний злет неможливий без духовного відродження нації. На цю тему є чудовий вірш Володимира Корнілова:

Считали, все дело в строе,

И переменили строй,

И стали беднее втрое,

И злее, само собой.

Считали, все дело в цели,

И хоть изменили цель,

Она, как была, доселе

За тридевять земель.

Считали, все дело в средствах,

Когда же дошли до средств,

Прибавилось повсеместно

Мошенничества и зверств.

Меняли шило на мыло,

И собственность на права,

А необходимо было

Себя поменять сперва.

Себе поміняти потрібно й тоді  знизиться злочинність і, відповідно, зросте рівень життя. Нам потрібно одуматись і всім миром, толокою, налагоджувати нормальне життя – життя в мирі з Богом.

Отримання цукру.

Правління КСП сусіднього села організувало закупку буряків. Дрібні землевласники всієї округи стали звозили врожай на прийомний пункт тому, що це зручніше, ніж транспортувати за десятки кілометрів на завод. Здав і я більш як 4 тонни буряків. Гадаю, усім буде цікаво простежити які поневіряння необхідно пройти, щоб отримати, для прикладу, шість мішків цукру, котрі по ціні були еквівалентні 120$.

У процесі стояння у черзі до зважування чув як селяни нарікали на чимале заниження вагарями ваги врожаю, завищення ваги транспорту та відсотка забрудненості. Довідався, що звинувачення не безпідставні – деякі землевласники не полінились попередньо зважити вантаж на вазі іншого підприємства, а стосовно завищення ваги транспорту, то зазвичай кожен водій знає його справжню вагу. Та от вагарям ніхто свої претензії в обличчя не кидав – знали: врожай важить дружина керівника КСП, котрий є кумом впливового службовця міської адміністрації. Це означає: безглуздо наживати ворогів серед начальства – враз кисень перекриють. За кожну тонну цукросировини обіцяли по 70 кілограмів цукру та 15 сухого жому.

На складі цукру у наявності не було і тому кожен мусив часто навідуватись, щоб дізнатись коли варто зранку займати чергу за так важко заробленим солодким товаром. А чи не простіше зателефонувати та й запитати? Виявилося, що телефону на ваговій немає, а сусіди запевнили, що у них телефони несправні.

Мусив навідуватись – безглуздо палив пальне, бруднив авто. Калюжі можна об’їхати, а від шлейфа бруду від зустрічних машин куди дінешся?

Чому такий ажіотаж навколо того цукру? Теоретично цукрозавод рано чи пізно мусить видати КСП цукор пропорційно вазі зданих буряків, так що усім вистачить. Навіщо ж тоді люди так пруться отримати першими? А, виявляється, минулого року частина наївних любителів солодкого життя цукру так і не дочекалася. Чому? На цукрозаводі виникли проблеми, отож відвантаження цукру перенесли на наступний рік. От і, під глузування односельчан смокчи лапу та думай як би зовсім без заробленого не залишитись. Тут може бути усе – від зміни влади до зміни місцевого керівництва. І що тоді кому докажеш? У всіх ще не загоїлась образа від утрати накопичених колись у Нацбанку Радянського Союзу заощаджень. А так отримав зароблене першим і живи собі спокійно. (Зазвичай селяни частину цукру продають, щоб мати гроші на предмети першої необхідності, а решту переганяють на самогон.)

По-правді кажучи, я би відразу взяв зароблене грошима й не псував би нерви, не витрачав час та пальне. Усе так, але, на жаль, не я у нас усе вирішую. Так ось, їздив я, їздив, а мені все: “Цукру ще нема” або “Цукру вже нема”.

Одного разу повідомили, що машину відправили, так що цукор буде завтра. Наступний день припадав на неділю, але я поїхав. Цукру ще не було, але люди настирно чекали. Подумав: “Сьогодні вихідний і доки машина прибуде, доки  розвантажать, то вже й ніч настане. Навряд чи комірник буде відпускати. Приїду завтра вранці та й заберу свій цукор”.

У понеділок приїхав вранці й довідався, що учора комірник із 20 привезених тонн відпустив половину, частину ж із того, що залишилось відклав для начальства. Поглянув на чергу й зрозумів: чекати безглуздо – не вистачить.

Одного ранку дізнався, що машина виїхала й повернеться в другій половині дня. Приїхав наприкінці дня й застав вантажівку з омріяним цукром біля воріт. Комірник сказав людям із черги: “Сьогодні відпускати цукор не буду, тому що доки машину розвантажать то й ніч настане. Я у вихідний теж хочу відпочити. Приїжджайте завтра вранці”.

Приїхав на світанку й опинився у черзі четвертим. З розмов виявилося, що половину вантажу комірник учора таки відпустив односельцям, а половину з того, що залишилося відклав для начальства. Це все означало, що для людей з черги залишилось 5 тонн того солодкого продукту. Я був у черзі четвертим і тому справедливо вважав, що мені ще вистачить. Та ось відкрилась брама й охоронець запустив на територію підприємства два автомобілі, а за ними хлинув натовп працівників. Минав час. Спостерігаючи цей ажіотаж, я запідозрив, що тут коїться щось нечисте. Попрохав охоронця, щоб той мене пустив поглянути скільки ще цукру залишилось. Той пустив.

Увійшов й побачив таку картину: в приміщенні складу натовп брав приступом подряпаного у боротьбі за цукор комірника. Щасливчики виносили цукор та й складали біля стіни. (Ті самі, котрих я прийняв за складських працівників.) Серед них я побачив тих, хто був позаду мене у черзі! (!?) Виявляється, ці спритники вже отримали цукор і чекали коли охоронець відкриє браму, щоб заїхати та завантажити.

Подивився на залишки цукру, на розлючений натовп й зрозумів, що і цього разу прорахувався. Вертаючись додому, обігнав завантажений по зав’язку легковик. Праворуч усміхненого водія радісно щебетала жінка, котра вранці займала чергу за мною. Я пригадав відому ще з дитинства нашу мудрість: “Одури свого ближнього, а як ні, то дальній наблизиться, одурить тебе і возрадується”. Кисло посміхнувся дійшовши висновку: ця дальня жінка наблизилась, хитро одурила своїх ближніх і зараз радіє…

Дома дружина дорікала: – Нормальні люди он отримали цукор, а ти все їздиш та їздиш…

Я їй на те: – Вихований я так, що мені совість не дозволяє лізти по головах.

Наступного дня знову поїхав. Прибув на світанку й застав вантажівку біля брами. Міркував як би так схитрувати, щоб і цукор отримати і при цьому, щоб ніхто навіть позаочі не сказав про мене недоброго слова. З’явився комірник і я запропонував допомогти розвантажити вантаж при умові, що першим отримаю довгоочікуваний цукор. Комірникові моя пропозиція сподобалась й він погодився. Коли усі мішки були уже в складі, комірник узявся їх перераховувати, а я тим часом розговорився із селянами.

– Як правильно розшифровується абревіатура КСП? – запитав.

Обізвався літній чоловік:

– КСП – кооперативне сільськогосподарське підприємство. По суті це той же колгосп тільки от різниця у тому, що новим власникам надали необмежені права ним розпоряджатись. От і, користуючись уседозволеністю, наші так звані бізнесмени розпродали, розтринькали, розвалили абсолютно усе. Колись колгосп мав 640 голів великої рогатої худоби, а зараз догосподарювались до того, що маємо 34. Поля заростають бур’янами і ніхто ні за що відповідальності не несе! Що ж буде далі?

Інший тему підхопив:

– Тут у нас позаминулого року один працьовитий орендатор здав на цукрозавод буряків на 13 тонн цукру. Це вам не 13 мішків, а 13 тонн! Так до цих пір той цукор отримати не може! За цей час на цукрозаводі троє власників помінялось! Ясна річ, ніхто з них не хоче розраховуватись за борги свого попередника… Як чоловік не добивався, куди тільки не звертався, а все залишилось без змін. Ні, якийсь рух є – ганяють чиновники бідолаху по бюрократичному колу й той бігає, а от цукру як не було, так і нема…

Поглянув я на селян: зношений одяг, обличчя у передчасних зморшках, погасле світло у очах.

При отриманні омріяного цукру виявилось, що при виписці накладних мене надурили на 24 кілограми. Тут знання арифметики ні при чому – на ваговій розрахунки проводили на електронному калькуляторі. Врешті-решт помилку виправили й цукор я таки отримав. Їхав і згадував почутий на базарі вислів: “Это какая-то пидарастическая страна!”

А й справді: в умовах чехарди в уряді та анархії у законодавстві тільки такі хитруни й будуть процвітати. Який сенс у започаткованій ще підарастом Леніним підарастичній державі працювати? Тут можуть процвітати тільки відомі із “перебудовчих” часів  кооперативи “Лабеан”.

Навіщо той ризик, конкуренція, зайвий головний біль? Маючи впливові зв’язки у структурах влади (волохату лапу), захопив власність, порозпродував усе цінне оптом та вроздріб, порізав обладнання на металобрухт й відійшов від справ. А там звів будинок у “царському селі”, обставив його, купив іномарку. Це для лоха у нас “жизнь плоха”, а для спритників – кайф.

Я не дарма навів цей повчальний приклад – у ньому, як у краплі води уся суть нашої сірої дійсності. Чомусь ніхто не додумався порахувати скільки раз за останні 100 років у нас мінялась влада, змінювалась політика існуючої влади, скільки разів мінялись та знецінювались гроші.

Учора ти цар при славі та почестях, а сьогодні тебе та сім’ю без слідства та суду розстрілюють у брудному підвалі, як собаку. Учора ти фабрикант, а сьогодні – буржуй. Учора ти комерсант, а сьогодні – спекулянт. Учора ти землевласник, а сьогодні – куркуль. Учора ти священик, сьогодні – мироїд, паразит. Учора ти любимчик партії, сьогодні “ворог народу”. Учора ти багач, сьогодні твої гроші в результаті грошової реформи перетворились на макулатуру…

На даний момент часи знову змінились й усе повернулось назад: колись розстріляний цар знову у пошані, “вороги народу” реабілітовані, колишні буржуї уже підприємці, куркулі уже фермери, спекулянти уже бізнесмени, мироїди, паразити знову священики, дисиденти країн соціалістичного табору (крім Росії, України та Білорусії) стали президентами тощо.

Він добровільно в Сибір поїхав…

Настав момент коли мій бізнес перестав приносити прибуток –  магазин в селі відкрився і я втратив покупців. Потрібно було шукати якусь роботу. Родич запропонував працювати на будові за 25 гривень в день.

Колись ми обоє були незадоволені своїм життям. Тільки от я вирішив міняти політичний лад, а він під нього підлаштуватися. В результаті мене під конвоєм повезли в сибірські табори, він же добровільно в ті краї на заробітки поїхав. Знайшов там на роботу, вибився в начальство, викликав жінку та сина. Заробив гроші, повернувся і вклав їх у побудову будинку та розвиток бізнесу.

Погодився – не було іншої роботи тому що…

Під час роботи звернув увагу на величезну кількість документації, котру власнику слід було підписувати у різних інстанціях. Настільки величезний бюрократизм мене шокував. За підписами часто потрібно було їздити у Київ. Зробив висновок: мої нерви не витримали б такого знущання…

Попросив підвищення поденної плати. Родич сердито: “Не подобається – йди на державну роботу! Там заробиш більше!” І сміється прямо в очі.

Якось я схитрував: домовився із мулярем, що у вільні хвилини буду класти цеглу. Він мою роботу запише собі а в день зарплати зароблені мною гроші поділимо навпіл. Таким чином кожного дня я умудрявся заробити зайву десятку. Показав свою роботу господарю – похвалитися хотів, що теж умію цеглу класти. Родич спалахнув як сірник: “Я тобі за підсобні роботи плачу, а ти до кладки лізеш! Щоб я більше не бачив, що ти цеглу кладеш!”

Я зрозумів причину спалаху гніву: його душить жаба – у оплачуваний ним час я примудрився на його будові ще й калимити…

Через два місяці робота, котру можна було виконувати без електроенергії була завершена. Нема струму – на будові робити нічого…

“Лисий череп”.

Одного сонячного дня біля будови зупинилась іномарка. Вийшов гарно одягнений чоловік і радісно до господаря:

– Які люди! Їб… мій лисий череп! Ні х.. собі ти будову затіяв!..

Далі таким же жартівливим тоном із його вуст лились пересипані матюками компліменти.

Помітивши мою гримасу огиди, один із майстрів зауважив:

– А я штукатурив трьохповерховий будинок цього чоловіка. Там однієї стелі 270 квадратних метрів!

Так сумно стало: він лає усіх та все й живе у розкошах, а я молюсь Богові, працюю проте із злиднів вилізти не можу. Чомусь в нас досягають достатку переважно погано виховані люди. А втім, нічого дивного в цьому немає: кримінальні авторитети призвичаїлися до нових соціально-економічних умов, вкладають злочинним шляхом здобуті капітали в розвиток бізнесу але от стиль поведінки не міняють…

                                                                             Ті мудреці  помилялись.

На початку ХХ віку багато розумних людей жорстокість, безкультур’я народу пояснювали бідністю та неосвіченістю. Запевняли, що якщо дати людям освіту та достаток, то й культура, взаємостосунки різко зміняться на краще. Щоразу переконуюсь, що ті мудреці помилялись.

Часто пригадуються усім нам відомі слова нашого Кобзаря:

А в нас!.. На те письменні ми,

Читаєм Божії глаголи!..

І од глибокої тюрми

Та до високого престолу –

Усі ми в золоті і голі.

…Та талану Господь не дав…

                                    А може й дав, та хто украв

                                    І одурив святого Бога. (Т.Г.Шевченко)

Зателефонував колега й повідомив:

– Терміново привозь техпаспорт та гроші – є можливість через знайомих оформити страховку автомобіля. Завтра буде вже втричі дорожче.

Поїхав. Автоінспекторів на шляху не було. Віддав гроші, техпаспорт й рушив назад. Ризик був мініатюрний: лише три кілометри у зворотному напрямку та й дорога чиста. Як би то та не так! На щойно оглянутому мною шляху вже стояло авто автоінспекції! З усього потоку автомобілів автоінспектори вибрали й зупинили… моє авто!

Живемо же як у сучому, підарастичному таборі: у будь-який момент будь-хто може тебе просто так зупинити й обшукати. Це ж треба мати таке щастя! Відкупився від штрафного майданчику двадцяткою (їхав без техпаспорта), але боляче було не від втрати денного заробітку. Боляче було від такого свого щастя – на мене так і сиплються неприємності: ні хорошої роботи, ні достатку, ні здоров’я, ні поваги серед людей. Жодного разу я не знайшов, не виграв у лотерею, не витягнув щасливий жереб…

Цілу ніч Симон із братом закидали невід та все дарма. Та от благословив їх Ісус і за словом Його вони ще раз закинули невід й стільки риби вловили, що аж сіті стали прориватись… Покликали товаришів й наповнили два човни так, що вони стали потопати… Пощастило Симону із братом – учнями Божого Сина стали й пізніше прославилися на весь світ…

Щастило й Кості – риба ловилася отож і грошенята водилися.

“Шаланды полные кефали

В Одессу Костя приводил.

И все бендюжники вставали

Когда в пивную он входил”.

Коли є та ще й ще прибуває, то чому та не бути щедрим? Відповідно й друзі та знайомі поважали. Вродлива рибачка Соня закохалася в улюбленця долі й погодилася вийти заміж.

“На свадьбу грузчики надели

Со страшным скрипом башмаки”.

Премудрий Соломон на цю тему так висловився: “Багатство та маєток від батьків, а доля людини від Бога”. Дуже боляче, що ради Бога та людей стільки горя перетерпів, а щасливого дня після звільнення пригадати не можу.

Коли по телебаченню вперше показали фото вбитого Георгія Гонгадзе я спересердя сказав:

– Який же гарний мужчина! Краще б замість нього вбили мене! А він хай би жив!

Дружина почула ці слова й дома був скандал – вона не розуміла як же наша дійсність може дістати людину…

Подібне відчував й Ісус якщо вже сказав: (Марка 17:17) “О, роде невірний й розбещений, доки буду Я з вами? Доки вас Я терпітиму?”

Все йде шкереберть…

Дивну закономірність помітив: куди не ткнусь, що не почну завжди й скрізь натикаюсь на невидиму стіну – не щастить. Навіть ті мої ровесники, котрі вчились гірше за мене, повідкривали власний бізнес та й зажили більш-менш пристойно, а я хоча й маю мозолясті руки та якимсь дивним чином опинився на дні – не йде до мене достаток і все тут… (Та не рвусь я у багачі, тут справа у іншому: маю двоє дітей й їх потрібно ж вивести у люди…)

Якась містична сила підтасовує випадковості мені на збитки. Якби любила мене доля, то їздив би я на новому авто й у випадку несправності ремонтував би його на автостанції, де несправність усувають швидко, якісно та ще й гарантію дають…

Ну не може ж у людини весь час так усе йти шкереберть!.. І хоча, щоб вижити, кручусь щодня, як білка у колесі, та ж і вночі спокою немає – весь час сниться, ніби я вдруге перебуваю в ув’язненні… Ясна річ, тут щось не так… Якщо вже обікрали саме мій автомобіль у той час коли я так щиро молився у церкві, то це вже щось та значить… Що робити?

Знаю: до ворожбитів звертатись гріх та виходу не було, й я розпитав адресу ворожки.

Майстриня таємничих наук.

Прибув. Перед дверима застав чималий натовп людей. Багато хто з присутніх тримали в руках пакунки із білизною хворих родичів. Справа в тому, що одяг накопичує інформацію про людину. Знахар, молячись викачує білизну яйцем, а потім те яйце розбиває й із візерунку у воді лише йому відомим чином зчитує інформацію.

Розговорився із молодою жінкою із черги. Суть її проблеми така: брат працював на митниці, брав хабарі й купався в розкошах, а це викликало чорну заздрість бідних односельчан. Будучи завидним женихом перебирав дівчатами, жінками, тобто гульвісою був. От якась покинута ним жінка помстилась оригінально: магічно поробила “нестоячку”, тобто імпотенцію. Світила медицини всіляко лікували, але їхні старання виявились марними.

Від такого шокуючого повороту долі молодий чоловік поволі став з’їжджати з глузду. Це ж яка психіка витримає таке: є молодість, врода, доларів повні кишені, дівчата та жінки самі на шию вішаються а тут… інтимний орган годиться лише для того, щоб помочитись. Ось на знахарку й уся надія…

Я підтримав тему – сказав, що теж чимало від чорнокнижників колись постраждав й досі страждаю. Відносно чутливості людської психіки до шокуючих потрясінь розповів бувальщину. У таборі під час безсонних ночей колишній таксист розповів пригоду, котра трапилась із його приятелем. Взяв той солідного пасажира. Коли ж приїхали на окраїну міста, пасажир щедро розрахувався й сказав так: “Чекай мене рівно десять хвилин. Якщо я не повернусь – ти вільний”.

Таксист побачив у який саме приватний будинок зайшов пасажир й став чекати. Коли ж десять хвилин минуло й рушив, то помітив: пасажир забув валізу. Тоді він за валізу й слідом за забудькуватим пасажиром. Зайшов у будинок й у кімнаті побачив таку сцену: серед гурту правоохоронців та свідків сидів скутий наручниками його недавній пасажир. Звісно, правоохоронці внесли нового відвідувача у протокол обшуку й відкрили валізу. А там… пачки грошей й усі по 10, 25, 50, 100 карбованців. Пасажир поглянув на таксиста, підняв скуті руки й покрутив пальцем біля скроні… З того часу почалися у таксиста проблеми із головою – безперестанку лаяв та бив себе. З роботи його, ясна річ, звільнили…

На мені вороги поставили хрест.

Підійшла черга. Зайшов. Кімната майстрині містичних знань була вщент заповнена іконами. На мій подив охайна, солідна жінка не стала розкладати заяложену колоду карт, а взяла в руки велику старовинну книгу із зображеним хрестом на обкладинці і, пильно поглянувши на мене, запитала ім’я, рік, місяць та число народження. Відкрила книгу на відповідній сторінці й стала оповідати минуле так ніби все моє життя була незримо присутня поряд. Серед іншого сказала:

– Ви повернулись із концтабору та страждали безневинно. Вас вороги підставили й велику вигоду на цьому мали.

Мене приголомшили слова:

– Ви комусь позичили гроші й ті люди на тих грошах поробили так, щоб Вам завжди пусто було, щоб Вам усе йшло із рук, тобто у Вас украли успіх у житті та бізнесі. Перед Вами поставили невидиму стіну й Ви постійно на неї натикаєтесь… Що ж стосується позиченого, то гроші Вам повернуть, але не усі. І ще скажу: Вам пороблено на смерть – на Вас якісь вороги поставили хрест бо дуже вже Ви їм мішаєте. Ви щось таке знаєте, що їм дуже зашкодить. Ось погляньте сюди. Ось він. Бачите?

Серед старослов’янського тексту я побачив хреста й зрозумів: то є спеціальна книга для гадання. Тим часом ворожка продовжувала:

– Ви ще живі завдяки захисту Богородиці. А порчу Вам слід негайно зняти у сильного майстра або монастирі…

Вийшов ошелешений почутим. Значить мій Іуда з такими як сам слугами лукавого й досі чаклує, щоб заподіяти мені смерть! Що ж, це логічно: мій злет на політичний Олімп автоматично означає їхнє падіння у безодню. Ненавиджу чорнокнижників – дістали мене аж до селезінки, отож не за їм одним плаче намилена  вірьовка…

Що означає вислів майстрині містичних знань: “На Вас якісь вороги поставили хрест”? Як я дізнався з Магії, чорнокнижники добувають фотографію або виготовляють із воску фігурку жертви. Символічно хрестять й називають ім’ям, котре носить ненависна людина. Непомітно кладуть ту фотографію чи воскову фігурку в домовину покійника, щоб її разом із померлим занесли у церкву, відспівали церковним обрядом, поховали та за християнським звичаєм поставили на могилі хрест. Пізніше регулярно ходять до церкви й ставлять свічки та подають “за упокій” символічно похованого образу та подоби ще живої ненависної людини.

Що ж відбувається з людиною, котру символічно відспівали й поховали? З того моменту від тієї людини відвернеться щастя – усі до неї стануть відноситись як до покійника, тобто ніяк. Позаочі про таку людину говорять, що від неї тягне могильним холодом, що після спілкування з нею важко на душі. Людина та буде всіляко борсатись, пручатись, старатись звернути на себе увагу, сподобатись та усі її зусилля будуть марними – могила її буде так тягнути до себе, що вона не рада буде білому світові. Накотиться сум, печаль, тривога, хвороби, негаразди, все в руках була ламатись, розбиватись, а уночі снитись жахіття й, в результаті, жертва чаклунства стане мріяти про смерть так, як в’язень мріє про день визволення від тюремних страждань…

Випадкова розмова.

Одного похмурого весняного дня я в своїх справах відвідав квартиру, власницею котрої виявилася балакуча ровесниця. Розговорились. Я вказав рукою на сусідній будинок:

– Там колись був продмаг. В кондитерському відділі працювала висока, з карими очима та довгим жовтим волоссям красуня. Вона, як пізніше виявилося, не тільки солодощами торгувала але й із КДБ співпрацювала. Опівночі та відьма принесла в нашу компанію сатанинське вариво приготовлене особисто для мене. Під дією тих чар я таких дурниць накоїв, що аж на п’ять років в табори загримів…

Господарка квартири аж руками сплеснула:

– Так то ж була Ліля – моя найкраща подруга! Дуже вже вона любила розваги, веселе, безтурботне життя. Любила багатих мужчин, котрі мали владу та чималі гроші. У разі потреби могла й клофелін багатому клієнтові в напій чи їжу підсипати. За що й поплатилась. Не переймайся дуже. Давно вже її немає в живих.

Клавдії теж немає серед живих.

Взяв попутницю. Виявилося, що вона із того ж селища, що й Клава, у котрої я колись гостював із Петром. Запитав про Клаву й почув: “Померла вона вже давно – невиліковна хвороба нирок звела її в могилу”.

Та не грошей у нас бракує, а розуму та людяності. 

Святкового міжнародного жіночого дня 8 Березня (у нас й досі святкують це радянське свято) дружина послизнулась на льоду й покалічила ногу. Завіз у лікарню – зазвичай травмпункт працює без вихідних. На мій подив візка для перевезення покалічених у лікарні не виявилось, отож мені довелось буквально носити жінку на руках.

Біля кабінету травматолога в очікуванні прийому стогнали дві покалічені жінки, а із-за дверей доносився сміх та брязкіт посуду – там лікарі обідали. Минуло 40 хвилин. Стало очевидним, що лікарі не поспішають завершувати трапезу. Довелось зайти й нагадати їм про чергу хворих. Подіяло – прийом почався. Із кабінету травматолога жінку довелось носити по маршруту: рентген-кабінет, – кабінет травматолога, – кабінет гіпсування, – знову кабінет травматолога. І лише в цей момент дали костилі, щоб хвора змогла дійти до авто.

На годиннику 13:15. Хворих не було. Подумалося: невже так важко було прийняти хворих і тоді уже з чистою совістю сісти до столу?

Через день поїхали у поліклініку на обстеження. В реєстратурі попросив талончик й почув: “Талончики не видаємо! Підходьте до кабінету й ставайте в чергу!” Піднялись, а там… хмара  покалічених. Стало зрозуміло, що доведеться цілий день у черзі провести.

“Ой, – усі у нас сьогодні плачуться, – немає грошей, немає грошей…” Це ж так просто: візьміть кредит, купіть інвалідну коляску та й за певну плату видавайте її травмованим напрокат. Один травматолог не справляється – прийміть на роботу ще двох-трьох. Та не грошей у нас бракує, а розуму та людяності…

Наталія.

Поховав двадцятивосьмирічну родичку – дочку двоюрідної  сестри. Під час жалобного обіду присутні пригадували як Наталія запевняла, що на її день народження збереться усе село. Декотрі  відповідали, що вона їм не рідня й що, взагалі вони не полюбляють подібні застілля. Наталя ж на те переконливо: “Хочете чи ні, а усі ви зберетесь за столом”.

Так і сталось. Присутні за столом доходили висновку: покійниця передчувала біду.

Чому померла така молода жінка? Вона була вагітною, надходив час народжувати. Лікарі сказали, що аналізи погані й тому, щоб усе було гаразд, потрібно заплатити великі гроші.

Медицина у нас офіційно вважається безкоштовною, отож родичі вирішили, що то лікарі навмисне наганяють жах для того, щоб побільше грошей видурити. Які можуть бути проблеми коли у молодої здорової жінки перші пологи раніше пройшли без ускладнень? Не заплатили. Не заплачено, то, ясна річ, й відношення до пацієнта відповідне…

Наталя народила хлопчика, але пізніше на операційному столі їй стало дуже погано. Тут то вже усі заметушилися, але попри всі старання медиків молода мама померла. В історії хвороби записали, що молода жінка померла від інтоксикації організму. Того ж дня лікарі привезли закутану у простирадла небіжчицю і занесли в будинок. Сказали, що хлопчик народився дуже кволим й тому рідним його зараз не віддадуть – лікування потрібне.

Лише через місяць уже померлого, порізаного скальпелями хлопчика віддали рідним для поховання. В історії хвороби записали, що немовля померло від запалення легенів. (!?)

Мама Наталії кинулась добиватись правди – стала у пологовому будинкові виясняти чому та за яких обставин померла її єдина дочка та новонароджений онук. Поскаржилася у прокуратуру. Ох, як же у пологовому будинкові усі заметушились: стали переписувати історію хвороби, результати аналізів, назви маніпуляцій, використаних медпрепаратів та кожного разу давати інші пояснення смерті дочки та онука.

За християнським звичаєм на сороковий день рідня скликала близьких друзів та родичів пом’янути померлих. Ми сиділи за столом і, ясна річ, говорили про покійних. Що ж там сталося насправді? Майбутня мама перед пологами захворіла. Акушери ж не врахували цього фактору й під час пологів зробили породіллі ін’єкцію препарату, котрий зашкодив ослабленому вагітністю та хворобою організмові – викликав алергію, котра призвела до смерті. Що ж стосується новонародженого, то до мами померлої дійшла інформація, що в акушерів він… вислизнув із рук та й впав на підлогу. (!?) Ось чому його довго не віддавали живим – чекали одужання чи смерті.

Особисто мене почуте не здивувало. Чому? А тому, що колись й мені лікарі мало того, що залили заражену вірусом гепатиту донорську кров, а ще й до того під час операції вкололи ліки котрі викликали алергію – тіло почервоніло та вкрилось дрібними прищами. Щоправда, під час ранішнього обходу лікарі помітили висипку на моєму тілі й прописали курс лікування. Усе так, але доки висипання на тілі не зникло, показували мене практикантам із медучилища як приклад того, що буває коли не враховувати особливості окремого людського організму…

Чи могло подібне статись у цивілізованій країні? Ні. Там людину врятують, а вже потім надішлють розпечатку в котрій указано вартість проживання, харчування, використаних медикаментів та проведених маніпуляцій. І, залежно від соціального статусу хворого, вартість лікування оплачують страхові компанії, підприємство, соціальні служби, благодійні організації. У нас же подібна практика не узаконена і тому гроші на ліки та послуги медперсоналу вважаються хабарем. Урядовці знають про це, але проблему ігнорують – розуміють: якщо закрутити гайки, то лікарі не стануть працювати за мізерну платню й держава залишиться без медицини…

Що ж стосується скарги батьків, то правди вони не доб’ються. Чому? А тому, що у нас усі високопоставлені держслужбовці, правоохоронці та лікарі пов’язані круговою порукою, являють собою своєрідний мафіозний клан – як у нас кажуть: “Там усе схвачено, за усе заплачено”. В даному випадку можна сказати так: “Ворон воронові око не виклює а лікар лікаря не “підставить”. Зрозуміло, що простий смертний не в змозі пробити головою залізобетонну мафіозну стіну. Скарбниця України порожня, відповідно й державна медицина бідна. Заріжуть на операційному столі й ніякого відшкодування ти не доб’єшся. Ні, теоретично суд то може присудити відшкодувати втрату людини та звідки ж державна лікарня, котра фінансується по залишковому принципу, візьме зайві кошти? Тут Вам те Там…

Мама померлої Наталії у приміщенні прокуратури випадково зустріла вдову мого друга Михайла й почула:

– Тебе тут, як і вже півтора року мене, будуть годувати обіцянками, посилати із кабінету в кабінет. А тим часом справу тихенько затруть, замнуть й ти опустиш руки коли зрозумієш, що шукати у нас сьогодні правди – марна справа.

                                                       “Краще у вас буде, але хорошо у вас не буде ніколи”.   

В нашому місті є кладовище “Нове”, але його всі називають “Молодіжне”, тому що там у переважній більшості молоді люди поховані. Ось так і живемо: ненавидимо, ошукуємо, грабуємо, вбиваємо, проклинаємо один одного і, в результаті, що цілком закономірно, переселяємось на кладовища. Пригадуються гіркі слова співвітчизника, котрий нещодавно назавжди покидав Україну: “Краще у вас буде, але хорошо у вас не буде ніколи”.

                                                            Хочеш миру – готуйся до війни? 

Цивілізація зазнала 15000 воєн. Значить формула: “Хочеш миру – готуйся до війни” не вірна. А яка вірна?  На перший погляд, все логічно: май добру армію та вдосталь сучасної зброї, щоб вороги боялись і тоді буде мир. Але, як показала історія, у подібних протистояннях завжди є спокуса нанести ворогові превентивний (упереджувальний) удар. Беззаперечний факт: подібна філософія часто виявилась хибною – люди ради миру готувалися воювати і воювали! Це ж океан крові, море сліз! Невже ніхто раніше не знав істинної формули миру і не знає зараз? А чи існує вона взагалі?

Колись, двічі прочитавши заборонену Біблію, не міг зрозуміти двох речей: Невже перший світ міг настільки зіпсуватися, що праведним перед Богом був знайдений лише Ной? Яких це демонів виганяв Ісус із одержимих людей?

На початку минулого століття мільйони наймудріших людей прикладали величезних зусиль, щоб не допустити Першої світової війни. Ще більше розуму та зусиль пізніше приклали, щоб не допустити Другої світової війни. Сьогодні з таким же успіхом використовуємо знання та гігантські зусилля, щоб не допустити Третьої світової війни. Що не робимо, а ситуація поволі стає неконтрольованою…

Є така древня приказка: “Розумний вождь виграє війну, мудрий її не допустить”. Виявилось, що ми лише розумні, але, на жаль, не мудрі.

Слідуючи горезвісній формулі “Хочеш миру – готуйся до війни”, цивілізація дійшла до межі самознищення – накопичилися такі гігантські запаси зброї, котрих вистачить, щоб знищити все живе на сотні таких планет, як наша! З кожним роком число держав, котрі володіють ядерною зброєю невпинно зростає.

Та і без війни стоїмо на межі екологічної катастрофи та моральної деградації: погіршення клімату, стихійні лиха, локальні війни, невиліковні хвороби, катастрофи, аварії, злочинність, тероризм, наркоманія, відсутність всього святого в людях. Знову актуальні слова: (Буття 6:5) “І бачив Господь, що велике розбещення людини на землі, і увесь нахил думки серця її – тільки зло повсякденно”.

                                               Чи є у Всесвіті цивілізації значно розумніші за нашу? 

Вірменському радіо задали питання:

– Чи є у Всесвіті цивілізації значно розумніші за нашу?

– Звичайно, є!

– Тоді чому вони не зв’язуються з нами?

– Ось тому і не зв’язуються…

А чи завжди люди, бажаючи миру, готувались до війни, щоб ворогів злякати? Літопис цивілізації – Біблія дає відповідь на це питання:

Коли люди слухалися Бога, ходили згідно Його заповідей, тоді Господь захищав народ від ворогів, посилав дощі своєчасно, усував нещастя та хвороби. Та напившись, наївшись, насолодившись миром та спокоєм, люди розбещувалися, ставали горді, жорстокі. Пророків Божих убивали, із заповідей Творця свого глузували і за своїм уподобанням вибирали собі вождів та ідолів для поклоніння… Тоді Господь возвеличував ворогів, і ті успішно утискували народ. Небо не давало дощу своєчасно, наступали голод, стихійні лиха, хвороби.

У часи великого горя люди згадували Творця свого, каялися у численних гріхах своїх, просили прощення за страшні беззаконня свої. Господь чув їх і, за великим милосердям Своїм, давав їм спасителів й ті рятували народ. Наступав мир та спокій. Небо давало дощі своєчасно, земля рясно родила плоди, нещастя та хвороби відступали…

Та напившись, наївшись, насолодившись миром та спокоєм, люди знову розбещувались…

Так повторювалось багато разів. Історія свідчить, що людство не робить висновків із своїх помилок та і кожна людина також: “Як тривога – так до Бога, а нещастя минуло – знову до гріха”.

Клімат Землі та кількість війн, епідемій,  катастроф залежить від поведінки людей!

Слід знати, що клімат нашої планети, стихійні лиха, хвороби, війни, катастрофи, нещасні випадки з кожним із нас не залежать від кількості зброї, науково-технічного прогресу чи випадковостей (просто нічого не трапляється), а залежать від поведінки кожного з нас: від нашої віри в Бога, надії на Бога, любові до Бога, нашої добропорядності.

Кожен народ, кожна нація повинні знати істину: “Ви єдиний організм і відповідаєте перед Богом один за всіх та всі за одного”. Саме так і є: за непослух фараона багато постраждав весь єгипетський народ і за непослух лише одного вояка Ахана, сина Зераха, постраждало ізраїльське військо і дуже сумував та плакав хоробрий, талановитий вождь. Отож, щоб удостоїтись Божої ласки, потрібно пильно слідкувати, щоб у вашому таборі не знайшлось жодного боговідступника, котрий би навів нещастя на ваш край, як колись Ахан, син Зераха, на весь Ізраїль. Ми всі взаємопов’язані: із-за злодійства одного нація деградує, вироджується, із-за мудрості, праведності іншого – відроджується, розцвітає.

Кожному потрібно побороти диявола у собі, котрий навіює гріховні думки, бажання. Тоді Господь буде охоронцем нашим: дасть нам мир, спокій, сприятливий клімат, усуне стихійні лиха, хвороби, не допустить біди до кожного з нас. До речі, колись Всесвітній потоп був заслуженим гріховними людьми природним катаклізмом…

                           Справжня формула миру така: “Хочеш миру – стань достойним миру перед Богом”. 

Ця істина стара, як світ – немає нічого нового під Сонцем. У Біблії (Друга книга Самуїлова 24) описаний повчальний випадок. Господь захищав ізраїльський народ. Коли ж державу оточили численні вороги, то цар Давид, засумнівавшись у силі Всевишнього, дав наказ перелічити людей здатних тримати зброю.

“І встав Давид рано вранці, а Господнє слово було до пророка Гада, Давидового прозорливця, говорячи: “Іди та й скажеш Давидові: “Так сказав Господь: Три кари кладу Я на тебе, – вибери собі одну з них, і Я зроблю її тобі”. Карами були: сім років голоду, три місяці втечі перед ворогами, три дні моровиці. Давид вибрав моровицю і  “…померло з народу від Дану й аж до Беер-Шеви сімдесят тисяч чоловіка…”

Не варто було сумніватись у силі Божій. Ось ще повчальний випадок з історії. Сирійський цар зібрав велике військо й обложив Самарію. У місті настав такий голод, що жінки стали їсти своїх дітей. Здавалось, що перемога уже в руках сирійського війська, але… (Друга книга царств 7:6-8)

“… Господь учинив, що сирійський табір почув стукотняву колісниць і іржання коней, та галас великого війська. І сказали вони один до одного: “Ось Ізраїлів цар наняв на нас хіттейських царів та царів єгипетських, щоб пішли на нас!” І встали вони, і повтікали над вечір, і полишили свої намети, й осли свої, і табір, як він був, та й повтікали, спасаючи життя своє”.

Висловлюючись сучасною термінологією, ворожі вояки панічно втекли коли почули те, чого насправді не було. А що ж було? Була наслана Богом масова слухова галюцинація. Подібних випадків у Біблії безліч – дуже загадковий наш світ й незбагненна мудрість та сила Вседержителя.

Незбагненна мудрість та сила Вседержителя отож справжня формула миру така: Хочеш миру – стань достойним миру перед Богом.”

“Часто факти здаються неправдоподібними тільки тому, що ми погано інформовані, і вже не здаються дивом, коли межі наших знань розширюються”. Френсіс Бекон.

У давнину вавилонський цар мав настільки велику владу, що дуже загордився й поставив себе вище Бога. І ось одного дня почувся голос із неба, котрий проказав, що той помиляється:  “…над людським царством панує Всевишній, і дає його тому, кому хоче”. Тієї хвилини цар з’їхав з глузду і, будучи відлученим від людей, їв траву, як воли.

Царство унаслідував його син Валтасар. Він знав, що сталося з батьком, але висновків не зробив й тому утратив і царство, і життя. Ось як це сталося: (Книга пророка Даниїла 5: 1-6) “Цар Валтасар справив велике прийняття для тисячі своїх вельмож, і на очах тієї тисячі пив вино. Коли вино опанувало розум, Валтасар наказав принести золотий та срібний посуд, який виніс був його батько Навуходоносор із храму, що в Єрусалимі, щоб із нього пили цар та вельможі його, його жінки та його наложниці. Пили вони вино й славили богів золотих та срібних, мідних, залізних, дерев’яних та камінних. Аж ось тієї хвилини вийшли пальці людської руки, і писали навпроти свічника на вапні стіни царського палацу, і цар бачив зарис руки, що писала. Тоді змінилася ясність царя, і думки його настрашили його, ослабіли суглоби крижів його, і билися коліна його одне об одне”.

Ніхто із придворних чарівників не зміг пояснити зляканому богохульникові значення написаного: “Мене, мене, текел, упарсін”. Тоді покликали пророка Божого Даниїла й розв’язка таємничого напису була такою: “Порахував Бог царство твоє і покінчив його бо ти зважений на вазі, і знайдений легеньким”. І справді: “Тієї ж ночі був забитий Валтасар, цар халдейський”.

Люди не роблять висновків із своїх помилок. Так як і царі у минулому, комуністи грабували цінності із храмів та глумились над святинями. Пили вони вино й славили самими ж створених богів – із  кожної площі, із кожної стіни на нас дивилися рукотворні “вожді світового пролетаріату”. І порахував Бог дні комуністичного царства, бо всі ті вожді разом узяті виявилися легшими за пар водяний.

Правдиво написано: “Він мудрого серця й могутньої сили, хто був проти Нього упертий – і цілим зостався?”

Ікони.

Ікони символізують зображених на них святих. Чим древніша ікона, тим більшу силу вона має. Протестанти запевняють, що молитва перед рукотворними іконами – це поклонінням розмальованим дошкам, отож є порушенням заповіді: “Не сотвори собі кумира”. Та от ікони кровоточать, мироточать, хворі зціляються після щирої молитви перед ними. Висновок: якби ікони були ворожими Богові, то й чудес би перед ними не відбувалося…

Зображені на іконах святі доносять молитви до Бога, але разом із тим карають за глузування над собою. Ніхто з тих, хто вкраде чи розламає ікону не залишається без покарання.

Ось в газеті прочитав таке. Мама юнака була віруючою, а от батько – партійним активістом. Під час проводів у армію мама дістала хрестика на ниточці й надягнула синові на шию. Пояснила, що він  таємно від батька хрещений й, що з того часу хрестик цей йому служить як оберіг. Вихований батьком та школою в атмосфері комуністичної ідеології та лицемірства син хрестика взяв лише для того, щоб не образити маму. І в той же вечір новобранець того хрестика… викинув у річку – боявся глузувань в армії.

Відслужив, поступив в інститут, компартію, одружився, отримав квартиру, народив двійко дітей. Рівно через десять років в тому самому місці річки втопився його малолітній син…

Цю історію розповів приятелеві. Той розуміюче посміхнувся й доповнив тему: “З моїм колегою по роботі теж подібна історія трапилась. Був таким переконаним комунякою, що у час відсутності мами хатні ікони викинув у річку. А через декілька років його дочка каталась на каруселі та й не втрималась. Металічна корзина з розмаху вдарила її в скроню. Померла відразу. Ось так життям дочки поплатився за свій гріх”.

Священик розповідав трагічну історію: Молоді люди веселились. Молодій господарці не вистачило партнера для танцю і тоді вона сміючись… зняла з кутка ікону Миколи-чудотворця й закружляла із нею у танці. Раптом скрикнула й упала. Встати не змогла – паралізувало. Згодом померла.

                                                                “Господь тебе уже покарав тим, що відібрав розум…”

Комуністичні агітатори по селах, містах пропагували атеїзм. Агітатор узяв церковну ікону і став на ній цвяхом… виколювати очі Спасителя! Так аргументував свої дії: “Бога немає. Якщо Бог справді є, то чому мене не карає?”

Усі мовчали. Аж тут устав старенький дідусь й сказав на те: “Господь тебе уже покарав тим, що відібрав розум…”

Не покаємось – загинемо. 

Людина є образом та подобою Бога і вільна говорити та чинити як сама бажає але що з того вийде знає Господь й відкриває праведникам.

У Біблії записане передбачення: скільки буде слабіти вік від старості, стільки буде множитись зло для живущих. І ще далі віддалиться істина і наблизиться неправда.

По всьому світу буде проповідуватися слово Боже але більшість людей його не приймуть: Друге послання св. Апостола Павла до Тимофія 4:3-4: “Настане бо час, коли здорової науки не будуть триматись, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха влещували. Вони слух свій від правди відвернуть та до байок нахиляться”.

У тому ж посланні Апостол Павло пророкує: 3:1-5: “…останніми днями настануть важкі часи. Будуть бо люди тоді самолюбні, грошолюбні, зарозумілі, горді, богозневажники, батькам неслухняні, невдячні, непобожні, нелюбовні, запеклі, осудливі, нестримні, жорстокі, ненависники добра, зрадники, нахабні, бундючні, що більше люблять розкоші, аніж люблять Бога, – вони мають вигляд благочестя, але сили його відреклися…”

Сьогодні наша планета дуже хвора: зруйноване біополе, душа Землі і до такого стану її довела  поведінка людей. Усі кричать про любов, а чинять зло… Насміхаючись над Господніми настановами, свідомо чинять зло, не розуміючи того, що у грі без правил виграє диявол. Знову, як перед потопом, актуальні слова: (Буття 6:5, 11, 12) “І бачив Господь, що велике розбещення людини на землі, і увесь нахил думки серця її – тільки зло повсякденно”.

Ядерна зима.   

Перший гріховний світ Господь знищив водою і дав людям веселку з неба в знак заповіту між Богом та людьми, що потопу більше не буде, а загине Земля від вогню та його наслідків. Воістину: зараз стан людського суспільства такий, як перед потопом. Удруге Господь не втрутиться – допустить, щоб ми самі ж себе знищили. І які претензії до Бога: Творця неба, Землі, всього видимого та невидимого відкинули, а поклонились, всі свої надії поклали на самими створеного ідола – ядерну зброю! Яка наївність:  молитись, надіятись на зброю! Насправді, не зброя спасає, а Господь!

Пророк Осія (3:1-3) пророкує:

“…Господь має прю із мешканцями земними, бо нема на землі ані правди, ні милості, ані богопізнання. Клянуть, та неправду говорять, і вбивають та крадуть, і чинять перелюб, поставали насильниками, а кров дотикається крови. Тому-то в жалобу земля упаде, і стане нещасним усякий мешканець на ній з польовою звіриною й з птаством небесним, і також морські риби погинуть…”

Пророк Малахія пророкує:

“… Бо ось наступає той день, що палає як піч, і стануть всі пишні та кожен, хто чинить безбожне, соломою, – і спалить їх день той, який наступає, говорить Господь Саваот, Який не позоставить їм кореня, ані галузки. А для вас, хто Ймення Мойого боїться, зійде Сонце Правди та лікування в проміннях Його, – і ви вийдете та поскакаєте, мов ті ситі ягнята”.

Пророк Ісая у видінні бачив спалахи ядерних бомб і наслідки термоядерної війни:

Книга пророка Ісаї 34:4

“…І небесні світила усі позникають, а небо,  як звій книжковий, буде звинене, і всі його зорі попадають…”

Ось як ядерну зиму у видінні бачив пророк Захарія:

“…І станеться в день той – світла не буде, і буде холод та замерзання”.

Як же розуміти ці слова? В епіцентрі вибуху кожного ядерного заряду миттєво виникає температура у мільйони градусів. Створюється враження, що Сонце впало на землю. Усі тіла, як ми знаємо, при нагріванні розширюються і, ясна річ, повітря в тому ж числі. Хвиля розпеченого повітря змітає та підпалює все на своєму шляху. Через декілька секунд в епіцентрі вибуху утворюється вакуум й хвиля розпеченого повітря вертається назад, всмоктуючи у точку термоядерної реакції абсолютно все, що знаходиться поблизу. В результаті утворюється горезвісний палаючий радіоактивний “ядерний гриб”, котрий клубиться, згортається як старовинний книжковий звій. Ясна річ,  за тисячі років до наших днів визначення “ядерний гриб” не існувало, отож пророк побачене описав тогочасною термінологією.

Дві тисячі років тому учні запитали Ісуса про ознаки кінця світу. Ісус же промовив у відповідь їм:

“…Ви ж про війни почуєте, і про воєнні чутки, – глядіть, не лякайтесь, бо “статись належить тому”. Але це не кінець ще. Бо “…повстане народ на народ, і царство на царство”, і голод, мор та землетруси настануть місцями”.

“…Скорбота велика настане тоді, “якої не було з первопочину світу аж досі” й не буде. І коли б не вкоротились ті дні, не спаслася б ніяка людина; але через вибраних ті дні вкоротяться”.

“… І зараз, по скорботі тих днів, “Сонце затьмиться, і Місяць не дасть свого світла”, і зорі попадають з неба, і сили небесні порушаться”.

“… Поправді кажу вам: не перейде цей рід, аж усе оце станеться. Небо й земля проминеться, але не минуться слова Мої!”  “А про день той й годину не знає ніхто: ані Анголи небесні, ані Син, – лише Сам Отець. Як було за днів Ноєвих, так буде і прихід Сина Людського. Бо так само, як за днів до потопу всі їли й пили, женилися й заміж виходили, аж до дня, “коли Ной увійшов до ковчегу”, і не знали, аж доки потоп не прийшов та й усіх не забрав, – так буде і прихід Сина Людського”.

Як же вірно описані наслідки термоядерної війни! Вибухи ядерних бомб піднімуть в атмосферу мільйони тонн отруєної землі, води, продуктів горіння, котрі закриють від нас Сонце, Місяць та зорі! Зрозуміло, що наслідком цього буде катастрофічне погіршення клімату: настане “ядерна зима”.

                                                             Не всі загинуть у всесвітній катастрофі.

Хочемо миру, а готуємось до війни. Усі війни, як правило, спалахують ніби випадково й розвиваються за принципом доміно. Отож, так і буде, як пророкував Ісус…

Все логічно: наука та техніка будуть невпинно розвиватись й люди усякий винахід спочатку будуть пристосовувати для військових цілей. Чим більших висот буде сягати науково-технічний прогрес, тим більше люди будуть забувати Бога. Дійде до того, що винайдуть зброю масового знищення й будуть старатись якнайбільше її виготовити, щоб залякати ворогів. Усю надію будуть класти на силу зброї і, в результаті, самі ж стануть її заручниками, рабами.

Біблійні пророки передбачають, що не всі загинуть у всесвітній катастрофі: Господь врятує людей праведних, як колись сімейство Ноя. Справа в тому, що євангельська притча про блудного сина стосується сучасного гріховного стану земної цивілізації. Кожному з нас потрібно повернутись до Отця Небесного, як той блудний син до батька. Зробимо до Бога крок, Він до нас – два, ми –  два, Він – чотири, і так далі, як у випадку зустрічі блудного сина з батьком.

Господь не бажає смерті грішників, а тільки того, щоб люди покаялись та жили в мирі з Творцем своїм, отож передбачення загибелі цивілізації… може не збутись! Саме так! І це залежить від нашої поведінки – кожен вільний у своєму виборі.

Прецедент уже був – за численні гріхи Господь планував знищити велике місто Ніневію, але під впливом проповіді пророка Йони ніневітяни покаялись: “І побачив Бог їхні вчинки, що звернули зі своєї злої дороги, і пожалкував Бог щодо того лиха, про яке говорив, що їм учинить, і не вчинив”.

Так само може бути і відносно Апокаліпсису – від нашого покаяння залежить доля нашої планети Земля. Якщо всі покаються, як отой блудний син, помиряться з Богом, тоді всесвітньої катастрофи не буде зовсім! Не потрібно винаходити нічого нового – правила нашої поведінки записані у Господніх десяти заповідях.

Що правда – то не гріх.

Відпочиваю душею в церкві. Це так, але як же боляче чути церковні непорозуміння, сварки, а особливо, коли на проповіді священики Московського Патріархату лають своїх побратимів із Київського Патріархату і трапляються випадки, що навпаки… А ще, крім того, коли ті та інші паплюжать Протестантську церкву.

Якось серед православних християн зчинилась лайка на адресу Протестантської церкви. Я сам колись ходив на молитовні зібрання і з того часу із повагою відношусь до їхніх пресвітерів, братів та сестер, а тому, несправедливі звинувачення розлютили мене. Не витримав – втрутився: “Я 5 років страждав за свій народ! Був арешт, слідство, суд, тюрми, етапи, табори – знущались як тільки хотіли! Багато людей умочили свої руки в мою кров та сльози, кожен мав свою вигоду з мого горя, але знаю: усі вони, коли прийдеться відповідати, будуть себе християнами називати! Ах, як багато їх було, але знайте: отих, так вами званих “штундів”, там не було жодного!”

Це був козирний аргумент – присоромлені люди вмить притихли. Сам я православний християнин, але мусив захистити несправедливо осуджених протестантів, бо, як у нас кажуть: “Що правда – то не гріх”.

Магію не читає хіба що лінивий.

У давнину чорнокнижників вистачало, а останнім часом (на собі переконався) захоплення тайними науками носить характер пошесті, епідемії: газети та журнали заповнені гороскопами, магічними рецептами та рекламою послуг магістрів Чорної та Білої магії. Арсенал послуг  тих “рятівників” досить широкий: поробити, відробити, причарувати, погадати тощо. Разом із тим продають “заряджені” ними магічні фотографії, заговори, талісмани, амулети та обереги. І коштує індивідуальний сеанс разом із магічним набором для досягнення щастя та здоров’я досить дорого. Та, незважаючи на ціну, бажаючих вистачає – хвора людина ради зцілення готова останню сорочку віддати.

Замість того, щоб до церкви ходити, йдемо до знавців магічних справ і у них купуємо вирішення своїх проблем. Ворог платить одному магістрові таємничих наук, щоб тобі поробив, а ти платиш іншому, щоб той те зло назад повернув. І розгоряється незрима війна.

Якщо вдуматись, то астрологи та численні “рятівники”… підривають основи християнства! Навіщо звертатись до Бога, заповідей дотримуватись коли купив у “рятівника” магічний набір для щастя й цим і гріхів позбавився й заодно проблеми свої вирішив…

Полем битви є серця людей.

Так чому ж вчить Біблія і чому – Магія?

Є Господь Бог – Творець Всесвіту, і є ворог Бога – диявол, котрий, спокусивши третину ангелів, підняв бунт проти Творця, щоб самому зайняти місце Всевишнього. В результаті диявол та спокушені ним ангели були позбавлені Слави Божої, але силу свою зберегли. Здавна Господь Бог та диявол борються за душі людей, а полем битви є свідомість, серця людей.

Є Біблія – Божа наука жити праведно, згідно заповідей Творця, щоб на Землі горя не знати і після тілесної смерті удостоїтись вічного життя в небесних оселях.

Що відбувається з людиною, котра стане читати Біблію? Вона одумається, покається, змінить своє раніше гріховне життя на праведне і, в результаті, своєю поведінкою, способом мислення стане схожою на Сина Божого.

Це так, але є і Магія – наука чинити волю диявола, щоб пожити у своє задоволення тут, на Землі.

У свідомості кожної людини йде війна думок, бажань. Кожного з людей диявол спокушує, як колись Ісуса: (Євангелія від святого Луки 4: 5-8) “І він (диявол) вивів Його на гору високу, і за хвилину часу показав Йому всі царства на світі. І диявол сказав Йому: “Я дам Тобі всю оцю владу та їхню славу, бо мені це передане, і я даю, кому хочу, її. Тож коли Ти поклонишся переді мною, то все буде Твоє”.

Ісус відповів: “Відійди, сатано, бо ж написано: Господові Богові своєму вклоняйся, і служи Одному Йому!”

Як виявилося, не всі сатану виганяють геть – є й такі, хто свідомо запрошує його в своє тіло та душу…

Станеш його втіленням.

Що ж станеться з людиною, котра зацікавиться та стане вивчати Магію? Спочатку цікавість переростає у захоплення – відірватись неможливо. Магія вчить, як силою слова, силою заговорів, заклинань, магічних обрядів підкоряти безтілесних, незримих істот, щоб впливати на людей та сили природи. Там безліч захоплюючих, дивовижних рецептів, як досягти всього, про що так довго мрієш: здоров’я, успіху, грошей, влади, кохання чи дружби потрібної особи, безжально розправитись з ворогами, довідуватись про майбутнє. Від отриманої інформації голова йде обертом – так і хочеться крикнути: “Це ж, яка величезна сила в моїх руках – ох, і покручу же світом у своє задоволення!”

Обов’язково захочеться спробувати вирішити таким методом наболілу проблему і… результат обов’язково буде! Ні, розкішний палац до небес за одну ніч не виросте, але зате ти навчишся ошукувати людей, жити безтурботно за чужий рахунок. Ти навчишся й тобі сподобається намазувати чужий кусочок масла на свій кусень хліба й таким методом ти на чужих кістках та крові за отримані срібняки таки побудуєш омріяний палац до небес…

Хитрий диявол діє, як картярський шулер: дає насолодитись виграшем, щоб зацікавити, збудити азарт, але скоро так обплутає, що вже не вирватись. Вирішення однієї проблеми породить інші, так що будеш змушений вчитуватись далі, підніматись по ступенях тайних знань все вище й вище, аж до виклику померлих душ. Поволі лукавий заволодіє твоїми думками, бажаннями, душею та тілом, твій характер різко поміняється – стане як у диявола: гігантське самолюбство, величезна ненависть до Бога та людей, непереборне бажання якомога більшої влади, щоб, насолоджуючись уседозволеністю, досхочу поглумитись над Богом та людьми. Ти відчуєш наркотичну насолоду влади та п’янкого запаху тобою пролитої крові.  І яких би успіхів ти не досягнув, тобі, як вже наркотично залежному, завжди буде мало влади, слави, грошей, задоволень. Конкурентів на шляху до вершини суспільно-політичної піраміди ти будеш безжально усувати. Щоб досхочу покрутити світом ти підеш на все. Найбільше полюбиш лицемірство: лагідно посміхаючись, сипати уже зайвим друзям отруту або чари у склянку, стромляти ножа у спину, продавати їх за горезвісні срібняки і тому подібне…

Та не будеш ти крутити світом: він, диявол, заволодівши твоїми думками, бажаннями, буде чинити свою злу волю твоїми руками. Зміна твого характеру буде проходити непомітно: спочатку ти забудеш дорогу до церкви, потім стане скучно читати Біблію, слухати розмови про Бога. Священики стануть огидними, нерозумними, заповіді Божі – безглуздими, такими, що зв’язують по руках та ногах – не дають тобі свободи. Людей любити ти перестанеш, а з кожним днем усе більше й більше будеш любити себе. Та і навіщо тобі та праведність, ті Божі настанови, із котрими вже стало скучно жити, коли в тебе є Магія, яка нічого не забороняє, а, навіть більше того, дозволяє, примушує, допомагає робити все, що тобі заманеться.

Щоб досягнути свого, ти, як це в характері диявола, полюбиш прикидатись ангелом світла, приходити до людей в овечій шкурі, говорити гарні слова про мир та любов. Тобі сподобається поводитись, як павук, котрий спритно сплітає сіті, заманює муху, вприскує отруту котра розчиняє нутрощі, висмоктує усі соки й викидає оболонку геть… Або як ті блатні у тюремній камері, котрі лагідно зустрічають кожного хто має великий “баул” із цигарками, продуктами, одягом. Та їхня “щира” дружба згасає по мірі зменшення твоїх запасів. Як тільки з’їли, видурили усе – викидають геть із свого товариства. Це звична лукава тактика сатанізму. Весь світ так сьогодні живе…

Відьма.

Минуло більше десяти років того моменту як на порозі нашого будинку з’явилася пара молодих людей. Привіталися й заявили, що у них до нас делікатне питання: “Нам виділили  ділянку під забудову навпроти вашого будинку. Про вашу сім’ю ми чули тільки хороше от і вирішили поцікавитись чи не буде у вас заперечень відносно сусідства із нами?”

Така люб’язність приємно вражала. (Зазвичай забудовники дозволу сусідів не питають.) Запросили в хату. Пересипаючи розмову компліментами, розпили принесений самогон й цим започаткували дружбу із настільки щирими, люб’язними сусідами.

Є гарний вислів: “Хороший сусід кращий за родича”. З огляду на цю істину, щоразу коли на будову привозили будматеріали брав рукавиці й поспішав розвантажувати. По завершенні роботи господарі усіх помічників запрошували до столу. От і весь розрахунок. Ніхто не ображався – дружба, добросусідські відносини дорожче всього.

Господиня працювала барменшою у кафе, господар на заводі. Дітей у сусідки не було ні від першого чоловіка, ні від другого. Довго лікувалася та все марно. Двоповерховий будинок виріс швидко. Та згодом я запримітив досить дивну обставину: господиня дуже полюбляла… сваритися. Сварки їй доставляли таке ж задоволення, як хлопчакам ганяти м’яча. Спостерігав як вона кидає докори, як радіє коли вдалося влучно потрапити у вразливе місце. Вже й причина сварки забута – гнівно згадуються природні вади супротивника, плітки про нього та далеких предків. За подібним сценарієм пересварилася із усіма сусідами – сміхотворний, надуманий привід знаходився завжди. Така поведінка суперечила здоровому глуздові – зазвичай новачки поважають корінних жителів. Ця ж пані нещодавно звела хату а вже усіх старожилів кинула під ноги і топче, топче… Такий собі Сталін місцевого масштабу. Виникло передчуття, що черга колись дійде й до мене…

Якось сусід повідомив, що вони вирішили усиновити дитину із дитбудинку. Я подумав так: зазвичай чоловік мріє про сина, жінка про дочку. Хто із них переможе, той і господар в домі. Невдовзі сусідка повідомила, що вони усиновили дівчинку й стала настирно умовляти стати їй хресним батьком. Відмовлявся – мені, мовляв, вже скоро 50 отож пізно й тому подібне. Сусідка мені повчально: “Від Хреста відмовлятися не можна!” Якби не ця фраза…

На сімейній раді вирішили: краще погодитись – подібне родичання на все життя застрахує нашу сім’ю від сварок.

Прибув священик й охрестив п’ятирічну дівчинку. Під час обряду змусив усіх повторити тричі: “Відрікаємось від сатани і всіх справ його”.

Минали роки. Із будинку куми продовжувала лунала гучна лайка та погрози на адресу чоловіка, прийомної дочки та односельчан. Чоловік огризався рідко – розумів, що спільно побудований будинок жінка хитрістю записала на себе, отож у випадку розлучення він – безхатченко. Дочці погрожувала, що поверне її назад у дитбудинок. Гримання дверима, крики, лайку та погрози було чути навіть крізь пластикові вікна!

Раз ми куми, то мусили запрошувати новоявлену рідню до себе на наші торжества та ходити в гості до них. На дні народження та великі свята то вже обов’язково. Я молився перед кожним візитом і мені ніби нічого, а от дружина після кожного гостювання відчувала себе дуже погано.

На Великдень понесли подарунки названій дочці. За багатим столом гості перший тост проголосили за господаря оселі. Кума встала й сказала, що їй хотілося б, щоб чоловік заробляв ще більше. Та ось диво: досить швидко інтонації її голосу, поведінка переросли у істерику:

– Мало, мало, гад, заробляє! Мало, мерзота, сволота, про дім та сім’ю турбується! Як так зіпсувати мою долю, то краще б він здох ще маленьким!!!

І полились страшні прокляття на адресу чоловіка. Куму усю аж тіпало від гніву. Несподівано схопила зі столу ножа й… кинулась на чоловіка! Гості, приголомшені такою миттєвою зміною поведінки господині, кинулись відбирати ножа та усіляко її заспокоювати. Я бачив, що та перебуває у стані прострації й сама не усвідомлює де вона і що з нею відбувається. Усі гості ошелешено переглядались: залишитись страшно, а піти, значить образити господарів. Залишились.

Поступово кума прийшла до тями й із подивом дивилась на переляканих гостей, перекинуті тарілки, сердитого чоловіка. Тарілки замінили, куму заспокоїли, кума покликали до столу й надалі святкування проходило більш-менш нормально. Я сидів й зайвий раз переконувався: диявол дає своєму слузі усе, що той бажає, але відбирає розум, волю та й керує поведінкою жертви як сам бажає…

До речі, Сталіна теж переслідували спалахи нічим не виправданої, безглуздої жорстокості. Чомусь подумалось: яке оригінальне питання я би задав Григорію Распутіну, Сталіну та своєму зрадникові? А запитав би чи відчуває кожен із них себе щасливою людиною? Цікаво, як би вони відповіли? Думав, думав й дійшов висновку, що кожен із них не зрозумів би питання… До речі, кума теж би не зрозуміла…

Пізніше інший мій кум розповідав таке:

– Жодне торжество у нас не обходиться без спиртних напоїв. І я не проти в гостях чарку випити. Та ось після одного такого гостювання у твоєї куми мене чомусь стало непереборно тягнути до спиртного. Увійшовши у запій, став пропивати нажите добро. А тут ще й хвороби обсіли, бізнес розладнався. Дійшло до того що, жінка зібрала речі, дітей й покинула мене в час коли я після падіння з вишні лежав у лікарні. Приголомшений таким поворотом подій, взяв усі фотографії й став до знахарів їздити. Так усі вони, ясна річ мені чужі й між собою не знайомі, в один голос заявляли, що мені пороблено на непереборну тягу до спиртного, розлад сім’ї, втрату здоров’я, грошові втрати. Переконували, що й із вишні я впав не випадково. Також усі вони, ніби зговорившись, запевняли, що негативний вплив іде від жінки, котра живе поряд й вказували на фотографіях на твою куму. Давали свячену воду й вчили яким ритуалом очистити хату, давали заговори та молитви від негативного впливу. Завдяки тій науці та захисту святих, став байдужим до спиртного, здоров’я та бізнес налагодились, одружився вдруге.

Я підтримав тему:

– Якось і мене вона пригостила домашнім вином із червоної смородини. Не відмовився – вірив тому що: я їй тільки добра зробив отож зла не заподіє. Яка наївність! Через декілька хвилин за дивних обставин упав із груші – гілка під ногами різко зламалась. Схопився за іншу, але й ту ніби бритвою зрізало. Мне врятувало те, що в момент падіння встиг благально крикнути: “Господи, Боже мій!” В результаті відбувся легким переляком.

Якось у компанії чужих людей зайшла мова про моїх сусідів. Я повідомив, що ми кумами стали. Один із присутніх сказав таке:

– Твоя кума – добра штучка. Знаю – працював з нею у магазині. Якось ми разом щось святкували. Твоя кума першою покинула гулянку – поспішала кудись. Хтось помітив, що вона забула сумочку. Я до присутніх: “Давайте відкриємо та й усі побачимо що там. Ви ж то розійдетесь, а вона потім скаже, що її обікрали”. У сумочці був зошит. Розкрили а там… заговори, заклинання, прокляття. Аж тут щось майнуло за вікном. Ми зошит поклали на місце й закрили сумочку. В кабінет влетіла розпашіла твоя кума й істерично: “Де моя сумочка!?”

Одного дня до нас в хату завітала заплакана мама куми й розповіла таке:

– Моя свекруха була відьмою. З усієї околиці з’їжджались до неї люди вирішити ту чи іншу проблему – знали, що та уміє і добре, і зле. Коли помирала, то кликала, щоб передати знання та силу. Усі поховалися, а от дочка моя підійшла. Під час поховання несподівано зірвався такий вітер, що аж дерева ламав… Нещодавно моя дочка поїхала з чоловіком у своїх справах а мене на ніч закрила. Так цілу ніч у хаті хтось ходив! Я до ранку тремтіла під ковдрою від страху й молилась! Сьогодні моя дочка звинуватила мене у тому, що у її відсутність я… накакала у бачок парового опалення, котрий аж під стелею й зі скандалом вигнала! У неї, певно, галюцинації. Та хіба я ворог рідній дитині?

Ми були ошелешені почутим. І це таке відношення до рідної мами! Про свекруху й мови немає – її кума навіть на поріг не пускає…

Власники будинку, в котрому раніше квартирувала кума, змушені були його продати – розповідали, що в ньому стало неможливо жити… Нові господарі теж стомилися від витівок “барабашки” (полтергейсту) отож були змушені здирати штукатурку, щоб очистити житло.

У “Страстний четвер” моя мама проснулася від підозрілого шуму й побачила біля нашого колодязя куму із подругою! Ті пояснили: “Нам потрібна вода із вашого колодязя”. Пішли й усі три хвіртки залишили відчиненими. І це в три години ночі! Є ж дома вода в крані та й до криниці не далеко. Зрозуміло: ця вода їм потрібна була для чародійства.

Прекрасно розумів: раз знайшовся привід вигнати геть рідну маму то й нас ця чаша не омине. І не помилився. У сімействі мого сина народився хлопчик. Дитину охрестили але гучного торжества не влаштовували – клята бідність. Ми зі сватами та “бабою” випили по келиху вина а своїх кумів молодята запросили у кафе – там була чисто молодіжна вечірка.

Аж тут односельчани переказали нам сердиті слова куми: “Я подарунок дитині купила а мене, бач, такі вони та сякі не покликали…”

Вважав, що ця дрібна наша провина скоро забудеться. Як виявилося, помилився…

Якось недільного дня на порозі з’явився кум. Дістав 50 гривень і радісно:

– У мене сьогодні день народження. Давай пляшку розіп’ємо – пригощаю. Моя поїхала у село, так що я гуляю.

Я ж на те: – Добре, куме, тільки ти вже більше не добавляй.

– Та ти що – сам знаю. Вип’ємо й я піду дивитися телевізор. До вечора навіть запаху не буде…

Серед ночі у спальні задзвонив телефон. Моя зняла слухавку й почула п’яний голос куми:

– Мій нализався, як свиня! Та щоб тим людям, що його напоїли та їхнім дітям Бог дав те, те й те!..

І полилась добірна лайка, погрози та прокляття…

Наступило Різдво. Слід сказати, що у той час я дома торгував солодощами та іншим дріб’язком. Зайшли до мене колядники колядувати. Вийшли й кинули на дорозі петарду. Петардами у ту пору я не торгував й тому на цей вчинок не звернув уваги. Несподівано задзеленчав телефон. Я підняв слухавку й почув сердитий п’яний голос куми: “… твою мать!”  І полилась добірна лайка та прокляття.

Поклав слухавку й схопився за серце. Усі хвороби, як відомо, від нервів, тільки венеричні від задоволення… Непристойна лайка є показником вихованості, справжньої суті людини. Це означає, що та люб’язність, милі посмішки, компліменти при першому знайомстві були маскою. А справжнє обличчя – ось воно.

Весною виїздив із двору в час коли кума поралась на городі. Вийшов із авто закрити браму й почув сердите:

– Кум, ти зачепив сітку й ось де вона відірвалась від стовпчика.

В її очах зблиснуло злорадство – попався гад!

Я на те примирливим тоном:

– Тут давно відірвано – іржа на обриві це підтверджує. Кум знає це місце – я сам йому показував…

Зрозумів до чого тут йдеться: кума інтенсивно шукає привід для скандалу.

Настало літо. Якось мою невістку наздогнала кума й стала відкривати їй нерозумній очі про те у яку сім’ю та потрапила. Та переказала почуте нам й я вкотре схопився за серце. Було боляче до сліз – про мене жоден поганого слова не скаже. Я член церковної “двадцятки” й цим сказано все. Господь Бог заповідав нам любити Його усім серцем своїм і ближнього свого як самого себе. Шанувати батьків та не свідкувати неправдиво. Та хто сьогодні ті заповіти шанує?..

Запалив на городі сміття. Сталось так, що там трапився шматок пластмаси, котрий при згорянні виділяв сморід. Зазвичай у селах на подібні порушення дивляться крізь пальці. По крайній мірі не пам’ятаю жодної сварки за те, що сусід щось не те запалив у грубці чи на своїй території…

На подвір’ї куми почулися крики, прокляття, гримання дверима. Невдовзі кума назбирала у себе сміття й послала мою хрещеницю підпалити його на дорозі навпроти воріт нашого будинку. Моя мама помолилась Богові й залила те вогнище свяченою водою. Аж тут з’явилась червона від люті кума й стала викрикувати погрози та прокляття… Її аж тіпало від гніву. І це мені така подяка за допомогу у побудові будинку, за згоду породичатись, за те що на своєму авто возив куди було потрібно, за безліч інших послуг?!

Наступного ранку виганяв корову на пашу. Аж тут помітив: хрещениця поодаль йде за мною. Я зупинявся й вона зупинялась. Я не перший день живу на цій грішній землі й тому ясно усвідомлював ціль того дійства: кума послала хрещеницю шепотіти прокляття мені у спину. (Душа дитини, самі розумієте, як пластилін…) Так боляче стало: названа дочка шепоче в спину названому батькові прокляття! Була одна відьма, а тут стало дві…

Невдовзі стало боліти серце. Знайшов в Інтернеті магічні ритуали й довідався: ворогові невпинно шепчуть в спину прокляття в котрому є такі слова “рви, коли, щипай серце ворога мого…”

Що робити? Вивчити те прокляття й відплатити тією ж монетою – йти за кумою та хрещеницею й шепотіти прокляття їм в спину? Не такий я чоловік. Пішов до церкви й, поставивши свічку за здоров’я своїх кривдників, став молитись, щоб Бог їх врозумив.

Життя складне й ми іноді сваримося. У подібних випадках люди, як правило, висловлюють в очі один одному наболіле та рвуть усілякі стосунки. Але із піною з рота читати замовляння, прокляття, ставити свічки у церквах “за упокій”, підсипати могильну землю, підливати воду, котрою обмивали покійника – це вже, погодьтесь, занадто…

Батько мій покинув цей світ у 68 річному віці. Два роки перед смертю спав днями та ночами – ніщо крім сну його не цікавило. Ворожка сказала, що йому було пороблено та слова до справи ж не підшиєш…

Робить усілякі пакості, поширює стосовно нашої сім’ї різні наклепи. Коли я їй був потрібний як дармова робоча сила, як безкоштовний таксист, як хресний батько дитини то розсипалась у компліментах. Коли ж потреба відпала, то я вже найстрашніший мерзотник…

Іде односельчанка до нас по молоко, а кума їй єхидно:

– Воду, тітко Ніна, йдете купувати?

Іншій нашій добрій знайомій довірливо:

– Ти з ними дружиш та не знаєш того, що вони про тебе позаочі говорять…

Моя дочка дружить із дочкою священика. Так і цей факт кума не залишила поза увагою – зателефонувала матушці й довго розповідала, що саме у нашій хаті говорять про її дочку (!?) (Брехня це – людина, котра з нами не спілкується, не може знати наших вражень про поведінку тих чи інших людей.) При всьому тому кума прекрасно усвідомлює, що односельчани ті її слова нам перекажуть. Це так не нервах грає, провокує скандал.

Мама вивела корову й взяла молоток, щоб припнути її на лузі. Кума до сусідки:

– Ти дивись, доки я тут, побігла мою козу молотком бити!

Надто дивно у чародіїв мозкові звивини закручені…

Повідомила у правоохоронні органи, що в школі під чужим прізвищем працює прибиральницею пенсіонерка. Школу декілька днів перевіряли. Наслідком перевірок були нервозність, взаємопідозра, образи.

До сина приїхав товариш на авто із затемненим склом. Сам зайшов до хати, а дівчину свою залишив в салоні. Пізніше та розповідала:

– Дивну сусідку маєте. Вийшла з двору й, не помітивши мене за тонованим склом, щось шепочучи зробила на дорозі навпроти вашого будинку три круги за часовою стрілкою, три проти, сплюнула через ліве плече тричі, перехрестилась й повернулась до хати…

Мама бачила як ввечері на свято Головостенія (Усікновення голови Іоана Хрестителя) кума, щось шепочучи, ходила власним подвір’ям із запаленою свічкою в руці. Через декілька днів у моєї жінки стала кружитись голова. Довелось викликати швидку й лікуватись в лікарні.

Під час сварки кинула в очі односельчанці:

– Зроблю так, що ти скоро в аварію потрапиш.

Невдовзі та постраждала – водій, котрий живе неподалік не вписався в поворот. Обійшлось, правда, без каліцтва.

Іншій в подяку за дрібну послугу подарувала горщик із квітами. Невдовзі її чоловік впав і покалічив руки.

Закономірність помітив: Усі кого кума щедро пригощала своїм самогоном за дивних обставин повмирали. Мій батько в тому ж числі. Я ж ще живий тому, що не забуваю кожного дня молитися Богові та до церкви ходити…

Співпраця з правоохоронними органами у неї не пильна й доволі оригінальна. Істина у тому, що сьогодні у майже всіх закладах громадського харчування приторговують самогоном, обважують, продають “лівак” та іншим чином порушують закон. (Чесно у нас сьогодні не проживеш.)  Вона робить замовлення й зі словами “Контрольна закупка” показує міліцейське посвідчення. Тут у кожного вибір: мати серйозні неприємності чи відкупитись. Таким чином кума хитрістю за день має більше, ніж я мозолями за місяць… От і живе в своє задоволення. Часто у неї в гостях високі міліцейські чини. Знаю – раніше не раз із ними пиячив…

Купа опалого листя чи сміття на її городі може лежати досить довго. Запалить його кума лише коли вітер подує в бік нашого будинку…

Вода підлита під воротами, земля підсипана – звичні явища… (Звідки земля, яка вода – їй краще знати…)

А що вдієш? Кума насолоджується владою та безкарністю – закону ж то на чародіїв немає!

Слуги диявола дуже милі, люб’язні, гостинні люди.

Слуги диявола дуже милі, люб’язні, гостинні люди. Іуда Іскаріотський, продавши Сина Божого, підійшов і після привітання: “Радій, Учителю!”,  поцілував.

Моя тітка Марія біля мого будинку присипала землею “підклад”. Я взяв ці чари в руки й невдовзі в лікарню потрапив. Вона перша провідала мене після операції – підійшла, привітала, поцілувала, щиро співчувала, гостинцями пригощала. Додому молоко приносила та щиро мамі співчувала…

Мій зрадник, офіцер КДБ, діставав дефіцитні ліки, приносив заборонені книги, розповідав антирадянські анекдоти, розважав, щедро пригощав, давав уроки англійської мови, запрошував до себе у гуртожиток, до брата у село, до знайомої самотньої жінки на вечірку.

Під час нудних “п’ятихвилинок” декілька раз, поклавши голову на руки, Петро ніби спав. Коли ж піднімав голову, то я бачив страшенно стомлене обличчя. Зараз розумію причину: в його свідомості йшла душевна боротьба, війна думок, бажань. Він був дуже освічений, отож ясно усвідомлював, що робить величезний злочин, але тоді уже настільки заплутався в сітях лукавого, що сказати мені правду й цим вийти з гри було неможливо.

Після арешту зрадженої ним людини приходив до хати із гостинцями для мого малого сина та з магнітофоном за пазухою. Щиро співчував батькам, заспокоював, радив як саме можна виручити мене з біди…

Слідчі, жартуючи та співчуваючи мені, “шили справу білими нитками”. Пізніше улаштували трагікомедію “справедливого” суду. О, як вони, насолоджуючись цинізмом, підкреслено ввічливо, урочисто вели те закрите судове засідання. Як блищали зірки на кітелі прокурора, і як натхненно він говорив про мудрість комуністичної партії, миролюбну політику уряду, справедливість закону, та жахливий злочин, котрий я вчинив проти народу. Як же просив високий суд присудити мені п’ять років позбавлення волі, і як же потім суддя гордо, урочисто зачитував той запланований вирок! І у подальшому житті переважна більшість тих, хто робили мені усілякі підлості українцями виявлялися. Усі вони досить талановито грали роль дуже милих, порядних людей…

Роксолана.

В Івано-Франківській області відкрили пам’ятник Насті Лісовській, котра в XVI столітті, потрапивши в турецький полон під іменем Роксолана, стала найулюбленішою жінкою султана Сулеймана І, і на протязі 40 років умовляла його не нападати на українські землі. Історики свідчать, що Роксолана була далеко не такою вродливою, як наша акторка Ольга Сумська, котра зіграла її роль в однойменному фільмі. В чому секрет такої любові хана до звичайної дівчини? Дослідники цієї історії припускають, що наша Настя… причарувала хана. Якщо так, тоді все зрозуміло.

Програш у казино.

Поїхали троє друзів у Польщу купувати автомобілі. Вирішили зайти у казино. Перед тим поклялись, що покинуть гру як тільки виграють або програють тисячу доларів. Але… не встали із-за столу доки не програли всі гроші. Проаналізувавши свої думки, відчуття, емоції, котрі виникали під час гри, дійшли логічного висновку:  вродлива жінка-круп’є, помітивши, що хлопці при грошах, магічним шляхом навіяла їм азарт, віру в успіх, непереборне бажання грати до кінця. Тут до суду не звернешся, бо в кримінальному кодексі такої статті нема, та й довести подібну нечесність неможливо. В поліцію теж не підеш – засміють. Пізніше підозри підтвердились: знайомі переконували, що ту вродливу жінку-круп’є пам’ятають – самі у тому казино усі свої гроші програвали.

Сон до справи не підшиєш.

Не забувається трагічна доля родича. Фізично здоровий чоловік прожив 51 рік й жодного разу не хворів. Пішов з приятелем на ринок. Несподівано схопився за груди й упав. Лікарі швидкої констатували смерть. В лікарні картки не виявилося – людина ніколи не лікувалась. Дива та й годі. Поховали небіжчика. Невдовзі вдові приснився померлий й сказав: “Я любив життя та помер тому, що на смерть мені поробила наша сусідка”. Назвав ім’я. Про ту стареньку ходили недобрі чутки, але сон до справи ж не підшиєш…

Магічні дійства – звичне явище.

В обласній газеті описують таке: Після весілля молодята планували поїхати у весільну подорож та несподівано молода серйозно захворіла. Молодий теж став погано себе почувати. Звернулись до лікарів, але ті, зробивши необхідні аналізи та обстеження, сказали, що молода… абсолютно здорова! Весільна подорож зірвалась і серед молодят почались непорозуміння, сварки, скандали. Якось під час перегляду відеозапису весілля чоловік помітив на задньому плані стару жінку, котра щось висипала на шляху молодих й запитав дружину чи знайома їй ця особа. Хвора відповіла, що то бабуся її найкращої подруги. Вирішили звернутись до ворожки. Та сказала: “Під час весілля ваш шлях був посипаний могильною землею та був подарований букет із могильними квітами для того, щоб ви хворіли, сварились, і, врешті-решт розлучились”. Молода пригадала, що у букеті, подарованому найкращою подругою одна з квіток була дуже зів’ялою. Виявилось, що найкраща подруга із заздрощів умовила знаючу бабусю зробити так, щоб молодята розлучились – вродлива подруга заміж виходить за гарного хлопця, а на неї й досі ніхто уваги не звертає.

Знахарка навчила, що зробити й у молодят нормалізувалось здоров’я, повернулись втрачені почуття.

Обережно – містика!

Як свідчить власний гіркий досвід та повчальні пригоди численних знайомих достатньо й у нас зазнатись щоб круто нарватись. Ось для прикладу, власник фірми, із котрою Ви збираєтесь підписати угоду, може на роль свого замісника чи секретарки найняти “знаючу” людину і тоді під дією магічного впливу Ви підпишете збиткові умови співробітництва. Пізніше будете ошелешено оченятами кліпати та плакати, а ваш діловий партнер – радіти. Та і без чародіїв можете постраждати по власній легковажності. Не всі знають, що не можна рвати на могилах квіти та ягоди. Так, навіть знаючи це, ви можете, спокусившись низькою ціною, купити у алкаша букет гарних квітів, котрі той нарвав… на могилах. І принесете коханій горе. Не можна також ради жарту лягати у труну, класти до покійника фотографії живих людей, перекручувати, робити посміховисько з церковної служби, обрядів хрещення дитини, вінчання та поховання. Не слід глумитись над могилами, на них будуватись й цим будити, дратувати душі померлих. Комуністи ніби є освіченими людьми, а от зробили з вождя мумію та на головній площі столиці побудували могилу-трибуну на котрій топтались кожного свого свята. Усі ми на собі відчули до чого те безумство привело…

Така, як ступа”.

Старий чоловік розповідав бувальщину:

– У молодості безтямно закохався. Вечора дочекатись не можу, хвилини рахую. Дома поспіхом сідлаю коня і окрилений палким коханням лечу до коханої. Уже кінь в милі, а я все безжально його підганяю. При зустрічі не можу намилуватись коханою, повірити у таке щастя. Повертаюсь під ранок і знову хвилини до зустрічі рахую. Батьки щось запідозрили й до знахарки звернулись. Та відразу сказала: “Вашого сина напоїли кров’ю з-під юбки”. Дала якоїсь води, котру батьки примусили мене випити. Після того як випив та дівчина так мені спротивилась, що вже дивитись не міг.

– А хоч гарною була? – поцікавився я.

– Така, як ступа. Плювався, коли пригадував епізоди тих пристрасних ночей кохання…

Помітивши мою зацікавленість, продовжив:

– Йшов я із приятелем вулицею чужого села. Аж тут вибігає чоловік і до нас: “Хлопці, хочете, заробити гроші та могорич? Потрібно зі стелі дві дошки відірвати – мама ніяк померти не може”.

Погодились – роботи там на хвилину. Заліз на горище та й вдарив ломом в стелю. Дошки відірвались й в цей момент почувся останній крик помираючої. Господар запросив в літню кухню до столу. Пригостив та ще й гроші дав…

Я підтримав розмову:

– Ходили чутки, що церковний касир запускає руку у церковну касу. Та от на гарячому впіймати не вдавалось отож і не було причини звільнити. Так і пропрацював до смерті. В день поховання погода була сонячною. Покійника занесли в церкву відспівувати. Несподівано погода стала псуватись: насунула темна хмара, зірвався сильний вітер. Особливо вітер посилився в момент виносу покійника із церковного двору. Вийшли на дорогу. Сильний вихор закрутив пилюку, пісок, сміття, з дерев посипались зламані гілки.  Люди, котрі несли нари із труною, були змушені зупинитись й поставити ношу на асфальт. Всі інші перелякано пригнулись й позакривали долонями очі, щоб в них не потрапив пил та пісок. Вітер стих лише коли могилу стали засипати. Хмара відійшла й погода знову стала сонячною. Присутні дійшли висновку: таки правда, що той церковні гроші привласнював…

Цноти позбавив диявол…

У дівчини подруги повиходили заміж а її ніхто не сватав. Та якимсь чином довідалась як запитати потойбічний світ про свою долю. Сталось так, що батьки в сприятливий для гадання день поїхали в село от та й ризикнула тим скористатись. Закрила шторами вікна, поставила на стіл два дзеркала, запалила свічки. Роздягнулась догола, розпустила коси й сіла навпроти одного із дзеркал. На новоспечену відьму напав страх але та переборола себе. Несподівано повіяло прохолодою, затремтіло полум’я свічок і дзеркало потемніло. В кінці коридору утвореного направленими навпроти один одного дзеркал з’явився розмитий силует мужчини. Він не йшов а ніби летів на дівчину. Задзвеніло у вухах, тіло паралізувало. Дівчина знала: в цей момент потрібно крикнути тричі “Чур мене!”, але язик не слухався. Зусиллям волі спробувала накинути на дзеркало приготовлену хустину, але та випала із тремтячої руки. Останнє, що запам’яталось, це зле чоловіче обличчя, котре дивилось із дзеркала прямо їй в очі і град сильних ударів. Дівчина втратила свідомість й проснулась вранці. Помітила, що свічки на столі згоріли а її тіло покрите синцями. Пізніше ті синці почорніли й довго не зникали. Того року дівчина вийшла заміж за чоловіка схожого на видіння у дзеркалі. Наречена не мала до того інтимних зв’язків із чоловіками та на її превеликий подив в першу шлюбну ніч виявилось, що вона не дівчина. Виходило так, що невинності в ніч гадання її позбавив нею ж викликаний диявол…

Втрата контролю над своїми вчинками.

Самовпевнені безумці сміливо лізуть у нетрі магії й гублять свої безсмертні душі. Заподієш людині магічним ритуалом зло – зробиш страшний гріх перед Богом. Ціна ж помилки під час магічного ритуалу ще страшніша: одержимість дияволом, втрата контролю над собою, фізична смерть.

Під час проживання у монастирі розмовляв із молодими прихожанами. Несподівано юнак утратив свідомість і впав. Через декілька секунд устав і винувато запитав:

– Чи не зробив я чого поганого під час припадку?

Помітивши моє здивування, один із хлопців пояснив:

– Це ще дрібниці. Тут минулого літа під час побудови монастиря один юнак підійшов до носилок і… несподівано щосили занурився обличчям у будівельний розчин. Прийшовши до тями, здивовано запитував як так сталося, що він увесь у будівельному розчині… А ось нещодавно один чорнокнижник тут декілька днів жив – шукав порятунку від диявольської одержимості. Розмовляємо мирно, а він несподівано як плигне на нас! Усі перелякались. Потім, щоправда, молодий відьмак вибачився за свій неконтрольований учинок.

Я ж побачене та почуте так прокоментував:

– Ось ви приїхали сюди молитись, щоб Господь звільнив вас від наявної одержимості, а я просити, щоб Господь мене від неї охороняв.

Присутні були приємно вражені почутим.

“Чаклуна  послав”.

Якщо не вірите в існування диявола та його науки, то можете легко потрапити під вплив чорнокнижників та серйозно постраждати. На цю тему є повчальний анекдот:  Зайшли двоє друзів у кафе. Замовили пляшку горілки, дві склянки та наперсток. Розлили горілку у посуд на трьох. Аж тут один із них дістає з кишені гномика й просить: “Ну, Вася, розкажи ще раз як ти у Африці чаклуна на х… послав”.

Як стають відьмаками.

Як стають відьмаками? Типовий сюжет: До рук молодої наївної дівчини у спадок від відьми-бабусі потрапляє збірник рукописних магічних рецептів, ритуалів, заговорів та заклинань або  сам відьмак в день смерті бере за руку родича й передає владу над демонами. Інший купує магічні книги в книжкових магазинах, скачує з Інтернету, але суті це не міняє. Від прочитаного паморочиться голова й виникає бажання використати той чи інший магічний рецепт. Усяка проблема успішно вирішується і молоду відьму п’янить успіх, відчуття влади над людьми та силами природи. Куди б вона не пішла, щоб не задумала, – скрізь їй щастить.  Дівчина обирає багатого, працьовитого хлопця й причаровує. Він працює на благо сім’ї, а молода відьма розважається, живе у своє задоволення бо диявол їй завжди допомагає. Свідомість чоловіка вона магічними дійствами так заплутала, так прив’язала до себе, що перетворила на слухняного раба. Причарований чоловік працює вдень та уночі, халтурить, краде державні цінності, усіляко “крутиться” щоб задовольнити зростаючий апетит коханої. Вона ж гуляє, пиячить, і хоча має гарний умебльований, нафарширований електронікою та побутовою технікою будинок, але все-одно вічно усім незадоволена, все їй мало.  Справа у тому, що диявол дає бажане але змінює характер своєї служниці на свій лад – робить самолюбивою, лицемірною, хитрою, злопам’ятною, мстивою, усім незадоволеною. Стервозною тобто.

Диявол примушує свого земного слугу робити різні пакості людям: роздмухувати сварки, ворожнечі, робити усіляке зло, проклинати, поширювати неправдиві чутки тощо. Догодити чорнокнижникові, як і дияволові, неможливо, отож, чоловіка заїдає за те що мало заробляє, і те і се не так робить, дітей картає, що вчаться не так старанно як слід, за непослух.  Із сусідами сварки точаться за межу, з односельчанами за дрібні непорозуміння, з учителями за те, що ті… не так вчать її дітей. (!?) Зазвичай свого чоловіка відьма магічно перетворює у раба й грається ним як мій зрадник грався мною. Перетворений на ганчірку чоловік дивиться а зрозуміти нічого не може – чародійством заплутані звивини мозку не видають логічної відповіді. Невдаха ніяк не може зрозуміти як він, вродливий юнак, міг так безтямно закохатись у таку сварливу мегеру. Він у власному будинку на правах квартиранта, й ним же заробленим автомобілем керує як особистий водій багатої дами. З горя починає пити і це ще більше поглиблює проблеми. Розкривати очі йому безглуздо – не зрозуміє та ще й своїй мегері відкаже. Я у подібній шкурі був і цей стан розумію чудово…

Чорнокнижника люди обходять десятою дорогою – бояться нажити знаючого магічні таїнства ворога. На перший погляд слуги лукавого є людьми милими, лагідними, вони вміють підлещуватись, підбирати ключики до кожної потрібної людини й використовувати її для власної вигоди. Такі безперешкодно входять у кабінети влади й наживають впливових покровителів.

Класичним прикладом є безграмотний, брудний Григорій Распутін, котрий досягнув дружби царської сім’ї й використовував свій вплив як тільки бажав. Також безграмотний, але хитрий Сталін, котрий, продавши душу дияволу, був змушений робити зло.

До церкви, як правило, такі люди ходять от тільки не для молитви, а для виконання своїх чорнокнижних потреб. Священик розповідав: “Найбільше чорнокнижники активізуються на пасхальні свята. Під час усеношної служби хапають мене за ризи, щоб підзарядитьсь енергією. Я ж відчуваю як сили покидають мене і до ранку стаю геть розбитим. Мій стан нормалізується відразу як тільки причащусь Святих Христових Тайн”.

                                                                            Наш загадковий світ.

Наш світ загадковий, неосяжний. Що ж стосується містики, то зараз навіть у серйозних засобах масової інформації повідомляють про дивовижні випадки. Ось лише один приклад із розділу “Є багато, друг Гораціо, що незрозуміло нашим мудрецям”. Експерти помітили, що на абсолютно рівному та широкому відрізку дороги часто трапляються серйозні аварії. Водій, котрий врізався в дерево, але був ще при пам’яті пояснив: “А куди мав діватись, коли на високій швидкості прямо на мене летів КамАЗ? Щоб уникнути лобового зіткнення, крутнув кермо вправо, а КамАЗ тим часом… розчинився у повітрі! Видіння було настільки реальне, що я навіть номер запам’ятав”.

Автоінспектори виявиили: автомобіль із названим номером, справді існує, але того дня він знаходився… у протилежному кінці України! (!?) Що це було? Учені пояснюють, що у тектонічних розломах земної кори створюються несприятливі для життя геопатогенні зони, так звані, “дурні місця” у котрих й трапляються різні непередбачувані лиха. Скоріше всього так воно і є, але не варто забувати й іншу істину: не можна прокладати шляхи через місця поховань, будуватись на могилах й цим самим будити душі померлих. Щоб уникнути подібних аварій водіям потрібно освятити авто, возити іконку і молитись завжди, а не тільки перед поїздкою та не порушувати правил. Слід знати, що правила дорожнього руху кров’ю постраждалих писані, отож, якщо знак висить, значить, не дарма його там повісили…

Подяка Богові за чудесне спасіння.

Друг Юрій попросив звозити його, жінку та дочку в Почаївську Лавру. Погодився. Прибули. Неприємно вразили застереження не залишати власні речі без нагляду та не довіряти їх незнайомцям. Розумів: ті застороги не зайві, бо серед нашого народу є люди і є людці. Пригадалось із Кобзаря:

У злодія вже злодій краде. Та ще й у церкві!

Гади, гади, чи напилися ви чи ні людської крові?

Не мені, Великий Господи, простому

Судить великії діла Твоєї Слави,

Люта зла не чиниш без вини нікому…

Прикладались до святинь, ікон, ставили свічки, молились. В кінці служби записав себе та домашніх “за здоров’я” й став в чергу щоб оплатити службу. Монах, перед тим як прийняти аркуші та гроші, запитував кожного яку церкву той відвідує. Хто скаже, що українську, тому грубо відмовляє. З огляду на це усі відповідають, що відвідують церкви московського патріархату. Обманюють, ясна річ. Молився щоб мене не запитав і цим не примусив порушити заповідь “не свідкуй неправдиво”. І справді: його монахи відволікли й мене не запитав. Пізніше купили іконки, просфори, російськомовні брошури, (українськомовні там є рідкістю) свяченої води й, помолившись на дорогу, рушили. Аж тут якийсь чоловік з папірцями в руці подає знак зупинитись. Я здогадався, що припаркувались ми на платній стоянці отож то службовець пропонує оплатити послугу. Хто інший натиснув би педаль газу й заробив прокляття вслід а я, як чоловік порядний, зупинився й оплатив стоянку. Цим самим затрималися на дві хвилини.

Їхали ми й, звісно, розмовляли про Божу мудрість, любов, силу, благодать. Я пригадав чудо, котре сталось із родичкою. Та придбала авто, отримала водійське посвідчення й повезла домашніх у Почаївську Лавру. При поверненні потрапила в аварійну ситуацію. У момент небезпеки випустила кермо й благально крикнула: “Боже, допоможи!” І авто дивним чином саме зупинилось! Господь, справді, допомагає тим, хто вірує – робив висновок я.

Пасажири були вражені почутим. Несподівано спереду щось хруснуло й моє авто понесло на смугу зустрічного руху! Я щосили гальмував та крутив кермо, щоб втриматись на полосі але марно. Авто перетнуло смугу зустрічного руху й зупинилось на острівку трави утвореної перехрестям. Усі вийшли й стали шукати причину. Виявилося: лопнув правий нижній ричаг підвіски – деталь, котру я три роки тому купив нову й встановив! Причин безліч: інженери спроектували абияк, металурги сталь зварили так само, на автозаводі ричаг виготовили за тим же принципом. За час експлуатації в умовах нашого бездоріжжя в деталі утворилась тріщина, котра була непомітною при візуальному огляді й повільно збільшувалась. І ось в певний момент та залізяка не витримала навантаження, що мало не привело до жахливої аварії. Деталь ту я купив на авто ринку в одному із приватних кіосків. Розумів: товарних чеків там не дають отож судитися безглуздо.

Пасажирів залишив охороняти авто а сам повернувся у Почаїв й звернувся до таксистів. Мені вказали на чоловіка котрий таксує а у вільний час ремонтує автомобілі. Познайомились. Пояснив ситуацію й попросив виручити. Володимир на власному авто з’їздив зі мною за запчастинами, інструментом та спецодягом. Прибули й відремонтували авто. Очевидно життя поблизу святині благотворно впливає на душу, тому що майстер під час роботи не лаявся і взяв за поїздку та трьохгодинний ремонт всього лише 35 гривень. (7$) Пояснив:

– Перші десять років авто працює на тебе, інший час – ти на нього. Ось чому розумні іноземці продають свій автобрухт нам, дурним.

І ще майстер повчально сказав мені:

– Микола, дякуй Богові, що ще легко відбувся. Цей відрізок автошляху прокладено через єврейське кладовище от саме тому тут автомобілі часто потрапляють в аварії! Позбавили мертвих двох квадратних метрів землі для вічного спочинку от їхні потривожені душі й дістають живих із того світу…

Їхали ми й дивувалися величі Господнього провидіння. Автомобіль був приречений на аварію – факт. Це щастя, що не було зустрічних машин! Якби поломка сталась на долю секунди раніше чи пізніше, то авто врізалося б зустрічну машину, дерево або шкереберть полетіло б в урвище. Якби я не зупинився оплатити парковку, то був би на цьому місці на дві хвилини раніше в момент коли не було розриву у потоці зустрічних машин… Були б купи металобрухту, калюжі крові, завивання сирени карети швидкої допомоги. А тут дивним чином Божа сила зробила так, що автомобіль ніби по спецзамовленню зупинився на острівку трави утвореної перехрестям! І хто у випадку аварії був би винен? А бідність наша – їздимо ж на металобрухті… І що з мене мертвого родичі загиблих та покалічених би взяли?  Наступної неділі я, як людина порядна, пішов до церкви й подякував Богові за це чудо.

Прийшов час створити інститут інквізиції.

Зараз у державі анархія, уседозволеність, безвідповідальність. І це зрозуміло: якщо в суспільстві відсутня правляча ідеологія, то її місце займає цинізм. Користуючись відсутністю розумної ідеології, в нас процвітають, добираються вершин влади злочинці усіх мастей, чорнокнижники, пристосуванці, перевертні, демагоги.

Божі заповіді праведного життя стримують людей від зла, сатанізм же приваблює людей тим, що… нічим не обмежує поведінку – там дозволено все. Сьогодні магічні підручники не читає хіба що лінивий.  Наш же атеїстичний закон чародійства не визнає, відповідно, й не карає. З огляду на цей факт, сьогодні у нас реклама чародійства всюди та скрізь, отож люди із своїми бідами, проблемами йдуть до знавців магічних таїнств або ж самі чинять чорнокнижні ритуали. Існують навіть секти сатаністів, тому що, згідно закону, влада не має права відмовити у реєстрації будь-якій секті, якщо їхній устав не суперечить Конституції України.

В минулому країни Європи для боротьби із чародійством організували інститут інквізиції. Наші засоби масової інформації відносно цієї теми свідомо дезінформують народ: заявляють, що процвітало мракобісся – спалювали безневинних. Я серйозно дослідив цю тему й виявив, що відбувалось насправді.

До інквізитора приходила людина і свідчила, що після суперечки з певною особою та її погроз помститись, в сім’ї або господарстві починались дивні нещасні випадки, хвороби, проблеми. Інквізитор записував. Другий чоловік приходив і на вищеназвану особу свідчив подібне. Інквізитор і те свідчення записував. Після скарги третьої людини поважні громадяни міста запрошували священика та йшли до підозрюваної особи з обшуком. Коли, справді, знаходили Чорну магію, предмети для чародійства, лише тоді пропонували чорнокнижникові сповідувати свої гріхи, покаятись перед Богом та людьми. Коли ж під тиском беззаперечних доказів слуга диявола все ж відмовлявся зректись свого господаря – лише тоді інквізитори виносили смертний вирок.

Чому так? Справа в тому, що з часом диявол настільки влазить у свідомість, що переконувати одержиму ним людину словами вже безглуздо. Це все одно, що переконувати наркомана зі стажем не живати наркотики – він вдає ніби слухає а сам тим часом думає де дістати чергову дозу, щоб позбутися “ломки”. Влада над невидимими духами, силами природи та людьми є настільки сильним наркотиком, що досвідчений чаклун добровільно від неї не відмовляється. З огляду на цю істину, Господь дав людям заповідь: “Чарівниці не зоставиш при житті”. (Друга книга Мойсеєва 22:17)

Диявол нічого не робить даремно.

Сьогодні навіть школярі влаштовують спіритичні сеанси: викликають духів померлих, замість котрих лукавий крутить перевернуту тарілку по алфавітному кругу. Запитують, розваги ради, усілякі дурниці. Не розуміють наївні, що лукавий нічого не робить даремно – пізніше він візьме плату кров’ю, сльозами, прокляттями. Оскільки я чоловік допитливий, то й мене ця пошесть не обминула – на собі відчув. Для набуття мудрості прочитайте як цар Саул викликав дух пророка Самуїла й чим те дійство закінчилося. (Перша книга Самуїлова 28:5-19.)

Сіті диявола.

Щоб потрапити в сіті диявола, не обов’язково мати та читати Магію – досить про магічний обряд дізнатися з газет чи від знавців окультних наук. А у Інтернеті довідатись зараз про будь-яке чаклунство – хвилина діла. Я вже описував, як довідався від знахаря і, спокусившись, вчинив той магічний обряд “на багатство” із могильною землею. Гроші легко заробив, але так же легко і втратив. Мене почала переповнювати злість, ненависть до боржників, виникало непереборне бажання вчинити магічний обряд на повернення боргу, щоб провчити негідників. Хотілося подивитись, як саме вони загинуть, а потім піти на похорони та висловити “щирі” співчуття родичам… Та я своєчасно зрозумів, що потрапив у залежність, став іграшкою диявола, і, щоб звільнитись від лукавого, із благанням, каяттям звернувся до Бога й Господь помилував мене… Але скільки-то часу, грошей, нервів мені те коштувало…

Попереджала ж мене мама колись, та я тоді не послухав її. А дарма. Ось як це було. Якось кажу:

– Довідаюсь як та викличу злого духа, запитаю виграшні номери “Спортлото”. Виграю гроші, куплю “Волгу” й покатаюсь у своє задоволення.

Мама головою похитала, дивуючись молодій необізнаності:

– Виграєш. Купити – купиш, але не довго тішитися будеш.

Я гордо відповів:

– Ну, і не шкода, як ті гроші прийшли, так і пішли…

А мама на те повчально:

– Ти, сину, не зрозумів. Диявол нічого не робить даремно… Та не потрібно йому те залізо – він за послугу візьме з тебе плату кров’ю, слізьми, прокляттям, богозневагою, ворожнечею.

Ех, було б мені, молодому, тоді послухатись та добре запам’ятати ту науку…

Гарні, лагідні лукаві слова…

Ворога усього людства ми зустрічаємо уже на третій сторінці Біблії. Ось лагідні, лукаві слова диявола до перших людей: (Буття 3:1) “Чи Бог наказав: “Не їжте з усякого дерева в раю?”

Жінка відповіла, що Бог заборонив їсти та торкатись плодів дерева, котре росте в середині раю, щоб не померти.

Диявол співчутливо просвітив людину: “Умерти – не вмрете! Бо відає Бог, що дня того, коли будете з нього їсти, ваші очі розкриються і станете ви, немов Боги, знаючі добро і зло”.

На перший погляд, яка турбота про людину! Але якщо вдуматись, то… диявол виставляє Бога обманщиком: “Вмерти – не вмрете!”, і разом із тим, щоб насміятись над Богом та людиною, хитро спокушує порушити заповідь Божу й цим гріхопадінням накликати на себе Його гнів. Так і сталося: Господь за непослух вигнав перших людей з раю, щоб ті у поті свого лиця здобували собі хліб.

Одержимість.

Якось розговорився із випадковою попутницею. Та мені розповіла таке:

– У нашому селі є відьма. Іноді на неї щось находить й так її мучить, що вона мусить комусь чародійством заподіяти шкоду. Коли ж поблизу немає чужих, то поробляє своїм дітям, а як той час минає так відразу ж відробляє…

Тут справа ось в чому. Людина, котра продає душу дияволові, отримує від князя світу цього демонів для слугування. Та от вся каверза в тому, що ті невидимі владні істоти іншого виміру служать не задарма. Вони харчуються кров’ю, богозневагою, злом й якщо господар не чинить антихристиянських вчинків, то вони неабияк мучать його, щоб тими стражданнями поповнити свої сили.

Повчальний епізод. Був час коли блаженна Матрона жила у вертепі сатани – квартирувала у відьми (вибирати не приходилось – хто візьме там й мусила жити). Одна із зцілених від поробленого сказала, що запізнюється на потяг й хоче заночувати. Матушка відповіла: “Беги скорее, ты успеешь на последнюю электричку, а здесь тебе ночевать нельзя, сейчас к хозяйке квартиры – колдунье нашей придёт ночью целое полчище бесов, и тебе здесь быть нельзя, да и мама твоя будет беспокоиться”.

Чому Матушка поспіхом відіслала відвідувачку? Невидимі нам владні демони (відпавши від Бога ангели) нададуть відьмі сил та знань а взамін стануть вимагати поживи. (Гостей прийнято пригощати). І горе тій людині, котра потрапить на очі відьмі в ту пору.

Колись не вірив, що перший світ міг настільки зіпсуватись. Сумнівався відносно демонів. Довелось пересвідчитись, що стан суспільства сьогодні такий, як у часи Ноя. І сам одержимим демонами був: робив дурниці, котрих не зробила б і мала дитина, але у своїх очах усі мої вчинки здавались дуже розумними. Тоді не моя зацікавленість екзотичними віровченнями була причиною, а магічні ритуали чорнокнижника із всесильних спецслужб.

Незрима боротьба.

Святі люди незримо воюють зі злою силою та одержимими нею чаклунами. До блаженної Матрони приходили різні люди, в тому числі й темні, після відвідин котрих та хворіла – говорила, що за боротьбу з ними розраховується хворобами. Розповідала як стала сидячою: “Шла в храме после причастия и знала,  что подойдёт  женщина и отнимет хождение. Я не избегала этого – такова была воля Божия на это!”

Ось приклад. Одного дня до блаженної Матрони прийшов благовидний старий, із бородою, статечний, упав перед нею на коліна й зі сльозами на очах мовив: “У меня умирает единственный сын”. Матушка нахилилася до нього й тихенько запитала: “А ты как ему сделал? На смерть или нет?” Той відповів: “На смерть”. Матушка йому: “Иди, иди от меня, незачем тебе ко мне приходить”. Коли той вийшов, сказала: “Колдуны Бога знают! Если бы вы так молились, как они, когда вымаливают у Бога прощение за свое зло!”

Варто описати ще один повчальний випадок. “В 1946 году, в мае, одна из близких Матушки, привела женщину, которая занимала высокое положение. Муж её погиб на фронте, безбожница… Единственный сын сошёл с ума. Говорит: “Помогите мне, я сына возила в Европу, но известные врачи помочь ему не смогли. Я пришла к вам от отчаяния! Мне идти больше некуда!”

Матушка выпрямилась: “Господь вылечит твоего сына, а ты в Бога поверишь?” Она: “Я не знаю, как это – верить!” Тогда Матушка попросила воды, сказала “смотри” и начала при ней громко читать над водой молитвы, потом налила в пузырёк воды, и Матушка, подавая ей пузырёк, сказала: “Поезжай сейчас же в Кащенко (Московская психбольница. Ныне она им. Н.А.Алексеева), договорись с санитарами, чтобы они его крепко держали, когда будут выводить. Он будет биться, а ты постарайся плеснуть ему этой воды в глаза и обязательно попади в рот”.

Прошло много времени и мы с братом были свидетелями вторичного прихода этой женщины. Она на коленях благодарила Матушку, говоря, что сын здоров. Было так: она приехала в Кащенко и всё сделала как Матушка велела. Там был зал; с одной стороны барьера вывели ее сына, а она вышла с другого хода. Пузырек с водой был у неё в кармане. Сын бился и кричал: “Мама, выброси то, что у тебя лежит в кармане, не мучай меня!” Ее поразило: откуда он узнал? Она быстро плеснула водой ему в глаза, попала в рот, и вдруг он остановился, глаза стали прежними, и он сказал: “Как хорошо!” Вскоре его выписали. Рассказывал матери: летом на каникулах, студентом третьего курса университета, в Крыму он провёл время с девушкой. Перед его отъездом она потребовала чтобы он женился. Он: “Не могу – учусь!” Она: “Тогда ты не достанешься никому…” – и появилась около него невидимо для других, восточная чёрная женщина и всё время истязала его”.

Вхід карбованець, вихід – смерть.

Нещодавно у телепрограмі кримінальної хроніки показували долю допитливого юнака, котрий займався йогою, вивчав екзотичні релігії та секти, експериментував магічними дійствами. В результаті цих захоплень у його свідомості все частіше стало виникати непереборне бажання ґвалтувати та убивати молодих жінок та дівчат. Запах крові юнака п’янив, азарт настільки затуманював здоровий глузд, що на благання пощади уже не звертав уваги – не пожалів навіть своїх коханок! Таким чином юнак позбавив життя одинадцять дівчат та жінок. Усе місто тремтіло від страху. Якось у хвилину просвітління він сам зайшов у відділ міліції й заявив ошелешеним правоохоронцям: “Це я ґвалтую та убиваю молодих жінок! Закрийте мене у камеру, ізолюйте від людей, тому що сам себе я вже не можу контролювати!”

Високоосвічені правоохоронці, коментуючи такі звірячі убивства, тільки очима кліпали та руками розводили. Вони, виховані у атеїстичному суспільстві, не розуміли того, що то не юнак винен, а… злий дух, котрий уселився у допитливого юнака під час магічних експериментів та й керував ним. Диявол – це вам не добрий дядечко й жартів він не розуміє: там вхід карбованець, вихід – смерть…

Колись під час роботи на овочебазі я звернув увагу на жінку, котра щоранку мусила знайти будь-який привід, щоб із кимось посваритись. Заспокоювалась лише тоді, коли доводила жертву до нервового зриву.

У подібній поведінці немає нічого дивного: заробивши гроші після магічного обряду “на збагачення” я так же легко їх й втратив. Мене настільки переповнювала ненависть до позичальників, що я став нестерпно бажати чародійством заподіяти їм не бажання повернути борг, а… смерть! О, яка це була страшенна, непереборна жадоба злорадства, помсти! Слава Богу, вистачило розуму покаятися…

Подорожі у астралі.

Захопиться егоїстична людина магічними дійствами й уже після перших успіхів у неї паморочиться голова. Вона, як самовпевнений картярський гравець котрий, освоївши декілька найпростіших шулерських прийомів, виграв якусь дрібницю й уже шукає де грають на великі гроші. Такі вискочки, як правило, виходять із гри голі, босі та ще й винними доволі грошей. Так колись люди, щоб гарно пожити, у компартію вступали і… попадали між жорна “чисток” та самими ж розкручений маховик масових репресій. Не знали бідолашні, що у грі з лукавим виграшу не буває…

Однією із численних магічних практик є подорожі у астральному світі – це коли душа покидає тіло й мандрує де завгодно. Ті подорожі напрочуд захоплюючі, п’янкі, але дуже небезпечні. Справа у тому, що в час коли безтілесна душа подорожує потойбічними світами тіло залишається без охорони й у нього можуть безперешкодно вселитися демони, щоб чинити на світі зло. Це щось на зразок того, як лунатикові розповідають про його нічну прогулянку карнизом висотного будинку, а він… клянеться, що спокійно спав та запевняє, що ще з дитинства панічно боїться висоти.

Під час астральних подорожей душа нерозривно зв’язана із тілом невидимою простим смертним сріблястою стрічкою, котра має здатність розтягуватись безкінечно. Свідомість досвідченого мага контролює процес і в момент небезпеки може повернутися назад у тіло. Звичайні люди, котрі пережили клінічну смерть розповідають дивовижні речі. І розповіді про страшну жінку із косою не вигадки. У фатальний момент життя смерть блискавичним порухом коси перерізає сріблясту стрічку, котра з’єднує душу із тілом. От і все – тіло без душі мертве. Поширені розповіді про чудотворних бурятських монахів, лам, котрі під час атеїстичного терору, щоб не потрапити у катівні ЧК, виходили у астрал й свідомо не поверталися назад. Таким чином здобиччю чекістів були лише їхні мертві тіла…

Боротьба добрих і злих думок.

На жаль, у школах не вчать істини, що свідомість, розум людини є дуже вразливими. Варто тільки відкинути Бога, зацікавитись іншими вченнями як диявол відразу спокушує уседозволеністю і, заволодівши думками, бажаннями, заводить у такі непрохідні хащі, болота, що вже не вивільнитись. Ось той допитливий юнак безневинних людей погубив, свій рід зганьбив, при житті заслужив вищу міру покарання, а після смерті – пекло.

У свідомості кожної людини постійно йде боротьба добрих і злих думок, бажань – боротьба Бога з дияволом. Диявол умовляє: “Вбий, вкради, ошукай, спокуси, поспішай брати від життя все – живеш-то тільки раз”.

Голос Божий, котрий люди звикли називати совістю, заперечує: “Ні, – це гріх, це злочин – Бог усе бачить й, рано чи пізно, покарає”.

А диявол знову нашіптує: “Та всі так чинять і нічого, живуть у своє задоволення. Ніхто ніколи не довідається, отже і покарання не буде”.

Багатьох людей бачив я в тюрмах та таборах. Усі вони, повіривши дияволові, надіялись, що їхній злочин не буде розкритий.  Дарма надіялись – одурив їх лукавий.

Не вір, людино, лукавий є неправдомовцем споконвіку, він обманює тебе! Господь дав нам правила життя, порушення котрих, так само як і порушення правил дорожнього руху, призводить до загибелі.

Живемо, кожен за власними правилами, от і дожились: клімат зіпсувався, війни, стихійні лиха, катастрофи, переповнені тюрми, лікарні, люди гинуть у молодому віці, наркоманія, злочинність, алкоголізм, деградація суспільства.

Свободу всі розуміють як уседозволеність, можливість жити як сам хочеш, та от насправді: свобода – це незалежність від впливу диявола.

Які ж ми чужі один одному – у вік Інтернету та мобільного зв’язку між нами відстань, як між зірками у безмежному космосі. Немає ладу, одностайності у суспільстві, ба, навіть у сім’ях серед близьких людей непорозуміння, сварки, скандали, бійки, розлучення, вбивства. Можна сказати й так: Остання світова війна вже йде… в душах людей!

Бога можна уявити як Сонце, а людей як промені на малюнку. Чим далі ми від Бога, тим далі один від одного і, навпаки: чим ближче ми до Бога, тим ближче один до одного. Господь кличе нас, притягує до Себе, а диявол, сіючи злі думки, наміри, збуджує ворожнечу, хаос, щоб віддалити від Всевишнього, а значить, один від одного…

Читаючи кримінальну хроніку…

Досвідченому слідчому доручили розслідувати вбивство дочки академіка. Злочинець не залишив жодних слідів, отож слідчий звернувся до окультиста, щоб той під час спіритичного сеансу викликав дух вбитої. В темній кімнаті маг запалив свічки, прочитав виклик духа вбитої й перевернута тарілка закрутилась навколо алфавітного круга, зупиняючись на потрібних літерах. Дух вбитої не тільки вказав ім’я однокласника але й розповів де той зберігає знаряддя вбивства та крадені цінності. Далі все було буденно: обшук, арешт, суд. Вбивця отримав 10 років ув’язнення.

Подяки від влади за таке оригінальне розкриття злочину не було. А от покару за гріх слідчий отримав – невдовзі захворів на шизофренію. Диявол нічого не робить даремно тому що. З роботи його, ясна річ, звільнили зі скандалом…

Гидкий перед Господом кожен, хто служить Божому ворогові – дияволові!

В Діях Святих Апостолів описаний цікавий епізод. Велику силу дав Господь апостолові Павлу: “…так що навіть хустки й пояси з його тіла приносили хворим, і хвороби їх відпускали, і духи лукаві виходили з них”. Під впливом проповідей Апостола Павла “…багато хто з тих, що ввірували, приходили, визнаючи та відкриваючи вчинки свої. І багато хто з тих, що займалися чарами, позносили книги свої та й перед усіма попалили. І злічили ціну їх, і вийшло на срібло п’ятдесят тисяч драхм”. Якими словами Апостол Павло так пояснив пагубність чародійства, що люди кинулись палити свої ворожбитські підручники? А як би я сьогодні сказав?

Гидкий перед Господом кожен, хто служить Божому ворогові – дияволові! Хоча диявол дуже сильний, але Господь набагато сильніший. Він, за великим милосердям Своїм, терпить чародіїв до певного часу. Терпить, але не безкінечне Його довготерпіння.

Не мудро віддавати своє тіло та душу Божому ворогові – дияволові! Лукавий нічого не робить даремно тому що. Спочатку він виконає твоє прохання, а потім так обплутає, влізе в думки, бажання, що сам за характером станеш його втіленням, іграшкою, виконавцем його злої волі. Тобі спокою лукавий не дасть ні вдень, ні вночі – буде змушувати роздмухувати непорозуміння, сварки, спричиняти бійки, війни, кров, сльози, богозневагу, створювати у світі хаос. Він використає тебе як презерватив: надіне, а потім викине геть. Щоправда, певний час ти будеш отримувати щоразу більше задоволення та винагороду, але це… до пори, до певного часу.

За гріхи чародійства Господь винищив жителів обіцяної ізраїльтянам землі, Атлантида опустилась під воду. Та вже й ми за способом життя та мислення опускаємось до рівня циган, котрі, як відомо, майстри чорнокнижних наук.

Яка користь людині, якщо здобуде увесь світ, але душу свою занапастить? Або, що дасть людина взамін за душу свою? Усе потрібне слід просити у Бога тільки от просити для добра і стати вартими того, що просимо.

Дві тисячі років тому Єрусалимський Храм та численні синагоги сіяли золотом, священики пишно, урочисто служили Богові, вчили народ заповітам праведного життя. Син Божий, коли прийшов, багато добрих учинків, чудес показав від Отця свого Небесного. Народ любив Ісуса, уважно слухав Його науку. Люди так любили Бога, так любили, що… Сина Його Єдинородного видали первосвященикам, а ті, насміявшись досхочу, – владі. Пілат хотів, за звичаєм, відпустити одного зі звинувачуваних, але народ зняв крик: “Не його, а Варавву!… Розіпни, розіпни Його!… На нас Його кров і на наших дітях!”

Я ще в дитинстві помітив: люди йдуть у храм до Бога, а вийшовши, повертаються до звичних гріховних учинків… Правдиво сказав Ісус людям: “Лицеміри! Про вас добре Ісая пророкував був, говорячи: “Оці люди устами шанують Мене, серце ж їхнє далеко від Мене!…”

Те саме й зараз. Проходять віки, але нічого в людських душах не міняється. Знову численні храми сяють золотом, а усередині вражають пишністю, урочистістю багатолюдних богослужінь. Усе так, але по справжньому ми любимо Бога лише двічі в рік: на Різдво та Пасху.

Ось так і живемо. На прикладі свого життя я показав нашу віру, наше справжнє відношення до Божих заповідей. І зараз актуальне спостереження великого Кобзаря:

Такії, Боже наш, діла

Ми творимо у нашім краї

На праведній твоїй землі!

Ми в раї пекло розвели,

А в Тебе другого благаєм,

З братами тихо живемо,

Лани братами оремо

І їх сльозами поливаєм.

“…Чому ми не йдемо до церкви? А може, нас просто туди щось не впускає…”

В часописі “Час” №43 (4324) від 23 жовтня 2008 року описаний випадок:

“Пополудні до однієї з церков вбігли два чоловіки. Уже на порозі храму вони почали скидати з себе одіж. Повністю роздягнулися посередині церкви. Старший почав обіймати молодшого. Той вирвався і оголеним вибіг з церкви з викриками “Алілуя! Алілуя!” Потім знову забіг всередину і з дивними вигуками почав качатися по підлозі.

Старший все намагався обіймати юнака. Але це йому не вдавалося.

Тоді у церкві було тільки кілька жінок. Вони нічого не могли вдіяти з чоловіками, у яких з’явилася нелюдська сила. Хоч згодом втихомирювати голих содомістів прийшли інші прихожани разом зі священиком, їм довго не вдавалося заспокоїти та одягнути грішників. Вгамовувати чоловіків приїхав міліційний наряд та “швидка допомога” з психлікарні. Зараз із содомістами працюють лікарі-психіатри. Хоча знаючі люди кажуть, що тут потрібна допомога екзорцистів (тих, хто виганяє диявола). Оперативна інформація МВС України в Чернівецькій області про затримання двох невідомих осіб нічим не відрізнялася від інших скоєнь, однак вразив той факт, що затримані в людному місці посеред білої днини були зовсім голі. Збентежило й те, що події розгортались на території однієї зі святинь буковинського міста.

– Близько п’ятої години по обіді я виходив з храму із свяченою водою на посвячення автомобіля, – розповідає черговий священик храму УГКЦ протоієрей Володимир Боровий. – Бачу: на подвір’я нашого храму зайшли двоє чоловіків – один років 20-ти та інший десь 45-ти років. Чим ближче незнайомці приступали до церкви, тим більше їхні рухи робилися дивними. З кожним кроком вони все більше стали нагадувати звичайних п’яниць, однак вже скоро з виразу їхніх облич я зрозумів, що бачу одержимих сатаною людей. Старший чоловік намагався пояснити, що вони обидва хочуть позбутися одержимості: “Батюшка, покропи нас водою”. Звичайно, я мав при собі Йорданську воду, бо ж ішов на освячення. Осінив чоловіків святим хрестом і окропив святою водою. На моїх очах відбулося збурення злих духів. Одразу стало зрозуміло, що тяжкі смертні гріхи поїли нутро людське, відібрали розум і всі ознаки людської подоби. Подібні факти описує Святе Євангеліє.

– За хвилину я був біля храму, – продовжує настоятель храму отець Валерій Сиротюк, – мені зателефонувала чергова церкви і повідомила про дивних і небезпечних людей. Одразу я побачив Гедаринських біснуватих. Чоловіків вивертало зсередини, вони прийшли до храму. Тут вони більше не могли почуватися безпечно. Їм було би комфортно десь у іншому, “злачному” місці, там, де світ закритий для Бога. Уявіть собі краплі води, які потрапляють у розпечену олію. У той момент треба було рятувати молодиків. Вони могли собі щось заподіяти. Злі духи кидали їх по храму. Вони здирали з себе одяг, на якому ще залишилася йорданська вода. Нам відомі ці симптоми. Такими одержимими сатаною займаються екзорцисти – відповідно приготовані постом і молитвою ченці-священики, котрі мають благословення на вичитки від правлячого єпископа. Читаємо в Євангелії від Луки у 8-мій главі: “І вони припливли до землі Гадаринської, що навпроти Галілеї. І, як на землю Він вийшов, перестрів Його один чоловік із міста, що довгі роки мав він демонів, не вдягався в одежу, і мешкав не в домі, а в гробах. А коли він Ісуса побачив, то закричав, поваливсь перед Ним, і голосом гучним закликав: “Що до мене Тобі, Ісусе, Сину Бога Всевишнього? Благаю Тебе, не муч мене!”

Вже за кілька хвилин довелося викликати підмогу – чергову бригаду міліції та спеціалізовану швидку допомогу. Напрочуд швидко правоохоронці прибули. Шестеро міліціянтів виводили одного біснуватого. І це не дивно, бо полонені злим духом в часи припадку мають неабияку фізичну силу. Через бічні двері оголеного чоловіка вивели на вулицю. Надворі чоловікам стало трохи краще, і за п’ятнадцять хвилин їх забрала спецбригада лікарів.

Упродовж години по тому збентежені перехожі не поспішали сідати у тролейбус на зупинці Садовського. Хтось клав на собі знак святого хреста, хтось, глузуючи, підсміхувався, матері відвертали дитячі личка. При вході до храму плакала немолода пані, раз по раз гортаючи молитовничок. “Бідна наша молодь, – вона чомусь звернулась до мене, – наркотики, бари, казино, комп’ютери – ось нам ціна за все”.

Ми справді зі своїх джерел отримали інформацію, що нагий молодик є студентом комп’ютерних наук. Віртуальний світ для нього став дорогою до гріха і втрати людської подоби. Добра нагода відповісти: чому ми не йдемо до церкви? А може, нас туди щось не впускає…”

“Допоможу налагодити долю”.

Познайомився із молодим чорнокнижником. Розговорились. Почув таку повчальну розповідь:

– Жив так собі, без радості, без печалі. Виникло бажання набути якісь надзвичайні здібності, досягти багатства, успіху, слави. Звернувся до знайомого чорнокнижника й попросив допомогти набути магічної сили. Той до мене серйозно: “Ти добре подумав!?” Я відповів, що ради сили та влади згоден на все. Тоді він опівночі повів мене до воріт кладовища й змусив повторювати слова присяги дияволові. Після виконання того ритуалу я спав три доби. Проснувся іншою людиною: я вже любив тільки себе, на інших же людей дивився як на лохів, як на матеріал для досягнення власних цілей. Водночас став якимсь дивним чином відчувати присутність духів. І вони мені підкорялись! Такі слова як совість, сором, мораль стали мені смішними. Мені стало абсолютно байдуже, що про мою поведінку будуть говорити люди. Дав об’яву в газету: “Допоможу налагодити долю”. З’явились клієнти – кожний же хоче містичним шляхом досягнути бажаної цілі. Разом із клієнтами з’явився достаток – чаклую ж не задарма. Про мої діяння говорять різне, але ніхто втручатись не хоче – розуміють же, що я можу не тільки налагоджувати долю…

Я поцікавився:

– Що ти знаєш про ритуал зривання цвіту папороті?

Молодий чорнокнижник до мене радісно:

– Так мій друг ту квітку бачив і зірвав!

– І що, став читати думки людей, бачити крізь землю де який скарб знаходиться і, завдяки цьому став багатим та щасливим? А я можу з ним зустрітись? – запитав я.

– Ні, – він зараз живе в Іспанії. Історія його життя така. Одружився й пізніше змушений був із молодою жінкою та дитиною винаймати квартиру. Безгрошів’я породжувало докори, сварки, скандали. Зацікавився магічними знаннями, й, набувши достатньо досвіду, ризикнув відправитись тієї магічної ночі у ліс за квіткою папороті. Одним словом, ту квітку він таки зірвав. Ні, дощ золотих монет на нього не посипався, але щастя, справді, з’явилося. Можна сказати так: його подальший життєвий шлях стало супроводжувати слово “пощастило”.

Для покращення житлових умов вирішив поїхати на заробітки у Іспанію. Візу пощастило відкрити без проблем. На місці пощастило швидко знайти дуже багатого роботодавця. Господар мав дочку й тут знову пощастило: та безтямно в нього закохалася. Одружився й став дуже поважною щасливою людиною: гроші, апартаменти, машини, світське життя. Жінці написав таке: “Я тут одружився, отож ти вільна. В труні у білих тапочках бачив я злиденну Україну та ваше довбане життя”.

                                                                Подорож у ліс в ніч на Івана Купала..   

Поступово і в моїй свідомості визріло бажання зіграти із потойбічним світом “ва-банк” – піти у лісові хащі в ту магічну ніч й зірвати цвіт папороті. А тому, що боляче було: моє життя не супроводжує слово “пощастило” – живу без радості, одні тільки печалі…

Перелопатив гори літератури й довідався таке: знавці магічних ритуалів згідні із ботаніками – папороть розмножується брунькуванням отож не цвіте цвітом у звичному значенні цього слова. Тут секрет в іншому: опівночі на Івана Купала в дрімучих хащах лісу над кущем папороті формується своєрідний згусток червоного туману – так званого астрального світла й хто зуміє його швидко схопити та із відповідними словами проковтнути, той стане прозорливцем. (Знахарем, якщо популярною термінологією.) Та от зірвати той “цвіт” дуже важко – його стереже нечиста сила отож в даному випадку відчайдух вступає з нею у двобій. Знахарі описують як оминути “підводні рифи”, пастки, як не припуститись фатальної помилки. Правила такі: відчайдух має три дні поститись, нікому не говорити про свій намір, покидаючи житло слід прочитати магічні заговори на успіх, взяти із собою свячену воду, загострену обпалену палку із дикого горіха. Йти потрібно безлюдними шляхами мовчки. Якщо відповів на привітання перехожого чи зустрів на шляху жінку – вертайся: цього року твоя подорож марна. У лісовій хащі слід вибрати найбільший кущ папороті, окропити його свяченою водою, окреслити кущ та себе магічним кругом й в ньому затаїтись. Ще один важливий нюанс: якщо буде місячно то твоя тінь не повинна падати на кущ. Слід подумки молитися й планувати отриманий дар використовувати тільки на добрі справи.

Опівночі над кущем швидко стане формуватись згусток астрального світла. Його слід схопити й проковтнути зі словами: “Талан Божий! Суд Твій! Нехай воскресне Бог!”

Та от весь фокус в тому, що зробити це ой як не легко – цвіт охороняє сатана й усіляко лякає, спокушує сміливця. Лукавий не може перетнути магічний круг (це дійство описав М.В.Гоголь, і не тільки він) отож усіляко виманює відчайдуха за його межі – наводить страхітливі зорові та слухові галюцинації. З’явиться розлючений лісник із рушницею і, звівши курок, стане під загрозою смерті добірною лайкою виганяти тебе із свого лісу. Знай: це лукавий прийняв образ лісника. Не бійся, не виправдовуйся, не вступай у дискусію – заплутає. Грім вдарить на головою, вовк із палаючими очима стане ломитись, зірветься вітер, почнеться злива, дерево стане падати прямо на тебе, почуються благальні чи спонукаючі покинути круг голоси родичів, друзів тощо. Лукавий є майстром провокацій та спокус й у нього фантазія безмежна. Жодним чином не бійся – нічого немає, це все відволікаючі слухові та зорові галюцинації лукавого. Піддасися, покинеш круг – станеш одержимим демонами. Витримаєш й зірвеш “цвіт” – станеш знахарем. Перемога дається не кожному й дуже дорого коштує.

Все так й я зробив: ради успіху поїхав у Почаїв молитися – благо того року 6 липня випало на неділю.  Повертався коли вже вечоріло. Звернув у ліс. Аж тут назустріч чоловік із жінкою на запряженому парою коней возі везуть із лісу сіно. Подумалося: не буде успіху. Та попри ту застережливу думку розвертатися не хотілося… Авто залишив на околиці й пішов у хащі. Знайшов найбільший кущ, окропив свяченою водою, окреслив оберігаючим магічним кругом й затаївся. Смеркло. Здійнявся вітер. Нерви вкрай напружені. Аж тут щось прошурхотіло біля ніг. Все похололо в середині. Здогадався: це ящірка й трішечки заспокоївся. Нагорі голосно крикнула нічна пташка. Знову душа опустилася в п’яти. Подув вітер й неподалік гучно тріснула зламана гілка дерева. Знову все похололо в середині. Поволі заспокоївся й перестав звертати увагу на подібне – зрозумів: це нічне життя лісу. Молився й вже не зважав навіть на укуси комарів.

Найстрашніші випробовування очікувалися опівночі. Продовжував подумки молитися та тихенько пити свячену воду – щоб витримати страхи та спокуси. Із далекого села вітер доносив музику дискотеки та із шосе шум вантажівок. Майнула думка: дарма я поліз в цю авантюру – і дрімуче місце “де не чути півнячого співу” не вдалося відшукати, і жінка на шляху вказала не невдачу… Та попри все покидати ліс не хотілося – стільки ж то зусиль витрачено… Пригадував розповіді про знахарів. Колега розповідав: “Голова боліла страшенно й лікарі були безсилі. Вже думав про самогубство. Звернувся до знахарки. Та сказала: “А ти забув як після нічних гулянок вранці голову під кран з холодною головою пхав, щоб прогнати сонливість? От й маєш. Ото йди такого то дня до церкви, замов молебень такому то святому й будеш здоровий”. Так й зробив. Полегшало”.

Інший розповідав: “Привіз на прохання знахаря пісок й висипав де той велів. Знахар мені: “Йди й там біля дверей у картонці візьми собі грошей скільки хочеш”. Грошей там неміряно та я взяв лише десятку й вже виходив з двору. Знахар мені: “Чому взяв лише десятку? Повернись і візьми ще.”

Знахарі якимсь дивним чином бачать все – і минуле, і майбутнє як людина котра вилізла на дерево бачить далі тих, котрі копошаться внизу. От одні мріють стати лікарями, інші – військовими, треті – політиками, четверті – бізнесменами. От здобуду “цвіт” папороті, тоді й до мене в черзі будуть і лікарі, і військові, і політики, і бізнесмени. А я буду знати хвороби, труднощі, минуле та майбутнє кожного та шляхи вирішення  їхніх проблем. Темні сили будуть служити мені як переможцю, котрий їх полонив, добрі – як людині, котра кинула лукавому виклик й перемогла. Буде пошана, достаток. І головне: мене вже ніхто не зможе надурити, буду виходити переможцем із будь-якої ситуації.

Годинник на мобільнику показував нулі але… ліс жив звичним нічним життям. Минула година. Нуль пригод. Тоді я плюнув на цю авантюрну затію й попрямував до авто. Завів двигун й поїхав до шосе коротшою дорогою крізь засіяне поле. Фари висвітлили картину: дорога через посадку перекопана та от той рівчак вже засипаний різним сміттям. (Зазвичай жителі наших сіл посадку перетворюють на сміттєзвалище.)

– Проїду, – сказав мені внутрішній голос й я натиснув педаль газу. Несподівано машина сіпнулась й зупинилася. Вийшов роздивитись. Виявилося: рівчак засипаний побутовими та будівельними відходами, ростками торішньої картоплі, гнилими буряками, зіпсованою консервацією та іншим непотребом. От авто й вгрузло. Лопати в багажнику не було. Став розгрібати сміття руками та скоро осколком розбитої пляшки порізав палець.

Далі копирсатися було безглуздо. Остання надія була на допомогу колег. Став зупиняти авто та водії не зупинялися – боялися нічного бандитизму. Нарешті вранці зупинився один. Я зачепив мотузку й водій дав задній хід. Моя “четвірка” опинилася на рівному. Дав добродію за послугу п’ятірку. (5 гривень тоді були ще гроші) Водій до мене співчутливо: “І як же це нечистий тебе сюди заніс!?”

Їхав назад й давав оцінку своїм вчинкам. За те, що не полінувався відірвати своє тіло від м’якого дивану та не побоявся кинути виклик лукавому ставив собі жирний плюс. За те, що знехтував посланим знаком (жінка на шляху віщує невдачу) ставив мінус.

Чому ж я наважився на відчайдушний вчинок? От мав би щастя, як декотрі, то й цвіт той був би не потрібним…

Жалів себе: ніби непоганий я чоловік, не боягуз, не лежень а от фатально не щастить. Колись Мойсей, заступившись за співвітчизника, убив єгиптянина. Пізніше він побачив кущ котрий горить та не згоряє й почув голос Бога. Я теж заступився за співвітчизників й сам шукав той кущ та…

Доходив висновку: виною є… день мого народження. Щоб зірвати ту магічну квітку, як сказав знахар: “потрібно в такий день народитись…” Значить, не в той день я народився. На жаль…

Чи можливо знищити диявола?

Диявола неможливо знищити силою зброї – він та його демони є істотами іншого виміру тому що. Усе то воно так, але позбавити його влади, сили можливо! Для цього не потрібні титанічні зусилля усіх землян, не потрібно збирати гроші на виготовлення чудо-зброї, не варто створювати специфічні партії, групи, секти. То як же позбавити сили та влади диявола?

Слід знати: диявола наповнюють енергією, силою війни, різноманітні кровопролиття, ворожнечі, звернення до нього через магічні дійства, антихристиянські вчинки.  Варто задіяти інтелект й проблема вирішиться напрочуд просто: потрібно знищити престол сатани, численних ідолів, не проливати кров, не робити антихристиянських вчинків й цим позбавити лукавого енергетичної підзарядки. Не слід звертатись до лукавого й він збанкрутує, помре з голоду: “Нехай не знайдеться між тобою такий, хто ворожить ворожбу, хто ворожить по хмарах, і хто ворожить по птахах, і хто чарівник, і хто чорнокнижник, і хто викликає духа померлого та духа віщого, і хто питає померлих”.

Без наших антихристиянських вчинків, кривавих жертв, добірної лайки, без подібної нашої енергетичної підзарядки диявол втратить силу й зникне, як зникає будь-яка установа, котру не відвідують замовники…

Честь, поклоніння та славу потрібно віддавати лише Богові й жити згідно Його заповітів. Потрібно робити все, щоб у наших серцях не було гріховних помислів, щоб не залишилося місця лукавому. Тоді він (диявол) вийде з ладу як акумулятор, котрий не заряджають, як зброя, котрою давно не користуються, як установа, котру не відвідують клієнти, як артист на концерти котрого не йдуть глядачі, як митець, працями котрого ніхто не цікавиться. Все ж так просто…

23.07.2001р.

Доповнено 30.05, 30.06, 20.08, 27.08, 23.11, 31.12.2002р. 03.02, 18.02, 23.03, 22.05, 11.07, 24.08, 13.09, 10.12, 29.12.2003р. 20.01, 29.02, 30.04, 14.06, 24.08, 20.10, 20.11.2004р.

P.S. Найкраще почуття – почуття виконаного обов’язку, мир із власною совістю. Я не промовчав і свій талант у землю не закопав. Зробив усе, що повинен був зробити, і хай буде, що буде.

“Помаранчева революція”. Віра у справді щасливе життя.

Багато води спливло з моменту розміщення моєї книги в Інтернеті. Декотрі оригінали дочитували до кінця й писали враження у гостьову книгу. Я ж, заохочений відгуками, час від часу вносив доповнення. Та попри усі старання серйозно змінити спосіб мислення людей не зміг – очевидно, нікудишнім автором виявився. Тим часом криза у суспільстві поглиблювалася й, в результаті накопичення невдоволення, спалахнула “Помаранчева революція”.

Як виникають підґрунтя для революцій? Навіть якщо спочатку усі багатства держави роздати людям порівну то скоро спритники усіма правдами та неправдами викуплять або видурять у менш успішних співвітчизників їхню частку. (Історія із нашими приватизаційними сертифікатами є яскравим тому прикладом.) Корумпована заможна еліта буде являти собою своєрідну касту недоторканих, непідсудних, котрим дозволено все. Багатії стануть жити в своє задоволення а тих невдах, котрі її збагачують, утискувати, платити мізер. І ось настає момент коли показна розкіш меншої частини населення викликає роздратування більшої частини зубожілого народу. Авторитет державного устрою опускається нижче нуля – владу та її представників громадяни вже відкрито ненавидять.

Для спалаху революції достатньо досить малої частини войовничо невдоволеного населення. Типовий приклад: 160 мільйонну Російську імперію перевернули вверх дном 80 тисяч комуністів! (0,05% населення). Спритників зацікавили можливістю “халявного” збагачення, кар’єрного росту а основна маса суспільства думала лише про власне виживання.

У лютому 1917 року народ радісно сприйняв звістку про зречення царем престолу та створення Тимчасового уряду. Незнайомі люди поздоровляли один одного, цілувалися на радощах. Люди щиро вірили, що нарешті все у нас буде як у цивілізованій Європі. Усі виступаючі щось кричали про демократію, говорили, обіцяли але от перемін на краще не настало!

Розчарування породило роздратування, гнів, агресію. Цар тоді записав у щоденнику “Кругом измена, трусость и обман!” Влада валялася під ногами й Ленін не втратив шансу скористатись сприятливою політичною, економічною та військовою ситуацією…

Та ось минуло 70 років. Тут вже я на власні очі бачив визрівання революційної ситуації. Відстала економіка Радянського Союзу не могла забезпечувати народ усім необхідним, ще й до того роздратування людей викликала збанкрутіла зовнішня та внутрішня політика комуністів. Зарплата мізерна, дефіцити, черги за всім-всяким а в газетах, по телебаченню, радіо брехня та суцільний “одобрямс”.

Пам’ятаю, у той час в наш колектив прислали лектора. Агітатор говорив про мудру політику рідної комуністичної партії а народ обурено гудів – не в’язалося почуте із побаченим. Переконувати голодних, що вони щасливі є вершиною безглуздя. Скінчилось все тим, що осміяний лектор поспіхом покинув приміщення.

Потрібно було щось робити отож новий лідер – М.С.Горбачов оголосив курс реформ під назвою Перебудова. Тоді один чоловік запитав іншого з іронією в голосі: “Ти вже перебудувався”. Той же відповів серйозно: “А мені перебудовуватись не потрібно – я й раніше не брехав!”

Там де життя без фальші, де не одурюють один одного революцій не буває…

Брехлива комуністична система вичерпала себе й вже помирала а Перебудова тільки прискорила процес. В серпні 1991 року Союз “нерушимий” розвалився остаточно. Спробу ГКЧП втримати владу силами армії зірвали… 0,05% представників інтелігенції. Телебачення транслювало ті доленосні події в Москві. На задньому плані телеекрану було видно звичайне життя основної частини населення столиці – ніхто не став на захист радянської влади тому, що люди її вже ненавиділи…

Не кинулися громадяни захищати радянську владу, тому що з її загибеллю вони нічого не втрачали! Всі багатства держави були давним-давно націоналізовані і, насправді, належали партійній бюрократії. Людина фактично мала те, що знаходилося в квартирі та те, що надягнуто на ній. Ні пристойної зарплати, ні реальних прав, ні свобод…

Обурені беззаконням комуністичної влади громадяни, котрі вмить відчули себе вільними, сміливо йшли до державних установ виганяти із насиджених крісел ненависних радянських чиновників. Коли ж підходили ближче то… бачили на установах жовто-блакитні прапори, щойно виготовлені вивіски із тризубами, назустріч їм виходили урядовці у вишиванках й, сяючи від радості, гарно говорили про так давно ними очікувану демократію. Ми теж, мовляв, за незалежність, волю, демократію та процвітання… Як же виганяти своїх? Ось так ми усе без кадрових змін й залишили.

“Закотили волю панові в халяву”.

В результаті нашої м’якотілості “червоні директори” зберегли посади а із ними й вплив на всю власність держави. Маніпулюючи фінансами, гарними словами та обіцянками, колишні партійці стали активно захоплювати новостворені ключові посади. Захопили навіть президентське крісло! (Кравчук та Кучма яскраві тому приклади.)

Правити бал у державі продовжував пристосований до нових умов спаяний та споєний колектив корумпованої компартійної еліти. З огляду на цю істину, народ першого Президента, котрий ще учора був високопоставленим компартійним функціонером, влучно охрестив хитрим лисом, а Верховну Раду перейменував у Верховну Зраду. У цьому немає нічого дивного – мімікрія (пристосуванство) здавна у нас на грані фантастики.

Не було у нас “розбору польотів” на зразок Нюрнберзького от і, скориставшись сприятливими умовами, колишні урядовці та керівники державних підприємств стали активно присвоювати, розкрадати колишню народну власність, розпродавати іноземцям та своїм приближеним землі, фабрики, заводи, ліцензії на право займатись підприємницькою діяльністю тощо. Люди той процес перерозподілу державної власності та новостворених посад влучно назвали Прихватизацією. У державі, котра раніше проголошувала рівність, вмить з’явився клас багатіїв, так званих нових українців, олігархів.

Якщо ж називати процеси звичною компартійною термінологією, то можна сказати, що у колишній соціалістичній імперії, котра ради рівності довгий час знищувала багатих, вмить з’явилась буржуазія й кістяком її стали… колишні компартійні управлінці та представники силових структур!

Співак Сергій Трофімов так висміював побачене: “Тушите свет, попёрло быдло кверху, Как будто дрожжи кинули в дерьмо, Россия открывает путь к успеху Крутому и отвязанному чмо”.

А ось хто контролював процес: “Чекисты дали волю аферистам, имея свой бубновый интерес”.

У всякій державі основну масу населення складають трудяги – люди котрі звикли ходити на роботу й там чесно виконувати покладені на них обов’язки. І от в результаті різноманітних махінацій, зокрема так званої “прихватизації”, створився величезний розрив між новоявленим класом буржуазії та пролетаріатом: 1% багатії, 9% – середній клас, 90% – пролетаріат. Трударі справедливо вважали себе обдуреними, обкраденими – вони стали безправними батраками новоспечених панів. Виявилося, що вся власність вже захоплена спритниками, котрі наввипередки всіляко утискують працівників: “Не подобається – звільняйся! Он за воротами на твоє місце сотні бажаючих”.

На фоні розкішних котеджів у переповнених контейнерах для сміття риються безхатченки. Поряд по вибоїнах пролітають іномарки. Так образно можна зобразити стан справ у державі – контраст розкошів та бідності…

Процес зневіри поглиблювала анархія у законодавстві, корумпованість та нечуваний бюрократизм. У кожному кабінеті Вам ввічливо заявляють, що Ви вільна людина й живете у найдемократичнішій державі, отож маєте необмежені права та можливості. Усе то воно так, але от насправді, добитись правди, реалізуватись дуже проблематично – власність та керівні посади давно продані та перепродані…

                                                              За що боролись, на те й напоролись: вершки знову зверху!

Малий запитав батька: “Тату, що таке революція?” Той взяв банку молока й дохідливо продемонстрував:

– Ось вершки зверху, знежирене молоко – унизу. Добряче збовтуємо і, в результаті, все молоко стає однорідним, тобто, настала рівність.

Через деякий час малий здивовано кричить:

– Тату, а вершки знову зверху!

“Основною проблемою України є злочинна влада“.

Настав 2004 рік. Вже вкотре почуте із радіопередач та побачене по телебаченню, прочитане в газетах не в’язалося із сумною реальністю. Коли кандидат у президенти В.А.Ющенко заявляв, що основною проблемою України є злочинна влада, то у відповідь лунали оплески – люди давно пересвідчились, що так воно і є.

Наша злочинна влада цинічно обкрадала народ, одурювала через підконтрольні ЗМІ, фізично знищувала впливових політиків та непідкупних журналістів. Дійшло навіть до спроби отруєння опозиційного кандидата у президенти! Коли ж перемога Ющенка стала очевидною, влада цинічно сфальшувала другий тур президентських виборів. Це уже був виклик, насмішка над волевиявленням народу.

Усілякі бунти, перевороти, революції є результатом аморальності влади та некомпетентності, продажності засобів масової інформації! Саме так! Засоби масовою інформації зобов’язані висвітлювати, доносити до влади та громадян глибинні процеси, котрі відбуваються в економіці та всіх прошарках суспільства. Насправді ж цього не було а був звичний нам “одобрямс” та пустопорожня писанина-балаканина за цілком логічним принципом: “Ти не напишеш про мене погано, а я в свою чергу не заріжу тебе на операційному столі, не “зріжу” на екзаменах дочку, не засуджу до ув’язнення сина тощо”.

У одній із вистав про жахіття сталінського режиму драматург вигадав мудрий філософський хід: в кінці вистави дійові особи спускалися до глядачів й там кожен виправдовувався: “А що я міг один?” Пізніше актори піднімалися на сцену і дружно скандували: “А що я міг один!?”

Істина банальна: невдоволених багато але вони не можуть зібратися – немає об’єднуючої ідеї, програми дій, лідера, іскри. Та ось з’явилася давно очікувана ідея, програма, лідер, заклик зібратись. Іскра спалахнула і народ піднявся.

Влада не сподівалася, що люди так ринуть у Київ й стала панічно перепиняти транспорт! У перші дні в прямому ефірі телебачення один із народних депутатів демонстрував металічні шипи для проколу коліс, котрі… правоохоронці розсипали на автошляху, котрий веде на Київ! Чому вдалися до таких дій? А боялися, що ситуація може вийти з під контролю,  що помаранчева революція може перерости в червону…

Майдан. Мрії про “перезавантаження” України.

Попри всі перепони вирішив побувати в Києві у ті доленосні дні – внести й свій вклад в оновлення України. Мама, правда, відговорювала: “Не їдь, сину, це якийсь розіграш. Ющенко був прем’єр-міністром, тобто другою людиною після Кучми. Хіба ж мало мав влади для проведення омріяних реформ!?”

Розумів: мама права – він таки справді із обойми споєної та спаяної колись компартійної а на даний момент олігархічної верхівки України. Та кращого кандидата не було  Вірно кажуть: “На безриб’ї і рак – риба”. Поїхав.

Я не міг не прибути у Київ – на Майдані творилась нова історія України, отож було злочинно пропустити можливість прийняти участь у доленосних подіях. Ще одна важлива деталь: події подібного масштабу приваблюють безліч наших та іноземних журналістів, отож була нагода привернути до себе увагу. Крім того у Київ та назад возили безкоштовно, надавали нічліг та харчування.

Прибувши, відразу занурився у доброзичливу атмосферу Майдану, й зрозумів: часи коли у кожного українця хата скраю безповоротно минули. І справді: все було організовано ідеально. У штабі нашу групу направили ночувати, харчуватися у Будинок офіцерів та дали завдання пікетувати Кабмін.

Тогочасний душевний підйом можна висловити популярними тоді словами: “Ми не бидло, ми не хохли – ми України доньки й сини!”

Хотілося вірити в переміни на краще. Ось, – думав, – проведемо радикальні реформи в економіці і потреба їздити на заробітки за кордон відпаде. Проведемо люстрацію – владу очистимо від перевертнів, територію України від сміття. Стане цікаво читати газети, слухати радіо, дивитись телевізор. В умовах життя без брехні, можливо й мені вдасться якось змінити життя свого народу на краще. Україна вступить в Євросоюз – можна буде подорожувати світом без віз. Відмінять розмитнення отож авто та інші товари стануть доступнішими. Українці стануть багатшими, а з ними і я.

Все побачене в Києві нагадувало оперету: багатолюдні вулиці, музика, пісні, транспаранти, людей безкоштовно привозять-відвозять, розміщують, годують, поять кавою, чаєм, щовечора небо осяяне феєрверками.

Оскільки великі маси людей важко контролювати, майстри управління натовпом (іміджмейкери) зробили все, щоб розрядити атмосферу гніву, не допусти кровопролиття. Я розумів: якісь багатії вклали в команду Ющенка величезні кошти й цим поставили його в залежність.

Якось один із соратників запитав Сталіна чому той не любить приймати подарунки. У відповідь почув: “Подарок требует отдарка!”

Знаючи цю істину, розумів: влада ще не здобута а міністерські посади (отдарки) вже розподілені…

Кияни пригощали гостей гарячими напоями, печивом. Запам’яталось, як до натовпу “помаранчевих” під’їхав джип. Із авто вийшла молода пані й стала всіх пригощати смачним пловом. Хвалилася, що той плов вона сама приготувала. Призналась, що вона дружина судді й вони із чоловіком теж підтримують ідеали Майдану.

Це не могло бути правдою – в брудній атмосфері тотальної корумпованості суспільства а, тим більше судочинства, дуже важко бути чистим. Чесною працею там можливо й проживеш, але на джип не заробиш. От і судять наші судді не згідно статей карного кодексу а… по прейскуранту.

Запідозрив, що та хитра пані пригощає нас не просто так. Чому? Логіка тієї пристосуванки напрочуд проста: Якщо “Помаранчева революція” переросте в червону й пролетаріат стане громити буржуїв, то її не зачеплять – згадають смачний плов…

Показували на вуличних пересувних телеекранах як Ющенко веде “перемовини” із Кучмою та іншими політиками корумпованої влади. Я прекрасно розумів, що там відбувається. Кучма та його команда шантажують Ющенка: Не даси нам гарантій, не погодишся на наші умови – кинемо проти народу правоохоронців й розіграємо події за сценарієм 9 березня 2001 року. Хто володіє засобами масової інформації, той володіє світом отож спровокуємо кровопролиття й винними зробимо “помаранчевих”. Далі – хаос.

Щоб не допустити найстрашнішого Ющенко погоджувався на усі умови, підписував усе, що підсовували й цим давав зв’язати собі руки. В той час я віртуально ставив себе на місце Ющенка й не заздрив собі…

Якось дочка Сталіна – Світлана поцікавилась у батька, чому той такий сумний. У відповідь почула: “Жизнь трудная и грустная штука”.

У великій політиці так: якщо ти не перехитруєш й не знищиш ворогів – вони перехитрують й знищать тебе. Правил гри, честі, совісті та моралі там не існує отож й перемагають найбільш підступні.

У вільний час ходив вулицями Києва й поміж людей заводив мову про Бога, про духовне відродження нації та візитки із електронною адресою своєї книги роздавав. Люди та журналісти слухали, візитки брали, обіцяли глянути на книгу та зателефонувати на мобільний. Та от при всьому тому виникало відчуття, що на мене дивляться як на новоспеченого сподвижника секти “Біле братство”. В очах співрозмовників помічав підозру й, здавалось, читав думки: “Зараз буде в секту заманювати та гроші видурювати”.

Хотілось прорватись до мікрофонів, але розум вмовляв: якщо не зрозуміли при близькому контакті то із трибуни не зрозуміють тим більше. А Ленін то був правий, коли говорив: “Усіляка ідеологія лише тоді чогось варта, коли вона оволодіває масами”.

Відчував: ідеї Ісуса Христа цим людям чужі, отож зайві. Тут люди налаштовані кричати: “Ганьба!, Геть злочинний режим Кучми!, Ющенко – наш президент!, Так!, Юля!, Юля!”, вірити ораторам, чекати обіцяної манни небесної.

Пригадувалися слова вірша юного Сосо:

“… И песня твоя чужда нам,

И правда твоя не нужна!”

Як знайти зрозумілі людям слова, як їх висловити й кого зацікавить мій виступ? Стримувало розуміння істини: Без Божої підтримки я самозванець, нуль отож яка моя доля, така й керовану мною державу чекає… Колись Мойсею навіть із Божою підтримкою дуже важко було вести рабів до волі. Учорашні раби чинили перед Богом величезні образи й докоряли Мойсеєві їжею із м’ясом, цибулею та часником, котрої вдосталь мали в рабстві…

Дивився на спотворене отрутою обличчя В.А.Ющенка й думав: Це обличчя суспільно-політичної верхівки України. Там немає правил гри, честі, совісті, моралі, страху Божого покарання. Втерли раз носа і ти хочеш ще?

Прислуховувався до інтуїції, внутрішнього голосу, шукав ознаки промислу Божого. Згадувались Тарасові рядки:

“- Довгий вік, – старий промовив,

Усе від Бога, від Бога все,
А сам нічого дурний не вдіє чоловік…”

Був готовий виступити, якщо хоч хтось один зацікавиться й надасть слово. Ніхто не зацікавився, ніхто не зателефонував… І це не дивно: філософи та священики були не в моді отож слова їм не надавали.

Так боляче стало: хотів змінити світ силою зброї – став безкоштовним рабом, проповідую – не зважають, книгу власним коштом видав – не читають, в редакції газет та журналів рукописи носив – не друкують, розмістив в Інтернеті – рідко хто прочитає декілька сторінок, виступаю тут – дивляться як на новоспеченого адепта секти “Біле братство”…

Боляче було усвідомлювати: безглуздо мовчати і разом із тим безглуздо кричати…

Пригадалось, що й Іоан Кронштадтський був в подібній ситуації, коли перед своєю смертю (1908р.) призивав із амвону: “Кайтесь, кайтесь! Приближается ужасное время, столь опасное, что вы и представить себе не можете… И паче Господь отнимет у России царя и даст ей сатанинских правителей, которые всю землю русскую зальют кровью… Я прихожу в тихий трепет – что будет с грешным миром! Гнев Божий постигнет скоро нежданно за наше окаянство. Руки мои дрожат, слезы покрывают мое лицо”. “Вот вижу массу людей, старые и молодые, всех в страшном одеянии, вывесили пятиконечную звезду огромную; на каждом углу по двенадцати бесов; на середине сам сатана со страшными рогами, испускал он зловредную пену на весь народ; выраженную в словах “Вставай проклятьем заклейменный…”.

Як показали подальші події, революційно налаштовані громадяни заклик до каяття, проголошений пророком Бога із амвону проігнорували. Почули лише проголошений Леніним із броньовика заклик до братовбивства та грабунку (експропріації).

Поблизу Верховної Ради проходив хресний хід – віруючі повільно проносили Розп’яття, ікони святих, хоругви. Доброзичливо настроєні люди розступалися й дивилися на процесію як на щось незрозуміле, чуже. Вираз очей революційно налаштованих людей ніби докоряв: тут революція а ви із якимись іконами…

Цей хресний хід я зрозумів як знак, засторогу із неба: Україна без Бога мертва…

А на Майдані радісні обличчя, плакати, транспаранти, виступи ораторів та музикантів, палатки, польові кухні, помаранчеві стрічки, карикатури на збанкрутілих політиків. Щоб відчути атмосферу Майдану варто було приїхати в столицю. Вражень набрався на все життя.

Та попри все, аналізуючи побачене, доходив висновку, що всенародний сплеск патріотизму без належних кардинальних реформ швидко переросте у всенародне розчарування. Усі виступи промовців нагадували анекдот:

1917 рік. Виступає Ленін: “После победы революции работать будете шесть дней в неделю по десять часов!” Вигуки “Ура!”

“При социализме работать будете пять дней в неделю по восемь часов!” Ще голосніші вигуки “Ура!”

“При коммунизме так вообще работать будете по возможности, а брать по потребности!” У натовпі пожвавлення, вигуки “Ура!”, шапки летять вгору.

Ленін задумливо: “Ни хрена твари работать не хотят”.

Чому я доходив такого висновку? А тому, що ради процвітання, достатку люди хотіли змінити владу, але не бажали змінюватись самі. Не було навіть закликів до покаяння. Не було об’єднуючої національної ідеї: “Бог і Україна!”

Розумів: лозунг “Так! Ющенко!” є лише рекламою доброго дяді у президенти за принципом: “Вот приедет барин и нас рассудит!” Розумів також і таке: щоб створити 5000000 робочих місць потрібно зробити ривок в світ суперсучасних технологій, організувати високотехнологічне виробництво й цим витіснити іноземні товари із нашого ринку. Не змінивши свідомість людей цього нам не досягнути…

“…Бешеная жажда игры, лицедейства, позы, балагана”.    

Що ж стосується організаторів “Помаранчевої революції”, то усі вони були людьми амбітними, схильними до авантюр. Скоро вони стануть пожирати один одного як це було під час французької революції, пізніше після захоплення влади комуністами у Росії.

Очевидець російського жовтневого перевороту – письменник та перекладач І.О.Бунін дивувався: “Как они одинаковы, все эти революции! Все это повторяется потому прежде всего, что одна из самых отличительных черт революций – бешеная жажда игры, лицедейства, позы, балагана. В человеке просыпается обезьяна”.

                                           Вибух гніву та штурм Верховної Зради могла спричинити найменша іскра.

Великий натовп людей біля Верховної Зради вранці 30 листопада 2004 року. Люди загалом доброзичливі але у випадку потреби налаштовані діяти рішуче. Розпочинається голосування за відставку корумпованого уряду. Події розвиваються надто кволо й в натовпі чуються заклики взяти приміщення штурмом. Напруження зростало. Вибух гніву та штурм могла спричинити найменша іскра. На східці стали виходити депутати й вмовляти: “Люди, не порушуйте закон! Підтримайте нас і ми досягнемо своїх цілей цивілізованим шляхом”.

І вірилося, і не вірилося. Якби люди таки кинулися штурмувати Верховну Зраду то й я був би із своїм народом. А хочеш-не-хочеш був би – натовп би мене вніс у двері Зради. Жартома надавав би народним обранцям стусанів, копняків, – щоб знали свою службу. А заробили тому що: на передвиборчих перегонах обіцяють одне, з трибуни говорять інше, а насправді тільки й думають як повернути витрачене та ще й із наваром залишитись…

Раз вже дружину та партію зрадив…

В результаті мирних акцій протесту влада дала згоду переголосувати другий тур виборів. Люди втретє прийшли на виборчі дільниці й віддали голоси за лідера від котрого чекали економічного чуда, манни небесної. На цей раз вибори були чесними й голоси підраховували непідкупні люди. Справедливість восторжествувала – наш обранець переміг!

У нас випікати весільний коровай не дозволяють розлученій жінці, ділити його не дозволяють чоловікові, котрий мав невдалий шлюб. Та попри ті застороги ми таки довірили 5 років керувати державою чоловікові, котрий кинув жінку із двома дітьми ради іншої.  І знали ж, що він ще й при тому в компартії був та спритно у час небезпеки покинув її лави. А раз вже дружину та партію зрадив, то яка такому перевертню може бути довіра?

“Ученья, знанья, войны, троны, память” – любив повторювати мій табірний друг Влад.

Інавгурацію на телеекранах спостерігала вся Україна – люди надіялись почути правду, чекали кардинальних змін. Та наступного ранку наш Ющенко… сів у літак й полетів у турне по маршруту: Москва – Страсбург – Варшава…

Це ж елементарно: у Москву на поклон до Путіна, у Страсбург та Варшаву – гроші для революції вимолювати.

Зробив висновок: це фатальна помилка Ющенка! Чому?

Потрібно вивчати історію – вона багато чому вчить. Син царя Давида – Авесалом зібрав народ й повстав проти батька. Радник Давида – Ахітофел вважався дуже мудрим – запитати в нього поради було все-одно, що запитати у Бога. Ахітофел пристав до Авесалома й радив на хвилі всенародної підтримки діяти рішуче, атакувати негайно тому, що інакше народ розчарується, зневіриться, опустить руки. Авесалом не послухав поради й програв…

Повстав Ющенко проти “Папи” (Л.Д.Кучми) й народ його підтримав. Та замість того, щоб звернутись до нації й на хвилі всенародної підтримки діяти рішуче: очистити територію України від сміття, владні кабінети від перевертнів… покинув народ напризволяще. (!?) Мовляв, якось само собою “згинуть наші воріженьки…” І тоді ми вже запануємо…

Ющенко клявся на Біблії котру, очевидно, ніколи не читав. А слід було прочитати тому що, як говорив мій Іуда: “По-правді, по-правді Біблія – книга життя, джерело мудрості!”

Я прекрасно розумів що буде в результаті: розчарування породить безліч проблем від котрих люди стануть виїздити за кордон на постійне проживання та принизливі заробітки, втікати в алкогольний та наркотичний дурман. Зросте кількість самогубств, абортів, розлучень, кримінальних злочинів. Демографічна ситуація погіршиться – дітей народжувати стане надто дорогим задоволенням. Знову в глибинах народних мас буде назрівати невдоволення й переконання, що словами та обіцянками у нас нічого не зміниш…

Так й сталось. Не було нічого дивного в тому, що попри усі зусилля новообраної влади покращення життя не сталося – зросли пенсії, але разом із тим стали зростати ціни на енергоносії, транспорт, продовольство. Крах надій породив розчарування. Сьогоднішню ситуацію можна охарактеризувати словами підслуханого організатора фальсифікації виборів: “Ничего не происходит. Мы в гопе!”

Збагатитись у нас трудами праведними. (Перші місяці після перемоги)

Про процеси, котрі проходять в державі можна говорити багато. Я ж продемонструю переміни на прикладі власного життя:

Початок 2005 року. Інавгурація нашого обранця. Радість перемоги, надії, сподівання.

Усе то воно так, але надії на хліб не намажеш – сімейна скарбниця опустіла, отож мусив шукати роботу. Завітав на біржу праці. Більшість роботодавців пропонують зарплату від 350 до 600 гривень. (70-120$) Більша платня є рідкістю й пропонують її високопрофесійним спеціалістам. Через знайомих пощастило влаштуватись вантажником на солідну фірму, котра протруює насіння цукрових буряків.

З першого погляду підприємство справляло хороше враження: в обшитих листовим металом цехах на іноземному обладнанні виготовляється продукція на рівні європейських стандартів. На цьому, як виявилося, позитив закінчується.

В перший день роботи бригадир змовницьки застеріг:

– Коли переодягнешся, то не залишай у шафі цінні речі. Нещодавно у хлопців два мобільники пропало.

Водій автонавантажувача з гіркотою у голосі констатував:

– Ми тут виконуємо сімдесят відсотків пустої роботи.

Став працювати й виявив: так воно і є – більша частина виконаної роботи справді є безглуздою.

Сучасне виробництво уявляв так: з одного боку будівлі склад сировини, посередині верстати для виготовлення продукції, в кінці – склад готових виробів. Усі пересування сировини та готової продукції максимально автоматизовані.

Як би не так! Насправді були часті, цілком безглузді переважування при переміщені сировини та продукції із цеху в цех. Сировина та готова продукція у складах розміщені впритул, хаотично. В результаті подібного недбальства та бездушного відношення до роботи рвуться мішки, ящики, ламаються піддони. Довготривалий пошук потрібної сировини чи продукції, безглузді переважування викликають роздратування, нервозність.

Бувало лунала команда:

– Вивантажуйте ящики назад – машину на ваговій забули старувати.

А що поробиш – розвантажуємо. Іноді бувало і так: прибуває вантажівка а комірник тим часом отримує із цеху продукцію. Програмує комп’ютер на прийомку, ми кладемо ящики на вагу, він зважує і звертається до нас:

– Знімайте, хлопці, з ваги й ставте ящики поряд. Я мушу при порожній вазі запрограмувати комп’ютер на відпуск продукції й тоді ви ящики знову поставите на вагу. Нічого не вдієш – мусимо виконувати безглузду роботу.

                                Нашу лайку, як і молитви чує Господь й поступає  із нами по словах та ділах наших. 

У повітрі закритих складів висить пил, дим бензинового та дизельного автонавантажувачів, добірний мат водіїв та вантажників. Важкою була не тільки малопродуктивна праця, шкідливий пил, дим та сморід але й атмосфера людських взаємовідносин – у такі хвилини виходив із приміщення, щоб не чути тієї добірної лайки.

Як й раніше, пияцтво на робочому місці та добірна лайка у нас скрізь є звичним явищем. Жартома і не тільки лаялись навіть за столом під час приймання їжі! Роздратування людей цілком зрозуміле: платня мізерна, робота важка й часто безглузда. Усе то воно так, але хіба добірною лайкою щось зміниш? Декілька разів цікавився:

– Ось ви усіляко лаєте “Його мать”. Конкретизуйте, будь ласка, чию саме матір маєте на увазі?

У відповідь щоразу бачив сердитий вираз обличчя й чув несміливе виправдання:

– Та це так, для зв’язку слів. Звичка у нас українців така…

Та ні, наші люди у переважній більшості трудяги. І лають вони усе й уся від відчаю, зневіри. Немає лідера котрий би об’єднав народ, пояснив їм що таке Божа благодать і як її досягнути… Ніхто не знає того що, нашу лайку, як і молитви чує Господь й поступає  із нами по словах та ділах наших.

Людина вільна говорити та чинити як сама того бажає але що з того вийде знає Господь. Ось уривки по темі:

“І, як побачив Пілат, що нічого не вдіє, а неспокій ще більший стається, набрав він води, та й перед народом умив свої руки й сказав: Я невинний у крові Його! Самі ви побачите…

А ввесь народ відповів: На нас Його кров і на наших дітей!…” (Матвія 27 (24-25)

“А за Ним ішов натовп великий людей і жінок, які плакали та голосили за Ним. А Ісус обернувся до них й промовив: Дочки єрусалимські, не ридайте за Мною, за собою ридайте й за дітьми своїми! Бо ось дні настають, коли скажуть: Блаженні неплідні, та утроби, які не родили, і груди, що не годували… Тоді стануть казати горам: Поспадайте на нас, а узгір’ям: Покрийте нас! Бо коли таке роблять зеленому дереву, то що буде сухому? (Луки 23 (28-31)

Через 37 років євреї повстали проти римського поневолення. Імператор Тіт жорстоко придушив постання. Єрусалим та інші міста були зруйновані, загинуло два мільйони ізраїльтян, сотні тисяч були відведені у полон. Літописець свідчив: “Ріки крові гасили пожарища”.

Навіщо ж було їм кричати “На нас Його кров і на наших дітей!…” а нам лаятися й тим накликати на себе біду?

                                                            “Чому ми усі герої коли понапиваємось?..”

Одного дня нас примусили продовбати асфальт та вирити траншею для прокладки труб. Запитав майстра:

– Може краще викликати екскаватор?

У відповідь почув:

– Виклик екскаватора коштує надто дорого.

Один із хлопців дохідливо пояснив логіку управлінців:

– Два солдата из стройбата заменяют екскаватор. А один “дух” (новобранець) заменяет их двух.

Одночасно трьох вантажників звільнили за дрібні порушення. Через три дні четвертим виявився юнак, котрий перед тим сказав хлопцям:

– Візьму у знайомого терапевта лікарняний й відпочину три дні.

Коли ж той хвалько вийшов на роботу, його відразу викликав замісник генерального директора. Узяв той лікарняний й порвав зі словами:

– Прогульники нам не потрібні. Пиши заяву на звільнення за власним бажанням.

Серед хлопців був стукач, значиться. А втім, продажність здавна у нас є звичним явищем. Очевидно це невиліковне…

Кум розповідав як ще при Горбачову у роздягалці заводу робітник траванув колегам антирадянський анекдот. Невдовзі його викликав директор і… врізав кулаком в обличчя. Повчально проказав: “Сам здогадуєшся за що, чи анекдот про Горбачова розповісти!?”

Юнака призвали в армію й той потрапив у стройбат. Невдовзі молодий солдат викликав батька й повідомив, що знайшов скарб. Таємно передав червінці. Батько на радощах дома напився й похвалився родичам та друзям. Наступного дня по щасливчика приїхали хлопці із органів. Тримали у камері доки не віддав усе до останньої золотої монети. Не знав істини тому що: “Ніколи не вір людям”…

У мене склалось враження, що свята отримання незалежності від більшовизму не було й “Помаранчевої революції” також. Люди відносяться до своїх обов’язків та колег точнісінько так, як це було при радянській владі – працюють аби день до вечора. Таке ж відношення й до обладнання: техніка та пальне не його, отож їх можна не жаліти.

Спостерігав типову картину: біля відкритого капоту вантажівки зібралось вісім (!) працівників. Палили цигарки, плювали під ноги й при цьому лаючись обговорювали несправність двигуна. Цілу годину спостерігав це видовище. Мене послали працювати у інший цех а вони ще стояли біля авто – попри усі їхні старання двигун так й не заводився…

Як й колись, робітником у нас бути не погано. Погано інше: людиною тебе не вважають. Розмова коротка: “Не подобається – звільняйся. За брамою на твоє місце чекає сотня безробітних”.

Серед робітників тільки й розмов, що тому чи іншому недоплатили, несправедливо оштрафували. Двоє робітників напилися самогону й, підбурені жадаючими розваги хитрунами, пішли у кабінет замісника директора “качати права”. Вважали, що нічим не ризикують – заяви на звільнення лежали у кишенях. В результаті були ще й до того оштрафовані. Протверезившись, пересварилися: один звинуватив іншого, що той його потягнув із собою “качати права”. Один із свідків цього дійства філософськи зауважив:

– Чому ми усі герої коли понапиваємось? Чому не маємо сміливості висловити наболіле у тверезому вигляді?

Неймовірно, але факт: за роки незалежності ми… забули, що таке профспілка. (Профспілка – добровільне об’єднання робітників метою котрого є відстоювання своїх законних прав. В профспілці робітникам, як правило, вдається скачати набагато більше прав.)

Приміщення офісу вщент наповнене управлінцями. Гадаєте, завдяки цьому робота організована ідеально? А от і ні – вантажівка, котра прибула в обідню пору завантажуватись буде у кращому випадку ввечері. І це в епоху Інтернету та мобільного зв’язку! Робота організована абияк: один день працюємо до глибокої ночі, другий – тиняємось територією.

На території підприємства поблизу офісу припарковані престижні іномарки управлінців, за брамою декілька дешевих авто трудяг. І це логічно: якщо у нас робітник заробляє у день на кілограм м’яса то про іномарку йому годі мріяти. При ставці 450 гривень 50 іде на оплату проїзду. На прожиття залишається 400. Це 13 гривень в день на усю сім’ю. (2,6$) І ще одне: частина цих грошей витрачається на приготування “тормозка” – голодним же працювати не будеш… Тут поневолі не те що лаятись, вовком вити станеш.

Замісник директора вітається із робітниками зрідка, директор не вітається зовсім. Охороняється підприємство як військовий завод.

Сусід попросив придбати по собівартості три кілограми насіння цукрових буряків. Як же я здивувався, коли довідався скільки підписів потрібно зібрати, щоб на власному підприємстві придбати декілька пакетів продукції…

Написав “рацуху”. Нуль емоцій.

Колись на уроці політекономії вчитель відверто розповідав, що на “загниваючому Заході” власник підприємства щоранку вітається із кожним робітником, цікавиться його проблемами – розуміє істину: робітник, котрий відчуває повагу працює набагато краще.

Чому у нас інакше? Став цікавитись й виявилось що… генеральний директор підприємства не є в повній мірі власником – він підставна особа. Діяльність підприємства контролює  й “кришує” угрупування молдаван. Справжнім же власником підприємства є лідер партії СДПУ(О) Віктор Медведчук. Припоручив своїм підлеглим власність, а сам у Києві бореться за владу.

Один із хлопців висловив припущення, що тут відмиваються “брудні” гроші. Вночі на підприємстві розвантажується контрабанда із Молдови. Чому так вільно вантажівки перетинають кордон а підприємства відкрито переробляють контрабанду? Усе пояснюється просто: “Чекисты дали волю аферистам, имея свой бубновый интерес”.

Влаштувався в сезон коли підприємство працювало цілодобово. Працював без вихідних по 12 годин отож за місяць отримував  по 1194 гривень.

Сезон закінчився й я подав заяву на звільнення – працювати за мізер не хотілося. При звільненні теж бюрократизм – в обхідному листку необхідно зібрати сім підписів. Оскільки службовці не постійно сидять у кабінетах, то у офіс довелося навідуватись тричі. За нормальної організації праці керівник відділу кадрів могла зібрати необхідну інформацію по телефону.

Яка може бути ціна цукру та іншої вітчизняної продукції при такій організації праці та подібному відношенні робітників до роботи?

Зустріч однокласників. “А пам’ятаєш?…”

Минуло п’ять років й ми, колишні однокласники, замовили зал щоб відсвяткувати вже 35 річницю закінчення школи. Прибув – хотілося побачити однокласників, поспілкуватись, розслабитись, відволіктись від буденності. Приємно, що на цей раз обійшлось без запізнень.

За традицією першу чарку випили мовчки за тих із нас, хто не дожив до цього дня. Другу за нас хороших, третю за вчителів розумних.

Стіл ломився від напоїв та наїдків, навкруги обличчя знайомі до сліз. Одне слово, благодать…

Полились спогади. Звідусіль лунало: “А пам’ятаєш…?” Згадували вчителів, шкільні будні та свята, комічні випадки. Аж тут, єхидно поглянувши на мене, встав Роман й глузливо:

– А пам’ятаєте як ще у восьмому класі я виліз на горище старенької сільської школи й став шпурляти звідти голубині яйця?! І першим снайперським кидком поцілив Горбатюку Миколі прямо в голову! Яйце розбилось на окулярах й заляпало все обличчя. От сміху то було! Так Микола після того цілий рік засідав на мене в кущах – помститись хотів!.. А чули як Микола у Дьомти вибухівку купував? Ні!? Заплатив гроші, а той замість вибухівки у пакунок дві цеглини поклав! І мало того, що Дьомта ошукав Миколу, так він ще й селянам про свій “подвиг” розповів! І на нього Микола цілий рік засідав – “замочити” хотів! Навіщо Миколі потрібна була вибухівка? А хотів підірвати пам’ятник ідолу! Хочете знати чим все закінчилось? Керівники нашого доблесного КДБ підіслали до Миколи сексота. Той гарно виконав завдання і планований теракт став відомим КДБ. Миколу “пов’язали” й наші найгуманніші судді наболтали строк. В результаті наш Микола п’ять років шпали у Сибіру за миску баланди на благо Союзу нерушимого ворочав! Коли ж “відкинувся”, то ночами мемуари строчив а вдень по редакціях із ними носився…

Однокласники сміялись. Щоправда, не всі. Гіркий комок образи підступив до горла. І це за таку сволоту я розпинався? Зловив себе на думці, що мій душевний стан можна описати знайомими словами: “Кипит наш разум возмущённый и в смертный бой вести готов!” Я знав, що в душі кожного із нас живе Бог та диявол, добро і зло. В душі закипав гнів, відчував що дістав він мене – сатанію. Що робити? Підійти та плюнути в обличчя, встромити виделку у жирний живіт чи відплатити тією ж монетою? Може встати й таким же тоном продовжити:

– А пам’ятаєш, як під час святкування зустрічі 1968 року ти господарку хати – Світлану “розпечатав”? Ти поступив згідно свого кредо: “Наше дело не рожать – сунул, вынул и бежать!” А вона ж то кохала тебе! Я й досі пам’ятаю зміст її любовної записки, котру ти сам мені показував. Це з твоєї подачі Світлана пішла по руках, дитину позашлюбну народила, спилась й померла… А пам’ятаєш, як пізніше я тобі у кіоск приніс два блоки “Мальборо”? Ти взяв на реалізацію, хоча й міг відразу розрахуватись. Через тиждень я прийшов за грошима. Ти розкрив зошит й мені у відповідь: “А у мене записано один”. Я ошелешено: “Роман, клянусь тобі, я два блоки здавав!” Ти тим же тоном: “А у мене записано один!” Це означає, що у твоєму двоповерховому будинку є й моя сотня цеглин!..

Що робити? Подумки став вмовляти себе: люби, люби свого ближнього, стерпи, промовчи, не псуй торжество – Бог йому суддя.

У нас коли двоє лаються або б’ються хтось сторонній обов’язково зауважить: “Хоч би один із вас був би розумніший!” …

Промовчав але несправедлива образа душила горло. Нікого ж не зачіпав… Навіщо ж так робити? Аж тут заграла музика й усі пішли танцювати.

Залишившись на самоті, налив келих горілки й осушив залпом. Приємне тепло розлилось по тілу і я промовив:

– Господи, Боже мій, тридцять п’ять років минуло. Пережили горбачовську перебудову, “Помаранчеву” революцію, дожили до сивини, животи від’їли, мобільні телефони придбали але в душах наших так нічого й не змінилося – залишилась відкрита та замаскована лицемірством неприязнь.

Це четвертий раз я присутній на зустрічі однокласників і цей синок парторга четвертий раз так висміює мене. Він з презирством відноситься до усіх, а висміює лише мене бо знає: я чоловік неконфліктний, отож у мене не буде іншого виходу як мовчки проковтнути образу. Дуже жаль, що у нас немає закону вирішувати конфлікти поєдинком на дуелі. У подібному випадкові цей негідник поводив би себе достойно й не зачіпав нікого. Чому? Колись в школі однокласники вирішили залишитись після уроків для того, щоб кожен по черзі виходив на середину класу а інші висловлювали йому все, що про нього думають. Так, почувши це, Роман, цей горе-герой непомітно утік!

Пригадалось як усе було насправді. Перше голубине яйце, котре Роман шпурнув із горища влучило у мене цілком випадково. Побачивши таке неподобство усі однокласники розбіглися хто куди. Невдовзі вчитель праці Дмитро Іванович за цей вчинок надавав Романові добрячих стусанів. Стосовно того, що я пізніше чатував в кущах Роман вигадав, щоб свій подвиг прикрасити а мене ще більше принизити.

Тепер стосовно “подвигу” “Дьомти”. У ті часи я ненавидів радянську владу і планував вчинити акцію протесту. Якось запитав родича, котрий раніше відбував покарання, чи має він доступ до чорного ринку зброї. Той підтвердив й пообіцяв допомогти. При зустрічі вручив пакунок і перерахував гроші. Чужого я би перевірив, але родичеві не довіряти було незручно, крім того є речі котрими не жартують. Коли ж дома розгорнув пакунок, то побачив там… дві цеглини! Це був шок! Я нічого не міг второпати! Де логіка? Де здоровий глузд? Нам ще ж довгі роки жити в одному селі й ми ще не раз зустрінемось на вузькій стежині…

Наступного дня про цей свій “подвиг” Дьомта розповів односельчанам. Це вже взагалі не поміщалось у моїй свідомості. Кожен злочинець прагне, щоб ніхто ніколи не довідався про вчинений ним злочин, а цей… Ну заробив ти підлістю на випивку, але навіщо розголошувати свій злочин і цим підривати свій авторитет, демонструвати яка ти сволота!? Так не із нього, а із мене відкрито глузували односельчани. (!?) І це теж мене неабияк вражало. Ну, посміялись за спиною, але навіщо глузувати прямо в очі й цим наживати собі ворога?

Я аж кипів від люті, жадав поквитатись із негідником. Та сталось так, що незадовго до того батько випадково заглянув у вікно саме в той момент коли я змащував саморобний малокаліберний пістолет. Відібрав, ясна річ. Можна сказати, що ця випадковість врятувала Дьомту від передчасної смерті, а мене від гріха. Поволі я якось заспокоївся й махнув на помсту рукою – з таким світоглядом він своєю смертю не помре. Пізніше так і сталося – зарізали у таборі під час кримінальних розборок.

Пригадався епізод часів горбачовської Перебудови. На окраїнах імперії народи боролися за незалежність. Оператор взяв крупним планом важко пораненого у бою молодого чоловіка. Обезкровлені губи шепотіли: “Выучиться хотел… Построить дом… Жениться… Родить сына…”

Напрошувалось питання: “Чому ж ти тоді не підручники, не будівельні інструменти в руки взяв, а зброю?” А тому, що вивчитись, побудувати дім, одружитись, народити дітей він хотів не як раб, а як вільний громадянин незалежної, демократичної держави…

До речі, і я того ж хотів. Планував теракт щоб змінити суспільно-політичний лад, страждав в ув’язненні щоб люди, й цей однокласник у їхньому числі, могли мати власний бізнес, свободу пересування, правдиву інформацію.

А от цікаво: кільком негідникам у смутні часи я мав би моральне право приставити зброю до жирного пуза й запитати: “А пам’ятаєш…!?” Це ще чи вистачило би пам’яті усіх пригадати, набоїв, та життя, щоб об’їздити знайомі місця колишнього Союзу…

Колись у Росії спалахнула червона революція. Не варто думати, що люди, котрі кинулися грабувати та убивати багатіїв були нелюдами, а їхні жертви безневинними ягнятами. Багатства багатіїв були нажиті явно нечесними методами. Несправедливість була велика, великим було приниження простих людей от і накипіло на душі.

Ленін відчував ці настрої й спритно очолив процес помсти за приниження та узаконив експропріацію експропрійованого. Розлючені люди убивали та грабували своїх кривдників за принципом: “А пам’ятаєш…?”

А де ж була армія, поліція? Армія то була, а от єдності, патріотизму, любові до ближнього не було. Пригадався вислів спостережливого білоемігранта: “Хотите знать о чём больше всего любили говорить офицеры русской армии? О женщинах и лошадях!”

Пізніше декотрі дослідники минулого спалах народного гніву та червону криваву революцію пояснювали… підвищеною активністю Сонця. Інші доходили висновку, що державний жовтневий переворот викликали… перебої з постачанням хліба. Абсурд, ясна річ. При чому тут Сонце, при чому тут перебої із постачанням хліба – не любив народ урядовців та багатіїв, накипіло на душі…

Та спалахни у нас заворуха кожен спочатку зі своїми кривдниками розбереться а вже потім подумає в яку армію вступити. Знову будуть актуальні слова Денікіна: “Насилие и грабежи пронеслись по всему театру гражданской войны, не раз стирая черту, отделяющую спасителя от врага”.

Ось зараз “Помаранчева революція”, – думав я. Ситуація схожа: знову переважна частина багатств нажита явно нечесним шляхом. Знову актуальні слова: “Кипит наш разум возмущённый и в смертный бой вести готов!” Ось Ющенко обіцяє: “Бандитам – тюрми”. Не так усе, не так! Хворе усе суспільство. І заявляти: “Бандитам – тюрми”, це орати дуже мілко. Не так, а ось як: потрібно піти шляхом повоєнної Німеччини. Ідейним натхненникам та виконавцям злочинів комуністичної влади – Нюрнберг-2. Комуністам – люстрацію. Мерзотникам – дуельний кодекс. Чорнокнижникам – інститут інквізиції. Підприємцям – легкі податки. Народу – християнство.

Кожного разу після виконання державного гімну зачитувати Божі заповіді та Ісусову Нагірну проповідь. Пояснити Президенту, депутатам, журналістам та всім людям, що є така Божа заповідь: “Не свідкуй неправдиво”. Пам’ятати цю заповідь потрібно і при заповненні декларації про прибутки. Слід боротись за чистоту мови – розмовляти без матюків. Не запізнюватись. Не смітити. Пояснити людям, що у цивілізованому світі є таке слово “неустойка” (штраф за невиконання або несвоєчасне виконання домовленостей). У кабінетах чиновників розвісити плакати: “Всяка робота, котра робиться, повинна робитися хорошо”, “Що вигідно фермеру – те вигідно Україні”.

Думки калейдоскопом змінювали одна одну. Аж тут до зали зайшла одна із однокласниць й силоміць потягнула танцювати. Під час перекуру підійшов Роман:

– Давно не бачились. Як ти, Коля, поживаєш?

Гірко було на душі. Із самого дитинства шукав в людях віру в Бога, любов до ближнього. Знаходив же лише фарисейське лицемірство та відверту неприязнь… І так, і сяк намагався змінити навколишній світ та ніхто мене так і не зрозумів… Поволі образа на Романа якимсь дивним чином згасла. Взамін спалахнула досада на свою долю: щастя – це містична здатність в потрібний момент виявитися в потрібному місці. Улюбленців долі минають прицільно пущені кулі а тут із всього гурту однокласників саме в мене влучило яйце кинуте навмання… Та ще до того й тупість моя велику роль зіграла: Роман стартовий капітал на розвиток бізнесу заробляв а я, дурний, замість турбуватися про себе, в той час табори примусової праці топтав ради волі, свободи приватної ініціативи для усіх, і Романа в тому ж числі. І ось маю подяку…

Вже вкотре пригадалися повчальні слова табірного філософа “Абрама”: “Знаешь, почему ты здесь?!.. Ты поступил так, потому что не мог иначе… Сказать твою главнейшую ошибку?.. Ты полез в игру, не зная её правил! Правила игры в этой жизни – это игра без правил!.. Вот, например, ты говоришь, что баланду и кашу за столами делят несправедливо. Так это же хорошо! Ну какая тебе выгода, если всё всем будет поровну!?.. А ты хитростью, изворотливостью, кулаками пробивайся к бачкам и тогда весь жир, гуща будут доставаться тебе!..”

А мо й собі так було жити: хитрістю, проникливістю та кулаками пробиватись до владного корита?

Кляте безробіття.                 

Як і де заробити на прожиття? Обіцяних 5000000 робочих місць так і немає. Будови заморожені – зима. В інших галузях роботу знайти досить важко. Кляте безробіття – робочих рук набагато більше, ніж робочих місць. Газета об’яв виходить вранці. Якщо зателефонуєш роботодавцю в другій половині дня, то скоріше всього почуєш: “А ми вже взяли людину.”

Все як в автобіографічній книзі Гюнтера Пріна: “Стальні вовки Вермахту”:

У 1932 році Гюнтер Прін здав екзамени й отримав патент капітана та… прийшло безробіття.

Всюди знизували плечима й говорили “Погані часи!” В кращому випадку просили залишити адресу. Вирішив стати письменником, став писати, перекладати та скоро залишився без грошей та вугілля.

“Почалося полювання за роботою. З будинку у будинок, з контори в контору. Завжди одне і те ж. Багато хто був вирваний із звичного способу життя. Вони вимушені були відмовитися від навчання і шукали хай і ненадійне, але все-таки якесь місце в житті, щоб якось існувати, а знайшовши його, жахалися при думці втратити його і потонути в трясовині безробіття. Багатьом, занадто багатьом було так само погано, як і мені. Вони ходили навкруги, стукалися в двері, які завжди були закриті, і продовжували сподіватися на диво. Диво називалося роботою.

Мені залишалося тільки одно: звернутися в бюро допомоги. Пішов в стару будівлю на Георгенринг. Кілька чоловік вже чекало в сірій брудній кімнаті. Вони виглядали абсолютно спустошеними, неначе поневіряння виснажили їх, не залишивши нічого, окрім оболонки. Кожного разу, як дзвонив дзвоник, один з них вставав і зникав за дверима. Нарешті настала моя черга. Поправивши костюм, я увійшов. Маленька людина з волоссям сірим, як зола, сидів за бар’єром і писав. Він подивився на мене поверх окулярів втомленим і нудьгуючим поглядом.

– Отримаєте перші гроші через три тижні на Геллертштрассе.

В середині березня я пішов на Геллертштрассе. О восьмій ранку зібралася безліч народу. Довга черга посувалася повільно, маленькими кроками. Ця процесія убогості рухалася в дивному ритмі, нав’язаному човганням гумових підошов. Підійшла моя черга. Поклав в кишеню декілька монет і поспішно відійшов. Черга стала ще довша. Вигляд цих тупих осіб, їдкий запах убогості, нескінченне човгання гумових підошов виявилося самим пригноблюючим зі всього, що мені довелося випробувати.

Я пішов. Тепер я знову в самому низу. Чому я повинен виносити усе це?! Роки на вітрильному флоті не були пікніком, а тепер, коли я нарешті отримав патент, земля розверзається у мене під ногами. Життя кінчене в двадцять чотири роки! Чому? Якщо запитати кого-небудь, він зниже плечима і скаже: “Ну що поробиш, немає роботи, так буває, мій хлопчику”.

Прокляття, а як же люди в конторах, міністри, лідери партій і офіційні особи? Хіба це не їх робота – зробити, щоб життя змінилося до кращого? Як можуть вони спокійно спати, якщо так багато сильних і здорових, прагнучих роботи людей пропадають, як гнила солома? Ті декілька мідяків, які вони кидають, можуть тільки підтримати нас. Та і ці гроші вони дають неохоче, просто тому, що бояться нашого відчаю. Вони витрачають гроші на газети, що сочаться красивими фразами і порожніми деклараціями. Так, вони можуть спати, ці пани. Вони прекрасно сплять на м’яких подушках, у них гасло: живи і дай жити. Але реальність зірвала мішуру з їх фраз, ми бачимо життя, яким воно є, і ми бачимо їх, які вони насправді.. Живи сам і дай померти іншим – ось справжнє значення гасла наших вождів. Я був охоплений лютим обуренням проти м’якої брехливої байдужості. Я вступив в націонал-соціалістичну партію”.

…………. В націонал-соціалістичній партії кар’єра юнака різко пішла вгору:

“Коли ми наблизилися, військовий оркестр підняв свої блискучі інструменти і грянув гімн. Великий натовп людей вітав нас, коли ми проходили шлюз і швартувалися. Коли я, пройшовши з містка на набережну, наблизився до людини у блакитній шинелі, урочистість моменту охопила мене. Горло стало сухим і жорстким. Я доповів:

– Човен повернувся з операції. Один ворожий корабель потоплений, інший пошкоджений.

Адмірал подякував мені від імені фюрера та військово-морського флоту. Потім потиснути мені руку підходили інші, починаючи з віце-адмірала Деница, командуючого флотилією підводних човнів. “Чому стільки вдячностей? Адже голови були ваші, а мої тільки руки, що виконали це”. Але присутність сторонніх змусила мене промовчати.

Ми покинули шлюз і відправилися до місця постійної стоянки в гавані. Ледве ми пришвартувалися, з’явився офіцер й вручив мені запрошення фюрера прибути у Берлін. Командир і команда будуть його гостями в рейхсканцелярії. Потім був політ у Берлін на особистому літаку фюрера, посадка в Темпельхофе й тріумфальна поїздка вулицями вздовж котрих десятки тисяч людей стояли урочисто вітаючи нас.

Ми прибули в рейхсканцелярію. Команда вишикувалася у великому кабінеті. З вулиці доносилися приглушені крики натовпу. Увійшов ад’ютант й оголосив про прибуття фюрера.

Фюрер увійшов. Я часто бачив його раніше, але ніколи не відчував його велич так сильно, як в ці хвилини. У тому, що я теж стояв тут, поряд з ним, здійснювалася мрія моєї юності. А здійснення юнацьких мріянь, можливо, – краще, що може подарувати життя. Але я був нічим в порівнянні з цією людиною, яка відчувала приниження своєї країни як своє власне, який мріяв про вільну і щасливу Вітчизну. Не відомий нікому серед вісімдесяти мільйонів співвітчизників, він мріяв і діяв. Його мрії здійснилися, його діяння викували новий світ.

Я стройовим кроком підійшов до фюрера. Він потиснув мені руку і приколов мені на груди Рицарський Залізний хрест, нагороджуючи тим самим не лише мене, але і усю команду. У ці хвилини я відчував гордість і щастя.

Марно це заперечувати. Але я знав, що я є тут як символ багатьох з тих, хто, мовчазно і безіменно, брав участь в нашій загальній боротьбі.

Мені дістався успіх. Але що, врешті-решт, означає успіх? Це, можливо, везіння або рука провидіння? Для людей важливо лише те, що людина повинна мати серце борця і забувати про себе, виконуючи свою справу.

Фюрер йшов уздовж короткої шеренги людей й кожному потискуючи руку. Я йшов за ним й дивився на усіх них і моє серце билося в унісон із їхніми серцями…

………… Берлін, 23 травня 1941 р. Верховне командування Вермахту повідомляє:

Підводний човен під командуванням корветтен капітана Гюнтера Пріна не повернувся з останнього бойового патрулювання. Передбачається, що судно загинуло. Фюрер нагородив корветтен-капитана Гюнтера Пріна, героя Скапа-Флоу, Рицарським Залізним хрестом з дубовим листям на знак визнання його видатних заслуг. Він і його мужня команда завжди житимуть в кожному німецькому серці”.

А була б робота – не вступив би Гюнтер в націонал-соціалістичну партію. Як й усі його співвітчизники… І мільйони людей жили б собі спокійно…

Історія мого життя аналогічна: була б в СРСР справедливість – хіба поліз би я в політику? Тоді я та моя сім’я жили б собі спокійно…

Рік після “Помаранчевої революції”. Меблева фабрика.

Немає роботи. Та от трапилася нагода влаштуватись столяром на приватну меблеву фабрику. Раніше думав: приватне виробництво, значить високоорганізоване виробництво. Помилився. Територія захаращена металобрухтом, каркасами розкурочених верстатів, відходами виробництва та будівництва, в переповнених контейнерах для сміття риються собаки власників фабрики. Корисну площу складів роками займають несправне обладнання, відра з-під лаку та фарби, каністри з-під розчинників, використані мішки, вийшовші з ладу вузли автомобілів, вживані автопокришки, зняті із петель двері, вікна, напівпорожні мішки будівельних сумішей, використаний лінолеум, перегорілі лампи денного світла, куски вагонки, порожні ящики та інший мотлох.

В перший день поставили прибивати пружини. Нікуди не дінешся – така доля всіх новачків. Робочий стіл набивальника пружин розміщений так, що робітник стоїть біля глухої стіни спиною до вікна. Відчував, що внаслідок роботи при недостатньому освітленні починає погіршуватись зір. Попросив поставити за верстат. Під час роботи один із робітників зробив зауваження

– Великі куски ДСП розпилюй навпіл й лише тоді кидай у відходи.

Чому так? Робітники не зацікавлені економити матеріали – платять за кількість, а вигадування ради економії забирає дорогоцінний час.

В цеху із десяти верстатів тільки чотири обладнані витяжною вентиляцією отож в повітрі висить пил розпиляних дощок, ДСП, ДВП та… добірна лайка працюючих. Із стіни на все це дивиться вилинявший від часу плакат “Так! Ющенко!” В інших цехах стиль поведінки аналогічний. Не лаються лише декілька віруючих молодих людей.

В таких умовах пропрацював чотири дні й захворів – алергія на пил ДСП. За тих чотири дні мені нарахували 29 гривень. Я до власниці фабрики зі скаргою, а вона мені повчально: “Такі в нас розцінки”.

Колеги пояснили:

– На прибивання пружин розцінки ще радянських часів і ставлять на те місце новачків, щоб перевірити їхній характер. Будеш бунтувати – звільнять. Витримаєш іспит – переведуть на іншу роботу.

Пішов в касу й мовчки отримав зароблені гроші. Після курсу лікування попросив управляючого (менеджера, якщо по-сучасному) перевести мене у вантажники.

Як я уявляв собі процес виробництва на сучасній приватній меблевій фабриці? З одного боку склад пиломатеріалів та всього необхідного. Посередині цех. Столяри виготовляють каркаси меблів і ті конвеєрним способом пересуваються далі до обтяжників. Готову продукцію вантажники механічним способом перевозять в склад готової продукції й звідти відвантажують замовникам.

Насправді все виявилося інакше. Столяри дошки, ДСП та фанеру несуть зі складу в цех 30 метрів, а ДВП волочать по снігу. Обтяжники забирають каркаси із столярки й проносить 25 метрів в свій цех. Ми через вузькі двері (120см.) виносимо меблі на двір, кладемо на санчата і веземо 30 метрів до складу готової продукції. Там знімаємо й через вузькі двері заносимо в склад. Завантажувати несемо, звісно, в зворотному порядку.

Механізації майже немає, вантажного ліфта також, всі процеси виробництва погано продумані отож і тут всі виконують 70 відсотків безглуздої роботи. Цікаво, що винні в цьому не тільки власники фабрики. Ось приклад: Розвантажували ДСП в склад. Я до напарника:

– Давай 25 листів вивантажимо в цех.

Він на те: – Ти що, дурний? Це ж нам доведеться ці листи їм в цех заносити.

Я придумав компромісне рішення – пішов в цех й звернувся до столярів:

– Зараз машина під’їде до дверей, ми подамо, ви занесете листи в цех. Вам же клопоту менше – не носити зі складу.

Хлопці переглянулись і один із них відповів: – Немає часу. Вивантажуйте в склад.

Я зрозумів їхню хитру логіку: ДСП в цех носять дві пари конкуруючих працівників. Вони подумали про іншу пару так: “Ми наносимо а ті готове брати будуть… Е ні, – усім так усім”.

Чому все так? Чому всі ми так відносимось до своїх обов’язків, власної Батьківщини, свого ближнього? А тому, що таке відношення давно у нас в крові. Звикли ми так…

Ось типовий епізод: В склад зайшли п’ятеро робітників. Один просить комірника замінити свердло. Другий – видати саморізи 35мм. Третій – рулетку. Четвертий – олівця. П’ятий – нову насадку шуруповерта.

Комірник сердито першому: – Свердел таких вже немає. Поламав – купуй за свої гроші…
Другому: – На 35 вже немає – бери на 45.
Третьому: – Я ж тобі недавно видавав! Поламав – іди до управляючого. Хай він тобі видасть.
Четвертому: – Олівців немає. Будуть з понеділка.
П’ятому: – А стара чим погана? Буксує бо, кажеш, зубці з’їлися? Що я зроблю – немає нової. Працюй поки такою…
Розійшлись засмучені трудяги. Заходить юнак із пневматичним пістолетом. Звертається до комірника:

– Тримач пружини, котра підтягує обойму обломився. Потрібен ремонт.

Аж тут в склад зайшов господар. Юнак й тому пояснив суть поломки. Господар поглянув і авторитетно: “Тут потрібно прихватити точечною зваркою. В автомайстерні неподалік є зварювальний апарат”. І… пішов.

Я був шокований побаченим. Чому господар сам не поїхав відремонтувати? Там замороки на 10 хвилин… При нормальній організації праці все необхідне було б у наявності. Немає? Теж не катастрофа. Скажи хлопцям так: “Відправте гінця в магазин купити все необхідне та взяти чек для звіту. Чек я здам в бухгалтерію й гроші поверну”.

Все у нас робиться через анальний отвір, й цей епізод не виняток: один буде бігати в інший кінець цеху, щоб позичити у колеги свердло. Другий – мучитись із довшими ніж потрібно саморізами. Третій позичати у колег рулетку. Четвертий – олівця. П’ятий мучитись із-за несправної насадки…

З першого дня хотілося бути патріотом фабрики, руками та розумом сприяти процвітанню підприємства. Прикривав меблі під навісами, щоб їх не замітало снігом. Закривав дивани поліетиленовою плівкою, щоб фекалії хазяйських собак, котрі призвичаїлись спати на м’якому, не забруднювали дорогу обшивку.

Запропонував менеджеру внести іноземні плетені дивани, столи та крісла, котрі пиляться на складі, в каталог. Переконував, що на кожний товар є покупець. У відповідь почув несмішливо:

– А ти знаєш їхню ціну? Вони коштують втричі дорожче звичайних меблів. Хто їх купить?

Іншим разом запропонував представнику адміністрації для збільшення корисної площі складу зробити вздовж стін другий ярус й розмістити там дорогі дивани та стільці. У відповідь почув іронічне: “Хто цим буде займатись?”

Наше бездоріжжя прикрив мокрий сніг й джип господарки став чорний від налиплої грязюки. Я набрав декілька відер теплої води й помив авто. Мені було цікаво: помітить власниця фабрики, що авто хтось помив і, якщо помітить, то чи подякує? Нуль емоцій…

Написав рацпропозицію із 11 пунктів. Пропонував прибрати територію, вивезти металобрухт, пошити працівникам спецодяг, придбати по сусідству у військових конверсійну польову кухню й годувати працівників. Пропонував також побудувати теплицю – умови є. Серед іншого пропонував звернути увагу на кричуще нехтування протипожежною безпекою. Нуль емоцій!

Працівники кожного року пропонували провести профілактичний ремонт компресора, та власники демонстративно на це не зважали. І ось через п’ять років компресор зовсім вийшов з ладу. Довелося купувати новий – 2200 гривень поїхали збагачувати сусідню Білорусію.

Із цих фактів байдужості зробив висновок: ініціатива працівників у нас нікому не потрібна.

А дарма. Нація, котра не цінує свіжих ідей, відстає від цивілізації й вироджується. Нам варто брати приклад із Японії – країни котра не має власних природних ресурсів і при тому випускає суперсучасну техніку. В Японії так: подав робітник навіть безглузду рацпропозицію – отримав незначну нагороду. Вдруге подав безглузду рацпропозицію – отримав незначну нагороду. Чому так? А щоб не відбити охоти думати. Японці помітили: раз людина подасть безглузду пропозицію, другий, третій а четвертий раз подасть ідею, економічний ефект від впровадження котрої в сотні разів перекриває витрачені кошти. У них вранці працівники перед роботою співають гімн фірми а у нас лаються. У них чим більше працюєш на підприємстві тим більшу маєш зарплату. Цінують там людей тому що…

На початку Нового року власники фабрики зібрали працівників на загальні збори, а точніше, на “розбір польотів”. Справа в тому, що в переддень Нового року кожного, хто пропрацював більше року адміністрація нагороджувала пляшкою шампанського та солодощами. Виявилось, що після отримання подарунків столяри влаштували в цеху п’янку, пообливали стіни шампанським, насмітили. Крім того сталась ще одна жахлива подія: в колективі завелись злодії – працівники цеху корпусних меблів були затримані при спробі викрасти сировину та вироби. Всі зрозуміли: їх продав хтось із своїх. За крадіїв заступився колектив цеху: “Звільните їх, то ми всі напишемо заяви на звільнення”.

Власники фабрики прийняли соломонове рішення: в покару колектив мусить безкоштовно виготовити меблі для їдальні, роздягальні та офісу. На тому й порішили. Далі тематика була звичною: пияцтво на робочому місці, прогули, запізнення, брак, неекономне використання матеріалів, електроенергії, антисанітарія в роздягальні, на робочому місці.

Я не терплю безгосподарності отож підбирав на території та в цехах й щодня приносив додому жменю цвяхів, болтів та шурупів. Хай краще мені послужить, ніж має пропасти…

Через декілька днів господарі поїхали відпочивати у Єгипет. Виявилося, що ті мої 11 рацпропозицій господарі навіть не прочитали. Чому я так думаю? А якби прочитали, то напевно звернули б увагу на вказане мною кричуще нехтування протипожежною безпекою.

Вогонь, на щастя, спалахнув вранці, коли один із робітників прийшов на роботу. Здійняв ґвалт. Мама власниці вибігла в нічній сорочці та капцях й кинулась до сусідів просити допомоги. Ті ніяк не зреагували. Вибіг батько й вони спільними зусиллями загасити займання. Усі розуміли якої трагедії вдалось уникнути – якби вогонь спалахнув раніше й досяг листів поролону, то фабрика спалахнула б як смолоскип…

Біда не ходить одна – невдовзі прорвало трубу й підвал залило водою. Наляканий такими нашестям неприємностей батько господаря запросив священика освятити фабрику. Священик освячував приміщення а тим часом більшість робітників іронічно коментували це дійство. Я був присутній в цеху й став благоговійно під краплі свяченої води. Коли священик пройшов молодий робітник скрутив й ткнув йому вслід дулю. Мене це не шокувало – знаєте, я вже нічому у нас не дивуюсь…

Щоб організувати роботу цивілізовано багато грошей та розуму не потрібно. Я би вишикував всіх працівників й так сказав: “Хлопці, ви хотіли в Європу? Раз так, тоді давайте працювати по-європейськи. Ми вам європейські умови та оплату, ви – європейське відношення до своїх обов’язків: не запізнюватись, не прогулювати, не смітити і працювати на совість. Ввечері комірник отримає заявку на кожного а вранці видасть ящик із всім необхідним. Там буде все по нормі: болти, шурупи, скоблі, замки, механізми, матерія, пружини тощо. В склад ви будете ходити лише при потребі замінити браковану деталь. Не лінуйтесь нагнутись і підняти те, що впало – за перевитрату вирахуємо із зарплати а за економію нагородимо. Браковані вироби із металу кидайте в спеціальний контейнер, порожні ящики та обривки паперу в мішок для макулатури, пластикові пляшки та поліетиленову упаковку в інший мішок. Залишки тканини теж є вторинною сировиною. Пляшки із-під горілки та вина теж не кидайте де прийдеться – склотара гроші коштує. Все це в кінці місяця водій відвезе на прийомний пункт вторинної сировини. І гроші на цигарки заробите і територія буде чистішою! І ще одне: подавайте рацпропозиції й отримуйте відповідну нагороду. Чим більші будуть прибутки в нас, тим більша зарплата у вас”.

Нічого подібного в нас не відбувається. У нас збори колективу, як правило, перетворюються в нагоняй від начальства. А дарма: спільними зусиллями фабрику можна легко перетворити на зразкове європейське підприємство й отримувати зарплату, як у Європі… Тканини, поролон, листи ДСП та ДВП можна ж не розмічати маркером по шаблону та вирізати дідівським методом, а на сучасному верстаті розкроювати електролобзиком, котрим керує комп’ютер. Та й інші операції можна продумати й, завдяки тому, не робити зайвої роботи…

Завантажили ми авто й йшли до цеху. Був мороз, отож хлопці поховали руки в кишені. Це помітив господар й зателефонував менеджеру: “Роботи море а різноробочі он ходять руки в брюки! Дай їм якусь роботу!”

Нас заспокоїла прибиральниця: “Не звертайте уваги. Буває й гірше. Йшла я із напарницею коридором, щоб біля дверей бухгалтерії зайняти чергу на отримання зарплати. Із дверей вийшов господар і до нас: “Де ви, бляді, ходите!?” Я була ошелешена почутим й поскаржилась його тещі. Та у відповідь примирливим тоном: “І ти дивуєшся? Та  він і мене може привселюдно на х.. послати”.

В кінці робочого дня завантажували ми меблі в авто. Аж тут із вуст господаря на нашу адресу полилась добірна лайка. Нашою виною було те, що ми, виносячи меблі, не зачинили за собою двері і цим запустили в цех холодне повітря. Зазвичай той, хто несе диван позаду, штовхає ногою двері, але тоді так не робили, бо поспішали та й потреби не було – робітники цеху нещодавно розійшлись по домівках. Провина здавалося б не варта уваги, але скільки галасу, образ, зіпсованих нервів…

Наступного дня виконали ми роботу й зайшли в кочегарку погрітись. Слідом за нами зайшов господар й гнівно: “Чому ви тут никаєтесь?!”

Буває, що один-два вантажники по тій чи іншій причині відсутні й тоді працювати доводиться за двох. Цього господар то не бачить й, відповідно, не оплачує а як присіли на хвилину то відразу: “Чому ви тут никаєтесь?!”

Поблизу цеху менеджер сердито лаяв молодого робітника за невиконану роботу. Той в тій же тональності виправдовувався. Робітник був правий: не виконав тому що своєчасно не надали комплектуючих та не створили відповідних умов для роботи. В кінці сварки робітник висловив менеджеру все, що він думає про підприємство, його особисто та його маму й подав заяву на звільнення. Через день на звільненому робочому місці працював новачок. Звична тактика: не подобається – звільняйся. Навіщо платити більше? Краще на заощаджені гроші зайвий раз відпочити в екзотичній країні.

На біржі праці море безробітних. Навіщо витрачатись на вантажний ліфт, навіщо механізувати виробництво коли за 500-600 гривень (100-120$) трудяги (пролетарі) будуть місяць все носити туди-сюди, вгору-вниз по незручних східцях і мовчати. У нас “Два солдата із стройбата за 3 гривні годину замінюють і екскаватор, і ліфт”.

Власник меблевоза привіз розфасований у літрові пляшки (ясна річ “лівий”) коньяк й став продавати усім бажаючим. Робітники відразу провели дегустацію й ходили досить веселі, збуджені. У той час майстру цеху корпусних меблів на очі потрапила працівниця, котра раніше зірвала їхню спробу викрасти кухонний куточок та рулон поролону. Що у тверезого на думці, те в п’яного на язиці, отож той спересердя обізвав кривдницю Іудою. Зав’язалась суперечка, котра швидко переросла у сварку. Віктор серед іншого ляпнув: “Та нехай за той твій гріх розплатяться твої діти!” Прокляття дітей зачепило Тамару за живе й та побігла до власниці фабрики “здавати” свого кривдника. Невдовзі Віктор був викликаний в кабінет й звільнений формально за п’янку на роботі – інформатори у нас завжди цінніші за сумлінних працівників…

Захворів на роботі мій колега й лікар виписав йому листок непрацездатності та власники фабрики лікарняний не оплатили! Я поцікавився причиною й почув від колеги: “В трудовій книзі запис не зробили отож офіційно я тут не працюю. Знав би це раніше то не оббивав би пороги лікарні ради лікарняного – дома би лікувався”.

Потепліло й сніг став танути. Привезли дошки й ми їх скинули. Я до напарника: “Щоб не відкладати на завтра давай складемо дошки сьогодні”. Він же на те резонно: “Місити мокрий сніг ради 24 гривень? Я промочу ноги й захворію, витрачусь на ліки  а лікарняний мені знову не оплатять. Який смисл старатись?”

Вантажник Василь мусив лягти на операцію – за рік важкої праці заробив грижу. Коли ж вийшов на роботу й заніс лікарняний у бухгалтерію то там виявилося… що він офіційно не працює по трудовій. Це означає, що й лікарняний оплачений не буде. (Мова йшла про оплату тижня проведеного у лікарні.) Василь мало не заплакав від образи але праці не припинив – не мав засобів для існування та й іншого робочого місця у нього не було. Ми не пропонували Василеві піднімати важке – знали, що післяопераційні шви ще як слід не загоїлись.

Наступного дня його викликав господар й заявив: “Вантажники, котрі не можуть вантажити важкі меблі нам не потрібні!” Василь вдруге мало не заплакав від образи. Ми пропонували скаржитись, але той пропускав наші слова мимо вух. Я розумів чому не буде скаржитись: йому за 50 і в наш час безробіття він мало кому потрібний. Поскаржишся – навряд чи правди доб’єшся а ворога наживеш. Відтоді вже назавжди забудь дорогу на меблеву фабрику. Наступний роботодавець, як це в нас прийнято, зателефонує на попереднє місце роботи робітника й почує характеристику “кляузник”. Із таким клеймом роботу годі й шукати…

Бачив скупі сльози декорщика Анатолія, котрий був майстром виготовляти різьблені меблі.  Виявилося, що його викликала власниця фабрики й заявила: “Ти виготовив чотири столи. За два отримаєш гроші зараз, а за інші заплачу, коли вони продадуться…” Анатолій запланував як витратити зароблене, отож був ошелешений почутим. Слово за слово і доведений до відчаю майстер гримнув дверима й пішов в склад здавати інструменти. Злі язики говорили, що власниця фабрики навмисне спровокувала Анатолія звільнитись, бо той пиячив на робочому місці. А може він і пиячив саме тому, що людиною себе на фабриці не відчував?

За 5 місяців на фабриці помінялось 5 поролонщиць. Звільнялись відразу після отримання зарплати – ніхто не хотів різати поролон за 10 гривень в день. Фабрика в подібних випадках не зупиняється – обтяжники змушені самі собі нарізати поролон. Не подобається – звільняйся.

Під час обіду підійшов молодий чоловік й запитав: “Чи не збирається хто із вас скоро звільнятись? Справа в тому, що я живу неподалік і згоден працювати у вас вантажником”. Через три дні прийшов інший на роботу проситись – безробіття примушує погоджуватись на будь-які умови тому що…

В цивілізованому світі кожен власник цінує хороших працівників – створює хороші умови праці, добре оплачує працю. Він так вимушений поступати – інакше працівник перейде до кращого роботодавця. У нас в час повального безробіття роботодавці грають на безвиході працівників – платять мінімум можливого користуючись тим, що у працівників немає іншого виходу. За 5 місяців змінилась третина працівників – невдоволених зарплатою та умовами праці одних невдах замінили інші…

Столяри неохоче вантажать сміття – знають, що платять їм лише за виготовлені каркаси меблів. Менеджер кричить: “Веселіше шевеліться, веселіше! Хочете назад в село гній на полях розкидати!?”

І нікуди дітись – мусиш бути покірним. Назад в безробітне село ж то не хочеться…

Все для меблів (крім деревини, ДСП, фанери та поролону) возять із Польщі. Нещодавно розвантажували вантажівку, котра привезла тканини із Польщі. Під тканинами було півсотні ящиків із обладнанням для швейної та меблевої промисловості. Та більше всього мене здивувало інше – ящики із розбірними кухонними наборами виготовленими в Малайзії! І навіть не та обставина, що кухонні набори із Малайзії а те, що прибули вони до нас через Польщу! Ніби Україна не має виходу до моря…

Ми вивантажували а водії глузливо коментували: “Це називається: “Контрабанді – стоп!”

Давайте візьмемо найменші ящики й подивимось, що там. Там електролобзики, електрошуруповерти, електродрелі, “болгарки”, електрозагострювальні пристрої, пневмопістолети для виготовлення меблів. Невже наша українська промисловість не може виготовити такі прості вироби? Чому, якщо захотіли, могли налагодити випуск суперсучасної, найстрашнішої зброї СС-20 (Сатана), а звичайного обладнання не можемо? Чому скрізь де не глянеш, все обладнання, більшість промислових товарів “мейд ін не наше”? Простий приклад: дротяна щітка у нас і то польського виробництва! Такий простий виріб виготовити не здатні а от язиками молотити… Чому наші сусіди змогли налагодити випуск високотехнологічних виробів, а ми – ні?

Меблі виходять із воріт фабрики гарні – вироблені каркаси працівники покривають добірним матом та польськими тканинами й завдяки останній обставині наші меблі набувають більш-менш пристойного вигляду. До речі: висловлювати своє роздратування добірною лайкою вкрай безглуздо. Чому? А тому, що чим більше ми лаємо “Його мать”, тим гірше живемо. А чим гірше живемо, тим більше…

Вийшов наказ вантажникам вийти в суботу – потрібно було перевезти вміст складу в інше приміщення. Зранку на територію фабрики стали заїздити престижні іномарки – це власники фабрики скликали родичів та друзів на банкет. Ми на саморобних санчатах перевозимо тканини, поролон, меблеву фурнітуру, а тим часом гості на балконі другого поверху під жарти та сміх готують духмяний шашлик. Неспішно на свіжому морозному повітрі пиячать, ласують делікатесами та голосно обговорюють свої проблеми. Цілий день ми працювали, а тим часом декілька метрів вище продовжувалась гулянка. Всі вони нашу працю на їхнє благо бачили, але в жодного не з’явилась думка пригостити нас. Я б у подібному випадку передав би трудягам зі столу пляшку горілки та декілька бутербродів…

Ми спостерігали те торжество й розуміли: розважається братва колишніх високопосадових комуністів, працівників МВС, КДБ, та бандитів, котрі заробили стартовий капітал під час розвалу Союзу й зуміли спритно вложити ті гроші в прибутковий бізнес. Ми ту гулянку спостерігали, обговорювали але слини не ковтали тому, що розуміли: вони нас зневажають. А як інакше можна відноситись до черні, котра погоджується день горбатитись за 24 гривні? Та я й сам себе ненавидів за те, що до сивини дожив а достойного місця на соціально-політичній піраміді так й не зайняв…

Чув уривки розмов й розумів суть: вони зібралися за чаркою горілки вирішити свої бізнесові проблеми і водночас розважитись. Здавалося б і я, маючи сотні тисяч доларів, міг би відкрити гуртовою, привозити із Польщі тканини, обладнання та фарнітуру й у нас продавати. Та не все так просто. Потрібно ще знати де купити тканини, обладнання по цінах виробника, як те все документально так оформити, щоб менше за розмитнення платити, як заховати контрабанду та кому й скільки заплатити, щоб провезти через митницю. Скрізь знайомства потрібні, блат, вміння давати хабарі і… прихильність долі. Щось не врахуєш – конфіскують на митниці, дома “кинуть”, задушать податками, перевірками…

Як же такі люди добилися в нас успіху? Ходять чутки, що мають “волохату лапу” в структурах влади. Одна тільки ринкова вартість земельної площі фабрики на сьогодні перевищує мільйон доларів! Потрібно було мати неабиякі зв’язки, щоб ту площу отримати та мільйони на побудову фабрики… Ось мій родич, маючи гроші побудувався, але, не маючи впливового покровителя, цілий рік добивався та лише місяць тому отримав дозвіл під’єднатися до високовольтної лінії.

Поглядав на присутніх й доходив висновку: колектив той лише на перший погляд є споєним та спаяним. Фальш все. У випадку якоїсь заворухи усі вони, як це було після “Жовтневої революції” розбіжаться хто куди. Одні емігрують, другі – перейдуть на бік “повсталого народу”, щоб зайняти новостворені владні посади, треті – будуть байдуже спостерігати “експропріацію”, четверті – стануть з горя пиячити, кінчати життя самогубством. І лише досить незначна кількість відчайдухів будуть апелювати до совісті трудового народу, щоб спільно чинити збройний спротив. Не дивно, що бажаючих захищати таких людей знайдеться дуже мало. Пригадалось із спогадів одного білого офіцера: “К белым народ не хотел идти – ведь мы были господа… Мужик нам не верил… В этом была беда мужика и всей России…”

І сьогодні народ не захоче захищати новоявлених буржуа. Історія повторюється. Вся біда в тому, що на наших помилках вчаться всі, крім нас…

Ось я, здавалось би, ніби не дурний чоловік а працюю різноробочим. А чи міг би бути на тій або подібній фабриці управлінцем і, що логічно, із такими людьми пиячити? Справа в тому, що кожен господар підбирає команду в першу чергу із своїх родичів та знайомих під свій характер, стиль мислення та поведінки. Не вписався б я в той стиль керівництва та поведінки…

Ходили чутки, що господарі шукають іншого менеджера. Що таке менеджер, яка в нього робота? Робота така: видавити із робітників максимум роботи при мінімумі оплати. Менеджер при мені пояснював новенькій поролонщиці, що оплата залежить від виробітку але при бажанні можна заробити й 500, прекрасно розуміючи, що за перші місяці вона навряд чи заробить більше 300. А от я би так не зміг…

Навіть маючи солідний стартовий капітал я не зміг би досягнути подібного успіху й стати повноправним членом їхньої компанії. Чому? Я би чесно вів свій бізнес, чесно провозив товар через митницю, чесно платив податки, добре оплачував роботу працівників от і заробив би лише на хліб та воду.  Ну, не зміг би я людині за чотири робочих дні заплатити 29 гривень й у відповідь на скаргу сказати повчально: “Такі в нас розцінки”…

Власниця фабрики найняла приватників зробити ремонт приміщення. Наступного дня запропонувала залити підлогу бетоном. Ті назвали розцінки: 15 гривень за квадрат. Стала торгуватись: “А за 13 зробите?” Ті категорично: “За 14 зробимо”. Сердито розвернулась й вийшла із приміщення.

Менеджер примусив нас зробити заливку. Та ми не проти робити не свою роботу аби тільки платили добре. Один із нас зауважив власниці фабрики, що чужа робота варта окремої винагороди. Власниця фабрики, мило посміхнувшись, погодилась: “За бетонні роботи розрахуюсь окремо”.

Настав день зарплати але винагороди не було. Приватники стали глузувати: “Ну що, штрейкбрехери, скільки вам хазяйка за роботу заплатила?!”

Тоді один із нас пішов до власниці вдруге. Та заявила: “Винагорода буде приплюсована до наступної зарплати”. Не вірилось вже цим заявам та принижуватись більше не хотілося.

Фабрикою володіє молода жінка, котра в дочки мені годиться. Одягнена по моді, золотий хрестик сяє на грудях – в Бога вірить, значить. При спілкуванні її манера поводження залежить від місця співрозмовника на суспільно-політичній піраміді. І ще одне я запримітив: чим у нас вище людина знаходиться на суспільно-політичній піраміді, тим рідше вона вітається із простими робітниками.

Вибрав момент й звернувся до неї:

– Якщо у нас цивілізована держава, то варто йти в ногу з часом – механізувати виробництво. Рулони тканин носимо на другий поверх на плечах та й двері із цеху вузькі – 120 сантиметрів. Із-за цього ледве протискуємось, калічимо руки. Гадаю в сусідній Польщі інакше.

Власниця фабрики до мене іронічно:

– А Ви бачили виробництво меблів у Польщі?

– Не бачив, але судячи із їхньої зарплати рентабельність виробництва у них набагато вища. Гадаю там вантажники не носять тканини на плечах на другий поверх й не заробляють 24 гривні в день, як ми…

– У нас хто хоче заробити, той приходить раніше й залишається працювати до 21-22 години…

– Так працюють ті, хто отримує платню залежно від виробленого. Ми ж вантажники на ставці. Ось зараз двоє звільнились отож я з напарником вимушені працювати за себе та їх. Чому це не враховується при нарахуванні зарплати?

–  Так ви ж виконуєте ту ж саму роботу, тільки от робити її доводиться довше!

– Це не так. Нам доводиться удвох через вузькі двері виносити й вантажити важкі дивани, котрі раніше піднімали четверо. Руки обриваються…

– У нас немає важких диванів.

– А “Фаворит”, “Глорія” “Парус”, “Барон”, “Класік”?

Власниця при цих словах подивилася на мене, як на якогось ідіота. Продовжив:

– У мене ще питання: довідався, що є закон згідно якого сім’я, в котрій зарплата годувальника поділена на кількість жильців є для кожного нижчою прожиткового мінімуму, має право на дотацію від держави. Мені потрібна довідка, що я у вас 5 місяців працюю й скільки заробляю.

– А Ви писали заяву при прийомі на роботу?

– Я вважав так: якщо у мене взяли трудову книжку, то це означає, що я працюю законно.

– Це не так. Ви пропрацюєте 3-4 місяці й біжите на біржу за субсидіями а я мушу за кожного щомісяця сплачувати державі 200 гривень. Ви ж, коли працюєте за кордоном, то не вимагаєте там запису в трудовій книжці й дома не біжите сплачувати податки із прибутків…

– Я у себе на Батьківщині й хочу справедливості! Виходить так, що я працюю щодня за 24 гривні й разом із тим… не працюю! Я не маю права на субсидію, оплачувану відпустку, компенсацію у випадку каліцтва чи хвороби, мені не капає у пенсійний фонд, не можу взяти товари в кредит! Ви одурюєте державу й людей!

– Не подобається – будемо прощатись!

– Попрощаємось в кабінеті прокурора – є в мене там впливові зв’язки!

На мій подив власницю фабрики не злякала погроза звернутись в прокуратуру. А, може й, справді, туди звернутись? Став аналізувати ситуацію й пригадав слова товариша, котрий працює в прокуратурі: “Якби ти, Коля, тільки знав який у нас бардак! Та ми самі свою установу проклятурою називаємо!”

Так звертатись в проклятуру, чи ні? Став аналізувати отриману інформацію. Дійшов висновку: якщо власниця фабрики боїться правоохоронців, то завтра вранці мене викличуть в бухгалтерію й лагідно запитають: “Микола, Вам яка довідка потрібна?”

Наступного дня мене в бухгалтерію не викликали. Значить правоохоронці теж меблі купують зі знижкою…

Став під час перекуру цікавитись ситуацією й знаючі люди пояснили:

– Сім років тому за право придбати цю територію колишнього державного підприємства боролись відомі грошові мішки міста. На загальний подив територію із всією інфраструктурою придбала нікому тоді ще не відома наша господиня! Значить дуже впливові чиновники кришують нашу пані й, відповідно, доять.

Я продовжив тему:

– За 5 місяців, що я тут працюю ціни зросли але ніхто не заїкнувся про підвищення зарплати.

Обізвався один із обтяжників:

– Я тут два роки працюю. Ціни виробів зросли а от розцінки наша пані лише на три назви на 5 гривень підняла…

Другий додав: – Та зараз скрізь таке. Думаєш, звідки беруться розкішні хороми та дорогі іномарки?

Третій підсумував: – Ми самі винні. Раз мовчимо, значить нас таке життя влаштовує…

В розмову втрутився приватник бригади, котра проводила ремонт в цеху:

– Щоб вижити крадемо все, що погано лежить. Та ти кради у фірми, а не в таких як сам. От у нас за два тижні три рулетки пропало…

Через день виплачували зарплату і я зайняв чергу до дверей бухгалтерії. Вийшла наша господиня й, помітивши мене, повернулась назад. Через хвилину вийшов обтяжник і змовницьки до мене: “Хазяйка на вас чотирьох 80 гривень премії за бетонні роботи касирці дала. Потім щось подумала й ще двадцятку добавила”.

За 11 робочих днів отримав 264 гривні й не знав плакати чи сміятися. Сумно стало: все свідоме життя, намагався словом та ділом змінити світ, бився головою об стіну а, в результаті… із однієї тюремної камери потрапляв в іншу…

Власниця фабрики вважає себе досить розумною жінкою, але це не зовсім так. Кожен бізнесмен повинен бути не хитрим та жадібним, а розумним та економним. Менеджер пропонував зашити металопрофілем стіни складу та ми відмовились – не вміємо ми, мовляв, такого робити. Викликали двох спеціалістів й ті за виконану роботу отримали три тисячі гривень. Якби власниця фабрики таки справді була розумницею, то зацікавила б нас матеріально й ми залюбки виконали ту роботу за дві тисячі гривень. І їй економія, і нам додатковий заробіток. А так… Ходили чутки, що її чоловік, котрий є водночас співвласником фабрики, ходить від неї “наліво”. В цьому немає нічого дивного – на його місці й я коханку би завів…

Якось в кочегарку зайшов працівник бухгалтерії із пачкою документів. Попросив кинути папери у вогонь в його присутності. Дочекався доки папери догорять й пішов. Ми всі розуміюче переглянулися – подвійну бухгалтерію (компромат) палили… В документах вказують, що у них працює декілька робітників, котрі виготовляють мізерну кількість продукції й за той мізер податки в бюджет сплачують. А насправді… Нічого дивного в цьому не було – такі реалії сьогодення України…

Серед металобрухту помітив шматок металічних дверей, котрий за розмірами міг слугувати люком для погреба. Звернувся до службовця із пропозицію продати мені той шмат металу. Той мені повчально: “Це діловий метал. Ми його продаємо забудовникам по ціні 2-50 за кілограм”.

Прикинули на око й зійшлися на тому, що той шмат металу важить, як пудова гиря. Я піднявся в кабінет й попрохав службовця виписати мені пропуск на прохідну, а гроші нехай вирахують із зарплати. Службовець пояснив, що метал продається тільки за готівку. Сумно стало: працюю часто за двох і за 5 місяців праці навіть не заслужив в подяку пуд металобрухту. На той шмат металу мені доведеться півтора дні важко працювати…

Наступного дня господарка заявила: “В суботу об’являю суботник! Хто не вийде – буде звільнений!”

Прибрали сміття, а коли вантажили металобрухт влаштував так, щоб той шмат металу опинився зверху. Сів поряд із водієм й на перехресті попросив зупинитись. Зняв той метал й поніс додому за російською приказкою: “Чем просить и унижаться, лучше стыбзить и молчать”.

Столяри заховали пневмопістолет – хотіли розіграти новачка. Той виявив пропажу й здійняв ґвалт, повідомив адміністрацію. На прохідній всіх стали обшукувати в режимі посиленого контролю (шмонати). В той час через прохідну один із працівників проносив в кишені жменю цвяхів – знав, що кишені не обшукують й тому йшов сміливо. На цей раз обшукали й цвяхи знайшли. Повели в кабінет господарки фабрики. Той там сидів червоний як буряк, доки пневмопістолет не знайшовся. Тут логіка проста: “Якщо ти цвяхи крадеш, то й все інше викрадене твоїх рук справа”.

Власники фабрики викликали спеціалістів й ті встановили в цехах камери спостереження. Це, я гадаю, в даній ситуації безглуздо – краще було б ці гроші на збільшення оплати виділити. Чому? Камери спостереження власники встановлюють там, де оплата погодинна та там, де робітники самі ведуть розрахунки із клієнтами й мають змогу, применшивши кількість клієнтів, привласнювати частину виручки. Тут же робітники отримують зарплату залежно від виробленого, отож лінивих легко вичислити по кількості зароблених грошей…

Надивився я на це все й мені стало байдуже згорить ця фабрика наступного разу чи ні.

Пропрацював я після тієї розмови ще три дні а четвертого по обіді заявив, що далі у них працювати не хочу. Як у нас заведено, ніхто із адміністрації не став мене вмовляти залишитись. Один відомий чоловік минулого століття  спостеріг: “Марксизм заперечує в людині цінність особистості”. Сьогодні у нас інший суспільно-політичний лад, але вад попереднього ми так й не позбулися…

Під час мого ув’язнення старий єврей задумливо сказав:

– Краще у країні “загниваючого капіталізму” бути бідним, ніж у нас багатим.

– Чому? – здивувався я.

– А ти сам здогадайся.

– Може тому, що там до кожного відносяться як до людини незалежно від того бідний він чи багатий?

Почувши це, єврей посміхнувся й схвально хитнув головою.

Через два тижні в день зарплати завітав я на фабрику отримати зароблене за чотири робочих дні та забрати трудову книжку. Власниця фабрики, менеджер та присутні в бухгалтерії зустріли мене підкреслено сухо – образилися, що осмілився “качати права”. Виявилося, що за час моєї відсутності вантажниками по день-два пропрацювали по черзі шість чоловік.  Не витерпіли лихої долі…

За чотири дні отримав 114 гривень – власниця таки підняла оплату після нашої розмови. Заглянув у трудову – так і є: не працював я той час у них…

Якось так боляче стало: зрадник мій та його колеги, котрі душили в радянському КДБ та МВС цвіт української нації через 20 років “праці” виходять на “заслужений” відпочинок й отримують від незалежної України в подяку щомісяця від 2000 до 3500 гривень пенсії, а я й досі важко працюю за 600. Ось така от в нас справедливість…

Розговорився із водієм меблевоза й сумно зауважив:

– Чехи вербують наших людей на свої меблеві фабрики. Пропонують 700$.

Той у відповідь кисло посміхнувся:

– Чехи своїх громадян жаліють. Тебе там поставлять на шкідливе виробництво – будеш змушений дихати фарбами, розчинниками, отруйним пилом. Пізніше зароблені гроші витратиш на лікування.

Про проблеми України можна говорити довго. Ось ця меблева фабрика досить яскраво ілюструє клубок наших проблем.

На будові у родича.

Із меблевої фабрики звільнився на початку квітня. Родич кликав на будову та я зволікав – дома робота була. В середині травня, коли клаптики землі були засаджені та засіяні ми з кумом приступили до роботи. Світло вже було, так що робота планувалась на ціле літо. Ціни за рік значно зросли отож я натякав господарю підняти оплату. Той робив вигляд, що не чує й платив як і минулого року – 30 гривень день.

Я на те:

– Скоро почнуться важкі бетонні роботи й працю на бетономішалці ти будеш змушений оплачувати згідно загальноприйнятих розцінок.

Та я розумів суть: він економить кожну копійку отож старається витиснути із нас якнайбільше. Пильнував, щоб ми не запізнювались, не розгинали спини надовго, не покидали роботу на хвилину раніше. Іноді всерйоз запитував:

– А чому вчора ви зробили більше, ніж сьогодні!?

Пильнував, щоб копійки нам не переплатити й разом із тим іноді перевірити нашу роботу приїздив на авто напідпитку із такими ж підпилими жінками в салоні. А втім нічого нового в цьому дійстві немає – це типове розтринькування зекономленої зарплати робітників…

Якось я оригінально розпорядився годинною обідньою перервою: пообідав й став на узбіччі косити траву для корови. Родич підійшов й сказав прямо в очі: “Пообідав, так спи. Ти замість відпочинку в обідню перерву натомлюєшся  й із-за того пізніше гірше працюєш…”

Працювали ми із напарником вдень а через ніч чергували від 20:00 до 6:00 – охороняли пластикові вікна. Зазвичай основний час ми дивились телевізор та спали всередині – при появі чужих нас будив гавкіт собак. Напарник на чергування виїздив велосипедом із дому на 20-30 хвилин пізніше – коли Сонце на небі злодії красти не ризикнуть. Зазвичай я не запізнююсь а тут 22 травня на свято Миколая сталось так, що запізнився на 45 хвилин. Бачу: стоїть авто господаря – це він вирішив перевірити моє чергування. Вийшов із авто й накинувся на мене:

– Ти запізнився! Не хочеш працювати – дам розрахунок навіть зараз!

Я на те: – Так Сонце ж ще високо на небі. Хто полізе вдень красти? Минулого року ми чергували із 21 години і все нормально було…

– Яка різниця? Ми домовились що ви будете чергувати із 20 години і все тут! Он в інших місцях за ніч чергування платять 14 гривень а я вам 15 плачу! Та я заберу розкладачку та телевізор і в мене ви будете за ці гроші всю ніч по території ходити!

Я резонно: – Ніч ходити а вдень працювати? А смисл? На території же нічого красти – все цінне в приміщенні у котрому ми відпочиваємо…

Господаря аж тіпало від гніву: – Ще одне навіть дрібне порушення і розрахунок в ту ж мить!

Наступного дня я приїхав на роботу раніше. Взяв з дому два пакети побутових паперових відходів, щоб спалити разом із будівельним сміттям. Виніс із приміщення мішок сміття,  додав свої два пакети й підпалив за територією де ми завжди спалюємо різний мотлох.

Помітивши це господар спалахнув як сірник: – Це європейська будова а ти тут вогонь палиш! Європейська!

Я на те спокійно: – По-перше, запалив я сміття на тому місці де ми завжди палимо. По-друге, те місце поза територією будови. Крім того золу я пізніше приберу так, що й сліду не залишиться.

Господар до мене: – Та вся ця територія аж до дороги моя! На моїй території палиш, мою територію загаджуєш! Так, допрацюй до кінця дня а ввечері отримаєш розрахунок! Такі робітники мені не потрібні!

Оце так-так! Знайшов сміхотворну зачіпку й вигнав мене, як собаку! Але чому? Чим я накликав на себе такий гнів? Якась же причина, логіка повинна бути? Думав, я думав але логічної відповіді не знаходив…

В кінці дня підійшов до господаря й, отримавши зароблене, сказав: – Ну й шукай працівників, котрі тобі за 30 гривень цілий день будуть бетон виготовляти та заливати.

Господар мені повчально: – Я найму бригаду людей, котрі за 25 будуть заливати!

“Через газету запрошують працювати туди, де люди довго не витримують”.

Купив газету оголошень. Син до мене іронічно: “Тату, хороше робоче місце сьогодні через газету не знайдеш. Через газету запрошують працювати туди, де люди довго не витримують. Винятком є, хіба що, новостворені фірми. Ось мені пощастило по знайомству влаштуватись на солідне підприємство: хороші умови праці, висока платня, гарячі обіди, на Різдво усіх з дітьми запрошують на ялинку та подарунки дають. Якщо хтось із наших надумає звільнятись, то ще до звільнення приведе на своє місце родича чи товариша”.

Робота по об’яві в ковбасному цеху. (Півтора року після “Помаранчевої революції”)

Знайшов в тій газеті об’яву: “В ковбасний цех потрібен працівник”. Зателефонував. Власник запропонував прибути наступного дня о 9:00 зі своїм спецодягом. Приїхав на авто й переодягнувся в теплий одяг, взув чоботи тому, що знав: в цеху прохолодно та мокро. Власник до мене: “Працювати будеш шприцювальником. Буду платити тобі спочатку по 20 гривень в день. Навчишся – будеш отримувати 30 гривень за тонну випущеної продукції”.

Я простягнув трудову книжку й почув: “Я не беру на роботу по трудовій”.

Вибирати не приходилось – хто роботу дає, той і умови диктує.

Ковбасний цех я уявляв так: на території велика вага, на котрій зважують привезену худобу, неподалік приміщення забою, цехи обвалювання та переробки свіжого м’яса.

Дійсність виявилася прозаїчнішою: в цеху немає вікон, робочі місця недостатньо освітлені. Робітники та робітниці брудно лаються.

Під’їхала вантажівка й мене примусили вивантажувати брили замороженого польського сала, субпродуктів, свинячих шкір, обрізків м’яса та готового фаршу. (Поляки додають у корм для худоби стимулятори росту, котрі накопичуються в м’ясі. Ми їх пізніше з ковбасою споживаємо й… розносить нас, як ту худобу…)

Спочатку поставили відділяти шкіру від розморожених шматків сала. Одна із обв’язчиць до мене тихо: “Скільки господар пообіцяв за тонну продукції?” Я відповів, а та: “Стільки він ще нікому не платив отож реально заплатить 25. Він навіть нам платить по 20. В день виготовляємо приблизно тонну продукції, отож будеш щодня мати 25 гривень та палку ковбаси”.

Аж тут підійшла третя обв’язчиця й ті двоє, змовницьки підморгнувши, прошепотіли: “Т-с-с-с…”

Пізніше із робітником мову завів. Той мені повчально: “Тобі крім шприцювання доведеться ще складові ковбас для кутеровщика обробляти та вивантажувати-завантажувати машини”.

Поряд проходила та третя обв’язчиця й той, легенько мене штовхнувши, замовк. Так ось у чому річ: в колективі є стукач, котрий заради зайвої палки ковбаси всіх закладає господарю. Вкотре пригадалось із Кобзаря: “За шмат гнилої ковбаси у вас хоч рідну матір попроси, то оддасте…”

Століття минають але в душах нічого не міняється – все той же страх, взаємопідозра, продажність, рабство…

Три години відділяв шкіру від польського другосортного сала – кусків свинячих голів. Робоче місце освітлене явно недостатньо. Попросив помічницю господаря вмикнути ще одну лампочку. Та мені: “Ця лампочка перегорівша”.

Я на те: “То дайте нову і я заміню”. Мовчання…

Та ось шкіра відділена від сала. Її закинули в кутер й там вона перетворилася на пастоподібну масу.

Помічник господаря розпочав ремонтувати шприц. Я до нього: “Може допомогти чим?” У відповідь пролунала добірна лайка.

Помітивши мою розгубленість, співвласник цеху пояснив: “Не люблю коли лізуть не в свої справи. Потрібна буде допомога – сам покличу”.

Зрозумів: цим мені він хотів сказати: ти тут ніхто отож роби, що скажуть й не лізь куди не просять…

Поставили на робоче місце. Темп шалений – новачкові важко встигнути набивати фаршем оболонки для трьох обв’язчиць. Ті сердяться та лаються між собою – заробіток ж то від виробленого… В такій атмосфері такими темпами ми цілий день виготовляли ковбаси із польського сала та фаршу. Нашими в ковбасі були лише сіль та манна крупа.

Вийшов на двір, щоб взяти із авто мобільний телефон і… нарвався на матюки – заборонено виходити із цеху до кінця робочого дня тому що. Так боляче стало – не попередили, отож облаяли мене без вини. Виявилося що за молільником я ходив даремно – товсті стіни не пропускали сигнал.

Настав обід. Ковбаси вдосталь – їж досхочу. Працівники хильнули по склянці самогону. Пропонували і мені та я відмовився – за кермом не вживаю.

Стосовно якості ковбаси коптильник висловився так: “Якщо м’ясо коштує 17 гривень то ковбаса по 14 смачною бути не може”.

Зазвичай обід триває годину. Тут же оплата від виробленого, отож відпочивати не прийнято. Чайник не ставили – ніколи чаї ганяти, робота стоїть.

Працювати незручно – стіл розрахований на людей середнього росту, а я чоловік високий. У сибірському таборі на шкурочці шпал так не стомлювався, як тут. Та ще й до того під час пауз присісти ніде. Прилаштувався відпочивати на притуленому до стіни піддоні.

Заявку ми виконали й стали переодягатися коли на годиннику було 21:45. Я до помічниці господаря: “Я зранку до ночі в таких умовах за двадцятку працювати не буду. Розрахуйтесь зі мною зараз, щоб завтра я не гаяв час та не витрачав пальне на проїзд”.

Та дала двадцятку й пайок (палку ковбаси вагою 400 грам).

Працівники попросили підвезти їх до міста. В дорозі скаржились: “Господар каже, що так платять скрізь. Ми віримо, бо то одна мафія. Останній тролейбус відправляється о 20:40. Не встигли виконати заявку до цього часу – замовляємо таксі або йдемо на трасу зупиняти маршрутки”.

Я на те: “Це означає, що мені довелося б щодня добиратись на авто й спалювати бензину на 8 гривень. Це що ж залишиться на прожиття?”

Пригадалися слова Володимира Винниченка: “Знаєте, що таке малорос? Ні? Паршивець, просто кажучи, ні те ні се. Він, бачите, собі з походження – українець, з виховання – руський, з переконань – неук у всьому, що торкається рідного народу, по вдачі – боягуз, себелюб, раб. От це – малорос”.

Їхав далі й сам собі дорікав: “Не хотів у родича на чистому повітрі працювати 8 годин в день за 30 гривень, то довелось у холодній, мокрій, недостатньо освітленій тюремній камері працювати 12 годин за 20 гривень. І то за таку свободу приватної ініціативи я розпинався?

“… гидко було на душі тому що…” 

Знайомий розповів як він день пропрацював у ковбасному цеху приятеля: “Господар привіз гору пліснявих, аж зелених сосисок й примусив мене здирати із них оболонку. Пізніше закинув їх та м’ясо прострочених курячих стегенець в м’ясомолку, додав трішечки свіжого м’яса, манної крупи, сої, барвник, ароматизатор. Все те перемолов й продукція набула привабливого вигляду. В кінці дня запропонував розрахуватися ковбасою або грошима. Звісно, я вибрав гроші. Та я розумію: він вимушений викручуватись, щоб не збанкрутувати. Якщо ж стане виготовляти ковбасу із справжнього м’яса із дотриманням рецептури то та ковбаса буде якісною але надто дорогою для пересічного покупця… Хто її купить? Наступного дня я на роботу не вийшов – гидко було на душі тому що…”

Робочих рук більше ніж робочих місць…

Все ж таки, чому мій родич вигнав мене з роботи? Хто винен: я, він, держава? Доходив висновку, що винні всі. Якби я не відстав від життя то, розуміючи реальність, не вимагав би підвищення оплати праці.

І він не винен, а винний… наш хохляцький менталітет. Чоловік іншої національності на його місці сказав би мені так: “Коля, ти дещо не розумієш реалій сьогодення. Ситуація зараз така: усі хто мав гроші та комерційний хист вже вклали їх в побудову власних будинків та розбудову підприємств. Всі вигідні об’єкти, ділянки землі, робочі місця давним-давно прихватизовані, десять раз перепродані, так що свою нішу знайти дуже важко. Будівельний бум минув, в економіці наступає криза, депресія отож попит на робочі руки різко упав. З’явилась маса безробітних згодних працювати за безцінь. Підприємці знають цю ситуацію й грають на пониження оплати. Плачу 30 гривень в день то ти й за це дякуй а більшого не вимагай. У мене теж гроші з неба не падають отож завжди платити буду як усі”.

Навіщо ж було виганяти мене, як собаку? Якби він так пояснив, то невже би я не зрозумів?

Зустрів напарника. Повідомив, що на моєму місці вже працює новачок. Виготовляють та заливають бетон за 30 гривень в день такими темпами, що аж фуфайка завертається… А що, все вірно – діватись їм нікуди.

Про наше сьогодення та економіку говорити довго. А можна й коротко: описані мною ковбасний цех, меблева фабрика та праця у приватного підприємця є яскравим відображенням усіх наших проблем. Одні мають капітали, власність та владу – інші абсолютно безправні. І справедливості у владних кабінетах шукати безглуздо – всіх і все куплено. Ситуація як напередодні більшовицького перевороту: ти ніхто і прав у тебе нуль… Ось так закипає невдоволення (“разум возмущённый”) й спалахують революції…

                                                                                                    Такі у нас люди…

В хату зайшов молодий чоловік. Коли ж домашні із кухні це помітили й кинулись за ним, то почули: “Шукаю хто кімнату здає квартирантам!” Чоловік пішов й виявилось, що із ним пішов й доччин мобільний телефон.

Знайомий, котрий купив будинок у сусідньому селі, попросив мене винести із нього чужі меблі. Справа в тому, що попередня власниця здавала будинок квартирантам. Вона 4 липня пояснила квартирантам, що будинок продано, отож їм пора виселятись. Ті погодились, але… Виселяли їх зі скандалом в присутності дільничного інспектора, голови сільради, свідків аж 30 грудня. Кімнати були в запущеному стані – квартиранти знали, що їм доведеться вибиратись от й не прибирали…

Голова сільради сумно зауважив: “Роботи в селі зимою немає. Люди виїздять, спиваються. На 6 народжень припадає 20 поховань”.

У сусіда поцупили каналізаційний люк та кришку а із будівлі родича злодії вночі намагалися зняти пластикове вікно. Погнули раму, вибили скло, поцупили китайський ліхтар та розкладачку.

Злодії пограбували будинок самотньої сусідки. Їхньою здобиччю стало найцінніше – 1000 гривень, котрі та із кожної пенсії зібрала на своє поховання. Сценарій простий: злодії вислідили коли та поїхала в поле садити картоплю. Зламали замок й зробили в хаті ретельний обшук.

Правоохоронцям потерпіла призналась, що гроші були в шафі під білизною. З огляду на це не дивно, що злодії знайшли схованку – ми здавна звикли зберігати заощадження не в ощадбанках, а в шафах…

Вигнав корову на пашу. Забив штиря, молоток заховав в заростях трави. Ввечері молотка на місці не було. Хтось побачив де саме я заховав молоток і… В нашому селі хороших людей більшість, отож того дня я потратив на очі представнику меншої частини жителів села…

Загнав до знайомого авто на ремонт. Той замінив свічі й пригнав авто в двір. Датчик пального показував, що з баку зникло декілька літрів бензину. Я не образився – нехай бензин буде розрахунком за роботу. Та коли ж сів за кермо то відчув, що авто чмихає та пирхає, як і раніше. Син загнав авто на солідну техстанцію й там виявилося, що причина була в несправності карбюратора. Що не кажи, а цікаві ми люди…

Колись мій батько вирішив провести в хату воду. Ходив по сусідах й пропонував дати гроші на труби та допомогти копати траншею. Усі відповідали: “А нам вода артезіанська не потрібна – колодязь є!”

Раз так, то батько купив дві сотні метрів труб а я викопав, заклав труби та засипав траншею. Пізніше ті люди тишком-нишком під’єднались до нашої труби. На сьогодні вже сьомий господар в ту трубу врізався. І всі спокійно дивляться в очі так, ніби нічого не сталося. Так хоч би хтось один для сміху заїкнувся чимось віддячити…

Купив у фірмовому магазині, котрий розташований в центрі міста, дві пляшки престижної горілки – друга дитинства в гості чекав. Час минав, друг зволікав й я вирішив провести дегустацію. Випив склянку й скривився – розбавлений водою низькосортний спирт. Вранці страшенно боліла голова. Знав істину: після вживання якісного спиртного голова не болить. Може поскаржитись правоохоронцям? Вирішив поступити по-людськи: заніс одну пляшку в магазин, пригрозив поскаржитись правоохоронцям, залишив візитку. Вийшов й стрів знайомого. Пояснив ситуацію й почув: “Власник цього магазину полковник МВС у відставці. Марно стараєшся – там мінти в долі… Нічого дивного:  такий час настав, що всюди все підробляють. Навіть долари та євро. Якщо ж хочеш справжньої горілки – нагони самогону…”

І знайомий виявився правим – минали дні та ніхто мені з того магазину не зателефонував…

Пішов на гуртовню купити до святкового столу декілька пляшок горілки. Обслуговували ввічливо, але от у пляшках виявився розбавлений водою неякісний спирт. Іншого разу куплений коньяк мав котячий запах – очевидно горе-комерсант у ванні спочатку кота викупав, а потім у ту воду заливав спирт, барвники та ароматизатори…

Розповів цю пригоду знайомому. Той, похитавши головою, підхопив тему: “Мій товариш працює у пункті прийому склотари.  Так йому за кожну коньячну пляшку горе-бізнесмени платять по одній гривні – у десятикратному розмірі!”

Наша біда у тому, що ми звикли намазувати чужий кусочок масла на свій кусок хліба, тягнути простирадло на себе. Яку економіку, яке суспільство ви хочете побудувати з таким народом?

Тамара.

Просапав картоплю, буряки та й рушив додому. На шляху помітив ту рудоволосу красуню Тамару (з котрої впору ікони писати) із чоловіком та малолітнім сином – вони після основної роботи йшли ще й городину обробляти. Чоловік ніс сапки, його кохана вела за руку сина. Подумалось тоді: – А що краще міг би їй запропонувати я? Гострішу сапку?..

Пригадав іронічний вислів: “Ми так довго боролись за права негрів що, нарешті, самі ж їх і отримали” й гірко посміхнувся…

Шабашка в Росії.

Пристойної роботи не було отож не було грошей на ремонт будинку, оплату комунальних послуг, ліки, одяг, взуття. Ще й до того моя старенька ВАЗівська “четвірка” розсипається на ходу – лівою рукою тримаю кермо, правою витираю сльози, датчик палива завжди на нулі…

Роботодавці пропонують від 500 до 800 гривень за місяць праці. Це, ясна річ, на даний історичний момент не зарплата, а сльози. Не було іншого виходу, як поїхати на заробітки. Аж тут почув: односельчанам для роботи в Москві потрібен ще один працівник. Завітав. Взяли в бригаду.

Придбали квитки на потяг й зайшли в кафе. Однієї пляшки виявилося мало. В наступній пляшці нам подали підробку (лівак). А втім господар кафе хитро вчинив: сп’янілі відвідувачі смак другої пляшки не завжди розберуть, а якщо й виявлять підробку то сп’яну скандал влаштовувати не стануть…

У москві нас зустріли й помістили у вантажний мікроавтобус, котрий був аж до стелі завантажений пачками ламінату. Сидіти довелось на каністрах із пальним у проміжку між ламінатом та кабіною водія. Водій кудись везе нас годину, дві, три. Спека. Я все думаю: якщо виникне аварійна ситуація то при різкому гальмуванні пачки ламінату неабияк впресують нас в кабіну водія. Серед дороги водій змилосердився – купив пляшку мінеральної води та по морозиву кожному. Нарешті приїхали.

Дивлюсь: звичайне село глибинки Росії. Хати занедбані, похилені веранди та паркани, біля котрих рідко в кого квіти – загалом всюди й скрізь калюжі та бур’яни вище людського зросту. Чимало покинутих хат. Всюди валяються залишки сільськогосподарської техніки. В селі два продовольчі магазини. Один раз в тиждень приїздить промислова автолавка. Почти в селі немає. Колгосп є, а якщо точніше, те що від нього залишилось…

Нашим роботодавцем виявився один із багатих людей Росії – власник нерухомості, техніки, тисяч гектарів землі та всього що на ній. Одним словом, у особистого охоронця Президента Росії одна проблема: куди дівати гроші? Поселив у звільненій попередніми заробітчанами хаті й пояснив: будемо будувати розважальний комплекс в лісі за 3 кілометри від села. Потрібно дуже поспішати – через два місяці день народження й вже запрошені гості.

Місцеві розповіли про господаря таке: Чоловік має велику владу, купу грошей й жорсткий характер – не любить коли щось не так. Може дати завдання виконати певну роботу й забути а пізніше вилаяти, що виконано не так й наказати переробити. Доводити свою правоту безглуздо – не переконаєш а тільки проти себе настроїш. Розповідали, що наші попередники таємно продали піддон цегли. Господар про це довідався й щосили штовхнув бригадира в груди. Той так ударився головою об дерево, що аж із ушей кров пішла. Вигнав всю бригаду й копійки не заплатив.

Та ось ми на місці. Господар плутано пояснив завдання. Коли ж ми попрохали план забудови то почули: “Какой нахрен план? Я и есть план! Я каждый день здесь и как скажу, так вы и будете делать!”.

Ми розгубились, а він: “Вы что, й.. рот, бл…, слов нормальных не понимаете или в строительстве ни х.. не разбираетесь?!”

Ми підтвердили, що завдання нам зрозуміле й роботу виконаємо в умовлений термін.

На будову привезли інстументи й ми приступили до роботи.

Режим такий: Встаємо о 6:30. Вмиваємось, їмо бутерброди, запиваємо чаєм й 45 хвилин йдемо на роботу. Обід привозять. Обідаємо й працюємо далі. О 18 годині привозять вечерю: миску каші з котлетою та кварту чаю. Роботу кінчаємо коли Сонце вже ховається за горизонт, так що додому приходимо біля 23 години. Готуємо вечерю, варимо чай й опівночі лягаємо спати. Завдання повинно було бути виконане в строк, отож змушені були працювати без свят та вихідних. Робота важка – щодня доводилося тягати мокрі шестиметрові бруси.

Загалом ситуація така: погода не передбачувана – вранці небо віщує спеку а в обід повіяв холодний вітер, сипонув дощ – мокнемо та мерзнемо але роботу не кидаємо. Виснажлива робота, харчування одноманітне та недостатньо калорійн. Недостатній сон та невпевненість у порядності роботодавця породжувала роздратування, котре розряджали один на одному.

Через три тижні стало даватись взнаки хронічне недосипання. І тут я зрозумів чому колись ЧКісти так полюбляли мучити людей безсонням – у невиспаної людини гальмується спостережливість, кмітливість, вміння мислити логічно. Ходжу як п’яний: до мене іноді стало важко доходити суть завдання – став “гальмувати”. Та не тільки я, всі стомилися й, прийшовши до хати, падали на ліжка й миттєво засинали. Тим часом черговий порався на кухні й коли вечеря була вже на столі будив інших. Вставали й вечеряли, як зомбі. Вранці перша думка: я спав чи ні? Схід Сонця переконував: за вікном вже ранок. Поспіхом їмо бутерброди, запиваємо чаєм й поспішаємо на будову. Бригадир наш не вмів працювати абияк – сам не перепочивав і нам посидіти без діла не давав.

Господар іноді з’являвся й часто велів переробити – у нього помінялися плани. І нічого не вдієш, – що велить те й робити мусимо. Із важким серцем розбираємо те, що так ретельно нещодавно будували.

Через місяць господар вдвічі збільшив об’єм робіт. Стало зрозуміло: нам потрібні неабиякі свіжі сили. До нас в бригаду направили двох місцевих юнаків та в підмогу прислали 12 таджиків. Ось тут то вже привезли бензопилу, електрогенератор, електроінструменти.

На обід в їдальню всіх нас стали возити на тракторному причепі. В жилах Сергія – водія трактора текла кров гонщика. В спеку нас тракторні колеса засипають пилом, в дощову погоду закидають грязюкою. Прохали новоспеченого “Шумахера” не літати по вибоях але той не звертав уваги.

Робітнича їдальня як й скрізь: антисанітарія – мухи паруються на тарілках, одноманітність меню, протяги. З цікавістю спостерігав цілком звичні для глибинки Росії сцени.

Їдальня невелика отож обідаємо позмінно. Бувало відкриває двері повариха і з порога: – Заходят белые!

Почувши таку команду, таджики сором’язливо відходили.

Чекаю черги перед вікном видачі їжі. В цей момент роздатчиця кличе посудомийницю: – Ира! Ира!!

Та не чує. Роздатчиця спересердя: – От, глухая п..да!

На третє давали солодку коричневу воду під назвою чай. Ми жартома той чай називали “майським” – як засипали в каструлю чай в травні місяці то й досі його варять…

Якось молодий таджик запитав повариху: – А когда компот будет?!

Запитання було логічним – на дворі середина липня.

Повариха знайшлась миттєво: – Обосцышся нах.. в штаны!

Таджик відійшов і сказав до своїх по-російськи:

– Надо их научить с людьми разговаривать.

Микола до мене:

– Цікаво, із чого ця котлета? Попрошу в поварихи рецепт для жінки.

Я на те: – Не лізь – нарвешся на матюки.

Добірна лайка в Росії є звичним явищем. Навіть в нормальній діловій розмові росіяни зв’язують мову найчастіше у них вживаними словами “блядь” та “й.. твою мать”.

Молодий водій УАЗика припаркував авто навпроти контори. Голова колгоспу поставив авто поряд і привселюдно добірним матом примусив хлопця звільнити місце. Після цього демонстративно нахорохорився як гусак, котрий відігнав від гусенят ворога…

Поблизу нашого будинку гралися діти. Хлопчак заховався у дворі сусіднього будинку. Це помітила літня господиня й на дітей полилась добірна лайка. На мій подив діти стали відповідати в тон, щоб ще більш розлютити господарку й насолодитись її словарним запасом матюків.

До групи підлітків поспіхом підходять дві дівчини. Одна із натовпу до них із докором: “Где вы, бляди, ходите!?”

Молодий тракторист лає дівчат підлітків а ті йому відповідають в тон. Юнаки в дружній розмові намагаються здивувати один одного словарним запасом добірної лайки. Я спочатку дивувався а потім звик – нормальне явище…

Поволі й ми просякнулися їхнім менталітетом – стали розряджатись відчай один на іншому. Щось так чи неспішно виконана команда – зауваження часто розпочиналось зі слів “Й.. твою мать!” Ось приклади:

Бригадир до мене: – Ти що, сліпий? Чому дошки фронтону різного кольору?

– Так їх же все-одно фарбувати будуть!

– Не ї…, господар побачить і буде біда. Перероби!

Зістикував два горбиля так, що лезо не просунеш. Бригадир до мене:

– Х…во! Хіба не бачиш, що з’єднання не рівне по вертикалі? Перероби!

Я на те: – Іван сказав, що добре зроблено. Така точність ні до чого – будинок же в лісі, а не в Москві…

Бригадир сердито: – А мені по х.., що сказав Іван. Переробляй!

Ввечері поставив каструлю з водою на електроплитку й засипав сухофрукти. Аж тут чую голос колеги:

– Який дебіл зайняв каструлю? В чому ж я гриби варитиму!?

Вранці запитую спросоння: – Куди йдемо сьогодні? (В значенні: на комплекс чи на будову?)

Чую вичерпну відповідь: – На блядки…

Одного дня наш “Шумахер” завантажив на причіп два піддони тротуарної плитки. Три плиточники зручно всілися на тих піддонах. Їхав як завжди – із форсом. Піддони  були по ліву сторону причепа, схил до озера теж зліва, а Сергій, не врахувавши цієї обставини, на місці вивантаження різко повернув вправо. Причіп перекинувся. Один плиточник зіскочив, другому порвало стопу, третьому травмувало хребта.

В кінці дня господар зупинив свій джип біля нас й глузливо поцікавився:

– Кому это у меня на стройке сегодня яйца прищемило!?

Думав, що “Шумахера” знімуть з трактора й притягнуть до відповідальності. Нічого подібного – возив нас він “із форсом” до кінця будівництва… Дійшов висновку: Людське життя у нас, як і раніше нічого не варте. Живемо за давньою приказкою: “Умер Ефим, ну и хрен с ним”.

Якось під час подорожі в їдальню спустило колесо причепа. Я до всіх:

– Все! Приїхали! Підемо до їдальні пішки!

Присутні подивилися на мене як на дивака. Хтось зауважив: – Сиди, Коля!

Тракторист оглянув спущене колесо, сів за кермо й поїхав так ніби нічого не трапилось.

Я до присутніх: – Резина ж то пожується і її доведеться викинути!

Хлопці зі знанням справи:

– Ну то й що? Новий причіп куплять! Ось поглянь скільки розкуроченої техніки навкруги. Навіщо ремонтувати коли взамін відразу купують нове?

Ось вам пояснення російської безгосподарності. Все то воно так, але чому ті залізяки роками ніхто не здає скупникам металобрухту? У нас би “НАТОвці” (Наркомани, алкоголіки, тунеядці об’єднані) досить швидко очистили територію… Відповідь проста: господар не здає, тому що той металобрухт його абсолютно не цікавить. Місцеві трудяги та “НАТОвці” не зачіпають – бояться господаря. Знають: за якусь ржаву залізяку може покалічити без зайвих розмов. І нікому нічого не доведеш: хазяїн – барин. Одним словом, господар міцно тримає всіх в покорі та страху. Навіть сам управляючий просив нас: “Делайте всё как знаете, но в случае наезда на меня не ссылайтесь!”.

Відносно пляшок, котрі валяються всюди пояснення інше: магазини склотару не приймають.

Загалом люди в глибинці Росії живуть так: Ті, котрі не знайшли собі заняття в колгоспі або в нашого господаря виїздять на заробітки в міста. В селах загалом діти, пенсіонери та “НАТОвці”. Місцеві жителі (в основному жінки та підлітки) роблять все що скажуть: сапають, прополюють, поливають, косять, скирдують, фарбують, прибирають й за те отримують по 150 карбованців в день. Це приблизно 30 гривень але варто враховувати, що ціни там у півтора рази вищі. Біля хат рідко в кого квіти. Найчастіше за парканом трава та декілька дерев. А навіщо садити саджанці плодових дерев коли зимою в сорокаградусні морози вони вимерзають? Худобу тримає мало хто. Звична картина: відкриваються ворота й із порослого травою подвір’я обминаючи калюжі виїздить іномарка. Слідом виходить гарно вдягнена дочка господаря, на ходу дістає дорогий мобільник й набирає номер. Ні, це не бідність – це лінь, звичка жити одним днем. Поволі і ми просякнулися цим менталітетом – сміття стали викидати за туалет а помиї виливати в бур’яни, котрі розрослися за два метри від порогу.

Помітив: в траншеях виритих для підведення природного газу швидко виступили ґрунтові води. Цим і пояснюються похилені веранди – спочатку побудували хату, а як розжилися, фундамент під веранду викопали мілко ( якщо глибше – буде колодязь) от і просіла прибудова.

Якось запитав місцевого трудягу: – А почему у вас возле большинства домов заброшенные сараи?

Отримав вичерпну відповідь:

– Раньше колхоз каждому бесплатно выдавал по 300 килограмм зерна вот и держали люди разную живность. Сейчас зерно уже покупать нужно…

Розговорились. Чоловік виявився християнином й мова зайшла про віру в Бога. Старожил розповідав: “В прошлом голова сельсовета во время разгула борьбы с религией разгромила церковь. Умирала очень тяжело. После похорон река изменила течение и, вымыв гроб из земли, вернулась в прежнее русло. Даже на том свете за грехи ей покоя нет…”

Дорогу до лісу перегороджує шлагбаум на котрому табличка: “Лов рыбы запрещен. Частная собственность”. Поряд вагончик охоронців. Якщо подумати логічно то риба, котру теоретично могли вудками виловити селяни, коштує значно менше, ніж іде на зарплату охоронцям…

Дивився на це все й думав: я би на місці господаря вкладав капітали в розбудову інфраструктури села, розвиток якогось виробництва. Виробництво забезпечить людей роботою, дасть заробіток. Ось тоді селяни повернуться й село оживе, розквітне…

А якщо урядовці перестануть викидати кошти на гонку озброєнь та розкрадати – Росія розквітне як нафтодобуваючі держави Близького Сходу…

Якось один із таджиків запитав мене: – Я заметил, что вы засыпаете на прицепе. Вы, что, не высыпаетесь?

Пояснив ситуацію й почув: – А вы делайте как мы. Мы каждый день разрешаем одному выспаться до обеда, другому не приходить на работу после ужина. И мы не проигрываем – отдохнувший впоследствии работает лучше и навёрстывает упущенное…

Таджики виявилися на диво добропорядними людьми. Раніше ми самі набирали питну воду із колодязя, що поблизу їдальні в пластикову бочку й вантажили на причіп. Тепер замість того, щоб набирати воду по черзі ми робили вигляд, що питна вода нам не потрібна отож надалі весь час воду набирали таджики. Далі ми вже вкрай знахабніли – таджики допомагали нам розвантажувати для нас привезені будматеріали а от ми для їх – ні. Чому? Давалась взнаки страшенна втома й ми дурниками прикидалися. Цікаво, що ніхто із їхньої бригади цим нам не дорікнув… І я розумів чому – вони бачили нашу втому й просто жаліли нас…

Якось так боляче стало: тільки ми та таджики із-за мізерної оплати праці вимушені тинятись по всьому світові у пошуках роботи.

Господар наш мав звання майора й був особистим охоронцем президента Росії. Колись я читав в спогадах соратників Сталіна, що вождь в своєму найближчому оточенні розмовляв виключно матом. Я переконався: ця традиція збереглась й до сьогодні, отож стосовно господаря актуальна приказка: “Із ким поведешся того й наберешся”. В приказці цій немає нічого дивного – навіть табірні охоронці перебирають жаргон та манери поведінки в’язнів…

Якось господар довго не з’являвся – відбув у Санкт-Петербург на саміт “Вісімки” охороняти президента Путіна.

Нарешті приїхав із молодою дружиною й перед усім народом ошелешено:

– Бля, й… рот, что за х…я?!

Звертається до менеджера:

– Я же нормально объяснил: каркас из бруса! А ты что зае..шил? Ты сделал дом из бруса! Что, бля…, йо… рот, так трудно было набрать мой номер на мобильном? Кстати, а где столько бруса откопали!?

(Господар забув, що дві розвантажених вантажівки брусу покриваються цвіллю на відгодівельному комплексі.)

Вродлива жінка нового росіянина (олігарха, якщо по-сучасному) на те повчально:

– Так хохлы же сделали  всё просто супер – зимний домик намного лучше, чем летний!

Олігарх на те розлючено:

– Замолчи, блядь, сука, й…… твой рот!! Чиркну спичкой и сожгу всё к ё….. матери! Заеб… , бля..!

Далі в тому ж тоні полилась звична росіянам добірна лайка. І це при чужих робітниках та місцевих підлітках!

На мій превеликий подив дружина олігарха на подібні образи ніяк не реагувала – звикла тому що… Я уявив, що б то було, якби я свою так привселюдно вилаяв й мимоволі зіщулився від уявного грандіозного скандалу…

Наступного дня ошкурюю я горбиль й думаю: – Все як і раніше. Запах деревини, шкуровочний ніж, голод, холод з тією тільки різницею, що на роботу ходимо не під конвоєм й отоваритись у магазині можна у будь-який час. Знову рабство але на цей раз добровільне…

Аж тут джип поряд зупинився. Господар вийшов і демонстративно не звернув на мене увагу а от та його “блядь” привіталась… Я про себе зауважив: вона за своїм вихованням, порядністю на порядок вища від свого чоловіка.

Власник знову оглянув будову. Підійшов до нас і радісно:

– Зимний домик намного лучше летнего,  это супер! Здесь поставлю камин, там – диван, напротив окна – телевизор! Приеду с друзьями зимой на снегоходах – будем пить водку, стрелять дичь из окна, купаться в проруби, греться у камина, смотреть телевизор. Одно слово – кайф! Молодцы, хохлы!

Наближався день народження нашого господаря. Незавершеної роботи море а тут ще й до того погода зіпсувалась. Проливний дощ дав нам перепочинок до обіду та ми тому були не раді: зірветься торжество – зіпсується настрій господаря. Зіпсується настрій – може ні копійки не заплатити… І кому тоді скаржитись?

Ми вже на повному серйозі молилися, щоб Господь послав сонячну погоду. Тоді торжество пройде вдало й господар на радощах розрахується чесно, й, як і обіцяв, ще й премію дасть.

Господь почув наші молитви – за день до торжества визирнуло Сонце й осушило калюжі.

В день торжества ми із охоронцями розбивали палатки для високих гостей. Настав час з’їжджатись гостям. Аж тут мимо нас прошмигнуло два авто. Охоронець із щойно розтягнутої палатки злякано:

– Что за тачки проехали!?

Один із нас спокійно: – Опель і “дев’ятка”!

Охоронець зі знанням справи: – Это не гости…

Оточення іменинника прикрашало будівлю та накривало столи для крутих гостей. Я чув як іменинник спересердя бив тарілки й лаяв слуг:

– Бл…, й…..й рот, кто покупал посуду, кто сервировал столы? Почему, бл…., йо….. рот, тарелки не вписываются в интерьер?!

Подібні явища мене не дивували – давно поставив іменинникові діагноз: “Зоряна хвороба”.

Як там не було, а завдання ми виконали – здали об’єкт точно в строк. Думали так: там багато випивки та закуски залишиться. Із поваги до нашої праці нас усіх, якщо не на перший то на другий день обов’язково запросять до столу. Ось там то ми усі відтягнемось від душі…

Переживали: дорога до лісу то просохла але як іномарки із низькою посадкою проїдуть по розбитій дорозі?

Вихід знайшовся простий: іномарки із гостями пустили по врожайному полю паралельно  розбитій дорозі…

Найвпливовіші росіяни та іноземці розважалися по повній програмі – опівночі сонну “деревню” глибинки Росії освітив досі небачений феєрверк – в небо злітали й там напрочуд гарно згоряли десятки, можливо навіть сотні тисяч російських рублів…

Ми те бачили і з одного боку гордилися, що догодили господарю. А з іншого… А з іншого було дещо прикро, що нам навіть далеко в кущах не накрили скромний стіл, не подарували навіть пляшки горілки та декілька бутербродів. Ми ж так старались… І справа не в випивці та наїдках – справа в іншому: за людей нас не вважали… А й справді: хто й коли холопів людьми вважав?

Пам’ятаю, тоді ще подумав: ось одна із причин поразки Білої армії – жадібність фраєрів погубила. Не вважали трудяг за людей от і не пішов за ними народ… Колись думав: от якби я жив на початку століття то “червоні” би не перемогли “білих”. Зараз так не думаю…

Наступного дня ми сиділи на сумках – чекали розрахунку.

Лише через два дні (!) господар розрахувався але обіцяної премії не дав. Загалом вийшло по 30$ за робочий день.

Набрали випивки, закуски й сіли до столу святкувати закінчення роботи. Аж тут таджики з’явились –  довідались про наш від’їзд й прийшли попрощатись. Вони раніше запрошували на кожне своє торжество й на цей раз нас не забули – принесли випивку, закуску та казан для приготування плову, м’ясо, рис, спеції. Плов варили на дворі й там же святкували. Атмосферу за столом можна було передати словами “душевна компанія”.

Вранці один із їхньої братії на власному авто відвіз нас за дві сотні кілометрів на вокзал й за послугу взяв лише ціну спаленого бензину. Дочекався доки ми візьмемо квитки й щиро обняв кожного. Мене, звиклого до нашого лицемірства та подвійної моралі щиро вразила така людяність, доброзичливість. За своєю ментальністю таджики виявилися на порядок вищими за нас.

Виходило так, що людиною я себе почував серед в’язнів у полтавському таборі, серед росіян останнього року ув’язнення, на Майдані в дні “Помаранчевої революції” й ось зараз серед таджиків…

Гроші отримані, квитки на потяг в кишенях отож ми заспокоїлися й атмосфера взаємовідносин повернулася у звичне дружнє русло.

Пиячили всю дорогу й із гумором згадували пережите…

“Мы же братья-славяне! Мы обязаны жить дружно!”

Прибув на рідну Україну. Перше, що помітив: ціни значно зросли.

За два місяці моєї відсутності пішли із життя декілька односельчан й серед них четверо молодих. Один помер від алкогольного отруєння, другий за невідомих обставин серед білого дня отримав травму голови і, не приходячи до тями через 20 діб помер в лікарні. Двоє дітей загинули абсолютно безглуздо: спекотного дня зачинились у щойно пофарбованому автомобілі й там задихнулись.

Вмикнув телевізор й натрапив на опитування: “Чи є Росія ворогом України”? Мене вразила некоректність запитання. Спілкувався із росіянами але жодного разу не чув ворожих висловів на адресу України. Росіяни – вони різні. Вони звикли лаятись, пиячити, жити одним днем але при всьому тому вони доброзичливі й не вважають нас ворогами. Сотні разів чув: “Мы же братья-славяне! Мы обязаны жить дружно! Нам нет причин враждовать”.

Чому ми не бажаємо відноситись до росіян із любов’ю? Інша справа – уряд Росії, але то вже окреме питання…

Дивна хвороба.

Під час роботи на чужині відчув: біль в серці дивним чином припинився. Хоч і працював як віл, та серце не давало про себе знати. Радів, ясна річ. Усе то воно так, але після повернення з’явилась інша проблема – зір лівого ока значно погіршився. Окуліст поставила діагноз: інфекційне запалення сітківки ока. Усі обробляли покриті пліснявою бруси але чому захворів лише я? Мо причина в чомусь іншому? Думки думками, а лікуватись потрібно.

Взяв спортивний костюм, постіль, гроші й поїхав в лікарню. Там написали список необхідних ліків і я все те купив.

Лікування звичне: йдеш здавати кров на аналіз й несеш із собою рукавички, шприц, спирт, вату, пробірку та гроші за проведення аналізу. І так кожен день: ти купуєш, медсестри вприскують. Харчування в їдальні як в радянській в’язниці. Все так тому, що в бюджеті держави на освіту та охорону здоров’я катастрофічно не вистачає грошей. А от на оплату чиновників, захмарні пенсії катам українського народу грошей вистачає…

Це тільки на перший погляд Україна справляє враження європейської держави: розкішні будинки, дорогі іномарки на вулицях. Насправді державу розкрадають хто як може: високопосадовці розчерком пера, підприємці ухиленням від податків. От і виходить: нема грошей на ліки – помирай.

В глибині душі закралась підозра: ця досить дивна хвороба з’явилась не просто так. Скоріше всього це кума ніяк заспокоїтись не може – не звалив мене сердечний біль, то взялась магічно насилати хворобу на інші частини тіла. Зрозуміло: в даному випадку я не можу стовідсотково стверджувати, що хвороба наслана магічно – за руку ж не упіймав… Тут суть в іншому: немає такої підлості на котру була б не здатна одержима дияволом людина.

Розумів: тут надіятись потрібно не тільки на лікарів. Молився Богові щодня. На вихідні відпрошувався із лікарні, щоб помолитись у церкві. Лікарі не виявили причини захворювання але із Божою допомогою процес запалення їм зупинили таки вдалось.

                                                        Любимо пити кров свого ближнього.

Час минає й ми, що цілком природно, старіємо. Пішов у паспортний стіл вклеїти у паспорт свіжу фотографію. Думав, роботи на одну хвилину: подав паспорт, фото, гроші. Службовець вклеїв фото, поставив штамп, повернув паспорт.

Реальність виявилася дещо іншою: вклеюють фото не кожного дня. Прийшов вдруге. Довелось вистояти довгу чергу до начальника паспортного столу й там писати пояснення, іти в банк платити й штраф за те, що не вклеїв фото своєчасно.

Потім вистояти ще одну чергу, щоб здати паспорт на вклейку, отримати там бланк на оплату послуги. Термін вклейки – 10 діб. Хочеш прискорити процес – сплати за послугу дводенний заробіток…

Оці, на перший погляд дрібні формальності, котрі ми свідомо перетворюємо на проблеми, неабияк отруюють життя. Таке враження ніби чиновники навмисне забюрократизовують усе що тільки можна. Тисяча подібних проблем і життя перетворюється на пекло…

“Помаранчева революція” ні на йоту не змінила нашу свідомість – ми й досі полюбляємо пити кров своїх співвітчизників. Не в прямому значенні цього слова, ясна річ…

Гроші розтанули, як сніг.

Розрахувався за комунальні послуги, Інтернет, ремонт авто та комп’ютера, оплатив лікування, замовив ворота в двір й знову залишився без грошей.

Зустрів колегу із котрим працювали на меблевій фабриці. Саша розповідав:

– Розцінки за рік не змінились. Вантажники до обіду ще якось працюють а після ходять напідпитку. Власниця фабрики їх не звільняє – робота робиться і це головне. Повертайся – тебе то власниця прийме.

Я на те: – Не прийме, – я “права качав”, погрожував в прокуратуру поскаржитись отож відмовить. А й справді: навіщо їй бунтарі?

Саша продовжував:

– Вже камери відеоспостереження скрізь. Перекурити маєш право лише двічі на день. Якось облом було йти в туалет, отож став мочитись за цехом. Коли глядь: на мене камера дивиться! Та це ще дрібниці. Якось нашої господині день не було на фабриці. Хлопцям воля – стали пиячити, дурачитись. Декілька працівників біля дверей цеху помили руки розчинником й один із них чиркнув сірником – хотів побачити як та калюжа горіти буде. Вогонь спалахнув блискавично й перекинувся на облиті розчинником руки та синтетичний одяг підпалювача. В результаті у того сорок відсотків тіла обгоріло. Жінка постраждалого прийшла й заявила: “Мій постраждав під час праці на вашій фабриці. Оплатіть вартість лікування та втрату працездатності”.

Власниця фабрики підвела прибиту горем жінку до телеекрану й показала те дійство. Запитала ошелешену правдошукачку: “А якби моя фабрика від того вогню згоріла, Ви б компенсували мені збитки?”

Пізніче  ту меблеву фабрику пограбували. Робітники знали коли найбільша виручка накопичується у сейфі й хтось із них злив цінну інформацію.  Вночі злочинці проникли на горище, зробили в стелі дірку, опустились в бухгалтерію й поцупили 200000 гривень.

Сам факт пограбування не викликав в моїй душі жодних емоцій – ні печалі, ні радості. Якби власники фабрики відносились до працівників по-людськи та платили добре, тоді б ті трималися вигідної роботи. Логічно, тоді й я став би членом того спаяного колективу патріотів й працював там безперервно. Там ми, завдяки добре продуманій та організованій праці, меншим числом виготовляли б значно більше продукції й заробляли відповідно. А так, маємо те, що маємо.

Робота в Криму. (Два роки після “Помаранчевої революції”.)

Січень. Землю вкрив сніг отож усілякі роботи на полях та будовах припинилися. Купив газету оголошень. Робочих рук значно більше, ніж робочих місць от і грають на цьому роботодавці – пропонують 550 – 750 гривень за місяць праці. Такої зарплати сім’ї вистачить лише на таке-сяке існування – з голоду не помреш, але радості від життя ніякої…

Мусив шукати роботу на чужині. Випала нагода поїхати з бригадою штукатурів в автономну республіку Крим й став пакувати валізи.

Прибули. Погода тепліша – як-не-як тисяча кілометрів на Південь, зате насмічено як і скрізь на Україні. (Кидати сміття де прийдеться – наша спільна звичка.) Вітер піднімає в повітря пил, сміття, поліетиленові пакети кружляють в повітрі вище будинків. Пам’ятники Леніну в Криму стоять непорушно, вулиці носять назви видатних революціонерів, на спорудах збереглися вкарбовані комуністичні гасла. Таке враження, що час зупинився й тут досі брежнєвська “епоха застою”. Одні тільки тризуби на грошах свідчать, що Крим є автономною республікою України.

Здавна Крим був заселений в основному кримськими татарами. Після “визволення” Криму Сталін в числі інших народів звинуватив кримських татар у співробітництві з окупантами й поступив як із ворогами народу – терміново виселив у Сибір. Звільнені будинки були заселені росіянами. Цим “мудрий” вождь відразу вирішив дві проблеми: і своїх людей дармовим житлом забезпечив, і табори безкоштовними рабами поповнив. Росіяни, котрі отримали безкоштовне житло, сади та виноградники були дуже вдячні “геніальному” вождю.

Стосовно подальшої долі кримських татар в тодішніх підконтрольних компартії в особі Сталіна ЗМІ було цілковите мовчання. І це логічно: мертві не говорять, трупи не потіють. Ось так й став Крим російськомовним. До речі, як свідчив генсек Хрущов на ХХ з’їзді КПРС: “Украинцы избегли этой участи только потому, что их было слишком много и не было места, куда их сослать. Иначе он их тоже сослал бы”.

Боляче але факт: українці уникли висилки не тому що ми горді, свободолюбові, радше готові померти стоячи, ніж жити на колінах,  а тому що… нас багато й нікуди було нас вислати…

Вийшли знайомитись з містом. Звернули увагу на таку обставину: почувши українську мову продавці насуплювались, здивовано перепитували й відповідали російською. За розумної політики влади повинно бути так: не здав екзамен на знання рідної мови – не отримуєш роботи пов’язаної із обслуговуванням клієнтів. Як, наприклад, у сусідній Польщі відреагував би поляк якби продавець розмовляв із ним чужою мовою?

Помітно ще одне: рівень життя корінного населення дещо нижчий, ніж у нас. Чому? Все пояснюється просто: у нас місцевість рівнинна, покрита чорноземом, на котрому селяни вирощують для власного споживання та на продаж овочі, фрукти, зернові, відгодовують худобу та птицю. В Криму ж місцевість гориста отож із городиною не дуже розженешся. Хто має зайву житлову площу, той здає курортникам. Всі ж інші живуть на зарплату, пенсію і харчуються із магазинів.

Крим – курортний край, котрий живе в основному за рахунок приїжджих. Відпочиваючі збагачують бюджет кожної курортного регіону отож держави борються за гаманці гостей. Зазвичай курортники вибирають місцевість, в котрій би тіло та душа відпочивали. Крим став би перлиною України якби  настрій не псувала засміченість, кислі обличчя місцевих жителів та почуті звідусіль, навіть від підлітків (!) уривки добірної лайки. З огляду на цю обставину, Крим для відпочинку вибирають невибагливі, звиклі до совковості росіяни та українці.

При радянській владі із нашого обласного центру в Сімферополь курортники швидко і з комфортом добирались літаками. Сьогодні авіарейсів на Сімферополь немає, зате є на турецькі та єгипетські курорти. Чому? З’явилася конкуренція і совковий спосіб життя програв…

Роботодавці, котрі насправді були посередниками, підшукали квартиру й пообіцяли оплачувати проживання. Ніяких паперів ми не підписували отож робота в трудовий стаж не входила. Всі домовленості трималися на чесному слові. (А де сьогодні знайдеш щось краще?)

Наступного дня привели на будову. Робота така: штукатурити квартири монолітного багатоповерхового будинку. Ще до нашого прибуття спеціалісти, котрі збирались робити бетонну стяжку насипали на долівку шар керамзиту. Штукатурної станції, призначеної для закачування сметаноподібного вапняного розчину на поверхи ще не було, отож усі бригади штукатурів були змушені носити пісок, воду, цемент кожен на свій поверх й вручну розмішувати розчин для виставлення “маяків”. Шар керамзиту створював незручності – ноги вгрузають, як у пісок.

На квартирі теж не мед: холодно отож мусили вмикати масляний обігрівач й спати в спортивних костюмах. Один хоче спати, інший телевізор подивитись. Один хропе, інший брудно лається крізь сон…

Через тиждень при переплануванні першого поверху будівельники розібрали тимчасовий туалет отож для справляння природних потреб потрібно було ходити за межі будівельного майданчика. Спускатись вниз та йти далеко до туалету “облом”, отож більшість працівників призвичаїлась справляти природні потреби в шар керамзиту й загортати, як це роблять коти.

Робота на будові кипить: плани у замовника помінялися отож муляри на першому поверсі розвалюють цегляні простінки й кладуть їх за іншим проектом. На усіх поверхах при заливці каркасу будинку не зробили отвори для води та каналізації, помилились із отворами для ліфтів, отож зараз скрізь стрекочуть відбійні молотки, летять іскри від електрозварки та “болгарок”. В повітрі висить пил, сморід та добірна лайка працівників. (Колись слов’яни будували церкви без єдиного цвяха, сьогодні їхні правнуки не можуть будинок без добірного мату побудувати…) Всі лаючись ходять туди-сюди й заважають один одному – нема, щоб робити все по черзі…

Станцію привезли лише через два тижні після початку робіт. Саме в цей момент в нашу бригаду прибули викликані бригадиром двоє хлопців й ми дружно запряглися до роботи.

Скрізь валялись куски цегли, піноблоків, арматури, пляшки із-під спиртного, пачки із-під цигарок ба, навіть шприци. За два місяці праці в нас пропали пасатіжи, відро, лопата, двоє ножиць по металу, два кухонні ножі зі столу.

Петро, бригадир штукатурів, котрі працювали на 5 поверсі мені з кислою посмішкою: “Вночі злодюги зайшли через балкон й із нашого сейфу викрали зварювальний апарат та перфоратор, а ти за ножицями по металу плачешся…” Його похитувало від випитого спиртного. Я розумів: він мусив випити, щоб приглушити усвідомлення втрати – вартість вкраденого вирахують із усієї бригади тому що…

У штукатурів, котрі працювали на 12 поверсі поцупили міксер, у працівників організації “Пластбуд” – “болгарку”. Хто спокусився чужим? Ясна річ, свої ж, українці – чужих же на будові не було.

Обстановка на роботі була гнітючою, нерви натягнуті, як струни. Зазвичай на робочому місці, а особливо після роботи хлопці знімали нервове напруження спиртними напоями, виясняли відносини отож синці вже нікого не дивували. (Пити спиртне хочеш, не хочеш, а мусиш – серце від такого життя болить, душа просить розслабухи. Та от біда: слов’яни не знають міри – у нас то недобір, то в отключку.)

У нашій бригаді теж не обійшлось без вияснення стосунків. Дома, добряче хильнувши оковитої, двоє після словесної дуелі вчепились в горло один одному, схопились за ножі. Я кинувся розбороняти й кажу тверезішому довірливо: “Ісус сказав: “Де двоє зібрані во ім’я Моє, там з ними і Я”. Давай помолимось “Отче наш”. Стали молитись. Допомогло – буйний розбишака вгамувався…

Вранці був “розбір польотів”. Винуватець клявся, що нічого не пам’ятає але це не подіяло  – примусили вибачитись й побігти за пляшкою.

Якось один із наших захворів – щока опухла, виє від нестерпного зубного болю. Я дістав упаковку знеболюючих пігулок і до нього: “Бери по потребі – комунізм об’являю”. Наступного дня Микола на роботу не йшов – в лікарню виривати зуба збирався. Після роботи купив я горілки й запитав: “Хто в долі?” Обізвався тезка – відходив наркоз й він мусив заглушити біль. Та він ще до того добрячу порцію спиртного прийняв й після добавки чоловіка розвезло. Лаявся й все обурювався: “Я майстер на всі руки і якщо мені не виходить в день тридцять доларів, працювати не буду”. Вранці поспіхом став збиратись додому. Я протягнув руку, щоб попрощатись а він: “Я ще зайду до вас на будову”. Не зайшов. Я вважав, що тезка, як порядна людина покладе на моє ліжко десятку за випиту горілку й залишок знеболюючих пігулок. Ввечері на ліжку було порожньо…

В сибірському таборі був епізод: Звільнявся хороший хлопець. Запросив на прощальний чай. Вранці в’язні потисли йому руку й побажали більше не потрапляти в табори примусової праці. Приходжу з роботи, відкриваю тумбочку й бачу папірець. Читаю: “Кольок, мы тут чифирили и у меня сладкое кончилось. Я взял у тебя несколько конфет, а взамен положил пачку помазухи (маргарину). Спасибо за всё. Не поминай лихом”. Нормальний поступок порядної людини…

Найважче було штукатурити низ міжповерхових східців. Я до відповідального працівника із пропозицією:

– А може дешевше буде зашити низ східців плитами гіпсокартону?

Той поглянув на мене як на якогось інопланетянина й повчально проказав:

– Я тобі скажу так, як олігарх в подібній ситуації мені: “Когда наворуешь сколько я, тогда будешь экономить!”

Помітивши мою розгубленість, пояснив примирливим тоном: “Як замовник сказав, так і мусимо робити”.

Ініціатива не вітається отож будівельники робили досить багато безглуздої роботи. Після нас ще прийдуть електрики й будуть довбати нами оштукатурені стіни, щоб закласти електрокабель. Інші спеціалісти будуть довбати, щоб підключити воду та газ…

В Ізраїлі не так. Всі стіни та простінки обкладаються плитами гіпсокартону, вставляються кабелі різного призначення й лише тоді заливається бетон. Стіни настільки рівні, що штукатурити, ба, навіть шпаклювати їх не потрібно. Всі отвори для комунікацій є. Одні спеціалісти, зробивши свою роботу, покидають будову, слідом приходять інші. У кожного комплект сучасних інструментів і їх ніхто не краде. Все солідно, чинно, без штурмівщини та добірної лайки. Праця в таких умовах приносить задоволення і достойну зарплату. Ми відстали від цивілізованого світу не на роки, ми відстали назавжди…

Типова сцена. Вантажівка вивалила пісчано-вапняну суміш біля штукатурної станції. В кузові ще залишилась суміш й мені її довелось довбати та скидати вручну. Чому ж не з’їхала суміш? Причина проста: на кузові із учорашнього дня залишився шар щебінки. Вночі випав дощ, вдарив мороз от і возить водій туди-сюди 300 кілограмів баласту.

Із ночі горить не вимкнена лампа освітлення будови. Сипле дрібний дощ. Оминаючи купи будівельного сміття, каркаси із арматури та калюжі, штукатури в дірявих відрах носять до штукатурної стації воду. От би записати наш спосіб господарювання на відео та японцям показати. І не тільки їм. Як би цивілізовані люди над нами, безтолковими хохлами посміялись…

Молоді хлопці довідалися, що я за свою антирадянську діяльність відбував покарання в таборах й стали розпитувати про життя при радянській владі. Я розповідав все як воно насправді було. Один із молодих працівників мені замріяно: “Как жаль, Васильевич, что я не жил с Вами в те времена!” І, витримавши паузу додав: “Я сдал бы Вас, как стеклотару!”

Дивно, але в душі не з’явилося ні крапельки образи. Все пояснюється просто: той романтичний юнак, котрим я був колись, давно помер. Іноді здається, що те все відбувалося дуже-дуже давно і не зі мною…

Жінка зателефонувала й повідомила: батьки Світлани повернули борг – всі 3900$. Дивно, але ця звістка мене не порадувала – перегоріло все в душі… Пригадалось передбачення майстрині містичних знань: “Гроші Вам повернуть, але не усі”. А й справді: могли б накинути сотню-дві за моральні збитки… Та я заспокоював себе: дякувати Богові, що хоч те, що брали повернули…

Оштукатурили ми поверх але посередники все обіцяли розрахуватись найближчим часом. Виникли підозри, нервозність. Наш бригадир спересердя констатував факт: “Якщо на будову завітає серйозна податкова перевірка – нас виженуть за браму і ми документально не доведемо, що тут працюємо. Доведеться кожному телефонувати додому, щоб вислали гроші на квиток”.

Виконали роботу й спакували валізи. Пиячили, щоб приглушити невпевненість, нервозність. Гроші нам усі до копійки посередники заплатили наступного дня але скільки ж то нервів ми переживаннями “посадили”…

Стали ділити зароблене між собою в залежності від кожним відпрацьованих днів. Ті двоє хлопців, котрі прибули за два тижні після нас заявили, що виставлення “маяків” є легкою роботою отож й оплачуватись повинно дешевше. В бригаді виник конфлікт та бригадир переконав бунтівників, що  оцінювати всю роботу слід однаково.

От із-за такого існування й займаємо перше місце по смертності від серцево-судинних захворювань. І народжуваність падає: люди часто не бажають народжувати більше однієї дитини – не хочуть, щоб діти вік страждали в таких умовах.

Апостол Павло вчив: “Не приймайте участі у неплідних ділах темряви але краще й докоряйте”. Так і поступав: працював сумлінно, не крав, не лаявся, лайливим землякам докоряв й поведінкою своєю жодному настрій не зіпсував.

За два місяці перебування я відпрацював 45 днів – у вихідні та морозні дні на роботу не виходили. (Штукатурити при температурі нижче +5 заборонено тому що.) Загалом кожному вийшло 98 гривень за робочий день.

Багаті люди вкладають гроші в нерухомість отож ділянки землі на морському узбережжі сягають космічних висот – сотка землі коштує 27000$. Колись уся земля була державною і торгувати нею ніхто не мав права. Сьогодні земля стала товаром – хто має доступ до її розпродажу, той і пан. Ось чому так всі до влади дориваються. Я ж працював і виходить так, що за два місяці заробив лише на придбання двох квадратних метрів землі…

Знову робота в Криму, або чергове ходіння по муках.

Прожив дома півтора місяці. Роботи із достойною оплатою немає. Скопав біля хати город, посадив картоплю в полі й знову на будову в Крим – не було іншого виходу тому що. Потрапив в бригаду, котра будує віллу з басейном для “нового” українця. Хлопці гірко жартували: “Якби той не накрав грошей, то й віллу на американський манер би не будував. Тоді би й ми без роботи та зарплати сиділи…”

Атмосфера на будові гнітюча – мат буквально висить в повітрі та ще й до того місцеві всіляко “чморять” новачків. (“Чморити” – принижувати, висміювати, підривати авторитет.) Призначеного керівництвом будови літнього бригадира називали лагідно Степановичем але так поводили себе, що довели чоловіка до серцевого нападу. На будову із лікарні Василь Степанович не повернувся…

Вночі із сусідньої будови злодії вкрали 17 фанерних щитів а серед білого дня “болгарку”. Ми не звернули уваги і, як виявилося, дарма. Через тиждень із нашої будови злодії поцупили 17 “перів”, 4 щити та 300-літрову бочку для питної води. З того дня ми мусили набирати воду у сусідів із 5000-літрової бочки. Води в такій бочці вистачає надовго а це спекотної пори створює проблему – вода псується, набирає неприємного запаху.

Робота малопродуктивна, погано продумана. Пучки арматури тягаємо КамАЗом волоком із металобази, дріт розтягуємо трактором. Щити, “пери” та все більш-менш цінне на ніч заносимо в склад – щоб не покрали.

Вілли багатіїв ліпляться на схилах гір отож вантажівка із матеріалами не може під’їхати впритул – “лиса” резина не дозволяє взяти крутий підйом. Із-за цього все необхідне вивантажуємо та носимо вручну.

Крим є сейсмо та зсувонебезпечним регіоном. З огляду на цю істину каркаси будов заливають бетоном. Копають котлован, низ заливають шаром бетону, на ньому в’яжуть арматуру й ще раз заливають. Ця плита і є основою кожної будови. На нашій віллі помилково викопали котлован глибше на 1,6 метра й помітили помилку коли стіни першого поверху вже були залитими. Довелося руйнувати стіну, щоб зручніше було засипати землю для нового шару арматури. Кожна помилка, кожна забаганка господаря змінює навантаження на грунт отож потребує зміни проекту. Це відтягує час, вносить нервозність.  Іноді об’єм робіт є та ми не працюємо – зміни в проекті ще не затверджені офіційно.

Фасади будинків дивляться на море отож тил майже цілком контактує із ґрунтом. Бетонний тил вілли промазали мастикою, вкрили “акваізолом” й обклали цеглою на ребро. Керівник фірми перевірив якість роботи й наказав переробити – “акваізол” приклеєний неякісно. Мусили переробляти. І нікуди не дінешся – гідроізоляція є серйозною справою. Он в сусідньому районі у вже заселеній віллі стала мокріти стіна – ґрунтові води просочились через неякісну гідроізоляцію. Довелося вручну підкопатись й переробити. Фірма понесла чималі збитки.

Крим утопає в зелені. Спека є звичною. Вже вранці за вікном +30. Вночі вікно відкрите – спека. То один хропе, то інший. Із-за поганої звукоізоляції часто чути як у сусідній квартирі капризує дитина, батьки її лупцюють та голосно сварять. Із прочиненого вікна до глибокої ночі лунає шум двигунів, розмови перехожих. Вранці із двору чути спів пташок та розборки місцевих алкашів.

Навкруги натовп грошовитих курортників отож й ціни в сезон злітають вгору. Типова сцена: відпочиваючий дістає із кишені жменю грошей й купує пляшку горілки за 40 гривень, вина за 60, делікатеси…

Барів та ресторанів навкруги безліч. Хочете гарно посидіти? Тоді магазинні ціни помножте на 5 а то й більше. Типова сцена: на пляжі солідний чоловік та молода дама неспішно ласують делікатесами. Аж тут чоловік піднімає руку й клацає пальцями. Із ресторанчика вмить виходть молодий офіціант й приймає замовлення. Живуть же люди…

Відносно швидкоплинних любовних романів все дуже просто: якщо жінка загоряє одна, це означає, що вона у пошуку любовних пригод. Підходь, знайомся й призначай зустріч. Люди не можуть без сексу (Правий був Фрейд!) отож на морі курортники “зриваються з ланцюга” й вдалині від сім’ї “відтягуються” по повній програмі. Зрозуміло, що кохатися на березі далекого моря з новою партнеркою під шум прибою набагато екзотичніше, ніж із набридлою жінкою на березі звичного болота під кумкання жаб…

Курортний настрій передається всім й вже не звертаєш увагу на ціни, відсутність дрібних грошей на здачу, переповнені ящики для сміття,  перебої із постачанням води.

За два місяці із тих працівників, котрих я застав, залишилось двоє. Причини звільнень здебільшого банальні: пияцтво на робочому місці та сімейні проблеми. Щодня на будові були відсутніми 2-3 працівники. З п’яничками та прогульниками церемонились: попереджували, вмовляли, соромили. А де згідних в таку спеку працювати знайдеш? Тих, хто вперто ігнорував попередження, розраховували а на звільнені місця викликали інших. Новоприбулі українці створили більшість й тому місцеві стали поводити себе стриманіше. Та попри все в душі накопичилася моральна втома й я купив квиток на потяг, щоб дома відновити душевний спокій.

Посередник розрахувався зі мною в останній момент отож довелося бігти, щоб встигнути на маршрутку. Не думав я, що на схилі літ доведеться ради шматка хліба в далеких краях злодіям законним “хатинки” будувати. Так гірко стало на душі. Пригадав вірш  Т.Г.Шевченка й заспокоїв себе тим, що не один я стикаюсь із примхами мачухи-долі:

Ти не лукавила зо мною,
Ти другом, братом і сестрою
Сіромі стала. Ти взяла
Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела
До п’яного дяка в науку.
“Учися, серденько, колись
З нас будуть люде”, – ти сказала.
А я й послухав, і учивсь,
І вивчився. А ти збрехала.
Які з нас люде? Та дарма!
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
Ходімо ж, доленько моя!
Мій друже вбогий, нелукавий!
Ходімо дальше, дальше слава,
А слава – заповідь моя.

Третя поїздка в Крим.

Дома шукав пристойну роботу. Не знайшов. Повернутись в Крим на звичне місце. Плани власника часто мінялися отож проектантам доводилося змінювати креслення а нам, відповідно, переробляти зроблене. Ось яскравий приклад: згідно нового проекту до будови потрібно було приліпити котельню. Залили фундамент й вже виставили опалубку для заливки бетону. Аж тут власник змінив плани: замість котельні там будуть кімнати обслуговуючого персоналу отож щити довелося знімати, щоб прорізати в арматурній сітці вікна. Значить дарма ми робили гідроізоляцію, клеїли акваізол, ліпили прижимну кладку, відривали її та все переробляли наново. І воно б то нічого якби платили погодинно…

Робота організована абияк, дисципліна нікудишня отож й зарплата відповідна. В середньому нам виходило по 500$ за місяць в той час коли по-сусідству турки завдяки нормальній організації праці та працьовитості за тими ж розцінками отримували по 1600 євро.

Якось наш зварювальник сумно заявив: “Товариш із котрим разом вчилися в училищі емігрував в США. Він там на будові працює зварювальником й щомісяця має 4500$, а я тут 2500 гривень”.

Став стомлюватись від безтолкової організації праці та розхлябаності самих працівників. Одні працюють, інші ходять напідпитку, “шарамижаться”. Морально стомився  не тільки я – працьовиті спеціалісти стали покидати будову. За літо на об’єкті по півтора-два місяці пропрацювали 22 робітники.  Був навіть день, коли на будові під керівництвом виконроба працював один я. (!)

Поряд із нами клав “ракушку” дотепник та балагур Генадій. Розповідав анекдоти, бувальщин й справляв враження ділової людини. Якось попрохав позичити двадцятку. Це не такі вже й великі гроші отож я дав, щоб перевірити його справжнє нутро. Знав: так колись домовласники перевіряли прислугу – клали під ліжко купюру. Якщо новенька покоївка її привласнювала – під надуманим приводом звільняли.

Невдовзі Гена звільнився не попрощавшись. Я написав йому СМСку такого змісту: “Ту двадцятку ми б пропили разом за дружбу, а раз так, то я викреслив тебе із списку порядних людей”.

Порядний чоловік у подібному випадку вибачився б й поповнив мій мобільний на суму боргу. Відповіді не було…

На будові обливаючись потом довбали кирками каменисту кримську землю, носили важкі камені та заливали їх бетоном два земляки – Євгеній та його племінник Валерій. Жили хлопці далеко від місця праці в перенаселеній брудній кімнаті. Я пожалів бідолах – відрекомендував нашій хазяйці як порядних трудяг й привів в квартиру – і їм добре, і хазяйці не зайва копійка, і мені з колегою веселіше. Та от невдовзі хазяйка стала на мене поглядати скоса – новоприбулі поводили себе непристойно. Крім того приходили із роботи напідпитку та ще й дома “доганялись”. Якось я зауважив Євгенію:

– Кажуть, ти й досі не розрахувався із попередньою домовласницею та із продавщицею магазину, котра, повіривши тобі, давала товари в борг. Це значить, ти й нашу домогосподарку так само “кинеш”, й цим мене неабияк “підставиш”!

У відповідь Євгеній зірвався, як ошпарений, кинувся набирати на мобільному номер колишнього колеги, лаяти його та погрожувати кривавою розправою за те, що той оприлюднив ці факти. (!?)

А втім, в цій поведінці не було нічого дивного – комуністи не вказані правдолюбцями недоліки виправляли, а виправляли… в таборах та спец психлікарнях тих, хто ті недоліки оприлюднював.

Аж тут хазяйка ошелешила ще однією новиною: власниця кіоску що навпроти будинку, прийнявши Євгенія за її родича, відпустила в борг товару на 30 гривень. Тепер вимагає, щоб та за “родича” розрахувалась.

Від накопичених нервових перевантажень стало боліти серце. Я натякнув Євгенію, що йому краще розпочати пошуки іншого житла. Раніше ми були раді, коли Євгеній із племінником вселялись а зараз раділи, що нарешті спекались тих непорядних земляків. Ми з Василем навіть випили на радощах.

Ідемо вранці на роботу. Дивимось: стоїть на цеглинах “роззутий” Опель. Наступного ранку бачимо розбите бокове скло іншої іномарки. Тут же власник плачеться – із салону викрали документи та гроші.

Ввечері наш виконроб із гостювання вертався. Нарвався на “гоп-стоп”. Попрохав грабіжників: “Беріть гроші та мобільний, тільки не бийте дуже”. Хороші хлопці попались – послухались…

Подумалось тоді: ну от одного чудового дня сталося б чудо: обрали мене люди Президентом. В ту ж мить я повстав би перед неабиякою проблемою: Де знайти порядних, розторопних людей, щоб заповнити керівні посади? Якщо людина продає совість за 20-30 гривень, то як їй довірити мільярди?

Будова, – це мікромодель України, нашого стилю життя, управління, відношення до праці. А он поряд – мікромодель Туреччини. Ми такі ж самі люди: голова, тулуб, руки, ноги. Різниця тільки в мозкових звивинах – вони у нас не в той бік закручені… І “Помаранчева революція” ні на йоту не змінила спосіб мислення українців. На жаль…

Отримав я розрахунок й спакував сумку. Потяг рушив і в мене ніби гора спала з плечей. Навіть випив на радощах й попутника пригостив. Додому привіз 4000 гривень (800$). Харчувалися за власні гроші тому що. Робота важка отож й харчування повинно було бути калорійним та вітамінним. Крім того у вихідні ми не відмовляли собі у склянці горілки. Перехилив склянку-дві оковитої й життя відразу стає веселішим…

Робота у будівельній фірмі. Побудова котеджів.

Зібрав в полі та біля хати городину й став шукати роботу. Аж тут зателефонував Сергій, котрий був на будові у Криму виконробом й запропонував попрацювати бетонником. З’явився за вказаною адресою.

Бригадир пояснив:

– Працюємо не по трудовій. Заливка куба бетону 120 гривень. Можеш заробити купу грошей, але от за місяць більше 2500 не заплатять – наї…ь.

Робочого одягу, ба навіть рукавиць не дали. Розписався за техніку безпеки от і всі формальності.

Робота така: прочищаємо фундамент, ставимо опалубку, вставляємо арматурну сітку й заливаємо бетон. Робота йде з перебоями: то немає арматурних каркасів, то бетону, то є бетон але дощ розквасив землю так, що не заїхати…

КамАЗ завантажений цеглою якось заїхав але виїхати не зміг – загруз. Картина така: на фоні каркасу шестиповерхової ще в 1990 році замороженої відомчої лікарні радіозаводу буксує вантажівка. Двигун реве, колеса крутяться на місці, водій лається. Один із будівельників сумно:

– Багато не заробиш – то цегли немає, то розчину, то дощок, то цвяхів, то дизпалива для крану, то кранівник п’яний, як чіп. Був бардак при радянській владі а зараз ще більший! Була ж бетонка! Навіщось зняли! Я вже нікому не вірю – ні партіям, ні “Руху”, ні президенту, ні депутатам. Добре що хоч зарплату платять біль-менш чесно.

Я до робітника: – У Європі спочатку шляхи будують, потім будівництво розпочинають. І колеса кожного авто на виїзді із будови миють.

Той мені кисло: – Далеко ще нам до Європи.

– А як називається фірма? – поцікавився. На мій подив усі розгублено промовчали. За нормальних умов організації праці подібне питання зайве – працівники у фірмовому спецодязі із назвою фірми ходять. Та про що говорити коли навіть рукавиць не видають…

Чому ж пусткою стоїть, заростає бур’янами шестиповерховий цегляний каркас відомчої лікарні радіозаводу? Після розвалу “Союзу нерушимого” відкрили кордони от і хлинув до нас потік іноземної електроніки. Технічно недолуга продукція наших радіозаводів перестала користуватись попитом. Завод зупинився, а з ним фінансування інфраструктури… В результаті руйнуємо побудовані комуністами підприємства, щоб на звільнених площах побудувати житло для новоявлених буржуа.

Настав день зарплати. Господар грошей не привіз – проблеми із банківськими документами. Пообіцяв гроші у понеділок вранці. Обурені будівельники розійшлись – кожен планував щось купити у вихідні а тут все зірвалось. Це і мені був облом – планував отоваритись в гуртовні.

У понеділок будівельники до роботи не приступали – чекали обіцяну зарплату. Власника не було. А слід було прийти. Порядний господар взяв би кредит та й видав робітникам якщо не усі зароблені гроші, то хоча би аванс…

Прибула вантажівка із розчином та її відправили назад, самі ж розійшлися хто куди. У вівторок не було ні господаря, ні грошей. Із бригади мулярів на будові з’явилося троє, потинялись годину, взяли інструменти й пішли працювати… на “багаті села”.

Один із бетонників сумно процитував героя популярного фільму:

– У батьки кончается золотой запас. Все разбегаются. Разбегусь и я!..

Колись я думав так: приватна власність вигідна серед іншого й тим, що вимагає порядності – непорядний підприємець вмить втрачає довіру партнерів та робітників. От настане у нас приватна власність – заживемо по-людськи… Яка наївність! Настала нова епоха але у нас продовжують жити за звичним радянським принципом: “Не одуриш – не проживеш”.

Роботу в тій будівельній фірмі я покинув – знайомі  переманили заможному чоловікові хату будувати. Якби той із жінкою не працював 5 років в Іспанії, то й не будувався б. Відповідно, й нам би роботи не було…

Якось все воно в нас робиться не так, як у Європі. Чому не відбуваються обіцяні помаранчевими вождями реформи? Аналізуючи події трьохрічної давнини доходжу невтішного висновку: в момент коли киплячий народний гнів ось-ось мав зірвати кришку котла, знавці технології керування масами вставили збоку кран й під гарні обіцянки, музику та танці випустили пару народного невдоволення. В результаті кришка котла вціліла – усе залишилось як і було. Чого можновладці тим дійством й добивались…

Ми ж так надіялись, що після “Помаранчевої революції” усе у нас піде як по маслу. Вкотре виявилося, що то був вазелін…

Четверта поїздка в Крим. (Четвертий рік “Помаранчевої революції”)

Не було іншого виходу як знову їхати в Крим. Прибули. Відвідав попереднє місце роботи. Довідався таке: восени, після мого від’їзду віллу вкотре обікрали – перекусили замок й винесли електроінструмент, матеріали й, навіть робочий одяг.

Зауважив: прогрес таки є: за рік на будові з’явились біотуалети.

Ціни на продукти значно зросли, а от розцінки за роботу – ні. Запропонували роботодавцям збільшити їх відповідно росту цін.

Ті нам на те: “Не подобається – вертайтесь назад”.

Діватись нікуди – залишились. Дали роботу: штукатурити зовні дві вілли. Дошки для риштувань мусили збирати по всій території, розчин чекали 10 днів. Йшли дощі, було слизько та холодно. Механізації обмаль – розчин по крутих схилах доводилось носити відрами.

Загальна картина така: праця переважно ручна й погано продумана. Будівельники звели каркаси будівель а потім… вручну риють траншеї для прокладки комунікацій. При цьому часто пошкоджують прокладені раніше труби та кабелі.

Справжній господар спочатку десять разів обдумає план, прокладе комунікації й після того стане стіни зводити. У нас же, зазвичай, все навпаки…

Замовники вілл є людьми дуже багатими – проекти часто змінюють отож багато чого доводиться переробляти. А чому б не переробити коли награбованих грошей неміряно? Зрозуміло, що такі явища викликають у будівельників роздратування, нервозність.

Татари розвалювали вчора вимуруваний димохід й скидали цеглу донизу. Цеглина впала біля ноги й бригадир зробив літньому татарину зауваження. Матом, ясна річ. Той спалахнув, як сірник:

– Ну, почему в вашей нации все замечания начинаются словами “Й.. твою мать!?”

А й справді: чому?

Як ми не пильнували але й цього разу не обійшлось без крадіжки – поцупили молоток.

Загалом на будові місячна зарплата працівників 2500 – 3000 гривень. Якщо вирахувати вартість проїзду з дому та назад, харчування, оплату комунальних послуг, кишенькові витрати то не дуже то й розбагатієш…

Смерть заробітчанина – друга та однокласника.

Напередодні Нового року в переповненій маршрутці опинився поряд із засмученою жінкою однокласника. Та пояснила свій сум так:

“Саша дуже хворий із заробітків повернувся. Діагноз невтішний: рак легенів. Там, в Іспанії лікувався і тут комплекс хімії приймає. Все, що заробив пішло на лікування. Трапиться вільна хвилина, провідай Сашу”.

Провідав – розважив однокласника. Про погане, звісно, мову не заводив. Настало Різдво й з його кумом, котрий водночас є моїм другом колядували в будинку однокласника. Старалися розважити товариша, відволікти від сумних думок. Саша сміявся, жартував та от очі його не посміхалися коли він сміявся і в куточках губ затаїлась печаль. Згадував роботодавців, умови праці й із тієї розповіді ми зрозуміли: він занадто пізно усвідомив причину свого захворювання. Зимою працював на будівництві, літом у фермерів. Ті йому довіряли – давали ключі від складів та техніки й просили залити в обприскувачі хімікати та обробити поля та сади. Платили щедро. Самі то вони знали те, чого тоді ще не знав Саша: гербіциди, пестициди, інсектициди, рідкі добрива мають канцерогенну дію – викликають ракові захворювання. Ось чому вони самі не сідали за кермо трактора, не посилали дітей, а наймали чужинців! Тут як не бережись а якась краплина проллється й через шкіру всмокчеться в кров, потрапить на одяг й, випаровуючись, потрапить в легені…

І так з весни до осені сім років… От й захворів Саша – організм ж то не залізний…

Коли вдягалися, щоб піти я помітив його сумний, задумливий погляд – він знав, що скоро помре отож подумки з нами прощався…

Був далеко від дому коли Саша помер. Пізніше його жінка призналася:

-Лікарі хоча й бачили безнадійність хворого та лікували до останнього дня – гроші видурювали. Останні дні з ліжка не вставав – випльовував легені. Попросив покликати священика – висповідатись захотів. Я йому: “Пізно вже. Може завтра?” Саша заперечив: “Завтра буде пізно”. Передчував…

Дуже боляче стало за Сашу, за себе, за усіх наших заробітчан.

“І звідки ж той рак міг взятися?” 

Пізніше поховав сусіда. Анатолій три роки у Польщі розсипав добрива, обприскував сади й у свої неповні 50 помер від раку шлунку Мама дивувалася: “І звідки ж той рак міг взятися?”.

Я повчально: “Мій дід лише сезон у колгоспі на протруєнні зерна пропрацював й помер, а ваш син у Польщі три роки. Очевидно, там він й захворів. Не він винен – наша бідність всьому виною”.

Мама похитала головою: “Мій син вже хворий лежав, а із Польщі ще й ще телефонували – на роботу кликали”.

Однокласник Ігор.

Слідом за сусідом наш грішний світ покинув однокласник Ігор. Він в армії на маневрах покалічив око. В госпіталях та лікарнях, ради збереження ока кололи різноманітні хімпрепарати. В результаті вживання конячих доз хімії у Ігоря з’явилися симптоми епілепсії. Побутові та фінансові проблеми породили депресію із-за котрої хвороба стала прогресувати. Ігор став згасати, танути й у віці 56 років помер.

Як же боляче проводжати в останню дорогу однолітків, друзів дитинства, однокласників, колег по роботі. Із тридцяти однокласників восьмирічки вже десять відійшли у вічність. Помираємо безглуздо у розквіті літ…

Повернення у будівельну фірму.

Посадив городину й повернувся в знайому бригаду. Спостерігав до болю знайомий спосіб нашого господарювання. Зводимо котеджі. Неподалік демонтажники відбійними молотками та домкратами розвалюють шестиповерховий цегляний каркас відомчої лікарні колишнього радіозаводу. Брили цегли вантажівки вивозять на звалище. Процес іде дуже повільно. Чому? Одна бригада пропрацює місяць й, не отримавши обіцяної оплати, покидає роботу. Слідом приходить інша й ситуація повторюється. А там, дивись, третя, четверта приступає. Як би то не було, а процес, як то кажуть, йде…

На будові працюють по словесній домовленості. А ви хочете у нас знайти роботу по трудовій? Хотіти, як то кажуть, не шкідливо…

Ситуація банальна: робота є. Не офіційно, ясна річ. Хочеш – погоджуйся, не хочеш – й далі наївно сподівайся знайти легальну роботу…

Я би проблему демонтажу вирішив дуже просто: дозволив би бажаючим розбирати будову й забирати цеглу та усе інше собі. І цегляний каркас розтанув би безкоштовно й людям користь була…

На будові бригада вкладає асфальт. Як прийнято, спочатку бульдозер розгорнув територію для дороги, будівельники насипали піщану подушку. Аж тут виявилося: забули прокласти каналізаційні труби! Екскаватор розрив траншею, труби вклали й бульдозер зарівняв. Вдруге засипали пісок, накрили шаром щебінки, виставили та вбетонували бордюри. Асфальт очікувався наступного дня. Вночі пішов проливний дощ і розрита земля із виставленими бордюрами осіла. Довелось переробляти. Яка продуктивність праці і, що логічно, ціна житла може бути при подібній нашій організації праці?

У серпні нашу бригаду кинули на прорив – потрібно було терміново звести корпус трансформаторної підстанції.

Працювали а тим часом поряд радіоприймач транслював музику та новини. Аж тут диктор повідомив: Л.Д.Кучма – колишній Президент святкує своє 70-річчя в Криму. На ювілейні торжества витрачено 4 мільйони доларів.

Хлопці тільки головами хитали. Я їм на те:

– На Майдані скандували: “Кучму за грати і грати, грати, грати!” – вірили у обіцянку Ющенка: “Бандитам – тюрми” тому що. І от маємо…

Виконроб підганяв отож ми мусили працювати стаханівськими методами до темряви. Мусили виходили й у вихідні й таки до 27 серпня каркас підстанції збудували. Збудували та от зарплати не отримали – проблеми якісь у роботодавця нашого…

Рівно через два місяці зателефонував бригадир й повідомив, що за кожний робочий день вийшло нам по 101 гривні та от видав господар кожному за 18 днів праці 1000. Решту обіцяє заплатити пізніше.

Два місяці тому 1800 гривень були еквівалентні 380$. Сьогодні менше 300$. І то якщо ті кровні гривні вирвати із власника пощастить…

Завітав на будову – хотів зароблене отримати. Бачу: будова заморожена, начальства немає і не відомо коли буде.

Подивився на оце все й дійшов висновку: безглуздо права качати – правди ж ніде не знайдеш… Це, як колись казали: “До Бога високо, до царя далеко”. Ну от, для прикладу, зайду я в прокуратуру й поскаржусь. Та там тих заяв повні шафи! На мене будуть дивитись як на якогось дивака: тут людям тисячі, десятки тисяч не заплатили а цей зануда таким дріб’язком побивається…

Скарга прокуророві.

Настав листопад. Що робити? Написав скаргу на ім’я прокурора міста й заніс в… офіс фірми. Черговий взяв скаргу, прочитав й попросив почекати. Невдовзі вийшов виконроб й довго пояснював складну фінансову ситуацію.

Я на те: – Бригада виконала об’єм робіт й я, не віднісши скаргу у прокуратуру, із вами по-людськи поступаю. Якщо не буде розрахунку у понеділок то у вівторок ця скарга буде у прокуратурі.

Той до мене: – Сьогодні в кінці дня я розрахуюсь із бригадою.

Так й сталось.

Бажаючі важко працювати за безцінь знайдуться…

Влаштувався у бригаду, котра проводила демонтаж колишнього зерносховища. Ясна річ, не по трудовій. Хлопці ломами, молотками та зубилами розбирали побудовані ще у минулому столітті склади. Раніше колгоспи заповнювали засіки зерном, а зараз система господарювання інша отож елеватор став зайвим.

За цеглину платили 20 копійок. Демонтаж йшов повільно – колись майстри в розчин цементу не шкодували. За день заробляли по 50 гривень. Декотрі надумали звільнятися. Виконроб не став умовляти залишитися й ми розуміли чому – безробіття набирає обертів, отож охочі важко працювати за такий мізер знайдуться без проблем… Один заробить за день 50 гривень й піде, йому на зміну другий прийде, там третій, четвертий. Так поволі й розберуться стіни… Звільнився і я.

Придбання потриманого авто.

Прибув на авторинок й там познайомилися з продавцем блискучиого BMW. Француз досить непогано володів нашою мовою. Розповів таке:

– Авто 1995 року випуску але двигун новий й кузов добре зберігся. Беріть авто й переоформлюйте на себе. Знаю: у вас купують документи й оформляють заміну кузова. Дешевше виходить, ніж законно розмитнювати. А от у нас такого немає. У нас із іншим проблеми: якщо людина стане витрачати на 10% більше, ніж заробляє то нею зацікавиться податкова інспекція. Ні, мати зайвий прибуток не злочин – злочином є ухилення від сплати податків. А от у вас лафа: заробляй, розкрадай хоч мільйони – ніхто не поцікавиться звідки ти гроші береш…

Не маю зв’язків у владних та мафіозних структурах отож і роботи “теплої” немає. А раз немає високоприбуткової роботи, то й грошей на нове авто. Став читати об’яви продажу потриманих. Мав 2000$ за продану ВАЗівську “четвірку” та 1000$ за проданий земельний наділ. Став вибирати авто.

Зайшов на сайт продажу потриманих авто. Звернув увагу на доглянуті, гарненькі, як лялечка “Мерседес-190”. Авто мали малий пробіг й прийнятну ціну – від 1900$ до 2300$. Аж не вірилося, що таке може бути. Набрав номер, привітався й запитав:

– Авто не крадені? Не гнилі? Спідометри не підкручені?

На іншому кінці дротів запевнили, що їхня фірма солідна й шахрайством не займається.

– Куди приїздити за авто? – радісно запитав я.

– В Італію!

Поклав слухавку. Це ж розмитнення обійдеться в астрономічну для мене суму! Прикро, що я не іноземець – там купив би й катався. І то ж випало народитися в злодійській державі та вік доживати при некомпетентних, дебільних урядах!

Були і в нас такі ж авто, правда, дещо дорожчі й із більшим пробігом. Продавець попереджував: “Розмитнення буде коштувати приблизно 7500$”.

Ні, це не для мене. Нарешті знайшов у Києві більш-менш пристойний ВАЗ 21043 й домовився за ціну. Син поїхав. Телефонує:

– Тату, проблеми. Водій наробив порушень отож треба заплатити штрафи. Тут у автоінспекції такі черги! Жах! Доведеться ночувати в Києві.

Син заночував та вернувся… маршруткою – господар два дні не міг зняти авто із обліку.

Витратився, змарнував два дні. Через три доби зателефонував власник й син таки забрав авто. Реєстрація зїла усі заощадження.

І то за таке життя я мерз на Майдані!?

Пригадалося як в кінці 1994 року я старенький ВАЗ із Німеччини пригнав. Тоді оформлення документів та отримання номерних знаків зайняло у мене три години й за ціною було еквівалентне 15$.

“Помаранчевий уряд” не проводить жодних економічних чи політичних реформ, а займається тільки підвищенням цін, націнок, тарифів, податків, мита, акцизів, штрафів! Скрізь здирництво, бюрократизм, хабарництво. І за це нашу безтолкову, бездіяльну, продажну владу я повинен любити?

Праця за безцінь…

Де знайти роботу при масовому безробітті? Телефонуєш по об’яві й чуєш: “Ми вже взяли працівника”.

Вирішив повернутись на елеватор. Тим більше, що адміністрація пообіцяла з Нового року платити по 30 копійок за цеглину. Та надурили – знали що робітникам нікуди дітись. І права качати безглуздо. Чому? А скаже:

– Малі розцінки? Так шукайте де платять більше. Я свисну й сотня таких як ви сюди працювати прибіжить…

Їхав на роботу й думав свою думу. Було холодно, сиро, дув вітер, сипав сніг. Доки валили стіни, доти ще було якесь бажання працювати. Зараз же доводиться длубатись у мерзлій землі – цеглу із вентиляційних каналів виколупувати. Напрацюєшся, намерзнешся й ледве на хліб насущний та проїзд туди-сюди заробиш… Та це ще не криза – думав я, – криза буде коли уся промисловість зупиниться й людям, щоб якось вижити, усе наявне, навіть весільні персні продати доведеться. От тоді то роботу доведеться… купувати.

Аж тут, дивлюсь, двоє хлопців могилу на цвинтарі копають. От кому криза не страшна! От кому при депресії, кризі завжди буде робота! І чим жахливіша буде криза, тим більше буде у копачів могил роботи! Не буде грошей на одяг – люди старі речі доношувати будуть. Застрайкують пекарі – пиріжків напечуть. Не буде газу – електроплитки увімкнуть. Зупиниться транспорт – на велосипеди пересядуть, пішки пройдуть. На усе знайдеться вихід, та от як би важко не було, а померлу рідну людину на смітник жоден не викине… Зробив висновок: криза у нас не страшна тільки копачам могил! Цікаво, скільки зараз коштує працевлаштуватись копачем могил?

Прибув на роботу. Розвалини засипані снігом, земля промерзла, піддонів немає, рукавиць та інструментів не видають. Хлопці риються в мерзлій землі та лають владу. Де ще в Європі люди погодились би на морозі день длубатись у мерзлій землі ради 4-5 євро? Оце вам, хлопці, обіцяні 5 мільйонів робочих місць! Постояв, подивився, потупав замерзлими ногами й рушив назад.

У нас основною проблемою є… ментальність управлінців! Толковий директор нам би сказав: “Хлопці, переходьте розбирати інший склад. Сюди повернетесь коли потеплішає. Нехай щотижня хтось із вас один день попрацює на виготовленні піддонів. Перед вихідними кожен із вас отримає десятку на придбання рукавиць. Необхідні інструменти купуйте самі, чеки віддавайте виконробу – він поверне витрачене.”

Так було б у справді незалежній, демократичній Україні. Ми б заробили, підприємство збагатилось, держава отримала прибуток від податків, забудовники дешеву цеглу. Що ж насправді сьогодні маємо? Таке відношення до працівників, тому що маємо колишніх КПРС-КДБістських управлінців під жовто-блакитними прапорами… Не було у нас люстрації тому що…

Ви любите на братові

Шкуру, а не душу! (Т.Г. Шевченко)

Невдовзі виконроб заявив:

– Я беру відпустку й їду на курорт, а ви працюйте. Повернусь й оплачу вами зроблене.

Коли ж наступного дня вийшли на роботу то охоронці нас не пустили – так їм директор наказав. Мусили три тижні сидіти без роботи. Тим часом настала річниця народження Т.Г.Шевченка. По обласному телебаченню керівники міста, директори великих підприємств натхненно читали уривки із Кобзаря. І наш директор декламував:

У нас навчіться!.. В нас дери,

Дери та дай, І просто в рай,

Хоч і рідню всю забери!

У нас! чого-то ми не вмієм?

І зорі лічим, гречку сієм,

Французів лаєм. Продаєм

Або у карти програєм

Людей… не негрів… а таких

Таки хрещених… но простих.

Ми не гішпани; крий нас, боже,

Щоб крадене перекупать,

Як ті жиди. Ми по закону!..

По закону апостола

Ви любите брата!

Суєслови, лицеміри,

Господом прокляті.

Ви любите на братові

Шкуру, а не душу!

Та й лупите по закону:

Дочці на кожушок,

Байстрюкові на придане,

Жінці на патинки.

Собі ж на те, що не знають

Ні діти, ні жінка!

А ми все терпимо. До певного часу…

Виконроб повернувся та розбирати наступний склад команди не дав – дарма, значить, чекали. Хлопці розійшлись шукати іншу роботу. Мене ж прийняли до себе у бригаду майстри із котрими раніше працював в Криму.

Щоразу виникає знайома до сліз ситуація: роботу пропонує на перший погляд приємний, діловий посередник. Українець по крові, козак по натурі. Узгоджуємо розцінки й приступаємо до роботи. Минає місяць й ми просимо оплатити виконаний обсяг робіт. Просимо раз, другий, третій. Нарешті той дає аванс й обіцяє розрахуватись після виконання всієї роботи. У день розрахунку чекаємо посередника до вечора. Нервуємо. Нарешті той з’являється й рахує виконану роботу за значно заниженими розцінками! Деякі види робіт не оплачує зовсім! Дає частину грошей а решту обіцяє віддати пізніше. І все це на нервах, на грані нервового зриву! Минає час. Роботодавець годує обіцянками остаточно розрахуватись коли приймуть бюджет, перерахують гроші. Коли ж терпець уривається, безапеляційно заявляє: “А я вам нічого не винен!”

Бригадир пояснив ситуацію знайомому бандитовій а той авторитетно: “Лінь руки марати із-за 3000 гривень! От було б там хоча б 10000…”

                                                                                   Хатинка корупціонера.

Знайшли іншого роботодавця. Гарні “хатинки” ліплять собі наші держслужбовці! Це ж які хабарі потрібно брати, щоб бути спроможним будувати такі маєтки! І не в наметах же сьогодні живуть – приїздять на престижних іномарках, виходять в модному одязі, мають дорогі мобільники…

Зайшли на подвір’я. В той час двоє працюючих покидали будову. Один призупинився й нам повчально:

– Господар вас надурить так само, як і нас.

Раз така справа, ми умовили посередника завірити угоду із господарем у нотаріальній конторі.

При радянській владі було стабільно: 20-го аванс, 5-го зарплата. Зарплату нараховували за допомогою рахівниць,  арифмометрів та от завжди встигали. Порядок та відповідальність тоді були тому що. Сьогодні у кожного підприємця калькулятор, комп’ютер і… такий бардак!

Прийшла черга завершувати зведення недобудованого попередньою бригадою паркану. Звернули увагу на дві речі: “рваний камінь” покладений на розчин майже без цементу та на розкидані навкруги пляшки з-під горілки. Зрозуміли куди зник цемент та причину звільнення попередньої бригади.

                                                                                          Ручна праця коштує дешевше…

Колеги повернулися із Криму. Півтора тижні чекали заробленого. В решті-решт посередник заплатив частину, решту пообіцяв дати пізніше.

Подібні прояви непорядності озлоблюють народ. Це ж так просто: зробили люди роботу. Немає претензій до якості – розрахуйся. Розрахуйся із людьми своєчасно, щоб знову революційна ситуація не назрівала.

По сусідству п’ятеро робітників три дні копали траншею під заливку фундаменту. Екскаватор зробив би цю роботу за 2-3 години. Чому ж господар будови не найняв екскаватора? Вочевидь праця п’ятьох землекопів коштує дешевше…

Через дорогу хлопці штукатурили будинок.

– Яку ціну за квадрат платить господар? – поцікавився я.

– 25 гривень. Минулого року було 30, що в перерахунку складало 6,5$. Сьогодні добре якщо пощастить знайти по 25, що на даний момент – 3$. Минулого року до нас в чергу ставали, сьогодні ж ми підключаємо свої зв’язки, щоб хоч десь якусь роботу знайти…

Скрізь тільки й мови про обман при розрахунках за виконану роботу. І за кордоном, і дома… Найбільш вразила розповідь про бригаду, котра постійно “шабашила” в Росії. За останні півроку бригаді не заплатили. Хлопці повернулися на грані нервового зриву, бригадира прихопило серце. Довелося бідоласі за складну операцію заплатити 25000$. І нікому не поскаржишся – усім байдуже…

П’ята поїздка на заробітки в Крим.

Спливав час. Дома роботи не було. В кінці літа мусив знову з бригадою штукатурів збиратись на заробітки в Крим – обіцяли роботу на будівництві готелю та безкоштовне житло. Робота, ясна річ, не по трудовій. Земляк, котрий підшукав нам ту роботу, поставив умову: у бригаду ми повинні взяти його із напарником. Переконував: роботи вистачить до зими, житло буде безкоштовним. Погодились. Прибули. Безкоштовним житлом виявився… будівельний вагончик. (Малосімейку знайшли через місяць за котру платили з власної кишені.)

Оглянув звичні краєвиди. Скрізь куди сягає око ржавіють підйомні крани та стоять “заморожені” каркаси житлових будинків, готелів, санаторіїв. Тих самих, котрі на початку минулого року будували українці (і я в їхньому числі), кримські татари, турки та китайці.

Вийшли на будову й побачили звичне нам явище: бардак на виробництві та безкультур’я працівників. Робота погано організована, велика кількість ручної праці: одного дня немає потрібних інструментів, наступного – матеріалів. КамАЗ із пісчано-вапняним розчином заїздить у підвал та вивалити вантаж не може – заважає низька стеля. Доводиться вивантажувати вручну. Пізніше штукатури завантажать суміш в ящик, автонавантажувач вивезе, кран підніме на потрібний поверх. Та й тут виникають неув’язки: то автонавантажувач зайнятий, то кран. Звичне явище: одного дня будують, наступного переробляють.

Один із наших новачків виявився лежнем, другий п’яничкою. І нічого не вдієш – мусили тягнути лямку і за них…

Звичними є такі сцени: при вивантаженні із авто розсипалось пів-піддона цегли та на це ніхто не звернув уваги.

Скоро маневруючі крани та машини перетворили ту цеглу на щебінку. І ось лише тоді робітники викинули її в ящик для будівельних відходів. Туди ж кидають й затверділий вчорашній розчин та брили бетону. Цемент у розчин кладуть хто скільки бажає, на бетонні конструкції сітку не всі штукатури набивають й ніхто це не контролює. Залишки арматури, як заведено, викидають в ящик для відходів не розуміючи того, що металобрухт сьогодні в ціні.

При радянській владі робітників стимулювали подавати рацпропозиції. Помітив, що де можна зробити краще, виклав на папері й отримав премію. Подібне сьогодні не практикується – працюй й сопи в дві дірки. Нікому твої пропозиції не потрібні.

Ні, прогрес усе-таки є. Іноземний підйомний кран піднімає вантажі а тим часом кранівник ходить по будові й керує його роботою за допомогою портативного пульту. Прогрес є, але ж то прогрес не наш – він італійський.

Добірна лайка на будові є звичним явищем. Нею висловлюють усі почуття – від радості: “Какая же сегодня прекрасная погода, й..  Його мать!”, до обурення: “Ты чё такое пиз…ш, й.. твою мать!” І нічого не вдієш: зробиш зауваження – нарвешся на другий варіант…

Цілком типовий вислів: “Й.. Його мать, зараз тільки перша година дня!”

Вийшов перепочити й став свідком такої сцени. Бетонники заливають бетон й при тому “спілкуються”. Мат стоїть такий, що хоч вуха затикай. Внизу за десяток метрів на подвір’ї приватника в тіні інжирного дерева обідають курортники. Одна із жінок не витримала й обурено зауважила: “Ребята, имейте же совесть! Здесь же женщины, дети!” Присоромлені робітники на мить замовкли й в тій тиші я почув повчальний голос іншої: “Та не матерятся они – они матом разговаривают!”

Якось подав розчин. Колега, із котрим їмо за одним столом висловив мені все, що він думає про мене, мою та Його мать. (!) Вмить розболілось серце й я занепокоївся, що зараз станеться серцевий напад. Обійшлось. Провина моя виявилася незначною: забув покласти у розчин цемент. Ту помилку я швидко виправив але біль в серці не минав. Не минав тому, що боліла ще й душа: здавна нас нищать різноманітні “визволителі”, репресовують спецслужби, грабують олігархи, одурюють політики та підвладні їм ЗМІ, недоплачують роботодавці а тут он колеги добивають остаточно…

Пригадався лайливий чоловік, котрий мав коні й щороку односельчанам (й нам в тому ж числі) солому та сіно привозив. Їдемо на драбиняку й їздовий безперервно брудно лає усіх та все. Та от диво: перед крутим спуском (на драбиняку гальма відсутні) несподівано лайка змінюється щирою молитвою: “Матінко Божа, Царице небесна, Пресвята Богородице, благослови, спаси, помилуй, допоможи!” Та тільки небезпека перекинутись минає, знову лунає звична добірна лайка. А там, диви, ще один спуск. І чим він ближче, тим помітніша переміна поведінки їздового. Вдруге щира молитва, а внизу… знову за своє. На зауваження нуль уваги. Нічого дивного в цьому немає – це типова душа хохла. Пізніше розбив сусіда параліч. Цікаво: чи здогадався він за що йому та кара?

А ми, хохли, здогадуємось за що нам від Бога всі напасті?..

Через два дні було свято й ми, як і належить християнам, стояли поряд у церкві, слухали службу та молилися кожен за своє. Та я вибачив колезі той спалах гнівної лайки бо розумів: він вилаяв мене за нашою звичкою й через мить забув той епізод. Вибачив але неприємний осад на душі залишився. А втім, здавна лицемірство є нормою нашої поведінки. Вдень працюємо абияк, крадемо, лаємось, свідкуємо неправдиво, уночі чинимо перелюб а в свята молимось Богові й при тому всьому щиро вважаємо себе праведниками…

До речі, й я до кісток просякнувся цим нашим хохляцьким менталітетом, став таким як усі. Поцупити із будови держслужбовця, котрий за величезні хабарі зводить трьохповерховий палац, мішок цементу, декілька дощок, арматурин чи жменю цвяхів гріхом не вважаю. А колись же, працюючи за прилавком, соромився собі копійку із каси взяти. Колеги дивилися на мене, як на ідіота, коли я переказ із дому отримував. Сьогодні із саркастичною посмішкою згадую той епізод. Ну, хіба ж не ідіотом я тоді був?

А втім у поведінці українців немає нічого дивного – ми приклад із наших високопосадовців беремо, котрі раніше активними комуністами були а сьогодні на нових посадах під так колись ними ненависними жовто-блакитними “націоналістичними” прапорами безсоромно розкрадають державу, цинічно брешуть з телеекранів, а у свята перед об’єктивами телекамер “щиро” моляться Богові…

Кого із нас сьогодні, у випадку другого всесвітнього потопу, Господь би вибрав у ковчег? Чи набралось би знову хоча б сім праведників?

Та ні, загалом робітники є людьми не поганими. Більшість із них мене пізніше заповажали, декотрі називали по імені, за руку вітались. Помітили на мені золотий хрестик й кличку дали – “Месія”. А втім, кличка мені сподобалась.

Будівельники є людьми хорошими, вони і спеціалісти, і трудяги. Роздумував над причинами аморальної поведінки й прекрасно їх розумів. Усе пояснюється просто: погана організація праці та виснажлива робота не приносять ні морального задоволення, ні достойної зарплати. Розцінки колишні, а ціни ж то сьогоднішні! Тут про побудову власного будинку та купівлю нового авто годі й мріяти. Тут би кінці із кінцями звести. От й викликає наша сумна дійсність відповідну поведінку…

У вихідний поклав у пакет рушник, плавки, пиво, печиво та виноград й рушив до моря купатись. Тим часом вітер посилився й на морі розбушувався шторм. Вчора мене на будові протягнуло, й я, щоб не захворіти остаточно, не наважився лізти у штормове море. Поклав пакет біля ніг, оперся на перила майже безлюдної набережної й став милуватися морем, краєвидами. Певно, точнісінько так хвилі лизали берег, кричали чайки до всесвітнього потопу та після. І в час коли вітрильники премудрого царя Соломона здійснювали торгівельні подорожі у далекі краї. І під час минулої війни, коли гори здригалися від вибухів й хвилі були кривавого кольору. І в час коли Сталін виселяв звідси кримських татар за те, що ті опинилися на окупованій території. (Ніби то їх вина, що Червона армія залишила Крим на милість окупантів.)

Аж тут глядь: пакету ж то мого немає! Очевидно якийсь безхатченко, помітивши мій замріяний погляд, підкрався, взяв пакет й накивав п’ятами. А що, ризик його був виправданим – за шумом моря я не міг чути позаду чужих кроків…

А втім, у всьому тому був винен сам, бо забув слова мудреця: “Коли йдеш, милуючись створеним Творцем зоряним небом та роздумуючи про вічне, не забувай час від часу поглядати під ноги, щоб не впасти тобі в яму”.

Боляче було так, ніби кулаком вдарили в обличчя. Як же ми всі зіпсувались! Геть всі: від безхатченка до Президента. І я в тому ж числі! Та не вкраденого пакета було жаль. Боляче було від іншого: підлі люди вкрали найкращі роки життя.

На будові мені одне сподобалось: своєчасна виплата авансу та зарплати. Та недовго я радів. Наступного місяця не працювали 5 днів – не було розчину та цементу. Не проплатив своєчасно власник за будматеріали тому що. Зарплату затримали. Не дуже то їй й раділи – розцінки колишні, ціни ж сьогоднішні. Дійшли висновку: “У батьки кончается золотой запас”, й вирішили вертатись додому.

                                                                        Нас убиває… таке життя…

Дома почув: “За твою відсутність в селі померло двоє молодих людей, а он вчора третій – сусід наш Вітя. Зараз будуть виносити. Йди, попрощайся”.

Прийшов. Священика та хористів ще не було. Аж тут під’їхало авто, домовину поспіхом винесли, завантажили й водій рушив. Присутні пояснили: “Небіжчика повезли на експертизу. Поховання завтра”.

Поглянув на рідню покійника й побачив вкрай прибитих горем людей: втратили годувальника а тут ще он бюрократи добивають…

Коли помирає людина на схилі літ від старості, це закономірно – усі ми смертні. Коли ж помирає людина передпенсійного віку – це справжня трагедія. Та не від хвороб ці люди померли, а від такого нашого підарастичного життя. От якби я нещодавно помер від серцевого нападу, то справжньою причиною була б не хвороба серця а наша довбана дійсність…

Наступного дня прибув на поховання й там виявилася уся неприглядна картина нашої сумної реальності. Вітя довго хворів. Попросив покликати священика. Висповідався, причастився Святих Христових Тайн й наступного дня відійшов у вічність. Для поховання потрібна була довідка та виявилося, що лікуючий лікар відбув на семінар. Кинулися до дільничного. Той заявив: “Якщо судмедексперт дасть висновок експертизи, тоді й я довідку дам”. Судмедексперт в свою чергу заявив: “Нехай спочатку дільничний дасть довідку про причину смерті а тоді вже й я дам висновок експертизи”. Круг замкнувся, отож довелось везти тіло небіжчика на розтин й платити за послугу чималі гроші. Без довідки ж не поховаєш…

Одна із жінок сумно зауважила: “Найскромніше поховання, як і весілля зараз коштує щонайменше 1000 доларів. Весілля то ще якось окупиться перепоєм а тут…”

В траурній процесії опинився поряд із сестрою свого друга дитинства. Завів мову на тему смерті: Якось по  телебаченню старенька розповідала таке: “Померлий син у сні докорив: “Мамо, навіщо Ви мені надягнули тісні тапочки? В них тут незручно. Он через тиждень сусід наш Данило помре. Передайте мені через нього на розмір більші”. І диво: через тиждень, несподівано для усіх той помирає. Купила я тапці й завітала до сусідів. Пояснила ситуацію. Ті дозволили покласти їх в домовину. Пізніше знову приснився син й сказав: “Дякую, мамо. Данило передав мені тапці”.

А ось ще історія. Якось Женік Цмига розповів: “Бабуся моя відьмувала. Померла. Ми ж в ту пору були малі. Бачили: бабусю поклали в ящик, поплакали й кудись понесли, а що то воно значить ще толком не розуміли.. Невдовзі ночами бабуся стала до нас приходити. Цілувала нас, гладила, пригощала дуже смачними пряниками та пирогами. Та тільки Сонце сходило й співали перші півні вмить зникала. Коли ж ми дивились на ті недоїдені пряники та пироги, то виявлялось, що ми ласували … кінськими кізяками!”

У 1939 році червонозоряні “визволителі” зайшли в хату чимсь розжитись й… лаючись вибігли – хтось невидимий засипав їм очі піском. З того моменту постраждалі застерігали однополчан: “Не ходите в ту избу – там нечистая сила!”

Валя посміхнулась й підтримала тему: “Ти, гадаю, пам’ятаєш мого батька й колгоспну кузню в котрій він працював. Одного разу тато вночі із роботи вертався. Ніч була місячною. Батька наздогнав якийсь багач у гарній бричці. Привітався чемно й запропонував випити із ним:

– Свято, – каже, – у мене сьогодні велике от й пригощаю усіх кого стріну.

Розстелив килим, дістав кришталеві бокали, коньяк, вишукані делікатеси. Обнімав тата, говорив компліменти, наливав французький коньяк і кришталеві бокали дуже мелодійно дзвеніли коли вони чокались. Такого коньяку, таких делікатесів тато ще ніколи не куштував…

А вранці тато проснувся на купі гною. Поряд на смердючій онучі стояли іржаві, погнуті консервні бляшанки із недопитою сечею та куски недоїденого татом коров’ячого лайна. Виявилось, тієї ночі тата сатана пригощав!”

Я сумно посміхнувся: “Сеча та лайно є дитячою забавкою у порівнянні із тим, чим мене сатана пригощав!”

Валя розуміюче посміхнулася й зауважила: “А я знаю – читала твою автобіографічну книгу!”

Домовину із тілом небіжчика занесли в церкву, відспівали, принесли до щойно викопаної могили. Священик заглянув в неглибоку яму й запитав копача: “А якої глибини має бути могила?”

Той у відповідь: “А мене із похоронного бюро тільки півтори години тому прислали! Що я сам міг?”

Цікава деталь: могилу можна викопати самотужки але за копання все-одно доведеться платити в касу похоронного  бюро – інакше не дадуть дозвіл на поховання. Ще страшніша ситуація виникає коли покійник жив в селі а на момент смерті був прописаний у місті. Тут вже без добрячого хабара не обійдеться – земля для вічного спокою чужинця надто дорого коштує…

Ось так й живемо. Та не грошей нам не вистачає, а не вистачає людяності, совісті! Ну як цього ми не розуміємо?

                                           Ми вже звикли до тотального ошуканства.

Колега із кислою посмішкою розповідав:

– Здавав на прийомному пункті металобрухту 13 металічних пластин.

Приймальник зважив й назвав вагу – 88 кг.

Я ж на те: – Як може 13 десятикілограмових пластин важити 88 кг?

Той винувато: – Ой, вибачте, 132 кг…

Присутні посміхалися як від давно чутого бородатого анекдоту. Звикли до суцільного, тотального ошуканства тому що…

Дурять у нашій християнській державі (!) один одного всюди та скрізь і це здавна є всеукраїнською звичкою! В церкві перед Великоднем не проштовхнутись – каються люди. І урядовці, і верхівка України: Кучма, Кравчук, Ющенко із дружиною та дітьми, і Юля, і Янукович, і Азаров… Втім, як і усі ми…

Та куди не плюнь – завжди в щиро віруючого попадеш. І при всьому тому така неправда, лицемірство, підлабузництво, ідолопоклонство та, що цілком логічно, злидні навкруги…

Я не дарма описую усі свої та наші біди, проблеми. Описую тому, що кожне, навіть дрібне непорозуміння, залишає осад на душі, шрам на серці. Ось так й вимираємо, вироджуємось. І хто ж нам винен? А самі й винні!

“Україна: найбільша проблема Європи”.

Процвітаюча Україна не потрібна Європі й, у першу чергу, правлячій верхівці Росії. Чому? Україна є конкурентом Росії на світовому ринку. Для усунення конкурента усі методи виправдані – правил гри, честі, совісті та моралі у великій політиці не буває. Для дестабілізації української економіки, підкорення своїй волі українських лідерів та збіднення пересічних українців російське керівництво вибрало досить хитру тактику: не шкодувати зусиль та фінансів для просування у владні структури конкуруючої держави амбітних, некомпетентних лідерів.

Ця тактика не нова – кожна імперська держава зацікавлена в насаджуванні вигідних їй політичних систем та лідерів у потрібних їй державах. Німеччині потрібен був Ленін й вони його щедро профінансували та у ворожу Росію таємно переправили. Сталіну потрібен був Гітлер отож він заборонив німецьким комуністам блокуватись із соціал-демократами в результаті чого у 1932 році комуністична партія Німеччини набрала на виборах лише більше п’яти мільйонів голосів. Якби комуністи вийшли із соціал-демократами єдиним блоком, то Гітлер не зміг би здобути владу.

Напередодні війни спецслужби нацистського Вермахту усілякими шляхами підкидали НКВСникам компромат на талановитих полководців Червоної армії й невдовзі ті були репресовані. В результаті, у перший період війни моторизованим частинам вермахту часто протистояли бездарно керовані піхотинці та… кінні армії! І тільки в той критичний момент Сталін наважився випустити із таборів вцілілих талановитих полководців та призначити їх на керівні посади.

Варто пригадати маріонетковий уряд Фінляндії та “Холодну війну”, коли усіма засобами у світі насаджувались прокремлівські маріонеткові режими. (“Холодна війна” – загрібання жару руками профінансованих, вишколених, озброєних маріонеток.)

Сучасна формула успіху така: у конкуруючій державі постійно повинні бути серйозні суспільно-політичні та економічні проблеми. Кров із носа, а промисловість та авторитет конкурентів потрібно опустити нижче плінтуса. Не допустити реальних економічних реформ, котрі виведуть Україну в світові лідери промислового виробництва. Не допустити суспільно-політичних реформи котрі, ясна річ, перекинуться на Росію й порушать звичне світське життя російської еліти. Не допустити Нюрнбергу-2 над НКВС-МДБ-КДБістськими катами, тому що тоді черга й до кремлівської верхівки дійде… Люстрація почнеться, слідом виніс тіла із персонального мавзолею й тому подібне…

Навіщо воювати? Зруйнувати економіку сусідньої держави, зруйнувати мораль, дестабілізувати суспільство, посіяти розбрат й голодні, злиденні громадяни самі в полон здаватись побіжать…

Для цього потрібно усіляко просувати на пост Президента потрібної держави проросійського, кишенькового лідера-маріонетку. Ця людина не повинна розбиратись у економіці та інших сферах життя, й при тому всьому має бути самовпевненою, властолюбною, ласою до грошей та розкошів. Не потрібно шкодувати фінансів, дипломатичних зусиль, інформаційної розкрути та моральної підтримки на просунення в урядові посади конкуруючої держави людей відповідного ґатунку.

Як правило, для досягнення мети спочатку дипломатично діють лестощами, підкупом, пропонують хабарі та економічну допомогу.  Окупація настає коли не спрацювали усі попередні засоби. За прикладами не слід далеко ходити – варто пригадати окупацію Чехословаччини та Афганістану.

П’ять років тому кремлівські вожді планували на посаду Президента проштовхнути В.Ф.Януковича та от несподівано зібрався Майдан й “зірвалось” – репутація двічі судимого за кримінальні злочини завадила…

Всякий самовпевнений злодій є для Кремля прекрасною кандидатурою! Економічних знань нуль, але зате яка енергія, самовпевненість, артистичний талант, ненависть до політичних конкурентів та фантастичне властолюбство! Замість серйозних реформ гра на публіку, звинувачення опонентів й водночас підвищенням цін, націнок, тарифів, податків, мита, акцизів, штрафів! І гнівні звинувачення на адресу різноманітних політичних опонентів. Це вони винні, вони їй працювати не дають!

Як би у кризовій ситуації розумний чоловік на посаді Прем’єр-міністра поступив? Ясна річ, викликав відомих економістів, розпитав як із розрухи, кризи, депресії виводили свої держави Ленін, Гітлер, як вийшли США та повоєнна Німеччина, як Чілі вивів із кризи Піночет й взяв би із тих програм найкраще та провів радикальні реформи. У розумного Прем’єра є шанс стати творцем українського економічного чуда але… Але то у розумного…

Хто сказав що в Кремлі сидять ідіоти? Ні, не дарма В.В.Путін протирав штанці у школі офіцерів КДБ!

Є навіть анекдот в тему. Вірменському радіо задали питання:

– Чи є в Україні непідкупні політики?

– Є, але коштують вони дуже дорого!

Кремлівське керівництво врубало астрономічні ціни на газ й цим поставило українську економіку на коліна. І нічого не змінити! Для імпічменту бездіяльного Президента немає виписаної процедури. Для передчасних перевиборів немає грошей. Для усунення бездарного Прем’єр-міністра немає більшості у Верховній Раді! Безвихідь…

Навіть найлютіший іноземний ворог на посаді Прем’єр-міністра не зміг би зробити більшої розрухи! Кремль у захваті. Підприємства закриваються, отож і бюджет не поповнюється. В результаті нічим фінансувати армію, правоохоронців, медицину, платити зарплату бюджетникам, пенсії пенсіонерам тощо. Озлоблений, голодний народ стоїть на межі виживання й починає готуватися до протесту.

Слід знати: усілякий бунт без лідера, чіткої програми та організації, абсолютно безглуздий – він підриває авторитет нації, руйнує майно, озлоблює народ, наносить збитки підприємцям та пересічним громадянам… Що ж залишається? Залишається дочекатись виборів. І тут в гру вступають величезні гроші наших олігархів. Вони одних переманять, інших куплять, переконають, залякають. Безглуздо йти на вибори й безглуздо їх ігнорувати. Безглуздо бунтувати й водночас безглуздо на печі відсиджуватись. Безглуздо сигналити й водночас безглуздо не сигналити, безглуздо говорити й безглуздо мовчати. Безглуздо абсолютно все. А що у даній ситуації  не безглуздо?

Створилась знайома із історії ситуація: верхи, котрі складаються переважно із твердолобих компартійних пристосуванців на серйозні реформи не йдуть – їм й так комфортно. Низи не можуть жити по старому та от із-за жорсткої цензури підконтрольних владі ЗМІ ніхто із народу не в змозі виголосити свою програму дій й, завдяки цьому,  висунутися на політичний олімп.

                                                                                                                                Вибір народу.

І ось минуло 5 років. “Помаранчеві вожді” не провели обіцяних реформ й цим підірвали віру людей в порядність, чесність політичної еліти, в покращення життя, справедливість. Чим більше вони сварилися, чим більше наша Юля роздавала безглуздих обіцянок, тим більше розчаровувався народ. В результаті на минулих виборах люди відвернулись від скомпрометованих “помаранчевих вождів” й президентом обрали В.Ф.Януковича. Того самого, про котрого 5 років тому на Майдані і не тільки, скандували: “Україну – в Європу, Януковича – в жопу!” От сьогодні й маємо протилежне: “Янукович – Президент, Україна – в жопі”. Неймовірно, але факт.

Будівництво і не тільки зупинилося. Ростуть безробіття, ціни, корупція, падає моральність. Щодня проїжджаю повз недобудованого комплексу дев’ятиповерхових житлових будинків. Бачу як ржавіють крани, як дощі псують стіни. Оця будова і є покажчиком компетентності та професіоналізму нової влади. Янукович із командою прибічників, узурпувавши владу, планомірно зраджують інтереси України. Реформ, компетентності, професіоналізму нуль. Дав би й нижчу оцінку та от нижче вже нікуди. І нічого не вдієш – вибір народу…

Ми дивні люди. Із-за мого ув’язнення синові не довіряють працювати в правоохоронних органах і разом із тим людину, котра двічі перебувала в ув’язненні президентом обирають. Чому у нас так?

                                Зайве підтвердження нашої приказки: “Не роби людині добра і вона не зробить тобі зла”.

Ніколи не думав, що й сам черговий раз вляпаюсь у подібну історію.

Родич розпочав будувати двоповерховий будинок. Бригада звела перший поверх і… зникла. При зустрічі пояснив, що ті працівники п’яничками виявилися. Почувши таке, дістав мобільний й зателефонував бригадирові із котрим раніше працював. Виявилося: той із двома колегами на даний момент закінчує роботу в Криму. Повідомив, що є робота дома й передав слухавку родичеві. В ході розмови той пообіцяв роботу до зими. Бригада прибула й ми з’явились на будові. Господар пояснив: “Перша бригада складалася із п’яничок та наркоманів і тому я їх вигнав”.

Хлопці поглянули на мене та я жестом заспокоїв – родич своїх не одурить. Узгодили розцінки й приступили до роботи.

Другий поверх виріс швидко. Щосуботи рахували виконану роботу й брали плату. Настала черга узгодити ціну зведення даху. Торгувалися. Родич назвав остаточну ціну: 65 гривень за квадрат покриття й ми пообіцяли подумати.

Вранці родич заявив: “Вчора мені одна бригада обіцяла звести дах у розрахунку 60 гривень за квадрат. Погоджуйтесь і ви на такі ж розцінки, а я в свою чергу даю вам свої електричні пристрої, бензопилу та гарантую об’єм робіт до зими”. За тими словами вдарили по руках й приступили до роботи.

Під час перекуру до нас підійшов п’яний та сердитий товариш господаря й, пересипаючи мову лайкою, гнівно:

– Ви чому мій хліб забрали!? Я ж цей матеріал заготовляв, план даху робив й домовився звести його в розрахунку 50 гривень за квадрат. Я ж так розраховував на цю роботу, а господар вам віддав!

Ми від несподіванки ошелешено очима кліпали.

– А ви впевнені, що вас господар не одурить так, як і попередню бригаду!?

– Впевнені, бо господар приходиться мені родичем!, – відрізав я.

Молодик іронічно посміхнувся й пішов далі пиячити.

Настрій було вкрай зіпсовано але робота є робота – раз вже взялися, то мусимо завершити.

Порахувати ціну виконаного за тиждень важко отож вирішили щосуботи брали авансом тисячу гривень. В суботу підійшли до господаря. Той був сам не свій. Виявилося: вчора витратив у лікарні три тисячі – родич в стані афекту порізав собі вени. Здогадалися про кого йде мова. В кінці третього тижня господар заявив:

– Телефонували батьки із-за кордону. Дуже невдоволені темпами роботи. З понеділка на підмогу прийде бригада мого родича – Вадима.

Зрозуміли: У Вадима рука зажила отож він рветься в бій. Ясна річ, господарю вигідніше нас вигнати і дати роботу бригаді, котра довершить роботу за нижчими розцінками. Заодно можна під цей шумок і втрачені на лікування три тисячі вимутити…

З’явився Вадим із двома колегами й бригада силою п’яти рук приступила до роботи. Умовив своїх не покидати будову.

Запитали Вадима про причину нервового зриву. Той, пересипаючи мову добірною лайкою, люто звинувачував стервозну, розпусну дружину та підступного тестя. Вислухавши все це, я заявив хлопцям: “Завжди слід вислуховувати обидві сторони. Разом із тим слід знати: якщо чоловік в спілкуванні із чужими людьми через слово вживає “мать, рот, на х.., блядь”, то з одного цього можна уявити що то за птиця”.

В четвер ми закінчили свою роботу й водночас ті завершували зведення кроквяної системи, вкладення термоізоляції та набивку рейок. Справа стала за металочерепицею.

Підійшов до родича: “Ходять чутки, що ти хочеш нас надурити. Я з цією бригадою давно працюю.  Надуриш – працювати не візьмуть отож вітатись з тобою не буду”.

За всю роботу (димарі зводили за подвійним тарифом) виходило більше 2000 гривень плюс недоплата за дах. За дах виникла суперечка: ми запевняли, що виконали 2/3 роботи, господар, що – 1/3.

Господар дав бригадирові 1500. Очевидно не було більше готівки – вирішили ми.

Наступного ранку господар здивовано: – Які гроші!? Я вам все віддав!

– Так там же ж борг залишався…

– А я вирахував за амортизацію бетономішалки, прокат електроінструменту, ремонт зіпсованої бензопили! Виходить, ви ще мені винні!

Отакої! Бригадир поривався порушити зроблене. Віктор намагався кинутись з кулаками та я стримав обох.

Хлопці вовком на мене дивилися – це ж я привів їх до родича працювати… Один з болем у голосі дорікнув: “Якби у Києві надурили, то не так боляче було б, а то ж дома…”

Боляче: навіть кішка не краде курчат там де живе. Якби мав гроші, то заплатив би хлопцям від імені господаря й цим зберіг свій авторитет. А так…

Колись батько розраховувався з майстрами й запитував: “Ми так домовлялися? Немає образ, претензій? Ні? Тоді мийте руки й сідайте до столу”.

Спакували речі й, проходячи повз будову, мої хлопці лаяли всіх та все та на мене сердито поглядали.

Невдовзі приїхали батьки господаря. Провідали нас а тим часом їхній син із-за керма так і не виліз – соромився привітатися зі мною.

Оце хотів і родичам дім побудувати, і себе та колег роботою та заробітком забезпечити. І от результат: тратив бригаду, домашні лають за  спересердя сказані слова. Вірно каже наша приказка: “Не роби людині добра і вона не зробить тобі зла”.

Авторитет у своєї бригади втратив – не покличуть працювати. А покличуть, то чи погодитись? Справа в тому, що ця  прикра історія час від часу буде спливати у розмовах а мені від сорому хоч бери та крізь землю провались…

А втім, вищі сили давали знати, що так воно і буде – під час поїздки на оглядини будови трапилась поломка авто. Це неспроста, – подумалось тоді та я заспокоїв себе: родич не наважиться надурити. Яка наївність!..

Містичні попередження не дивина. Односельчанин сказав мамі: “Погано на душі й як же не хочеться йти на роботу!” Того ж дня розбився на авто…

Як повинно бути в ідеалі і як є звичним в цивілізованих державах? Працівник має патент, платить державі податки й робота зараховується в стаж. Також він є членом профспілки, котра захищає його інтереси. У подібному випадку ми б викликали профспілкову комісію, котра б оцінила роботу по загальноприйнятих для даного регіону розцінках. Недоплачене нам, бензопилу на експертизу, повчальну історію в газети. Ось і все. Все ж так просто…

Минали дні, образа призабулася – вітаюся за руку із родичем. Воно то так, але неприємний осад все ж залишився…

Ну от виїдемо ми навіть всі. Що зміниться?

Журналісти провели опитування відносно бажання емігрувати. П’ята частина українців при нагоді ладні виїхати будь-куди в пошуках кращої долі. Ну от виїдемо ми навіть всі. Що зміниться? Ми ж виїдемо із нашою ментальністю, способом виживання під назвою “бе-бе”. Буде те ж саме крім хіба що написів на цінниках у супермаркетах…

Колись, читаючи про криваву червону революцію, громадянську війну, червоний терор, злочини спецслужб не міг зрозуміти одного: чому народ масово не став вступати у Білу армію? Сьогодні розумію. Все вкрай прогнило, немає нації, чуття єдиної родини отож і немає ради кого кров проливати.

Цього разу я стримав хлопців. Іншого не буде…

                                                                          Заступництво Богородиці.

Їхав на велосипеді, милувався природою, молився. Згадав ворога Бога та всього людства – диявола й голосно промовив:

– Диявол, ти мене чуєш!? Знаю: чуєш! Як же ти, гад, мене дістав! Так от, іди ти, іпаний у всі дири підар на х.. в пекло! Там тобі місце по віку віків!

Промовив смачно раз, другий, третій.

Минали сірі, одноманітні дні. Було важко на душі від безпросвітного існування.

Вичитав об’яву: “Гадаю на картах Таро” й завітав за вказаною адресою. Мужчина мого віку розклав карти й сказав: “Вас чекає казенний будинок, але не лякайтесь – не тюрма. Буде кров, лікарня але обійдеться…”

Невдовзі сталася прикрість: загубив натільного хрестика. Ланцюжок знайшовся на подвір’ї – причиною згуби виявилася несправність замочка. Логічно: на ланцюжку мав би бути і хрестик та він ніби крізь землю провалився. Де тільки не шукав та все марно. Здогадався: згуба віщує біду. Здогадку підтвердив жахливий мамин сон. Знав: терміново слід купити іншого хрестика й освятити у церкві. Воно то так але дешевого не хотілося, на придбання золотого не було грошей.

Невдовзі провідав однокласника. Його теща поцікавилась:

– Микола, на Пречисту (Успіння Пресвятої Богородиці) йдеш до церкви?

– Ще не вирішив, – відповів я.

– Знай, сину, хто перед цим святом постить та в свято віддає пошану Пресвятій Богородиці, того Мати Божа від наглої смерті врятує. Та людина від кулі, ножа не впаде, у воді не потоне, у вогні не згорить…

Ці слова мене не здивували. Пригадалось із прочитаного як під час гонінь на церкву та носіїв віри християнської, революціонери сім разів стріляли у митрополита Петроградського Веніаміна. Тоді один із розстрільників взмолився:

– Батя, помолись, измучались в тебя стрелять!

– Благословен Бог наш всегда, ныне и присно и во веки веков. Аминь. – проказав Владика і благословив розстрільників. Зарядили восьмий раз й лише тоді кулі пробили тіло митрополита.

Прислухався до поради: постив, до церкви пішов, свічку поставив та поклонився перед Пречистою Дівою. Свічка моя, нагрівшись від полум’я сусідніх свічок, зігнулась й “заплакала”. Я вирівняв її раз, другий та все марно. Це недобрий знак, – зробив висновок й благав Богородицю наскільки можливо пом’якшити удар долі.

Настав час викосити зілля на засадженій картоплею ділянці. Взяв косу, пішов за село й приступив до роботи. Викосив би всю площу та несподівано линув проливний дощ. Косу заховав й прибіг мокрий до хати. Через день сів на велосипед, прибув, докосив й приготувався повертатися. Дерев’яний держак коси помістив на рулі перпендикулярно рухові й міцно затис руками так, щоб вістря було донизу. Знав: коса є гострим знаряддям отож потрібно бути дуже обережним. Міркував так: тут їхати то всього три сотні метрів. Якщо ж, не приведи Господи, упаду то вістря коси встромиться в землю. А втім, навіть за найжахливіших обставин падіння не відбудеться – ногу виставлю й цим уникну падіння.

Дорога широка, їду повільно. Попереду маленька калюжа отож беру вліво. В цей момент дерев’яна ручка чіпляє останній стовпчик огорожі, руль розвертає вліво і я завалююсь на правий бік. Падаю.

Отямився на землі закривавлений, в животі стирчить вістря коси. (!) Встати не можу – штанину замотав велосипедний ланцюг! Ось чому я інстинктивно не міг виставити ногу й цим уникнути падіння!..

Все трапилося настільки швидко, що секунди стиснулися у блискавичну мить – не пам’ятаю самого падіння зовсім! Свідомості не втратив. Висмикнув із закривавленого живота вістря коси, звільнив штанину із ланцюга, встав.

В цей момент зі мною сталася істерика: молився і лаявся одночасно – нарікав на таку свою долю: хвороби, пошуки правди, прагнення волі для України й що в результаті отримав? Підлу зраду, слідство, закритий суд, тюрми, етапи, табори, тиняння світом по шабашках й то ради дірявого гаманця. Описував пережите, повчальні спогади скинув в Інтернет і… нуль емоцій… Безглуздо все, і життя моє в тому ж числі! Навіщо ж і ради кого тоді стільки страждав?..

Затиснувши рану, прийшов до хати.  Дивне падіння: якби навмисне так хотів – не вийшло б. Викликали швидку, позичили гроші на медикаменти.

В лікарні встановили діагноз: рана поверхнева – лезо коси пройшло по дотичній до життєво важливих внутрішніх органів. Розумів: диявол намагався вполювати мою душу, я був на волосинку від смерті та от відбувся малою кров’ю – таки врятувала мене Богородиця від найстрашнішого.

Лікар на операційному столі обробляв та зашивав рану а я не плакав – в очах вже не було сліз. І вже байдуже було – помру чи ні. Розумів: це втома від безпросвітного існування… Пригадалися тюрми, табори. Вже 23 роки минуло і… Та якби там я у сні побачив таке своє сьогоднішнє життя, то повів би себе інакше. Вчинив би благородно: заступився б за катованих табірними блатними земляків – Сергія та Ігоря. І розділив би їхню долю – смерть у сибірському беспредєльному таборі була звичним явищем. На сьогоднішній день мої кості давно б погнили в ямі поза табором, порядковий номер на фанерній дощечці змили б дощі. Моя душа нині була б, як над покійниками співають: “Там де немає ні туги, ні жалю, ні зітхання а життя безкінечнеє”.

В палаті заспокоївся й став аналізувати події. Пригадалася як у черзі до стоматолога зайшла мова про чародіїв та силу диявола. Розповів як ще в шкільні роки під дією чаклунства на рівному місці впав із велосипеда й травмував селезінку.

– І при падінні штанину заблокував ланцюг! – впевнено додав сивочолий чоловік із черги.

– А Ви звідки знаєте? – ошелешено запитав я. Той лише хмикнув і загадково посміхнувся.

Доходив висновку: ця прикра пригода є роботою диявола – в цьому сатанинському світі навколо мене завжди так підтасовуються події, що спотикаюсь на рівному місці, програю у явно виграшних ситуаціях. Скоріше всього це робота мого зрадника, котрий професійним чаклуном виявився – ніяк не може залишити мене в спокої. Знає тому що: якщо стану знаменитим я то автоматично зі мною й він.  Пригадалися слова ясновидющої: “Він чаклує проти Вас, незримо перепиняє шлях до успіху, та не бійтеся: сили котрі із Вами, сильніші за сили, котрі із ним”.

Через тиждень виписався. Заспокоївся й наступної неділі в церкві дякував Богородиці за порятунок, благав простити висловлені в хвилини афекту неконтрольовані слова.

Роздуми в дорогому ресторані про долю України та свою.

Дружина до мене: – Родичі запрошують в дорогий ресторан на ювілей. На яку суму подарунок купувати будемо?

– Гадаю, гривень триста буде достатньо.

– Та ти що!? Там такі люди!..

Купили подарунок й прибули. Ресторан справляв хороше враження: на подвір’ї декоративний ставок із живими рибками, над водою схилилися плакучі верби. Зал стилізований під старовину: дерев’яні столи, крісла, горить камін, на стінах українські краєвиди.

Став приглядатись до гостей. Може вони успішні бізнесмени, талановиті митці, продажні урядовці, корумповані судді, представники кримінального світу? Нічого подібного – вони… успішні заробітчани. Люди, котрі ще в перші роки Незалежності після всенародного обрання на посаду Лідера нації учорашнього компартійного функціонера – Л.М.Кравчука зрозуміли: правди, справедливості, реформ та економічного росту при правлінні перефарбованих компартійних функціонерів не буде. Роздерибанять державу, роздадуть своїм, розпродадуть іноземцям. Що ж буде? А буде, що цілком логічно, брехня, застій, загнивання.

Кордони на той час відкрили, отож громадяни тим скористалися – поїхали в світ гроші на чужині заробляти.

Торжество вдалося: обстановка затишна, ювілярка привітна, напої-наїдки смачні, гості гарні та веселі.

Заграла музика й бажаючі танцювати вийшли із залу. Серед заробітчан потекла розмова про наболіле. Розповідали як спочатку важко приходилося на чужині, як там вірили в обіцяні Ющенком реформи й за сотні кілометрів їздили в посольства за нього голосувати – хотілося повернутися й дома так само жити, такі ж гроші заробляти.Та виявилося: дарма надіялися, дарма їздили…

Далі обговорювали умови праці, побут, ціни, що і як вигідно передавати в посилках через водіїв автобусів, в побудову якого житла, на купівлю яких авто та товарів вигідніше вкладати зароблені гроші.

Заробітчани були гарно одягненими, посміхалися білозубими посмішками – справляли враження щасливих людей. В успішних людей інша енергетика, постава, хода, посмішка отож я серед них став почуватися ніяково – не міг при своїй українській зарплаті підтримати розмову про купівлю авто та побудову чи євроремонт житла. Щоб своїм сумним виглядом не псувати пейзаж, зробив вигляд ніби хочу танцювати й покинув товариство.

Може не слід було виходити? А чим я міг підтримати розмову, що хорошого розповісти? Розповісти як по блату влаштувався працювати не по трудовій угоді за 80 гривень в день?

Ця середньостатистична українська зарплата лише підтримує жалюгідне існування – радості від життя жодної.

Що робити? Може й собі поїхати на заробітки? Працевлаштуюсь, вивчу мову, зароблю валюти й дома куплю синові квартиру, собі пристойне авто, зроблю дочці весілля, вилікую свої болячки, вставлю фарфорові зуби, одягнусь належним чином, відпочину на курорті й буду виглядати як вони. Зміниться постава, хода, посмішка…

Ой, мабуть, нічого з того не вийде – вони поїхали давно, коли наших там було мало отож був вибір роботи та можливості кар’єрного росту. Вивчили мову, освоїлись, зайняли пристойні робочі місця. Зараз за кордоном стільки нашої молоді шукає роботу, що літньому чоловікові там не проштовхнутись. Образливо в моїх літах розпочинати із чорнової роботи на зразок миття туалетів. Он Ульянов на псевдо Ленін в моєму віці вже, досягши вершини влади, три роки в персональному мавзолеї спав, його послідовник – колишній семінарист-недоучка Йосип на псевдо Сталін, винищивши мільйони ворогів, керував Імперією! А я? Та що вже говорити?.. Видно таке моє щастя…

А втім, заробітчани підтримують економіку на плаву: за їхні гроші будується та ремонтується житло, купуються різноманітні товари й, відповідно, є комусь робота, збут продукції, в казну поступають податки. Можна сказати й так: завдяки валютним переказам заробітчан ще не вмерла Україна…

Повернувся до залу. Через дві години торжество закінчилось. Найближче оточення ювілярки стало забирати зі столу спиртне та делікатеси. Я з їхньої згоди взяв відкупорену пляшку горілки. Корок десь закотився отож поставив пляшку у пакет так. Завтра у мене буде продовження банкету – радів. Під’їхало авто й дружина взяла той пакет та й поклала у багажник – так пасажирам буде просторніше. Дома пляшка виявилася порожньою – пакет при повороті перекинувся й горілка вилилась.

Не щастить. Завжди і всюди. Куди вже рипатись у політику чи то на заробітки з таким щастям?..

                                                                             “Я живу як у раю…”

До хати завітав давній приятель. Обнялися, поцілувалися. Іван осліпив голлівудською посмішкою. Він раніше пиячив і, як і я, мав залізні зуби.

Спілкувалися, гомоніли про сучасне життя. Якщо стисло, історія його життя така: Бідував, й з відчаю пиячив. Випала нагода поїхати на заробітки в Італію. Ризикнув. Спочатку без знання мови було важко та якось пристосувався. Згодом пощастило працевлаштуватися кінологом – став доглядати собак впливового сеньйора. Випала відпустка. Вирішив провідати Батьківщину. Відразу звернувся в зубопротезну клініку – у нас дешевше..

Він був із тих бідних, хуліганистих, випиваючих односельчан, котрі (на відміу від мене) швидко зрозуміли, що добра, процвітання в нашій державі ще ой як довго не буде. От від безвиході й наважилися виїхати за кордон і стали там заможними, серйозними людьми. Працевлаштувалися, заробили грошей, придбали житло, автомобілі й радикально поміняли стиль життя. Беруть відпустки й іноді провідують край свого дитинства та юності.

Спілкувалися й я бачив перед собою справді щасливу людину. Запитав:

– Ваня, тобі добре там в Італії живеться?

– Добре – це не те слово… Живу як у раю – там справжня цивілізація… Не перетруджуюсь. 1300 євро отримую своєчасно. Купив квартиру у центрі міста й маю все, що побажаю…

Я опустив очі й подумки запитав себе:

– А як на нашій славній Україні після всього пережитого живу я? Як живуть колеги, співвітчизники? Іноземці чужинцям платять щедро та своєчасно а ми рідній Україні мозолями зароблені копійки із наших панів вириваємо зі скандалом…

Поэты ходят пятками по лезвию ножа

И режут в кровь свои босые души (В.Висоцький).

Поети у всі віки гостро відчувають соціальну несправедливість. Їхні душі схожі на оголений зубний нерв, котрий миттєво реагує на гаряче та холодне. Люди з тонкою душевною організацією  приглушують нестерпний душевний біль спиртним, наркотиками, заведенням любовних романів ради підтримки в собі любовної ейфорії, поєдинками на дуелях ради збудження, гостроти відчуттів й рано чи пізно без жалю покидають цей обридлий, цинічний світ. Ось як В.Висоцький висловив відомий і мені той стан безвиході:

Думал я – наконец не увижу я скоро
Лагерей, лагерей,-
Но попал в этот пыльный расплывчатый город
Без людей, без людей.
Бродят толпы людей, на людей непохожих,
Равнодушных, слепых,-
Я заглядывал в черные лица прохожих –
Ни своих, ни чужих.
Так зачем проклинал свою горькую долю?
Видно, зря, видно, зря!
Так зачем я так долго стремился на волю
В лагерях, в лагерях?!
Бродят толпы людей, на людей непохожих,
Равнодушных, слепых,-
Я заглядывал в черные лица прохожих –
Ни своих, ни чужих.

А й справді: “Так зачем я так долго стремился на волю лагерях, в лагерях?!”

Попереду холодна, безробітна, кризова зима. Іноземці чомусь дивуються відсутності у нашому натовпі усміхнених людей… Ех, побули б вони в нашій шкурі…

                                                                          Ошуканство – звичне явище.        

Син влаштувався на процвітаючу фірму водієм. Згодом звільнився. Через рік спалахнув скандал – банк став вимагати повернути кредит. (?!)

Виявилилося таке: господар, втершись в довіру, умовив два десятки працівників стати поручителями при взятті кредиту на розбудову підприємства.

Взяти кредит виявилося напрочуд просто – власник фірми завіз працівників в банк, і там ті показали паспорти та поставили підписи.

Грошей в очі не бачили – їх забрав фірмач. Через рік хитрун розлучився, розпродав рухоме майно й зник у невідомому напрямку.

Після його зникнення поручителям стали надходити нагадування про несплачені борги та погрози конфіскувати майно через суд. Як же стало можливим таке “кидалово”? Все просто: господар втерся в довіру до банкіра й завдяки тій дружбі набрав під поручительство своїх працівників доволі грошей. От банківські службовці за наказом шефа й порушили правила – видали гроші крутелику без застави, згоди членів сім’ї поручителів та довідок про доходи. Сьогодні на претензії у банку постраждалим дають шокуючу відповідь: “Наших співробітників, котрі допустили халатність ми звільнили а ви поручилися за позичальника отож борг мусите повернути”.

Розпочалася судова тяганина. Адвокатський захист коштував місячну зарплату й не вирішив нічого. Чому? Із достовірних джерел стало відомо кому і який хабар банк дав за позитивний вирок суду. От куплений суд і виніс вирок: нарахувати відсотки й із їх врахуванням присудити боржника до виплати 5000$ – тобто трьохрічної зарплати.

Виникла ідея зібрати всіх ошуканих й добиватися справедливості разом. Та, на превеликий подив, усі відмовилися – кожен знайшов свій шлях вирішення проблеми й тримав його в таємниці.

Цікаво ще одне: як після всього того той крутелик спить ночами? Скоріше всього спокійно – угода з лукавим позбавляє кошмарних снів.

                                  Випадкова зустріч: “… эта может меня приручить”.

Вранці зібрався на роботу. Зайшов у маршрутку й зайняв вільне місце. На наступній зупинці в салон зайшла пані Тамара – ота золотоволоска із котрої впору писати ікони й стала поруч. Помітив: на руці немає весільної каблучки. В пам’яті спливли рядки із Анни Ахматової і я вмить перефразував їх під себе:

“Было душно от жгучего света,

А взгляды её – как лучи.

Я только вздрогнул: эта

Может меня приручить”.

Мо звільнити місце? Ось зараз встану, посміхнусь й скажу: “Сідайте, мила пані!” А мо краще по імені: “Сідайте, пані Тамара!”? Пані подякує, я почую її і надовго втрачу спокій – буду згадувати сказані слова, тембр, інтонації голосу. А мо з огляду на мою сивину відмовиться: “Та сидіть вже, діду!” А що, і таке може бути…

Сидів як на голках. Подивився на себе збоку: одягнений як зазвичай на чорнову роботу, поголений поспіхом себто абияк, в очах втома, сивина на голові, із “тормозка” на всю маршрутку пахне котлетами. Мило посміхнутися металозубою посмішкою, кокетливо звільнити місце й цим тонко натякнути на знайомство? А чи вартий я такої леді? Хто я по життю? Будівельник-невдаха і цим сказано все. Пригадалося, що слово “мужчина” складається із “мужа” і “чина”. Муж – це здоров’я, краса. Чин – достойне місце на соціально-політичній піраміді: солідна посада або звання, авторитет у суспільстві, пристойне житло, солідний рахунок у банку тощо.

У кращому випадку про що говорити при знайомстві? Наводити актуальні для мене слова поета:

“В глуши, во мраке заточенья

Тянулись тихо дни мои

Без божества, без вдохновенья,

Без слез, без жизни, без любви”?

Доки вагався, попереду встала жінка й красуня зайняла звільнене місце. Дивився на пишне золоте волосся й пригадував із Кобзаря:

“- Довгий вік! –

Старий промовив. – Все од Бога!

Од Бога все! А сам нічого

Дурний не вдіє чоловік!”

А й справді: жив колись у достатку праведний чоловік на ім’я Йов. Та допустив Господь, щоб сатана його принизив і той втратив все, навіть здоров’я – помирав хворий у злиднях. Та зглянувся Господь на праведність Йова й поблагословив достатком, пошаною та довголіттям. І Йов став вдвічі заможнішим, ніж був…

Все може бути. Знову карколомний поворот долі але цього разу в інший бік і, в результаті, я справжній мужчина. От тоді не соромно було б на гарному авто під’їхати до пані, відкрити дверцята і, блиснувши голлівудською посмішкою, люб’язно запропонувати: “Сідайте, мила пані!” А мо краще по імені: “Сідайте, пані Тамара”? І тоді актуальними стануть вже інші слова поета:

“И сердце бьется в упоенье,

И для него воскресли вновь

И божество, и вдохновенье,

И жизнь, и слезы, и любовь”.

Хоча красуня й живе в районі сусідньої зупинки та бачу її дуже рідко. Певно проживає десь в цивілізованій Європі – прикрашає собою оселю якогось заможного бізнесмена а додому зрідка приїздить відвідати родину. А й справді: гарна перлина потребує коштовної оздоби. На Україні же злиденні заробітки, бідні женихи…

В центрі міста пані вийшла а я продовжував розмірковувати. Зловив себе на думці що… та пані мені не як коханка потрібна а як муза, джерело натхнення. Після спілкування з нею стільки б енергії з’явилося, так жити та творити захотілося… Кажуть, мрії збуваються. Якщо дуже захотіти, ясна річ. Так воно і є але не для усіх. От, знаючий таїнства магії мій зрадник зміг би причарувати цю красуню і не тільки її – ритуалів там безліч. Якщо вже зміг мене підкорити своїй волі то, певно, зможе будь-кого…

І полинули думки: От вже 23 роки минуло з моменту звільнення із таборів. Якщо не настане перемін в державному устрої України та моєму житті то так же марно промайне ще стільки ж років. Це якщо доживу, ясна річ. В уяві сплила картина: старий чоловік пасе козу на пустирі, в кінці дня сидить біля хати на лаві опершись на ціпок і дивиться вдаль мокрими очима. Чому мокрими? А сльози очі застилають – вчився, вивчився, мріяв словом та ділом змінити світ і таки випив ту чашу, котру Ісус пив – був проданий Іудою із КДБ, пережив арешт, слідство, закритий суд, табори, пізніше носився по редакціях із, на власну думку, сенсаційною інформацією та все марно. От так безглуздо і минуло життя: у молодості працею збагачував компартійних чиновників, в часи Незалежності будував житло різнокаліберним корупціонерам. А не було іншого виходу – для працевлаштування на козирне місце потрібен був блат, офіційно працевлаштуватися на пристойну роботу перешкоджав віковий ценз. Праця на крутеликів не зараховувалась в стаж отож і пенсія мінімальна, котра іде на ліки, секон-хендівський одяг та невибагливу їжу… Народившись в Радянському Союзі я, по марксистській ідеї, повинен був бути вільною людною, господарем 1/280000000 частки його території. Насправді ж був рабом правлячої партії. При отриманні Україною Незалежності я, як і кожен громадянин, при роздержавленні повинен був отримати 1/50000000 частку майна держави. Насправді ж отримав дулю з маком. Працював та за все життя так й не нажив статків, отож й нічого дітям у спадок залишити…  І знову я старенький шепочу:

“…Од Бога все! А сам нічого

Дурний не вдіє чоловік!”

І констатую факт: поставили чорнокнижники на мені хрест от й ніколи ніде щастя не мав. Раз вже не щастить на життєвій дорозі то й не смикався, не ризикував даремно, щоб людей не смішити. В результаті, життя минуло марно…

Зарплата, котра принижує людську гідність.

Осінь 2010 року. На ринку праці звична ситуація: більшість роботодавців встановили вікові обмеження. Людям старшого віку пропонують працювати місяць за 1000 гривень. Це 40 гривень за робочий день. Якщо вирахувати проїзд та “тормозок”, то на прожиття залишаться одні сльози. Тут навіть 1500 не набагато покращує калькуляцію. От чому, усі у кого є можливість, намагаються працевлаштуватися за кордоном.

Зателефонував знайомим й ті допомогли влаштувався на приватне підприємство різноробочим за розцінками: 10 гр/год. Не по трудовій, ясна річ.

Один із мулярів-штукатурів розповів таке: “Літом працювали в розрахунку 12 гривень за годину. Нещодавно запропонували: “Низькі розцінки отож давайте ми будемо працювати від виробітку. Ви порахуєте об’єм виконаної роботи й заплатите по загальноприйнятих розцінках. І ми заробимо і фірма розбудується значно швидше…”

Шеф тільки засміявся у відповідь й ми зрозуміли: “Не подобається – звільняйтесь. Я свисну й біля воріт черга бажаючих працювати за такі гроші вистроїться”. Щоправда після тієї розмови в розцінки гривню добавив”.

А втім, господаря можна зрозуміти: навіщо поспішати коли не знаєш яка завтра буде влада, політика та податки?

Оббиваю штукатурку й згадую епізоди роботи на овочебазі. Якось директор відрядив мене в один із колгоспів за морквою. Приїхав. Тридцятирічні колгоспниці, котрі длубались у кагаті, виглядали на усі п’ятдесят і це зрозуміло: важка праця на землі з ранку до ночі на морозі, під дощем, вітром та снігом виснажує організм. Та й дома не відпочинеш – слід дати лад в городі, попорати худобу, нагодувати птицю, прибрати хату, наварити їжі, випрати одяг та білизну, доглянути дітей та ще й до того ж, падаючи від втоми, чоловіка смачно сексуально задовольнити…

Привітався й запитав за життя. Почув у відповідь: “Та хіба ми живемо? Добиваємо віку…”

Від падаючої штукатурки пил стоїть стовпом, все як в тумані. Кисло посміхнувся й сказав сам собі: “Та не штукатурку я оббиваю, а добиваю віку”.

В сусідньому приміщенні двоє робітників руйнували внутрішні стіни. Під час перекуру розговорились. Старший повідав таке: “Минулого року із односельчанами в Пітері на будовах працював. Настала криза й я схитрував: із двома друзями перейшов працювати до приватників. За 7 місяців заробив 11000$. І це все при тому, що двічі додому приїздив. А тих односельчан, котрі на фірмі залишилися, надурили – недоплатили 1200000 рублів.

Цього року в Пітері розцінки впали, роботи немає. Весною знайомий посередник пообіцяв гарні заробітки в Києві. Як взяв на дорогу тисячу гривень, так через два місяці із тисячею в кишені й повернувся… Надивився там всякого й якщо хто знову покличе працювати в Київ, плюну в обличчя…”

Працював за щоденні 80 гривень. Та хіба зараз це гроші? Витрачаєшся на проїзд, “тормозок”. А тут ще й іноді мінералки чи пива випити хочеться, поповнити рахунок мобільника, купити мамі цукерок, онукові іграшку тощо. Гроші тануть, як сніг та мусиш терпіти – іншої роботи немає

                                                                       Поїздка на заробітки у московську область.

Наступив 2011 рік. На початку лютого господар відправив усіх у неоплачувану відпустку. У березні відпустку продовжив й я знову нудьгував дома без копійки у гаманці. Аж тут родич запропонував поїхати на заробітки у московську область.

Запропонував їхати пізніше та почув:

– Якщо запізнимось то наші робочі місця займуть інші.

Виходу не було – погодився. Позичив гроші на поїздку. Замовили мікроавтобус, розмістилися й рушили. Перезнайомилися. Бригада, у котру потрапив, нещодавно втекла із Білорусії. Заманили гарними заробітками у Мінськ та от реальність виявилася іншою. За приватну квартиру, у котрій проживало 16 будівельників, власниця брала із кожного по 50$. Вставали о 6:00. Готували сніданок, а там дві пересадки й о 8:00 вони на будові.

Сніг розтає й стікає із поверху на поверх, у роздягалці повно води отож доводиться одягати вологий робочий одяг. За два тижні праці та спілкування із земляками зрозуміли – лажа. Отримали аванс й таємно із речами на вокзал. Витрати на поїздку покрив аванс а от зайвої копійки не було – два тижні працювали даремно значиться. Констатували факт: Білорусія активно розбудовується… руками українців. Робота через посередників отож відсоток одурення досить високий.

Чому ж місцеві там не там працюють? А навіщо горбатитись на будові коли він ті 500-600$ у комфортних умовах на виробництві заробить?

Всю дорогу, як прийнято, пиячили. Несподівано серед ночі один із наших став голосно брудно лаяти водіїв та присутніх коханок. (?!) Пізніше пояснив свою поведінку: “Дивлюсь: водії займаються сексом із розпусними жінками! Мікроавтобус летить, кермо кинуте напризволяще! От я й став їх лаяти!” Стало зрозуміло: чоловіка гризанула “білочка”.

Прибули й у прорабську буквально ввалилися. Засмородили приміщення перегаром й цим справили доволі погане враження. Та все ж нас прийняли на будову. Забрали паспорти й цим перетворили у рабів. Видали матраци, поселили в гуртожитку, поставили в список на харчування. Розпорядок такий: Підйом на сніданок о 6:00. О 7:30 вихід на “розвод”. Робота розпочинається о 8:00. Обід із 13:00 до 14:00. Закінчення роботи о 20:00. Цікаво, що попри цей графік зарплата нараховується від виробітку. Наступного дня, пообідавши, вийшли із кімнати о 14:00. Нашу затримку вже передбачили представники адміністрації й влаштували засідку. Брудно вилаяли й розтлумачили: “Западэнцы, зарубите себе на носу: Здесь порядок такой: обед с 13:00 до 14:00. Это значит что в 13:00 вы ещё на  работе, а в 14:00 уже на работе!”

На будові заробіток нараховується від виробітку але режим порушувати заборонено. Чи мороз, чи хуртовина, чи немає розчину а все-одно усі мусять бути на робочому місці до 20:00.

І відношення як до рабів: авансу не дали, одноразові рукавиці видають на… два тижні.

У кімнаті холодно. Мусили спати одягненими та ще й поверх ковдр накидати куртки, спецівки.

Темп роботи на будові шалений – бригада мусить дати норму. У крана ще до нашого прибуття заклинило каретку отож він подавав вантаж по радіусу повороту стріли. Це, ясна річ, створювало незручності. З цегли збивали лід, у замерзлий розчин  додавали гарячу воду. Мусили крутитися, тому що умова така: якщо не заробляєш 1000$ в місяць – звільнять. Також діє система штрафів: паління у непристосованому для того місці – 20$, праця без каски – 20$, невихід на роботу – 1000 рублів, сновигання територією напідпитку – 100$, мордобій – звільнення або 100$ штрафу.

За повільне пересування територією можуть вилаяти – чому, мовляв, в робочий час ти не на робочому місці!?

Туалетів на поверхах немає, спускатися вниз облом отож справляли природні потреби хто де зміг усамітнитися.

Покидати територію будови в робочий час не дозволено. Поза територією теж не легше – безпаспортних трудяг пасуть міліціянти. Сновигання без документів наказуєме затриманням та штрафом. Також штраф 1000 рублів розпивання пива “в общественном месте”.

До нас підійшов земляк, котрий роками на тій будові працює й повчально злив інформацію: “Позаминулого року мулярів було мало і тому їх шанували, платили щедро. Зараз же вас, як грязюки, отож не рвіть жили бо всього заробленого не дадуть – зріжуть. А й справді: якщо сьогодні 900 – 1000$ українцеві щастя то навіщо платити зайве?”

Мороз, пронизливий вітер, мокрий сніг, завірюха. У повітрі висять пил цементу та скловати, вихлопи двигунів, запахи бітуму, розчинників, звуки роботи механізмів та добірний мат працівників. Найбільше було чути кранівника – мусив перекричати шум двигунів та інші звуки будови. Перший раз гучно пояснить як краще зачепити вантаж нормальними словами, наступного добряче покриє матом – нерви ж то не залізні… І хоча на будові працюють таджики, узбеки та українці матюки всюди українською та російською. Вони всюди та скрізь – спіткнувся, чхнув, пукнув, цеглина відбилась не так і миттєво: й.. й… мать!

Типова сцена у бригаді українців. Один майстер кличе іншого: – Саша! Саша!

Той не чує.

– Саша, й.. т… мать! Подай молоток!

Те ж саме за столом: борщ холодний чи надто гарячий, чай не солодкий, хліб чи ніж випав з руки – й.. й…. мать!

Колега під час сніданку до мене за звичкою: – Посунься, й.. тв… мать!

Я обурено: – Ти на мою мать не лізь!

Той виправдовуючись: – Так я ж сказав “й.. твою медь!”

Лаються навіть крізь сон. Чоловік ще очі не продер а вже: – Бл.., тільки 5 година, й… й… мать!

Навіть якщо наші позасинали то матюки продовжують лунати із сусідніх кімнат.

Я зауважував нашим раз, другий, третій, що лаятись некультурно але ті дивилися на мене як на якогось дивака. Бригадир на те зауважив:

– Матюки у нас вже у крові. Матюкнувся й розрядився, зняв стрес!

Я в тон: – І цим самим зарядив ним іншого співвітчизника…

Просив хлопців не лаятися хоча б при мені. І бачили ж як мене добиває лайка та… нуль уваги.

Наприкінці березня в переддень вихідного видали зарплату за лютий. Наш поверх, у котрому проживали українці, “гудів”. Недільного ранку із сусідньої кімнати було чути веселі голоси, дзенькіт склянок, сміх. Опівдні голоси стали сердитими, було чути погрози, брязкання дверима. Відчувалося: назріває гроза. В той час я вийшов у коридор й, щоб заспокоїтися, став за табірною звичкою ходити коридором туди-сюди. Тасуватись, якщо на жаргоні. Відкрилися двері сусідньої кімнати і один із жильців суворо запитав: “Чого ти тут ходиш!?” (!)

Я був ошелешений таким нахабством та якось стримався. Стемніло. Образно кажучи, хмари ненависті насувалися невпинно і несподівано, як перший грім, у коридорі спалахнула бійка. Звуки ударів, матюки, знову удари. Затихло. Виявилося, то була пауза між першим та другим раундом. Скоро із кімнати зліва почулося: “Хто, хто суки, бляді, підарасти, Васі, братові моєму голову розбив!? Хто!? Признавайтесь, суки, бляді, підарасти!”

Розпочався другий раунд. Хиталися фанерні перетинки, по кімнаті бою “гуляв” телевізор, у коридорі падали столи.

Та от знову пауза. З часом із кімнати зліва почувся винуватий благальний голос: “В’їби, в’їби мене!”

Ми розуміли: чоловік протверезів й, відчуваючи свою вину, просить вдарити його навзаєм й тим самим вибачити.

Третій раунд виявився затяжним. Лише опівночі рефері у формі охоронців припинили побоїще. Мертву тишу порушували приглушені голоси та звуки блювання. Тим часом я вийшов у туалет й побачив як тверезіші із учасників того побоїща змивають кров зі стін та підлоги.

Ліг в ліжко й зрозумів чому із “Помаранчевої революції” вийшов пшик. Спиртного не було! Було вивези на Майдан доволі спиртного і веселуха гарантована за сценарієм: “Хто, хто суки, бляді, підарасти, Васі, братові моєму голову розбив!?”

Вранці на “розводі” повідомили, що адміністрація виганяє шістьох винуватців побоїща. Хлопці хто в бинтах, хто в синцях пошкутильгали спаковувати речі. (Певно дома будуть розповідати байки про безпредєл московських рекетирів.)

Один із нашої кімнати довідався першопричини тієї бійки. Події розвивалися так: спочатку волиняки подружилися із нікопольськими – пиячили разом. Пізніше волиняки ще раз забухали та от зробили це таємно – не запросили кентів. Ті затаїли образу. Опівдні один волиняка зайшов в умивальник а там нікопольчанин палить. Зробив кенту зауваження: ти, мовляв, припух – палити тут заборонено. Нікопольчанин у відповідь пихнув димом в обличчя повчальника. Ошелешений таким нахабством волиняка послав кента матом й… отримав удар в обличчя. Скривавлений постраждалий побіг у свою кімнату, зібрав колег і почалося…

Аналізував я події й доходив висновку: Образи та приниження накопичуються й ми, українці, своє невдоволення політичною ситуацією та власною долею виплескуємо на “Його” та “твою мать” й на таких же знедолених співвітчизників.

(Скільки я не запитував: “Його мать” – це чию матір маєте на увазі?” та ніхто ніколи не дав вичерпної відповіді.)

Від такого існування поволі людина опиняється на грані нервового зриву й, щоб не збожеволіти, п’є спиртне. Спиртне ж діє підступно: загострює проблеми, затуманює розум, розв’язує язик, робить напрочуд сміливим. От і досада, біль, розпука й лють виплескуються на першого стрічного.  І це моє щастя, що тоді після слів “Чого ти тут ходиш!?” я промовчав й завдяки тій стриманості не отримав, як то кажуть, у “в диню”. Тоді за мене, ясна річ, заступилися б колеги отож та “веселуха” була б ще веселішою…

Видно неозброєним оком: на будові працюють таджики, узбеки та українці. Росіян на будові немає. А навіщо їм 12 годин горбатитись на будові коли вони на виробництві за восьмигодинний день більше заробляють? Немає навіть молдаван! Тільки ми – тупі, дебільні хохли!

Брудна лайка на будові є звичною. Ось на розводі Генеральний картає підлеглу: “Ты, наверное, и подмываешься так, как полы моешь!? Размазала грязь и, думаешь, исполнила работу!?” І продовжує у тій же тональності…

Прибиральниця стоїть перед строєм червона, як буряк. Виправдовуватися безглуздо – звільнить. Керівник поводить себе брутально тому, що знає: ображений не швирне йому на стіл заяву на звільнення бо де він дома роботу із житлом, харчуванням та такою зарплатою знайде?

Підійшов до інших й продовжує: “Вот бригада хахлов отличились – пропили сварочный аппарат, болгарку, шуруповёрт. Думали, никто не заметит но не прошёл номер! Не рассчитаем, не вернём паспорта пока все 96000 рублей за сварочный аппарат не высчитаем! Плюс за болгарку и шуруповёрт!

А вот ещё одна бригада хахлов халтурщиков стоит. Ржавчину с металлоконструкций не счищают, красят по ржавчине. Зачем мне халтурщики? Увидят начальство – работают, начальство отошло – халтурят. Нормальные же деньги плачу! Так будет продолжатся – поедете нах.. на Украину там халтуру гнать за вашу нищенскую зарплату!

Та ось планерка закінчена. До виконроба українця підходить наш муляр й просить підписати обхідний лист.

– Не підпишу – ти робоче місце не прибрав!

– Куски піноблоків залишилися від попередньої бригади. На х.. воно мені? Ні, чуже прибирати не буду!

– А хто буде прибирати? Я!? Не підпишу, доки не прибереш!

– Та не буду я чуже прибирати!

– А не підпишу!

Розвертається бідолаха й голосно згадуючи “мать, рот, нах.., блядь” йде прибирати своє робоче місце. Він знає: не підпише виконроб обхідний – не повернуть паспорт. Не повернуть паспорт – не виїдеш із Росії!

Чому ж ми такі занудні? Це ж твій брат українець насмітив. Прибери тихенько – корона ж не спаде. Пізніше відшукаєш винуватця й той тобі так чи інакше віддячить. А так он довелося прибирати із скандалом…

На будову завітав Генеральний зі свитою. На весь поверх лунало: “Почему не следите за качеством? За что я вам деньги плачу? … в Бога мать!!!.  (!)

Бригадир нас заспокоїв: – Не дивуйтесь – це в Росії звичне явище!

Підійшла та свита і до нас. Шеф оглянув нашу роботу й накинувся на Сашу – стіна “завалена”. Посипалися докори та погрози. Саша ж стояв як першокласник перед директором школи – не смів заперечити. Знав: розсердиш шефа – заставить переробити або вижене. Нарешті комісія пішла далі. Ми були шоковані – Саша зайняв призове місце на конкурсі мулярів отож такий брак допустити аж ніяк не міг. Заміряли стіну і так, і сяк – нормально вона змурована. Одне із двох: чи то у шефа око криве, чи то тінь із вікна викликала ілюзію кривизни.

Задумався й до мене дійшло: це він так страх наганяє. Будуть боятися – будуть працювати якісно та старатись перевиконати норму.

Дивлюсь: навпроти нас працюють шпаклювальниці й щебечуть українською. Вони в куртках, штанах, чоботях, поясні  монтажні ремені пристебнуті до риштувань, на голові каски. Чомусь подумалося: вам би на Україні надягати модні плаття, працювати у офісах, ходити в театри, відвідувати виставки, салони краси, народжувати та виховувати дітей, вести господарство, доглядати онуків.  А ви мордуєтесь на чужині… Пригадалося із Кобзаря:

А сестри! сестри! Горе вам,

Мої голубки молодії,

Для кого в світі живете?

Ви в наймах виросли чужії,

У наймах коси побіліють,

У наймах, сестри, й умрете!

Мобільник бригадира обривали земляки – на роботу просилися. Точніше на цю каторгу!

Подумалося тоді: – Певно дуже кепські справи на Україні із роботою…

Давно задавався питанням: що робити із таким народом? Міняти кров, віру, чи ще раз хрестити у Дніпрі?

Робота важка, хлопці озлоблені на весь світ і тому матюкові, кімната не оштукатурена, взимку холодно, весною душно – гаряча вода в трубах постійно тому що, із вікна дме, із-за поганої звукоізоляції (перетинки із ДСП) чути голоси та сварки сусідів, хропіння та бурмотіння крізь сон колег, клопи стали звичним явищем. Ще й до того у мене розвинулася алергія на пил скловати – кашляв вдень та вночі доки нею утеплювали стіни. Стомлювався і фізично, і морально. Морально добиває брудна лайка земляків та прилюдне акцентування начальством нашої другосортності – де ви, мовляв, на вашій бідній, безробітній Україні роботу із такою  зарплатою знайдете?..

Заробітчани на чужині загалом працюють нелегально – не по трудовій тобто. Іншими словами “на віру”. Віриш що тобі заплатять – працюй. Стаж не йде, на пенсію не “капає”, лікарняних не виплачують. А куди діватися – працюємо.

Прийшов з роботи, повечеряв і провалився у небуття. Вранці таке відчуття ніби не спав зовсім. Стало боліти серце. Розумів: це не серце хворе а даються взнаки фізичні та нервові перевантаження. І, як виявилося, не я один опинився на грані нервового зриву. Одного дня Володимир, котрий не з нами приїхав але із нами жив, позичив у земляка 500 рублів й таємно купив горілки. Уночі виходив у туалет й там потайки пиячив. Сновигав кімнатою як зомбі, щось шукав, лаявся, натикався на перешкоди, перекидав табуретки. Вранці поліном лежав на ліжку, калюжа сечі під ним.

Залишили колегу а в обід кімната… не відкривалася – Володя не міг вставити ключ в замок! (!) Відігнули лист фанери й найхудіший із нас протиснувся у кімнату. Спочатку хотіли алканавтові навішати “люлей” та пожаліли – обмежилися штрафом в літр горілки.

Здається один тільки я розумів: у чоловіка настало фізичне та нервове перевантаження от і “зірвався”. Напився й усе стало “по барабану”. (Пізніше невдаха в день видачі зарплати виставив нам і то зі скрипом пляшку горілки. Мусили додавати свої гроші, тому що на таку ораву пляшка – тільки роти заскородити… Випивали, ясна річ, разом.

Перебравші дозу колеги вели себе по різному. Хто завалюється спати, хто шукає пригод. Вийшов підпилий чоловік у коридор а там наряд охоронців. От і отримуєш штраф. Запалив цигарку у туалеті – штраф. У кімнаті теж не скучно – один колега мав моду сп’яну мочитися у кутках кімнати. Добре що хоч не на сплячих колег…

Нервові перевантаження дістали й мене. Вихід був один: піти до церкви. Виявилося: в кімнаті 9 жильців і з кожним можна було сходити в магазин по горілку а от до церкви – із одним. Помітили: узбіччя шосе, як у нас слов’ян прийнято, засмічене – маємо звичку викидати сміття із авто на ходу.

У храмі серед інших виявилася ікона блаженної стариці Матрони. Я про ту святу багато читав отож кожного богослужіння ставив свічки й молився – просив допомоги перетерпіти все, протриматись. Таки, як от бачите, допомогла мені блаженна стариця Матрона…

У перших числах квітня каретку крана відремонтували, виділили двох постійних стропальників та видали їм портативні радіостанції. З огляду на це добірну лайку кранівника стало чути рідше…

В середині квітня відчутно потеплішало отож керівництво продовжило робочий день до 21:00. Раніше по суботах працювали до 15:00 а тут продовжили до 17:00.

Помітив: у мусульман зовсім інше світосприймання. Вони запрограмовані поспішати робити добро. Доброзичливість є нормою поведінки. Якщо іновірець бачить, що тобі важко – кине все й допоможе. Якщо ти новачок, звернеться до тебе “брат” й порадить як робити краще. У вузькому проході відступиться й дасть дорогу. Це не самоприниження, не запопадливість – це доброзичливість. Нам цього не зрозуміти. Чомусь на “розводі” лають лише нас, українців – украли, напилися, билися, хуліганили, виконали неякісно роботу тощо.

Валерій із нашої бригади нарікав на впливового товариша: була вакансія асенізатора та працевлаштував чужинця. Обурювався: “Не зателефонував же гад – думав я гордий отож відмовлюсь. А чого відмовлятися, – там краще ніж на цій довбаній будові: зарплата висока, машина в твоєму розпорядженні, є на викачці приватних туалетів чималий калим, є зекономлений бензин, запчастини…”

Трьом землякам після трьохмісячної праці (каторги) дали десятиденну відпуску. От якраз на Великдень ті й повернулися. Чому ж не відсвяткували Воскресіння Христове дома? А тоді б запізнилися й цим накликали на себе гнів начальства. Виженуть без розмов й тоді шукай роботу із мізерною оплатою дома…

Бригада із Волинської області покинула будову – знайшли приватника, узгодили ціну й стали зводити будинок. Невдовзі ходили в синцях – місцеві будівельники побили за те, що ті збивають ціни тамтешніх будівельних послуг…

Із розповідей колег-заробітчан можна було вивчати географію. Де тільки вони не були…

                                                                             Монолог заробітчанина Миколи:

“Мене позаминулого року родич заманив працювати на будову, що у Хімках. Сам же не працював фізично – посередником був. За перший місяць заплатив усім працівникам добре і, головне, своєчасно. Далі плакався на проблеми із готівкою проте щотижня таки видавав усім авансом по 1000 рублів. Чотири місяці обіцяв остаточно розрахуватися по завершенні будівництва і… І надурив усіх.

Та не одного мене – усіх 200 працівників надурив. І, що цікаво: новачки живуть з нами в кімнаті, чують розмови, бачать як добиваємось виплати заборгованості і… виходять працювати! Такий у нас менталітет: “Усіх надурили а от мене пронесе – мені то заплатять…”

Родич раніше гостював у мене, я у нього. У Москві він винайняв квартиру, придбав авто за 200000$ і підвозив мене іноді. Якось за порушення правил руху його зупинив наряд ДПС. Той опустив скло й повчально сказав автоінспектору: “Если не хочешь проблем то запомни мой автомобиль и больше не останавливай!”

Це ж які потрібно мати зв’язки та владу, щоб сказати такі слова!

Техніка безпеки на тій будові у Хімках ігнорувалася. Риштування тримаються, як то кажуть “на соплях”. Генеральний привселюдно заявив: “Меня не волнует разобьется кто настройке или покалечится. Мне важно чтоб стены при падении не поцарапали!”

В решті-решт ошукані українці зібралися на будові й стали в очікуванні посередника пиячити – хотіли таки якось вибити зароблені гроші. Посипались погрози, обіцянки розправитись. Один із тієї компанії так бив себе в груди, що я боявся: ребра собі поламає. А вранці хлопці проснулися й… тихенько роз’їхалися по домівках.  Ось такі у нас херої…

Ошуканство як у нас, так і в Росії, є звичним явищем. От майстер виконав роботу а крутелик, пославшись на фінансові проблеми, обіцяє розрахуватися пізніше. Той навідується. Охоронець повідомляє, що господаря немає. В решті-решт ці візити охоронцю набридають й він проганяє настирливого прохача з погрозами наступного разу відлупцювати кийком. І скаржитися безглуздо – скрізь у крутелика “схвачено”…

Пішов у кадрову агенцію й заплатив за пошук роботи у Києві. На місці мені ошелешено: “Хто Вам наплів про такі наші розцінки?”

Повернувся й заявив: “В суд на вас подам!”

Ті мені примирливим тоном: “Тихо. Тихо. Ми вам повернемо гроші”. Взяті за послугу гроші то повернули а от за квитки на потяг пропали. Пізніше односельчани в подібну історію потрапили. Набрали харчів й… у Києві понесли її на ринок продавати. Не вести ж назад в село картоплю із Києва…

Не вірте, хлопці про величезні заробітки за кордоном. Насправді за усіма вирахуваннями відправите рідним щомісяця по 700$. У Польщі не раджу погоджуватись на працю у фермерів – заплатять але усі жили витягнуть. Краще йти на фабрику чи завод. Восьмигодинний робочий день, гарантована зарплата. Там на відміну від Росії цивілізація – жоден поліцейський тебе просто так не зупинить. Мене за стільки років жодного разу не зупинили, не ошукали польські роботодавці. Зазвичай там працівників не ошукують – не так покари властей як поганої слави бояться. От прийде ошуканий в костел й розповість хто і як його ошукав. Священнослужитель повідомить пастві і ганьба забезпечена”…

Борг Миколі складав 120000 рублів (4300$). Він при нас телефонував й родич лагідним тоном говорив стандартні слова: “Я зараз не у Москві. Зателефонуй післязавтра, ми зустрінемось і я розрахуюсь із тобою”.

Післязавтра номер не відповідав – був в ігнорі. Микола телефонував із іншого мобільника й знову чув звичні слова. Через день і той номер вже не висвічувався. Останнього разу Микола сказав у слухавку: “Мені набридло гратися з тобою у телефони. Чув, що зараз твоя жінка гостює у тебе. Дай їй ті 120000 рублів а вона вже дома моїй передасть”.

Коли ж через два тижні Микола зателефонував жінці то виявилося: ніяких грошей ніхто їй не передавав. Почувши таке, вилаявся із прокльоном, плюнув й розтер ногою.

Під час перекурів Микола розповідав багато чого із свого заробітчанського життя-буття. Ось ще одна повчальна розповідь:

“У Хімках чесно виплатили першу зарплату. Хлопці моєї бригади зняли на окружній повію таджичку й влаштували пиятику із сексуальними розвагами. Добряче напившись, дали їй чоботи, мітлу й примусили голу танцювати на столі “танок будівельниці”. За якусь провину побили так, що живого місця не було. Та вранці зателефонувала “мамці”, сутенеру тобто. Приїхало сім машин міліціянтів. Працівників пошикували на плацу й постраждала вказала на усіх шістьох своїх кривдників. Порадившись, міліцейські тузи поставили кожного перед вибором: арешт, слідство, суд, в’язниця або 3500$ відступного. Їздили хлопці по черзі додому, розповідали байку що ніби на власному авто (на котрому прибули) пошкодили дорогу іномарку. Позичали гроші на ремонт й, повернувшись, стали працювати далі, щоб відпрацювати борги. Отака то ціна сексу із присмаком садизму…”

                                                                                      Повернення мікроавтобусом.

Щовечора жартома декламував армійський вірш: “Дембель стал на день короче…” (продовження багатьом відоме) й таки дочекався закінчення дозволеного владою Росії трьохмісячного безпроблемного перебування іноземців на її території.

Замовили мікроавтобус. В очікуванні сиділи на пакунках. Послали гінця за пляшкою. Саша поспіхом побіг а от паспорта забув. Повернувся сам не свій – міліціянти затримали й примушували їхати з ними. (Затримати й тримати три години до вияснення особи мають повне право.) Мусив відкупитися тисячею рублів. (282 гривні)

Всю дорогу заправлялися спиртним й “гуділи”. Водії у дев’ятимісний автобус помістили 14 пасажирів. Та це нікого не обурило – ми звиклі до свинських умов життя та пересування. Водії за кожного зайвого пасажира відстібали спочатку російським ДПСникам, пізніше українським. І не тільки їм але ще й митникам чужим та нашим. Та попри все вони в кінцевому рахунку були у виграші.

Один із колег, котрий раніше возив контрабанду, поділився секретом: “Стражі порядку завжди “на лапу” беруть в міру, щоб не відбити охоту возити контрабанду, порушувати закон”.

Я погодився: якщо надто обдирати водіїв то ті перестануть брати зайвих. Тоді й автоінспекторам та митникам навару не буде. А так усі в шоколаді…

Під час подорожі неабияк заливали сліпи. Один із чужих так сп’яну дістав усіх понтами, що інші хотіли добряче нам’яти йому боки. Вилаяли нахабу й той якось вгамувався.

Сусід запитує мене в момент бухаловської паузи: – Чому у мене штани мокрі?

– Так ти ж обпісявся!

– Чому ж тоді сидіння сухе?

– А воно поролонове отож всмоктало вологу як промокашка!

Поволі хміль пройшов. Подружилися із чужинцями, обмінялися номерами телефонів. І той понтовий нахаба виявився цілком адекватною людиною. Декотрі із колег домовилися зустрітися у барі.

Інфа до відома: ціна проїзду мікроавтобусом та потягом однакова. Плюси подорожі потягом: спиш на чистій постелі як людина, розвозять напої, провідники пропонують гарячий чай тощо.

Плюси подорожі мікроавтобусом. Водії заберуть з дому й висадять під воротами будови. Не витрачаєшся на переїзди до вокзалу та із вокзалу, тебе не оббирають міліціянти. Те ж саме при подорожі у зворотному напрямку. Мінуси: сидиш та спиш затиснутий з усіх боків. Кондиціонера та телевізора немає. Одна розрада: напитися й тоді незручності не помічаються…

А от я розумію нашого Президента та урядовців – із таким нашим менталітетом можна наплювати на народ, не проводити жодних реформ й спокійно жити у власне задоволення. Чому? А доки для українців є робота у ближньому та далекому зарубіжжі, доти вони самі собі раду дадуть. А стане нестерпно – понапиваються, ребра собі під час погроз на адресу урядовців та крутеликів поламають, поб’ються, проспляться й знову поїдуть батрачити на чужину…

                                              “Лише той гідний життя і свободи, хто кожен день іде за них на бій”. Й.В.Гете.

Чи є у нас нація, національна ідея? Ні, нас 45 мільйонів абсолютно байдужих людей. А втім національна ідея у кожного своя й вона у більшості приблизно така: Не міняти життя а будь-якою ціною пристосуватись до нього тут або поїхати заробляти достойні гроші на чужину.

У пам’яті сплили слова поета:

Прокляття, розпач і ганьба!
Усю пройшов я Україну,
І сам не знаю, де спочину
І де не стріну я раба.  (Олександр Олесь. 1908р.)

Розмістив в Інтернеті цю автобіографічну книгу і… І усім байдуже – відгуки по пальцях перерахував. В кінці книги є номер мобільника та лише один патріот зателефонував. Мо тому, що немає в мене харизми, внутрішнього магнетизму? Здається дрібниця: по-людськи просив хлопців не лаятися хоча б при мені та… нуль уваги. Загальновідомо: щастя – коли тебе розуміють та поважають…

Пригадалося із Ліни Костенко:

Прости мені, мій змучений народе,
Що я мовчу. Дозволь мені мовчать!
Бо ж сієш, сієш, а воно не сходе,
І тільки змії кубляться й сичать.
Всі проти всіх, усі ні з ким не згодні.
Злість рухає людьми, але у бік безодні.

                                        Працювати на каторзі за нормальні гроші чи за мізерну платню на вільній Україні?

Повернувся до хати морально та фізично виснаженим. Хотілося відіспатися та не виходить – накопичилася хатня робота, городи зіллям позаростали, жуки картоплю об’їдають. Де тут до відпочинку?

Нещодавно колеги проклинали ту каторгу, били себе в груди й клялися вдруге не їхати у Росію – дома планували роботу знайти. Сьогодні телефонують – повідомляють, що їдуть знову й запитують чи поїду я. Що робити? Знаю: буде ще гірше! Буде спека у прямому та переносному значенні цього слова. У прямому, гадаю, зрозуміло. У переносному: усі будови Росії “горять” – графіки здачі неабияк піджимають. Не здаси об’єкт своєчасно – заплатиш великий штраф. От і біситься начальство, вимотує із робітників (таджиків, узбеків та українців) останні сили…

Не поїхав. Втома страшенна тому що. Не так фізична, як моральна… Була ще одна причина не повертатися у Москву – хотілося неспішно довести до пуття ось цю повість. Хто зна – мо буде колись якийсь толк…

У мій вік на Україні високооплачувану роботу не знайти – скрізь віковий ценз. Хоч-не-хоч, а мусиш найматися до приватників.

Навівши лад у господарстві, влаштувався на будову до впливового держслужбовця. Виявилося, що у нас й там не заробиш – на ринку праці море безробітних, котрі збивають один одному розцінки. Ось як це виглядає на практиці. Господар ставить бригаду перед фактом: будете працювати за такими ось розцінками а ні, то я інших найму. Доводиться погоджуватися. Відмовишся – наступного дня у нього вже інші працюють…

Із вулиці возили тачкою пісок, цемент, щебінку, вручну замішували розчин, заносили по крутій драбині на другий поверх, мурували, заливали бетон, штукатурили. Там я й відчув перші симптоми грижі. При розрахунку господар вмикнув дурника: “Розвантаження цементу, клею, щебінки входить в ціну роботи а за замішування розчину вручну накину лише сотню… А потрібно було раніше сказати й я замість бетономішалки найняв би вам двох студентів”. От і вся розмова…

Це ж загальновідома істина: будівництво завжди обходиться значно дорожче запланованого, у магазинах будматеріалів не поторгуєшся отож забудовники, як заведено, всіляко одурюють працівників.

Повчальний приклад: виставили опалубку над гаражними дверима, вручну замішали бетон й в обід перемичка була залита. Господар 50 гривень тицяє. Ми обурилися – це ж мізер! Я зауважив, що у Росії встановлення готової перемички при допомозі крана чи вручну коштує 10$. Господар скривився й ще 50 гривень дав.

Митник їздить на престижній іномарці, зводить гарний будинок і… плачеться на катастрофічну відсутність грошей – це так натякає, що хабарів не бере. Признається, що у вільний час займається перепродажем дорогих авто і щоразу на кожній “наварює” по 5-7000$. Ага, так ми й повірили…

Якось порахували обсяг виконаної роботи згідно узгоджених розцінок й назвали ціну – 1000 гривень. Господар дістав пачку гривень, відрахував 900 й жартівливо проказав: “Більше не дам – мені теж за щось жити потрібно…”

Третього дня навідався і ошелешено: “Я місця собі не знаходжу – за що ж я вам 900 гривень заплатив?!” (!?)

А втім це стандартна ситуація: кожен роботодавець тільки й думає як того трудягу надурити…

Прийшов час узгодити ціну покриття даху. Господар заявив, що найдорожча фірма зводить дахи по 30 гривень за квадрат. На понт брав – знав, що фірми зводять по 80, приватники дешевше, ніж за 60  не беруться. Торгувалися до останнього й зійшлися на 52,50. А не було іншої роботи тому що…

Пізніше по сусідству майстри стали зводити гараж. Пісок поряд, бетономішалка є, зарплата в кінці тижня. Призналися, що дах домовилися звести у розрахунку 65 гривень за квадрат. Подумалося тоді: їм пощастило знайти порядного роботодавця, а от нам – ні…

Спересердя розповіли ситуацію. Один із сусідів сумно зауважив: “Багато де я працював але не було такого місця де б не надурили…”

Зустрів односельчанина котрий літом на околиці Москви будинок покривав по ціні 50$ за квадрат. Розцінки за кордоном значно вищі от по цій причині українці й їздять на заробітки…

Видавав наш господар дочку заміж. У понеділок підійшов, стрільнув цигарку й із виглядом щедрого благодійника обіцяне “піцькове” вручив – дві напівповні півлітрові пляшки горілки та дві літрові пляшки солодкої води. Був в гарному настрої. Попихкуючи димом, розповідав антиурядові анекдоти, критикував президентське рішення посадити Юлю. Обурювався кадровими перестановками на митниці. Запам’яталася фраза: “Ех, якби ви тільки, хлопці, знали якими чемоданами начальство пачки доларів у Київ відправляє…”

У пориві відвертості признався: “Я навмисне вам недодаю зароблене. Якби я зараз з вами повністю розрахувався то де б завтра вас шукав?”

Я ж під цей настрій змовницьки нашептав йому на вухо: “Надіюсь, з нами то Ви розрахуєтесь по-людськи? Якщо ні, то сфотографую Вас на фоні авто та будинку й скину історію “кидка” в Інтернет. Тоді Вам буде соромно перед колегами…”

На мій подив господар проігнорував ультиматум й цим самим розв’язав мені руки…

Працедавець наш є віруючим – дітей хрестив й сам до церкви молитися та сповідатися ходить… Якось перед врочистим святом сказав усім працюючим: “Завтра велике церковне свято, отож щоб жодного на будові не було. Заїду й побачу кого – покараю. Знайте: зароблене в свято не йде на користь, та ще й до того жильцям в тій хаті щастя не буде. От я й хочу, щоб діти мої та онуки щасливими росли…”

Матеріалу для даху не вистачало отож мусили доточувати балки, на крокви розпускати необрізні дошки а це зайва заморока, витрата часу. Закінчували кроквяну систему й просили аванс та господар все посилався на відсутність грошей – тягнув час. Коли ж настав день крити дах, з’явився й, не моргнувши оком, заявив: “Найдорожчі фірми криють дахи по 40 а ви щось занадто дорого з мене запросили! Я за зведення кроквяної системи зараз дам вам половину ціни а металочерепицю мені інші постелять!”

Ми були ошелешені почутим. Оригінальний хід – за 90% виконаної роботи заплативши 50% ціни й відправити нас геть… Сперечалися до хрипу, нервового зриву. Митника аж трясло, почервонів весь, з вуст злітало: “Мать, рот, блядь…” Пригадався вислів: “Чим довше спілкуюся з митниками, тим більше подобаються автоінспектори”.

Мусили скинути ще 350 гривень. А нікуди не дінешся – він обіймає високу посаду на митниці, син міліцейський офіцер.

Господар аж почервонів від тої словесної перепалки але, судячи по вигляду, був задоволений результатом. Помітив на собі мій погляд і самовдоволено проказав: “Я, знаєте, завжди люблю поторгуватись”.

Працювали по усній домовленості отож судитися із мафією безглуздо. Мікромодель мафії: батько на державній посаді “крутиться”, син у міліції його “кришує”…

Огидний тип. На купівлю будматеріалів, меблів, кухні, ванни, пральної машини, холодильника гроші то є, а от нам – немає. Розрахунок простий: покинуть спересердя майстри будову – втратять недоплачені гроші.

Плачеться, що на митниці мало заробляє. Я зауважив: “Якби то воно було так, то такого будинку б не будували…”

Роботодавець щоразу намагається до чогось причепитися, зробити зауваження, покритикувати. Ось повчальний епізод. Слідом за мною в двір зайшла жінка, котра ревізором міськводоканалу виявилася. Господаря не було отож ми, пославшись на відсутність ключів, не пустили її у в будинок. Тоді панянка дала нам квитанцію на оплату заборгованості й попросила передати власнику. Пізніше мали що вислуховувати за те, що впустили сторонню людину в двір. Розумів причину того обурення: господар врізався у водогін поза лічильником от й переживає, щоб не виявили. Я на те  зауважив: “А мо краще чесно розрахуватися з державою та нами й спати спокійно!?”

Після кожного візиту погано почуваємось. Запідозрили, що наш роботодавець є енергетичним вампіром.

Сумно стало: праці у приватників немає альтернативи – на виробництві не більша зарплата тому що… Ще й до того там жорсткий графік, дисципліна а тут то всі свої – можна запізнитись, раніше піти, відпроситись коли треба…

Від переживань розболілося серце. Боляче – і то за волю, добробут, процвітання таких покидьків я стільки років розпинався!? І на перший погляд усі вони ніби нормальні люди – у кожного золотий хрестик на шиї сяє, ікони в хаті висять. В Бога вірують, значиться… Лають владу, розповідають анекдоти про урядовців. У придбаних за неправедні гроші дорогих авто жовто-блакитні прапорці возять – демонструють патріотизм… Як же набридло борсатися у цьому нашому океані лицемірства… Пригадується із Кобзаря:

У всякого своя доля

І свій шлях широкий,

Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком —

За край світа зазирає,

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину.

Той тузами обирає

Свата в його хаті,

А той нишком у куточку

Гострить ніж на брата.

А той, тихий та тверезий,

Богобоязливий,

Як кішечка, підкрадеться,

Вижде нещасливий

У тебе час та й запустить

Пазури в печінки,—

І не благай: не вимолять

Ні діти, ні жінка.

А той, щедрий та розкішний,

Все храми мурує;

Та отечество так любить,

Так за ним бідкує,

Так із його, сердешного,

Кров, як воду, точить!..

А братія мовчить собі,

Витріщивши очі!

Як ягнята: “Нехай, каже,

Може, так і треба”.

Загалом в середньому за день кожному десь по 60 гривень виходило. Якщо два роки тому 100 гривень були варті 21$, то сьогодні – 12$. І ціни зросли відповідно. Якщо вирахувати проїзд, вартість харчування та напоїв то залишаються кошти, про котрі кажуть: “Як кіт наплакав”… І це вже третє літо поспіль така ж історія!

Нарешті вся робота була завершена. Бригадир вийшов на роботу сам й став чекати господаря. Наступного дня розповідав: “Господар довго перевіряв якість – хотів придертися до якоїсь дрібнички, щоб нічого не заплатити. Ходив я за ним із рівником та рулеткою й доводив, що все зроблено якісно. Шукаючи до чого придертись, заявив, що то ми спалили його шуруповерт й він вирахує з нас ціну ремонту. Я показав власний й переконав, що усі інструментів ми мали свої. Тоді став гарячково шукати сокиру, молоток, ізоляційну стрічку – думав, що ми їх поцупили отож це стане мотивом покарання штрафом. Я показав, що все є. Переконавшись, що придертись немає до чого, зі словами: “Я порахував вашу роботу і ось все що ви заробили”, дав 1200 гривень. Добре, що перед тим я погодився завершити обкладання плиткою стіни у ванні а то б і того не дав…”

За останні 12 робочих днів мені вийшло 300 гривень – по 25 гривень (3$) в день. Мінус проїзд та “тормозок”. Якби не домашнє господарство то при такій оплаті помер би з голоду…

Пригадалася повість Чехова “Розмазня”. Там за подібною схемою власник будинку розіграв гувернантку. Вирахував за те, се, п’яте, десяте й вручив за два місяці 11 рублів. Гувернантка взяла той мізер ще й подякувала.

Така рабська покірність розлютила господаря:

– Но ведь я же вас обобрал, чёрт возьми, ограбил! Ведь я украл у вас! За что же merci?

– В других местах мне и вовсе не давали… (!)

Не по-людськи у нас все робиться. Бандитська влада тому що.

Якось так не по-людськи у нас все робиться. Бандитська влада тому що. У громадянському суспільстві ми б звернулися до суду і господар мусив би по завершенні роботи заплатити нам по розцінках будівельних фірм. Плюс штраф за непорядність та розголос у ЗМІ.

Усі ж оті олігархи, спритники, крутелики колись, як і ми, у радянській школі вчилися. Були жовтенятами, піонерами, комсомольцями, більшість навіть комуністами. Говорили гарні слова про відданість ідеалам рівності, братерства та волі а от як комуністична система згинула – вмить в буржуїв перетворилися й стали усіляко утискувати простих трудяг. Таких же людей, котрими самі нещодавно були…

З огляду на подібні життєві епізоди можна зрозуміти причини спалаху революції, громадянської війни, програшу Білої армії, розгулу масових репресій. А злиденна оплата праці, корупція, вседозволеність багатших громадян довела до кипіння інші верстви населення. І озлоблені пролетарі вже не зважали на гарні слова своїх жертв, на золоті хрестики на грудях, на ікони в оселях, на національні прапорці. Знали: то є прикриття гнилості, лицемірство, фальш…

У “Білогвардійському романсі” є такі слова:

“…Всё теперь против нас, будто мы и креста не носили.

Словно аспиды мы басурманской крови.

Даже места нам нет, в ошалевшей от боли России,

И Господь нас не слышит зови, не зови…”

І нарікання на Бога тут даремні – що посіяли те й пожали, що заробили те й отримали… Отримали покару у вигляді бунту, братовбивчої громадянської війни як колись кару потопу – відкрилися небесні потоки й одночасно із тим зупинився час вислуховування покаянь…

Доволі за свій вік надивився на усіляку несправедливість й по іншому сприймаю фільми про більшовицький кривавий терор. Знаю тому що: доведені до відчаю люди пішли в революцію і не усі жертви більшовиків були безневинними овечками…                                                                                   

“Правда, рай?”

Ніхто не розуміє причин нашої кризи. Є в нас Україна, конституція, прапор, гімн, армія, власні гроші. І свобода ніби є: безперешкодно розвішуй на будинках чи балконах жовто-блакитні прапори, співай повстанських пісень, розмовляй українською, подорожуй світом, пиши, мели, варнякай все, мітингуй, голосуй за кого хочеш тощо…

Чому ж тоді злиденні зарплати, корупція, брехня й такі кислі обличчя перехожих?

А тому, що ми вороги самі собі! Ми кричимо про любов до свого ближнього а насправді його ненавидимо!

Оту нашу ілюзію ідилії талановито описав Кобзар:

…Он гай зелений похиливсь,

А он з-за гаю виглядає

Ставок, неначе полотно,

А верби геть понад ставом

Тихесенько собі купають

Зелені віти… Правда, рай?

Та, якщо придивитися ретельніше:

А подивися та спитай!

Що там твориться, у тім раї!

Звичайне, радість та хвала!

Тобі, єдиному, святому,

За дивнії Твої діла?

Отим-бо й ба! Хвали нікому,

А кров, та сльози, та хула,

Хула всьому! Ні, ні, нічого

Нема святого на землі…

Мені здається, що й самого

Тебе вже люди прокляли!

                                              “А в нас украли Україну”. (Ю.Сегеда)

Сучасний поет описав сьогодення дещо інакше:

Хотіли випростати спину.

А в нас украли Україну,

Поклали на рахунки в банки,

Розвішали нові фіранки –

Жовто-блакитні прапори,

Червоні – в скрині, до пори.

Хоча кому яка різниця,

Що там на щоглі майориться?

Новий костюм – старий вертеп.

І був совдеп, і є совдеп.

Хоч прапори здіймай до хмари,

Під саму шию шаровари,

На лобі тризуб намалюй –

І був холуй і є холуй.

Чи двохголового орла

У центрі кожного села

Постав на радість «господіну»,

І доклюєте Україну.

А ми ж так вірили наївні,

Що заспівали треті півні,

Що зникла давня чортівня,

Діждали пресвятого дня,

Відродження і різні штучки,

Стояли, взявшися за ручки:

Це ж від Луганська і до Львова

Держава! Воля! Слава! Мова!

Хотіли вилізти з ярма.

А де ж та правда? А нема.

Бо ті, що розпинали Стуса,

Козацькі запустили вуса,

Навчились українських слів

І записались до хохлів.

А ті, що проклинали Бога,

Сьогодні підпилявши роги,

Ідуть, ховаючи хвости,

До церкви слинити хрести.

Народу злидні та дірки,

А їм фортуни та зірки,

Із награбованих грошей

Дають на храм і на музей…

Як і тоді, щодня, щодня –

Брехня, брехня, брехня, брехня…

Хотіли вилізти з ярма.

А де ж та правда? А нема.

Хотіли випростати спину,

А в нас украли Україну.

                                                                                 “Роботи немає!”

На календарі листопад. Роботи немає. А раз нема роботи то нема й грошей на підтримку існування. Обдзвонив знайомих але усі відповідали стандартно: “Роботи нема”.

Зателефонував до тезки, з котрим “шабашили” весною. До того самого, котрому земляк-посередник 120000 рублів заборгував. У Миколи після літньої поїздки стався інсульт. Вимовляв слова повільно але розбірливо. Звісно, на жодні заробітки він вже не поїде.

Віктор, із котрим раніше у Криму жили в одній кімнаті та разом працювали констатував: “Щойно із Польщі. Розпаковую сумки. Працював у панів на теплицях по 13 годин.  Якщо на гривні то виходило по 20 за годину. Віддихаюсь й знову спакую сумки. Немає дома роботи тому що…”

Аж тут дзвоник – кум із московської області телефонує: “Є море роботи – потрібно залити 600 кубів бетону й отримати 30000$. Троє добровольців є. Будеш четвертим?”

– “Буду. Немає дома роботи тому що”.

Думав так: бетону на фундамент йде багато, встигай тільки міксери приймати. Навіть в гіршому випадку до Різдва зароблю 1000$. 200$ обійдеться проїзд туди-сюди. За 800$ протягну до Великодня а там знову спакую сумки…

В суботу зустрівся із тими трьома, познайомився, випили по чарці, замовили місця в мікроавтобусі.

За звичаєм наступного ранку поставив в церкві свічку за щасливе повернення, помолився.

Прибули. На будові видали перепустки, матраци, виділили місця у вагончиках, зареєстрували в їдальні. Наступного дня бригадир ошелешив новиною: “Начальство передумало розпочинати заливку фундаментів отож будемо викладати цеглою парапет на таунхаусі”.

Таджики, котрі там покинули роботу залишили затверділий розчин у ящику – як почули про виплату зарплати так все й покинули. (Добре що, хоч не в бетономішалці.) Отримали гроші й бігом в аеропорт. Навіть ключ від вагончика забули повернути. Довелося зривати замок.

Мороз, сніг, хуртовина, дощ а ми при допомозі крана піднімаємо на дах будматеріали. Пісок просіюємо, закидаємо у бетономішалку разом із цементом, замішуємо розчин й кладемо кладку. О 17 годині темніє але в житлову зону до 18:00 охоронці не пукають. Мусимо чекати. І не тільки ми – з нами мерзнуть таджики та узбеки. Тупцюємо на місці й обговорюємо сумну дійсність та перспективи заробітку. Здогадалися: нас заманили перспективою гарного заробітку на заливці фундаментів – знали тому що: взимку на кладку цегли ніхто не поїде…

Прогнозували заробіток: куб кладки коштує 1200 рублів, тобто 0,75 гривні за цеглину. Вирахують за проживання, харчування, сам відрахуєш на проїзд туди-сюди та кишенькові витрати й додому привезеш мізер…

Констатували факт: три роки тому вартість укладання цеглини у нас перевищувала гривню. Долар коштував 5 гривень отож й ціни були нижчими. При таких наших розцінках ніхто працювати в Росію тоді не їздив. Сьогодні ситуація інша: дома класти цеглу по звичних наших 50 копійок вже не вигідно: витрачаєш час на зведення риштування, платиш підсобникам, витрачаєшся на проїзд та харчі отож в кишеню капають одні сльози. От і вимушені тинятися світами…

Виявився ще один сумний факт: робочих рукавиць не видають отож усі працівники їх купують на ринку.

Недільний ранок. Ще темно. Мороз, хуртовина. Заробітчани на дахах палять в бочках усе що горить й скидають сніг – очищають робочі місця. І нікуди не дінешся – мусиш користуватися моментом. Завтра можуть вдарити морози й тоді нудьгуй без роботи…

Світловий день короткий, пісок та вода замерзають, сітку наказали розрізати та класти на кожному ряду отож особливо не розженешся. В перші дні ламали та палили в бочках піддони, щоб розігріти пісок та воду. Пізніше, на наше щастя потеплішало.

Кранівник, котрий місцевим виявився, обурювався: “Раньше была днёвка – 2000 рублей и наши работали. Но вот вы, украинцы с таджиками понаехали и отобрали у наших хлеб – за 1000 работать соглашаетесь…”

Грошей на повернення не було отож мусили працювати й мовчки сопіти в дві дірки. Звернули увагу на жахливу безгосподарність: територія розрита, скрізь валяється цегла, піноблоки, піддони, дошки, куски мінвати, пінопласту, сітка, електрокабелі, оцинковані дроти, штукатурні маяки, на присипаних снігом піддонах остаточно псуються затверділі мішки цементу, будівельних сумішей.

Запитали у виконроба: “Какой смысл на парапете на каждом ряду класть сетку?”

Отримали вичерпну відповідь: “Та вот привезли 8 тонн сетки и мы вынуждены куда то её девать. Запишем в смету и закажчик оплатит”.

Так ось чому нас примусили на кожному ряду на сантиметр випускати сітку – щоб показати замовнику, що вона там справді є…

Стало зрозуміло чому на безгосподарність не звертають увагу: все зіпсоване запишуть у кошторис і замовники оплатять – російські корупціонери досить багаті тому що…

Останній тиждень “консервували” на зиму таунхауси – призначені на крокви шестиметрові бруси різали на частини, робили дверні та віконні коробки й затуляли їх плівкою. Замість дранки використовували штукатурні маяки. Для їх прибивання видали цвяхи “сотку”.

Дома господар половину цеглини не викине а тут… Спочатку безгосподарність вражає, пізніше звикаєш…

Різні життєві обставини примушують українців тинятися світами. Ось молодий хлопець безвилазно сидить на будові. Ліжко у теплому вагончику є, добре годують, два рази в тиждень душ. Є телевізор. Купив ноутбук й зависає в Інтернеті, грає в ігри. І поспішати особливо нікуди – батьки розлучилися, завели нові сім’ї, народили спільних дітей отож він їм обуза. Приїздить час від часу погостювати то у тата, то у мами. Каже, що міг би дома винаймати квартиру та от у нас потрібно важко працювати тільки на її оплату. Тоді який сенс повертатися? Його приятель виріс у дитбудинку отож ситуація аналогічна.

Є категорія й таких, котрі поїздкою на заробітки рятуються від алкогольної залежності. Зазвичай усі любителі оковитої приїздять без грошей – пропивають усе до копійки ще в дорозі тому що… Першу ж зарплату, як здавна заведено, видають після півторамісячної праці. Та й тоді не розженешся: після відпрацьованого дня за територію не вийдеш – комендантська година тому що. Доводиться  чекати неділі й діяти вкрай обережно – охоронці при першій підозрі можуть облапати, примусити дмухати трубку котра реагує на пари алкоголю. “Спалився” – штраф 3000 рублів з котрих 10% йде охоронцям. От ті й стараються.

Вихід один: купити спиртне, перелити у пластикову пляшку й перекинути у житлову зону. Суворий безалкогольний режим та тверезі обличчя колег поволі відволікають від бажання випити – тут вже від втоми п’яний ходиш…   Життя, не курорт отож роздратування усі, як у нас здавна ведеться, виливають на “Його” та “твою” мать…

Зарплати в Росії високі отож за такий мізер, котрий платять будівельникам росіяни працювати не бажають. Виручають українці, таджики та узбеки. Для прикладу, зарплата продавщиці починається від 20000 рублів, няня котра доглядає дитину  отримує від 30000, охоронець котрий працює добу через три – 15000. Наші повари, котрі українцями виявилися, заробляють щомісяця в залежності від кількості нагодованих ними працюючих по 22000-25000. От і сидять там безвилазно роками. А немає іншого виходу – де ти в Україні за рік в теплоті 9000$ заробиш?

Один місцевий пропонував ВАЗ 2109 1993 року випуску за 12000 рублів (приблизно 3000 гривень) Правда, гнилувата та “дев”ятка” була але я б її пригнав, поварив, пошпаклював, пофарбував й на мій би вік би її вистачило. Та як подумав який геморой мене чекає із перетином кордонів та витратами на розмитнення так відразу ж свої мрії запив водою.

Пригадався юнак із ноутбуком, котрий з нами в мікроавтобусі на заробітки їхав. Признався що за достойну плату та харчування доглядає приватний будинок багатого росіянина. Робота не важка: літом підстригти газони, восени прибрати опале листя, взимку відкидати сніг. Ну і не забути нагодувати кота, собаку, рибок в акваріумі, час від часу поливати вазони та слідкувати, щоб злодії не проникали на територію. По хорошому йому позаздрив: робота не пильна, зарплата стабільна, вдосталь часу для самоосвіти – буде скачувати з Інтернету та переглядати фільми, читати книги, вивчати мови, спілкуватися із усім світом…

Мене завжди вражає наша рабська покірність долі. Якось заїкнувся про необхідність протесту, перемін, реформ. Хлопці підняли мене на сміх. Ще й глузували: “Скільки тобі Ющенко заплатив за те, що ти за нього мерз на Майдані!?” А й справді: народженим в неволі воля незвична. Подібні явища завжди мене шокують, вводять в розпач… А втім, це звичний стан нашого суспільства: цинізм, зневіра, розпач. І намагатися щось змінити – це битися головою об стіну…

В кінці грудня будівництво припиняються до середини січня. Вирішили повернутися й стали чекати розрахунку. Бригадир тим часом запитував: “Хто планує повернутися після Різдва? А то он мені знайомі телефонують, просяться працювати. Згаєте час – втратите місця…”

Через день бригадир знову ошелешив новиною: “Із трьох дівчат бухгалтерок двох скоротили. Багато будівельників зібралися додому на свята отож одна дівчина не справляється нараховувати зарплату”.

Написали довіреності й бригадир погодився зачекати ще тиждень. Стали спаковувати сумки й думати за які гроші вертатись. Один із нас пригадав зміст присланої сусідом із Якутії телеграми: “Не хочешь потерять мужа – высылай деньги”. Сміялися крізь сльози…

Сало ще було – земляки так годують, що приготовлені ними порції не усі в змозі з’їсти.

Один із охоронців, котрий українцем виявився сумно констатував: “Усі хто працював тут вдруге сюди вже не поверталися…”

Вихід знайшовся: троє наших “старожилів” в ДУПі (Департамент Управления Персоналом) отримали зарплату за листопад й позичили нам рублі на проїзд. Повстало питання: чим добиратись? Двоє земляків два тижні тому брали квитки у касах попереднього продажу й дісталися їм лише бокові місця верхніх полиць. Ще й до того колеги розповідали власні бувальщини про безчинства московських поліцейських. Немає легалізації – плати штраф (хабар) 100$. Зокрема Володимир розповів як він віз у подарунок дитячий велосипед й, щоб не платити, заховав 200$ у раму під сідлом. Підійшли, перевірили документи, завели у відділок, вивели у сусідню кімнату, роздягнули, прошмонали, відпустили. “Я, – каже Володя, – вийшов, просунув палець в трубу рами й нащупав  кульок. Зрадів: пронесло, значиться. Коли ж дістав, розгорнув а там… 100$. На порядних поліціянтів нарвався – поділилися чесно. А могли б і все 200$ забрати…”

Раз так то на вокзал не стали рипатися – замовили мікроавтобус й той прибув о 19:45. Завантажили сумки, розмістилися. Водії до третьої ночі збирали наших заробітчан по усій московській області. В кінці вже ставили перед вибором: “Залишилися лише місця у багажному відділенні. Поїдете на сумках?”

– “Звісно, поїдемо!” – чувся із мобільника радісний голос.

Заробітчани серед іншого вантажили в бус будматеріали та інструменти. Жартували: “У нас здавна звичка брати все, що погано лежить!”

Ми ще за межі області не виїхали а водії вже 60 заявок прийняли – поспішають українці додому на новорічні та Різдвяні свята…

Водії зупинилися біля придорожнього кафе й усі пасажири зайшли перекусити. А втім, вони біля цього кафе завжди зупиняються –  за підвезення клієнтів їх годують безкоштовно. Ми троє скооперувалися й замовили пляшку горілки – мусили випити, щоб якось заснути. Пізніше у всіх боліла голова – “паленою” горілка була значиться. Логіка власника кафе залізна: пасажир відчує, що йому підсунули фальсифікат але на той час буде вже далеко отож й повертатись не стане… А втім, усіляке одурення сьогодні на пострадянському просторі є звичним явищем.

Рух напружений, дорога засніжена, водії стомлені. І мусять терпіти – саме момент заробити. Вдосвіта бачили жахливу аварію – розбиті вщент мікроавтобуси, перевернуті “фури”, поряд машини швидкої, поліцейських, МЧСників. Невдовзі по новинах передали: бус із житомирськими заробітчанами потрапив у аварію. Восьмеро загинули відразу, четверо у важкому стані доставлені в лікарню.

А на тому місці в той злощасний момент й ми могли б бути! І загинули б миттєво уві сні. Якби так довго не збирали пасажирів по усій області… Яка ж мікроскопічна перетинка між нашим світом і потойбіччям… Слизька дорога, необдуманий маневр водія і…

В усіх наших стали дзвонити мобільники.  Стривожені голоси домашніх запитували чи все гаразд.

Подумалося тоді: “Восьмеро наших вже ніколи не візьмуть слухавку, четверо візьмуть та не скоро…”

Сидів за спиною водія й бачив як той “відстібає” автоінспекторам та митникам. І нічого не вдієш – такі реалії виживання. У Росії зарплати вищі, отож ми туди працювати їздимо, а от у Білорусії ціни нижчі – водії по повній програмі затарювалися продуктами у Пінську.

Прибули пізно ввечері й водій став розвозити пасажирів по домівках. Мене просив: “Їдь до хати маршруткою, гроші на проїзд дам. Троє діб із-за керма не вилазимо. Зараз покемаримо й вдосвіта порожняком летимо назад – нас чекають вже 65 заробітчан в московській області…”

Пожалів бідолах – погодився. Сумно було: водії повинні крутити кермо лише 8 годин на добу а ці днями із-за керма не вилазять й сплять по черзі сидячи або у багажному відділенні лежачи на сумках. Ради збудження п’ють міцну каву конячими порціями й цим самим “садять” серце. Від такого життя й аварійність…

Через тиждень бригадир привезе 10000 рублів. Літом за них отримав би 2820 гривень, сьогодні отримаю 2500. Інфляція в Росії тому що…

600 гривень позичав на оплату поїздки отож їх доведеться повернути. Залишиться 1900 на прожиття до Великодня…

Живим повернувся. А гроші, то таке…

Це я, наївний, спочатку так думав. Повернувся бригадир, зібрав усіх й ошелешив новиною: “За консервацію кожному по 5000 рублів видадуть після повернення на будову або перешлють поштою.  Переказ надійде не скоро – знайомий отримав аж через 5 місяців”.

Один із наших сумно зауважив: “Може…”

А втім, подібна тактика поведінки не нова: скупий роботодавець виплачує працівникам не всю зарплату, щоб ті пізніше повернулися до нього. А там знову не все зароблене виплачує. І так до безкінечності. У будь-якому випадку він у виграші – не повернуться майстри отож зароблені ними гроші залишаться у нього. Кабала, якщо одним словом.

По ТСН показували поховання тих загиблих заробітчан. Виявилося: у восьмимісний мікроавтобус помістили ще четверо пасажирів, котрі змушені були сидіти на сумках. Родичі розповідали про недобрі передчуття котрі їх мучили за дні до трагедії, плакались на камеру, що за видачу кожного тіла московські слідчі вимагали по 200$.  При загиблих не виявилося зароблених грошей – їх привласнили московські правоохоронці та слідчі.

А втім, це не дивина: форма гнилої суті не міняє. Що міліціонери, що поліцейські – вони не тільки крохобори але, як виявилося, ще й мародери…

Підозрюю: російські урядовці роблять все можливе, щоб на Україні при владі завжди були тупі, обмежені злодійкуваті прокремлівські вожді. Чому? Якщо Україна вийде із кризи, то українці перестануть їздити на заробітки в Росію. Без талановитих спеціалістів у будівельній, нафтогазовій та інших галузях виникнуть серйозні проблеми. Навіть он російські поліцейські без “навару” залишаться…

О, так я, судячи з усього того ще непогано з’їздив. Наше щастя, що не полінувався перед поїздкою піти у церкву й там свічку поставити, помолитись за щасливе повернення. От і живим повернувся а зі мною й колеги. А гроші, то таке…

Працевлаштування по знайомству.

Настав 2012 рік. Дома нудьгував без роботи. Ось вже й Різдвяні свята промайнули. Приходять рахунки за комунальні послуги, потрібні харчі, одяг, ліки. Де брати гроші?

Аж тут дзвоник із Росії – бригадир та декілька хлопців відсвяткували Різдвяні свята й повернулися на будову у московську область. Мороз до -30, в очікуванні потепління роблять то се, то те але гроші по довіреності таки отримали й переслали. Отримав я 4750 рублів та й обміняв по курсу вже 1000 рублів = 263 гривні. Якраз на оплату комунальних послуг вистачило. А одягатись та харчуватися за що?

Влаштувався по знайомству різноробочим на будову за 10гр/год. А не знайти у нас людині передпенсійного віку більший заробіток…

Приступив до роботи. Дивлюсь: на будові висотного будинку працюють три зварювальники, чотири бетонярі, два підсобники, кранівник та два виконроби. Кранівник за день зробив шість підйомів. Ага, значить такими темпами роботи там років на три. Якщо не на більше…

Вже не звертав уваги на добірну лайку – вона у нас є звичним явищем навіть якщо поблизу школа.

Наступного дня на роботі був я, троє різноробочих і виконроб. Кранівник потинявся до обіду й пішов геть.

Раз так, то такими темпами роботи тут років на п’ять. Якщо не на більше…

Поцікавився датою виплати зарплати. Почув: “Як заведено, в кінці місяця платять за попередній. За листопад лише 60% заплатили”.

Запитав виконроба: “Рукавиці раз в тиждень видаєте?”

Почув вичерпну відповідь: “Раз в місяць. Якщо є…” Запитань більше не було.

Робітники під час праці обговорювали перспективи заробітку у теплий період в різних регіонах Росії. Висновок логічний: весною роз’їдуться хто куди. Дирекції доведеться набирати новачків. Значить, роботи тут більше, ніж на п’ять років…

В кінці дня при переодяганні один із зварювальників вовтузився, щось перекладав із кишені в кишеню й нарікав на колегу за те, що той встиг спритно перед ним визбирати більші куски арматури. Ага, так хлопці ради пачки цигарок чи то квитка на маршрутку один перед одним кусочки заліза збирають для здачі їх в пункт прийому металобрухту.

Наступного дня ажіотаж із-за кусків металу мало не переріс у кривавий мордобій.

Наймолодший із колег мені довірливо: “Розлучився, батьки померли, живу сам отож теж тут кусочки арматури, огризки електродів, іржаві цвяхи збираю. Тільки от збираю не на горілку, як вони, а ради купівлі куска хліба…”

Дожилися, якщо одним словом…

І тут доволі заробітчанських історій наслухався: “Прибули восьмеро односельчан в Москву. Роботодавець посадовив у закрите авто. Через чотири години висадив у лісі. Вийшли а там: розрита земля, вагончики, колючий дріт, охоронці із собаками. Запитали за розцінки.

– Какие ещё расценки? Работайте а там посмотрим…

Коли ж хлопці обурилися, на них накинулися охоронці з кулаками. Їм на допомогу рвалися вівчарки. Так і пропрацювали три місяці від зорі до зорі під наглядом охоронців за миску баланди. Режим суворий: щось не так – отримуєш порцію стусанів.

Настав Великдень. Господар не відпустив додому але ящик горілки таки привіз. Хлопці переморгнулися й підпоїли охоронців. Коли ж ті поснули, утекли світ за очі в чому були. Пригодовані собаки пропустили – вже вважали годувальників своїми. Надибали село, розпитали дорогу до залізничної станції й поспіхом сіли в перший потяг. Виявилося, що він йде в напрямі Уралу. Зійшли на вузловій станції й стали працювати де прийдеться, щоб заробити на квитки додому. Вибрали маршрут котрий оминає Москву. Прибули й зареклися їздити заробляти на чужину…”

Одного ранку мене підібрав односельчанин. Поряд сидів його кум. Розговорилися. Виливаю душу: “На будові то є робота, то ні. Немає фінансування от і вже тиждень простоюємо із-за відсутності будматеріалів. Серед будівельників мат-перемат, пиятика, прогули, переробляння із-за неуважності виконробів. Он вже квітень настав а ще за січень половини зарплати не видали отож майстри лають всіх і все та підшуковують шабашки. Іноді думаю: от сталося б чудо й опинилися ми, українці, в раю. І… І за звичкою звідусіль лунало б наше: “Й.. т…. мать, яка ж красота, й…, рот, нах.., блядь!”

Односельчанин кисло посміхнувся і довірливо: “Працював і я на будові. Крали все: цемент, дошки, арматуру, цеглу, металобрухт й виторг пропивали. Щоб працівники не розбігалися, директор раз в тиждень давав техніку для лівого заробітку. І що ти думаєш? Все зароблене пропивали. З вагончика тільки й чути п’яні голоси та добірну лайку. Знаєш, Микола, із шістдесяти працівників лише п’ятеро серйозними людьми виявилися. Яку Україну ти хочеш побудувати з таким нашим народом!?”

І я погодився: “Ось тому то із Майдану й вийшов пшик!”

Леонід продовжив: “Іноді по справах буваю в селах. Картина жахлива: на фоні зруйнованих, розкрадених, зарослих бур’янами колишніх колгоспних ферм сновигають спиті селяни. А де ж поділися розумні та вродливі? А емігрували або виїхали на заробітки. А що робити? Роботи немає от і пропивають пенсії, вкрадене або зароблене у односельчан. В селах же розрахунок за будь-що стандартний – самогон. Хлопці спиті, молоді ще жінки спрацьовані, згорьовані отож й виглядають, як старі баби. Більшість із них вже вдови або розлучені…”

Я додав: “Мого напарника карета швидкої допомоги відвезла в лікарню – серце прихопило. І це не дивно: день працюємо, він на ніч залишається охороняти будову, вранці знову приступає до роботи. А мусить – гроші потрібні. Піднімає тонус, працездатність чаркою та цигаркою. От і…”

Прибув на будову. Хлопці потупцювали до обіду й розійшлися – не проплатило керівництво доставку цегли тому що.

Став й сам думати про іншу роботу або чергову шабашку. Зателефонував своєму давньому бригадирові. Той відповів, що роботи немає й повідав сумні новини: бригада із 27 чоловік, в котрій працював син, повернулася із Москви без грошей. Обіцяють переслати але, напевно, то марні надії. Колеги, котрі працювали в Києві теж повернулися без грошей – ошуканство на київських будовах є звичним явищем.

Увечері дзвоник – виконроб повідомляє, що до Великодня на будові роботи не буде і пропонує замінити Олега. Погодився – гроші ой як потрібні. Щоб не нудьгувати, начепив на шнурок магніт й став збирати розкидані шматочки арматури, викинені бетонярами зігнуті цвяхи, кусочки дротів. Криміналу в цьому не бачив – все-одно ж пропаде.

Вранці з’явився виконроб й попрохав у вільний час прибрати у вагончику будівельників. Відмовити було незручно і я там за чверть години назбирав півтора мішка горілчаних пляшок.

На прийомному пункті металобрухту натовп спитих людей із погаслими поглядами. Біля купи зданого металу помітив господарські ломи, гирі, гантелі – міняють хлопці спорт на спирт. Повернувся, поглянув у дзеркало і… побачив таке ж стомлене обличчя, погаслий погляд – в очах ніби вимкнули світло а ключ загубили…

Перед Великоднем видавали зарплату. Зателефонував Олегові й стрів біля каси – ради грошей його відпустили з лікарні. Той признався,  що витратив на ліки зароблене чергуваннями та ще й не одну зарплату жінки. Нервові та фізичні перевантаження таки далися взнаки…

Повернулися будівельники на будову й стали качати права. Одна бригада на прямих стінах отримала по 200 гривень за день, інші на усуванні недоробок – по 60. Декотрі забрали інструменти й попрощалися з начальством. Микола, котрий клав цеглу, до мене сумно:

– Мабуть поїду в Київ.

– Майданити? – поцікавився я.

– Та ні, роботу на будові висоток шукати…

Я кисло посміхнувся – доволі наслухався про одурення на київських будовах тому що.

Подивився я на оцей хаос й дійшов висновку: пора шукати пристойніший заробіток. Зателефонував колегам із котрими зимою шабашив. Запевнили, що накльовується робота поблизу Москви але повної гарантії не давали. Уночі наснилося ніби іде набір команди на підводний човен. Перевірка анкет, здоров’я, і я… проходжу конкурс! Вранці дзвоник: “Пропонують зводити паркан. Обіцяють 1000$ в місяць,  безкоштовне проживання та харчуванням. Спаковуй речі. Завтра виїжджаємо”.

Чергова шабашка.

Прибули, розмістилися у вагончиках. Диспозиція така: котеджне містечко призначене для проживання людей дуже не бідних огороджене високим парканом. На в’їзді охорона. Всередині огороджена житлова зона, котра складається із поставлених в два поверхи переобладнаних під проживання заробітчан морських контейнерів. Врізали двері та вікно, зовні оббили металопрофілем, всередині фанерою, провели світло, розмістили двоповерхові ліжка. Туалет, душ та їдальня теж у переобладнаних вагончиках. На вході в житлову зону теж охорона. Комендантська година від 22:00 до 7:30. За будь-яке порушення штраф. І в таких умовах наші живуть роками. Сидять безвилазно, щоб робоче місце не втратити. Загалом це високопрофесійні бульдозеристи та покрівельники. Інших спеціалістів безліч отож їх не цінують.

На наш подив замість зведення паркану поставили завершити зведення котеджу. Здогадалися: нас заманили обіцянкою хорошого заробітку. Мусили погодитися – грошей на повернення ж то не було.

Олексій із нашої бригади зауважив: “Хлопці, роботи на Україні немає. Маю море знайомих на усіх підприємствах та будовах міста так ті не працевлаштовують навіть по старій дружбі. Один висловився щиро: “Усі гроші на об’єктах освоєні. Я можу поставити тебе усувати недоробки але ж не заплачу – немає грошей тому що. От і втрачу твою дружбу. Воно тобі та мені потрібно?”

Я дома до жінки: “Твій же родич працює виконробом в Москві. Чому ж мене у себе не працевлаштує?”

Почув логічну відповідь: “Навіщо йому платити тобі 1000$, коли ту ж роботу йому таджик виконає за 300$?

У нашому вагончику не було ні радіо, ні телевізора отож усі розповідали свої заробітчанські поневіряння. Найбільш просоленим вовком виявився щойно згаданий Олексій. Де він тільки не побував!

Минулого року він працював на тій же фірмі що й ми тільки пізніше нас. Розповідав пригоди, котрі трапилися після нашого від’їзду:

“Водій попрохав генерального видавати йому щомісяця на прожиття лише по 100$. Мовляв, усе накопичене заберу коли додому поїду. Керівник радо погодився. Проштрафився раз. Оштрафували на 100$. В кінці року проштрафився вдруге й його вигнали зі скандалом, не заплативши зароблених грошей. Плакав усю дорогу.

Злетів круг із болгарки й працівнику перерізало сухожилля. Розрахували вмить – каліки на будові не потрібні. На лікування грошей не виділили. Сам винен тому що…

Проводили демонтаж старих будівель. Панель розламалася й покалічила трудязі хребет, зламала ногу. Чоловік два тижні ходив по будові на костилях – чекав дня виплати зарплати.

Новачкам запропонували заробіток 1000$. Через два тижні керівництво заявляє: “Вы сокращены”.

– Тоді давайте розрахунок!

– Пишите доверености и деньги в день получки получат ваши друзья.

– А як же нам додому добиратися?

– Это уже ваши проблемы.

Пізніше хлопці отримали по 300$.

А ось його новини із інших будов:

– Піднімав трудяга розчин. Гачок, абияк зроблений підсобником розігнувся от і, втративши рівновагу, чоловік полетів вниз. Зламав ногу, роздробив стопу. Господар будови добрим виявився – оплатив маршрутку. Дома лікувався за жінчині гроші. Зараз ходить із паличкою. Посередник виправдовується стандартно: “Сам винен!

– А пам’ятаєте Лящука? У Мінську на будові кран цеглу піднімав. Піддон розламався і того бідолаху засипало. Розрахували, дали гроші на повернення і… І все. Зараз лежить пластом в ліжку.

В Сочі при прийомі на роботу довірливо пропонують: “Ваша месячная зарплата 1000$ но из неё вычитают огромний податок поэтому мы делаем так: В договоре указываем 300$ а осталные деньги в конце работы доплачиваем отдельно”.

Чоловік погоджується. Отримує щомісяця  авансом по 300$ й в кінці трьохмісячного терміну просить розрахунок.

Йому здивовано: “Так мы же вам всё заплатили!

– Як це так? Ми ж домовлялися на більшу оплату!

– А Вы договор то читали когда подписывали!? Мы Вам пообещали 300$ и Вы согласились. Теперь пеняйте на себя.

– Тоді я до вас більше не приїду!

– Ничего, другие приедут!

Мені ж самому в Сочі при розрахунку недодали 200$. Пообіцяли переслати переказом. Телефоную виконробу й чую: “Директор ще не дав мені твоїх грошей!” Телефоную директору. Чую: “А я отдал все деньги прорабу!”  Все, круг замкнувся. На те й розрахунок: чоловік не стане витрачати на проїзд туди-сюди 300$ ради повернення 200$. Скільки ж то я по світах кровних грошей залишив! Там 200, там 300… Ось так на нас тупих хохлах й наживаються…

Затямте, хлопці, істину: якщо вам заявляють: “У нас не обманывают!”, то це 100% гарантія, що надурять. Перевірено сотні разів.

Посередники теж крутять, мутять неабияк. Ось стандартний приклад: замість замовлених на стяжку 10 мішків цементу привіз три. Шпаклювальники поставили столи й ніжки вгрузли. А кого звинуватять? Нас!

Є популярною і така тактика: За перший місяць заплатять своєчасно згідно домовленості. За другий місяць господар не платить – посилається на проблеми, вибачається, обіцяє виплатити пізніше. В кінці третього місяця історія повторюється. От і все – немає у нього грошей. І хоч убий його, хоч іди скаржитись. Зазвичай в таких ситуаціях українці спльовують, розтирають ногою й спаковують сумки…

І побутова тематика в його розповідях була присутньою:

– Мій кум Микола був вірний дружині. Сам же розповідав, як після випровадин гостей опинився в чужій квартирі сам-на-сам із вродливою іменинницею. Та розстелила ліжко й пішла приймати душ. Микола ж тим часом… втік! Кохав свою дружину безтямно тому що. Пізніше він авто продав, щоб придбати коханій візу та квитки на роботу в Італію. На гроші, що залишилися вивіз будматеріали на хату. Через рік кохана повернулася, щоб… розірвати шлюб – покохала італійця тому що. Висновок логічний: спробувала жінка розкошів й плюнула на наше злиденне життя. Микола ж від того шоку став пиячити й рік із запою не виходив…

Чоловік в Тюмені закрутив роман із бухгалтеркою будови. Через певний час повернувся на Україну в рідну сім’ю. Через тиждень на порозі з’явилася кохана – не витримала довгої розлуки. Законна жінка з огляду на явну зраду спакувала чоловікові речі і виставила за поріг.

Той повернувся в Тюмень а його колишня після від’їзду… перейшла жити до крутелика. Значить у відсутність чоловіка теж не гаяла часу дарма. А втім, як усі здогадалися: бухгалтерка на те й розраховувала. Кожен бореться за своє щастя як може – правил гри немає.

У 1994 році в хлопця, котрий повертався із заробітків митники знайшли не задекларовані 1600$ й конфіскували. Той у шоковому стані передсмертну записку написав й повісився.

Після смерті батьків приїхала дочка додому, продала хату за 10000$ а з родичами не поділилася. Ті повідомили в СБУ день повернення, номер потяга, вагону та кількість доларів – догадувалися, що родичка їх не задекларує. Все за принципом: не поділилася то й сама без грошей будеш. При перетині кордону гроші знайшли й конфіскували.

– Перед розпадом СРСР – продовжував Олексій, – я узяв кредит в 20000 рублів,  більше не міг – зарплата не дозволяла. Вивіз матеріал на хату. Повернув кредит коли інфляція перетворила гроші на папірці. Отримав 500000 зарплати й розрахувався із державою. Пам’ятаю пляшка горілки тоді коштувала вже 26000 купоно-карбованців. Чому пам’ятаю? Довелося під час розрахунку занести бухгалтеркам могорич.

Доглядала українка в Італії хворого італійця. Повернулася, купила квартиру одній дочці, другій і… повісилася. Лише через рік її найкраща подруга розкрила рідним таємницю: “Італієць примушував її обслуговувати його сексуально. В тому числі робити мінет. Захворіла на СНІД. Лікарі сказали, що жити їй залишилося у кращому випадку пів року. От і, щоб не мучитися, наважилася на самогубство.”

У Чехові бригада українців ціле літо підводила водогін та інші комунікації до військового містечка. Настав час здачі об’єкта. В день здачі в експлуатацію урочисто відкрили крани а вода в містечку не полилась. (!) Був неабиякий конфуз. Бракоробів вигнали зі скандалом. Звісно, не заплативши навіть копійки. І лише через рік один із місцевих видав таємницю: за наказом начальства довірені люди прокопалися до труби, заварили й засипали те місце землею. Після від’їзду “бракоробів” розкопали й привели все в належний стан. Вода пішла. Звісно, гроші заробітчан хитруни поділили між собою.

У Хімках потрібно було виконати будівельні роботи. Місцева будівельна організація запросила з фірми за роботу 18000$. Тоді ті пообіцяли двом українцям за ту роботу 2000$. За місяць хлопці справилися. Отримали по 700$.

Двоє братів та їхній товариш поїхали в Москву на заробітки. Потрапили до приватника. Аж тут приходить якийсь чоловік й просить продати частину будматеріалів. Продали. Увечері виявилося, що то був підісланий чоловік. Господар забрав у крадіїв паспорти й ті до глибокої осені працювали як раби. Восени дружина одного із тих бідолах продала врожай картоплі, бичка й поїхала викупляти хлопців”.

Інший доповнив тему:

– Працювала бригада у приватника. Той пообіцяв розрахуватися в кінці роботи. Щоправда годував непогано, на цигарки давав та ще й спиртним інколи пригощав. В день закінчення роботи спакували хлопці робочий одяг та інструменти в сумки, завантажили все те в багажник. Господар завіз трудяг на вокзал й став допомагати вивантажувати. Одна із сумок виявилася підозріло важкою. Відкрив а там викрадене з його будови відро фарби. Аж почервонів від образи. Каже: “Разве я вас обижал? Теперь так: вот вам деньги как договаривались, а тебе, ворюга, лишь 100$ на билет домой!” Хлопець проплакав усю дорогу.

Василь із нашої бригади додав своє наболіле: “А мене в Пітері на вокзалі загребли.

– Предъявите Ваши документы! Что то здесь не так! Пройдемте на проверку.

Обшук. Розтянгули час так, що ось-ось потяг відійде. Запитують:

– Как решать будем?

– Даю 500.

– Мало. Давай 1000.

Дав. А куди діватися? Згріб зі столу в сумку гроші, мобільник, документи, квиток й чимдуж до вагону. Коли потяг рушив перерахував зароблене. Третини заробленого – 5000 рублів не вистачало! Проплакав усю дорогу…

Були й такі свідчення колег:

– Працював я в підпільному цеху – розбавляли спирт та заливали у пляшки. 20 ящиків за зміну закорковували. Одного дня наш “ара” (вірменин) скупався у ванній, виліз і… залив туди спирт. Ми розмішали й те пійло розлили по пляшках”. Інший кисло посміхнувся й доповнив тему: – На нашому молокозаводі працівниці купалися в чані з молоком а потім розливали його у пляшки.

Володимир із бригади покрівельників, котрі жили під нами, розповів як його тесть із односельчанами в Москві віллу високопосадовцю будував. В кінці роботи господар дістав пістолет: “Даю пол-часа на сборы. И что б ноги вашей здесь больше не я видел!”

Один із наших ошелешено:

– Та такого бути не могло!

Я ж на те:

– Чому ж то? Он я в складі бригади у 2006 році будував розважальний комплекс в маєтку особистого охоронця Путіна. Той пістоля відкрито носив й у нього теж дах з’їжджав від абсолютної, нічим не обмеженої влади. В друзях уся еліта Москви отож міг би нас так само витурити та от не посмів. Чому? Нашу працю бачило все село. Деревня, якщо російською. Барин боявся втратити авторитет серед холопів…

Після паузи я додав:

– У перші роки нашої незалежності бригаду мого приятеля в Москві на будові надурили. Щоб заробити на повернення, крали на будові плитку й лицювали ванни приватникам. Таким чином й здобули гроші на квитки додому…

Нічого дивного в подібних розповідях не було. Звичне явище: на вокзалі українці в синцях та подряпинах мовчки купують білети додому.  Здогадатись не важко: виконали роботу, при розрахунку виник конфлікт, стали качати права, отримали стусанів…

На вихідний випало свято Юрія отож наш бригадир Юрій вирішив пригостити нас. Не усі магазини торгують спиртним – ліцензія дорого коштує. Проблема вирішується просто: пошепки запитуєш продавщицю чи є горілка й оплачуєш загорнуту в чорний пакет покупку. На прохідній нарвалися на обшук. Розмова коротка:

– Пишем протокол и 3000 вычитают из зарплаты или даёшь 1500 и забираешь водку.

Позичили у поварихи рублі, розрахувалися, відсвяткували. Звісно, пізніше склалися й повернули борг.

Кран давали з перебоями отож, щоб не було простою, носили віконні перемички та цемент на другий поверх вручну. Від непосильної праці у Саші вилізла грижа. Просив аванс на повернення. Нуль емоцій. Стали наполягати. Тоді виконроб поліз у кишеню й дав власні гроші – мовляв, отримаєте за нього по довіреності й повернете. Дав свої тому що бюрократизм страшенний.

Розцінки на кладку цегли такі: 1150-1370 рублів за куб. Ці розцінки були хорошими років шість тому, коли долар коштував 18 рублів. Ми вирушали коли долар коштував 29, а тут скочив до 33. Бачили, що мало нам вийде й скаржилися виконробові. Той погоджувався, співчував й обіцяв після завершення дати на цьому ж котеджі штукатурку та стяжку. От і надолужимо, – заспокоювали ми один одного.

Цеглу мусили різати – кладка на ребро та товсті шви комісія бракує. Виконроб примушував закидати щілини між цеглинами. Ми на те резонно: “А навіщо? Так же ж штукатурка краще пристає. Он навіть у Польщі не замазують шви”.

Романович на це повчально: “Ребята, да я сам наполовину поляк и вас понимаю но приёмку то у меня проводят москали!”

Саша лаяв заробітчанство й клявся більше вже ніколи на заробітки не їхати. Казав, що при його то зв’язках роботу дома знайти не проблема. Виставив могорич й ми провели бідолаху до маршрутки.

Олексій часто телефонував друзям – кращу роботу шукав та варіанти купівлі російського громадянства із пропискою в Москві. “Жодних проблем, – переконували його друзі – 200000 на лапу і ти москвич”.

Кликав нас на будову до товариша в Пітер – там за світловий день стабільно 800, безкоштовне проживання та дворазове харчування. Я ж відговорював, переконував, що при нинішньому курсу рубля це мало. Переконав.

Тоді Олексій роботу на окраїні Москви (у Митіщах) знайшов. Умовив Леоніда. Пізніше із трубки мобільника було чути радісне:

– Вирвалися із концтабору в санаторій! Розцінки вдвічі вищі, кожному 1000 авансом щотижня дають, живемо в гуртожитку, в кімнаті душ, телевізор. Комендантської години немає – гуляй вільно скільки хочеш…

Через три тижні із слухавки радісний голос:

– Ми вже у іншій фірмі працюємо. Видали по 20000 рублів авансом й направили на будову висотки у Воронеж! Обіцяють 150 за годину.

– А у Митіщах з вами розрахувалися? – поцікавився я.

– Обіцяли переслати гроші…

– А як надурять?

– Ой, скільки то ми там пропрацювали… Дев’ять днів…

Під час вечері почув від заробітчанина типовий для нас вислів: “Все життя на заробітках. Не помітив як діти виросли!”

В житловій зоні з’явився Василь, із котрим дома працювали на будові. Помітив мене, привітався, напросився переночувати. Розповів те, про що я й сам догадувався: дома фінансування будови припинилося, робітники розбіглися. Констатував факт: “160 гривень за куб силікатної кладки. Повертаєшся до хати й падаєш як убитий…”

В свою чергу я розкрив колезі очі на реалії цієї фірми. А втім, він ще до мене зробив екскурс по будові та взяв декілька інтерв’ю.

Вранці ми на каторгу а він… став замовляти маршрутку на Рівне. А втім, це логічне рішення – краще гріти пузо на сонці дома, ніж батрачити за миску баланди на чужині.

Українці кучкуються й обговорюють важке заробітчанське життя, з їхніх вуст тільки й чути брудну лайку. І все те при тому, що кожен із них носить натільного хрестика. Таджики ж та узбеки один із вагончиків перетворили у імпровізований будинок молитви. Крізь прочинені двері чути молитви та величаве “Аллах акбар!” Мусульмани не усі є високопрофесійними спеціалістами але вони дружні, доброзичливі один до одного та іновірців. Вони – хороші люди. Звісно, якщо не йти на них війною…

Як я не напружував уяву та от уявити молитовний вагончик українських заробітчан так і не зміг – не в’яжеться лайка із молитвою тому що. Сам же під час подорожі на роботу та назад йшов так, щоб опинитися в зоні нечутності лайки. Воно то так, але у вагончику від матюків куди дінешся?

                                                                “Вкрадене ніколи не йде на користь”.

Якось у кабіні маніпулятора зайшла мова про зниклі болторізи, котрі ми роздобули неправедним шляхом. Вкрадене ніколи не йде на користь – робили ми висновок. Несподівано (не очікували, що той розуміє українську) тему підхопив водій:

– В прошлом было нас семеро друзей. Занимались воровством. Нет, простых трудяг мы не трогали – обворовывали базы, склады, офисы. Три раза в неделю выходили на дело и каждый за ночь имел от 1000 до 1500$. Всё шло как по маслу но недобрые предчувствия стали преследовать меня. Заявил коллегам: “Друзья мои, не могу больше, не моё это, выхожу из нашего бизнеса!” Друзья поняли. Позже все они один за другим сели. Самое интересное, что наворованные деньги мне пользы не принесли. Они как пришли так и ушли – растворились, исчезли без следа. Позже я занял деньги, машину эту купил. Зарабатываю честным трудом, строю дом. А друзья по старой дружбе иногда звонят из заключения, просят то счёт мобильника пополнить, то посылку переправить. Нет, что ни говори а какая то сила, какой то разум есть над нами…

Після паузи додав: – Партнёр по бизнесу кинул меня на пол лимона да ещё и предупредил чтобы я не рыпался искать на него управу. Сейчас он сидит. Я могу сообщить друзьям и за такой беспредел его там опустят. Не знаю что делать: отомстить или простить?

Я на те повчально: – Не мстися – його вже Бог й так покарав. Знаєш, тюрма багатьох знімає з ручника. Там переосмислить своє життя й пізніше поверне тобі борг та ще й вибачиться.

Замовк водій. З виразу обличчя зрозумів: переварює почуте.                               

                                                                              Наш ворог… в середині нас.

Бригадир наказав вийти недільного дня на будову й попрацювати до обіду. Я запропонував: “А мо краще відпочити до обіду, доки в церквах служба йде. Он навіть поляки і самі в неділю не працюють і заробітчанам забороняють”.

Нуль емоцій.

От скільки не пояснюю людям причини нашої руїни, кризи та жоден не розуміє. Наш ворог не в поганому президентові, уряді, парламенті, не в дебільних законах а… всередині кожного із нас!

Маленький епізод. Місцевий кранівник розвантажує піддони з цеглою а ми вказуємо один одному куди ставити. І тут чути: “Прямо на х.. став і мать його в й… !”

Ми подібною поведінкою показуємо своє безкультур’я й викликаємо відповідне до нас відношення… Як ми ставимося один до одного та до нами ж вибраної влади, так й чужинці ставляться до нас…

За місяць завершили ми побудову котеджу 1-058. Вся підступність в тому, що зароблене видають не відразу – доки комісія прийме, доки бухгалтерія нарахує то й два тижні минає. На наш подив обіцяне нам штукатурення віддали таджикам. Нам же запропонували продовжити побудову котеджу 3-006, від котрого інші бригади відмовилися. Мусили погодитися – інакше знайдуть брак й заплатять лише копійки.

                                     “Хозяина этого участка расстрелять давно пора а мы ему дом строим!

Прибули на місце. Слідом прибув бульдозер розрівняти розриту землю навкруги, засипати ями.

Керівник, котрий давав команди бульдозеристові, гірко зауважив: “Хозяина этого участка расстрелять давно пора а мы ему дом строим! А невозможно заработать честным трудом таких денег потому что!”

Працювали не поспішаючи – мовляв, кинемо все коли отримаємо зарплату. Ага, не так то все просто – виплата переносилася. Тоді вирішили звести перший поверх котеджу до перемичок й отримати 70% від кошторисних 392000 рублів. Порахували: нормально вийде.

Нарешті нас повезли зарплату отримувати. Черга, тиснява – усе як в СРСР. За місяць праці отримали кожен на руки по 14846 рублів. Запитав у таджика, котрий сидів поряд про їхні заробітки. Той довірливо: “Я получил 9000, товариш мой 5000”.

Багато це чи мало? А ось на зупинці об’ява висить: “Предлагаем работу продавцу продтоваров. Пол и возраст значения не имеют. Зарплата от 25000 до 30000 рублей. Внизу примітка “Только гражданам России”. А що, вони дома отож й порядки встановлюють які хочуть…

Аж тут Саша телефонує. Грижу, каже, зашили та от роботи дома немає. Хоче повернутися до нас в бригаду та от жінка не пускає.

Та ось будова завершена. Виконроб нас ошелешив: “Нет, ребята, 70% не пройдёт – пересчитаем работу по кубатуре вашей кладки”.

В результаті замість 274400 закрив на бригаду із семи чоловік 150000.

Один із наших спересердя: “На одурених таджиках, узбеках та нас, тупих українцях й тримається будівництво та комунальне господарство Росії!”

Я додав: “Якби на батьківщині таджиків та узбеків сталися серйозні реформи то ті б покинули Росію. Тоді й ми були б на вагу золота…”

А втім, прекрасно розумів істину: Корупція в Росії, я і у нас, фантастична. Щоб виграти тендер (дозвіл) на побудову потрібно дати “на лапу”. Також, щоб без проблем під’єднатися до центрального опалення, електромережі, водогону, документально оформити акт здачі будинку потрібні неабиякі гроші на хабарі. От і обдирає начальство заробітчан як тільки може.

На сусідню ділянку зводити будинок крутелику, котрого давно розстріляти пора прибула бригада українців. Хлопці спочатку побудували собі вагончик, кухню, душ, туалет – працювали не від фірми тому що. Посередник обіцяв по завершенні заплатити кожному по 140 рублів за годину праці. Хотілося вірити, що не надурить…

                                                                                   А у нас на Україні хіба не так?

Накльовувалася робота у центрі Москви. Пішли в офіс писати довіреності – хай краще один з роботи за зарплатою відірветься, ніж увесь колектив.

Зайшов в офіс. Тим часом там на вакансію бухгалтерки претендувала молода жінка. Новеньку ввели в курс справ й запитали чи є питання. Та поцікавилася: “Иностранцы работают у вас как: по трудовому соглашению,  имея разрешение на работу или нелегально?”

Почувши таке бухгалтерки ошелешено закліпали очима.

Коли претендентка вийшла молода бухгалтерка Катя набрала номер колеги й ошелешено: “Блядь, она такая борзая! Спрашиваєт работают ли у нас иностранцы по трудовых книжках. После этого она или очень умная или полная дура. Нет, мы с ней не сработаемся. Ей под любым предлогом нужно отказать”.

Кранівник Генадий підсумував цю історію так: “Ещё не так давно наша фирма процветала. Платили хорошо, о людях заботились. Устроится сюда можно было только по блату. Та вот поменялось начальство а с ним и порядки. Новое начальство крутит, мутит, гребёт под себя. Расценки на других фирмах уже вдвое выше вот и бегут отсюда люди…”

Я чомусь подумав: – А у нас на Україні хіба не так?

У вагончику привселюдно заявив: “Любі друзі, стомився я як фізично, так і морально. Їду додому. Мою зарплату перешліть переказом. Освоїтеся на новому місці, сподобається робота та зарплата то можливо я ще повернусь!”

Дорога додому.

Зібрав речі, потис руки й рушив на зупинку. Знав, що з квитками на потяг завжди проблеми та вирішив ризикнути.

По дорозі до зупинки, у маршрутці та метро молився за щасливий збіг подій. На мій подив в залізничних касах квитків на Україну не було – чемпіонат Євро 2012 підняв попит тому що.  Просився у провідників але ті не брали лівих пасажирів – боялися втратити роботу.

Що робити? Їхати на автостанцію? Та там така ж ситуація…

Настала ніч. Через годину метро закриється. Якщо не станеться чудо, про котре я благав Бога, доведеться перебути тут до ранку й повертатися зворотнім маршрутом назад у бригаду. Усе так, але в душі було відчуття, що обставини таки складуться сприятливо – я поїду.

Навпроти вокзалу українці ремонтували асфальтове покриття – було чути уривки розмов українською. А що, розумно придумали: вночі не заважають потоки автотранспорту, не дошкуляє спека.

З надією, що хтось здасть квиток підійшов до каси вдруге. Квитків не було. З останньою надією підійшов втретє а там технічна перерва. Дівчина, котра чекала відкриття каси повідомила: “Только что спрашивали. Билетов на Украину нет!”

Молодий чоловік позаду мене ошелешено: – Який облом! Що ж робити?

Аж тут поряд голос: – Раз так, доведеться їхати в Київ машиною. Мушу в обід там бути за будь-яких обставин тому що.

Ми з молодим чоловіком переглянулися й я запропонував власнику авто: “Чоловіче, візьми двох попутників. Заплатимо щедро”.

Той погодився. Сторгувалися по 2500 рублів з кожного. Познайомилися, сіли в авто, рушили. Генадій до дівчини на побачення поспішав – тягучки облітав справа по ґрунтовці, на трасі витискував 120-160 й при тому ще й умудрявся набирати номери на мобільнику. Про засідки автоінспекторів його попереджував антирадар. Пізніше сів на хвіст іномарці й довго тримав дистанцію. Аж ось пікає антирадар. Пригальмував а водій попереду як їхав 160 так і продовжував їхати. Автоінспектори зупинили того лихача – не мав антирадара тому що. Та рано раділи – зупинили просто так і нас. Виявилося: то контроль ступеня затемнення скла. Прилад показав, що скло темніше дозволеного на 1%. Довелося Генадію відстібнути сотню.

Попереду нас чекав неабиякий геморой – митниця. Артем стривожено:

– Я прострочив трьохмісячний термін дозволеного перебування в Росії. Стару еміграційну карту викинув, взамін купив на вокзалі нову. Переживаю, боюсь на тій фальшивці спалитись!

Я заспокоїв панікера:

– Зараз виробники фальшивок усіх мастей працюють професійно – підробки роблять ідеально та ще й у комп’ютер вносять. Міліціянти, ясна річ, в долі. Не переживай – навіть їхні фальшиві долари кращі за справжні…

На кордоні багатокілометрова черга. Ой, бачимо, стояти тут годин шість. Це в кращому випадку.

Аж тут пенсіонер підходить: – Ребята, проведу на соседний пост. 22 километра грунтовкой и очередь максимум машин три – четыре.

– А цена?

– Тысяча.

Задумався Генадій. Аж тут Артем подав голос: “Я після операції і епікріз маю”.

Почувши таке Генадій робить морду цеглиною, оминає чергу і летить вперед. Зупиняється перед шлагбаумом, надягає футболку фаната Євро 2012 й мчить до митника: “Спешу на чемпионат, к тому же со мной родственник после операции долечиватся едет! Вот эпикриз!

Зі скрипом, правда, але діяло. Та ось і перевірка еміграційних карт. Митник звірив наші фізіономії із фотографіями в паспортах, повертів наші картки, звірив їх по комп’ютеру й… побажав щасливої дороги.

Завдяки такому нахабству ми пройшли митницю за дві з половиною години. Замість шести.

Їхали ми далі а мені весело не було. Який же це дебілізм, яка дрімучість: ні в Євросоюз не увійшли, ні в митний союз із Росією. Витрачаємо мільярди народних гривень на побудову митниць, зарплату службовцям. Що б сказав європеєць якби на кордоні із сусідньою державою йому довелося б вистояти в черзі в кращому для нього випадку шість годин?

І ось рідний Київ. Розрахувалися, потиснули руки, попрощалися.

                                                                        “Ничего, другие приедут!”

Сів у маршрутку на Рівне. Дивлюсь: навкруги такі ж як і я заробітчани: засмаглі, худі обличчя, стомлені погляди. Це життя таке: дома роботи немає отож на чужину виштовхує невиплачений кредит, хвороба родича, навчання дитини, побудова житла тощо.

Щасливчики відкривають робочі візи й освоюють Європу, невдахи ж по звичайному паспорту їдуть піднімати сусідню Росію.

Водій поставив відео “Вечірнього кварталу”. “Квартальщики” висміювали обмежених, корумпованих політиків, нашу ментальність та ніхто не сміявся –  стомлено дрімали на м’яких кріслах тому що. Мене завжди шокує у наших людях абсолютна байдужість, рабська покірність долі. Був правда сплеск патріотизму у 2004 році та весь запал вилився у пустопорожню балаканину.

Подумалося, що залишений котедж не довго пробуде без наших заробітчан. Безробіття примусить шукати будь-де будь-яку роботу. Заплатять хлопці по 800 гривень а то й більше кадровій агенції за направлення на роботу, стільки ж витратять на дорогу і… І замість обіцяної по телефону високооплачуваної огорожі стануть завершувати будівництво нами розпочатого котеджу.

Виконроби будуть загравати із ними, хвалити українську працелюбність, розповідати антимоскальські анекдоти а в кінці надурять. Як і нас. На погрози більше не повернутися пролунає звичне: “Ничего, другие приедут!”

                                                       На території будови виросли… лише бур’яни.

Дома зліг із простудою. Чи то протягнуло в транспорті, чи то простуду спричинили випиті дома на радощах два келихи холодного пива.  Скоріше всього те й інше плюс погана енергетика будинку. На чужині не хворів а тут довелося використати привезені назад  медикаменти.

Оклигав й наступного ранку завітав на покинуту мною будову – там мені були винні 292 гривні за січень та 280 за квітень. Дивлюсь: за два з половиною місяці на території будови виросли… лише бур’яни. Виконроб до мене: “Половину зарплати за квітень й досі усім нам не заплатили. За січень же сам добивайся в офісі. Тут роботи немає – припинилося фінансування тому що. Он по сусідству нову будову розпочали. Вчора десять міксерів бетону в подушку залили. Йди, може приймуть”.

Пішов. Одинадцять бетонників нарахував. О, ні, зайві працівники їм не потрібні. Працевлаштовуватися на високооплачувану роботу кожен приведе друга, кума, брата, свата тому що.

Двері офісу виявилися закритими. А й справді: хто буде сидіти в офісі збанкрутілої фірми?

Зайшов в універмаг, пройшовся промтоварним ринком. Там і тут продавці нудьгують за прилавками, третина контейнерів закрита. Покупців обмаль тому що…Чому?  А роботи немає й відповідно грошей на обнови. Та я би й сам і там, і тут скупився якби відразу отримав розрахунок у московській фірмі т да дома за січень та квітень. А так…

Минув місяць. За січень 292 гривні із тієї фірми мені сусідка, котра там охоронцем працює, передала. За квітень грошей не було. Повідомила новину: “А ти щасливчик – своєчасно звільнився. В ніч твого наступного чергування будову обікрали – розрізали ножівкою прути й поцупили зварювальний апарат”.

Надійшли вістки із Москви: вагончик, у котрому мешкають недавні колеги пограбували – поцупили ноутбук та два гаманці. Була ще одна новина: розрахунок хлопці таки отримали. Правда, пославшись на брак, фірма переглянула об’єми й зменшила нараховані нам 150000 на третину. І нікому нічого не доведеш – ми на чужині абсолютно безправні. А втім якісь гроші вони таки мусили заплатити. Не заплатили б нічого – був би скандал, розголос а так…

Отримав за останніх п’ять тижнів праці переказом 14000 рублів й подумки провів облік відпрацьованих нами 65 робочих днів.  Вирахував проїзд, кишенькові витрати й за кожен одинадцятигодинний день каторги виходило по 80 гривень. Дожилися, значиться…

                                                      Хотілося дома заробляти на пристойне життя.

Дома виконав накопичену роботу, відпочив й став шукати заробіток. Тим часом мій приятель – Василь Андрійович домовився робити ремонт будинку колишнього колгоспного управлінця, котрий проживає за 30 кілометрів. Запросив мене. Прибули. Господар виділив кімнату, дружина нас смачно годувала. Облицювали плиткою ванну, фундамент, сходи, відремонтували дах. Домашнім якість нашої праці подобалася. Отримували щотижня по 200 гривень авансу. Відпрацювали з ранку до ночі 16 днів й робота призупинилася – господар став організовувати весілля племінниці. Домовилися, що він нас сам пізніше викличе.

Поїздка з колегами на інше місце роботи.                            

Колеги в Москві освоїлися на новому місці, робота та зарплата сподобалася. Приїхали у відпустку й покликали з собою.

На Пречисту (21.09) у нас був престольний празник отож я пішов до церкви благати Господнього благословення. Наступного дня виїхали. Нас поселили у гуртожитку, видали спецодяг, надали роботу з пристойною погодинною оплатою.  Третього дня видали кожному по 3000 рублів авансу.

Робота як робота. Паспорти не вимагали та на вік не дивилися – головне, щоб сумлінно працювали. Оплата погодинно та от не дуже то й посачкуєш – мусиш в кінці дня продемонструвати виконану роботу.

Безгосподарність вражає: дошки, труби та інші будматеріали вдруге не використовують – вивозять на сміттєзвалище. Якось водій сміттєвоза повчально проказав: “Я из строительных отходов дом построил. Двухэтажный!”

В жовтні видали зарплату за 6 днів вересня. Радів: нарешті пощастило знайти роботу де платять пристойно та своєчасно.

Колеги по різному використовували зароблені гроші: одні відправляли рідним, інші пропивали й наступного дня тинялися перед начальством напідпитку. З огляду на побачене, керівник сказав: “В следующий раз зарплату будем выдавать в субботу – пусть пьют вечером и в воскресенье, но чтоб в понедельник все были, как огурчики!”.

П’яничок, котрі потрапили на очі начальству, відправили на іншу дільницю де умови праці та побуту важчі.

Найбільше відзначився Сергій – напився, купив дорогий мобільник, теплі кросівки. Ввечері несподівано заявив: “Еду домой в Карелию – бабушка очень больна!” й рушив на вокзал. Хлопці йому: “Проспись сперва! В таком состоянии тебя менты гребанут или гопники разденут!”

Той у відповідь: “Почему вы за меня решаете мою судьбу!?”, і в двері. Я кричу вслід: “Сергей, одумайся!” та той не зреагував…

Вранці повернувся в шкарпетках та сльозах. Пропали гроші (15000 рублів), мобільник, кросівки а він… нічого не памятає! (!)

Став просити 4000 авансу. Керівник дав. З огляду на таку поведінку надали Сергію супроводжуючого. Ввечері Назім розповідав: “Опять Сергей нажрался! Проводник не хотел его в таком состоянии в вагон пускать. Еле уговорил…”

14 жовтня була Покрова і я із колегою відвідав храм. Подякував Богові за таке щастя (платять добре та своєчасно) й просив благодаті без проблем допрацювати дозволені російською владою 90 днів.

Робота як робота: бетономішалка, пісок, цемент, розчин, кельня, лопата, лом, кувалда, перфоратор, завантаження, вивантаження, обід у битовці, сон-дрімота хвилин 20, а там знову праця до вечора.

До центру Москви хвилин 30 пішки. Нависають гарні висотні будинки, магазини, ресторани та кафе манять блиском реклами, розкішні авто летять безперервно – мусиш іти на перехрестя й чекати зеленого світла на світлофорі. У пам’яті спливали слова із пісні Віллі Токарєва: “Небоскрёбы, небоскрёбы а я маленький такой…”

Ходжу до церкви, молюсь, хрестика ношу та попри все те постійно нутром відчуваю присутність незримих істот із паралельного світу, котрі мені усе роблять на шкоду. Не щастить всюди та скрізь! І хоч розіпнись, хоч головою об стінку бийся…

У пориві відчаю проказав: “Як же ти, пропідар сатана, мене дістав! Ну чого ти до мене причепився? Диявол, іди на х.. в призначене тобі Богом пекло й більше не діставай мене!”

Якось заспокоївся. Повечеряв. Ліг спати. Вночі сниться ніби якесь високе начальство безпідставно звинувачує мене у якихось серйозних провинах та гнівно погрожує покарою.

Вранці почувався зле. Закашлявся, виплюнув слину й у ній помітив згусток крові. Сон в руку – зробив висновок. З кожним днем зростала слабкість, температура, кількість крові у виплюнутій мокроті. Конячі дози пігулок… не допомагали!

І тут я здогадався за що мене у сні владні урядовці сердито лаяли, за що обіцяли серйозно покарати: облаяв диявола – кров’ю плати!

В суботу вихаркував одну кров, температура сягнула 39,5. Конячі дози пігулок не допомагали! В неділю хлопці викликали карету швидкої. Заспокоювали: “Не переживай – росіяни заробітчан три доби лікують безкоштовно”.

Карета прибула напрочуд швидко – по сусідству їхній гараж знаходиться тому що. Поглянув із салону в небо й взмолився: “Елі, Елі, лама савах-тані!?” (Боже мій, Боже мій, чому ти мене покинув!?)

Боляче було. 10 днів до Покрови працював комірником а це не робота, а кайф. Містика якась: хвороба виникла із нічого, на голому місці!

В лікарні безкоштовно зробили рентген й поставили діагноз: пневмонія. Надали ліжко в коридорі й стали інтенсивно колоти антибіотики.

Спостеріг: лікарня переповнена – у відділенні призначеному на 60 ліжок добавлено ще 30 в коридорі. Правда, персонал привітний, харчування дещо краще, ніж у нас. На десерт дають апельсини, кефір, фруктовий сік. Кусочків хліба та нарізаної булочки бери скільки хочеш. Якось навіть пролунала пропозиція: “Кому добавки?”

У вівторок на пересувному ліжку привезли стареньку жінку й зупинилися навпроти мене. Поряд знаходилися дві дорослі дочки. Скоро молодша пішла. Увечері старенькій стало погано. Дочка зняла ґвалт. Позбігалися лікарі, поприносили апаратуру. Робили штучне дихання, кололи стимулятори. Припиняли – амплітуда серцебиття на екрані переходила у пряму лінію. Знову нещасну трясли аж ліжко хиталося.

При цьому і лікарі, і дочка, і усі глядачі прекрасно розуміли, що то гра на публіку. Точніше – на прибиту горем дочку.  Усі розуміли також і таке: чим швидше старенька помре, тим швидше звільниться від мук сама, звільнить від страждань рідних, від зайвого клопоту лікарів.

Хтось із хворих дістав мобільник й став фільмувати це дійство. Почувся сердитий голос: “Как вам не стыдно! Прекратите фотографировать!”

Невдовзі нещасну переклали на ліжко-каталку й відвезли геть. Через 5 хвилин до прибитої горем дочки підійшла лікарка й сумним тоном заявила: “Мы сделали всё, что могли… Вашей маме 87, у неё туберкулез последней стадии плюс пневмония и целый букет болезней.. Вы же видели, мы боролись за жизнь вашей матери до последнего…”

Обличчя молодої лікарки блондинки випромінювало скорботу та щире співчуття.

Через десять хвилин перед ясні очі медперсоналу з’явився Діма – один із товаришів по нещастю, з котрим я убивав час за різними анекдотами та спогадами. Діму штормило – він поза територією знайшов магазин і там “причастився”. Прибувши, Діма відразу вмикнув на мобільнику запис поеми про билинного молодця, котрий мав величезного пеніса і ним переміг усіх казкових ворогів та ще й серце принцеси завоював. Далі сцена виглядала так: Діма на понтах та шарнірах, його штормить, незапалена цигарка теліпається в губах. Огризається на репліки медперсоналу.

В момент, коли із мобільника лунало: “…а в трусах, на лобковых волосах…” з’явилася знайома нам чергова лікарка із свитою. Владним тоном: “Я вас немедленно выписываю! Прошу собрать манатки и покинуть территорию больницы!”

Діма зібрався й пішов геть. Навіть помахом руки з коллегами не попрощавшись…

Третього дня лікар мені заявив: “Мы не можем вас дальше лечить!”

Суть його вислову проста: я іноземець – людина без російського громадянства та страхової картки. Таких лікують три дні й випускають напризволяще. Медсестра принесла рентгенівські знімки, витяг із історії хвороби.  Попрощався з колегами й попрямував на вокзал.

Стою в очікуванні посадки. Чую розмову жінок: “Старший сын занимается производством мебели. 3000 гривень в месяц имеет. Младший ремонтирует доменные печи. Имеет в месяц 1500. Что б они делали если бы я их 15 лет из Москвы не поддерживала!?”

Інша на те сердито: “Янукович – дебил! (Покрутила пальцем біля скроні) Нихрена не делает, никаких реформ не проводит. Ни к России не присоединяется, ни к Европе! Забетонировал Юлю навечно и успокоился!”

Потяг обслуговує українська бригада та от пісні у вагоні лунають переважно російськомовні. До того ж застарілі та абияк підібрані. Це що: відсутність патріотизму, байдужість чи лінь скачати із Інтернету модні пісні?

Всю дорогу вагонами ходять “коробейники” – пропонують різноманітні товари. Я до попутників повчально: “Минулого року я вже купив у них недорого гарний сенсорний мобільник. Через місяць викинув – не беруть китайський контрабандний мотлох в ремонт тому що. Пізніше побачив такий же мобільник за ту ж ціну в магазині. Там то хоч гарантію на рік дають отож у випадку чого обміняли б… Хто ж у вагонах буде продавати куплене у магазині? Продають крадене або завезене контрабандним шляхом…”

                                                                             Отримати зароблене.

Зателефонував приятелеві з котрим 16 днів відпрацювали у колишнього колгоспного управлінця. Почув: “Був я в нього – хотів отримати розрахунок.  Господар обізвав нас лежнями, бракоробами. Сказав, що ми його розорили! Пізніше телефонував та той не бере слухавку”.

Ну що робити з такими людьми? Приїхати й влаштувати скандал із мордобоєм? Так це ж кримінал!

От усі лають недолугу владу за відсутність реформ. А які ми, така й наша влада! Що ж тут дивного!? Хіба ми варті кращого життя?

“Уйди оттуда, старое ЧМО!”

В домашніх клопотах сплило 10 діб. Прибув на попереднє місце. Хлопці були раді – привіз замовлений спирт, м’ясопродукти, консервацію. На радощах влаштували банкет.

Робота як робота – теплий одяг видали отож працюй раз вже від безпросвітного існування приїхав на чужину гроші заробляти. Одного разу кран вивантажував пучки арматури. Одна із арматури зачепилась за дерево отож я поспіхом кинувся її відтягнути. Кранівник до мене гнівно: “Уйди оттуда, старое ЧМО!” Якось так боляче стало: міг же якось делікатніше пояснити небезпечність моїх дій. А втім, наше безкультур’я вже нікого не дивує – є звичним явищем тому що…

А мо я дійсно “старе ЧМО”? Пильно поглянув в дзеркало. Ні, як на мої роки, виглядаю навіть молодше. Так в чому ж річ? У свідомості викристалізувалася логічна відповідь: Якщо ти дожив до пенсійного віку й, не досягнувши достойного рівня життя дома, поневіряєшся світами то ти й є оте ЧМО! Як і усі наші безправні заробітчани… І не тільки вони…

Працювали, вечорами пиячили. До “білочки” навіть доходило. Іронізували: До п’янички прийшов хом’як. Чоловік вирячився а той: “На вас, п’янюг, вже білочок не вистачає – нам доводиться їхню місію виконувати…”

Сплили два місяці. Квитків на потяг немає. Залишається надіятись на рейсовий мікроавтобус – там проблем бути не повинно. Ліг спати. Сниться ніби я у виправно-трудовому таборі чекаю завтрашнього дня звільнення. Приліг на даху вагона й заснув. Проснуся на тому ж даху але вже на волі! Який жах! Завтра законне звільнення а я сьогодні втік! Це ж 3 роки добавки за втечу. Далі снилось ніби сам прийшов на табірну прохідну й пояснив ситуацію. Мене зрозуміли, вибачили й пустили назад в табір.

Що ж означає цей сон? Певно не судилося мені сьогодні виїхати…

Гроші є отож усі наші на радощах ще з ранку “гужбанять”.

Денис до мене довірливо: “В мене немає грошей на рахунку. Дай свій мобільник замовити місця”.

Дав. Водій обіцяв прибути о 15 годині. Денис телефонував та водій щоразу на годину переносив час прибуття. Усі нервували а особливо Денис. О 23 водій ще на годину переніс час прибуття. Тоді п’яний Денис спересердя зірвався: “Підараси! Та я вам… рот, мать, блядь!…. ….!

У відповідь пролунало: “Тоді ми вас зовсім не заберемо!”

Оце так ситуація! Через день Новий рік. Якщо завтра не виїдемо то у свята транспорт годі й шукати. Вранці пішов до церкви молитися, свічку поставив за від’їзд та щасливу дорогу. Поповнив рахунок мобільника й став спокійно вести перемовини. Ситуація повторилася та я поводив себе стримано – вірив, що молився не дарма отож водії не надурять. Так і сталося: о 2 годині ночі маршрутка таки прибула.

У Мерседес Спринтер водії запхали 21 заробітчанина із нехитрим багажем – викраденим на місці роботи та викиненою на смітник морально застарілою але справною технікою. Валерію довелося сидіти у проході на пилесмоку. Жалів колегу – час від часу мінявся з ним місцем. Ніч якось промайнула непомітно – вдалося задрімати тому що. Всю дорогу заробітчани пиячили та буянили. Не усі поголовно, ясна річ. Давно ж відомо: щоб зіпсувати колектив достатньо лише частини неадекватних громадян.

Через кожні півгодини лунали п’яні голоси: “Зупини! Хочемо сцяти!”, “Хочемо курити!”, “Хочемо купити горілки!” тощо… Мат стоїть, хоч вуха затикай. І це все при тому що в салоні є жінка! Заробітчанка, ясна річ…

І водії мусили зупинятися бо інакше буде гірше – тут ще тільки бійки в салоні не вистачало! Сміливців поставити нахаб на місце не знаходилося – нікому не потрібний мордобій тому що. Я сидів позаду водіїв й бачив: вони не дуже тим всім переймаються. Певно тому, що вже звикли до подібного. Після чергової зупинки на вимогу: “Треба купити бухла!” один із водіїв зворушливо похитав головою. Колега помітив цей жест й заспокоїв: “Це квіточки! Іноді в салоні ще й не таке буває…”

І зупинив авто. Тут логіка проста: Нехай понапиваються, вирубляться й тоді хоч на якийсь час в салоні тиша настане…

Прибули. На вечірніх вулицях людно – неділя як-не-як, українці готуються Новий рік зустрічати. На розвішених плакатах: “З Новим роком! З Новим щастям!” Ага, не заробиш на чужині – не буде щастя отож ноги протягнеш… Настане, як у нас жартують, покращення…

                                                                                        “Ех, хлопці, хлопці…” 

Відсвяткував Водохреща й повернувся на попереднє місце роботи. А куди дінешся – роботи ж дома то немає. Особливо людям мого віку…

Гуртожиток. Спартанські умови життя, виснажлива праця на котру не погоджуються місцеві, пиятика, добірна лайка…

Звична картина: у кімнаті шестеро. Постійно працюючий телевізор з волі більшості зафіксований на російському патріотичному каналі “Зірка”. Весь час на телеекрані війни, стрілянина, мордобій, погоні, крики – це добропорядні росіяни нищать підлих ворогів. Кров буквально капає з телеекрану. Через 5 – 10 хвилин ті фільми жахів перериваються настирливою рекламою. В новинах Україну подають у темних кольорах, у фільмах вояки ОУН-УПА завжди є садистами. Вірно кажуть: “Світом правлять золото та ЗМІ” Ось чому після збройного перевороту більшовики закрили опозиційні видання, ввели цензуру, націоналізували банки. А втім все логічно: якщо показати жорстоку правду минулої війни то пишатися їм буде нічим… Склалось так, що той зомбоящик стояв біля моєї голови. І не вимикався доки останній глядач не захропе! Я молився, щоб від того всього, як то казали у таборах, “не поїхати по фазі”.

Один із наших – Віктор спивався конкретно: крізь сон керував роботою крана, наказував ховатися бо… валиться гуртожиток. (!?) Далі – гірше: під час приступів “білочки” лаяв усіх наяву. От він випив. Спочатку усе ніби нормально. Аж тут обличчя перекошує гнів, очі стають холодними, злими. Гнівно заявляє комусь із колег: “Ти гандон! Чуєш!? Ти є гандон і підарас!”

Через хвилину-дві вираз обличчя відновлюється й він поводить себе так, ніби нічого не сталося. І нещодавнього спалаху гніву він не пам’ятає!

Поволі ми звикли, що в чоловіка вселяється якась незрима владна зла істота, примушує напитись й керує його поведінкою.

Якось недільного дня до нас в гості завітав бригадир із місцевих. Накрили стіл. Лилася рікою горілка й плелась неспішна розмова. Аж тут несподівано Віктор заявив тому бригадирові прямо в очі вже звичне: “Ти гандон! Чуєш!? Ти є гандон і підарас!”

Микола від подиву аж очі вирячив. Встав і ошелешено: “Что-что!? Я – гандон!?”

Тоді Віктор повторив вдруге. (!)

Декілька секунд червоний, як буряк, Микола ошелешено мовчав. Потім спересердя видав своє бачення нашого буття: “Та вы, епаные хахлы, пидарасы! Своего государства так и не создали вот и батрачите по всему миру за копейки… Та… вашу мать…, рот…, нах… блядь…! Пидарасы!”

Гримнув дверима й пішов. Поволі все ніби устаканилося.

Устаканилося але не на довго. Наступного дня на роботі була пиятика й Віктор від слів перейшов до діла – зацідив в пику товаришеві. Той спересердя дав здачі. У вівторок обоє ходили із синцями під очима.

Віктор послався на хворобу й на роботу не вийшов – залишився лікувати (горілкою ясна річ) душевні та фізичні рани. Приходжу з роботи й застаю картину: у кімнаті гори порожніх горілчаних пляшок й серед того бедламу двоє наших товчуть пику Віктору. Мат, хоч вуха затикай, калюжі крові на підлозі. Обличчя – суцільна кривава рана…

Наступного дня Віктор здивовано запитував колег: “За що ж ви мене побили!?”

– Та ти вже нас дістав! Ми ще терпіли коли ти нас гандонами та підарами обзивав а от коли з кулаками поліз…

На роботу він, звісно, в такому вигляді не вийшов. Замовив маршрутку й повернувся на Україну лікуватися у нарколога.

Через тиждень у сусідню кімнату увірвалися російські поліціянти. Обнюхали усіх. Чотирьох, котрі з запахом – у “воронок”. Згребли зі столу планшет та чотири мобільники “До выяснения обстоятельств убийства”! (!?)

В мою кімнату не зайшли – було зачинено із середини отож подумали, що там нікого немає…

Працювали в стані прострації. Не давали спокою питання: Кого убили? Хто? За що? Що ж то із убивцями та усіма нами буде?

Дійшли чутки, що батьки та родичі убитого прагнуть помсти – поклялися прийти вночі і помститися. Наші розбіглись ночувати хто куди. Я ж випив склянку горілки й ліг спати. Пояснив: “П’яному помирати страху немає. А втім, як так жити… Будь що буде – від долі ж не втечеш”.

Вранці проснувся живий на своєму ліжку. Ну й слава Богові!

Дійшли чутки: керівництво фірми за все те неподобство звільнило винуватців без виплати зарплати за березень та квітень.

Того дня ми отримали потужний перфоратор, електропилу, спецодяг, постільні приналежності й склали у житловій кімнаті. (Не в склад – бо склад на початку року пограбували).

Та ось й четверо невдах повернулися із мінтовки. Ситуація прояснилася. Наші сексуально стурбовані хлопці познайомилися із молодими місцевими жителями. Ті вживали наркотики й дівки із їхньої компанії ради дози дешево надавали сексуальні послуги бажаючим. Випивали у скверику, жартували, дурачилися, побилися. І… І труп! (!?)

Відеоспостереження зафіксувало оте дійство от тому то й серед ночі у гуртожиток завітали оперативники.

Чому ж наших відпустили? Побої побоями та от експертиза виявила, що юнак помер від передозування наркотиків. Якби не пив спиртне то не помер би – спиртне значно посилило дію наркотиків тому що…

В силу нововиявлених обставин начальство поновило “героїв” на роботі але писати пояснювальні записки все ж примусило.

Увечері у кімнаті уніформу роздали працівникам. Трьом покрівельникам в тому ж числі.

Вранці бригаду порозсилали на різні об’єкти прибирати територію перед їхніми “Первомайскими праздниками”. В гуртожитку залишилися відсипатися двоє учорашніх арештантів. Аж тут дзвоник на мобільний: “Кімнату у котрій зберігалося усе цінне пограбували! Зламали замок й викрали вчора отримані перфоратор та електропилку!”

І це все при тому, що у сусідній кімнаті відсипалися арештанти й не чули як злодії зламують замок поряд!

Нічого собі новина! Це був шок! Я ошелешено: – Мою кімнату теж обікрали?

Бригадир: – Ні, тільки нашу обікрали…

Ага, – думаю, – значить мій ноутбук та рівноцінний планшет Сергія на місці…

Я до колег: – Це робота наших покрівельників. Вони отримували спецодяг й бачили щойно отримані електроінструменти. Наркомани вічно в залежності від дози отож вони й поцупили. Чужі б ламали усі двері підряд…

Хлопці погодилися але прямих доказів ж то не було. Припущення, підозри ж до справи ж не підшиєш…

Що ж буде? Куплять нове електрообладнання й вартість вирахують із нашої зарплати.

Купив квиток на потяг – хотілося Великдень відсвяткувати дома.

Таких як я заробітчан виявилося піввагону. Лилась горілка та лунав звідусіль мат. А що – переслали хлопці зароблені доляри через банки й гуляють собі зі спокійною совістю. У всіх золоті хрестики на грудях – християни значиться.

А я так вважаю: лайка – ознака невихованості. Лайка за столом – кричущої невихованісті. Матюки в людному місці серед жінок та дітей – ознака бидла. Гірко констатував факт: ми із золотими хрестиками на грудях нація працьовитого бидла. А як інакше нас назвати?

О першій ночі перед митницею провідниця будила п’яних заробітчан й зворушливо промовляла: “Ех, хлопці, хлопці…”

Дивився на оте все й думав: якими словами можна підняти цих людей на спротив беззаконню й кому із них потрібні якісь реформи?

Дома те ж саме: на телеекрані зомбування свідомості, стрілянина, мордобій, агресивна реклама. От і маємо перенасичене агресією суспільство – в новинах насильство, злодійство, на вулиці то тут, то там лаються сусіди, діти верещать, б’ються під час гри та спілкування…

Провідав свого давнього приятеля, котрий раніше працював у нашій бригаді. Той вийшов неголений, заспаний. У хату не запросив. Пояснив: “Не запрошую – там такий бардак… Спиваюсь, як бачиш… Боюсь, що скоро розділю долю Віктора…”

Зайшов у банк відкрити рахунок для отримання мінімальної пенсії. Чому мінімальної?  Радянська торгівля була низькооплачуваною. В таборах працював за миску баланди. Пізніше шабашив по словесній домовленості. От і заробив. Тієї пенсії не вистачає на два уколи для хворої дружини…

Будь добрий завжди, коли це можливо. А це завжди можливо. (Далай Лама).                             

Осінь та зима 2013 року. Робота в Москві у тому ж колективі.

Знаю істину: потрібно поспішати робити добро, любити людей. Люблю чути “спасибо”. (“Спасибо” – це скорочено “спаси (тебе) Бог…”)

Сталося так, що подружився із ровесником, котрий був родом із Алтаю. Восени тезка гостював дома і таки дотримав слова – привіз бригаді місцеві продукти а мені обіцяне облепіхове варення та тараню. Дружба – це головне. А як же інакше?

Розповідає, що дома купив нове авто. Зараз в боргах. Просить позичити 5500 рублів. Я позичив – друзів потрібно виручати. А втім, я нічим не ризикував – зарплату ж то разом отримаємо в останніх числах наступного місяця. Нікуди він не дінеться – кращої роботи у нашому віці не знайти…

На будові 27 грудня останній робочий день. Різдвяні свята на носі тому що… Настрій зіпсувало злодійство – цього разу пропала паркетка.

                                                                                   Мито за проїзд.

Чекали замовлену маршрутку. Хильнули чарку за від’їзд.

Зазвичай отриману зарплату в рублях усі міняють на долари – так вигідніше. Я ж не встиг в банк отож мав в кишені рублі.

Аж тут дзвоник. Сумна новина: після нашого від’їзду з кімнати гуртожитку зник ноутбук та мобільник й ми в числі підозрюваних. Настрій вкрай зіпсувався. Та ось і маршрутка. Знову хильнули чарчину – інакше не заснеш. Рушили. Невдовзі мікроавтобус зупинили російські поліціянти. Забрали паспорти для перевірки. Заявили, що в чотирьох із нас не так заповнені еміграційні картки – в графі “цель визита” слід було писати “частная”. У мене ж та ще в трьох було “гостевая”. Штраф – 4500 з кожного! Під час перемовин вдалося збити ціну до 1000 з кожного.

Бригадир до мене: – Хлопці напідпитку, ще й до того везуть долари. Коля, в тебе рублі. Не вистачає 2000. Дай, потім розберемося.

Підмазали. Поїхали.

Кожен розумів істину: Не так заповнена “еміграційка” – це привід здерти гроші із безправних хохлів. Поліцейські все вірно розрахували: чужа країна, ніч, хлопці напідпитку. Качати права дорого обійдеться. Дешевше заплатити й доїхати без проблем.

                                                                                 “Революція гідності“.

Вже вкотре невдоволений народ вийшов на вулиці активно протестувати проти беззаконня – спалахнула “Революція гідності”. Я ж бачив: «революція гідності» а сценарій як у минулої революції. Та ж сцена, ті ж оратории ті ж замусолені слова.

Не цей раз я не прийняв участь у тих кривавих протестних акціях. Чому? Силова зміна політичного устрою мало що вирішує. Вірно пише генерал П. Григоренко: “Никто не может переделать человека, никакая власть, никакие социальные условия. Переделать можно только самого себя. И переделка эта может быть только духовной. Если человек на это неспособен, изменение социальных условий не поможет”.

Порада мудрого єврея.

Колись серед гурту місцевої інтелігенції старий єврей сказав повчально: “Українці, бережіть чеченців!” Усі задумались, але ніхто не вловив логіки тієї на перший погляд абсурдної поради. Здивувались: “Де Україна, а де – Чечня… Яке ж то ми маємо відношення до чеченців?”

Попрохали мудрого єврея розтовкмачити популярно. Той пояснив дохідливо: “Росія здавна є державою із імперськими амбіціями. Коли росіяни покінчать із Чечнею, тоді візьмуться за Україну!”

Я довго думав над цими словами й зрозумів істину: російським чиновникам дуже не вигідні справжні реформи у нас. Чому? Справжні реформи дадуть імпульс економічному прогресу, розкриють злочинну суть комуністичної ідеології та виявлять злочини кожного комуніста, піднімуть моральність отож рівень життя українців різко зросте. Це стане дуже не вигідним російським корупціонерам – реформи перекинуться й до них тому що. Почнеться Нюрнберг-2, винос тіла з персонального мавзолею, відродження нації. Багатьом, дуже багатьом високопосадовим російським корупціонерам присниться намилена вірьовка. Ось тому то й розпочали кремлівські керманичі “Гібридну війну”.                                                           

“Ніколи не вір людям”.

Січень 2014 року. Відсвяткував Різдво й став спаковувати сумки. Аж тут друг просить затриматися – проблеми у нього і я йому потрібен. В результаті повернувся на будову 23 січня. Почув новину: зарплату за грудень видали три дні тому. Мій друг (“Алтаєць”) отримав її першим й зник – мобільник поза зоною.

Загалом сума ним у нас позиченого складала 30000 рублів. Виявилося, що він нас не пригощав гостинцями а підгодовував – втирався у довіру.

Хлопці останніми словами проклинали мерзотника. І такі істоти, збагачуючись на чужих сльозах, мріють бути щасливими…

Боляче стало: хотів зробити добро а воно повернулося на зло… І то ж треба, щоб так все підтасувалось…

Пригадався вислів із пісні Сергія Трофимова: “Наверно, зря жалел Деникин хамов, их нада было б розгой да плетьми…”

Та не тільки отой покидьок нас ошукав – російська влада ошукала: на день видачі зарплати курс рубля по відношенню до долара знизився отож ми в доларовому еквіваленті отримали значно менше очікуваного. (Сьогодні, щоб покласти в кишеню ті ж гроші, потрібно відпрацювати зайвих два дні.)

Я до бригадира: “У чотирьох із нас були ніби не так заповнені еміграційки. Я дав 2000 а хтось – нуль. А втім, якщо по совісті, то те мито за проїзд ми мали б розбити на усіх пасажирів. Та я не жлоб – нехай той, хто не платив покладе ту тисячу на стіл й ми разом її проп’ємо”.

Бригадир ніби погодився поговорити у вагончику з хлопцями та минув день, другий. Мене перекинули на інший об’єкт і тема заглохла.

Аж тут ще одна новина: потрібно знову купувати дозвіл на роботу. Не купиш – звільнять. (Звільнять – не хочуть платити великі штрафи за працевлаштування нелегала тому що…)

За офіційний дозвіл слід “відстібнути” місячну зарплату, за лівий – 7000. Але тут ризик – “лівий” не внесений в базу даних. Можна “погоріти”. От і думай… Наживаються росіяни на безправних заробітчанах. І нічого не вдієш… Напевно, карма у нас, українців, така – вік бути терпілами…

                                     “Багато де я працював але не було такого місця де б не надурили…” (с)

Мою ВАЗівську “четвірку” син у мою відсутність продав й гроші витратив на зведення будинку. В основному на хабарі для вироблення документів.

При моїй пенсії 949 гр. про нове авто годі мріяти. Думаю: куплю за зароблені у Москві гроші наше б/у авто (до іномарок запчастини дорогі) підмарафечу й на мій вік вистачить… Пристойне авто на авто ринку коштує від 7000$. А дешеве якщо і вкрадуть то не так жако буде…

Знайшов на сайті автопродаж у Львівській області ВАЗ 2111 2000 року випуску за 3800$ – такі були тоді ціни.

Господар в телефонній розмові сказав: “Авто в хорошому стані. Поторгуємся на місці”.

Я на те: “Беру. Пиши генеральну довіреність”.

Ввечері прибув в умовлене місце. Став оглядати авто: лобове скло тріснувше, сигнал не працює, замки дверей відкриваються тільки по сигналу сигналізації, світло лівої фари загоряється коли по ній вдариш, в салоні світло не загоряється зовсім, обшивка зачовгана, сидіння в декотрих місцях пропалені цигарками, салон брудний. І це логічно: не нове ж авто – що ж ви хочете? В Європі таке авто давно б гнило на автошроті. Ну, то в Європі…

Господар скинув 200$ й ми вдарили по руках. Дома загнав авто до знайомого механіка й той поміняв все необхідне по ходовій та оливи. Все з роботою 400$. Ну от ніби все – можна кататись.

Став об’їжджати свого “мустанга”. Виявилися скриті недоліки про котрі колишній власник підло промовчав: акумулятор за ніч “сідає”.

Купив новий. Переднє колесо за ніч спускало. Майстер заявив: “Доведеться викинути – власник на спущеному проїхався отож “пожував” резину”.

Перша швидкість “вилітає”. Третя теж. Двигун швидко нагрівається отож в салоні постійно гаряче повітря. На запасці камера не того розміру. Двері  водія час від часу заклинюють – доводиться входити-виходити з протилежної сторони. І ніби в насмішку магнітола сама вмикається та вимикається.

Та це ще дрібниці. Он в дорозі несподівано салон заповнився димом. Зупинився. Зняв клему з акумулятора. Зателефонував й тесть притягнув авто.

Діагноз такий: при замиканні проводки запобіжник не спрацював отож кабелі сплавилися. Не так щоб дуже але все ж… Це ще щастя що біда сталася не вночі в гаражі… Згоріло б і авто, і гараж з мастилами, оливами, фарбами та всім скарбом…

Ми з електриком розбирали авто, перебирали сплавлені кабелі й злими словами згадували продавця – якщо не знаш як, то не лізь зовсім!

Схильні до надмірних доз алкоголю місцеві Кулібіни там такого навертіли… При ремонті знімали панель приладів й кабелі назад всадили не так як було раніше от вони і перетерлися. Все на дротах, скрутках, ізоляційній стрічці, клеї ПВА та “Момент”. Наплутали, попід’єднували кабелі напряму отож при короткому замиканні не спрацював запобіжник. От і вся причина. Виявилося ще й таке: авто побувало в аварії, спідометр скручений.

Пригадалася історія. Водій отримав авто з капремонту. Скоро авто зупинилося. Полізли ремонтувати й знайшли записку: “Іпались ми – іпіться ви…”

Так ось чому батько з сином посилались на зайнятість – тягнули час продажу до вечора. Я ще тоді помітив вираз обличчя батька та сина при моїй згоді купити авто. Тепер здогадався що саме ті злорадні обличчя випромінювали: “Іпалися ми – тепер іпіться ви…”

Боляче стало – віруючі в Бога мерзотники (іконка та хрестик були в салоні) спихнули мені, образно кажучи, кота в мішку. І то ж треба мати таке щастя! Вік працюю а на нове авто так й не заробив… Негарно зі мною мої брати-українці поступили. Підло поступили. І то за таких покидьків я стільки років в таборах розпинався?

Колись і я два авто продавав. Так кожному покупцю я чесно вказував на скриті недоліки й скидав ціну на ремонт. Поступаючи порядно я проклять на свою голову не заробляв… Не те що інші…

                                                                                              Літо 2014 року.

Знову поїхав на будову в Росію – там на вік не дивляться. Перші півтора місяця пропрацював як завжди: підйом о 6:30, чай, година від гуртожитку до будови, перевдягання, праця до 12:00, година обіду, праця до 20:00, година до гуртожитку, вечеря, сон. Іноді можна було взяти у неділю вихідний. І все було б як завжди та проштрафився комірник (обкурився спайсу), й його вигнали а мене примусили зайняти звільнене місце.

На будові працюють таджики, узбеки, молдавани, українці, росіяни. Усіх більше сотні.

До якої години працюють на авральній будові? А доки жильці не прийдуть скандалити, що заважаємо заснути. Недавній приклад: заливали бетон. Опівночі зявився наряд поліції й забрав наших у відділок. Там розмова така:

– Жильцы жалуются, что шумите, мешаете спать. В 12 дня придёт судя и присудит каждому по 5000 штрафа.

Петро у відповідь ошелешено:

– Будем все шестеро сидеть здесь немытые и голодные? Командир, может как-нибудь порешаем?

– Платите по 1000 и уходите.

Заплатили – а куди дінешся? (Пізніше гроші їм повернули.)

Робота комірника фізично не важка але дуже вже нервова – на тобі ж товарно-матеріальні цінності й кожен намагається в тебе щось потягнути. Земляки шокували. Типова сцена: Очі бігають по інструментах та матеріалах, з рота лине: “Щоб у тебе такого спиздити?”

Я повинен прийти раніше всіх, видавати інструменти протягом дня аж доки всі не закінчать роботу. Об’єкт авральний – начальство приїздить кожного дня й влаштовує керівництву розгон  а ті зганяють злість на підлеглих. Дістається й комірнику за все-всяке – зачіпка знаходиться завжди. Як не крути а за в всім не услідкуєш – потрібно мати десять рук, феноменальну пам’ять або ставити відереєстратор.

Майстри приходять й поводять себе в складі як у власній коморі. І нічого не вдієш. Бувало працюють вночі (відключають воду коли всі жителі сплять й роблять врізку в трубу) отож мушу їм залишати ключі – я ж не можу працювати цілодобово. Вранці склад не впізнаю. А що їм скажеш – вони ж начальство… Так серед іншого й “уплила” електродрель….

Інші теж не проти поживитись. Типова сцена: “Микола, дай викрутку (ключ, молоток, ножівку). Та не записуй – зараз принесу”.

Один принесе а інший “забуде”…

Приходить таджик чи узбек (вони всі на одне лице), називає прізвище й набирає інструменти. Ти ж не будеш вимагати у нього паспорт. А потім бігай по будові – шукай його… От і тануть інструменти. Та я то не приймав склад по списку, не підписував товарно-матеріальну відповідальність та все-дно боляче. Он хлопці із бригади українців  час від часу підходять: дай те, те і те. Інший приходить: дай болгарку, паркетку, шуруповерт, подовжувач. Я резонно:

– Так ваші ж все те вже взяли!

– Вони внизу працюють а ми зверху – ми ж не будемо до них щохвилини бігати…

Отримав, через годину здав, після обіду отримав, через дві годин здав, в кінці дня інший з їхньої бригади взяв.

В кінці дня я резонно:

– Хлопці, у вас ще паркетка!

– Яка паркетка? Ми ж все здали!!! І щиро дивиться в очі:

– Ти просто забув викреслити!

Пізніше Славко мені признався:

– Твоя паркетна вже в Україні. І я знаю хто її вивіз та не скажу…

От чому мої земляки запрошували мене у вагончик та пригощали  – совість свою так очищали…

Бачили як українці повертаються маршрутками із заробітків? Перевантажені важкими сумками із накраденим скарбом авто, торкаючись днищем асфальту, повзуть на вигнутих ресорах. Там все – від цвяхів, саморізів, кабелів, фарби до електроінструментів. І моя паркетка там же…

Кажуть: “Якби ми отримували б нормальну зарплату, то не крали б…” Брехня . Хлопці отримали по 56-65 тисяч рублів. Можете самі помножити на курс обміну рубля. Мало?

Обладнання тане й із інших причин. Питання на засипку: Скільки молоток, сокира, лопата прослужить в руках таджика чи узбека? Не знаєте? Скажу: Другого дня він принесе окремо ручку і молоток. Брудну лопату просто залишить де працював а на складі візьме нову. Візьме сокиру й буде загострювати черенок на асфальті. Електроподовжувач вже третього дня перетвориться в брудний жмут порваного кабелю. І не признається, що подовжувач вже не справний…

Водій екскаватора розповідав бувальщину. Власник кар’єру отримав сім новеньких японських екскаваторів. Росіяни вимагали високої оплати отож щоб зекономити той таджиків та узбеків прийняв. Так ті лише за дев’ять місяців добили ту техніку до ручки. Продав за безцінь на сусідню будову… Вірно кажуть: техніка в руках азіата – кусок металу.

В гуртожиток не ходив – спав одягнений у вагончику – економив дві години ради відпочинку. Та не дуже то й відпочинеш – вночі піднімають розвантажувати будматеріали, вагончики, завантажувати контейнери зі сміттям тощо.

Варили їсти самі та обідали у вагончику. Мат за столом – звичне явище. Спочатку це шокує а потім звикаєш й сприймаєш як звичний фон. Після обіду на столі недоїдки, немитий посуд. Декотрі, правда, після себе прибирали, мили посуд.

Туалет – це окрема пісня. Про яку культуру може йти мова коли ми в дирочку не попадаємо?

Вагончик слугував нам роздягалкою, їдальнею, гуртожитком. Прийшла пора випрати одяг й вдягнути змінку. Коли ж дивлюсь: а мої робочі штани та спортивні х/б то тю-тю… І у всіх такі безневинні обличчя…

Від такої роботи, нервових перевантажень стало дуже боліти серце. Вже ходив тримаючись за ліву сторону грудей й сам себе заспокоював: – Терпи, терпи, Коля, в кінці серпня отримаєш зарплату за липень й поїдеш до хати. Там й відпочинеш…

Та ось прийшла сумна новина: зарплата за липень буде аж 10 серпня. Я до керівника будови з проханням дати хоча б на день вихідний – хотів помитись в гуртожитку, на Пречисту (28 серпня) піти до церкви, випрати одяг, відіспатись. Та де там – нуль емоцій.

Вже й 12 вересня минуло а про зарплату не чути. Я спересердя на вокзал. Взяв квиток на 16 – здоров’я дорожче.

Ваня, мій земляк не витримав – замовив маршрутку на 13те. Зайшов до мене в склад: “Дай щось додому”.

Бере упаковку цвяхів, саморізів, пачку електродів.

– Дай електроподовжувач. Дай ще один. О, так у тебе й ізоляційна стрічка є. Дай. Дай ще одну. Дай окуляри “болгарочні”. Дай рулетку. Дай ще одну!

Я тут у субчиків набір викруток поцупив й в тебе там наверху заховав. Ось вони лежать. Беру. О, дай ще навісний замок!

– Навіщо він тобі? – цікавлюсь.

– Буду жінку замикати – жартує…”

Якось все це мені, як то кажуть, вже було по барабану – я ж склад документально не приймав. Та й бідового Ваню було шкода – він полінився прописатися в гуртожитку – звик жити у вагончику тому що… Двічі нарвався на інспекторську перевірку, отож двічі платив поліціянтам по 2000 рублів відступного. Нехай, думаю, хоч якась йому компенсація буде…

А зарплату за липень нам таки дали. 15го вересня.

Хочете дослідити таланти керівників – дослідіть своєчасність та процес виплати зарплати. Хочете дослідити моральність працюючих – загляньте у туалет.

В той момент Саша, з котрим пропрацювали два роки й чимало горілки випили попросив позичити 100$. Дав – добрий я тому що. Крім того в одному місті живемо – куди він дінеться?

Увечері 16го заховав в автопокришки до іномарки (хтось з начальства їх там зберігав) робочий одяг та взуття. Поклав в пакет ноутбук й попрямував на вокзал. Ніхто не вірив що комірник та нічого не візьме додому. А я принципово нічого не взяв. Все як у тій пісні:

…Мені війнула в очі сивина,

Та я нічого не везу додому,

Лиш згорточок старого полотна

І вишите моє життя,

І вишите моє життя на ньому…

Сів у потяг й подякував Богові, що якось обійшлось без інфаркту.

Дома став на поріг й почув:

– А у нас сумні новини: Гєна, чоловік твоєї двоюрідної сестри Ніни вночі помер. Пригнав з паші корову й поскаржився на нестерпні болі в серці. Викликали швидку. В лікарні помер – інфаркт.

Якось так боляче стало – хто зна, мо він прийняв смерть замість мене… А який чоловік був! Господар на всі руки. В церковному хорі дуже гарно співав. Йому б зі сцени виступати…  Лежав в домовині як живий. Пригадалися слова повстанської пісні, котру при житті він напрочуд гарно співав:

Він лежить, не дише, він неначе спить.

Золоті кучері вітер шелестить…

Он тиждень тому сусідка молодого родича поховала – контрактником був й загинув в Луганську в день від’їзду – ополченці обстріляли автобус.

Три тижні пролетіли непомітно. Знову я на вокзал за квитком на потяг. Погодився взяти кумові передачу при умові якщо він мене зустріне на вокзалі.

                                                               Повернення на звичну будову.

Вранці телефоную й чую:

– Зустріти не можу – сиджу біля трупа! Коля Патій на робочому місці помер – обширний інфаркт.

Попри цю обставину кум таки відпросився й зустрів мене. Продовжив тему:

– Забирати тіло батька приїде син. У нього мало бути наступної неділі весілля. Значить не пропадуть заготовлені продукти… Фірма виплатить синові батькову зарплату та оплатить транспортування тіла…

Прибув. Заходжу в склад і… не впізнаю своє робоче місце – інструментів обмаль. Зникли ті автопокришки та мій робочий одяг та взуття.

Я до майстра а він: “А что ты хотел – здесь после тебя три кладовщика поменялось…”

Дарма, значиться, я дурний не напхав сумки інструментами а віз: “Лиш згорточок старого полотна, і вишите, і вишите моє життя на ньому…”

Із свого скарбу знайшов лише робочий костюм та зубну щітку.

Потрібно було у вагончику колег все залишити – нарікав сам на себе.

Переночував в житловій зоні  у вагончику колег. Сумку з робочим костюмом заховав під ліжко, усе інше мною привезене спакував у пакети й поїхав працювати на інший об’єкт.

Через тиждень повернувся за сумкою. Перевернули весь вагончик – ні сумки, ні одягу… І у всіх такі безневинні обличчя…

Хлопці розповідали: – Ночувати у вагончиках вже заборонено отож режим роботи такий: Підйом у гуртожитку 6:30. Далі трамвай, автобус. На обід виходимо о 12:00, рушаємо назад о 12:45. Працюємо при світлі прожектора до 20:00 і, сам знаєш, без вихідних. Мерзнемо а погрітись ніде – до житлової зони 15 хвилин ходу тому що… І мусимо терпіти – дома роботи ж то немає…”

Крадіжка робочого взуття та одягу виявилася дрібничкою у порівнянні із крадіжкою з будови нового автокрана! Такі реалії життя, тут нічого не вдієш – кримінальна держава…  

Саша ж, котрому я позичив 100$ на дзвінки не відповідає. 100$ – у нашому регіоні середньомісячна зарплата а в Москві ніби ж не такі то й великі для заробітчані гроші – зарплата за три робочих дні. Постійно пригадую як лауреат Нобелівської премії О.І.Солженіцин охарактеризував стан сучасного  суспільства: “Как же измельчали люди!”…

                                                                              Відьма. (та сама)

Минали роки… Із сусідкою, котра доводиться кумою ті ж самі проблеми. Мама помітила як та вдосвіта, щось шепочучи, воду нам під браму виливала. І нікому ж не поскаржишся – виливання під браму ворога води не є карним злочином…

Онук, посперечавшись із однолітками, забіг у двір плачучи. Кума проказала злорадно: “Тут ще не такий плач буде!”

Значить вона знає яку воду і навіщо виливала…

Перестріла мою жінку на базарі й влаштувала скандал із прокляттями. Вигукувала: “Давно “швидка” до хати приїздила!?.. Навіщо розповсюджуєте чутки, що я вашу корову зурочила, молоко забрала!?”

Моя на те резонно: “Ти з глузду з’їхала! Вже скільки років минуло як ми корову продали!”…

Вже рік моя ледве ходить – після перенесеного мікроінсульту погіршився слух, скаче тиск, паморочиться голова. На групу по інвалідності не йде – каже, що там усе за величезні хабарі. Та і як лікарі дадуть групу коли усі аналізи показують що… людина здорова?!

Нічого дивного: живемо поряд отож усе потрібне для чаклунства є. І наші фото для темних справ теж – фотографувалися ж коли в гості ходили…

Чекали досягнення пенсійного віку – сподівалися, що хоч мінімальну пенсію призначать. Та… уряд підняв жінкам пенсійний вік до 58 років. От і чекай тієї пенсії ще 3 роки…

Іноді кума стоїть на подвір’ї й лагідно вітається із кожним перехожим. Старається сказати комплімент, зав’язати розмову. На всю вулицю лунають її жарти та сміх. І це не дивина – одержимі дияволом є напрочуд милими, лагідними людьми. На перший погляд…

У цьому явищі немає нічого дивного. Праведники подвигами віри заслужують від Бога влади над демонами. Інші ж ради безтурботного життя продають душу дияволу й цим добровільно впускають його в свою свідомість – стають одержимими нечистими духами. Така людина змушена робити справу свого господаря: сіяти ворожнечу, розбрат, війни й цим віддаляти людей один від одного та від Бога…

І скаржитися безглуздо. Розповіси людям – в очі поспівчувають, позаочі посміються. Звернешся до правоохоронців – здеруть гроші за друкування заяви, посміються й покладуть “під сукно” – інституту інквізиції ж то немає. Атеїстичний у нас карний кодекс тому що…

Подружилася з дияволом в надії пожити в своє задоволення та не так то воно вийшло – немає у тій хаті щастя а є суцільні сварки, скандали. Прийомна дочка вийшла заміж й навіть не провідує своїх названих батьків. Дійшли чутки: родила дитину й немовля через 40 днів померло…

Колись у Європі чорнокнижників спалювали, у нас виганяли геть із села. Як це було? Час від часу в центрі селища збирались селяни для обговорення нагальних проблем. Будь-хто мав право виступити. Громада розглядала проблеми й виносила рішення. Вчинив недостойний вчинок – втратив авторитет, повагу та ще й свій рід зганьбив. Був спійманий на чаклунстві – забирайся геть із села.

Прийшли “визволителі” й змінили світосприйняття – розділили селян на бідняків, середняків, куркулів. Релігію обізвали опіумом для народу, священників – мироїдами, паразитами.

Спритники полізли у компартію. Патріоти поїхали під конвоєм в Сибір. Дітей стали виховувати поетапно в комуністичному дусі: жовтенята, піонери, комсомол, компартія. Люди стали розпорошені, чужі один одному, байдужими…

Дехто може сказати: подумаєш, одна нехороша людина на велике село. Дрібниці…

А от і не дрібниці. Якось під час словесної перепалки наш селянин глузував над жителями сусіднього села. Один із чужинців, не довго думаючи, кинув нашому в очі: “Із нашого села жодної сім’ї не вивезли до Сибіру, а скільки сімей вивезли із вашого!?”

Замовк наш – крити було нічим. Справа в тому, що в ті смутні часи одна нехороша людина надягла для конспірації на голову панчоху й показала НКВСникам будинки вояків УПА. Жителів тих будинків вивезли до Сибіру. Ось так одна маленька людина спричинила багато великого горя…

Не дарма описую подібне – хочу проілюструвати істину: догодити дияволу як і одержимій ним людині неможливо. Неможливо тому, що диявол – це замаскована доброзичливістю невимовна підлість. Він спокушує владою, вседозволеністю, достатком й змінює свідомість – спонукає чинити усіляке зло. Ленін, Гітлер, Сталін, Путін та інші сатаністи знищували свої та чужі народи й цим самим приносили своєму покровителю криваві жертви. А чи щасливі вони були?      

Історія повторюється: “Кругом измена, трусость и обман!” (с)

Раніше радянська влада була власницею підприємств й слідкувала за рівністю в оплаті праці – робила нас рівними у бідності. Після розвалу Союзу спритники “прихватизували” колишню державну власність й гроші стали вкладати у розширення бізнесу. Миттєво утворилися малочислені касти досить заможних людей – так звані олігархи, “новые русские”, “нові українці”.

Вірно кажуть: гроші роблять гроші – прибуток спритники стали витрачати на купівлю у невдах житла для переобладнання або здачі в оренду.  Стали відкривати гуртовні, магазини, купувати та задіювати транспорт, наймати працівників та налагоджувати бізнес.

Користуючись безробіттям та анархією у законодавстві вони ухилялися від сплати податків та платили співвітчизникам мізерну зарплату за принципом: не подобається – шукай кращий заробіток. І люди покірно працювали ради виживання – не було іншого виходу тому що…

Учорашні комуністи стали будувати капіталізм та от американський вислів: “Ми платимо податки не тому, що багаті, а ми багаті тому, що платимо податки”  не зробили нормою.

А тут ще й підприємства стали закриватися. Причин багато: високі податки, дорогі енергоносії, високі ставки за кредити, нестабільний курс національної валюти, продукція не витримує конкуренції із імпортом, низька купівельна спроможність населення тощо.

Люди втрачають роботу отож залишаються без засобів існування, відповідно й бюджет не поповнюється. Раз скарбниця порожня, то нічим фінансувати будівництво, армію, освіту, медицину, силові структури, платити бюджетникам, пенсіонерам, утримувати ув’язнених тощо. Роботи обмаль, отож роботодавці й далі грають на пониження оплати – користуються тим, що робітник змушений погоджуватися працювати за мінімум…

В результаті сьогодні суспільство складається в основному із розчарованих, невдоволених владою та життям людей. Категорія цих людей доволі різнобарвна: від невдах, котрі в силу певних обставин залишились без житла (безхатченків) до висококваліфікованих спеціалістів, котрі змушені їздити за кордон й там нелегально виконувати принизливу роботу. От і, ради виживання, знедолені обкрадають багатших, ради мізерного заробітку руйнують залізничні колії, електромережі, не гребують навіть могильними пам’ятниками та хрестами, вирубують ліси, продають свої голоси на виборах…

Пересічна людина опиняється на соціальному дні: оплачувати комунальні послуги, купувати продовольство та медикаменти грошей катастрофічно не вистачає. Вона опиняється в холодній квартирі із порожнім гаманцем в той час коли за вікном наворочені “хатинки” та дорогі іномарки корупціонерів. Вона безробітна, голодна, холодна, хвора, абсолютно безправна, одурена банками, “фінансовими пірамідами” йде у магазин й там на останні гроші купує фальсифіковані продукти й при тому її ще й обважують! А тут ще біда трапляється: грабунок, аварія, пожежа, нещасний випадок, стихійне лихо тощо. В надії на хоч якусь допомогу, справедливість звертається у владні структури та щоразу переконується: там правди не знайти!

І вона розуміє чому: чиновники законодавчої, виконавчої, судової влади, власники засобів масової інформації та акули бізнесу подружилися, попереодружувалися, заручилися взаємовиручкою, пов’язали себе круговою порукою. Ворон ворону ока не виклює, свій свого не здасть, мажор мажора не підставить отож правди добиватися безглуздо.

Безправна людина ради розради вмикає “зомбоящик” а там: модно вдягнені, вгодовані урядовці говорять про… ріст добробуту населення та незначні тимчасові труднощі! Людина сердито перемикає канали й бачить… танці напівголих жінок, чує анекдоти, жарти, іншомовні пісні про любов. На інших каналах обридла реклама, мордобій, стрілянина, секс… І ніхто, ніхто із урядовців та ЗМІ навіть не намагається зрозуміти її проблеми! У відчаї зневірена людина шукає розради у релігії й потрапляє… у секту до майстрів магічно маніпулювати свідомістю. Там із неї видурюють останні копійки, ще й до того в нові борги гіпнотично влізти змушують.

Тоді людина сподівається демократично змінити злочинну владу – слухає улюбленого кандидата, котрий натхненно обіцяє провести кардинальні реформи, безстрашно побороти корупцію та злочинність. З надією на “покращення життя вже сьогодні” йде голосувати й наступного дня бачить як її обранець здружився й пиячить… із нещодавно критикованими ним злочинцями! І обіцяних ним реформ – нуль!

В останній надії щось змінити людина пропонує співвітчизникам якось більш-менш законно протестувати та… натикається на нерозуміння, насмішки. Доходить висновку: кожен тремтить сам за себе, наївно надіючись якось вижити… Безвихідь, розпач, відчай і, як результат – еміграція, наркоманія, алкоголізм, ріст злочинності, самогубства, смертність від хвороб спричинених злиднями…

Цілком закономірно: в результаті подібного розвитку подій, кожна людина являє собою згусток ненависті – для неї вже немає нічого святого! Вона вже не вірить словам, обіцянкам, Богу, уряду, не вірить нікому. Найстрашніше: вона вже не вірить в можливість перемін демократичним шляхом й готова прийняти участь у бунті, повстанні, революції!

“І через розріст беззаконня любов багатьох охолоне”. (Матвія 24:12)

Історія зробила оберт й передреволюційна ситуація 1917 року повторилась із дивовижною точністю. Робота важка, умови жахливі, відношення господарів до працівників презирливе, атмосфера взаємовідносин в колективі гнітюча, зарплата мізерна. А на іншому полюсі розкішні будинки господарів, престижні авто, дорогий одяг, мода на відпочинок за кордоном.

Поволі електорат усвідомлює істину: потрібно боротися із причинами, а не з наслідками. А причина усіх бід України одна: корумпована олігархічна влада та аморальність народу. І єдино вірне рішення: повна зміна влади, перезавантаження України. Революція, якщо називати звичною термінологією.

Здається тільки чиркни сірник і…

Історія свідчить: в подібних ситуаціях стихійно з’являються борці за справедливий розподіл матеріальних благ: Степан Разін, Робін-Гуд, Олекса Довбуш, Устим Кармелюк, Володимир Ульянов (Ленін) та їм подібні. Ті бунтарі, борці проти корупції, розкрадання та мізерної оплати праці  знаходять підтримку в народних масах. І розпочинається кривавий перерозподіл матеріальних благ…

                                         Кривавих тиранів породжує прогнивше суспільство.

Давно помічено: бідними озлобленими людьми легко маніпулювати – вони вірять популістським обіцянкам різноманітних авантюристів, боготворять тих, хто обіцяє їм забезпечити хоча б мінімальний достаток. Якою ціною – байдуже. Для прикладу можна навести ленінську експропріацію (узаконений комуністами грабунок багатіїв) та гітлерівське загарбання чужих територій – розширення життєвого простору для німецької раси.

Спостерігаючи подібний стан речей вже по іншому сприймаєш книги та фільми про диктаторські сатанинські режими  Леніна, Сталіна, Гітлера та їм подібні й потроху починаєш ті революційні маси розуміти…

Мимоволі в свідомості спливають знайомі слова пролетарського “Інтернаціоналу”:

Никто не даст нам избавленья,

Ни Бог, ни царь и не герой,

Добьемся мы освобожденья

Своею собственной рукой.

Чтоб свергнуть гнет рукой умелой,

Отвоевать свое добро –

Вздувайте горн и куйте смело,

Пока железо горячо.

                                                                        Чому ж багатіїв не захистив Бог?

Невже державний переворот 1917 року так нікому нічого не навчив? Змусили царя зректися престолу й раділи тому неймовірно. Змін на краще не настало й народ зрозумів, що балаканиною ситуацію не змінити – настала пора брати владу в свої руки.

Багатії неправедно наживали капітал, будували маєтки, підприємства й при всьому тому були впевнені, що їх захистить Бог. Вони лицемірно молилися, лицемірно каялися, жертвували на розбудову храмів неправедно нажиті гроші й при тому вважали, що Бог вже у них в кишені. Надіялись на закон, армію, поліцію, спецслужби…

Стався соціальний вибух і… багатії втратили все. Не любили трударі багатіїв отож і помирати за їхні фабрики, заводи, маєтки не хотіли. Не було єдності, взаєморозуміння, любові – Нації не було.

Повсталий народ маєтки відібрав, підприємства націоналізував, землю розділив між селянами, гроші вмить стали непотрібним папером. Закон перетворився на беззаконня, армія розділилась на Червону та Білу, поліція та спецслужби виявилися продажними – перейшли на сторону переможців. Аристократи, котрим пощастило втекти за кордон, змушені були працювати на чужині лакеями.

Чому ж багатіїв не захистив Бог? А тому, що Господь любить людей праведних. Таких не знайшлось – все суспільство було вкрай зіпсоване. Кого ж було захищати?..

Доведені до відчаю трударі (пролетарі) вбивали всіх тих, у кого руки не в мозолях… Брат ішов на брата. Не виправдую безчинств людей у часи кривавих революцій але чисто по-людськи вже їх прекрасно розумію…

                                              Вихід один: Зміна соціально-економічного устрою.

Зазвичай у створенні революційної ситуації винні… відсутність непідкупних ЗМІ, розторопних лідерів та серйозних реформ.

Як правило, ринкова економіка забезпечує людям високий рівень життя. Тільки от забезпечує там, де між урядом та громадянами є чітко прописані розумні закони, котрі усіма неухильно виконуються. Урядовці обіцяють не говорити неправду, не красти та працювати лише на благо народу. Засоби масової інформації, прокуратура та суди слідкують за дотриманням законів. Все ж так просто: працюй, збагачуйся й сплатою податків збагачуй націю.

Немає реформ, справедливих правил гри – людям чесно пробитись в середній клас й збагачувати своїх співвітчизників дуже важко.

Різке розшарування на корумпованих багатіїв та безправних бідняків загрожує державі катастрофою. Вихід один: реформи, створення потужного середнього класу – численної категорії громадян, котрим є що втрачати. Для прикладу: 1918 року українці не виступили масово проти більшовицької навали – їм не було чого втрачати. А от пізніше громадяни Фінляндії виступили проти червонозоряних “визволителів” – їм то було що втрачати…

Передові країни світу добре проаналізували причини спалаху більшовицької революції й роблять все для того, щоб середній клас був якомога більшим. В цивілізованому світі нікого не дивує відсутність різниці між будинком підприємця та двірника. У нас же від часів здобуття Незалежності жоден уряд нічого не зробив для збільшення середнього класу – кожен урядовець думав в першу чергу про власне збагачення за принципом: хапай якомога більше, доки є сприятливий момент…

Ситуація загострюється: обурені, озлоблені громадяни здатні на будь-які заворушення – втрачати їм нічого…

Вкотре пригадуються слова вірша:

“Овеянный тускнеющею славой,

В кольце святош, кретинов и пройдох,

Не изнемог в бою Орёл Двуглавый,

А жутко, унизительно издох”.

Боюсь, як би наш тризуб в оточенні святош, кретинів, пройдисвітів та не розділив долю двоголового орла…                  

                                                 “Теперь ты устал и тебе всё равно как жизни остаток прожить…”

З роками приходить життєвий досвід, розуміння істини: в наших краях добро перемагає лише в казках. Іншими словами: революції задумують генії, проводять фанатики, плодами користуються циніки. Раз так, то безглуздо витрачати час та сили для того, щоб плоди твоєї перемоги пожинали мерзотники. От й сиділи тихо. Хто боровся за правду – згинув, хто умів спритно пристосуватись – вижив. Аналізуючи пережите я дійшов висновку до котрого доходять усі українці: “качати права” у нас безглуздо.

Якщо раніше мою поведінку можна було описати словами пісні із репертуару групи “Машина часу”:

Ты стал бунтарём и вздрогнула тьма!
Весь мир ты хотел изменить…”

То сьогодні вже іншим куплетом тієї ж пісні:

“Теперь ты устал и тебе всё равно
Как жизни остаток прожить…
И тут на тебя все похожи давно,
Кого ты хотел удивить?”  

Нічого дивного –  у нас здавна в крові рабська покірність всякій владі. І це, знаєте, з одного боку мудро. Виступиш проти – не тільки постраждаєш але й станеш в очах обивателів диваком, посміховиськом. Таким же як і я…

Колись я був романтиком, дуже вороже проти безбожної влади настроєним юнаком. Після пережитого поступово дуже змінився – став звичайнісіньким пересічним українцем. Мене не зламали радянські виправно-трудові табори, а зламала… наша довбана дійсність!

Вірно сказав поет Віктор Баранов: “Можна бути хохлом, і не згіркне від того хлібина…”

Уінстону Черчілю приписують вислів: “У того, хто не був радикалом в юності, немає серця. У того, хто не став консерватором в старості, немає розуму”. Ходять чутки, що не він це сказав але вислів таки правдивий.

Кому сьогодні на Україні жити добре?

Ось вам для ілюстрації дві долі: моя і мого зрадника. Я важко працюю ради шматка хліба, він велику пенсію за свої “заслуги” отримує. Живе в достатку й за майбутнє спокійний, тому що знає: наша сатанинська влада його не образить, – там усі свої. Крім великої пенсії, скоріше всього, ще побічний заробіток має. Духи злоби піднебесної не терплять бездіяльності отож примушують свого господаря діяти.

Чорнокнижник подає в ЗМІ рекламу на зразок “Допоможу налагодити долю”, й біля дверей “рятівника” вишиковується черга. (Наш атеїстичний карний кодекс чародійства не визнає отож є великий попит на майстрів магії.) Одна людина просить погадати, друга – почаклувати, щоб на авто чи квартиру покупець найшовся, третя – коханого приворожити, четверта – зробити так, щоб конкурент або компаньйон помер, п’ята, – щоб свекруха померла і так далі…

Це ж відома усім істина: Споконвіку можновладці притягують до себе, культивують людей із надприродними здібностями й використовують їх для досягнення свої цілей.

Он у пресі пишуть, що у адміністрації США є спеціалісти-екстрасенси, котрі виявляють та не допускають до Президента людей з такими магічними здібностями, котрі мав Распутін. Я б теж так поступив, й навіть більше того: знайшов би пророка через котрого, як це робили царі у минулому, запитував би Бога як поступати у складних ситуаціях. В ідеалі було б добре самому стати таким прозорливцем, але в тому бруді, котрий переповнює нашу політичну кухню зберегти добропорядність дуже проблематично…

Наші урядовці теж не гребують звертатися із проханнями погадати, зробити так, щоб був успіх у власних справах, й водночас втрати, смерть у ворогів. Нічого дивного в подібних явищах немає: колись Мойсей прибув до фараона й став демонструвати свої здібності. Серед іншого кидав палицю й та перетворювалася на змію. Фараона це чудо не здивувало – він викликав своїх ворожбитів і їхні палиці теж перетворились на змій. Та сила даної Богом палиці виявилася більшою – Мойсеєва змія проковтнула усіх чаклунських змій.

Підозрюю, сатанинські коктейлі із тієї його плескатої пляшечки, причастя від тіла та крові диявола не одну впливову людину позбавили здорового глузду. Ось чому такий розбрат, криза в уряді та структурах влади! Ось так й живе чоловік в своє задоволення. І ніхто втручатись не хоче – знають: долю він вміє не тільки налагоджувати. Нутром відчуваю: під час магічних сеансів він неабияк про мене “піклується”. Розуміє тому що: стану знаменитим я, то разом зі мною й він! І тоді прощавай безтурботне життя…

Ось і відносяться до мене люди, як до покійника, себто ніяк. Він чаклує, а я молюсь, щоб нейтралізувати його “працю” – дуже вже кортить дізнатися скільки грошей сучасний Іуда отримав за мене від комуністичної влади…

Ситуація парадоксальна: хорошого Президента, як і депутата, у нас бути не може!

Створилась парадоксальна ситуація при котрій хорошої людини на посаді Президента бути не може! Таку людину не виберуть! Чому? А уявіть таке: знайшовся благородний чоловік, котрий наважився висунути свою кандидатуру на посаду Президента й проголосив програму:

“Пані та панове, співвітчизники! Ми у переважній більшості є вихованцями так званої “Влади рад робітничих та селянських депутатів”, котра, насправді, ніколи не була владою народу. Від імені народу нами керували властолюбні авантюристи. Комуністичний режим претендував на світове панування: “Весь мир насилья мы разрушим до основанья…”, й мав усі ознаки сатанинської тоталітарної секти – усе в імперії належало правлячій партії. Навіть життя людини їй не належало – “…и как один умрём в борьбе за это!”

Щоб вижити, потрібно було пристосовуватись, лицемірити. Хто не міг, не хотів поклонитись сатанинським ідолам – тих перетворили на табірний пил. З часом антихристиянська влада згинула, але її носії залишились – вони спритно поміняли переконання, щоб й далі розкрадати власність держави та впливати на свідомість людей через підконтрольні ЗМІ. В результаті не змінилася суть – раніше над нами були комуністичні авантюристи, сьогодні – олігархи. В суспільстві поглиблюється криза але сатанинська влада на кардинальні кроки не йде – можновладці розуміють тому що: справжні реформи виявлять їхні злочини, позбавлять контролю над власністю держави та впливу на свідомість громадян через підконтрольні ЗМІ.

Щоб вийти із затяжної кризи потрібно поступити так:

1) Розігнати гумовими кийками Верховну Зраду – оте збіговисько олігархів, колишніх впливових комуністів, працівників радянських спецслужб, агентів Кремля, сьогоднішніх злодіїв, брехунів, лежнів.

2) Провести люстрацію – усунути від влади колишніх компартійців та агентів НКВС-МДБ-КДБ. Переглянути їхні пільги, пенсії. Винних у репресіях притягнути до кримінальної відповідальності.

3) Визнати вояків ОУН-УПА борцями за Незалежність України й надати статус учасників бойових дій.

4) Професійна армія – на службу, як на роботу.

5) НАТО – гарант неповторення нашестя різноманітних непрошених “визволителів”.

6) Оскільки судочинство корумповане, ввести суд присяжних, переглянути справи засуджених.

7) Офіційне працевлаштування – закон для кожного роботодавця.

8) Створення в кожному підприємстві профспілкової організації.

9) Страхова медицина.

10) Перейти на європейські стандарти – радикально зменшити ціну розмитнення потриманих іноземних авто.

11) Повернути заощадження нацбанку СРСР по курсу 1 карбованець СРСР = 1 долар США.

12) Усунення бюрократизму – замість звичного “Принесіть довідку” говорити “Заповніть анкету. Ми самі при потребі перевіримо”.

Кожен народжується вільним і є неповторною особистістю. Людина є найбільшою цінністю а не міфічне “народ”, “пролетаріат”, “електорат”. Гарантую повернення до християнських цінностей, реформи зразка повоєнної Німеччини.

При моєму керівництві ви відчуєте себе людьми. Наші депутати-мільйонери, котрі насправді ніколи не були народними підуть працювати на благо держави. При стабільності та низьких податках підприємцям стане комфортно працювати, іноземцям вкладати капітали в нашу економіку отож з’являться робочі місця. Колишніх агентів та інформаторів НКВС-МДБ-КДБ виведемо на чисту воду й позбавимо величезних пенсій та пільг. Вояків ОУН-УПА визнаємо учасниками бойових дій за волю України й вшануємо, як героїв. На військову службу наші хлопці будуть йти, як на роботу, й в учбових класах та полігонах вивчати військову справу. НАТОвці допоможуть модернізувати армію, знешкодити склади прострочених боєприпасів котрі сьогодні настільки чутливі, що вибухають від найменшого поштовху, нагрівання. Суд присяжних підкупити неможливо отож судочинство стане справедливим. Справи засуджених переглянуть присяжні: не винен – отримуй грошову компенсацію й вертайся до рідної домівки. Офіційне працевлаштування стане нормою, як у всьому в цивілізованому світі. Профспілки стануть слідкувати за дотриманням належних умов праці, зростанням зарплати відповідно інфляції та своєчасною виплатою заробленого. Захворів? Не трагедія – вибирай лікарню згідно соціального статусу. В день виписки лікарня надасть розпечатку, в котрій вказана ціна перебування, вартість кожної прийнятої процедури, пігулки. Частину оплатить страхова компанія, інше – соціальні служби.

Немає грошей на нове авто? Не біда – купи в Європі потримане. Заплати в бюджет 10% вартості й катайся на здоров’я… Хочеш нове? Зателефонуй і до тебе у вказаний час завітає представник автосалону. Вибереш по каталогу комплектацію, колір, спосіб оплати й через тиждень отримаєш авто заправленим, застрахованим, із причепленими номерними знаками.

При моєму керівництві та вашій працелюбності економіка України буде процвітати, отож свої вклади ощадбанку СРСР отримаєте без зволікань. І куди б Ви не прийшли, скрізь Вам будуть раді. Ніхто не скаже: “Принесіть довідку”. Скажуть інакше: “Заповніть анкету. Ми Вам віримо, але можемо й перевірити…”

Пані та панове, леді та джентльмени, виберіть мене – будете достойними громадянами цивілізованої України. Зобов’язуюсь жити на президентську зарплату й любити лише Україну!”

Гарний виступ? Так, гарний, але… Але розумні люди після виступу популярно розжують сміливцю його шанси:

1) Силовий розгін Зради – антиконституційний отож є карним злочином.

2) Люстрацію не підтримає 25% виборців – самі злочинці, їхні діти та родичі.

3) Визнання ОУН-УПА не підтримає Схід та Південь України – втратиш 40% голосів.

4) На професійну, високооплачувану армію немає в бюджеті фінансів отож це міф!

5) НАТО не підтримає Схід, Південь, Крим. Втратиш 40% голосів, наживеш ворогів серед російських урядовців.

6) Суд присяжних передчасний. Судді та прокурори живуть за рахунок хабарів отож буде неабиякий спротив. Втратиш чимало голосів.

7) Податки надто високі отож підприємцям не вигідне законне працевлаштування. Втратиш голоси бізнесменів.

8) Профспілки – підприємці не захочуть бути підконтрольними ще одній організації. Втратиш голоси підприємців.

9) Страхова медицина не вигідна медикам – вони звикли брати “живі” гроші. Втратиш голосів медиків.

10) Здешевлення розмитнення смерті подібне спритникам, котрі на цьому наживаються. Втратиш голоси митників та спекулянтів.

11) Повернення вкладів – міф! Україна банкрот, тому що… Не повірять отож теж втрата голосів…

12) Бюрократизм – наша звичка. Люди звикли відчувати себе бидлом: “Без бумажки ти букашка, с бумажкой – человек”. Це означає: не зрозуміють, отож тут теж втратиш голоси…

Розумні люди й далі довго популярно будуть пояснювати сміливцю безглуздість його програми. Загалом, скажуть, ця програма є програшем, втратою вкладених грошей та часу. Скажуть, що не варто наживати ворогів в середині України та в силових структурах Росії. Розлютиш керівництво Росії – настане “Принуждение к миру!” Наведуть приклад В’ячеслава Чорновола, котрого народ не вибрав а пізніше рідна влада “прибрала”. Ну, коли вже багатолітнього політв’язня українці не вибрали!..

Скажуть прямо в очі: “Ти що, хочеш розділити його долю!? Не лізь, не воруши оте сатанинське кубло, не ризикуй життям. Полізеш – безглуздо втратиш гроші, час, здоров’я а можливо й життя…”

Далі розумні люди пояснять як сьогодні діяти, щоб стати Президентом: потрібно заручитись підтримкою “грошових мішків”. Оскільки ті “нові українці” (олігархи) за гарні очі (просто так тато маму не цілує) грошей не дають, то пізніше доведеться ті капіталовкладення відробляти – проводити вигідну тим олігархам політику…

У виступах перед народом потрібно бути популістом: в кожному регіоні говорити те, що люди хочуть почути, обіцяти те, що “електорат” хоче, щоб йому пообіцяли. Це означає: на Заході слід говорити про визнання ОУН-УПА, на Півдні – протилежне. На Заході говорити про вступ в НАТО, на Півдні, Сході та Криму – говорити про особливий шлях України… Говорити про дружбу із урядом Росії тому, що без їхнього газу та торговельних відносин нам не вижити… Говорити, говорити, говорити натхненно й розпливчато, жестикулювати і знову обіцяти, обіцяти… При цьому жодним словом не образити агентів колишніх НКВС-МДБ-КДБ, нинішніх українських управлінців, російських урядовців, а людям обіцяти підвищення зарплат, пенсій, покращення медичного обслуговування тощо.

І ще декілька новомодних фішок: потрібно щоб журналісти зафіксували тебе зі свічкою на богослужіннях та серед впливового духовенства. Слова державного гімну можна не знати але при його виконанні слід обов’язково руку прикласти до серця, поглянути в небо й пустити сльозу. Це на лохторат діє гіпнотично – перевірено.

Вважай на те, що твій конкурент буде таким же популістом та брехуном як і ти. В державі багато розуміючих реалії життя людей отож вони із вас двох виберуть те лайно, котре смердить менше. Ти повинен одягатися гарніше, обіцяти правдоподібніше, щоб люди дійшли висновку, що ти менше зло. А переміг – забудь усе наобіцяне лохам й живи в своє задоволення. Якщо ж під тобою колись захитається крісло з гербом, тоді тако: нацарював скільки зміг доларів й з ними утік…

А й справді: кому із українців сьогодні потрібні кардинальні реформи? Один підпільно (не зареєструвавшись, отож не сплачуючи податків) щось виготовляє, ремонтує, другий ввозить та продає “контрабас”, третій із жезлом стоїть на шляху й бере хабарі, четвертий, п’ятий, десятий теж має неконтрольований заробіток. Кожен розуміє: якщо до влади прийде справжній господарник – потік “лівака” припиниться, отож може бути ще гірше… Навіщо їм реформатор та радикальні переміни?

Виходить так, що справжні реформи нікому в Україні не потрібні!

Послухає чоловік розумних порад й махне на цю затію рукою…

І от в результаті, мізки нам промивають підконтрольні владним та мафіозним структурам ЗМІ, споживаємо перенасичені консервантами та барвниками генетично модифіковані продукти, ковбасу виготовлену переважно із сої, масло із рослинних жирів, овочі та фрукти з нітратами, дихаємо забрудненим повітрям й від постійних стресів покірно вимираємо зі швидкість 500000 українців в рік.

Я живу тут й бачу реалії сьогодення. Який смисл при такому стані справ порядній людині ради ідеї за власний кошт йти у політику? От і йдуть сатаністи ради здобуття абсолютної влади та хитруни, спритники ради наживи… Звісно, при таких керманичах жодних реформ бути не може.

В людях накопичується невдоволення владою та непорядністю співвітчизників. Сьогодні у нас, завдяки довготерпінню українців, не стабільність а її видимість. Буде щось страшне, якщо певні політичні сили розбудять у людях звірячі інстинкти й ситуація стане неконтрольованою…

Навіщо я в своїх спогадах описав визрівання революційних ситуацій, революції, громадянські війни, голодомори, колективізацію, дві світові війни, національно-визвольний рух, боротьбу за права людини? А хотів продемонструвати поведінку одержимих дияволом людей, проілюструвати систему влади проти котрої виступив та вказати істину: помилкою людей ХХ віку був неправильний вибір релігії! От і, що цілком логічно, у світі став правити бал супротивник Бога – сатана. В результаті криваві катаклізми винищили цвіт, генофонд нації – загинули чесні, розумні, працьовиті люди, котрі у скрутний момент не стали в позу страуса. Вижили ж кати, пристосуванці й наплодили собі подібних… Закономірний результат не забарився: програма самознищення діє – без генофонду, еліти нація вироджується, деградує.

Можливо колись хтось знову захоче побудувати суспільство на засадах рівності, братерства та волі. Суспільство де всі будуть щасливі, вільні, де всім все буде порівну. Прочитає той романтик мою працю, пересвідчиться що з того виходить й, можливо, передумає… Значить, старався я не дарма.

Микола Горбатюк

12.05, 08.07, 14.11.2005р. 28.02, 19.06, 17.11.2006р. 16.01, 26.04, 27.07, 10.12.2007р. 15.02, 10.06, 17.11, 31.12.2008р. 09.02, 27.04, 08.08, 29.10, 31.12.2009р. 10.06, 30.11.2010р. 14.03, 21.11.2011р. 22.02, 02.09.2012р. 20.01, 20.05.2013р. 27.01, 13.05.2015р.

Мобільний тел. 0673076767

Homepage: www.prisoner.com.ua